Institute Ukrainiky

Main menu

Карта проїзду

 

1.1. Історичні передумови та причини виникнення

Зрозуміти будь-яке істо­ричне явище глибоко і всебічно можна лише через звернення до його коренів. Важливо окреслити, хоча б наближено, хроноло­гічні рамки, в межах яких останні простежуються. Такі засади набувають особливої актуальності при студіюванні витоків українського козацтва та утвердження його в суспільному житті. Крім того, необхідно врахувати весь комплекс еконо­мічних, політичних та соціальних чинників цього тривалого процесу.

Походи в благодатні степи, хоча й небезпечні через наяв­ність войовничих кочівників, очевидно, мали місце ще до ство­рення єдиної Руської держави. Згадки про них у княжі часи знайшли відображення на сторінках літописних хронік. Тому не випадково, що вже в період описової історіографії XVI— XVIII ст. з’явилась ціла низка різноманітних версій генези козацтва. Зважаючи на важливість і малодослідженість питання, необхідно хоча б коротко означити його основні аспекти.

Серед первісних теорій появи українського козацтва значне місце належить етимологічній, побудованій на семантичних висновках. Польські шляхетські історики Павло Пясецький, Самуель Твардовський, Веспасіан Каховський  виводили тер­мін "козак" від слова "коза", зважаючи на спритність козаків. Український літописець Григорій Грабянка , а за ним і росій­ський дворянський історик Олександр Рігельман  вбачали в останніх нащадків хозарських племен.

В ряду прихильників гіпотези про походження українських козаків від чужоземних народів слід назвати російського істо­рика M. M. Карамзіна , який вважав попередниками козацтва половців і чорних клобуків. Слідом за В. М. Татищевим  вер­сію про те, що козаки вийшли з Кавказу, повторили Г. Ф. Міллер  і П. І. Симоновський .

Основоположниками автохтонної теорії генези українського козацтва можна по праву вважати польського хроніста Марціна Бельського  та французького дворянина Гійома Левассера де Боплана . Подальший розвиток вона знайшла в літописі Самійла Величка , а саме — обґрунтування походження козаків з місцевої української людності. Українська історіографія XIX — початку XX ст.: В. Б. Антонович, М. О. Максимович, М. І. Костомаров, П. О. Куліш, І. М. Каманін, Д. І. Яворницький, М. С. Грушевський  — поглибила і розширила останню тезу, довівши її до логічного завершення. Останні десятиріччя не внесли принципових змін у висвітлення проблеми.

Широкий спектр поглядів на генезу козацтва пояснюється наявністю різноманітних свідчень про його попередників на терені південноукраїнського степу. Існуючі джерела не дають підстав для твердження про пряму спадковість козацтва від войовничої давньоруської людності, яка проживала в цьому регі­оні. Водночас недоцільно ігнорувати близькість соціальних і політичних факторів, що сприяли формуванню своєрідного за­хисного поясу на межі зі степом у різні історичні епохи.

Археологічні та писемні джерела переконливо свідчать про постійне проживання серед тюркомовних кочівників у пониззі Дніпра, Південного Бугу, Дністра та Дунаю слов’янського насе­лення протягом X—XIII ст. Намагання князів Олега та Ігоря приєднати уличів і тиверців до Руської держави призвело до відходу їх за Дністер. Літописець Нестор зазначав: "Множест­во их сидит по Днепру до моря и суть гради их до сего дня". Під натиском печенігів, а згодом і половців, слов’яни залишали ці благодатні землі. Проте, незважаючи на ординські спусто­шення, частина населення вижила. Слов’янське походження цих мешканців степу аргументовано доведено в працях П. В. Голубовського, В. Г. Ляскоронського та M. C. Грушевського. Ра­зом з тим в історіографії має місце й думка про його поліетнічність. Вітчизняні та іноземні джерела називали це населення бродниками. Руський літопис вперше згадує бродників у зв’яз­ку з князівськими усобицями чернігівського Святослава Ольговича та київського Ізяслава Мстиславовича в 1147 р. Візантій­ський історик Нікіта Хоніат писав про допомогу бродників болгарам, які прагнули здобути незалежність від Константино­поля (1186). Воєвода бродників Плоскиня цілував хрест на вірність київському князеві Мстиславу Романовичу перед боєм на р. Калка в 1223 р.

Візантійські та угорські автори обмежували землю бродни­ків Подунав’ям, яке перебувало в полі зору їхніх урядів. Проте, руські літописи згадували бродницьке населення на південно-східному кордоні Русі та в Північному Приазов’ї. До речі, роль прикордонних загонів київського князя виконував чорноклобуцький племінний союз. Бродники підтримували стосунки з Рус­сю, адже функціонування торговельних шляхів потребувало постійної уваги князівської адміністрації. Разом з тим, ситуація в південноукраїнських степах значно впливала на політичну атмосферу Руської держави.

Досить суттєвим є питання про заняття бродників. При­стосовані до кліматичних і ландшафтних умов свого краю, вони, ймовірно, займалися мисливством, рибальством, а також вій­ськовою справою. Останнє дає право твердити, що населення постійно перебувало в напіввоєнному стані й привертало до себе увагу як потенційний союзник київських князів. Разом з половцями бродники неодноразово брали участь у походах на Балкани. Все це дало підставу для бачення в бродницьких гро­мадах XII—XIII ст. прообразу інституту козацтва . Хоча спеці­альних досліджень порівняльного аналізу подібних типологіч­них явиш не проводилося.

Інколи бродники виступають у джерелах під ім’ям берладників. Існують припущення, що ця назва могла походити від міста Берладі, яке на Русі вважалося скупченням "темного люду" — вигнанців із суспільства. Так, коли владимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський виганяв з Руської землі за­лежного від нього Давида Ростиславовича (1173), то мовив при цьому: "А ты пойди в Берладь, а в Руськой земли не велю ти быти". Для володарів Русі Берладь і взагалі нижнє Подунав’я були символом беззаконня і розбійництва. Відповідно літопис­ці, будучи виразниками суспільних інтересів князів і бояр, про­звали Давида Ростиславовича "берладником", що означало во­лоцюга, голодранець, розбійник.

Письмові свідчення про бродників губляться з монголо-татарською навалою і послабленням суспільного життя руських князівств. Найпізніша згадка міститься в листі угорського ко­роля Бели IV до папи Інокентія IV (1254), де, зокрема, зазна­чалося: "Когда государство Венгрии от вторжения татар, как от чумы, большей частью было обращено в пустыню и, как овчар­ня изгородью, было окружено различными племенами невер­ных, именно: Русскими, Бродниками с востока, Болгарами и Босняками, еретиками с юга". Проте, це зовсім не означає, що з південноукраїнського степу як частини "Великого кордо­ну" зникло войовниче населення слов’янського походження. Зі свого боку монголо-татарські власті підтримували антикнязівські течії, створюючи в степах слободи, куди прибували люди з князівських сіл. Однак з кінця XIII ст. міжусобна боротьба та­тарських емірів призвела до сваволі ординців. "Вся степь,— за словами М. Л. Ернста,— наполнилась татарскими отрядами, которые, слоняясь, не признавали никакой власти. Безопасное передвижение в степи, как было раньше, сменилось грабежа­ми, нападениями беспризорных отрядов на купеческие карава­ны. В те времена эти татарские отряды назывались казацкими, которые не подчинялись власти хана, а действовали независи­мо и только иногда шли к кому-нибудь на службу". Перебу­вання в степах ставало небезпечним, і населення здебільшого тікало в обжиті райони.

Дещо інша картина життя південного прикордоння в XIII ст., зокрема, в так званій "Болохівській землі", що охоплювала по­дільський край, постала в розвідці М. П. Дашкевича. Оскільки положення, висловлені автором, стосуються витоків козацтва, то їх слід розглянути детальніше. На думку вченого, татари, поселившись на Поділлі після ординської навали, підпали під вплив місцевої людності, можливо навіть прийняли хрещення і займалися землеробством, тваринництвом та промислами, чому сприяли великі природні багатства. Свою тезу М. П. Дашкевич стверджував, посилаючись на польського історика Мацея Стрийковського (1547—1582), який нібито зустрічав літописні свідчення про переймання татарами слов’янської мови і зміну традиційного характеру занять. Крім того, автор звернув ува­гу на устрій сільських громад, очолюваних отаманами, прагнен­ня до общинного життя і самоуправління. Водночас він припу­скав небезпеку для населення, що існувала від окремих татар­ських загонів, які здійснювали розбої паралельно з узгодженою даниною на користь хана Золотої Орди. Звідси М. П. Дашкевич зробив висновок, що необхідність для мешканців подільського краю бути завжди готовими до оборони стала причиною виник­нення козацтва. "Южнорусские козаки,— писав вчений,— та­ким образом, по нашему мнению, на первой ступени своего генезиса, если и отличались воинственностью, то она далеко не была у них на первом плане. Они не составляли еще тогда военных дружин, которые собирались впоследствии, не пере­ходили еще в наступление, а ограничивались защитою там, где нападал на них неприятель, было ли то среди домашнего хо­зяйства, или среди занятий и промыслов, ради которых нужно было выходить за пределы своей земли". Питання про відсут­ність будь-яких згадок про козаків у наступний період, який охоплював понад століття, М. П. Дашкевич пояснював міжусо­бицями Литви і Польщі та завоюванням останньою Поділля, внаслідок чого місцеве населення було відсторонене від само­стійного захисту краю.

Аргументовану критику погляду М. П. Дашкевича щодо ге­нетичного зв’язку громад, які виникли під владою татар з коза­ками, здійснив M. K. Любавський. Він піддав сумніву прямі по­силання на Мацея Стрийковського, оскільки згадки останнього про подільських козаків у XIII—XIV ст. не мають підтверджен­ня в джерелах. Крім того, M. K. Любавський зауважив про на­явність отаманів як сільських старшин у багатьох регіонах Укра­їни. Нові документальні матеріали дозволяють ширше розглянути проблему. Справді, отамани, як керівники сільських громад, з’явилися в татарську добу і зустрічалися навіть у XVI ст. Вони відали збором данини для ханських баскаків, виконували адміністративні та військові функції. Про можливість перебу­вання на цих посадах татар в XIII—XIV ст. можна лише здога­дуватись. Пізніше в джерелах фігурували переважно слов’ян­ські прізвища. Навіть наведене М. П. Дашкевичем прізвище ота­мана с. Петрівців на Київщині — Микита Вареник досте­менно не тюркського походження. Разом з тим, татарський термін "отаман", як, до речі, й "козак", про що йтиметься нижче, поступово поширювався на українську людність. Отже, точку зору М. П. Дашкевича на витоки українського козацтва можна розглядати як одну з гіпотез історіографії XIX ст.

Становище на південному прикордонні українських земель помітно змінилося в другій половині XIV ст., коли Подніпров’я увійшло до складу Великого князівства Литовського. Спостері­галася нова спроба відновлення державного життя в передстеповому районі шляхом спорудження укріплених замків і засе­лення військово-службовою людністю. Великого значення цьо­му надавав литовський князь Вітовт (1392—1430), який здій­снював військові експедиції в степ аж до Північного При­чорномор’я. Про успіхи колонізації можна судити з надання у 1442 р. Чорноморського узбережжя "со всеми городами, пор­тами, таможнями, водными и сухопутными, шляхтичам Бучацким". Нові державці зобов’язувалися укріпити за свій кошт замки і містечка. Фактично це було поверненням до часів кня­жої Русі, коли в степових районах поряд із кочівниками про­живало слов’янське населення.

Брак актового матеріалу періоду вітовтової колонізації не дозволяє простежити і відтворити її основні етапи. Збереглися лише окремі згадки про надання угідь у Західному Поділлі, Що свідчило про формування військово-службової верстви. Су­дячи з пізніших часів, аналогічний процес проходив і на Київ­щині та Брацлавщині. Опорними пунктами державного насту­пу на південній околиці мали стати укріплені замки з відповід­ним контингентом населення.

Розвиток колонізації помітно загальмувався зі смертю князя Вітовта. Віленські власті переорієнтувались на розв’язання ін­ших державних проблем. Але імпульс, наданий процесові князем-подвижником, мав реальне продовження, зокрема, у ді­яльності князів Олелька Володимировича (1440—1455) та Се­мена Олельковича (1455—1470). В результаті протягом кіль­кох десятиліть тисячі представників військово-службової верстви, які мали офіційну назву бояр, отримали землі в широкій передстеповій смузі від р. Мурафи на Поділлі до басейну р. Сули на Лівобережжі. Надані землі часто складалися з кількох час­тин, віддалених одна від одної. Але навіть за небезпечних умов степового прикордоння угіддя цінувалися і були розподілені між власниками. Українське боярство було опорою Литовської держави на південному прикордонні, а володіння землею фак­тично узаконювалось як плата за службу. Маєтності, пожалувані до волі , тобто тимчасово, не могли переходити у спадок або ж передаватися в інші руки. Куплені й "отчизні" з дозволу господаря підлягали успадкуванню і відсудженню. При відсут­ності прямих спадкоємців, здатних нести службу, земля пере­ходила до розряду виморочних і поверталася до господаря.

Поряд з майновими за боярами закріплювались і особисті права. Боярин підлягав присуду воєвод і старост, але не міг бути взятий у підданство. На земську службу він виїжджав "конно й збройно" власною персоною, а також у супроводі пахолків. Крім того, як і представники інших соціальних верств, бояри зобов’язувались брати участь в укріпленні замку, їздити з урядниками на лови.

Нижчий розряд службових людей становили люди коланні і ясачні, які виконували роботи при замку, за що користували­ся невеликою ділянкою землі та платили переважно натураль­ний податок. До вищого розряду належали слуги ординські, путні й замкові. Так, згідно з Овруцькою люстрацією, "слуги ордынские повинны при послах и гонцах господарских ездити до Орды, а живуть у месте, а земли отчизные, данные, а входы свое на то особливе мають и при старосте предся на службу господарскую конно и збройно ехати повинны, а подводою и стацыею". Слуги путні використовувались для кур’єрської ро­боти і нагляду за шляхами, по яких рухались татари, слуги замко­ві — "во всех потребах, где колвек им розкажуть". Кінні, або ж панцирні слуги, несли патрульну службу в полі, поблизу замку. З сільського населення прикордонної смуги створювалися заго­ни слуг, які займалися виключно військовою справою. Як відзначав M. K. Любавський: "слуги вербовались обыкновенно из зажиточных тяглых или каких-либо других крестьян, так как с отправлением на войну связаны были расходы не под силу обыкновенной крестьянской «службе». Для більшої образності іс­торик навів уривок з Литовської метрики — прохання слуги Лавріна Станкевича (1514) до короля Сигізмунда І (1506— 1548) звільнити батька і братів від тяглої служби, мотивуючи їх реальною можливістю нести поважнішу і кориснішу для держави — військову. "Ино мы,— говориться в королівському привілеї,— на его чоломбитье то вчинили, того его отца Станка и его братью Янка а Мартина с тых трех служоб тяглых визво­лили и тыи дякла и вси дачки, што нам и врядником нашим даивали, им есмо отпустили; а они мають нам с того службу земскую заступовати у трех зброях, и кони мають мети добрые и зброй и брони так достаточне, как и иным подданым на­шим". На основі широкого фактичного матеріалу М. К. Лю­бавський зробив слушний висновок, що слуги в селянських ла­вах посідали вищу сходинку і в економічному, і в юридичному сенсі — місце, близьке до бояр. Безумовно, слуги могли вхо­дити і до складу загонів, організованих для ведення степових промислів, у тому числі й експедицій за здобиччю на татарські улуси.

В другій половині XV ст. колонізаційна хвиля української людності наштовхнулась майже на аналогічне явище з боку Кримського ханства. В 1475 р. воно стало васалом Туреччини, що призвело до активізації експансії на сусідні християнські держави. Мешканці степового прикордоння стали першими жертвами татарських погромів. Згодом ординські спустошення набули регулярного характеру і досягали навіть Волині та Пів­нічної Київщини. Нечисленні гарнізони службових людей при замках не могли зупинити ординців, а уряд Великого князівст­ва Литовського не мав коштів для утримання на прикордонні найманого війська. Місцеве населення змушене було самостій­но зорганізовуватися перед татарською навалою. І це ставало не лише елементарною потребою, а й обов’язком, що пізніше було закріплено у законодавстві. "Лбы уси мещане и подданые наши часу навалное потребы и з иншими людьми нашими зем­скими войну служили,— зазначалося в Першому Литовському Статуті,— або з дозволенья нашего на войну выправляли".

Поряд із професійними вояками — боярами, драбами, старостинськими служебниками на захист власних осель виступали й селяни, ремісники. Люстратори канівського замку 1552 р. відзначали: "Повинни каневцы, так мещане, яко бояре и под­данные их, и церковные, и гости вси против людей неприятель­ских и в погоню за ними конно, збройно бывати з старостою и без него з слугами его". Отже, потреба в обороні зумовлюва­ла постійну бойову готовність населення, а походи в степ проти татар дістали назву козакування.

"Козак" — термін тюркського походження і запозичений українцями від південних сусідів. Щодо його генези існує чи­мало версій, більшість яких розглянуто в дослідженнях Д. І. Яворницького  та Г. І. Халимоненка. У широкому розумінні "ко­зак" — це вільна людина, шукач пригод, бурлака. Водночас цей термін застосовувався для означення прикордонника, вправного вершника, найманого воїна, степового розбійника, добичника тощо.

Для з’ясування початкового періоду становлення україн­ського козацтва важливим є питання генези назв військових та адміністративних титулів. Ймовірно, це зумовлювалося терито­ріальною близькістю з тюркомовною людністю, її вливанням до козацьких ватаг, хоча антагонізм між ними навряд чи сприяв швидким темпам такого процесу. Вірогідніше, що вже з княжої доби русичі переймали від тюркомовних народів стратегію і тактику степового бою, відповідні елементи атрибутики кочів­ників. Тому досить реально постає передбачення Г. І. Халимо­ненка про можливість існування "козацьких таборів" у басей­нах річок Росі й Сули вже в XI—XII ст., де проживало змішане тюрксько-слов’янське населення .

Не викликає сумніву існування тюркських козаків у Криму та Північному Причорномор’ї вже в XIII—XIV ст. У полове­цькому словнику за 1303 р. слово "козак" означає вартового, або ж людину, яка перебувала на передовій сторожі. На синаксарі міста Сурожа (Судака) під 1308 р. йдеться про вбив­ство кримськими козаками "раба божого Алмальчі". Татар­ські козаки згадуються і в Статуті генуезьких колоній 1449 р.: "Коли трапиться придбати якусь здобич козакам кінним кафинцям, або ж на ловах татарських биків чи деінде, постанов­ляємо: аби консул Кафи й інші чиновники або й котрась висо­ка особа аж ніяк не сміли вимагати собі частки з такої здобичі, а нехай вона трактується як вільна (від податку) і з повним правом належить тим, хто її захопив чи підстрелив, і нехай консул Кафи намагається таких козаків кінних підтримувати, виявляючи їм усіляку допомогу и ласку". Термін козаки стосувався й нижчого прошарку татар, осаджених князем Вітовтом південніше столиці Вільно . За відбування військової слу­жби козаки володіли невеликими земельними наділами і нале­жали до окремих підрозділів, які вступали до литовського війська під проводом своїх отаманів. Цілком можливо, що и "подільські козаки", згадані Мацеєм Стрийковським, мали ана­логічну природу. Згадка про надання землі татарам поблизу Овруча наприкінці XV ст. жалуваною грамотою Казимира IV (1440—1492) наштовхнула M. K. Любавського на думку, що якась їх частина могла бути осаджена і на Київщині. Про аналогічні випадки за князювання Гедиміна (1316—1341) йде­ться в люстраціях Канівського замку 1552 р..

Існує немало свідчень про діяння татарських козаків на терені південноукраїнського степу. Польський історик Ян Длугош вирізняв їx у складі полчищ хана Маняка, які вторглися в Галичину 1469 р.. Козаки, напевне, часто залучалися до хан­ського війська поряд з представниками інших соціальних верств Криму. Так, на прохання великого князя московського Івана III (1462—1505) вислати війська проти ординців, які перешко­джали нормальному сполученню між державами, чинячи гра­бунки й розбої, кримський хан Менглі-Гірей відреагував позитив­но. У розмові з царським послом у Криму Семеном Борисови­чем він, зокрема, відзначив: "Посылал под Орду уланов и кня­зей и Козаков всех, колко их ни есть в моей земле. И они под Ордою были все лето и делали, сколько могли". З іншого боку, у посланні великого московського князя до Менглі-Гірея від 4 березня 1487 р. містилося прохання прислати до Курська своїх людей для зустрічі послів через небезпеку від татарських козаків у степу. Водночас Іван III повідомляв, що московські ратні люди разом із військом брата кримського хана Нурдовлатом вже здійснили похід по степових шляхах: "под Ордою улу­сы имали и головы поймали... и я здесь у тех Козаков те головы поймал и отдал семи их твоему послу Тевекелю улану да Лукбердею дувану о тобе бы то ведомо было. А список есми к тебе послал, те и головы имяны преписавши, колко их отдано твоим послам". Про контакти татарських козаків з українською люд­ністю можна здогадуватися з тексту великокнязівської уставної грамоти киянам від 14 травня 1499 р., в якій зазначалося: "Коли осмник воєводин застанет которого мещанина, або купца, а либо козака християнина (виділення наше.— В. Щ.), з белы­ми головами непочетные речи делаючи, ибо наместнику мит­рополичому с того врочая вина, а воеводе с того вины копа грошей; а коли застанет осмник в таковых речах гостя турчина, або татарина, а любо ормянина, тогды воеводе с такового вины дванадцать коп грошей". Звідси цілком закономірним є ре­зультат аналізу етнографічного складу населення Київщини XV ст., здійсненого П. Г. Клепатським. Вчений відзначив, що після українців найбільший відсоток на цій землі становили татари. Наведені факти переконливо свідчать про перехід назви "козак" на українців від татарських кочівників. Одночасно й козакування як побутове явище набувало ширших масштабів. За прикладом татарських козаків з південноукраїнських замків та сіл виходили в степ ватаги шукачів легкої здобичі. "Ходити в козацтво" означало, насамперед, виходити в поле чи "на низ" по здобич. Яскравою ілюстрацією цього можуть послужити та­кож свідчення Рейнгольда Гейденштейна — довіреного секре­таря Стефана Баторія: "Великі простори полів, безліч землі за­лишаються там необробленими і незаселеними... Більшу части­ну часу люди займаються рибальством і здобичництвом, вважа­ють ворогом коленого, від кого сподіваються отримати більше здобичі, але, оскільки серед них чисельно переважають христи­яни, то вони відчувають особливу неприязнь до невірних (вар­варів) , насамперед до татар, і не раз подавали допомогу поль­ським королям. Оскільки вони займають нижню частину Поль­щі, яка прилягає до річки (Дніпра — В. Щ.), то й називають­ся... низовцями, і серед інших козаків — таким саме загальним іменем називаються як кінні, так і піші люди, які збираються з доброї волі для занять розбоєм на прикордонні". Гейденштейн зафіксував своє враження після завершення війни між Річчю Посполитою і Московією в 80-х роках XVI ст., коли немало її учасників, не знайшовши застосування своїм силам, подалося на пошуки "козацького хліба", хоча аналогічні випадки мали місце і в попередній час. Однак походи на татарські улуси ста­новили тільки один бік діяльності запорожців.

Південноукраїнський степ з широко розгалуженими водяними артеріями вражав сучасників надзвичайними природними багатствами. Литовський мемуарист Михайло (Михалон) Литвин із захопленням писав: Диких звірів і зубрів, диких коней і оленів така сила по лісах і полях, що на них полюють тільки задля шкіри, а м’ясо через велику їх кількість викидають, окрім спинної частини; ланей і диких кабанів навіть зовсім не вживають. Дикі кози в такій великій кількості перебігають зимою з степів до лісів, а літом назад, що кожний селянин забиває їх до тисячі на рік. По берегах річок у великій кількості зустрічаються оселі бобрів. Птиць така дивовижна сила, що весною хлопчаки назбирують цілі човни яєць диких качок, гу­сей, журавлів і лебедів, а пізніше їх виводками наповнюють курники. Вірлят зачиняють до кліток задля їх пір’я, котре чіп­ляють до стріл. Псів годують м’ясом диких звірів і рибою, бо ж річки переповнені неймовірною кількістю осетрів та іншими великими рибами". Навіть скрупульозні й лаконічні королів­ські ревізори, описуючи українські староства, не могли утрима­тися від захоплених характеристик краю: "Коням и всякому быдлу хованье там роскошное по дубровах и свиньям по дуб­никах через зиму, а там радо быдло всякое множится. Зубров, оленей, лисиц и иншого зверу множество великое. Меду тож офитость великая, а предке доброго, чистого, белого без бортей и без всякое праци великое, не только с пасек, але готового с вепетов выдираючи".

Наявність великої кількості дичини сприяла широкому розвою уходництва. Крім мисливства, рибальства, бджільництва, промисловці часто здійснювали походи за сіллю. Так, у люстрації 1552 р. зазначалося: "Кгды соль идет, с низу хоживало ста­росте перво з десятка по ковшу соли, а ковш тот з безмен, а теперешний староста от каждого человека колько их у десятку будет, берет соли по два безмены. А над то еще берет староста теперешний с каждого десятка соли по котлу десяточному и по ковшу. А еще особно обестки з десятка каждого по котлужу десяточному берет". Податок у вигляді здобичі місцеві власті стягували восени при поверненні промисловців на волості. З ча­сом він узаконювався у фіксованих розмірах. Вже в уставній грамоті великого князя литовського Олександра Казимировича (1492—1506) місту Києву (1499) зазначалося: "Которые козаки з верху Днепра и с инших сторон ходят водою на Низ до Черкас и далей и што там здобудуть, с того со всего воеводе десятое мають давати; а коли рыбы привозять, з верху, або з низу, просолныи и вяленые до места Киевского, тогды мает осмник воєводин то осмотрети и обмытити, и мает на город взяти от бочки рыб по шести грошей, а от вяленых рыб и свежих десятое. А коли привезут до места Киевского рыбу све­жую, осетры, тогды не мають их целиком продавати, олиж мусить осмник от каждого осетра по хребтине взяти, а любо от десяти осетров десятого осетра". В даному випадку козаками іменувалися уходники з придніпровського регіону. Такі ж козаки-промисловці ходили в степ і по інших річках. Марцін Бельський під 1489 р. згадував козаків, які добре знали Побуж­жя і допомогли польському королевичу Яну-Ольбрехту дістати­ся до Саврані.

Заняття промислами вимагало відваги і певних військових навиків, оскільки нечасто обходилося без сутичок з татарськи­ми козаками та чабанами. Тому уходники об’єднувалися в заго­ни, обирали досвідченого ватажка і відповідно озброювалися. На уходах споруджували тимчасові стоянки-засіки, або ж го­родці" для первинної обробки і зберігання здобутого, а також оборони на випадок нападу ординців.

Соціальні причини виникнення українського козацтва по­лягали у поглибленні суспільного поділу праці, змінах у земель­них відносинах. Після перетворення українських князівств на воєводства традиційний принцип общинного землеволодіння поступово підмінювався роздачею маєтностей князем, як вер­ховним сюзереном, особам вищого (князі, пани, зем’яни-шляхта) і середнього (бояри) станів, які перебували на військовій та адміністративній службі. Відповідно з розряду землевласни­ків виключалася найбільш численна верства — селянство. При­родним явищем став зростаючий відхід селян з центральних регіонів на окраїни, що в той час не зустрічало перешкод з боку властей. Навпаки, при відсутності регулярного війська пе­реселенців планувалося використати у боротьбі з полчищами кочівників.

Разом з тим, з кінця XV ст. у Великому князівстві Литов­ському спостерігалося зародження товарно-грошових відносин. На загальнодержавному рівні його чітко ілюструвала устава 1514 р., спрямована на збільшення прибутковості великокня­зівських маєтностей за рахунок розширення площі дворової ріллі, яку передбачалося обробляти із застосуванням праці тяглих лю­дей. Місцевим урядникам наказувалось: "Колько розумеючи людей на пашни оставити, которыми бы еси мел достаточне пашню запахати, а инших маеш на пенязех осадити". Подібне мало місце і в маєтках окремих землевласників, які використо­вували різні засоби економічного і позаекономічного примусу, щоб задовольнити потреби свого господарства у робочій силі.

Збільшення відробіткової ренти викликало відповідну реак­цію з боку селянства. Однією з найпоширеніших форм про­тесту проти соціального гніту стали втечі. Безумовно, їх мас­штаби суттєво різнилися на обширних теренах Великого кня­зівства Литовського. Напевне, більшою мірою втечі були при­таманні власне литовським землям, меншою — батьківщині козацтва — Центральній Україні. Проте наявність окремих артикулів у Першому Литовському Статуті 1529 р., в яких мова йшла про запобігання селянським втечам і суворі покарання втікачів, дозволяє припустити, що в малоосвоєні прикордонні райони відходила й частина українського населення. Відсутність документальних свідчень не дає права ствердно говорити про участь цієї категорії селянства у козакуванні до середини XVI ст., хоча й для заперечення можливості такого явища немає підстав.

Отже, саме охоронці південного прикордоння й уходники-промисловці, які перебували в постійних контактах з татар­ськими кочівниками, вперше зустрічаються у джерелах другої половини XV ст. під назвою "козаки". З цього часу джерельні свідчення про козацтво на терені південноукраїнського степу простежуються регулярно. Давнє побутове явище козакування поступово набувало широких масштабів, залучаючи представ­ників різних соціальних верств. умови прикордоння витвори­ли своєрідний тип людини, характерною рисою якої було поєд­нання в одній особі воїна і трудівника.

 

1.2. Джерела формування українського козацтва

Зародження і становлення ко­зацтва рельєфно простежується при з’ясуванні джерел цього явища. Протягом тривалого часу на нього мали безпосередній вплив найрізноманітніші фактори еволюції українського суспіль­ства. Тому слід детально проаналізувати окремі періоди форму­вання козацтва, враховуючи їхні особливості та специфіку.

 До середини XVI ст. козаками називали людей, які займа­лись уходними промислами на південному порубіжжі та боро­тьбою з татарами. На жаль, в актових матеріалах про них збе­реглися лише фрагментарні згадки, але й вони дають підставу для конкретних висновків щодо джерел формування козацтва. Вже в 1492 р. кримський хан Менглі-Гірей повідомляв велико­го князя литовського Олександра Казимировича про напад на фортецю Тягиню загону козаків з Канева та Черкас. Докумен­тальні свідчення про цю акцію містяться у відповіді останнього від 19 грудня, надісланій до Криму: "Також писав нам в своєму ярлику, що наші люди канівці і черкасці, прийшовши Дніп­ром, під Тягинею човен твій розбили, чоловіка одного і багато статків та грошей побрали, а потім цього твого чоловіка забра­ли і кілька волів з ним взяли, а після того під Тягинею черкасці взяли десяток коней і трьох чоловік забрали з собою. Про те нам невідомо і сталося без нашої волі. З приводу того послали до наших урядників українних, щоб речі ті відшукали між козаками, а якщо б знайшли — передали в руки твоєму слузі Мусаці, і людей, які будуть знайдені і відібрані статки. А тих лихих людей, які те вчинили, повеліли стратити. Безумовно, у поході могли брати участь вихідці й з інших міст та містечок України. Менглі-Гірей добре володів інформацією про стано­вище на прикордонні з Литовсько-Руською державою, оскіль­ки сам неодноразово здійснював грабіжницькі набіги на її те­риторію. Однак, він був зацікавлений у суворому покаранні литовськими властями конкретних винуватців козацької експе­диції, щоб запобігти її повторенню в майбутньому. І, як видно з листа Олександра Казимировича, урядники південноукраїн­ських староств зобов’язувалися вжити відповідних заходів. Май­же аналогічний інцидент стався за три роки до цієї події (1489) на Таванському переїзді через Дніпро, хоча у листі великого князя московського Івана III до правителя Литовської держави козакуючих на чолі з ватажками Богданом, Голубцем і Васьком Жилою власне "козаками" не називали. Цілком можливо, що у Московії даний термін був ще маловідомим. "Нынеча пак сего лета, — говориться в документі,— наши послы Московские зе­мли Тферские земли и Ноугородские земли многие люди шли из Крыма с твоим послом Яном вместе; да как пришли на Тавань к перевозу, и твоего посла Яна перевозники через Днепр перевезли, а наших гостей не перевезли. Да пришед на них твоего пана Юрьева люди Пацевича, в головах Богдан, да Голу­бец, да Васко Жила со многими людьми да наших гостей пере­били и переграбили, и товар у них весь поймали, многих людей до смерти побили и перетопили, а иных многих людей тех наших гостей и нынеча без вести нет". Тут ідеться про вчин­ки служебників київського воєводи Юрія Паца. Проте, в того­часній епістолярній спадщині козацтво виступало під різними назвами: загальною — "черкаси", по імені урядовця або ж ва­тажка громади — "князя Дмитрія козаки", "козаки Щурової роти" тощо.

Через українські землі пролягали великі й малі шляхи, які були, передусім, торговими артеріями не лише Великого кня­зівства Литовського, а й усього центрально-східноєвропейського регіону. Ними ж користувалися представники дипломатичних служб. За повідомленням кримського хана Менглі-Гірея вели­кому князеві Івану III у жовтні 1494 р., московське посольство на чолі з боярином Іваном Суботою, яке прямувало до валашського господаря Стефана, поблизу дніпровської переправи "из черкасского городка козаки потопили, все поймали, пеша остали". Очолював козацький загін черкаський воєвода Богдан, який невдовзі зруйнував турецьку фортецю Очаків , як базу, створену для дій проти "черкас". Київські та черкаські козаки були причетні також до сутичок з татарами на пониззі Дніпра взимку 1502-1503 рр..

Документальні свідчення про участь у козацьких походах представників місцевої адміністрації, зокрема, південноукраїн­ських старост Предслава Лянцкоронського, Остафія Дашковича, Єжи Отруся, Миколи Сенявського, Берната Претвича, Се­мена Пронського та ін. стали основою для проголошення їх історіографією XVII—XVIII ст. організаторами українського ко­зацтва, першими гетьманами і т. ті.. Насправді ж, виконуючи обов’язки по охороні кордону, старости замовчували факт спіль­них дій з козаками, бо це загрожувало немилістю великого князя або ж сплатою з власного рахунку за збитки, заподіяні козака­ми. Так, у листі турецького султана Сулеймана II (1520— 1566) до польського короля Сигізмунда II Августа від 10 вересня 1557 р. йшлося про набіг козаків, очолюваних князем Дмитром Вишневецьким, на татарські улуси поблизу Акермана, а також мі­стилася вимога повернути "що кому належало" і покарати учас­ників експедиції . На старост покладалися також обов’язки контролювати козаків, щоб не допускати їх збору і самостій­них походів проти татар. У люстрації Кременецької волості 1563 р. зазначалося: "Козаків, або ж людей неосілих, прихо­жих не утримувати ніде в селах більше 3 днів, все село має знати, коли який козак прийде чи піде, оскільки від таких лю­дей робиться по селах багато шкоди; а якщо б хто пустив до хати такого козака, людину неосілу, не сповістивши всьому селу (властям.—В. Щ.), і тримав його більше трьох днів, а відпустив­ши, не оголосив всьому селу, і якщо б від того трапилась кому шкода, то будь-який господар повинен буде відшкодувати її і, крім того, зобов’язаний виплатити три рублі згідно статуту зем­ського". Контроль над козаками поширювався навіть на воє­водські міста, зокрема, на Київ. У згадуваній грамоті великого князя литовського Олександра Казимировича (1499) зазнача­лося: "Коли которые купцы, а любо козаки приходят до Киева, а в которого мещанина станут на подворьи, тот мещанин мает их обестити воеводе киевскому, або наместнику его, подлуг давнего обычая, а если бы который з вас мещанин не хотел купца або козака воеводе обестити, на том воеводе киевскому дванадцать коп грошей вины".

Через брак документальних свідчень нелегко судити, наскіль­ки вдавалося старостам виконувати поліційні функції. Більше відомі випадки, коли вони в обхід закону очолювали загони служебників та козаків і здійснювали сміливі рейди в південні степи аж до Чорноморського узбережжя. Оповідаючи про похід під Очаків (1541) барського старости Берната Претвича, Марцін Бельський, зокрема, писав: "незадовго перед тим тата­ри напали на Русь, починивши великі шкоди коло Винниці і по інших місцях. Бернат Претвич, гербу Вчеле, староста барський, вартий пам’яти у всіх нас, поляків, пустився за ними з невели­ким числом козаків і черемисів, пройшовши за ними аж під Очаків... З добичею повернувся додому і наступного року те ж повторив".

Для боротьби з татарами власті активно залучали і місцеве населення. Так, у привілеї, наданому місту Лисянці, підкресювалося, що його мешканці мають ставити палісаду, а кож­ний з міщан повинен запастись рушницею, двома фунтами пороху і копою куль. У творі польського шляхтича Марціна Бронєвського (70-і роки XVI ст.) міститься згадка про Брацлав: "Лежащий на границах Подолии, несмотря на свою мало­важность и незначительность, имеет крепостцу и более пяти­сот жителей, превосходных стрелков, которые приобрели не­малую опытность и навыки в легких и частых стычках со ски­фами (татарами.— В. Щ.)... Братиславцы содержат постоянно отряд войска для защиты от набегов перекопских, очаковских, белгородских татар и валахов". Отже, не лише військова люд­ність, а й усе населення прикордонних міст добре володіло зброєю, мало бойові навики і могло брати участь у козакуванні.

Цікаво, що Марцін Бронєвський нічого не говорив про шляхту серед мешканців Брацлава. Небезпека з боку татар­ських ординців ставала на перешкоді проникненню на південь Поділля та Київщини представників привілейованого стану. Навіть немало старост залишали у фортецях заступників, а самі жили у власних маєтках на Волині, Північній Київщині чи в Галичині. Татарська загроза не стимулювала й розвиток тради­ційного землеробства. Відповідно втрачався сенс ведення як селянського, так і панського господарства. Не випадково, що в той час ревізори не відзначили поблизу Канева жодного філь­варку.

Немало інформації про джерела формування українського козацтва міститься в кореспонденції правителів сусідніх дер­жав, зокрема турецького султана та кримського хана. Так, на початку 40-х років хан Сагіб-Гірей писав з Бахчисараю поль­ському королеві Сигізмунду І: "Приходят козаки черкаские и каневские, стают на Днепре под нашими улусами и чинят шкоды нашим людям. Я к вам много раз посылал за тех Козаков, что­бы их усмирить, но ваша милость не послушал. Если хочеш иметь приязнь с нами, будь добрым, пришли к нам тех, что делали шкоды, иначе не имей того за зло, и я не хочу сломать приязни братской и присяги, но на те замки — Черкасы и Канев — пошлем нашу рать". Майже аналогічний лист туре­цького султана Сулеймана II до того ж короля від 1546 р., в якому зазначалося, що з "далеких замків, належачих до Поль­щі: Переяслава — Яцько і Мануйло, з Черкас — Карпо і Єдрушко, з Брацлава, з Києва і багатьох інших прикордонних замків" минулого року козаки, очолювані Претвичем, Сангушком і Пронським, здобували приступом Очаківську фортецю.

Отже, актові матеріали і наративні джерела переконливо свідчать про вихід козаків з українських міст. Та це зовсім не означає, шо козакували власне міщани — ремісники чи торгові люди. Саме вони не завжди складали більший відсоток насе­лення, насамперед, прикордонних міст, призначених для обо­рони краю від ординської агресії. Наприклад, у Черкасах (1552) проживало 223 міщанина; бояр, панів і князів — 9 чол.; слуг міських — 25; пушкарів — 2; почет старости — 66; драбів — 160; козаків — 250 . Аналогічним було співвідношення насе­лення в той час у Брацлаві та Вінниці. Зауважимо: щоб вважа­тися повноправним громадянином, тобто, перебувати під захи­стом міського самоврядування, користуватися привілеями, які надавалися городянам, зокрема правом займатися ремеслом, вести торгівлю на міському ринку, необхідно було володіти не­рухомим майном, як мінімум — власним будинком. Цим по­яснюється той факт, що в південноукраїнських містах ревізори фіксували значну кількість бездомних, або ж "людей прихо­жих". На Волині та Північній Київщині серед них переважали селяни, які намагалися здобути свободу за міськими мурами.

Характерним для південних міст було проживання в них козаків. У Черкасах, наприклад, люстратори відзначили, що "окромя оселых бояр и мещан бывают у них козаки прихо­жие". Поряд з боярами, слугами, міщанами Канева прожи­вали "люди прихожие, козаки неоселые". На противагу мі­щанам більшість козаків не мали власної осідлості і ходили в степ на промисли або ж служили у заможних городян. Різниця між ними чітко визначалася в люстрації, де вказувалися повин­ності: "Козаки, которые домов у Черкассах не мають, и тые дають старосте колядки по шести ж грошей и сена косять ему на два дни на лете толоками за его стравою и за медом. А которые козаки, не отходячи у козацтво на поле, ани рекою у низ, служать в местах в наймах боярам або мещанам, тыи старосте колядки давати, ани сена косити не повинни". Звертає на бе увагу наявність у Черкасах значної кількості представників власне військово-службової людності: почет старости, драби, а також слуги міські або ж замкові.

Разом з тим, у більшості міст та містечок України прожи­вали й селяни. Було б недоцільно повністю виключити можли­вість їхньої участі в козакуванні, як і сільських мешканців, на­самперед, тих, хто перебував на нижчому соціальному щаблі. Безземельні або ж власники незначних земельних ділянок — городники, халупники, комірники, підсусідки — не були тісно пов’язані із землеробством і мали змогу займатися допоміжни­ми промислами, в тому числі й козакуванням. Однак конкрет­них документальних свідчень про ставлення селян до генези козацтва на сьогодні не виявлено. Наведену Дмитром Наливай­ком тезу з латиномовного "Трактату про дві Сарматії" (1518) польського гуманіста Мацея Меховіти, де український козак називався "хлопом, підданим, бродягою, пішим або кінним", досить легко спростувати. У Польщі хлопом називали кожного негербованого. Навіть боярина, який ішов козакувати, літопис­ці часто записували в свої хроніки хлопами зі слів розгніваного господаря.

З середини XVI ст. спостерігається новий етап в історії укра­їнського козацтва. За слушним зауваженням І. П. Крип’якевича, на цей час: "в степах виробився оригінальний тип господар­ки, а в його обороні нова воєнна організація; знов під впливом сеі господарки і в війні зі степовими ордами повстала нова ко­зацька суспільність, зі своїм окремим побутом і окремим світо­глядом. Виробивши собі новий лад в степах, переходять козаки до давніх українських центрів, до городів; тут лучаться з міщан­ською опозицією против нових міських порядків, переймають на себе її боротьбу з локальними урядниками і реорганізують міста за своїм ідеалом. Цілий цей процес відбувається дуже скоро; козацький лад так знаменито відповідав пограничним відносинам і в своїм поході показав стільки сили, що протягом двох-трьох десятиліть скозачіли всі міста над степовим поя­сом". Отже, перенесення козацького устрою на волості стало важливою передумовою формування окремого соціального ста­ну. Цей процес збігається з характерним для середньовічних держав переосмисленням панівним класом свого місця в су­спільстві.

Консолідація панівних верств Великого князівства Литов­ського супроводжувалася ліквідацією різноманітних ступенів іє­рархії та ревізією прав на шляхетство. Підставою для визнання останніх стало не відбування військової служби, а наявність до­кументально підтвердженого землеволодіння. Якщо для магна­тів, князів і зем’ян дана обставина не створювала особливих проблем, то вона з усією гостротою постала перед боярами. Перевалена їх більшість володіла землею за звичаєвим правом, тому лише небагатьом вдалося довести своє "благородне" похо­дження шляхом пред’явлення жалуваних грамот на землеволо­діння. Всі ж інші представники цього стану переводилися до розряду державних селян.

Аналогічну політику проводили на українських землях пі­сля Люблінської унії 1569 р. і польські власті. Вже наступного року було організовано люстрації Брацлавського і Київського воєводств. У ході їх проведення ревізори вимагали від усіх зем­левласників пред’явлення жалуваних грамот на маєтності, оскіль­ки, за їхніми словами, при українських замках було багато та­ких зем’ян і шляхти, які не хочуть відбувати земську службу і заявляють, що вони вільні люди. Так, бояри Заушани показа­ли ревізорам копію королівської грамоти — виписку з київ­ських земських книг, і були залишені при шляхетських вольно­стях. За володіння землею вони мали поряд з іншими шляхти­чами Київського воєводства нести земську службу. Бояри Позняки ніяких документів на вимогу люстраторів не пред’явили, а лише голослівно сказали, що вони звільнені від аналогічних служб згідно з королівським привілеєм. Однак ці аргументи до уваги не бралися, оскільки при великій небезпеці для київ­ського замку, на думку ревізорів, уже "нікого було посилати для огляду татарських шляхів, та відправляти листи до найбли­жчих замків". Тож південноукраїнське боярство стало перед проблемою пошуку свого місця в суспільстві. Через брак умов для заняття землеробством воно намагалося іншими шляхами відстояти свій попередній статус. Цьому ж об’єктивно сприяло створення козацького реєстру та залучення урядом Речі Посполитої українського населення до військової служби під час чергових кампаній, насамперед для боротьби проти Швеції та Московської держави. Найбільш підготовленими, безумовно, вияв­лялися бояри і слуги. Вони й стали основою створення козаць­ких загонів, які перетворювалися на вагому силу при кварцяному війську . Отже, бояри та слуги склали нову хвилю формування українського козацтва. Саме тому в документальних матеріалах південного порубіжжя кінця XVI — початку XVII ст. трапляю­ться лише окремі згадки про бояр. При цьому обов’язково підкреслювалося їхнє "нешляхетське" походження, належність до "хлопства". У Північній Київщині та на Волині українсько­му боярству під назвою "околичної шляхти" вдалося утримати­ся аж до Національно-визвольної війни середини XVII ст. Про­те в джерелах дедалі частіше з’являлися такі визначення їхньо­го соціального статусу, як, наприклад, "козаки, звані боярами овруцького староства". Водночас поповнення козацтва бояр­ським контингентом збігалося з важливим моментом у форму­ванні лицарської верстви, а саме: початком генези станових прав.

Помітний вплив на формування козацького стану справили заходи, вжиті урядом Речі Посполитої по колонізації Подніпро­в’я та Лівобережжя. Роздача земель у власність з метою їх засе­лення практикувалася ще й за литовської доби. Більші можли­вості для встановлення польського панування на українських землях аж до кордону з Московською державою відкрила кон­ституція, прийнята варшавським сеймом 1590 р. "Простори пустих місць на прикордонні за Білою Церквою,— зазначалося в цьому документі,— не приносять ніякої користі, ні держав­ної, ні приватної, необхідно мати з них користь, щоб вони даремно не пустували. А тому за дозволом і повноваженням від усіх чинів сейму ухвалюємо, що ми будемо роздавати ті пустелі у приватну власність особам шляхетського стану за за­слуги перед Річчю Посполитою по волі і розумінню нашому".

Прагнучи здобути земельні володіння, тисячі безпомісних і дрібних шляхтичів з Волині та Галичини взяли участь у колоні­заційному процесі. Обставини життя на Подніпров’ї, зокрема, слабкість виконавчих та судових структур, відкривали можли вості панування кулачного права або ж фізичної сили. Звідси — поява латифундій нових власників, особливо гетьманів, воєвод, примноження магнатських родів, так званих "королев’ят" — Вишневецьких, Корецьких, Збаразьких та ін. Серед прибулих на Подніпров’я було немало й таких, хто головним своїм занят­тям вважав військове ремесло. Вже при Стефані Баторії шляхта становила верхівку козацького реєстру. Зростання престижу козаччини залучало до королівської служби нових представни­ків привілейованої верстви як українського, так і польського походження. Проект католицького біскупа Йосипа Верешинського по створенню козацького князівства за Дніпром, очевидно, ґрунтувався на реальних фактах наявності значної кількості шля­хти серед українського козацтва. Шляхтичі не лише очолюва­ли реєстрових, а й становили основну масу козацької старшини. Тим більше, що в її середовищі перебувало чимало представни­ків польського етносу, зокрема шукачів військових пригод, авантюристів, які схвально відгукнулися на заклик папи римсь­кого Климента VIII. Під егідою Ватикану створювалась ліга єв­ропейських християнських держав для боротьби проти туре­цької агресії, на що відпускалися значні кошти. Головну вій­ськову силу ліги мало становити запорозьке козацтво. Восени 1593 р. папа римський вислав свого нунція— хорватського священика Алессандро Комуловича до українських козаків з метою залучення їх на службу. Згідно з інструкцією папський легат мав вести переговори на кресах Речі Посполитої: в Кам’ян­ці, Каневі, Черкасах. В листі Климента VIII до козаків відзнача­лася поінформованість Ватикану про їхню хоробрість і військову відвагу. Вагомим дотатком до послання понтіфіка із закли­ком боротьби проти неприятеля святого Христа мали стати 12 тисяч дукатів, як завдаток до початку кампанії. Решту обіцяло­ся виплатити в ході війни. Однак маршрут Комуловича проля­гав через волості, де йому порадили звернутися до київського воєводи князя Костянтина Острозького. Напевно, через кон­флікт Януша Острозького з Криштофом Косинським, папський посланник не знайшов шляху до Запорозької Січі. Під час зу­пинки у Снятині він вів переговори з місцевим старостою Ми­колою Язловецьким. Бувший старший реєстру продовжував під­тримувати тісні контакти з козаками. Тому, ймовірно, не без ініціативи Язловецького, в грудні 1593 р. відбувся похід на придунайські турецькі міста. У складі козацького війська перебувала значна частина подільської шляхти.

Відсутність детального опису реєстрового війська на рубежі XVI—XVII ст. не дозволяє ґрунтовно проаналізувати його структуру та національний склад. Однак відомо, що наступний роз­виток подій, зокрема війна з Московією, Цецорська та Хотин­ська битви, сприяв поповненню реєстру представниками укра­їнської шляхти, до якої належали: Петро Сагайдачний, Оліфер Голуб, Михайло Дорошенко, Марко Жмайло, Іван Сулима, Бог­дан Хмельницький.

Реалізація конституції 1590 р. в Україні супроводжувалася також посиленням соціального гноблення. Кожний прибулий шляхтич одержував право будувати у своєму маєтку замок для захисту від татар, залучаючи поселенців з інших районів. Часто власники виділених їм урядом земель утворювали нове посе­лення за рахунок селян, захоплених у сусідніх феодалів. Актові матеріали кінця XVI — першої половини XVII ст. містять вели­чезну кількість свідчень про шляхетські міжусобиці. В резуль­таті грабіжницьких нападів шляхтичі ставали власниками но­вих маєтків та підданих, а згодом одержували документальні підтвердження від властей на право володіння ними. У пошу­ках нових джерел прибутків магнати реєстрували свої володін­ня у статусі міста чи містечка. В такому випадку до рук земле­власника переходило і право верховного суду над підданими, регулювання податків та повинностей.

Для залучення нових поселенців феодали на перших порах встановлювали пільги — звільнення від будь-яких повинностей на 5, 10, 15 і більше років. Протягом цих років селянин міг вести власне господарство, не відбуваючи панщини, не сплачу­ючи натуральних чи грошових податків і вважати себе відносно вільною людиною. Водночас освоєння нових земель було вигід­не феодалам, оскільки пізніше вони могли використати їх для Розширення власного фільварку. Крім того, окремі шляхтичі, незважаючи на існуючі умови, все ж залучали "слобожан" до виконання деяких робіт. Так, у Курилівцях на Київщині в 1616 р. двадцятьох свобідних", які не мали ніяких повинностей, змушували робити зажинки, обжинки, закоси, обкоси, допомагати у толоцы. В люстрації остерського староства за 1636 р. зазначалося: "завдяки скупченню людей, що оселяються на слободах, остерська оренда медів, пив, горілок, млинів, мит пішла за зна­чно вищу ціну, тому не мало зріс дохід". Отже, шляхта вико­ристовувала можливі засоби для стягнення всіляких опосеред­кованих поборів з мешканців слобід. При надмірних утисках або ж наближенні завершення строку "слобод", останні відхо­дили на нове місце проживання в південні та південно-східні райони. "Ті ж із згаданого руського (українського.— В. Щ.) народу,— відзначав сучасник подій, польський письменник Самуель Грондський,— хто звичніший і вправніший тримати зброю, а також не побажав підкоритися данницькому ярму земських панів, вийшли до віддалених і до того часу не заселе­них місць і там привласнювали собі вільне право і відтоді за­снували нові поселення. На відміну від інших русинів, підпорядкованих земським панам, цих називають козаками . Зго­дом, оцінюючи причини козацького повстання, польський маг­нат Микола Потоцький наприкінці 1637 р. зауважив, що осередки "свавільників" містилися саме в слободах: "скільки цих бунтівників було і є, всі мають свої гнізда в нових слободах, що містять у собі по кілька тисяч своєвільних людей, як обидві Кобеляки й інші селища на Ворсклі та Пслі. Наплив цих своєвільників у слободи робить розсадники бунту, та й самі осадчі застерігають з плачем, що як ці гнізда не будуть зруйновані, то своєвілля досить скоро оживе знову".

Значна частина населення заселялася в "слободах", але від­мовлялася підпорядковуватися старостинській владі, оголошу­ючи себе козаками. Селян та міську бідноту приваблювало пра­во козаків на володіння землею, свобода від експлуатації, на­самперед кріпацтва. Перехід до козацтва асоціювався у них з ідеєю вільного господарювання. Такі люди фігурували у доне­сеннях королівських комісарів під назвою "непослушних". Уже восени 1593 р. Станіслав Жолкевський писав з Поділля до кан­цлера Яна Замойського: "Пан староста брацлавський (Єжи Струсь) дуже збентежений сваволею і бунтами тих злих хло­пів, пильно потребує ласки й рятунку вашого, бо через опір і бунт тих хлопів важко йому виконувати свої обов’язки... Я ра­див панові старості, і з свого боку буду того пильнувати, щоб якось по-доброму привести їх до послушності, але якщо надалі з їхнього боку буде такий непослух, прошу порадити, що в такому разі робити. Я маю відомості, що вони присяглися недопустити там жовнірських постоїв, а, очевидно, і в кримсько­го хана бувають їхні посланці. Такий непослух у них і своєвілля, що вже не поважають зовсім ні бога, ані когось іншого".

Про широкі масштаби покозачення населення Подніпров’я свідчать люстрації королівщин 1616 р. У Білій Церкві було "мі­щанських домів послушних 300", а таких, що не хотіли бути "послушними", понад 300, у Трилісах — відповідно 170 і 30, Богуславі — 200 і 400, Каневі — 160 і 1346, Корсуні — 200 і 1300, Стеблеві — 100 і 400, Переяславі — 300 і 700, Гельмязові — 40 і 100, Бикові — 30 і 25, Черкасах — 150 і 800, Боровиці — 50 і 100, Ірклієві — 20 і 300, Говтві — 30 і 700, Кропивні — 30 і 60, Чигирині — 50 і 500, Крилові 50 і 400. Отже, в багатьох містах і містечках кількість тих, що вважали себе козаками, була значно більшою, ніж населення, яке відбувало феодальні повинності. На південному порубіжжі фактично іг­норувалися феодально-кріпосницькі порядки, а спроби їх за­провадження завершувалися масовими втечами на Запорож­жя. Так, у королівській інструкції на сейм 1615 р., зокрема, зазначалося: "...пішли до них (запорожців.— В. Щ.) неосілі, пішли засудженці, пішли втікачі, повтікали, покинувши поля, повтікала челядь, так, що мало хто і до плуга має людей на Поділлю". До речі, у вищезгаданих містах існували козацькі громади. Про офіційне їх визнання за литовської доби свідчить королівський лист (1560), адресований "подстаростам его черкаскому и каневскому и теж бояром, мещаном, козаком и всим подданым нашим тамошним" . В іншому аналогічному посланні міститься конкретніший адресат "намеснику черкаскому и отаману и войту и всим мещанам черкаским". Отже, на чолі міських козацьких громад стояли отамани, як і в січо­вому товаристві. В житті міста їхній вплив був значним, коли в урядовому листі отаман означений перед війтом. До компетенції отамана, очевидно, входили управлінські функції в громаді та її взаєминах з міською владою. Після Люблінської унії міське козацтво, крім перебуваючих на державній службі, дістало назву "непослушних", поряд з тими, хто оголошував себе козаком з середовища міського населення. Посилаючись на опубліковані матеріали І. М. Каманіна, І. П. Крип’якевич стверджував, що інститут отаманства продовжував існувати, а самі отамани, зокрема, затверджували власним підписом тестаменти й акти купівлі-продажу землі, прикладаючи "печать мескую". Однак, у збірці І. М. Каманіна наводиться документ, в якому йдеться про затвердження офіційного акту отаманом чигирин­ським — реєстровим козаком Війська Запорозького.

Цікаві дані про джерела формування козацтва знаходимо і в деклараціях королівських комісарів до реєстровців під час Вільшанської комісії 1617 р. Поряд з обмеженням кількості тих, хто перебував на державній службі, однією тисячею і погрозою смертної кари для непослушних, наказувалось: "Ремісників, куп­ців, шинкарів, війтів, бурмистрів, кафтанників, балакезів, різ­ників, кравців та інших неприкаяних від себе відігнати і ви­ключити з реєстру, а також усіх тих новоприбулих міщан, які протягом останніх двох років, вийшовши з урядової юрисдик­ції, пристали до нашого війська,— аби вже більше козаками не називалися, і на майбутнє без волі короля і пана гетьмана ко­ронного таких до війська приймати не будемо".. Отже, на­віть серед реєстрових було чимало ремісників, торговців, коли­шніх представників міської адміністрації.

Наступного року мало місце нове піднесення козацького руху на Київщині. З’явилися десятки загонів як у королівщинах, так і панських маєтках, на чолі з Топигою, Старинським, Шульжиним, Мировицьким та ін. У скарзі шляхтянки Гальшки Лозчиної до житомирського гродського суду від 25 серпня 1618 р. йшлося про напад на її маєтність Рожів загону Яроша Суми і зазначалося, що серед козаків були вихідці з "людей люзних, свавільних". До складу двотисячного загону Миська Фастовця також входили "свавільні люди" (селяни та мішани.— В. Щ.) з Котельні, Коростишева, Наволочі, Ходоркова, Брусилова, Фастова, Корнина, Лещина, багатьох інших сіл та міст Київського воєводства.

Неодноразові спроби учасників Хотинської війни 1621 р. домогтися в уряду визнання за ними козацьких прав були мар­ними. Закономірною відповіддю на це стала хвиля покозачення, про що свідчать результати люстрації Київського воєводства за 1622 р. Зокрема, на території Канівського староства було не­мало сіл, якими володіли козаки: Пекарське, Решітки, Біркозова, Виргани, Чабанівка, Костянець, Тростянець, Кришин, Райтків, Селище. "А козаки,— говориться в люстрації,— два добрих села — Колещинці й Ромашки — відібрали від свого монастиря Терехтемирова і далі, де їм подобається, відбирають. Ті названі села дуже залюднені, але скрізь козацтво, і щодень замкові піддані до козаків відходять — з часом лише самі козаки будуть". Села та хутори Богуславського староства Біївці. Вільховець, Більмачі, Тептіївка, Охматів, Дибинці, Мисайлівка Ісайки, Щербанівка, Пуники, Вулля, Семерхів також на­лежали козакам. Із 25 сіл та хуторів Переяславського старо­ства лише 280 сімей відбували феодальні повинності, а решту становили козаки, "які мають землі і всяке майно, від них немає ніякого прибутку і послушності, їх є понад 1000". Подібну картину зафіксували ревізори і в Черкаському старо­стві. У королівській інструкції 1625 р. до місцевих сеймиків застерігалося: "Домашня сваволя бере гору і так завзялася, що і самим нам тяжка, і з сильними сусідами нас сварить". І Іро масове покозачення населення писав у 30-х роках XVII ст. і Гійом Левассер де Боплан, зазначаючи, що серед козаків пере­бували "люди, досвідчені у всіх взагалі необхідних для життя ремеслах: теслі для будівництва жител і човнів, стельмахи, ко­валі, зброярі, кожум’яки, римарі, шевці, бондарі, кравці... Всі уміють добре обробляти землю, сіяти, жати, випікати хліб, го­тувати м’ясні страви, варити пиво, мед, горілку, брагу тощо". Отже, суспільні процеси значною мірою впливали на дже­рела формування українського козацтва. уходництво й оборо­на південного прикордоння до середини XVI ст. були головни­ми чинниками поповнення козакуючої людності, серед якої пе­реважали вихідці з українських міст та містечок. Часто-густо організаторами козацьких походів виступали й представники місцевої влади. Соціально-економічні зміни в Україні після Люблінської унії зумовили поповнення козацтва з числа колиш­ніх бояр, шляхти і, особливо, селян та міщан.

 

1.3. Запорозька Січ як центр організації й консолідації козацтва

Потужним імпульсом консолі­дації українського козацтва, фор­мування його самосвідомості та утвердження організаційної структури стала Запорозька Січ.

Питання про час і місце її виникнення через брак прямих свідчень залишається дискусійним. В той же час, від його вирішення значною мірою залежить підхід до оцінки становлення козацтва як соціальної верстви.

Історики доклали немало зусиль до пошуків документаль­них матеріалів про організацію Січі за дніпровськими порога­ми. На думку І. М. Каманіна зародження постійного осередку козацької громади на Запорожжі слід відносити до кінця XV ст "Еще в XV в. на Днепре где-то на Тавани или около нея,— писав вчений,— во всяком случае ниже порогов, т. е. за поро­гами, находилось место постоянного пребывания отряда черкасов или Козаков, и притом довольно значительного в числе; мы думаем также, что, находясь на открытой реке, стоя, так ска­зать, открытой грудью против ежеминутно готового к нападе­нию врага, сдерживая его порывы к грабежу, отряд Козаков не мог не иметь хотя слабых укреплений, послуживших зароды­шем будущей сечи; к этому отдаленному периоду, покрытому туманом неизвестности от недостатка света тоговременных до­кументов, мы и относим ея начало". Протилежного погляду дотримувався сучасник І. M. Каманіна Л. В. Падалка, доводячи, що Січ постала лише в кінці XVI ст. Визнаним репрезентан­том низового лицарства, за М. С. Грушевським, Запорозька Січ стала у 80-х роках XVI ст. При цьому вчений слушно зауважу­вав: "Се не могло стати ся так від разу і розвій Січи супроти сього треба класти на передні десятиліття — семе і восьме, слідом по заложенню Хортицького замку і діяльності Вишневецького". Появу Січі за дніпровськими порогами В. О. Голобуцький визначав 30—50-ми роками XVI ст.

Серед найважливіших причин виникнення Запорозької Січі, на нашу думку, слід відзначити, насамперед, внутрішню потре­бу козацтва в своїй організації у зв’язку із зростанням його чи­сельності на середину XVI ст. З іншого боку, заснування центру козацької вольниці зумовлювалось практичною потребою захи­сту українських земель від зростаючої татарської агресії. Тривале перебування козаків далеко від волостей викликало необхід­ність об’єднання в згуртовані загони на чолі з досвідченим ота­маном. Формування козацької громади в умовах безпосередніх контактів з кочівниками вплинуло на її військову організацію, яскраво проявилося в мові та одязі запорожців.

Розширення козацьких промислів супроводжувалося появою на уходах тимчасових сторожових постів, або ж засік. Очевидно, вони існували вже з початку XVI ст., оскільки в описі Черкаського замку 1552 р. досить чітко вказувались межі уходів. До них зокрема, належали "уходы або ж станы — по реце Днепру, а по речках Ворскле, Ореле, Тясмени, а по обеих Ингулах, а на Самаре, озера Уступный и Западный затоны, Засякли —ловенье рыбы и бобровые гоны. Найпервый по Днепру, зверху почонши от Мошон, уход и став, на имя Дубослей, там озера". Козаки-уходники, як правило, промишляли на певній території і були добре обізнані з її особливостями. З іншого боку частина їх через посилення контролю замкової влади і збільшення старостинських поборів не поверталася на волості і залишалася на постійне проживання в уходах, про шо красно­мовно свідчать записи люстраторів. Канівський боярин Чайка скаржився властям (1552), що він зібрав минулої осені "з ухо­дов тих Сиверских меду от половинников девяносто кадей, окроме бобров, рыб, мяса и иных пожитков, а пан староста теперешний поведил иж далеко вжо того не приходит, а иже сей осени только пол 4 кади меду досталось ему з уходов оных". Очевидно, для забезпечення постійних прибутків ад­міністрація прикордонних старост не дозволяла будівництва сторожових постів у південних степах. Зокрема, про заборону зведення "городців" для черкашан по "Дніпру і по ріках на Орелі і обох Тясминах" йшлося у судовому рішенні короля Сигізмунда І від б травня 1546 р. з приводу позову міщан на старосту Оникія Горностая. Однак, із зростанням кількості козацтва на Дніпрі та його притоках, південніше р. Самари, аж до турецького прикордоння з’являлися нові "городки", які створювали цілу систему укріплених осередків.

Віддаленість од волості визначала своєрідну сферу життя та діяльності козацтва. Потреба у хлібі та продукції ремісничого виробництва зумовлювала пошук адекватного товару для обмі­ну. Тому козакуючі часто вдавалися до походів за здобиччю на татарські улуси. Захоплені коні та вівці згодом продавалися на волості. Здобуття так званого "козацького хліба" супроводжу­валося звільненням з неволі співвітчизників. Своїми сміливими діями козаки стримували турецько-татарську експансію в Україну. Водночас південноукраїнські старости переймали прак­тику козаків, залучаючи їх до спільних походів. Вищенаведені міркування прямо стосуються генези Запорозької Січі.

Ідея створення твердині на південних рубежах виникає, очевидно, в 20—30-х роках XVI ст. у зв’язку зі спробами литов­ського уряду прийняти козаків на державну службу. Проте че­рез брак коштів реалізувати її вдалося лише князеві Дмитру Вишневецькому. Важливою підоймою втілення в життя цього плану стали розвій козацтва на південному порубіжжі та орга­нічна потреба єднання зусиль перед татарською агресією. Як наслідок стала поява в середині 50-х років фортеці на одному з дніпровських островів, її місцезнаходження до сьогодні зали­шається дискусійним. Свідчення про призначення Хортицького замку подає грамота Сигізмунда II Августа Дмитрові Вишне­вецькому (1557). В ній король висловлював подяку за будівни­цтво фортеці, стійкість і мужність під час оборони від перекопських татар, обіцяв у майбутньому не забувати подвигів князя: "А що стосується збудованого тобою замку і виявленої нам по­слуги, то така послуга приємна нам, бо ти влаштував замок для нас, господаря, у потрібному місці, і саме такий замок міг би надійно стримати лихих людей, шкідників, і забезпечити пан­ства наші. Та щоб зміцнити той замок людьми й бойовими засобами, як ти писав нам про це, то без особистого твого приїзду до нас ми тепер не маємо ґрунтовних підстав виконати це, хоч виводити тебе з замку на цей час також не годиться з огляду на звістку від тебе і з інших країн про намір великого московського князя збудувати замки при ріці Дніпрі саме в тому місці, де й ти хотів збудувати городи, на нашій землі, а також заради зачіпок, на які могли б зважитися за твоєї відсут­ності козаки, наражаючи на небезпеку краї нашої держави. Ви­водити тебе з замку не годилося б іще й задля того, що ти, залишаючись у ньому, міг велику користь принести, не допус­каючи козаків робити зачіпки чабанам і шкоди улусам туре­цького царя, з огляду на багато причин, на угоду і присягу нашу з турецьким цісарем і вічний мир з перекопським царем". Прагнення монарха утримувати постійну залогу на Хортиці для запобігання сутичок козаків з татарами було б незрозумілим, якби фортеця призначалася виключно для запорожців. Отже, її зведення мало подвійну мету: створення форпосту боротьби поти татарської агресії і здійснення контролю над діями ко­зацтва.

Не одне покоління Істориків зупинялося перед дилемою правомірності ототожнення Хортицького замку з першою За­порозькою Січчю. Незважаючи на нові наукові відкриття, ця проблема і сьогодні залишається дискусійною. Фортеця Вишневецького зовні напевно відрізнялася од відомих пізніше архі­тектурних комплексів, козацьких твердинь на Дніпрі. До скла­ду гарнізону входили, крім козаків, представники військовослужбової людності — бояри, слуги, драби. Разом з тим, про­живання єдиною громадою у специфічних умовах південного порубіжжя сприяло зародженню своєрідної військово-політич­ної організації запорозького товариства, її моделі. Як слушно за­уважив М. Ф. Владимирський-Буданов, Хортицька фортеця ста­ла гніздом "низовой вольницы, которая послужила потом зер­ном будущей Сечи". Цілком прийнятним є також твердження M. C. Грушевського, який у статті, присвяченій історичним за­слугам Дмитра Вишневецького, назвав князя "духовним бать­ком огнища нової української плебейської республіки". Любо­мир Винар вважає замок на Хортицькому острові "першим прототипом козацької Січі, в якій розвивалося військове й гос­подарське життя запорожців". Звідси логічним є висновок, що Хортицький замок став своєрідним прототипом козацького укріплення, яке, утвердившись на о. Томаківка в 60—70-х ро­ках XVI ст., дістало назву Запорозької Січі.

Незважаючи на досить короткий час існування (1555—1557), Хортицька фортеця справила помітний вплив на еволю­цію українського козацтва, зростання його лав. У листі до коза­ків від 20 листопада 1568 р. Сигізмунд II Август вперше звер­нувся до них як до окремої групи української людності, що "з замков и мест наших Украйных, без розказаня и ведомости нашей господарской и старост наших Украйных, зъехавши на низу, на Днепре, в полю и на иных входах перемешкивают: Маем того ведомость, иж вы, на местцах помежных, у входах розных свавольне живучи, подданых царя турецкого, чабанов и татаров царя перекопского, на улусы и кочовища их находечи, великие шкоды и лупезтва им чините, а тым границы панств наших от неприятеля в небеспеченство приводите".

Перші свідчення про чисельність і побут запорожців на Томаківській Січі за 1575 р. подав польський шляхтич Марцін Бельский. "Козаки,— писав він,— це посполиті люди, які на низу Дніпра займаються ловлею риби і там же сушать її на сонці, без солі, проживають там лише влітку, а на зиму розхо­дяться в ближчі міста, як Київ, Черкаси та інші, попередньо заховавши свої човни в безпечному місці на одному з дніпров­ських островів і залишивши там кілька сотень чоловік на кошу, як вони кажуть, на сторожі, мають вони і власні гармати, які здобули у турецьких фортецях, або ж у татар. Раніше їх було небагато, але тепер збирається по декілька тисяч, особливо ‘їхня чисельність зросла в останній час, і неодноразово вони туркам і татарам немалі шкоди чинили, нападаючи на Очаків, Тягиню, Акерман та інші фортеці". Тобто, можна говорити про утвер­дження на Томаківці коша як військово-політичної форми об’єд­нання запорожців. Відзначаючи відмінності в організації січової громади і козаків, що проживали в цей час на волості, М. С. Грушевський писав: "Запороже таким чином значно випередило в своїй політичній еволюції козаччину «городову», кажучи тради­ційним терміном — організацію її «на волости». Там вона ще була вповні безправною, не признаною як організація, як су­спільна верства, не організованою вповні пригнетеною властю адміністрації й шляхти. Тим часом на Низу вона була вже силь­но сконсолідованою, а далі й організованою силою, перейня­тою почуттєм своєї окремішности й незалежности. Пізніша тра­диція, що вважала Запороже властивим осередком і головою козаччини, й його рішення (а не рішення військової ради горо­дових полків), авторитетними для всієї козаччини, мала таким чином свій корінь і оправданнє в відносинах ще з середини XVI в. Запороже було огнищем козацької сили, солідарности, організованости".

Вищим органом влади на Запорозькій Січі була рада, право участі в якій мали всі без винятку козаки. Інколи ради прово­дилися і на репрезентативній основі депутацій від куренів або ж виключно старшинські. Зібрання козаків за їх власною ініці­ативою називалося чернецькою радою. До компетенції загальної ради входили всі найважливіші справи життя козацького това­риства: встановлення військового устрою, обрання старшини, вирішегня питання війни і миру, ведення переговорів з представниками інших країн. Нерідко козацька рада виступала і в якості вищої судової інстанції. За традицією козацькі ради зби­ралися щороку 1 січня для переобрання кошового отамана і старшини. В міру потреби, незалежно від часу, скликалися неординарні ради, на яких розглядалася широка палітра питань або одне, але важливе для запорожців.

Постійним місцем проведення козацької ради була Січ. Проте, оскільки рада являла собою орган військової влади, то прив’язаність до даного топографічного пункту не абсолютизу­валася. Важливою, насамперед, була присутність війська. Звід­си зрозумілим стає скликання ради під час походу в степу чи на волості — в Сухій Діброві, на Масловому Ставу. Перша корот­ка згадка про козацьку раду 1581 р. міститься у творі Бартоша Папроцького, де описувалася подорож на Запорожжя поль­ського шляхтича Самуеля Зборовського. Останній з "немалим почтом своїх слуг і гайдуків спочатку прибув до Канева, звідки їхав до Черкас, з Черкас до Псла річки і... до порогів, де лицар­ські люди мешкають. Там є місце на Дніпрі важке для просу­вання, бо ті пороги з великих скель, через які вода як з високих гребель спадає, і там ніхто не може проїхати, крім козаків". З прибуттям на Січ, Зборовський був проголошений на раді гетьманом, а потім організував козацький загін для походу про­ти Московської держави. Ґрунтовніші відомості зустрічаємо у щоденнику Еріха Лясоти — посла німецького імператора Ру­дольфа II (1576—1612) в Україну (1594). В той час Запорозь­ка Січ перебувала на о. Базавлук, який лежав у Чортомлицькому рукаві Дніпра проти гирла річки Підпільної. Лясота прибув з метою агітації козаків виступити на боці Австрії проти Туреч­чини і залишив нащадкам цінні матеріали з історії Базавлуцької Січі (1593-1638).

Щоденник німецького посланця є першою документальною розповіддю про життя січового братства. Вже при наближенні до Запорозької Січі Лясота був зустрінутий делегацією кількох заслужених і авторитетних козаків, які вітали прибулих від імені січового товариства. Вступ іноземців на Січ супроводжувався гарматними пострілами. Особливу увагу Лясота звернув на порядок голосування під час козацької ради. Після оголошення імператорської пропозиції запорожці розділилися "на два кола В одному була старшина, у другому — прості люди, яких нази­вають черню. Обговоривши все між собою, чернь ухвалила своєю звичайною acclamation [* acclamation — згода без голосування] податися на службу до його цісарської величності, на знак чого кидала вгору шапки, після чого побігла до другого, старшинського кола і пригрозила, що коли хтось буде проти, вони його втоплять у воді. Але старшина відразу погодилася" . Після досягнення згоди гриміли литаври і деся­ток гарматних пострілів.

Виконавча влада належала кошовому отаманові. Про зна­чення цієї посади серед козацького товариства і характер виборів яскраво свідчать спостереження Гійома Левассера де Боплана: "коли зберуться усі старі полковники і старі козаки, що користуються серед них пошаною, кожен з них віддає свій голос за того, кого вважає за найздібнішого, і той визначається більшістю голосів. Якщо обраний не хоче приймати посади, відмовляючись невмінням, малими заслугами, браком досвіду чи похилим віком, це йому не допомагає... Якшо обраний ко­зак приймає на себе обов’язки старшого, то дякує зібранню за виявлену честь, хоча (додає, шо) недостойний і для такої поса­ди нездатний, далі ж, однак, урочисто запевняє, шо докладе зусиль і старання, аби гідно послужити як усім взагалі, так і кожному зокрема, і шо завжди готовий покласти своє життя за своїх братів (так вони називають між собою один одного). На ці його слова кожен плеше в долоні, вигукуючи: «Слава! Сла­ва!» і т. д. Потім усі один за одним відповідно до свого рангу йдуть вклонитися йому". Вибори кошового отамана знаме­нували кульмінаційний момент ради, оскільки від даної канди­датури значною мірою залежало життя на Січі протягом цілого року. Інші старшини — суддя, осавул та писар не відігравали такої визначної ролі, як кошовий. Як слушно підмітив Карстен Кумке: "Казацкие старшины являлись прежде всего исполни­телями общественной воли группы людей. Не от властолюби­вых старшин исходила власть, напротив, главным авторитетом была казацкая общность или, точнее, ее воля. Поэтому успех зависел от способности руководителей интегрироваться в груп­пу, знать ее нужды, ибо только признаваемые каждым казаком приказы могли быть исполнены добровольно. Любое принуждение со стороны старшин для исполнения приказов или послушания со стороны казаков было невозможно, так как противоречило казацкой демократии".

У житті запорозької громади особливе місце відводилося курінному отаманові — безпосередньому начальникові куреня, що був своєрідним козацьким земляцтвом. Назви куренів, як правило, походили від місцевості, де раніше проживали козаки на волостях. Михайло Слабченко нараховував у XVI ст. на Січі 7 куренів: Пашківський, Титарівський, Дерев’янківський, Поповичівський, Іванівський, Канівський, Дядьківський. Курін­ний отаман обирався на курінній раді і не потребував затвер­дження на загальному зібранні козацького товариства. Він здій­снював прийом до куреня нових козаків, розпоряджався куреневим майном. У спогадах одного із запорожців зазначалося, що "козаки куренные его (отамана.— В. Щ.) так слушают, как своего отца...". За традицією, лише той, хто обіймав певний час посаду курінного, міг реально претендувати на обрання кошовим отаманом Запорозької Січі.

Специфічне самоуправління з притаманними йому демо­кратичними рисами сприяло консолідації козацтва. Не став на заваді навіть перехід на державну службу тих козаків, які до 1625 р. перебували майже виключно на Запорожжі, хоча і не обов’язково в Січі. Слід зауважити, що ігнорування останнього фактора приводило багатьох дослідників до ототожнення ко­шового устрою з реєстровим. В офіційних актах польської адмі­ністрації керівник реєстрових козаків іменувався "старшим", "поручником" або ж "гетьманом" у розумінні керівника вій­ськового підрозділу. Там же йшлося й про поділ реєстрових на полки, сотні й десятки. Водночас на Січі залишався курін­ний устрій, при якому верховна влада перебувала в руках кошо­вого отамана. З кінця 20-х років XVII ст. практикувалося об­рання старшого серед нереєстрових, який іменувався "гетьма­ном запорозьким". Але в даному разі йшлося, напевне, про вибори козацького ватажка для проведення чергової експедиції.

Велике значення у справі консолідації козацтва мала боротьба запорожців проти турецько-татарської агресії. Січ стала своє­рідною військовою базою, звідки розпочиналися морські та сухопутні походи, а козацтво — могутньою організацією з влас­ним флотом, піхотою і артилерією. Вже протягом другої поло­вини XVI ст. козаки здійснили десятки експедицій до Очакова Кілії, Ізмаїлу, Акермана, Гезлева, інших турецьких твердинь на Північному Причорномор’ї. Згодом козацькі чайки досягли навіть берегів Анатолійського півострова, зокрема, фортець Сінопа і Трапезунда. Актові матеріали зберігають багато листів турецьких султанів, кримських ханів та інших високопоставле­них осіб, в яких вони скаржилися польському урядові на запо­рожців, намагалися використати походи останніх як привід для втручання у внутрішні справи Речі Посполитої. У відповідь власті заявляли, що вони не можуть покарати козаків, оскільки запорожці їм не підпорядковувалися. Лише перед реальною загрозою турецької агресії в 1590 р. сейм ухвалив постанову "Порядок щодо низовців і України". Вона передбачала, зо­крема, виведення із Січі "людей свавільних" і зміцнення там реєстрової залоги представниками шляхти. Однак, аналогічні постанови викликали зворотну реакцію і не перешкоджали зростанню запорозького товариства. Один із сучасників зазна­чав: "Напрасно поверялось панам и их дозорцам ловить и зако­вывать бродяг (гультяев), бегавших из королевских и дедичных имений, и возвращать их в места прежнего жительства, где их могли тотчас же казнить жестокою смертью. Пока Запорожье со всеми днепровскими островами и приднепровскими трущо­бами не будет во власти панов — нельзя задушить козачество" .

Наступні події, пов’язані з козацькими повстаннями, пере­креслили плани уряду Речі Посполитої. Зростаюча козацька енергія на Січі змусила його відмовитись від тиску на запорож­ців і перейти до пошуків компромісів. За участь у війні проти турків та їхніх васалів (1600) козаки висунули свої вимоги: відміну баніції, повернення вольностей, наданих Стефаном Баторієм, заборону старостам кривдити козаків на волості. Початок XVII ст. ознаменувався цілою серією гучних походів на Чорне море під керівництвом Петра Сагайдачного. Гетьма­нування Сагайдачного збіглося з масовим приходом на Січ покозачених селян та міщан. Не випадково магнат Януш Остро­зький на одному із засідань сейму закликав вжити проти них суворих заходів, "лише б хлопи наші... до козаків не приставали і до них себе не прилучали". Тож, очевидно, не стала проблемою організація 40-тисячного війська для походу проти полчищ султана Османа II (1618-1622) під Хотин (1621).

Зростанню міжнародного авторитету запорожців сприяла кож їхня участь у Тридцятирічній війні (1618 — 1648 ). Про яскраво свідчить текст маніфесту шведського короля Густа­ва-Адольфа (1611 — 1632) від 25 червня 1631 р., підготовлеий його радником Жаком Русселем. "Благородні і вільні лица­рі, — зазначалося у зверненні до запорожців,— мужі хоробрі, володарі Дніпра і Чорного моря, а що найважливіше, релігії християнської грецької старинної завзяті оборонці..." . А далі містилася пропозиція перейти на службу до шведського мо­нарха.

Одним із найважливіших факторів консолідації козацтва на Січі стало перетворення її у своєрідний осередок визвольного руху українського народу. Саме на Запорожжі здобув автори­тет і визнання Криштоф Косинський, який очолив виступ ко­зацтва проти панського свавілля. Останній похід на волості (1593) гетьман Косинський здійснив із Січі. Цей шлях став у майбутньому основним для руху повстанських сил аж до часів Богдана Хмельницького. Очоливши повстання влітку 1594 р., Северин Наливайко відправив з Брацлавщини посольство на Запорожжя із закликом до спільних дій. Із Січі на допомогу повстанцям виступив загін на чолі з Григорієм Лободою. На­віть після Солоницької битви Сигізмунд III видав універсал від 1 вересня 1596 р., в якому містилося суворе попередження: "Тех запорожцев, абысте с Запорожья на Украину, где бы ся выгребать хотели, не пушали, и противко ним, яко неприятелей коронных конно, збройне повстали и пристани до берегов моцно боронили, заховалибытеся в том всем водлуг конституции".

З 1625 р. Запорозька Січ стала центром організації повстан­ських загонів для боротьби проти коронного війська. Саме там з являються письмові звернення до українського народу, зміст яких відбивав прагнення широких соціальних верств. На Січі конкретизувалися методи і завдання визвольного руху. Неда­ремно в листі до короля Владислава IV від 27 червня 1636 р. урядовий комісар у козацьких справах Адам Кисіль визнавав, що Запорожжя завжди було "капітулою всіх змовників проти існуючого порядку" .

Отже, виникнення осередку лицарської вольниці — За­порозької Січі в другій половині XVI ст. було зумовлене поряд із внутрішніми потребами козаків, які знаходилися на південно­му порубіжжі, необхідністю захисту від зовнішньої загрози. Ці обставини мали безпосередній вплив на зростання чисельності, формування демократичних засад військово-політичного устрою січовиків — коша. Важливим фактором консолідації українського козацтва стало утвердження Січі як форпосту боротьби проти турецько-татарської агресії і центру національно-визвольного руху в Україні.

  

* * *

Таким чином, виникнення українського козацтва стало за­кономірним результатом споконвічної боротьби осілого земле­робського населення зі степовими кочівниками. Необхідність відсічі татарської агресії в другій половині XV ст. зумовила ство­рення контингенту військовослужбової людності на південному прикордонні Литовсько-Руської держави. Разом з тим природні багатства степу приваблювали багатьох промисловців-уходників. Зіткнення колонізаційної хвилі українського населення з татарами покликало до життя відважних і волелюбних людей — козаків. До середини XVI ст. козакування виступало у формі побутового явища, характерного для людності переважно пів­денного прикордонного регіону. Польська експансія в Україну після Люблінської унії зумовила розширення джерел поповнен­ня козацтва представниками боярства і шляхти як українсько­го, так і польського походження. Посилення соціального і на­ціонального гноблення викликало покозачення селян та міщан. Центром організації і консолідації козацтва з другої половини XVI ст. стала Запорозька Січ.

Джерело: http://litopys.org.ua

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv