Institute Ukrainiky

Main menu

Карта проїзду

 

Шняківка - невеликий населений пункт, що розташований на правому березі річки Баби. Походження річки не встановлено. Існує багато версій з цього приводу, але одна з них, на мою думку, найбільш вірогідна.

У древніх слов'ян жіноче божество, яке спочатку нібито було втіленням хмар, а пізніше світила Місяця, називалося Бабою. Цілком реально, що вкрита білим туманом чи освітлена Місяцем річка, вражаючи уяву наших предків, викликала в них щире бажання називати її Бабою.

Річка - не з тих, що належить до повноводних. У засушливі роки, як помітили старожили, на поверхні її води з'являються руді плями. Звідси ще одна шняківська назва річки-Руда.

Село займає зручне географічне розташування для землеробства. Найближчі сусідські села - Сальне й Терешківка, на південному сході - Галиця.

До центру села сходиться три головні вулиці, утворюючи майдан, де споруджено пам'ятник воїнам - визволителям, загиблим у Великій Вітчизняній війні. У центрі розміщені також сільська рада, магазини, сільський клуб, бібліотека, відділення зв'язку, фельдшерсько - акушерський пункт.

Новий сільський клуб було споруджено в 1990 році, нині це окраса села. В фасаді цієї споруди як невід'ємною складовою загального художнього оформлення є образ Великого Кобзаря з його словами : «Наша думка, наша пісня не вмре, не загине...»

Село багате на різноманітні зелені насадження. Переважають такі дерева: верби, осики, тополі, берези, дуби. Центральні шляхи мають тверде асфальтне покриття.

На околиці височить два кургани, походження яких ще й донині не розгадане. Це - «Остра» і «Шурша».

На даний час через село Шняківка проходить асфальтна траса Ніжин-Київ.

За переписними даними станом на 1 січня 2009 р. в селі налічується 161 двір, в яких проживає 363 осіб.

Заснування Шняківки, її розвиток та історія тісно пов'язані з історією села Галиці, бо Шняківку заснували галицькі люди і   цілком самостійно управляли нею.

Як Галицею, так і Шняківкою володіла велика родина панів Раковичів. Родоначальником цієї сім'ї був колишній писар Прилуцького полку Семен Якович. Більшість Раковичів мали високі військові звання, і це давало їм іраво займати   панівне становище в окрузі, а заодно й утримувати Шняківку під впливом Галиці.

Після смерті Семена в 1685 році гетьман Іван Мазепа видав універсал на вдовине сирітство   дружини Агафії Лазарівни Ракович, яким підтвердив, що село Галиця й усі навколишні землі передаються їй. А 28 січня 1695 року Агафія разом зі своїм сином Павлом Раковичем одержали царську грамоту на володіння галицькими землями. Дещо пізніше Павло Ракович захопив навколо великі степові простори.

За існуючими відомостями Павло Ракович у 40 - х  роках XVIII століття, віддаючи заміж свою дочку за капітана великоросійського полку Івана Івановича Шнака- німця за походженням, подарував у придане землі нинішньої Шняківки.

Шнак, який завідував маєтком у селі Вейсбахівка, що належала генералу Вейсбаху - теж німця за походженням, і служив у Монастирищенській сотні, на подарованих землях, де існував тільки табір з великим стадом худоби панів Раковичів, досить швидко розбудував поселення для прибулого люду і назвав його Шнаковкою, яка згодом перетворилася на Шняківку.

Свої найменування мали й інші закутки і вулиці села. Більшість назв була надана їм, на мою думку, відповідно прізвищам людей, які першими оселилися на них. Так, наприклад, вулицю, що веде до шляху з Ічні на Київ, називали   Кажанівкою. Цікавим є те, що й нині згадане   найменування вживається при спілкуванні між сільськими мешканцями. Інша вулиця, що веде до села Сального мала назву Біланівки, від прізвища Біланів, котрі першими поселилися там. І на даний час, коли з їх нащадків нікого не залишилося,   назва вулиці зосталася тією ж.

Забудова села спочатку велася хаотично. Кожний намагався вибрати кращі землі. Через деякий час після заснування Шняківки, коли вільних ділянок залишилося мало, люди, забуваючи про могили своїх пращурів, почали ставити свої садиби навіть на території кладовищ.

Після  скасування указу Катерини II про повне закріпачення селян на Лівобережній Україні, влада над шняківською громадою здійснювалася двома способами : церквою та місцевими   поміщиками.

До 1838 року Шняківка по церковній належності була підпорядкована галицькій парафії, а згодом Сальнянській, аж поки не закінчилася побудова власної церкви. А сталося це лише в лютому 1874 року. Церква, як релігійно - духовний   центр, відігравала неабияку роль у житті сільського мешканця. Шняківська церква була збудована в ім'я Введення в храм Пресвятої Богородиці. Відтоді і донині, коли від тієї церкви, зруйнованої більшовицькими військами, не залишилося навіть слідів, щорічно, 4 грудня святого Введення Пресвятої Богородиці в храм у Шняківці відзначають з особливою повагою. Храмовим святом віруючі шняківці визнають також Успіня Пресвятої Богородиці, що відзначається за церковним календарем 28 серпня. Будівництво церкви було розпочате ще в 1863 році, але за нестачі коштів продовжувалося майже протягом одинадцяти років.

Церква являла собою цегляне приміщення з одним притвором і п'ятьма банями, покритими залізом. Дзвіниці не було і дзвони до 1881 року висіли в одній з бокових бань. Тільки в квітні 1886 року була побудована дерев'яна дзвіниця на чотирьох дубових палях. Чогось особливо цінного або коштовних металів у Шняківській церкві значилось дуже мало.

Про шняківських поміщиків і їхнє панування відомо мало. Перекази про ті часи уже давно перетворилися на легенди. Відомо, що після панування Раковичів, з початку XIX століття і до 1861 року Шняківка перебувала у володінні трьох поміщиків. Історія зберегла до наших днів прізвище та ім'я лише одного з них, Олександра Кобеляцького. Він походив з поляків, і перебуваючи на службі як провіантмейстер, оженився на дочці Раковича і одержав разом із дружиною і шняківські землі. Цілком можливо, що саме так і було, але існує і інша версія відносно нього. Кажуть, що  Кобеляцькі розпочали себе так іменувати лише наприкінці правління Катерини II. І справді прізвище Кобеляцький Олександр отримав від російської цариці за хоробрість під час війни в Криму.

Помер Олександр Кобеляцький взимку 1879 року. Успадкували його маєток численні родичі : Іван Олексійович з братом Веніаміном і Володимиром та Костянтин Порфирович Кобеляцькі. Іван розпочав виробництво цегли, але його праця не увінчалася успіхом. Навесні 1887 року помирає Володимир Кобеляцький, залишивши спадкоємцем сина Миколу. Господарство в маєтку не задовольняло власників і вони вирішили його продати. Напослідок подарували вони шняківській церкві дві старовинні ікони: Смоленської Богоматері та Спасителя.

У 1860 році в маєток Кобеляцьких перебирається новий поміщик, Олександр Морачевський, який купив цей маєток у колишніх власників. Разом з ним поселився і його батько, відставний колезький радник Пилип Семенович Морачевський, котрий з квітня 1849 року служив інспектором Ніжинського ліцею і Ніжинської гімназії. А ще він був відомий широкому колу української інтелігенції тим, що зробив повний переклад Євангелії на українську мову. У шестидесяті роки старий Морачевський захопився складанням віршів, видав у 1855 році в Києві декілька нарисів українською мовою під загальним заголовком «До Чумака, або війна англо - французько - турецька у 1853 - 1854 рр.»

Морачевські, батько і син, були освіченими людьми. У свій час кожен з них закінчив Харківський університет, хоча для занять сільським господарством їм бракувало потрібного досвіду.

Більшу частину земельних угідь вони здавали для обробітку селянам за що отримували певну частину урожаю. В Олександра Морачевського було троє дітей, два сини і дочка. Старший син закінчив офіцерське училище, дослужився до раннього командира, але на заваді подальшій кар'єрі стали пияцтво і, мабуть, одруження. Звільнившись з військової служби, він остаточно запиячив і невдовзі помер від сухот. Молода вдова, отримавши свою частину спадщини грошима, більше ніколи не поверталася до Шняківки. Менший син, Павло, був, усупереч братові, більш поміркованим і наполегливим у житті. Після закінчення Харківського університету, займав якусь адміністративну чи судову посаду в Прилуках.

Доля дочки Олександра Морачевського склалася трагічно. Вона, молода і ще незаміжня жінка, нездужала із - за якогось   нервового захворювання. У буремні, неприкаяні дні громадянської війни залишилася одна у розграбованому маєтку, де й померла хворою і голодною, та ще й вагітною від одного з дворових помічників. Так, уже померлою, і побачили її в пустій кімнаті випадкові відвідувачі з навколишніх осель. Лежала покійниця всіма забута, без одного пальця на лівій руці, відтятого кимсь разом з перснем, що був на ньому. Невідомо навіть, де поховали нещасну. Сумна, нелюдська подія, яких, на жаль, в той час немало трапилося по всій Україні.

Наприкінці   минулого століття у Шняківці з'явився ще один поміщик з незнатних польських шляхтичів, Станіслав Шавірський. Про його походження свідчила польська вимова, хоча, звичайно, при спілкуванні він користувався російською мовою. До прибуття в Шняківку Шавірський тривалий час був управителем у маєтках. На тих посадах він зібрав необхідну суму грошей, щоб викупити остатки землі в Кобеляцьких. Шавірський швидко відбудував садибу і став вести господарство досвідчено, з добрим для себе прибутком. Він досить справедливо ставився до своїх робітників. Говорив, що гарний робітник повинен добре їсти, тому годував їх до схочу, не шкодуючи хліба і навіть м'яса. У 1881 році Шавірський побудував у Шняківці школу. Її приміщення збереглось і є сьогодні найстарішою будівлею. Вперше школа згадується в архівах за 1905 рік як церковно - парафіяльна. У ній навчалося 69 учнів, з них - 64 хлопчики. Зрозуміло, що більшість сільських дітей лишалася поза школою. За період з 1949 по 1981 рік освіту в Шняківській школі здобули 507 вихованців. Кращі з них стали кандидатами наук.

Який же із чинників мав вирішальний характер на відносини між селянами і поміщиками ? Як склалися їх стосунки на протязі двох останніх століть, коли вони жили поряд ? Що насправді послужило прискорювачем для суспільного вибуху на селі в 1917 - 1920рр.?

Відповідь однозначна. Таким чинником на селі була земля, її належність обмеженому коло власників. Земля з давніх-давен була для селян не тільки батьківщиною, місцем проживання, але і єдиним джерелом існування. І обробляла, і доглядала більшість з них клаптик власної землі часто - густо з такою старанністю, з такою любов'ю, яку проявляли тільки до своїх дітей. В 1874 році з 840 десятин орної землі в Шняківці, лише трохи більше третини належало селянам, решта - поміщикам. На одну податкову душу в селянському дворі, тобто на одного дорослого селянина чоловічої статі припадало не більше, ніж 0,6 десятин ріллі. Жінки і дівчата при розподілі общинного грунту в рахунок не сприймалися. При такому співвідношенні на власність і володіння землею між селянами і поміщиками, звичайно, не могли зростати ідилічні стосунки, навіть за умови, що шняківські поміщики не були жорстокими гнобителями селян. Навіть рівень оплати поміщиками за виконану роботу селянам в багатьох випадках був на декілька відсотків вищим, чим платили їм через шістдесят - вісімдесят років потому. А Морачевський за обробіток селянами його землі на протязі сільськогосподарського року, сплачував їм половиною вирощеного урожаю, а траплялось, що і захищав селян від різних гнобителів. Та шняківським селянам - біднякам потрібна була не панська ласка, а їхня земля, аби почувати себе господарями на власних нивах.

З давніх-давен шняківці на своїх обмежених полях вирощували жито, ячмінь, овес, гречку, пшеницю та тютюн, про який у своїх оповіданнях згадував Микола Гоголь, запам'ятавши на все життя пахощі «нежинского табака». На городах і левадах сіяли і садили буряк, картоплю, капусту, квасолю, огірки і соняшник, підсмажене насіння якого вживали виключно як ласощі. Діти влітку смакували стручками соковитого зеленого гороху. Садів було мало із - за відсутності для них землі, кожний клаптик якого використовувався під посіви зернових культур, але по межах біля кожної садиби в липні червоніли рясні вишні. Пасіки заводили тільки заможні селяни. Кожна сім'я сіяла коноплі, рідше - льон, бо при веденні натурального господарства повсякденну одежу шили з домотканого полотна аби не витрачати коштів на фабричні тканини. Рік у рік, після закінчення основних робіт на полі та в городах, усі жінки приймалися прясти пряжу для полотна і ряден. Молодиці пряли прядками, а літні жінки, як ще в стародавні часи, користувалися веретенами. Дівчата, якщо їм дозволяли батьки, ходили до попрядки, або, як тоді говорили, на досвітки до якої-небудь вдови, чи одинокої жінки, де пряли, вишивали та разом з тим і до парубків залицялися, знайомилися зі своїми судженими, що потім нерідко кінчалося весіллям, але інколи й гіркими дівочими сльозами. На тонке полотно пряли нитки з льону або з плосконі, чоловічих конопельних стеблин. На звичайне полотно використовували більш грубу пряжу. У кого водились вівці, а таких у Шняківці було не мало, пряли і вовну на грубе сукно для свиток, кобеняків, а ще з вовняної пряжі ткали теплі ковдри. Після різдвяних свят у багатьох хатах ставили верстати, на яких ткали полотно, рушники з льонової пряжі та червоної і чорної пряжі, настільники, хустки, ковдри і сукна. А в травні, в ясні, погожі дні, полотно та рушники відбілювали, розстеливши напроти сонця на молодому моріжку. Відбілення тканини одночасно ставало для жінок і дівчат своєрідним оглядом і демонстрацією якості їхньої роботи, їхнього уміння прясти і ткати, а ще увиразненням рівня заможності кожного селянського двору. Не один вік існував той, домашній спосіб виготовлення полотна та ряден, завдяки якому більшість шняківців мала змогу себе одягти, вкривати і прикрашати свої оселі, на покладаючись на милість можновладців, яких турбувало тільки обезпечення власного безтурботного проживання.

І все ж, як не надривалися селяни, працюючи день і ніч на полі і дома, як не старалися зменшити сімейні витрати, майже кожний рік багато з них не могли, як-то кажуть, звести кінці з кінцями, аби вирватися з нужди. Про те свідчать неодноразові записи у шняківському літописі. От що писав про становище тодішній священик Михайло Добровольський : «Новий, 1889 рік для мешканців Шняківки був не дуже радісним із-за збитків, яких вони зазнали при продажі майже за безцінок хліба і непевної надії на наступний урожай, бо сходи озимини видались погані». Слід зазначити, що восени, напередодні 1889 року, селяни змушені були продавати жито та овес усього по ЗО-35 копійок за пуд, а за пуд тютюну купці платили їм від 50 копійок до 1 рубля 40 копійок. І навіть у 1890 році, коли був поганий урожай і, здається, що ціни на хліб повинні були зрости, селяни аби сплатити борги, віддавали пуд зерна перекупникам за 40 копійок, тобто майже задарма. Яка ж важка осінь і зима на них чекала, коли при умолоті жита і овса від одного до п'яти пудів з копи, селяни змушені були позбутися й такого урожаю. Уже в січні 1891 року у багатьох з них нічим було навіть хату протопити. А в тих перекупників, що за безцінь скупили зерно в селян, посеред зими пуд муки уже коштував від 80 копійок до 1 рубля 20 копійок.

Не зважаючи на тяжкі умови для життя, шняківські селяни, бідуючи самі, спромоглися проявити чуйність і милосердя, зібравши для допомоги голодуючим в Росії 43 рублі 70 копійок. Не набагато кращим для шняківців видався і 1893 рік з жахливо холодним січнем і скупим запасом хліба, бо попередній рік був теж маловрожайним. Відчутність недостатньої кількості землі, постійні злидні примушували багатьох селян шукати заробіток поза Шняківкою, в навколишніх економія, а то навіть на Катеринославщині і в Таврії. У травні 1896 року з Шняківки, продавши свої подвір'я і бідняцькі збіжжя, виїхали на поселення в Томську губернію п'ять сімей. Були, звичайно, для селян і більш сприятливі роки. Наприклад, 1902 рік, за словами старожилів, приніс шняківцям гарний урожай, якого вони не бачили раніше на протязі всього життя. Жита намолочували тоді з копи понад 12 пудів. На перший погляд зовсім добре навіть для сьогодення. Але на цьому вся біда не закінчувалася. Злиденне життя з надмірною і тяжкою роботою, відсутність елементарної медичної допомоги сприяли розповсюдженню на селі всіляких захворювань, які часто - густо приводили селян передчасно до могили. Так, у 1881 році від дифтериту та інших інфекційних хвороб у Шняківці померло 60 людей, переважно дитячого віку. Чимало смерть викосила шняківців і протягом 1889 року, коли в селі з'явився тиф. Тоді померло 69 мешканців. Діти часто помирали від кашлюку і поносу. Сумна і гірка статистика про недовге життя наших предків. Хоча й тепер нелегко спостерігати, як передчасно ідуть в могили ще зовсім молоді люди вже не від надмірної роботи, а від епідемії, яка називається пияцтвом.

Російсько - японська війна і революційні події 1905 - 1907 років зовні мало що змінили у повсякденному житті і соціальному стані шняківських селян, але зробили поштовх до нового відкриття ними навколишньої дійсності. Селяни тоді ще не наважувалися відкрито посягати ні на землю своїх поміщиків, ні на їх майно. Незадоволення бідняків проявлялося тільки в поодиноких нахвалках на адресу поміщиків.

28 січня 1905 року, коли в Шняківку дійшла в офіційному газетному викладі звістка про криваву розправу над демонстрацією робітників 22 січня в Петербурзі, селяни були дуже схвильовані нею і між собою висловлювали різні догадки, більшість яких була не на користь царя   Миколи II.

Столипінська земельна реформа стала початком кінця для общинних відносин між шняківськими селянами. Сільська громада з 1908 року розкололася на дві частини. Перша з них складалася з більш заможних господарів. До другої частини входили селяни - бідняки. Основними причинами їх бідувань являлися відсутність необхідної землі для прогодування членів родин, часті недуги в сім'ях, відсутність господаря, а нерідко, на жаль, і відсутність належного вміння та старання при обробці землі.

22 червня 1941 рік-ця дата й на сьогоднішній день пронизує людські серця стражданнями та нестерпним болем. Того дня почалася Велика Вітчизняна війна - найбільша і найстрашніша в усій світовій історії. Саме в той день 205 шняківських чоловіків, попрощавшись із рідними, стали воїнами. У селі все було швидко підпорядковано вимогам військового часу. Жінки і молодь рили окопи, споруджували протитанкові рови. Але фашисти просувались досить несподіваним темпом і вже 15 вересня ввійшли до Шняківки. На захоплених територіях вони   утворювали сільські управи, поліцейські дільниці, грабували колгоспне майно, навіть почали розбирати недобудовану на той час Шняківську школу.

Довго й нещадно знущалися вороги над Шняківкою. Та прийшов, на щастя, цьому кінець.  15 вересня 1943 року радянські війська звільнили Лосинівський район від фашистського ярма. Стала вільною і Шняківка.

Радість визволення, болюча гіркота втрат згуртували людей ще більше. Вони підіймали з руїн господарство, прагнули дати країні якнайбільше продуктів, всілякими силами намагалися допомогти фронту. Звістка про Перемогу облетіла Шняківку за досить короткий час. Матері з нетерпінням чекали своїх синів з війни, дружини - чоловіків, діти - батьків. Та не всім, кого ждали, пощастило повернутись додому.

115 шняківських воїнів і жертв фашизму впали смертю хоробрих. Жінки самотужки виховували дітей, що лишились без батьків. Серед мужніх захисників нашої рідної землі був і мій прадід Гарда Олександр Якович. Він загинув при звільненні Києва. Вони боролися за те, щоб ми, їхні нащадки, мали власну незалежну країну і раділи мирному блакитному небу. Тому потрібно берегти пам'ять про тих, хто віддав за нас життя.

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv