Institute Ukrainiky

Main menu

Карта проїзду

 

Звільнення


Весна 30 квітня 1945 рік.

Звечора помічали неспокій есесівців. Настала ніч. Сон десь дівся. Про що думав, не пам'ятаю. Мабуть як завжди про звільнення на волю.

Несподівано для нас в блоках появилися есесівці. Світла не включати. В штубах темно. Наближалася північ. Есесівці шаленіли. Прикладами і дубинками вигнали всіх на плац. Зовсім знесилені ютилися в штубах, немічних товариші вели під руки. На плацу не вишукувалися, переклички не було. Відкрили ворота. Там по обидві сторони воріт стояла варта. Більше сотні есесівців з собаками. В руках у кожного електричний фонарик. Запропонували розібратися в колону по вісім. Не дочекавшись поки розберемося в порядки, били. Чули, як в блоках лунали постріли. Промайнула думка в голові: «Покінчують з хворими». Так воно і було.

 

Конвоіри весь час підганяли нас. Та колона рухалась досить повільно. Всі були знесилені. Дехто з просоння нічого не зміг зрозуміти, що трапилося. Я все зрозумів. Треба триматися. Може найменша необачність погубити життя. Та не всі були такої думки. Голод мабуть був над усе.

Обабіч дороги, якою рухалася колона на полі знаходилися кучі буряків, а може брукви, покриті землею. На горі вже трохи видніло. Дехто наважився поживитися з цього поля і його наздоганяла собака, а частіше есесівська куля. Так не дочекавшись довгожданого звільнення навіки лишились на ворожій землі.

Виникла й інша думка про те, що нас гонять на смерть. Нікому нічого не відомо. Пригадав, що сьогодні Перше травня - День солідарності трудящих. Уявив собі святкову колону з транспарантами. А наяву - це колона замучених людей різної національності, в траурному вбранні в супроводі озброєних есесівців з собаками.

      

Йшли колона за колоною, ішли колони жінок в'язнів. Ми ідемо на Захід, так я визначив по Сонцю. По ліву сторону густий, по-весняному зелений ліс. Кіньми правили німці. Есесівці між собою щось розмовляли. Колона шуміла, чути важке дихання, шаркання колодок об бруківку, зрідка - постріли. Все це змішалося.

Серце показувало обідню пору. Про їжу нічого й думати. Так колона просунулася вперед ще на кілька кілометрів. Під лісом повільно просувався в тому напрямку, що й ми, пасажирський поїзд. На підніжках вагонів і в вікнах були молоді люди, хлопці й дівчата в особливій уніформі. На рукавах пов'язки з фашистською свастикою.

   

Невдовзі поїзд зупинився. Зупинилась і колона. Все ніби чогось чекало. Ніякою команди не було. Постояли кілька хвилин, що діється впереді колони нам невідомо. Де не візьмись спереду колони, до її кінця мчалась легкова автомашина. В ній був комендант концтабору. Скільки не їхав повторював одне і теж. «Росток, рус! Росток, рус!» Я зрозумів, що Росток, куди нас направили, зайнятий руськими військами, що опередили американців. Мені стало і радісно і страшно. Нам далі іти нікуди. Що зроблять з нами? У вагонах може підмога есесівцям прибула для розправи з нами?

Есесівці прийшли в замішання. Нам ні слова. Собаки теж щось відчували, притискувалися до ніг господарів. Більшість обезсилених в'язнів посідали. Кілька хвилин стояла тиша. Вартові по два, по три почали направлятися до лісу. Поверталися, а інші йшли. Щось вирішували між собою. Ми помітили, як есесівці йшли в ліс і не верталися. Вагони теж поступово пустіли.

І ось сталося те, чого ми не могли й уявити. Це б можна порівняти з моментом вибуху вулкана. Коли в одну мить, ніби по команді вся колона «вибухнула». Далі не можна зрозуміти, що тут сталося. На есесівців, які не встигли втекти в ліс, накинулися в'язні. Обеззброїли їх. Били ногами, прикладами, рвали волосся. Інших заставляли плигати «лягушкою», вставати, плигати по команді. Били колодками по голові. Пробували «боксерські» прийоми під дихало. Кожному по заслузі. Розстріл.

    

Німці, що евакуювалися, перелякалися до смерті. Деякі кидали підводи і тікали в ліс, а старі сиділи на підводах.

Ця розправа тривала до двох годин. Забули про голод і втому. Прийшла пора визволення. Та не всі повернулися на Батьківщіну. Були такі, що як посідали на цій дорозі, то вже не повставали. Померли.

Більшість кинулася до підвід. Я теж підійшов до одної з них, німець подає мені годинника промовляє: «Ур, ур». Мені не до годинника. Я шукав щось поїсти. Було сире м'ясо. У  фурах для коней, овес з сушеною бруквою т арізне шмаття. Взяв кусок сирого м'яса, висипав одну жменю фуражу в рот, начинив кармани. Пішов шукати своїх.

     

Поляки, італійці, чехи, німці і даже французи, забирали в німців підводи, сідали більше як по десять і направлялися по домах. Дехто навіть трактора з поля пригнав, зчіпляли по кілька і направлялися теж додому, в свої країни. Дорога поступово йшла.

Поки ми були тут зайняті «роботою» день кінчився. Що робити руським? Куди іти? Самі невідомі. Перш за все треба переночувати. Недалеко від дороги на полі були якісь невеликі дерев'яні хати, обнесені огорожею, теж з колючого дроту. Ми направилися туди. Тут мабуть жили робочі, які працювали на багатія. Тут була і плита, дрова, різне шмаття, рване взуття. Ми накип'ятили води, зварили суп картопляний з м'ясом. Повечеряли без хліба. Вечеря була смачна. Наїлися вдоволь. Я остерігався багато їсти, щоб не захворіти.

    

Спати тут не лишилися. Побоялися. Може вночі прийдуть х лісу німці і поб'ють або підпалять нас тут. Пішли шукати ночлівку в кущах. Під одним кущем лежав зовсім немічний наш земляк Нездійминога Микита Григорович. Він захворів дизентерією. Порадив нам і собі шукати ночівлю. Він був у такому стані, що неможна було й брати. Переночували в кущах. Спершу чули окремі черги автоматів, вибухи снарядів. Та швидко заснули. Прокинулися, коли вже світило сонце нам в обличчя. Що було в кармані, трохи поїли. Їсти і не хотілося.

Недалечко був двір багатія (баура). Ми попрямували туди. Серед двору сиділи німецькі солдати, снідали. Автомати стояли. До високої палиці прив'язане біле полотенце, це значить вони здаються в полон. Нам ні слова. Наші вже «хазяйнували» в будинку. Мені це було ні до чого. За будинком був ставок. Я попив, умився. Навколо ставка валялися рештки забитої худоби, у воді плавав різний одяг, тряпки та багато дечого, що на дні було невідомо. нехай воно чекає господаря, якщо він живий.

Почали направлятися на дорогу. Ось проїхали три вершники. Такі брудні, хто вони не відомо. Ми чули, що в німців служать поляки, татари, калмики. Тут ми поховалися. Згодом їде тачанка. На ній полковник і дівчина у військовому. У німців жінок на фронті не було. Ми переконані, що це радянські солдати. Коло нас зупинилися. Полковник порекомендував нам іти прямою дорогою, там знаходиться збірний пункт для таких як ми.

      

Побачивши німецьких солдат на подвір'ї, радянські військові прийшли до них, щось переговорили. Підійшли і ми. Молодший з них, лейтенант покликав мене. Він пропонував помінятися з німецьким офіцером одягом. Хотіли пожартувати з нього. Я категорично відмовився. Мотивуючи це тим, що в мене ж немає ніяких документів. Хто мене в офіцерській формі прийме за руського політв'язня. Полковник приказав облишити мене. в цей час під'їхало декілька грузовиків з радянськими солдатами. Прямо з машини вони кидали ящики з печенням, цукерками, пачки махорки Набрали ми подарунків скільки змогли. Німецьку зброю забрали на автомашини. А німцям теж показали дорогу на збірний пункт. Самі поїхали в напрямку на Росток. Ми повільно пішли вказаною нам дорогою.

Зовсім недалеко був і збірний приписний пункт. Просторе подвір'я якогось багатія кругом обнесене сусіднім високим забором. По середині двору в котлах наші варили їжу. Під одним з будинків стояли три столи. За кожним сиділо по два чоловіки, один з них у військовому одязі, другий був з наших. За одним сидів мій земляк, що весь час ми перебували в концтаборі - Акіншен Степан Васильович. Я підійшов до цього столу. Військовий все задавав запитання. Перше: «Коли арештували? Де перебував на території Німеччини? Що робив» Далі - як звичайно - прізвище, ім'я, по-батькові і рік народження. Питав хто з руських займав якісь «високі» посади в таборі, працював на німців. Може хто знущався, обкрадав. Таких брали на окремий список і саджали у підвал. Писар все записував. Пожилим видавали справки і рекомендували самим збиратися додому. Мене ж залишили тут. Я пообідав. До вечора лишилося нас не так уже багато. Військовий вказав де мені спати.

Я проходив допит в особливому відділі (радянська контррозвідка тримала до п'яти діб). Всі мої відповіді кожного разу секретарка записувала. Я внизу підписував. Зауважували, щоб говороив лише правду. Документи будуть направлені по адресу місця проживання. На шостий день мені видали військову форму. Дали й посаду хімінструктора, так як до війни я працював інструктором з організації ОСОВІАХТИ. І я з людин під номером отримав прізвище, ім'я, по-батькові - Нездийминога Михайло Савович, правда в солдатську книжку записали по-російському - Нездойминов. Перебував в складі радянських Інтернірованих військ в Померанії. Тут зустрів і День Перемоги.

      

Побував в концтаборі - Бухенвальді, Барті, в порту Росток, тут розповіли, що Росток планували захопити американські війська. Сюди й евакуювалися всі німецькі жителі і в'язнів з таборів також. Нас планували посадити на баржі, в порту Росток, форсувати у відкрите Балтійське море. І лишити на видиму смерть. Такої кількості людей швидко не перестріляєш, та і трупи десь треба заховати. Крематорії на той час потухли, нічим було опалювати. Так не здійснились плани фашистів. Наша смерть не дісталася фашистам.

В кінці 1945 р. я демобілізувався з армії.

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv