Institute Ukrainiky

Main menu

Карта проїзду

 

Перше поселення на території Котівки існувало ще у бронзовому віці, про що свідчать розкопки на берегах річки Орель.

        

Перша згадка про Котівку датується 1734 роком. Мабуть за оцей період с 1711 по 1734 роки і йшло заселення Приорілля. Тут селилися дуже багаті козаки. Є така цікава книжка «Савур-могила», в ній розповідається про те, як заснувалася Котівка. Урочище Леганцеве, урочище Заклятий Скарб – ці урочища є в Котівці. Козаки селилися там хуторами або зимівниками і козаків було багато. Цікаво, що у цій книзі говориться про те, що колись зганяли козаків. Очевидно мова йде про той період, коли земля стала власністю іншого господаря і козакам було запропоновано: або вони стануть кріпаками, або будуть змушені тікати. Народна легенда говорить, що засновником Котівки був якийсь запорожець Василь Кіт. Він жив на дві половини: в одній, де стояла стара церква, і в другій, де тепер панський капусник. Перше поселення звалося Верстівка, а друге – Котівка. Цей Кіт мав переправу через річку Орель. Був чоловіком дуже хазяйновитим. Тримав у себе багато собак. Якось ті собаки напали на купця, що переправлявся через Орель і розірвали його. Господареві собак загрожувала біда, він звернувся по допомогу до сусіднього поміщика Алексєєва, який мав угіддя на річці Очеретуваній. Алексєєв обіцяв захистити Кота, але з умовою – віддай мені свою землю, а я тебе і визволю. Кіт згодився і поступився панові своєю землею, а сам поселився на правому березі Орелі, де і тепер живуть його нащадки. За матеріалами Д.Яворницького стверджується, що в 1758 році поселення Котівка перейшло від Запорожця Кота до секунд-майора Іларіона Спиридоновича Алексєєва, який брав участь в Семилітній війні в Прусії, потів був губернатором у Пскові до самої смерті. Від тоді аж до 1918 року село Котівка – було власністю дворянського роду Алексєєвих., 160 років. Поміщицький дім ймовірно спорудили на межі XVIII-XIХ ст.

         

Алексєєви дбали, щоб на їх землях осідали люди талановиті, роботящі морально стійкі. Вони зібрали велику бібліотеку, переважна більшість книг була написана французькою мовою. Історики стверджують, що за кількістю книг їх бібліотека посідала друге місце в губернії. Останній володар маєтку Георгій Алексєєв колекціонував монети, козацькі старожитності. Вартість музею Георгія Петровича оцінюють у сто тисяч царських рублів. Основні цінності розміщувалися в Санкт-Петербурзі, де родина Алексєєвих мешкала в зимній період. Також саме у Яворницького згадується про козацьку паланку у Личково. Називалась вона Протовчанська. До речі, в цей же період 1758 році організувалася Катеринославське козацьке військо, і багато з них переїхало на Кубань, а на їхнє місце стали поселятися люди іншого типу.

      

Саме будинок Алексєєвих був розташований там, де зараз школа-інтернат. Збереглися приміщення, де жила обслуга і була бібліотека. Алексєєв помер 1914 році, а маєток його розтрощили, як це було прийнято на той час. Тож було це у Громадянську війну, тоді ж все нищили.

       

У роки громадянської війни у Котівці діяв загін Петлюрівців, який складався з 200 чоловік. Розгорталася дуже специфічна картина: почали трощити всі панські будинки, а при Скоропадському хтось повернувся з родини Алексєєвих і наказав всім повернути до копійки все те, що взяли в панському маєтку. Виявилося, що князь Урусов жорстоко розстріляв 6 чоловік з Котівки. Потім влада змінювалася досить часто. В 1920-ті роки. тут сформувалася самооборона з місцевих мешканців. Хто був більш-менш організатором, той командував. Ця самоохорона захищала село звідусіль: і від білих, і від червоних. Люди жили в постійному напруженні, бо попадали під вплив якоїсь політичної сили випадково. Більш-менш сталим цей стан став на початку 1920-х років.

      

Почали утворювати колгоспи. В 1929 році вже 6 колгоспів було у Котівці, потім з них утворилося два. До 1958 у Котівці існував колгосп ім. Ворошилова, в Степанівні – ім. Косовського. Згодом їх об’єднали.

    

Треба сказати, що ще за часів Столипіна у Котівці були хутори в степу, а Бузівка взагалі складалася вся з хуторів. Під час колективізації їх зруйнували, окремі залишки їх, на приклад хутір Щербака понад каналом ще існували якійсь час. Люди на тому хуторі жили довгенько – до Голодомору.

        

В 1920-1930-ті роки багато народу було знищено голодом. Голодомор зачепив Котівку майже як і всю Україну. Вимирали не просто 2-3 чоловіки з сім’ї – вимирала вся сім’я днів за три-чотири. Вивозили трупи спеціальні команди биками або конями. Часто ще людина ворушилася, та її вантажили, вивозили і кидали у спеціальну яму. Трошки присипали, а на завтра доки дували далі. За ці роки не стало десь півтисячі людей з Котівки. Голод зробив свою справу у 1933 та 1947 роках. Тому в 1937-38 роках народ був вже знесилений і готовий був підкоритися будь-якій владі. Радянська влада цим скористалася.

          

Під час війни у Котівці була важка ситуація. В селі існувала підпільна бригада, але вийшло так, що до складу підпільників увійшов В’язовський, який дав німцям повний список учасників бригади. Німці з легкістю заарештували всіх. Кілька чоловік німці для остраху повісили.

        

Військовополонених німці розстрілювали у шкільному тирі. І коли закінчилася війна, він був увесь забитий трупами. Взагалі, німці багато робили звірств, був такий випадок, коли під Колпаківкою збили радянський літак, захопивши льотчиків у полон. Їх привезли до Котівки і після допитів тримали в колишніх панських конюшнях, бо парку ще не було, а потім завели в невелику кімнату, облили бензином і спалили живцем.

        

А потім у 1944 році вийшов наказ Сталіна про проведення на визволених територіях ексгумації всіх захоронень і перенесення рештки до братських могил. Десь за тиждень до того, як увійшли наші війська, фашисти почали готувати для жителів села Котівка групову могилу, хотіли загнати всіх туди, щоб спалити живцем. Люди дізналися про цю акцію і пішли у ліси, болота. Сиділи у тій воді, дихали через очеретину, щоб їх не могли засікти. І вже чули з Краснограда постріли – підступала радянська армія.

           

Котівка була спалена майже вся. Десь процентів 90. Особливих боїв за визволення Котівки не було. Німці не чинили тут особливого опору, бо їх чекав Дніпро. Їм було необхідно терміново перейти на ту сторону Дніпра, тому вони тікали і кидали усе під ряд, в тому числі і тих, хто їм служив. Залишилася Котівка пограбована, спалена. Багато народу не повернулося з фронту. В 1943 році, коли визволили село, одразу ж запрацювали польові воєнкомати. Молодь, що піднялася за ці два-три роки, призвали в армію. Озброєння не було, форми не було. При форсуванні Дніпра ця молодь загинула. Велика кількість цих нових призовників знайшли собі могилу в водах Дніпра.

      

Відбудова була надзвичайно важка. Відстроювати фактично було нікому, бо окрім жінок та стариків не залишилося нікого. Оплати за роботу була натуральна: за один вихід – кілька грам зерна чи якось іншої продукції.

       

Поступово населення Котівки зростало. Відбудували всі сільські приміщення. З’явилася МТС, сільгосптехніка. У районному центрі з’явилися заклади, які і зараз існують: типографії, воєнкомати, інші установи. У 1961-1963 роках хліба вже було вдосталь, не так, як в 1947 році, коли людям видавали маленьку пайку. Треба сказати, що бажання перебороти всі труднощі допомагало людям пережити ті страшні роки. Віра в краще майбутнє була у людей.

         

А тепер населення Котівки зменшилося, порівняно з 1960-1980-ми роками. Тенденція така. Молодь після того, як здобуває середню освіту їде в Дніпродзержинськ, Новомосковськ, Дніпропетровськ, а до дому майже не повертається. В нашому селі є хоч дві лікарні, дві школи, бібліотека, можна влаштуватися на роботу, а в інших селах і такої перспективи немає. Значить там залишаються старожили, а молоді люди відтіль йдуть. Дуже важко дивитися, коли рушаться приміщення таких будівель, як дитячі садки, чи будинки культури. Зараз колгоспу як такого немає. Є агрофірма. Пройшла розпайовка землі. Самі обробляти її люди часто не можуть, тому йдуть до агрофірми й пропонують: візьміть мій пай, користуйтеся ним, а мені – те, що по договору (плату якусь). Отак воно зараз.

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv