Інститут Україніки

Головне меню

Фотопроект М. Матуса

Семейный альбом 1893 - 1957

Карта проїзду

 

        «Воскресають лише там, 

        де є могили...»

 

        Ф. Ніцше

    

"Було колись - в Україні

Ревіли гармати;

Було колись - запорожці

Вміли панувати.

Панували, добували

 славу, і волю;

Минулося осталися

 Могили на полі.

Високії ті могили,

 Де лягло спочити

Козацькеє біле тіло,

 В китайку повите.

Високії ті могили –

Чорніють, як гори,

Та про волю нишком в полі

З вітрами говорять..."

 

Т.Г. Шевченко

 

Одним з найяскравіших і найцікавіших періодів історії Степової України є друга половина XVIII - перша чверть XIX ст. від Різдва Христового. Це були часи справ­жнього історичного перелому, коли внаслідок трьох російсько-турецьких війн (1768-1774, 1787-1791 і 1806-1812 рр.) величезні степові простори від пониззя Дніпра до гирла Дунаю перейшли зі сфери впливу Туреччини до складу Російської імперії. Саме в ці роки відбувалося освоєння і колонізація краю багатонаціональним населенням, що обумовило рух величезних людських мас до зони степів та за її межі - за Дунай, на Кубань і до Туреччини. До початку означеного періоду відноситься постійна активність у цьому регіоні запорізького козацтва, яка значно посилилася після ліквідації Нової Січі на Дніпрі у 1775 р. Пізніше, в 1788-1792 рр. землі від пониззя Дніпра до Дністра контролювалися прямими наступниками запорожців - чорноморськими козаками, які не тільки зробили неоцінений внесок у звільнення цієї території від турок і татар, а й у її економічне освоєння. Значна частина козаків залишилась тут після виходу чорноморців на Кубань, їх далекі нащадки й досі мешкають в багатьох населених пунктах регіону.

Через низку причин, в першу чергу - політичних, вивченню цього найцікавішого періоду до останнього часу не надавалося належної уваги. Нечисленні дослідження А. Скальковського, В. Загоруйко, О. Бачинського, В. Тимофієнка та інших ґрунтувались на письмових джерелах і лише частково на даних картографії. Більшість з них носить узагальнюючий характер, розкриваючи хід і суть широких історичних процесів, але, як правило, позбавлені конкретики. До цих пір ми майже нічого або дуже мало знаємо про часи освоєння і про перші сторінки історії багатьох міст і сіл регіону, за винятком Качибею-Хаджибею-Одеси. В усіх працях згаданих істориків практично без жодної уваги залишилися такі джерела, як залишки поселень, оборонні споруди і намогильні пам'ятники даного періоду.

В цій книжці, представленій мною на суд читачів, не ставилися будь-які глобальні завдання. Автор спробував глянути на деякі аспекти історії степового Подністров'я не згори, з точки зору загальних теорій і концепцій, а начебто навпаки - знизу, ґрунтуючись на зовсім нових чи напівзабутих матеріалах. Мене набагато більше цікавили конкретні пам'ятники та історія невеликих селищ і сіл, з якої врешті-решт і складається загальна історія традиційної України, ніж історія окремих мегаполісів на кшталт Одеси. В останніх національні і етнографічні особливості окремих народів швидко стираються, перетворюючись, за невеликим винятком, на безликий конгломерат - суржик.

Хоча тривалість існування деяких населених пунктів степового Нижнього Подністров'я, наприклад, Маяків, не поступається, а, можливо, й перевищує вік Одеси і наближається до цифри 600 років, пам'ятники пізнього середньовіччя і початку Нових часів тут ніколи археологічно не вивчались. Окрім замку Маяк-Каравул, про який згадується в 1430 р. і який забудовано раніше, за Велико­го князя литовського Вітовта, наявні дані про будівництво десь на Дністровському лимані фортеці і Чорного міста в 1421 р. Для їх будівництва з Поділля пригнали більш як 12 тисяч селян і доставили 4 тисячі возів каменю і лісу (Болдирєв - 1994, - с. 35-36). За переказом, пізніше, вже в XVI ст., замок в Маяках турками було стерто з лиця землі, а що сталося з Чорним містом і де воно було - майже нічого невідомо.

В Подністров'ї існували і більш пізні фортеці. Так, в районі "на південь від Маяків, на Дністрі значаться руїни турецького чи татарського укріплення, яке, за леген­дою, мало назву Татар-Хазан" (Ястребов - 1894. - с. 12). Ще одно укріплення шестикутної в плані форми побли­зу с.Миколаївка (Калаглея) побіжно описав Ф.П. Деволан наприкінці XVIII ст. Через сто років М.А. Ціціліані, виконуючи розкопки з метою пошуку кладу, знайшов залишки "...ложементов, турецких, видимо, времен" поблизу с. Олександрівка (Арнаутка) (Фабрициус - 1951. - с. 13, 41). Крім того, турецько-татарське укріплення існу­вало в Овідіополі (Хаджідере) і, можливо, в інших місцях. Пізніше на території Подністров'я наприкінці XVIII ст. було зведено дві прикордонні російські фортеці - в Аджі-Дере і Тирасполі. Значні будівельні роботи по своєму об­лаштуванню в 1790-1792 рр. здійснили тут козаки Чорноморського війська. Вони залишили в Подністров'ї церкви, казарми, громадські будівлі, склади, млини, мости, власні будинки й господарства, хутори і, нарешті, могили.

На протязі чималого часу дослідженнями пам'ят­ників чорноморців майже ніхто не займався. Винятком є лише праці П.Іванова, який в 1900 році відвідав Слободзею - місце колишнього Коша і опублікував дуже цікаві матеріали. Так, у церкві цього села він бачив декілька предметів ритуального призначення і книжок, подарованих свого часу військовим суддею чорноморців Антоном Головатим, обнародував купчу на продаж ним же свого хутору з будинком і млином 28 квітня 1793 р. купцеві Є. Кленову за 3500 рублів, а також оглянув кладовище. На останньому П. Іванов не виявив жодної моги­ли колишніх запорожців, проте зробив опис мармурової плити з написом "Здесь погребена войска донского пол-ковница Анна Платова, скончавшаяся 1811 г" (Иванов -1902).

Крім того, приблизно тоді ж В.І. Гошкевич писав, що поблизу хутору Барабаяни "...на миску над ручьем стоял крест из местного известняка с надписью "...дн зде опоч... рабь кореня" (Фабрициус - 1951). На своїй карті І.В. Фабриціус розмістила цей хутор у басейні Сухого лиману на річці Акаржі, але, за моїми даними, такого населеного пункту тут нема і ніколи не було. Скоріш за все, В.І. Гошкевич мав на увазі один з хуторів на р. Барабой, які пізніше увійшли до складу села з такою ж назвою. В будь-якому випадку це був єдиний відомий в Подністров'ї до нинішніх часів намогильний пам'ятник з написом, який прямо вказував на те, що він належав запорозькому або чорноморському козакові. Цим, власне, й обмежувалась до недавнього часу інформація про пам'ятники пізнього середньовіччя і початку Нового часу в регіоні, який нас цікавить, якщо не враховувати невиразний культурний шар самого кінця XVIII - першої чверті XIX ст. (кам'яна кладка, глиняна люлька, монета), виявлений Буго-Дністровською експедицією Інсти­туту археології НАН України в 1992 р. під час розкопок багатошарового поселення Старе Бугово на крутому березі Чорного моря на території сучасного Іллічівська (Сапожников, Сапожникова, Секерская - 1993).

Перші праці по вивченню намогильних пам'ятників на околицях Одеси і в деяких прилеглих селах Біляївсь-кого району розпочалися в 1989-90 рр. Р.А. Шуваловим. їх результати частково надруковано (Шувалов - 1992) і вони отримали попередню історичну інтерпретацію (Шувалов - 1993; Сапожников, Слюсар, Шувалов - 1995). Починаючи з 1994 р., дослідження намогильних пам'ятників провадяться автором. Восени згаданного року за невеликої фінансової підтримки експедиції "Часи козацькі" Українського товариства охорони пам'яток історії та куль­тури (керівник - професор Д.Я. Телегін) разом з Г. Покорою і А. Мисечком було обстежено кладовище поблизу с. Грибівка на березі моря. За участю студентів історичного факультету Одеського державного університету на ньому було проведено реставраційні роботи. В 1995 р. автор разом з іншими дослідниками здійснив розвідки на кладовищах Білгорода-Дністровського, низки районів Одеської області і молдавського Подністров'я. Ці матеріали частково опубліковано (Сапожников, Кушнір, Островерхов - 1995; Кушнір, Сапожников - 1995); Сапожников, Слюсарь - 1996). У 1996 р. Одеське обласне управління охорони об'єктів культурної спадщини сплатило вартість польових робіт Буго-Дністровської археологічної експедиції, яка під керівництвом автора провела суцільні розвідки кладовищ на території Овідіопольського району. Це були перші праці такого порядку на Одещині, що фінансувалися з державного бюджету. Неоцінену підтримку експедиції надав О.М. Бадера, на власні кошти якого нами в 1996-1997 роках було обстежено цілу низку кладовищ на території Біляївського, Миколаївського, Іванівського і Комінтернівського районів Одеської області.

Паралельно з польовими роботами були розпочаті дослідження по інтерпретації джерелознавчої бази. Найсуттєвіші результати вже зараз дали розробки з типології і хронології намогильних пам'ятників (Сапожников, Шувалов - 1994; Сапожников, Слюсар, Шувалов- 1995). Класифікаційну схему кам'яних хрестів, запропоновану нами в останній статті, використано і в цій книжці. Крім того, мною узагальнено усі наявні опубліковані ще з середини XIX ст., матеріали про намогильні пам'ятники запорозьких і чорноморських козаків ХУІІ-ХУІІІ ст. (Сапожников - 1997), які наведено тут в окремому розділі, а також підведено підсумки розвитку меморіалознавства в Україні (Сапожников - 1997-а).

Перш ніж перейти до опису намогильних пам'ятників степу Нижнього Подністров'я, який буде подано за течіями основних річок з півночі на південь, автор вважає за свій приємний обов'язок подякувати усім, хто допомагав йому провести тут польові дослідження - Г. Сапожникову, Г. Покору, А. Островерхова, Ю. Бадеру, П. Яхніка, а також тих, без чиєї безкорисливої моральної і фінансової підтримки ця книжка мабуть не побачила б світу - В.Ф.Марченко, Т.С. Приходченко, Г.П. Ук­раїнську, Р.П. Алексеєва, Л.І. Біляєву, Б.В. Носадюка, Г. Загайчука, В.Г. Кушніра, Е.В. Гетц, Ю.О. Слюсара та інших.

 

 

 

НАМОГИЛЬНІ ПАМ'ЯТНИКИ СТЕПІВ НИЖНЬОГО ПОДНІСТРОВ'Я


 "...Здесь погребень казак бьівшаго Войска

за­поротого: Служби и нинішную Черноморскую

произходиль и рани получиль полковій хорунжий

ку­реня Поповичевского:

Сімеон Губа:

В случаижь кто бьі мог сей кресть з гроба

дерьнуть, даубоится суда Божія...


(Фрагмент напису на козацькому хресті, що стояв у с. Ковалівка на Бузі).

 

  

Долина р. Кучурган

с. Новоселівка

 

Кладовище розташоване на південній околиці пра­вобережної частини села (стара назва Антонівка) праворуч від дороги на Юрківку і Новосавицьке, на північ від двох курганів висотою 3,5 і 1,2 м. Площа кладовища, обнесеного кам'яною огорожею, складає близько 120 х 100 м, зорієнтована по лінії захід-схід. Занедбане, покинуте, заросле деревами і чагарниками. Майже всі нечисленні, що збереглися, кам'яні надгробки розбиті.

1.                     Зламано навіть високу масивну стелу (152 х 74 х 36 см), яка лежить в південно-західному кутку некрополя, її виконано у формі високого прямокутника, у якого зрізано верхні кути. На одній із сторін - вирізьблено зображення комбінованого чотириконечного лапчато-прямого хреста розміром 47 х 38 см.

2.                     Неподалік стоїть невелика стела, на східному боці якої є рельєфне зображення лапчато-прямого хреста.

3.                     Крім того, на кладовищі збереглося декілька пізніших прямих хрестів з сяйвом, один з яких датується 1879 р. (60 х 53 х 18 см). На східному боці добре читається семирядковий напис: "Здееь / почива / еть прах / усопшего Сте / фана Запоро /женка / 1879".

 

 

с. Розалівка

 

Кладовище розміщено на першій терасі лівого берега долини р. Кучурган в 150 м на південь від південної околиці села, в 50 м на схід від церкви, на поверхні і довкола кургану висотою близько 1,8 м. Площа некрополя близько 120 х 100 м, видовжена по лінії північ-південь, обнесена кам'яною огорожею, вхід з північного боку. Кам'яних хрестів досить багато, проте переважають пам'ятники кінця XIX - початку XX ст., які сконцентровано в західній і південно-західній частинах кладовища, праворуч від входу. Декілька більш ранніх хрестів містяться в центральній частині, поблизу кур­гану.

1. Лапчато-прямий хрест з заокругленою верхньою частиною (96 х 65 х 20 см) має п'ятирядковий напис з західного боку: "ИН ЦИ / ІС ХС /18 (?) 8 / мно... / ИН КА", усі скорочення під титлами. Читання дати утруд­нено. Якщо припустити, що замість третьої цифри вир­ізьблено літеру "И", тоді повинно читатися "1888", що абсолютно не узгоджується з формою надгробку. Скоріш за все, третю цифру "1" продубльовано літерою "А". В цьому випадку пам'ятник слід датувати 1818 р..

2. Близьким часом можна датувати встановлений поруч латинський хрест з розширеним нижнім кінцем (80 х 78 х 14 см). На його східному боці є сліди напису, який не вдалося прочитати, а на звороті - врізне зобра­ження трохи асиметричного розширеного хреста. Він є архетипом нашої класифікації (Сапожников, Слюсар, Шувалов - 1995).

3.  Цікавий типовий лапчатий козацький хрест (80 х 67 х 24 см) з семирядковим написом на східному боці "ІНЦІ / ІС ХС / Зде... почиває... / рабь Божій ро / мань Іванові. / Тимо / шевский". Скорочення "ІС" та "ХС" під титлами, третій рядок напису частково пошкоджено.

4.  Серед пізніх хрестів переважають прямі з сяйвом типу вищеописаного, яких тут нараховується до 20 екземплярів. З оригінальних надгробків відзначимо де­кілька прямих хрестів з двома променями в перехрестях. На одному з них вирізьблено зображення православного хреста з розширеними кінцями (77 х 50 х 11 см). Архетип класифікації (І- П-5).

5.  Дуже цікавим є фрагмент пам'ятника у вигляді перехрещеного хреста на якорі ("китві"). На ньому читається шестирядковий напис: "І.Н.Ц.И / ІУС. ХР. / Здесь / покоится прахь раба / Божія Михайла / Турчаніна" (57 х 57 х 16 см). Аналогічний хрест Ользі Петрівні Єременко на кладовищі с. Гіржево датується 1908 р.

До кінця XIX - початку XX ст. належить також не­великі прямі хрести на квадратних медальйонах і лапчаті хрести з сяйвом. Традиційними надгробками, які досі використовуються мешканцями Розалівки, є прямі дерев'яні хрести з косо зрізаними бічними кінцями.

 

с. Градениці

 

У цьому селі, де досі зберігається поділ на мол­давську і "руську" частини, є два кладовища. Перше з них розміщене в молдавській частині, неподалік від цер­кви. Воно діюче, має площу близько 500 х 180 м, видовжену по лінії північний схід - південний захід, вхід з заходу. Найстаріша частина - центральна. Тут знайдено 4-5 верхніх частин прямих хрестів з сяйвом. Більш ранніх пам'ятників немає. Традиційним сучасним хрестом є пря­мий дерев'яний, збитий в центрі кованим залізним цвя­хом.

Друге кладовище знаходиться в південно-східній частині села, ліворуч від виїзду в бік Біляївки. Також діюче, площею близько 300 х 200 м, зорієнтоване по лінії захід - схід, вхід з заходу. Тут відсутні кам'яні надгробки навіть початку XX ст. Традиційні хрести також дерев'яні. З цікавих етнографічних особливостей відзначимо оформлення могил прямокутними кам'яними огорожами, вищими в головах, де й встановлюються дерев'яні хрести.

 

Долина Дністра і Дністровського лиману

с. Троїцьке

 

Як і в згаданому вище селі, тут діють два кладовища в молдавській і "руській" частинах. Перше розміщене в 0,6 км від церкви. На ньому немає старих кам'яних надгробків. За словами мешканців, декілька кам'яних хрестів років 20-25 тому стояли ліворуч від входу в північно-західній частині некрополя, але пізніше цю ділянку було сплановано за допомогою бульдозера і на цьому місці встановлено спільний дерев'яний хрест, який не зберігся. Зараз цю ділянку зайнято недавніми похованнями.

Друге кладовище розташоване в східній частині села, ліворуч від виїзду в бік Біляївки. Його площа близько 300 х 250 м зорієнтована по лінії північний схід - південний захід, вхід з заходу. Найстаріша частина пов'язана з курганом заввишки 3,2 м, раніше була обнесена валом з ровом. Тільки тут, на південь і південний схід від кургану, збереглося декілька кам'яних надгробків. Серед них два невеликі лапчаті козацькі хрести (шириною 50 і 60 см), другий з них датовано 1860 р., і ще один лапчатий хрест з заокругленим виступом на верхньому кінці (41 х 63 х 16 см). Архетип класифікації (ІУ-І-26). Ближ­че до північно-західного краю некрополя знайдено прямий хрест з сяйвом і ще декілька вкопаних підвалин надгробків з відбитими верхівками.

 

с. Яськи

 

У цьому селі також два кладовища. Діюче розміщено в центрі села навпроти церкви. На ньому є курган висотою більш як 3 м. Тут немає жодного кам'яного надгробка. Традиційні хрести, що зрідка використовуються і зараз, - дерев'яні прямі з кованими цвяхами в центрі.

Друге, за словами старожилів, більш раннє кладовище знаходилось в південній частині села. Його майже повністю знищено 20-25 років тому під час будівництва стадіону. Дивом збереглася лише його східна частина у вигляді смужки шириною 25-30 м, яка лежить за межами рову і валу старого некрополя.

 

селище Біляївка

 

Зараз на території селища є не менше трьох діючих кладовищ. На жодному з них немає кам'яних хрестів тих часів, що нас цікавлять. За свідченням мешканців, старе кладовище з численними кам'яними надгробками існувало в центральній частині Біляївки, але близько 20-25 р. тому було повністю знищено при будівництві.

 

с. Маяки

 

Старе, але ще діюче кладовище розміщене на краю високого лівого берега долини Дністра в південно-західній частині села. Площа близько 250 х 100 м зорієнтована майже строго по лінії північ-південь. Як згадують мешканці, ще 7-10 років тому уся південна і південно-західна частини були всіяні кам'яними хрестами. Зараз тут майже скрізь суцільні сучасні поховання, між якими збереглося декілька кам'яних надгробків.

1-2. Два однакові чотириконечні комбіновані лапчато-прямі хрести стоять поруч майже на краю урвища, в 40 м на південний захід від входу. На обох немає слідів написів. Наводимо розміри одного з них (68 х 60 х 28 см).

3. В 60 м на південний захід від входу відзначено лап­чатий козацький хрест з прямим нижнім кінцем (68 х 60 х 22 см).

4.  Лапчатий степовий хрест (з зустрічними косими пропилами) стоїть в доглянутій огорожі в 100 м від входу праворуч від центральної алеї (61 х 62 х 18 см).

5.  До ранніх пам'ятників можна віднести високий класичний трилистний хрест на прямокутній підвалині. Він стоїть на самому краю урвища в південно-західній частині некрополя, на порівняно недавній доглянутій могилі. Пам'ятник оббитий і дуже вивітрений (101 х 70 х 16 см). Архетип класифікації (VІ-ІІ-1).

6.  Наступний надгробок, який за аналогіями можна віднести вже до 60-70-х років XIX ст., поміщено в 45 м на південь від входу. Цей досить складний прямий хрест з промінням на якорі (108 х 66 х 20 см) стоїть в головах горизонтальної плити розміром 174 х 100 см. На східному боці слова "здесь", "раба" і двічі "скончалась", що свідчить про неодноразове використання пам'ятника.-Саме тут видно цифри "18..." і "...ря 21", які означають частину року і день місяця. Особливий інтерес має вир­ізьблене лінійне зображення на горизонтальній плиті шестиконечного лапчато-православного хреста і двох списів.

7. Решта кам'яних надгробків у Маяках ще більш пізні. До них відносяться декілька прямих хрестів з сяйвом і ще один невеликий прямий хрест з променями на гори­зонтальній плиті розмірами 108 х 56 см, який стоїть в 30 м на південь від входу. На хресті зі східного боку читається чотирирядковий напис: "1896 г / марта 2 уп. / прах Марии / Шестопалова" (60 х 60 х 16 см). Архетип класифікації (І-ІІ-І).

В західній частині кладовища ліворуч від централь­ної алеї є дві-три купи, де разом зі сміттям звалено фраг­менти розбитих хрестів і горизонтальних надгробків, один з яких завтовшки 65-70 см.

 

с. Єфимівка

(південна частина с. Надлиманського)

 

Діюче кладовище розташоване на краю плато лівого берега Дністровського лиману в 1,0 км на північний схід від південної околиці села. В плані воно нагадує квадрат зі сторонами 140 і 150м, обнесене валом з ровом, вхід з заходу. На двох порівняно недавніх доглянутих могилах в центральній частині некрополя встановлені два лапчаті хрести, без сумніву повторно використані. На обох пам'ятниках висотою 80-90 см видно сліди переоформлення, яке значно змінило їх форму. У них зтесано чи відпиляно обидва боки верхніх кінців, що розширяються, і нижні боки перехресть майже так, як у одного з надгробків на другому кладовищі с. Великий Дальник (IV квартал). Треба визнати, що так було зроблено з метою надати хрестам форми, більш звичної для сучасного пере­січного християнина. Дане спостереження цікаве ще й тим, що в деяких селах мені доводилося чути думку ста­рожилів про те, що лапчаті хрести належали німецьким колоністам. Відзначимо, що північна частина Надлиманського була німецькою колонією Францфельд (Гараголь). Позаяк на цьому кладовищі відсутні інші кам'яні над­гробки навіть кінця XIX - початку XX ст., можна припустити, що зазначені хрести перенесені з іншого, знище­ного некрополя на березі лиману. Поверхня пам'ятників вивітрена, неодноразово забілена, спроба розчистити на них сліди написів успіху не мала.

 

с. Миколаївка (Калаглея)

 

Кладовище розміщене в центральній частині села на високому водороздільному мисі, утвореному лівим берегом Дністровського лиману і правим берегом балки, яка поділяє частину села -надвоє, в 800-900 м на північ від церкви. Кладовище закрите, але доглянуте, є багато прибраних могил. Площа кладовища підквадратна в плані складає близько 150 х 140 м, зорієнтована майже строго по лінії північ-південь, оточена кам'яною огорожею і валом з ровом, вхід зі східного боку. В 35-40 м від входу видно руїни невеликої каплиці. На некрополі досить ба­гато кам'яних хрестів, але серед них переважають прямі з сяйвом кінця XIX - початку XX ст., що спостерігаються практично по всій площі. Поверхня кладовища вкрита травою, чагарників і дерев майже немає, використовується як пасовище. На ньому є багато підвалин від поламаних пам'ятників. Ці підвалини, як і цілі хрести, закріплені, наче забутовані в грунт досить великими уламками вап­няку. Треба відзначити, що за наявністю великої кількості вкопаних підвалин, на поверхні майже не­має уламків від верхніх частин надгробків. Вочевидь, І їх кудись прибрали або використали для будівництва. До часів, які нас цікавлять, відносяться наступні пам'ятники:

1.  На жаль, дата, яку можна добре прочитати, збе­реглася лише на одній підвалині, що стоїть в 50-55 м на  і північний захід від входу. На її східному боці вирізьблено дату "1817 год" і зображення хреста Господня на прямокутній Голгофі. В нижній частині читаємо "Исус", а між нижнім кінцем хреста і тростиною (?) присутня літера "А". Відмінною рисою надгробку є виділення нижнього кінця хреста двома зустрічними горизонтальними пропиляними отворами, завдяки яким можна досить точно уявити його початкову форму. З огляду на все це, хрест і був лапчатий козацький (66 х 60 х 18 см).

2.  Сліди ще однієї дати збереглися на фрагментованому хресті, який стоїть майже в центрі кладовища, в 70-75 м на північний схід від руїн каплиці. На західному боці пам'ятника, у якого відсутні верхній і один з бічних кінців, читаємо тільки дату "1813", хоча можна припус­тити читання "...793" чи "...798". Врешті місцеві меш­канці вказали на нього, як на найбільш ранній хрест на усьому некрополі (30 х 44 х 15 см).

3.  В 6 м на північний захід від каплиці на поверхні лежить великий фрагмент лапчатого хреста (57 х 55 х 16 см).

4.  Хрест, схожий на попередній, з видовженим верхнім кінцем, стоїть в центральній частині кладовища в 25 м від західного краю. Він дуже заглиблений в землю і похилився, добре видно тільки верхній і один з бічних кінців (60 х 70 х 13 см).

5. Лапчатий козацький хрест встановлено в 120 м на північний захід від входу. Його поверхня дуже вивітрена, грані заокруглені, напису не видно (101 х 83 х 24 см).

6.  Ще один лапчатий козацький хрест з обламаним бічним і верхнім кінцями вміщено в північно-західному кутку некрополя, в 40 м від північного краю і в 15 м від західної огорожі. Дуже вивітрений, поверхня пошкодже­на (67 х 68 -44 х 16 см).

7.  В 5 м на схід від першого хреста з датою стоїть невеликий лапчатий хрест, що добре зберігся. Заглибле­ний у землю, форму нижньої підвалини не визначено (47х59х 16 см).

На двох інших діючих кладовищах с. Миколаївка, розміщених ліворуч від виїзду в бік Овідіополя і над цен­тром північно-західної частини села (Миколаївка-ІІ) ка­м'яних хрестів не знайдено.

 

селище Овідіополь (Аджі-Дерс)

 

Зараз в селищі існують два діючих кладовища: одне на виїзді в бік Миколаївки праворуч, а друге - над цент­ральною частиною Овідіополя на краю плато лівого бе­рега Дністровського лиману. На першому з них переваж­но в південно-східному кутку, віднайдено 14-15 прямих хрестів з сяйвом початку XX ст. досить грубого виготовлення. Найбільш ранній датований хрест тут латинський 1915 р.

Ще 15-20 років тому друге (центральне) кладовище селища складалося з двох частин, але стару частину майже повністю знищено, і на цьому місці збудовано автостан­цію і торговельний центр. Декілька ранніх кам'яних хрестів дивом збереглися в північно-західному кутку діючої частини некрополя, що має розміри 350 х 120 м. Кладовище зорієнтоване по лінії захід-схід, з усіх боків оточене кам'яною огорожею, центральний вхід з західного боку біля каплиці.

1. В 25 м на північний схід від каплиці стоїть досить рідкісний комбінований чотириконечний хрест, який дуже гарно зберігся. На його західному боці вирізьблено тринадцятирядковий напис: "1826 / августа / І.Д. погре / бень / Феодорь / Дужан бьіль ико / нописець. В ногах / его дочь дьвица / Анас / тасія по / греб-ьна / тогожь года / маія 23 дня". Крім того, у верхніх кутах лапчатого перехрестя наявні літери "Р" та "Б", які треба трактувати як "раб божий". Скорочення "І.Д," в третьому рядку; не зовсім зрозуміло. Можна припустити прочитання "...августа 10 дня", якщо "І" використано як числівник (125 х 78 х 16 см). Архетип класифікації (ХІІ-П-25).

2.  В 20 м на південний схід від попереднього надгробку на порівняно недавній доглянутій могилі стоїть великий масивний лапчатий корсунський хрест (80 х 90 х 24 см). Хоча на ньому відсутні напис і дата, за формою і тим, як він зберігся, можна припустити, що він більш ранній, ніж пам'ятник Ф. Дужану.

Інші ранні надгробки на цьому кладовищі відсутні, проте не можна не відзначати, що на його північному краю біля нової бетонної огорожі автостанції, в 30-50 м на захід від шосейної дороги Одеса - Кароліно-Бугаз де­кілька кам'яних хрестів звалено у дві-три купи. Всі вони пошкоджені, розбиті і стесані по ширині. Остання обставина дозволяє припустити, що свого часу їх використували для будівництва кам'яної огорожі, яку, в свою чергу, зруйновано при плануванні старої частини некрополя.

3.  Найцікавіші досить великі фрагменти трилистних класичних хрестів, датованих 1862 р. На першому з них рівним прописним каліграфічним шрифтом вирізьблено напис, від якого збереглося чотирнадцять рядків: "Здесь / покоятся супру / ги прожившие в / мъсте 60 / леть / ...ид : мъщ. Авксент... / ... иль г.вь Поповь / в 1862 году / на 80 от ро / жена его Па / раскева / Нестерова / сконч.то / го ж года / ..." (89 х 54 х 18 см).

4. На іншому уламкові хреста грубішого виготовлення читається шість рядків напису, виконаного менш старанно: "1862 года / апрел / ...числа почиваи... / ...аб Тирентий/ Блидо/ ...рьстд / ..." (71 х 50 х 18 см).

Решта уламків надгробків, які безладно лежать се­ред сміття, належать до пізніших хрестів з сяйвом. З них на особливу увагу заслуговує хрест, на якому християнський напис заштукатурено і прямо по ньому вирізьблено зображення шестиконечного "щита Давида" з крапками біля гострих кінців.

 

с. Роксолани (Бузиновате)

 

Старе, давно закрите кладовище розміщене на пла­то лівого берега Дністровського лиману, в північно-західній частині села в 250-300 м на північний захід від Будинку культури. Його площа складає близько 140-120 м, зорієнтована по лінії північний захід - південний схід. Некрополь обнесений валом і ровом. Дуже заріс чагарни­ками, особливо східна частина, абсолютно занедбаний, використовується для звалища сміття і випасання худо­би. Багато хрестів розбито, збереглися здебільшого підва­лини. З старих хрестів залишився лише один.

1. Він стоїть в південно-західному кутку в кущах. Па­м'ятник пошкоджено, його реконструйована висота пе­реважала 100 см при ширині 80 і товщині 15 см. Повністю відбито верхній і бічний кінці. На підвалині з північно-західного боку дуже погано видно сліди трьох-чотирьох вирізьблених літер чи цифр, які не піддаються прочи­танню. Хрест унікальний, це архетип лапчатого козацького хреста в овальному німбі на якорі (ІУ-І-25).

Решта надгробків, серед яких значно переважають прямі хрести з сяйвом, пізніші. Очевидно, їх датування не перевищує 1860-1870 рр.

2. До цього ж відтинку часу з великою часткою віро­гідності можна віднести невеликий лапчатий хрест, який стоїть в північно-західному кутку некрополя. На його за­хідному боці вирізьблено зображення прямого асимет­ричного хреста (76 х 43 х 18 см).

3.  Найбільш ранній датований хрест на цьому кладо­вищі також стоїть в північно-західній частині, біля рову. Десятирядковий напис на західному боці читається досить погано, оскільки його поверхня пошкодже­на: "Здесь / погрібе / ниє ...я раба божиі / прахь и пепель / Феа... / ... / 1881 года / мца но / ября 3 / дня" (75 х 62 х 20 см). Хрест, що є архетипом, відноситься до прямих (грецьких) на звуженій прямокутній підвалині (І-І-2).

Крім згаданих вище прямих хрестів з сяйвом, з пізніших пам'ятників треба відзначити 4-5 класичних трилистних надгробків, один з яких датовано 1889 р., а на іншому вирізьблено православний (російський) хрест, а також декілька горизонтальних плит, кубовидних підва­лин і вже зовсім пізніх прямих хрестів, що мають вигляд перехрещених колод з обрубаними гілками.

 

с. Кароліно-Бугаз (Бугаз)

 

Кладовище розміщене на плато лівого берега Дністровського лиману в 1,0 км на північний захід від західної (верхньої) околиці села, в 20 м на північний схід від шосейної дороги до Овідіополя. Воно закрите, дуже заросле деревами і чагарниками, обнесене валом з ровом, вхід з боку дороги. Площа некрополя складає близько 120 х 100 м, зорієнтована по лінії північний захід - південний схід. Тут є декілька доглянутих могил. До часів, що нас цікавлять, відносяться чотири хрести, які стоять в центральній частині кладовища, де немає ча­гарникових заростів. Усі вони досить вивітрені, кути зглажені, слідів дат і написів немає.

1.  Перший з них - комбінований чотириконечний лапчато-прямий хрест поміщено ближче до північно-східної частини рову (156 х 82 х 22 см).

2.  Лапчатий козацький хрест стоїть там же, дещо зміщений на захід. Його виконано досить грубо, він аси­метричний (128 х 62 х 18 см).

3.  Лапчатий козацький хрест поміщено в самому центрі некрополя. Він погано зберігся, частину його вер­хнього кінця відбито (77 х 63 х 21 см).

4.  Майже такий же за формою і розмірами хрест (різниця параметрів складає лише + 2-3 см) стоїть ближче до північно-західного краю, пошкоджений, дуже заглиблений у землю. Решта 6-8 кам'яних хрестів пізніші, переважають прямі з сяйвом, один з них датовано 1898 р.

5.  Найцікавіший з них - це латинський хрест з сяйвом, розміщений в північному кутку. На його північно-західному боці добре читається десятирядковий напис, виконаний каліграфічним прописним шрифтом: "ИИНЦІ / здесь / почиває / рабь божій / харлам / пий Каса / матий / 1856 го / да августа / 23 чи." (100 х 70 х 18 см). Це один з найбільш ранніх відомих хрестів з сяйвом В Буго-Дністровському межиріччі. Архетип класифікації (ІІ-ІІ-2).

6. Цікаву інформацію містить класичний трилистний хрест, що стоїть біля північно-східного краю кладо­вища, неподалік від рову. На його західному боці акуратним дрібним прописом нанесено семирядковий напис: "Здесь погребено / т*ло раба божа / яго Лукьяна / Прокопенко / аккерманского меща / нина скончался 1886 го / июля 30 дня" (61 х 62 х 19 см).

Тут необхідно відзначити, що на цьому кладовищі помітні порівняно недавні сліди варварської діяльності грабіжників могил.

 

Басейн річки Барабой с. Кагарлик

 

Село розташоване на краю плато лівого берега ши­рокої долини р. Дністра, але територіально воно набагато ближче до р. Барабой. Діюче кладовище села поміщено на його південній околиці на поверхні і навколо кургану висотою близько 4 м. Площа некрополя близько 100 х 60 м, зорієнтована по лінії північ-південь, з усіх боків, крім східного, оточена валом з ровом. Найстаріша частина - західна і південно-західна, заросла чагарниками тут, біля підніжжя кургану звалено в купу уламки розбитих кам'яних надгробків. З більш-менш великих фрагментів, які можна визначити, необхідно виділити дві нижні частини пам'ятників довжиною 80 і 90 см, а також майже цілий лапчатий козацький хрест середніх розмірів (69 х 53 х 18 см). Ще дві підвалини пам'ятників з відбитими верхніми частинами стоять на південно-західній полі кургану. Доцільно згадати, що до 1944 р. село заселяли переважно німці-колоністи, воно носило назву Фрайберг (Вільна Гора), але на оглянутому кладовищі нами не виявлено жодної німецької могили.

 

с. Щербанка

 

Хоча через брак коштів вивчення намогильних пам­'ятників німецьких колоністів не входило до головного завдання наших розвідок, деякі з них все ж було огляну­то. Це й не дивно, адже долини Кучургана, Барабоя і басейн Сухого Лиману були найщільніше зайняті їх колоніями. В степах Нижнього Подністров'я свого часу було розміщено близько тридцяти німецьких колоній, з яких 16 відносились до великих, так званих материнських .Більшу їх частину було засновано переселенцями з різних районів Німеччини в 1803-1810 рр. Назвемо їх з півночі на південь: Страсбург (Кучурган), Баден і Зальц (Лиманське), Кандель (Рибальське), Ельзас (Щербанка), Мангейм (Кам'янка), Фрейденталь (Мирне), Петерсталь (Петродолинське), Йозефсталь (Йосипівка), Францфельд (Надлиманське), Марієнталь (Марьянівка), Нейбург (Новоградківка), Олександргільф (Доброолександрівка), Гросс Лібенталь (Великодолинське), Кляйн Лібенталь (Малодолинське), Люстдорф (Чорноморка).

На старому кладовищі с. Щербанка, розміщеному на плато правого берега р. Барабой, було знайдено об­роблений камінь вапняку, який, можливо, був пов'яза­ний з поховальним обрядом. Він хрестовидної форми і має розміри 80 х 70 х 20-15 см).

Сам некрополь зруйновано практично повністю, він заріс чагарниками, лише подекуди зустрічається вивернуте з землі каміння вапняку на місцях могил і огорожі.

Повну відсутність охорони пам'ятників і могил заф­іксовано і на інших німецьких кладовищах регіону - в Кам'янці, Новоградківці, Великодолинському і Малодолинському. На некрополях усіх згаданих вище сіл помітні сліди діяльності грабіжників - розкопані моги­ли, зруйновані входи до родинних склепів, які часто ви­користовуються для звалищ сміття. Лише на деяких кладовищах, наприклад, в Доброолександрівці і Секретарівці (Георгенталь), що на лівому березі Куяльницького лима­ну, збереглися незайманими німецькі поховання і навіть кам'яні надгробки з готичними написами. Вважаємо, що фіксація і наукове вивчення поховальних пам'ятників німецьких колоністів може і повинно стати метою спец­іальних пошукових робіт.

 

с. Миколаївка

 

Старе кладовище, яке давно не використовується, розміщене на похилому лівому березі Василівської балки - лівої притоки р. Барабой, у 100 м на південний захід від центральної вулиці села. Некрополь практично повністю знищено. На своїх місцях не збереглося жодного надгробку, лише декілька поламаних підвалин, а одна могила зовсім недавно розрита грабіжниками. Декілька років тому близько двох десятків кам'яних хрестів згребли бульдозе­ром до ставка. їх вдалося оглянути, оскільки зараз в ньому немає води.

Тут, у купі уламків знайдено єдиний цілий хрест. Він лапчатий козацький. На одному з його боків вирізьблено латинський хрест з розширеними кінцями, а на іншому - шестиконечний православний хрест з розширеним верхнім кінцем на трикутній Голгофі (120 х 54 х 20 см)

Окрім того, тут же лежать уламки пізніших невеликих лапчатих козацьких хрестів, а також біля десятка фрагментованих прямих хрестів з сяйвом.

 

с. Василівка

 

На землях цього села виявлені два кладовища з кам­'яними хрестами. Перше з них розміщене на високому вододілі, утвореному лівим берегом долини р. Барабой і правим берегом Василівської балки, в 1,2 км на захід від церкви і в 350 м від шосейної дороги Одеса - Кишинів. Воно діюче і складається з трьох ділянок. Східна ділянка -  це сучасне кладовище. На центральній дільниці, яка майже цілком заросла чагарниками, є декілька сот пам'ятників кінця XIX - початку XX ст. Нами вивчено най­старішу західну ділянку некрополя. Вона має площу близь­ко 80 х 60 м, зорієнтована строго по лінії північ-південь, обнесена валом з ровом. Хоча на ній декілька хрестів роз­бито, а одну могилу розкопано, загальний стан цієї час­тини кладовища задовільний.

1-2. З двох високих лапчатих козацьких хрестів, прак­тично однакових за формою і розмірами, датований один. На його східному боці видно сліди п'ятирядкового на­пису: "1819 года / ... еца / июня 13 дня / здесь тело / ..." (140 х 90 х 34 см).

3.  Наступний хрест комбінований чотириконечний лапчато-прямий. На його верхньому кінці зі східного боку вирізьблено дату "1822 г.", проте напис відсутній (120 х 80 х 38 см). Пам'ятник виконано досить грубо, поверхня його вивітрена, архетип класифікації (ХІІ-І-І).

4.  Пізнішу дату має порівняно невеликий лапчатий козацький хрест. На його західній частині майже повністю читається восьмирядковий напис: "Здесь поко / иця пра / хьраба / божія / Иулиян...лс... / кончилась / З го... ол... ь т / 1863 г" (85 х 53 х 23 см).

5.  Схожий за формою і розмірами більш симетрич­ний лапчатий козацький хрест має на торці верхнього кінця напис "Стефан", а на західньому боці "Скон. / 1859 г." (67 х 75 х 20 см).

Решта пам'ятників на старій частині кладовища не датовані, проте є всі підстави вважати, що, принаймні, частину з них можна віднести до часів не пізніше 1819 р.

6. До цього числа, безумовно, належить дуже рідкісний округлий хрест, який стоїть в південно-східному кутку некрополя. Він дуже масивний, вивітрений (92 х 66 х 30 см). Архетип класифікації (Х-І).

7. Абсолютно унікальним є лапчатий козацький хрест з високим верхнім і вкороченими бічними кінцями (110 х 80 х 24 см), архетип класифікації (ГУ-І-10). На його східному боці видно сліди багаторядкового на­пису, який погано зберігся, тому прочитати його не вдалося.

8.  Те ж можна сказати про дуже високий лапчатий козацький хрест, зламаний в основі, який лежить на землі. Його поверхня дуже викришена, добре видно лише частину вирізьбленого зображення шестиконечного хреста на верхньому кінці (170 х 80 х 20 см). Архе­тип класифікації (ІУ-І-2).

9. Цікавим є також складений з двох фрагментів лап­чатий козацький хрест. На його західному боці вирізьб­лено зображення шестиконечного розп'яття під візерунчатим титлом зі списом і посохом. На торці верхнього кінця читається слово "свахь", а на звороті сліди бага­торядкового напису, з якого прочитано лише перший рядок "свать". Крім того, на верхній поверхні одного з бічних кінців вирізьблено невеликого семиконечного хре­стика в середині знаку, що нагадує латинську літеру "V" (155 х 80 х 24 см).

10.  Наступний хрест, який стоїть в головах на гори­зонтальній плиті розмірами 150 х 80 см, відноситься до типу комбінованих чотириконечних лапчато-прямих (143 х 80 х 25 см). Архетип класифікації (ХІІ-І-3).

11.  Майже в центрі ділянки, що описується, стоїть хрестовидний надгробок, вирізьблений з прямокутної асиметричної плити вапняку (140 х 105 см). Не виключено, що це дефект виробництва, типологічно не визначається, але свідчить про виготовлення пам'ятників десь неподалік.

Треба згадати також ще один цілий лапчатий хрест розміром 100 х 75 см і схожий на нього хрест зі зламаним верхнім кінцем.

Друге, набагато менше за розмірами і, певно, не настільки старе кладовище Василівки розміщене в південній частині села на низькому мисі правого берега долини р. Барабой навпроти нового діючого некрополя села, ліворуч від шосейної дороги Одеса-Кишинів. Його площа близько 60 х ЗО м, зорієнтована по лінії захід-схід, воно занедбане, дуже заросло деревами і чагарниками. Тут переважають прямі хрести з сяйвом, датовані від 1890 до 1914 рр. Крім них відзначимо декілька невеликих прямих і перехресних хрестів, а також комбінованих чоти­риконечних лапчато-трилистних.

До більш-менш старих пам'ятників відносяться сліду­ючі. Лапчатий козацький хрест стоїть в південно-східній частині кладовища (80 х 70 х 30 см). У більшого лапчатого хреста відбито один бічний кінець (111 х 90 х 25 см).

 

с. Доброжанове

 

Старе, але досі діюче кладовище знаходиться на двох мисах правого берега Доброжанівської балки - правої притоки р. Барабой, навпроти південно-східної околиці лівобережної частини села в 1,1 км на північний захід від шосейної дороги Одеса - Біляївка. Найстаріша частина некрополя - північно-західна, прилягає до старої доро­ги, що веде з села до Біляївки через греблю ставка.

1. Тут стоїть найбільш ранній з числа датованих пам­'ятників цього кладовища, який відноситься до типу прямих хрестів на прямокутній підвалині з заокруглени­ми кутами. На його східному боці помітні сліди чотири­рядкового напису: "1813 г./ здесь / лежит..-. / ..." (84 х 55 х 18 см). Архетип класифікації (І-І-5).

2. Поруч стоїть прямий хрест на прямокутній підва­лині, на східному боці якого видно залишки чотириряд­кового напису: "18 год / Здесь лежит / раба божія А... / ..." (80 х 63 х 20 см). Архетип класифікації (І-І-З).

3. Завдяки написові унікальним є типовий лапчатий козацький хрест, якого вивернуто з землі і який лежить на поверхні в центрі кладовища. На його лицьовому боці залишилися сліди одинадцятирядкового тексту молдавсь­кою мовою, виконаного кирилицею. Напис вкритий мохом, досить сильно вивітрений, окремі літери пошкод­жені. З допомогою наукового співробітника Інституту ар­хеології Румунії Ніколи Євгена вдалося прочитати і перекласти майже весь напис, за винятком другого і треть­ого рядків: "1823 рік / ... / ... / тут відпочиває / раб Хри. Дмитре / Василаки уро / женець з / села / Аурлешт / цинуту / Орхейського" (170 х 64-61 х 28 см). Поки що це єдиний відомий на території Одещини кам­'яний козацький за формою хрест з написом молдавсь­кою мовою. Він не тільки свідчить про переселення мол­даван на лівий берег Дністра і іх спільне життя разом з українцями в одному селі, але й вказує на один з відправ­них пунктів цієї міграції - центр Молдови. Пам'ятник настільки цікавий, що йому було присвячено окрему публікацію (Сапожников - 1997-6).

4.  Наступне за віком поховання - це округлий хрест, який стоїть в північно-західній частині некрополя. На схід­ному боці хреста помітно не менш як семирядковий на­пис: "1841 год / ІС ХС / Здесь / спочи / ває / рабь / ..." (84 х 70 х 20 см). Архетип класифікації (Х-2).

5.  Один лапчатий козацький хрест на прямокутній підвалині із заокругленими кінцями має ще пізнішу дату. На його східному боці частково читається не менш як чотирирядковий напис: "1866 / год / поко... / ..." (90 х 56 х 22 см).

Решту пам'ятників часу, який нас цікавить, в Доброжановому не датовано. Наводимо опис тільки найха­рактерніших.

6. Три-чотири хрести відносяться до невеликих лапчатих козацьких з високим верхнім кінцем. Зарисоване) один з них (68 х 64 х 26 см).

7.  Ще один лапчатий козацький хрест цікавий тим, що має незвичайно високу підвалину (110 х 68 х 22 см).

8.  Наступний лапчатий хрест дуже схожий на пам'­ятник № 5, але відрізняється трохи більшими розмірами (96 х 60 х 19 см). На ньому був напис в декілька рядків, який пізніше було з наміром (?) збито.

9.  Цікавий лапчатий хрест, викопаний з землі, який лежить на північно-східній околиці кладовища. Його ви­конано з безформеної брили вапняку, причому нижню частину залишено необробленою. На одному боці вирізь­блено зображення тонкого асиметричного хреста з розширеними кінцями (130 х 67 х 18 см). За технікою виготовлення, розмірами і формою цей надгробок дуже схожий на описаний вище хрест з с. Миколаївка на Василівській. Можна припустити, що їх зроблено в одній майстерні.

Ще три хрести відносяться до комбінованих лапчато-прямих. Нарисований і обміряний один з них, оскіль­ки за формою і розмірами вони майже ідентичні (78 х 60 х 23 см). Два хрести комбіновані розширено-прямі. Один з них (74 х 66 х 24 см) є архетипом класи­фікації, якою ми користуємось (ХІІ-І-12).

Наступний цікавий тип надгробку - прямий хрест на напівкруглому медальйоні і високій підвалині (80 х 62 х 22 см), прийнято як архетип класифікації (І-У-2).

 

с. Доброолександрівка

 

На південь від с. Доброжанового в долині р. Барабой аж до села Барабой, тобто на протязі майже 30 км рані­ше розташовувалось зразу сім великих німецьких колоній. На старому, досі діючому кладовищі однієї з них в с. Доброолександрівка, розміщеному в центральній частині на похилому мисі, утвореному правим берегом Барабоя і лівим берегом балки, яка впадає в нього праворуч, на нас чекав сюрприз. Тут, в 20 м на північний захід від центрального входу-арки було знайдено примітивний трилистний хрест. Він вивітрений, дуже заглиблений в землю, слідів напису не видно (58 х 64 х 16,6 см). За аналогіями умовно його можна датувати 1820-1850 рр.

В будь-якому випадку це поки що перший відомий на території Одещини факт присутності на сільському німецькому кладовищі ХІХ ст. православного українсь­кого поховання. Цей факт прямо свідчить про спільне життя німців і українців в одному селі і дає підстави припустити, що до того, коли німці з'явились на землях степового Подністров'я принаймні якусь їх частину було освоєно українським, можливо, козацьким населенням. Опосередкованим підтвердженням цієї думки є ще один факт. На карті колонії Гросс Лібенталь, опублікованій в "Книзі батьківщини німців з Росії", яка вийшла з друку в Штутгарті в 1956 р., крім німецького кладовища, ще частково збереглося до наших днів, позначено "Старе кладовище". Воно було розташоване на краю плато пра­вого берега долини р. Акаржа на південь від 4,5-метрового кургану, в 1,0 км на північний схід від залізничної станції Акаржа. Зараз на цьому місці розміщені дачні ділян­ки. На жаль, час зйомки цієї карти не вказаний, але по наявності на ній залізниці, можна припустити, що вона була зроблена між 1910 і 1940 роками.

 

с. Барабой

 

Старе, давно покинуте кладовище розташоване на краю плато лівого берега долини р. Барабой в 1,8 км на південний схід від шосейної дороги Одеса - Овідіополь, в 1,2 км на схід від залізничного переїзду на дорозі Барабой - Грибівка на поверхні навколо кургану висотою 3,4 м Площа некрополя складає близько 100 х 80 м, зорієнто­вана по лінії північ-південь. Кладовище оточене валом ; ровом, вхід з півдня. Стан пам'ятників і могил на ньому просто жахливий. Всі без винятку кам'яні хрести вивернуті, розбиті, поламані. На своїх місцях залишилося лише кілька десятків підвалин. Близько десяти могил та всю вершину кургану розкопано грабіжниками. Рів і частина кладовища завалені сміттям. Уламки надгробків разом зі сміттям звалені в три великі купи в трьох кутках некрополя, менші фрагменти зустрічаються і в південній частині рову. Нам вдалося зібрати і зроби­ти опис лише трьох кам'яних хрестів часів, що нас цікавлять.

1.  Верхню частину лапчатого козацького хреста знай­дено в південно-західній частині рову. На одному з його боків помітні нечіткі сліди напису в декілька рядків, який не вдалося прочитати через те, що він погано зберігся (70 х 76 х 26 см).

2.  Ще один лапчатий козацький хрест був виявле­ний в північно-західному кутку. Він розбитий натроє, верхній кінець не знайдений. На складеному таким чи­ном хресті також видно сліди напису, але поверхня вивітрена, дуже пошкрябана, читаються тільки окремі літери (89 х 70-73 х 21 см).

3. Унікальний хрестоподібний надгробок, розбитий надвоє, лежав в південно-західному кутку кладовища біля рову. На його верхньому перехресті помітно вирізьблені зображення двох хрестів - розширеного і шестикінечного разом з традиційним скороченням "ИНЦІ". На середньому перехресті видно окремі літери, але весь напис прочитанню не піддається (153 х 80-72 х 28 см).

Крім того, в південно-східному кутку і в рові біля нього виявлено уламки декількох типових пря­мих хрестів з сяйвом, один з яких датовано 1862 р., трилистного класичного хреста, прямого хреста у вигляді перехрещених колод з обрубаними гілками і горизонтальної плити.

 

с. Дальник

 

Старе закрите кладовище розташоване на краю пла­то правого берега долини р. Барабой в 700 м на південь від шосейної дороги в напрямку Овідіополя. Його площа складає 150 х 80 м, зорієнтована по лінії захід-схід, вхід зі східного боку. Обнесено високим валом з ровом. Некрополь більш-менш доглянутий, більшість могил при­брані. Кам'яні хрести зконцентровані в його північній, північно-західній і західній частинах. Найстаріші з них зосереджені в західній частині, ближче до валу.

1. Саме тут стоїть найранніший датований хрест. Він лапчатий козацький. На його західному боці читаємо зразу два написи. Нижній, більш ранній трирядковий напис нанесений різновеликими друкованими літерами: "Здесь покоуник / з...ж...умь... / 181...". Шрифт грубий, викона­ний з великим нахилом до вертикальної осі пам'ятника. У верхній частині каліграфічним прописним шрифтом вирізано п'ятирядковий напис: "Здесь / покоеця / ра х бь / скончався божій / 1848 адамь". Перед нами один з рідкісних випадків повторного використання надгробку. В даному випадку - через сорок років (100 х 67-69 х 21 см).

2.  Поруч з попереднім, трохи ближче до валу стоїть ще один лапчатий козацький хрест зі слідами повторно­го використання. На торці лівого бічного кінця крупни­ми друкованими літерами глибоко вирізьблено "ДБ". На західному боці пам'ятника практично повністю читається семирядковий напис, виконаний таким же пропис­ним шрифтом, що й на попередньому хресті: "Прощає­мо / ся.-.тл... / ємно Здесь покоится / раба божая Варвара / скончалас... 1855 / года марта 27 го / жена Ростова" (65 х 70 х 17 см).

3.  Поруч з описаним пам'ятником на поверхні землі лежить фрагмент класичного трилистного хреста. На ньому збереглися шість рядків від напису, виконаного пропи­сом: "Здесь / споч / иваєю / ...божія / ...арія / ...48 / ...". Пропущено в четвертому рядку явно "раба", в п'я­тому читаємо "Марія", в шостому -"1848" (55 х 72 х 12 см).

4.  Мабуть, близьким часом треба датувати ще один дуже заглиблений в землю трилистний хрест, який стоїть неподалік. На його західному боці читаються чотири рядки від напису: "Здесь / погребе / рабь / Божій Федор / ..." (55 х 62 х 22 см). Як бачимо, на всіх чотирьох описаних хрестах з Дальника написи виконано дуже схо­жими прописними шрифтами за порівняно короткий проміжок часу (з 1848 по 1855 рр.), що дозволяє припу­стити роботу одного майстра.

5.  Унікальним для цього кладовища є примітивний трилистний хрест, який стоїть у центрі, в 10-12 м від північного боку валу (78 х 61-53 х 16 см). Сліди напису чи дата на ньому відсутні, архетип класифіка­ції (УІ-І-4).

На некрополі є ще близько 30-40 екземплярів пря­мих хрестів з сяйвом, деякі з них мають дати - 1884, 1894, 1895 рр. Представлено також ще один класичний трилистний хрест на прямокутній підвалині 1882 р. в цен­тральній частині, а також декілька прямих хрестів у виг­ляді перехрещених колод з обрубаними гілками початку XX ст.

 

с. Грибівка

 

В селі, яке раніше складалося з декількох хуторів, зараз є два діючих кладовища. Одначе ранні кам'яні хре­сти є тільки на третьому некрополі, закритому більш як 30 років тому. Воно розташоване на поверхні двох кур­ганів висотою 1,8-2,0 м, що стоять поруч на краю плато правого берега долини р. Барабой в 200 м на північний захід від берега Чорного моря. Згадані кургани обнесено валом з ровом. Порівняно невелике кладовище подібної до прямокутника в плані форми має розміри близько 60 х 30 м, зорієнтоване по лінії північний захід - південний схід, вхід з півдня. Хоча тут є декілька доглянутих мо­гил, одна з яких датується 1966 р., стан охорони некро­поля не можна назвати задовільним. Значну частину над­гробків розбито, близько десяти могил пограбовано. Ос­квернено і дві могили під найстарішими хрестами, один з яких вивернуто з землі і розбито навпіл. Саме ці дві могили були прибрані, а розбитий хрест реконструйова­ний і встановлений на вершині північно-західного кур­гану групою студентів історичного факультету Одеського держуніверситету під керівництвом А. Мисечка і Г. Поко­ри восени 1994 р.

1.  Два високі лапчаті хрести спочатку стояли в пів­нічно-західній частині кладовища на схилі кургану, в 3-4 м від рову. Скоріше за все, спочатку вони були абсолют­но однаковими по формі і розмірах (218 х 72 х 28 см), архетип класифікації (ГУ-І-5). Перший пам'ятник, що досі стоїть на своєму місці, пошкоджено - надбито верхній кінець, поверхню вибито в декількох місцях кулями. На ньому є сліди шестирядкового напису з західного боку: "Здесь / спочиває / Раба божія Ксенія / ... кончиль /і октабря 8 дня / 1817 год".

2.  На другому, відновленому з двох частин хресті є також помітний шестирядковий напис, але читається він набагато гірше: "Здесь / спочиває / рабь бо... Антонь / ...кончиль / гинваря 20 дня / 1835 год". Обидва написи, незважаючи на різницю в датах у 18 років, виконані од наковим шрифтом. Вочевидь, ці надгробки виготовленії одночасно і тоді ж встановлені на могилах чоловіка і ] жінки, скоріш за все в 1835 році.  .

3. Майже в центрі кладовища, ближче до вершини і південно-східного кургану стоїть дуже заглиблений в зем­лю невеликий лапчатай козацький хрест на вузькій пря­мокутній підвалині. Його поверхня вивітрена, неоднора­зово забілена. На верхньому кінці зі східного боку видно сліди чотирьох літер, які можна прочитати як "И(І - ?)НЦІ" (60 х 60-36 х 18 см). Архетип класифікації (іУ-П-21).

Крім того, в південно-східній частині некрополя в кущах стоять два прямих хрести з сяйвом, а три такі ж надгробки представлені уламками верхніх частин. Досить великий фрагмент нижньої частини ще одного пам'ятника, який виконано у вигляді чотири- чи шестиконечного, можливо, російського (православного) хреста, знайдено нами в південній частині рову.

 

Басейн Сухого лиману

с. Курган

 

Діюче кладовище розміщене на краю плато лівого берега долини р. Акаржі в 0,5 км на схід від південно-східної околиці села праворуч від шосейної дороги Одеса - Кишинів. На його території, обнесеної валом з ровом, є курган висотою 1,2 м.

1. На західному схилі кургану стоїть викопаний і при­ставлений до дерева перехресний хрест. На одному з його боків вирізьблено невеликий православний хрестик і шестирядковий напис: "Здись / покоится / прахь раба / божаго Моисе / ия мершаго 1896 / 26 февр." (140 х 75-77 х 22 см;). Архетип класифікації (УІІ-І).

2.  Тут же знайдено класичний трилистний хрест на трикутній підвалині (112 х 90 х 26 см). Примітно, що на цьому некрополі не знайдено не тільки хрестів більш ранніх типів, але й пізніх кам'яних пам'ятників.

Нижче за течією р. Акаржі до місця, де вона впадає в Сухий (Дальницький) лиман, розташовані лише два населених пункти. Це вже згадана німецька колонія Гросс Лібенталь і село Олександрівка (Арнаутівка), засноване на початку XIX ст. православними вихідцями з Балканського півострова - албанцями і греками. Огляд кладовища цього села показав, що кам'яні намогильні пам'ятники тут практично не збереглися, якщо не вра­ховувати двох прямих хрестів з сяйвом в центральній ча­стині на кургані, та й їх використано повторно. Відміти­мо, що в 1798 р. на місці Олександрівки вже був хутір (Загоровский – 1929), який поки що умовно можна пов'язувати з "дачей полковника Густава Гагенмейстера", описаною в 1793 році священиком Ро­маном Івановим (Лебединцев - 1913).

Набагато цікавіші результати принесла розвідка бе­регів ще однієї притоки Сухого лиману - Дальницької (Далликської) балки. Зараз більшу частину цієї долини зайнято садибами села Великий Дальник, яке розкину­лося по ній чотирма кварталами на протязі близько 12 км. На семи (!?) кладовищах селища, яке раніше склада­лося з великої кількості хуторів, нами знайдені численні кам'яні намогильні пам'ятники. Більшість кладовищ цьо­го села потребує спеціального ретельного дослідження, але через брак коштів ми змогли звернути більш-менш пильну увагу переважно на надгробки того часу, що нас цікавить.

 

с. Великий Дальник (І квартал)

 

Старе закрите кладовище цієї частини села розмі­щене на мисі, утвореному лівим берегом балки Даль­ницької і правим берегом її лівої притоки, яка впадає в неї біля шосе Одеса-Кишинів, в 150-200 м від шосе. Пло­ща некрополя складає близько 350 х 150 м, зорієнтована майже строго по лінії захід-схід, огороджена валом з ро­вом і кам'яним парканом, вхід зі східного боку. Найбільш ранні пам'ятники зконцентровані в північно-західній, центральній, північній і північно-східній частинах. їх опис почнемо з датованих надгробків.

1.  Найбільш ранній хрест з датою - шестиконечний комбінований трилистний примітивний з прямим. Він: стоїть в північно-східному кутку праворуч від входу. На західному боці добре читається восьмирядковий напис: "ИНЦИ / исусь / здєс / спочив / аить / рабь божьії Павель / Молчаїло /1819 года" (156 х 85-56 х 20 см).

2.  Неподалік від нього стоїть хрест дуже рідкісної форми, верхній і бічні кінці якого виконані у вигляді шестикутників. На його західному боці сліди напису, який складався не менш, як з семи рядків: "ИНЦИ / ІС ХС / ... / гре / раба / бжго / 1824 Іоана р..." (124 х 68-70 х 18 см).

3.  Наступний пам'ятник датований вже 1850 р. Це класичний хрест-стела, який стоїть майже в центрі не­крополя. На його західному боці лаконічний напис лише з трьох рядків: "ІНЦІ / Здє євгениє / 1850 г." (97 х 89 х 20 см).

Хоча тут немає більше хрестів з ранніми датами, недатованих хрестів часу, що нас цікавить, досить бага­то. В першу чергу до них можна віднести серію великих лапчатих хрестів.

4. Перший з них стоїть в північно-східному кутку не­крополя в 5 м від північної огорожі. На західному боці сліди не менш ніж дев'ятирядкового напису: "ИНЦИ / ІСУС / прє... / Здьсь / почи / ... / рабь бж / ... / ..." (121 х 80 х 22 см).

5-7. Праворуч від входу стоять два лапчаті козацькі хрести, майже однакові за формою і розмірами. Ще один схожий пам'ятник є в центральній частині. Наводимо рисунок одного з них (88 х 87 х 22 см).

8.  У самому центрі стоїть лапчатий козацький хрест з вузьким нижнім кінцем-основою (120 х 86 х 34 см).

9. Ще один фрагмент дуже маленького асиметрич­ного лапчатого хреста грубої роботи знайдено в купі уламків в центральній частині кладовища (46 х 31 х 10 см).

10. Останній лапчатий хрест, що має дуже незви­чайну форму, є в північній частині в 15 м від огорож (95 х 65 х 20 см).

Можна припустити, що досить ранніми є декілька примітивних трилистних і округлих хрестів.

11. Поки що єдиним в Північно-Західному Причорномор'ї можна вважати примітивний трилистний хрест з шістьма округлими виступами на нижньому кінці, який стоїть в північній частині в 10 м від огорожі (130 х 70-76 х 25 см).

12. В північно-західному кутку, в 3 м від північної огорожі знайдено шестиконечний комбінований трилистний примітивний з заокругленим хрест (112 х 88 х 20 см).

13-15. В центральній частині некрополя в 10-12 м від північної огорожі розміщено одразу три однотипні високі округлі хрести з двома заокругленими виступами ш нижніх кінцях. Цікаво, що один з них встановлений на  горизонтальному надгробку, а два - безпосередньо на землі. Зарисовано один з останніх (134 х 88-67 х 22 см)

16. Приблизно там же помічений округлий хрест набагато менших розмірів, який стоїть на дуже масивному горизонтальному надгробку (72 х 70 х 20 см).

17. Один хрест, розміщений в північно-західному кутку в 5 м від північної огорожі, відноситься до комбі­нованих лапчато-заокруглених (108 х 68 х 18 см). Він асиметричний, виконаний досить грубо.

Необхідно зауважити, що на кладовищі, опис яко­го зараз робимо, незважаючи на значну кількість пам'ят­ників і чисельність їх різних типів, дуже мало класичних трилистних хрестів.

18.  Один з них, аналогічний комбінованому лапчато-трилистному хресту іконописця Ф. Дужана з Овідіополя, стоїть в північно-східній частині право­руч від входу. На ньому нема а ні напису, а ні дати.

19. Ще один хрест - класичний трилистний з сяйвом. Він представлений фрагментом, який лежить в центрі (64 х 72 х 18-22 см).

Вже до 70-х років XIX ст. відносяться два перехрест них хрести з заокругленими кутами в північно-східнії частині кладовища.

20.  Перший з них восьмиконечний, встановлений ні горизонтальному надгробку. На його західному боці помітні сліди п'яти- чи шестирядкового напису, з якої читається тільки: "1876 / ... / ИС ХС / ... / ..." (143 х 88-68 з 19 см).

21.  Другий, чотириконечний хрест стоїть в голова) горизонтальної плити. На його західному боці збереглися залишки восьми- чи дев'ятирядкового напису: "ИНЦИ у ІС ХС / здесь / прахь рабь божиі / Захарий / м...л / ... , ..." (87 х 87 х 27 см). Рисою, яка відрізняє обидвї пам'ятники, є те, що у першого верхній кінець, а у другого - обидва бічних кінці виконано у вигляді невеликих лапчатих козацьких хрестів з трохи заокругленими кутами.

Хоча пізніші надгробки детально мною не вивчали­ся, відзначу наявність тут великого східчастого хреста, схожого на описаний нижче, унікального пам­'ятника, який складається з зубчатого хреста і трьох лап­чатих хрестиків, прямого хреста з сяйвом на якорі 1897 р. і художнього надгробку початку XX ст., який виконаний у вигляді перехресного хреста з променями на якорі і сяйві.

Окрім того, на кладовищі першого кварталу Вели­кого Дальника є ще не менше 30-40 різноманітних пря­мих хрестів з сяйвом, прямі хрести у вигляді перехреще­них колод з обрубаними гілками, біля 20 невеликих східча­стих хрестів, декілька великих кам'яних горизонтальних надгробків і постаментів, дитячі пам'ятники, що мають вигляд маленьких домовин, тощо.

 

с. Великий Дальник (II квартал)

 

Перше, діюче дотепер кладовище цієї частини села розміщене на вододілі, утвореному лівим берегом Дальницької балки і правим берегом її лівої притоки, між шосейними дорогами Одеса-Кишинів і Одеса-Ізмаїл, на схід від садиб мешканців села. Його площа складає близь­ко 200 х 100 м, зорієнтована майже строго по лінії північ-південь. Багато хрестів пошкоджені, але деякі порівняно недавно реставровані. Найстаріші частини - центральна і східна. Ранні хрести з датами не виявлені, проте не вик­лючена можливість датування хоча б частини з них після зняття шарів неодноразового білення вапном.

1.  В північно-західній частині стоїть лапчатий козацький хрест. На його верхньому кінці зі сходу чи­тається слово "Рабь", а з заходу - "Здесь". Крім того, на одному боці вирізьблено дуже схематично зображення чотириконечного округлого хреста (100 х 63 х 18 см).

2.  Ще один великий лапчатий козацький хрест розміщений по центру в 20 м від західної кам'яної огорожі. На його нижньому кінці біля основи зроблені чотири зустрічних вирізи, незрозумілого призначення, а на одному боці видно сліди розмітки у вигляді прямого хреста \ (136 х 88 х 25 см). Архетип класифікації (ІУ-І-15).

3.  В самому центрі кладовища, в кущах стоїть лапча­тий козацький хрест зі зрізаними верхніми кутами обох бічних кінців. На його західному боці є схематичне врізьблене зображення латинського хреста і лінійна окантовка по всьому периметру (78 х 67 х 22 см). Архетип класифікації (ІУ-І-1).

4.  Цікавим є невеликий заокруглений хрест на високій підвалині, який стоїть у 3 м на південь від хреста № 2. На західному боці добре читається не менш ніж шестирядковий напис: "Здесь / почиваєгь свя / щенника Тимофе... / Тодорцова сьшь / младенець Ва / (силий -?)..." (90 х 64 х 16 см). Архетип класифікації (Х-3).

5.  Оригінальним є також латинський хрест з сяйвом на якорі 1856 р., виконаний и разом з невеликим гори­зонтальним надгробком монолітом з однієї брили вап­няку. Архетип (П-ІІ-5).

6.  Унікальним є також хрест-стела, що стоїть в південно-західній частині кладовища, на якому з двох боків вирізьблене рельєфне зображення прямого хреста з сяйвом на трикутній основі (63 х 60 х 22 см). Архетип (І-Ш-4).

Ще одне невелике закрите кладовище цієї частини Великого Дальника розміщене на схилі лівого берега Дальницької балки в 200 м на північний захід від попереднь­ого некрополя на тій же вулиці. Його площа складає всього близько 100 х 50 м, зорієнтована по лінії північний захід - південний схід, його обнесено кам'яною огоро­жею і валом з ровом, вхід зі сходу. На цьому кладовищі, яке суцільно заросло деревами і чагарниками, досить багато кам'яних хрестів і горизонтальних надгробків, пе­реважно пізніх. Найстаріші ділянки - південна і півден­но-західна. З більш-менш ранніх пам'ятників треба згада­ти 3-4 лапчатих козацьких хрести середніх розмірів, два з яких встановлені на порівняно недавніх могилах, а та­кож декілька трилистних заокруглених надгробків, але всі вони не датовані. Більш детально зупинимось на пам­'ятниках рідкісних типів.

1.  В першу чергу до них відноситься комбінований чотириконечний лапчато-прямий хрест з заокругленим ребристим верхнім кінцем, який стоїть в західній час­тині в 5 м від огорожі (67 х 56 х 22 см), архетип (ХІ1-І-9).

2. Цікавий невеликий примітивний трилистий хрест, який стоїть ближче до центру від стежки. На його захід­ному боці вирізьблено чотирирядковий напис: "ІНЦІ / ІС ХС / Здесь почи / РБ Матрона", усі скорочення під титлами (75 х 57 х 13 см), архетип класифікації (УІ-І-2).

3.  В цій же частині кладовища знайдено латинський хрест з сяйвом (64 х 46 х 16 см).

Більша частина пізніших кам'яних хрестів цього не­крополя - прямі з сяйвом, але є й інші типи. Тут, ліво­руч від входу стоять два високі складні пам'ятники з пе­рехресним хрестом з променями на вершині, якорями і крилами, схожі на пам'ятники першого кладовища Ве­ликого Дальника і аналогічні до надгробка північного кладовища Нерубайського, датованого двадцятими роками XX ст. (Сапожников, Слюсар, Шувалов - 1995). Цікаво, що їх гарний стан підтримується неодноразовим покриттям олійною фарбою.

 

с. Великий Дальник (III квартал)

 

Старе, але досі діюче кладовище розміщене на плато правого берега Дальницької балки в 1,0 км на південний схід від шосейної дороги Одеса-Ізмаїл, на півден­ний захід від школи. Його площа складає близько 450 х 200 м, зорієнтована по лінії північний захід - південний схід, оточена кам'яною огорожею. Вхід зі східного боку. Найстаріші пам'ятники відзначені в центральній, північній і північно-західній частинах. Наведемо опис тільки типологічно ранніх і оригінальних надгробків, ос­кільки пам'ятників з датами, які нас цікавлять, виявити тут не вдалося.

1.  Великий лапчатий козацький хрест стоїть майже в центрі некрополя поблизу стежки. На його західному боці є сліди двох написів. Перший, який ледве вирізняється, нанесений на верхньому кінці, прочитати його не мож­на. Ясно тільки, що він виконаний великими друкованими літерами. Другий на нижньому кінці, зберігся трохи краще: "Здесь / покоится / рабь... /..."(120 х 92 х 26 см).

2.  Ще більший комбінований чотириконечний лап-чато-східчастий хрест з одним відбитим бічним кінцем розміщений в північній частині кладовища. Він стоїть в головах намогильного горбика, оконтуреного камінням, а на його східному боці вирізьблене рельєфне зображен­ня прямого асиметричного хреста (137 х 108 х 25-27 см). Архетип класифікації (ХП-І-18).

3.  Набагато менший за розмірами лапчатий козаць­кий хрест з виділеним нижнім кінцем стоїть в південно-західній частині некрополя в 20 м від огорожі. На його західному боці майже повністю читається п'ятирядковий напис: "Здесь / младенец / Феодосия си / нь ско / нчалас..." (82 х 67 х 22 см), архетип (ІУ-І-11).

4.  Майже в центрі розміщено комбінований чотири­конечний лапчато-розширений хрест зі східчастим прямокутним виступом на верхньому кінці (73 х 60 х 20 см.). Архетип класифікації (ХІІ-І-24).

5.  Наступний хрест - лапчатий степовий, виготовлено з горизонтального надгробку з фігурним лінійним кантом по периметру. На західному боці збереглися слід розмітки у вигляді накресленого прямого хреста (67 х 6 х 18 см;  рис. 13.5).

6.  Найбільш ранній датований хрест, знайдений на цьому кладовищі, - комбінований шестиконечний трилистний класичний з православним. Він розбитий, репрезентований фрагмент складається з двох уламків. Вдалося прочитати одинадцятирядковий напис: "ІН Ц / И( ХС / здесь / упоко / ится прахь раба / божия Матрона жена Федора / Замери / упоко / илась / 1863" архетип (ХІІ-ІІ-15).

7. Ще один хрест відноситься до комбінованих чотиі риконечних округло-прямих. На його перехресті добрі читається тільки одне слово "Здесь" (67 х 58 х 26 см).

8.  Дуже своєрідний фрагмент надгробку у вигляд високого округлого хреста з фігурним верхнім кінцем. На його перехресті вирізьблено зображення прямого хрес­та, більше схожого на чотирипроменеву зірку (64 х 42 і 18 см). Оскільки форму хреста чітко не встанов­лено, цей надгробок можна віднести до групи хрестопо­дібних пам'ятників (Сапожников, Слюсар, Шувалов 1995).

Окрім описаних, на кладовищі другого кварталу с. Великий Дальник присутня значна кількість кам'яних пам'ятників і хрестів, що відносяться до останньої чверті XIX - початку XX ст. Серед них прямі з променями, один з яких датований 1881 р., пам'ятники у вигляді дитячих домовин, різні горизонтальні і кубовидні над­гробки, тощо.

 

с. Великий Дальник (IV квартал)

 

В цій, найбільш розтягнутій по долині Дальницької балки, частині села існують три кладовища. Перше з них (з півночі на південь) розміщене на вершині мису, утво­реного лівим берегом головної балки і правим берегом лівої балки-притоки, навпроти МТФ, в 1,0 км на захід від чотириметрового кургану з абсолютною позначкою +63 м. Кладовище діюче, має площу близько 280 х 140 м, зорієнтоване по лінії північ-південь, обнесене валом з ровом і кам'яною огорожею, вхід з заходу, з боку вулиці. На ньому збереглося досить багато ранніх кам'яних надгробків. В цілому кладовище доглянуте, розбитих пам'ят­ників дуже мало.

1.  Найбільш ранній датований пам'ятник стоїть в 40 м на схід від входу. Це класичний трилистний хрест з заокругленими виступами на нижньому кінці на прямокутній основі з заокругленими кутами. На його західно­му боці видно сліди шестирядкового напису: "усопш... / то... /с... /до... /представивш... сентябрь/ ...тяб... 1823 80 лет". На нижньому кінці є дуже схематичне зображення черепа і двох перехрещених кісток Адама (119 х 96 х 18 см).

2.  Поруч з ним встановлено унікальну прямокутну стелу з заокругленими верхніми кутами. На одному її боці - вирізьблене зображення лапчатого козацького хреста на прямокутній основі, а на звороті - чотириконечного лапчато-розширеного хреста на високому нижньому кінці, зі описом і тростиною (67 х 63 х 18 см).

3-5. В 65 м на південний схід від входу в одному ряду стоять два практично однакові лапчаті степові хрести, один з яких нарисований (90 х 64 х 20 см). їх поверхні дуже вивітрені, слідів написів не видно.

6.  Комбінований чотириконечний лапчато-розширений хрест віднайдений в 80 м на південний схід від входу (90 х 72 х 20 см). Архетип класиф­ікації (ХІІ-І-21).

7. Дуже недбало випиляний асиметричний комбіно­ваний лапчато-прямий хрест стоїть в 65 м на південний схід від входу (80 х 80 х 22 см).

8. Два великих хрести є восьмиконечними. Перший, який встановлений в 55 м на північний схід від входу, відноситься до комбінованих лапчато-патріарших (145 х 83 х 22 см). Архетип класифікації (ХІІ-Ш-2).

9. Другий стоїть в головах масивного надгробку, складеного з окремих каменів вапняку, на південний схід ви входу, не закопаний. Цей хрест можна визначити я патріарший з розширеним верхнім кінцем на східчаті підвалині (171 х 90 х 19 см). Архетип (ІХ-ІІІ-2).

10-11. Два хрести відносяться до патріарших шести конечних на прямокутних підвалинах зі зрізаними кута ми. Вони дуже схожі, тільки у одного з них п'ять кінці закінчуються ребристими пропилами, а у другого такі з пропили виконані у вигляді сітки. Публікується перший пам'ятник (124 х 77 х 22 см). Архетип класифікації (ІХ-І-2).

12. Унікальний хрестовидний надгробок, форма якого настільки примхлива, що я не берусь її описати. Пам'ятник стоїть в головах масивної горизонтальної плити роз мірами 130 х 67 см на схід від входу (110 х 68 х 20 х 18 см).

13. Ще один унікальний пам'ятник - круглий (зубчатий) хрест на якорі з лапчатим хрестом в центрі, на східчастій основі. Він стоїть в 45 м на північний схід від входу (103 х 65 х 18 см). Архетип (ІХ-7).

14-15. В північно-західній частині кладовища знайдені ще два зубчаті хрести з лапчатими в центрі, але у них замість якоря є по два лапчаті хрестики з боків підвалин, як на першому некрополі Великого Дальника.

16. Решта пам'ятників пізніші. Цікавий прямий схід­частий хрест з заокругленими виступами на нижньому кінці, який стоїть на горизонтальній квадратній плиті розміром 54 х 50 х 17 см в 60 м на південний схід від входу. На його верхньому кінці добре читається тільки дата "1876". Архетип класифікації (Ш-І-5). Над­гробків, схожих на цей, тут налічується не менше десяти, переважно в південно-східній  частині некрополя.

Крім того, на кладовищі є ще 25-30 прямих хрестів з сяйвом, найбільш ранні з яких належать до 1883 і 1887 рр., а також два шестиконечні патріарші хрести з сяйвом, один з яких є архетипом (ІХ-ІІ-2).

Друге, також діюче кладовище цієї частини Великого Дальника розташоване на схилі лівого берега Дальницької балки, в 1,2 км на південь від попереднього між садибами мешканців села. Його площа близько 140 х 70-80 м, зорієнтована по лінії захід-схід. Некрополь обнесено валом з ровом, а з боку вулиці - кам'яною огорожею. Вхід тут же, із заходу. Стан пам'ятників дещо гірший ніж на попередньому кладовищі, багато розбитих надгробків, а старих хрестів дуже мало.

1-3. Три великі лапчаті козацькі хрести розміщені поруч, в 15-20 м на північний схід від центру. Всі вони не мають дат і написів. Перший, на прямокутній основі, практично цілий (110 х 72 х 27 см). У другого пошкоджений верхній кут одного з бічних кінців. Схоже, що нижні частини обох бічних кінців цього хреста були намірено відпиляні, як у надгробків з Єфимівки (85 х 72 х 20 см). Архетип класифікації (ІУ-І-3). У треть­ого хреста на підвалині з піднятими кутами (репліка якоря - ?) зовсім недавно відбитий один з кутів верхнього кінці (128 х 72 х  21см).

4. Інших ранніх пам'ятників тут немає. Відзначимо невеликий козацький хрест з двома напівкруглими вис­тупами на нижньому кінці, який стоїть в кущах в 20 м на південний схід від входу. На його західному боці читаєть­ся восьмирядковий напис: "Здесь / погребена раба / божія Єхімія / Гукова / сконча / ... / вь 1869 г. / ф. 8 д" (65 я 55 х 14 см). В останньому рядку наявне скоро­чення: "февраля 8 дня". Таких хрестів, але без написів, є ще два чи три, до того ж один з них був недавно розбитий.

Ще два пізніші хрести, схожі на описаний на попе­редньому кладовищі, стоять недалечко від великих лапчатих хрестів, проте один на порівняно недавній могилі. Крім того, на даному кладовищі є ще не менш, ніж 10-15 прямих хрестів з сяйвом, невеликі прямі хрести і прямі хрести у вигляді перехрещених колод з обрубаними гілками.

Третє кладовище цієї частини Великого Дальника розташоване на плато лівого берега Дальницької балки на кургані висотою близько 2,5 м, в 1,2 км на північний захід від шосейної дороги Одеса - Овідіополь, в 350 м на південь від дороги на одеське міське звалище. Воно невелике, площею близько 50 х 40 м, зорієнтоване по лінії північ-південь, обнесене валом з ровом. Некрополь дію­чий але його пам'ятники перебувають в поганому стані. Майже всі кам'яні хрести і горизонтальні надгробки роз­биті. Тут нами віднайдено лише 4-5 прямих хрестів з сяйвом, при чому у одного з них проміння є тільки між верхнім і двома бічними кінцями, а також один невели­кий прямий хрест. Тут немає не тільки жодного ранньо­го, але навіть жодного датованого пам'ятника.

 

с. Прилиманське (Татарка)

 

Діюче кладовище розташоване на плато лівого бере­га Татарської балки - лівої притоки Сухого лиману, над центральною частиною села, в 100 м на схід від його східної околиці. Некрополь має в плані прямокутну фор­му і розміри 300 х 120 м, зорієнтований строго по лінії північ-південь. З західного і південного боків його обне­сено кам'яною огорожею, з інших - валом з ровом, вхід з заходу. Кладовище порівняно добре доглянуте, найстаріші кам'яні надгробки зконцентровані в південній частині, ближче до її центру.

1.  Великий лапчатий козацький хрест стоїть в центрі в 55 м від південного краю, на ньому відсутні сліди на­пису (126 x 90 х 15-18 см).

2.  Ще один лапчатий козацький хрест виявлений в 35 м від південного краю (88 х 72 х 21 см).

3. Найбільш ранній датований хрест на цьому кладо­вищі стоїть в південно-східному кутку. Це поки що єди­ний відомий в регіоні східчатий хрест на прямокутному медальйоні. На його західному боці на верхньому кінці вирізьблене зображення класичного трилистного хрес­та на східчастій Голгофі і дев'ятирядковий напис напівпрописними літерами з граматичними помилками: "Здесь покоєсь / тело роба / божого / кале / снико / ва / сконца/вса/ 1836" (135 x 67-64 x 21 см). Архетип класифікації (ІІІ-І-З).

4.  Вже до 50-х років XIX ст. відносяться два майже однакові класичні трилистні хрести. Перший з них стопі навпроти входу, ближче до східного краю кладовище Напис з дев'яти рядків на західному боці говорить: "1855 год / ок. 9 / Зд...сь / покоится / тело священно / ієрія отца / Анто / нія біл / восвящен" (115 х 86-68 х 20 см). В другому рядку легко розібрати скорочення: "ок тября 9 (дня)"

5.  Другий хрест міститься по центру, ближче до південного краю. Його розміри не збігаються з попереднії на ± 1-3 см. На ньому з західного боку читається десяти рядковий напис: "Зд...сь / ...огребенное / т...ло / раба божія куп / ца Анастасія Ма / нго / сконча / лея 10 июля / 1854 год / от Рождества".

6.  Цікаво, що поруч є могили родичів цієї людини На одній з них стоїть типовий прямий хрест з сяйвом, на якому добре читається семирядковий напис: "Млад...нь / ць Мария / Манго. Родила... / 1875 Год / июля 2 д. / скончал. / 1876 ав. 30".

7. В одній огорожі з двома описаними вище хрестами стоїть невеликий лапчатий козацький хрест на звуженім прямокутній підвалині з заокругленими кутами (61 х 60-40 х 14 см). Архетип класифікації (ГУ-І-22). Не виключено, що він належить дружині чи іншому близь кому родичеві купця А. Манго і повинен датуватися від 1853 до 1876 рр.

8. Унікальним для Північно-Західного Причорномо­р'я є комбінований чотириконечний лапчато-прямий хрест з квадратним виступом на верхньому кінці, який стоїть в головах прямокутної плити розмірами 121 х 65 і 18 см (75 х 51 х 18 см). Архетип класифікації (ХІІ-1-5).

9. В північно-західному кутку кладовища поруч з хрестом № 3 стоїть великий восьмиконечний патріарший хрест досить грубої роботи (137 х 60-40 х 17 см).

Майже такий же пам'ятник міститься поблизу. Він відрізняється трохи більшими розмірами, але також неї датований. Крім того, треба відзначити наявність тут ще 3-4 невеликих лапчатих козацьких хрестів, близьких за формою до описаного вище хреста № 7, декількох горизонтальних надгробних плит прямого хреста з променями, а також декількох десятків прямих хрестів з сяйвом 70-90 рр. XIX ст.

 

с. Сухий Лиман

 

Діюче кладовище міститься на краю плато лівого берега Сухого лиману над центральною частиною села. Його площа складає близько 300 х 150-120 м, зорієнтована майже строго по лінії північ-південь. Обнесене кам­'яною огорожею, а зі східного боку - валом з ровом. Цен­тральний вхід з вулиці, з західного боку. Всі більш-менш старі кам'яні надгробки зосереджені в його південній і південно-східній частинах. Кладовище доглянуте, багато хрестів побілені, декілька надгробків і їх великих фраг­ментів складені в купу ближче до південно-східного кут­ка. На жаль, тут не знайдено жодного пам'ятника, дато­ваного раніше 70-х рр. XIX ст., а також практично немає хрестів ранніх типів, принаймні, раніше 30-40 рр. того ж століття.

1.  Можна припустити, що до цих часів належить досить великий масивний прямий хрест, який стоїть в самому південно-східному кутку (81 х 62 х 25 см).

2. Абсолютно унікальним є ще один порівняно ранній хрест, який стоїть в центральній частині старої полови­ни некрополя, в 15 м на південь від центральної алеї. Його можна визначити як комбінований чотириконеч­ний лапчато-трилистний примітивний з якорем. Він пошкоджений, дуже заглиблений в землю, поверхня виві­трена, напис не читається (65 х 70 х 18 см).

3. Цікавий хрест, що стоїть поруч з першим в півден­но-східному кутку. Його можна віднести до перехресних з заокругленими кутами (82 х 66 х 24 см).

4.  В південно-східній частині в купі уламків знайде­ний надгробок досить дивної форми. Нічого подібного серед відомих пам'ятників України нам невідомо. Умов­но його можна віднести до групи хрестовидних пам'ят­ників, оскільки тип хреста в ньому зовсім не можна виз­начити (79 х 75 х 24 см).

5.  Наступний хрест - патріарший восьмиконечний поміщений в тому ж південно-східному кутку. На його східному боці дуже погано помітні сліди чотири- чи п'я­ти рядкового напису з ім'ям "Ганна". На його верхньому перехресті вирізьблене зображення майже симетричного розширеного хреста (98 х 51-69 х 15 см).

Решта пам'ятників ще пізніші. Наведемо опис лише найбільш типологічно характерних.

6.  Поруч з попереднім стоїть прямий східчастий хрест з одним відбитим бічним кінцем (95 х 70 х 23 см).

7. Тут же стоять два однакові прямі хрести з проме­нями і округлими виступами на нижньому кінці. (92 х 58 х 16 см).

8.  В південній частині некрополя в 12 м від краю віднайдений зубчатий (круглий) хрест з прямим хрестом в центрі (68 х 60 х 13-16 см).

9.  В тій же купі уламків, що й надгробок № 4, лежить майже цілий прямий хрест з промінням (138 х 76 х 22 см).

10.  Поруч стоїть досить складний пам'ятник, який; можна визначити як православний хрест з промінням  якорем на східчастій основі (136 х 68 х 21 см).

11.  В південно-східному кутку стоїть невеликий, але оригінальний прямий хрест на східчастій основі (78 х 591 х 13 см).

Крім того, на кладовищі Сухого Лиману наявні 4-5 невеликих лапчатих козацьких, 5-6 трилистних класич­них, декілька десятків прямих хрестів з сяйвом і прямих хрестів у вигляді перехрещених колод з обрубаними гілка­ми. Всі вони зосереджені в південній і південно-західній частинах некрополя.

 

с. Бурлача Балка

 

Діюче кладовище розміщене в центральній частині села на високому мисі, утвореному лівим берегом Сухо­го лиману і правим берегом балки Бурлачої, яка впадає в нього зліва. Некрополь, обнесений кам'яною огоро­жею, з входом зі сходу, має площу близько 130 х 60 м, зорієнтовану майже строго по лінії захід-схід. Стара час­тина кладовища - південна і південно-західна, дуже за­недбана, заросла чагарником. За свідченням мешканців, значну за площею західну ділянку, прилеглу до стрімко­го берега лиману, близько 20 років тому було зруйнова­но при виконанні протизсувних робіт під час будівницт­ва інженерних споруд Іллічівського порту. Багато хрестів і пам'ятників розбиті, їх уламки звалені разом зі сміттям в купи, ближче до центру некрополя.

1. В одній з цих куп лежить досить великий фрагменти комбінованого чотириконечного лапчато-трилистного класичного хреста. На його верхньому кінці добре читається тільки дата "1829". За формою він дуже схожий на описаний вище хрест Ф. Дужана з Овідіополя (101 х 68 х 20 см).

Крім цього надгробку, нам не вдалося знайти тут більше жодного пам'ятника тих часів, що нас цікавлять. З більш-менш типологично оригінальних хрестів другої половини XIX ст. опишемо наступні.

2. Майже цілий пам'ятник, який раніше стояв на горизонтальній плиті, лежить в тій же купі уламків. Його можна визначити як латинський хрест з променями з округлими виступами на нижньому кінці на східчастій основі (101 х 60 х 13 см). Архетип класифікація (Ш-И-1).

3. Тут же віднайдений великий фрагмент хреста невідомого типу. Можна тільки припустити, що свого часу він був зубчатим чи прямим з сяйвом (94 х 63 х 18 см).

Крім описаних вище, на цьому кладовищі відзначені ще не більше десяти прямих хрестів з сяйвом кінця XIX - початку XX ст. і два однакові прямі хрести з фігурними підвалинами початку XX ст., які є архетипом класифікації (І-І-6).

 

 

 

 

ПИСЬМОВІ ДЖЕРЕЛА ПРО ПЕРЕБУВАННЯ УКРАЇНСЬКИХ

КОЗАКІВ У НИЖНЬОМУ ПРИДНІСТРОВ'Ї

 

 

Летів орел понад морем, тай став голосити:

"Ой, як тяжко козакові на чужині жити ".

 

Летів орел понад морем тай летівши крикнув:

"Ой, як тяжко нещасному жить, де не привикнув..."

 

 

 

Перш ніж подвести підсумки робіт автора з пошуку намогильних пам'ятників козаків та їх прямих нащадків в степах Нижнього Подністров'я треба хоча б коротко зупинитися на огляді існуючих письмових джерел про їх перебування на цій території. Автор змушений провести такий аналіз з ряду причин. Мені не вдалось знайти жод­ної книги і навіть статті, присвяченої життю і справам запорожців в Буго-Дністровському межиріччі, за винят­ком тез А.Д. Бачинського (1994-а). Опубліковані з цієї теми відомості досить численні, проте уривчасті і фрагмен­тарні. Стосовно ж історії Чорноморського козацького війська на Дністрі, то вона відома набагато краще, хоча викладена у виданнях, майже недоступних для широко­го кола читачів. Особливу цінність мають "Ведомости о числености Черноморского войска и жителей, проживающих на его территории в 1791-1792 гг.", опубліковані в 1900 році кубанським істориком П.П. Короленком. Ми вважаємо за необхідне внести згадані документи до цієї книжки як самостійну її частину. Отже, не претендуючи на всебічний і поглиблений аналіз, охарактеризуємо існуючі джерела.

Перші дані, які безпосередньо свідчать про активність запорожців у цьому районі, належать турецькому мандр­івникові Евлії Челебі і стосуються 1657 р. У своєму описі переправи через Дністровський лиман у найвужчому місці між мисом Отарик і Акерманом він повідомляє, що для того, щоб перебратися з лівого берега на правий, треба було спочатку розпалити сигнальне багаття, і тоді від фортеці припливали кораблі чи човни. Інколи козаки викликали таким чином судна, а потім захоплювали їх і грабували. Челебі пояснює, що сама назва мису походить від татарських слів "от" - трава і "ярин" - вогнище, багаття (Звлия Челеби - 1961. - С. 107). Проте це свідоцтво зафіксувало лише один з напрямків численних походів козаків у межі татарських земель в середині XVII ст.. а не їх постійне тут мешкання. Той же Евлія Челебі на шляху від Дністровського лиману до Хаджибея відзначає тільки татарські стоянки - Отярин, Бури-Муюн (вовче гирло - с. Барабой) і Даллик (місце, яке заросло чагарником - південна частина с. Великий Дальник). Окрім того, він дуже яскраво описує й іншу переправу через Дністер, якою користувалися, коли треба було перекинути військо з його спорядженням і кіннотою. Вона знаходилась біля Маяків, де ріка мала швидку течію, і найчастіше була пов'язана з втратами людей і коней (Звлиі Челеби - 1961. - С. 41-42, 144, 176).

За часів цієї подорожі і аж до 1770 р. Буго-Дністровські степи формально входили до складу Кримського ханства, але фактично контролювалися ногайською Єдісанською ордою. Головним центром цієї орди був Очаків, тому вона іноді називалась Очаківською. Це булі

найчисельніша з ногайських орд, яка нараховувала в 1766 р. близько 40 тисяч кібіток. Нею управляли декілька мурз на чолі з сераскером з роду кримських Гіреїв. Не вдаючись до деталей, скажемо, що татари контролювали цю територію принаймні з 1512 р., коли Селім і Менглі-Гіреї остаточно відбили у поляків південну частину Буго Дністровського межиріччя. Турецька  присутність в цьому краї значно посилилася в 1538 р., позаяк тоді Сулейман відібрав у татар Очаків (Киртоаге - 1994). Тут ж варто відзначити, що далеко не завжди на протязі більш як 250 років козаки і ногайці перебували в стані війни.

Навпаки, вони вели між собою жваву торгівлю, а інколи виступали разом проти спільного ворога, наприклад, поляків (Скальковский - 1885. - Ч. І. - С. 27; Яворницький - 1990. - С. 320-322 і наступні).

Є усі підстави вважати, що перші козацькі хутори могли з'явитися в Нижньому Подністров'ї в період з 1710 по 1734 рр., коли Запорозька Січ вийшла з-під контролю Москви і уклала мирну угоду з кримським ханом. В будь-якому випадку, виходи козаків на сезонні промисли "аргатування" на Дністер і Дунай в ті часи були звичайним явищем. Вже в травні 1747 р. кошовий В. Григор'єв по­відомляв, що "...в разных местах за турецкими границами возле небольших речек и в долинах казаков посели­лось много" (Бачинський - 1994. - С. 8).

Як пише О.С. Коцієвський, особливого розмаху за­селення Очаківської області православним населенням набуло в 1750-х роках. Воно складалося переважно з ук­раїнців, які втікали від своїх хазяїв з території Польщі, молдаван, які переходили на лівий берег Дністра, і рос­ійських старообрядців. Ці люди ставали мешканцями так званих "ханських слобід", яких у 1779 р. від Бугу до Дністра нараховувалось близько сорока (Коциевский - 1960). Тре­ба підкреслити, що переважна частина цих сіл була вище по Дністру, Ягорлику і Кодимі, тобто розташована пе­реважно за межами відкритого степу, де продовжували кочувати ногайці.

На мою думку, етапна подія, після якої заселення Буго-Дністровських степів, як для козаків, так і для пред­ставників інших національностей, стало практично без­перешкодним, і яке досі не отримало належної оцінки істориків, відбулася в 1770 р. Тоді, під час війни з турка­ми, що вже велася, російський уряд домовився з но­гайськими мурзами щодо їх виходу з-під влади кримського хана і про переселення Єдісанської і навіть частин Буджакської і Джамбуклійської орд у степи Приазов'я. Коли ногайці наближалися до Дніпра, на них несподіва­но напали козаки, які звільнили декількох християнсь­ких бранців і захопили частину худоби. Через це татари відмовилися йти далі, вимагаючи відшкодування заподіяних втрат і права відкочувати на Кубань, подалі від неспокійних сусідів. Конфлікт вдалося уладнати, виплативши мурзам близько шести тисяч рублів золотом, проте Джамбуклійська орда всеж таки повернула до Криму. Це викликало крайнє незадоволення козаками у Катерини II (Короленко - 1990. - С. 53-54). Перевіз ногайців через Дніпро здійснили запорожці, які надали для цього близько 30 човнів і більш як 2000 козаків.   У ході цієї "операції", яка тривала з 24 жовтня по 7 листопада 1770 р., запорожці втратили три чверті своїх суден через те, що в осінню негоду їм довелося переправляти не тільки ногайців та їх кибитки, а й численні череди худоби, проте не одержали за це ніякої компенсації (Скальковский - 1846.-С. 76-81).

Під час російсько-турецької війни 1768-1774 рр. козаки ще краще познайомилися з цим краєм. Саме до цих часів належить перша згадка про Аджі-Дере, який козаки разом з армійським загоном захопили в липні 1770 р. по дорозі на Хаджибей. "...Будучи в местечке Аджидере и получа тож не малую добьічь, хотя там неприятеля никого не застали, а ушел весь в Бєлгород; однак подошел к нам на судах, из пушек перестреливался и наши­ми пораженньїй опять возвратился назад без нашего урону, кроме с его стороньї. После чего предав огню оное местечко и к крепости Аджибейской маршируя, тож и во многих же селах ясьіру и добнчи не мало получили..." (Скальковский - 1846. - С. 61). Цікаво, що на "Карте Молдавии и Валахии" Я.Ф. Шмидта 1774 р. в Нижньому Под­ністров'ї позначені лише турецько-татарські містечка і села - Янідуни (Одеса), Босгаз (Бугаз), Гирибурзіна (Бу-зиновате-Роксолани), Оджидере (Овідіополь). Річка Барабой має на ній назву "балка Канаєва" з населеним пунктом у районі сучасного села Василівка під назвою Каная Мурзи (кривавий мурза). На лівому березі Кучурганського лиману позначені села Ібраїм, Мурад, Єскі-Піска, а на правому - Єгні-Піска і Чордупой. На лівому березі основної течії Дністра від Оджидере до Дубосар не позначено жодного населеного пункту. На "Генеральной карте Новороссийской губернии" І.Ісланьєва 1779 р. на­селених пунктів ще менше - Гаджибей, Оджидере і Маяк, а річка Барабой має назву Кайнасу (кривава вода). На цій карті вище по Дністру до Дубосар помічені вже села Малаєшти, Дороцкая, а також Біляки. В останній назві мож­на було б бачити першу згадку Біляївки з невірною то­пографічною прив'язкою (Карпенко та ін. - 1981. - С. 10), але, скоріше за все, малось на увазі с. Білочі.

Деякі відомості щодо часу заснування і етнічного складу низки сіл Подністров'я можуть дати матеріали про православні церкви, проте до них необхідне кри­тичне ставлення, оскільки дата освячення церкви буде запевне пізнішою, ніж час заснування села. Проте наво­димо деякі з них - Дороцьке (1768 р.), Погреби (1771 р.), Деликова (Делакеу) і Бутор (1773 р.), Гараганова (Карагані - ?, 1779 р.), Яськи і Дубосари (1780), Перерите (Пирита) і Спея (1789 р.). Далі перелічуються церкви, засну­вання яких пов'язане вже з часами чорноморських ко­заків. Про них ми поговоримо пізніше, а тут зазначимо, що серед мешканців сіл переважно значаться молдавани. Тільки в Чобручах, Коротному і Незавертайлівці "прежде бьіли раскольники-некрасовцьі" (Гавриил - 1848. - С. 149-171).

До речі, молдавани згадуються як будівничі нової турецької фортеці в Хаджибеї ще в 1765 чи 1766 рр. (Скаль­ковский - 1885. - Ч. II. - С. 271-272), а якісь молдавські села на Дністрі, ймовірно, в районі Яськів, в 1770 р. відвідали запорожці під час вже згаданого походу на Аджідер і Хаджібей: "...и когда к оному Днестру наближались... вперед Запорожские партии отправляли, кои бьів в се­лах и возвратившись, представили в Кош ясьіру Волошского, рогатого скота, коней и протчего не мало" (Скаль­ковский - 1846.-  С. 60-61).

Зі сказаного можна зробити висновок, що згадані карти 1774 і 1779 років, навіть якщо врахувати, що сама зйомка місцевості проводилась раніше їх видавництва, не дуже повно демонструють міру заселеності регіону в 70-ті роки ХУІІІ ст. Адже само до цього часу належить  "великий вихід" козаків за Буг, в межі тодішньої Туреччини після розгону Нової Запорозької Січі в 1775 р. За деякими даними, тільки до кінця того року Запорожжя  залишили більш як 5 тис. осіб (Голобуцький - 1994. - С. І 532). Без сумніву, якась іх частина поселилася не тільки за Дунаєм, а й на берегах чорноморських лиманів, в тому числі і на лівобережжі Дністра, але в яких селах - не відомо. За усними переказами, запорожці, які "зашумели веслами до Тилигула", там не всиділи, а поселилися біля підошви Хаджибейської фортеці, у так званій Карантинній балці, а потім заснували передмісця Одеси - Пересип (Скальковский - 1846. - С. 198).

В будь-якому разі, кількість запорожців була настіль­ки значною, що в серпні 1778 р. турецький султан надав їм землі для заснування нової Січі саме в цьому районі, з центром в Кучурганах, а також зброю і коней. Кошовим отаманом було призначено полковника Гната, який от­римав досить високу в Туреччині військово-адміністра­тивну посаду бунчужного паші. Такий поворот справи дуже налякав царський уряд, і він, в підсумку досить складних переговорів, які закінчились підписанням 10 березня 1779 р. Айнали-Кавінської конвенції, наполіг на переселенні козаків за Дунай, подалі від російського кор­дону. Щоб повернути запорожців до Росії, 5 травня 1779 р. Катерина II підписала спеціальний маніфест про їх амністію (Бачинський - 1994. - С. 8-12).

Як бачимо, переселення українських козаків до Ниж­нього Подністров'я і зокрема - до околиць Хаджибею, яке почалося в 30-40 рр. XVIII ст., було досить тривалим і складним процесом, який дуже погано документовано. Згідно з деякими джерелами, територія навколо Хаджибея вже близько 1765 р. була досить заселеною, тут було немало сіл і хуторів (Маркевич - 1894. - С. 40), проте деякі вчені вважають, що це були переважно "...малороссьі по происхождению, вьіходцьі из Подолии, Вольши и дру­гих областей Речи Посполитой" (Яковлев - 1899. - С. 14). Цю думку повністю заперечує усталена усна традиція, яку зафіксовано наприкінці XIX - початку XX ст., в се­лах Куяльник, Усатове, Нерубайське тощо, мешканці яких згадували, що їх предками були запорозькі козаки (Одеса. 1794-1894. - С. 56; Данилов - С. 1011-1018; Де-Рибас -  1913.-С. 69 та інші).

Наступна недовга, але дуже яскрава сторінка історії українських козаків у Подністров'ї пов'язана з бойовими діями Чорноморського козацького війська під час війни з Туреччиною 1787-1791 рр. і їх перебуванням на цих зем­лях в 1790-1793 рр. Тоді Кіш чорноморців був у Слободзеї, а більша частина степового Подністров'я від берега Чор­ного моря до лінії Бендери-Березівка, за винятком Хаджибея і низки прилеглих сіл, входила до складу Подністрянської паланки.

Створене в червні 1787 року, це військо спочатку мало назву "Войска верньїх казаков", але за особливі заслуги при взятті Очакова в грудні наступного року його було перейменовано на "Ее Императорского Величества войско верньїх Черноморских казаков". Під час військо­вої кампанії 1789 р. козаки брали участь у взятті Хаджибея, Акермана і Бендер. Тільки після цього, в березні 1790 р. їм було виділено землю для поселення. Для вив­чення питання про те, де і в яких селах мешкали чорно­морці в Подністров'ї особливе значення мають згадані вище "Ведомости". Спочатку звернемось до відомості, яку було складено в листопаді 1791 р.

Згідно з цим документом, козаки мешкали в Парка­нах, Тернівці, Суклії, Гарагашах (Карагаші), Слободзеї Руфі, Чобручах, Глинному, Коротній, Незавертайлівці, Яськах, Головківці (Біляївці), Миколаївкі, Аджидере, Бузиноватій і в Барабойній. Разом в Подністрянській па-ланці в 15 селах нараховувався 1031 двір, де мешкали 4922 козаки обох статей. В усіх козацьких поселеннях від Дністра до Кінбурнського півострова мешкало в 1789 дворах 9480 осіб, приписаних до Війська. Саме ж Військо -  тобто козаки і старшини, які отримували "жалованье", нараховувало в цей час 12768 осіб. Як бачимо, загальна чисельність чорноморських козаків у листопаді 1791 р. досягала близько 22 тисяч осіб, до того ж у це число неї входили козаки, які мешкали на численних хуторах. Треба підкреслити, що згідно "Исчислению" - відомості "о вьіплате жалованья за сентябрь 1788 г.", гроші одержали разом 4105 козаків (Короленко - 1990 . - С. 162-164), тобто лише за три роки кадровий склад Війська виріс більш які утри рази (!).

Вочевидь, в наступному, 1792 р. було проведено спеціальний перепис населення, яке мешкало в хуторах перебувало при рибних господарствах "неводах" і "сітях", що належали, як правило, заможній старшині. Цей документ досить великий за обсягом. Відзначимо тільки, що "в урочищі Кучургані" існували шість хуторів з 30 мешканцями - Петра Леді, Микити Чумака, Артема Різника, Якова Дундука, Прокопа Штукового іі полковника Письменного. Ще один хутір поблизу Ма­яків з 16 мешканцями належав порутчику Семену Салу. П'ять хуторів з 26 мешканцями розташовувались в гирлі і урочищі Барабой - Каінки, Маковецького, Малого, Ковальчука і Білого. Окрім того, в Подністров'ї відзначено ще 22, скоріш за все сезонних неводів і сіток, розташованих "при урочищі Турунчука", в "урочищі Кучурган", "на Білому озері", "в Білгородському лимані", поблизу і Миколаївки та при урочищах "Дарадоле", "монастеря Добруми", "Аджидарі", "Отарину" і "Бузиноватій". Ра­зом на хуторах і рибальських стоянках від Кучургана до гирла Дністра і Барабоя в 1792 р.нараховувалось 182 осо­би, серед яких було тільки сім жінок. Цікаво, що при деяких неводах, які іноді називались "хуторами в ловле рьібьі", перебувало до 17 осіб, тобто це були вже справжні невеликі рибні заводи, де рибу не тільки ловили, й обробляли - солили і в'ялили. Разом же, на усіх чорно­морських землях на хуторах і в рибних господарствах, згідно з цією відомістю перебувало 2140 осіб. Таким чи­ном, загальну чисельність Чорноморського війська мож­на визначити майже в 24 тисячі осіб.

Це була дуже значна для тих часів цифра, особливо якщо виходити з того, що А.О. Скальковський визначив число мешканців усієї Очаківської області в 1790 р. в 50 тисяч осіб, і це разом з міщанами Очакова, Хаджібея, днаньї-ва, Дубосар та інших пунктів (Скальковский - 1844. - С. 267). Треба визнати, що остання цифра найбільше відповідає дійсності, позаяк за "Ведомостями четьірех уездов" 1792 р. в "Новоприобретенной области", не вра­ховуючи чорноморських козаків, мешкало 25449 "душ обоего пола" (Коциевский - 1960. - С. 358). Тільки в селах і хуторах Подністрянської паланки постійно мешкали 5 тисяч осіб, не враховуючи багатотисячного регулярного Чорноморського війська. До питання про національний склад цього населення ми ще повернемось, а зараз відзна­чимо, що така велика кількість народу не могла не зали­шити свого сліду на придністровських землях.

І дійсно, чорноморці зробили помітний внесок в освоєння цієї території. Зараз же після прийняття нових земель до відання Війська, кошовий отаман Захарій Че­піга віддав усім полковникам, які стояли на чолі терито­ріальних підрозділів "паланок", грізний припис, "что бьі они каждьій в своей дистанции строжайше смотрели за казаками и всякого рода людьми, дабьі никто имеющихся на войсковой земле садов и лесов не опустошал, не истреблял и даже ни одной дубинки без позволения коша не рубил, и чтобьі во всем соблюдался должньїй порядок". В найкоротший термін на чорноморській тери­торії була встановлена жорстка дисципліна. Всі рибні промисли були описані і обкладені податком у 20 кар­бованців на рік. Крім того, "чтобьі прекратить на заводах пьянство и худьіе дела, дано предписание старшине Шелисту все кабаки оттуда удалить" взагалі, весь про­даж "хлебного вина в пределах войска" був упорядкова­ний і переданий на відкуп з надходженням відшкодження до військового доходу. Окрім зборів з рибних заводів і шинків, у Війську існувало мито за випасання худоби на його землях "иногородними лицами", а також подуш­ний податок з циган, які кочували по цій території. Вони через своїх виборних отаманів платили по 2 карбованця за рік з кожного господарства (сім'ї) та по 60 копійок з "безсемейного бурлака". У спеціальному "Ордері" на ім'я полковника Івана Гаражі від 4 травня 1790 р. 3. Чепіга сурово вимагав: "Воров и разбойников и другого звання бездельников искоренять без послаблення, о чем всемі сельским атаманам строжайше притвердить имеете" (Короленко - 1900. - С. 71-75, 166).

Тут необхідно підкреслити, що дотримання своїх] старих січових норм поведінки вимагалось не тільки від підлеглих, а й від усіх без винятку козаків. Це доводить такий випадок, що трапився під час облоги Очаківа. Один козацький старшина чимось провинився, і коли Г. Потьомкін про це дізнався, то наказав А. Головатому, який мав на той час чин підполковника, від себе "пожурить виновного". "Чуємо, найясніший генерал!" - відповів той і наступного дня, з'явившись до князя, відрапортував, що "уже пожурили". "Как же вьі его пожурили?" - запи­тав Потьомкін. "Та насилу вчотирьох повалили", - в рифму; відповів Головатий. Здивований такими словами, голов­нокомандуючий зауважив, що старшина той має чин майора. Але Головатий не розгубився і пояснив, що майорство так при ньому й залишиться, а як наказано його "пожурить", то й буде "журиться" і вже "за прежние шалости не примется" (Короленко - 1904. - С. 9-Ю).

Окрім заходів по наведенню порядку, інтенсивні будівельні роботи велися в цей час у всіх придністровсь­ких селах, але особливо в Слободзеї, де перебував Кіш. Тут в найкоротші строки були збудовані громадські будівлі, склади, канцелярія, а головне - військова церк­ва, освячена в ім'я Святої Трійці (Короленко - 1900. - С. 75). До цього періоду належить заснування більшості пра­вославних церков Подністров'я - в Тернівці, Калаглеї, Овідіополі, Граденіцях, Чобручах (1790 р.), Коротному (1791 р.), Парканах, Глиному і Незавертайлівці (1792 р.). В 1792 р. у тій же Слободзеї була заснована ще одна пост­ійна церква - Михайлівська. Усі церкви в названих селах були тинковані з очерету і лише на початку XIX ст. на їх місцях були зведені кам'яні храми. Відзначено, що пер­ша Покровська церква в Коротному була збудована на кошти "запорожского полковника Бурмиса" (Гавриил -1848. - С. 165-171), проте по відомості 1791 р. такий полковник не значиться (Додаток І), а в іншому місці зга­дується полковой осавул Бурнус.

До речі, Михайлівська церква в Слободзеї стоїть над могилою дочки А. Головатого - Марії і збудована на його особисті кошти. З нею пов'язана ще одна легенда - не настільки весела, як попередня, але також така, що відображає звичаї запорожців. Наприкінці 1791 чи на початку 1792 року М. Головата вийшла заміж за одного царського офіцера. Молоді вже збиралися їхати до Санкт-Петербурга, але одна з дівчат-служниць отруїла Марію за те, що та не захотіла взяти її з собою. Убитий горем батько звелів одягнути дівчину, яка отруїла, в найкра­щий одяг, спорядити як до вінця, потім її зв'язали, за­шили у мішок, священик прочитав відхідну. Після цьо­го, за наказом А. Головатого, козаки віднесли вбивцю до берега і, розкачавши, кинули з високого урвища у води Дністра (Короленко - 1904. - С. 11).

Не можна забувати про те, що вся ця різнобічна діяльність по облаштуванню Війська і наведенню поряд­ку на його землях тривала під час війни з Туреччиною. Більша частина козаків брала участь кампанії 1790 р. знаменитому поході на Дунай, де вони відзначилися при взятті Кілії, Тульчі, Ісакчі і зіграли особливу роль у штурмі Ізмаїльської фортеці 11 грудня 1790 р. В останній справі особливий героїзм проявили козаки Чорноморської фло­тилії. Разом у цьому бою брало участь близько 6 тисяч козаків, з яких було вбито 2 полкових осавула, 2 полко­вих хорунжих, 10 канонірів і 82 козаки, а більше 300 чорноморців отримали поранення. Крім того, 8 козачих човнів були наскрізь пробиті турецькими ядрами і ще 8 пошкоджені.

За подвиги при взятті Ізмаїлу кошовий отаман 3. Чепі­га був нагороджений Георгіївським хрестом III ступеня, полковник А. Головатий - Володимирським хрестом, інші ордени отримали ще декілька військових старшин, а всі без винятку офіцери, що брали участь у штурмі, отримали золоті пам'ятні хрести, а рядові козаки - медалі. Після успішного закінчення кампанії більшість козаків пішли зимувати на Дністер, а решта виявили, як би зараз про це сказали, "комерційну жилку". Справа в тому, що районі Килії залишилися збудовані турками гарди - риболовні споруди із забитих у дно ріки колод, які частково перегороджували течію Дунаю. Козаки хитрістю заволоділи усіма п'ятьма гардами і на протязі десяти місяців успішно їх експлуатували, використовуючи частину виловленої риби для свого харчування, а решту продавали російським військам. Загальний прибуток від цієї операції склав 9 тисяч карбованців - гроші для тих часів величезні, особливо якщо врахувати, що за рік бездоганної служби рядові козаки одержували по 12    крб. курінні отамани і гармаші - по 30 крб., хорунжі, осавули і полкові старшин - 50 крб., військовий священик - 105 крб., військовий писар і полковники - 300 крб., військовий суддя (А. Головатий) - 400 крб., військовий отамані (3. Чепіга) - 500 крб. (Короленко - 1900. - С. 76-94, 162-163). У 1791 р. бойові дії було перенесено за Дунай, де запорожці знову героїчно воювали під Браїловим, Бабадагом та Мачином. Війна закінчилась підписанням 29 грудня того ж року Яської мирної угоди, згідно з якою були підтверджені завоювання Росії на Кубані, Тамані та в Криму, а новий кордон з Туреччиною пройшов по по­низзю р. Дністер і Дністровському лиману, тобто нові землі чорноморців стали прикордонними. Після повер­нення війська і флотилії на Дністер, козаки почали по­ратися коло їх впорядкування. Питання про те, в яких селах після укладення Яської угоди стояли чорноморські полки і де були прикордонні пости, залишається відкри­тим. Є дані, обґрунтовані на записках автору проекту Аджидерської фортеці інженер-полковника Ф.П. Де-Волана, про те, що один з основних пунктів базування чорноморської морської флотилії був в Аджідері. Цікаво, що цей автор називає козаків запорожцями і описує, як наприкінці 1791 - на початку 1792 рр. вони оселилися тут і з землебитного лампачу збудували казарми, які були розташовані чотирма рядам на східному схилі балки, в 300 саженях (близько 300 м) від берега лиману. Зауважи­ло, що ще в 1798 р. ці будівлі були позначені на загальному плані Овідіополя (Тимофеенко - 1984. - С. 157). Виходя­чи з того, що згідно з запорозькими традиціями кожний курінь мав свій громадський будинок, то гарнізон чор­номорців у Аджідере міг досягати чисельності 1000 осіб і навіть більше. Вважаємо, що залишки цих будівель мож­на спробувати віднайти в наші часи. Перспективним може стати і пошук укріплених козацьких постів, сліди яких можуть зберігтися вздовж колишнього кордону по ліво­му берегу Дністра і Дністровського лиману. Можливо, вони були розташовані там же, де трохи пізніше були "кордони", позначені на "Карте от Адессьі до устья реки Днестра" 1798 р. Й. Беллінгса - в гирлі р. Барабой, побли­зу від сіл Бугаз, Роксолани і миса Отарик (Загоровский -1929.-С. 47).

Здавалося б, після війни козаки могли кинути всі сили на освоєння і облаштування своїх нових володінь. Проте над ними вже збиралися чорні хмари. Становище чорноморців дуже похитнулося після смерті їх гетьмана, князя Таврийського Григорія Потьомкіна 5 жовтня 1791 р., позаяк козаки вважали, що тільки він міг захистити їх інтереси при дворі Катерини II, яка досі не підтвер­дила їх права на одержану землю. Народна пісня відби­ває настрої чорноморців такими словами:

"Устань, батьку, устань, Грицьку, великий гетьмане,

Милостивий добродію, вельможний наш пане.

Промов за нас слово,

Проси у цариці - все буде готово".

Для остаточного вирішення питання про землю до Санкт-Петербурга 2 березня 1792 р. була відряджена спе­ціальна депутація на чолі з А. Головатим. Вже тоді козаки зрозуміли, що їм навряд чи пощастить втриматися в Північно-Західному Причорномор'ї, і через те в листі на ім'я імператриці вони просили закріпити за ними Таманський півострів, а також дозволити усім колишнім запорожцям з родинами, частина яких вже потрапила під владу поміщиків, без перешкоди приєднатися до Війська. Важливо, що в цьому проханні вказано, що! Військо складається з 12622 козаків, а загальна кількість! козацьких родин сягає 9212 осіб (Короленко - 1900. - С.1 110-120). Ця кількість не заперечує цифрі 24 тис. осіб, яку ми навели вище, оскільки до неї не увійшли ще дані перепису населення хуторів і неводів.

Невідомо, якими чутками чи іншою інформацією користувалися чорноморці, але їх побоювання були далеко небезпідставні. Вже тоді у царського уряду були свої плани використання новопридбаних територій від Бугу до Дністра. Поки посольство А. Головатого обивало в Санкт-Петербурзі пороги царедворців, Катеринославському генерал-губернаторові було доручено оглянути ці землі. У своєму рапорті Катерині II від 5 травня 1792 р. В. Каховський писав: "При обозрении моем развалин Аджидера и устья Днестровского лимана нашел я сии места вьігодного положення. Плодородньїе земли, изобильньіе рьібньїе ловли и остатки истребленньїх садов привлекут многих к обитанию на сих местах". (Скальковский - 1844. - С. 261). Треба сказати, що ще наприкінці 1791 р., за кілька місяців до відбуття козацької делегації до столиці, інженер-полковникові Ф.П. Де-Волану було доручено скласти проекти нових прикордонних фортець па Дністрі - в Аджідере і біля устя р. Ботни (пізніше Тирасполі), а вже 22 березня 1792 р. генерал М.В. Каховський одержав наказ відправити до Аджидеру військову команду для будівництва фортеці на землях чорноморців (Тимофеенко - 1994.-С. 73).

В цей самий час доля козаків дуже складно вирішувалась у столиці. Був навіть розроблений проекті перетворення їх на військових поселян з наданнямі права бажаючим записуватися до кінних чи гусарських полків регулярної російської армії. Існує оповідання про те, що у вирішенні питання важливу роль відіграла пісня, написана А. Головатим 18 червня 1792р., яку він неодноразово співав в палацах царської знаті:

"Ой, Боже наш, Боже милостивий!

Уродились ми в світі нещасливі,

Служили ми в полі і на морі

Да й зосталися убогі, босі й голі.

Старались ми землю заслужити,

Щоб в спокойствії нам віку дожити.

Да й дав гетьман от Дністра до Богу

Границею по Бендерську дорогу.

Дністровський, Дніпровський - обидва лимани

В них добуватись, справляти жупани.

Прежнюю взяли, да й сю отнимають,

А нам жити Тамань обіцяють.

Ми б і туди пішли, аби нам сказали,

Щоб не потерять козацької слави."

 

Розповідають, що імператриця дуже швидко дізналась про те, що козацький посол прилюдно викладає скаргу на уряд, та ще й у такій своєрідній формі. Вже 30 червня питання про місце мешкання чорноморців було вирішено остаточно спеціальним указом "О пожалований Черноморскому войску острова Фанагории с землями между Кубанью и Азовским морем лежащими" (Короленко - 1900. - С. 124-127, 186).

Таким чином, не встигнувши належно облаштуватися в Придністров'ї, козаки повинні були знятися з місця і йти на далекі і невідомі їм землі. На відміну від кадрових козаків, цивільне населення Війська мало мож­ливість добровільно їхати чи залишатися на своїх місцях. Для визначення числа мешканців, які бажали пересели­тися на Кубань, було проведено спеціальний перепис, датований 28 жовтня 1792 р. Цей документ має особливу цінність, оскільки в ньому наведено на­ціональний склад цивільного населення чорноморсь­ких земель. З нього видно, що його загальна чисельність складала 6593 особи, тобто майже на третину менше, ніж за попередніми переписами і в листі до імператриці. Цей факт можна пояснити тільки тим, що багато ко­заків були збентежені і намагилися взагалі не реєструватися, побоюючись за свою долю. Інший важливий вис­новок полягає в тому, що тут з самого початку досить значну частину   населення складали молдавани і представники інших національностей, які, природньо, ніку­ди їхати не збиралися. Корінні козаки все ж переважали, їх було 3765 осіб або 57,2% від усього врахованого населення. Слідом ідуть молдавани - 2523 особи (38,2%), "польские вьіходцьі" - 200 осіб (3,0%), "малороссийской нации поселенцьі" - 92 особи (1,4%) і вірмени - 13 осіб (0,2%). Необхідно відзначити, що молдавани знач­но переважали лише в деяких придністровських селах - Тернівці, Суклії, Карагашах, Чобручах, Незавертайлівці, Яськах, Головківці та Миколаївці. Проте навіть тут лише козаки мешкали в Парканах, Маяках, Аджідере, на Барабої і складали більше половини населення в Слободзеї, Глинній, Коротній, Кучурганських хуторах та по­близу Білгородської коси. На східних землях Війська прак­тично в усіх селах мешкали козаки і дуже рідко так звані "польские вьіходцьі". Лише в с. Журавка були молдавани, частка яких складала 34,6%.

За матеріалами цієї Відомості, а також за вже двічі згаданого "Хронологического описання церквей" можна спробувати визначити, які ж села існували в Подністров'ї до приходу сюди козаків. Вочевидь, значна їх частина була заснована молдаванами. Це Тернівка, Суклея, Карагаш, Слободзея, Глинне, Яськи і Головківка. Складнішим є питання про Градениці, де церкву було засновано в 1790 р., а в грудні 1793 р. в 46 дворах значилося 150 мешканців "волоской нации и малороссиян" (Лебединцев - 1913), але вони жодного разу не згадуються у відомостях Чорноморського війська. Іншу частину складали більш ранні турецько-татарські села і містечка, заселені переважно козаками - Маяки, Аджідер, Бузиновате, Бугаз, або молдаванами - Миколаївка. Можна припустити, що козаки заснували с. Паркани. Не зовсім ясно, яке сучасне село мається на увазі під назвою Барабойна, але до цього питання ми ще повернемось. Як мінімум, три села - Чобручі, Коротне і Незавертайлівка були засновані російськими старовірами-некрасівцями. Останні згадано ще і в зв'язку з тим, що взимку 1789-1790 рр. один з козацьких полків був розквартирова­ний в розкольничому селі Чобручі. Козаки мали підозру у шпіонажі некрасівців на користь турок і просили вислати їх за Дністер, на що російське командування відповіло відмовою (Короленко - 1900. - С. 65-66). Цікаво, що у Відомості 1791 р. саме Чобручі згадуються як найбільше з усіх сіл Подністров'я, а за Відомостю 1792 р. тут вже числилися тільки молдавани і козаки. Можна припустити, що як піддані Туреччини, некрасівці могли залиши­ти свої села після укладення Яського договору, тим більше, що чисельність мешканців цього села з 1791 по 1792 рр. не збільшилась, а навпаки, зменшилася на 140 осіб.

Окрім сказаного, наведені факти свідчать, що в цей час переселення молдаван на землі чорноморців трива­ло. Вважаємо, що кошовий уряд був у цьому безпосеред­ньо зацікавлений, оскільки він збирав так звані "податньіе окладьі" з усіх жонатих козаків і посполитих людей, тобто підданих війська. Ми не знаємо точно розмірів цієї податі у чорноморців, оскільки вона могла перевищува­ти податок, яким були обкладені цигани, проте в Запорожжі з 1765  по 1775 роки ця сума складала 1 руб. 50 коп. на рік з кожної родини. Проте отримання грошей було не єдиною метою залучення молдаван на територію Війська. Ще кошовий отаман запорожців П. Калнишевський в 1765-1775 рр. "переманил многих молдаван и болгар из Новой Сербии, Польши и Буджака...", вимагаючи, "чтобьі новьіе поселенцьі непременно пахали землю и сеяли рожь", позаяк нестача власного зерна робила козаків залежними від поставок хліба з Росії (Скальковский - 1885. - Ч. І. - С. 205-206, Ч. II, - С. 267). Після виходу чорноморців на Кубань процес міграції молдаван на лівий берег Днестра не зупинився. Так, згадуючи своє перебування в Аджідері у 1793 чи 1794 рр., вже відомий нам Ф.П. Де-Волан писав, що "Город Овидиополь со времени ухода запорожцев не много вьшграл. Там бьіло всего лишь десятка три семей молдаван, болгар, евреев и три или шесть русских, занимавшихся немного торговлей солью, рьібньїм промьіслом и перевозками в таком же масштабе с Днестра в Одессу; они занимались сельским хозяйством, вьіращиванием винограда, разведением овец и крупного рогатого скота, тем более, что окрестности зтого места изобилуют отличньїми пастбищами" (цитую по: Тимофеенко - 1984. - С. 157).

Як ми вже казали, частина сіл Подністров'я навколо Хаджибея не входила до складу земель Чорноморсь­кого війська і, відповідно, вони жодного разу не згадуються у Відомостях. Найбільш ранній список цих населених пунктів датовано 1829 р., до того ж в ньому зі слів мешканців вказано дати їх заселення. Тут значаться Сухий Лиман (1800 р.), урочища - Татарка (1795 р.), Дальник (Великий - 1807 р.), Великий Фонтан (1803 р.), Гнилякова Балка (Дачне - 1801 р.), Холодна Балка (1809 р.), Хомина Балка (1801 р.), Нерубайські хутори (1795 р.), Усатові хутори (1795 р.), Куяльник (без року), Крива Балка (1807 р.), а також передмістя Молдаванка і (без року) (Шувалов - 1993). Даний список є дуже цінним документом, але вказані у ньому дати вимагають пере­вірки та коректування. Це видно хоча б з того, що українські хутори в балці Татарській існували вже на самому початку 1791 р. Про це дуже красномовно свідчить скарга на грабіжницькі дії російських військ на двох ху­торах, які складалися з п'яти дворів. Власниками хуторів названо Данило Баркило і Карпо Чаплинський, тут же згадується родина Назара Ковальчука, туркеня Офіра і навіть духовна особа - отець Павло, який мешкав десь поблизу (Яковлев - 1889-а. - С. 681-682). Як видно з назва­них прізвищ, ці українці могли бути козаками, які пере­селилися сюди раніше. В будь-якому випадку, незважаючи на їх православне віросповідання, російські солдати поставилися до них також вороже, як до мусульманського місцевого населення, і вони наче б не були чорно­морцями. Наведені дати протирічать і матеріалам досліджень намогильних пам'ятників цих сіл. Так, на кладовищі Куяльника стоїть типовий лапчатий козацький хрест з датою 1771 р., який раніше був опублікований як датований 1791 р. (Шувалов - 1992. - С. 30). Як досить переконливо довів Р.О. Шувалов, який провів ретельний аналіз прізвищ мешканців одеських сіл та передмість за документами 1809-1822 і 1829 рр., в усіх них, окрім Молдаванки, переважали українці, які складали від 66,6 до 91,8 відсотків загальної чисельності населення. Більш за те, ці прізвища, згадані вище усні легенди, а також форми намогильних пам'ятників дозволяють стверджу­вати, що багато з цих сіл - Куяльник, Усатове, Нерубайське, Хомина Балка, Гнилякове, Холодна Балка, Дальник, Татарка та інші були засновані безпосередньо запорозькими козаками близько 70-80 років XVIII ст. чи трохи пізніше їх нащадками (Шувалов - 1993, Сапожников, Слюсар, Шувалов - 1995. - С. 42).

Переселення чорноморців на Кубань і Тамань проходило за декілька етапів, але в квітні 1793 р. з Слободзеї вийшов останній обоз, що складався з двадцяти колон з майном і цивільним населенням. Разом, на вересень 1793 р. на Кубані опинився 18171 козак - 12645 чоловіків і 5526 жінок (Короленко - 1990. - С. 193-203). Отже, на старих землях, за винятком молдаван і представників інших національностей, вочевидь, втративших статус чорноморських підданих, залишилось близько 3,5 тисяч козаків. Долю частини цих людей добре відбиває на­родна пісня:

 

"...Дала судариня три річки-лимани:

"Ловіть, молодці, рибу

Та купуйте собі жупани".

"Ой уже жупанів либонь нам не носити,

Коли б хоч ції свити нам ізносити".

Дала судариня тай звеліла назад забрати,

Нас козаків-чорноморців

Й у рекрути здати.

Козаки це спочули

Та й на Дунай махнули".

 

Одначе "махнути на Дунай", обминаючи прикордонні пости, могли переважно лише молоді неодружене козаки (Бачинський - 1994. - С. 61-62). Багато жонатих козаків, не бажаючи покинути свої господарства, залишилися в Подністров'ї. Частину їх, яка опинилась на поміщицьких землях, їх власники намагалися затримати будь-якими засобами: "отбирали скот, имущество и даже дома..., если же, несмотря на это, казак бросал все пану и шел на Кубанскую землю, то у таких упорних казаков управители вьірезьівали на головах чуприньї и тем лишали непослушньїх казацкой чести, а без чуприньї (оселедця - І.С.) казак терял отличительньїй признак своего звання" (Короленко - 1900. - С. 142).

На жаль, ми дуже мало знаємо про те, скільки і в яких селах залишилося чорноморців. Є уривчасті дані, що якась їх частина опинилася в перерахованих вище селах і хуторах на території Хаджибейського градоначальництва. Так, 15 березня 1797 р. датовано запис "...об обойдении и снятии на план городской земли, назначенной для построения города Одессьі и под вьігон оно- і го, а также об отводе сенокосньїх мест для Черноморских казаков". Цей запис і "Генеральний план города Одессьі с принадлежащей оному землею" зафіксували і факт користування чорноморцями землею в районі Куяльника і Усатового (Шувалов - 1993). За деякими оцінками, в 1805 р. у всій Херсонський губернії їх нараховувалось до 4 тис.осіб (Рябінін-Скляревський - 1929. - С. 12), при чому за 12 років, що минули з 1793 р., якась їх частина все ж пішла на Кубань або за Дністер - в Туреччину. Ще в 1816 і 1820 рр. в "Метрических книгах Вознесенской церкви урочища Куяльник" записані смерті чотириріч­ного сина Дмитра "войска Чорноморского казака Семе­на" й однорічної дочки Дарії "проживающего по пашпорту черноморца Максима Таменка" (Шувалов - 1992. -С. 54, 60). Наявні усі підстави вважати, що села околиць Одеси приваблювали чорноморців перш за все тому, що тут ніколи не було кріпацтва, оскільки вони були дер­жавними, а їх мешканці числилися міщанами. Можна

припустити, що корінні їх жителі - колишні запорожці не відмовляли своїм одноплемінникам у прихисті та до­помозі. Пізніше ці села об'єднувалися в так званий "Дальницкий участок", де близько 1894 року в 3733 дворах про­живало більше 20 тисяч осіб. Зауважимо, що в цей час мешканці Дальницької дільниці відрізнялися деякими етнографічними особливостями, в першу чергу, мовни­ми (Одесса, 1794-1894. - С. 56).

Питання про перебування козаків у самій Одесі досі вивчене дуже слабо, через те не піднімалося в російсь­кому варіанті цієї книжки. Проте знайомство з зовсім новими матеріалами змусило автора провести цілеспрямо­вану розвідку   і в цьому напрямку. Вище приводився вислів А.О.Скальковського про помешкання запо­рожців в самому центрі сучасної Одеси у балці Ка­рантинній. Хоча сам вчений ставився до нього, як до місцевої легенди, підкреслю, що на "Картеново-приобретенной области от Порти Оттоманской и присоединенной к Екатеринославскому наместничеству", виданої в Санкт-Петербурзі Горним училищем у 1792 році, саме ця балка має назву "ов. (овраг - І.С.) Козацкой". Як кажуть у таких випадках - будь які коментарі тут зайві.

Розглянемо другий відомий вислів А.О. Скальковського про те, що чорноморські козаки 13 вересня 1789 року разом з корпусом Й. Де-Рибаса "взяли штурмом за­мок Енидуня в Хаджибее и дали начало нннешней Одессе, ибо когда там устроена била в 1793 году крепость, они поселились первнми особой слободкою или предместьем на Пересьши" (Скальковский - 1846. - С. 223). Вже в наш час А.Д. Бачинський опублікував дані про те, що в 1797 р. в Одесі перебували 326 чорноморців, серед них 31 старшина на чолі з осавулом Ф. Черненком (Бачинський - 1994-а).

З других джерел відомо, що А.Головатий спеціально залишив Ф.Черненка у Слободзеї для захисту козаків, які не встигли виїхати, від утисків. В липні 1793 р. він вже мав звання полкового старшини, що відповідало армійському чину капітана. П.П. Короленко писав, що пізніше сімейні козаки переважно залишились на своїх місцях, позаяк не могли покинути налагоджені господарства, а бездомні і сам Ф. Черненко, за запрошенням Й. Де-Рибаса, прибули до Одеси і там вступили на службу до гребної флотилії. Спочатку всі вони вважалися у відрядженні від Війська, але в 1796 р. через неявку були виключені зі списочного складу. Незважаючи на ці "одеські чорноморці" підтримували зв'язок з Кубанню і надалі, про що свідчить прохання А. Головатого наказати Ф. Черненку "прислать человека, которьій разбирается в строительстве и ремонте лодок", викладене в листі на ім'я кошового отамана 3. Чепіги від 31 грудня1796 р. (Короленко - 1904. - С. 68-69, 198).

Вирішити питання про місце помешкання чорноморських козаків несподівано допомогли два плани Одеси, нещодавно розшукані директором музею Одеського порту М.Г. Глеб-Кошанським у московському Військово-історичному архіві. Фотокопії цих креслень зберігаються в згаданому музеї, їх фрагменти наведені нами в спеціальній статті (Сапожников, Глеб-Кошанський - 1997), але вони настільки цікаві, що заслуговують на повторну публікацію в цій книжці. Перший з цих унікальних документів - "План топографический и гидрографический расположению крепости, города и порта Одесского и таковом ньіне состоянии находится" за підписом особисто інженера Ф.П. Де-Волана датований 1 січня1797 р. На цьому плані на самому початку Пересипу, всього в 1,8- 1 2,0 км від старої фортеці, приблизно на місці сучасних  пересипських мостів позначено не менше дев'яти кварталів, які призначалися для чорноморських козаків, при­чому в двох із них вже були зайняті десять ділянок, на яких збудовані будинки. Другий документ - "Генеральньїй план топографический города Одессьі, кре­пости и порта, в каком ньше состоянии находятся" - складено 22 липня 1798 р. в Одеській інженерній команді майором П. Харламовим. План добре демонструє подаль­ший розвиток даного району. На ньому для поселення чорноморців заплановано вже 23 квартали, з яких чотири роздані, але не забудовані і ще три роздані і частково забудовані. Важливо, що на цьому плані в центрі кварталів на площі позначена "прожектированная Черноморская церковь", яка начебто є і на кресленні Ф. П. Де-Волана, але ближче до берега моря.

Викладене вище абсолютно точно свідчить про місце мешкання чорноморських козаків в Одесі саме на Пере­сипу, безумовно підтверджує слова А.О. Скальковського і зайвий раз говорить про високий рівень праць цього вченого. Відведення козакам місць для сінокосу в районі Шкодової гори між селами Куяльник, Усатове и Крива Балка, про що пише Р.О. Шувалов, не може протирічить даним фактам, позаяк очевидно, що поблизу від козаць­кої слободи не було вільних ділянок, які годилися б для цього. До речі, на другому плані біля підніжжя урвища неподалік від узвозу до верхньої частини місця, який зберігся до наших днів, позначено три "колодца с пресною водою, обделанньїе камнем", що пояс­нює сумніви цього автора про наявність води в цьому районі.

На обох планах поблизу схилу, поруч з колодязями позначено "партикулярньїе строения" - тобто вже існу­ючі більш ранні приватні будинки, які не входили до сітки правильного перспективного планування району. Дуже обережно можна припустити, що вони належали козакам, інакше важко пояснити, чому для них було відведено квартали саме в цьому районі на пісках Пересипу. Порівняння між собою обох документів, що публікуються, дозволяє зробити висновок, що за півто­ра року плани забудови цього району досить сильно зміни­лися. Так, замість двох кварталів з майданом навпроти соляної крамниці, в 1798 р. був розбитий лише один, зовсім інший вигляд мають межі деяких кварталів та їх загальна орієнтація. Гадаємо, що було б ціка­во прослідкувати динаміку забудови цієї частини Пере­сипу в подальші часи, але спеціаліст з історії Одеси зро­бить це краще.

На жаль, поки що ми не маємо точних даних про те, коли перші чорноморці прибули до Хаджибею, про­те є усі підстави вважати, що це могло відбутися ще в 1792-1793 рр. і навіть раніше. Так, А.Д. Бачинський наво­дить розповідь козака М. Розумовського, записану в 1807 р.: "Під час слідування чорноморців на відведену їм землю лишився з іншими такими ж на мешканні в Одесах, де жив двадцять років, одружився і прижив двох синів". З цієї цитати не зовсім зрозуміло, про яке переселення чорноморських козаків йде мова, адже, як ми вже говорили вище, земля їм відводилась двічі - в 1790 і в 1792 рр. Набагато важливіший той факт, що таких, як Матвій Розумовський, було "...в Одесах до немалої кількості чорноморців з родинами" (Бачинський -1994-а). Якщо ж врахувати ту обставину, що у "Ведомости..." священика Р.Іванова, яка датується груднем 1793 р., в Хаджибеї в десяти дворах мешкало усього 28 осіб обох статей (Лебединцев - 1913) і згадати слова А.О. Скальковського про поселення запорожців у Карантинній балці, яка розташована ще ближче до центру містечка, спадає на думку закономірний висновок, що одними з перших, а найпевніше - першими православними мешканцями Хаджибею-Одеси були ко­лишні запорозькі, а пізніше - чорноморські козаки. Як бачимо, в 1796-1797 рр. їх чисельність стала настільки значною, що для їх поселення були виділено спеціальні квартали і навіть передбачено будівництво окремої церкви.

Поселення чорноморців компактно в декількох квар­талах не викликає ніякого здивування, позаяк за таким же принципом у новій Одесі розміщувалися і представ­ники інших національностей. Зокрема тут існували грецькі, польські, албанські, єврейські, молдавські (Молдаванка) та інші квартали. Не зовсім зрозуміло, чим займалися чорноморці після розформування гребної флотилії і виходу їх у відставку, але в 1805 р. вони звернулися до герцога Рішельє з листом, у якому стверджували, що "обзавелись в городе хлеборобством и другим хозяйством".

Вже у 20-ті роки XIX сторіччя в Одесі селилося більш, як 10 відсотків задунайських запорожців, які поверталися на землі Імперії. Важливо, що своє бажання жити туї вони пояснювали незнанням іншої мови, крім українсь­кої, і іншого ремесла, окрім землеробства (Бачинський 1994-а). Треба думати, що крім сказаного, таке бажання значною мірою було обумовлене присутністю в Одесі досить численного козацького земляцтва.

Тут доречним є ще одне зауваження. Як це видно з наведених вище слів А.О. Скальковського, поселення козаків на Пересипу було "особою слободкою или предместьем", а на другому з планів, які публікуються нами воно має назву "Черноморской Слободьі", на відміну від інших кварталів міста. Вочевидь, мешканці Чорноморської слободи могли користуватися якимись іншими правами, ніж решта міщан, наприклад,! певний час зберігати у своєму районі деякі елементи козацького самоврядування. Проте це припущення вимагає більш ретельного обґрунтування.

Подальша історія степів Подністров'я пов'язана перш за все з масовою роздачею земель поміщикам. Тільки зі 1789 по 1800 рр. по всій Очаківській області вони отримали 1 634 800 десятин землі (Загоруйко - 1957. - с. 40). Тоді сюди виводилися селяни переважно з України, значну частину нових поселенців складали біженці з Поділля і Волині (Коциевский - 1995) Дуже цікавим є факт переселення в 1794 р. в Яськи і Біляївку українських селян з с. Турбаї після придушення широко відомого повстання на Полтавщині. В першому з цих сіл вони збудували 40 хат, а в другому - 88 (Гуржий - 1950. - С. 121-134). Приблизно до того ж часу належить і повернення з-за Дунаю на Дністер, а точніше, до Маяків російських старообрядців "часовенной сектьі". В 1799 р. росіянам тугі належало 60 дворів (Сумароков - 1800. - С. 225). За згадками старожилів, вони "построили себе часовню из камня якобьі сказьівают татарской мечети и из развалин других мусульманских строєний", а прийшли сюди близько 1791 р. (Гавриил - 1848. - С. 193). На мою думку, ця подія не могла відбутися раніше жовтня 1792 р., інакше старообрядці були б відзначені в Відомості. Заснування ще одного існуючого досі села російських старовірів у Подністров'ї - Плоского належить вже до 20-х років XIX ст. Як ми вже казали, в 1803-1810 рр. відбувається масове переселення до Подністров'я німців і невеликої і кількості албанців (Арнаутівка), а на 1810-1820 роки тут складається більш-менш стійка демографічна ситуація і територіальний поділ, який існував без суттєвих змін аж до 20-х років XX сторіччя.

 

  

КАМ'ЯНІ НАМОГИЛЬНІ ПАМ'ЯТНИКИ ЯК ІСТОРИЧНЕ ДЖЕРЕЛО

 

"Ой, життя б наше минулося,

Життя бурлацке!

Коли б воно вернулося,

Славне життя козацьке!

Гей, братці, візьміть в руки

Пісочку та й посійте;

Ой, тоді воно вернеться,

Як той пісочок зійде".

 

 

Хрест як головний і основний символ християн­ства, має багатотисячолітню, складну і багатогранну істо­рію. Зображення різних видів хрестів, частина яких сягає ще дохристиянських часів, використовувались як дер­жавні, родові і військові символи. На запорозьких і чорноморських козацьких прапорах переважали прямі (грецькі) і лапчаті (корсунські) хрести. Через те останні часто носять назву козацьких. На жаль, в рамках цієї книж­ки немає часу та місця детально зупинитися на пробле­мах типології хрестів взагалі і намогильних хрестів зокрема, тим більше, що їм присвячені спеціальні праці (Сапожников, Шувалов - 1994; Сапожников, Слюсар, Шувалов - 1995).

Основне питання, яке виникає при вивченні кам'­яних намогильних пам'ятників Подністров'я - наскільки правомірно пов'язувати їх з перебуванням на цій тери­торії українських козаків? Вперше воно було порушене Р.О. Шуваловим, який детально опублікував матеріали Куяльницького кладовища. Грунтуючись на даних пись­мових джерел, лапчатій формі деяких хрестів і даті найбільш раннього з них, яку було прочитано як 1791 .р., дослідник усі без винятку намогильні пам'ят­ники цього некрополя вважав козацькими (Шувалов -1992. - С. 71). Обережніше до цієї проблеми підійшов Д.Я. Телегін, який визначає кладовища району Куяльник-Усатове-Нерубайське як такі, що належали чорно морським козакам (Телегін - 1993). Проблема дійсно існуєш вже хоча б тому, що серед досить численних надгробків з датами лише один у Куяльнику датується XVIII сто річчям, а решта - вже XIX ст. Більш за те, на відміну від земель корінного Запорожжя, тут не збереглося жодного хреста, на якому, згідно з січовою традицією, була б зазначена належність небіжника до того чи іншого куреня.

У зв'язку з цим, автором було проведено цілеспрямоване дослідження всіх опублікованих з середини XIX ст. даних про намогильні пам'ятники запорозьких і чорноморських козаків, а також українського населення Поділля (Сапожников - 1997). Необхідно згадати, що вперше зображення хрестів як атрибутів поховального обряду, зустрічаються в Україні на білокам'яних великокнязівських саркофагах ХІ-ХІІ ст. від Р.Х. - Ярослава Мудрого та інших. На одному з них, знайденому при розкопках Десятинної церкви в Києві, вирізьблено зразу не менш з п'яти типових лапчатих хрестів (Обозрение Києва - 1847). Ми змушені, на жаль, відзначити, що з майже сорока описаних намогильних хрестів запорозьких і чорноморських козаків, датованих від 1651 до 1796 рр. ми знаємо форму тільки п'яти, оскільки головним завданням дослідників минулого століття була фіксація написів, а не форм надгробків. Окрім того, відомо, що на пам'ятнику в с. Ковалівка 1792 р. на Південному Бузі було зображення знаку військового ордену - тобто георгіївського або лапчатого хреста. Підкреслимо, що на стелі Івану Сірку 1680 р. вирізьблено прямий хрест у колі і класичний трилистний хрест на звороті, а на надгробку К. Гордієнку - типовий лапчатий козацький хрест. Є неопубліковані дані про те, що принаймні ще два козацьких хреста кінця XVIII ст. були лапчатими. Загалом наше дослідження цієї теми дозволяє зробити такі висновки. На всьому Запорожжі не зафіксовано жодного випадку, коли в XVIII сторіччі чи раніше кам'яний надгробок ставили б на могилах жінок або дітей. Всі відомі лапчаті чи комбіновані лапчато-прямі хрести були відмічені на могилах простих козаків, тоді як на могилах отаманів - латинські хрести, хоча останній висновок потребує підтвердження на більш широкому матеріалі.

Виходячи зі сказаного, можна припустити, що традиція увіковічення пам'яті своїх померлих кам'яними надгробками склалася не пізніше середини XVII ст. саме у запорозьких козаків. Можна було б припустити, що цивільні мешканці запорозьких вольностей не ставили кам'яних хрестів через їх високу ціну, позаяк достеменно відомо, що такий пам'ятник в 1782 р. коштував 25 карбованців. Проте цій думці заперечують слідуючі дані Кость Широцький, якому належить перша праця про намогильні хрести України, виконана переважно на основі матеріалів Поділля, прямо пише про те, що у другій половині XIX та на початку XX ст. істинним хрестом туга вважали дерев'яний, оскільки на дерев'яному розп'ятті був страчений Спаситель (Широцький - 1908. - С. 26). Зауважимо, що традиція використання дерев'яного хреста як пам'ятника, зафіксована нами в багатьох селах Подністров'я (Глава 1) та Поділля, де окрім металевих і різноманітних типів кам'яних пам'ятників, на могилах досів встановлюються високі, старанно виготовлені дерев'яні хрести трилистної форми. Цей стійкий звичай зберігся, наприклад, у містечку Сальниця на півночі Вінницької області, незважаючи на те, що паралельно тут використовуються кам'яні хрести з зображенням розп'ятого Христа. Останні ще недавно були широко розповсюджені по і всьому Поділлю (Сапожников, Слюсар, Шувалов - 1995.- Тип УІ-ІІ-2; Моздир - 1996. - С. 34 та ін.). До цього можна додати, що російське старообрядницьке населення Нижнього Подунав'я - липовани та некрасівці, які зберегли найбільш тенденційні християнські традиції,  досі встановлюють на своїх могилах дерев'яні восьмиконечні патріарші хрести (Сапожников, Кушнір, Островерхов -1995. - С. 57). І зараз в багатьох районах і навіть містах України в день похорону на могилі ставлять дерев'яний хрест, який пізніше змінюють на більш довговічний па­м'ятник.

Отже, можна дійти висновку, що запорозькі коза­ки, які за численними даними А.О. Скальковського і Д.І. Яворницького вважали себе "лицарями" і відрізня­лись цілою низкою етнографічних ознак від решти насе­лення України, створили, а точніше, відродили стару великокнязівську традицію увіковічення пам'яті своїх не­біжчиків саме кам'яними надгробками. Не випадково М. Моздир, згадуючи кам'яні пам'ятники Куяльника, пише про "запорожський спосіб увіковічення пам'яті своїх предків, побратимів", чітко відрізняючи його від пізнішої аналогічної традиції, яка склалася на землях Поділля, Волині і Західної України під впливом польського ли­царства і шляхти (Моздир - 1996. - С. 17-18 та ін.). А втім козацька традиція справила свій суттєвий вплив на південні райони Поділля, про що свідчать лапчаті ко­зацькі і корсунські хрести 1832 р. в Рашкові, 1822 і 1851 років в Козацькому Балтського району і лапчатий хрест-стела 1821 р. в с. Грабове Колимського району (Сапожни­ков, Кушнір, Островерхов - 1995. - С. 58-63).

Таким чином, можна вважати доведеним, що тра­диції виготовлення кам'яних намогильних пам'ятників спочатку були принесені в район Куяльник-Усатове за­порозькими козаками. Тут вони потрапили на дуже спри­ятливий грунт, оскільки на відміну від Запорожжя, де переважають тверді граніти, в Буго-Дністровському ме­жиріччі багато покладів вапняку (черепашнику), який легко піддається обробітку. Можна абсолютно точно ска­зати, що саме цей район багато десятиліть був центром видобутку такого каменю для будівництва Одеси і всіх прилеглих сіл. Тут ож розташовувались майстерні по ви­готовленню кам'яних надгробків. Зауважимо, що в 1829 р. мешканцям Куяльника відмовили у виділенні землі, ос­кільки, за висновком М.С. Воронцова "...большинство жителей зтих мест занимаются не хлебопашеством, а промислами, и в получении земель не нуждаются" (Шувалов - 1993. - С. 44). З раніше згаданих метричних книг Вознесенської церкви видно, що частими причинами смерті мешканців Куяльника в 1809-1822 рр. були такі: "завален плинфою", "убит скалой", "убит камнем", "на завалке" тощо (Шувалов - 1992. - С. 45-68). Цікаво, що задунайський запорожець Михайло Дубовенко 1784 р. народження повідомляв, що після втечі від поміщика він три роки "вирізав будівельний камень в Одесі" (Бачинський - 1994. - С.-64). Про те, що ще у запорожців чи чорноморців, були спеціальні майстри, які виготовляли кам'яні надгробки, свідчить дореволюційна фотокартка високого латинського хреста, місце знаходження якого достеменно невідоме, збоку нижнього кінця якого вирізьблений напис: "сей / кресть / ділал / козакь / Никита / кресторобь зь / пошкьвскій: / куреня".

Матеріали наших розвідок свідчать, що кам'яні хрести і надгробки з куяльницьких, усатовських і нерубайських кам'яноломень, виготовлені запорожцями і їх прямими нащадками, протягом майже півтора сторіччя знаходили попит в багатьох прилеглих селах, серед них і Подністров'я - Великому Дальнику, Татарці, Бурлачій Балці, Сухому Лимані тощо.

Тут доречно сказати декілька слів про технологію виготовлення пам'ятників. Заготовками для них були переважно прямокутні плити заданих розмірів і товщини, які привозили безпосередньо з кам'яноломень. В майстернях на них наносили розмітку, сліди якої помічено нами на деяких надгробках, а далі випилювали сам пам'ятник. Деякі з них настільки прості у виготовленні, що для отримання необхідної форми треба було зробити всього вісім прямих, зустрічних чи косих пропилів. Це лапчаті степові і комбіновані - лапчато-прямі хрести. Складні­шим було виготовлення округлих і трилистних хрестів, а також хрестів з сяйвом і променями, що вимагало вже застосування циркулів і спеціальних лекал. Підкреслимо, що, на відміну від скульпторів Волині і Поділля, місцеві майстри дуже рідко вживали техніку рельєфу. Вони та­кож майже ніколи не прикрашали пам'ятники візерун­ками, розетками тощо, обмежуючись зображеннями на них різних хрестів і Хреста Господня.

Автор переконаний, що до повної публікації і ре­тельного аналізу усіх матеріалів про намогильні пам'ят­ники району Куяльника - Нерубайського вирішення пи­тання про окремі хресторобні майстерні і центри буде передчасним. В.Г. Кушнір по-дилетантському необгрунтовано і зовсім не володіючи фактичними даними пише про те, що такі майстерні боролись за сфери свого впли­ву, до кожної з яких входило не більше 1-3 сіл (Кушнир - 1995. - С. 14; 1997. - С. 282). До речі, в другій з зазначених праць під гучною назвою міститься вкрай примітивна спроба прослідкувати генезу деяких видів кам'яних хрестів, проілюстрована, через те, що автор не має своїх, моїми рисунками (Кушнир. - 1997). Але гадаю, що тут не місце і не час вступати в диску­сію з етнологом-аматором. Стосовно ж проблеми май­стерень, мені здається, що картина була набагато склад­нішою і мала інший вигляд. Інакше як можна пояснити такий факт, що практично однакові комбіновані чоти­риконечні лапчато-трилистні хрести 1813-1839 рр. стоять в Тузлах, Овідіополі, Бурлачій Балці, Ве­ликому Дальнику (1-й квартал) і Червонознаменці (Катаржино) - тобто на відстані більше 120 км по прямій від крайніх точок. Жодного хреста такого типу невідомо в районі Куяльник-Нерубайське, хоча пам'ятники з цього центру переважають і у Великому Дальнику і в Сухому Лимані. Поки що ясно, що на території Нижнього Под­ністров'я власні майстерні існували ще в Овідіополі, Василівці і в районі Доброжанове - там, де є виходи покладів більш-менш якісних вапняків, придатних для розпилювання.

Взагалі частина надгробків з Василівки, особливо на північному кладовищі, навіть на перший погляд, за формою і розмірами відрізняється від пам'ятників з інших і сіл. Тут пригадується "поселение на Барабойной", яке значиться у "Ведомости Черноморского войска 1791 г.", при чому інші козацькі хуто­ри були розташовані вже в гирлі р. Барабой. Можна припустити, що це село чорноморців було десь в районі Василівки, можливо, на місці згаданого нами ра­ніше татарського поселення Каная Мурзи. Як тоді, так і тепер, це село розташоване на дорозі з Хаджибея (Оде­си) до Бендер, і тут могла б бути поштова станція. Треба вважати, що на цій дорозі був і міст через р. Кучурган. В 1791 р. Ф.П. Де-Волан писав про це букваль­но наступне: "У устья речки Кучурган при озере (лимані - І.С.) лежит хутор, устроенньїй кошевьім бригадиром Чепегою, а в версте от него мост, вьютроенньш общи­ною казацкою" (цитую по: Карпенко та ін. - 1981. - С. 78-79). Не виключено, що частину пам'ятників Василівки виготовлено чорноморцями, які тут залишилися.

Ми вже казали, що якщо не самі пам'ятники, то традиції каменерізів запорожців і чорноморців прямо і опосередковано через інші майстерні отримали дуже широке розповсюдження як серед українського, так і іншого православного населення Північно-Західного При­чорномор'я, зокрема у болгар і молдаван. Тут, вочевидь, основоположним фактором була не міфічна "боротьба за сфери впливу", а ціна і попит, які визначалися своє­рідною модою, яка змінювалася з часом. Проте було б великим спрощенням звести все вирішення проблеми існування козацьких намогильних пам'ятників у Ниж­ньому Подністров'ї тільки до наявності означеної ко­зацької традиції. По-перше, у нас є пряме свідчення на­уковця про кам'яний хрест зі згадкою про якийсь курінь в долині р. Барабой, а по-друге - письмові дані про те, що ще в 1816 і 1820 рр. тут мешкали чорноморські козаки, які мали малолітніх дітей (Куяльник). Отже, при­наймні частина пам'ятників, датованих до 40-х років XIX ст. і якась кількість недатованих лапчатих козацьких, корсунських, прямих та інших хрестів на кладовищах Ма­яків, Миколаївки, Овідіополя, Роксоланів, Кароліно-Бугазу, Василівки, Доброжанового, Барабоя, Дальника, Великого Дальника і Татарки можуть належати якщо не запорожцям, то безпосередньо чорноморським коза­кам, а вже їх нащадкам - без усякого сумніву. Автор про­сто впевнений в тому, що якби кам'яними намогильни­ми пам'ятниками регіону хтось зацікавився хоча б 20-40 років тому, ми мали б тому прямі докази.

Про те, що якась частина описаних нами в першій главі кам'яних надгробків стоїть на могилах прямих на­щадків українських козаків, свідчать також прізвища не­біжчиків та їх родичів: Стефан Запороженко, Михайло Турчанін, Федір Дужан, Харлампій Касаматий, Павло Молчвило, Мотрона і Федір Замери. Інша частина прізвищ чисто українські: Роман Тимошевський, Лук'ян Прокопенко, Єхімія Гукова; є декілька російських: Ма­рія Шестопалова, Авксентій Попов, Параскева Нестерова, Варвара Ростова; а ще чотири - Дмитра Василаки, Тимофія Тодорцова, Тирентія Блідо і купця Анастасія Манго не беруся визначити. Наводимо також окремі іме­на, які зустрілися нам на пам'ятниках: Фе (дор чи фан), Іюлия, Антон, Ксенія, Моісей, Иоанн, Євгенія, Захарій, Матрона, Федосій, Ганна і нарешті - отец Антоній. Мож­на сподіватися, що досі живі і тепер зможуть знайти і відвідати могили своїх пращурів нащадки згаданих лю­дей.

Тепер доречно коротко проаналізувати зміст написів і зображень на опублікованих пам'ятниках. Хоча ми мало знаємо про форму хрестів запорожців, до нас дійшов їх опис, який належить М. Вертильякові - прямому нащад­ку по жіночій лінії останнього кошового отамана Запо­розької Січі П. Калнишевського. Він казав, що всі відомі йому хрести запорожців були витесані з вапняку і на лицьовому боці Мали зображення Хреста Господня з написами "ІНЦІ" вгорі, "ІС. ХР." з боків, "И.Н., Д.Р.Б." і внизу, а ще нижче - Адамової голови. На звороті розмі­щували напис з ім'ям похованого. На деяких надгробках вище напису зображували сонце і місяць (Вертильяк -1850. - С. 823). Як бачимо, козаки строго дотримувалися християнської традиції, яка йшла від першого Христо­вого розп'яття, зображеного на мініатюрі сірійського Кодексу монаха Рабуля, датованого 586 р. (Саварін - 1994. - С. 51), але відомо, що до цього сюжету обов'язково входили спис і тростина з губкою, тобто євангельські атрибути страти Христа. Скорочення "ИНЦИ" означає "Ісус Назарянин Цар Іудейський", а Адам, за леген­дою, був похований на Голгофі. Майже всі необхідні ат­рибути присутні на пам'ятниках кошових отаманам І. Сірку, С. Гладкому, але на них не було місяця, сонця і кісток адамових, а розп'яття на другому з них дуже рідкісної п'ятиконечної форми. На пам'ятнику К. Гордієнку на звороті також є Хрест Господень невідо­мої мені форми, а також лапчатий хрест, місяць і зоря. Останні символи разом з сонцем дуже часто присутні на запорозьких і чорноморських військових пра­порах (Сапожников, Слюсар, Шувалов - 1995. - С. 19-21, 27-28) і навіть на печатках, але про них трохи пізніше поговоримо детальніше.

Головна відмінність намогильних пам'ятників Под­ністров'я від запорозьких хрестів полягає в тому, що майже всі вони однобічні. Зображення розп'яття зі спи­сом і губкою на тростині тут досить рідко зустрічається, а в одному випадку - на горизон­тальній плиті в Маяках замість тростини зображено дру­гий спис. Ще більш рідко зустрічаються череп і кості Адама. Форма розп'ять різна - від чотири-до восьмиконечних, а наявність у двох з них лапчатих кінців треба пояснювати впливом козаць­кої традиції. Р.О. Шувалов пише про те, що на кладовищі Усатового він бачив малюнок розп'яття, на якому замість списа і тростини було зображення шаблі і пірнача (1992. -С. 15). Одначе, як кажуть, це занадто гарно, щоб бути правдою. В будь-якому разі, автор спеціально шукав та­кий сюжет на всіх трьох усатівських некрополях, проте без успіху. Може, такий надгробок і існував, але тоді чому Р.О. Шувалов не зфотографував чи хоча б не зари­сував таке унікальне і важливе з огляду на козацьку істо­рію і культуру зображення? Мені відомий тільки один випадок, коли на могильній споруді, форма якої не зовсім зрозуміла і яку М. Вертильяк називає "гробницею або саркофагом", що стояла на кладовищі Нової Січі, відзна­чено рисунок двох перехрещених шабель. Над ними було нарисовано дещо на кшталт шолома, а по кутках літери -  "Р", "Б", "К", "Г". Датовано цей пам'ятник 1720 р., але кому він належав - невідомо (Вертильяк - 1850. -С.823).

Заглибившись в цю тему, автор виявив, що сюжет двох чи трьох перехрещених предметів характерний для печаток запорозьких паланок. Зустрічаються дві стріли (Орельська - 1768 р. і Самарська - 1770-ті рр.), стріла і шабля (Кодацька - 1770-ті рр.), шабля і спис (Кальміусь-ка - 1760-ті рр.), шабля і вила (Бугогардівська - 1740-ві рр.) (Скальковский -1885. - Ч. І. - С. 68; 1846, - Табл. II). Це були по суті вже справжні герби козацьких територіаль­них підрозділів. Найпевніше, що на могильний пам'ят­ник був нанесений елемент герба якоїсь паланки, але шаблі там ніяк не пов'язані з розп'яттям. Вочевидь коза­ки були досить релігійно освіченими і віруючими людь­ми, щоб дозволити таку вільність, як замінити атрибути страти Ісуса Христа на шаблю і пірнач.

Як і на пам'ятниках запорожців, на багатьох над­гробках у нашому регіоні зустрічаються врізьблені, рідше -  рельєфні зображення хрестів - лапчатих, розширених, прямих, православних, але жодного разу не помічено латинського (католицького) хреста. Традиційна форма текстів на хрестах запорожців найчастіше починається словами "Здесь опочивает раб Божий...", зрідка викори­стовувались "Здесь почивает..." чи "Преставися раб..." Лише на найпізніших хрестах 1792 р. С.Губі з с.Ковальовки і 1796 р., який стояв на могилі "войска Черноморского верних казаков армии секунд-майора Петра Щербины Мекульского» поблизу с. Давидів Брід на березі р.Інгульця було написано: "Здесь погребен..." (Надписи находящиеся... -1875. - С. 351). На пам'ятниках Нижнього Подністров'я ці звороти також зустрічаються, але все ж переважає форма "Здесь спочиває...", що може засвідчити деяку ''українізацію" традиційного православного звороту. До речі, П. Щербини, який був одним з військових полковників і числиться у Відомості    1791 р. , свідчить про те, що навіть частина козацької старшини не пішла на Кубань, а залишилась на ста­лих землях, найпевніше, на своїх хуторах. Інколи намогильні написи Подністров'я, крім імені і дати смерті, мають у собі додаткову інформацію. В дея­ких випадах це фах - іконописець Федір Дужан купець Анастасій Манго, духовні особи - отець Антоній і син священика Т. Тодорцева, а також стан - акерманськии міщанин Л. Прокопенко. Одного разу вказано місце народження - село Аурлешти Оргеївського цинуту. Є випа­док позначення віку, а також такі подробиці, що подружжя прожило разом 60 років чи навіть, що пам’ятник свасі поставив сват. Взагалі ж інформативні написи на пам’ятниках досліджуваного нами регіону досить зрідка зустрічаються, щоб на їх підставі робити якісь загальні висновки, необхідна ширша джерелознавча база.

В світлі викладеного, на підставі письмових джерел, географічних мап і могильних пам'ятників треба внести деякі корективи до існуючих офіційних дат заснування чи першої згадки цілої низки сіл і селищ Нижнього Под­ністров'я: Овідіополя - до (як мінімум) 1770 р. (офіційна дата - 1793 р.), Дальника - до 1810-х рр. (1883 р.), Роксолан - до 1774 р. (40-ві рр. XIX ст.), Барабок - до 1657р. (середина XIX ст.), Прилиманського - до 1791 р. Кароліно-Бугазу - до 1774 р., Грибівки - до 1792 р., Яськів - до 1770 (1780 р.), Василівки - до 1791 р. (1849 р.), Вели­кого Дальника - до 1657 р. (початок XIX ст.), Олександр­івки - до 1193 або 1798 рр. (70-ті роки XIX ст.) (Історія міст і сіл. - 1969. - С. 324, 346 і наст.).

Окрім намогильних каменів, пам'ять про перебування козаків в степах Подністров'я збереглася і в кількох на­звах. Деякі з них широко відомі і говорять самі за себе - Нерубайське і Усатове. Існує легенда, що назва Біляївка походить від прізвиська чи прізвища першого кошового отамана чорноморців - Сидора Білого, смертельно по­раненого в одній з морських битв під Очаковом 17 черв­ня 1788 р. Вважають, що перша згадка про це село нале­жить до 1792 р. (Загоруйко - 1957. - С. 123). Фахівці з гідронімії вже давно переконливо довели, що назва села походить не від цього славного імені, а від одного з найбільших озер дністровських плавнів - Білого, розташованого не­подалік. Від себе додам, що як це видно з тих же Відомо­стей Чорноморського війська, які насправді є безцінни­ми історичними джерелами, там жодно­го разу не йде мова про Біляївку, але двічі про Головківку чи Головковку. Через це виникає питання - якщо це козацька назва, то чому ж самі чорноморці нею не ко­ристувались? Автори згаданої праці зробили цікаве спо­стереження, що паралельно з назвою Головківка офіційнй джерела згадують Біляївку  в Атласі Ф.П. Де-Волана (Карпенко та ін. - 1981. - С. 10). Біляївкою це село називається й у згаданій вище "Карте новоприобретенной области...". На ній же село Миколаївка з незрозумілих причин зна­читься під своєю старою татарською назвою - Калаглея. Стосовно ж озера Білого, то про нього є запис у першій відомості 1792 р. як про місце розташування "неводу" Івана Маковецького).

З приводу Біляївки дозволимо собі ще одне спосте­реження. На англійській морській карті "Днестровская дельта" 1918 р., сухопутна частина якої складена за да­ними російських карт 1844 р., в гирлі р. Барабой, на мисі її правого берега - тобто лише в 900 м від описаного в першій главі кладовища с. Грибівки, зазначено досить великий хутір Біляївка. Не виключено, що цей населе­ний пункт, який не зберігся до наших часів, названо по імені чорноморського козака Білого, хутір якого згадує все та ж відомость. Цікаво, що в 1870-1877 рр. на "Карте губернии Херсонской и области Бессарабской" цей хутор має дві назви - Біляївка (Любомила) і складається з 23 дворів.

Як відомо, одним з основних занять господарської діяльності козаків було рибальство. Через це не дивно, що декілька десятків гідронімів - тобто назв водних об'єктів у Нижньому Подністров'ї мають українське походження, які досить важко відрізнити від козацьких. Проте вчені вважають, що деякі з них правомірно пов'язувати саме з козацьким населенням. Одна з та­ких назв - "Домаха" (порівн. З саломаха). Є.С. Отін провів спеціальне дослідження і довів, що розповсюдження слова "домаха" пов'язане з запорозькими землями і означає постійне житло (Карпенко та ін. -  і 1981. - С. 35). Але Т.С. Приходченко люб'язно підказа­ла, що як раз у козаків слово "домаха" означало шаб­лю дамаської сталі. Так Т.Г. Шевченко в поемі "Гай­дамаки" пише:

"...По Поліссі

Гонта бенкетує.

А Залізняк в Смілянщині

Домаху гартує..."

Інша річ, що плавневі озера, які утворилися з річко­вих стариць і мали вигнуту форму, яка нагадує шабель­ний клинок, могли на Дніпрі і Дністрі називатись Дома­хами. Ще один термін може бути пов'язаний з козаками. Це "тоня" - тобто "добре втоптаний майданчик, де ви­тягують невід на берег". Інколи словом "тоня" позначували рибальські ділянки, на які було поділено все узбе­режжя Дністровського лиману. Козацький "акцент" ма­ють також назви декількох таких тонь - Піскувата, Куплевата, Скотовата (Карпенко та ін. - 1981. - С. 18, 65, 78 та ін.).

Повертаючись до теми намогильних пам'ятників степів Нижнього Подністров'я, просто необхідно торкнутися питання їх охорони і обговорити перспективи подальших досліджень. Як читачі могли переконатися з першої глави цієї книжки, стан деяких пам'ятників, могил і цілих кладовищ даного регіону абсолютно неза­довільний. Тільки за останні 10-20 років з лиця землі щез­ли не тільки окремі могили і пам'ятники, а й цілі не­крополі, як це мало місце в Яськах, Біляївці, Єфимівці, Овідіополі, Дальнику, Миколаївці (на Барабої) та в інших місцях. Зараз вже пізно шукати винних - тієї влади давно нема, і нікого притягти до відповідальності. Але ж наруга над могилами триває. Як це видно з епіграфа до пер­шої глави, козаки лякали мародерів "судом Божим", але навіть це не допомогло. Через те наше завдання - спасти хоча б ті невеликі рештки, які ще збереглися. Автор нео­дноразово в газетних публікаціях волав до "властьимущих" (газета "Юг" від 30.06.1995 р. і 23.10.1996 р.). Не мож­на стверджувати, що за остатні роки для охорони намо­гильних пам'ятників взагалі нічого не зроблено. Вже дек­ілька років відроджене в Одесі чорноморське козацтво підтримує в належному стані кладовища Куяльника і Усатового. До цієї справи залучаються і молодіжні орган­ізації - "Пласт" та ін. 1996 рік відзначився ще однією подією, яка не мала прецедента в усій Україні. За ініціа­тивою мера Одеси Е.І. Гурвіца на кошти міського бюд­жету була проведена реконструкція першого кладовища в Усатове. Його територію прибрали, проторували доріж­ки, відновили ворота, біля кургану в центрі некрополя спорудили меморіал, багато пам'ятників поновлено. Все це могло б викликати тільки позитивну реакцію, якби не одна обставина. Незважаючи на рекомендації вчених і пряме звернення до мера Одеси керівництва відділу Північно-Західного Причорномор'я Інституту археології НАН України, архітектурне управління міста не визнало за необхідне провести до початку або хоча б під час цих робіт наукове вивчення пам'ятників цього унікального некрополя.

Справа в том, що в процесі реконструкції окремих пам'ятників і хрестів, яка провадилась без консультації з спеціалістами, інколи в один пам'ятник з'єднувалися частини не тільки різнотипних, але й різного часу над­гробків, а те, що не стикувалось, просто відпилювали.

Хоча таких випадків нами помічено не так і багато, вони кидають тінь на дуже велику позитивну працю. На жаль, деяка частина наукової інформації втрачена в Усатовому назавжди, але ще не пізно організувати і провести дослідження на цьому кладовищі.

Хочеться підкреслити, що тільки на території Одещини є не одна сотня сільських та міських кладовищ, де ще збереглися унікальні кам'яні надгробки, до того ж про існування багатьох з них поки що нічого невідомо навіть спеціалістам. Сучасні чорноморці, а тим більше мерія Одеси за всього їх бажання не зможуть їх охороня­ти. Тут своє слово повинні сказати районні та сільські органи влади і релігійні громади. Необхідно зазначити, і що на деяких сільських кладовищах, не чекаючи вказівок зверху, підтримується належний порядок. Не будемо називати ці села, аби не образити мешканців інших на­селених пунктів, які давно це роблять, але ми про них поки що нічого не знаємо. Як автор міг переконатися під час своїх розвідок, сільські кладовища доглядають, як правило, літні жінки, які роблять це безкоштовно за своїм внутрішнім переконанням, тому ми всі повинні низько вклонитися їм за це.

Стосовно перспектив подальшого вивчення намогильних пам'яток Одещини, то вони якщо й не райдужні, то все ж не зовсім безнадійні. Вище ми зазначили, що протягом декількох років ці роботи велися Р.О. Шуваловим, автором та іншими дослідниками прак­тично на голому ентузіазмі. Фонд "Відродження" і Канадський Інститут українських студій категорично відмовили нам навіть у мінімальній підтримці. Через те наші дослідження виконувались здебільшого на особисті кош­ти і лише в 1996 р. частково на гроші нашого шановного спонсора Олександра Михайловича Бадери. Але того ж року, коли ситуація вже здавалася безвихідною, роботи Буго-Дністровської експедиції в Овідіопольському рай­оні були профінансовані Одеським обласним управлін­ням охорони об'єктів культурної спадщини (начальник -В.Ф. Палієнко). Не можу не згадати добрими словами кандидата історичних наук Т.Л. Самойлову і Н.А. Штербуль, які відіграли в цьому провідну роль. Є усі підстави вважати, що спільну програму Інституту археології і Уп­равління охорони буде продовжено і надалі. Ця програма спрямована не тільки на пошук і чисто наукове дослід­ження намогильних пам'ятників по окремих районах Одеської області. її складовою і невід'ємною частиною є розробка конкретних заходів і рекомендацій по їх охо­роні, а також постановці на державний облік.

Зараз, у зв'язку з загрозливим станом багатьох пам­'ятників та кладовищ, першочерговим завданням є ви­явлення їх на усій території Одещини, Миколаївщини, Херсонщини і Придністров'я. Друге завдання - детальна наукова публікація усіх вже накопичених матеріалів, особ­ливо в із району Усатове-Нерубайське-Дачне. Як уже було сказано, тільки на основі їх ретельного аналізу можливе вирішення цілої низки проблем хронології, типології, виробничих центрів, окремих майстерень тощо. Наступ­ний етап мені уявляється в глибшому вивченні окремих кладовищ з ретельним описом і фіксацією на планах не тільки ранніх, але й пізніх пам'ятників.

Як могли переконатися читачі, багато надгробків є справжніми творами народного ужиткового камнерізного мистецтва, а деякі з них містять у собі письмову інфор­мацію. Через це в роботу по їх дослідженню, осмислен­ню і публікації повинні включитися мистецтвознавці і лінгвісти.

Такими є головні підсумки досліджень автора, які представлено на суд читачів. Чекаючи на критичні заува­ження, відзначу, що " меморіалознавство" - тобто нау­ковий напрям по вивченню намогильних пам'ятників, незважаючи на свою тривалу півторастолітню історію, як спеціальна дисципліна, в Україні ще тільки формується. Якою воно стане - залежить від цілої низки факторів, але головне - від рівня підготовки, ретельності, профес­іоналізму і охайності окремих дослідників. На сьогодні можу заявити: я зробив, що міг - нехай інші, якщо змо­жуть, зроблять краще. Мене ж, коли я бачу розбиті надгробки і пограбовані могили, переслідує тільки одна думка - чому я не почав вивчати їх раніше, під час своїх багаторічних археологічних розвідок, які я веду з 1968 р. Адже багато пам'ятників я знаходив і тоді. Пам'ятаю, як влітку 1965 чи 1966 рр., коли ми грали в "Зірницю" у піонерському таборі, я вперше побачив козацькі хрести на кладовищі в гирлі Барабою. Це дитяче враження здивування і дотику до якоїсь таємничої сивої старовини, незрозумілої і повної загадок, ще й зараз інколи приходить до мене, але тепер з домішкою почуття вини і гірко­тою образи.

 

21.07.1997 р.                                                                                                        Іллічівськ.

 

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 69 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист