Джерела про давню історію Миколаєва збереглися дуже слабо і вкрай нерівномірно. Це зумовлено тим, що міщани не захотіли передати свої найдавніші документи до так званого Бернардинського архіву у Львові і зберігали їх у своїй ратуші, яка згоріла під час пожежі у вересні 1914 року.

                                       

Чисельні місцеві дослідники відтворювали історію містечка, посилаючись на згадки про нього у польських географічних довідниках та енциклопедіях, оскільки новішої літератури не було (у радянські часи історії галицьких містечок приділялося надто мало уваги).

                           

Найбільш документально підтвердженою є версія, відповідно до якої Миколаїв розпочав своє існування 20 лютого 1570 року, коли польський король Сигізмунд Август підписав грамоту про заснування міста і надання йому магдебурзького права.

                            

Поява міста тісно пов'язана з особою Миколи Тарла - сандомирського хорунжого, а згодом і секретаря при королівському дворі. Цей молодий вельможа був у числі найближчих придворних короля і відповідав за охорону його дружини - королеви Барбари Радзівіл. Коли 8 травня 1551 року королева раптово померла (сучасники не сумнівалися, що молоду королеву звела зі світу мати Сигізмунда - Бона Сфорца, яка не хотіла невістки), Микола Тарло покинув двір. Однак через кілька років грошова скрута змусила його повернутися. Сигізмунд Август радо зустрів товариша молодості і задовольнив його прохання на заснування Миколаєва. У грамоті, виданій Тарлу 20 лютого 1570 року, йшлося:

                                

"... ми Сигізмунд Август...вирішили шляхетноуродженому Миколі Тарлу дати міць і владу, щоби він ...над Глибоким Потоком містечко нам, котре Миколаїв назвою мати бажаємо, на новорозчищеному місці поставити міг..."

                                   

Ця перша грамота лягла в основу конституції міста. Нові жителі отримали одні з найкращих на той час умов для існування. Їм надавалося право на власне самоврядування, вони не підпадали під юрисдикцію жодних урядовців, а у всіх справах підлягали суду війта. Крім того, щоб заохотити нових поселенців, миколаївчан звільняли від усіх податків на 20 років.

                             

Містечко розкинулося у мальовничій улоговині, оточеній з трьох сторін вінком гір, хребти яких утворювали природну твердиню. Однак, місто вирізнялося не тільки красою своєї природи, а й різноманітними земними багатствами. В його околицях були великі поклади керамічної глини, глинястих вапняків, алебастру, будівельного каменю, кварцових пісковиків, гравію, сірки і торфу. Не дивно, що потоки поселенців, особливо ремісників, щедро потекли до миколаївських земель.

                             

Конституція міста у складі привілеїв Сигізмунда Августа (1570) без змін підтверджувалася і наступними королями Польщі та Австрії. У 1794 році цісарем Францом ІІ Миколаєву було видано декрет, який окрім того, що підтвердив стару конституцію міста, надав Миколаєву ще ряд вольностей і привілеїв.

                                 

Місту дозволялося виробляти пиво, горілку, питний мед, проводити три річні ярмарки і, головне, мати власний герб і печатку.

                            

Відповідно до декрету герб мав такий вигляд: "на синьому полі вирваний з листами і з голубом дуб, а зліва від нього поставлена доземо сокира, вістрям звернена вправо, все у природних постатях і барвах."

                                   

Достовірність саме таких елементів герба доволі довго викликала сумнів у науковців, оскільки у всіх польських і литовських довідниках, містилися дані, що гербом міста Миколаєва над Дністром є Леліва (на блакитному фоні золотий півмісяць рогами догори і шестикутна зірка над ним). Найголовніше, що у знаменитих дослідженнях видатного краєзнавця, дядька відомої миколаївської письменниці Уляни Кравченко, Антона Шнайдера теж зберігається зображення гербу Леліва з латинським написом: "Герб міста Миколаєва".

                                     

Таємницю справжнього миколаївського герба дослідникам вдалося розгадати лише півстоліття тому. Як виявилося, близько 1555 року на Поділлі, поблизу Проскурова (сьогодні Хмельницький) воєвода руський Микола Сенявський заклав місто і назвав його на свою честь Миколаєвом. Гербом родини Сенявських теж була Леліва, тож саме Леліва і стала міським гербом у 1571 році. У цьому ж році помер Микола Тарло. Таким чином, Антон Шнайдер помилково приписав герб подільського Миколаєва Миколаєву на Дністрі.

                                

Ще одним доказом на користь герба з елементами "голуба і дуба" є те, що сокира біля кореня дуба - це герб Тарлів. Сам дуб символізує місто, а голуб у геральдиці служить символом смирення і чистоти. Такі елементи були присутні у гербах багатьох тодішніх міст: Радомишля, Торжка, Пронська та інших.

                           

Користаючи з отриманих привілеїв місто швидко розвивалося, переживаючи періоди занепаду і піднесення.

                         

Напередодні І світової війни громадсько-політичне життя у місті Миколаєві було на піднесенні. Незважаючи на провінційний характер та віддаленість від повітових центрів в місті і навколишніх селах зростала активність патріотичних товариств "Січ", "Сокіл, "Просвіта", вихідці з яких згодом поповнили лави Українського легіону січових стрільців.

                               

Легіон українських січових стрільців був єдиною військовою частиною австрійської армії, яка мала власні Кіш і Вишкіл (структури для набору і підготовки новобранців). Протягом 1916-1918 рр. вони дислокувалися на теренах Миколаївщини. Уродженці Миколаєва не раз вирізнялися у боях і походах легіону, однак більшості з них довелося розділити його трагічну долю.

                              

У роки ІІ світової війни, уродженці Миколаївщини активно включилися у національно-визвольну боротьбу у складі крайового проводу ОУН-УПА. Доказом цього є чисельні історичні пам'ятки та братські поховання на території міста, а також свідки та учасники тих подій, які досі живуть чи не у кожній миколаївській родині.

Mісто білих акацій та чорних ночей.

                            

Миколаїв. Флотське й корабельне місто, улюблене творіння князя Потьомкіна-Тавричеського, засноване ним у 1789 році, двома роками раніше від Одеси, в прекрасному місці, на напрочуд живописному півострові при злитті Інгулу й Південного Бугу, - за всіма даними, воно мало б стати "південною столицею" Росії, що прорубала нарешті вікно до чорноморського простору в Середземномор'я.

                               

Однак історія розпорядилась інакше. Миколаєву довелось стати містом-верф'ю, колискою Чорноморського флоту, одним із центрів кораблебудування й оборонної промисловості Росії, а згодом - і Радянського Союзу.

                                  

Така специфіка наклала відбиток на долю, характер і навіть зовнішній вигляд Миколаєва. Багато десятиліть він був закритий для відвідання іноземцями. А відтак - менше коштів виділялось на благоустрій, соціальну сферу, культуру Більшість підприємств, які належали до військово-промислового комплексу, не можна було навіть згадувати в засобах масової інформації - ніби вони й не існували зовсім. Нерідко й високі державні нагороди миколаївцям за видатні виробничі й науково-технічні досягнення проходили в "закритих" указах.

                                      

3 огляду на це, місто Миколаїв майже ніколи, за всю свою 210-літню історію, особливо не афішувалось і не рекламувалось. Можливо, цим і пояснюється "дивина", яку відмічає у своїй книзі "Історія Миколаєва" відомий миколаївський краєзнавець професор Ю.С. Крючков: будучи сто років центром суднобудування й флоту на Чорному морі, вузловим пунктом всіх доріг, які зв'язували Петербург з Одесою, Херсоном, Молдавією та Кримом, Миколаїв залишався мов би непоміченим майже всіма, хто проїжджав через нього. Про нього мало згадок у публікаціях, дорожніх записах і мемуарах, хіба що розрізнені штрихи у листах. Художники й письменники теж не пестували місто. Навіть І. Айвазовський, штатний художник Чорноморського флоту, який напевно не раз бував у Миколаєві, і той не вшанував його своєю увагою.

                               

І попри все, місто росло, розвивалось, жило своїм життям. Нині це крупний обласний центр України з півмільйонним населенням, могутньою промисловістю, розвиненою соціальною сферою.

                                   

Це древня земля, благодатний південь України. Тут опалені сонцем степові простори зустрічаються з голубими валами Чорного моря, терпкі запахи чебрецю й полину змішуються з солоним рибним вітром морських просторів. Колись, багато віків тому по сизих ковилах степів летіли кімерійські вершники, а бородаті скіфи купали своїх коней в чистих водах Гіпанісу -Південного Бугу. І понині бурхливі літні зливи вимивають з тутешньої землі уламки грецьких амфор, почорнілі ольвійські монетки, глиняні козацькі люльки... Древньогрецьке місто-держава Ольвія (нині - археологічний заповідник) неподалік від Миколаєва - невичерпна скарбниця наукових відкриттів.

                               

З перших століть нашої ери ці місця поступово заселяли слов'янські племена, а з кінця Х століття територія, де розташований нинішній Миколаїв, увійшла до складу Київської Русі. Численні чужоземці зазіхали на прибузький край - орди печенігів, половців, монголо-татарів, а також литовці, кримські татари, турки спустошували ці землі. І саме тут, на південному рубежі, в Дикім полі, вставали на захист рідної землі відважні лицарі свободи - запорізькі козаки, грудьми закриваючи Україну від турецької й татарської зброї.

                               

З кінця XVII століття розвиток краю пов'язаний з утворенням Запорізької Січі. Запорізькі й прибузькі козаки, незважаючи на небезпеку, вперто просувались до моря, утворюючи острівці хліборобської культури. Степ, на який з півночі насувалась багата хліборобська культура, був просто приречений об'єднатися з морем. І це відбулося в результаті російсько-турецьких воєн.

                              

У важкій затяжній війні Російська держава відстоювала право на вихід до моря, наполегливо просуваючись до важливого стратегічного пункту - Очакова. Боротьба велась уже на водяних просторах. Росії потрібен був свій флот. І за велінням князя Г.О. Потьомкіна в гирлі ріки Інгул у 1788 році була закладена нова верф. Довкола верфі почало рости містечко, поки що безіменне. Ім'я своє воно отримало через рік, після переможного штурму Очакова російськими військами під командуванням О.В. Суворова. Очаків був здобутий у грудні 1788 року, в день Святого Миколая, заступника моряків. На його честь і назвали нове місто.

                                

Перший корабель - 44-гарматний фрегат "Святий Миколай" - було спущено на воду в серпні 1790 року. Його зображення донині прикрашає герб міста. З тих пір в Миколаєві було збудовано сотні кораблів та суден. Місто присвятило своє життя суднобудуванню. Впродовж майже ста років тут був дислокований штаб Чорноморського флоту. Миколаїв проводжав у плавання видатних флотоводців Ф.Ф. Ушакова, П.С. Нахімова, В.О. Корнілова, Ф.Ф. Беллінсгаузена, О.С. Грейга, М.П. Лазарева, Г.І. Бутакова. Та не лише морем живі суворі душі моряків, дорога їм і земна краса. Кажуть, саме адмірал Ф.Ф. Ушаков передав сюди із Севастополя перші саджанці білої акації для Миколаєва. Йшли роки. На зміну парусному флоту прийшли судна з паровими двигунами. В Миколаєві почали будуватись нові верфі, зводились промислові підприємства. Зростав і вантажообіг порту, що став третім за значенням після Петербурга й Одеси.

                               

Бурі історії не обминали Миколаєва. В жовтневі дні 1917 року це місто називали "Червоним Пітером України". Перша світова війна, революції, кровопролитна громадянська... У 1920 році тут утвердилась Радянська влада.

                           

В роки Другої світової війни Миколаїв майже три роки був окупований гітлерівськими загарбниками. Та жоден корабель не зійшов за цей час з миколаївських стапелів. Легендами овіяне ім'я безстрашного керівника Миколаївського підпілля Героя Радянського Союзу В.О. Лягіна. А при звільненні Миколаєва в березні 1944 року немеркнучий подвиг здійснили 68 моряків-десантників під командуванням К.Ф. Ольшанського. Вперше за історію Великої Вітчизняної всі 68 учасників однієї боєвої операції були удостоєні звання Героїв, більшість - посмертно. Їхні імена, їхня самопожертва живуть в граніті меморіалів, у вдячній пам'яті миколаївців, в полум'ї Вічного вогню, до якого люди несуть квіти і перед яким схиляють голову.

                             

Миколаїв нині, як і раніше, - місто корабелів, столиця українського суднобудування. Зусиллями трьох промислових гігантів - Чорноморського суднобудівного заводу, заводу імені 61 комунара і заводу "Океан" - з'явились на світ броненосець "Потьомкін" і "космічне" судно "Академік Сергій Корольов", сухогрузи та рефрижератори, крейсери й есмінці, рудовози та океанські супертраулери. Вершиною миколаївських корабелів стали радянські авіаносці "Київ", "Мінськ", "Новоросійськ", "Баку", найпотужніший корабель для ВМФ Росії - важкий крейсер-авіаносець "Адмірал флоту Кузнецов". Загалом підприємства Миколаєва забезпечують до 50 відсотків об'ємів продукції українського суднобудування.

                             

Опріч того, Миколаїв здійснює виробництво 90 процентів газових турбін (НВО "Машпроект" і ВО "Зоря"), а також забезпечує видобуток 80 процентів об'ємів глинозему - сировини для виробництва алюмінію, що випускається Миколаївським глиноземним заводом.

                             

Славиться як в Україні, так і за її межами продукція миколаївських пивоварів: "Адміральське", "Чорний принц", "Веселий Роджер", "Вечірній Миколаїв" - навіть у назвах сортів пива звучить морська, корабельна романтика. Набирають оборотів миколаївські швейники, взуттьовики (АТ "Евіс" та "Ніко"), трикотажники та галантерейники (АТ "Аура" та "Ангела"), молочники та морозивники (ЗАТ "Беньє-Україна", "Фрост"). Неодмінно відродиться слава наших парфумерів - продукцію комбінату "Алые паруса" ще добре пам'ятають в усіх куточках колишнього Союзу.

                          

Миколаїв - крупний транспортний вузол: тут розташовані річковий і три морських порти, один з найбільших на півдні України міжнародний аеропорт. Миколаївський морський торговельний порт - один з найстаріших на півдні нашої держави. У минулому столітті саме через нього йшли на експорт мільйони пудів хліба, вирощеного у прибузьких степах.

                     

Нині у місті діють більше півсотні загальноосвітніх шкіл, Український морський технічний університет, сільськогосподарська академія, педагогічний інститут, філіали Національного університету "Києво-Могилянська Академія" та Слов'янського університету, Одеського університету та Київського університету культури, три театри, музеї. Не-уклінний ріст числа учбових та культурних закладів - прикмета духовного відродження міста.

                               

Долаючи труднощі, викликані монопрофільністю економіки міста, що особливо далися взнаки після розпаду СРСР і здобуття Україною державної незалежності, Миколаїв наполегливо шукає шляхи виживання й відродження. Населення Миколаєва заново починає усвідомлювати себе міською громадою. Миколаївці відродили історичний герб і прапор міста, розробляється Статут міста, утверджується муніципальне мислення. Нової ціни набуває міська земля, розвивається підприємництво.

                             

Миколаїв - дуже гарне місто. З трьох боків омитий водами Інгулу й Південного Бугу він з висоти пташиного польоту нагадує розкриту долоню, звернену до сонця.

                            

Щедра земля народжує щедрі таланти. У Миколаєві з дня його заснування базувався могутній інтелект, тут завжди цінувалась творчість, художні таланти. На землі Миколаївшини народились астроном Ф.А. Бредихін, флотоводець, океанограф і винахідник адмірал С.О. Макаров, поети Л. Вишеславський і М. Лисянський. Тут жили й працювали автор знаменитого "Голкового словаря вели-корусского язьїка" В.І. Даль, історик і композитор Н.Н. Аркас - автор опери "Катерина" за одноіменним твором Т.Г. Шевченка й "Історії України-Русі". У місті бували О.С. Пушкін, О.М. Горький, В.В. Маяковський, тут виступали уродженці Миколаївщини - корифеї українського театру Н.К. Садовський, П.К. Саксаганський, М.Л. Кропивницький. Нинішні зірки естради Олександр Серов, Сергій Захаров, Людмила Сенчина, Лариса Доліна, Валерій Меладзе - виходці з Миколаєва.

                              

Місто, яке присвятило своє життя суднобудуванню, не може не бути романтиком. Сконструйована й збудована студентами та співробітниками Миколаївського суднобудівного інституту (тепер Морський технічний університет) яхта "Ікар" (капітан - почесний громадянин Миколаєва Б.С. Немиров) стала першою в нашій країні яхтою, що здійснила кругосвітнє плавання. Можливо, "Ікар" був одним з перших миколаївців, кому вдалося прорвати "залізну завісу" секретності й допомогти місту розкритися назустріч великому світу.

                                

Свою 210-у річницю Миколаїв зустрічає з новими надіями. І вони неодмінно збудуться. Прекрасне місто знайде свою долю!