Початок весни пов'язали наші предки з святом Сорока Мучеників, Він припадає на 22 березня нового стилю. Тоді то, казали, птиці прилітають із вирію (з теплих країн) і приносять весну.

Щоб відзначити цю радісну подію, пекли булочки в формі пташок та роздавали дітям. Цей гарний звичай можна без труду повторяти й сьогодні.

Святкування пов'язані з Великоднем починалися, властиво, ще в зимі, із початком Великого Посту та приготуванням до нього — м'ясницями й пущенням. М'ясниці — час забав та весіль. Пущення, в останній тиждень перед Великим Постом, від т. зв. М'ясопусної або Всеїдної Неділі, це час особливо багатих гостин, обов'язково з варениками. Окремо відбувалося "бабське пущення", гостина, що в ній брали участь самі заміжні жінки. Тепер це дуже гарна нагода товариської зустрічі наших жіночих організацій.

З закінченням м'ясниць, а тим самим і часу весіль, пов'язаний звичай "колодки", Колись справжня дерев'яна колодка, пізніше замінили її пучком стрічок чи китичною квітів. Колодку причіпали до руки хлопцям та дівчатам, які в ці м'ясниці не подружилися. Причіпали колодку теж і їх батькам, "за пару, що не добре дбали", щоб одружити дітей. Можливо, що в наші часи цей звичай виглядав би дещо жорстоким, але в відповідному товаристві та в формі жарту можна й його переводити. Це щось на зразок "котильйонів", що їх вживають на забавах. До речі — коли хлопець причепить дівчині "колодку", він обов'язаний і найняти для неї танок, тобто заплатити музикам, щоб фали до танку зокрема їм обом. А дівчина віддячується за колодну на Великдень писанкою — і так колодка стає дуже гарним та тактовним засобом дальшого залицяння. Варто згадати, що "пущення" знане в цілому християнському світі, як ось "карнавал" у західноєвропейських народів.

Приписів посту придержувалися наші предки дуже сумлінно. У перший день посту навіть "полонили уста", щоб не осталося нічого масного, скоромного, як теж випарювали всі горшки, щоб і в них нічого непісного не осталося. Тепер наші Церкви дуже полегшали пости. Але це не перешкоджає, щоб поодинокі родини таки встановляли для себе власний пісний календар із днями в тижні без м'яса, а то й молочних страв. Попри всі інші великі релігійні та моральні вартості, такий піст може стати теж спільним родинним самовиховним зусиллям, яке ще сильніше з'єднає родину та стане прикладом дітям на все життя. Це ж саме відноситься і До інших постів у році: Пилипівни перед Різдвом, Петрівки перед святом св. Апостолів Петра й Павла, Спасівки перед Успіням Матері Божої та п'ятниці кожного тижня.

В час посту» дуже важливе поминання померлих. Звичайно наші Церкви відправляють у тому часі окремі богослужби, "сорокоусти" і парафіяни записують своїх покійних у "родинні пом'яники", щоб їх на сорокоустах поминали. Дуже гарний новий звичай — записувати в тані пом'яники теж і полеглих за волю України, чи замучених ворогами. В останні часи це буде Алла Горська, Гелій Снегірьов, Володимир Івасюк. І їх годиться згадати разом із покійними членами родини.

Великий Піст — це теж час писання писанок. Ця ділянка зокрема популярна, бо писанка знайшла серед нас велику увагу. Багато наших дівчат та жінок вміють їх писати (а це традиційно і є жіноча робота). Писанки теж дуже широко використовують у пропаґандивних виставках чи показах перед чужинцями. Одначе, треба звернути окрему увагу, щоб наші писанки були згідні з народними оригіналами. Правда, кожному вільно творити собі нові узори та добирати краски, але треба дуже добре на цьому розумітися та мати великий талант, щоб створити щось нове, згідно з традиціями й символікою писанки. Писанка, навіть технічно бездоганно виконана, але з невідповідними узорами чи красками, тратить свою вартість. На щастя, маємо численні альбоми з добрими узорами писанок і при добрій волі є на чому вчитися. При тому гарно теж притримуватися старовинних звичаїв, які підкреслювали святість писанки, як знану нового життя. Писанкарка мусіла бути зовсім здорова, перед початком писання повинна вся вмитися та вдягнути на себе все чисте, повинна розпочати роботу молитвою, а до писання вживати води з розпущеного снігу. Писанка варта цього. Вона, вже як саме яйце, є знаком життя. А до того кожний узор на ній має своє окреме значення.

Це зовсім певне, що Великдень у першу чергу — церковне свято й основне приготування до нього повинно бути згідно з приписами Церкви, з окремим говінням і прийняттям Святих Тайн чи то вислуханням Місії. Наші Церкви мають на час Великого Посту окремі традиційні дуже гарні богослужіння, як наприклад згадані Сорокоусти чи Поклони на четвертому тижні Посту. Попри їх глибоке релігійне значення та поетичну красу, вони невідлучні від української традиції.

Неділю перед Великоднем звемо Вербною. Біблійну пальму заступали в нас бруньками — "котиками" на лозах чи вербах. Ці "котики" ще й до християнства були знаком весняного пробудження, молодості, невинності. Їм приписували теж лікарську силу. Є звичай "бити" кожного стрічного свяченою в церкві лозою. До того є приказки, наприклад: "Верба б'є, не я б'ю, від нині за тиждень — Великдень". Цього биття не треба зводити лиш до товариського жарту. Це старовинна чародійна дія, яка має передати всі прикмети лози "шутки" — тому, кого б'ємо. Свячену лозу дуже шанують, закладають у хаті за святі образи. Вкладають її теж у домовину покійникам, зокрема тим, що помруть у Великодньому часі.

Звичайно в тижні перед Великоднем припадає ще одне дуже вагоме свято: Благовіщення Пречистої Діви Марії (17 квітня). Це пам'ятка звіщення янголом Пречистій Діві, що стане Вона Божою Матір'ю. Свято це дуже добре підходить до весняного настрою радості й надії та відзначається навіть у Церкві вживанням світлих риз у час Богослужіння, хоч би й припало на Велику П'ятницю. На Благовіщення вільно теж дівчатам виводити перший весняний хоровод "кривий танець". Тоді теж святять у церкві просфуру і вірять, що вона має силу вирощувати кращі урожаї в полі й на городі, а також лікувати.

Благовіщення — це свято звільнення. Тому випускають із хат чи стаєнь всіх свійських тварин, а зокрема навіть купують пташок, щоб їх пустити на волю.

Тиждень до Великодня звуть Великим або Страсним, бо в ньому відбувалися страсті Христові. Найважливіші дні цього тижня починаються від четверга. До четверга вся хата та господарство повинні бути приведені до ладу, чисті, а тому й цей четвер називають Чистий, або Страсний. Ввечері у той день читають у церкві "Страсті" — дванадцять євангелій про страсті Христові. Після перших євангелій б'ють у дзвони, після дальших вже лиш налатають дерев'яними калаталами, і так аж до Великодня, коли то щойно можуть знов заграти дзвони. Нашим стародавнім звичаєм вірні держать у руках під час Страстей засвічені свічки, або навіть по три свічки сплетені разом, так звані "трійці" на честь Святої Трійці. Доволі важко задержати сьогодні звичай несення засвіченої страсної свічки аж до хати. Але колись у нас такий звичай бував, і загаснення свічки дорогою вважалося злим знаком. Страсну свічку переховували опісля за образами, як велику святість.

Подекуди існував теж звичай, що прийшовши додому зі Страстей, їли вечерю із семи пісних страв, включно з кутею, на згадку про покійних. Для людей, які старалися найточніше виконувати всі приписи Церкви, це була остання їжа аж до свяченого на Великдень.

Велика П'ятниця, день смерті Христової, це майже святковий день. Тоді не годилося важко працювати, хіба що господині приготовляли свячене. Того дня в церкві закладали плащаницю на Божому Гробі, а замість Служби Божої відбувалася славна своєю красою Єрусалимська Утреня, а подекуди окремі концерти псалмів. В нашому громадському житті витворився гарний звичай, що представники церковних, молодечих та громадських організацій держать почесну стійку при Божому Гробі є п'ятницю та суботу.

В суботу вірні відвідують Божий Гріб, а подекуди пополудні вже і святять свячене, хоч правильно свячення повинно відбуватися аж після Воскресної Утрені.

Свячене — це один із найважливіших знаків воскресної радості. Святять головно страви, яких у Пості не їли, і аж на Великдень "розговляються" ними. Особливе значення мають яйця: зварені й обібрані, однокольорові крашанки і врешті писанки з узорами. "Червоне яєчко" — це популярна назва Великодня, особливо в центральних та східних областях України — сам Великдень.

Дуже важливе великоднє печиво. Традиційно воно трояке: "баби", з великою кількістю яєць, "золоті", — для Воскреслого Христа. Їх печуть у Страсний Четвер. У п'ятницю печуть "білі" паски в пам'ять покійних, із простішого тіста. В суботу печуть "чорні" паски, з разової муки, "для людей". Назва "баба" завертає нас у сиву давнину, як і, "дідух" на Різдво. "Паска" — жидівське слово на свято Пасхи, що вживається і в Церкві на означення Великодня. Крім яєць та хлібів, святимо масло, сир, та різні м'ясива. В давнину святили навіть ціле печене порося. Обов'язкові гіркі зела (хрін) на згадку про гіркість Христових страстей. Часом святять і заправлені хроном бурячки. Хрест — це головна прикраса свяченого. Знаємо дуже штучні прикраси з тіста на пасках, у формі хреста, сир та масло теж часто прикрашують хрестиками з зерен перцю чи гвоздиків. Кошик із свяченим вистелений найкращою вишитою серветкою обплітають барвінком, чи весняними квітами. Свічка, встромлена в паску, має означати світлість Воскресіння. Давно вважали, що свячене повинно показувати все багатство господарів, а тому везли його у церкву цілими возами. Тепер, уважають, щоб були у свяченому всі традиційні страви та були вони гарно укладені.

Сам Великдень починався Воскресною Утренею вдосвіта в Світлу Неділю. В українській традиції Великдень — це найбільше свято року, тоді, коли у західних християн найбільше свято — Різдво. Ми ж надто довго терпіли переслідування ворогів та ворожі несправедливості. Тому й Воскресіння Христа — перемога Божої Правди для нас найважливіше запевнення про перемогу Правди на нашій землі. Традиційний Великодній привіт: "Христос Воскрес", "Воістину (справді) Воскрес!" заміняють часто, і зовсім слушно, подібним: "Христос Воскрес! — Воскресне Україна!"

Наші Церкви відзначають Великдень теж якнайурочистіше: сорокаденним постом перед ним та окремим святковим часом П'ятидесятниці після нього.

Великдень так, як і Різдво, сходився з поганським святом наших предків: святом весняного воскресіння природи. Цього поганського джерела сягають і наші писанки, зі знаками сонця, рослин та звірів і гілки. І знову подібна тут схожість, як на Різдво: воскресає вся природа і воскресає її Творець — Христос.

Святкування Великодня першого дня, після Утрені й освячення Свяченого, було дома. Господар повинен був обійти із свяченим тричі всю хату й обійстя, щоб усе стало повне благодійності Воскресіння. Тоді входив у хату й із свяченим у руках бажав всього добра всій родині, а тоді клав свячене на почесному місці на покутті під святими образами.

Великоднє снідання, чи "розговини" починаються відспівуванням "Христос Воскрес" та поділом свяченого яйця поміж членами родини, із взаємними побажаннями. Так, як і Різдво, Великдень — родинне свято. На нього повинна зібратися родина якнайчисленніше, переборюючи всі можливі перешкоди. Великдень — "Великий День". Кажуть, що й сонце на радощах у той день не заходить, тому цей день такий "великий". Воскресна радість позначується і прихильністю до людей. Є звичай "христосування" — обрядового великоднього поцілунку та потреба прощення всім ворогам. І у Великдень, як і на Різдво, діти повинні занести частину свяченого старшим людям із найближчої рідні. Цей принос називають у багатьох околицях "дора", із грецького "дорон" — дар. Так само, як з бажаннями на Новий Рік, діти бігають по хатах, щоб першими привітати родичів привітом "Христос Воскрес" та дістати писаний й ласощі. Великодній тиждень називають у нас теж "волочним тижнем", бо під час нього люди "волочаться" від хати до хати, відвідуючи рідних та розвозячи їм свячене.

Дуже важливим складником великодніх святкувань є гагілки, що їх виводять здебільшого дівчата, та "вежі", що їх ставлять хлопці. Гагілки — це весняні ігри, що прийшли до нас із дуже сивої давнини. Це поєднання співів, танків-хорводів, а нераз і діялогів — розмов, немов у театрі. Всі вони представляють весняне пробудження природи та людських почувань, початок весняних хліборобських робіт У прастарі пісні-гагілки часом вплітаються християнські приспіви: "Вже Христос, вже Воскрес", чи подібні. Колись гагілки виводила молодь під церквою у всі дні Великодня і їх знання переходило само собою з покоління у покоління. І сьогодні варто, щоб молодь їх вивчала та виводила. Деякі церкви влаштовують хороводи-гагілки на своїх подвір'ях, як було в нас у давнину. А крім того, гагілки можуть стати прикрасою церковних чи громадських великодніх гостин — "свячених". У гагілках бо с мудрість і краса, яка ніколи не проминає.

Про писанки ми вже говорили, але ще треба додати, що на Великдень їх не лиш святять, а й обмінюються ними, немов великодніми картками-привітами. Дівчата й хлопці мають у цьому обміні нагоду виявити взаємні почування. Діти граються писанками, "цокаються", чия писанка сильніша, то знов котять їх із горба, чия надалі закотиться.

Радість та прихильність до людей у Великодній час виявлялася теж у необмеженій щедрості. Роздавали "дору" й писанки, гостили кожного, хто ввійшов у хату, влаштовували окремі обіди для бідних. Плекаючи ці гарні старовинні звичаї, годиться теж з нагоди Великодня давати щедрі пожертви на добродійні та громадські цілі. Такі збірки навіть так називають — "даток на писанку".

Великдень — це теж час поминання покійних. Рідні приходять тоді на могили покійних, вітають їх "Христос Воскрес", цокають тричі писанкою об хрест. А якщо за життя чим провинилися супроти покійних, просять у них прощення. Часто закопують в могилу шкаралупки зі свяченого яйця чи трохи свяченого, або ж залишають його на могилі, "щоб птахи забрали та занесли покійним". До шанування покійних належить теж і "Рахманський Великдень", (справляють у Світлому тижні). Він оснований на віруванні, що десь за морями є країна щасливих душ-рахманів. Вони живуть просто й свято, але не знають, коли припадає Великдень. Тому треба кинути в річку шкаралупки крашанок, щоб заплили у країну рахманів та повідомили їх про це свято.

Наш народ вірив, що взагалі покійні воскресають на час Великодня, і тоді навіть не можна їх називати "покійними", а лиш "живими". Вони всі й збираються у колишніх своїх церквах, разом з покійними вже священиками, у ніч після Страстей, та святкують там свій "Мертвецький Великдень". Різні є вірування про час їх повороту в засвіти. Вже Томина, перша неділя після Великодня, зветься "Провідна", бо покійників проводжають знов у далеку дорогу. То знов переносять цей відхід на Зелені Свята, тобто на свято Зіслання Святого Духа, то знов на "переполовлення", на четвер посередині між Великоднем і Зеленими Святами.

Тому й правлять панахиди по померлих в один із цих днів. І цей звичай, як і всі інші, треба нам зберігати. Навіть, якщо могили наших рідних дуже далеко звідсіля...

Недавній, але оснований на стародавніх та дуже гарний звичай, — звичай правити на Зелені Свята соборні панахиди по полягли за волю України. Цей звичай завівся головно в Західній Україні між війнами, де особливо живою була пам'ять недавніх Визвольних Змагань. Де не було справжніх могил, сипали символічні, щоб при них згадувати всіх наших героїв і мучеників. На цих поминах у Зелені Свята часто були переслідування з боку ворога, а то й нові жертви. Тут же нам ніхто цього не забороняє, і символічні могили можуть бути біля кожної нашої церкви, чи громадського будинку, як свідки нашої пам'яті про полеглих.

Зелені Свята, або П'ятидесятниця, це пам'ятка Зіслання Святого Духа на апостолів та початок Христової Церкви. Вони так і зберегли свою передхристиянську назву — "Зелені" Свята. Назва ця походить від того, що у це свято "маїли" доми, церкви й довкілля зеленню. Це вважали наші предки потрібним проти всяких ворожих сил природи: мавок, русалок, утоплеників. Ці сили були особливо небезпечні саме в той час, коли на полях цвіло збіжжя. Найкращу охорону давали, за старовинними віруваннями, широколисті дерева: клен, липа, дуб, ясень. Дуже помічним било теж пахуче листя очерету, лепаха, розстелена на долівці хати. Цей звичай, прикрашувати хати маємо — "клечанням" дуже відповідав натхненному радісному настроєві у церкві із-за приходу Св. Духа — Утішителя. Тому на Зелені Свята й наші церкви повинні бути багато замаєні зеленню.

3) скоромне — харч не пісний (з м'ясивом, тваринним товщем та набілом — продуктами з молока).
4) говіння — реколекції у Великому Пості, участь у Богослужіннях, вислухування проповідей, прощення — перед Сповіддю та Св. Причастям.