Institute Ukrainiky

Main menu

Карта проїзду

 

СЛЇДИ РОСПРОСТОРЕННЯ СДОВЯН ПЕРЕД ВЕЛИКОЮ МІҐРАЦІЄЮ. ВЕЛИКЕ СЛОВЯНСЬКЕ РОЗСЕЛЕННЄ, РОСПРОСТОРЕННЄ НА ЗАХОДЇ І НА ПОЛУДНЇ, СЛОВЯНЕ В ЧОРНОМОРСЬКИХ КРАЯХ, НА БАЛКАНСЬКІМ ПІВОСТРОВІ І НА СЕРЕДНЇМ ДУНАЮ, СЛОВЯНЕ НА СХОДЇ.

Період мандрівок турецьких та турецько-фінських орд, від походу Гунів почавши — се час розвою словянської кольонїзації на нашій території. Переходячи з черги до неї, ми насамперед дамо загальний погляд на словянське розселенє взагалї, скільки того треба для розуміння спеціально східно-словянського розселення, і перейдемо до сього останнього.

Почнемо від слїдів ранїйших словенських мандрівок на полудневий захід. Вище ми означили, на скільки се можливо докладно, прасловянську територію. В довгім рядї віків, розумієть ся, мусїли траплятись певні переміни в границях сїєї території, в звязку з історією кольонїзації її близших сусїдів. Поодинокі ватаги або й цїлі „колїна“ та племена словянські могли відриватись від головної маси й пересуватись далї на захід і на полудень — в чорноморські околицї, чи за Карпати 1). Слїди таких словянських кольонїй бачать в ріжних хороґрафічшіх назвах за границями прасловянської території, що звучать як словянські — особливо за Карпатами (як Pelso, Плесо — Блатенське озеро, p. Ulca, Urbas, Bustricius, а особливо Tsierna = Черна, місто на устю р. Черни до Дунаю, передане в сїй формі вже в написи II в.), далї в ріжних слїдах словянських стичностей з римським світом, і т. и. 2). Всї такі слїди одначе не певні; нпр. всї ті нїби словянські хороґрафічні назви можуть бути простими созвучностями. Се одначе не значить, що словянські кольонїзаційні походи перед розселеннєм не були самі по собі можливі. Напр. т. зв. Певтінґерова мапа, що була уложена в IV в., але на підставі, як тепер доводять — старої мапи Аґріпи, І в. по Хр., уміщує ґрупу Венедів на північний захід від Карпатів, осібно від иньших Венедів, на сходї, віддїлених від сїєї передової ґрупи Бастарнами, а знов другу ґрупу Венедів між Дунаєм і Днїстром, на полудень від Карпатів 3). Може маємо тут реальні слїди таких кольонїзаційних екскурсій перед великим розселеннєм. Їх можна б поставити в звязку з ослабленєм тракійської й бастарнської людности в карпатських краях в III в. та з її війнами та нападами на Римську державу. Але загалом по за такими спорадичними й не зовсїм певними що до свого значіння вказівками ми досї не маємо відомостей про Словян на заходї й полуднї поза границями їх вітчини аж до великого розселення і досить трудно припустити перед нею якісь більші масові рухи словянські їх в сих напрямах — на захід і полудень.

Велике словянське розселеннє наступило в звязку з рухом ґерманських народів; на полуднї крім того рішучий вплив на неї мав похід турецько-фінських орд.

Коли справедлива наведена вище гадка, що натиск Словян і Литовцїв зі сходу був одною з причин, що привели східнїх Ґерманцїв до мандрівки з басейнів Одри й Висли на Дунай і Чорноморє, то очевидно, що за ґерманською міґрацією на полудень мала зараз наступити словянська міґрація на захід, в покинені Ґерманцями простори. Та хочби й не було сього словянсько-литовського впливу на вихід Ґерманцїв, то сей вихід сам мусїв викликати словянське розселеннє в західнїм напрямі: коли в сусїдстві на заходї зявились порожнї краї по них, се не могло не звабити Словян до їх залюднення, до розселення в сїм напрямі. Початки ґерманської міґрації падають на другу половину II в. по Хр. (мандрівки Вандалів); Ґоти еміґрують не пізнїйше як на початку III в. От на III вік і повинні ми положити початки масового словянського походу на захід. Та розселеннє се йде повільно, без розголосу. То не були воєвничі ґерманські ватаги, що своїми нападами на римські землї робили стільки гуку в історії; Словяне займали переважно порожнї землї; конфлїкти між словянськими приходнями й Ґерманцями, які зіставались іще в сих землях, не прибирали більших розмірів, а головно — проминули без уваги. Йордан в VI в., говорячи про Словян на Дунаю й Чорноморськім побережу, все ще кладе границею Ґерманії й Сарматії Вислу й мовчить про Словян на Одері та Ельбі. В иньших памятках, що йдуть з тих часів, Ґерманцї все ще уважають ся панами земель на захід від Висли; про Словян не чути 4). Тільки припадково, описуючи мандрівку Герулів на початку VI в. з середнього Дунаю до Данїї, сучасник Прокопій згадує вже цїлий ряд словянських народів на тій дорозі, очевидно — в карпатських краях і в басейні Одера. Одначе й тодї ще словянська міґрація не опанувала всеї території: в басейнї нижньої Ельби. Герули перейшли велику пустиню, нїм прибули на балтийське побереже, до Варнів і Данів 5).

Докладнїйші відомости про словянське розселеннє на заходї починають ся тільки з орґанїзацією західно-словянської держави під проводом Сама, в 2-ій чверти VII в., і з початком війн Словян з Франкською державою. Але сучасник сих війн, письменник VII в. при тім говорить про полабських Словян як про давнїх уже осадників 6). Тодї вже західнї Словяне опанували басейн Ельби до Заалї та Айдера, краї на Молдаві й Мораві. Перехід Маркоманів в Баварію (на початку VI в.) дав їм можливість свобідно розселюватись і в краях горішньої Ельби. На сходї ся західня словянська кольонїзація операла ся о західнї Карпати, на заходї поодинокі словянські кольонїї заглублялись в Турінґію, Франконїю, Баварію. На полуднї — на середнїм Дунаю, коло Віденського лїсу, осади західно-словянскої кольонїзації сходили ся з полуднево-словянськими. За недостачею инших відомостей про тутешне розселеннє тільки лїнґвістичні відміни дають можливість протягнути межу між кольонїзацією західньої галузи — Чехів, Моравів, Словаків, і полудневою ґрупою — Словянами подунайськими.

На полуднї Венеди Певтінґерової мапи становлять найдавнїйшу історичну вказівку про словянську міґрацію на полудневий захід попід північним згірєм Карпатів. Але масова нїмецька кольонїзація IV в. в карпатські й подунайські краї мусїла перервати сей словянський похід, як що він і розпочав ся. В остґотській традиції маємо память про се. Германаріхове панованнє над Словянами правда, зовсїм мітичне. За те більш ознак автентичности має оповіданнє Йордана про війну Вінїтара, короля тих Остґотів, що лишились під зверхністю Гунів, з Антами й їх „королем“ Бозом (чи Божом). Йордан оповідає, що Вінїтар, „не хотячи підлягати гунській зверхности, став відтягатись по малу й хотячи показати свою відвагу, рушив з своїм військом на краї Антів“, і побив їх 7). Хоч як непевні Йорданові (чи Касіодорові) конструкції тодішньої ґотськоїі сторії 8), самий конфлїкт Остґотів з Антатами в тих часах має всі прикмети автентичности. Тільки він тут хибно витолкуваний. В тодїшніх обставинах по упадку держави Германаріха, коли самі Ґоти під натиском Гунів мусїли посувати ся на захід, не до далеких завойовань їм було, і в сїй війнії я бачу слїд словянського розселення, що зіткнулось з Ґотами на полудневім заході. Ся кольонїзація виходила не з західнїх осад — прикарпатських, а з антських, значить полуднево-східнїх (українських). Важнїйшого значіння сам конфлікт не мав: Гуни взяли Антів в оборону проти Готів і за помічю вірних Гунам Ґотів знищили Вінїтара.

Гунський рух, розбитє Алянів і Ґотської держави, мандрівка германських народів і степових орд на захід взагалї не могли не розворушити, не втягнути в свій вир сусїднїх Словян, жадних нових просторів для своєї стисненої в правітчинї людности. Досить правдоподібна гадка, що словянські ватаги брали участь уже в походї Гунів на середнїй Дунай 9), хоч виразних слїдів присутности Словян в гунськім походї не маємо, крім кількох слів, донесених з гунського табору, що звучать по словянськи 10). Зате зовсїм певно можна сказати, що зараз по винищенню Алянів, з походом на захід Ґерманцїв і самих Гунів, розпочала ся словянська міґрація на полудень: се був момент найбільше здатний до того, здатнїйший навіть від часів по розбитю Атилї, коли вибиті з над Дунаю гунські орди відступили в чорноморські степи, а зі сходу сунули нові орди.

В 1-ій пол. VI в. словянська кольонїзація опанувала вже басейн Дону і присунулась до Азовського моря. Прокопій, описуючи народи над Меотидою, говорить, що за гунськими народами, котрі сидїли по обох боках Меотиди, „далї на північ сидять несчисленні народи Антів“  11). Разом з тим Словяне займали й західню частину чорноморських степових просторів: Йордан в своїм ґеоґрафічно-етноґрафічнім оглядї східньої Европи західньою границею словянської кольонїзації кладе Дунай. „Численний нарід венетський, каже він, сидить на північних згірях Карпатів від верхівя Висли, на незмірних просторах, поділяючись на Словян і Антів; Словяне сидять (по Дунаю) від м. Новіодуну і Мурсійського озера до“ Днїстра і на північ до Висли, Анти-ж понад луком 12) Чорного моря від Днїстра до Днїпра“ 13). Сї звістки Йордана потверджує й Прокопій; він згадує, що „Словяне й Анти мешкають за Дунаєм, недалеко від берега“  14).

Розумієть ся, кольонїзація таких великих просторів, хочби й ріденька, не могла бути результатом кількох років. Очевидно початки її треба відсунути що найменьше в першу половну V в. Гадка, що імпульс полудневій славянській кольонїзації дали доперва Авари 15), нїяк не може устоятись. Коли на початку другої половини VI в. Авари зявились в чорноморських степах, словянська кольонїзація Чорноморя була вже в повній силї й здобувала собі дорогу за Дунай.

Присунувшись на Дунай, Словяне не могли зістатись пасивними свідками нападів на Візантию ріжних степових орд, що виступають в чорноморських степах по упадку держави Атилї. Ще Таціт знав пограничних з Германцями й Фінами Словян як великих забіяк, що нападали й розбивали в сусїднїх горах та лїсах 16). Мандрівки і стрічі з степовими ордами могли тільки розвинути далї сей воєвничий, неспокійний характер. Дуже правдоподібно, що Словяне брали участь в нападах болгарських орд на задунайські землї вже з кінцем V в.; джерела, своїм звичаєм, говорять про самих головних участників — Болгар, і тільки про пізнїйші походи — напр. 559 p. можемо з порівняння ріжних джерел напевно довідатись, що там брали участь і Болгари і Словяни 17). Певно, Словяне робили такі розбійничі напади й на власну руку. Прокопій каже, що „від початку пановання Юстінїана (527 p.) Гуни (Болгари), Словяне й Анти майже що року страшенно нищили Ілїрію і всю Тракію, всї землї від Іонїйського моря до константинопольських передмість, Еляду й Херсонес“. Особливо звернув на себе увагу напад 551 p., коли прийшло „словянське військо, якого не бувало“, так що Юстінїан мусїв звернути проти Словян війська призначені для походу в Італїю, але Словяне ухилили ся від рішучої битви. Потім знаємо великий похід Болгар і Словян 559 p., коли вони обступили самий Константинополь, виратований одначе Велїзарієм 18).

Сї походи промощують дорогу словянській кольонїзації за Дунай. Першу виразну відомість про таку кольонїзацію маємо тільки з третьої чверти VI в. у Іоанна з Ефесу. Оповівши про словянську руїну на Балканськім півострові по смерти Юстіана, він каже, що Словяне, користаючи з тодїшнїх клопотів Візантиї на сходї, свобідно оселялись на візантийських ґрунтах: напавши по його словам в 580 p. на Візантию, вони „сидять і по сей час (585) спокійно, без страху й клопоту в римських провінціях“ 19). Але очевидна річ, така кольонїзація могла початись значно скорше; хоч словянські, як і болгарські походи мали своєю метою здобич, одначе се не виключало й осїдання на вигідних, культивованих задунайських ґрунтах. Інїціятива таких осад часом виходила навіть і від Візантиї. Юстінїан нпр. закликав Антів, аби залюднили спустїле місто Турій і сусїднї ґрунти (в Дакії) та побирали від Візантиї гроші, а натомісь боронили її від Болгар 20). Тодї, здаєть ся, до того не прийшло, але могло прийти в иньших випадках. Нарештї промощувала дорогу до кольонїзації й служба в візантийськім війську. Під час італїйської кампанії (що вела ся від р. 537) бачимо Антів і „Словен“ у візантийськім війську 21), а поодиноких Словян стрічаємо навіть на вищих військових посадах: напр. такий Δαβραγέζας 'Άντηρ 'ανήρ ταξίαρχος (554-5 р.) 22). Вислужені ж вояки могли дуже охоче осїдати в новім краю.

Походи Словян на якийсь час Візантия здержала, напустивши на них Аварів 23). Але Авари, оселившись на Дунаю, самі стали найстрашнїйшим ворогом Візантиї, і подунайські Словяне стають їх союзниками в походах на візантийські землї, як були ними давнїйше для Болгарів. Даремно візантийське правительство пробувало зарадити сьому, напускаючи Аварів на Словян і шукаючи проти наддунайських „Словен“ помочи у їх східнїх земляків — Антів 24). При кінцї VI в. імп. Маврикій походами за Дунай примусив був Словян сидіти тихо 25). Але по смерти його (602) Візантия прийшла в такий розстрій, що про якесь повздержуваннє Словян не було що й думати. Тодї то по словам західнього лїтописця „Словяне відібрали у Римлян цїлу Грецію“ 26). Болгарські орди, опановуючи коло 670 р. Мезію, застають тут „сім словянських племен“ 27). Але словянська кольонїзація не обмежалась Мезією; словянські осади являють ся в великій масї в Македонії, в Тесалії, Беотії, Епірі, Пельопонесї, так що західнїй подорожний (Вілїбальд, VIII в.) називав Пельопонес „Cловянською землею“ (Slawinia). З балканського побережа Cловяне переходять навіть в Малу Азію. А іонїйське побереже — Ілїрик тим часом займають від півночи Серби й.Хорвати. „Зісловянилась вся земля наша і стала варварською“, міг по правдї сказати Константин Порфирородний  28).

На півночи від балканських земель, в краях середнього Дунаю перші партиї Словян могли опинитись ще під час гунського походу на захід (не кажучи про попереднї кольонїзаційні екскурси). Коли потім словянська кольонїзація опанувала чорноморські простори й присунулась над нижнїй Дунай, Cловяне зовсїм природно стали роспросторюватись відси і в краях колишньої Дакії, а заразом далї могли напливати і з півночи, з-за гір Карпатських. Як бачили ми, в серединї VI в. Йордан кладе західньою границею Словян уcтє Драви. Його звістку потверджує оповіданнє Прокопія з початку 50-х рр. тогож VI столїття: він оповідає, що велика ватага Словян спустошила Ілїрик і невважаючи на вислане військо, перейшла з усїєю здобичею за Дунай, бо їх перепустили Ґепіди. Правдоподібно, ми тут маємо Словян з північного берега середнього Дунаю 29).

На дальше роспростороннє Словян в краях середнього Дунаю не без впливу мабуть зістав ся перехід Аварів в сї сторони, а ще більше значіннє мав упадок германської кольонїзації на середнім Дунаю, з винищеннєм Ґепідів і переходом Льонґобардів в Італїю. Аварська орда не була перешкодою тут, як не перешкоджали словянському розселенню ріжні кочові орди на Чорноморю. Словяне свобідно могли розпросторюватись. В другій половинї VI в. вони опанували краї на полудень від Віденського лїса, долини Драви, Сави, Мура і присунулись до границь Баварії — се видно з боротьби баварських герцогів з ними, що роспочинаєть ся вже з кінцем VI в. В другий бік Словяне роспросторились до Адріятицького моря. Звідси, з лївого боку Дунаю починають вони пустошити землї на правім боцї середнього Дунаю — і осїдати по трохи там. Сї походи розпочали ся, як можна думати з вище наведеного, ще перед приходом Аварів; але походи Аварів, що з над Дунаю неустанно набігали на візантийські землї в 2-ій полов. VI і 1-ій чверти VII в., вплинули ще більше на дальший розвій словянських походів. Свого найвищого пункту сї аварсько-словянські походи доходять в початках VII в.; під їх ударами впали тодї останнї огнища римського житя західнього Балкану — міста далматинського побережа. На сей час припадає, очевидно, й кольонїзація західнїх балканських земель Словянами. Вірменський ґеоґраф VII в. оповідає, що в Дакії було 25 словянських народів, але на них натиснули Ґоти, і Словяне, перейшовши за Дунай, осїли в Македонії й Тракії, Далмації й Ахаї 30). Константин Порфирородний, що писав три столїтя пізнїйше, оповідає правда, що масова кольонїзація Сербів і Хорватів стала ся в другій чверти VII в., на зазив візантийського правительства: воно, мовляв, визначило їм сї західнї краї, зайняті тодї Аварами, і Серби з Хорватами прийшли сюди з карпатських країв 31). Але се оповіданнє, повне очевидних помилок і непевностей, стратило нинї всякий кредит в науцї. Сербсько-хорватська кольонїзація в дїйсности являєть ся нерозривною частиною в загальнім стихійнім кольонїзацийнім руху словянства з над середнього й нижнього Дунаю за Дунай, в VI і на поч. VII віку  32).

В серединї VII в. словянська кольонїзація на захід і полудень в головнім уже дійшла своїх границь; словянська територія вимежувалась. На заходї словянська кольонїзація зіткнулась з ґерманськими осадами і слїдом мусїла стати в оборонї своєї території. Труднїйше означити причини, що спинили її на полуднї; в серединї VII в. вона припинюєть ся також і тут. Разом з тим починає вона тверднути і кристалізувати ся. Слїдом за тим як дали себе відчути крайнї границї словянського розселення, мусїли уставитись границї передових ватаг словянської кольонїзації у відносинах до тих дальших, що йшли слїдом за ними з правітчини й своїм натиском попихали їх на захід і полудень. Згодом по тім мусїли сформуватись території і сих дальших етапів, а на рештї — і в тих краях, що були вихідною точкою словянської кольонїзації.

Побалтийська, полабська й чесько-словацька ґрупа, занявши західнє пограниче, західнї „марки“ словянства, дали місце для роспросторення на захід польській ґрупі, що пересовуєть ся на лївий бік Висли й в басейн Одера, а також і литовським народам. Міґрація полудневої групи, певно, дала їм можливість розпросторитись щось і на полудне. Загалом напрям кольонїзації західньої части словянства можемо собі представляти як західно-полудневий. Наша лїтопись доводить вправдї, шо певна частина західнього словянства пішла і в противнім напрямі та утворила клин між предками сучасних Білорусинів — Кривичами, і полудневими, українськими племенами. В коротшій редакції її читаємо звістку, що племя Радимичів, по ріцї Сожу, було „отъ рода Ляховъ“ і переселило ся сюди (пришедше ту ся вселиша). Етноґрафічний огляд ширшої Повісти временних лїт під сю звістку підводить і сусїднїх Вятичів: і вони і Радимичі „отъ Ляховъ“, походять від двох братів „въ ЛясЂхъ“, Радима й Вятка, що переселивши ся відти, положили початок тим двом племенам 33). Виходило б, що словянська кольонїзація по Сожу й верхній Деснї та Оцї не належала до східньої групи, до „Словян“ в тїснїйшім значінню, по термінольоґії сього огляду, а були „отъ Ляховъ“, як лїтопись означає ґрупу польську разом з побалтийською 33). Але не кажучи вже, що форма, в якій передає сю звістку етнографичний огляд не багато варта (сї два брати Радим й Вятко, що з „родами“ своїми переходять на Сож і Оку) — навіть як держать ся простїйшої звістки коротшої редакції, дещо старшої, — все таки ся звістка про західно-словянський острів на лївім боцї Днїпра не знаходить собі потвердженя ні в яких иньших фактах (лїнґвістичних, етноґрафічних) і трудно приймати її серіозно 34).

Примітки

1) Арґументи за розселеннєм Словян за Карпатами перед великою міґрацією й навіть перед Христом найновійше зберав Нїдерле. Slovanske Starozitnosti II гл. 3. До лїнґвістичних та історичних доказів, вказаних давнїйше, прилучає він арґументи археольогічні — про словянський тип могильників в Словаччинї. Сей археольогічний арґумент опираєть ся одначе на тезах, які самі ще не певні, отже й не багато помагає — не більше від тих ніби словянських назв.Археольогічиий матеріял вказує на розширеннє певних культурних типів, а не конче народностей, і коли Нїдерле на підставі археольоґічного матеріалу бачить розповсюдненнє Словян за Карпатами, Гадачек в цитованій студії (Cmentarzyska cialopalne Przeworska) хоче доказати, що Словян в II-IV в. по Хр. не було навіть на північнім згірю між Вислою і Бугом. На подібних же арґументах: нїби то словянських топографічних назвах в балканських землях перед словянським розселеннєм і на римсько-словянських культурних стичностях, що стають звістні одначе аж пізнїйше, опирала ся анальогічна і досить популярна свого часу теорія, що словянська міґрація в балканські землї почала ся ще в III в. Її був виставив Дрінов, в книзї Заселеніе Балканскаго полуострова Славянами, 1872 (гл. II.), приняв у змодіфікованій формі Їречек в першім, нїмецькім виданню своєї звістної „Історії Болгар“ (гл. III), й иньші. Ріжниня тільки та, що коли словянське розселеннє за Карпатами, при непевности своїх аргументів, само по собі вповнї можливе й правдоподібне, то кольонїзація Словянами балканських земель перед великою міграцією має далеко меньше такої апріорної правдоподібности. Арґументи сеї теорії основно скритикував Крек ор. с.2 с. 275 і далї, і в новійшій науцї вона не має вже нїякого кредиту, хоч недавно іще її повторив, на перекір Нїмцям, Денї в своїм оглядї словянської історії (Lavisse et Rambaud Histoire générale l n. 690). Иньша лїтература в 2 вид.

2) Про сї назви крім Нїдерле див. нпр. ще Кочубинского О русскомъ племени въ дунайском ЗалЂсьЂ (Труды VII зїзда т. II с. 47), Филевича Исторія древней Руси с. 158. Словянство Черни (Corpus inscrip. latinarum III N. 1568: stationis tsiernen, у Птоломєя  Διερνα, III. 9, 10, на Певтінґеровій мапі Тіеrnа) приймають навіть деякі дослідники дуже далекі від словянських фантазій, як нпр. Кіперт Lehrbuch der alten Geographie вид. 1878 с. 837. Против сих виводів див. у Крека, вид. 2 с. 275-6, або у Мілєнгофа op. c. II с. 878 — вони не признають словянства сих назв.

3) Мілєнгоф збивав сї вказівки Певтінґерової мапи тим, що мовляв Венеди перескочили тут на захід завдяки узкій формі мапи — III с. 80; та се не обяснить нам, чому тут Венеди опинились на захід від Бастарнів. Пор. Rösler Zeitpunkt der slav. Ansiedelung с. 84. Про саму мапу — Conr. Muller Weltkarte des Castorius, genannt die Peutingerische Tael, 1888.

4) Див. Müllenhof II с. 94 і далї.

5) 'ήμειψαν μέν τά Σκλαβηνω̃ν 'έθνη 'εφξη̃ς 'άπαντα. 'έρημον δέ χώραν διαβάντες 'ενθένδε πολλήν 'ες τούς Ούάρνους καλουμένους 'εχώρησαν - De b. Got. II. 15.

6) Qui... ad regnum Francorum jam olim adspexerunt — Fredegari с. 68.

7) Getica гл. 5.

8) Див. L. Schmidt Geschiebe d. deut. Stämme с. 107 і далї. Маrquart Osteurtopaische u. ostasiatische Streifzüge с. 367 і далї. Маркварт ставить здогад, що ся війна з Антами стала ся ще за Германаріха. Але з другого боку сам дуже правдоподібно толкує „Вінїтара“ як епічне призвище Вітімера: побідник Венетів — Антів (як Vandalarius „побідник Вандалів“, Гунїмунд — „гунський підданець“).

9) Гротъ Моравія й Мадьяры с. 36. Успенскій Перыня слав. мо-нархіи с. 7.

10) Се слово μέδος у Пріска ('αντί δέ ο'ίνου 'o μέδος 'επιχωρίως καλούμενος — Hist. gr. min. с. 300, ed. Bonn. p. 183) i strava у Йордана гл. 49 (stravam super tumulum eius (Атилї) quam appellant ipsi ingenti commessatione concelebrant — словянська тризна). Сї слова разом з деякими меньм важними (κάμος у Пріска, що обясняли як кумис і квас) були і не перестали бути предметом горячої полеміки; вони служили головним аргументом дли оборощїв словянства Ґунів, з другої сторони-заперечувано не раз навіть саме словянство сих слів. Див. згадані вище статї. Васідєвского в Ж. М. Н. П. 1882 і 1888, Иловайскій Разысканія с. 518, 538, Дополнит. полемика с. 11-13, Гунфальві Ethnographie von Ungarn с. 93, lordanes ed. Mommsen, примітка на с. 198; перегляд справи у Крека2 с. 261 і далї.

11) De b. G. IV. 4.

12) Чорне море справдї тут робить лук.

13) Толкованнє сього тексту мав певні трудносте. Звичайно толкують, що lacus Mursianus — се болота на устю Драви, коло давньої Мургії (тепер Esseg) (див. лїтературу в 2 вид.). Для civitas Novie tunensis (так у вид. Момзена, за більшістю кодексів) найпростїйше обясненнє — що тут маємо Noviudunum в Нижнїй Мезії, тепер Ісакча. Але досить дивним тодї стає се означеннє словянських границь (див. в вид. Йордана Момзена, с. 163, Müllenhoff її с. 94). З огляду що lacus Mur-sianus виступає як границя „Германії“ і „Скитії“, Вестберґ недавно по-ставив здогад, що се озеро Найзідлєрське (у Словян Мошонське) і civitas Novietunensis стояла коло нього (Zur Wanderung der Langobarden, 1904 в Записках Петерб. акад.); але такого міста там не знаємо. Старші обяснення сього тексту виходили з хибного варіанта Noui і не мають значіння, як і звязані з тим обяснення: Nova civitas == Новгород, lacus Musianus = оз. Ільмень.

14) De bello Got. I. 27. Найстаршою звісткою про Словян над Дунаєм вважаеть ся згадка у псевдо-Кесарія назіанзкого (Міня Patrol, series Gr. 38 с. 847 і д., з поправками у Мілєнгофа Д. А. II дод. 13); час написання сього трактату одначе не звісний докладно.

15) Цайс с. 605.

16) Germ. гл. 46.

17) Mullenhof D. Alt. II. c. 378 і далї; тут висловлена і дуже правдоподібно умотивована гадка, що „Ґети“ Марцелїна — се Болгари і Словяне (c. 383).

18) Прокопій Hist. arcana 18, De bello G. III, 39. Аґатій V. 11, пор. Теофана ed. de-Boor. p. 283 (ed. Bonn. p. 360). Катальоґ сих нападів до приходу Аварів див. у Мілєнгофа 1. c., також у М. Соколова, Изъ древней исторіи Болгар c. 40 і далї.

19) Die Kirchen-Geschichte des Iohannes von Ephesus, übers. von Schönfelder,VI c. 25 p. 255, анґлїйський переклад Payne Smith The third part of the Eccles. History of John of Ephesus c. 432. Се виразне свідоцтво раз на завсїди збило зручну арґументацію Реслєра в його статї Über den Zeitpunkt der slavischen Ansiedlung an der unteren Donau (Sitzungsberichte der Wiener Akademie t. 73), де він a silentio доводив, що словянська кольонїзація задунайських земель розпочалась вже по смерти імп. Маврикія, з початком VII в.

20) De b. G. III. 14.

21) Де. в. g. І. 26, III. 22.

22) Аґатій III. 21. (пор. III. 7).

23) Див. похвалки Аварів у Менандра — Hist. gr. min. II р. 34, пор. 4-5.

24) Менандр c. 98, Теофилякт VIII. 5, Михайло Сирієць Х гл. 21.

25) Про сї походи див. Rösler Zeitpunkt c. 99 і далї.

26) Ісидор Севільський Patrologiae cur. com. Міня т. 83 c. 1056 (Sciavi Graeciam Romanis tulerunt).

27) Теофан ed. de Boor p. 359: τω̃ν παρακειμένων Σκλαυινω̃ν 'εθνω̃ν τάς λεγομένας 'επτά γενεάς.

28) De tematibus ed. Bonn. p. 53, Вілїбальд в Monumenta Germaniae historica, Scriptores t. XV p. 93.

29) De bello Gothico IV. 25, пop. Rösler Zeitpunkt c. 86.

30) Патканов в Ж. M. H. II. 1883, III.

31) De adm. 30.

32) Лїтератур, див. низше.

33) Новгор. лЂт., 1888, c. 33, Лавр. і 11.

34) Одначе в учених кругах не перестають пробувати витягнути з сеї звістки якісь реальні факти. Так пок. краківський учений Потканьский пробував положити сю звістку „во главу угла“ своєї зрештою не в однім досить критичної праці Lachowie і Lechici (Rozprawy wydz. fil. t. XXVII, 1898), приймаючи її без всяких ограничень та стараючи ся лише витягнути з неї ріжиі консеквеції для своєї теорії. Шахматов для своєї теорії ґруповання староруських племен теж використовував лїтописне оповідання, але в такій формі, що тут маємо память про перехід Радимичів і Вятичів за Днїпро з над польської границї, і пробував се підперти ріжними аргументами (Къ, вопросу объ образованіи русскихъ нарЂчій с. 9-10). Аргументи його одначе досить слабкі, а поправка лїтописної традиції довільна — коли вже її триматись, то вона називає Радимичів і Вятичів таки виразно Ляхами. В новійшій своїй статї (Южныя поселенія Вятичей, 1907) він вважає звістку про Вятичів непорозумінєм, але Радимичів готов мати за лядське племя, але хіба на віру лїтописної звістки, бо на потвердженнє її не наводить нїчого.

 

УКРАЇНСЬКА КОЛЬОНЇЗАЦІЯ: АНТИ І СЛОВЕНИ, ЗНАЧІННЄ СИХ НАЗВ, ІСТОРІЯ АНТСЬКОГО ІМЕНИ, ЗНАЧІННЕ ПОДЇЛУ НА СЛОВЕН І АНТІВ, ТОТОЖНІСТЬ АНТІВ З УКРАЇНСЬКИМИ ПЛЕМЕНАМИ

Рух українських племен на полудень виявив ся в кольонїзації „Антами“ чорноморських степів — між Днїпром та Доном, констатованій Прокопієм, а на нижнїм Днїпрі посвідчений Йорданом. Се перша кольонїзація українська, яку можемо констатувати, і для того на нїй мусимо трохи більше спинитись.

Серед полудневої словянської кольонїзації, як бачили ми уже, тогочасні письменники розріжняють Словенів (Σκλαβηνοί, Sclaveni) і Антів. Найбільш ясний сей подїл у Йордана: до всїх Словян взагалї він прикладає як загальне імя стару нїмецьку назву Венетів, Sclaveni — то західня частина їх, на захід від Днїстра, Анти — східня, за Днїстром. При тім він поясняє, що се назви цїлих ґруп, які складались з поодиноких племен, звісних під ріжними іменами 1). Грецькі письменники не уживають нїмецької назви „Венети“, вони знають тільки Словян і Антів і близше границь їх розселення не вказують, але подані ними відомости згоджують ся з Йордановими: Словяне сидять безпосередно над Дунаєм, на се вказує оповіданнє Прокопія про їх засїдки й напади над Дунаєм в серединї VI в.; потім бачимо їх тут при кінцї VI і на початку VII в. в оповіданнях Менандра і Теофілякта 2). Анти-ж сидять десь дальше від Дунаю 3). Супроти сих вказівок грецьких письменників 4), а також і супроти повної віродостойности Йордана, можемо зовсїм покластись на зроблене ним означеннє території Словен і Антів і їх обопільної границї 5). Він же сам жив в Мезії і був звідком тих неустанних нападів Словян і Антів на візантийські землї, про котрі не раз згадує 6).

Імя Словен — Σκλαβηνοί, Sclaveni ясне; се питоменне, загальне імя Словян, що тут спеціально прикладаєть ся до їх полудневно-західнїх осад для відріжнення від східно-полудневих. Але Анти? Проби обяснити се імя з словянської мови або найти її слїди в пізнїйших числених іменах словянських племен не удались. Воно, як і Венети, очевидно — чужого початку, дано Словянам якимсь сусїдом. Здогад, що се иньша форма тієїж назви — Венетів, дуже привабний, але проти нього роблять поважні закиди з лїнґвістичного погляду, та й наші джерела (Йордан) виразно відріжняють сї дві назви — Венетів і Антів. 7).

Вперше се імя Антів виступає в згаданім оповіданню Йордана про війну з Антами остґотського короля Вінїтара при кінцї IV в. 8). Як лєґендарною і цїлком нереальною виглядає історія завойовання Венедів Германаріхом, так натомість варта віри ся згадка. Може бути тільки непевність, чи не переніс історик сучасного імени Антів на ті часи. Одначе, коли зважимо, що Йордан знав загальне імя для всіх Словян — „Венеди“, знав про часткове значіннє антського імени, і на иньших місцях виразно каже за подїл Словен і Антів як за сучасний 9), то приходить ся думати, що імя Антів в сїм епізодї таки переказане було ґотською традицією (а в кождім разї уважалось іменем старшим ніж VI столїтє). Ще Остґоти дїйсно знали Антів і антське імя, се потвержуєсь ся й остґотським катальоґом народів, перехованім в пізнїйшій льонґобардській лєґендї 10), і ся знайомість їх з антським іменем в кождім разї не пізнїйша початку V в. 11).

Поза тим імя Антів приходить до загального уживання у візантийських письменників VI в. (з ними можна рахувати й Йордана, що жив у східнїй імперії). Сї письменники майже всї розріжняють Словян і Антів: Прокопій, Аґатій, т. зв. Маврикій, Менандр, Іоан з Ефесу, Теофілякт 12). На офіціальний характер сього імени вказують титули 'Αντικος Anticus, що приймали ся імператорами з нагоди побід над Антами. Останнїй раз імя Антів приходить в оповіданню Теофілякта — письменника, що жив в першій пол. VII в., в однім епізодї війни 602 p. По сім антське імя зникає. Але з сим моментом взагалї уривають ся візантийські звістки про задунайські краї, антське імя могло жити в них і довше, тільки перше ніж в візантийській лїтературі зявили ся нові звістки про чорноморські краї (X в.), антське імя вже вигасло 13). Чи не було воно перейняте Візантийцями від східнїх турецько-фінських орд, що були сусїдами власне полудпево-східнїх Словян і з кінцем V в. приходять в близький контакт з Візантиєю?

Яке значіннє мав сей поділ на Словян і Антів? 14 Уважати його чисто ґеоґрафічним — трудно. Занадто широко й консеквентно переходить се відріжненнє у письменників VI в.; імя Антів згідно й консеквентно прикладаєть ся ріжними авторами до цїлої кольонїзації від Днїстра до Меотиди, не тільки до пограничної території Антів і Словян. Імя Анта прикладаєть ся як призвище до поодиноких: осіб з сїєї ґрупи (Δαβραγέζας 'Άντης 'ανήρ ταξίαρχος). Анти і Словени то виступають разом, то воюють між собою (в серединї VI в.), і ведуть пізнїйше цїлком противну полїтику що до Аварів і Візантиї. Всї сї факти вказують на осібність сих двох ґруп, і тяжко було-б звести їх до тієї ріжницї, що Словени, мовляв, сидїли по сей бік Днїстра, а Анти по той. Мусїла бути більша.

Висловлялись гадки, що Анти — се імя якоїсь полїтичної орґанїзації, — держави, завязаної через завойованне, взагалї полїтичний термін. Але ся згадка нїяк не може бути принята. Що була б се завелетенська держава, що мала б надати нове імя сїй етноґрафічній ґрупі- від Днїстра до Кавказу! І саме якоїсь сильнїйшої полїтичної органїзації у Антів як раз не бачимо: сучасник Прокопій виразно каже, що як Словенами так і Антами не править один чоловік, але здавна вони жиють „демократично“, і дїйсно оповідає про одну таку ухвалу, повзяту на антськім вічу 15). В таких полїтичних відносинах не завязують ся такі величезні державні звязки 16).

Одиноке можливе обясненнє — се що подїл VI в. на Словян і Антів відповідав двом осібним етноґрафічним словянським галузям. Глянувши на розміщеннє Словян і Антів на полуднї“, переконаємо ся від разу, що назва Словенів (Sclaveni), обіймає Словен Мізійських (пізнїйших Болгар) й Словен Панонських — бо то вони сидїли в першій половинї VI в. по Дунаю від Драви до моря і Днїстра. В краю між Дунаєм і Днїстром в серединї VI в. не міг сидїти хто иньший, як тїльки словянські кадри, що протягом VI і VI в. перейшли в Мезію, полишивши своїм східнїм і північним сусїдам землї за Днїстром. „Анти“ можуть відповідати тільки східнїй ґрупі, але й то з певним оградиченнєм: ми не знаємо, як далеко сягало імя Антів на північ; теоретично беручи воно могло обіймати всї східно-словянські племена, але в наших звістках стрічаємо се імя тілько в подіях і комбінаціях, які дотикають ся самої лише полудневої, чорноморської кольонїзації східно-словянської галузи. Анти в нашім матеріалї се полуднева частина східньої галузи, себ то представники тих племен, що утворили етноґрафічну цїлість, яку тепер звемо українською.

Все промовляє за сим ототожненнєм Антів з предками нашого народу і надає йому правдоподібність, що граничить з певністю. Бачимо, що сї Анти виступають на території, де пізнїйше бачимо Русинів і де й тодї, в VI в. не міг сидїти нїякий иньший словянський нарід,-розумію краї між Днїстром і Доном. Їх границею з „Словенами“ тодї був Днїстер, але з рухом Словенів на захід і полудень вона натурально мусїла посунутись на захід — і дїйсно потім, в Х в., бачимо Дунай границею Руси з Мізійськими Словянами. Бачимо, що сї Анти були схїднїми сусїдами Словен, і відріжнялась від них як осібна ґрупа, найправдоподобнїйше — етноґрафічна; се бачимо й у їх наступників — Руси та Болгарів. На останку — антська кольонїзація вповнї відповідає тому, що ми на основі, вище сказаного про напрями словянської кольонїзації могли-б викомбінувати про правітчину нашого народа й напрям його кольонїзації. Се все, кажу, робить можна сказати — певним, що в Антах маємо предків українських племен.

Примітки

1) Quorum (Venetharum) nomina licet nunc per varias familias et loca mutentur, principaliter tamen Sclaveni et Antes nominantur — c. 5.

2) Прокопій De aedificiis IV. 7. Менандр в Hist. Gr. m. II с. 99. Теофілякт ed. de-Boor VI. 6, VII. 15, VIII. 6.

3) Так воно виглядає з оповідання Теофілякта VIII. 5. Згаданих тут Антів Цайс (Die Deutschen с. 606), уважав осадниками на візантийських грунтах, в Мезії. Але крім того, що ми нїчого не знаємо про масову міґрацію Антів сюди, таки вона й сама по собі не дуже ймовірна: цїла історія сього походу і протест аварського війська (очевидно — проти експедіції в чорноморські степи) рішучо промовляють проти такої гадки. Див. іще Rösler Zeitpunkt c. 113.

4) Нїби суперечне означеннє знаходимо в недавно опублїкованім оповіданню Михайла Сирина (зачерпненім з хронїки Іоана з Ефесу); він каже, що „край їх“ був на захід від Дунаю (Chronique de Michel le Syrien II c. 361). Але се або просте непорозуміннє, або скорше — належить до краю Словен, а не Антів.

5) Нїдерле поправляє його так, що Анти сидїли аж до Дунайської дельти, а Словени між Прутом і Дунаєм (Slov. st. II с. 196). Але властиво нема потреби в такій поправцї

6) Rom. с. 388, Get. с. ХXIII. Тому не переконує мене здогад Маркварта (Streifzüge c. XXV), що Йордан добре знав розселеннє західнїх Словян і означив його самостійно, а розселеннє Антів означив по старому, як Касіодор взяв його з Аблябія: через те Анти сидять у його тільки між Днїстром і Днїпром, тим часом як тодї вони сидїли і на схід від Днїпра (як бачимо з Прокопія). Неймовірно, щоб Йордан не знав сього, і його означеннє розселення Антів, очевидно, не треба розуміти так, що Анти сидїли  т і л к и  д о  Днїпра.

7) Про сей вивід Archiv IV с. 65, 76, VII с. 12, пор. XIX c. 234;Крек2 с. 254-6. Взагалї словянство антського імени лишаєть ся сумнївним і всї проби звязати його з пізнїйшими словянськими іменами лишили ся без результату. Виводили з нього імя Вятичів (Гільфердінґ, Первольф, Іловайский). Ламбін поставив гіпотезу, що Анти = Unlizi = Ульцї. Погодін звязував з Антами подобозвучні ймення угорських грамот IX-XIIIв. Antus, Ont, Onthus, але що найбільше можна думати про звязь їх з словянським пнем, з якого походило імя Антів — як би знати, що воно словянське. В такім разї можна вказати Ута (прикметник Утинъ, вар. Успинъ)-одного з князїв чи намістників руських 944 p. (Іпат с. 29).

8) Перед тим, на одній написи з Боспора III в. (270-их рр.), між иньшими Боспорянами згаданий Αντας Πατι… (Πάπιος чи Παπίου). На нього звернено увагу, як на першого згаданого Анта (А. Погодинъ Эпиграфическіе слЂды славянства, Рус. Фил. В. 1901). Ся згадка випередила-б о цїле столїтє Йорданову, але чи маємо тут дїйсно етноґрафічне означеннє, можна сумнївати ся.

9) Див. вище наведену цитату з глави 23, пор. гл. 5.

10) В традиції про початки Льонґобардів, перехованій в кількох верзіях (в Origo gentis Longobardorum, 2-iй пол VII в., і у Павла Диякона, в Історії Льонґобардів) вичисляють ся між иньшим такі краї, через які переходили Льонґобарди в міґрації з півночи в дунайські краї: Golanda, Anthaib et Bantaib seu et Burgundaib (Origo — ed. Waitz, в Scriptores Langob. et Italici, i Pauli Diaconi I. 23). Уже Цайс (с. 472) угадав в Anthaib (вар.: Anthaip, Anthap) „край Антів“ (aib, eiba — округ, земля). Але се толкованнє часто відкидають тому, що Льонгобарди не могли стрічати ся з Антами (нпр. Мілєнгоф II с. 98). Та дуже добре розвязаннє сеї справи знайшов Браун (Разысканія, с. 308 і далї): він догадав ся, що ся алїтерована, очевидно — з якоїсь піснї чи саґи урвана фраза, і деякі иньші імена народів (нпр. Болгарів) до сеї льонґобардської традиції перейшли від Остґотів. Се вповнї правдоподібно і ми в цитованій фразї по всякій імовірности маємо остґотську память про „краї Антів, Венетів і Бурґундів“ (останнї імена Браун толкує инакше, але се нам не важно — пор. критику його поглядів у Веселовского в извЂстіях рус. яз. 1901, І с. 26 і далї, але і Веселовський також приймає згадану фразу за versus memorialis готської традиції). Вестберґ, боронячи льонгобардської традиції, поставив проти сього толковання здогад, що Льонгобарди могли перейти через краї Антів (Східнїх Словян) в Галиччинї, на верхівях Днїстра і Сяну, навіть бачить в Бардуєві натяк на льонґобардських Barden (Zur Wander, d. Langob. c. 28). Але зовсїм неймовірно, щоб при кінцї IV в., як він приймає, східнї Словяне сидїли на верхівях Днїстра і Сяну, а далї на схід Льонґобардів вести мабуть і він не зважить ся. Стріча Льонґобардів з Антами зістаєть ся неймовірною і таки мусить бути зіставлена Готам.

11) Маркварт недавно в своїх розвідках Chronologie der alttürkischen Inschriften (1898, ст. 78-80) і Osteuropäische Streifzüge, 1903 ст. 147).

12) Остґотська згадка про „край Антів“ належить, очевидно, до часів, коли Остґоти жили в наших степах, ще перед 376 p. Меньше правдоподібности, щоб се імя вхоплене було їх традицією вже по переходї на візантийські землї. Але в кождім разї по походї Теодоріха Остґоти стратили всяку нагоду стрічати ся з Антами.

13) Аґатій згадує лише про Анта Дабраґеза. Маврикієм називаєть ся автор трактата, що між иньшим містить спеціальний роздїл (XI. 5, вид. 1664 p.): πω̃ς δει̃ Σκλάβοις καί 'Άνταις καί τοι̃ς τοιούτοις 'αρμόζεσθαι (виїмки у Шафарика, додаток, і у Крека2 с. 295); що автором не був цїсар Маврикій — див. Byz. Zeitschrift 1894 с. 440, Krumbacher2 c. 635. Звістки иньших письменників подав я вище і ще подам декотрі.

14) Всї проби вказати його пізнїйше досї не удавали ся. Останню з них дав Нїдерле, (1906-1910). Він доводить, що Вантіт арабської ґеоґрафії-IX в. (у Кардизія) се Анти, „і се доказує, що ті могутні Анти ще в IX в. істнували“ (S1. st. II с. 271). Але імя се читаєть ся найріжнїйшими способами і. дуже наївно було б робити з нього доказ істновання антського імени в IX в. Взагалї з арабських звісток, при всїх силкуваннях Нїдерле, йому не удало ся нічого добути для історії Антів.

15) De bello Got. III. 14.

16) Про антське питаннє див. ще в примітках (4).

 

 

ІСТОРІЯ АНТІВ, ЇХ ПОХОДИ, ВІЙНА З СЛОВЯНАМИ, БОРОТЬБА З АВАРАМИ, ОСТАННІ ЗВІСТКИ, ПРО АНТІВ

Так уставлена тотожність Антів з українськими племенами відкриває нам кілька фактів з найранїйшої історії їх кольонїзації.

Йдучи хронольоґічно, треба почати з тієї війни Вінїтара з Антами. Падає вона на останню чверть IV в., десь на кінець 70-х чи 80-і рр.,- близше дати означити не можна. Як я вже сказав, все промовляє за тим, щоб не збувати в сїм епізодї імени Антів гадкою про анахронїзм. Додам, що й війна та могла, бути ще не дуже далеко від Днїпра, бо Остроґоти під натиском Гунів поволї тільки посувались на захід, аж опинились на середнїм Дунаю; отже й ґеоґрафічно взявши нїщо не противить ся гадцї, що тут справдї брали участь Анти. Тільки, кажу, обясненнє, яке дає сїй звістцї Йордан, треба де що змінити. У Йордана Вінїтар, „не хотячи підлягати гунській зверхности, став відтягатись помалу й хотячи показати свою відвагу, рушив з своїм війском на краї Антів; напавши на них, в першій битві він був побитий, але далї воював сміло й їх короля Боза 1) з синами й 70 старшинами казав розіпяти для страшного прикладу“  2). Як вище згадано, в сїй війнї скорше можна бачити симптом словянської кольонїзації на полудень, що зіткнулась з Ґотами. Гуни, каже далї Йордан, взяли Антів в оборону проти Ґотів і при помочи вірної їм частини Ґотів знищили сього своєвільного Вінїтара. Сю память про гунську опіку Антам супроти ворожих Остґотів також вважаю цїнною — вона кидає світло на перші стадії словянського розселення на Чорноморії.

Про дальший його розвій в V віцї не маємо нїяких спеціальних відомостей. Пізнїйші звістки з VI в. ретроспективно освітлюють ранїйші стадії сього процесу і бачимо, як степові бурі, рух орд і їх колотнечі в степах захоплювали словянські елєменти, поривали їх до спільних походів та й до мандрівок, і як серед сього степового бурхливого житя сунули ся все далї словянські кадри, напираючи одні на других.

В першій половині VI в. Анти виступають в походах придунайських Словян на Візантию. Про се маємо кілька дуже сильних заміток у сучасників. Йордан закінчує свою римську історію згадкою про „повсечасні напади Болґарів, Антів і Словян“, а оповідаючи про лєґендарну державу Германаріха і колишню послушність йому Словян, пригадує, що тепер Венети, себ то Анти й Словяне „за наші гріхи скрізь так бушують“. Ще сильнїйше висловляєть ся Прокопій, — що Гуни, Болгари, Словяни і Анти, від коли настав імператором Юстінїан, набігаючи що року на Ілїрію і Тракію, чинили страшні спустошення людям. На иньшім місцї він згадує, що на початку пановання Юстінїана „Гуни (Болгари), Анти і Словени переходили за Дунай та незвичайно непокоїли Римлян“ 3). З сього виходить, що Анти були звичайними участниками тих повсечасних нападів Болгарів і Словян і як брали в них участь в перших десятилїтях VI в., так могли брати в них участь ще з кінцем V в. Особливо-ж сї болгарсько-словянські напади стали частими в другій чверти VI в., за часи Юстина і Юстінїана. З часів Юстина припадком маємо пізнїйшу згадку про оден антський напад, погромлений Греками 4). Юстінїан, наставши на цїсарстві, поручив 530 p. оборону Дунаю маґістру Хилвудію, і той потрапив протягом трох років стримувати задунайських варварів — Болгар, Антів і Словен від нападів. Робив навіть походи за Дунай але наложив головою під час одного такого походу в краї Словян, і напади пішли знову 5). Вони страшно шкодили сусїднїм візантийським провінціям, але зрідка лише наберали ширшого значіння, і тим поясняєть ся, що Юстінїан не звертав особливої уваги на них і віддавав ся тим часом плянам далеких експедицій. Докладно участники сих походів не вичислюють ся в коротких звістках сучасників. Найчастїйше говорить ся лише про Болгарів, рідше про Словен; про участь Антів знаємо тільки з загальних уваг. Тільки один раз, говорячи про Антів, Прокопій згадує до річи про їх похід на Тракію за Юстина 6), але й то так, що з того зовсїм не можна вивести, чи то був спеціально-антський похід, чи нї. Взагалї походи самих тільки Антів і напади їх на Візантию на власну руку-не дуже навіть і імовірні. Правдоподібно, Анти бували звичайно тільки участниками чужих походів: особливо Болгари, ходячи з азовських степів на Візантию, могли приберати собі по дорозї ватаги Антів до участи, волею чи неволею.

В другій половинї Анти поріжнились з „Словенами“; про се оповідає Прокопій, не поясняючи причин: „пізнїйше, по смерти Хилвудія (що сталась 534 p.) Анти й Словени поріжнились, прийшло до війни, й Антів перемогли вороги“. Трохи згодом він згадує, що сї народи „вели між собою переговори й мали безпечно обопільні зносини“  7), се натякає, що війна тривала не довго, але після неї не було між обома сусїдами близших відносин (бодай тодї). Дуже можливо, що се була кольонїзаційна боротьба, натиск Антів на Словен (хоч, розумієть ся, могли бути й якісь спеціальнїйші причини). Війна мусить припадати десь на кінець 530 або 40-х рр.Західню границю антської кольонїзації становив тодї Днїстер; на захід від нього сидїли „Словени“, ті словянські кадри, що кольонїзують протягом VI-VII в. балканські й середнодунайські землї; з поступом сїєї кольонїзації антська границя з Днїстра повинна була поступати на захід і Анти мусїли натискати на своїх західнїх сусїдів.

Візантия правдоподібно хотїла використати се поріжненнє своїх ворогів (хто зна — чи й не доложила до нього рук). Вона звернулась до Антів, щоб перетягнути їх до себе: Юстінїан закликав їх, аби оселились в околицях Турія. Се була спустїла римська кріпость, збудована по словам Прокопія Траяном, на лївім боцї Дунаю (очевидно в Дакії). Юстинїан обіцював за се Антам богату платню й всякі вигоди 8), аби вони боронили Візантию від Болгарів (і розумієть ся — заразом і від Словен). Одначе тодї, здаєть ся, не прийшло, до порозуміння: розбилось на справі псевдо-Хилвудія, що появив ся між Антами. Епізод сей докладно оповів Прокопій,-він саме дав йому нагоду до дуже цїнної характеристики побуту Словен і Антів та деяких дуже інтересних подробиць. Між невільниками, взятими Словенами в війні з Антами, був молодий Ант на імя Хилвудій. Один грецький невільник з Тракії, що перебував між Антами, звернув увагу свого хозяїна, що у Словен у неволї перебуває Хилвудій, той самий звістний римський маґістр, що так дав ся їм в знаки, — але Словени того не знають. Анти викупили того Хилвудія. Хоч він запевняв, що він з роду Ант, Анти не повірили й на загальнім антськім вічу 9) примусили його, аби удавав з себе магістра Хилвудія. Коли Юстінїан зробив згадану вище свою пропозицію, Анти згоджувались пересилитись тільки з тим, аби той нїби Хилвудій дістав назад свій уряд і жив з ними разом в новім краю. Але коли Хилвудій їхав в сїй справі до Константинополя, перестрів його на дорозї Нарзес і довівши обманьство, арештовав тай повіз в кайданах до цїсаря. Се й перебило справу.

Та хоч сї переговори не дійшли тодї вінця, одначе хто зна, чи не від сього часу — боротьби з Словенами й зносин з Візантиєю 10), датуєть ся переміна в полїтицї Антів. Бо пізнїйше ми стрічаємось з Антами уже як з виразними союзниками Візантиї. Правда, звістка ся належить до пізнїйших часів-цїс. Маврикія.

В 550-х рр. дали ся взнаки Антам Авари під час свого переходу з прикаспійських країв на захід. Про се оповідає фраґмент Менандра. Оповіданнє тут без початку; довідуємось, що Антам не пощастило в боротьбі з Аварами, й Авари почали пустошити їх землю своїми нападами та грабувати. Для викупу взятих в неволю своїх земляків Анти вислали одного з видатнїйших між собою, Мезамира 11). Але коли той став говорити з Аварами згорда, під час свого посольства, використав се один Болгарин (Кутруґур), близький до аварського кагана і неприхильний до Антів 12). Він порадив кагану вбити Мезамира, як чоловіка особливо впливового між Антами і здібного до орґанїзації боротьби. Авари послухали і вбили Мезамира, а після сього пустошили ще гірше землю Антів, забираючи невільників й грабуючи її.

Сей епізод хронольогічно належить до кінця 550-их рр. Напад Аварів на Антів обясняють тим, що то Візантия їх напустила. Дїйсно, уложивши з Аварами угоду, Юстінїян поручив їм .воювати з ворогами Візантиї 13). Але ми не маємо слїдів, щоб Анти тодї докучали Візантиї, і далеко правдоподібнїйше, що Авари без спеціальних візантийських поручень по дорозї „примучили“ Антів. Се пригадує епізод Повісти временних лїт: там оповідаєть ся, що „Обри (Авари) воєваша на СловЂны й примучиша ДулЂбы, сущая словЂны, и насильє творяху женам дулЂбьскымъ: аще поЂхати бяше Обрину, не дадяше въпрячи коня, ни волу, но веляше въпрячи 3, или 4, 5 женъ въ телЂгу й повести Обрина“  14). В сїм переказї мусить критись реальна згадка про насильство Дулїбам від Аварів; хоч лїтописець зачисляє се до часів імп. Іраклїя (610-640), але датованнє се зроблено на основі візантийського оповідання з 610 p. 15) і довільно накинене тому-очевидно народньому переказови про утиск Дулїбів. Дуже можливо, що в нїм маємо память про аварську біду VI в., переказану Менандром. Розумієть ся, не виключні такі примучування й пізнїйшими часами, коли Авари жили на середнїм Дунаю); але одинока звістка яку маємо про відносини Аварів і Антів в VII в. говорить більше против як за такий здогад. З епізоду аварської війни 602 p. бачимо, що тодї Словени наддунайські були в відносинах союза й певної залежности від Аварів, Анти-ж цїлком були незалежні, і військо аварське дуже не радо прийняло плян свого кагана — іти на Антів. Воно по просту збунтовалось і не пішло. Отже про пізнїйші походи Аварів на Антів при охотї можна ставити ріжні гіпотези, але дуже на них покладатись не годиться.

З другої половини VI в., після тієї аварської біди, маємо тілько одну звістку про Антів. В 580-х рр. коли каган аварський з Словенами і Льонґобардами напав на візантийські землї, цїсар не міг з ними порадити і найняв Антів, щоб вони зробили діверсію на Словенські краї. Анти напали на їх край, знищили, попалили і забрали весь достаток 16). Подібна ситуація повторяєть ся в другій звістцї, з 602 p. — Останнїй яку маємо взагалї про Антів. Під час війни з Візантиєю, коли Греки звернули свої сили проти союзних з Аварами наддунайських Словян, аварський каган для діверсії вислав був тодї військо, „аби знищити антський нарід, що був союзником Ромеїв“. Але аварське військо від такої перспективи стало тїкати до Греків, і каган мусїв відложити свій плян. Епізоди сї цїкаві тим, що показують Антів зовсїм незалежними від Аварів, союзниками Візантії; як такі, мусїли вони воювати з Словенами, отже тримались від них з-осібна і ворожо. Заразом вони характеризують відносини не тільки Аварів до Антів, а й взагалї кочових орд до словянської людности наших країв. Вся увага кочових орд, що мандрують нашими степами, звернена на богаті візантийські землї: з них тягнули вони богаті окупи за „союз“ і збирали здобич нападами. Відносини до Словян їх інтересовали далеко меньше, а війна з Словянами звязана була з великими трудностями: Словяне були майстри ховатись у всяких нетрах, як свідчать оповідання Візантийцїв (Теофілякта, Маврикія, Льва). Тож війна рідко коли йшла далї „примучувань“ при нагодї, по дорозї, як та аварська біда, переказана нашими й візантийськими джерелами. Се поясняє нам, як то серед самого руху орд по наших степах в V-VII p. сї степи заразом кольонїзували ся нашими предками.

Що до Аварів, то навіть Словени нижнього Дунаю в VI віцї не були якось тїснїйше звязані з їх державою. Правда, при кінцї VI в. вони стоять в союзї з Аварами, але перед тим (під р. 578) маємо такий епізод, що Словени відмовили всякої послушности Аварам, і каган аж пізнїйше, при нагоді покарав їх за се 17). В 1-ій чверти VII в. Аварам підлягали Болгари, поки не увільнились десь в 30-х рр. 18); де тодї як раз перебували Болгари, не знаємо, тож не можемо й судити про круг полїтичного впливу Аварів в тім часї. Що до аварської зверхности над антськими племенами, то хоч можливість її не виключена, особливо що до західнїх племен, але ми маємо для неї тільки неґативне свідоцтво з згаданої війни 602 р. і нїякого позитивного.

Примітки

1) Boz nomine, може Бож-ко, Божидар, Богдан. В нїм бачили Буса Слова о п. Ігоревім (готські дїви „поют время Бусово“) — гадка дуже привабна, але не зовсїм певна. Пор. примітку Мілєнгофа в Момзеновім виданню Йордана с. 147-8.

2) Getica с. 48.

3) Getica 23, Hist. arcana 18, De bello Got. III, 14.

4) De b. Got. III. 40; лєкцію кодексів справляють, замість Юстина даючи Юстінїана (і в новім вид. Наurу II с. 476), але на се нема потреби.

5) D. b. G. III. 18. Занотую статейку про нього: Ивановъ Надгробниятъ надпись на Хилвуда (Период. Списание т. LXII).

6) De b. G. III, 40.

7) 'Επεκηρυκεύοντο γάρ 'ήδη καί 'αλλήλοι 'ανεμίγνυντο 'αδεω̃ς οί βάρβαροι — De bello Got. III, 14.

8) Σφίσι ξυνοικει̃ν μέν δυνάμει τη̃ πάση, χρήματα δέ μεγάλα σφίσι προίεσθαι -D. b. G. ib.

9) 'ηγείροντο μέν 'επί τούτψ 'Άνται σχεδόν 'άπαντες

10) Антські ватаги на візантийській службі бачимо в Італїї і перед сїєю справою нїби Хилвудія і по нїй, але разом з ватагами Болгарів і Словен, De b. Gr. І, 26-7, III, 22 — отже се не свідчить про союзні відносини до Візантиї, доводить тільки брак якоїсь державної орґанїзації у всїх сих племен.

11) Μεζάμηρον τόν Ιδαριζίου, Κελαγαστου̃ 'αδελφόν — фраґмент Менандра в Hist. gr. minores II с. 5-6. (І с. 448 нового видання Excerpta historica iussu imp. Constantini Porphyrogeniti, 1904).

12) 'ο Κοτράγηρος εκει̃νος, 'ο τοι̃ς 'Αβάροις 'επιτήδειος, 'ο κατά 'Αντω̃ν τά 'έχθιστα βουλευσάμενος (так у кодексах тут: Κοτράγηρος в иньших місцях ріжно, де мова про Кутруґурів). З сих слів можна-б вивести, що сей Котруґур і підюдив кагана на Антів, може через якесь поріжненнє Болгар і Антів; се толкованнє дало-б можливість до деяких інтересних виводів, як би воно було єдине можливе.

13) Менандр, ibid.

14) Іпат. с. 7. Висловлював ся здогад, мов би тут книжник перенїс на українських Дулїбів утиски, чинені Аварами чеським Дулїбам, через непорозуміннє та тотожність імен (новійше у Вестберґа). Але щоб в XI в. до київського книжника дійшла звістка про аварський утиск спеціально Дулїбів, а не Чехів і Морави взагалї, се здаєть ся минї мало правдоподібним.

15) Теофан ed. de Вооr І р. 301-2.

16) Chronique de Michel le Syrien, editée par Chabot, II c. 361. Михайло Сирин, патріарх антіохийський з XII в., в своїй хронїцї опирав ся на хронїцї свого попередника патр. Іоана з Ефесу, що писав як сучасник (умер в 580-х роках); але від хронїки Іоана в сїй части зістали ся самі тільки титули глав. Вони вповнї відповідають змісту Михайлового оповідання, що стало приступним тільки в останнїх лїтах, в повнім перекладї Шабо. Перед тим се місце було звісне в переповіданню Бар-Гебрея (XIII в.), але імя Антів в нїм було зіпсоване.

17) Менандр-Hist. g. m. c. 99.

18) Никифор — Opera hist. ed. de Boor p. 24.

 

НАШІ ВІДОМОСТИ. ПІВНІЧНА ҐРУПА: КРИВИЧІ І НОВГОРОДСЬКІ СЛОВЕНЕ, ДРЕГОВИЧІ, РАДИМИЧІ Й ВЯТИЧІ.

В другій чверти VII в. аварська держава вже упадає. В третїй чверти болгарські орди переходять з чорноморських степів за Дунай. Сильна хозарська держава боронить степи від находу нових орд зі сходу. Отже від другої половини VII в. і майже до середини IX — до міграції Угрів і приходу Печенїгів з-за Дону, був час, коли обставини найбільше сприяли розвою словянської кольонїзації, коли в степах не було тяжких ворогів оселої культури. Був се власне час, коли словянська кольонїзація могла прийти тут до найбільшого свого розвою.

При кінцї VI в. „Словени“ ще займають лївий берег нижнього Дунаю. Тільки з закінченнєм кольонїзації балканських земель, з переходом болгарських орд за Дунай могли Анти опанувати дунайський берег. Вони покривають тут останки словенської кольонїзації і пізнїйше (в IX — Х в.) була тут східно-словянська людність. На заходї інтензивний рух полуднево-західнього Словянства на полудень і захід полишила в другій половинї VI і першій половинї VII в. українській кольонїзації прикарпатські землї. В другій половині VII в. українська кольонїзація могла в головнїйшім уже опанувати свою територію (кажу — в головнїйшім, бо етноґрафічні границї не від разу міцно уставили ся, мусїли перейти через певні вагання, а особливо кольонїзація гірських карпатських країв Русинами мусїла йти поволї й закінчила ся, певно, значно пізнїйше).

На жаль, ми знову не маємо сучасних відомостей про розвій сеї кольонїзації. З початком VII в. уривають ся візантийські відомости про східнїх Словян. Се по части залежить від упадку візантайської історіоґрафії, по части від історичних обставин: Візантию окрили нові словянські держави на Дунаю, і її безпосередні зносини з задунайськими краями слабнуть. Новим джерелом для історії кольонїзації наших країв стає Повість временних лїт, передо всім — її етноґрафічні огляди, але сї огляди писані в часи значно пізнїйші — в XI в. і тількі небогато можуть нам сказати як проте, виглядало словянське розселеннє перед тими перемінами, які зробив в сїй кольонїзації новий натиск степових орд в IX-XI вв. Деяке доповненнє до них дають арабські звістки IX і X в., та візантийські X і XI, але вони взагалї дуже небогаті певними ґеоґрафічними вказівками. Для збогачення скупих відомостей сих джерел історик рад би звернути ся за помічю до археольоґії й діалєктольоґії, але і сї науки в теперішнім станї дуже рідко можуть дати цїлком певні вказівки 1)..

Відомости Повісти, доповнені иньшими фактами, дають в головних рисах такий образ східно-словянської кольонїзації Х-XI в.:

Північну частину словянської правітчини, за виключеннєм того, що зайняли під час загального розселення литовські народи, бачимо залюднену головно одним великим племенем  К р и в и ч а м и.  Се одвічні сусїди литовських народів, що й досї всїх східнїх Словян звуть Кревами 2). Кривичі займають верхівя Днїпра, Західньої Двини й Волги і дуже рано подїляють ся на дві галузи (вже в Х віцї бачимо сей подїл): на галузь західню, подвинську, з Полоцьком на чолї, і східню, пізнїйше сформовану, де центром був Смоленськ (се властиві Кривичі Повісти). Кривичі-ж, правдоподібно, кольонїзували басейн р. Великої (центр Ізборськ, потім Псков) 3). Їх же кольонїєю уважають ільменських „Словен“ з їх столицею-Новгородом; але для зачислення Новгородцїв як раз до Кривичів в лїтописи нема основи, а новгородський діалєкт значно відріжняєть ся від кривицького 4), так що могло се бути й осібне племя. Спеціалїзацію загального імени „Словен“ для сього племени правдоподібно обясняють тим, що то була крайня словянська кольонїя.

З фактів хороґрафії, а по части й археольоґії виводять, що кривицька територія мусїла мати колись не-словянську (головно фінську) людність. Вище я вказував 5), як не ясно стоїть ся справа. Хороґрафія не вистудіована ще докладно, але на загальний погляд дійсно вказувала-б, що перед, останнїм кривицьким і „словенським“ розселеннєм, як його бачимо в Х-XI в., була тут не словянська людність — на верхівях Днїпра й далї на північ, захід і схід. Потім Кривичі вже на очах історії з властивої своєї території поступали на захід, по Двинї (доки не стріли ся тут з нїмецькою кольонїзацією- ливонських рицарів), і що більше на схід. З території Кривичів і новгородських Словен словянська кольонїзація йшла неустанно в басейн Волги, в землї фінських народів: Веси (що жила на північних допливах Волги — Тверцї, Молозї, Шекснї і коло Білого Озера), Мері (в басейнї оки — по Москві, верхній Клязмі і по самій Волзї, на схід від Веси) та Муроми (на нижнїй Оцї, на схід від Мери): тут кривицька кольонїзація стрічалась з вятицьвою. Вже в Х в., ся східня кольонїзація була досить значною, бо з кінцем його чи з початком XI засновують ся руські князївства в центрах сїєї кольонїзації — Ростові та Муромі. Вона була початком сформовання наймолодшого, але й найчисленнїйшого з словянських народів великоросийського. Він витворив ся на фінськім ґрунтї сїєю новгородсько-кривицькою та кривицько-вятицькою кольонїзацією; асимілюючи фінську людність і модифікуючись під її впливом, ся кольонїзація одначе заховала в нїм вповнї словянський національний тип 6).

На правім боцї Днїпра, понизше Кривичів Повість уміщує  Д р е г о в и ч і в:  „сїли між Припетю та Двиною й назвали ся Дреговичі“, каже вона. Назва їх означає „люде з болот“, від слова дрегва, дреговина, — багно, мочари по українськи та білоруськи. З лїтописного тексту виходило б, що вони займали велику просторонь від Припети до Двини. Одначе північна частина території між Припетю й Двиною — землї по р. Березинї належали не до припетських городів — Турова й Пинська, а до Полоцької землї (князївство Мінське). Се привело деяких учених до гадки, що дреговицька територія обмежалась басейном Припети, з центральними містами Туровом і Пинськом, а басейн Березини займали Кривичі 7). Розумієть ся, слова лїтописи не так виразні, щоб на їх підставі напевно зачисляти до Дреговичів землї до самої Двини. Але й гадка, що басейн Березини не належав вже до Дреговичів, не має за собою нїчого більше крім тої полїтичної приналежности, а ся не може бути рішучим арґументом.

На заходї дреговицька кольонїзація не виходила за басейн Припети, межуючи з побужською людністю Дулїбів 8). На нїманськім вододїлї Дреговичі стикали ся з литовськими народами. Докладну етноґрафічну границю і тут уставити трудно; анї хороґрафічних анї археольоґічних фактів не стає ще на се. Подібно як і з Фінами, й тут можна помітити розширеннє словянської території на некористь литовської, і безперечно, що се розширеннє йде далеко в давнину. Але сей процес дуже мало висліджено 9).

Поки не розяснені границї дреговицької території на північ — чи обмежалась вона землями по Припети, чи сягала до Двини, не вповнї ясним зістаєть ся й те, до котрої з східно-словянських ґруп належали з початку Дреговичі. Тепер дреговицька територія належить до української території тільки своєю західньою частиною — Пинщиною, краєм верхньої Припети; по за тим на північ від Припети живе людність білоруська, а подекуди переходить і на її правий бік. Можна се собі толкувати так, що з початку Дреговичі належали до одної групи з Кривичами (білоруської), а Пинщину асимілювала полуднева українська людність; або навпаки — решту Дреговичів можна уважати за асимільовану Білорусинами пізнїйше. Перше обясненнє мало б за собою більше певности, коли б знати, що басейн Березини мав також дреговицьку людність. Бо в порічю Припети були занадто сильні зміни і хвилювання — з полудня на північ і з півночи на полудень, аби можна було орієнтуватись просто сучасною білоруською більшістю 10).

На лївім боцї Днїпра в басейнї Сожа Повість уміщає  Р а д и м и ч і в  — племя очевидно невелике, або слабке, аморфне, що не грало нїколи скільки небудь замітної полїтичної або культурної ролї, а служило предметом ріжних глузувань, мабуть через своє глухе малокультурне житє (в родї записаної лїтописцем звістки, що „Русь корятся Радимичемъ, глаголюще: „Пищанци волчья хвоста бЂгаютъ“) 11). Вище згадано було про лїтописну записку, яка виводить їх „от рода Ляховъ“, мабуть через якесь непорозуміннє  12). Головні міста Радимичів були: Гомъи, теп. Гомель, і Чичерськ на Сожі; верхівє Сожа належало вже до кривицького Смоленська, і можливо, що було й залюднене Кривичами. Територія ся увійшла в склад білоруського племени.

Натомісь близші сусїди й одноплеменники Радимичів-як їх представляє Повість,  В я т и ч і  належать уже до Великоросів як і вся дальша словянська кольонїзація в басейнї Оки і на верхівях Дона, на ґрунтах Муроми, Мордви та Мещери — волость Муромсько-Рязанська 13). Самі Вятичі теж можуть бути такою-ж словянською кольонїзацією на фінськім ґрунтї.

По словам „Повісти“ вони займали порічє Оки — себ то й верхівя і порічя її верхніх притоків, як звичайно приймають. Від них же виводила ся, вповнї правдоподібно, кольонїзація середньої Оки — землї Муромо-рязанської, як дальший етап тогож кольонїзаційного поступу східнього Словянства в фінські землї 14). Меньше має за собою недавно висловлений здогад, що Вятичі займали також порічє Дону 15) — на се нема нїяких доказів.

Примітки

1) Лїтературу див. в примітках (5).

2) Kreews — Росиянин, Kreewu seme — Росия, Krewu tizziba — руська = православна віра. Значіннє слова Кривичі зістаєть ся невиясненим.

3) Виразно говорить се лише одна з пізнїйших лїтописних компіляцій (Архангелогородський лїтоп.), її поясненнє може бути і простою комбінацією пізнїйшого книжника. Але й комбінація звісток Повісти не залежно від неї промовляє теж за кривицькою основою Псковської землї — див. Барсов Географія2 с. 178, Голубовскій Исторія Смолен. зем. с. 46.

4) Кольонїєю Кривичів уважали новгородських Словен напр. Соловйов (І с. 47), Бєляєв (Разсказы II с. 215), Барсов Географія2 с. 85 і 303 (обережно), Голубовский op. c. 45 (рішучо). Недавно арґументи за приналежністю новгородських Словен до одної ґрупи з Кривичами зібрав Шахматов (Къ вопросу объ образованіи рус. нарЂчій с. 15-6). Уважаючи на подібности новгородського вокалїзму до українського, рівнож на деякі відгомони в пізнїйшій книжній лїтературі про прихід Новгородцїв з полудня, Костомаров висловив був здогад, що Новгородцї буди кольонїєю полудневої, української Руси. Він покликував ся в тім і на лїтопись, але лїтопись не дає в сїм нїякої опори. Скритиковав сей погляд Гідьфердінґ в статї. „Древній Новгородъ“ (Собраніе сочиненій II с. 407 і далї), з фільольоґічного становища. Одначе серед українських фільольоґів досї підносять ся гадки, що паралєлї в вокалїзмі українськім і новгородськім так важні, що не можуть уважатись попросту припадковими; добре було-б, аби се питаннє раз було вже вияснене.

5) с. 73-4.

6) Головна лїтература для сеї північної словянської кольонїзації Барсовъ Географія2 гл. III і VIII, Корсаковъ Меря й Ростовское княженіе гл. І і II, Голубовскій Исторія Смоленской земли гл. I Данилевичъ Очеркъ исторіи Полоцкой земли гл. II; популярна статя проф. И. Смирнова Значеніе урало-алтайскихъ племенъ въ образованіи исторіи русской народности — ВЂстникъ и библіотека самообразованія; 1903. Археольоґічні помічення в статї Спицына Владимірскіе курганы, 1905 (Изв. арх. ком. XV).

7) Гадку сю піднїс Барсов2 с. 124, і до сього погляду прилучили ся потім і декотрі иньші дослїдники (нпр, Багалїй Исторія СЂверской земли с. 10, Мілюков в Рус. Мыслі 1888, VIII, пор. мапку в його Очерках по исторіи рус. культуры т. І). Проти неї виступив проф. Завитневич в статї: Область Дреговичей, де між иньшим для означення дреговицької території ужив археольоґічних спостережень, піддержаних потім пізнїйшими його розвідками — Формы погребальнаго обряда Минской губерніи (Труды IX зъЂзда т. І) і комунїкати в IV і VI т. Чтеній київ. істор. товариства. Він показав, що такий похороний обряд, де небіжчика клали на поверхнї землї й засипали, типовий для дреговицької території (таких похоронів Завитневич рахує на 70% між Днїпром і Припетю), переходить і в басейн Березини (див. про се ще в новітній праці Ол. Грушевського Пинское ПолЂсье с. 10-1). Але сей дреговицький похоронний тип не виріжняєть ся виразно від похоронів сусїднїх територій і типи находок та форми похорону зближають його з деревлянсько-волинським, розповсюдненим на полудень від Припети; з другого боку дреговицькі типи переходять в кривицькі й радимицькі, і поки що відріжнити  м і ш а н н є  типів від переходів їх майже неможливо (пор. Спицына Разселеніе древнерус. племен с. 325-7 — він в похоронах басейна Березини бачить мішанину похоронів дреговицьких і кривицьких). Хіба масова статистика похоронних типів могла б нам щось сказати. Деякі иньші арґументи за дреговицькою кольонїзаціею в басейні Березини вказує ще Шахматов (ор. с. 10-1).

8) Тут можна зазначити факт, що похоронні типи середнього Побужа (в околицях Дорогичина) вповнї відріжняють ся від припетсько-березинських. Се потвердило-б гадку, що середнє й нижнє Побуже належало вже иньшому племени, та поки що археольогічного матеріалу для сих країв дуже небогато і з виводами треба почекати; див. Авенаріуса Дрогичинъ Надбужскій — Матеріалы по археологіи Россіи N. 4, і Краткія извЂстія о БЂльскомъ у. — Труды VIII съЂзда т. III, Завитневича op. c. в Трудах IX зїзда, Спицынъ op. c. с. 337-8, Ол. Грушевський op. c. с. 11.

9) Лїтературу див. вище, нотку на с. 74 і низше с. 220.

10) Про Українцїв і Білорусинів на Припети окрім лїтератури вичисленої в прим. 5 ще статя М. Карпинського в Р. Филол. ВЂстнику 1888 і М. Довнар-Запольського БЂлорусское ПолЂсье, 1895.

11) Про се племя крім загальнїйших праць — реферат Антоновича в Трудах IX арх. зїзду, Спицына Разселеніе, монографіи Голубовского і Багалїя й Карского БЂлоруссы І с. 71-4.

12) Чи не виходило воно з якої небудь созвучности в назві, в родї того як нові фільольоґи спорили ся, чи виводити назву Підляша від ,,лїсу“ чи від ,,Ляхів“? Пор. сучасне призвище ,,ПолЂхи“ для східнїх Білорусинів. Недавно польський ботанїк-етнольоґ Ростафіньский, розслїджуючи значіннє слова „Лях“, поставив гіпотезу, що се назва господарська, означає людей, що палять лїс і розробляють під „лядини“, lendy; сею назвою сусїднї українські (ruskie) племена називали своїх західнїх сусїдів, польські племена, і північних-Радимичів і Вятичів, зовсїм незалежно одних від других, а лїтописець наслїдком того вивів Радимичів і Вятичів від польських Ляхів.

13) Барсов2 гл. VII, Багалїй Исторія СЂверской з гл. І, Голубовский Исторія СЂвер. з гл. І, йогож Исторія Смолен. з. с. 52, Иловайский Исторія Рязан. княжества — Сочиненія (1884), Шахматовъ op. c. і новійша статя: Южныя поселенія Вятичей, 1907, Городцовъ Древнее населеніе Рязанской области, 1908 (Изв. отд. рус. яз.). Мої замітки до сих праць: До питання про розселеннє Вятичів, Записки львівські т. 98.

14) „Вятичи еже єсть РЂзанци“ — поясненнє цїлого ряда пізнїйших лїтописних компіляцій (див. у Шахматова ор. 1. с.).

15) Шахматов, 1. с., висловив сей здогад на підставі дотепної, але довільної інтерпретації лїтописного оповідання про похід Святослава на Вятичів; все сказане ним в сїй справі може мати цїну тільки гіпотези.

 

ПОЛУДНЕВА ҐРУППА: ПОЛЯНЕ, ЇХ ТЕРИТОРІЯ, РУСЬКЕ ІМЯ, ЛІТОПИСНА ТЕОРІЯ ПРО РУСЬ; СЇВЕРЯНЕ, КОЛЬОНЇЗАЦІЯ ПОДОНЯ, ТЕОРІЯ ВЕЛИКОРОСИЗМА ПОЛЯН І СЇВЕРЯН, ЇЇ НЕСТІЙНІСТЬ.

Переходимо до полудневої ґрупи.

В центрі української кольонїзацїї сидить племя  П о л я н.  „Повість“ не означає їх території близше, каже тільки, що вони „сЂдоша по Днепру й наркошася Поляне“ 1): очевидно при тім розуміє околицї їх столицї, Київа, де жили „Поляне Кияне“. Вона поясняє ще, що Поляне назвались так тому, бо сидїли на полї, себ то на голій рівнинї 2); але околицї Київа, себто ту країну, що в Х-XI в. головно була полянською територією, трудно назвати „полем“, і сама Повість, оповідаючи на иньшім місцї про Полян, каже, що вони сидїли „по горамъ симъ“ (Днїпровим), „въ лЂсЂ на горах, надъ рЂкою ДнЂпрьскою  3). Дїйсно околиці Київа на північ від Стугни і тепер богаті лїсом, а давнїйше були зовсїм лїсовим краєм 4). Найпростїйше обясненнє сеї суперечности, здаєть ся, буде те, що давнїйше, до натиску степових орд X-XI в., головні осади Полян лежали на полудень від Стугни, де більше було рівнини, „чистого поля“  5). В противність сїй країнї північна частина Київщини звалась „лїсовою стороною“  6); відповідно тому полуднева могла зватись полевою, „польською“, а від неї й мешканцї — Полянами. „Польською землею“ Повість справдї зве землю Полян, але в її цїлости 7). Можна-б ще гадати, що імя своє принесли Поляне з якогось иньшого „поля“, яке замешкували давнїйше, або що форма „Поляне“ була тілько етимольоґізацією, для зрозумілости, якогось старшого, відмінного імени 8). Але се вже будуть чисті здогади, тим меньше потрібні, що подібні імена від „поля“ стрічаємо ми і у иньших Словян (польські Поляне, болгарські Поляки, Польчане, Польцї, словянські Поланцї, Поляне в сусїдстві Моравян), зовсїм не залежно одно від одного 9).

В Х-XI в. земля Полян була дуже не велика; з оповідання й натяків лїтописи бачимо, що крайнїми більшими містами її на північнім заходї був Білгород (на Ірпенї) і Вишгород (на Днїпрі) 10). На сходї споконвічною границею був Днїпро: хоч до Київа належала, здаєть ся, вузька полоса за Днїпром, але Днїпро був і уважав ся завсїди властивою границею Київщини й Черниговщини, Полян і Сїверян 11). Що до полудня, то тут в Х в. крайнїм київським пунктом була Родня, „на устю Роси“, але потім всяку думку про оборону Порося від Печенїгів князї покинули й почали боронити побережа Стугни 12). „Польська земля“ була цїлком загнана в лїси.

Сим історичним вказівкам не противлять ся й археольоґічні факти остільки, що могили характеристичного деревлянського типу виступають уже на лївім боцї Ірпени і в области Раставцї, а на лївім березї Днїпра виступають похорони з паленими небіжчиками — характеристичні для Сїверщини 13).

Сей малий трикутник між Днїпром, Ірпенем і Росю — се центр історичного житя нашого народу і вихідна країна його імени — се  P у с ь  властива. Київщина під іменем Руси, Руської земї, противставляєть ся ще в XI-XII в. не тільки північним та східнїм землям (Новгороду, Полоцьку, Смоленську, Суздалю, Вятичам), а і українським, навіть найблизшій, нерозривно звязаній з полянською в одну полїтичну цїлість Деревлянській землї.

Так напр. Святослав Ольгович з Новгорода тїкає „в Русь к брату“, до Київа. Полоцькі князї не слухають ся Мстислава, коли він їх кликав „в Рускую землю в помощь“ (до Київа). Юрий іде з своєї Ростово-суздальської землї, з Ростовцями і Суздальцями на Київ „в Русь“. Мстиславичі розмінюють ся дарунками: київський Ізяслав дає дари „от Рускых земль й отъ всих царьскихъ земль“ (річи київські і київсько-візантийського привозу), а Ростислав смоленський „что от верхнихъ земль и от Варягъ“ 14). Часом в таких противставленнях може бути сумнїв, чи Руське не означає собою чогось ширшого нїж Київ — всю полудневу Русь (бо і таке уживаннє і противставлюваннє північним і східнїм землям земель полудневих, українських під іменем Руси можна констатувати в XII в.). Але маємо факти, де Київщина під іменем Руси противставляєть ся Волини, Галиччинї: для Галичан київське військо — „руське“ військо, київські бояре — „руські“ бояре, в противставленню Галичанам; Ізяслав, вигнаний з Київа на Волинь з своєю дружиною, з великою вдячністю підносить се, що вона за ним „вийшла з Руської землї“, а при переходах з Волини в Київщину зазначує і він і иньші про нього, що він вступив в „Руську землю“  15). Тут одначе ще можуть мішати ся понятя Київської землї як полїтичного тїла, себто київських волостей, з старою Київською себто Полянською землею 16). Але от стара Деревська земля, що була київською волостю весь час, противставляєть ся Київщинї тїснїйшій, полянській, як Руси в найтїснїйшім значінню, се вже не лишає сумнїву що до властивого значіння сього терміну. Коли Рюрик пробуває в Овручу, в Деревлянщинї, а Святослав, його соправитель на київськім столї, кличе його „в Русь“, до Київа, то початкове, основне значіннє сього терміну виступає перед нами з цїлою ясністю. Русь — се земля Полян, Русини — се Поляне передо всїм, хоч в ширшім значінню се імя й обіймало в XI-XII в. всю Україну, а і все східнє Словянство, звязане київськими князями в одну державу, під іменем Руси протиставляло ся теж часом всїм иньшим полїтичним органїзмам 17).

Та хоч у Київі і по за Київом в XI-XII в. знали, що Руська земля — то Поляне, одначе в старій київській лїтописи в її пізнїшій редакції (ПовЂсти временннхъ лЂтъ) переводить ся одним з її редакторів той погляд, що руське імя було перейняте Полянами пізнїйше: „Поляне яже нынЂ, зовомая Русь“  18). На думку сього лїтописця імя Руси було принесене Варягами, се було імя княжої династії й її земляків, варяжської дружини. „Отъ Варягъ бо прозваша ся Русью, а пЂрвЂе бЂша СловЂне; аще і Поляне зваху ся, но словЂньская рЂчь бЂ“  19). Обясненнє, розумієть ся, мало імовірне. Імя Варягів-Руси, що по сїй теорії були покликані Новгородцями і аж в другім поколїнню перейшли в Київ, а крім Полянської землї розмістили ся заразом, і навіть ще скорше по кількох иньших землях, як могло спеціалїзувати ся на Полянах (навіть не на Київі й його полїтичнім окрузї) і зрости ся так з ними, що стало другим іменем їх землї, противставляючи ся такому варязькому гнїзду як Новгород, що дуже довго не підтягаєть ся під руське імя? Імя Руси зявляєть ся на Українї далеко скорше нїж в другій половинї IX віка, і вже від IX в. у арабських ґеографів воно спеціально привязуєть ся до Київщини: аль Джайгані, дуже авторітетний ґеоґраф, що писав на урядї великаго визира Саманидів, володарів Хорасана (край на півд. схід від Каспийського моря), а черпав свої відомости ще з старшого джерела, середини IX в. як здаєть ся, розріжняє в Руси три ґрупи чи племени, і властива Русь для нього-се Київщина: „Їх володар живе в Київі“ (Куябі) 20). У самого редактора „Повісти“ з-під тих приписок, поправок і пояснень, якими він проводить свою ідею варязького походженя Руського імени, виступають виразно слїди старого, загального погляду, що Русь — се Поляне, що се імя не варязке, північне, а свійське полудневе. Взяти хоч би наведене вище його поясненнє, де він, толкуючи словянське походженнє Руси, зовсїм несподївано, як би здавало ся, приплїтає Полян,-очевидно тому що імя Руси було синонїмом Полян  21); або перехована і в Повісти замітка, що новгородські й варязькі дружини, приведені Олегом на Київ, стали звати ся Русю тільки по переходї до Київа: „бЂша у него СловЂни й Варязи п прочии прозваша ся Русью“  22).

Очевидно „Русь“ було спеціальне імя київської околицї, Полянської землї, і як всї проби вивести руське імя від иньших, чужих народів, північних і полудневих, не удають ся досї 23), то приходить ся вважати його просто тубильним споконвічним іменем Київської околицї. З тим звертає на себе увагу созвучність сього імени з тутешньою річкою Росею, найбільшою рікою (після Днїпра) Полянської землї 24).

На схід від Полян, на лївім боцї Днїпра сидїли  С ї в е р я н е,  Сївера, здаєть ся — найбільше з українсько-руських племен. „СЂдоша на ДеснЂ й по Семи й по СулЂ и наркошася СЂвера“  25), каже про нього Повість. Племя се таким способом мало б займати цїлий басейн Десни-може крім її верхівя, що належало пізнїйше до Смоленської землї і могло бути зайняте Кривичами здавна. Вододїл Сожа й Десни віддїляв його від Радимичів, вододїл Оки-від Вятичів, Днїпро був східньою границею від Полян 26). На полудень лїтопись протягає сїверянську територію на басейн Сули. Коли ті звістки писались, землї по Сулї були вже дуже ослаблені й спустошені Печенїгами й Половцями, так що слова про сїверянську кольонїзацію по Сулї треба скорше уважати згадкою про часи давнїйші, з середини X в. Вже Володимир, при кінцї X в. для оборони від Печенїгів не задовольняєть ся будуваннєм кріпостей по Сулї, але заразом ставить другу лїнїю ззаду її по Трубежу й Сейму, і ще третю — по Остру й Деснї 27): видно, що на Посулє не покладав він великих надїй. При кінцї XI в. Посулє держалось іще кріпостями, але було спустошене до решти — бо й у самім Переяславі Мономах із своєю дружиною бідовав „від рати й від голоду“  28). В XII в. Посулє кольонїзувало ся на ново, але в головнім, без сумнїву, тою ж старою сїверянською людністю 29).

Далї Сули на полудень, а за Посемєм на схід Повість вже не каже за якісь словянські осади. Але до печенїзького натиску в другій полов. X в. словянське розселеннє йшло далеко за Сулу на схід і полудень. Від Прокопія ми знаємо, що в першій половинї VI в. словянська кольонїзація наближалась, або навіть може й досягала Азовського моря: згадавши про Кутурґурів і Утурґурів, розділених Меотидою, Прокопій каже, що „на північ від них (Утурґурів) сидять несчисленні племена Антів 30). В усякім разї словянська кольонїзація займала басейн Дона. З сим згоджують ся відомости арабських письменників. Два арабські історики аль Баладурі (IX в.) і Табарі (X в.), доповнюючи один одного, оповідають про арабський похід на Хозарію в 1-ій пол. VIII в.: арабський вожд Марван, пройшовши за Кавказькі гори, за місто Семендер, напав на Словян, що жили в землї Хозарів, на Словянській ріцї (так Араби зовуть Дін, а часом і нижню Волгу, що на їх думку сполучала ся з Доном); він вивів з собою 20 т. люду в неволю (у Табарі — зруйновано 20 тис. домів). Третїй арабський письменник, ібн-аль Факіх (поч. Х в.), оповідаючи про кавказькі гори, каже, що вони сусїдують з Грецькими краями при границї Алянській і доходять до сторін Словянських, а навіть згадує в горах якийсь „рід Словян“ (може котресь племя подібне до Словян). Нарешті звістний ґеограф Масуді (1-ій пол. Х в.) каже про Дін, що „береги його залюднює числений нарід словянський і иньші північні народи 31). Супроти сих звісток трудно сумнївати ся в істнованню словянської кольонїзації в донських та азовсько-кавказьких сторонах і вони помагають нам зрозуміти і ту важну ролю, яку Словяне, по словам тогож Масуді, мали в Хозарській державі: з них в значній мірі складалось хозарське військо й служба кагана 32).

До свідоцтв Арабів про словянську кольонїзацію в басейнї Дону в VIII-Х в. можна прилучити деякі посереднї вказівки й факти з пізнїйшої історії. Уже само розширеннє Руської держави над береги Меотиди, де вже в серединї Х в. мусїла істнувати українська Тмутороканська волость, теж промовляє за істнованнєм тодї, в X в., бодай якихось , більших останків словянської кольонїзації в басейнї Дону. Такі останки, в далеко тяжших обставинах, знаємо пізнїйше, в XII — XIII в.: були руські кріпости в басейнї Дону, як Донець XII в., в околиці теперішнього Харкова; в Саркелї (Білій Вежі) була правдоподібно словянська кольонїя, і такі-ж кольонїї мабуть були і в „команських городах“ Подоня; на устю Дона звісний в XII в. „Руський порт“, і вище на Дону „Руське село“ (XIII в.), а в тутешнїх степах руська людність — т. зв. Бродники звістні в XII-XIII в. Подорожник Рюйсброк в серединї XIII в. зве Дін границею Руси 33).

З усього сього стає зовсїм певним, що Словяне десь між V і X в. займали Подонє, і тільки натиск Печенїгів, а потім Половцїв ослабив сю кольонїзацію й примусив переважну частину людности вибрати ся далї на північ 34). Але яке се племя сидїло на Подоню, лїтопись, розумієть ся, не подає. З деяких натяків здогадували ся, що й то були Сїверяне — що вони займали не тільки басейн Десни й Сули, але перед XI в. йшли далї на полудень і схід, в Подонє, навіть і до самого моря 35). Але виразних вказівок на се нема, навпаки є деякі вказівки против того, так що о скільки ся полуднева кольонїзація не належала до Уличів, то належала мабуть до якогось иньшого племени, не звісного нам на імя  36). Взагалї ми мусимо рахувати ся з можливістю, що київські книжники XI в. далеко не всї племінні імена знали, і подані ними племінні назви далеко не покривали всеї східнословянської кольонїзації 37). Тому нема пощо силоміць натягати на Полоннє котресь з сусїднїх звісних нам племен.

Вище, говорячи про Дреговичів, спинивсь я над питаннєм, чи вони належали до північної, по теперішньому — білоруської, чи до полудневої — української групи племен, бо їх територія перерізуєть ся тепер язиковою границею сих двох груп. Для середнього Поднїпровя — території Полян і Сїверян такої непевности нема: вони належать тепер до української території, й нїщо не вказує на те, аби було колись инакше. Одначе в науковій лїтературі висловляли ся відмінні гадки і над ними треба нам застановитись.

Вже пятдесять лїт дебатуєть ся в науцї питаннє: чи стара кольонїзація середнього Поднїпровя була українська чи великоросийська. Не помічаючи в старих київських памятках характеристичних прикмет української мови, декотрі дослїдники здогадувались, що старі Поляне й иньша людність середнього Поднїпровя належала до иньшої східно-словянської ґрупи („великоросийської“, чи „середньо-руської“); ся стара людність, мовляв, виеміґровала на північ від татарських погромів десь в XIII-XIV в., і її місце зайняли в XIV-XV в. насельники з Волини й Галичини, і від них пішли теперешнї поднїпрянські Українці“. Але ся гіпотеза, хоч заступлена й тепер кількома визначними в фільольоґії іменами, зовсїм не стійна 38).

Насамперед, про масову народню кольонїзацію з середнього Поднїпровя на північ в XIII в. нїчого не знаємо, a priori вона зовсїм не правдоподібна і припускати її не можемо: українська людність попереднїми віками занадто була призвичаєна до всяких пополохів, а мала в лїсових краях під боком дуже добрі сховища, щоб від татарського погрому XIII в. мандрувати на Волгу чи в области верхнього Днїпра, куди кажуть їй іти оборонці сих теорій. Рівнож не знаємо нїчого про міґрацію в XIV-XV в. на Поднїпровє й Заднїпровє західньої української людности, і така міґрація також неправдоподібна. Бачимо, що до кінця XVI в., коли починаєть ся з заходу переселеннє, викликане зовсім новими, соціально-економічними причинами, осадники в спустошені поднїпровські простори йшли з Полїся, передовсїм українського, отже припливала назад людність, що відступила була в ліси — як то бувало звичайно при таких лихолїтях. Як побачимо в своїм місцї 39), гадки про радикальне спустїннє Поднїпровя в XIII в. взагалї опирають ся на односторонно вибраних і побільшених, або по просту таки непевних звістках. Таким чином теорія заміни старої поднїпрянської людности якоюсь новою в XIV-XV вв. сама по собі не має підстави.

Нема нїякої підстави й для того, аби відріжняти стару (X- XII вв.) кольонїзацію Поднїпровя від західнїх племен полудневої (української) ґрупи. Полянська земля, як ми бачили, була тільки маленька територія над Днїпром, з півночи й заходу обнята деревлянською кольонїзацією. Припустити, що той полянський куток був чужеплеменним, великоросийським клинцем на правім боцї Дніпра, зовсім неправдоподібно; але не меньш трудно припустити, що Деревляне, бувши Великоросами, теж виеміґровали на північ з своїх пущ, які давали такий добрий захист від кочових орд, і їх місце потім заступила новійша кольонїзація. В деревлянськім Полїсю ми маємо безперечно стару, українську кольонїзацію, і Поляне мусїли разом з нею належати до полудневої, української ґрупи. Слабка діалектольоґічна закраска київських памяток поясняєть ся передо всім тим, що лїтературний київський рух був не льокальним, а загальним: в нїм брали участь і місцеві й прихожі люде, і тут могла виробити ся свого рода загальна мова, як грецька κοινή. Зрештою новійшими дослїдами все таки виказано в київських памятках, почавши від XI в., ряд язикових прикмет, які поруч західньої, галицько-волинської, характеризують сї памятки як осібну східню українську ґрупу.

Супроти того декотрі оборонцї старої теорії про великоросийську кольонїзацію Поднїпровя новійшими часами відступили ся від Полян, признають в них племя полудневої ґрупи, але заднїпрянську кольонїзацію — Сїверян і людність Подоня та Азовського побережа відлучають від полудневої ґрупи, зачисляючи до великоруської чи середноруської ґрупи. Та се не більше як остатня уступка старій теорії. Сїверяне все стоять як в найтїснїйшій культурній і полїтичній звязи з Київом. Похоронні обряди лївого й правого боку Днїпра виказують великі подібности  40). Арґументи иньші, які пробувано, за браком язикових памяток, навести за етноґрафічною осібністю лївобічної кольонїзації від правобічної, не стійні. Припускати, що сїверська людність виеміґрувала і її місце заступила иньша, также трудно майже як з Деревлянами — настільки се був край в своїх північних частях добре захищений природою проти степових нападів. Аж до XVI в. бачимо на сїверській території спеціальну місцеву людність з традицією старого імени — т. зв. Севруків; в лїсових і багнистих краях середнього Подесеня вона мала всї шанси остояти ся, хоч і помішавши ся дещо з сусїднею білоруською людністю в своїх кольонїзаційних хвилюваннях. Теперішня подесенська Сїверщина має північний український діалєкт, з архаічною закраскою, подібною до діалєктів київського Полїся, що виразно відріжняєть ся від говорів посемських і посульських, витворених новійшою кольонїзацією. В говорах подесенських супроти того маємо очевидні останки старого сїверянського діалєкту, що був отже українським. Та обставина, що північна частина старої Сїверщини покрита тепер білоруськими діалєктами 41) не повинна нас бентежити. Рух білоруської людности на полуднє міг зовсім легко покрити сїверське пограниче 42).

Таким чином нема підстави приймати, що старі осадники Заднїпровя не належали до тієї полудневої групи, з котрої сформувавсь сучасний український нарід.

Примітки

1) Іпат. с. 3.

2) „Занеже в полЂ сЂдяху“ — Іпат. с. 16.

3) Іпат. л. с. 3, 4, 9. Той факт, що в історичні часи Поляне сидїли в дїйсности ,,в лїсї на горах“, вистане сам оден, аби збити нещасливу гадку, кинену проф. Филевичем (Исторія с. 144), що „термин Поляне має чисто топічне, зовсїм не етноґрафічне значіннє“ і нїякої, мовляв, полянської території не було.

4) Згадки про лїси на сїй території див. в Іпат. с. 5, 9, 296, 300, 354.

5) „Чистоє поле“ за Стугною — див. Іпат. с. 301.

6) Іп. с. 575.

7) Іп. с. 12.

8) Так Іловайский уважав назву Полян народньою етимольогією імени, яке сам він виводить з „исполинъ“ (велетень), пригадуючи при тім античних Spali (Разысканія2 с. 163, 255 — 6, про Спалів див. вище с. 142-3

9) Ireček Cesty po Bulharsku n. 63, 394, 437, Первольфъ Archiv VII с. 597, Филевичъ Исторія І с. 143.

10) З оповідання Київської лїт. (с. 215) видно, що за сими містами вже починалась Деревлянська земля (Дерева); подібний натяк — про близьку від Київа границю Деревлян дає й оповіданнє лїтописи про смерть Люта (с. 49).

11) Іпат. с. 105-5, 462.

12) Іпат. с. 51, 83.

13) Антоновича — Раскопки въ странЂ Древлянъ с. 3 і Дневники роскопокъ въ Черниговской губ. (Труды предвар. комитета XIV съЂзда), пор. Рос. истор. музей (покажчик 1893 p.) с. 149-151 („палені могили“ лївого побережа Днїпра). Перецїнювати сих фактів одначе не треба, бо того що б можна назвати полянським похоронним типом, ми досї не знаємо і не можемо сказати, о скільки він ріжнив ся від древлянського й сїверянського, та й пограничні пояси — береги Днїпра й правий берег Ірпеня не були систематично дослїджені (Антонович за характеристичний полянський уважав похорон вояка з конем, але тепер не можна сумнїватись, що се похорон турецький — див. вище с. 57-8, і численні такі похорони над Росею належать очевидно до київських Чорних Клобуків).

14) Іпат. с. 207, 221, 259, 322

15) Іпат. с. 215, 284, 289, 299, 319.

16) Пор. „руські волости“ ib. c. 318.

17) В такім значінню Василько Ростиславич збераєть ся „мстити ся“ Полякам за „землю Русьскую“, князї на зїздї в Любчу ухваляють „соблюдати Рускую землю“ — Іпат. с. 167, 174.

18) Іпат. с. 15.

19) Іпат. с. 16.

20) Див. мої Виїмки с. 34, де ся звістка порівняна з пізнїйшими переказами арабських письменників Х-XII в. Про правдоподібне джерело Джайгані виводи Маркварта Streifzüge с. XXVII і далї.

21) „СловЂнескъ языкъ й руский одинъ — отъ Варягъ бо прозваша ся Русью, а пЂрвЂе бЂша СловЂне: аще й Поляне зваху ся, но словЂнская рЂчь бЂ. Полянами же прозваша ся, занеже в полЂ сЂдяху; языкъ словЂнскій бЂ имъ єдинъ “.

22) Іпат. с. 13. Через те не може устояти ся гадка ак. Соболєвского, що таке уживаннє Русь= Київщина се факт пізнїйший, XII- XIII в., а „Початковій лїтописи“ не звісний (Чтенія київські V с. 6-7). Можна і в сїй лїтописи вказати не мало місць, де Русь значить Київщину. Напр. Ярослав „множество совокупи Руси, Варягъ, Словены“ (Іпат. с. 100), й ин. Про тенденцію редактора Повісти — вивести від Варягів руське імя, новійше писав Шахматов, Разысканія, § 199 і д.

23) Про них див. в екскурсї про норманїзм.

24) Вже автор Густинської лїтописи між ріжними здогадами, „чего ради наш народ Русю наречеся“ згадує, що се виводять „иныя отъ рЂки глаголемыя Рось“ (с. 236). Недавно проф. Кнауер в статї О происхожденіи имени народа Русь (Труды XI съЂзда II) доказував звязь назви Русь з пнем *ros i *rońs (роса і русло, Рось і Руса). Коли сей вивід лїнґвістично добрий, звязь Роси й Руси дуже можлива (сам проф. Кнауер вказує на назву Волги — 'Ρω̃ς, але се, історично взявши, неможливо).

25) Іпат. с. 4. Про сїверянську кольонїзацію див. Барсов2 гл. VII, Багалїй Ист. СЂв. зем. гл. І, Голубовский Ист. СЂв. зем. гл. І, ПеченЂги, гл. III.

26) Про відміни похоронного обряду на вододїлї Десни й Сожа (Снови й Іпути) спостереження Єременка: Раскопки кургановъ Новозыбковскаго у. (Труды отд. слав. арх. І}.

27) Іпат. с. 83.

28) Лавр. с. 240.

29) В лїтературі була пройшла гадка про осібне „племя Суличів, але се було тільки непорозуміннє: між численими варіантами назви Уличів (про них низше) декотрі кодекси (Радивил. і Академічний кодекси Суздальської ред.) в оповіданню про війну Олега з Уличами (під 885 p.) мають: “съ Суличи“ замість „съ Уличи“, „со Уличи“, як має Лаврентиївський кодекс і всї кодекси полудневої редакції. Що тут маємо тільки разом прочитане „с Уличи“, ясно показуєть ся з того, що тіж кодекси не мають сього варіанта в иньших місцях, де іде мова про Уличів. Але з Суличів тих кодексів виросли в иньших вже Посуличі (Твер. с. 34, і навіть знищений Троіцький — див. в варіантах Лаврент. с. 25), а в лїтописцї вид. Львовим (І. 22) вже попросту Суляне (в новім виданню сеї лїтописи, з Иньшої рукописи, в Пол. собр. рус. лЂт. XX, сього варіанта нема). В результатї зявив ся новий нарід Суличі чи Посуличі — очевидно з над ріки Сули. Шлєцер посадив їх тут, хоч і гіпотетично (II с. 281 рос. видання), Карамзін (І5 с. 77 і прим.) вже катеґорично признав в них посольську галузь Сїверян. Новійшими часами захотїв їх воскресити проф. Завитневич (Труди VII зїзда т. І: Существовало ли славянское племя Суличи); при тім він попробував опертись на істнованню в Переяславщинї типу похорон відмінного від сїверянського (де не палено, а ховано небіжчика). Але що сей самий тип виступає поруч палених могил і в околицях Чернигова і Новгорода Сїверського, то нїякою точкою опертя служити він для „Суличів“ не може.

30) Καί α'υτω̃ν καθύπερθεν 'ες βορράν 'άνεμον 'έθνη τά 'Αντω̃ν 'άμετρα 'ίδρυνται — D. b. G. IV. 4. З дальшого оповідання (IV. 5) виходило-б, що осади Утурґурів і Кутурґурів мабуть не стикали ся з собою на північ від Меотиди, займаючи місця близші до Кімерійського Босфора, отже на північ від Утурґурів, що займали східнїй берег Меотиди, Анти на устю Дона могли досягати моря. Але оповіданнє Прокопія взагалї не досить ясне.

31) Гаркави Сказанія мусульманскихъ писателей о Славянахь й Русскихъ с. 38 і 80-1, 140, Mélanges asiatiques VI n. 648. Маркварт, переглядаючи сї звістки, вказав недавно ще звістку Якубі про похід 854-5 p., де розбиті на Кавказї племена тїкають „до володаря Ромеїв, до володаря Хозарів і до володаря Словен“ (Streifzüge с. 200 і 509).

32) Против сього, загально прийнятого в науцї погляду на словянську кольонїзацію Подоня виступив недавно Вестберґ в своїх статях. Къ анализу восточныхъ источниковъ о восточной ЕвропЂ (Ж. M. H. II. 1908, II-III). Доказуючи, що в арабських джерелах під назвою Словян криють ся часом всуміш ріжні народи білої краски, він виводить, що в прикавказьких і придонських Словянах треба бачити Алянів, а словянська ріка се Волга. Сї виводи, підхоплені вже в лїтературі (Брікнер в Kwart. Hist. 1909), одначе не мають в собі нїчого позитивного. Нижня Волга і Дін вважали ся двома рукавами одної ріки, і через те могла й нижня Волґа фіґурувати під назвою Словянської ріки, але се імя, очевидно, належить Донови: хоч під назву Словян могли підтягати ся часом і иньші племена, то принята у Арабів назва Словянської ріки певно розуміла таки властивих Словян. З маршрутів кампанії Марвана не можна набрати певности, що тут розуміли ся виключно краї приволзькі. А деякі арабські звістки, як ми бачили в текстї (не кажучи вже про Прокопія), таки й виразно відріжняють прикавказьких Словян і прикавказьких Алянів — ті самі по собі, а ті теж самі по собі.

33) Про Донець — Іпат. с. 438, і новійші розкопки — Труды XII съЂзда т. І, Біловежцї, що прийшли ,,в Русь“ за Мономаха (Іпат. 205) і тут засновали нову Білу Вежу, правдоподібно, не були анї Хозарами (як то толкує Густинська лїт. с. 291) анї Турками; археольогічні розкопки на місцї старого, як догадують ся, Саркельського городища, виказали слїди християнської й спеціально — мабуть руської кольонїї (нпр. хрестик з образками Бориса і Глїба) — див. лїтературу низше, с. 233. 3). Про „Руський порт“ і иньші осади XII-XIII в. див. в гл. VII тому II, де зібрані відомости про руську людність в степах XI — XIII в.

34) До сїєї подонської Руси прикладав Іловайский (Разысканія2 с. 55) звістки Арабів, почавши з Джайгані, про третю групу руських земель — Танїю (чи Табію), як вона зветь ся у Джайгані — Арту, Артсанїю пізнїйших ґеоґрафів (імя се має взагалї багато варіянтів). Він, здаєть ся на слова Хаукаля: „Арта лежить між Хозаром і Великим Булгаром, що зараз на північ за Румом“ (Візантиєю). Се означеннє, дїйсно, відповідає подонській Руси, але Ідрізі каже зовсїм що иньше: „третїй нарід зветь ся Артсанія, а цар їх живе в містї Артсан: се гарне місто положене на неприступній горі; воно лежить між Славою і Куябою, від Куяби до Артсана 4 днї, а від Артсана до Слави 4 днї“. Се дало привід иньшим бачити в Артї Смоленськ, бо в Славії бачать звичайно Новгород. З огляду на подібність імени (Арта) колись бачили в нїй і Мордву-Ерзь. Вестберґ недавно запідозрив тут не більше нї меньше як Скандинавію, Нїдерле — землю Антів. Взагалї в сїй справі трудно зказати рішуче слово.

35) Таку гадку висловив Барсовъ (Географія нач. лЂтописи2 с. 149), й її прийняли історики Сїверської землї Багалїй (ор. с. с. 216 і далї) і Голубовский (Ист. СЂвер. с. З і далї, але в пізнїйшій своїй працї „Печенїги“ він вже її не повторив), а потім і иньші дослїдники (нпр. Шахматов op. c. 11-2, Рожковъ Обзоръ русской исторіи с. 55).

36) Що Тмуторокань належала до Сїверської землї, властиво — сїверської династиї, то се, очевидно, могло бути такою-ж довільною комбінацією, як прилученнє Ростово-суздальської землї до Переяславської волости. Що пізнїйший катальоґ міст (XV віка) згадує Тмуторокань поруч сїверських міст (Мирославиць, Тмутороканъ, Остреческий, на ДеснЂ Чръниговъ — Воскр. І. с. 240) се також нїякий арґумент. Насамперед не маємо права читати се як одно слово — Тмутороканъ остреческый, і розуміти як Тмуторокань на р. Острі (як розумів Татїщев, і новійшими часами проф. Багалїй або ак. Шахматов); „Остреческый“ мабуть осібне імя — Остер. Коли-б і був дїйсно Тмуторокань в Сїверській землї, то він міг дістати імя від азовського Тмутороканя (а в кождім разї не навпаки, бо імя Тмутороканя азовського, розумієть ся, старше)- просто через те, що сїверські князї, сидївши в сїм останнїм, могли перенести се імя на якийсь сїверський городок. Але імя Тмутороканя могло й зовсїм припадком опинитись в сїм катальозї поруч сїверських городів, як волости сїверської династиї, і се мабуть ще й правдоподібнїйше. Що Донець звав ся Сїверським (маємо сю назву на пізнїйшій московській мапі, XVI в. — Книга Большого Чертежа вид. Спасского с. 27), се властиво арґумент contra: се імя, очевидно, звязане було з верхівєм Донця, що дїйсно випливає з Сїверського Посемя, і се верхівє з тою назвою противставляло ся чи верхнїм притокам Донця, що мабуть мали также назву Донця (так „Донецьке городищо“ лежало на р. Удах), або середнїй і нижнїй його части. В пізнїйшій місцевій номенклятурі, переданій нам в люстраціях українських замків середини XVI в., імя Сїверян („уходовъ Сиверских“) звязуєть ся тільки з територією лїтописної сїверянської кольонїзації і далї Посуля не йде (Архивъ Юго-зап. Россіи VII т. І с. 103, пор. мапку до сих уходів при статї Падалки О времени основанія г. Полтави, Чтенія київ. істор. товариства т. X). Се також арґумент contra. Всї отсї спостереження й міркування змусили мене відступити від гадки про сїверянську кольонїзацію на Подоню, до якої я сам в першім виданню сеї книги досить прихиляв ся. Шахматов прийняв також сї аргументи contra і замість Сїверян виступив з гіпотезою про Вятичів як осадників Подоня. Гіпотеза ся одначе не можнійша від сїверянської (див. вище).

37) Можливо, що й тут маємо результат комбінативної роботи редакторів Повісти (якої слїди будемо низше бачити не раз) — старання знайти місця для звістних племінних назв і упорядкувати їх так, аби вони по можности покрили територію Руської держави.

38) По неї ширше див. в примітках (6).

39) В т. III гл. 2.

40) Див. Самоквасова СЂверянскіе курганы (Труди III съЂзда т. І), Бобринскій Курганы II с. 179, Єременка Раскопки кургановъ Новозыбковскаго уЂзда (Труды отд. рус. и сл. археол. І), Сперанского Раскопки кургановъ, въ Рыльскомъ у. (Археологич. извЂстія, 1894).

41) Проф.Карский теперішнї білоруські діалєкти протягає по Любеч, Городню і Новгород Сїверський — БЂлоруссы, І, етноґр. мапа.

42) Добре ілюструють сей рух люстрації правобічних замків середини XVI в. — Чорнобиля і Мозиря (в Архиві Ю. 3. P. VI. І); на лївобічу заваджала тодї московська границя, але і перепись Остра дає деякі вказівки в тімже дусі.

 

ДЕРЕВЛЯНЕ, УЛИЧІ, ЇХ МАНДРІВКА, ТИВЕРЦЇ.

Переходимо до західнїх українських племен.

Безпосередніми сусїдами Полян на заходї були  Д е р е в л я н е.  „Повість“ нїчого не каже, де вони жили і для письменника-Киянина се була занадто звістна річ, тож він тільки поясняє, що Деревляне звали ся так тому, „зане сЂдоша въ лЂсЂхъ“  1). Тому територію їх треба вислїдити иньшими способами. Про їх північних сусїдів — Дреговичів Повість каже, що вони сидїли „між Припетю та Двиною“ ; отже Припеть має бути північною границею Деревлян. Археольоґічні розкопки (правда — не дуже систематичні, з результатами далеко не категоричними) і порівняннє похоронного обряду по обох боках Припети приводило дослїдників до виводу, що Дреговичї переважали на північнім березї Припети й мішались з Деревлянами на полудневім 2); отже й се не противить ся вказівцї Повісти, що багнисте побереже Припети з-дебільшого межувало Деревлян і Дреговичів. На сходї, як було вже вказано, границею Деревлян з Полянами, можна прийняти поріче Ірпеня ; на північнім сходї деревлянські осади могли досягати Днїпра  3). Про західню й полудневу границю можемо говорити тільки дуже гіпотетично. На заходї — суперечки між київськими й волинськими князями за Погоринє 4) піддають думку, що тут сходилась кольонїзація Деревлян і Дулїбів; але в останках старого житя виразної етноґрафічної границї тут не можна запримітити: розкопки могил зроблені новійшими часами в порічях Случи, Горини й Стира виказали велику подібність в похоронних обрядах і культурній обстанові 5). Не виключено, що Деревляне сягали в порічє Горини, і навіть Стира, хоч сї порічя, особливо в верхніх своїх частях, від Х в. мабуть сильно були заповнені людністю більше полудневою, що відступала сюди з Побожа — улицькою передовсім. На полуднї звістка Константина Порфирородного, що печенїзькі кочовища притикали до земель „Уличів, Деревлян і Лучан“  6), наводить на гадку, що деревлянські осади виходили за границю лїсів — переходили в басейн верхнього Бога.

У л и ч і  з початку сидїли на нижнім Днїпрі. Так виразно каже старша редакція лїтописи 7) в оповіданю про війну з ними Ігоря: „и бЂша сЂдяще УлицЂ по ДнЂпру вънизъ, и по сем преидоша межи Богъ  8) и ДнЂстръ й сЂдоша тамо“. Хоч при тім не сказано, на котрім боцї Днїпра Уличі сиділи, але найбільш просте розуміннє текста каже, що сидїли вони на тім же правім боцї, і нїщо не примушує відступати від такого толкування.

Пізнїйша Повість — в обох редакціях, полудневій (Іпатська і под.) і суздальській (Лаврентиївська і под.) не має сього епізоду. Натомісь вони говорять про чорноморську людність в етноґрафічних оглядах. „Улутичи Тиверци сЂдяху по Бугу к по ДнЂпру и присЂдяху къ Дунаєви; и бЂ множество ихъ, сЂдяху бо по Бугу и по Днепру оли до моря“-так в кодексах полудневої редакції 9); в Лаврентиївськім натомість: „Улучи и Тнверци сЂдяху бо (читай: по Бугу и) по ДнЂстру, присЂдяху къ Дунаеви, бЂ множество ихЂ, сЂдяху по ДнЂстру оли 10) до моря“  11).

Таким чином між ріжними редакціями лїтописи бачимо ваганнє як в самім імени (Уличі, Угличі, Улучі, Улутичі), так і в означенню їх території. На виясненє сїєї справи ужито багато труду, й вона має цїлу лїтературу 12). Справа одначе досить ясна.

В вище наведенім текстї Константина Порфирородного, де він вичисляє племена сусїдні з Печенігами, він іде зі сходу на захід і називає слїдом за Русю (київською, себ то Полянами) Ульцїв (Ο'υλτίνοις ), Деревлян (Δερβλενίνοις ) і Лучан (Λεζενίνοιζ ). Очевидно, Ο'υλτινοι — се Уличі; Лучане, Λεζενίνοι, очевидно називають ся так від Луческа (теперішнього Луцька) (другою формою їх імени могло бути: Лучичі). Отже Константин розріжняє Уличів і Лучан (Лучичів) і кладе одних на схід від Деревлян, других на захід.

Факт, що Константин знає в сусїдстві Деревлян Ульцїв-Уличів знаходить собі повне потвердженнє в нашій лїтописи. Власне цїкаво, що полуднева й північна редакція Повісти, говорячи про Улучів-Улутичів в своїх етноґрафічних оглядах, росходять ся в їх іменованню, але згідно і без всяких варіянтів говорять про війну Київа з „Уличами“. Всї редакції лїтописи сходять ся на тім, що були „Уличі“, і що перші київські князї вели війни з „Уличами“. Правда, в новгородських варіянтах тут є ще ваганнє між „Уличами“ і „Угличами“, і в ріжних редакціях ріжні князї воюють з ними (Оскольд і Дир, Олег, Ігорь), але ясно, що ми маємо тут варіянти одного імени Уличів (думаю, що Угличі — то пізнїйша етимольоґізація імени Уличів 13). Був, значить, один нарід Уличів (Угличів), з сим народом вели війни київські князї, і до нього належить звістка новгородської редакції Повісти, що він сидїв по Днїпру і пізнїйше перейшов в край між Богом і Днїстром 14). Коли в етноґрафічних оглядах полудневої й суздальської редакції стрічаємо Улучів-Улутичів, і є суперечність що до їх осад, то правдоподібно тут помішано східнїх Уличів і західних Лучичів-Лучан (що у Константина виступають під іменем Λεζενίνοι). Крім близької подібности імен помішати їх було тим лекше, що Лучане, судячи з звістки Константина мусїли виступати досить далеко на полудень, коли були сусїдами з Печенїгами. До замішанини прилучилась ще переміна місця. Суздальська редакція говорила про Уличів, що по міґрації вони сидїли на Днїстрі, а новий редактор поправив се, з огляду на давнїйші осади Уличів на Днїпрі, і перемінив імя. Прецїнь писало ся про них тодї, коди давнїйша уличська кольонїзація була давно минулим фактом, досить неясно відомим.

Созвучність імен Уличів і Лучичів, Луческа, що причинила ся до сього помішання, піддавала новійшим дослідникам привабну гадку — звязати Луческ з Уличами (Улучами, Улучичами) 15), але в такім разї прийшло ся б припустити, що сї Улучі по імени племени назвали своє місто Луческом, а по імени міста потім звали ся Лучанами. Такого другого факта не зможемо вказати, і тому треба ви-рікти ся сього обяснення-воно занадто штучне 16). Лучане Константина Порфирородного — се очевидно вже полїтична назва, взята від імени міста, при тім назва досить давньої дати, коли була так добре знана в 40-х роках Х в. Тому звязувати її з міґрацією Уличів з-над Днїпра досить рисковно — хоч можна припускати, що Уличі потім відступили між иньшим і в землю Лучан.

Повість оповідає про міґрацію Уличів з над Днїпра за Бог в звязку з „ примученнєм“ Уличів київським військом: Ігорів воєвода Свенельд примучив їх і примусив платити дань; ся війна тривала кілька років (сама облога Пересїчна тягла ся три роки), і закінчилась, видно, незадовго перед смертю Ігоря. Слова лїтописи про перехід неясні — чи Уличі перейшли Бог після сїєї війни, чи перед нею, і в лїтературі є на то ріжні погляди 17), але порівняннє лїтописного оповідання з згаданим текстом Порфирородного про печенїзьких сусїдів показувало-б, що тодї — ще перед 40-ми рр. Х віку Уличі покинули вже Днїпровське побереже. Печеніги у Порфирородного сусїдують на правім боцї Днїпра передовсім з Русю — Полянами, значить полянські осади вже були відкриті з полудня, і Уличі звідси уступили. Держались ще десь далї на захід, між полянськими осадами (що по Днїпру могли держатись довше нїж де) і осадами деревлянськими. Міґрація Уличів вже тодї почалась.

Чи була ся міґрація перед походом Свенельда (се з огляду на Порфирородного я уважав би правдоподібнїйшим) 18) чи після нього, в усякім разї головною причиною її не можемо уважати що иньше, як натиск Печенїгів: самі примучування київських князїв не зрушили-б Уличів з насижених місць і не примусили-б шукати нових осад серед заповнених вже иньшою людностию країв, як не зрушили иньших народів, що дізнали на собі сього державного процесу. Се річ ясна, і хронольоґічно, в першій половинї Х в. їх переселеннє припадає на той час, коли чорноморська людність дїйсно мусїла відступати на північ. Відповідно до того напрям міграції Уличів ми повинні собі представляти не просто як західнїй, а більше північно-західнїй — з країв нижнього Днїпра й Бога в краї середнього і верхнього Бога та середнього Днїстра. Чи при тім Уличі виходили на територію чужу, залюднену иньшими племенами, чи відступали в безпечнїйші части своєї власної території, трудно сказати. Степова, чорноморська кольонїзація мала всї причини визначати ся більшою екстензивністю: тут, на кольонїзаційній періферії наші племена могли залюдняти величезні простори, але зрідка, не густо і потім під натиском кочових орд стягати ся в більше безпечних частях своєї території.

Отже, збираючи до купи все сказане досї, бачимо, що Уличі найправдоподібнїйше сидїли на правім боцї нижнього Днїпра. Чи переходили на лївий бік Дніпра, чи за Днїпром сиділо иньше племя — не знаємо. На півночи Уличі стрічали ся з Полянами. На полудень, певно, досягали моря, поки не відтиснули їх Печенїги. Се виразно каже суздальська редакція, а хоч тут маємо поправку, але поправку свідому; коли новий редактор зіставив „оли до моря“ перемінивши ріки, то, очевидно, виходив з переконання, чи з традиції, що словянські (улицькі) осади досягли моря і тут. На заходї улицькі осади сягали Бога, а може переходили й на правий бік його. В Х в., головно уступаючи від натиску Печенїгів, а може — й примучувань київських князїв, вони пересунули ся в краї середнього і верхнього Богу та Днїстра 19).

Край над морем між Днїстром та Дунаєм зістаєть ся  Т и в е р ц я м ;  вони-ж сиділи по Днїстру. Близше означити їх границь з иньшими українськими племенами ми не можемо; тільки очевидно, що коли Уличів з Тиверцями суздальська редакція садить по Днїстру, то Тиверцям головно зістаєть ся край на правім боцї Днїстра. Повість (особливо тут важна суздальська редакція) виразно каже, що осади для Тиверцям колись доходили до самого моря і Дунаю, та що кольонїзація їх була тодї сильна („бЂ множество ихъ“). На північнім боцї Дунаю Тиверцї в своїм розселенню могли стрічатись з останками „Словен“, що ще не перебрались в Мезію. На північнім заходї їх кольонїзація могла переходити в гірські краї Карпатів. На верхнїм Днїстрі вона мусїла стрічати ся з розселеннєм Дулїбів. Містечко Тиврів на Богу (Винницьк. пов.) — одинока осада, що своїм іменем може вказувати на Тиверцїв, — давало повід розширяти їх територію і над середнїй Бог 20), та розумієть ся, одинокого імени осади на се не вистає. Племінне імя їх звязувано з античним іменем Днїстра — Τύρας  21); серед иньших словянських імен воно, дїйсно, не має паралєль 22).

Примітки

1) Іпат. с. 3.

2) Статї проф. Завитневича в Трудах Кіевской Академіи 1886, VIII, Чтеніях київського історичного товариства т. IV і VI, Київській Старинї 1890, V. Див. мою Історію Київської землї с. З-4 і Ол. Грушевського Пинское ПолЂсье І с. 10-12, де вказана й иньша лїтература.

3) Про новійший здогад Шахматова, що лїтописець зачисляв до Деревської землї Задесеннє, див. низше в гл. VIII.

4) Про Погоринє див. мою Історію Київщини с. 14-6.

5) С. Гамченко Раскопки въ бассейнЂ р. Случи, Е. Мельникъ Раскопки въ землЂ Лучанъ, В. Антоновичъ Раскопки кургановъ въ Западной Волини — все в І т. Трудів XI археол. съЂзда.

6) De admin. 37: τό δέ θέμα 'Ιαβδεορτίμ πλησιάζει τοι̃ς ύποφόροις χωρίοις χώρας τη̃ς 'Ρωσίας τοι̃ς τε Ο'υλτίνοις καί Δερβλενίνοις καί Λενζενίνοις καί τοι̃ς λοιποι̃ς Σκλάβοις.

7) Себ то кодекс Археоґрафічної комісії (XV в.) і Толстовський (XVIII в.) 1 Новгородської лїтописи, вил;. 1888 р., крім того в 1 Соф. с. 97, Воскр. І с. 277, Никон. І с. 26, Твер. с. 47.

8) В обох кодексах Новгородської л. попсовано: бъ, бъи; правдиву лєкцію відгадав Ламбін ще перед виданнєм їх.

9) Іпат. с. 7.

10) В Лавр. кодексї: ,,или“.

11) Так в Лаврентиївськім кодексї; иньші кодекси північної верзії мають дуже великі відміни, наближаючись до полудневої верзії (а полудневі кодекси не мають варіянтів). Так Троіцький кодекс має: „Лутичи“, і такаж поправка другою рукою є в Кеніґсбергськім (Радивилівськім); Кеніґсберський і Академічний замість слів „по ДнЂстру присЂдяху... по ДнЂстру“ мають „по Бугу и по ДнЂпру“.

12) З чималої лїтератури про Уличів вичислю лише головнїйше: з давнїйшого Шафарика II. 28. 12 і Надеждїна О положеніи города ПересЂчна в Записках одеського історич. товариства т. І, далї: Ламбіна Славяне на сЂверномъ Черноморьи — Журналъ Мин. Нар. Просв. 1876, V і VI і рецензія на сю працю Бичкова в Отчетї о XIV присужденіи наградъ гр. Уварова; Ґолубінского Ист. рус. церкви I lc. 87-8; Барсова ор. с.2 гл. V; Дашкевича ЗамЂтки по исторіи литовско-русскаго госуд. с. 65 і далї; Молчановського Очеркъ извЂстій о Подольской землЂ с. 17 і далї; Соболєвского в Чтеніях київ. істор. тов. т. V с. 3-l; Партацького Хто були і де мешкали Угличі — Дїло, 1893 ч. 21, і йогож: Хто були руські толковини (ib ч. 16); Філєвіча Исторія с. 290 і далї; моє Барское староство с. 9-10; Шахматова op. c. с. 19-20; Веселовского Изъ исторіи герман. и слав. передвиженій — ИзвЂстія отд. рус. яз. 1900, I. с. 20; Маркварта Streifzüge с. 189-195.

13) Може піддержана потім істнованнєм на півночи міста Углича; порівняти Лїтописець вид. Львова, І с. 42: тут Уличі звуть ся Угличанами, а замісь Пересічна — Углеч., але се редакторські поправки — див. нове виданнє в Пол. собр. л. с. 51.

14) Звичайно задачею в сїй справі ставили — вияснити дїйсну форму імени племени і на основі її означити територію. Хто приймав форму „Угличі“, шукав „угла“, і знаходили його в „углї“ — 'Όγγλος , Буджак, між Дунаєм і морем (напр. Надєждїн, Ґолубінский, Партацький, Філєвіч), або між Днїпром і морем (Веселовский) або в річках — Углї, теперішнїй Орели, на лївім боцї Днїпра (Шлєцер III с. 9, Партицький), або Інгулї та Інгульцї, на правім (Ламбін). Хто приймав форму „Улучі“, шукав „луки“ — заворота моря або ріки (Днїпра — Філєвіч). При тім одначе не звернено увагу на неймовірність такої назви — від „угл“, або від ґеоґрафічного закривлення, котре ми вигідно собі оглядаємо на невеликій мапі, але яке зовсїм не виступає так виразно в реальній конфіґурації території. Ламбін, основно розібравши звістки про осади Уличів на Днїпром, не відважив ся звести до них всїх звісток про Уличів і варіантів їх імени та виставив гадку про осібність надднїпрянських „Угличів“ (він приймав сю форму) від західнїх Уличів, уважаючи їх зрештою за дві галузи одного племени. Се була слабка сторона його виводів. Соболєвский, порівнюючи варіанти імен, признав основною формою „Улучичів“ і се імя звязав з Лучськом. Та притім йому прийшло ся вирікти ся днїпровських Уличів. Перемінюючи інтерпункцію в текстї лїтописи, він читає: „Къде ныне Волыняне а Улучичи. Тиверци...“ Таким чином Улучичі у нього стають частиною Дулїбїв, а звістку про перехід Уличів він відкидає зовсїм. По працї Ламбіна се був рішучий і нїчим не оправданий крок назад. При поправцї Соболєвского Тиверцї по тексту полудневої редакції зайняли-б увесь край від Днїпра до Дунаю, а Соболєвский сам справедливо признав, що ріжницю в словах обох редакціях не можна витолкувати похибкою писця: се свідома поправка чоловіка, який знав, що писав. Слова новгородської верзії про перехід Уличів і означеннє їх території в полудневій верзії підтримують одно одне, і признаючи певну плутанину в сїм означенню, ми нїяк не можемо відкидати їх вказівок для визначення території Уличів. Самий факт, Що всї, можна сказати, кодекси суздальської редакції поправлені за поправкою полудневої, теж може мати своє значеннє: навіть лєкція Лавр. „СЂдяху бо по Днїстру“, може бути поправкою, замість: „съЂдяху по Бо̃ ДнЂстру“ — по Богу и ДнЂстру (так реставрує, припускаю — незалежно від мого здогаду в 1 вид. Історії, се місце і Шахматов, 1. с.).

15) Таку гадку можна знайти вже в старій лїтературі: порівняти нотку (нову) на боцї Тверської лїтоп. (с. 28: „від них повинний називати ся Луцьк“) або інтересний, але непевний варіант „Россійскої лїтописи по СофЂйскому списку“ (1795 р., дуже недбале виданнє): „Лучане“ (пор. Шлєцера І с. 212). В науковий оборот ся гадка війшла з статєю Соболевского. В своїй книзї про Барське староство, і потім в 1 вид. Історії я прийняв сю гадку, хоч і з значними змінами — скомбінував її з деякими гадками Ламбіна та висунув наперед звістку Константина Порфирородного, іґноровану Соболєвским. Чому я відступив потім від гадки про звязь племінної .назви Улучів чи Улучичів з Луческом, се я пояснив в текстї.

16) Тому й говорити про племя Лучан — як говорять часом дослїдники (нпр. цитована розвідка Е.Мельник), властиво не можна-се ледво чи племінна назва.

17) Напр. Барсов 2 с. 98 думав, що се було перед війною, Філєвіч Історія с. 801 — що після війни. На, лїтописний порядок сих подїй, записаних сто лїт пізнїйше, взагалї не можна покладатись, тому над самим текстом нема чого дуже застановлятись.

18) Міґрація одного з руських племен з Днїпра на сусїднїй Днїстер не була дуже голосною подїєю, тому ледви чи могла протягом яких 2-3 років дійти до відомости Порфирородного. Звістки його про печенїзьку кольонїзацію і руське пограниче показують добре джерело, якусь основну реляцію, і вони варті особливої уваги.

19) Як на слїди сеї міґрації вказують на кілька назв в західнїх сторонах: Улич коло Стрия і другий коло Любачова, Улич на Сянї, і Улич в басейнї Уга (Ung),

20) Барсов2 с. 96.

21) З сим іменем знову має подібність назва Днїстра у Абульфеди- Турлу (Thourlou) і Τρυ̃λλος Константина Порфирородного De adm. 38; Голубовский обясняв се з половецького turlu == variatus (ПеченЂги с. 202), але хто зна, чи нема тут відгомону античної назви.

22) Іловайский Разысканія2 с. 286, а потім Філєвіч в своїй Історії давньої Руси (с. 302-8) виключали Тиверцїв з числа племінних імен уважаючи се імя ремінїсценцією античної традиції-перерібкою імени Тіраґетів, Тавроскитів. Але анї дібрати такого античного імени не можна. анї обяснити, чому б лїтописцю схотілось злучати його з племінним іменем Улучів. Рівнож не правдоподібні звязування Тиверцїв з Βερβιανοι (або Τεβερβιανοι  , як читав Шафарік) Константина і Attorozi баварського ґеоґрафа-Шафарік II. 28. 13, або новійші, дані-правда-в дуже обережній формі Веселовским (ор. с. 20) — Тиверцїв з Таврісками Страбона, а Уличів з Анґіскірами Йордана. Маркварт (1. с.) бачить Тиверцїв в „Турси“ жития св. Кирила, де вичисляють ся народи, що мають славити християнського Бога своєю мовою (по вид. Мікльосіча с. 227), а навіть в  Т и р і ш к і н  і  А н к л ї ї н  аль-Бекри здогадував ся Уличів і Тиверцїв, тільки взяв потім назад сей здогад (с. 510).

 

ДУЛЇБИ, БУЖАНЕ І ВОЛИНЯНЕ, ЧЕРВЕНСЬКІ ГОРОДИ, ЛЇТОПИСНІ „ХОРВАТИ", „БІЛА ХОРВАТІЯ" І ХОРВАТСЬКЕ ПИТАННЄ.

На захід від Деревлян сидїли Дулїби. „ДулЂби же живяху по Бугу, кде нынЂ Волыняне“, „Бужане зань сЂдять по Бугу, послЂ же Волыняне“, каже Повість про них 1), поясняючи не тільки місця осад, але й переміни племінного імени. Хоч деякі дослїдники ще й досї хочуть бачити в Дулїбах, Бужанах, Волинянах осібні племена, що одні по других поступали в сій території 2), але такої думки не можна подїляти.Сама по собі дуже неправдоподібна гадка, що одно українське племя випихало друге в такій стадії оселої кольонїзації як VIII-IX вік і в такій далекій від кольонїзаційних пертурбацій території, як Побуже. До того-ж імя Волинян очевидно — назва полїтична, взята від міста, а не племінна. Слова ж Повісти, що Бужане сидять і досї по Бугу, подтверджують, що мова йде тут про переміну імени, а не племени 3). Ми маємо перед собою історію заміни старої племінної назви пізнїйшими, полїтичними назвищами. Сї полїтичні назви дуже численні на сїй території, і се вказує на сильний розвій тут міського, громадського житя.

Імя Дулїбів, старе, прасловянське імя, що має свої паралелї в хорутанських Дулїбах, в чеських і моравських Дулїбах. Очевидно, воно було початковим, тому й виступає в згадцї Повісти про Обрів — Аварів, як вони примучували колись сих самих Дулїбів. В XI в. се імя вже вийшло з уживання, його заступили пізнїйші назви Бужан, Волинян, Червнян. Імя Волинян при кінцї XI в., видко, було найбільше прийнятим, і новійший редактор, стрівши імя Дулїбів і Бужан, пояснив сї назви сучасною — Волинян. Значіннє дулїбського імени неясне; в деяких словянських діалєктах воно має значити тепер дурного чоловіка (рос. Дулеб, болг. Дулуп) 4), та не знати в якім звязку стоїть се значіннє з історичними Дулїбами.

Імя Бужан Повість, чи лїпше сказати — поясненнє, приписане одним з останнїх її редакторів, виводило від р. Буга. Само по собі можливо, що племя зване на правітчинї Дулїбами, на нових осадах прозвано було Бужанами. Але той факт, що в переказї Повісти про Обрів Дулїби виступають під своїм старим іменем уже по розселенню, і те, що ми знаємо на їх території місто Бужськ (теперішнїй Буськ в Галичинї)- робить більш правдоподібним, що імя Бужан пішло не від Буга, а від міста Бужська, як полїтичного центра 5). Назва Бужан супроти того мала б такий же полїтичний характер, як і инша назва-Волинян 6).

Назву Волинян Повість наводить як сучасну, значить вона була росповсюднена в другий половинї XI в. Дїйсно, хоч в оповіданню лїтописи про ті часи не стрічаємо її, за те маємо назву для краю: Волинь (під р. 1077)  7). Значіннє її добре відгадав Длуґош (а може знайшов се обясненнє в сьвіжій ще традиції або в своїх джерелах) Волинська земля, каже він, прозвалась, від Волиня, замка, що був колись на устю Гучви в Буг 8). Дїйсно в подїях початку XI в. (під р. 1018) стрічаємо місто Волинь чи Велинь, на Бузї; воно, очевидно, було полїтичним центром краю, але в давнїших часах, бо з кінцем Х в. таким центром став новозаснований Володимир, і Волинь стратив своє значіннє. Коли-ж він його мав? На се могла-б дати відповідь одна звістка, коли-б ми її могли напевно приложити до наших Волинян. Масуді згадує племя Валїнана 9), що „за давнїх часів“ мало власть над иньшими словянськими народами, але потім ся держава розпалась. При всїх трудностях, які вона дає, приналежність сїєї звістки до Волинян має деяку правдоподібність. Вона переносила-б геґемонію міста Волиня на IX вік. Але і без неї не можемо класти сю геґемонїю пізнїйше як на Х в. 10).

Ще одна анальоґічна назва на території Дулїбів, але в инакшій формі-се Червенські городи, „грады Червенскыя“  11). Так на початку XI в. звуть ся городи сусїдні з Червенем (се теперішнє Чермно, на південь від Грубешова). По анальоґії з Волинянамн, Бужанами, Лучанами, людність сього Червенського края могла зватись, а певне — і звалась Червнянами. Здогадують ся, що ся назва лишила свій слїд в імени Червоної Руси, Russia Rubra.

Що до Лучан, як я вже сказав, не можемо певно сказати, чи була то дулїбська територія, чи ні. Не виключено, що були се Дулїби, але могла ся теритоторія доперва пізнїйше бути притягненою і прилученою до дулїбської землї 12).

В кождім разї на території Дулїбів стрічаємо кілька полїтичних назв-від імен міст, і сї ймення заступили стару, племінну назву, Питаннє, чи були се загальні назви для цїлої дулїбської землї, що наступали одна по одній? чи були се часткові назви, ймення певних частин дулїбської території, що ґруповались коло поодиноких міст і могли істнувати в тім самім часї, одна коло одної? Ще найскорше імя Волинян могло бути загальним, судячи по назві Волини, бо вона вже в другій половинї XI в. прикладаєть ся до цїлого Володимерського князївства, що містило в собі і старий Волинь, і Червень і Бужськ, і навіть Луцьк. Але й тут могло статись перенесеннє з части на цїле; тільки як би зовсїм певними бути, що звістка Масуді сюди належить, то мусїли-б ми волинській назві дати ширше значіннє: Волинська держава могла-б тодї виходити навіть за етноґрафічні дулїбські межі, хоч се не виключало-б тїснїйшого значіння Волиня, як центр всїх Дулїбів. Мені більш правдоподібним знаєть ся, що в усїх тих назвах маємо імена дрібнїйших округів, і вони часом могли істнувати разом — нпр. назва Бужан могла прикладати ся до південно-західньої частини дулїбської землї, країни верхнього Буга, а назва Волинян до північної частини, країни середнього та нижнього Буга. Але устє Гучви (Волинь), Чермно і Володимир лежать так близько один коло одного, що в своїй ролі полїтичних центрів сї городи могли хиба наступати один по однім, правдоподібно — в тім порядку, як я тут подав сї імена: найперед Волинь, потім Чермно, накінець Володимир. В певних моментах Волинь, а може й Бужськ міг мати більше значіннє, виростати на центр всїх Дулїбів, а навіть і ще більших територій, але певних доказів того не маємо. Не підлягає сумнїву льокальне значіннє імени Лучан, але не знати вже, чи се дулїбська територія.

Для означення етнографічних границь Дулїбів ми взагалї маємо дуже мало підстав. Лїтопись каже тільки, що се був басейн Буга — вислянського  13). На полудневім заходї, в басейні Стира, лежала територія Лучан-що до своєї етноґрафічної приналежности непевна. На півночи, на середнім Побужу — Берестейська волость вагала ся в XI-XII в. між Київом та Володимиром і взагалї не була міцно звязана з рештою Волини; її окремішність можна толкувати й етноґрафічними й полїтичними причинами. На заходї натрапляємо на трудне питаннє про західню руську кольонїзацію взагалї й її племенне імя спеціально, і я мушу його трохи ширше пояснити.

Звичайно приймаєть, ся що на заходї за Дулїбами сидїло руське племя Хорватів. Сей погляд опираєть ся на звістках Констанина Порфирородного про Білу Хорватію  14), і на згадцї Повісти, що між руськими народами вичисляє Хорватів 15). Але згадка лїтописи дуже виглядає на інтерполяцію: лїтописна статя збирає до купи названі перед тим племена, кажучи, що вони „живяху в мирЂ“, і до сього реєстру дописано Хорватів, про котрих перед тим нема мови — виглядає се на приписку пізнїйшого редактора, що почав з сеї фрази робити повний катальоґ руських племен і між иньшими дописав і Хорватів, знайшовши згадку про них в дальшій части (під 993 p.) 16). Нї тут, нї де лїтопись нїчого не каже, де ті Хорвати жили, і нема нїяких певних вказівок на якесь хорватське племя, якусь хорватську територію у нас, а хоч пробовано ріжними способами означити територію тих Хорватів 17), одначе нїякого опертя сї проби не мають, окрім звістки Константина, і якогось народу, що звав би себе Хорватами, ми на сїй території на певно не знаємо.

Оповіданнє-ж Константина завдає такі трудности, що більше затемнює справу, нїж прояснює. Він каже, що полудневі Хорвати й Серби вийшли з Білої Хорватії та Білої Сербії, й уміщує сї білі краї між Баварією й Угорщиною, в сусїдстві Нїмеччини  18). Дуже правдоподібно, що в сїм означенню Константин виходив із відомостей про полабських Сербів, хибно прийнявши їх за однопременників полудневих Сербів. Що до Хорватів, то нам відомо з иньших джерел Хорватське племя, що сидїло десь між Лабою й Одрою  19). Виходячи з звістки про руських Хорватів (властиво — здогадів про їх осади) і з звістки Константина, що на Білих Хорватів нападають Печенїги, припускають звичайно Білу Хорватію, що тягнула ся по карпатському підгірю від басейна Лаби над верхнїй Днїстер (або як приймають иньші-на полудневім згірю Карпатів), в теп. північній Угорщинї. Та з того виходить таке диво, що на сїм просторі сиділи поруч себе три одноіменні народи, які належали до трьох осібних ґруп — чеської, польської та руської, а взявши сюди ще тих полудневих еміґрантів, будемо мати якийсь містичний хорватський мікрокосм, до котого входили народи всяких можливих словянських галузей 20).

В дїйсности означеннє північної, Білої Хорватії у Константина (і не у нього одного) могло опирати ся просто на созвучности імени Карпатів 21). Коли-ж припускати, що в основі сього означення лежить якась реальна звязь з іменем Хорватів, то можлива двояка гадка. Або в Х в. в прикарпатських краях „Хорватія“ була ґеоґрафічною назвою, як память по колишнїх (полудневих) Хорватах, що тут сидїли перед своєю міґрацією на полудень, і тодї Хорватами пізнїйше звались у їх сусїдів ріжноплеменні народи, які сидїли на сїй території, — як назва кельтських Боїв перейшла на Нїмцїв Боюваріїв і Чехів — Богемів, а назва Скитії переходила на її пізнїйших осадників, — отже ся назва не мала-б нїякого етноґрафічного значіння 22), — або Константин в своїй історії про хорватську міґрацію виходив із факту, що в прикарпатських краях за його часи жили якісь Хорвати. Що до першого здогаду, то трудність лежить в тім, що цїла Константинова історія про міґрацію Хорватів з прикарпатських країв дуже не певна; як я вже згадував, в сучасній науцї вона має все менш віри, дуже трудно класти її в основу яких небудь виводів, а з тим дуже тяжко і припускати, що прикарпатські краї мали загальну назву Хорватії. Що до другої гадки, то тут зараз повстає питаннє — які-ж Хорвати звістні нам напевно в тих краях ? Знаємо з иньших джерел тільки Хорватів між Лабою й Одрою, і властиво звістки Константина про Білу Хорватію і всякі иньші досї вигребані 23), всї можуть бути приложені до сїєї західньої Хорватії, а про якусь східню Хорватію нїщо не говорить. Вказівку на східнє положеннє Хорватії бачили в згадцї Константина, що на Хорватію нападають Печенїги; але Печенїги, згадані у Константина, могли навідуватись і до західнїх Хорватів, непокоячи сусїднїх Угрів,-тут не було б нїчого неможливого (пор. напади Печенїгів і Половцїв на Угорщину в XI в.). Друга подробиця в оповіданню Константина, що мовляв вказує на східнї Карпати — се згадане у нього „місце зване  Βοΐκι“, на пограничу Білих Сербів: в нїм довго бачили, і до нинї частенько бачать наших Бойків  24). Але дуже мало імовірности в сїм: за далеко се для Сербів на схід, тай не видно, щоб імя Бойків коли мало такий розголос  25).

Зістаєть ся отже для тої карпатської Хорватії тільки наша лїтопись. Але вона так мало і недокладно знає про західнї наші краї, а її згадки про Хорватів такі голі, що тільки комбінуючи їх з Константином і можна було викомбіновати руську поднїстрянську Хорватію. Виходить зовсїм безнадїйній круг, і тому я вважаю, се питаннєм відкритим: сумнївна річ, чи було українське племя зване Хорватами і не знати, де воно сидїло 26). Разом з тим зістаєть ся питаннєм-як далеко на захід ішли границї Дулїбів і яке племінне імя мали українські осадники карпатського згіря  27).

Примітки

1) Іпат. с. 6, 7.

2) Такий погляд ще недавно обороняв Шахматов в цитованій статї (Къ вопросу объ образ. рус. нар. с. 19); я спинив ся на нїм близше в своїй статї: Спірні питання староруської етноґрафії.

3) В такім значінню доповняли фразу про Бужан і деякі пізнїйші переписувачі — див. нпр. лїтописець Перяслава Суздальського або Тверську лїтоп.

4) Первольф Slavische Völkernamen, Archiv VIII с. 10. Див. ще замітку M. Соколова в Трудах Саратов, уч. ком. XXIV (1908).

5) Сю гадку висловив Барсов2 с. 101, против неї Андріашев op. c. 7.

6) Се не одинокий випадок, де Повість замість від міста виводить назву людности від ріки-такий же вивід Полочан від р. Полоти.

7) Іпат. с. 140.

8) Hist. Polonica 1. І (вид. Пшездзєцкого с. 22). На устю Гучви в Буг є справдї городище, що від часів ходаковського й уважаєть ся місцем Волиня.

9) Варіянти: Вальмана або Валяна, Валїамана, Валінбаба, Влйнбаба.

10) Гаркави op. c. 135 і 127 (Виїмки с. 53). За Масуді повторив се Ібрагім ібн-Якуб-Аль Бекри вид. Розена с. 46. Де-котрі бачили в сїй Валїнавї балтийський Велинь-Юлїн, але там князїв не знаємо. Див. новійше — Вестберга Комментарій на записку ибн-Якуба, 1903 с. 60, і Маркварта Streifzüge с. XXXVI і 101. Про сю звістку ще далї, в гл. VII і в прим. 4.

11) Іпат. с. 101, 105.

12) 3 сїєї пізнїйшої приналежности, очевидно, виходив і Длуґош, пишучи (Hist. Polonica, вид. Пшездзєцкого, І с. 62): Dulebyanie a duce eorum Dulyeba vocitabantur, qui postea Wolhanye (замість: Wolhynyanye) sunt et nunc Luczanye appellati. Сї слова Длуґоша вказують на той час, думаю, коли Луцьк став полїтичним центром Волини, що й дїйсно було в XIV-XV віках. Тому не можна напевно вважати се відгомоном якоїсь старої традиції.

13) Барсов2 с. 102 думав, що ся територія займала „верхівя обох Бугів“, Шахматов (с. 19)-що лежала на Богу. Про Бог не можна думати, з огляду на положення Волиня, від якого дістали імя Волиняне; а думати про Буг і Бог разом-се вже вповнї довільний здогад,

14) De adm. 13, 30, 31.

15) Іпат. с. 7.

16) Ся лїтописна статя стоїть в звязку з попереднїм вичисленнєм „словянского язика в Руси“ (с. 6), і фраза: „й живяху в мирЂ“ служила переходом до дальшої статї: „ИмЂяхуть бо обычая своя“. З початку вона виглядала мабуть так: „и живяху в мирЂ Поляне, и Древляне, и Северо, и Радимичи, и Вятичи, и ДулЂби“-як раз ті народи, про яких говорило ся перед тим і низше. Хорвати й Тиверцї — се додатки пізнїйшої руки (такі додатки пізнїші переписувачі робили й далї — пор. варіанти пізнїйших компіляцій). Таке саме й поясненнє про Дулїбів. Тільки про Хорватів сей редактор нїчого не вмів пояснити, бо мав голе імя в оповіданню про Володимира, де зовсїм можливо, що мова іде не про руське племя.

17) Напр. Барсов2 с. 95 міркував таким чином: імя Хорватів показує; що вони жили по Карпатах, бо сї звуть ся Горбами (Хръби, Хріпи); на хорватську кольонїзацію, каже він, тут вказують хороґрафічні й топографічні назви від верхівя Вислока, Білої й Сяна до Тиси з її притоками Бодрогом, Самошом і Красною на полудень, до Днїстра на схід, а на північ до Висли. Одначе наведені Барсовим назви по більшій части не мають нїчого спільного з Хорватами; щож до звязку імен Хорватів з Горбами-Карпатами, то ся гадка Шафарика (І. 10. 10) відкинена новійшими фільольоґами-див. Гротъ ИзвЂстія с. 88, Geitler в Rad Jugoslav. Ak. XXXIV, Первольф в Archiv VII. 626, Соболєвский в Чтеніях київські VI с. З, Поґодїн с. 88, й ин., хоч сю гадку й пробують відогріти (нпр. Веселовский op. c. 14). Кілька назв (з яких чотири) в карпатських краях (Барсов 1. с., Піч в Sitzungsberichte der Böhm. Gesellschaft dr. Wis. 1888 с. 246), що справдї мабуть ідуть від слова Хорват, нїяк не можна положити підвалиною для виводів, що тут була хорватська територія.

18) De adm. гл. 80-33. Виводи про Білу Хорватію і Білу Сербію на підставі його оповідання у Шафарика (II § 31), критикував їх Рачки: Biela Chrvatska i biela Srbija і в полєміцї з проф. Ґротом, репрезентантом традиційного погляду (ИзвЂстія Константина Багрянороднаго о Сербахъ и Хорватах. 1880)-Rad jugoslovanske Akademije т. LII i LIX, пор. вказівки Крека 2 с. 323-6, статї Яґіча і Обляка в Archiv fur slavische Philologie т. XVII і XVIII, також у Вестберга Комментарій на записку Ибрагима Ибн-Якуба, розвідка 12, Маркварта Streifzuge гл. 6. Історія і дрібна біблїографія у Нїдерле II гл. 5.

19) Розумію підроблений фундаційний привилей празької катедри (див. в гл, IX); імена племен і місць тут певно не видумані.

20) До такого дивовижного виводу мусїв прийти пок. Рачки в своїй взагалї дуже критичній розвідцї Biela Hrvtska i Biela Srbija, бо не увільнивсь зовсїм, не вважаючи на весь скептицизм що до звістки Константина, від Шафарикового (майже загально принятого) погляду на Велику Хорватію, від чеських гір до середнього Днїстра (Шафарик II §31). Та що! по всїх поступах критики підримує такий вивід in optima forma Останнїй випуск Sl. Starožitnosti Нїдерле (272, 279), що хоче прецїнь бути сінтезом славістичних розслїдів останнїх десятилїть.

21) Особливо в старонїмецькій (північній) формі Harfadha (Harfadha fjoll Герваравсаги-одні толкують се імя як ,, Карпатські“, иньші-як „Хорватські“ гори). Коли-б знатє, що ся назва була звістна на полуднї, вона могло б дуже добре пояснити нам всю сю історію з Хорватією.

22) Сей погляд дотепно розвинув що до руських Хорватів неб. Крижановський в своїй розвідці „Забужная Русь“ (Собраніе сочиненій II, 1890, с. 342 і далї) і кінець кінцем до сього ж погляду, що се імя має „ топічне“, ґеоґрафічне значіннє приходить Маркварт (с. XXXIX). Що назва „Chrobacya“ в приложеню до привислянських країв має тільки історичне (властиво конвенціональне) значіннє, признавав і Т. Войцєховский в своїй книжцї, що носить се імя (Chrobacya с. 2-3), а К. Потканьский в своїй розвідцї Kraków przed Piastami (Rozprawy wydz. hist.-phil. т. XXXV) нарештї зовсїм зіґнорував сих конвенціональних польських Хорватів (пор. його Lachowie с. 208). Клаіч і Кос під Білими (свобідними, незалежними) Хорватами розуміють державу Само. Вестберґ також кладе Білу Хорватію на чесько-словацькі краї, за те Білу Сербію переносить на Галичину, здаєть ся — з огляду на  Βοϊκι. Маркварт вертаєть ся до Хорватії на Вислї, і т. д.

23) Horiti короля Альфреда, Хорватін (так принаймні поправляють) у Масуді, Хорвати лєґенди про св. Вацлава. Недавно Маркварт поставив здогад, що загадкове місто в словянських краях арабської ґеоґрафії IX в. (і відти у ібн-Росте, Кардизі й ин.), читане досї як Джарваб, Джарват, Хурдаб, треба читати „Хорват“ і розуміти тут Краків (Streifzüge с. XXXIV). Вповнї довільний здогад!

24) В курс пустив сю гадку Шафарик, і ще в 1894 р. неб. Партацький в сїй справі вів горячу полеміку з проф. Верхратським в фейлєтонах „Дїла“. На виданих Їречком Karten zur Geschichte des h. Oester. Ung. Reiches (1897) теж виднїють ся  B o i k i  на Днїстрі (мапа VI).

25) Правдоподібнїйше бачити в Βοΐκι  покручену назву Boiohem'a- Чехії, як приймають тепер переважно.

26) Нїдерле заявив, що не може згодити ся з моїм скептичним становищем супроти сеї поднїстрянської Хорватії, але нїчого не міг вказати на доказ її істнованнє. (Slov. star. II с. 2 65-6); його виклад сього питання — взірець довільности і неаргументованности, взагалї частих в його претенсійній, але досить слабко зробленій працї.

27) Істнованнє кількох назв „Дулїби“ в басейнї верхнього Днїстра могло-б вказувати на пограниче дулїбської території (Дулїби коло Ходорова, другі — під Стриєм, третї коло Бучача), але таким відокремленим назвам не можна признавати особливого значіння.

 

ЗАХІДНЯ УКРАЇНСЬКА КОЛЬОНЇЗАЦІЯ, ЇЇ СУЧАСНИЙ ВИГЛЯД; ПОЛЬСКО-УКРАЇНСЬКА ЕТНОҐРАФІЧНА ГРАНИЦЯ, ПОЛЬЩЕННЄ; ПАМЯТЬ РУСИ НАДЪ ВИСЛОЮ; МІШАНІ ТЕРРИТОРІЇ. УКРАЇНСЬКО-БІЛОРУСЬКА ГРАНИЦЯ. ЗАКАРПАТСЬКА РУСЬ — ГРАНИЦЯ СЛОВАЦЬКА Й УГОРСЬКА, СЕМИГОРОД, РУСЬ НА ДУНАЮ; СТАРИННІСТЬ ЗАХІДНЬОЇ КОЛЬОНИЗАЦІЇ, ЇЇ МІШАНІ ТЕРИТОРІЇ, ЇЇ СТРАТИ.

Полишивши на боцї, як непорішене і властиво другорядне питаннє, справу племінного імени, перейдемо до огляду самої західньої української кольонїзації. Як я вже сказав, лїтопись наша дуже мало говорить про сї західнї окраїни (так само і про східнї та полудневі) та й не багато знає про них (приклади тому наведу низше). Тому ми повинні звернутись до реґресивного методу, і виходити з пізнїйших фактів про тутешню українську кольонїзацію.

Як ми вже знаємо, сучасна етноґрафічна українська територія виступає далеко на захід узьким клинцем, затисненим між польською й словацькою людністю. Клинець сей майже досягає верхівя Дунайця й відси розширюючись іде на схід по обох боках Карпатів. Північна границя йде в півнично-східнїм напрямі, займаючи верхівя Попрада, Ропи, Вислоки й Вислока до Сяну  1). В околицї Ярослава уступаєть ся вона з правого боку Сяну на лївий й іде відси на вододїл Висли й вислянського Буга, що має мішану, польсько-українську людність; більш меньш лїнїя середнього Вепра, по сучасним звісткам, має становити ту граничну лїнїю, на схід від котрої український елємент переважає, подекуди переходячи й на правий бік його. В басейнї Нарева він стрічаєть ся з білоруською кольонїзацією, що займає тепер полудневу частину нїманського басейна  2).

На полуднї від Карпат українські осади зачинають ся також від басейна Дунайця, вони одначе тут вже значно пословачені; Узенькою смугою, вже порозриваною і обтятою словацькою кольонїзацією українські осади йдуть по згірям Карпатів вздовж угорської границї над Попрадом, по верхівям Торицї, Топлї, Ондави, Лаборця  3), аж над Угом починаєть ся більша неперервана українська територія, що йде далї між Карпатським хребтом та верхньою Тисою  4) й її притокою Вишевою (Visso) 5), поки не стрічаєть ся на верхівях Вишеви, Бистрицї, Молдави з волоською кольонїзацією. За границями неперерваної української території, на підгірю українські осади йдуть островами між словацьку, а потім між угорську кольонїзацію, далеко на полудень, в басейни Бодрога, Гернада, Солоної (Sájó), Красної й Самоша, хоч сї полудневі українські острови в значній мірі о стільки вже денаціоналїзовані, що про їх українську народність свідчить головно східнїй обряд.

Вже сама фіґура сїєї української етноґрафічної території показує, що ся одностайна українська гірська полоса, з мішаними територіями по обох крилах, з слабими українськими домішками на північ і полудень — то тільки скелєт, з атрофірованими, майже страченими мяснями етноґрафічного тїла. Очевидно, що кольонїзація гірських країв не могла йти зі сходу на захід самим хребтом; українська людність мусїла заходити в гори з рівнин — з півночи, чи північного сходу, й росповсюднювалась річними долинами  6). Само собою також ясно, що теперішнї українські елєменти в мішаних полосах — то в переважній части останки української кольонїзації, а не нові здобутки її: нової масової української кольонїзації в тим напрямі ми не знаємо, а коли вона давнїйше, то мусїла бути давнїйше значнїйша, бо на наших очах український елємент, досить витревалий взагалї, винародозлюєть ся тут на мішаних територіях, в тїснїйшій стичности з переважною чужою кольонїзацією.

Я почну з польсько-української границї. Порівнюючи навіть дати галицьких переписей з останнїх десятолїть, бачимо, що на західнїй граничній лїнії Русини помалу польщать ся: їх приріст звичайно далеко меньший, нїж приріст Поляків, і певна частина їх держить ся ще по традиції „руської віри“, але національність уже стратила  7). А процес сей тягнув ся віками. Польська народність, польська мова, польська культура мала перевагу почавши від XIV в., бо тут була Польська держава, а перевага Руси перед тим трівала коротко і мала всякого рода перерви. Католицизм завсїди був аґресивним, де стрічав ся з православною людністю, і тягнув за собою невідмінно польонїзацію, а православна віра переважно не виходила за границї оборони, та й то часто дуже слабої. Кольонїзаційні змагання тягли українську людність на схід і полудень від дуже давнїх часів (уже в XI в.), а її місця займала не велика, але все не безслідна кольонїзація польська та нїмецька. Підтримувана за польських часів, і навіть ще перед ними, ся нїмецька кольонїзація (часами досить значна) в результаті зміцняла тільки польські елєменти, бо сї Нїмцї-католики польщились ранїйше чи пізнїйше. Коли зважимо се все, прийдемо до переконання, що на сїй польсько-українській границї Русь мусїла понести за той довгий ряд віків великі страти на користь польської народности. І ми дїйсно знайдемо в історичних джерелах цїлий ряд фактів і натяків на такі страти. Привілеґіовані громади міські й сїльські відтїсняють тубильну людність на другий плян і винародовлюють. Костели збудовані на ново або „перероблені“ з православних церков перетягають її на католицтво; закриваннє православних церков тягне за собою католиченнє і польщеннє, і т. д. 8).

Деякі факти ведуть нас так далеко в глубину польської кольонїзації, що се на перший початок здаєть ся неймовірним. В Казимирі над Вислою була церква св. Духа, як видно з руської записи на євалгелію, наданім туди казимирськими міщанами (письмо XV в;) 9). В сусїднім Цмельові (за Вислою) переховалась традиція про руську церкву, а в фундацийнім привілею 1505 р., надаючи сьому місточку нїмецьке право, король зносить заразом противні йому права й звичаї польські і  р у с ь к і  10). Люблин ще в XVI-XVIII в. був одним з визначних огнищ православія і уважавcь питоменним руським містом. На поч. XVI в. (1505) кн. Глинський, роздаючи на церкви гроші з майна кн. Дм. Путятича на виднїйші православні святинї, дає і „на церков святого Спаса“ в Люблинї 5 кіп, а під час брацького руху при кінцї XVI в. (1594) по ініціятиві „мещан релии закону светого греческого“ заведено в Люблинї при сїй церкві православне брацтво. Ще в 1659 р. козаки упоминались між иньшими забраними унїятами „монастира і церкви в Люблинї“. Канонїк Красїньский (1612), описуючи границї Руси (а веде їх з під Кракова: non longe ab urbe Cracovia) 11), між руськими округами згадує Люблинщину. На Українї, під час розбудженя національної свідомости в серединї XVII в., „руську“ землю означали під Краків та по Люблин. Хмельницький рахував на поміч православної Руси по Люблин, по Краків, а „Ляхів“ відгрожувавсь загнати за Вислу, що тут має значити етнографічну польську границю. В проєктах роздїлу Польщі 1657 p. Висла знову виступає як границя Руси і православя, теж і в умові Дорошенка з Турцією (до Висли і Нїмана): очевидно, се був погляд загальний, прийнятий, що Русь і православє сягають до Висли 12).

При світлї сих фактів в зовсїм иньшім світлї стають перед нами походи в Польщу Володимира Вел. і вічні короводи західнїх українських князїв з Польщею: багато української землї, а ще більше — землї з мішаною людністю зіставалось за границями Руської держави, або прилучалось до неї тільки на якийсь час. Запись польської княгинї Оди (кінець Х в.) згадує про Русь на пограничу з Прусами та „руські землї, що протягають ся аж по Краків“, і по всякій імовірности се була Русь не тільки полїтична, а й етноґрафічна — о стільки докладно вона відповідає пізнїйшим етноґрафічним границям. Але пограничний пояс на рівнинї дуже рано був мішаний; вже в XV в. залюдненнє рівнини по Вислоку і Сяну показуєть ся мішаним 13). З люстрацій XVI в. бачимо, яка маса нїмецьких кольонїстів була в Сяніцькім 14), і сей процес накликання чужих кольонїстів звістний нам вже від Данила, а нової сили набрав, коли стало ширитись нїмецьке право. Початки сього бачимо ще за Болеслава Тройденовича, що надав маґдебурське право нїмецькій громадї в Сяноку  15). Але крім сїєї пізнїйшої нїмецької і польської кольонїзації мішаннє етноґрафічних елєментів мусило початись ще давнїйше, через стрічу української кольонїзації з польською.

Коли зважити все те, що ми сказали вище про віковічне ослабленнє українського елєменту на заходї, можна з певною імовірностю висловити здогад, що початкова східно-словянська кольонїзація опанувала була басейн Буга і Сяна і подекуди наближала ся навіть до Висли; та поворотний рух польської кольонїзації спер ся з нею на вододїлах Вепра й Сяна ще в початках, коли ся українська кольонїзація була досить рідка, як на своїй періферії, і вже тодї — дуже рано, зявились мішані території по Вислокам і між Вепром та Вислою. Протягом віків потім польські елєменти припливали сюди, а українські відпливали, а до того й історичні обставини неустанно ослабляли тут українські елєменти на користь польських, і вкінцї тільки неужиточна гірська країна зістала ся міцно в українських руках.

Далї на північнім заходї, на білоруськім пограничу українська територія тепер кінчить ся більш меньш дорогичинською околицею; в басейнї Нарева бачимо вже переходові говори, посереднї між українським і білоруським (заблудовські говори) 16). Українська територія таким чином тепер виступає рогом на північ, в басейнї Буга, між польським і білоруським елєментом, і відповідає полїтичним границям Руси XI-XIII в., що досягали р. Нура, правого притока Буга 17). Північну частину Побужа (Дорогичин, Мельник, Брянськ) часто уважають славянською займанщиною на ятвязьких ґрунтах  18); сей погляд одначе чисто гіпотетичний; про ятвязьку кольонїзацію на Побужу ми нїчого не знаємо 19), як і взагалї не маємо фактів, що вказували-б на якусь пізнїйшу руську кольонїзацію в сїм краю. Тільки той факт, що берестейсько- дорогичинське Побуже якось слабше тримаєть ся Волини, натякає на якусь осібність сього краю — чи етноґрафічну, чи суспільно-полїтичну, тяжко сказати. Апріорно можна признати досить можливим, що північна частина руського Побужа, за Берестєм, виходячи за лїнїю припетсько-нїманського вододїлу, була пізнїйшою займанщиною; але нїяких певних фактів, що свідчили-б тут про пізнїйший характер української кольонїзації, досї нема. Остаточно справа лишаєть ся невиясненою. Дуже багато ще є роботи фільольоґам, археольоґам, етноґрафам, аби положити підвалини для рішення сього питання, як і взагалї для вияснення історії теперішньої границї української території на півночи, її відносин до білоруської та племінного підкладу тутешнього розселення.

Переходячи на полудневі згіря Карпатів, ми і тут бачимо теж явище, що і на північних. Український елємент тримаєть ся дуже добре там, де сидить в збитих масах (навіть зростає, невважаючи на неможливі економічні й культурні відносини й сильну еміґрацію) ; але в мішаних територіях слабне й постійно винародовлюєть ся.

Завважали, що Русини особливо легко підпадають під словацький вплив; нехочі переймати що не будь у Мазурів, вони дуже охоче переймають словацьку мову, навіть ходячи до них на заробітки, тим більше мешкаючи в сусїдстві  20). Тим поясняли масу двоязичних словацько-українських сел на західнїм краю Руси, але треба-б ще прослїдити докладнїйше тутешнї кольонїзаційні відносини: чи не буде теперішня українсько-словацька мішанина в певній мірі також результатом і старої мішаної кольонїзації, а не тільки самого ослаблення українського елєменту на його західнім пограничу. Що одначе в мішаних територіях український елємент тут слабне дїйсно, се не підлягає сумнїву. Русини Спишського комітату переважно вже так пословачені, що тільки грецький обряд і українські елєменти в мові вказують подекуди, що ми маємо до діла з колишніми Русинами, і над сими „руськими могилами“ уже йде завзята суперечка — чи маємо тут пословачених Русинів, чи споконвічних Словаків 21). Документи з попереднїх столїть виказують Русинів там, де вже тепер сидять самі Словаки; ще на початку сього столїтя мали бути значні останки Русинів на Ґронї (Gran), де тепер вже значать ся самі Словаки.

Подібне дїєть ся й на українсько-угорськім пограничу, особливо завдяки державній, суспільній та економічній перевазї мадярського елементу. Ще на початку минулого сього столїтя подорожний Росиянин, переїздячи від Мишкольца через Кошицї на Бардіїв, чув себе серед руської стихиї: „від Мишкольца до границь Польщі (!) села і міста по більшій части заняті Руснаками“ 22). Тут може бути й перебільшеннє. Але число Русинів на рівнинї, між Мадярами таки дїйсно на очах малїє. Які-ж мусів понести страти руський елємент протягом мадярського „тисячолїтя“! Мусимо думати, що українські кольонїї, які й тепер ще переходять за Солону (Sájó), Красну, Самош, лишили ся останками далеко густїйшої колись, коли не масової кольонїзації (слїди її сильно переховались ще в топографічних назвах). Незалежно від початкового розселення, українська людність мала тенденцію іти з своїх суворих гір на рівнину, шукати лекшого хлїба (так повстали й українські кольонїї в Бачцї, над Дунаєм-недалеко устя Тиси, уже в XVIII в.). З другого боку мадярська людність припливала поволї на териториї пограничні з підгірм. В витворених таким чином мішаних територіях український елємент не міг вкінцї удержатись.

В Семигородї вже нема Русинів, вони згинули, можна сказати, на нашій памяти: ще на початку XIX столїття мали бути їх останки  23). Слїд Русинів зістав ся тут тільки в числених хоро- і топоґрафічних назвах на цїлім просторі Семигорода, у всяких мадяризованих, румунїзованих і ґерманізованих назвах — Oroszi, Oroszfalva, Oroshegy, Rusesti, Rusielu, Russdorf, Reusdorfel, Rusz i т. и. 24). Ороґрафічна й топоґрафічна номенклятура Семигорода взагалї зраджує колишню словянську кольонїзацію, на котру аж пізнїйше налягали угорські, волоські, нїмецькї верстви, — кольонїзацію осїлу і культурну від початку: на се вказує факт, що експльотація соляних і рудних богацтв Семигородських гір іде від їх словянських осадників; окно, баня, сольнок-словянські назви для рудних і соляних ям, — сї слова в мадяризованих і румунїзованих топоґрафічних назвах повторяють ся дуже часто 25). В документах сї словянські елєменти виступають, від коли починаєть ся для Семигорода документальний матеріал — в XII в., а численні „руські“ назви на території Семигорода виразно вказують, що той словянський елємент в деякій части був українським  26). Документальні слїди руського імени маємо від XIII в.: нпр. гора Ruscia в грам. 1228 р., місто Forum Ruthenorum, засноване на початку XIII в.; показуєть ся, що Bisseni актів XIII в. теж часом означають Русинів  27). Ще в XV віцї було тут чимало Русинів, як бачимо з з згадки одної папської булї (1446) про численний і великий руський нарід в Угорщинї і Семигородї 28).

На Карпатських горах руське розселеннє не кінчилось. Словянські елєменти в хороґрафії, що служать нам свідками про стару словянську кольонїзацію на всїм протягу Семигорода, не обмежають ся ним, а йдуть і далї на полудневий схід — на територію теперішньої Молдави 29). Руську кольонїзацію на нижнїм Дунаю знаємо документально- вже бачили свідоцтво про неї з нашої лїтописи : „присЂдяху къ Дунаєви“. Останки її держались тут навіть після турецького печенїзько-половецького руху, і були досить значні ще в XII в., коли Галицьке князївство в своїх руках держало нижнїй Дунай („затворивъ Дунаю ворота, суды рядя до Дуная“ — Слово о полку Ігоревім). Тут перебувало велике число риболовів і ріжних промисловців та всякого вільного люду (прототип пізнїйшого козацтва), котрого центром був звістний Берладь (Бирлат) на нижнїм Дунаю  30). З півночи до сеї наддунайської українскої кольонїзації безпосередно притикали українськї кольонїї в Семигородскім гірськім краю, і коли під натиском Печенїгів українські осадники мусїли усуватись з чорноморського побережа, ся чорноморська людність мусїла в певній части рушити ся і в сїм напрямі — в гори, та скріпити початкову кольонїзацію.

Таким чином ми подибуємо Русинів на цїлім полудневім карпатськім підгірю, почавши від Татр до полудневих Трансильваньських Альпів, і далї на полудень — до моря. Як же могло-б і бути инакше ? Коли в загальнім руху словянства на захід і полудень східно-словянська кольонїзація опановала північне підгірє Карпатів, а з другого боку-просторонь між Днїстром і Дунаєм („сЂдяху по ДнЂстру, присЂдяху къ Дунаеви“), цїлком природно, що ся кольонїзація, підіймаючись в гору річками і ними-ж спускаючись на другий бік, мусїла опановати й гірський карпатський пояс, майже порожнїй, позбавлений осїлої людности (бо навіть і оборонці теорії, що останки романїзованих Даків, предки сучасних Волохів, заховались під час великого руху народів в Карпатських, спеціально — в Семигородських горах, признають сї останки незначними). Инакше не могло-б і бути. І розумієть ся, се мусїло початись зараз, скоро українська кольонїзація присунулась до Карпатських гір від півночи і сходу, а се мусїло мати місце десь в VI-VII вв. Тим поясняєть ся, що ми не маємо нїяких звісток про міґрацію Русинів за Карпати: переселення пізнїйшого не було, а при першім розселенню ми взагалї про словянську міґрацію маємо звістки тільки там, де Словяне в своїй кольонїзації приходили до конфлїкту з культурними державами. Переселення Русинів в Угорщину, почавши від Альма до Федор Коріатовича, які виказує пізнїйша угорська історіоґрафія для обяснення української кольонїзації  31), се по части непевні, по части незначні факти, і вони, розумієть ся, не спроможнї обяснити сїєї масової кольонїзації, а про дїйсну українську міґрацію ми не знаходимо нїяких звісток в історичні часи.

По думцї звістного Анонїма — нотаря короля Белї (XII чи XIII в.), ватагу Русинів привів з собою Альм з під Київа, мандруючи до Угорщини через Русь, а провідниками його через Карпати (бо він нїби йшов з Галичини на верхи Уга) були руські вояки і селяни 32). Коли ми зважимо обставини, серед яких мандрували Угри до теперішьої Угорщини — що се була спішна втїкачка від Печенїгів, і навіть, як каже Константан — Печенїги уганяли за Уграми 33), то можемо напевно сказати, що анї Уграм не було в голові забирати з собою Русинів, анї Русини не мали тодї охоти до них прилучатись. Для нас Анонїм тут служить тілько відгомоном загального в XII (чи XIII) в. погляду, що Русини в Угорщинї такі-ж давні осадники як і Угри, і що в Карпатських горах вони вже жили від непамятних часів — коли ще Угри мандрували до Угорщини. І по угорській міґрації вони мусїли зістатись довший час тут панами. Кудою прийшли Угри над Дунай, се річ неясна і суперечна 34); по всякій правдоподобности вони з над нижнього Дунаю до Угорщини мусїли йти коротшими дорогами, заходячи туди від полудня, а не від півночи. Але кудою-б не йшли вони, в усякім разї вони на початках опанували тільки середно-дунайські землї і поволї тільки підбивали собі сусїдні краї. Підгірська карпатська країна остаточно війшла в склад Угорської держави ледви чи скорше XI в.; перед тим вона, разом з галицьким підгірєм, могла, бодай часами входити в круг полїтичного впливу Київа. Але з XI в. належала вона до Угорщини певно, і Карпати звуть ся на Руси Угорськими горами вже в кінцї XI і на початку XII в., з огляду на їх полїтичну приналежність, тим часом як Угрин Симон Кеза, XIII в,. зве їх „Руськими горами“ (Ruthenorum alpes)  35)-з етноґрафічного погляду, чи може з огляду на закарпатську, галицьку Русь.

В Семигородї і на північнім побережу Дунаю виключною і єдиною українська кольонїзація не була. Не кажучи про Волохів, тут від часів початкового розселення мусїла стрічатись східно-словянська і полуднево-словянська (болгарська) кольонїзація. Угорська традиція говорить богато про болгарську зверхність в семигородських землях і хоч се зістаєть ся питаннєм ще не вповнї виясненим, чи Семигород справдї належав до Болгарської держави, — дуже правдоподібно, що в моменти особливої сили Болгарської держави, як напр. в 1-ій пол. Х в., землї на північ від Дунаю входили в круг її полїтичного впливу. Про масову полуднево-словянську кольонїзацію на території Семигорода і Молдави джерела мовчать. Новійшими часами звернено увагу на словянські елєменти в мадярській і волоській мові — що вони в переважній чи значній части взяті з болгарських діалєктів, але се справа мусить бути ще докладнїйше розслїджена 36). Останки семигородських Болгар (особливо в Чегредї), що звернули на себе особливу увагу останнїми часами  37), уважають ся за пізнїйших осадників (XIII-XIV в.) — Богомилів або воєнних невільників.

Стріча з болгарською кольонїзацією зрештою не мала важного значіння: болгарська людність очевидно відпливала з сих країв. Важнїйшим був елємент волоський.

Вище я згадував за суперечку, о скільки волоська людність Семигорода зложилась з місцевих, перехованих з римських часів останків романїзованої людности, і скільки тут мала значіння пізнїйша румунська кольонїзація з балканських земель; там висловив ся як за найбільш правдоподібним, що романські останки тут були, але слабші- зміцнила їх уже пізнїйша міграція з балканських земель. Вона мусїла потопити не тільки словянську кольонїзацію Семигорода, але й теперішньої Валахії й Молдави. Її датують ріжно — і X, і XIII віком, а можна класти ще на давнїйші часи. Волохів (Вlасі) в Семигородї стрічаємо в актах XIII в., але вони мусїли тут зявитись скорше, бо угорська традиція уважає волоську кольонїзацію дуже старою — старшою як угорська  38). При кінцї XII в. маємо виразні звістки про Волохів на північнім боцї Дунаю. По упадку Половцїв, в 2-ій пол. XIII та XIV в., волоська кольонїзація мусїла зміцнитись тут ще більше, і вона залила тутешню українську кольонїзацію — останки старшої кольонїзації, ослабленої турецьким натиском X — XII в., і новійшу, що прибувала на Подунавє від XIII в. 39)

В результатї — українська кольонїзація в басейнї верхньої Тиси задержалась до наших часів (в масах на підгірю, острівцями на рівнині), а в Семигородї і на Подунавю зникла цїлком. На се вплинула неоднаковість кольонїзаційшх обставин. Початкову українську кольонїзацію ми мусимо й тут, на сих західнїх окраїнах віповідно до її екстензивности представляли собі досить рідкою. Її крайні етапи могли заганяти ся далеко, — але вони могли бути тільки дуже слабкі. Тому як на рівнинї Дунаю й Тиси зявились Угри, полудневі українські осади, затоплені чужою людністю, стали винародовлятись під впливом полїтичної і всякої иньшої переваги мадярства. Так само згинули слабі останки української кольонїзації на Подунавю під волоським потопом. На карпатськім підгірю, полишені самі собі, в неінтересних для Мадярів місцевостях Русини протягом віків зміцнили ся й залюднили сї краї збитою масою. В Семигородських же горах вони не були полишені самі собі; східно-полудневу частину їх зайняли Мадяри (Шеклери) і Нїмцї, а головно, що конкурентами Русинів, спеціяльно охочими до гірського, пастушого житя, виступили Волохи. Українські елєменти, які заходили сюди, мусїли тут відразу перемішати ся з волоськими, а що сї припливали далеко інтезивнїйше, а українські кольонїї тутешнї дуже слабко звязані були з територіями своєї масової кольонїзації, тож не удержались і тут. Але їх останки, як ми бачили, були тут ще досить значні в XV в. На нижнїм Дунаю також іще при кінцї XVI в. звістні останки „численної й відважної“ Руси: про них згадує папська інструкція лєґату Комуловичу 1593 p. 40).

Примітки

1) Повіти: Новий Торг, Новий Сонч, Грибів, Горлицї, Ясло. Коросно, де по переписи 1900 р. значило ся коло 61 тис. руської людности. Українська кольонїзація починаєть ся від заходу ґрупою сїл за Попрадом; відрізані від своїх східних земляків польським містечком Північною, вони безпосередно притикають до українських, вже сильно пословачених сел в Спишськім комітатї. На схід від Попрада руські осади підходять під Грибів (Королева руська, Богуша), ідути правим побережем Ропи на північний схід, і з Вислоки переходять, уступаючи на полудень, на верхівя Вислока. За Вислоком, виключивши ту підгірську країну, нема Руси. Край між Вислоком і Сяном залюднений мішаною людністю, і український елємент чисельно слабшає в північно-західному напрямі, в міру віддалення від гір і Сяну; ґрупа „Замішанських“ сїл в луцї Вислока між Коросном і Стришовим становить останнїй виступ: далї руськї осади слабшають і звужують ся до узенького окрайчика над Сяном низше Ярослава, а зараз по тім польська людність переходить і на правий бік Сяну в більших масах і стає майже одноцїльною низше Лежайська по обох боках Сяну.

2) Важнїйша лїтература українсько-польської границї див. в примітках (7); більше в вид. 2.

3) Комітати Спиш, Шариш, Землин.

4) Майже від устя Боршови, трохи вище.

5) Комітати Унгвар, Берег, Уґоча і Марамарош.

6) Говорю про сю кольонїзацію як цїлість; місцями могла вона рухатись і просто горами — але хиба виїмково.

7) Процентова табличка в 2 вид.

8) От нпр. Дубецько, на лївім боцї Сяну. Се тепер чисто польське місто; коло нього село Руська Весь, але в XV в. ся Руська Весь зветь ся Руське або Старе Дубецько (Akta grodzkie і ziemskie XVI N. 1647). Очевидно, старе місто було руське („в Руськім Селі“ і досї українська людність досить сильна), а коло нього засновалось місто на нїмецькім праві і спольщилосъ. Сей факт кидає нам світло і на значіннє такої-ж Руської Веси під Ряшевом, звістної теж з XV віка, (ibid.N.1394): я мабуть не помилюсь, сказавши, що се — старий, український Ряшів (коло неї і „Старе місто“). Взагалї на цїлім порічю Сянового колїна в околицї Дубецька і Динова українська людність уже сильно розведена й перебита польськими осадами. Вона малїє на наших очах, польщить ся і латинщить ся під напором католицьких духовних і світських чинників; латинські сьвященики рік за роком прилучають поодиноких осіб до латинської церкви й польської народности, а часом удаєть ся притягнути й цїлі осади місцями людність ще держить ся по традиції „руської“ церкви, але вже стратила мову й говорить по польськи; місцями задержали ся приписні (філїальні) церкви в маленьких українських кольонїях, як памятка колись більших громад або самостійних парафій. В самім Дубецьку нпр., невважаючи на істнованнє руської парохії, українська людність малїє: за 70 лїт (1883-1903), замість аби подвоїти ся, вона зменьшила ся о цїлу третину. В Динові з колишньої парафії лишила ся горстка гр.-католиків, яких ледве держить іще при „руській вірі“ старенька церква. Церква, що стояла до кінця XVIII в. в Сяноку, була, як оповідає традиція, закуплена в Ясеницї (між Диновим і Коросном)-а там уже давно нема Русинів. В сусїднім селї Веселій (також на захід від Динова), не знаю чи є тепер яка українська душа, але старі люди памятали в нїм ще недавно, що тутешнї люде були Русинами, і ще недавно „переробила“ їх на Поляків якась панї, збудувавши латинську каплицю, з котрої виріс потім костел. повище Динова с. Кремінна на Сянї; тут теж була давнїйше руська парафія, лишила ся старенька приписна церква і горстка гр.-католиків, що за останнї 70 лїт також змалїла о цїлу третину; церковцю пробували захопити католики за помочию підробленого ключа на костел, але унїятам удало ся її відборонити. Див. шематизми Перемишльської єпархії 1833 і 1908 p. Про латинщеннє тутешнїх сїл — брошюра Ром. Прислопского ПримЂръ лятинизаторской гакаты на рубежахъ Галицкой Руси, Перемишль, 1902: тут про Кремінну. Про Веселу Zbiór wiadonaości do antropologii krajowej XIII с. 151. Такі факти захоплювання руських церков, свіжі в памяти нашій по кількох процесах недавнїх лїт, розуміють ся, не новина. Звісний цїкавий лист властительки Динівського ключа Катерини. Вановскої з 1593 року, де вона подає до відомости, що пеклуючись про душі своїх підданих, насамперед спровадила на села єзуїтів з Ярослава, а потім позабирала на костели руські церкви в с. Іздебках. Лубній, Голоднім, Бахорі, Вару й на Динівськім передмістю та уфундувала на них латинські парохії, аби вони навертали Русинів на латинство й пильнували, аби руських дїтей не хрещено у попів. Harasiewicx Annales eccltsiat ruthcnae s. 53-5. Правда, Русини в сих селах поставили собі нові церкви й є тут іще досї численні громади українські, але сей і подібні документи й факти дають розуміти, якими дорогами збільшало ся число тутешнїх латинників-Поляків. В луцї Сяна між Дубецьком і Переворськом українська людність ще в XVIII в. зовсїм инакше виглядала. В Порохницькім деканатї, що тепер числять одинадцять парафій, в XVIII в. було їх по над тридцять.Тепер нпр. в Кошичах, що тодї мали свою гр. кат. парафію, є всього 13 душ, Челятичах 12, Хлопичах 5 гр. кат. обряду, і хлопицьку церкву правительство віддало на костел. Шематизм перем. 1879 р. с. 325 і 452, (розпорядженнє про хлопицьку церкву). Зубрицький Знадоби для характеристики духовенства XVIII в. — Збірник іст.-філ. секції т. V с. 18. Церковні візити з середини XVIII в. дають місцями інтересні вказівки, як руські (унїятські) ґрупи переходили в руки латинників, що переставали давати датки на церкву. Під Ряшевом зацілів лише острівець з трьох сїл (Залїсє, Біла, Матисівка), облитий на около мазурською кольонїзацією; в Ряшеві держить ся традиція про руську церкву, на місцї теперішнього костьола, в сусїдній Маляві і Луцї — також про руські Церкви перетворені на костели. „Руське село“ під Ряшевим — той правдоподібний Старий Ряшів, уже в 1-й пол. XIX в. мало кілька лише душ гр.-кат. (Див. ще в 2 вид.).

9) Опись Румянцевскаго музея с. 185, В Сендомирі також часто припускають руську церкву, опираючи ся на Іпат. с. 564, але тут мова йде мабуть про костел.

10) Starožytna Polska 2 II с. 385.

11) Mizleri Historiarum Poloniae et m. d. Lithnaniae scriptorum collectio I с. 418: quae Carpathios montes attingit non longe ab urbe Cracovia.

12) Michałowski Księga pamiętnicza c. 375-6. Акты южной и зап. Россіи III с. 557: городы по Вислу рЂку и въ которыхъ жили русскіе люди благочестивые и церкви были“. IX с. 167: „Русскій народ роздЂлися нынЂ въ различные страны людей... и съ другіе стороны отъ рЂки Вислы, и изъ третьей страды отъ Немана, и изъ четвертые страны отъ СЂвска и Путивля“.

13) Нпр. вибравши з сяніцьких актів XV в. згадки про руські церкви і священників, бачу, що вони більше меньше припадають на села, ще й тепер зістались українськими. Лялин (теп. Ялин), українське село за Сяном, називаєть ся вже тодї Лялин Руський (Ruthenicalis), і коло нього сидить Лялин Нїмецький (Theutonicalis, Аllemanicum), як поруч українських осад, бачимо вже засаджені чужими насельниками нове Дубецько, Ряшів.

14) Жерела до історії України-Руси т. II (люстр. 1565 р.).

15) Див. т. V c. 223 і далї.

16) На лївім боцї Буга констатують українську територію дальше, до м. Стердиня (Ріттіх); в нїй бачать теж переходи від українського до білоруського (Соболєвский).

17) Див. т. II c. 369 і далї.

18) Jaroszewicz Obraz Litwy I с. 17; див. до сеї справи Барсова2 с. 41 (він кладе ятвязьку кольонїзацію на Нїманї й його полудневих притоках до вододїлу з Бугом і Припетю), Андріяшева Очеркъ ист. Волынской зем. с. 39.

19) В XIII в., коли ми дїйсно маємо звістки про Ятвягів, бачимо їх за Наревом і Бобром.

20) Головацький Нар. пЂсни І с. 743, Broch в Archiv fur sl. Phil. т. XVII на вступі, т. XIX с. 17.

21) Статї Шкультетого, Мишика, Цамбеля, Гнатюка.

22) Броневскій Путешествіе отъ Тріеста до С.-Петербуга въ 1810 г. (1828) I с. 192, теж І. 137, 159, 163-див. Ламанского Славяне въ М. Азіи й т. и., додатки с. 56.

23) Про се див. в примітках (7).

24) Див. мапку назв звязаних з Русю у Піча Die dacischen Slaven с. 253, Кочубинскій op. c. с. 65.

25) Матеріал зібраний у Кочубинского І с. 15 і далї.

26) Др. Піч (Die dacische Slaven с. 257) бачить і в типі місцевої людности слїди руського елєменту, пор. Отчетъ Филевича с. 19.

27) Ще письменники XVIII (як Бенке, Едер) висловляли здогад, що Bissenі то Русини; Кочубинський догадувавсь, що ся назва в актах XIII-XIV в. означає Русинів (с. 63), хоч се імя значить властиво Печенїгів; Філєвіч переконав ся, що в ориґіналї грамоти 1324 p. замісь Bisseni стоїть Rutheni; з того виходило-б, що сї імена часом уживались без ріжницї (грамота у Филевича Отчетъ с. 27, див. про неї тамже с. 9-10, 12-13).

28) Quod in regno Ungariae illusque confinibus et Transsyluanis partibus nonnulli Rutheni nuncupati gens quidem satis populosa et grandis numero existant. Katonae Historia critica Hungariae ducum XIII p. 497.

29) На їх вказав ще Реслєр op. c. с. 325.

30) Про наддунайську Русь див. більше в т. II гл. 7.

31) Вони вичислені вир. у Черніґа (II с. 146): Русини приходять на Угорщину чотирма наворотами: з Уграми, за герцога Тоска, з Предславою-жінкою Кольомана і з Федором Коріатовичем.

32) Анонїм у Ендлїхера Rerum hungaricarum monumenta Arpadiana гл. 10: Similiter (як і Половцї) et multi de Ruthenis, Almo duci adherentes, secum, in Раnoniam venerunt, quorum posteritas in hodiernum diem Per diuersa loca in Hungaria habitat (пор. гл. 12).

33) De adm. 38.

34) Піч нпр. боронить і тепер оповідання Анонїма, що Угри прийшли через Карпати з півночи (Der nationale Kampf с. 65-5), Реслєр вів їх через залізні ворота (162), Ґрот (с. 307) через гори в сусїдстві Зелїзних Ворот., і т. д.

35) Кн. 2 гл. l.

36) Про се нпр. розвідки Ашбота — Die Anfange der ungarisch-slavischen ethnischen Berührung — Archiv XXII, Болгарское шт и славянскія заимствованныя слова венгерскаго языка — ИзвЂстія отд. рус. яз. и слов. 1902, IV. Також Яґіча Zur Entstehungsgeschichte der kirchenslavischen Sprache (Denkschriften віденські т. 47, 1902) II с. 376. Яґіч вказував в топографічних назвах Семигорода словянські неруські назви (Archiv XIX с. 237, .пор XX с. 22 — 3). Справа ся також вимагає близшого розяснення.

37) Окрім праць вичислених вище, згадати треба ще розвідки Конева і Мілєтіча, Блъгарски прЂгледъ 1894, XI і 1896, VI, статї Мілєтіча в Сборнику болгар, мінїстерства: СедмиградскитЂ Блъгары (т. XIII) і Зеселението на католишкитЬ Блъгары въ Седмиградско и Банатъ — т. XIV, і рецензію Їречка в Archiv für slavische Phil. т. XX.

38) Анонїм гл. 24.

39) Цїкава згадка Длуґоша (ще досить близького часом до сїеї волоської міґрації на півничний берег Дунаю): він знає про витисненнє Волохами з подунайської Волощини руських осадників, „давніх володарів і мешканцїв“ сих країв — Hist. Polon. X с. 277 вид. Пшездєцкого. Можна б підозрівати, що Длуґош тут виходить із згадки нашої лїтописи, як Волохи виперли з дунайських країв Словян; але бо Длуґош говорить про новійшу кольонїзацію Волохів, і не про словянських, а спеціально руських осадників, випертих відти ними.

40) Li Russiani che sono popoli vicini a questi ma su le rive del Danubio de piu numero et piu feroci dell' altri — Русская историческая библіотека, VIII с. 57.

 

ТУРЕЦЬКА МІҐРАЦІЯ, ХОЗАРИ, ХОЗАРСЬКА ДЕРЖАВА, ЇЇ ХАРАКТЕР І КУЛЬТУРНЕ ЗНАЧІННЄ, ТУРЕЦЬКИЙ НАТИСК.

Так виглядає українська кольонїзація з доби великого словянського розселення. Її максимальне розширеннє одначе не було трівким і скоро поносить великі утрати, особливо в степовім поясї.

Рух східнословянських племен на полудень, прокинувши ся під час гунського походу, неустанно розвивав ся потім в V і VI віцї, не вважаючи на трівожне тутешнє житє, серед невпинного руху нових турецьких орд і останків старої людности Чорноморя, що стихійним потоком сунули на захід і знову відливали на схід коли якась перешкода спиняла їх дальший похід. Серед сеї степової грози, не жахаючи ся її, словянські осадники до пол. VI в., як ми бачили, встигли опанувати все побереже від Дунаю до Подоня. Вони вміли, видко, приладити ся до трівожного, воєвничого тутешнього житя, вміли знайти ся в нїм, не гірше тих турецьких чи угорських орд, що блукали степами, по між словянські осади. Словянські добровольцї дотримували їм товариства в походах, прилучали ся до їх мандрівок, розбійничих походів на задунайські чи иньші краї. Потім, з переходом Аварів, наступило деяке заспокоєннє. Турецько-фінські орди на Подоню і Поволжу орґанїзовали ся під проводом Хозарської орди і загородили турецькому потокови дорогу з Азії до Европи на яких два-три столїтя і дали трохи спокійнїйше пожитє нашому Чорноморю

Було се явище не звичайне в житю чорноморських степів і варто придивити ся сим рідким ордам, яких роля в історії словянської кольонїзації і культури виїмково випадає позитивно, а не руїнно, як иньших. На жаль, відомости про Хозар дуже убогі і далеко не виясняють інтереснїйших питань звязаних з історією їх і відносинами до східно-словянського розселення.

Етнічний склад орд, обєднаних під іменем Хозар, був неодностайний, Арабський ґеоґраф XIII в. Абульфеда каже, що між Хозарами були два цїлком відмінні типи — чорний і білявий; деякі иньші факти також підпирають гадку про помішаннє у Хозар етнїчних елєментів-що се був комплєкс досить ріжнорідного етноґрафічного складу, з ріжних орд, які в сїм турецько-фінськім потоцї племен приплили на Подонє. Був висловлений здогад, що основа Хозарської орди була фінсько-угорська, а підпала турецькому впливу-чи то культурно чи то через завойованє якоюсь турецькою ордою. Назви вищих урядів у Хозар-турецькі. Істахрі каже, що й мова хозарська подібна до турецької. Але могли бути тут і иньші ще етнїчні елєменти 1).

Під їх пізнїйшим іменем стрічаємо Хозар вперше в персидській війнї Гераклїя, розпочатій 622 р.: вони виступають у нїй як союзники Візантиї проти Персів  2). Але досить правдоподібно, що се той сам нарід, який перед тим виступав під назвою Акацірів, відомою нам вже з середини V в. Ті Акаціри тодї сидїли десь в землях середнього Дону чи Волги, в близшім сусїдстві Болгарів 3) Вже за Атилї вони тримались союза з Візантиєю й воювали з Атилею; але потім добровільно піддались Гунам  4). Турецький натиск в серединї VI в. дав себе почути і сим Акацірам: їх підбили собі Сараґури, потиснені Савирами — якась турецька чи мішана орда. Ся нова сполучена сараґурсько-акацірська орда входить теж в союз з Візантиєю, для добирання „дарунків“. Може в звязку з сим, в інтересах візантийської полїтики, розпочинає вона походи на Персію  5). Тотожність політики сих Акацірів VI в. з пізнїйшою хозарською теж може служити доводом що під назвою Акацірів виступали тіж Хозари 6).

Коли головні маси Болгар рушили з азовських сторін на захід Хозари розширюють ся тут на їх старих кочовищах, підбивають собі останки болгарських орд коло Дону  7), опановують північно-східнє каспійське побереже, а навіть пробують підбити Закавказє. Цїле столїтє — від середини VII до пол. VIII в. переходить в завзятущій боротьбі Хозар (вже під сим їх іменем) з арабським калїфатом, що опанувавши персидську державу Сасанїдів, хотїв прилучити й полудневий Кавказ. В результатї сеї боротьби Закавказє лишилось при Арабах. Хозарська границя від середини VIII в. не йшла далї на полудень за Дербент, де ще Сасанїди збудовали були стїну для оборони від Хозар 8).

На жаль, дуже бідні відомости маємо про розпростореннє Хозарської держави на північ від Кавказу, як раз більше для нас інтересне. 3 подїй кінця VII і поч. VIII в. бачимо, що Хозари були панами на Керченській протоцї (в Фанаґорії — Тмуторокани), і в східнїм Криму, — навіть в Корсунї зявив ся був на якийсь час їх намістник (тудун). Корсунь одначе зістав ся при Візантиї, але в східнїм Криму Хозари тримались довго  9). Наша лїтопись каже, що певний час їх зверхність признавали східно-словянські племена, не тільки подонські, а й подальші, як Вятичі на Оцї, Радимичі на Сожу, а навіть і Поляне; Вятичі по її словам зіставали ся під зверхністю Хозар навіть ще в другій половинї Х в. В листї хозарського кагана Йосифа (нїби то з другої половини Х в.) Хозарська держава на півночи досягає кочовищ Угрів (Ганґрін), на північнім сходї — Яіка  10).

Але центром хозарської держави були прикаспійські землї — на устю Волги лежала їх столиця Ітиль; далї на полудень, недалеко устя Терека був славний своїми виноградними садами Семендер  11). Тут при Каспійським морі мусїла сидїти й властива хозарська людність. Араб ібн-Хаукаль (X в.) каже, що вона жила в плетених з хащу хатах, обмазаних глиною; з оповідання кагана Йосифа виходить теж, що се була людність осїла, жила з хлїборобства й городництва; уживала головно рибу й рис, що мабуть сїяв ся на місцї  12).

Державний устрій Хозар був дуалїстичний, досить звичайний у народів турецького кореня або культури: голова держави каган був окруженний надзвичайним поважаннєм, але не мав дїйсної власти, а правив державою властиво його намістник — беґ. В сим відгадували слїди колишнього підбиття Хозар якоюсь чужою (турецькою) ордою; але може бути, що се було узурпацією власти з боку начальників війська — беґів. Як зазначують Араби, се була одинока держава в тих краях з постійним військом, рекрутованим з магометан і Словян 13), і власть бега опирала ся на війську. Полїтичний устрій мав загалом визначати ся великою толєранцією для ріжноплеменних підданих, хоч у теорії власть кагана була вповні деспотичною.

Хозарські міста мали важне значіннє як посередники в торговлї й культурних зносинах Европи й Сходу. В Ітилї, як оповідає Масуді (1 пол. X в.), було сїм судів — два для магометан, два для Хозар, два для місцевих християн і оден для Словян, Руси й иньших поган. Подібне оповідаєть ся й за Семендер: магометани мали там мечети, християни — церкви. Жиди — божниці  14). Хозарія провадила велику торговлю з Словянами й иньшими східно-европейськими народами й служила для них посередницею в зносинах з калїфатом і передньою Азією, подібно як і Болгар, столиця поволжських Болгар.

Ще важнійше культурне значіннє мала Хозарська держава, як забороло східньої Европи проти азийських орд. Ми маємо докладнїйші відомости про се тільки з Х в., але вони кидають світло взагалї на становище Хозарської держави. В Х в. Хозари не дозволяли турецькій орді Узів переходити з-за Волги в чорноморські степи і рівнож не перепускали на схід европейських пиратів-Русинів, що човнами ходили грабувати каспійські береги  15). В тім удержанню спокою був економічний інтерес Хозарської держави, що мала під своєю зверхністю і чорноморські і прикаспійські землї та вибирала доходи з торговлї сих земель. Тодї, в Х в., Хозарія була вже на стільки слаба, що не завсїди могла служити таким, заборолом для сих розбійничих обостороннїх походів; але в VIII — IX в. була вона сильнїйша, й значіннє її в сїм удежанню спокою й опіцї торговлї було більше.

На жаль, маємо дуже бідні відомости про сю цїкаву боротьбу Хозар з турецькими ордами. Орда алтайських Турків, що в другій половинї VI в. опанувала була прикаспійські землї, очевидно, незабаром втратила свою силу на заходї. Натомість в IX в. починають натискати на Хозарів Угри і Печенїги. В арабських джерелах є звістки що в серединї IX в. на Хозар так сильно натиснули турецькі орди, що вони просили помочи у Арабів  16). В кінцї IX в. Хозари, не мігши дати собі ради з Печенїгами, перепустили сю орду в Европу  17), і дальша східня полїтика їх лежить в здержуванню орди Узів.

Взагалї почавши з кінця IX в. Хозарська держава хилить ся й упадає. Як бачимо з оповідання Константина Порфирородного, Хозари тодї мали проти себе з полудня кавказьких Алянів і Чорних Болгар, що були вже незалежні від них, зі сходу орду Узів, з заходу Печенїгів 18). Візантия зміцнила своє становище в Криму і ограничила хозарські впливи з сього боку, а на Днїпрі формуєть ся Руська держава, що не тільки забирає словянські народи з під зверхности Хозарів, але й нищить їх державу своїми походами. Симптомом упадка Хозарської держави уже з IX в., крім згаданої звістки Арабів про їх безрадність в боротьбі з Турками, служить звістний епізод з побудованнєм Саркела на Дону за цїсаря Теофіля, переказаний у Константина Порф. Як нї толкувати сей, в подробицях досить загадковий епізод (чи так, що ту кріпость поставили Греки з власної ініціативи, як забороло для своїх кримських земель против Хозар 19), чи дїйсно — як оповідає Константин, зробили вони се на прошеннє своїх союзників Хозарів і для їх оборони), — в кождім разї сей факт показує, що тодї, в 1-ій пол. IX в. Хозари вже сильно підупали. Коли кріпость ставила ся для оборони Хозарів, як категорично каже Константин, то таким небезпечним сусїдом Хозарів від заходу були тодї Угри 20), а може вже й Русь починала непокоїти Хозарію, і поставлений на Дону Саркел міг мати спеціяльною метою — заступити їй дорогу з Дону на Волгу та на Каспійське море 21): як раз сї походи страшенно нищили Хозарію в X в. і вкінцї привели до останнього удару за Святослава, що звів до марних останків колишню славну хозарську державу.

Крім ворогів стороннїх на ослабленнє Хозарів в Х в. вплинула якась внутрішня боротьба, звісна нам з короткої згадки у Константина Порфир.: по його словам, між Хозарами десь при кінцї IX в. настала внутрішня війна і побита партия вийшла й прилучилась до Угрів 22).

Примітки

1) Про Хозарів окрім старої книжки Френа (Frahn), де зведено декотрі арабські тексти про них — De Chasaris excerpta ex scriptoribus arabicis (1822) див. статї Ґріґорєва в збірнику його „Россія и Азія“: Обзоръ политической исторіи Хозаровъ і О двойственности власти у Хозаровъ. Далї S. Cassel Der chasarische Königsbrief aus dem 10. Jahrh, Берлїн, 1876, H. Howorth The Khazars ware the ugrians or turcs (Труды III междунар. съЂзда оріенталистовь въ ПетербургЂ, II 1879). Голубовского Болгаре и Хазары (Кіевская Старина 1888, VII, тут вичислена иньша лїтература). Tomaschek Die Gothen in Taurien. Куникъ О записи готскаго топарха с. 84. Гаркави Ein Briefwechsel zwischen Cordova und Astrachan (Russische Revue 1875), Die Schicksale des chasarisceh Briefwechsels (ib. 1877) і Сказанія еврейскихъ писателей о Хозарахъ в Трудах петерб. археологич. общества т. XVII, також Еврейская библіотека т. VII, 1879, і в Трудах IV археол. зїзда I (НЂкоторыя даныя по истор. геогр. Россіи). Westberg Beiträge zur Klärung oriental. Quellen (ИзвЂстія петерб. ак., 1899) і Къ анализу вост. источниковъ (Ж. М. Н. П. 1908). Marquart Osteuropäische und ostasiatische Streifzüge (1903). H. Kutschera Die Chasaren, 1909 (2 вид. 1910)-слабка ділєтантська компіляція.

2) Теофан с. 315.

3) Пор. Йордан гл. 5.

4) Пріск — Excerpta hist. I. с. 180, 189 (298-9, 310 Hist. gr. min).

5) Пріск в Hist. gr. m. с. 341, 346 (158, 161-1 ed. Bonn.).

6) Акацірів мав за Хозарів вже Ґеоґраф Равенський: quos Chazaros suprascriptus Iordanis Agaziros vocat (IV, l). Маркварт, недавно на місце сього ототожнення поставив ряд иньших (що Акаціри се Угри, або знов що се Мордва — с. 40 і XXIV), але нїяких поважних арґументів за такі толковання, а против ототожнювання Акацірів з Хозарами він не вмів навести. Згадаю толкованнє Акацірів дане Говордзом, як „Білих Хозар“ (від тур. ак, білий). Иньше толкованнє, підтримане недавно Марквартом-„лїсові люде“ (від турецького аґач, дерево).

7) Теофан с. 358. Пор. лист кагана Йосифа (вид. Гаркаві як вище). В повнім тексті інтересна згадка, що Хозари зайняли місця народу Ванантар, вигнавши їх. Найбільш правдоподібно, що маємо тут варіант назви Огхондор-Болгарів (пор. вище на с. 158 варіанти: Вогхондор, Уну-гундур й ин.); иньші толковання: Венеди, Анти, Вятичі і т. и.

8) Про сї війни у Ґріґорєва с. 51 — 7.

9) Никифор ed. de Boor p. 41, 45. Теофан с. 378, 378. Катольоґ єпархій вид. de Boor (Zeitschrift für Kirchengeschichte, 1891). Житиє Кирила. Див. вище с. 100.

10) Ганґрін-vulgata, але правдоподібна; в перекдадї повного тексту виданім Гаркаві (Еврейская библіотека, VII с. 160, пор. Труди IV зїзда) маємо: Гаґрії. Між підвласними народами в сїм текстї бачимо „Велтит (або Венентин, Ванантят)..., Север (Савар, Суур), Славіунъ“; Велтит толкують як Вятичів, Север як Сїверу; але обидва імени можуть бути й анахронїчною ремісценцією тутешнїх Венантарів і Савирів. Лист сей не перестає бути загадкою; але як він сам по собі навіть і апокріф, то здаєть ся має якісь реальні підстави в традиції.

11) Вестберґ op. c.

12) Див. у Гаркаві Сказанія мусульманскихъ писателей с. 92 і 220, лист. Йосифа — Евр. библ. с. 161. 5) Масуді — у Гаркаві с. 130.

13) Масуді — у Гаркаві с. 130.

14) У Гаркави Сказанія с. 129 — 130 і 220, пор. катальоґ єпархій де-Боора, де виступає епіскоп ό 'Αστήλ — правдоподібно Ітиль.

15) У Гаркави op. c. с. 181, Каган Йосиф — Евр. биб. с. 160-1. Аналїз звісток у Маркварта с. 337 — 341.

16) Ібн-ель-Асір у Григорьева с. 58.

17) Константин Порфир. De admin. imp. с. 37, Константин тільки хибно толкує сей факт, що то Хозари навмисно, в спілцї з Узами, прогнали Печенїгів в Европу.

18) De adm. 10-12.

19) Таку гадку висловив Успенский, переносячи заразом сей епізод 1-ої полов. IX на початок Х в. (Византійскія владЂнія на сЂверномь берегу Чернаго моря въ IX и Х вв., Кіевская Старина 1889, V). Хоч оброблена ним дуже делїкатно, ся гадка лишаєть ся все таки лише гіпотезою супроти категоричних свідоцтв Константина, що до фактичної вірности незбитих. Полєміка Успенского з Васїлєвским в сій справі в Ж. М. Н. П. і К. С. 1889. Див. іще Даманского Житіє св. Кирилла — Ж. М. Н. П. 1903, VI с. 353-4.

20) Пор. арабську звістку (IX в.): „Кажуть, що давнїйшими часами Хозари, боячи ся Мадярів та иньших сусїднїх народів, копали рови на оборону“ (ИзвЂстія ибн-Даста с. 27).

21) Як місце Саркела вказують на городище на лївім боцї Дону, на грунтах с. Цимлянської, де розкопки показали слїди мурів з цегли, фраґменти візантийських кольон (може церкви), хрести і монети візантийські і руські. Див. В. Сизовъ Раскопки близь Цимлянской ст. на Дону, Труды VI съЂзда т. IV; Поповъ ГдЂ была хозарская крЂпость Саркелъ — Труди IX археол. зїзда т.І і тамже т. II с. 102-діскусія; ЗвЂревъ Матеріалы по археол. Дона (Памят. кн. Воронеж. губ. 1894). Ласкинъ Сочиненія Константина Багрянороднаго с. 223 і далї. Вестберґ op. c. розд. 4 і Маркварт гл. І (инакші гадки).

22) De adm. 39.

 

МАНДРІВКА УГРІВ, ЇХ ПОБУТ НА ЧОРНОМОРЇ, НАПАДИ НА СЛОВЯН.

Я вже згадав, що в листї кагана Йосифа північна границя Хозарської держави протягаєть ся до Угрів; звістка ся в кождім разї правдоподібна, і може не без впливу хозарського натиску західня частина угорського народу, віддїлившись, пустила ся на захід, під іменем Угрів-Мадярів. Тепер знаємо зовсїм певно, що в Уграх, або Мадярах, як вони себе звуть, маємо нарід фінського кореня, найбільше зближений до теперішнїх зауральських Воґулів і Остяків (західнї сусїди — Зиряне й Вотяки досї звуть сї народи Jögra) 1). Але як показує мова, сей фінський елємент підпав значним впливам турецьких елєментів, що могло стати ся чи то через зносини або мішаннє, чи то через завойованнє. Константин Порфирородний оповідає про хозарську зверхність над Уграми й прилученнє до них певної части Хозар; могло бути й більше таких фактів примішування до угорської орди елєментів турецьких або пановання над нею Турків 1).

Нема нїяких певних відомостей про те, коли відлучились Мадяри від своїх земляків і пустили ся в мандрівку на захід 2). Константин Порфирородний 3) — одиноке більш певне джерело про угорську міґрацію оповідає, що „Турки“ (як він зве Мадяр) за давнїх часів сидїли коло Хозар, під їх зверхністю той край звав ся Лебедією, по імени головного угорського „воєводи“ βοεβόδου ), і був на ріцї Χιδμάς инакше Χιγγουλούς . Під натиском Печенїгів Угри розбились на дві частини: одна зісталась на сходї (у Константина — коло Персії), друга перейшла в край Ателькузу і звідти потім еміґрувала на середнїй Дунай. Але при тім виходить, що Угри сиділи коло Хозар тільки три роки; Печенїги прийшли в Европу при кінцї IX в., а вже 893 р. Угри емігрували на середнїй Дунай. Таким чином сей цїлий перехід Угрів через чорноморські степи виходить у Константина незвичайно швидким, щось подібно як у Аварів. Се само по собі досить сумнївне і будило ріжні підозріння що до своєї достовірности. Тепер же не може вже бути ніякої непевности в нїм, що угорська мандрівка з над — Уралу над Дунай в дїйсности розтягнула ся на довгий час, що найменьше яке столїтє. Против пізнїйшої звістки Константина маємо сучасні арабські відомости. Ряд арабських письменників переказують нам звістки про Угрів з часів їх мандрівки, і йдуть сї звістки, очевидно, з джерела середини IX в., або другої чверти його; Угри тодї сиділи в чорноморських або прикавказьких степах і були звісні як воєвнича, розбійнича орда, що сильно докучала своїм сусїдам 5). З огляду на се мандрівку Угрів з-за Волги приходить ся посунути назад против Константинової дати дуже значно, принаймнї на початки IX в. З тим набирають вірогідности й ріжні звістки про Угрів на західнїх границях в другій половинї IX в. Очевидно, Константин в своїм оповіданню збив до купи факти з довшого часу 6).

Що до місць, де Угри, по словам Константина, перебували в сїй міґрацїі, то Лебедию зовсїм не можна докладно означити ; уміщують її між Днїпром і Доном (Χιγγουλούς тодї міг би бути Орелею, „єгоже Русь зоветь Уголъ“) 7), але все се зовсїм гіпотетичне. „Ателькузу“ ж безперечно означає край на лївім боцї Дунаю (від Дунаю до Днїстра чи аж до Днїпра — сього не можна знати). Саме слово толкують як „річка Кузу“, край над Кузу. Се була вже остання станція Угрів по дорозї до середнодунайських країв. Перед тим по словам арабського джерела вони сидїли над „двома ріками, що течуть в Римське (Чорне) море“, в сусїдстві Кавказьких гір, мабуть над Азовським морем (коло Кубани або Дону). Весь сей час вони пробували таким чином в безпосереднїм сусїдстві наших племен 8); але се сусїдство Угрів, по словам арабського джерела, для наших племен було дуже гірке і мусїло прикро відбити ся на чорноморській кольонїзації. „Вони панують над всїми сусїднїми Словянами, обтяжають їх тяжкою даниною і поводять ся з ними як з своїми невільниками. „Вони неустанно нападають на Словян“. „Воюючи Словян, вони забирають у них невільників та відводять їх берегом морським до одної з пристаней римських, що зветь ся Karch (мабуть Керч). Греки виходять їм на зустріч, Мадяри заводять торг з ними, віддають їм своїх невільників, а за те дістають грецькі наволоки, кольористі коври й иньші грецькі товари“  9). Наша Повість, знаючи про перехід Угрів, нїчого не каже за якесь „примучуваннє“ від них. Вона говорить тільки про один епізод, що якась ватага угорська йшла попри Київ, але й се оповіданнє виглядає на книжне обясненнє того, як зявилось урочище Угорське в Київі 10). Наш книжник, мавши нагоду кілька разів говорити про Угрів і знавши якусь память про них в традиції, очевидно нїчого не чув і не умів нїчого сказати про якусь біду від них, як росказав про Аварів. Біда дотикала більш полудневої кольонїзації, що мало інтересовала Киян, хоч без сумнїву дуже сильно відбила на тутешнїм українськім житю.

Побут Угрів в наших степах закінчив ся в 890-х роках. З своїх становищ над долїшнїм Дунаєм Угри на заклик Візантиї взяли участь у війнї Греків з Болгарами; але Болгари напустили на них Печенїгів, і попавши між два огнї, Угри пустили ся в гору Дунаєм- на колишнї кочовища Гунів і Аварів, і тут осїли. Тим закінчила ся їх мандрівка.

Примітки

1) Вінклєр у своїй статї на підставі язикових явищ уставляє такий ряд впливів, яким підпадала фінська основа Угрів: турецький, монгольський, дравідійський, іранський, кавказький. Дравідійські впливи, коли-б на них здатись, вказували-б на глубокий Іран, кавказькі — на краї прикавказькі, як на етапи сеї міґрації. Побут угорської орди в кавказьких краях доказує Зічі також і археольоґічними вказівками.

2) З лїтератури початків Угрів і їх міґрації занотую дещо для нас цїкавійше: Hunfalvy Ethnographie von Ungarn, 1877, йогож Die Ungarn oder Magyaren (Die Völker Österreichs-Ungarns, 1881). Vambery Ursprung von Magyaren і критику Hunfalvy: Vambery's Ursprung der Magyaren, 1883. Гроть Моравія и Мадьяры, 1881, Géza Kuun Kelationum Hungaroram cum oriente historia antiquissima, 1895. E. Zichy La migration de la race hongroise, другий титул: Voyages au Caucase et en Asie, 1897. Westherg Beiträge zur Klärung orientalischen Quellen über Osteuropa (Bulletin de I'Académie de Spbg., V серія, XI, 1899, розд.: Magyaren). I. Hampel A honfoglálasi kor nazai emelékei, 1900 (памятки з часів як Мадяри осїдали на нижнїм Дунаю-реф. в Věstnik Slov. Fil. a Star. I), H. Winkler Das Finnenthum der Magyaren (Zeitschrift für Ethnologie, 1901). Маркварт ор. с., passim. Мункачі в Ethnographia 1904. Lüttich Ungarnzüge in Europa im 10 Jhrh, 1910.

3) De adm. 88.

4) Оповіданнє угорського Анонїма — нотаря кор. Белї зовсїм стратило кредит в науцї.

5) Вперше сї звістки опублїковано з ібн-Русте, письменника Х в., але тодї не було відгадано їх походженнє; аж пізнїйше, коли прибули анальоґічні звістки у аль-Бекрі, і особливо у Кардізі, видані Бартольдом в 1897 р., стало вияснять ся, що маємо перед собою звістки з середини чи навіть першої половини IX в. Здогадують ся, що джерелом їх була ґеоґрафічно-полїтична праця про Римську (візантийську) державу і сусїднї варварські краї Муслїма абу-Джармі — до нас вона не дійшла, але з неї користав і Джайгані, і ґеоґрафи Х віку. Маркварт дає таку табличку сих ґеоґрафічних праць:

абу-Джармі
|
Джайгані Ібн-Русте              N             Бекрі       N
|
Мухамед-і-Ауфi
|трактат вид.Туманским     Kардізі

 

Про особу Джармі і його писання деякі відомости подає Масуді — див. витяги у Васильєва Византія и Араби при амор. династіи, дод. с. 73.

 

6) Оден з новійших мадярських істориків Marczali (у Szilagyi A magyar nemzet türténete І с. 20 і далї), найдалї відходячи від Константинового оповідання, припускав, що Угри вже коло 700 p. прийшли до Лебедиї, пробули там довше як столїтє, і в Ателькузу сидїли довший час.

7) Іпат. с. 427. У всякім разї не Інгулом, як думають звичайно.

8) Про слїди старого житя з Словянами в мадярській мові і походженя їх В. Munkácsi Die Anfänge der ungarisch-slavischen Beruhrung (Die Donaulander, 2, 1899), статї Ашбота, цитовані вище, с. 224 і полеміка Мелїча против них в Archiv XXXI, також статя Janko про руські терміни в угорськім рибальстві — M. N. Mðzume nápr. oszt. Ertesitöje 1900 — реф. в Věstnik Sl. Star. IV с. 51.

9) ИзвЂстія ибн-Даста с. 27, Бартольда Отчетъс. 122 (Записи академіи VIII. І), ИзвЂстія аль Бекри с. 63 ; про сї звістки Вестберґ Beiträge с. 214 і Къ анализу с. 20, Маркварт Streifzüge с. 27 й ин. Про угорські походи на чорноморськім побережі в 860-х рр. также в житиї Константина-Кирила. Karch толкують іще як Тмуторокань, Каршну і т. д. Против Керчи підносять те, що в IX в. вона не належала до Греків; але можлива тут деяка недокладність у Араба, а можливі й ріжні полїтичні зміни в Керчи, нам незвісні.

10) „Идоша Угре мимо Киевъ горою, єже ся зоветь нынЂ Угорьскоє, и пришедше къ ДнЂпру, сташа вежами; бЂша бо ходяще яко и Половци“, каже Повість-Іпат. с. 14. Уграм, розумієть ся, не дорога було йти коло Київа, могла хиба якась ватага заблукати, але й се робить непевним та обставина, що лїтописець тим угорським походом хоче обяснити назву київського урочища. Отже сей похід непевний і трудно з того вимірковувати якийсь напад Угрів на Київ, як робить і тепер Лїтіх (кладучи його на р. 862). Натомість сї угорські вежі виглядають як реальна народня згадка про Угрів. Цїкаво, що вичисляючи орди, які переходили на Русь, Повість ставить наперед Печенїгів: „По сихъ бо (Обрах) придоша ПеченизЂ, и пакы идоша Угри Чернии мимо Кыевъ“ (с. 7), хоч в дальшім оповіданню Угри випережають Печенїгів, бо приходять ще за Олега, а Печенїги аж за Ігоря. Се переставленнє Печенїгів перед Уграми свідчить, що перехід Угрів в руській традиції лишив дуже незначний слїд і злив ся з печенїзьким. В обох разах прихід Угрів датуєть ся на основі чужих джерел, і сї дати не мають значіння для історії Руси. Прихід Угрів оповідаєть ся в звязку з історією проповіди Кирила і Методия та з завойованнєм Морави Уграми, і дата 6406 (898) р., під котрою поставлена і ся проповідь, і прихід Угрів під Київ, і їх війни з Греками і Моравою, викомбінована, як правдоподібно пояснив Шахматов (Хронологія древн. рус. лЂтоп. сводовъ (Ж. М. Н. П., 1897, IV), з жития Кирила й Методия. В усякім разї вона не відповідає хронольоґії угорського походу.

 

ПЕЧЕНЇГИ, ЇХ МАНДРІВКА І НАПАДИ, ОСЛАБЛЕННЄ УКРАЇНСЬКОЇ КОЛЬОНЇЗАЦІЇ НА ЧОРНОМОРЮ, БОРОТЬБА З ПЕЧЕНЇГАМИ В X-XI В., СКРІПЛЕННЄ ГРАНИЦЬ, ОСТАНКИ СЛОВЯНСЬКОЇ ЛЮДНОСТИ В СТЕПАХ.

Мандрівка Угрів та їх пустошення серед чорноморської кольонїзації були предтечею далеко грізнїйшого для неї походу. Вже в серединї IX в. сильно налягали на Хозар Печенїги. Хозари заступали їм дорогу на захід, тим часом зі сходу тиснули Печенїгів Узи (Торки наших лїтописей), а за ними ще сильнїйша орда Кіпчаків — Половцїв. По словам Константина Порфирородного, Печенїги тодї сидїли між Волгою і Уралом. Хозари, не витримавши натиску Печенїгів, нарештї перепустили їх; се мусило статись не пізнїйше 70-80 рр. IX в. 1). Перепущена за Волгу, Печенїзька орда упала на Угрів і погнала з їх кочовищ. Розбиті Угри рушили на схід, і Печенїги, ступаючи по пятам їх, вже на початку 890-х років зявили ся над нижнїм Дунаєм, там винищали кочовища Угрів і тим примусили їх перейти в середно-дунайські краї 2).

Печенїзький перехід зза Волги над Дунай виглядає як дуже скорий, справжнїй степовий оркан, щось подібне до аварського. Але Печенїги не перейшли далї на захід, як Авари, а зістались в наших степах.

Своїми ордами вони роскинулись на цїлій просторони від Дону до Дунаю. В першій половинї Х в. „Печенїзька земля“ (Πατζιναχια ) по оповіданням Візантийцїв простягаєть ся „від нижньої частини Дуная, насупроти Дістри (Силїстрії) до хозарського замку Саркел“ (на Дону) 3) . Константин оповідає, що з восьми колїн, з котрих складалась Печенїзька орда, чотири кочовали на схід від Днїпра, чотири-між Дунаєм і Днїпром. По його звісткам два печенїзькі коліна займали західнїй край степів, над Дунаєм, одно „в сусїдстві Руси“ — Полян, друге в сусїдстві Уличів, Деревлян і Лучан, значить між Днїстром і Днїпром. День дороги мав ділити сї печенізькі кочовища від русько-словянської поза-степової кольонїзації. За Днїпром печенїзькі кочовища притикали на сходї до земель Хозарів і Алянів, на полуднї-до кримських володінь Візантиї 4). Місця Печенїгів за Волгою зайняли Узи-Торки.

Спільне пожитє з численною, дуже воєвничою й хижою Печенїзькою ордою для словянської степової людности було занадто тяжким. Зворохоблена вже перед тими угорськими погромами, вона тепер починає рішучо кидати небезпечні місця і в великих масах мандрує в спокійнїші краї. На жаль, весь сей процес іде поза нашими очима: не згадавши нї словом про пустошення угорські, наша лїтопись про Печенїгів починає говорити аж тодї, як вони своїми нападами стали пустошити околицї Київа, а се сталося вже в другій половинї Х в. Одинока подробиця з степового житя, яку переказують нам джерела — се трудности, які робили Печенїги на степових шляхах. В оповіданню Константина про торговельні каравани Руси, що ходили з Київа Днїпром і морем до Царгорода в першій половинї Х в., бачимо, що сї каравани мусїли ходити оборонною рукою, бо й на Днїпрі й на морськім побережу вистерігали їх Печенїги 5). Кн. Святослав і загинув в степах від Печенїгів, що стерегли його коло порогів, прочувши про його богату здобич, і переловили в дорозі до Київа. Всю иньшу обстанову тодїшнього житя в степах і на степовім пограничу можемо доповнити хіба з пізнїйших, половецьких часів: неустанні набіги на міста і села, що мусїли жити в вічнім страху, на воєнній нозі; під час нападів забираннє в неволю великих мас невільників, що продавались в кримських портах на роботу в далекі краї, й вирізуваннє всіх нездалих до роботи, до продажі; нищеннє осад; в результаті — утеча людности й запустїннє цїлих країв. Не треба забувати, що два віки спокійного господарського житя віддїляло сї степові тучі IX — Х вв. від трівожливої епохи розселення. Часи розселення у полудневих українських осадників виробили були ворохобний і воєвничий характер, тодї вони могли, охоче ставати спільниками розбійничих походів Гунів та Болгар; за два віки спокійнійшого житя вони відстали від того, і переважна маса не мирилась з таким трівожним пожитєм та вибрала ся з степів.

Ми бачимо тільки результати сього всього, та й то подекуди значно пізнїйше, коли вже місце Печенїгів заступили в степах Торки й Половцї (в другій половинї XI в.), тож мусимо тут говорити про результат турецького пожитя взагалї, протягом Х (почасти IX-го) і майже цїлого XI віку.

Вже говорячи про кольонїзацію Уличів та Тиверцїв (в етноґрафічнім оглядї), „Повість“ оповідає про неї в минулім часї: „сЂдяху по Бугу и по ДнЂпру (ДнЂстру)“, „присЂдяху къ Дунаєви“, “бЂ множество ихъ“. Вона додає, що міста (замки) їх ще й досї істнують („суть городи ихъ и до сего дне“), і тим виразнїйше відтїнює, що сама кольонїзація чорноморська — справа минула: міста зістались, а самої кольонїзації, сього колишнього „множества“ вже не було.

Вище наведено звістку новгородської редакції Повісти про перехід Уличів з нижнього Днїпра за Бог в першій половинї Х в. і вказано, що й сей перехід став ся, по всякій імовіриости, під впливом печенїзького натиску. Ми мали-б тут один епізод з історії уступання чорноморської української людности з степів на північ. Але тягнув ся сей процес довго, степи пустїли поволї, степенуючись від більше небезпечних околиць до меньше загрожених. По перших, сильнїйших міґраціях, викликаних першими грізнїйшими катастрофами, сей відлив руської людности тягнув ся мабуть не одну сотню лїт, і останки степової людности могли ще мандрувати звідси і в XI-XII в.

Уличі переходили в краї між Богом і Днїстром — певно на середнїй і верхній Бог, на північний захід. В сїм напрямі мусїла взагалї уступати степова людність. На півночи вона приливала до готової вже кольонїзації, помножала її людність і причиняла ся до відпливу її далї на північ; одним з результатів сього відворотного руху треба прийняти розвій кольонїзації лісових і багнистих просторів півнїчної України, занедбаних, певно, під час вільного походу на полудень. На заходї лежали ще слабо кольонїзовані, теж занедбані в перших початках гірські околицї Карпатів; на їх кольонїзацію витисненнє українських осадників з-над моря мусїло мати теж рішучий вплив. Дуже правдоподібна думка, що сюди — в карпатські й закарпатські краї, пішла поднїстрянська, тиверська й дулїбсько-улицька людність 6). На сей час можна класти зміцненнє кольонїзації карпатської Руси взагалї.

Подібний процес повільного уступання української людности з чорноморських степів мусїв мати місце і на лївім боцї Днїпра, тільки тут ми не маємо навіть тих скупих вказівок, як на правім. Можемо тїльки з одного боку (на підставі чужоземних відомостей) констатувати залюдненнє Подоня, мабуть до самого Азовського моря, перед приходом Угрів і Печенїгів, а з другого боку описи походів на Половцїв на початку XII в. показують вже сильне спустїннє степів на полудень за Посулєм, так що там зістались тілько слабі останки колишньої української людности. До XII віку степи взагалї спустїли вже так сильно, що треба аж виловлювати натяки на істнованнє там останків словянської людности. Лївобічна людність мусїла відти відступати переважно теж на північ, чи скорше на північний захід. Подібно як кольонїзаційний потік в Подонє при першім розселенню ішов з середнього Поднїпровя в полуднево-східнїм напрямі, так і відлив з Подоня й Азовського поморя, по старим торговельним дорогам, мусїв піти на північний захід, головно на Поднїпровє, особливо лївобічне (по части може і на правобічне — з країв нижнього Днїпра) 7).

Про боротьбу чорноморської Руси з Печенїгами Повість нїчого не каже нам. Не знаємо й того, чи робили київські князї які небудь заходи для оборони степової людности, що вже стояла в більш або менш тїсній залежности від Київа. Одинока ляконїча згадка Повісти під 920 p. говорить тільки, що кн. Ігорь воював з Печенїгами 8). Більше займатись Печенїгами лїтопись наша починає з того часу, як вони в другій половинї Х в. стали сильно давати себе знати київським околицям. Під 968 p. вона записала: „Приидоша ПеченЂзи пЂрвоє на Рускую земли“, що має означати перший напад на Полянську землю, переказаний лїтописцеви традицією  9). Але се був вже великий похід: Печенїги, використавши час, коли Святослав воював в Болгарії, великою ордою („бещисленноє множьство“) обложили Київ, перервали всякі зносини, і руські помічні полки, що прибули зза Днїпра, не відважались іти під Київ. Аж вість, що Київ на другий день має піддати ся Печенїгам, і страх кари від Святослава примусили їх іти на поміч Киянам. Та й тодї тільки припадок, як оповідає Повість, виратував Київ: Печенїги прийняли сих Заднїпрянцїв за військо Святослава й забрались.

В дїйсности сю облогу самого Київа мусїли випередити менш голосні напади Печенїгів, шарпанина Полянської землї й київської околицї. Тільки вони не зацїлїли в народній традиції, записаній лїтописцем. Взагалї він переповідає тільки ті епізоди з печенїзької біди, що звязані були з якимись народнїми переказами або місцевими памятками: така історія про нахід Печенїгів на заднїпранські околицї, „но оной сторонЂ отъ Сулы“ (під 993 р.), звязана з лєґендою про побіду руського хлопця над Печенїгом і з іменем Переяслава, заснованого там де той хлопець „переяв славу“ у Печенїжина. Епізод 996 р. звязаннй з церквою Преображення в Василеві, бо коли Печенїги прийшли під Василїв і Володимир, не устоявши „з малою дружиною“, тїкав і ховав ся під мостом, він обіцяв поставити церкву за своє тодїшнє спасеннє і поставив справдї церкву Преображення. Історія про облогу Білгорода (під 997 p.) звязана з мандрівним анекдотом (з ціклю оповідань про дурних людей), як Білгородцї обдурили Печенїгів, переконавши, що вони з землї дістають кисїль, і тим примусили їх кинути облогу. Нарешті останнїй печенїзький похід за Володимира звязаний з смертю кн. Бориса і взятий з його жития.

Та нам від сих припадкових епізодів цїкавійші ті загальні уваги, що кинув при тих оповіданнях лїтописець. Приступаючи до оповідання про білгородський кисїль він каже, що з Печенїгами була повсечасна боротьба: “бЂ бо рать бес преступа“, і Володимир ходив в північні волости збирати війська на війну з ними („по вЂрхние воЂ“ -тут про верх Днїпра, взагалї північні волости)  10). Оповідаючи про те, як Володимир будував „гради“ навколо Київа і сюди виводив осадників з північних земель (факт, що мусїли добре запамятати в народї), лїтописець поясняє також: „бЂ бо рать от ПеченЂгъ“  11). Сї по дорозі кинені уваги власне розкривають перед нами тодїшнї обставини, коли Печенїги, опанувавши степи та розігнавши з них переважну масу української людности, в другій половинї й особливо — в останнїй чверти Х та на початку XI в. здобули вільний приступ і до дальших земель та налягли на невинищені ще краї в районі середнього Днїпра, особливо на околицї голосного своїми скарбами Київа. Київські околицї були в неустаннїй облозї від них. Хоч лїтописець і каже, що Володимир „бЂ воюя ся с ними и одоляя имъ“  12), але самі наведені ним епізоди показують, як тяжка була ся боротьба. Місцевих сил не ставало, приходилось стягати війська з далеких північних волостей. Не ставало люду й для осадження новопобудованих міст — кріпостей в околицї Київа: знов приходилось для залоги стягати („нарубати“) заможнїйших людей з північних земель: „отъ Словенъ, и отъ Кривичъ, и отъ Чюдий, и отъ Вятичъ, и отъ сих насели грады“ 13). Очевидно, околицї Київа пустїли дуже швидко.

Місто Родня на устю Роси в Днїпро ще стоїть на початку третьої чверти X. в.; над Днїпром, що забезпечав зносини з Київом і північними землями, українська людність могла взагалї держатись довше. З оповідання Константина про українське пограниче з Печенїгами виходило-б, що в першій половинї Х в. відкриті Уличами „руські“, себ то полянські осади над Днїпром що досить далеко простягались в степ. Поодинокі замки могли держатись і по Роси. Але Поросє загалом при кінцї Х в. було вже так ослаблене, що Володимир навіть пожалував праці укріпляти й боронити його від Печенїгів, а заходився коло будови замків в близших околицях Київа по Стугнї й Ірпеню. Про сю лїнїю укріплень лїтопись каже виразно; про укріпленнє Білгорода на Ірпеню вона згадує під 992 р.: „Володимеръ заложи градъ БЂлъ и наруби въ нъ отъ инЂхъ градъ, и много людий сведе в онь, бЂ бо любя городъ ось“; місто певно було тут і давнїйше, тепер тільки укріплено його, розумієть ся — в звязку в цїлою системою кріпостей для оборони від Печенїгів 14).

Ще більш зложену і сильнїйшу систему кріпостей — бодай судячи з слів лїтописи, вивів Володимир на лївім боцї Днїпра: „И рече Володимеръ: ,се не добро есть — мало городовъ около Кыева“. И нача ставити городы по ДеснЂ, и по Устрьи (Острі), по Трубешеви (Трубежу), и по СулЂ, и по СтугнЂ“. Правдоподібно, лївий бік Днїпра взагалї ще більше підлягав печенїзьким нападам.

Як бачимо, тут ставлено в три ряди кріпости — по Сулї, по Трубежу, по Сейму. Лїнїю Сули фортифіковано, але хто зна — чи не з стратегічних тільки причин: для утруднення доступу до Переяслава, одного з важнїйших полїтичних і торговельних центрів, і до самого Київа. Але кольонїзація Посуля мабуть була тодї вже в однаковім станї з Поросєм; принаймнї в оповіданню про переяславського отрока бачимо, що Печенїги йдуть від Сули, наче з степу, і Володимир стрічає їх аж на Трубежі.

Окрім кріпостей для оборони сеї границї служили лїнїї валів і ровів; звістний місіонер Брунон, бувши в Київі за Володимира, оповідає, як самовидець, що Володимир окружив Київ від Печенїгів „дуже міцною й довгою огорожею“. Сю „огорожу“, з проробленими в нїй ворітьми, бачив Брунон десь коло Стугни, і дїйсно ми маємо й тепер понад Стугною аж три лїнїї валів. Такі-ж вали маємо коло Переяслава. В лїтописи вали коло Стугни (на правім боцї) і вали переяславські згадують ся принагідно при кінцї XI в. 15). Не згадують ся нїде більш полудневі лїнїї валів що маємо по Роси і по Сулї. Вони можуть бути фортифікаціями пізнїйших часів (XI в.)  16).

Коли глянемо на мапу, то побачимо, що при кінцї Х в. границя сильнїйше залюдненої території, не знищеної хвилями турецького потока припадає більш менш на границю лїсової полоси. Се не припадково; очевидно, лїсовий край давав захист людности від нападів кочовників. Дїйсно слїдячи за пізнїйшими нападами Половцїв (нам більше відомими), бачимо, що вони дуже рідко майже, нїколи не забирались в лїсові краї Деревлян або Дулїбів, головно крутились в сусїднїй з незахищеним Поросєм околицї Київа, а ще більше в Переяславщинї, що лежала вповнї поза границею лїсової країни. Може ся безборонність Переяславщини й була причиною тих більш зложених фортифікацій Володимира на лївім боцї.

Одначе покинена київськими князями степова країна на полудень від Стугни та Сули не спустїла зовсїм одразу. Я казав уже що вона мусїла пустїти поволї, довгим рядом десятиліть. Навіть в XI — XII — XIII в., по всїх степових бурях і перемінах, які переживала полуднева границя хлїборобської осїлої кольонїзації, то відступаючи на північ під натиском степу і чекаючи спокійнїших і вигіднїйших часів, аби знову посуватись на полудень, то посуваючись дїйсно при кождім полїпшенню обставин,-навіть, кажу, по тих всіх перемінах, в таких пізнїх часах знаходимо в степах значні останки словянської кольонїзації. В другій половинї Х або першій пол. XI віку сї останки мусїли бути далеко значнїйші. Ми бачимо в XII — XIII в. досить численну степову українську людність — Бродників, що в тїснім союзї з кочовими ордами — панами степів, вміли жити в сих степах. Бачимо подунайських Берладників, промисловців і пиратів, що виступають оден раз не більш не менш як полком в 6000 мужа, та галицьких рибалок, що перебували на нижнїм Дунаю. Бачимо такі міста як Олешє на нижнїм Днїпрі, важний торговельний пункт, приморський порт Київа, або Руський порт на устю Дона. Тмуторокань ще в другій половинї XI в. становить руську волость, висовуючись островом за половецьким морем. В самім степу, здаєть ся, зацїлїли деякі осади. Всї отакі останки в перших часах по приходї Печенїгів мусїли бути ще значнїйші.

Лїтописець, оповідаючи про колишнє множество Уличів і Тиверцїв, каже, що міста їх істнують і доси (в другій половинї XI в.). Одна з її редакцій має варіянт: „градъ ихъ спы“ (вали), отже виходило-б, що були тільки спустїлі городища. Дїйсно, Константин Порфирородний теж згадує спустїлі замки (έρημόχαστρα ) між Днїпром і Дунаєм 17). Але у редактора Повісти ледви можна припустити такий археольоґічний інтерес, щоб він застановляв ся над порожнїми городищами, і пригадуючи Олешє, Руський порт, Тмутаракань, можна скорше думати й тут за міста залюднені. Над морем і на більших ріках вони довго могли держатись, та і в степах взагалї певно ще довго по приходї Печенїгів зіставались значнїйші маси людности. Вона по части далї відступала поволї з степів на північ, по части приладжувалась до спільного пожитя з кочовниками в степах і верталась більш меньш до того воєвничого, напів кочового способу житя, з яким виступали перед нами в часи свого Sturm und Drang-періоду їх предки, чорноморські Словяне, товариші походів Гунів та Болгарів в IV — VI в. 18).

Примітки

1) Константин каже (De adm. 37), що те стало ся тому пятдесять або пятдесят пять лїт, а що ся частина укладась коло 950-го р. (в 951-2, як виводить Bury) то Печенїги мали б перейти Волгу в останнїх роках IX в. В дїйсности Печенїги мусїли перейти Волгу скорше.

2) Про сей епізод і його суперечну хронольоґію див. у Ґрота op. c. гл. V, Голубовского ПеченЂги гл. III, Маркварта с. 519 і далї, Bury § 13. Наша Повість дає для приходу Печенїгів дату 6423, себ то 915: „приидоша ПеченЂзи первое на Рускую землю и створше миръ съ Игорем, идоша къ Дунаю“. Але по правдоподібному обясненню Шахматова (Хронологія с. 473), лїтописець викомбінував її з оповідання Амартола про участь Печенїгів в грецько-болгарській війні 914 р., що слїдом і переказує: Мусів міркувати тавим чином, що як Печенїги ходили на Дунай, то мусили йти через „Рускую землю“, а коли при тім не звісно про війну їх з Ігорем, то очевидно „створивше миръ“.

3) De admin. imp. с. 42; про сю главу див. гадки в розвідцї Успенского: Византійскія владЂнія на сЂв. берегу Чернаго моря (Київська Старина 1889 IV, 263 (він уважає се реляцією з початку Х в.) і Bury The treatise de administrando imperio-Byz. Zeitschr, 1906 § 14.

4) De adm. с. 37.

5) De adm, с. 9.

6) Пор. Барсов2 с. 100, Потканьский Lachowie с. 196 (гадка тут висловлена не зовсїм зручно).

7) Тому трудно прийняти гадку Шахматова (Къ вопросу о происх. рус. народностей с. 13-4, почасти і в новійшім: Юж. поселенія Вятичей), що подонська людність (котру він уважав за Сїверян, потім за Вятичів), відливаючи на північ, масами кольонїзувала землї по Оцї. Йому на се не вдало ся дати нїяких важних доказів, і така кольонїзація просто і виключно на північ досить неправдоподібна.

8) Іпат. с. 26.

9) В Повісти є два такі перші походи Печенїгів на Руську землю, записані навіть в тих самих словах, один під 915, другий під 968 (одна з кодексів-Хлєбнїковский завважив сю суперечність і поправив під 968 роком: „пЂрвое на „второе“). Се могло зявитись таким чином, що напад під 968 p. був дїйсно записаний в Повість, як перший відомий, але пізнїйший редактор викомбінував з грецького джерела і записав під 915 p. ще давнїйший прихід, як „первий“, не поправивши пізнїйшого.

10) Іпат. с. 87.

11) Іпат. с. 83.

12) 1. с

13) Іпат. с. 83. Варіянт: „и от всЂхъ град“ (1 Новгородська лїтоп, с. 65).

14) Про будову замків Володимиром є спеціальна (правда — не дуже богата змістом) розвідка Бережкова в Чтеніях київського історичного товариства т. II.

15) Іпат. с. 153, 158 і 159.

16) Про вали правобічні й лївобічні див. Максимовича Собраніе сочиненій II с. 240; Антоновичъ Зміевы валы в предЂлахъ Кіевской земли (К. Старина 1884, III) і йогож Археологическая карта Кіевской губ. с. 133 і далї, В. Ляскоронскій Городища, курганы и длинные валы въ басейнЂ р. Сулы (Труды XI съЂзда т. І), його ж Городища, курганы и длинные (зміевые) валы по теченію рр. Псла и Ворсклы (Труды XIII съЂзда т. I).

17) De adm. с. 37.

18) Про українську людність в степах в XI-XIII в. див. т. II гл. 7.

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv