Institute Ukrainiky

Main menu

Карта проїзду

 

Жовтень 2009 р.
В рамках проекту Інституту Україніки - “Села України” спільно із Запорізьким національним університетом вийшли з друку 7 та 8 томи «Усної історії Степової України».

istoriya_image2.jpg
Життя представляє собою відрізок часу, який має свій початок та своє закінчення. Все з початку зародилось з чогось маленького та переростало у щось більш велике. Сучасні міста ховають своє історичне минуле в селах, саме туди уходить коріння кожної країни, міста та окремо взятої людини. Але час робить свою справу і ми потроху забуваємо своє коріння, свою історію, з головою занурюючись у вирій сьогодення.

Культурно-історичний проект  “Села України”  прагне досягти відновлення та збереження історичної пам’яті суспільства, що потрапило до коловороту процесу урбанізації. В загальному огляді, в селах України знаходиться багато фактів та цікавинок, які складають історію окремо взятої людини, суспільства та країни в цілому. Тому неможливо допустити бездуховності в суспільстві, адже якщо ми не знатимемо нашої історії – ми не матимемо нашого майбутнього. А  колискою нашої історії  є українське село.  

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Останнім часом український науковий світ побачив чимало робіт, присвячених дослідженням окремого міста, селища, певної події і т.д. Дане явище пов’язане з загальнонауковою тенденцією мімікрітизації у дослідженнях. Поряд з цим у вітчизняній історичній науці все більшого розмаху набирає усно-історичний напрямок. Дана збірка народилася саме на перехресті даних тенденцій. Вона є спробою написати історію одного села очима місцевих жителів. Без фахової інтерпретації, без коментарів, лише так звана „гола правда” устами очевидців.

Сурсько - Михайлівка – село, що розташовано недалеко від міста Дніпропетровська. Його майже не видно на карті. Але при цьому воно вирізняється своєю архаїчною красою та мальовничою зеленню. Одним словом „старе козацьке село”. Саме тут на початку червня 2009 року працювала історико - етнографічна експедиція у складі працівників історичного факультету Запорізького національного університету (Білівнєнко С.М., Швайба Н.І., Ликова В.В.) кафедри археології та етнології Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова (Лєснікова А.В.) та інституту Україніки (Титаренко К.І., Заславський С.А.) Два тижні плідної праці – двадцять п’ять біографій. Це не просто сухі автобіографічні оповіді, а емоційно забарвлене, пережите ще раз життя. Знайшли своє висвітлення в історіях людей основні події XX ст: голоди, війна, радянська буденність, перебудова, незалежність – і все це крізь призму життя окремої людини, крізь призму Суб’єкту історії – так звана „історія знизу”. Читач не знайде тут єдиної точки зору на ту чи іншу подію, єдиного оціночного фактору, оскільки він обумовлений акісологічними установками, онтологічною сферою кожної окремої людини. Саме на висвітлення даної суб’єктивності, відмінності кожної людини були орієнтовані інтерв’ю. Етнографічна виразність даного села також не залишилася поза увагою дослідників. Швидкий плин часу сучасного інформаційного простору не зміг остаточно стерти класичну українську традиційну культуру Сурсько - Михайлівки. Хоча про козацьке минуле селища сьогодні нагадує лише старовинний цвинтар, вдалося також зафіксувати окремі елементи матеріальної та духовної культури, що вирізняється своєю автентичністю, демонструючи класичну культуру українського етносу. Дана збірка не має чіткої цільової читацької аудиторії. В першу чергу вона розрахована на професійних істориків, етнографів, антропологів та інших колег за цехом, бо містить серйозний емпіричний матеріал з історії та культури українців XX ст., з іншого – завдяки науково-популярному жанру, вона може привернути увагу всіх, хто цікавиться історією нашого народу.

Анна Лєснікова

НЕВМИРУЩИЙ ПОДИХ ІСТОРІЇ

Одним із важливих завдань української історичної науки загалом та краєзнавства, зокрема, є вивчення і збереження так званих «Історичних сіл і міст», які нараховують не одне століття свого існування. Як зазначив академік НАН України, Герой України, Голова національної спілки краєзнавців України П.Т. Тронько у доповіді на X Всеукраїнській конференції з історичного краєзнавства «саме історичні міста і села були колискою нашої державності, де формувалося козацтво, а їх мешканці ставали активними учасниками боротьби за національне і соціальне визволення, де розвивалися самобутня культура, національні традиції, створювалась неповторна історико-культурна спадщина».

Значення збереження історичної пам’яті, духовних надбань українського народу добре зрозуміли його кращі і освідченні представники – історики, поети, фольклористи, просвітяни, просто краєзнавці, які ще у XIX – на початку XX ст. збирали і часто оприлюднювали через публікацію у різних виданнях історичні джерела: документи, мемуари, щоденники, перекази, пісні, прислів’я тощо.

Накопичені у приватних колекціях матеріали, що зберігалися до наших днів, і сьогодні слугують дослідникам, які вивчають різні аспекти суспільного життя народу у різні історичні епохи. Фольклорні захоплення у 60 – 70-х рр. XIX ст. були однією з форм пробудження національної свідомості на українських теренах. На відміну від археологічних знахідок, що дозволяють вивчати ранній (у кілька тисячоліть) період в історії населення тієї чи іншої території, від писемних джерел, котрі відображають різні сфери життя суспільства у відносно пізній і вимірюваний лише століттями період, усні джерела не обмежені часовими рамками.

Міфи, легенди, казки, прислів’я, пісні тощо можуть мати дуже глибокі часові корені, часто у фантасмагоричній, опосередкованій формі, відображаючи чи тільки натякаючи на якісь реальні події, спотворені людською уявою та індивідуальними властивостями пам’яті людей не одного покоління.

Усні джерела постійно з’являлися і пізніше, у так званий писемний період історії. Згадаймо, наприклад, народні думи, історичні пісні, невольничі плачі тощо, носіями яких були кобзарі. З’являються вони і сьогодні, у час існування аудіо- і відеотехніки. Достовірність відображених у таких джерелах подій чи життя окремих людей може бути перевірена іншими, зокрема, писемними джерелами – документальними або наративними.

Як відомо, на теренах Запорізької Січі і в процесі її існування відтворювалась усна народна творчість не тільки як елемент духовної культури у більш вузькому значенні, але і як форма юридичних і моральних норм поведінки людей і т. ін. За відсутності писемних джерел запорозького ж походження вони набувають іноді значення єдиного джерела інформації (класичний приклад: усні оповіді запорожця Микити Коржа). Тому записам усних джерел зі свідченнями про запорозьку старовину фольклористи XIX – початку XX ст. надавали такого великого значення. Тут можна назвати хоча б імена І.І. Срезневського, І.І. Манжури, А.О. Скальковського, Д.І. Яворницького, Я.П. Новицького та інших.

Радянська доба також створила грунт для усної народної творчості у формі пісень, частівок, анекдотів, легенд, прислів’їв тощо. Умовно їх можна поділити на дві групи: а) ті, що мали позитивний зміст, оспівували героїку радянського будівництва, військових, державних і партійних діячів; б) ті, які давали негативну характеристику явищам, подіям, особам, бодай і в усній формі. Перші поступово фіксувалися на папері чи на грамплатівках, корегувалися змістовно, звучали по радіо (пізніше по телебаченню), в фільмах, на концертах, у такий спосіб отримуючи офіційне визнання. Інші ж існували виключно в усній формі, а їх озвучення, передача іншим особам були справою небезпечною і тягнули за собою покарання через публічне засудження (у кращому випадку), позбавлення волі, а то й життя. Тому люди, особливо сільські як найбільш постраждалі від руйнації громадянської війни, голоду 1921 року, колективізації та голодомору 1932-1933 рр. боялися не тільки у різний спосіб критикувати політику комуністичної партії та радянського уряду, але навіть згадувати реальні події того часу на кшталт: «помер під час голоду», «це трапилося після масового виселення заможних селян», «до колективізації сім’я жила заможно» тощо. При цьому в літературі негативні явища, які мали трагічні наслідки для народу, особливо українського селянства, замовчувалися зовсім або свідомо фальсифікувалися.

Все це суперечило існуючій з прадавніх часів народній традиції передачі інформації від покоління до покоління в усній формі, а з поширенням писемності – у тому числі і в усній формі.

Неможливість передачі інформації, її фіксації іншими людьми, закріплення в пам’яті і доповненнях призводили до поступового провалу її в темряву минулого; оповиті мороком відстані в часі, події кануть у забуття. Його ступінь (забуття безповоротного, чи з можливістю повернення інформації за сприятливої ситуації) залежить від того, про яке покоління людей від часу подій йдеться. Якщо людина була сучасником суспільно значимих подій позитивного чи негативного характеру, а то й причетною до них, вона й через багато десятиліть може згадати їх, можливо, забувши якісь деталі чи переплутавши дати. Друге покоління вже користується вторинною інформацією і, за описаних вище умов, може повідомити лише найосновніші факти, переважно ті, які торкаються його родини, найближчих родичів або сусідів. Відповідно, третє покоління здатне на відтворення ще меншого обсягу інформації.

Ці міркування навіяні читанням записів усних оповідей жителів села Сурсько - Михайлівка Солонянського району Дніпропетровської області. Нам ці записи представляються надзвичайно цікавими і важливими, хоча й досить приховані часом і іноді спотворені людською пам’яттю. У часовому вимірі інформаційного потенціалу дані усні історії охоплюють як перекази предків (про М. Коржа, Д. Тяпочкина, першу світову війну, громадянську війну, колективізацію і голодомор початку 30-х років минулого століття), так і власні спостереження і пережиті події самих оповідачів (війна,

смерть Сталіна, колгоспне життя, молодість оповідачів, побут і обряди сельчан) та мінорні ноти в оцінці сьогоднішнього становища села.

Міжнародна громадська організація «Інститут Україніки» всього за кілька років своєї діяльності встигла зробити багато корисних справ на ниві дослідження і увічнення української історії і національної культури. Достатньо назвати матеріально затратні проекти спорудження меморіалу «Новий Кодак», звідки починалася історія обласного центру, меморіальні дошки визначним постатям, які своєю діяльністю і всім своїм життям опромінюють минуле нашого краю, – Андріану Кащенку, Івану Акінфієву, Олександрі Риндовський та Андрієві Понятовському, а також приведення в порядок могили та встановлення меморіалу Запорозькому козаку Микиті Коржу.

Другим напрямком діяльності Інституту є видавнича справа. Видано кілька солідних досліджень й документальних матеріалів з історії і культури краю, серія брошур, колекція поштівок тощо. А створений цією громадською організацією сайт в Інтернеті сприяє поширенню історико-краєзнавчих знань, в першу чергу, серед молоді, яка й користується сучасними засобами масової інформації.

Виставки, семінари, лекції, конференції, участь у телепередачах, фестивалі тощо – все це грані діяльності Інституту Україніки.

Проте, давати повний «звіт» про зроблене ним за досить короткий час не є нашою метою. Говоримо про це лише за для того, щоб підкреслити перехід цієї культурологічної інституції на якісно новий рівень, чи точніше, охоплення ще однієї ланки дослідницької роботи: організації експедиції для записів усних оповідей людей, які прожили довгі роки і зберегли в своїй пам’яті, бодай і фрагментарно, відомості, отримані від предків, або ними безпосередньо.

Плідним тут виявилося співробітництво з науковцями Запорізького національного університету, котрі вже на цій ниві зробили багато.

Першим у реалізації проекту «Села України» виявилося село Сурсько-Михайлівка Солонянського району Дніпропетровської області. І це символічно, адже Сурсько-Михайлівка заснована запорожцем Микитою Леонтійовичем Коржем (1731 - 1835), котрий як історична постать в історії нашого краю знаходиться в першому ряду. Істинний запорожець (не потомок), засновник села, людина, завдяки якій вдалося відстояти свободу жителів села від кріпацтва та громадські землі від посягання поміщика, джерело (єдине!) інформації про запорозькі звичаї, систему управління і суду Запорізької січі останніх десятиліть її існування. Окрім того, він брав участь у закладанні Спасо-Преображенського Кафедрального собору в Катеринославі у 1787 році і його освячені у 1835 році. Та й в кінці-кінців, не кожному дано прожити 104 роки і зберегти ясну пам'ять. Оскільки у своєму імені Микита Корж і упокоївся, питання про увічнення про його пам’яті повинне було колись стати справою честі жителів Сурсько - Михайлівки. Коли у 1935 році могила Коржа була розорена з метою віднайдення в ній легендарних скарбів, до того ж ця акція була здійснена офіційними особами, знайшлася людина, яка, незважаючи на небезпеку, здійснила перепоховання останків запорожця. Мова йде про церковного служителя Дмитра Тяпочкіна, ім’я якого для жителів села стало поруч з іменем Микити Коржа.

Тому в учених історіях, розказаних жителями Сурсько - Михайлівки, яким сьогодні за 70 і 80 років, зустрічається інформація про М. Коржа та Д. Тяпочкіна, але в дуже стислій формі. Адже хоч в селі й існувала могила М. Коржа, з часом занедбана як і весь старий сільський цвинтар, але негласна заборона козацької історії та утвердження атеїзму і масове закриття церков відсували у небуття пам'ять про обох згаданих осіб.

Другий, переважаючий, пласт історичної пам’яті оповідань пов'язаний вже з радянською епохою. Зокрема, йдеться про колективізацію, голодомор 1932 – 1933 рр. та ін.

Відомості про них дуже скуті через названі вище причини. Респонденти під час вказаних подій були або надто малими, або ще й ненародженими. Тому їх інформація вторинна, бо хтось щось їм розказував. Реальність випливає лише у випадку, коли постраждав хтось із власної родини.

Зауважимо цікаву обставину: загалом засуджуючи колективізацію як варварський засіб організації сільськогосподарського виробництва, селяни-оповідачі позитивно характеризують сам колгоспний устрій, в який вони вже «вписують» себе («гриміло, колхоз багатий був», «робота була всім, так що…»). Виявляється, вони порівнюють колгоспну епоху не з часом існування індивідуального господарства в перше десятиліття після громадянської війни, а з сьогоднішнім днем села, пограбованого новими власниками, покинутого молоддю села, в якому люди похилого віку (якими й є оповідачі) не можуть почувати себе спокійно й затишно. Оригінальний погляд у старожилів і на смерть Сталіна. У спогадах О.У. Бессараб говориться, що коли він помер, то люди плакали, а далі: «Знаєте чого? Чого він раніше не вмер… Ви не подумайте, що баба.., не я вам кажу – люди думали – чого він раніше не вмер. До чого Росію довів, оце людей наших стільки…, а скільки постріляли, оцих людей посадили. За що того чоловіка, що карав пригнав назад, що німці забрали? Дали йому дванадцять год, що він не перегнав… І він вмер у тюрмі тій, Скубицький той…»

Знаходимо в усних оповідях Сурсько - Михайлівців відомості й про голод 1946 – 1947 рр. («пухли люди, пухли»). Досить багато інформації побутової, про сільське життя, звичаї. Звичайно, багато «шолухи» словесної, повторів, граматичних порушень тощо. Але цього уникнути неможливо, це ступінь «чистоти» зафіксованої в пам’яті людини інформації. Вилущувати її із часто заплутаної, сюжетно химерної розповіді – це вже завдання дослідника, користувача інформації, перенесеної на папір.

Вважаємо, що видання усної історії села Сурсько - Михайлівка послужить добрій справі відродження національної пам’яті народу і стане помітним кроком у реалізації проекту «Села України» та дослідження історичних сіл нашої держави.

Ганна Швидько

ЕКСПЕДИЦІЯ ДО СУРСЬКО-МИХАЛІВКИ ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

З 2000-го року співробітники Запорізького відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАНУ, члени Запорізького наукового товариства ім.

Я.П. Новицького започаткували дослідницький проект по збиранню та збереженню історико-культурної пам’яті населення Південної України. Концепція проекту в ході його розгортання (щорічних археографічних експедицій, обговорення їх результатів у науковому середовищі) поступово набувала своєї завершеності. Знайомство ініціаторів та учасників проекту з напрямом усної історії спричинило характерний розвиток експедиційної діяльності, поступовий перехід від історико-етнографічних польових практик до польової практики проведення усно-історичного інтерв’ю. Подальшого інституційного оформлення студії в напрямі усної історії набули наприкінці 2007 р., коли був створений Інститут усної історії при Запорізькому національному університеті. Одним із завдань Інституту стало камеральне впорядкування зібраних в ході проекту інтерв’ю та підготовка їх до публікації.

З 2008 року триває едиційна презентація проекту «Усна історія Степової України». Багатотомна документальна серія надає доступ до унікальної історичної, соціальної, фольклорної реальності мешканців південної регіону. За 2008/2009 рік широкому загалу було представлено матеріали чотирьох експедицій по Запорізькій області (Василівський, Запорізький, Приморський район). Водночас, вдалось провести кілька нових експедицій в Миколаївській та Запорізькій області, розгорнути підготовку до публікації ще п’ятьох здійснених проектів.

Темпи, набрані запорізькою командою іноді для самих учасників проекту здавалися нереальними. Втім експедиційний локомотив, прокладаючи щоразу новий маршрут до того чи іншого степового пункту, вкотре переконувався: єдина категорія буття, з якою неможливо домовитися – це час. Плинний час, який забирає з собою людей, носіїв спогадів, переказів, традицій, людей, які своїм життям уособлюють «живе» минуле свого села, регіону, країни в цілому. Цей фактор засмучує, але й стимулює одночасно, особливо, коли знаходяться однодумці в справі вивчення регіональної чи то локальної історії степового краю. Саме в такій атмосфері «спільної справи» і пройшла червнева експедиція до села Сурсько- Михайлівка Солонянського району Дніпропетровської області. Перш, ніж шість чоловік із Запоріжжя (С.М. Білівненко, Н.І. Швайба, В.В.Ликова), Дніпропетровська (К.І. Титаренко, С.А.Заславський) та Одеси (А.В.Лєснікова) опинилися 3 червня 2009 року у Солонянському районі, попередньою підготовкою та вирішенням численних організаційних моментів сумлінно опікувались директор Міжнародної громадської організації «Інститут

Україніки» Ірина Григорівна Довгалюк та фундатор проектів «Інституту Україніки» Олексій Миколайович Лазько. Вже під час перших зустрічей на кафедрі джерелознавства, історіографії та спеціальних історичних дисциплін ЗНУ стало зрозуміло, що Кліо звела запорізьку команду з людьми енергійними, діловими, і разом з тим щиро небайдужими до історичної спадщини рідної їм Дніпропетровщини. Завдяки такому тандему вдалося не лише розширити експедиційне «поле» проекту «Усна історія Степової України» та потрапити до степового села, початки історії якого сягають XVIII століття. Під час інтерв’ю та в ході постійних розмов про Сурсько-Михайлівку команди обмінювались досвідом, ділилися своїми практиками, збирали не лише усні спогади та фольклор, а й копіювали старі фото з сімейних фотоальбомів респондентів, документи, листи, матеріали з сільського музею, фотографували історичні об’єкти та краєвиди села. Було визначено, що матеріали даної експедиції одразу будуть готуватись до публікації .Спільно проведена експедиція та створений аудіо-архів логічно супроводжували інші проекти, ініційовані «Інститутом Україніки» в Сурсько-Михайлівці, – встановлення меморіалу одному із першозасновників села – Микиті Леонтійовичу Коржу, автору відомого «Устного повествования бывшаго запорожца...», впорядкування місцевого старого цвинтаря, на якому збереглись кам’яні хрести ХІХ століття, привернення уваги до постаті о. Дмитрія Тяпочкіна, який у 1920-30-ті роки служив в місцевій церкві та увійшов до історичної пам’яті багатьох старожилів...

Значною мірою учасникам експедиції в Сурсько-Михайлівці допомагала вчитель історії місцевої ЗОШ, організатор краєзнавчого гуртка «Літописець» Ірина Миколаївна Біжко. Людина, що всім серцем вболівала і вболіває за збереження «живої історії» свого села. Майже щодня вона торувала разом з нами довгими спекотними вулицями та знайомила зі своїми односельчанами «приїзжих гостей». Як наслідок, народжувались багатогодинні, а інколи й кількаденні усно-історичні інтерв’ю з найстарішими мешканцями різних частин села. В пам’яті назавжди залишиться майже годинна подорож до віддаленої, по-справжньому хутірської домівки Шевченко Олександри Григорівни. Важко передати той стан, коли занурюєшся в степовий колорит села, віддаляючись від його типового пострадянського центру. Річка Сура, її слухняні в літню пору розливи, навколишні поля, духмяні трави, пагорби, що досить різко здіймаються, наче захищаючи найвіддаленіший край села... Місце, де пропадає мобільний зв’язок, але разом з тим з’являється невловиме відчуття того, що здавна притягувало й запорозького козака осісти своїм зимівником, і втікача – оселитися у «вільних хуторах», і зрештою дослідника – відшукати, зрозуміти, розкрити місцеву історію та зберегти історичну пам’ять...Самі сурсько-михайлівці, не дивлячись на досить скрутні реалії сучасного сільського життя, далеко не байдужі до своєї історії. Вони відшукують засоби підтримувати зв’язок між поколіннями, починаючи з родинного рівня, а також учнівських проектів історико- краєзнавчого гуртка, краєзнавчих досліджень колишнього сільського голови Івана Корнійовича Скубицького, збереження скарбів місцевого музею... Показово, що всі у селі знають про початки своєї місцевої історії і пов’язують її з постаттю М.Л. Коржа.

Такий живий зв’язок з минулим не в останню чергу є наслідком особистого душевного і духовного колориту тих, хто на сьогодні в собі акумулює історію Сурсько - Михайлівки ХХ – початку ХХІ століття. Загартовані карколомними подіями, спричиненими ходом історії у зазначений час, вони не менш ніж свого часу М.Л. Корж заслуговують на презентацію своїх спогадів та життєвого досвіду. Шкода, що експедиція тривала лише тиждень, за який її учасники намагалися не лише зібрати якомога більше матеріалу для наукового аналізу та інтерпретації, а й створити своєрідну базу для подальшого «живлення» історичної пам’яті мешканців даного села Степової України.

Кожен з респондентів, матеріали опитування яких представлені в цьому і наступному томі, став джерелом унікальної інформації щодо вивчення локального життєвого простору, його конструювання в свідомості людини, факторів, що спричиняють актуалізацію цієї локальної ідентичності. В усному наративі здавалось би простих, звичайних селян бачимо переплетіння усіх площин людського буття: історія родинна, ширше соціальна нерозривно переплітається з історією політичною, культурною. Для дослідження змісту кожного інтерв’ю необхідно працювати з аудіо- та відеозаписами, оскільки за інтонацією, мімікою, зміною постави – ще один шар додаткової інформації, ключ до розуміння акцентів усної оповіді. Так само, як і ключ до розуміння того, як конструюється усний історичний наратив, яким є при цьому вплив дослідника, або родичів, присутніх при опитуванні. Кожне інтерв’ю, здобуте з глибин людської пам’яті та переживань минулого, заслуговує на ґрунтовну наукову рефлексію, та попри все – на представлення як науковому, так і більш широкому суспільному загалу.

Редколегія та упорядники тому висловлюють щиру подяку усім, хто допомагав у підготовці текстів інтерв’ю до видання. Зокрема: С.Бабкіну, Т.Боговін, Н.Литвиненко, М.Оліхверу, О.Аніченко, Ю.Шпак, І.Ігнаткіній. Звірку транскриптів та підготовку текстів науково-популярним методом здійснила Н.Швайба. Тематичний покажчик впорядкований Ю.Головко; іменний та географічний – К.Петровою. Програмне забезпечення І.Кулика. Упорядкування дисків з аудіо файлами та транскриптом А. Бойка та П.Бойка.

Редколегія

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv