Institute Ukrainiky

Main menu

Карта проїзду

 

ЧОРНОМОРСЬКІ ТОРГОВЕЛЬНІ ФАКТОРІЇ Й ГРЕЦЬКА КОЛЬОНЇЗАЦІЯ; МІЛЄТ І ИНЬШІ МЕТРОПОЛІЇ, РОЗВІЙ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ.

Які маємо історичні відомости про східню Европу за тисячолїтє перед словянським розселеннєм, маємо тільки з античної традиції, а сїй відкрила перспективу в ті далекі „гіперборейські” краї грецька кольонїзація Чорноморського побережа. Правда з сих глухих і далеких чорноморських осель також тільки рідкі і убогі вісти доходили до більших центрів грецького та римського житя і в ту лїтературу, що розвивала ся там. Але сим небогатим рефлєксам в античній лїтературі, та убогим останкам місцевої епіґрафіки — фраґментам написей з чорноморських осад, недогризеним зубом часу, завдячуємо велику пайку того що взагалї знаємо про житє Східньої Европи сих часів. І з сеї причини свій перегляд відомостей мусимо зачати від самої сеї грецької кольонїзації, — тим більше, що вона була не тільки джерелом відомостей про Східню Европу; але і джерелом, з якого йшли проміння культури в глубину східно-европейського суходолу. Було се його вікно в Европу, в культурний світ, майже одиноке в тих часах.

Кольонїзація ся розвинула ся під впливом торговлї, що вела ся на побережах Чорного моря. Торговля ся дуже стара. Слїди чужоземної, полудневої торговлї на нашій території ми можемо бачити від кінця неолїтичної культури: екзотичні черепашки (мушлї) дуже раннїх могил (камяної культури і ранньої металїчної), чужесторонні сорти каміння, мідяні й бронзові вироби вказують зовсїм виразно на істнованнє таких зносин і торговлї. Хоч при теперішнїм станї нашого археольоґічного матеріалу не можна катеґорично сказати, що то все приходило як раз з Чорного моря, але богато з того безперечно приходило таки звідти. Таким чином найстарші стадії чорноморської торговлї в наших краях вповнї виходять за границї історії. Найдавнїйші провідники чорноморської торговлї, на яких може вказати історія, були Фінїкияни і малоазийські Карійцї. Торговельні зносини їх з північним берегом Чорного моря не підлягають сумнїву супроти того що знаємо про їх зносини з полудневим побережем Чорного моря. Але за браком історичних звісток і фінїкийська і карійська торговля лежить за границями докладнїйшого знання; історичні часи застають сю чорноморську торговлю вже в руках Греків.

По традиції, головну ролю при тім мала відограти славна азійська республїка Мілєт. Заснована Йонїйцями на території Карійцїв, Фінїкиян, і ще славних мореплавцїв Критян, ся осада стала натуральним участником фінїкийсько-карійської торговлї, особливо на Чорнім морі, і згодом заступила в нїй місце тих своїх попередників. Почавши торговлею, Мілєтяне далї засновують на чорноморським побережу свої постійні факторії (про фінїкийські та карійські факторії на північнім березї не маємо відомостей). З сих факторій в вигідних обставинах витворюють ся постійні осади.

З значнїйших кольонїй північного чорноморського побережа виразно звуть ся мілетськими Тіра, Ольбія, Теодосія і Пантікапей; до них же, певно, належала більшість меньших, заснованих Мілєтянами безпосередно чи посередно-їх кольонїстами з старших кольонїй. Страбон каже, що Мілєт залюднив цїлий Евксинський Понт і Пропонтиду 1), і взагалї Мілєтяне уважались головними кольонїзаторами Понта. В сїй традиції мусїла задержати ся память головно про інїціативу Мілєтян в закладанню факторій і кольонїй, залюдняли ся-ж вони кольонїстами з ріжних міст: заселити власними силами всї кольонїї, що вели свій початок з Мілєта (рахували їх на вісїмдесять!), мілєтська громада, розумієть ся, не була в силах. Де які ж з чорноморських кольонїй були засновані таки й зовсїм незалежно від Мілєтян. Так одну з найважнїйших кольонїй — Херсонес засновали виходнї з Гераклеї Понтийської, дорійської кольонїї, заснованої в VI в. головно Меґарянами, що взагалї мали в історії кольонїзації Понта найважнїйшу ролю по Мілєтянах. Фанаґорію засновали виходнї з Теоса  2).

Початки сеї кольонїзації сягають дуже далеких часів. Одинока Мілєтська кольонїя на північним побережу Чорного моря, для котрої маємо дату, — Ольбія, датуєть ся серединою VII в. перед Хр. Але такими датами звичайно означуєть ся вже остаточне сформованнє кольонїї, початки-ж факторій і перших осад мусимо класти на ще ранїйші часи. Коли заснованнє деяких колонїй на полудневім березї (як Кізік, Сіноп) датуєть ся VIII віком, навіть початком його, то певно, що вже тоді істновали бодай початки осад на північним побережу. VIII-VI віки були часами особливо інтензивної мілєтської кольонїзації; се мало свої причини в тяжких обставинах сїеї республїки: VII в. пройшов у тяжкій боротьбі з Лїдійським царством, а потім наступила завзята, нелюдська внутрішня боротьба — война демократичних і арестократичних сторонництв, що могла богатьом надати охоти шукати долї в північних краях.

В археольоґічнім матеріалї Чорноморя ся перша, мілєтська доба тутешньої кольонїзащї донедавна представляла ся досить слабо, але останнїми часами памятки іонїйської культури виходять на яв все в більших масах не тільки в останках самих кольонїй, а й за їх околицями, та вказують на значну інтензивність торговельних зносин і культурних впливів уже в VII в. В світлї сих фактів набирають відновідного значіння і ті пережитки грецького архаїзму, що довго держали ся в чорноморськім житю, ведучи свої початки просто з мікенських часів, і були пересаджені і закріплені в сїм чорноморськім світї першими кадрами кольонїстів. З VI віку, з доби Пізістрата слїдний сильний атенський вплив — він полишив числені памятки по собі в атенській чорнофіґурнїй посудї тих часів, що з часта стрічаєть ся в руїнах Ольбії, Теодосїї, Боспора. І потім з певними моментами ослабленя або переривами (в одну з таких перерв V віку дуже визначну ролю в чорноморській торговлї здобуває о. Тазос) атенська торговля і атенські впливи культурні панують на нашім побережу протягом V, IV і в початках III віку. Докази того в видї атеяської посуди з червоними фігурами в незвичайнім богацтві лишили ся не тільки на місцях чорноморських кольонїй, але в величезній масї стрічають ся в могилах і останках осад середнього Поднїпровя (в полудневій Київщинї). Навіть в мові написей йонїйських кольонїй нашого побережа слїдний в сїм часї сильний атенський вплив (тільки Херсонес держить ся міцно свого дорійського діалєкту). Не вдовольняючи ся панованнєм на тутешнїм торгу Атени пробували стати ще міцнїйшою ногою на сїм побережу. В V в. маємо звістки про кілька морських експедицій на Чорне море (Арістіда, Перікля), і досить правдоподібним здаєть ся, що в епоху найбільшого розвою морської сили Атен і наше побереже було введено в круг атенської геґемонії  3). Опорним пунктом атенських впливів був Нїмфей на Керченській протоцї, на полудне від Пантікапея; там була атенська залога. Але підчас розгрому атенської держави при кінцї V в. пропала ся опорна база: Боспоряне захопили Нїмфей, атенський комендант віддав сю кріпость боспорському володареви 4) і Атени, очевидно, помирили ся з сею утратою: вдовольнили ся вигодами торговлї і підтримували приятельські відносини з боспорськими володарями взаміну за ті особливі торговельні пільги які давали вони атенській торговлї. Так було в IV в. З упадком Атен в III-II в. в археольоґічнім матеріалї виступають на перший плян мотиви й фабрикати Малої Азії, Родоса, Александрії. Александрійські впливи проявляють себе особливо сильно і замітно. Далї, уже від II віка виступають вироби італїйські, римські спеціально, що зміцняють ся ще більше з розповсюдненням полїтичного впливу Риму на нашім побережу (в І в. перед Хр.) і панують аж до упадку Римської держави. Аж потім, по більших або меньших — як в котрій місцевости-перервах, бурного періоду мандрівки народів, виступає наслїдник і наступник сих римських впливів-візантизм, що свого розцвіту і сили доходить в Юстінїанову добу і служить головним культурним фактором тутешнїм аж до XI-XII в.

Так представляють ся головні напрями торговлї й культурних впливів і связанних з ними — кольонїзаційиих течій в сих грецьких осадах 5). Тепер оглянемо коротенько долю головнїйших чорноморських кольонїй 6).

 

Примітки

1) XIV, 1. 6.

2) Аріан у Евстатія 549.

3) Про се див. особливо в статях Брандіса.

4) Aschinis III. 171.

5) Див. статю проф. фон-Штерна: Значеніе керамическихъ находокъ на югЂ Росіи для виясненія культурной исторіи черноморской колонизаціи (одеські Записки XXII, 1900), де зроблено першу пробу освітити історію чорноморську торговлю на підставі находок головно керамічних, пізнїйші публїкації йогож: Музей одесскаго общества I-Ш, Die grіechische Kolonisation й ин.

6) Лїтературу див. в примітках (1).

 

ЗНАЧНЇЙШІ ГРЕЦЬКІ ОСАДИ: ТІРА Й ЇЇ ОКОЛИЦЯ, БЕРЕЗАНЬ І ОЛЬБІЯ, КАРКІНА І КЕРКІНІТ. ХЕРСОНЕС, ПОНТІЙСЬКА І РИМСЬКА ПРОТЕКЦІЯ, ВІЗАНТІЙСЬКА ДОБА.

Починаючи від заходу першою з грецьких кольонїй на тім побережі була Тіра, на місцї тепірішнього Акермана, на Днїстровім лиманї; стара її назва була Офіуса („Зміїна”), потім названа вона Тірою від імени ріки 1),мешкамцї звались Тірянами ( Τυρανοί ). Се була мілєтська кольонїя, невідомо коли заснована, звістна в джерелах IV в.  2). Вона становила осібну републїку, з вічем і сенатом ( βούλη ) та чотирма архонатами на чолї.Відомо про неї дуже мало. В серединї І в. по Хр. вона переходить під зверхність Рима й належить до пров. Мезії; останнї звістки про неї маємо з другої четверти III в. (монети з іменем Александра Севера); догадують ся, що вона загинула під час ґотських нападів 3).Останнїй відблиск її добрих часів-се монументальні написи цїсарських декретів 201 р., що подтвержували Тірі свободу від мита при довозїі вивозї товарів 4). Т. зв. Скімн; письменник II або скорше І в. перед Хр., підносить вигоду Днїстра для плавання, гарні пастовнї по його берегам і богатство риби; Деметра з колосками (або самі колоски) і Діонїс з лозою на монетах вказують на иньші ще джерела тутешнього достатку й торговлї — хлїб і вино.

На тім же лиманї, насупроти Тіри лежало иньше, меньш значне місто, звістне теж від IV в. — Нїконїон. Далї на схід,між Днїстром і Днїпром — порт Ісіаків (як думають, на місцї Одеси),порт Істрян і Одес або Ордес (на схід від теперішньої Одеси).

Теперішнїй острів Березань, в устю Днїпровсько-Бозького лиману,в тих давнїйших часах бувши виступом, півостровом, звязаним з північним берегом,-служив в перших стадіях грецької кольонїзації доситьважною факторією. Пороблені останнїми роками дослїди відкриваютьінтересні слїди осель з тих перших віків, кінчаючи V віком перед Хр. 5). Правдоподібно, з розвоєм торговельного значіння Ольбії, положеної далї, в глибинї лиману, березаньська оселя стратила своє значіннє і остров зістав ся простою морською стацією, якою бачимо його пізнїйше.

Ольбія лежала при лиманї Гіпанїса-Бога, на правім боцї, коло сучасного села Парутина-Ілїнського. Ольбією зве її звичайно сама громада в написях і на монетах, а себе — Ольбіополїтами; постороннї звали Ольбію Борістеном, задля близькости Борістена-Днїпра, а мешканців її називали Борістенїтами, і так звала себе часом і сама громада 6).Ольбія і Пантікапей-то були найславнїйші мілєтські кольонїї на нашім побережу. Заснованнє Ольбії античні джерела (т. зв. Скімн) кладуть на часи „медійської зверхности” (VII в.), а в катальоґу Евзебія-Єронїма воно датуєть ся 645/4 p. перед Хр. Як вже сказано було, се можна вважати часом остаточного сформовання сїєї осади, а початки її могли бути положені далеко скорше. Систематичні розкопки, розпочаті останнїми роками, викрили слїди початкових земельних укріплень, котрі поволи заступали ся камяними мурами. Старі мури дуже гарної будови V-IV в. незвичайно сильні, до 3 метрів грубости, і будовані дуже солїдно і богато, обложені гарно витесаним камінем, свідчать нетільки про оборонність, але й заможність і богатство міста 7). В серединїV в., коли звідав її Геродот, Ольбія справді була богатим і важним містом. Не тільки розжила ся сама, але встигла вже взяти під свій культурний вплив сусідніх варварів: коло Ольбії бачимо елєнїзованих Скитів Калїпідів, а й дикійші Скити та їх царі не могли устояти ся перед чаром грецької культури — як нещасливий Скіль, що згинув за свою прихильність грецькій культурі (як оповідає Геродот). Сї впливи її не обмежили ся близшою околицею, а йшли далї, в глубину варварських країв, по порічях обох великих рік, що сходили ся під Ольбією — Днїпра і Бога. Те що розвідав ся Геродот під час свого побуту в Ольбії, показує на широкі торговельні звязки, що виходили далеко в глибину краю, і безсумнївно з Ольбії головно йшли культурні впливи в центральну Україну. Вона була головним огнищем грецької, взагалї середземельної культури в останнє півтисячолїтє перед Хр., що полишила свої слїди в нахідках Поднїпровя.

Пятий вік і перша половина четвертого були часом найбільшої сили й розвитку Ольбії. Джерелом богатства для неї були торговля й господарство: хлїб, риба, худоба, як і у Тіри  8). Крім того, по словам Геродота, в Днїпровім лиманї добували сіль — велика се була вигода для солення риби, важного предмету торговлї. Місто було незалежною републїкою, правилось народнім вічем і сенатом, екзекутивну власть мали архонти й стратіґи, скарбу пильновали колегії „девяти” й „одинадцяти”, а торговлї й промислу доглядали колєгії аґораномів і астіномів; взагалї завдяки численним написям устрій Ольбії відомий лїпше від иньших тутешніх міст.

Та за тим розцвітом, в якім бачимо Ольбію за Геродота, наступили для неї гірші часи. В 2-ій пол. IV в. їй прийшлось витримати тяжку війну з якимсь Зопіріоном: як звичайно приймають, був то воєвода Александра В. Громада мусїла напружити всі свої сили і шукати надзвичайних засобів, щоб устояти ся. „Борістенїти обложені Зопіріоном, дали свободу невільникам, признали чужоземцям горожанські права, заложили нові книги (правдоподібно — списали довги в заміну жертв на оборону), і тим способом змогли оборонитись від ворога”, оповідає пізнїйший письменник 9). Але за сим потрясеннєм прийшли нові біди — Ольбії тяжко приходилось від сарматських і скитських орд і від нового варварського руху в придунайських краях-від „Ґалятів” як вони звуть ся в місцевих написях (думають, що то були Бастарни або дунайські Кельти), також від Скірів, пізнїйше — від Ґетів. З декрету на честь Протогена, ольбійського громадянина — найбільшої й найінтереснїйшої ольбійської написи (час її невідомий — кладуть то на III то на II в. перед Хр. 10), бачимо, що Ольбія тодї мусїла відкупатись від сарматських орд рік-річними „дарунками”, чи по просту сказати -данею. Вічний неспокій і війни привели господарство до повного упадку: „через війни і неврожаї” місто цїлком збіднїло, так що архонти мусїли заставляти храмову посуду, а в містї був голод. Пізнїйший Діон Хрізостом каже, що Ольбію не раз тодї брали вороги 11). Немалий час, — хоч може і не безпереривно, вона мусїла признавати над собою зверхність скитських царів. На се вказують монети Олбії з іменами кількох варварських царів 12) — на жаль без хронольоґії. Нарештї в 2-ій чверти І в. перед Христом Ґети цїлком зруйнували Ольбію, „як і всї иньші міста на лївім (північнім) березї Понту аж до Апольонїї” (коло теп. Бурґасу). По словам Діона Хрізостома Ольбіополїти тодї розбіглись і вернулись на старі попілища пізнїйше — „як здається, за приводом (чи дозволом) самих Скитів, що потрібували торговища і зносин (торговельних) з Греками, а ті перестали приїздити до них по зруйнованню міста”. Ся нова, реставрована Ольбія одначе виглядала і столїт пізнїйш дуже нужденно, як описує її Діон, що особисто був тут в 80-х рр. по Хр. Вона займала тільки незначну частину старогоміста; купа лихих домків тулилась коло останків старих укріплень,обгорожена дрантивенькою стїною; в храмах не можна було побачитиодної цїлої статуї: все було покалїчене. Се справдї потвержують і новїйші розкопки: нове місто, убоге і нужденне, займало тільки частину старого. Сама людність змінилась, каже Діон, вона мала тепер дуже сильну домішку варварів, і се потвержують написи де бачимо мішанину грецьких і варварських, особливо іранських імен 13). Та по словам того ж Діона, се була загальна доля тих спустошених міст побережа: як котрі і віджили, то дуже нужденно, і з сильною участю варварських елєментів.

 

Вернутись до давнього розцвіту Ольбії, очевидно, уже й не прийшло ся; не так складали ся обставини: приходило ся жити серед трівог, серед дальшого неустанного руху в степах. Діон, як самовидець, дає нам образок неспокійного житя сього міста при кінцї І в.по Хр., серед страху від ворогів. Борістенїти зходять ся послухати заїзжого рітора на улюблену тему — про Гомера, про Ахіля, що був предметом місцевого культу — але приходять узброєні, брами міста замкнені, і на мурах стоїть воєнний прапор, бо Скити попереднього дня набігали на ольбійські землї. Се ілюстрація ольбійського житя всїх сих столїть.

На сю вічну боротьбу з варварськими сусїдами не ставало Ольбії своїх сил. Коли першою силою в понтийських сторонах став Мітрідат, Ольбія, як і иньші чорноморські кольонїї, шукала у нього помочи і захисту; недавно віднайдена ольбійська надпись кинула світло на сї зносини її з Мітрідатом 14). Коли Мітрідат згинув в боротьбі з Римом, Ольбія шукає помочи і опіки Римлян. Не знаємо подробиць сих відносин довший час: джерела не говорять про Ольбію спеціально. Але нема сумнїву,що за Нерона, коли римське правительство енерґічно вмішало ся в чорноморські відносини, і римські війська боронили від варварів Херсонес,а римське правительство хотїло поставити в безпосередню залеженість від себе навіть далекий Боспор — близші оселї, як Тіра, Ольбія й ин.,тим, більше мусїли стояти під опікою Риму. Пізнїйше знаємо, що за Антонїна Ольбія зверталась за помічю до Рима проти „Тавроскитів”і дістала підмогу. За Септимія Севера (між 196 і 198 p.) перейшла вона під формальну зверхність Рима і війшла в склад провінції Мезії,так само як і Тіра. І Рим все, коли тільки иньші клопоти не паралїзували його тутешньої полїтики, — не відмовляв, в своїх інтересах,своєї помочи і опіки тутешнїм грецьким громадам. Недавно знайдена ольбійська напись 248 p. показує, що тодї ще, перед самою ґотеською бурею була в Ольбії римська залога 15). Правдоподібно, слїдом Ольбія була зруйнована нападами Готів, але не зникла відразу, ще відживала кілька разів (як показують розкопки), хоч і дуже нужденно, — поки стала зовсїм порожньою руїною (останнї монетні знахідки тутешнї походять з VI в. по Хр.)

Перейдїм до дальших осель.

Затока при Перекопі (між Днїпровим лиманом і Кримом) звалась Каркінїтською (инакше — Таміракською) по імени Каркіни, міста, на її північнім березї. Торговельного значіння ся затока не мала, як і кілька малозначних осель на її побережу. На західнїм побережу Крима, лежало місто Керкінїт (де теперішня Евпаторія) 16)-теж нїчим особливим не визначне. Важне значіннє мав тільки крайнїй східно-полудневий виступ півострова, між затокою Ктенунтом (теп. Севастопольська) і Символїв теп. Балаклавська). Витворений сими затоками півостров звав ся Херсонесом, як і цїлий Крим: для відріжнення від сього великогоХерсонеса, той малий півостров звуть звичайно Херсонесом Гераклєйським, по осадникам, що прийшли з Гераклєї Понтийської. Херсонесом же Гераклєйським, Таврійським або Меґарським 17) звало ся саме місто, положене на сїм малім півострові.

Засновали Херсонес, як я вже сказав, виходнї з Гераклєї Понтийської, кольонїї Меґарян (на полудневім березї Чорного моря (тепер по Турецьки Ереґлї). Недавно знайдена надпись, де Херсонїти звутьГеркалєйцїв своїми „шановнїйшими батьками”  18), потвердила лїтературну традіцію, що Гераклєя була метрополїєю Херсонеса. Т. зв. Скімн каже, що в заснованню Херсонеса брав участь також і Дельос; але ся звістка нїчим не потверджуєть ся. Головна маса людности була в усякім разї дорійська — се показує виразно дорійський діалєкт написей 19).Коли засновано Херсонес-невідомо, але в кождім разї належав він до молодших, а не до старших кольонїй. Сама Герклєя заснована була за часів Кіра, отже в VI в., значить Херсонес зявив ся значно пізнїйше. Геродот мовчить про нього, вперше згадує т. зв. Скіляк (IV в.).Припускають, що й за часів Геродота Херсонес вже істнував, тільки сей не згадав про нього, але се здогад не дуже певний, і в усякім разї з херсонеських находок поки що для V в. нїчого певного не можна виказати.

Оселяючись в сусїдстві диких і нелюдських Таврів, про котрих оповідались всякі страхи, осадники на початках шукали не стільки торговельних вигід, скільки безпечности. Для того місто з початку осаджено не при котрійсь з двох згаданих бухт, а на крайнїм виступі півострова, над т. зв. Козачою бухтою, бо там він лекше міг бути оборонений. Подвійний мур боронив його і сей малий виступ від суші.Але з сього безпечного кута Херсонес здавна почав розселяти ся і далї на північ, над теп. Карантинною бухтою (де тепер Севастополь), і тут викрито теж старі стїни з першої епохи міста, з гарного тесаного каміня-але вони мабуть не були докінчені тодї, і тільки пізнїйше, уже в римській добі обведено муром се нове місто наоколо, і воно стало головним огнищем тутешнього життя. Взагалї ж житє сього далекого гелєнського закутка в перших віках його істновання не визначало ся нї блеском нї богатством — енерґічні розкопки останнїх двадцяти лїт не викрили нї артистичних будов, нї роскішних похорон; херсонеська монета — сей перший показчик торгового розвою — не стрічаєть ся в великім числї. Громада херсонеська жила більше господарськими інтересами, що вимогали богато енергії й праці. Працею й культурою приходнїв камінцюватий і непривітний півостров справдї гарно оброблено; заховались досї останки штучних водопроводів (труби для води); півостров укрили штучні городи і виногради. З збіжем було мабуть труднїйше, судячи з того, що в присязї своїй горожане обовязують ся „збіже з рівнини”; не продавати нікуди инде опріч Херсонеса 20). Західнє побереже Крима не з родючих.

Крок за кроком опанувавши близшу околицю, Херсонес по волї забрав в руки все се західнє побереже від Каркінїтської затоки до „бухти Символів”;. Замітних осад одначе тут крім самого Херсонеса не було: згадана присяга, згадує між його провінціями тільки Керкінїт, „Гарний порт”; (десь над Каркінїтскою затокою) і крім того глухо — „всі инші укріплення”; (такі сліди укріплень перетинають шию між Ктенунтом і бухтою Символів).

І тут, як в Ольбії, сусїдня варварська : людність підпадала не тільки впливам грецької культури, але й самі приставала до неї. В реєстрах дельфійських проксенів кінця II в. перед Хр. стрічаємо „Гімна Скита Херсонесця”; і в недавно відшуканім херсонеськім реєстрі розпроданих міських ґрунтів знаходимо між херсонеськими горожанами справдї того Гімна Скита і якогось другого Скита поруч нього 21).

В сфері полїтичній Херсонес з початку стояв під опікою своєї метрополїї, що за нього мабуть звела війну з заборчими заходами Пантікапея в першій пол. IV в. Але поволї він виростає і як центр і столиця західнього Крима вже в III в. грає ролю в чорноморській полїтицї. Припадком перехована звістка про угоду уложену між малоазійськими володарями називає між державами, які були обняті сим трактатом, поруч Гераклєї також Херсонес 22). В сїй добі був він незалежною, демократичною републїкою. В недавно знайденій, згадуваній вже вище присязї горожанській з початків III в., як міркують по письму, горожанин присягає: „разом з усїма дбатиму про добро і свободу города і горожан, не продам Херсонеса нї Керкініта нї Гарного порта нї иньших укріплень нї иньших земель, які Херсонезіти держать або держали, нїчого нїкому, нї Гелєну нї Варвару, але пильнуватиму для народу (громади) Херсонесцїв, анї народовластя (демократії) не нарушу анї поможу, коли хто продаватиме або нищитиме, і не затаю, але сповіщу держателїв (деміургів) города”  23).

Але з історії міста сих часів не знаємо сливе нїчого, аж до самого кінця II столїтя перед Хр., коли Херсонес притисли сусїднї Скити, що зайняли степові части Криму і притиснули тутешніх Греків, захопили провінції Херсонеса і саме місто тримали в облозї. Херсонес удав ся тодї під протекцію славного і голосного в тих сторонах понтийського царя Мітрідата VI Евпатора просячи помочи і захисту. Факт сей, докладно не датований, дослідниками кладеть ся коло 110 p. Для Херсонесцїв, кольоністів малоазійської Гераклєї, що все стояли в тїснім звяззу з полудневим побережем Чорного моря, було се зовсїм натуральним кроком, але зробив він важний поворот в житю нашого Чорноморя. Перед усїм, потягнувши за собою участь Мітрідата в кримських справах, він привів до обєднання всїх грецьких громад північного побережа під, властю понтийського царя. По друге — ще важнїйше в своїх наслїдках — він увів грецькі громади нашого побережа в круг римської полїтики, перекинув боротьбу Рима з Мітрідатом на північний берег, і в результатї-привів се чорноморське побереже під власть і опіку Рима, під впливи римського державного і культурного житя.

Мітрідат не зістав ся глухим на поклик Херсонесцїв. Його воєвода Діофант зайняв ся енергічно боротьбою з напастниками. Від Старбона і з херсонеського дектрету на честь сього Діофанта (се найбільша й найважнїйша з херсонеських написей) довідуємось, що Діофант кількома разами побив „скитського” царя Паляка і його сторонників Ревксіналів (Роксолянів, як думають звичайно) і визволив Херсонес 24)). Після того Херсонес з Боспором і північним побережем (Ольбією, Тірою і ин.) увійшов у склад понтийського царства. По упадку Мітрідата якийсь час належав до Боспорського царства під зверхністю Рима, але потім був признаний автономною републїкою, під номінальною римською зверхністю. На монетах його пишеть ся Χερσονήσου 'ελευθέρας (Херсонес незалежний) і має він не тільки срібні, але й золоті власні монети, без жадних цїсарських імен, як самостійна держава, так що становище його далеко було вище від Тіри та Ольбії — провінціональних міст Римської держави. Але фактично мусїв залежати дуже сильно від шефів римських сил, що держали тут свої залоги для охорони, часом і фльоту в Херсонськім портї, і побирали ріжні доходи з міських оплат на удержаннє воєнної сили 25).

Взагалї ті перепетії, які переходив Херсонес в сї віки римської зверхности (від І в. перед Хр. до III по Хр.) зістають ся все ще в значній мірі неясними  26). Звістки долітають до нас відірвані, уривкові. Так в написи мавзолєя Плявція Сільвана читаємо звістку про те, як він між иньшим, підчас своїх подвигів на Чорноморю в 60-х рр. по Хр. відогнав скитського царя, що взяв був Херсонес в облогу  27). В иньшій написи, в честь херсонеського дїяча, що їздив до Риму в справах херсонеської 'ελευθερία згадують ся інтриги якогось „тірана”, що хотїв захопити власть над містом, опираючи ся на прихильну партию в самім містї 28)-може боспорського царя. У пізнїйшого історика є звістка що за царя боспорського Котіса (124-131) Херсонес належав до Боспора 29). Довгі історії про війни Херсонеса з Боспором росповідає Константин Порфирородний 30), але в вповнї лєґендарній формі і з них тяжко витягнути якийсь реальний зміст.

Слїди римської залоги і римської опіки уривають ся і тут, як і в Ольбії, на серединї III в., і Херсонес тодї, як і все побереже, були полишені самі собі перед Ґотською бурею. Як пережив він сей бурхли вий час, не знаємо. Перші сліди відновлених відносин з римською державою-протекторкою маємо з кінця IV в. 31). Звістки про відбудованнє мурів римсько-візантійським правительством за цїс. Теодосія при кінцї IV в., потім за цїс. Зенона при кінцї V 32),. і знову за Юстінїана вказують правдоподібно на періоди упадка, по котрих місто з подвоєною енерґією, під опікою цїсарства, брало ся до забезпечення від ворогів. За Юстинїана Візантия енергічно взялася до реставрації полудневого кримського побережа: були відновлені укріплення в Херсонесї і в иньших місцях-в Горзувітах, Алустї, Пантікапеї. Херсонес стає адмінїстраційним центром цїлого Криму, столицею його візантійської адмінїстрації. Починаєть ся доба його розвитку. Починають ся монуменальні церковні будови, що відкривають ся тепер з руїн все в більшім числї, починаючи від недавно відкритої хрестової церкви як приймають V в. Не обходило ся, правда без замішань. Хозари, що заволоділи східнім Кримом, простягали нераз руку і на Херсонес, і на початку VIII в. бачимо тут їх намістника „тудуна”  33). Але потім Херсонес уже без перерв належить до Візантії як головне місто і столиця Крима. І тепер в нїм бачимо автономний устрій 34); на чолї міста стояв місцевий προτεύων. Аж у IX в. для зміцнення своєї власти візантайське правительство стало присилати сюди своїх стратіґів 35). Се, правдоподібно, дуже не сподобалось громадї; при кінцї IX в. сталось повстаннє, стратіґа вбито, а Константин в своїй науці сину докладно оповідає способи, якими можна змусити Херсонїтів до послушности, як би вони „забунтовали або спротивились велїнням імператора”. „Сї способи — перешкоди в торговлї й доставі в Херсонес збіжа, вина й иньших потрібних річей.”

В сей візантийський період Херсонес має для нас особливе значіннє, бо він був найблизшим огнищем візантийської культури для східнїх Словян після їх розселення, коли вже не істнували иньші грецькі кольонїї, як Тіра, Ольбія. В наших очах се надає йому великий інтерес, над всї грецькі кольонїї Чорноморя-Херсонес тодї був найближшим огнищем тої культури, яка мала таке значіннє в усїй еволюції Східньої Европи в IX-XI вв.

З упадком Візантиї й переходом чорноморської торговлї в руки Ґенуезцїв упадає й Херсонес; при тім його тиснули нові турецкі орди: Половцї, пізнїше Татари. Вже в 1-й пол. XIV в. (1333 p,) папа засновуючи в Херсонесї латинське біскупство, говорить про нього як про  к о л и ш н є  місто 36). В XVI в. подорожник Бронєвский застав його цїлком порожнім — самі руїни 37).

 

Примітки
1) Плїній Hist. Nat. IV 12.

2) Згадуєть ся в перше у т. зв. Скіляка.

3)Момзен Römische Geschichte V c. 217-8.

4) Inscr. Ponti Eux. І ч. 3.

5) Про сї розкопки звістки Штерна в Записках одеського товариства XXVII і XXVIII і статя його в Кlіо, 1909, також ИзвЂстія XIV арх. зїзду с. 91

6) Див. розвідку Штерна в XVI т. одеських Записок; Пападімітріу недавно (ibid. XXVIII) доводив, що емпорієм Борістенїтів, потім Борістеном звали ся Березанська оселя. Ся стара назва, очевидно, звучить і в нинїшній.

7) Див. особливо повійший реферат Фармаковского про розкопки 1901-8 рр. в ИзвЂстіях арх. ком. кн. XXXIII.

8) Геродот IV. 54, Скімн.

9) Macrobii Saturn. І. 11. 13.

10) Inscriptiones Ponti Eux. І ч. 16. Перегляд питання про час декрету у Латишева op. c. гл. III.

11) Oratio XXXVI.

12) Фарзоя, Інїсмея, Канїта, Сарії, Скілюра; з них Скілюр правив мабуть в другій половині II в. перед. Хр.

13) Аналїз варварських імен написей нашого побережа дав В. Мілєр в розвідці: Этнографическіе слЂды иранства на югЂ Россіи — Ж. М. Н. П. 1886, IX, теж коротше в т. III Осетинских етюдів.

14) ИзвЂстія археол. ком. XXV.

15) ИзвЂстія арх. ком. Х с

16) Див. про місце його новійші замітки Романченка в ИзвЂстіях арехол. ком. т. XXV.

17) Plinii Hist. Nat. IV. 12, 26.

18) Inscr. P. E. IV ч. 72.

19) Сеж, окрім свідоцтв иньших авторів, уневажнює хибну очевидно звістку Страбона, що Гераклєя була мілєтською кольонією.

20) Inscriptiones P. E. IV № 79. Може бути одначе, що в тім була якась фіскальна справа.

21) Dittenberger Sylloge іnscriptionum Graecarum № 268, Inscriptiones P. E. IV ч. 80.

22) Polybii XXV, 2. 12.

23) Inscriptiones P. E. IV c. 79.

24) Страбон VII 4. 3, Inscriptiones Ponti Eux. І. ч. 185 і IV ч. 67. Детайлїчний історично-топоґрафічиий коментар до декрету в Записках одеськ. тов. т. XII і ИзвЂстіях археол ком. XXI.

25) Inscr. P. E. IV 81.

26) Звичайно приймало ся, за Беком (Corpus inscr. graec. II c. 89), що херсонеська ера, від якої раховано лїта в Херсонесі — 24/5 p. по Хр., як тепер рахують-се був час, коли Хересонес дістав 'ελευθερία  від Римлян і увільнив ся від Боспору. Одначе найранїйшу звістку про 'ελευθερία  Херсонеса маємо у Плїнїя Hist. nat. IV. 12 (26), а Страбон кілька разів (VII. 4. 3, VII 4. 7) зовсїм виразно говорить, що за його часів- себто в 1-й чверти І в. по Христї, Херсонес ще належав до Боспора. Сю звістку вважано хибною, але тепер все більше прибуває вказівок на те, що 'ελευθερία  Херсонеса справдї могла наступити пізнїйше і взагалї в відносинах Херсонеса до Риму були й пізнїйше фази більших і меньших автономічних прав. Лїтературу сього питання і перегляд його дають статї Берте Делаґарда: Надпись времени императора Зенона (на сїи написи оперті рахунки херсонської ери) і Ростовцева Рим. гарнизоны.

27) Corpus Inscr. Lat. XIVч. 3608.

28) Inscr. P. E. IV, ч. 68.

29) Fragm. Hist. Graec. III c. 602.

30) De adm. 53. Див. Момзена Rom. Gesch. V. c. 291.

31) Inscr. Pon. E. VI ч. 465, ИзвЂстія археол. ком. 22.

32) Сборн. Христ. надп. ч. 7, ИзвЂстія археол. ком. 22.

33) Nicephorus ed. de Boor pag. 45, Theophanes ed. de Boor I p. 376.

34) При ріжних відмінах в устрою Херсонеса і в степени залежности від Риму, а потім від Візантії можна тільки в певних монетах констатовати певний устрій Херсонеської громади.

35) Константин De adm. 42 кладе се на часи імп. Теофіля, проти сього датовання див. Успенского Византійскія владЂнія на сЂверномъ берегу Чорного моря К. Ст. 1889, V. Херсонеський стратіґ згадуєть ся вперше з нагоди повстання за імп. Льва: Continuator Thephanis, імп. Лев гл. 10, Амартол вид. Муральта 774-5 (під 892 p.).

36) Theiner Mouumenta Poloniae et Lituaniae І ст. 457.

37) Tatariae descriptio, 1595, витяги див. в одеських Записках т. VI с. 841-2.

 

ПОЛУДНЕВЕ КРИМСЬКЕ ПОБЕРЕЖЕ. ПАНТІКАПЕЙ, ФАНАҐОРІЯ І ТАНАІС, БОСПОРСЬКЕ ЦАРСТВО, ЖИДІВСЬКА КОЛЬОНЇЗАЦІЯ. ГРЕЦЬКА ЧОРНОМОРСЬКА ТОРГОВЛЯ І ГОСПОДАРСТВО, КУЛЬТУРНІ ВПЛИВИ ЇХ НА ЧОРНОМОРСЬКУ І ДАЛЬШУ ЛЮДНІСТЬ.

На полудневім побережу Крима споміж кількох звістних нам осель (Харакс, Лямпад, Атеней і т. и.) видатнїйша була Теодосія (на місці теперішньої). Се була, як уже сказано, мілєтська кольонїя. Час засновання її нам невідомий; в 1-й пол, IV в. її підбив собі боспорський архонт Лєвкон, і від того часу вона входила в склад Боспорського царства. Демостен хвалить її великий порт, „як кажуть корабельники — не гірший від боспорського“; Страбон славить родючість околиць Теодосії 1). Але не вважаючи на свій справдї дуже гарний порт, вона не мала в античні часи важнїйшого значіння: аж в середнїх віках (XIV-V) Ґенуезцї, оселившись тут, надали їй всесвітню славу під іменем Кафи.

Без порівняння важнїйше значіпне в старинні часи мав Пантікапей, осада на місці теперішньої Керчи, „метрополь всїх мілєтських кольоній Кімерійського Боспора“ 2) (звичайна форма імени Παντικάπαιον, мешканець звав ся Παντικαπαίτης, Παντικαπεύς, Παντικάπαιος ): Його. історія стає нам відомою тільки з кінцем V в., але з огляду на таке першеньство його поміж тутешніми кольонїями здогадують ся, що заснована (себ то — остаточно сформована) ся осада була скорше, що найпізнїйше — десь в серединї VI в. З початку се була аристократична републїка, на чолї котрої від р. 480/79 стояв рід Археанактідів 3). Потім в серединї V в. (438/7) забирає в свої руки власть династія Спартокідів-якась чужа і не грецька родина, як показують імена її членів; вона править тут потім протягом трох столїть. Але й Спартокіди довший час титулують ся тільки архонтами Боспора і Теодосії, а царями називають себе тільки в відносинах до підвластних варварських народів. Аж пізнїйше (в III в.) затираєть ся отся ріжниця титула, і вони титулують ся царями взагалї.

Власть сих династів не обмежалась самим Пантікапеєм: під свою власть згодом забрали вони грецькі кольонїї по обох боках Кімерійського Боспора. З них на европейськім березї важнїйшими осадами був Нїмфей і Теодосія, на азійськім — Фанаґорія (в кутї Таманської затоки, коло ст. Сїнної) і Горґіпія (теп. Анапа). Ся держава звалась Боспором, а її нарід Боспорянами. На захід, в Криму, вона довший час не простягала ся далї за Керченський півостров, що був для безпечности відгороджений від решти Крима валом. Але Спартокід Лєвкой в IV в. перейшов за сю початкову границю й прилучив до Боспору Теодосію. Крім грецьких міст боспорським династам підлягали, бодай часами, сусїдні варварські народи кавказького берега — Сінди і Меоти з дрібнїйшими їх племенами. Нарештї до Боспораж належав Танаіс — кольонїя Боспорян на устю Дона-Танаіса. Старий Танаіс, судячи по розкопкам останнїх лїт, стояв мабуть при лївім гірлї Дона, коло теп. ст. Єлисаветської (розкопки дали культуру V-IV в. перед Хр.); останки пізнїйшої осади, римської доби, виявили ся при правім гірлї, т. зв. Мертвім Донцї, коло с.Недвигівки 4). По словам Страбона, се було найбільше торговище для варварів після Пантікапея: там боспорські Греки торгували з кочевниками європейськими і азійскими (себ то тими, що жили на захід і схід від Дону). Крім торговлї тут, на азовськім побережу, в великих розмірах ловили вони рибу й солили  5). При кінцї І в. перед Хр. боспорський цар Полємон зруйнував був зовсїм Танаіс за непокору, але як видно з численних написей, кольонїя ся віджила і в II-III в. по Хр. прийшла була знову до значного розвитку. Друга важна торговельна осада, Фанаґорія, по словам Страбона, була центром „азійських Боспорян“; сюди прибували товари з кавказьких країв сухопутєм, тимчасом як Пантікапей держав у своїх руках морську торговлю: він мав варстати на 30 кораблїв 6).

Крім торговлї і рибного промислу Боспоряне господарували, мали винні городи і родючі ниви. Страбон похваляє родючість ґрунту під Теодосією й Пантікапеєм. Боспор орудував великими масами хлїба, збераючи його чи то з власного господарства, чи то через торговлю з сусїдними варварами. Від Демостена довідуємось, що в серед. IV в. половина всього привозного хлїба в Атику, яких 400 тис. Медімнів (коло 400 т. гектолїтрів) ішло з Боспора 7). Під час дорожнї в IV і III в. боспорські Спартокіди не раз посилали значні маси хлїба в дарунку; Страбон каже, що Лєвкон послав Атенянам одного разу мілїон гектолїтрів (2.100,000 медімнів) з Теодосії; цифра може й побільшена, але можемо з того зрозуміти розміри хлїбної торговлї Боспора. По словам тогож Страбона, хлїбом платив Боспор і частину своєї дани Мітрідату: 180.000 медімнів хлїба і 200 талантів срібла 8). А звісний вже нам Пл. Сільван між иньшими також і тим визначав ся, що привівши кримські сторони в тїснїйшу залежність від Риму, прислав „з тої провінції велику масу пшениці народови римському“ 9).

В II ст. перед Хр. Боспор, як і Херсонес, сильно терпів від сусїдних варварів. Подібно як Ольбія, він мусїв їм оплачуватись річною данею, і коли Херсонес піддав ся під протекцію Мітрідата, за його прикладом пішов і Останнїй Спартокід Перізад, „не мавши змоги витримати з варварами, що вимагали все більшої дани“. Він заховав свою власть під зверхністю Мітрідата; але скоро загинув від повстання свого вихованця Савмака і його помічників „Скитів“  10). По тім Боспор перейшов під безпосередню власть понтийських царів, а по упадку Мітрідата — під римську протекцію. За римських часів він становив васальну державу, з своїми царями, з початку з династії Мітрідата (по жіночій лїнїї), а з третьої чверти І в. по Хр. з якоїсь, теж варварської, очевидно, дінастії Рескупорідів (чи була се зовсїм нова дінастія, чи споріднена з попередньою, властиво зовсїм невідомо). Відносини Рима до Боспору подібні до херсонеських: римське правительство опікувалось Боспором, коли й скільки могло, тримало тут часами свої залоги, але полишало досить широку автономію. За Нерона, в 60-х рр. воно попробувало було взяти Боспор в безпосередню свою власть, але се показало ся, очевидно, непрактичним, і автономію його відновлено, під управою старої династії. Відносини і степень залежности зрештою могли бути ріжні в ріжні часи.

Історія Боспорського царства за римських часів взагалї дуже мало звістна. Головним джерелом служать монети й написи; по нїм династію боспорську можна слідити до першої половини IV в. Цілий сей час царство зіставалось під римською протекцією — очевидно, само трималось її, навіть в часах коли Рим не міг анї дати реальнїйшої помочи, анї боронити своєї власти над сею васальною державою. Сама Боспорська держава переходила ріжні фази сили й упадку. Міру її сили й значіння в світлїйші моменти показує фрагмент написи з Танаіса 11), з кінця II в. во Хр., де згадуєть ся про побіди боспорського царя Савромата над Скитами й Сіраками (на східнїм березї Меотиди), про прилученнє землї Таврів і увільненнє від піратів моря в Понтї й Бітинії. Про тенденцію Боспорської держави — захопити західнє побереже з Херсонесом, я вище згадував.

В останнє Боспор згадуєть ся, як приналежний до Рима край, в 366 p. 12). Монети боспорської династії переривають ся ще перед тим на 340-х роках, і се натякає на якусь катастрофу — може в звязку з рухом Ґотів на Крим. Потім Боспор опанували Гуни, і в руках гунських династів він зіставав ся півтора столїтя. Аж в VI в., за імп. Юстіна (518-27) Боспор вернув ся знову під візантийську зверхність: тут поставлено візантийську залогу, і старий Пантікапей разом з иньшими кримськими містами на ново укріплено 13). Одначе власть Візантиї тут не була міцною; при кінцї VII в. Пантікапей (Боспор) і Фанаґорію, що приймає нове імя Таматархи (руський Тмуторокань), бачимо в руках Хозарів 14). В їх володїнню зіставали ся вони довго, десь до половини Х в. Хозари самі розселились тут, по обох боках Боспорської протоки і в східнїм Криму, і се мало своїм наслїдком інтересне культурно-історичне явище — розширеннє між ними юдаїзма, що звідси, з хозарських осель пізнїйше поширив ся в ріжних напрямах. Боспор здавна став одним з огнищ жидівської діаспори (розсїяння). В написи 81 p. по Хр. ми вже стрічаємо ся з громадою елєнїзованих Жидів і їх сінаґоґою в Пантікапеї 15), і між намогильними написями Боспора римського і пізнїйшого часу стрічаємо чимало слїдів жидівського культу. Поруч чистого юдаїзма стрічаємо по ріжних містах Боспорського царства слїди громад свобідних монотеістів, чтителїв „найвищого бога“ — явище взагалї широко розповсюднене й по иньших містах, де жидівські громади входили в близшу стичність з світом поганським 16). Потім юдаїзм з Боспора розширив ся між Хозарами, так що став релїґією хозарського кагана і його двора 17), і пізнїйши слїди і прояви юдаїзма в ріжних сторонах і моментах (включно до „жидовствующих“ XV-XVI в.) в значнїй мірі звязані ґенетично з сим боспорсько-хозарським огнищем його.

Від Хозарів, з упадком Хозарської держави Тмуторокань перейшов під власть руських князїв; в Х в. вони, здаєть ся, чи не держали в своїх руках і східньої частини Крима. В XII в., за імп. Мануіла бачимо керченську протоку знову в якійсь залежности від Візантиї, судячи по його умовах з Ґенуєю (1167-70). При кінцї XII в. (1190) Боспор в усякім разї фактично належав до Византії: херсонський дукс відновляв тут фортифікації 18).

Як бачимо, чорноморські кольонїї жили дуже трівожним житєм, і треба дивувати ся тій витрівалости, з якою сї дрібні осади держали ся в таких небезпечних позиціях протягом цїлого тисячолїтя, при дуже малій або ніякій підпорі зі сторони метрополїй та полїтичних своїх зверхників.

Промисл і торговля були тими силами, що притягали грецьких кольонїстів в сї далекі краї, звабляли їх осаджуватись на чужинї серед диких і непривітних народів, заохочували цїлими віками удержуватись тут серед всяких недогідностей і небезпечностей, устоюватись серед переважних ворожих сил то зброєю, то дипльоматією, то грошима, і дїйсно — давали спроможність сим роскиненим серед варварського моря самітним острівцям утримуватись протягом цїлого тисячолїтя під натиском варварів.

Припускають, що першою принадою для заморських торговельників, яка притягала їх до наших берегів, була торговля горючим каменем, янтарем (бурштином); сей здогад поки що не перевірений докладно, хоч можливий. Пізнїйші грецькі кольонїї північного чорноморського побережа мали метою більш звичайні річи щоденної потреби: на широку міру експльоатували вони богаті, ще не вичерпані природні запаси і ще на ширшу — вимінювали на предмети грецької культури сирові продукти у сусїднїх народів та висилали їх з великою, розумієть ся, користю для себе в грецькі краї. Коротку, але добру характеристику понтийської торговлї дає Полїбій в своїм оповіданню про стару Візантию: „з припонтийських країв іде до нас худоба та велика сила невільників, і то безперечно найкращих, а з припасів постачають вони мід, віск, солону рибу в великих масах; з продуктів, котрими богаті наші краї, вони дістають оливу і всякого рода вино, а хлїбом міняють ся, то присилаючи, то дістаючи від нас“. Доповненнєм до сїєї характеристики може служити оповіданнє Страбона про боспорську торговлю в Танаїсї: „кочовники привозили сюди невільників, шкіри й иньші кочовничі продукти, Боспоряне натомість — одїж, вино й иньші річи культурного побуту“. Або отcе свідоцтво з одної Демостенової промови: корабель з Пантікапея віз до Теодосії вовну, кілька черпянок соленої риби й козячі шкіри 19).

Хлїб і рибу — два головні предмети античної грецької поживи, чорноморські Греки добували й вивозили в великих масах. Я вже згадував, що в IV в. числили боспорський хлїб на половину всього хлїбного привозу Аттіки. Розумієть ся, в часї непокоїв чи неврожаїв могла траплятись потреба хлїба і в чорноморських осадах; деякі, як от Херсонес, ледво чи й сїяли досить хлїба для свого виживлення. Се мабуть і розуміє Полїбій, кажучи, що хлїб часами вивозили з кольонїй, часами возили до них. Але властиво хлїб був предметом вивозу у чорноморських Греків. Про рибний промисел є досить богато звісток. Риба вялилась і сушилась в чорноморських факторіях і в такім препарованім видї висилалась до Греції. В значній мірі й хлїборобство і рибальство було в руках Греків, але не виключно: сї продукти йшли й від тубильної людности, і участь її в сїй торговлї для нас особливо інтересна. Геродот, як побачимо низше, згадує виразно про Скитів, що сїють хлїб на продаж. Про хлїборобство ріжннх сарматських народів, особливо коло Дунаю й Меотиди, згадує Страбон. Він же оповідає про рибальство Меотів, що поруч Греків, займали ся ним на Меотидї, правдоподібно теж на продаж 20). Не виключено, що й дальші народи, між ними навіть і Словяне, могли брати участь в сїй торговлї хлїбом, хоч посередно. За те можна сказати певно, що в торговлї медом, воском, шкірами й невільниками, брали участь і вони — сї продукти мусїли збиратись в грецькі міста з великого простору східньої Европи і се як раз ті товари, що виступають пізнїйше спеціально в руській торговлї, як східноевропейські товари, що посилали ся в грецькі міста в обмін на предмети грецької торговлї. Крім того через словянські землї могла йти перевозова торговля де-якими продуктами, нпр. горючим камінем, північними футрами й невільником. Всї оті предмети могли привозитись в грецькі осади самими варварами, могли вивозитись з їх країв і грецькими аґентами та купцями. Геродот згадує про грецьку факторію Гельон в землї Будинів, описує караванну дорогу через Урал в центральну Азію, дає звістку про плавбу Днїпром 21). Про плаваннє Днїстром згадує т. зв. Скімн. Се все вказує на те, що грецькі купцї не обмежались торговлею на побережу.

Зі сторони Греків, як предмети привозні, згадуєть ся вино, олива, ріжні матерії, загальнїйше кажучи — предмети промислу й грецької штуки. Вино, як я згадував, культивовалось Греками в Криму й на Днїстрі (в Тірі); слїди культури оливи заховались подекуди в Криму. Але сїєї місцевої продукції не вистачало і для тутешніх Греків, не тільки для тортовлї. Привіз вина з островів Середземельного моря, особливо з Рода, Таза, Кнїда, зіставив богаті сліди в виді ручок від амфор з написями й марками на місцях чорноморських осад. По словам Демостена, вино в Понт возили ще з Пепарета, Коя (Κω̃ς), Менди і з иньших міст 22). Вино, безперечно, ішло далї на північ; Скити нпр. славились як добрі пяницї. В звязку з сим стояло широке розповсюдненнє грецької посуди, а може й перенесеннє типа глиняної амфори в краї середнього Поднїпровя, де такі глиняні посудини, часом дуже великі, стрічають ся досить часто, не залежно від грецького привозу.

Про широке розповсюдненнє грецької кераміки в землях навіть значно віддалених — як полуднева Київщина, я вже згадував. Найстарші з тутешніх находок сягають V-VI в., але в великій масі виступає головно атенська посуда чорнолякова, з червоними фіґурами IV-III в. Такі нахідки посуди, і артистичної роботи, і більше щоденного ужитку, в полудневій Київщині звістні десятками 23). Ювилєрські вироби грецькі, особливо богаті в степовій полосї, також заходять в полудневу Київщину й Поділє 24). Ще дальше сягають монетні нахідки, що можуть вказувати коли не на безпосередню, то посередню торговлю з чорноморськими містами й Подунавєм — вони заходять глубоко в лїсовий пояс, але належать головно до пізнїйших часів, I- III в. по Хр., зрідка стрічають ся нахідки IV-І в. перед Хр. 25).

Особливо сильні, розумієть ся, були впливи грецької культури на степову людність прибережних країв. Коли з одного боку бачимо, що грецькі майстри кольонїяльні, а мабуть (судячи по високому артизму деяких виробів) і столичні робітнї приладжувались в своїх виробах до уподобань і вимогів варварської людности, для якої призначали ся сї вироби — на продаж чи на замовленнє, — то з другого боку бачимо, як мотиви грецької штуки, грецького ремесла переходили в штуку варварську, як пересякає грецькими виробами цїла обстанова степового ватажка. Се само вже дає свідоцтво і міру великого впливу грецької штуки на тубильну людність наших країв. Зрештою і в історичних джерелах маємо на те вказівки; така звістка Геродота, згадана вже вище, про елєнїзовану варварську людність Калїпідів в околицях Ольбії; про мішану, чи елєнїзовану варварську людність — Μιξέλληνες в околицях Ольбії в пізнїйших часах згадує декрет Протоґена. Страбон коyстантує, що Меоти близші до Боспора (значить близші і до грецьких впливів) визначають ся більшою культурністю в порівнянню з своїми північними земляками, і т. и. 26). Про варварські домішки серед людности самих кольонїй я згадував також; вона зростає особливо в римських часах, але і в ранїйших часах варварські елєменти не були в них рідкістю 27).

 

З меньшою силою, в ослаблених формах сї культурні впливи йшли і в землї, зайняті словянською кольонїзацією, або сусїднї з нею, як виразно свідчать нам археольоґічні нахідки. Безперечно, вони не лишали ся без слїду в розвою матеріальної культури тутешньої людности: широке розповсюдненнє грецької кераміки й юбілєрства в сих краях може ручити нам за се. Правда вказують на повний брак у словянських мовах запозичень з грецької мови сеї доби як на доказ, що Словяне в ті часи не стикались з Греками безпосередно 28). Але се вказує тільки, що торговля й впливи Греків на Словян були посереднї, через степові племена.

 

Примітки

1) Демостен проти Лєптіна § 33, Страбон VII. 4. 4. .

2) Аміан XXII, 8, 26.

3) Діодор XII, 31. 1; він взагалї подав з лїтературних джерел най-більшу суму відомостей для старших часів історії Боспора (кн. XII- XX 2, витяги в збірнику Латишева II с. 473 і далї).

4) Старі розкопки (в 1853 p) ведено коло Недвигівки на Мертвім Донцї. Потім звернули увагу нахідки коло ст. Єлисаветської. З 1908 p. ведуть ся в обох пунктах систематичні розкопки, див. реферат про них в ИзвЂстіях XIV зїзду с. 136 і ИзвЂстіях археолог, ком. кн. XXV.

5) Страбон VII. 45 і XI. 2. 4.

6) Страбон XI. 2. 10 і VII. 4. 4.

7) Против Лєптіна § 31-3.

8) Страбон VII. 4. 6, Демостен проти Лєптіна § 33; про сей текст див. примітку Перро в Revue historique 1877,IV с. 53: він думає що се не був дарунок. Див. ще мову Ісократа Τραπεζιτικός 57.

9) Corpus Inscr. Lat. XIV с. 3608.

10) Inscr. P. E. I N 185.

11) Inscr. Ponti Eux. II ч. 423.

12) Am. Marcelinus XXVI. 10. 6.

13) Malalas ed. Bonn. 431, Theophanes ed. de Boor I p. 175, Procopii De bello Persico I 12, De b. G. IV. 5, De aedif. III. 7.

14) Nicephorus ed. de Boor p. 40-1, Theophanes ed. de Boor I p. 373.

15) Inscr. II. 53.

16) Schürer Die Juden im bosporanischen Reiche und die Genossen-schaften der σεβόμενοι θεόν 'ύψιστον ebendaselbst — Sitzungsb. berl. ak. 1897.

17) Маркварт (Osteuropäische Streifzüge c. 284 і д.) вказує ще иньші дороги, якими міг ширити ся між Хозарами юдаїзм-з Арменїї

18) Corpus Inscr. Graec. N 8740. Про умову з Ґенуєю див. т. IV гл. III сеї історії.

19) Полїбій IV. 38, Страбон XI. 2. З, Демостен проти Лякріта § 34. Лїтературу понтийської тортовлї див в примітках (1).

20) Геродот IV. 17, Страбон VII. 3. 17. XI. 2. 1 і 4.

21) Геродот IV. 22-7. 53, 109.

22) Проти Лякріта § 35. Ручки амфор описувались Бекером і Юрґевичом в радї статей — Mélanges Gréco-Komaines І, Записки одеського історичного тов. V, VII, XI, XV, XVIII, XXI, XXII, див. також ИзвЂстія арх. ком. III. Вони мають увійти в III т. Inscriptiones P. E.

23) Про сї керамічні нахідки статя фонъ Штерна: Къ вопросу о воздЂйствіи античной культури на области, расположенныя внЂ района древніхъ, поселеній на сЂверном побережьЂ Чернаго моря, в одеських Записках т. ХXIII, 1901; також цитовані на с. 87 статї: Значеніе керамическихъ находок і ин.

24) Див. вище с. 55.

25) Див. низше — гл. IV.

26) Inscr. Ponti Eux. I ч. 16, Страбон XI. 2. 4.

27) До наведених вище можна додати ще катальоґ побіднивів на публичних грах Ґорґіпії, десь з III в. перед Хр., де серед переважної маси грецьких імен стрічаємо „Скитів“, „Сіндів“ або прозиваних так по батьку. Inscr. P. E. IV ч. 432.

28) Соболевский Vestnik sl. star. IV c. 192, Липовский — Труды XII съЂзда т. III.

 

ПЕРШІ ЗВІСТКИ; ПЕРЕКАЗИ ПРО КІМЕРІЙЦЇВ; СКИТИ І ЇХ МАНДРІВКА, ГЕРОДОТОВА СКИТІЯ; НАЦІОНАЛЬНІСТЬ СКИТІВ, САРМАТІВ І АЛЯНІВ, КУЛЬТУРА Й ПОБУТ СКИТІВ, РЕЛЇҐІЯ, ПОХОРОННИЙ ОБРЯД, ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ.

В звязку з відомостями про житє грецьких кольонїй на Чорноморю довідуємо ся з античної традиції дещо і про дальші, степові простори нашої території. Від початку історичних відомостей, протягом яких тисячи лїт, були вони зайняті на пів кочовничою на пів осїлою варварською людністю, що зловіщою хмарою висіла над гелєнським житєм Чорноморя.

Найдавнїйшу відомість про чорноморську кочову людність знаходимо ми в Ілїядї, в тій части одначе, що не належить до старших складових частин епоса, і в дуже загальній формі. Тут в однім образї представлений Зевс, як він дивить ся „далеко на землю добрих їздцїв Траків, Мізів сильних в ручнім бою і славних кобилодоїльцїв, що годують ся молоком, бідні і найсправедливійші з людей“  1). Пізнїйші письменники зробили з тих гомерівських епитетів назви народів (Ιππημολγοί, 'Άβιοι, Γαλακτοφάγοι). Але вже Страбон розумів, що тут іде мова про чорноморських кочовників. Гезіод знає вже й імя їх — Скити, і прикладає до них той самий гомерівський епітет кобило-доїльцїв: Σκυ̃θαι 'ιππημολγοί 2).

Більше оповідав про ті краї поет VII в. Арістей з Проконеcа, автор Арімаспейської поеми ('Αριμάσπεα), присвяченої спеціально північно-східнїм краям. Його ґеоґрафічні відомости вплетені в ту поему не мали доброї слави в античній лїтературі, — правдоподібно завдяки своїй отій поетичній формі, до того ще і неприступні перевірці пізнїйших письменників. Страбон просто зве Арістея брехуном. Але в сучасній науковій лїтературі були висловлені гадки, що Арістей з скитськими караванами справдї міг побувати в середній Азії і там зібрати свої відомости 3). Подекуди, виключивши поетичні прикраси, вони дїйсно мають признаки певности. В усякім разї його поема на довго стала джерелом відомостей про далекий північний схід. З його відомостей користав і Геродот та й переховав найбільше відомостей з сїєї страченої для нас поеми.

Геродот в серединї V в. звідав Ольбію сам особисто, як можна судити з його оповідання 4, тут з власних розвідів на місцї доповнив свої лїтературні відомости і на всї пізнїйші часи став головним джерелом про степову людність нашого краю тих часів. Непевні нїби то звістки, які закидали йому і в античній лїтературі (так що Плютарх написав спеціальний трактат про неймовірність Геродота), і в новійших часах, тепер що далї знаходять собі все більше потвердження, і нинї в науковій лїтературі певність Геродота не підлягає найменьшому сумніву там, де оповідає він як свідок; що иньше, де оповідає він з переказів: сї оповідання дуже нерівної вартости 5).

З переказів, які він чув, Геродот силкуєть ся оповісти щось про давнїйшу, перед-скитську кольонїзацію чорноморських країв. Каже, що сї сторони перше займав кімерійський нарід, і Скити звідти його витиснули. Покликуєть ся на вказівки про Кімерійцїв в місцевих топографічних назвах, на істнованнє кімерійського Боспора (Керченська протока), Кімерійських бродів, Кімерійських стїн, на могилу кімерійських царів на Днїстрі. Але його відомости про сей кімерійський нарід дуже бідні, і він йому самому представляєть ся, здаєть ся, в такім самім „кімерійськім туманї“, що в Одісеї окриває царство сього напів-мітичного народу:

 

       Там Кімерійцї живуть, і їх місто, та й цїле їх царство

       Хмарами вкутані вічно й туманом, бо яснеє сонце

       Не поглядає на той край горячим проміннєм нїколи  6).

 

Се й не диво, бо самі грецькі осадники, коли почали на добре оселюватись на Чорноморю, сїєї перед-скитської людности, правдоподібно, вже не застали.

Імя Кімерійцїв добре звістне з малоазийських джерел (жидівське Gomer, вірменське Gamer, в асирийських написях Gimirri) 7). В грецьких джерелах знаходимо звістки про напади Кімерійцїв, що робили вони разом з тракийськими ватагами в VIII-VII в. на грецькі володїння на малоазийськім побережу. Але власне се широке розповсюдненнє імени наводить сумнїв, чи не маємо тут якоїсь загальної назви, скорше ґеоґрафічної ніж етноґрафічної (подібно як се пізнїйше було зі Скитами). В такім загальнім, не-етноґрафічнім значінню се імя могло бути чи Греками, чи може ще давнїйше їх попередниками в чорноморській торговлї — Фінїкиянами або Карійцями перенесене на Чорноморє для означення тутешньої перед-скитської людности. На імя отже нема що наполягати 8). Се степова людність перед, приходом Скитів в чорноморські степи, котра могла називатися ріжно і до ріжних племен належати. Тому відгадувати, якого саме племени були ті Кімерійцї — даремна забава, принаймнї при теперішнім станї наших відомостей 9).

Скитів грецькі письменники представляють приходнями зі сходу. Геродот каже, що Скитів витиснули з-за Аракса (себ то Яксарта, тепер Сир-Дарії) їх соплеменники Масаґети, і додає, що так оповідають і Греки і самі Скити, але Арістей, мовляв, давав ще ширше обясненнє сьому рухови, звязуючи його з змінами в середнїй Азії: Арімаспи потиснули Іседонів, Іседони Скитів 10). Таке обясненнє скитської міґрації зовсїм можливе: міг справдї тут відбити ся етнічний переворот в центральній Азії 11). Держачись теорії європейської правітчини Індоєвропейцїв, се треба уважати за поворотний рух кочовик Іранцїв на захід, викликаний пертурбаціями в центральній Азії. Що до часу сього руху, то по гадці Геродота мав би він стати ся десь в другій полов. VIII або поч. VII в. Але се датованнє його опираєть ся на фантастичнім обясненню скитського нападу на Малу Азію: Скити мовляв уганяли за Кімерійцями, що прийшли в М. Азію, витиснені Скитами з Чорноморя в половині VII в. 12) Таким чином дата ся не має значіння. В дїйсности Скити могли прийти ранїйше, а мандрівка їх могла тягнути ся довший час. Але дуже можливо й таке, що Геродот трапив в правдиву дату — що натиск східнїх Іранцїв на своїх західнїх земляків коло того самого часу дав себе знати і в Европі і в Азії: одні скитські орди під сим натиском посунули ся в в наші степи, иньші — звістні під іменем Саків (друга форма тогож імени Скитів) в Малу Азію. Подібно як пізнїйше, в II віцї бачимо знову натовп іранських орд разом в наших степах і в Азії.

Приймаючи таку мандрівку скитської орди з передьої Азії, не треба одначе розуміти се так, що вона дала нашім степам нову людність. Зявила ся тільки нова зверхня орда, вона покрила своїм іменем давнїйшу степову людність, а навіть і в свій склад могла приняти певні елементи сеї давнїйшої людности. І коли ся зверхня і ще якісь иньші орди були скитсько-іранські, се не виключає присутности в тім самім часї в степах людности иньших народностей, давнїйших від Скитів. Тут могли лишити ся останки іранської кочевої людности з давнїйшого розселення, останки тракийської і бог зна ще якої кольонїзащї. Подібне бачимо й пізнїйше в наших степах, коли зі зміною зверхньої орди степова людність дістає нове імя, тим часом як склад її зовсїм не переміняєть ся так рішучо.

Так як чорноморська степова людність ґрупувалась після руху Скитів, ось як представляєть ся вона у Геродота 13). На схід від Танаіса (Дона) живуть Савромати, нарід споріднений з Скитами, але осібний від них. На захід від Танаіса живе нарід Скитський, що подїляєть ся на чотири племени: між Танаісом і Ґерром (незвісною річкою на схід від Днїпра) мешкають Скити Царські, Βασιλήιοι „найсильнїйші й найчисленнїйші Скити, що иньших Скитів уважають за своїх рабів“ 14). Між Ґерром і Пантікапом на 14 днїв дороги (на лївім боцї Днїпра) живуть Скити-Кочовники, „що нічого не сїють анї орють“. Між Пантікапом і Гіпанїсом (Богом), по обох боках Днїпра живуть Скити-Хлїбороби (Γεωργοί); їх осади тягнуть ся з заходу на схід за три днї дороги, а на північ через їх край треба плисти 10 — 11 днїв Борістеном (Днїпром). На верхнім Богу (в дїйсности правдоподібно і на середнім, бо Геродотові відомости про сю ріку не сягали верхівя) сидять Скити-Орачі ('Αροτη̃ρες). „то хлїб сїють не на свою страву, а на продаж“ 15).

Окрім сих чотирьох народів, що становлять скитський нарід в тїснїйшім значіню слова, Геродот зачислює до Скитів племена Алязонів — полудневих сусїдів Скитів-Орачів, на середнїм Богу, і елєнїзованих Скитів Калїпідів 16) на нижнїм Богу. Вони відріжняють ся від иньших Скитів (розуміти — кочовничих) тим, що сїють і їдять хлїб і городину, а поза тим мають звичаї скитські. Калїпіди сї анальогічні з Μιξέλληνες ольбійського декрета Протоґена, що мешкали в околицях Ольбії.

На заходї скитська територія простягала ся до Дунаю (Істра) 17). Що правда у Геродота цїла просторонь на захід від Бога становить прогалину без жадних звісток, але мусїла вона мати скитську людність, бо звалась „давньою Скитією“. На північ живуть вже народи не-скитські: Неври на північ від Днїстра і Бога, Людоїди ('Ανδρόφαγοι) та, Чорноубрані (Μελάγχλαινοι) далї на схід від них. В Таврії теж заховалась давнїйша перед — скитська людність (Таври) — головно в горах, тим часом як степову частину півострова займали Скити.

Крім вище поданого територіально-культурного подїлу Скитів, Геродот знає ще ґенеальоґічиий. Від трьох синів першого чоловіка Тарґітая, що родив ся від Зевса і дочки Борістена, Лїпоксая, Арпоксая і Коляксая пішли скитські роди Авхатів, Котіарів і Траспіїв, та Паралятів; при тім рід молодшого — Параляти уважав ся старшою династією. Але здаєть ся, що ся легенда належала лише до племени царських Скитів і подїлу його на коліна, імена їх у Геродота більше не виступають, аж пізнїйше стрічаємо подібні назви народів 18).

Назва Скитів у Геродота обіймає всї народи, підвластні „царській“ ордї. Се само наводить на гадку, що деякі з сих підвласних народів зачислювано до Скитів на основі їх полїтичної, а не етнографічної приналежности. Назва Скитів мала етнографічне значіннє тільки що до головної орди (тому Геродот говорить про мову і звичаї скитські), а поза тим уживала ся в полїтичнім значінню — про людність підвластну Скитам. При тім Геродот зазначає, що Скити самі називають себе Сколотами, по імени царя, Скитами-ж їх звуть Греки. В дїсности се дві форми того самого імени  19). У Персів Скити фіґурували під загальною назвою Саків: чорноморські Скити в написи Дарієвого гроба звуть ся „заморскими Саками“.

Що до національности Скитів Геродот дає лише деякі вказівки. Каже, що Савромати говорять мовою скитською з певними відмінами і споріднені з ними (по лєґендї їх родили Амазонки від Скитів); зазначає також деякі подібности Скитів до Масаґетів і говорить, що иньші зачисляють Масаґетів до Скитів 20). У пізнїйших письменників від чорноморських Скитів виводять ся Парти 21), а Аміан, зовсїм пізно що правда, але тож мабуть переказуючи старшу традицію, каже, що Перси були одноплеменниками Скитів 22). Традиція іранського походження Скитів в античнім письменстві зазначила ся таким чином досить виразно. В новійшій науковій лїтературі богато говорило ся й писало ся в сїй справі, зачислювано Скитів і до монгольської або взагалї північної, урало-алтайської родини, бачили в них і Словян і Ґерманцїв, нарешті мішанину арійських і монгольських елементів. Але помічення над мовою Скитів і споріднених їм Сарматів, ті звязки, які лучать їх між собою, а з другого боку з сучасним одиноким останком іранської людности в сих краях кавказськими Осетинами, нарештї деякі характеристичні ознаки скитської культури все вказує, що ми маємо в скитській ордї  іранську людність, хоч із чужими мабуть домішками  23).

Взагалі етноґрафічна близкість Сарматів зі Скитами не підлягає сумнїву. Окрім слів самого Геродота, маємо ще й иньші факти: слїди іранства в мові (особливо в особистих іменах), подібна культура й побут виступають у зверхніх орд однаково і в часи скитського і в часи сарматського пановання. Тим часом про спорідненнє Сарматів з іранськими народами маємо безпосередню вказівку, переказану давніми авторами. Діодор зве їх „кольонїєю з Мідії, осадженою коло Танаіса і названою Сарматами у народів“ : Плїній згадує про погляд на Сарматів як на галузь Мідян 24). Помічення над невеликим числом перехованих скитських слів і імен, а також варварських імен, що стрічають ся в грецьких чорноморських написах скитcько-сарматських часів, виказали багато подібностей з мовами іранськими і найблизше — з осетинською. Вкажу нпр. що наросток „ксаіс“ скитських імен се не що иньше як іранське khshaia — пан, володар. Має значіннє й істнованне скитсько-іранських подібностей в побутї, в обрядах, в віруваннях, хоч і тут, розумієть ся, треба-б іще відріжнити своєнароднє від того загального, що характеризує найріжнїйші народи на подібних, початкових ступенях культурного житя 25). Кінець кінцем сума, всїх фактів і анальоґій робить зовсїм певним, що в наших степах були іранські елєменти в скитський період, і то як в підвластній людности, так і в зверхнїй скитській ордї. Іранське племя, виливши ся одним потоком на полудень і полудневий захід в Азії, другим потоком довго розтекало ся в чорноморських степах, під назвою Скитів, Сарматів, Алянів і ріжних дрібнїйших народів. Але можливо, що і в скитській людности і пізнїйших степових ордах була певна домішка і урало-алтайських елєментів; поруч Іранців під загальною назвою Скитів, Сарматів, Алянів могли критись ще якісь иньші народи, тільки їх не можна близше виказати.

Геродот  та иньші грецькі письменники, очевидно, близше знали і в своїх оповіданнях про Скитів взагалї мали перед очима головно кочових східнїх Скитів, а особливо ту головну орду, що пановала над иньшими і зветь ся у Геродота „Царською“. Двояким уживаннєм скитської назви — раз про саму головну орду, другий-про неї разом з підвластною людністю, поясняють ся деякі суперечности Геродота 26). Очевидно, він говорить про зверхню орду, коли, оповідаючи про Скитів взагалї, представляє їх кочовою, воєвничою ордою, з суровими звичаями і з деспотичним устроєм. По його словам Скити живуть зі своїх стад і кочують з своїми, поставленими на возах, житлами; не мають анї міст, анї кріпостей 27). Молодший о півстолїття від Геродота Гіпократ в своїх оповіданнях про Скитію ще довладнїйше представляє сей кочовничий побут: Скити не мають домів, а живуть в повстяних будках, поставлених на чотироколїсні або шостиколїсні вози і уряджені як хати, з двома-трьома віддїлами; такий віз тягнуть дві або три пари волів, і в тих будках сидять жінки з дітьми при переїздах, чоловіки-ж їдуть верхи; за ними йдуть слідом стада овець, коров і коней. На одному місцї вони перебувають, поки худоба не спасе паші, тодї переходять на иньше місце. Вживають варене мясо, пють кобиляче молоко, їдять кобилячий сир. Мясо варять в мідяних казанах, подібних до чаш 28).

Звичаї Скитів у Геродота суворі й воєвничі. Одинокою святощею у них старий зелїзний меч, виставлений на стосах прутя — знак бога війни. Така святощ була в кождім окрузї, і правлячи жертви, виливали на сей меч кров жертвенної худоби й людей: з сотнї взятих на війнї в неволю жертвували одного, виливали його кров на той святий меч, а тіло розрубували й розкидали навколо. Скит пив кров першого вбитого ним на війнї ворога, а голови вбитих приносив до царя, і лише той, хто виказав ся такою головою, мав участь в здобичи. Шкури з голов ворогів (скальпи) уживались як окраси кінського убору; ті, що мали їх більше, шили з них собі часом цілі плащі 29); таким же способом уживались часом і цїлі шкури ворогів на ріжні воєнні прибори. З найбільш же визначних ворогів Скит робив чашу з черепа, і такі чаші, часом оправлені в золото, уживались з особливою пихою. Хто вбив найбільше ворогів, той мав найбільшу честь і подвійну порцію вина на публичних пирах; хто не вбив ворога, не мав зовсїм участи в пирах, і се уважалось найбільшою ганьбою 30).

Звістки про релїґію Скитів досить неясні; Геродот уживає грецьких назв для скитських божеств і тим, розумієть ся, лише затемнює справу. Найбільш поважав ся бог-опікун домового огнища — Табіті (Геродотом прирівняний до грецької 'Εστία). Найбільшою присягою було — присягти тим божеством, і неправедна присяга тим опікуном царського огнища уважалась переступом проти царя, бо стягала на нього неласку богів 31). Сей культ домашнього огню, що заховав свої слїди в поглядах сучасних Осетинів, стоїть в звязку з загально-іранським культом огню (саму назву звязують з пнем tap — горіти) 32). Крім того Геродот виразно каже про культ землї — Апі (порівн. латинське Ops). Біг Γοιτόσυρος, прирівняний Геродотом до Апольона, в одній італїйській написи прирівнюєть ся теж до Апольона, а заразом і до Мітри, перського бога сонця; та сю напись уважають фальсіфікатом 33). Етимольоґічно його імя толкують як „опікуна стад“ (до Геродотової інтерпретації се досить підхоже), як і Арґімпасу (по Геродоту „небесну Афродіту“) -охоронницю худоби 34). Про решту названих у Геродота богів (Зевса — Папая, Посейдона — Таґімасада, Арея і Геракля) трудно що небудь сказати близше. Святощів жадних у Скитів не було, окрім згаданих мечів. Худобу жертвували, удушуючи її, потім кращі кусники вареного мяса кидались, як присвячені богу 35). Слїдів якогось орґанїзованого культу, або якоїсь верстви жерцїв не видно, окрім тих ворожбитів, дуже числених, що ворожили на паличках і кусничках кори.

Докладні звістки дав Геродот про похоронний обряд, спеціально що до скитських царів. Тїло царя, каже він, насамперед обвозили по всїх підвластних народах, щоб вони віддали йому почести, потім ховали у викопаній в землї камері, і разом з ним одну з жінок, також слуг, коней, що найкраще з худоби, золоте начиннє (срібла й міди, каже Геродот, Скити не уживають зовсїм); над гробом насипали могилу як найвище. По роцї справляли поминки: пятдесять найкращих слуг і стільки ж коней забивано і випхавши половою розставляно навколо могили на палях, а слуг розсаджувано на сих конях, мов би сторожу  36).

Сї царські могили, по словам Геродота, були в місцї званім Ґеррос, до котрого Днїпром можна було плисти — там з Днїпра витїкала річка Ґеррос. Се до певної міри подтвержуєть ся фактом, що як раз коло Днїпрових порогів знайдено кілька великих могил з похоронним обрядом зовсїм подібним до оповідання Геродота. Правда, могили се пізнїйші, скільки можна судити по стилю й техніцї, за браком иньших дат. Взагалї досї не можна було напевно констатувати похорону, який би належав спеціально до Геродотових Скитів: скитсько-сарматська культура в археольоґії становить досї одну нероздїльну цїлість 37).

Державний скитській устрій в оповіданню Геродота, як я вже згадував, має характер деспотичної монархії. Царю служать не раби, а кому він звелить з Скитів, і сих царських слуг, як ми бачили, ріжуть десятками на його могилї. Коли цар захорує, ворожбити обясняють звичайно, що причиною була неправедна клятва богом-опікуном царського огнища, і вказують на якогось чоловіка, що мовляв так фальшиво покляв ся; коли сей вирікаеть ся, заяву ворожбитів перевіряють вороженнєм иньших ворожбитів і кінець кінцем карають або того обвинуваченого, рубаючи йому голову, або тих скомпромітованих ворожбитів, палячи їх; при тім цар карає смертю й синів їх. Всі справи своєю волею рішають царі. З оповідання про похід Дарія у Геродота виходило-б, що у Скитів було рівночасно кілька царів: виступає їх тут три; можливо, що належали вони до трьох згаданих колїн, і цар з колїна Паралятів був головним 38). При всїй лєґендарности оповідання ся подробиця може бути вповнї реальною.

Така була орда, що пановала в Скитії. Правдоподібно, була вона числом незначна супроти підвласних народів: так, мабуть, треба розуміти слова Геродота, що скитський нарід уважають дуже великим і заразом самих властивих Скитів рахують на дуже мало 39). Та власть царів сїєї головної орди розтягла ся в пол. V в. на всю територію від Дунаю до Дону. На північ їх власть сягає у Геродота десь до Днїпрових порогів: він каже, що людність Ґерра — то крайнїй нарід, підвластний скитським царям 40). На захід, від Днїпра, як ми бачили, Геродот уміщує крайнї скитські осади на верхнїм Богу й Днїстрі, але по всякій правдоподібности їх треба умістити на середнїм Днїстрі й Богу. Далї на північ сидїли не-скитські народи.

 

Примітки

 

1) νόσφιν 'εφ' 'ιπποπόλων Θρηκω̃ν καθορώμενος αί̃αν

   Μυσω̃ν τ' άγχεμάχων καί 'αγαυω̃ν ιππημολγω̃ν

   γλακτοφάγων 'αβίον τε δικαιοτάτον τ' 'ανφρόπον — XIII. 6.

2) Сю згадку в тексті Гезіода деякі теж датують значно новійшими часами ніж VIII в.-Див. Müllenhof Deutsche Altertumskunde III p. 22.

3) Див. спеціальні розвідки Турнє (Tournier, De Aristea Proconesio, 1863) і Томашка (W. Tomaschek, Kritik der ältesten Nachrichten über den Skytischen Norden I. Über das Arimaspische Gedicht des Aristeas- Sitzungsberichte der Wiener Akademie т. 116 c. 478). Иньші, скептичнїйше приймаючи відомости Арістея, й самий вік; його посувають на перед — на VI в.

4) Про се спеціальна статя Мищенка — К. Старина 1886. VI.

5) Лїтература Геродотових відомостей про Скитію в примітках (2).

6) Одісея XI, 14. Геродот IV, 11-8. В лїтературі погляди розходять ся-чи вважати тут Кімерійцїв етноґрафічним понятєм, чи просто поетичним образом хмарного царства. Пор. Bury The Homeric and the historic Kinimerians (Klio, 1906).

7) Теж імя бачать в осетиньськім ґуміріта==велетень, в грузинськім gmíri — герой, лазькім gomóri сміливий (В. Миллеръ, Черти старины въ преданіяхъ Осетинъ с. 199, Томашекъ Kritik der altesten Nachrichten c. 64).

8) Мілєнгоф ішов іще дальше і взагалї заперечував іствованнє на нашім Чорноморю якоїсь кімерійської людности (навіть в вище сказанім значінню — взагалї перед-скитської кольонїзації). Він бачив тут комбінацію Арістея й иньших, що тим витисненнєм Кімеріїв з північного берега Чорного моря в Малу Азію хотїли обяснити собі прихід Кімеріцїв до М. Азії, а знову боротьбу Скитів (Саків) з Масаґетами, що в дїйсности мала місце на полудень від Каспійського моря, перенесли на північ від Каспія, і так, мовляв, утворилась історія приходу Скитів в наші степи (Deutsche Altertumsk. II, 26). Проти сього гіперкритицизму можна вказати — перше, що ми не маємо ніяких причин вважати Скитів автохтонами, в супереч грецьким відомостям, по друге — що нема поводів думати, мовби натовп Масаґетів не міг викликати руху іранської людности заразом і в Европі і в Азії, на північ і на полуднє від Чорного моря.

9) Найчастїйше уважають їх Траками — ще свого часу Аделюнґ Mithridates II. 163, з новійшого див. Томашека Uber das Arimaspische Gedicht c. 776-7, Lehmanii- Verhandlungen des XIII Orientalisten Kongresses, Kossina-Zeitschrift für Ethnologie, 1902 c. 210, Hubert Schmidt -op. c. ibid. 1904 c. 632. Іранцями вважав їх з новійших нпр. Бремер (ор. с. с. 757) Шрадер недавно виступив з теорією турецько-татарського походження Кімерійцїв (Sprachvergleichung 3 II с. 529): він звернув увагу на старинний поділ Турко-Татар на кочових і оселих, juruk i comru, і бачить тут Гередотових Турків і Кімеріїв; домішкою Кімерійцїв поясняє він турецьно-татарські прикмети скитського побуту. Натомість Ед. Майер вказує інтересний факт, що в вавилонських написах перське Saka, Саки, передасть ся через Gimiri: Кімерії мішають ся або ототожняють ся з Скитами. Що в росийській археольоґії повело ся неолїтичпу культуру називати кімерійською, зовсїм конвенціонально, — я вже згадував (с. 41). Кімерійська людність чорноморського побережа під час скитської мандрівки в кождім разї жила не в неолїтичній культурі: між скитською мандрівкою і „кімерійським“ похоронним типом може бути дуже велике віддаленнє.

10) Геродот IV. 12-3.

11) Але з скитської ґенеальогії, поданої Ґеродотом (VI. 5), виходило-б, що Скити уважали себе автохтонами (виводили себе від доньки Борістена).

12) Оповіданнє Геродота про погоню Скитів з Европи за Кімерійцями, розумієть ся, зістаєть ся комбінацією учених Греків. Його поправляють ріжними способами: що Кімерійцї мовляв дїйсно прийшли в М. Азію, витиснені Скитами, тільки не через Кавказ, як у Геродота, а через балканські землї, і там прилучились до ник товариші їк малоазийських походів Тракийцї, або що Кімерійцї з наших сторон нападали на малоазійські землї. Але сї поправки не можуть уратувати сього оповідання.

13) Розміщеннє вичислених у Геродота народів на сучасній малі дає подекуди непереборені трудности, бо деяких річок, названих у нього, нїяк не можна вгадати; про се богато писано, але без певних результатів; напр. не відомо, чи Пантікап був на правім, чи на лївім боцї Днїпра (одні бачуть в нїм Інгулець, иньші Конку). Ґерр представляв собі Геродот так, що він витїкав із Дніпра, десь понизше Порогів, впадав в р. Гіпакір, а ся текла в Чорне море; такої річки в дїйсности нема. Менї здаєть ся, в кождім разї з Геродотового оповідання виходить зовсїм ясно, що Скити-Хлїбороби мешкали по обох боках Днїпра, і Пантікап мусїв собі Геродот представляти на лївім боцї (VI. 18 і 53).

14) Замісць Βασιλήιοι проєктовано читати Βαρσιλήιοι  і звязувано се з Барсиліями і Βερζιλία, звістною нам в гунсько-хозарських часах, але й поправка ризикована, і сей звязок, при загальнім руху Скитів на захід, непевний.

15) Вже з огляду на те, що відомости про Днїпро у Геродота не йдуть далї порогів (чи властиво не доходять і до них), треба сумнївати ся, чи він знав дїйсний початок Бога, чи не уважав він початком те місце, до котрого плавали Богом, або чи не приймав за той початок якийсь з його притоків? Дїйсно, у Геродота Бог мас всього девять днїв дороги, тим часом як на Днїпрі до порогів рахує він 14 днїв. Відомости Геродота про верхівя Бога й Днїстра дуже поплутані і недокладні; очевидно, верхівє Днїстра представляв він собі просто на північ проти його устя, на північ від верхівя Бога (IV 61-52).

16) Καλλιππίδαι 'εόντες 'Έλληνες Σκύθαι (V. 17). У т. зв. Скімна (що цитує тут Ефора, з IV в.) натомість є Карпіди — тому дехто звязує сей нарід з карпатськими Карпами, але се очевидно тільки помилка Ефора в передачі Геродотової звістки.

17) Геродот IV. 17-21, 100-1.

18) Авхети (Auchetae, Eucbetae) i Котіери у Плїнїя VI. 7 17, що при тім покликуєть ся на звістки генерала III в. Демодама; але виступають вони на далекім сходї; Нейман (108-9) і Мілєнгоф (III с. 23) уважали їх тими Скитами, що зістались на своїх початкових кочовищах. Знов иньші Авхети (IV. 12) виступають коло Гіпанїса.

19) Вивід обох імен досї не удавав ся; проби обяснити з іранських пнїв khud — skud („стрільцї“) див. у Мілєнгофа D. А. III с. 112 і 120, теж Tomaschek Sitzungsb. т. 116 с. 778.

20) І. 201. 215.

21) Curtii Rufi Hist. Alexandri IV. 12, VI. 2, Iustini II. l, Jordanis Get. 6. Маркварт вважає джерелом сих звісток Аґатархіда, історика Азії, II в. перед Хр. — Untersuchungen zur Gesch. von Eran І с. 35 і II с. 39.

22) Аміан XXXI. 2. 20.

23) Лїтературу питання див. в примітках (2).

24) Діодор II. 43, Плїнїй VI. 7.

25) Нарештї і то ще годить ся згадати, що виразні слїди стичности між східно-фінськими мовами й осетинською показують, що прикаспійська іранська людність колись сягала значно дальше на північ; так напр. імена металїв — срібла, міди, стали, олова в осетинськім спільні з східнїми Фінами: Пермяками, Вотяками, й взяті від них, тим часом як знов цїлий ряд слів в східнїх фінських мовах мають свій початок в іранських пнях. Про фінсько-іранські (і особливо осетинські) стичности — див. в 2 вид.

26) Він напр. представляє Скитів (IV. 46) чистими кочовниками (як і Гіпократ), тим часом сам оповідає, що деякі скитські племена живуть з хліборобства; говорить про їх відчуженнє від чужоземних звичаїв, особливо грецьких (IV. 76), тим часом знаємо від нього про елєнїзованих Скитів — Калїпідів, і т.и.

27) IV. 46, 127.

29) Цїкаву паралєлю сьому звичаю стрічаємо в сучасних осетинських переказах. Нарт (богатир) Созрико переміг нарта Єлтагана і обскальпував. Приїхавши в аул (село), він зібрав дївчат та молодиць і сказав: пошийте менї кожуха з шкір з голов і вусів. І побачили молодицї, що Созрико винїс шкір від голов і вусів; одна каже; се шкіра з мого батька, иньша: се шкіра з усами мого брата; третя: се шкіра з голови мого чоловіка. — В. Мілєр, Черты старины въ сказаніяхъ, и бытЂ Осетинъ с. 106.

28) Такі казани, як чаші на підставцї, в скитсько-сарматських могилах дійсно не раз трапляли ся: сей казан, очевидно, ставив ся серед огнища й обкладав ся багатєм; зовсїм подібні казани істнували у сибирськйх народів.

30) Геродот IV. 64-6.

31) IV. 59, 67, 127.

32) В.Мілєр в згаданій розвідцї про осетинські звичаї вказує на особливе поважаннє до ланцюха, що висить над огнищем: ним кленуть ся, викинути чийсь ланцюх за двері — найбільша образа (с. 205).

33) Corpus Inscrip. Graec. N. 6013 Θεα Σηλ. Ωιτοσκυρα και Απολλωνω Οιτοσκυρω Μιθρα Μ. Ουλπιος Πλοκαμος ανεθ. див. Zeuss op. c. 289, Толстой і Кондаковъ Русскія древности II с. 44, Mullenhof III с. 121. Про скитсьвий культ взагалї див. особливі у Цайса, Бонеля і Толстого і Кондакова, де він порівнюєть ся з іранським, і Наймана, що порівнює його з монґольським. Проти перецїнювання значіння таких подібностей можна повторити лише слова самого Наймана: Dieses Beispiel mag lehren, wie bedenklich es ist, aus allgemeinen Angaben über den religiösen Glauben eines Volkes Schlüsse auf seine Verwandtschaft mit anderen Nationen zu ziehen (p. 245).

34) Marquart Untersuchungen zur Geschichte Erans II с. 90.

35) Геродот IV. 60.

36) IV. 71. Паралєлї до сього звичаю у ріжних примітивних народів див. у Мищенка К. Ст. 1884, V с. 66.

37) Про скитські могили див. вичислені в прим. 2 працї Ашіка, Древности Геродотовой Скифіи, Толстого й Кондакова П, Лаппо-Данилевского і Мальмберґа op. c.

38) IV. 120, пор. 5-6, 71. Маркварт толкує назву Паралятів як „первородних“, „перших“ (1. с. с. 77).

39) IV. 81.

40) IV. 71 і 119.

 

НЕСКИТСЬКІ НАРОДИ АНТИЧНИХ ДЖЕРЕЛ: НЕВРИ, АНДРОФАҐИ-АМАДОКИ, МЕЛЯНХЛЯЙНИ, БУДИНИ.

Про сї північні не-скитські народи оповіджене Геродотом зістаєть ся єдиним на довгі часи. Тому тут переглянемо також сї звістки його, можливо уважно.

На північ від верхівя Днїстра Геродот уміщує Неврів. Озеро, що з нього витікає Днїстер, по Геродоту мало бути границею Скитів і Неврів. Але що відомости Геродота взагалї не сягали далї середнього Днїстра й Бога, то й сї означення ми не можемо приймати за докладні. Дальше на північ за Неврами Геродот не знає вже нїякої людности 1). Про самих Неврів мав він дуже недокладні, більш казкові відомости, і сам не дуже надавав їм віри. Оповідали йому, що кождий Невр кілька день до року буває вовком. Казали, що в їх землї виплодилась сила змій, а ще до того найшло їх з пустинї, так що мусїли вони перейти до землї Будинів — очевидно на якийсь час, і потім вернули ся. При такім станї Геродотових відомостей про Неврів не можна надавати особливого значіння словам його, що Неври мають скитські звичаї 2). Важнїйша неґативна сторона його відомостей, що він виразно відріжняє Неврів від Скитів 3).

Слова Геродота про скитські звичаї Неврів давали привід деяким ученим зачисляти і їх до скитського племени, иньші відріжняли їх від Скитів і бачили в них Словян, виходячи з міркувань про тодїшнї селища словянські. Тепер сей погляд має багато прихильників 4), і треба признати — має за собою значну правдоподібність. В самім імени Неврів бачать звичайно словянський пень нуp (порівнюють з тим Hyp — доплив Буга й Нурську землю); згадану вище легенду про вовків звязують з словянською вірою в упирів — вовкулаків. Та сї аргументи не так сильні, важнїйше географічне положенє Неврів, бо відповідає території словянської правітчини, а також се що Геродот відріжнює їх від Скитів. Ми можемо уважати їх з значним правом за Словян на їх правітчинї.

Пізнїйші відомости про Неврів дуже бідні, властиво не дають нїчого 5).

Ґеоґрафічно на туж словянську територію припадають Андрофаґи, бо у Геродота мешкають вони на середнім Днїпрі. Може їх страшне імя і характеристика були причиною, що їх приналежність до Словян і взагалї до індоевропейської родини має далеко меньше оборонців, ніж Неврів, і їх з більшою охотою уважають за Фінів. Геродот оповідає про них, що се нарід „окремий і зовсїм не скитський“, що „з усїх людей вони мають найбільш дикі звичаї, не мають понятя правди й нїякого закону; вони кочовники, убирають ся подібно до Скитів, але мову мають осібну, і лише вони одні з тутешнїх народів їдять людей“. Їх віддїляє від Скитів простора пустиня, а за ними вже „правдива пустиня, і нїякого народу нема, скільки відомо“ 6).

Відомости Геродота, подані про сей народ, як бачимо, дуже неясні. Пустиня, що дїлить у нього Скитів і Андрофаґів зявилась по всякій імовірности з того, що на Днїпрових порогах уривалась комунікація, зносини з середнім Поднїпровєм ішли иньшим, сухим шляхом, і в відомостях повставала прогалина для країв вище Днїпрових порогів. Характеристика Андрофаґського народу мабуть в значній, або і повній мірі основана на самих виводах з іменн, а імя се в переданій Геродотом формі має в своїй основі мабуть якусь легенду або етимольоґічне непорозуміння 7). У Птолємея на ту приднїпрянську територію припадає імя Амадоків, що мешкають під горами тогож імени і мають місто Амадоку, пристань на Днїпрі 8); ся звістка про Амадоків має свій початок у псевдо-Геляніка 9), що користав з давнїх джерел, і з деякою правдоподібностю можна думати, що маємо тут властиве імя Геродотових „Людоїдів“. Саме імя толкують з з санскр. āmâd, āmâdaka — сироїдцї, що їдять сирове мясо 10); се толкуваннє досить добре б підійшло до Геродотових „Людоїдів. У всякім разї на середнїм Днїпрі в тих часах трудно припустити якусь иньшу людність крім словянської.

Далї на схід, за Андрофаґами, у Геродота наступає територія „Чорноубраних“, Μελάγχλαινοι, що припадає десь на вододїл Днїпра і Дону. Про них Геродот каже лише, що то нарід не скитський, але має скитський побут і носить чорну одїж-також характеристика виведена з самого імени 11). Та не вважаючи на те, що Геродот називає сей нарід не скитським (подібно як і Савроматів), є поводи бачити в нїм споріднений з Скитами нарід іранського кореня: серед ріжних кочових народів, що виступають пізнїйше в околицях Ольбії, бачимо Савдаратів, і се імя не що иньше як Геродотові „Чорноубрані“ 12), а Діон Хрізостон оповідає про мешканцїв Ольбії, що вони носили чорне убраннє, перейнявши се від „скитського народу Μελάγχλαινοι“. Досить правдоподібно, що ті Чорноризцї Геродота становили частину савроматського народа, відтиснену далї на північний захід від головних осад (може навіть таки рухом самих Скитів), а з пізнїйшим рухом Савроматів опинили ся потім в сусїдстві Ольбії.

До Словян деякі учені зачислили ще Будинів Геродота. До сього спонуковало їх імя, споріднене з словянським пнем буд або вод, та звістка Геродота, що Неври тїкаючи від змій, перейшли в край Будинів. З сього виводять, що Будини в дїйсности мешкали в сусїдстві Неврів. На потверженнє до того вказують на Βωδινοί під горою Βωδινόν або Βουδινόν у Птолємея, та уміщують сих Будинів коло Дніпра 13). Але Геродот уміщує Будинів на північ від Савроматів, отже в басейнї Дона та Волги, а при тім міг мати якісь певнїйші відомости про їх край, бо знав грецьку факторію в їх землї -деревляне місто Гельон  14). Супроти того здогадуються, що був иньший нарід подібного імени коло Днїпра, і що Геродот помішав сї два народи 15). Але уміщуваннє Птолємеївих Будинів над Днїпром вповнї гіпотетичне, і таке громажденнє можливостей на можливостях не лишає ніякого поважного значіння за гіпотезою про словянство Будинів.

Примітки

1) IV. 17 і 51.

2) IV. 105.

3) IV. 51, 119.

4) Такого погляду, пущеного в курс Шафариком (І § 10. 2), тримали ся з новійших учених напр. О. Шрадер, Лєскін, Мілєнґоф, Томашек. Сей в своїй розвідцї Kritik der ältesten Nachrichten über skythischen Norden (Sitzungsberichte т. 117 c. 3) висловив ся: Die Gleichheit der Neuren mit den späteren Slowenen wird jetzt allegemein annerkannt. In der That hat diese Ansicht alles für sich.

5) Згадка Плїнїя (IV. 12, 88 — Neuroe) правдоподібно, а Мелї (II. 1 — Neuri) цїлком певно — мали своїм джерелом Геродота (Мілєнгоф III c. 46-7, Шафарик І § 10. 2. 6). Чи Ναυαροι Птолємея (III. 6 § 25) належать до Неврів, не певно (пор. Ναυαρον (вар.: Ναβαρον) місто на р. Каркинитї), ще меньше Neriuani Ґеоґрафа Баварського (Шафарик І § 10. 2. 5).

6) Herod. IV. 18 і 106. Деякі подробицї додає про Андрофаґів Ісіґон (у Мілєра Fragm. h. gr. IV), але вони перенесені на них з Геродотового оповідання про Скитів, отже не мають вартости.

7) Порівняти сучасних „Самоїдів“: імя се; очевидно має тойже корень, що імя Лопарів „Сам'', західних Фінів „Суом“, а в росийській народнїй етимольоґії (Volksethymologie) вийшли з того люде, що себе самих їдять!

8)Птолємей III. 5 § 16, 25 і 28. Як нї непевне Птолємеєве уґpyпованнє ґеоґрафічних імен взагалї, тут пристань Амадока на Днїпрі, здаєть ся менї, служить певною точкою опори.

9) 'Αμάδοκοι, σκοθικόν 'έθνος, 'Ελλάνικος 'εν Σκυθικοι̃ς — Стефан Візантийський sub voce.

10) Томашек — Sitzungsberichte т. 117 c. 8, т. 128 c. 98.

11) IV. 20, 108.

12) По осетинські  c а ў  - чорний,  д а р а е с  — одїж, та — наросток многого числа. Осетинській словарь єн. Евгенїя, пор. Мілєра Осетинскіе этюды III. с. 79.

13) Птолємей Ш. 5. § 15 і 24.

14) Була й така гадка, що Ґельон — то Київ, Недавно до сього фантастичного здогаду прилучив ся й Нїдерлє (І с. 287), а доказ на те побачив — в нахідках трипільської культури (sic)

15) Шафарик І § 10. 3-4 (за Оссолїньским, Wiadomści historyczno-krytyczne), Mair Das Land der Skythen, 0. Schrader Schracbvergleichung 2 c. 619 (за Лєскіном), Браун Разысканія і т. ин.

 

УПАДОК СКИТІВ; МАНДРІВКА САРМАТІВ, ЇХ ПЛЕМЕНА, ПОБУТ. АЛЯНИ І ЇХ ПОБУТ, ЇХ ОСТАНКИ.

Від сих північних сусїдів Скитів вертаємо ся знову до степової кочовничої людности й її дальшої долї.

Ми бачили звістки грецьких письменників, що Скитів вигнали в чорноморські степи кольонїзаційні перевороти середньої Азії. Сей напір з Азії трівав і далї, та впливав на дальші зміни в залюдненню наших степів, загострюючись від часу до часу і прибераючи тодї характер етнічних вибухів. З другого боку мінялось становище і роля тих орд, що мали зверхність над степовою людністю. Вище було зазначено, що за Геродота чисельно незначна „Царська“ орда, чи ще меньше — коліно Паралятів пановало над всею степовою людністю від Дону до Дунаю, і наслідком того імена Скитів і Скитії прикладали ся до всіх народів, що йому підлягали. Пізнїйше полїтичне першенство здобували все нові орди. З переміною зверхности міняли ся і етнїчні назви степової людности (бувши в ґрунтї річи властиво термінами полїтичними). Сї дві обставини обяснюють нам дальші переміни в кольонїзації наших степів і в її номенклятурі.

Могутність скитської орди, описана в оповіданнях Геродота, стояла в V в. ще міцно. Одначе вже почавши з другої половини сього віку можна помітити, що ся орда відступає під натиском на неї зі сходу. Сей натиск виявляєть ся в повільнім розпросторенню савроматських орд на захід: у Геродота їх східню границю становить Дін; у Гіпократа — значить в кінцї V і на поч. IV в. — Савромати вже мешкають наоколо Меотийського озера, виходило-б отже, що вже по обох боках Танаіса. Докладнїйше се видно з иньшого молодшого письменника IV в., т. зв. Скіляка: у нього за Скитами, що займають східню частину Таврії, сидять Сармати (Συρμάται), по обох боках Танаіса 1).

З тих звісток виходить, що вже в IV в. Скити були витиснені з своїх східнїх країв, що як раз були областю зверхньої, головної орди — „Царської“. В звязку з сим правдоподібно стояв той факт, що останнїй промінь скитської сили й могутности блиснув в другій половинї IV в. вже на західнїх. границях Скитії. Розумію Скитське царство Атея, відоме нам з нагоди його війни з Филипом македонським. Страбон здогадувавсь, що до держави сього Атея належала більшість варварської людности між Меотидою і Дунаєм. Знаємо, що він воював з сусідніми тракийськими народами та грецькими побережними містами (Істрополем, Візантиєю) і тут прийшов до конфлїкту з Филипом; в сїй війнї Атея побито, і сам він наложив головою 2). Так само нещасливо закінчилась для Скитів і війна з Лїзімахом в 313 p., коли вони разом з Траками були союзниками чорноморських міст в їх повстанню проти Лїзімаха 3).

По тім і ся західня скитська держава тратить значіннє й зникає під дальшим натиском Сарматів зі сходу, а Траків і Бастарнів з заходу й півночи 4). В оповіданню Полїєна, що може належати не пізнїйше як до другої пол. II в. перед Хр., Сармати вже панують на чорноморськім побережу, скитська держава згадуєть ся в східнїй Таврії і поруч Сарматів стоїть на підряднім становищу 5). В ольбійськім декретї Протоґена, що датують III або II віком, бачимо західнї степи в руках нових орд — Саїв, Тісаматів, Савдаратів; між ними Скити виступають як одна з меньших, слабших орд і разом з Тісаматами й Савдаратами, боячись нападу Скірів і Ґалятів, хочуть знайти собі захист за стїнами Ольбії. В часах християнської ери і пізнїйше — у Страбона, Овідія, Діона Хрізостома, Сармати виступають як головна орда на всїм просторі від Меотиди до Дунаю, зайнявши місце Скитів, і Діодор в своїм оповіданню про Скитів поясняє, що Сармати, виведені Скитами з Мідії, по довгих лїтах розмножили ся, зруйнували і в пустиню обернули більшу частину Скитиї й вигнали її людність 6). На тлї тих же обставин, коли Сармати мали повну перевагу над Скитами, оповідає Люкіян в Токсарідї свою, фанастичну в фабулї, але інтересну в обставинах історію про Скитів-побратимів 7).

Правдоподібно, сей новий натиск іранських орд був наслїдком переворотів в переднїй Азії, які дали себе знати заразом і в землях на полудень від Каспійського моря 8). Натиск трівав дуже довго. Коли перші симптоми його могли ми констатувати вже в V, а найпізнїйше — в початках IV в., то викликаний ним рух тягнув ся кілька столїть, поки нові народнї потоки не витиснули іранську людність з наших степів майже зовсїм.

Про залюдненнє степової території після розпросторення сарматських орд, коли вони досягнули вже Дуная, головним джерелом служить Страбон. Він писав десь коло 18 р.по Христї, операючи ся на відомостях, які дали римські війни в чорноморських краях в І в. перед Христом. Але його оповіданнє далеко меньш докладне нїж Геродотове, і що головне — терміни „Скити“ і „Сармати“ в його устах не мають докладного значіння, так що й до нього можна приложити в певній мірі пізнїйші слова Плїнїя: „імя Скитів все переходить на Сарматів і Ґерманцїв, і ся стара назва прикладаєть ся все до найдальших народів, що живуть майже невідомо для иньших людей 9).

У Страбона просторонь від Дунаю, де сарматські орди стикали ся з Ґетами й Бастарнами, на схід Днїпра займають сарматські народи: Язиґи, Царські (Βασίλειοι) і Урґи (Ού̃ργοι). Між Днїпром і Доном живуть Росколяни ('Ροξολανοί). За Доном уміщені Сармати без близшого означення, та Аорси і Сїраки — народи, пізнїйше обняті, разом з Иньшими, загальною назвою Алянів. Далї на схід, за Каспійським морем — „східнї Скити“ 10).

Скитська держава зацїлїла була ще в східнїй Таврії. В кінцї II в. вона упала в боротьбі з Мітрідатом VI, покликаним Херсонесцями на поміч проти сих Скитів, але в 60-х рр, по Хр. знов бачимо облогу Херсонеса якимсь „скитським царем“, місцевим очевидно 11). Страбон каже, що сей край і сусїдні землї на північ від Перекопа до Днїпра звались малою Скитією. В оповіданнях Овідія в околицях Дунаю поруч з Сарматами виступають теж Скити, і Страбон каже, що на Дунаю теж була Мала Скитія (довго потім ся назва прикладала ся до теперішньої Добруджі). Між вичисленими у нього сарматськими народами бачимо Геродотову „Царську“ орду, у Плїнїя — Авхетів (порівняти Геродотове колїно Авхатів 12).

Се все показує, що давнїйша „скитська“ людність під сарматським натиском не зникла, лише сховала ся під новою назвою головної орди, як давнїйше під іменем Скитів могли перебувати всякі иньші ріжноплеменні підвластні народи. Під натиском Сарматів одні племена могли посунутись на полудень або на північ; иньші розбились, а сформувались натомість нові племена; з під звісних нам перед тим етнїчних назв виринули давнїйші, що були ними затерті. В результатї етнїчний склад людности змінив ся далеко меньш нїж її номенклятура.

Етноґрафічні відомости про Сарматів дуже бідні: з одного боку — скупі на них наші джерела, друге- при недокладности етноґрафічних відомостей самих ґеоґрафічних письменників сарматського періоду трудно з їх оповідань вибрати те, що з усею певністю ножна приложити як раз до Сарматів.

Передо всїм що до імени. Воно значно ріжнить ся що до форми: у грецьких письменників пишеть ся воно Σαυρομαται, Συρμαται, у латинських Sarmatae. Його обясняють з іранських пнїв sar (воло-дарь) + mada (жінка) 13). Се обясненнє тим правдоподібне, що відповідає двом иньшим назвам: Геродот каже, що Скити звуть савроматських жінок-амазонок Ο'ιόρπατα, а се обяснюєть ся з арийських пнїв vira (муж) + pati (пан, володар 14); в грецьких же джерелах, почавши від т. зв. Скіляка, Сармати звуть ся Γυναικοκρατούμενοι - підвластні жінкам 15). Всї назви таким чином означали-б „людей, що правлять ся жінками“, „жінок, що правлять чоловіками“. Окрім впливу „народньої етимольоґії“ що й тут мабуть відограла головну ролю, Сармати могли завдячувати такі свої призвища особливому становищу своїх жінок, що не пересиджували в будках, як скитські, а їздили й собі верхи та стріляли з луків, як чоловіки.

Подібно як і Скити, Сармати представляють ся переважно кочовниками. Страбон каже, що ся степова людність здебільшого кочовнича, тільки подекуди займаєть ся потроху хлїборобством; коло Дунаю і Меотиди він спеціально згадує за таку хлїборобську людність. Кочовників описує він подібно, як Гіпократ Скитів: живуть в повстяних будках, перевозять їх на возах і переходять зі своїми стадами з місця на місце. Поза тим се воєвничий нарід, славний в кінній війнї; їх їздцї мали шеломи й панцири — шкіряні або металїчні, уживали до бою списів, луків та мечів (Страбон і Таціт кажуть се про Роксолянів) 16)“. Вигляд таких тяжко узброєних їздцїв маємо ми в образках Язиґів на римських барелєфах колюмни Марка Аврелїя і на керченських фресках, де представлені війни з сусїдніми варварами; варварські їздцї тут мають часом тільки короткі кіраси, часом довгі, низше колїн, нашиті твердими плитками халати, так що мусять сидїти на конях по жіночому 17). По словам Павзанїя (II в. по Хр.) Сармати, за браком зелїза, дуже штучно виробляли свої панцири з плиток, нарізаних з кінських копит (такі панцири з рогових або кістяних плиток стрічають ся дїйсно в роскопках 18), і з тієї ж причини уживали кістяні вістря для списів і стріл. В убранню Сарматів античні письменники зауважали повну подібність з персидським убраннєм 19). Вони носили широкі споднї, і взагалї одіж їх була широка, фалдиста. Мали довге волосє, були біляві (flavi), з суворим і диким виглядом. Про мову їх наводив я вже вище слова Геродота, що Сармати говорили мовою подібною до Скитів. Про релігію маємо дуже скупі відомости : є звістка про поважаннє огня й меча, але не знати, чи се не перенесеннє звісток про Скитів, як і пізнїйше оповіданнє Аміана, про культ меча у Алянів.

Що до полїтичного устрою, ми не маємо вказівок чи натяків на якусь більшу полїтичну організацію, що обіймала-б цїлу кочновничу людність на цїлім просторі наших степів, як за Скитської орди. Навпаки, маємо згадки про більше число сарматських династів 20). Сьому відповідає й велике число етнографічних ґруп, на які розпадало ся сарматське племя. Так крім згаданих вище етноґрафічних ґруп — Язиґів і Роксолянів, знаємо коло Дунаю в І в. по Хр. Кораллїв, в в ольбійських написях бачимо Саїв, Тісаматів і Савдаратів (Мелянхляйнів), не кажучи за старі скитські імена Царських Урґів (?), Авхетів, а в східнїх краях — Яксаматів, Аорсів, Сїраків і т. и. Ріжні назви виринають і зникають серед боротьби, орд, що поволї сунуть ся все на захід, під натиском зі сходу.

У Страбона на правім боцї Днїпра виступає нарід Язиґів; безперечно, тодї, на початку І в., се була головна орда в сих краях. Та вже в серединї І в. по Хр. мандрує вона далї на захід, в дунайські краї, де займає землї між Дунаєм і Тисою: се Язиґи Переселенцї (Μετανάσται) Птолємея 21). Від часу сеї міґрації Язиґів перше місце в наших степах займає Роксолянська орда. Судячи по звісткам про їх війни з Римлянами й напади на Мезію 22) та по відомостям ґеоґрафів, виходить, що перед приходом сюди ґерманських племен Роксоляни становили головну й найбільшу народність в приднїпровських степах і далї на захід від них 23). Імя їх, як з значною правдоподібністю виводять з іранських мов, значить не що як „Білі Аляни“ (сучасне осетинське ўрс — білий) 24). (Прикметник — білий дуже часто служив у кочових орд для розріжнення певних частин народа, одної одноплеменної орди від другої). В декретї Діофанта Роксолянів бачать під назвою Ревксіналів (Ρευξιναλοί).

Поруч з сими „Білими Алянами“ виступає вже в І в. по Хр. імя просто Алянів (у Плїнїя: Alani et Roxolani). В 60-70-х рр. вони звертають на себе увагу римської полїтики своїми походами на. закавказькі землї, і очевидно — Алянами звали ся тодї колїна, що сидїли десь в сусідстві Дону й Каспійського моря 25). В першій половинї II в. з алянським іменем стрічаємо ся вже коло Днїпра, в другій половинї -коло Дунаю 26). Тут, з одного боку, бачимо дальший рух на захід іранських орд, з другого — розширеннє нового імени. Імя Алянів прибирає ширше значінне й заступає в східнїх степах давнїйшу загальну назву Сарматів, як ся була свого часу заступила імя Скитів. Аміан Марцелїн, з четвертого віку, оповідає про Алянів: „за Доном залюднюють безмірно просторі скитські пустинї Аляни, названі по імени гір; помалу ослабивши сусїднї народи частими побідами, вони, як і Перси, передали їм і своє імя“ 27). Китайські (хинські) лїтописи теж знають про розширеннє сього імени в переднїй Азії: кочовничий нарід An-tsai, що мешкав в краях на схід від Каспійського моря й далї на захід до Та-tsin (Римської держави) і залежав від кочовників Согдіани, за часів дінастиї Ган (163 перед Хр. — 196 по Хр.) прибрав імя Alanna і став незалежним 28). Отже дійсно десь в I-II в. По Хр. слово „Аляни“ стає збірним іменем для ріжних кочовничих народів, головно і мабуть переважно-іранських поколінь, що мешкали по обох боках Каспійського моря. На кілька століть воно обняло останки кочовничої скитсько-сарматської людности наших степів 29).

Через се Алянів описують подібними ж рисами, як Сарматів і Скитів. Лукіан (II в. по Хр.) каже, що Аляни мають однакову зі Скитами мову, однаково убирають ся, тільки инакше носять волосє (стрижуть ся) 30). Аміан, сучасник війни Алянів з Гунами, описує Алянів яв кочовників, що не знають анї домів, анї хлїборобства, живлять ся мясом і молоком, живуть в возах, і де знаходять добру пашу для своїх стад і кінських табунів, там отаборюють ся, уставляючи свої вози кругом; вони одначе мають звичаї і побут культурнїйший від Гунів, гарні з себе, бльондинуваті, мають легку зброю; дуже воєвничі і свободолюбні: всї у них рівно благородні й судіями виберають вони найбільш уславлених на війні. Дальші уваги Аміана про алянську культуру будять певні підозріння своєю повною подібностю до Геродота, хоч самі по собі нїчого не мають в собі неможливого: у Алянів, каже він, нема більшого похваляння, як убитим чоловіком; шкіру вбитих вони уживають на окраси для коней; храмів і святощів не мають нїяких, але встромлюють в землю голий меч і шанують його як Марса, опікуна околицї; ворожать паличками 31). Коли ми згадаємо, що під іменем Алянів виступає по части, або й переважно та сама людність, що перед тим фіґуровала під іменем Сарматів, а ще перед тим — під іменем Скитів, то нїчого не було б у тім дивного, що певні прикмети повторяють ся при описи тих чи иньших. Питаннє тільки, чи Аміан взяв сї прикмети з дїйсного життя, чи з Геродота по просту.

Якийсь час алянське імя панувало на просторі від Дунаю до Межирічя (за Аральським морем). Але не довго. В II-III в. по Хр. з західньої части чорноморських степів витискає кочовничу іранську людність ґерманська міґрація. А з сходу в III в. напирає гунська орда, і під напором її та иньших орд, що слїдом посунули нашими степами на захід, розбила ся алянська ґрупа племен. Европейські Аляни відірвани були від азійських і самі розділили ся на кілька частин: одна частина їх прилучаєть ся до мандрівки Вандалів і Свебів 406 p. і з ними разом опиняєть ся аж в північній Африцї; друга по упадку гунської держави переходить границї Візантиї й осажуєть ся в Нижнїй Мезії 32). Частина зістаєть ся в прикавказьких степах, і останки її, загнані в гори, зацїлїли до сього дня в маленькім Осетинськім народї 33).Иньша частина заховала ся в Криму, де ще в середнї віки істнувала алянська людність 34). Деякі останки з подонських степів, де вони довго ще могли зіставати ся, і таки зіставали ся в дїйсности, могли бути прибиті і до північних берегів степового розселення. Сї степові останки великої іранської кольонїзації нашої території ще ждуть свого близшого розслїдження 35).

 

Примітки

 

1) Гіпократ De aere 24. Скіляк — у Мілєра Geographi gr. minores І fr. 68, відомости сї кладуть на другу половину IV в.

2) Про державу Атея — Юстін Hist. Philipp. IX. 2, Страбон VII с. 3. 18 (p. 306), Арістокріт у Климента Stromata V. 31, Фронтін Strateg. II. 20.

3) Діодор XIX. 73.

4) Томашек — Sitzungsberichte т. 128 с. 98, висловив дуже інтересний здогад, що Саї Протоґеновного декрета, що жили тодї в околицях Бога, мають назву від kshaia, отже се Царські, Βασίληιοι  Геродота. Се зовсїм відповідало-б тим колонїзаційним перемінам, тільки менї ся етимольогія здаєть ся не зовсїм певною.

5) Polyaeni Strategicon VIII. 56. Дехто (напр. Латишов — ИзслЂдованія объ исторіи и государ. строЂ Ольвіи с. 88) закидають неважність сьому оповіданню; одначе обставини, як вони в нїм представлені, здаєть ся, вказують на добре джерело.

6) Оповіданнє Діодора про Скитів взагалї — наукова комбінація, що, не має великої цїни; але сам натиск Сарматів на Скитів був для нього свіжою подїєю, і сю подробицю можна трактувати серіозно.

7) Старбон III с. 7. 13. 17; XI с. 2. 1. Овідій Tristia i Ex Ponto, passim. Діон Хрізостом V. П p. 48-51 ed. Dindorf. Діодор II 43. Люкіяна Τόξαρις 'ή Φιλία 39-41.

8) Müllenhof Deutsche Alterthumskunde III. 41.

9) Nat. Hist. IV. 25.

10) VII. 3. 17, XI. l і 5, 8.

11) Старбон VII. 4.3 і 7, Inscriptiones P. E. І ч. 185 (декрет Діофанта), Corpus І. І.. XIV ч. 3608

12) Nat. Hist. IV. 12. В Страбонових Уґрах теж добачали Геродотових Γεοργοί, і сей здогад держить ся ще й досї — нпр. Кулаковского Аланы с. 98.

13) Є одначе й иньше обясненнє, з авестийського *saormant — уоружений мечем.

14) Сам Геродот хибно обяснює: ο'ιόρ — муж, πατά — вбити.

15) Геродот IV. 110, Скіляк fragm. 70-1.

16) Страбон VII, 3, 17, Таціт Hist. 1,76; Страбон каже ще за плетені з галузя щити їх, Таціт заперечує уживаннє щитів.

17) Образки керченських фресків див. нпр. в приступнім виданнню Толстого і Кондакова т. І і П.

18) Бобринскій II с. 73.

19) Меля III, 4, Таціта Germ. 17. Звістки письменників про сарматську культуру взагалї зібрані у Укерта Skythien с. 513 sq.

20) ) Sceptuchi у Таціта An. VI. 33, пор. σκηπτου̃χοι в декр. Протоґена.

21) III с. 7. Иньша частина Язиґів, згадана у нього разом з Роксолянами над Меотидою (III с. 5, 19) — се, здаєть ся, простий анахронїзм.

22) Таціта Hist. І с. 79. Діон Касій LXXI 19, Scriptores hist. Augustae, M. Antonius 22, XXX tyr. 10, й ин.

23) На мапі Птолємея (III. 5. 19 і 23) Язиґів і Роксолянів відтиснуто над Меотиду наслїдком невідповідного розтягнення прикарпатських і придунайсьвих народів на схід..

24) Мілєр (Журналъ Мин. Н. Просв. 1886 IX. 86 і Осет. этюды III с. 86) виводить се імя трохи инакше, по формі ще близше, хоч по значінню меньш певно: з рохс-ясний (пор. Томашек Sitzungsberichte т. 117 с. 87). Порівняти з сим 'Αλανορσοί поруч 'Αλανοί Σκύθαι у Птолемея VI. 14. 9.

25) Звістки клясичних письменників про Алянів зібрав Кулаковскій в статї; Аланы по свЂдЂніямъ классическихъ и византійскихъ писателей- в XIII т. Чтеній київ. істор. тов. 1899. Також Томашек в Pauly-Wissowa Reallexicon, Alani (1894). Новійша аналїза Täubler Zur Geschichte der Alanen (Klio, 1909).

26) Птолемей містить їх на кількох місцях-в европейській і азіатській Сарматії — 5, 7; III. 5 9; VI. 14, 9.

27) Кн. XXXI. 2. 13. Кулаковскій op. c. с. 11.4 відкидає сю звістку, але аргументація його не стійна й він іґнорує при тім наведену низше звістку китайських джерел.

28) Ritter Die Erdkunde von Asien V ч. III (т. VII) с. 625-6, Hirt- Sitzgsber. d. bayr. Ak. 1899 с. 250.

29) Хінську назвву An-tsai вважають рівнозначною Аорсам античної традиції-Hirt China and the Roman Orient с. 139, Gutschmid Geschichte Irans с. l21; але против сього зрівняння підносять лїнґвістичні закиди, і Маркварт (Untersuch. II с. 240) кінець кінцем зрівнює An-tsai з Масаґетами; назву Аорсів він вважає полїтичною почесною назвою, яка прийнята була певною ґрупою племен з тим як масаґетська орда здобула над ними вдасть і першенство і приложила до себе сю почесну назву Аорсів — шановних, славних, замість давнїйших Масаґетів-рибоїдїв“. Так само „Алян“ (славний, побідний) толкує він як почесну назву, котру приложила до себе зверхнича орда і за нею прийняли потім підвласні племена. Новійші замітки ще у Тейблєра 1. с.

30) Τόξαρις 'ή Φιλία: автор мусїв тут взяти реальні подробиці житя.

31) XXXI. 2. 18-24.

32) Про мандрівки Алянів на захід: Zeuss c. 700 і далї, Dahn Konige der Germanen I c. 261-4, Urgeschichte der germanischen und romanischen Volker I c. 223-3, Кулаковскій op. c.

33) Про дальшу долю прикавказьких Алянів і їх звязок з Осетинами (установлений від часів Кляпрота — Klaproth Memoire dans le quel on prouve l'identité des Ossètes avec les Alains, Paris, 1822):В. Милеръ — Осетинскіе этюды III, гл. II (спеціально про останки алянського імени на Кавказї ib. с. 111 і далї), Кулаковскій op. c. і Христіанство у Аланъ, Византйскій Временникь 1898, І.

34) Про кримських Алянів — особливо у Васілєвского, в історії Судака — Суґдеї, що досить правдоподібно, сама була алянською кольонїєю, Русско-византійскіе отрывки — ЛЂтопись занятій археографической коммиссіи т. IX с. 168-9, також у Мілєра op. c. с. 77. Про иньші останки у Кулаковского, Аланы, розд. IX.

35) В останнїх роках звернули на себе увагу могильники Харківської ґубернії з похоронним типом і культурою анальоґічною з осетинськими могильниками Кавказа, особливо великий могильник в Верхнїх Салтах, що розкопуєть ся від р. 1901; культура та вказує на VIII- IX вв. В сих могильниках добачають слїди тодїшньої алянської-яської людности Подоня. Особливо сей погляд розвинув недавно А. Спіцин в своїй статї „Исконные обитатели Дона и Донца“ (Ист.-археол. разысканія Ж. М. Н. П. 1909, І); він готов приймати істнованнє алянської людности на всїм Подоню аж до XI-XII вв. Належить при тім одначе виразно віддїляти спільність культури і спільні виливи від етнїчної приналежности і почекати трохи докладнїйшого археольоґічного розслїду Подоня. Поки що, при наших історичних даних істнованнє скільки небудь густої алянської кольонїзації по цїлому Подоню в таких пізних часах виглядає мало ймовірним.

 

ТРАКИЙСЬКА КОЛЬОНЇЗАЦІЯ, ҐЕТИ Й ДАКИ, РИМСЬКА ОКУПАЦІЯ, КАРПАТСЬКІ НАРОДИ: БЕСИ, КОЙСТОБОКИ, КАРПИ, ЇХ НАЦІОНАЛЬНІСТЬ; ТРАКИЙСЬКА КУЛЬТУРА Й ПОБУТ; ОСТАНКИ ТРАКИЙСЬКОЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ — РУМУНСЬКЕ ПИТАННЄ.

Отак на степових просторах нашої території протягом якої тисячі лїт, аж до II-III в. християнської ери панували кочовничі й напів кочовничі народи головно іранського племени і культури. В краях гірських, карпатських бачимо під той час групу народів, що найправдоподібнїйше могли належати, як і їх полудневі наддунайські сусїди, до тракийської галузи індоевропейських племен-галузи колись сильної, широко розповсюдненої по обох сторонах Чорного моря — на европейськім і малоазійськім боцї, але непривітною історичною долею зведеної до незначних слїдів в теперішнїх винародовлених і зроманїзованих Волохах-Румунах. Одначе тракийська національність тих карпатських народів тільки гіпотетична, бо відомости наші про сю карпатську людність далеко біднїйші, нїж про степову. Та й відомости про тракийську кольо-нїзацію, до котрої ми зачисляємо карпатські племена, дуже небогаті й біднійшають власне в напрямі з полудня на північ 1).

Відомости про наддунайську тракийську людність маємо від Геродота, з V віку перед Хр. На чорноморськім побережу між Дунаєм і Балканом сидїли Кробізи, а на полудень від них Терізи; вище по Дунаю, за Янтрою (Атріс) сидїли Ґети, „найхоробрійші й найсправедливійші між Траками“ 2). Дунай уважав ся границею між Траками й Скитами, але був нею здебільшого тільки. Вже Геродот, кажучи, що за Дунаєм починаєть ся „властива стара Скитія“ 3), натякає, що в дїйсности осади скитські вже й тодї переходили за Дунай в пізнїйшу Малу Скитію (Добруджу). З другого боку-ґетські осади місцями переходили за Дунай. В IV в. тут, на лївім боцї Дунаю, воював з Ґетами Олександр Македонський. Тут була „Ґетська пустиня“, де трохи не пропало військо Лїзімаха (313-218) в походї на ґотського короля Дроміхайта; сама держава Дроміхайта була на лївім боцї Дунаю, в теперішній Валахії 4). Але ґетські осади сягали й далї на схід, коли прийняти (а се дуже правдоподібно), що Тіраґети Страбонових часів були приднїпровські Ґети, може відірвані від решти свого народа бастаряським клином. Страбон уміщує їх між Ґетською пустинею й кочовищами Язиґів, а Плїнїй, кажучи про залюднений Тіраґетами острів на Днїстрі, говорить очевидно про устє Днїстра 5).

На північ від Ґетів, на Мароші (Μάρισος), значить — в теперішнїм Семигородї, сидять у Геродота Аґатірси, нарід, по його словам, близький Скитам 6), але з тракийськими звичаями. Завважену Греками близькість Аґатірсів до скитських сусїдів можна толкувати близкістю тракийського народа до Іранцїв взагалї, а самі Аґатірси належали з усякою правдоподібністю до Траків. Перехована у Стефана Візантийця ґльоса поясняє, що Аґатірсами звали Греки Травсів 7), а тракийський нарід Травсів знаємо в Родопах 8); за приналежністю Аґатірсів до Траків промовляють і деякі побутові подробиці напр. татуірованнє. Пізнїйше на їх місцї виступають Даки; з II в. перед Хр. маємо уже звістку про їх боротьбу з Бастарнами 9). Тракийська народність Даків не має сумнїву, і з цїлою правдоподібністю можна прийняти, що се нове імя покрило Аґатірсів, а може й иньші сусїдні тракийські народи, наслїдком якоїсь полїтичної переміни 10).

В І в. перед Хр. Ґети й Даки сполучились в одну полїтичну цїлість — сильну державу Бойребісти (Бурвісти), що дала себе знати страшними походами наоколо, між иньшим — зруйнованнєм Ольбії й иньших грецьких кольонїй аж до Апольонїї 11). Розпавшись по смерти Бойребісти, ся ґетсько-дакийська держава доходить знову великої сили в кінцї І в. по Хр. під рукою Декебаля, талановитого орґанїзатора й полїтика, що в союзї з иньшими сусїднїми народами розпочинає боротьбу з Римом (в 80-х рр.). Вона йшла для нього щасливо на початках (за Доміціяна). Але відновлена Траяном, війна ся, по тяжких напруженнях, закінчилась руїною дакийської держави (коло 106 p.). На її місцї утворено римську провінцію Дакію і кольонїзовано ріжноплеменним людом з иньших провінцій.

Провінція Дакія, як її описує Птолємей (III. 8), обіймала край між Тисою, Дунаєм, верхнім Дністром і Серетом, тим часом як чорноморське побереже, себ то грецькі кольонїї, як Тіра, Ольбія й ин., зачисляло ся до Нижньої Мезії. Головним огнищем римської кольонїзації й римського житя була долина середнього Маріса (Мароша) і Сама (Самош). Приналежність до Римської держави карпатського згіря і тим більше закарпатських країв була більш або цїлком номінальна. Як далеко сягали на північ римські укріплення, досї не вияснено докладно. Останки римських граничних валів бачать в земляних валах Галицького Поділя (в розї між Збручом і Днїстром) і в Бесарабії в двох великих „Траянових“ валах, що рівнобіжно протинають межирічє Прута й Днїстра 12): але римський початок сих валів все ще гіпотетичний, і звязки їх з якоюсь системою римських укріплень досї не вияснені.

Римська окупація Дакії трівала трохи більш як півтора столїтя. Увесь сей час Дакія зіставалась відокремленим передовим укріпленнєм Римської держави (від провінцїї Панонїї її відділяла територія Язиґів між Дунаєм і Тисою); удержувати її було дуже тяжко, і коли в серединї III в. з особливою силою розпочались напади на Римську державу сусїднїх народів, Аврелїан, для улекшення оборони, постановив вирікти ся сеї провінції. Римську і романїзовану людність виведено в Тракію і Мезію, Дакію полишено (274), а щоб страта була меньше болючою, утворено нову провінцію Дакію на правім боцї Дунаю в Мезії.

Аж по упадку дакійської держави за Траяна виступають на верх дрібнїйші прикарпатські народи. На жаль, Птолємей, головне джерело, наробив великої плутанини в розміщенню прикарпатських народів, так що трудно віднайти їх дїйсне розміщеннє 13). Ідучи від верхівя Висли на схід сидять у нього 'Ανάρτοι, Αρσιη̃ται, Σαβω̃κοι, Πιεγγι̃ται, Βίεσσοι, Κοιστοβω̃κοι, Καρπιανοί 14). З сих народів більш інтересні для нас остатнї три, Беси сидять під „Карпатськими горами“, що припадають у Птолємея на верхівя Днїстра й Сяна; чи сидять вони на полудневім чи на північнім боцї гір — такої докладности від Птолємея не можна жадати. Койстобоки (Costoboci римських джерел) сидїли на схід відти. У Птолємея се імя повторяєть ся двічи, роздїлене Днїстром і Певкинськими горами (Карпатами); з сього можна б виводити, що сидїли вони по обох боках гір, але можливо припустити й скомбінованнє двох звісток про те саме“ 15). У всякім разї вони на полудневім згірю Карпатів були. Карпи-імя, очевидно, звязане з назвою Карпатів — теж двічи згадують ся у Птолємея (Καρπιανοί і 'Άρπιοι), в обох разах далї на схід, в сусїдстві Бастарнів і Тіраґетів 16) — десь нїби коло Днїстра й Прута, хоч імя Карпатів у Птолємея прикладаєть ся як раз до більш західньої їх частини, коло верхньої Тиси (тому деякі учені тут уміщують Карпів).

Сї три народи виступають в історії під час Маркоманських війн і по них, як герої пограничних війн і розбійничих нападів на римські землї. Найменьше з них звістно за Бесів; поминаючи невповнї ясні звістки про них з над нижнього Дунаю у Овідія, вони згадують ся тільки як участники Маркоманської війни, разом з Койстобоками. Але за Койстобоків знаємо більше: маємо звістки, що вони пускали ся в далекі походи, заходили в Ахайю та Македонію, грабуючи скільки сили (похід 165 р.). З одної написи знаємо й імя їх короля-Пієпора 17). Напади їх мабуть були причиною, що коли Вандали під час маркоманських війн прийшли в Дакію — шукати тут осад собі, то римський намісник напустив їх на Койстобоків, і Вандали дійсно побили їх й опановали їх землю, і після того за Койстобоків не чути більше 18).

Не так легко відчепились Римляни від Карпів. Перший датований їх напад на Мезію маємо з 230-х рр. III в., але з оповідання Петра Патриція, те належить до тих же часів, бачимо, що Карпи вже вважали тодї себе спеціялїстами до таких нападів, ще лїпшими від Ґотів, славних тодї своїми нападами на римські землї 19). При нагодї брали вони участь і в походах Ґотів. Цїсарі Филип Араб і Аврелїян звісні своїми побідами над Карпами; Аврелїян по своїй побідї осадив частину Карпів на римських ґрунтах 20). Розпочате ним пересадженнє Карпів на римські землї довершено за Ґалєрія й Діоклєтіана: по якійсь близше нам незвісній війнї переведено на римські ґрунти (правдоподібно-до Панонїї й Мезії) решту Карпів — цїлий нарід їх, разом з Бастарнами. Тим способом звичайно задовольняв тодї Рим докучливих сусїдів, і сей перехід Карпів та Бастарнів був мабуть скорше добровільний, нїж вимушений 21). Можливо, що на се вплинув і натиск чорноморських Ґерманців від полудневого сходу, а може й натиск Словян на північнім згірю Карпатів (взагалї історія кольонїзації карпатського згіря тих часів для нас майже не істнує). Після того тільки раз, при кінцї IV в. згадують ся якісь Карподаки, що разом з ватагами Гунів і Скірів пробували перебитись за Дунай 22). Може се були останки тих панонських осадників?

Про етноґрафічну приналежність сих карпатських племен маємо тільки деякі натяки. Передо всїм вони становлять північний край тракійської кольонїзації, подунайської й семигородської, і се перше, що наводить на гадку, чи не були й вони Траками. За таким здогадом, дїйсно, промовляв би ряд иньших фактів. Імя карпатських Бесів повторяє імя Бесів тракійських коло Родопа. Назва Карподаків могла-б натякати на спорідненнє Карпів з Даками. Імя короля Койстобоків Пієпора і його свояка Натопора мають характерний паросток, що в формі поріс повторяєть ся в численних тракійських і дакійських іменах 23). Особливо-ж важним здаеть ся менї факт, що Птолємей вичисляє в Карпатах і на верхнїм Днїстрі й Серетї ряд осад з закінченнєм   д а в а,  δαυα 24), характеристичним наростком дакійських осад, що виступає й по иньших тракійських землях 25). Припустити, що всї отсї міста заблукали на північ від Карпатів з дакійських країв тільки за браком місця на мапі, здаєть ся менї не правдоподібним.

Отсї факти й деякі дрібнїйші обставини надають значну правдоподібність здогадови, що сї карпатські племена належали до тракійської родини В основі своїй була то може змішана з Траками й асимільована ними ще старша, не-індоеврпейська людність, тої раси, що в своїх останках звістна нам в альпейських краях, а могли задержати ся також і в гірських, малоприступних околицях Карпатів; але так далеко в глубину сього етнічного процесу не можуть нас вести ніякі досліди  26). Досить розповсюднений свого часу погляд, що ті карпатські племена були Словянами, немає під собою позитивного ґрунту. Против нього промовляють особливо рішучо звістні нам койстобоцькі імена: переказані в написи, поставленій Койстобоком, вони мусїли бути передані вірно, а там часом звучать зовсїм не по словянськи 27). Не можна звести цїлого карпатського залюднення і до кельтської кольонїзації, навіть хоч би й приймати тут певні слїди кельтизма 28). Гіпотеза тракійська має все ж таки без порівняння більше позитивного під собою, ніж такі здогади.

Як далеко на північ сягала б ся тракійська колонізація, чи виходила вона за границї гірського карпатського пояса, не можна сказати: сліди її на північнім згірю досить не ясні 29). Тут за давнїх часів, як я згадував 30), тракійська кольонїзація могла стрічати ся і з словянською. Бастарнський клин розірвав на якийсь час сю стичність, хоч може й не по цілій лінії. Поодинокі словянські ватаги могли заходити в гори й пробивати ся на полудневі згіря Карпатів тодї й перед тим; але ми не маємо можности слїдити їх розселення.

Про побут і культуру карпатських племен не маємо майже нїяких спеціяльних звісток, хіба припускаючи, що то були племена тракійські чи Траками асимільовані, можемо взяти де що з відомостей про иньших Траків (Ґетів, Даків й ин.).

Була одначе велика ріжниця між деякими полудневими, приморськими тракійськими племенами, що рано присвоїли чужі культурні впливи, і північними, що довго заховували малокультурний, примітивний побут. Між тими північними Тракійцями ще в історічні часи відомі були осади на палях, а коло Дунаю згадають ся „троґльодіти“ (мешканцї печер). Але у иньших Траків вже були тодї й міста, й замки. Переважало житє пастуше; дуже люблено ловецтво. Суворий побут Траків був широко відомий, рівнож їх надзвичайна воєвничість, охота до бійок і повна зневага смерти. З тим разом ішло славне тракійське пяництво (звичайно на підпитку виходили вони й до бою) та непорядність в відносинах чоловіків і жінок — познаки неунормованої, енерґічної натури. З диких прикмет кидало ся Грекам в вічи татуірованнє, широко розповсюднене, звісне і у Ґетів і у Агатірсів-Даків (στίζουσι, picti). Аґатірси славились богацтвом золотих окрас. Мала славу і тракійська зброя взагалї. Виглядали Траки на погляд Греків білявими й рудими (πυρροί). Вигляд їх на різьбах Траянового стовпа зовсїм пригадує Скитів чорноморських різьб і — Ґерманцїв Аврелїєвого стовпа: теж довге волосє й бороди, тойже склад лиця, подібне убраннє (широкі, фалдисті споднї, коротки сорочки, плащі). Сї численні побутові подібности, які можна знайти між Скитами й Траками, поясняють ся, як сказано вже, загальною етноґрафічною близкістю сих галузей індоевропейської родини, зближених між собою й ґеоґрафічно й етноґрафічно.

З сфери духового житя можна піднести широкий розвій піснї; не кажучи за звістних на тім полї полудневих Траків, про Аґатірсів оповідано, що у них закони укладають ся в піснях, для памяти, ґетські посли виходили з кітарами, граючи на них. Широко звістна була також віра Ґетів в несмертельність: Ґети-невмираки ('αθανατίζοντες) — було звичайним їх прозвищем. Ся віра, що дуже вражала Греків з їх слабо розвиненими представленнями про посмертне істнованнє, стояла у Ґетів в звязку з культом Замолксіса, бога умерших і заразом бога відновлення житя в природї. При похоронах чоловіка забивали найулюбленїйшу жінку — се служило заразом докором тим жінкам, що зіставались живі. Жерцї мали великий вплив; полїтичне відродженнє тракійських племен за Бойребісти доконано впливом головного жерця. І пізнїйше — до упадку дакійської держави жерцї заховують в нїй першорядний полїтичний вплив 31).

З упадком дакійської держави прикарпатські народи, як ми бачили, в значних масах були винищені або переведені на римські землї. Семигородська людність була в значній мірі романїзована й разом з римськими кольонїстами виведена за Аврелїана в близші римські провінції. Се все мусїло дуже значно ослабити тракійську людність карпатських країв, звести її вже тодї до незначних останків. Словянська кольонїзація, рушивши в Карпати в великих масах, мабуть не багато що з неї застала.

Коло останків старої семигородської кольонїзації обертаєть ся румунське питаннє. На утвореннє румунської національности витворились в останнїх десятолїтях два погляди: оден твердить, що волоська людність Семигорода (гнїзда волоської національности) зложилась з пізнїйших вільних і невільних (переведених Болгарами) еміґрантів з балканських земель, отже з романїзованих Траків балканських — бо давня романїзована, людність римської Дакії була виведена звідти в III в. в Мезію. Другий стоїть на тім, що останки романїзованих Даків заховались в семигородських горах; розмножившись, вони утворили тут численну волоську людність, котра починає звідти потім (в XII- XIII в.) виливатись в краї нижнього Дунаю. Посередній погляд, признаючи істнованнє останків романїзованної людности в Семигородї, вважає їх незначними, а пізнїйший зріст її поясняє пізнїйшими міґраціями романізованих Траків з балканських країв до Семигороду 32). Сей посереднїй погляд має найбільше правдоподібности за собою. З певними змінами можемо приложити його й до східнїх Карпат — там, як і в Семигородї, також лишили ся мабуть останки старої кольонїзації (тільки тут вони ледви чи були захоплені романїзацією хоч трохи). В хороґрафічних назвах і в діалєктах східнїх Карпат є чимало такого, що підсуває гадку про останки старшої кольонїзації,-незалежно від тих елементів волоських, які можуть поясняти ся пізнїйшими переходами і впливами пізнїйших осад „волоського права“  33). Розвій сих осад, закладених з кінцем XIV в. еміґрантами з волоських земель Угорщини, а потім на їх взірець — і місцевими людьми, звісний нам документально. Знаємо зовсїм певно, що сї осади були явищем новим, і не можна їх ставити в безпосередню звязь з передсловянською кольонїзацією східнїх Карпатів, як роблять декотрі, з історією наших країв необзнайомлені люде 34).

Чи до тих часів дожила тут яка небудь місцева несловянська гірська людність-річ не звістна й сумнївна. Відріжнити принесене пізнїйшими волоськими осадниками від того старого, що лишило ся в хороґрафії й мові нашої гірської людности, було б завданнєм дуже вдячним, але до нього досї не брали ся скільки небудь серьозно 35).

 

Примітки

1) Важнїйша лїтература: Цайс с. 258 і далї, 696-700, Roesler Die Geten und ihre Nachbarn — Sitzungsberichte der Wiener Akademie t. 44 йогож Romanische Studien (1871) i Einiges uber das Thrakisehe — Zeitschrift fur oest. Gymn. 1875. Kretschmer Einleitung in die Geschichte der griechischen Sprache, 1896, c. 171-243. Tomaschek Die alten Thraker, Sitzungsb., t. 128, 130, 131. Браунъ Разысканiя c. 132-178, А. Погодинъ. Къ вопросу о Фракійцахъ, (ВЂстникъ археол. й истор. XIII, 1900), також Mommsen Römische Geschichte вид. 1885 c. 189 і далї, Müllenhot Deutsche Alt. III, c. 125 і далї, Much Die Südmark der Germanen (Beiträge zur Geschichte der deutschen Sprache hrsg. von Sievers XVII) c. 16-7, И. Смирновъ Очеркъ культурной исторіи южныхъ Славянъ І c. 12 і далї. Новійше: Niederle Sl. Starož. І c. 404 і далї. Štastny Die Thraker, 1907, Прага. G. Buschan: Die Balkanvölker in Vergangenheit und Gegenwart, Штутгарт, 1910. В нашій лїтературі богато займав ся Траками неб. О. Партицький в своїй Старинній історії Галичини, але він і в Траках добачав Словян і з сього становища освітлював усе.

2) Геродот IV. 49 і 93, Страбон, VII. 5 § 12.

3) α'υτή 'ήδη 'η 'αρχαίη Σκυθίη (IV. 99).

4) Страбон VII 3. 8 і 14, Павзаній І, 9.

5) Страбон VII. 3. 17, Плїнїй IV. 26. Про „ острів Тіраґетів“ статя Бруна — Черноморье т. І. Між Ґетами й Аґатірсами уміщує Геродот скитський нарід Сіґінів, але що в иньших джерелах Сіґіни виступають коло Каспійського моря, то не безосновно підозрівають, що Геродот помилкою перенїс їх сюди — пор. Koesler Romän. Studien l. c. 9-10, Mullenhof Deut. Alt.III c. 2.

6) В переказній ним грецькій леґендї Аґатірс, Гельон і Скит були брати — сини Геракля (IV. 10).

7) Стефан sub voce Τραυσοί

8) Траками виразно зве їх Лївій — XXXVIII. 41. 6.

9) Юстин — XXXII. 3. 16.

10) Юстин: Daci quoque soboles Getarum sunt (l. c.); Страбон VII. 3. 13: 'ομόγλωττοι δ'ε'ισίν οί Δακοί τοι̃ς Γέταις; пор. Діона Касія LII. 22.

11) Страбон VII, 33, 11, Діон Хрізостом ог. XXXVI.

12) Про „Траянів вал“ на Галицькім Поділю див.статю Кіркора в Zbiór wiadomości do antropologii krajowej т.III с. 38 і далї. Про бесарабські вали можна тільки повторити слова Момзена op. c. с. 206: „вони, певно, можуть бути римські, але досї на те бракує якогось певнїйшого доказу“; обидва визначені нпр. на спеціяльній мапі росийського ґенерального штабу. Є „Траянів вал“ і на росийськім Поділю, в повітах Камінецькім і Проскуровськім (СЂцинского Археологическая карта Подольской губ. — с. 153 і мапа), але він близше не дослїджений, а можливість римських валів тут ще меньша. Давнїйше Траяновими уважали навіть старі вали Київщини; див. про се статю Антоновича в К. Старинї, 1888, III.

13) Пор. Müllenhof D. Alt. II с. 81 sq.

14) III. 5 § 20, 8. § 5.

15) Є й ще иньший здогад — що маємо тут слїд переходу Койстобоків з північного підгіря на полудневе.

16) III. 5 § 24 і 10 § 13.

17) Овідій — Tristia III 10. 5 і IV. l. 67 (про Бесів на нижнїм Дунаю у Брауна с. 161). Scriptores bist. Augustae — Ant. Phil. 22, Павзаній X 34. 5, В. І. L. VI N 1081, Arch.-epigr Mitth. 1890. XIII. 189.

18) Діон Касій LXX, 12.

19) Script. hist. Aug. Maximus et Balb. 16, Фрагменти Дексіпа і Петра Патріція — Hist. gr. min. І p. 176-7, 428-9.

20) Script. h. Aug. Aurelianus. ЗО, Зосим І 22, 27, 30, Аврелїй Віктор De caesaribus 39, 43

21) На се натякають слова Ідація і Ам. Марцелїна; тексти до сього факту див.Dahn Wietersheim Geschichte der Völkerwanderung І с. 287 (вид. 1880). Про осади переведених — Ам. Марцелїн XXVII. 5. 5 і XXVIII l. 5.

22) Зосим IV. 34.

23) Див. про сей наросток у Томашека Sitzungsberichte т. 131 с. 21,. теж Момзена op. c. с. 207. Се-ж імя Пієпора пригадує Dас(і) Petoроrіаnі на Tab. Peutingeriana (як справедливо зауважив ще Цайс с. с. 697, Томашек — op. c. т. 128. с. 108); можливо навіть, що то помилка замість Ріероrіаnі; себ значило, що Койстобоки = Даки. Сї „Нетопорові Даки“ сидять на малі вже на східнім згірю Карпатів, на лївім боцї Днїстра. Може теж імя криєть ся в імени міста  Πιροβορίδαυα Птолємея (III. 10.8):?

24) Κληπίδαυα (коло Днїстра). Δοκίδαυα, Πατρίδαυα, Καρσίδαυα, Πετρόδαυα, Σάνδαυα, Ο'υτίδαυα, Σαργίδαυα, Ταμασίδαυα, Πιροβορίδαυα (між Днїстром і Серетом) — Птолємей III. 5 § 30, § 6-7, 10 § 15.

25) Tomaschek Die alten Thraker III с. 70.

26) Може бути, що з часом дасть нам щось антропольоґія. Не безінтересний факт, що як раз гірські краї альпейсько-карпатські виступають краєм найбільшої короткоголовости. Може тут власне виступає перед нами слїд старої раси, що була асимільована Індоевропейцями і вплинула на їх антропольогічний тип. Пок. Потканьский в своїй статейцї О pochodzeniu Słowian (Kwart. histor. 1902), звернувши увагу на сей факт, хотїв толкувати розвій короткоголовости в Карпатах впливом Кельтів, яко „альпейської раси“. Але далеко простїйше спитати — чи та альпейська раса, не сидїла в Карпатах незалежно від Кельтів і цїлого індоевропейського розселення ?

27) Койстобоцька напись в Corpus inscr. latinarum VI N 1801: d. m. | ziai | tiati. fil. | dacae uxori | piepori. regis | coisstobocensis ) natoporus. et, | drilgisa. aviae | cariss. b. in. fecer |

28) Про них зараз низше — с. 137.

29) Тримати ся географічного положення осад на -dava, поданого Птолємеєм, розумієть ся не можна.

30) Див. с. 70.

31) Про побут і культуру Траків див. особливо відомости у Томашека Die alt. Thraker І с. 111 і далї, II — культ. Див. також новійшу роботу Бушана і Fischer Die Haar-und Kleidertracht vorgeschichtlicher Karpathen-und Balkanvolker (Archiv f. Anthrop. 1909).

32) Більше про се питаннє і його лїтературу було в 2 вид., перегляд його в працях: Densusianu Histoire de la langue romaine, I, 1901, Paris. Jireček Die Romanen in der Städten Dalmatiens, 1902. Onciul Romanii in Dacia Traiane, 1902. Fischer Herkunft der Rumänen, 1904. Jorga Geschichte des rumän. Volkes. 1905. Vasmer Die neuesten Forschungen zur Frage über die rumänisch-slavischen sprachlichen Berührungen (Rocznik Sław. 1909).

33) З назви *боки, що виступає в іменах Сабоків, Койстобоків, виводять нинїшню наяву Буковини — як память по сих *боках — земля Боків (Мілєнгоф, Браун, Весєловский). Шафарик бачив в сих „боках“ словянське бокъ, бік. новійші дослїдники — тракійське імя народа. Біда тільки, що назва Буковини виступає так безмірно пізно! Через се ж трудно виводити й імя Бесарабії від Бесів, як то роблять деякі дослїдники ще й досї (нпр. Браун).

34) Працї Мікльосіча і Калужняцького Uber die Wanderungen der Rumunen in den Dalmatischen Alpen und Karpaten, 1880 (Denkschriften віденської академії) зроблені з чисто фільольогічного становища, з повним поминеннєм історії пізнїйшої кольонїзації „волоського права“, але дуже популярні в науковій лїтературі, послужили одним з головних поводів до таких хибних виводів. Ще недавно відкликав ся до них пок. краківський учений Потканьский (О pochodzeniu Stowian), доводячи з великою певністю, що гірські карпатські краї в часах словянського розселеня і пізнїйше були доменом волоських пастухів.

35) Нова робота Czirbusz A Kárpátok hedyenek és folyoinak nevei, 1908 (етимольоґії ґеоґрафічних назв карпатських) теж не посувас питання.

 

БАСТАРНИ. СЛЇДИ КЕЛЬТИЗМА В КАРПАТСЬКИХ І ДУНАЙСКИХ КРАЯХ.

Між ті карпатські — гірські, та степові — іранські народи клином втискуєть ся пізнїйше нова міґрація — бастарнська 1).

Етноґрафічна приналежність її не зовсїм ясна. Таціт в клясичнім своїм уступі про Бастарнів вагаєть ся, не знаючи, до якої групи їх зачислити — до ґерманської чи до сарматської. Він знаходить в їх мові та способі життя більше подібности до Ґерманцїв, хоч знову неохайність сього народа і особлива покірність старшині промовляє йому против сїєї гадки; в кінцї знаходить вихід, здогадуючи ся, що се ґерманське племя підпало сарматському впливови через мішані шлюби з Сарматами. Окрім Таціта ще Страбон і Плїнїй, отже письменники тих часів, коли вже вміли відріжняти Ґерманцїв, зачисляють Бастарнів до ґерманського племени 2). Иньші письменники (Полїбій, Лївій, Плютарх) звуть се племя то Бастарнами, то Кельтами; ольбійський декрет Протоґена говорить про грізний напад Скірів і Ґалятів, і в них часто бачать Бастарнів. Але Кельтами в грецькій лїтературі часто звано Ґерманцїв, особливо — поки ще близше з ними познайомили ся і навчили ся відріжняти. А імя Скірів — ґерманського народу ґотської ґрупи, що в згаданім ольбійськім декреті виступає разом з „Ґалятами“  3), власне промовляє за правдоподібністю, що в Бастарнах маємо ми передові ватаги тої германської міграції на полудень, котра роспочала ся більшими масами аж пізнїйше 4). При тім одначе — як то й приймають нинї в лїтературі, бастарнське племя могло дїйсно мати значні кельтські домішки в культурі, або і в самім своїм складї, а прийшовши пізнїйше в близшу стичність з степовою людністю, воно могло дїйсно приподобитись де в чім і до Сарматів.

З кельтськими елєментами Бастарнів можна звязувати деякі слїди кельтської народности чи культури в тих краях, де сидїли Бастарни  5). Так нпр. ми знаємо назви племен і міст кельтського кореня на, нижнїм Дунаю і навіть (коли покладати ся на докладність їх розміщення) — на Днїстрі 6). Дехто бачить в них слїди кельтської кольонїзації з IV в. перед Хр., звістної нам в західнїх балканських землях 7). Але сї слїди кельтизма на нижнїм Дунаю можна б звязувати і з бастарнською кольонїзацією, як то роблять иньші дослїдники. Незалежне від Бастарнів похожденнє напевно треба признати кельтській номенклятурі середнього Дунаю — вона тут також досить сильна, і правдоподібно мусить бути поставлена в звязку з більше західньою кельтською кольонїзацією східнїх Альп і Морави. В східнї Карпати кельтські елєменти могли бути занесені і кельтською середно-дунайською колонїзацією і бастарнською міграцією, але тут кельтизми вказати далеко тяжше — те що зібрано досї або дуже гіпотетичне, або не свобідне від непевностей 8). Ґеоґрафічно беручи не неможливо, що тут, в карпатських краях мали нагоду зіткнути ся з Кельтами і Словяне перед своїм розселенням. Одначе бачимо, що імя східнїх Кельтів — Вольків, яке послужило потім загальним іменем для романїзованих народів, було прийняте Словянами не безпосередно від Кельтів, а від Нїмцїв (може Бастарнів), в тім же значінню яке воно мало у Нїмцїв (латинське Volcae, нїм. Walhoz-слов. Волох). Се промовляло б против безпосереднїх стріч Словян з Кельтами. Слїдів безпосередньої стичности з Кельтами в словянській культурі теж на певно не можемо вказати. Супроти того така кельто-словянська стичність (з культурно-історичного погляду дуже важна) лишаєть ся сумнївною.

Близші відомости про бастарнське розселеннє маємо з І віку. Переднї їх ватаги займали тодї дунайську дельту — „острів Певку“  9), з того звали ся вони Певкінами. На півночи Бастарни сидять на східнїм згірю Карпатських гір, що від них у ґеоґрафів II-III в. по Хр. звуть ся Певкінськими і Бастарнськими горами. На північнім заході Бастарни притикали до своїх земляків — Ґерманцїв, на полудневім сходї — до приднїпровських Тіраґетів. З поодиноких бастарнських племен Страбон крім Певкінів згадує на ймення ще Атмонів і Сідонів  10).

Для хронольоґії бастарнської міґрації дуже-б важним фактом був той ольбійський декрет Протоґена, коли-б він був датований, і в додатку — коли-б не було нїякої непевности, що його Ґаляти-то Бастарни. Але що така непевність є, і декрет датують то III то II віком, як раз виходячи з його етноґрафічнмх вказівок, тож для вияснення хронольоґії бастарнської міґрації він не може нїчого дати по над иньші джерела. В тих иньших джерелах Бастарни вперше зявляють ся в р. 180, коли закликав їх до помочи проти своїх ворогів Филип II македонський 11). Вони виступають тодї на лївім боцї Дунаю, й звичайно приймають, що десь коло того часу Бастарни й прийшли туди, бо звуть ся в II в. ще „приходнями“('επήλυδες) 12) Розумієть ся, се  н е д а в н є   прибутє можна було-б собі розуміти різно; але то важно, що під час боротьби Олександра В. і його наступників з Ґетами на Дунаю Бастарнів ще там не чути. В підкарпатських краях могли вони зявити ся значно скорше ніж стають нам звісні 13).

Найбільше розголосу в наших джерелах доходять Бастарни в часах римського цїсарства. Воєвничі й неспокійні, вони були дуже немилими сусїдами взагалї, а спеціально для Римської держави, бо дуже нападали на пограничні землї 14). Вони пригадують тим своїх карпатських сусїдів — Карпів, і мали туж долю. Імператор Проб вивів 100 тисяч Бастарнів, разом з ватагами Ґотів і Вандалів, і оселив десь в Тракії, де вони, як зазначає історик, стали вірними підданними Риму. За часів Ґалєрія знову виведено разом з Карпами масу Бастарнів; може бути, що вивели тим разом цїле племя Бастарнів, як переведено тодї цїле племя Карпів. Принаймнї — Бастарни зовсїм сходять після того з історичної сцени.

Примітки

1) Про Бастарнів див. особливо Zeuss Die Deutschen c. 126, 442, Müllenhof D. Alt. II c. 104 sd. Hahnel Die Bedeutung der Bastarnen für d. germanische Altertum, 1865. B. Much Die Bastarnen, 1890 (Mittheil. d. Anthrop. Gesel. in Wien, XX), Die Südmark der Germanen i Deutsche Stammsitze. Sehmsdorf Die Germanen in den Balkanländern bis zum Auttreten der Goten, 1899. Bremer Ethnographie. Браун Разысканія.

2) Germania 46. Страбон VII 3. 17 (обережно: σχεδόν τε και α'υτοί του̃ Γερμανικου̃ γένους 'όντες). Плїнїй IV. 14.

3) Прокопій (De b. G. I, 1) навіть називає Скірів готським народом, але ся звістка нїчого не варта, бо разом з ними називає він готським народом і Алянів. (Цайс c. 705-4 таки й уважав Скірів алянським народом, через те, що тут у Прокопія і у Йордана виступають вони разом з Алянами).

4) За Ґерманцїв уважали Бастарнів Цайс, Кіперт (Lehrbuch der alt. Geogr.), Мілєнгоф, Семздорф; Бремер (ор. c. c. 180) уважає die germanischen Nationalität des Volkes (Бастарнів) als gesichert. Кельтів бачили в них нпр. Ганель, Томашек, Нїзле й ин.

5) Про слїди кельтизма на нижнїм і середнїм Дунаю та в карпатських краях — див. Томашека рецензію II т. Мілєнгофової Deutsche Altertumskunde в Göttinger Gelehrten Anzeigen, 1880, c. 300. R. Much Die Bastarnen (як вище) і Die Sudmark der Germanen c. 14 і далї. Браунъ Разысканія (c. 126 і далї). Веселовскій в ИзвЂстіяхъ от. рус. язика (14-5, 20). Погодинъ Изъ исторіи слав. передвиженій c. 96-7. Див. ще в 2 вид.

6) Нпр. на нижнїм Дунаю племя Брітоляґів, місто Νουιόδουνον, мабуть також 'Αλίοβριξ, далї Καρρόδονυνον, Ο'υιβαντοουάριον (у Птолємея)- назви, дїйсно, характеристично кельтські.

7) Сих придунайських Кельтів бачать і в Ґалятах декрета Протоґена ті, що не згоджують ся признати їх за Бастарнів.

8) На верхівю Днїстра, під Карпатами, містить Птолємей м. Кародун, але на пенвість сього уміщення не можна покласти ся. Обяснення з кельтської мови хороґрафічних назв (нпр. Вягр — Wehra, Лаборець — Laber, з кельт, labara, шумливий) лишають ся гіпотетичними. Мало правдоподібний і вивід Галича з назви Ґалятів (Кельтів), як „память по Кельтах-Ґалятах, так як безперечно заховалась вона в малоазійській Ґалятії і правдоподібно — також в іспанській Ґалїції“. Браун (ор. с. 166-174) дає досить богато місця сїй справі. Справедливо відкидаючи виводи Галича з *sаl (сїль), і з польского hála, гора, він одначе сам не годен знайти нїякого потвердження гіпотезї про походженнє Галича від Ґалятів. Галич мовляв руська форма Galatz (Галац на Дунаю). Але наведені самим же Брауном паралелї — Галичі (Gács) в словацьких Карпатах промовляли б самі против такого обяснення. Тому й пок. Веселовский в своїй взагалї прихильній рецензії „ґенеальоґію“ Галича прийняв cum grano salis (с. 15).

9) Про неї є спеціальна розвідка Бруна — Чорноморье т. І. .

10) Страбон VII, 3 § 5 15 і 17, Птолємей III. 5 § 15 і 19, Tabula Peutingeriana.

11) Лївій XL. 5. XLI, 18-19, XLIV, 26-7, Полїбій XXLI. 9 = XXV. 5 ed. Hultsch; зрештою тексти авторів зібрані у Цейса.

12) Т. зв. Скімна fr. 50 — Müller Geogr. gr. m. т. І с. 229 (Мілєр уважає се взятим з Артемідора, серед. II в.).

13) Недавнїми часами Браун (Разысканія) на підставі лїнгвістичних комбінацій (переголосованння Lautverschiebung) пробував датувати міґрацію Бастарнів V віком перед Хр., але сї комбінації дуже гіпотетичні; ще меньше щаслива гадка його ж — звязати Геродотову легенду про міґрацію Неврів з приходом Бастарнів (ор. с. дод. 16).

14) Діон Касій XLVIII, 10 і LI, 25-6, Script. hist. Aug. — Anton. Phil. 22; про виведеннє на римські ґрунти — Script. hist. Augustae Probus с. 17, Зосим І. 71.

 

ПЕРШІ СИМПТОМИ, МАНДРІВКА ҐОТІВ, ҐОТИ НА ЧОРНОМОРЮ, ЇХ РОЗСЕЛЕННЕ І ПЛЕМЕНА, ҐОТИ В ДАКІЇ, ЇХ ПОХОДИ НА РИМСКІ ЗЕМЛЇ; ГЕРМАНАРІХ І ГЕРМАНАРІХОВА ЛЕҐЕНДА, „ДНІПРОВИЙ ГОРОД“ ҐОТІВ.

Я вже вище згадав, що в Протоґеновім декреті разом з Ґалятами виступають Скіри. Окрім того Скірів згадує Плїній 1) і з його звістки (досить загальної) виходило-б, що вони мешкали коло нижньої Висли. На тій підставі їх уважають східно-ґерманським племенем, якого одна частина рушила на полудень разом з Бастарнами, а друга еміґровала пізнїйше. В такім разї сей похід Бастарнів і Скірів був би початком східно-ґерманської міграції, передовим полком її 2). Се дуже правдоподібно, хоч і гіпотетично.

Але як би там не було з Скірами і Бастарнами маси східноґерманської кольонїзації рушили на полудень значно пізнїйше. Перші звістки про них ідуть аж з 2-ої пол. II в. по Хр„ з Маркоманських війн. Війни сї, що вели ся від 164-5 року, в певній мірі самі були результатом сього руху. Юлїй Капітолїн, оповідаючи про них, каже що ріжні народи, виперті дальшими варварами (від півночи), домагали ся тодї у Римлян, аби вони їх прийняли на ґрунт, инакше відгрожувались, що будуть воювати 3). Дїйсно, між народами, що шукали собі ґрунтів в Дакії, згадує Діон вандальский нарід Асдінґів, а між участниками війни, окрім давнїйших сусїдів, стрічаємо Вандалів і Віктофалів-все племена з східно-ґерманської ґрупи 4).

Еміґрація ся вийшла з басейна Одри і Висли, де сидїли тодї східно-ґерманські народи т. зв. готської або вандільської ґрупи 5).В I-II в. виступають тут (на правім боці Висли) Ґоти, з їх галузями: Ґепідами й Тайфалами, Люґії на горішнїй Одрі, Вандали (на Одрі ж), Бурґунди і дрібнїйші колїна — Рути, Скіри, Герули, Туркілїнґи, Лємовії 6).

Притиснені зі сходу Словянами, що безпосередно притикали до них на балтийськім побережі і в басейнї Висли, а з заходу своїми західнїми земляками, ся ґотська ґрупа мусїла шукати виходу для своєї розмноженої людности в міґрації на полудень. Словянський натиск мусїв тут мати не малу ролю; проти сеї гадки вказувалось, що се мов би заперечує напрям ґотської міґрації, бо вона пішла на схід. Одначе Ґоти йшли не на схід властиво, а на полудень, а той факт, що для готських виходнїв не знайшлось нїде по дорозї місця, й вони вискочили аж на чорноморське побереже — не дуже пожадане місце для їх осад, показує що вся територія на північ від побережа була вже тїсно залюднена-людністю словянською очевидно 7).

Історія сїєї ґотської міґрації майже зовсім незнана 8). Як бачили ми, вже в серединї II в. по Хр. деякі ватаги з східно-ґерманської ґрупи мандрують на, полудень, в простори середнього Дунаю; сею дорогою пішли Вандали, пізнїйше Гепіди, Льонґобарди, і Йордан цитує сучасника вандальської міґрації Дексіпа, що Вандали з понад океана мандрували цїлий рік на свої нові осади — мовляв задля великого віддалення (властиво можна-б було дивуватись, коли-б дїйсно ся міґрація перевела ся протягом одного року).

Ґоти взяли більше на схід. Про мандрівку їх оповідає Йордан більше як про Вандалів 9). Та сї відомости, як і взагалї все, що оповідає він про історію Ґотів незалежно від античних джерел, представляє з себе лише наукову як на той час, а по теперішньому — дуже невдалу комбінацію устних переказів ґотських з відомостями античних письменників, і користати ся з неї треба дуже обережно.

Передо всїм одначе треба піднести, що самий факт сїєї мандрівки Ґотів з над балтийського моря цїлком суперечний з тенденцією історії Йордана, чи властиво його джерела Касіодора-звязати історію Ґотів з чорноморськими Ґетами. Очевидно, мандрівка була фактом загально звістним, переказаним в народній традиції, так що замовчати його не можна було. Дїйсно се потвержуєть ся звістками про ґотські осади над балтийським морем в I-II в. і не підлягає найменьшому сумнїву (кажу се з огляду на піддержану деким в нашім столїтю, особливо Яковом Ґрімом, стару теорію, що Ґоти — то давні Ґети, і нїякої ґотської міґрації не було). В ґотській народній традиції, переказаній у Йордана, переховались спогади про мандрівку неперехідними багнистими просторами-очевидно, полїськими; там на гатях провалилась і згинула сила людей. Перебувши сї багна, Ґоти перейшли в край, прозваний ними Oium 10), але тут мусїли витримати війну з тубильцями (у Йордана Spali) 11). Хоч традиція представляє сю боротьбу щасливою для Ґотів, але в дїйсности мусїло бути инакше, коли Ґоти не зістались в сих привабних, як каже традиція, краях, а мусїли „спішити на край Скітії, над Чорне море“.

Крім Ґотів властивих мандрували разом з ними чи слїдом за ними ще иньші їх близші й дальші свояки. Запевно се знаємо про Герулів і Тайфалів 12). Участники ґотських походів звані в джерелах Уруґундами — народність зрештою близше незвістна, могли бути кольонїєю Бурґундів. Иньші дрібнїйші ґотські народи — напр. Скірів, Руґів, стрічаємо з Ґотами доперва в Панонїї, і не знати чи перебували вони перед тим на Чорноморю, чи прийшли над середнїй: Дунай просто з балтийського побережа, як Вандали, Ґепіди й ин. В околицях нижнього Дунаю застали ще Ґоти Бастарнів — своїх правдоподібних свояків; але незадовго потім вони, як знаємо, зійшли зі сцени.

Мандрівка з над Балтийського моря серед мочарів та безграничних болот східньої Европи мусїла тягнути ся не коротко, поки ґотські виходнї, не знайшовши собі нїде притулку, опинились в чорноморських просторах, зрідка лише залюднених сарматськими племенами, після того як Язиґи вийшли звідси над середнїй Дунай. З того що в ґотській традиції не переховало ся нїяких звісток про боротьбу з степовою людністю, можемо догадувати ся, що при ґотськім оселенню обійшло ся без великих війн — простору було досить. Про долю тутешніх Іранців не маємо ніяких відомостей: можлива міграція їх — по части до західних земляків-над Тису, по части до східнїх, на Дін 13), можливе й спільне пожитє з Ґотами на Чорноморю 14). В Йорданових Rosonionorum gens infida, що счинила повстаннє против Германариха, напр. бачили часто Роксолянів. Але се толкованнє неправдоподібне.

На нових своїх осадах Готи дають вперше за себе знати конфлїктом з Римлянами — в першій чверти III віку. Цїсар Каракаля під час своєї подорожі в Азію 214-5 p. стрів на дорозї якісь ґотські ватаги і їх розігнав 15). Сей факт дає нам крайню дату, terminus non post quem, але з того доміркуватись докладнїйшого часу готської кольонїзації, розумієть ся, не можна. Міґрація Ґотів мусїла зайняти довший час — десь на початках III і при кінцї II в. Близше означити його не можна.

Більш як два столїтя пересидїли Ґоти в наших степах, одначе відомости про се перебуваннє їх досить бідні. Знаємо про їх напади на Римську державу в III в., а з рештою-аж до гунського находу одиноким джерелом для історії Ґотів служить Йордан, з нього-ж не богато певного можна зачерпнути, його відомости про часи передгунські не йдуть далї невиразних спогадів; імена вибрані з народньої традиції і очевидно-довільно укомбіновані з лїтературною, античною традицією. Тільки інерцією традиційного пієтизму можна обяснити, що в науковій лїтературі, особливо нїмецькій, не вважаючи на сконстатовані недорічности, все ще не відважають ся вирікти ся сих відомостей Йордана 16).

Про саму кольонїзацію знаємо, що Герули зайняли східнї краї- над Меотидою і по части в Криму. Ґоти властиві сидїли по Днїпру й далї на захід-до Дунаю і карпатського згіря. Вони подїлялись на східнїх — Остроґотів, инакше Ґрейтунґів (се виводять з griut пісок, мешканцї піскуватих степів) і західнїх — Візіґотів або Тервінґів (triu — дерево, лїсові люде). Назви сї мусїли бути давніми, бо в VI віці оповідало ся про короля Остроґоту з давнїх, перед-гунських часів 17): але лишаєть ся неясним, чи сї назви були принесені ще з старої вітчини, чи зявили ся вже на нових чорноморських осадах 18). Осади Остроґотів були над Днїпром, Візіґоти сидїли між Днїстром і Дунаєм, а пізнїйше (вже, певно, по виходї Римлян з Дакії) розпросторились вони й далї на північ — в семигородські Карпати, витиснувши звідти Ґепідів і Вандалів. Як далеко готські осади протягали ся на північ в Поднїпрянщинї, не маємо нїяких вказівок. За Герулами на схід, в придонських і прикавказьких степах сидїли алянські народи 19).

В ґотській традиції, переказаній Йорданом, в давнїйших часах всї Ґоти — східнї й західнї мали становити одну державу, аж пізнїйше Візіґоти віддїляють ся осібно. Дїйсно, вже Таціт завважив у Ґотів особливий розвій королівської власти і під час довгої мандрівки на полудень, серед боротьби з ріжними народами, могли сї ґерманські ватаги сформувати ся в .одну воєнну орґанїзацію, а при широкім розселенню по степових просторах мусїла ся консолїдаційна сила з часом знову ослабнути 20). У Йордана всї Ґотн виступають в останнє в одній державній орґанїзації за часів короля Остроґоти, тоб то в серединї III в., але для нас сї датовання не мають значіння, — констатуємо тільки, що часи полїтичної одности Ґотів в традиції лежать далеко по заду, в лєгендарних часах, що безпосередно наступили по міграції 21). Пізнїйше (в IV в.) бачимо королївську власть розвинену у Остроґотів, тим часом як Візіґоти роспадають ся на дрібнїйші ґрупи, з вождами на чолї, яких сучасник Аміан зве судіями,-judices 22).

Як я вже сказав, відомости про Ґотів в старших джерелах маємо з їх походів на Римську державу 23). В сих походах знайшов собі вихід войовничий запал Ґотів, розвинений в війнах мандрівки. Вони займають собою цїле пів столїтя, від другої чверти III в., та для нашої мети вистане коротенько про них сказати.

Звістки про перші походи дуже скупі. Здогадують ся, що початком їх було зруйнованнє Істрополя на чорноморськім побережу р. 238. Напади припали на час сильних замішань в Римі; пограничні римські намісники, не маючи помочи від центрального правительства, мусїли уложити з Ґотами умову, і на основі її вони побирали річну платню від римської адмінїстрації. Правдоподібно, задержаннє сїєї платнї стало ся потім причиною великих спустошень, які починили Ґоти в Мезії і Тракії кілька років пізнїйше. Цїсар Децій, що хотїв положити кінець сим пустошенням, наложив сам головою разом з сином в битві (р. 251). Хоч наступник Деція довів до угоди з Ґотами, але й се не спинило готських нападів: тільки ми про них маємо дуже скупі відомости. Частими походами пустошать Ґоти землї Балканського півострова, не задовольняючись ним переходять далї за Пропонтіду в Малу Азію, а разом з походами суходолом розпочинають потім і морські; цїкаво, що при тім Ґоти показують себе народом цїлком не обізнаним з морем: розпочинають свої походи на чужих кораблях та уживають чужих гребцїв і майстрів до будови човнів 24). Участниками сих походів виступають разом з Ґотами їх сусіди — Герули, Борани 25), Уруґунди, Карпи.

З часом ґотські находи приберають все ширші розміри, обіймають все більші території, спустошення трівають все довше, в міру того як Римська держава показуєть ся безсильною їх повздержати. З розбійничих нападів вони починають вже приберати характер окупації. В Останнїй великий похід 269 р. Ґоти разом з ватагами Герулів, Ґепідів, Бастарнів виберають ся з родинами й рабами. Тут уже заникала ріжниця між походом для грабовання і мандрівкою народу, і ми не можемо знати, чи то був тільки надовго замірений похід, під час якого вояки не відважились лишати своїх родин і господарств, чи-проба міґрації. Заносилось дїйсно на нову мандрівку Ґотів і їх свояків-союзників, та сей великий похід, споряджений морем і суходолом, що цїс. Клявдій рахує на 2000 човнів і 320 тис. мужа, закінчив ся нещасливо. Ґерманські ватаги понищено, а ряд енерґічних імператорів, що роспочав собою Клявдій, зміцнив сили імперії.

До того прилучилось іще, що Аврелїан слїдом потім покинув Дакію (274), перевівши її осадників до Мезії. Наслїдком того германські народи здобули собі новий кольонїзацийний терен, і туди мусїла звернути ся головна увага Ґотів. Прикарпатські землї переходять тепер головно в їх руки. Сей ґотський натиск від сходу міг вплинути на те, що решта попереднїх осадників — Карпів і Бастарнів кидає карпатські краї при кінці III в. й переходить на римські ґрунта, — так само як в північних прикарпатських землях міг на се влинути натиск словянський. Та те, що дїялось тодї на північ від Карпатів, нам майже невідомо, дещо знаємо тільки про рух ґерманський на полуднї. Візіґоти опанували семигородські Карпати, витиснувши відти Вандалів і Ґепідів. Вандали опановують спорожнені Римлянами землї Дакії від північного заходу. Крім них осаджують ся в колишній Дакії Ґепіди, Тайфали, Віктофали  26). При тім не обійшло ся без конфлїктів і війн між сими ґерманськими народами, але память про них переховалась тільки в непевних спогадах Йордана 27). Отсей кольонїзаційний процес зі своїми війнами відвернув ґотські племена від походів на Рим; з IV віку знаємо лише досить рідкі випадки їх війн з Римом. Правдоподібна крім того й відомість Йордана, що тодї був відновлений давній „союз“ Ґотів з Римлянами: на підставі його вони діставали від Римлян запаси, й за те платили воєнною помічю 28).

Сї близші звязки ґотського житя з римським світом мали певне значіннє в культурній еволюції східно-полудневої Европи і між иньшим проявили ся в поширенню християнства між Ґотами і появі ґотського перекладу св. Письма; автором його був Ульфіля, фундатор аріанської церкви серед Вестґотів (341-8). Вестґотські старшини, противники римських новин, що правда, підняли нагінку на Ульфілю і його вірників, але се не перешкодило християнству ширити ся серед Ґотів і пізнїйше 29).

Таким чином історичні факти вказували-б з кінцем III в. на західнїй напрям ґотських інтересів. Натомість в лєґендарній традиції, переказаній Йорданом, ґотські сили звернені на підбиваннє північних і східнїх сусїдів, і тут перед гунським находом нечуваним світом мало засяти остроґотське королївство Германаріха (чи Ерманаріка або Ерманріха, як його звуть сучасні ґерманїсти). Королївство се було б для нас дуже цїкаве, як би ґотські перекази про нього можна було взяти за чисту монету.

Крім Йордана говорить про Германаріхову державу ще сучасник Германаріха Аміан 30). Він оповідає про нього, що се був воєвничий король і з причини численних щасливих воєн був страшним для сусїднїх народів; зве його край просторим (late patentes) і родючим. В сих відомостях Аміана трудно знайти доказ якоїсь незвичайної мо-гутности, але в ґотській традиції держава сього останнього короля прибрала нечувані і — зовсїм неправдоподібні розміри. В тій формі, як ми її маємо у Йордана (гл. 23), вона вже лїтературно перероблена. В основі її лежить народня саґа про Германаріха, що переховалась поза тим і в північній поетичній традиції саґ, і в ріжних лїтературних обробленнях (в Кведлїнбурській лїтописи, Вірцбурській хроніцї й ин.). Але сю саґу мабуть уже в джерелї Йордана — у Касіодора перероблено, змінено, розширено на основі иньших відомостей лїтературних і устної традиції. Немилосердно покручений уривок з якоїсь ґотської піснї чи саґи має представляти реєстр підвластних Германаріху народів 31). Не здовольняючись ними, Германаріх підбиває сусїдів — Герулів, потім роспочинає війну з Венетами, що закінчила ся підбитєм їх всіх! Литовські народи (Aestii), „що залюднюють предовге побереже Нїмецького океана“, закінчують реєстр підвластних народів, і Германаріх панує „над всїми народами Скитії і Ґерманії, як над своєю власністю“.

Сї останнї слова дають обясненнє цїлому оповіданню: Германаріх „деякими предками справедливо прирівнюваний до Олександра, Великого“, як каже Йордан, подбив собі всї народи Скитії й Нїмеччини і відповідно до того лєгенда вложила в реєстр підбитих ним народів всїх, кого знала (як се було і з Олександровою лєґендою). Коли в тих покручених назвах можна справдї добачити імена Мері і Мордви (Merens, Mordens) або як припускають, ще й Чудь і Весь (Tadzans i Vas), а не прості созвучности, то ми могли б бачити тут вихоплений з якоїсь Готської традиції й приточений до Германаріха ряд північних фінськіх народів, що могли зацілїти в нїй ще з часів як Ґоти мешкали на півночи і потім мандрували на верхівя Днїпра. Лєґенда долучила до сього назви сусїдів і взагалї східно-европейських народів, які знала з історичної традиції, і зробила їх підданими Германаріха-бож усї сусїднї, близькі і далекі народи, мали стати його підданими, так як у лєґенді про Олександра В.

Лєгенда одначе сама видає себе о стільки, що представляючи в таких незвичайних розмірах власть Германаріха, не вміє замовчати незалежности Візіґотів від нього, а оповідаючи при напад Гунів, нїчого не знає про ту велику монархію Германаріха, про ті підвласні народи, що мусїли відограти таку чи иньшу ролю при тім нападї. Не знає про них нїчого й Аміан, оповідаючи про напад Гунів, і ми відповідно до його слів мусимо представляти собі дїйсного, не лєґендарного Германаріха войовничим королем просторих приднїпрянських остроґотських країв і тільки! В оповіданню Йордана можна-б іще бачити память про війни з сусїднїми народами — Герулами, Словянами, але нема підстави думати про якусь власть Остґотів над численними і далекими народами, маючи перед очима міру дїйсної власти Германаріха — факт що Візіґоти від нього не залежали.

Супроти такої ілюзоричности великої монархії Германаріха упадають, розумієть ся, проби новійших учених — за помічю Йордана притягнути до ґотської держави деякі подробиці пізнїйших скандинавських саґ та з них витягнути вказівки на ґотську державу на середнїм Днїпрі з столицею Германаріха в „Днїпровім городї“ (Danparstad) — нїби то в Київі і т. и. Сї звістки навіть при повнїй катеґоричности та згодї з Йорданом не багато-б значили: показували-б тільки, що Германаріхова лєґенда в подібній версії була перейнята, не тільки Йорданом, а й саґами. А в своїм нинїшнім станї, коли маємо в саґах (та й то ще в верзіях значно пізнїйших) тільки дуже неясні згадки про „Днїпровий город“, „Днїпровські місця“ Ґотів, без найменьшого натяку на середнїй Днїпер і Київ, — сї згадки саґ не можуть дати нїчого певного, і ґотська держава на середнїм Днїпрі зістаєть ся не на чім не опертим здогадом або мітом 32). Повторяю, ті реальні подробицї, які собі запамятала Германаріхова лєґенда, зовсїм не свідчать за особливою великістю держави Остґотів. До київських країв було їй ще далеко-далеко!..

Тим поясняєть ся і слабість Остґотів у боротьбі з гунським потоком, що заливає в Останнїй четверти IV в. ґотські осади. Нїякими особливими силами вони не розпоряджали.

Примітки

1) IV. 13.

2) Мілєнгоф II, с. 110-1.

3) Antoninus, 14: aliis etiam gentibus, quae pulsae a superioribus barbaris fugerant, nisi reciperentur bellum inferentibus.

4) Capitolinus ed. Peter с. 22 (з поправками Мілєнгофа і Момзена), Діон Касій LXXI. 12, LXXII. 2. Про сю еміґрацію див.: Wietersheim-Dahn Geschichte der Völkerwanderung І с. 36 і далї, Müllenhof II с. 5, Kaufmann Deutsche Geschichte, І с. 72 і далї, й ин.

5) Новійші дослїдники (надр. Браунъ Разысканія въ области гото-словянскихъ отношеній, І — Готы на ВислЂ, 1899. Bremer Ethnographie der germanischen Stämme-Paul Grundriss III2) доводять, на підставі. головно лїнгвістичних спостережень, що готські племена давнїйше мешкали далї на полудневий захід, і аж пізнїйше (коло IV в. перед Хр.) пересунулось над Вислу. Але є й досї ще оборонцї готської традиції (переказаної Йорданом), що Ґоти прийшли над Вислу з Скандинавії. Інтереснїйша гадка, піднесена Брауном (ор. с. 327-336), що Ґоти перед своєю міґрацією на Чорноморє кілька столїть були все в стадії міґрації.

6) Таціт Germ. 44. Плїній Hist. N. IV 14-14, Птолємей II. 11 § 17, Ш. 5 § 20.

7) Гадку про вплив словянського натиску піднїс ще Шафарик Slov. staroż І. 18 § 7, проти неї див. у Вітерсгайма І с. 149, Dann Urgeschichte II. 170.

8) З величезної лїтератури крім вказаного в двох попереднїх примітках вкажу лише де що. З давнїйшого: Zeuss Die Deutschen, sub vocibus. W. Bessel — монографія про Ґотів в енцикльопедії Ерша і Ґрубера серія І т. 75. Dahn Könige der Germanen, т. II і III. H. Bradley The Goths from the earlist times to the end of the Gothic dominion in Spanien, 1888. R Much Goten und Ingaevonen (Beiträge zur Gesch. der deutsch. Sprache XVII). Далї О. Gutsche und W. Schulze Deutsche Geschichte von der Urzeit bis zu Karolingern, I, 1894. B. Kappaport Die Einfälle der Goten in das römische Reich bis auf Constantin, 1899. Ludw. Schmidt Geschichte der deutschen Stämme bis zum Ausgange der Volkerwanderung, 1904 (Sieglin Quellen u. Forschungen, VII) і йогож Allgemeine Geschichte der germanischen Volker 1909 (Handbuch d. mittel u. neueren Geschichte).

9) Getica 4, 22.

10) Се толкують словом au або aue- перерізана ріками країна.

11) Сї Спалї своєю загадковістю досить дражнили дослідників. Вперше імя їх знаходимо у Дїодора: Πάλος і Νάπης — сини Σκύθης-а стають патріархами народів Πάλοι і Νάπαι. Отже Πάλοι се частина скитського народа, ще до міґрації його з-за Танаіса в Европу (II. 43). Звідти перейшли вони до Плїнїя, де виступають в подвійній формі: Inapaei- Spalaei і Napaei — Pelaei та містять ся в околицях Танаіса (Мілєнгоф думав, що тут треба розуміти Яксарт — D. Altert. III с. 23 і 51). Spali Йордана мабуть були книжною ремінісценцією сих Палів — Спалеїв і трудно в його оповіданню при них шукати якогось дїйсного імени. В лїтературі Шафарик (І. 15. 1) уважав їх за несловянське (скитське або чудське) племя, що жило коло Дону, думав, що сей нарід був звістний Словянам, і з його імени виводив він слово сполинъ, исполинъ = ґіґант, подібно як з імени Аварів-Обрів виводять словянські слова обринь =olbrzymy, або з Птолємеївих Велтів-велетъ, велетень (по анальогії з нїмецьким Hunen = Гуни = велетнї) (див. Крек с. 252-З, Веселовскій в ИзвЂстіяхъ рус. язика 1900, І). Цейс (с. 67) і за ним ряд пізнїйших учених, яв Пальман, Первольф й ин., звязували се імя з Σπόροι  Прокопія, бачучи тут стару назву Словян, а Іловайский (Разысканія о началЂ Руси вид. 1882 с. 68) виводив навіть від них імя Полян. Див. ще дещо в 2 вид.

12) Зосим IV. 25.

13) Кулаковский здогадуєть ся, ор. с., що Ґоти вже в своїй міграції відрізали й відіпхнули далї під римські границї західню частину Алянів, котра в III в. виступає в ріжних війнах з Римом. Се можливо. Меньше правдоподібний його здогад, що Ґоти ж загнали Алянів у Крим.

14) Трудно згодити ся з ним уже передовсїм тому, що імя Роксолянів Йордан знав (с. 12), а тим часом в сїм місцї нї оден кодекс не має нїчого подібного до їх імени. Найправдоподібнїйшою уважаю гадку, що назва Розомонів зовсїм лєґендарна, епічна (див. в покажчику Момзенового видання Йордана с. 164, також Grundriss der Germ Phil. Пауля III с. 683, статя Сімонса, і особливо Jiriczek Heldensage c. 60 і далї). Що правда, нї одно з дотеперішнїх толковань сеї назви як епічного призвища не прийняло ся в науцї (від rosamo — червоність, як „руді, підступні“, hrausamuni „хоробрі“, й ин.). Про иньші, історичні обясненя див. в 2 вид. (крім Роксолянів звязувано Розомонів з прикавказькими Оромусхами Менандра і Росмосоками Мойсея Каганкатоваца, кавказько-гунським. народом). Старі здогади, що тут криєть ся імя Руси (Grimm Geschichte d. deut. Sprache, Aspelin La Rosomonorum gens et le Ruotzi, 1884) відогрів недавно Маркварт Osteuropäische und cstasiatisische Streifzüge, 1903: він вважає Розомонів епічною назвою Герулів, звязує з сим Hros сирійської компіляції V в. і пізнїйше 'Ρω̃ς (с. 365). Про сей вивід мова далї, тут зазначаю що сей здогад Розомони-Герули вповнї гіпотетичний, опертий тільки на тім, Що Герули вели завзяту війну з Германаріхом. І виходила б з того досить дивна історія, що самі ґотські історики не пізнали в сїм імени добре їм звісних Герулів.

15) Спартіан (Caracallus с. 10) каже: Gothi Gethae dicerentur, quos ille (Garacallus), dum ad orientem transit, tumultuariis praeliis devicerat. Тримаю ся звичайного погляду, що сї Ґоти дїйсно були Ґоти. Иньші, як нпр. Бессель в Енцикльопедії Ерша і Ґрубера с. 99, Кунік О запискЂ готскаго топарха с. 24, Момзен (ор. с. с. 817) думали, що тут мова про Ґетів = Даків. Звістку свою Спартіан подає на поясненнє злісного жарту: Каракалю називали Maximus Geticus мов би з причини побіди над Ґотами, а в дїйсности натякаючи, що Каракаля забив брата — Ґету. Не маємо причини не вірити виразній звістцї Спартіана, що то були Ґоти, — бо Ґети були б йому для толковання того призвища наручнїйші. Новійші оцїнки сього питання — Drexler Caracallas Zug nach dem Orient, 1880 (дісерт., Галє); Rappaport op. c. с. 19 і далї.

16) Нпр. Вітерсгайм, Пальман, Мілєнгоф, Дан, Кауфман.

17) Імена: Grutungi, Austrogoti, Teruingi, Visi відгадав Мілєнгоф у Требелїя Полїона в попсованих назвах біоґрафії цїс. Клявдия (с. 6); по за тим є вони у Аміана, а імя Вестґотів — у пізнїйших письменників V-VI в.

18) Звичайно толкують сї назви Остроґотів і Візіґотів як „Східнїх“ і „Західнїх“ Ґотів, так як сидїли вони на Чорноморю, і як потім розмістили ся в дальшій мандрівцї на Захід. Так толковано сї назви вже в тих часах (Iord. 82). Але останнїми часами здобуває поле нове обясненнє від austra блискучий і *visi-добрий.

19) Іord. с. 17, 22, 23, Аmm. Marcel. 31. 3. Про розселеннє ґотських племен на Чорноморю Раппапорт р. III, Loewe Die Krimgotenfrage (Paul u. Braune Beiträge, 1902).

20) Се справедливо завважив Дан — Die Könige der Germanen II с. 87-8.

21) Одначе багато учених приймало істнованнє спільної держави аж до часів Германаріха — Кепке, Зібель, Вітерсгайм — див. у останнього op. c. II с. 6.

22) 27, 5; 31, 3.

23) Про них див. особливо Rappaport op. c., Dahn-Wietersheim t. І гл. V і далї, Васильевскій — Русско-византійскіе отрывки VII — Житіе Іоанна Готскаго (Журналъ Мин. Нар. Просв. 1878, І) c. 87 і далї, L. Schmidt Gesch. d. deut. Stämme, I.

24) Зосим І с. 31, 32, 34. Зазначую се, бо Готів вважають за нарід мореходний, і се служило підставою для ріжних виводів і противставлень їх „сухопутним“ Словянам.

25) Сей нарід теж цїлком не звістний близше. Здогад (нпр. Раппапорта op. с. 36), що перед тим стала ся нова ґерманська міграція з басейна Висли над Чорне море і тодї прийшли Бурґунди, Борани, Герули, має зовсїм гіпотетичний характер.

26) Евтропій VIII. 2. Див. Hunfalvy Ethnographie von Ungarn 68-9.

27) Йордан гл. 17. 22. Деякі здогади у Рапапорта с. 105-6.

28) Про сї відносини у Вітерсгайма-Дана і новійше у Л. Шмідта.

29) Перегляд справи в статї Фоґта в Allgem. Deutsche Biographie т. XLIV (1898), F. Kaufmann Texte und Untersuchungen znr altgerman. Religionsgeschichte, 1899.

30) 31. 8. Про Германаріхову лєґенду див. прим. 3.

31) Катальоґ народів Германархіової держави в рецензії Момзена читаєть ся так: Habebat siquidein quos domuerat Goltescytha Thiudos Inaunxis Vasinabroncas Merens Mordens Inmiscaris Rogas Tadzans Athaul Novego Bubegenas Coldas (Getica стр. 23).

32) Про неї ширше в примітці (3).

 

ЗАГАЛЬНИЙ ПОГЛЯД, ВИХІДНА ТОЧКА; ХУН-НУ І ГУНИ, ЇХ ЕТНОҐРАФІЧНА ПРИНАЛЕЖНІСТЬ; ГУНИ В ЕВРОПІ І ЇХ ПОХІД, ПОГРОМ ҐОТІВ, ЇХ ОСТАНКИ НА ЧОРНОМОРЇ. ГУНСЬКА ДЕРЖАВА Й ЇЇ УПАДОК. БОЛГАРСЬКА ОРДА, ЇЇ МАНДРІВКА. АВАРСЬКА ОРДА, Й ЇЇ МАНДРІВКА.

Ми вже бачили вище, що припливи іранських орд в Чорноморські степи, скільки можемо їх слїдити, були результатом етноґрафічних переворотів в середнїй Азії, себ то натиску на іранську людність Межирічя турецьких орд північної Азії. Під сим натиском іранська людність уступала по части на захід, по части на полудень, доки потік північних орд не пробив ся через сю іранську греблю й не вилив ся сам у чорноморські степи.

Вже в давнїйшій степовій людности, почавши від Скитів, як згадувано, могли бути північно-азійські елєменти, хоч і не так значні. Масовий рух північно-азійських (урало-алтайських) орд в европейські степи починаєть ся пізнїйше. Першою ордою, що пробиваєть ся скрізь іранську людність в наші краї, була гунська. Під натиском її іранська кольонїзація уступила ся на полудень і захід, зіставивши тільки слабші слїди на своїх давнїйших осадах. Одна частина европейських останків іранської людности рушила на захід разом з Гунами і Ґерманцями, друга була притиснена до гір — кавказьких та кримських, і з часом все глубше в них входила. Степи наші дістають иньших хозяїв. Цїлий історичний час аж до III в. по Хр. вони були арендою головно іранської кольонїзації, а почавши від кінця IV в. аж до XVII-XVIII, з певними перервами, чорноморські степи стають краєм головно кочових орд турецької родини, з значною участю фінських й монґольских елєментів. Ґерманська міґрація була незначною інтермедією в сїм кольонїзаційнім процесї. Важнїйше значіннє мала кольонїзація словянська, але в чорноморських степах вона, як побачимо, була теж тільки розмірно недовгим кольонїзаційним вибігом в спокійнїйшій перерві між степовими бурями турецької міґрації, і новий рух турецьких орд досить скоро примушує словянську людність вертати з степів назад на північ.

Вихідною точкою нового міґраційного процесу були степи Монголії й басейн Амура — правітчина турецьких і монґольских орд. Довгий ряд віків минав, перше нїж натиск зроблений десь над Амуром, передавав ся по тих степових просторах на остатнї свої періферії — в чорноморські і вкінцї — подунайські рівнини, і міґраційна хвиля досягала сеї своєї границї. Але який етноґрафічний переворот мусїв повставати на шляху такої світової міґрації, і які ріжнородні домішки прибирав сей самий міґраційний потік по дорозї! Коли одна частина орди рушала далї, а друга не йшла безпосередно за нею, в покинених просторах розсаджувались зовсїм стороннї етноґрафічні елєменти, і потім поневолї брали участь в дальшім походї її, захопленї її рухом. Вже ся одна механічна причина — horror vacui, що майже так само значить в кольонїзації, як у фізицї, мала величезні впливи, не кажучи за завойованнє примусової переселення і всякі иньші спеціальні причини.

Значної культурної ріжницї не було між тими ріжними елєментами і через те найріжнїйші племена — монґольські, турецькі, угорсько-фінські, іранські, і хто зна ще які — втягали ся в сей вир, затирали ся в нїм, входили в склад нових полїтичних і етнічних конґльомератів. Тому докладне означеннє етноґрафічного складу деяких орд мабуть на завсїди зістанеть ся задачею не можливою до розвязання. Для нас, розумієть ся, вони інтересні в міру свого значіння в нашій історії. Побут одних орд на нашій території часом був дуже короткий, так що вони тільки переходили нашими степами. Иньші зіставались тут на кілька столїть. Через се одні мають більше, иньші меньше значіннє в історії нашої кольонїзації, в культурній і полїтичній історії, хоч майже завсїди значіннє їх тільки неґативне.

Попереднї стадиї сього міґраційного процесу відомі нам дуже недокладно 1). Дещо знаємо про нього головно з джерел хинських.В них же за часи династії Чеу (до 255 p. перед Хр.) згадують ся на півночи, в степах Монґолії кочовничі, розбійничі орди Нin-yung, потім за часів династії Ган (163 перед Хр. -196 по Хр.) звані Hiung--nu, Гун-ну — що по хінськи значить „нужденні раби“ або „раби гун“ (правдоподібно згірдлива перерібка на хинське власного імени сього народу). Сим загальним іменем хинські джерела означають турецькі народи на їх правітчинї (а деякі думають, що ся назва була ще ширшою, обіймала й Монголів). Войовничі, неспокійні орди сї давались сильно в знаки сусїдам, і спеціально Хинцям, особливо коли в II в. перед Хр. орди Гун-ну сполучили ся в одну полїтичну орґанїзацію. Вічні їх напади спонукали Хинську державу збудовати ті велетенські укріплення, що потім разом утворили великий мур (вже при кінцї III в. перед Хр.). Вона загородила свою північну границю системою міст і кріпостей, а заразом, як потім Візантия, шукала способів до ослаблення свого ворога союзами з його ворогами.

Правдоподібно, не без впливу хинської полїтики виникають внутрішнї роздвоєння серед самих Гун-ну. Уже в серединї І в. перед Хр. частина Гун-ну признає над собою зверхність Китая, тим часом як иньша, більше енерґічна шукає собі нового поля дїяльности на заходї і доходить до Соґдіани, до околиць Аральського моря. Се був перший звістнпй похід Гун-ну на захід — вістун пізнїйшої міґрації. Новий такий похід знаємо при кінцї І в. по Хр.: держава Гун-ну тодї розбилась, подїливши ся на північну й полудневу частину, і хинське правительство, опершись на полудневих Гун-ну, що признали його зверхність, і на иньших сусїдів — ворогів північних Гун-ну, знищило в 90-2 p. сих північних Гун-ну і прогнало від своїх границь. Частина тих північних Гун-ну відступає далї на північ, в Алтайські краї, иньша під натиском сусїдів рушає на захід. Так поволї приготовляла ся міґрація, що в IV в. прориваєть ся в Европу і Гунська орда — очевидно, сї старі Хун-ну, на чолї турецько-фінського потока появляєть ся в чорноморських степах 2).

Що гунська орда не була індоевропейською, се видно з оповідань про вигляд Гунів, поданих Ам. Марцелїном, Аполїнарієм Сідонїєм та Йорданом. Хоч в таких обставинах перелякана фантазія має великий вплив на характеристику напастників, одначе в сих оповіданнях не тяжко пізнати реальні ознаки північно-азійської (фінсько-турецько-монґольської, чи урало-алтайської) раси: темні, безбороді широкі тварі, що так само здавались чудними Індоевропейцям, як „конячі лиця“ сих останнїх Хинцям, котрі знов нїчого дивного не завважали в виглядї Hiung-nu. Марцелїн оповідає, що Гуни натинали щоки дітям, аби у них не росло волосє 3), і вони старіють ся безбороді, без жадної краси, подібні до евнухів, кріпкі членами, з товстими шиями, дивні фіґурою, невеликі, подібні до недбало приподоблених до людської фіґури колод. Йордан, повторяючи се оповіданнє, додає, що лиця Гунів були страшенно чорні, якісь нефоремні пляцки, а не лиця, з кропками замісь очей. Аполїнарій Сідонїй теж підносить сей „брак очей“, а при тім завважає широкі щоки та наче придавлені носи, і знов толкує се здогадом, що гунськім дїтям спеціально притискають носи 4). Що до побуту, звістки сучасників малюють Гунів типовими кочовниками, які цїле житє перебували на конї, вічно переходячи з місця на місце, страшні в кінній нерегулярній війнї. В порівнянню з сими „сироядцями“, кочовники — скотарі й ловцї Аляни видавали ся сучастникам „житєм і побутом культурнїйшими“ (mitiores).

Беручи гунський напад в звязку з тим вище згаданими міґраціями Hiung-nu і дальшим походом турецьких і турецько-фінських орд, стає очевидним, що в Гунах маємо перед собою передову орду того турецько-фінського походу. Чи гунська орда була чисто турецька і тільки підбила фінські та иньші народи та потягла їх ватаги за собою, чи в ній помішали ся турецько-фінські елєменти вже на правітчинї, се тяжко сказати. Доказом на те, що Гуни були Турки, а не Монґоли, служить те, що Монґоли аж пізнїйше висувають ся на захід, і в найдавнїйших звістках Гуни виступають однопдеменниками Турків — Ту-кю, як звуть ся вони в хинських джерелах. З другого боку не може бути мови також про одностайно-фінську народність Гунів, хіба тільки про фінські елєменти в турецькій ордї. Популярна-ж своїх часів, а й досї не зовсїм забута ще словянська теорія не має за собою нїчого крім кількох подробиць, що можуть вказувати що найбільше на словянські елєменти в державі Атилї 5).

До Европи вже в I-II в. християнської ери могли доходити вісти про Гунів з західньої Азії, коли вони сидїли вже близько европейських границь. Звідти мабуть переніс їх Птолємей помилкою в околицї Днїпра на своїй мапі. Але тотожність сих Птолємеївих Хунів з Гунами приймають не всї. Певнїйша звістка иньшого ґеоґрафа II в. (т. зв. Діонїсія Періеґета): він уміщує „Уннів“ (Ού̃ννοι) на західнім березі Каспійського моря 6). Вірменські письменники знають їх під іменем Гунк. Але близші вісти про Гунів зявляють ся тільки від їх нападу на Ґотів: письменники уміщують тодї Гунів уже недалеко Дону, на північнім сходї і просто на сходї від нього 7). Десь коло 370 p. Гуни знищили Алянів, що сидїли коло Меотиди і на лївім боці Дону, силу їх вирізали, иньших прилучили до себе і з збільшеними силами кинулись на Остроґотів 8).

Старий король Германаріх стратив відвагу від сього нападу й не сподіваючись оборонитись, сам себе вбив, аби не бачити упадку держави. Його наступник Вітімер, притягнувши до помочи ватаги Алянів і Гунів, що не тримались головної орди, розпочав був війну з Гунською ордою, але наложив у ній головою. Остроґоти по сім стратили охоту до дальшої боротьби й переважна маса їх рушила далї на захід, над Днїстер (десь мабуть на середнїй, далї від моря). Также нещасливо випала проба боротьби з Гунами й для Візіґотів: Гуни обійшли їх міцний табор над Днїстром, уряджений їх старшиною Атанаріхом, і той рушив тодї на північ в Карпатські (семигородські) гори, „в Caucaland“  9), вигнавши звідти тубильцїв. Але головні маси Візіґотів, не знаходячи собі вигоди в гірських долинах, рушили за Дунай і випросили у імпер. Валєнта дозвіл оселити ся в Тракії (376). За їх прикладом пішли й Остроґоти; не перепущені римськими властями, вони силоміць перейшли Дунай. А кілька років пізнїйше прилучив ся до них і Атанаріх, запеклий ворог Риму, що був закляв ся не ступати на римську землю, але мусів забути в бідї сю клятву 10).

Иньша частина Остроґотів зісталась в чорноморських степах під, зверхністю Гунів. Вони, по словам Йордана, заховали свою самоуправу, свого короля, тільки він був обовязаний до послушности Гунам. Та мабуть натиск азійських орд давав себе сильно відчувати тепер в чорноморських степах, і згодом маси Остроґотів пересовують ся звідти на захід в подунайські рівнини. Коли се стало ся-не знаємо, бо взагалї відомости наші про тутешнї відносини бідні; тільки вже в 1-ій пол. V в. бачимо сих Остроґотів на середнім Дунаю. Інтересний епізод з сих часів-се боротьба їх з Антами, та про неї буде мова потім. На Чорноморю лишились лише останки Ґотів 11). Одна кольонїя зістала ся в Криму, де Ґоти зайняли вкінці край на північнім згірю Яйли та на побережу, й істнували довго-останки їх були там ще в XVIII в. Иньша частина з Криму, по словам Прокопія, перейшла на кавказький берег, де бачимо їх в VI в. коло Керченської протоки, під іменем Ґотів-Тетраксітів. Є звістки ще про значну готську кольонїю на нижнїм Дунаю, коло Том (Кістенджі) 12). Тим закінчила ся фактична історія Ґотів на нашій території 13).

За Ґотами посувалась в середно-дунайські степи й иньша чорноморська людність: Герули, Аляни, й самі гунські орди. В V в. застаємо головну орду гунську вже на просторони між Дунаєм і Тисою — на колишнїй території Язиґів. Звідси Атиля збирав дань з Римської держави. На жаль, поза відносинами до Римського цїсарства про Гунську державу знаємо дуже-дуже мало. Про Атилю оповідав римський посел візантийському, що він „панує й над островами океану і крім цілої Скитії ще й з Римлян бере дань 14). З сих загальних слів, розумієть ся, не можна докладнїйше означити простір гунської держави, хоч то й пробували робити 15). Над чорноморськими ордами і над иньшою степовою людностю гунська орда могла мати зверхність, певну моральну перевагу: може обовязувала її й більш реальним обовязком помочи; може збирала з деяких сусїднїх народів дань, як брала з Римлян. Та докладнїйше щось уставити тут не можна; навіть залежність чорноморських орд від Гунської держави в тій добі не так певна і постійна. Бачимо, що деякі з сих чорноморських орд гунська орда тільки ще підбиває, а деякі з них виломлюють ся й піддають ся під римську зверхність. Батько Атилї перед смертю мусїв воювати з придунайськими ордами, що піддались Римлянам. Орда Акацирів, що жила в околицях Волги, тільки з приводу особистої образи одного з своїх старшин від Римлян добровільно піддала ся Атилї і він настановив тодї одного з своїх синів над ними й „над иньшими народами, що живуть в припонтийській Скитії“ 16). Се все не вказує, як бачимо, на якийсь сильнїйший, міцнїйший полїтичний звязок в самих степах; тим меньше можемо говорити про народи, що жили далї на північ.

Зі смертю Атилї (453) розірвавсь і той слабий звязок що лучив ріжні племена й орди під його властю. Проти синів його, що мали подїлити батьківську власть, піднялось повстаннє серед народів середнього Дунаю. Про иньших не чуємо: в дальших сторонах очевидно, не було чого й підіймати повстання, бо та проблематична залежність від Атилєвої орди, яка могла тут бути, сама собою зникла певно з його смертю. Повстаннє вибило гунську орду з середнодунайських країв, що перейшли в руки головно Ґерманцїв: Ґепіди опанували колишню Дакію, Остґоти перейшли в Панонїю. Частина Гунів осїлась на правім боцї Дунаю — в т. зв. Малій Скитії (Добруджі), та в римських провінціях, під римською зверхністю. Частина пішла за Дунай, в чорноморські степи. Йордан каже, що їх орди мешкали тут коло Днїпра; та трудно покладатись на докладність його відомости, що то була як раз орда Атилї 17).

Але гунська орда Атилї була тільки передовим полком того мішаного, турецько-фінського переважно, кочового потоку, що плинув Слїдом за нею чорноморськими степами,-плинув довго й поволї, то спиняючись і перериваючись, то прориваючись наглим натиском серед безнастанної боротьби самих орд між собою і з оселими сусїдами, де не раз розбивали ся й гинули цїлі орди без слїду.

В звістках сучасників безпосереднїм наступником по гунській ордї Атилї виступає болгарська. Вона звістна вже в кінцї V в., й імя Болгарів уважалось сучасниками мов би другим, новим іменем гунської орди Атилї; порівняннє звісток письменників V-VI в. виказує се цїлком певно. В дїйсности се могли й не бути як раз Гуни Атилї, а котрась з орд, що була перед тим під гунською зверхністю; могла якась Атилєва орда стати й на чолї й якихось нових орд та надати їм своє імя. Останки мови дунайських Болгар (особливо особисті імена й титули), а також звістки про їх побут не лишають в кождім разї сумнїву, що ся орда була турецька, або принаймнї стояла під дуже сильними впливами турецької культури 18). Могли бути в нїй елєменти фінскі, але в дунайській ордї Болгарів вони себе не проявляли так як в її північній, волжській галузи, що осїла ся на фінськім ґрунтї уже по своїм відлученню від західньої (пізнїйшої дунайської орди) 19).

Перед своєю міґрацією над Дунай Болгари звістні нам над Меотидою. Вірменський ґеоґраф VII в., сучасник переходу Болгарів за Дунай, оповідає, що Болгари прибули на устє Дунаю з азовсько-кавказьких країв, і там було їх чотири орди: Купи-Болгар (Болгари кубанські), Дучі-Булкар, Огхондор-Блкар, Чдор-Балкар 20). Візантиєць Теофан, що писав сто лїт по переходї Болгар за Дунай, знав в дунайських краях Болгарів Унуґундурів і Котраґів 21), і в сих іменах пізнаємо відомих в візантийських джерелах від VI в. Кутурґурів та Онуґурів (инакше — Унуґурів, Утурґурів, Унуґундурів,-(вірменські Огхондор, в иньших джерелах Woghchoudor, Vghndur, Венантар). В VI віцї Кутурґури сидїли на правім боцї Дону, Утурґури за Доном, над Меотидою  22). Сучасник Йордан, правда, відріжняє Болгарів від сих гунських народів Меотиди та уміщує Болгарів на північ від них; але як порівняємо його слова про напади Болгарів на Візантію з звістками Прокопія, що сї напади йшли від Кутурґурів, то переконаємось, що тут іде мова про те саме: очевидно Кутурґури, проминені у Йордана, звались инакше Болгарами — може по імени головної орди.

В вірменській історії (у Мойсея Хоренського) Болгари виступають вже десь в III в. 23). Перші напади Болгар на Візантию відомі з V в.: Теодоріх стрів їх в Мезії ще перед своїм походом на Італїю, отже перед р. 487, й побідив там 24). Почавши від кінця V в. болгарські напади на візантийські землї повторюють ся майже без перестанку; придунайські Словяне беруть теж участь в сих нападах 25). Всередині VI в. Болгарам Кутурґурам Візантия давала значну річну данину (δω̃ρα), але вони все неустанно пустошили придунайські землї, „заразом вороги й союзники“, як характеризує їх Прокопій 26). Вже тодї (в серединї VI в.) частину їх оселив Юстінїан в Тракії, напустивши на них Утурґурів і тим примусивши до міґрації. Иньша частина їх прилучилась до Аварів і з ними трохи пізнійше еміґрувала на середнїй Дунай. Решту опанувала турецька орда, одна з тих орд „з під Золотої гори“ (Алтай), ще в серединї VI в. підбивають собі прикаспійські орди 27).

Під натиском сих орд розбили ся болгарські орди, десь при кінцї VI чи на початку VII в. Частина їх відступає на північ, де пізнїйше, в IX-Х в., бачимо Болгарську державу на середнїй Волзї та Камі. Частина під назвою Чорних Болгар лишаєть ся коло Меотиди. Частина рушає далї на захід та на якийсь час оселюєть ся в т. зв. Углу, 'Όγγλος, між Днїстром і Дунаєм, „в безпечнім і неприступнім з усїх боків місцї“, захищенім багнами й ріками 28).

Якийсь час ся західня орда підлягала зверхности Аварів 29). В 630-х р.р. вона звільнила ся від них і вступила в союзні відносини з Візантиєю 30). Але й сї відносини тривали недовго. Далї сї західнї Болгари починають з-за Дунаю пустошити візантийські землї, а коло 670 p. під проводом Аснаруха осаджують ся на південь від Дунаю. Підбивши собі тутешнїх „сїм племен“ словянских 31), засновують вони болгарську по імени, словянську в дїйсности державу, де ся болгарська орда за кілька поколїнь зовсїм пропадає в масї словянських осадників.

Орда Аварська (Обри нашої лїтописи) була безперечно турецького кореня — близькі свояки й соплеменники Гунів. Вони й звуть ся в джерелах Аваро-Гунами: Вар-Гуни, Вар-Хонїти, і таке племя обмонголених Турків: Уар-Гуни досї звісне в західній Монголїї 32). Але похід Аварів на захід був результатом уже пізнїйших етнїчних переворотів в центральній Азії, нїж гунський-коли на місце Гунів з посеред турецьких племен виступає на перший плян племя східнїх Турків Турками вони самі себе називають в недавно відкритих цїкавих памятниках їх держави (VIII в.) в басейні Орхона, в Монголії 33). Як симптом нового етнічного перевороту в центральній Азії зявляєть ся тодї вперше Аварська орда. На границях Европи вона згадуєть ся ще в серединї V в. Натиснула зі сходу Савирів (в прикавказьких краях), сама натиснена турецькими ордами середньої Азії, „народами з над океану, що покинули свою землю за для великого туману і ґрифів, ще поїдали людей“. Авари натисли на Савирів, ті на своїх західнїх сусїдів (між ними Оноґурів). Се було повтореннє тієї історії, яку оповіли тисячу лїт перед тим грецькі письменники про нахід Скитів. Перебившись нарешті між прикаспійські орди. Авари зіставались в серединї VI в. якийсь час в сусїдстві Савирів  34). Потім натиск на них східнїх Турків, що уважали Аварів „своїми рабами-утікачами“  35), був причиною дальшого походу Аварської орди на захід. В 60-х рр. VI в. (558 р. по Менандру) Авари завязують зносини з Візантиєю: жадають і собі річних „дарунків“, які поберали від Візантиї Болгари, та рекомендують себе, як найсильнїйший і найбільш воєвничий нарід. Сей „союз“ в Візантиї прийнято, бо, як поясняє історик: „для Візантиї було-б однаково користно — чи то-б Авари перемогли, чи би їх побито“. Довідуємось, що Авари після сього воювали з Савирами й Утурґурами, далї з Словянами — Антами 36). На заклик цїсаря Юстінїана Авари ходили походом на Франків, потім беруть участь в боротьбі Льонгобардів з Ґепідами на середнім Дунаю (567). Винищивши Ґепідів, Авари оселюють ся на їх місцї, разом з своїми подорожніми товаришами — Болгарами-Кутурґурами. Так було у Аварів умовлено вперед з Льонґобардами, що територія Ґепідів має припасти Аварам. Але Льонґобарди слїдом рушили в Італію, і Авари зістали ся панами всієї середнє-дунайської рівнини (568). Сим розпочинаєть ся нова епоха в історії Аварської орди. З своїх наддунайських осель розпочинають вони свої страшні пустошення візантийських земель, що тягнуть ся потім з певними перервами в VI, VII і VIII в. і роблять з Аварів найстрашнїйшого ворога Візантиї та инших сусїдів. Про відносини їх до Словян взагалї будемо мати нагоду говорити ще низше. Тепер же нам треба глянути на результати словянського розселення, що розвивало ся серед рухів сих орд.

Примітки

1) Головнїйша лїтература: Bitter Die Erdkunde von Asien I (1832) c. 190-6, 241-3, 850-2. Neumann Die Völker des südl. Russlands (1849) гл. II. Іоакинвъ. (Бічурін) Собраніе свЂдЂній о народахъ обитавшихъ въ средней Азіи в древнія времена, 1851, І c. 76 і далї. Wylie History of the Heung — nu in their relations with China (Journal of the Anthropological Institute, 1873 i 1875). Ujfalvy Les migrations des peuples et particulierement celies des Touraniens, 1873, c. 83 i далї. Richthofen China, 1877. Веселовскій НЂсколько новихъ соображеиій Ж. М. Н. II. 1882, IX. Tomaschek ор. c.-Sitzungsb. т. 116 c. 755, 759-60. Howorth Some notes of the Huns (Actes du VI congrès internationale des orientalistes, IV, 1885). Cahun Introduction à I' histoire de I' Asie. Turcs et Mongols des origines à 1405, 1896 і йогож Les revolutions de l' Asie (Lavisse et Rambaud Hist universelle II c. 884 і далї). Аристовъ Замітки объ зтническомъ соста†тюркскихъ племенъ й народностей (Живая Старина, 1896). Zaborowski Huns, Ougres, Ouïgoures (Bulletins de la Société d' Antropologie,-1898). Hirth Über Wolga-Hunnen und Hiungnu (Sitzgb. der bayer. Ak., 1899). Иностранцевъ Хунъ-ну й Гунны(Жив.Старина, 1900, біблїографічний огляд питання). Shiratori Sinologische Beiträge zur Geschichte der Türkvölker (Изв. Акад. Н. 1902, т. 17). Franke Beitrage aus chinesischen Quellen zur Kenntnis der Türkvölker und Skythen Centralasiens (Sitzungsb. d. Berliner Ak. 1904).

2) Що Гуни IV в. — се Гун-ну хинських істориків, таку гадку висловив ще в XVIII віцї славний французький оріенталїст Деґінь — Deguignes Mémоіrе sur I' origine des Huns et de Turcs, 1748 i Histoire générale des Huns, des Turcs et des autres Tatares Occidentaux, 1756-8. Тільки він не робив ріжницї між Монґолами й Турками, і до сих „західнїх Татар“, як їх називав, зачисляв і Гунів.

3) Се, розумієть ся, хибне обясненнє безбородости.

4) Аміан XXXI. 1. 2; Йордан гл. 24; Апол. Сідонїй вид Baret,с. 604. Аналїз етнольоґічних звісток про Гунів у Васїлєвского Ж. М.Н. П. 1882, VII.

5) Головним заступником словянської теорії тепер росийський історик Іловайский — див. його Разысканія о началЂ Руси 2 вид. 1882, Дополнительная полемика по вопросамъ варяго-русскому й болгаро-гунскому, 1896, і Вторая дополнительная полемика, 1902 (там же вказівки на полемічну лїтературу — головне місце в нїй займає критика Васїлєвского на теорії Іловайского в Ж. М. Н. П. 1882, VII і 1883, IV:О мнимомъ славянст†Гунновъ, Болгаръ и Роксоланъ, Еще разъ о мнимомъ славянст†Гунновъ).

6) Птолємей III. 5. 25, Періеґет-Geogr. Graeci min, II. c. 49.

7) Аґатій V. 11, Прокопій De b. G. IV. 5, Йордан c. 242. Оповіданнє Пріска про перехід Гунів в Европу через Керченську протоку, перейняте сими письменниками, зявилось або непорозуміннєм або з якогось поменьшого походу.

8) В хінській лїтописи оповідаєть ся, що се стало ся трома поколїннями перед половиною V в. — Гуни напали на край Соктак, над великим морем, де жили давнїйше Antsai, вбили короля і запанували над тутешнїм народом. Про похід Гунів в Европу Wietersheim-Dahn Geschichte der Völkerwand. II c. 12 і далї, Hunfalvy Ethnologie von Ungarn c. 70 i далї, L. Schmidt Gesell, d. deut. Stämme. Иньшу лїтературу див. Dahn-Wietersheim 11 c. 517. Взагалї по перестарілих працях Ам. Тєрі і Феєра сильно почуваєть ся брак докладної студії про гунську міґрацію в Европі.

9) Ad Caucalandensem locum altitudine siluarum inaccessum et montium (Аміан XXXI. 4. 13). Се імя де які обясняють з нїмецького Hauhaland = Hochland, иньші ставлять в звязок з дакійським народом Caucoenses і з подібними іменами як Καύκωνες, Καύκασα на Хіосї — Томашек Die alt. Thraker, Sitzgb. т. 181 c. 90-1. Текст Аміана нам інтересний тому, що Карпати і в наших лїтописях звуть ся Кавказькими горами-Іпат. c. 2 і 499.

10) Аміан XXXI. 3-4, 5 § 8, Зосим IV. 20,26, c. 6, Йордан c. 24-5.

11) З великої лїтератури про сї ґотські останки згадаю: Куника О запискЂ готскаго топарха (Записки петерб. академіи т. 24), Васильевского Житіе Іоанна Готскаго (Ж.М.Н.П. 1878, І), Tomaschek Ethnologische Forschungen, І — Die Goten in Taurien, 1881. Braun Die letzten Schicksale der Krimgoten, 1890 (Jahresbericht der Reform. Bürgerschule in Petersrsburg). B. Loewe Die Beste der Germanen am Schwarzen Meere, 1896.J.Ziegler und de Krimgoten (Paul u. Braune Beiträge, 1902), Die Krimgotenfrage (Indogerm. Forschungen, 1902). Götze Die Krimgoten (P. B. Beiträge, 1901).

12) Прокопій De bello Got. IY. 5, De aedificiis ed. Bonn. p. 262, Йордан гл. 51, Valafridi Strabonis De rebus ecciesiasticis 7. Найбільше відомостей маємо про кримських Ґотів; до 80-х рр. XV в. мали вони свою полїтичну орґанїзацію, центром її був теп. Манкуп (давн. Теодоро), аж 1475 p. завойовали його Турки, а ґотська епархія перестала тут істновати тільки в 2-ій пол. XVIII віку. Ще в XVI в. подорожник Бусбек записав значне число нїмецьких слів від тутешнїх Ґотів; пізнїйше вони потатарились чи потурчились. Останки їх бачать у виведених за імп. Катерини з Криму в околицї Маріуполя Татах. Звістки про кавказьких Ґотів далеко біднїйші; Лєве в згаданій працї, звівши згадки про них, думає, що останки їх доховались на Таманськім півострові до кінця XIII в., але сї звістки занадто загальні, щоб на них можна було-б оперти ся з певностю. Назву кавказьких Ґотів — Тетраксітів звязують з Таматархою — Тмутороканю (Васїлєвский, Лєве). До котрихось з сих Ґотів належить згадка Слова о полку Ігоревім про „ґотських красних дїв“; звичайно думають на кримських, але супроти зібраних Лєве відомостей з більшою правдоподібностю можна думати про таманських. Дунайські Ґоти (про них особливо у Лєве, Die Reste гл. V) заникають найскорше: по IX в. нема про них нїяких звісток.

13) Дальше — вже більш фантастичне продовженнє становить т. зв. ґотська теорія початку Руси — про неї будемо говорити на своїм місцї.

14) Пріск-Hist. gr. min. І p. 312=ed. de Boor (Excerpta de legationibus) І с. 141.

15) Нпр. Вітерсгайм не вагав ся признати, що фінські, словянські й деякі германські народи між Понтом і Балтийським морем підвластні були Атилї (II с. 240).

16) Пріск — Hist. gr. min. p. 276 і 298 (ed. de Boor p. 120 i 130). Не доводить нїчого й факт походу Гунів колись (πάλαι) на Персію (ib. с. 312): не знати, чи була то як раз орда Атилї, та й у такім разї сам похід не доводив би ще істновання якоїсь тїснїйшої орґанїзації в чорноморських степах.

17) Йордан сар. 50-2, пор. Prisci p. 345-6 Hist. gr. min. (ed. de Boor p. 587). Йордан каже про Гунську орду, що вона зайняла „eas partes Scythiae, quas Danabri amnis nuenta praetermittit, quam lingua sua Hunni var appelant. Варіянти мають: Danubria i Danubii, давнїйше читалось Danubii, і се імя боронять декотрі з огляду на те, що сини Атилї виступають коло Дунаю (Йордан і Пріск 1. с.), але могли орди сидїти й коло Днїпра (розумієть ся — нижнього). Давнїйше читали разом: Hunnivar і бачили тут якусь місцевість, навіть Київ. В дїйсности се фінська назва ріки: уже в виданю Момзена вказано на угорське var = ріка; про се статя Мункачі в угорській Ethnographia 1897: A Dnjeper folyónak huszu „Var“ neve (Гунське імя „Var“ ріки Днїпра). З сим словом очевидно стоїть в безпосереднїй звязи турецька назва Днїпра „Варух“ у Константина Порфир. De adrn. 38 (давнїйше бачили в нїй попсоване „Борістен“, нпр. Ґрот, Васїлєвский).

18) Рід „Дулу“, з якого мала походити княжа династія дунайських Болгарів, звісний у Турків ще на правітчинї-Аристовъ ор. с. с. 297.

19) Лїтература про початки Болгарів була вказана в 2 вид. Перегляд її — Шишмановъ Критиченъ прЂгледъ на въпроса за произхода на прабългаритЂ (Сборникъ. за народни умотворения, XVI-XVII, 1900). Про „Чорних Болгарів“ див іще Westberg Fragmente des Toparcha Goticus с. 102 і далї, Къ анализу гл. 5 і Marquart op. c. с. 503.

20) Користаю з статї вірменіста Патканова в Ж. М. Н. П. 1883, III (Изъ новаго списка географіи, приписнваемой Моисею Хоренскому), де подані тексти з обох верзій (коротшої і ширшої) вірменської перерібки Птолємея, надписуваної іменем вірменського історика Мойсея Хоренського.

21) Theophanes ed. de Boor p. 356: Ο'υννογουνδούρων Βουλγάρων καί Κοτράγων, Цайс (с. 713) уважав форми Унуґури, Унуґундури і Утурґури ріжними відмінами одного й того самого імени; се о стільки правдоподібно, що сї відміни не виступають разом. Недавно Мункачі (Munkácsi Ursprung des Volksnames Ugor — Ethnolog. Mittheilungen aus Ungarn t. V) обясняв імя Оґондурів як plur. від ogur, ugur (назви західнїх Турків й Уйґурів).

22) Про Кутурґурів Procopii De bello Got. IV. 5, 18, про Утурґурів ib. IV. 5. Прокопій називає їх Гунамн, але в його устах се означеннє не має великої цїни, бо імя Гунів уживає він дуже широко, зачисляючи до них і Кімеріїв. В текстї Йордана, що вичисляє: Altziagiri, Saviri, Hununguri, Цайс поправляв Altziagiri на Cutziagiri (с. 715), але між варіантами видання Момзена нема нїчого подібного.

23) Згадана статя Патканова с. 25.

24) Ennodii Panegyricus Theoderico regi dictus с. V i XII-Monumenta Germaniae hist., auctorum antiquissimorum t. XI.

25) Сї напади вичислені у Мілєнгофа, де вибрані й місця з джерел — II с. 379.

26) De b. Gothico VI. 5 і 18, Йордан гл. 5.

27) Менандр — Hist. gr. min II p. 87-9 (ed. Bonn p. 401 i 404).

28) Коли саме оселила ся вона тут, не знати. Теофан і Никифор кладуть се вже на другу половину VII в., але в їх оповіданню стягнено в кілька лїт те, що дїялось протягом столїтя.

29) Теофан р. 357.

30) Теофан р. 358, Никифор p. 34.

31) Никифор Opera hist. ed. de Boor p. 24.

32) Його звязують з назвою ріки Уар або Угар в Алтайській системі-Арістов с. 310, але ми тільки що (с. 157 прим. 2) бачили, що се імя було дуже широко розповсюднене взагалї. Більше про Аварів див. у Цайса, Гунфальві, цитовані статї Cahun-a і Арістова.

33) Про Турецьку орду — Ту-гю чи Ту-кю хинських джерел й її історію крім цитованих вище праць (с. 151) див. іще розвідки в Inscriptions de l'Orkhon déchiffrées par V. Thomsen, 1896, Barthold Die historische Bedeutng der alttürkischen Inschriften, у Радлова (Radloff) Die alttürkische Inschriften, Neue Folge, 1897, Chavannes Dokuments sur les Tou-Kiue (Turc) occidentaux, 1903. Давнїйша історія Турків відома з хинських джерел, де їх знають від початку VI в. по Хр. і уважають потoмками Хун-ну, а вітчиною їх-золоті гори, Алтун-їш. Коло 600 р. вони роздїлюють ся на західню й східню орду. Історію східнїх Турків в VIII в., їх суспільного устрою й культури поясняють нам ті написи з басейна Орхона.

34) Те що Менандр каже потім про Аварів, нїби про новоприхожу якусь орду, не знаходить собі потвердження, та й ся фраза взагалї риторична — Hist. Gr. m. т. II p. 4 (ed. Bonn. p. 283, ed. de Boor p, 442.)

35) Менандр с. 86-9.

36) Ibid. p. 4-6.

 

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv