Institute Ukrainiky

Main menu

Карта проїзду

 

У статті проаналізовано інтерпретацію Каїнового злочину в «Історії Русів» на рівні енантіоморфізму ключових образів твору.

Біблія як джерело, що фіксує можливість існування Всесвіту у просторі і часі, за законами створюваного автором “Історії Русів” художнього простору і часу має статус Світової Книги, де записано перші діяння.

Події визвольної війни українського народу 1648-1654 років під проводом Богдана Хмельницького подані в “Історії Русів” як сюжетний епіцентр. В результаті саме цієї війни було поновлено, великою кров’ю виборено суверенітет держави, який Русь поступово почала втрачати після прийняття Берестейської унії внаслідок підступництва польської шляхти та зради своїх, руських, магнатів.

 ““Перші діла” й ті, хто до них причетний, відіграють осо­бливу роль у світобудові і перебувають у ній вічно, не зника­ючи, а то відходять в глибини світу, то відновлюються в анало­гічних вчинках людей наступних поколінь. Вчинки ж нащадків скороминучі, вони мають буття лише в тій мірі, в якій повторю­ють перші «діяння» [3, 188], які в такий спосіб переключа­ються до часового плану. Так поляки, за словами Богдана Хмельницького, “повстали напрасно и безсовестно, яко же иногда Каинъ на Авеля, на Русовъ, альбо Савроматовъ, власную с древности природную братію свою” [1, 69]. Це колоритне порівняння є не лише свідченням підступності поль­ських магнатів, а прямою вказівкою на один з перших і найбільших гріхів: замах на життя рідного брата. Каїнова печатка в “Історії Русів” переслідує й мітить “братовбивць” різного ґатунку: як братів-слов’ян, так і природних руських.

Серед перших особливою жорстокістю вирізнявся Мен­шиков, який, щоправда, діяв за наказом Петра I. Братньою кров’ю обагрили себе росіяни під час винищення Батурина:

 “Изъ Белорусіи командированъ Менщиковъ съ корпу­сомъ его и Козаками въ Малоросію для предупрежденія арміи Короля Шведскаго и истребленія резиденціи Гетманской, горо­да Батурина, яко хранилища многихъ запасовъ и арсеналовъ національныхъ” [1, 205-206].

Панорама винищення Батурина, а потім – злочинів царя та його війск у Лебедині виконує роль крупного плану, де в деталях змальовуються звірства катів, головними з яких є Петро I та його вірний слуга Меншиков. Загальний план всієї країни, який автор окреслює “коротко, сильно і страшно”, виглядає як суцільна пустеля жевріючого згарища, що залиша­ли по собі царські війська після Мазепиної так званої “зради”:

 “Трагедію свою Батуринскую кончилъ онъ (Меншиков. – О.Б.) огнемъ и жупеломъ: весь городъ и все публичныя его зданія, т.е., церкви и присудственныя места съ ихъ архивами и магазейны съ запасами, со всех сторонъ зажжены и превраще­ны въ пепелъ. Тела избіенныхъ христіанъ и младенцевъ броше­ны на улицахъ и стогнахъ града “и не погребаяй ихъ!” Менщиковъ, спеша отступленіемъ и бывъ чуждъ человече­ства, бросилъ ихъ на съеденіе птицамъ небеснымъ и зверямъ земнымъ, а самъ, обремененный безчетными богатствами и сокровищами городскими и національными, и взявъ изъ арсенала 315 пушекъ, удалился отъ города и, проходя окрестности городскія, жегъ и разорялъ все, ему встречавше­есь, обращая жилища народныя въ пустыню.  Равной участи подвержена была большая часть Малоро­сіи. Разъезжавшія по ней партіи воинства Царскаго сожигали и грабили всеселенія, и по праву войны, почти неслыханному, Малоросія долго тогда еще курилась после пожиравшаго ее пламени” [1, 206-207].

Яка ж невимовна прірва розверзлась між цією “бездною золъ”, що витерпів руський народ від своїх братів-слов’ян, рівноправних союзників та одновірців і тим, за що він ненави­дів шведів, яких винищував як окупантів, незважаючи на прокламацію Мазепи: “Народъ, претерпевший бездну золъ неизмеримую, по счастію, приписывалъ злополучіе свое од­нимъ Шведамъ, ненавистнымъ ему за однесереды и пятницы, въ которыя они ели, купленныя у сего же народа, молоко и мясо” [1, 207]. Скільки іронії вміщує вставне слово “по счастію”, скільки болю й нерозуміння народної позиції щодо катів-“братів” та сумирних “загарбників” несе в собі авторське зіставлення міри спричинених ними руському народові зол. Загарбники споживали по п’ятницях скоромну їжу навіть не забрану, а придбану у населення за гроші, а брати-слов’яни після того, як вибили всіх до одного й спалили місто навіть не поховали за християнським звичаєм ні в чому не повинних людей, думаючи тільки про награбовані в цих людей багатства, дбаючи виключно про свій зиск, абсолютно забули навіть про свої душі (про честь, совість вже й не мовиться).

 Відгомін Каїнового злочину сприймається ще болючіше, коли його поновлюють самі руси. Найодіознішою фігурою в цьому ракурсі постає Петро Дорошенко, який будь-що-будь намагався залишитися при гетьманській владі. “Гетманство Дорошенко и воинство его не иное что было, какъ великая розбойничья шайка. Онъ съ нею безпрестанно нападалъ то на Малоросію, то на селенія ведомства Ханенкова” [1, 171], – так характеризує його автор. Більше того, Дорошенко, на думку автора, домагаючись влади, несамовито (“неистово” [1, 176]) в купі з турками винищував український народ впродовж 1669-1675 років.

 Таким чином, Каїнів злочин як перше діяння, внесене до Світової Книги, і як складова міфологічного шару світового порядку, поновлюючись, повторюючись у наступних вчинках людей, переключається до часового плану, до історичного шару світового порядку. Спираючись на статтю Ю.М.Лотмана “Усне мовлення в історико-культурній перспективі”, ми ствер­джуємо, що міфологічний шар світового порядку в “Істо­рії Русів” не передував історичному, тому що він знаходиться поза історичним часом, який почався вже після установлення міфо­логічного шару, тому цей шар є не попереднім по відношенню до історичного, а первинним. Отже, причетність до первинного злочину є мірилом духовної повноцінності людини, а також показником моральних якостей, які розкриваються під час переживання, так би мовити, “таврованими” Каїновою печат­кою своїх вчинків, усвідомлення ними глибини содіяного.

Тому Меншиков цікавить автора як садист, що стоїть біля найвищого щабля влади, який властиву йому жорстокість спря­мовує на вигадування “новыхъ родовъ мученій, самое вообра­женіе в ужасъ приводящихъ”: “И удивительна ли сія жесто­кость въ такомъ человеке каковъ Менщиковъ? Когда онъ былъ пирожникомъ и разнашивалъ по Москве пироги, то слишкомъ ласкался къ темъ людям, кои пироги его покупали, а когда сталъ Княземъ и полководцемъ, то уже слишкомъ варвар­ски терзалъ людей, оставившихъ ему превеликіе богатства” [1, 206]. В характеристиці цієї одіозної особи, в якій, з авторьської подачі, немає жодної риси, гідної людини моральної, втілюєть­ся думка про те, що той, хто стоячи на найнижчому щаблі суспільного устрою, здобував свій зиск шляхом принижень та ницого підлабузництва, маючи в руках надмірну владу, стає людиною морально розбещеною, якій противні загально­людські цінності, оскільки вона живе за своєю власною систе­мою цінностей, де на першому місці – влада, гроші, честолюб­ство, – а підґрунтям цієї системи є страх втратити все водночас і раптово. Цей страх є організуючим механізмом життя особли­во для Меншикова – особи найна­ближенішої до абсолютного монарха, який на землі один-єдиний має над ним необмежену владу.

В іншому ракурсі постає Петро Дорошенко, який благими намірами створює пекло на своїй землі. Будучи на словах готовим заради народу віддати своє життя, тільки б він не залишався в тяжкій неволі (“Я готовъ все уступить на пользу народа даже и самую жизнь свою; но оставить его в тяжкой неволе и думать мне несносно” [1, 166]), й не бажаючи обирати ніяких протекцій для держави, насправді він керується єдиним чинником – своїм честолюбством, замішаним на заздрості:

 “Цель его была, освободя народъ отъ ига Воеводскаго и оказавъ ему темъ великое благодеяніе, обратить его на свою сторону и сделаться Великимъ Гетманомъ на всю Малоросію (тут і далі підкреслено мною. – О.Б.). Но народъ… о Дорошенке жъ мыслилъ, какъ о искусителе и предателе подъ власть Поляковъ, съ которыми держался онъ заодно. Народъ же о соединеніи съ ними и слышать не хотелъ” [1, 4];

“Дорошенко, завиствуя Ханенку о утвержденіи его въ Гетманстве… напалъ со своимъ войскомъ на городъ Умань… съ намереніемъ взять въ немъ Ханенка и истребить съ нимъ Гетманство сіе” [1, 171];

 “Дорошенко, пресмыкаясь за Днепромъ съ места на место не предвиделъ для себя ничего благопріятнаго” [1, 172].

Як бачимо, на думку автора, піклуванням про народ Дорошенко лише приховує свій намір здобути особисті вигоди, здійснити свої честолюбні плани. В авторській системі цінніс­ного ставлення до світу дійсності Петро Дорошенко набуває однозначно негативної оцінки, тому що, не зважаючи на всі ним тільки висловлені благі наміри, вчинки його несли державі й народу суцільне зло, адже наміри виявилися фальшивими, вони були полудою, що прикривала його дійсне прагнення узурпації влади, засноване на честолюбстві, а засоби досягнення цієї влади були злочинними, відновлюючими гріх Каїна.

 Під час сприйняття тексту міфологічний шар накладається на історичний, ніби нашаровується на нього, що призводить до породження додаткових смислів. У випадку відновлювань злочину братовбивства виникає думка про щоразу відновлюва­не й незнищенне Зло як антиномію до Добра. Але, натомість, як завжди існували й існуватимуть інші народи зі своїми держава­ми, так само Руси і їхня Русь існуватимуть вічно, тому що їхні державність і самобутність входять до світобудови і як її складова зникнути не можуть, бо певною мірою приречені на відновлення, на відродження в світовій історії.

Оскільки Божа справедливість є завжди спрямованою на знищення Зла, то в створюваному автором світі має бути персо­наж, який уособлює це Зло. Таким персонажем є Петро I. В Росії у XVIII столітті противники Петра I називали його “анти­христом”. При цьому одні в такий спосіб характеризували його як особистість, а також його діяльність, а інші справді вірили в те, що Петро є Антихристом [4, 61]. За версією автора, московський цар Олексій Михайлович в одному з листів до Богдана Хмельницького, між іншим, написав таке: “… а межъ себя воевать сохрани насъ Господи! Самъ дъявол развена то поступить можетъ, а намъ, православнымъ и мыслити о такомъ зломъ деле право, со грехомъ…” [1, 117].

Тим не менше, саме Петро I наказує піднімати зброю проти одновірних русів (не зважаючи на те, що переважна більшість населення не підтримала Мазепу) відрядженому до Батурина Меншикову. Сам же особисто бере участь в Лебедин­ських звірствах під час катування прибічників Мазепи, яке відбулось після проголошеної в місті Глухові цьому гетьману анафеми. Ця анафема була проголошеною тільки за те, що Мазепа домагався для Малої Русі суверенітету за умови, що в шведській війні руси підтримуватимуть нейтралітет по відношен­ню до воюючих сторін – шведів і росіян.

 “Смислові потенції символу завжди ширші за їх дану реалізацію: зв’язки, в які вступає символ за допомогою свого вираження з тим чи іншим семіотичним оточенням, не вичерпують всіх його смислових валентностей. Це й створює той смисловий резерв, з допомогою якого символ може вступати в несподівані зв’язки, змінюючи свою сутність і деформуючи непередбачуваним чином текстове оточення” [2, 193], – зауважує Ю.М.Лотман. Розповідь про анафему як символ вічного прокляття, яка передує опису Лебединської трагедії, набуває додаткових смислів, скоріше абсолютно змінює свою сутність в такий спосіб, що вона починає усвідом­люватись, як анафема саме Петрові I. На таке тлумачення вказує також метатекстовий елемент, який вміщений після опису Лебединської трагедії, де автор з болем промовляє:

 “И ежели въ человечестве славится тотъ великодушіемъ, кто презираетъ ужасы и опасности, то уже нетъ для техъ и титуловъ, кои были орудіями и участниками Лебединскихъ тиранствъ и зверскихъ лютостей, ужасающихъ самое вообра­женіе человеческое. Остается теперь размыслить и посудить, что, ежели по словамъ самаго Спасителя, въ Евангеліи описан­нымъ, которыя суть непреложны и не мимо идуть, ежели, “всякая кровь, проливаемая на земли, взыщется отъ рода сего”, то какое взысканіе предлежитъ за кровь народа Рускаго, проли­тую отъ крове Гетмана Наливайка, до сего дне, и пролитую великими потоками за то единственно, что искалъ онъ свободы, или лучшей жизни въ собственной земле своей и имелъ о томъ замыслы, всему человечеству свойственные?” [1, 213].

Тим переконливішим є віддзеркалення анафеми на Петра I, що війська, які підтримали Мазепу, не воювали ані проти шведів, ані проти росіян, “всякое время оставались при обозах своихъ и Шведскихъ, уклоняясь всегда от сраженій съ Россія­нами и содержа противъ нихъ самый строгій неутралитетъ”  [1, 215]. Автор наголошує на тому, що про цей нейтралітет було домовлено тому, що Мазепа був людиною благородних помислів і чесним християнином:

“Ибо Мазепа, какъ всhм известно, бывъ христіанинъ, отмhнно набожный, воздвигнувшій на свой коштъ многіе монастыри и церкви, почиталъ за смертный грhхъ проливать кровь своихъ соотчичей и одновhрцевъ, и исполнялъ то съ рhшительною твердостію, не преклоняясь ни на какія убhжде­нія. А потому никто не докажетъ, чтобъ сіи его войска причаст­ны были хотя одному убійству надъ Россіянами. Однако, не смотря на то, всh попадавшеесь изъ спиры узники въ руки Россіянъ, воспринимали одну участь съ Лебединскими мертвецами, и замhчательно, что смыслъ о неутралитетh яко словh иностранномъ, иначе тогда толковали отъ нынhшнихъ о немъ понятий” [1, 215].

Гірка іронія щодо тлумачення смислу слова “нейтралі­тет”, яка звучить в кінці, а також позитивна характеристика Мазепи, який “с решительной твердостію” відстоював ухилен­ня від поновлення Каїнового гріха звертають увагу реципієнта на прочитане раніше подання Богдана Хмельницького до Владислава Четвертого, в якому йдеться про Божий суд над царями, що поновлювали цей гріх. В цьому випадку спрацьовує ефект палімпсесту, коли старіший текст (раніше прочитаний) проступає поверх новішого (щойно прочитаного), що створює додатковий смисл.

Посилаючи козацьке військо, яке відстало від Мазепи, в Ромни та прилеглі села “для раззоренія и опустошенія тhхъ селеній” [1, 213], Петро I досягав того, що міг помститися руському населенню, оскільки в тих місцях зимували шведські війська, а також “какъ на пробномъ камнh” випробувати вірність і ревність козацьких військ, примушуючи їх відновлю­вати Каїнів злочин і бути йому спільниками, винищуючи “единородную и единвhрную” свою братію, свій народ:

 “И сіи войска бывъ как бы ушиблены и обезумлены тогдашнимъ хаосомъ, съ зажмуренными глазами и окаменhн­ными сердцами, руйновали свою невинную братію, Роменцевъ, прямо, какъ непріятелей своихъ” [1, 213]. Правда, на відміну від московських військ, знищивших Батурин та катувавших прибічників Мазепи в Лебедині, козаки “ужасавшіесь дhлъ рукъ своихъ”.

 Автор “Історії Русів”, розвиваючи ідею про Боже правосуддя, пробуджує в реципієнтові думку про те, що ті, хто винищує інших, приречені на самознищення. І не випадково ілюстрацією до цієї думки обрано споляченого князя Ярему Вишневецького – нащадка славетного руського князя Дмитра Вишневецького, який був “почтенъ отцемъ народа” [1, 14] й на честь якого народ складав думи.

На відміну від свого славетного предка, що відбудовував розорені міста й громадські заклади, наглядав за правосуддям і правлінням земських та міських урядовців, спонукав народ до працьовитості, торгівлі й усіляким чином сприяв і допомагав населенню оправитися після руйнівних воєн, Ієремія Вишне­вецький зрікся власних коренів, вкінець ополячився й при­гноблював свій народ, як завойовник, став “самымъ злейшимъ врагомъ и гонителемъ козацкимъ” [1, 88]. На відміну від Дмитра Вишневецького, Ієремія, обіймаючи високу урядову посаду в Речі Посполитій – примаса, – не піклувався про мир, а, керуючись честолюбством і жадібністю, навпаки, як і інші польські вельможі, розривав мирні угоди короля Владислава IV з Богданом Хмельницьким, щоб повернути собі руські маєтки. Вкотре автор акцентує увагу реципієнта на тому, що Зло супроводжується перш за все честолюбством та жадобою до грошей і до влади. Але, врешті-решт, Ієремія Вишневецький залишається ні з чим, адже, просидівши в облозі й попоївши супу на мишачому м’ясі, він таки приходить до усвідомлення того, що гоніння на руський народ з боку польських вельмож і, зокрема, з його боку були несправедливими, а тому підлягають Божій карі:

“Сей Князь, преизлиха гнавшій народъ Рускій и всегда разрывавшій съ нимъ заключаемые мирные договоры, писалъ къ Королю весьма убедительно, прося о заключеніи съ Козаками вечнаго и прочнаго мира, чего бы онъ ни стоилъ, «ибо видно,» говорилъ онъ, «ненависть наша къ народу Рускому превзошла меру свою, и судъ Божій видимо гонитъ насъ, за его отмщевая” [1, 93].

Отже, тавровані Каїновою печаткою зазнають праведного суду. Також, обираючи Ієремію Вишневецького за уособлення покараного Зла, автор досягає ще однієї мети: через віддзерка­лення цієї постаті на Дмитра Вишневецького та Богдана Хмельницького відбувається пробудження в реципієнтові дум­ки про безчесність тих, хто зрікається власного народу, про те, що Бог відвертається від них, незважаючи на всю їхню мужність і хоробрість, оскільки вони ці якості використовують задля служіння й потурання Злу.

 

Бердник О.С.,

кандидат філологічних наук,

Донецький національний університет

  

Література

1. Исторія Русовъ или Малой Россіи: Сочиненіе Георгія Ко­нискаго, Архіепископа Бhлорускаго. – Москва. Въ Универ­ситетской Типографіи, 1846. – Репринтное воспроизведение издания 1846г. – К: РИФ “Дзвін”, 1991. – I-IV+I-IV+1+263+1-45 c.

2. Лотман Ю.М. Символ в системе культуры // Лотман Ю.М. Избранные статьи: В 3-х томах. – Таллинн: “Александра”, 1992. – Т.1: Статьи по семиотике и типологии культуры. – С. 191-199.

3. Лотман Ю.М. Устная речь в историко-культурной перспективе // Лотман Ю.М. Избранные статьи: В 3-х томах. – Таллинн: «Адександра», 1992. – Т.1: Статьи по семиотке и типологии культуры. – С. 184-190.

4. Лотман Ю.М., Успенский Б.А. Миф – имя – культура // Лотман Ю.М. Избранные статьи : В 3-х томах. – Таллинн: “Александра”, 1992. – Т.1: Статьи по семиотике и типологии культуры. – С. 58-75.

 

Анотація

Summary

В статье анализируется интерпретация преступления Каина в «Истории Русов» на уровне энантиоморфизма ключевых образов произведения.

The interpretation of Kine’s crime in «The History of Russes» are investigated. Metalinguistic analysis which presupposes investigation of dialogue relationship within the verbal literary text as an integral complete utterance, proves that «The History of Russes» is an integral work of art.  

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv