Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

Король Польський Владислав Четвертий, який мав завжди справедливі і патріотичні думки про народ Руський, діставши через полонених офіцерів Польських останнього від Хмельницького листа, найпереконливішого щодо мирних положень, які зберігали спільну вітчизну від остаточної руїни триваючою жорстокою міжусобицею, прислав до Хмельницького у Київ Воєводу Київського Киселя і Князя Четвертинського зі своїм до нього рескриптом, що затверджував його в Гетьманському титулі і зі знаками, що титул той означали, котрі від послів тих Хмельницькому урочисто і були піднесені, а саме: Гетьманська булава, обсипана діамантами, бунчук в перлах та горностаєва мантія. Гетьман, подякувавши Королеві та послам його за ту важливу посилку, а найбільше — за прихильність до миру, віддарував багато послів Королівських і відправив їх до Короля з мирними запевненнями та своїм вдячним адресом.

Але щойно повернулися вони до Варшави, як супротивна Королеві партія із чиновників Польських, під'юджувана Примасом та Князем Яремою Вишневецьким, відкинули з обуренням мирні наміри Короля, а послів його вигнали і позбавили їх посад і титулів, передбачаючи в мирних планах утрату свою безповоротну в Руських маєтностях, нею силою загарбаних, і в посадах тамошніх, що давали їй великі прибутки. Король, бувши знову вчинком сим від чинів і підданих своїх вельми зажурений і сконфужений і не мавши сили та способів реваншувати противникам та злостителям своїм, впав у безмірну скруху і задуму і від того в 31 день Жовтня 1648 року помер. Хмельницький, діставши про те сумну звістку, возридав гірко і повелів по всіх церквах і по всій Малоросії правити за душу Королівську панахиди і сорокоусти і вписати його в церковні поминальні суботники з прилогом до імені Владислава: «Пострадавшого правди ради і за народ благочестивий».

По скону Владислава обійняв титул Королівський брат його Ян Казимир. Він в Грудні місяці того ж року прислав до Гетьмана Хмельницького раніше посланого до нього воєводу Киселя з пропозицією, що початі братом його мирні угоди будуть ним закінчені, коли Хмельницький погодиться і зобов'яжеться воювати з Ханом Кримським і Польськими військами на Царство Московське, котрому оголошено буде війна з вимогою поповнити давні претензії Польські на Московію і повернення Султанові Турецькому і Ханові Кримському царства Астраханського з містом того імені, в яких і він, Хмельницький, дістане відповідну долю. Хмельницький на цю пропозицію оголосив Воєводі рішення своє, на самій чесності і справедливості уґрунтоване, що воювати з Християнською державою, народові його і йому самому єдиновірною і єдиноплемінною, і воювати ще за чужі претензії, уважає він за найтяжчий гріх перед Богом і за велику ганьбу перед цілим світом; бо він вірить безсумнівно, і того заперечити ніхто не може, що сама оборона природним чином людству дозволяється проти кого б то не було із своїх ворогів, а нападати на людство і терзати його свавільно і з-за самої примхи є розбишацтво, варварство і просто звірство, нічим не оправдане, і він ліпше всього на світі одцурається, аніж порушить сії правила Християнськії і загальнолюдські. Воєвода скільки не зваблював. Хмельницького різними обіцянками і обнадіюваннями з боку Короля і Речі Посполитої, нічим, одначе, захитати його не зміг і повернувся ні з чим. А Хмельницький по від'їзді його послав відразу таємно Суддю Гуляницького в Москву з виясненням Цареві усього, що відбувалося з посланцем Польським, про наміри Королівські, і що він, Хмельницький, зі щирості своєї до Царя і його народу радить попередити оте лихо висиланням на Смоленщину військ Царських, а від Криму і нашестя Татарського вдатись до оборонних заходів; а він завжди Цареві і народові його вірний помічник і готовий до того з усіма військами своїми Козацькими. Цар дякував Хмельницькому через посланця його вельми щиро і, знявши з себе хрест дорогої ціни, послав його в дарунок Хмельницькому із запевненням, що за таке щире старання буде він йому повік вдячний і найнадійнішим приятелем; а поради його обміркує зі своїми думними людьми і його про те сповістить.

Цар Олексій Михайлович в Лютому місяці року 1649-го посилав од себе до Короля Польського Князя Олексія Трубецького і Боярина Пушкіна з вимогою повернути Смоленськ або заплатити за нього сто тисяч рублів грішми. Посланці тії, повертаючись з Варшави від Короля, заїздили за повелінням Царським до Гетьмана Хмельницького і переказали йому, що Король, вислухавши вимоги їхні і взявшись рукою за свою шаблю, сказав, що нею відповідатиме він за Смоленськ і на всі за нього претензії Московські. Поміж тим за наказом Царським умовляли посли тії Хмельницького, щоб з народом Руським і військом об'єднався у Царство Московське на таких умовах, які вони вважатимуть за доцільне; а Цар готовий, поміж іншим, визнати його, Хмельницького, з нащадками Князем, що над землею тією владарюватиме, і оголосити тоді війну Польщі за Смоленськ і Білорусію. Гетьман у сильних виразах доводив послам царським, що народ, ним керований, є народом вільним і готовий завжди вмерти за свою волю до останньої людини, і характер сей у ньому вроджений і незручний до начальства; а при тому, незважаючи на його зовнішню простоту, є він розсудливим і прозірливим, себто вміє цінувати важливість держав і народів. І тому потрібно Цареві зараз оголосити війну Польщі з двох вельми важливих причин, найбільш політичних: перше, щоб народ Малоросійський дізнався прямо і переконався в щирості до нього народу Московського, що воює на допомогу йому з Поляками; а друге, щоб Малоросіяни, побачивши мужність народу Московського, перемінили судження, які мали про слабість його в часи володіння Поляками Москвою і мало не всім Царством; а без того, хоч би я й погодився на думки Царські, але збоку народу надія буде марною.

Новий Король Ян Казимир на початку 1649-го року оголосив у всьому Королівстві своєму посполите рушення на Козаків і на їхнього Гетьмана Хмельницького, тобто повелів озброїтися всьому народові своєму, здатному володіти зброєю, якого й рахували озброєним більше як на триста тисяч, а збірними місцями призначив їм: Лоїв, Слуцьк і Збараж. Хмельницький, збираючись проти такого запеклого Польського озброєння, помножив свої війська до семидесяти тисяч, а по містах заснував і зоставив міліцію зі старих Козаків та вислуженого товариства із молодих, що мали піти на укомплектування в полках реєстрових Козаків. Війська Козацькі розпочали свій рух з 1 Березня, і один їхній корпус під командою Полковників Мартина Небаби і Антона Гаркуші відправлено до міста Лоєва і ріки Прип'яті для утримання або затруднення походу військ Литовських, а другий під командою Осавула Генерального Богуна і Полковників Йосипа Глуха та Данила Нечая відправлено до міста Слуцька. їм однакове дано від Гетьмана наставлення: утримувати супротивника на його позиціях, доки можливо, а далі утруднювати його походи на переправах через ріки і по всіх дефілеях, відступаючи завжди до головної своєї армії, котра спрямувала похід до міста Збаража, куди заплановано прийти самому Королеві з головним Польським військом.

Гетьман Хмельницький поспішав з армією Козацькою під Збараж Березня 25-го на світанку і застав при ньому військ Польських до 100 тисяч під проводом старого Гетьмана Коронного Яреми Вишневецького, найлютішого ворога і гонителя Козацького, з багатьма молодими Генералами та іншими чиновниками, спровадженими мало не з усього Королівства. Війська тії стояли вже бойовими лавами, як Хмельницький до них наблизився. На щастя Хмельницького і за помилкою воєначальників Польських, виставлені були в передові лінії найновіші люди, набрані в нинішнє посполите рушення, які лише вміли стояти та тримати мушкети; а старі і досвідчені воїни вишикувались в другу лінію за новими, з тим, очевидно, наміром, щоб перших утримувати на їхніх місцях; але се спричинилося до найпогубнішого розладу ворогів. Козацька армія вишикувана була на три фаланги, що складалися з піхоти та спішеної кінноти; два кінних загони йшли з флангів, а корпус піхоти і кінноти йшов позаду резервом. Один фланговий загін зайняв відразу висоти, залишені Поляками проти їхнього флангу. Фаланги, маючи достатньо у себе артилерії, йшли тихо, незважаючи на гарматну ворожу стрілянину, а згодом на перші їхні постріли з мушкетів; наблизились до передових ворожих ліній на постріл пістоля і тоді відкрили по них мушкетну та гарматну стрілянину з великим успіхом і поразкою передових ліній, котрі раптом замішались і подались назад; а піднятий при тому ґвалт од війська посилив їхній страх, і вони, відступаючи зразу спиною, а згодом зовсім обернувшись тікати, змішали другу лінію і її майже собою завалили. Козацька піхота, подвоївши свої кроки, напала відразу на другу лінію і, не давши їй вишикуватись і викарабкатись з натовпу втікачів, ударила на неї списами; вбивство тривало декілька годин з неймовірним погином військ Польських. Вони, не маючи часу набивати мушкетів, а і того менше вишикуватись, рятувалися самою втечею і один одного тіснили і перекидали. Кіннота Козацька, користуючись тою ж мішаниною, вдарила на тікаючого ворога з флангів, і лише їй і було труду, що рубати та колоти Поляків, що втікали без пам'яті. Нарешті сховалися вони до міста, залишивши на місці бою весь обоз і багаж свій з превеликими купами мерців і всією артилерією, якої зібрано 57 гармат з усім їхнім обладунком. Тіла вбитих декілька днів звозили великими обозами подалі від міста і там їх ховали, щоб уникнути міста, а тим, що його облягають, смороду та шкідливих випарів, а поховано їх за рахунком 19 373, при втратах Козацьких наймізерніших. Поміж убитими Поляками багато було їхніх чиновників та значної Шляхти, яких поховано окремо; та й самого Вишневецького, важко пораненого в стегно, віднесено до міста на плащі жовнірському.

Хмельницький, хоча і знав, що в місті артилерії і запасів майже не було і тому штурмувати місто дуже зручно, але знав при тому і таке, що провіантських запасів на таке велелюддя, яке дісталося в місто, вистачить ненадовго. Тому вирішив тримати місто в тісній облозі і виморити Поляків голодом, а воїнів своїх зберігати для польових баталій. Отож, випаливши форштат навколо міста, замкнув його з усіх боків, а проти брами і всіх проходів влаштував редути, укріплені палісадами та артилерією з сильною вартою. Між тим з першого числа Червня стали повертатися до армії окремі корпуси Козацькі, і першого з них командир Полковник Небаба доповідав Гетьманові, що Князь Радзивілл з військами Литовськими в числі 80 тисяч, переправившись через ріку Прип'ять біля міста Лоєва, ним, Небабою, заздалегідь зруйнованого і спаленого, нападав на корпус його своїми авангардами чотири рази; але він, Небаба, завжди їх відбивав і завдавав армії Радзивілловій при переправах ріки та в інших дефілеях значних втрат, а особливо перетопив велику силу обозів з запасами в Прип'яті; але, нарешті, не мігши пересилити такого велелюддя, ухилився від нього біля міста Києва; а Радзивілл почав Київ облягати І випалив нижній його форштат, Подолом званий. Осавул Генеральний Богун, прибувши з корпусом від Слуцька, рапортував Гетьману, що він, пройшовши з корпусом до Бреста і зруйнувавши те місто і містечка Вишницю, Бобр та Інші, по багатьох баталіях з Поляками повернувся до міста Слуцька і застав коло нього в таборах і по селах великі стовпища Польських військ, посполитим їхнім рушенням зібрані, перебив їх кількоро тисяч, а останніх загнав у місто, забравши як здобич всі їхні обози, запаси і силу-силенну верхових та в'ючних коней; облягати ж місто не посмів через велелюдство військ у ньому, рахованих до 100 тисяч і з огляду на наближення Короля, який поспішає до Збаража з регулярними його військами і гвардією.

Гетьман Хмельницький опісля донесення Богуна виступив зараз з головним військом назустріч Королеві і його армії, а при Збаражі залишив писаря Кривоноса з достатнім корпусом. За два дні дороги від Збаража дізнався Хмельницький, що армія Королівська при самому Королі дуже до нього близька. Він, вибравши зараз місце зручне при містечку Зборові, вилаштував війська свої в ордер баталії: примножив піхоту свою спішеними Козаками, поставив її трьома фалангами в широку лінію, а на інтервалах, або проміжках, поміж фалангами і на їхніх флангах встановив міцні батареї, обведені глибокими і широкими ровами.

Фланги ліній були примнуті: один до болота і проведеного до нього рову, а другий до лісу, також окопаного на значну відстань. Лінія піхотна для того розтягнута і укріплена була, щоб ворог велелюдністю своєю не міг її оточити. Позаду ліній на самій середині зоставлено резерв із піхоти та кінноти, котрий міг всі слабкі ланки сікурствувати. Значна частина кращої кінноти поставлена була попереду лінії, на її лівій стороні за лісом, і начальникам її віддано наказ, коли скоро армія ворожа помине їхні дистанції і наблизиться до піхотної Козацької лінії, то відразу зробити розсипну атаку кіннотою у фланги і в тил ворожої армії і розпорошити тим увагу її і обережність на всі сторони, і щоб вона, вважаючи себе атакованою з усіх боків, не сміла прориватись за лінію. Поміж тим всім воїнам зробив Хмельницький коротке, але важливе напучування, доказуючи, що від нинішньої битви залежить все щастя і нещастя наше і всієї вітчизни нашої, в якій батьки, браття і діти наші простягають до нас руки, благаючи визволення свойого з ганебної і тиранської кормиги Польської, а мерці наші, вибиті і замучені Поляками, заклинають нас Самим Богом і вірою в Нього, од Поляків зневаженою, вимагають праведної помсти за кров їхню, неповинне Поляками пролиту і завше ганьблену. Але при тому кріпко Гетьман наказав всьому воїнству своєму, щоб ніхто під час бою не важився знести вбивчу руку на Короля і доторкатися до нього, яко до особи освяченої, сиріч помазаника Божого, але при всякій нагоді шанував би його з побожністю.

Червня 17-го, в середу, року 1649-го є тим преславним днем, котрий мусить бути завжди вікопомним в Історії Малоросійській. Він є вирішником визволення народу Руського з кормиги Польської, і в ньому закладено камінь заснування нової епохи того народу. Перед сходом сонця стала велелюдна армія Польська на видноті армії Козацької; вона численністю своєю уподібнювалась грізній тучі, що затуляє обрій і затьмарює сонце. Вершники її, виблискуючи зброєю та багатими убраннями, являли собою лиху блискавицю, що розтинає темряву нічну; а од численної кінноти здіймалася курява і підносилась вихорами аж до хмар і тьмарила зір людський, опускаючись на землю. Гетьман, роз'їжджаючи без угаву по своїх фалангах, наказував не поспішати стріляти, а підпускати ворога на найближчу дистанцію, не дивлячись на його стрілянину та поривчастість. Але щойно він наблизився близько до ліній, то відкрилась раптом стрілянина з гармат і мушкетів Козацьких, а від прихованої кінноти зроблена розсипна атака у фланг і тил ворожий. Грім стрілянини, з обох сторін учиненої, і димове кружіння, утворене од безперервних пострілів, закривали на довгий час рішенець битви; нарешті ґвалт, який зчинився всередині армії Польської, дав знати, що, робиться для заборони відходу нових військ із ліній, які в багатьох місцях розірвали свій фронт і влаштували в ньому просторі інтервали, перемішавши і розладнавши старих своїх вояків. Гетьман теє зауваживши, вислав на слабкі місця ворожі одну фалангу своєї піхоти з частиною кінноти, взятої з резерву; і піхота ця, вдаривши на розладнаного ворога списами, негайно повернула його до втечі. Ворог, що намірявся оточити вислану піхоту, був зустрінутий резервом Козацьким і змушений був теж тікати; а за тим і вся армія Польська, спершу подаючись потроху назад, нарешті зовсім побігла в замішанні, і Гетьман, залишивши на місці битви, задля обережності, одну лише фалангу, звелів всій решті військ гнати і бити ворога. Вигублення при сьому Поляків було страшне і повсюдне. Уся кіннота, яка щойно робила розсипну атаку, нападала на втікаючого ворога цілою лавою чи фронтом, і він, бувши в безладності, не міг стояти і оборонятися супроти списів, а рятувався самою втечею. Сам Король декілька разів був оточений Козаками, але до нього ніхто не доторкався і навіть нічим на нього не метав, а пропускали його з пошаною, і він кинув від себе в одну ватагу гаманець з грішми, а в другу ватагу дав золотого годинника ЇЇ командирові, котрий прийняв його, знявши з себе шапку і з великою шанобою, запевнивши при тому Короля, щоб він зволив їхати спокійно і нічим не тривожитись, бо його ніхто не зачепить, а кожен ціанує з побожністю, яко особу священну. Король, зітхнувши і піднявши руки, промовив до Старшини Козацького: «Як ошукано мене облесниками моїми, які називали вас, Козаків, грубіянами та варварами! Навпаки, бачу я у вас благородних воїнів і великодушних Християн». Погоня і вигублення Поляків тривали до заходу сонця; дороги і поле покриті були мертвими і конаючими Поляками на п'ятнадцять верстов довкола. На побойовищі пораховано і поховано їхніх мерців до 20 тисяч, і в тому числі Генерал Осолінський з багатьма іншими із вельмож і значних чинів Польських, яких поховано в одній каплиці Католицькій; як здобич, залишився розлогий табір армії Польської зі всіма обозами і запасами, вся артилерія з її парками і весь табір Королівський та магнатський з багатими наметами, сервізами та екіпажами; словом сказати: збагатили і обтяжили здобиччю тою всю армію Козацьку.

Гетьман, вернувшись з армією своєю до Збаража, послав у місто декілька чиновників Польських, взятих в полон і близьких Гетьманові Князю Вишневецькому, поміж якими був один з його рідні. Через них умовляв Хмельницький Вишневецького здати місто, яко безнадійне, і помилувати безневинний народ, що гинув у ньому. Тії чиновники, побувавши в місті, невдовзі повернулись до Хмельницького з трьома чиновниками із міста, посланими Вишневецьким. Вони, пропонуючи здачу міста, розповідали про жахливе видовище в місті: війська і народ, в ньому запертий, позбувшись людського харчу, вже більше як місяць живилися самим м'ясом кінським, собачим, котячим та мишачим; а тепер живляться всілякими шкурами та ременями і навіть їдять взуття своє ремінне; і самого Князя Вишневецького знайшли при гоєнні ним ран своїх, як живився він юшкою, з мишачим м'ясом звареною, і що сила народу вже вимерла, а решта пориваються одне одного їсти. Хмельницький негайно ж звелів одному загонові військ своїх зайняти місто, а війська, заперті в ньому, випустити з міста обеззброєними. Гетьмана ж Вишневецького зі всіма чиновниками та Шляхтою перемістити до замку і тримати під арештом до дальшого розгляду. Війська, які вийшли з міста, схожі були на щось страхітливе; вони, нипаючи по землі, являли собою самі скелети тіл людських і благали у Козаків, їжі, падаючи на землю. Хмельницький, негайно забезпечивши їх достатньо харчами, наказав значнішим із них берегти один одного, щоб вживали їжу з великою обережністю, аби раптом не об'їлись і не перемерли, і згодом відпустив їх по домах. Князю Вишневецькому запропонував Хмельницький писати від себе до Короля і послати до нього своїх чиновників, кого вибере, і щоб вони скоро повернулись з точною і надійною певністю, чого йому очікувати, миру чи війни? Сей Князь, преізлиха гнавший народ Руський і котрий завжди розривав з ним укладені мирні угоди, писав до Короля вельми переконливо, прохаючи укласти з Козаками вічний і тривкий мир, чого б він не вартував, «бо, видно, — говорив він, — ненависть наша до народу Руського перевищила міру свою, і суд Божий, певно, гонить нас, за нього помщаючись».

Коло Збаража прибув до Хмельницького син його Тимофій, повернувшись із Молдавії разом з Мурзою Кримським Тугай-Беєм. Вони обидва доповідали Хмельницькому, що недруги Господаря Молдавського Ліпули, бувши розбиті військами їхніми, Козацькими і Татарськими, в багатьох битвах і в двох головних, під Яссами та Бухарестом, розпорошені нарешті і знищені зовсім; а Угорці з Князем їхнім Ракоцієм забралися в свої границі, і Господар залишився спокійним в своєму правлінні та гідності. Наодинці відкрився Тимофій батькові своєму, що донька Господаря Ліпули Княжна Ірина хоче бути його дружиною, на що і мати її згодна; але батько тому противиться, будучи під'юджуваний Польським вельможею, одним з Потоцьких, що пропонує для одруження сина свойого, якого Ірина не терпить. Хмельницький, подякувавши Тугай-Бею за послуги й дружбу, обдарував його вельми багато і, примноживши великі здобутки, в Молдавії та Валахії нажиті, відпустив з військом Татарським до Криму, пославши з ним вдячний адрес до Хана також з багатими подарунками. До Паші Єілістрійського писав Хмельницький, що по волі Султанській і за проханням його, Паші, стосовно Господаря Молдавського все вчинено, чого він бажав, і він в своїй гідності заспокоєний і затверджений; але спротив Господаря в законному і добровільному шлюбі його прикро ображає, і він просить Пашу ретельно в тому йому допомогти. Паша відповів Хмельницькому, що не лише береться він умовити Господаря на такий пристойний і вигідний шлюб, але й доповість про те і самому Султанові, своєму господареві, і сподівається з того найліпшого успіху.

Тим часом повернулись в місто Збараж вислані до Короля чиновники Князя Вишнивецького і привезли рескрипт Королівський з повелінням Князю просити Хмельницького укласти мирний трактат і прислати для того своїх повноважних комісарів в містечко Зборів, куди вислані від Короля його повноважні: Воєвода Київський Кисіль і Воєвода Смоленський Грабовський. Тому-то від сторони Малоросійської вислані Хмельницьким на конгрес Зборівський писар Генеральний Кривоніс, Осавул Генеральний Дем'ян Многогрішний і Секретар Гетьманський Іван Виговський. Трактат Зборівський був укладений за настановами та наказом Хмельницького і повноважними з обох сторін підписаний Вересня 7 дня 1649 року; він складався з наступних статей:

1. Народ Руський з усіма його областями, містами, селами і всякою до них народною і національною приналежністю увільняється, визволяється і вилучається від усіх домагань та долеглостей Польських і Литовських на віки вічні, яко з віків вільний, самостійний і не завойований, а лише, за самими добровільними угодами і пактами до єдності Польської і Литовської приналежний.

2. Обопільна ворожнеча, помста і все неприязне, що між сими народами було, припиняється, нищиться і пускається у вічне забуття, і амністія всьому тому дається і стверджується повна і цілковита, яка служить взаємно всім трьом народам; теж і збитки, альбо втрати, війною і незлагодою спричинені і понесені кожною нацією І кожною особою, да зостаються без повороту, допоминання на вічні часи.

3. Народ Руський од сього часу є і має бути ні від кого, крім себе самого і уряду свого, незалежним; а уряд той вибирається і встановлюється загальною радою, добровільно од усіх станів, і присудом старшини і товариства, за стародавніми правами і звичаями Руськими, і ніхто їм в тому нехай не заваджає, не втручається ніяким колвек способом, ні тайним, ні явним, а найбарзій насильством.

4. Релігія Кафолічна Руська, альбо Грецька, має зупельну рівність з релігією Католицькою Польською, альбо Римською, і в справах церковних і засіданнях будь-де Митрополит Руський Київський має перше місце по Примасові Польському, а Єпископи Руські з Єпископами Польськими зарівно засідають і так ся лагодять, як здавна бувало за Короля Баторія і інших до початку в землі Руській Унії, которую до фундаменту касуємо і нівечимо, бо збаламутила вона народи, породила в них ворожнечу і окипіла безмірною кровію Християнською; а в інших народах, альбо землях Польських і Литовських, має вона підлеглість добрій волі мирян та їх шацунку; а без того ніхто її да не прийме і держати не мусить.

5. Границі Руської землі встановлюються і затверджуються від Чорного моря і лиману Дніпровського вгору на південь по ріці Дністер, а од верхів'я його до ріки Горинь, а від Горині до ріки Прип'ять, а звідти рікою Дніпром до міста Бихова, а звідти до ріки Сож і Сожем до повіту Смоленського; а межа проміж річок по твердій землі вказується по гранях сільських, альбо вяскових, і яке селище куди сходить, туди й грань належить; і ті грані розберуться і поновляться звичайними судами Підкоморськими та Комісарськими.

6. Верховний начальник і Господар землі Руської і народу того має бути Гетьман, обираний чинами і військом з-поміж себе вільними голосами, а посторонньому альбо інакше посталому не бути нікому ні в яку пору. Достоїнство Гетьмана Руського має рівність зупельну з Гетьманами Коронними і Литовськими, а війська вільно мати йому реєстрового в полках, поповнюваних від товариства, 40 тисяч, а охочекомонного і Запорозького скільки набереться; і Козаки реєстровії судом і послушенством повинні полкам і командам їх, допоки козакують і стоять в реєстрах військових; а по вислузі вертаються під право своє Шляхетське і тому коритися хай починають, як і все посполитство має судитися і розбиратися кожен стан за своїми стародавніми правами й артикулами, і ніхто їх ні в чому нехай не неволить ані привласнює, опріч долеглостей, правами встановлених.

7. Мир і тишину в народі Польському з народом Руським уставуємо вічні і незрадливі під клятвою анафеми і арафеми, порушника і зрадника людського. А оборона отчизни кожному народові єсть вільна, і заводця з них сам за себе стоїть, а іншого не приневолює; і поміч між державами належить до злагоди правління народного і загальної поради. А інакше вільно буде кожному воювати альбо нейтрал тримати, і ніхто за те не дорікає, ні помстить під клятвами вищереченими, теж і союз, альбо протекція, народу Руського з народом Польським і іншим підлягає до поради і присуду зупельного од народу, якому в Речі Посполитій вважатись третьою республікою.

Одержавши Гетьман Хмельницький мирові статті через своїх комісарів, очистив зараз всі міста і села Польські, займані військами його поза визначеними за трактатом межами, і війська всі розпустив по їх квартирах і житлах, а сам вирушив із штатом своїм і гвардією до міста Києва, щоб принести Богові вдячні молитви за даровані Ним перемоги і відновлення миру та спокою народного. До міста вступив Гетьман 1 Жовтня з тріумфом при пострілах гарматних з валів і церковних дзвонах; а народ і урядники його, Гетьмана, зустріли з виявленням найживішої до нього вдячності та свого повного вдоволення. По відправі молебнів у всіх церквах і монастирях Київських повелів Гетьман те саме вчинити і по всій Малій Росії і, поживши в Києві два тижні, переселився на життя до міста Чигирина. Трактат Зборівський опісля ратифікації його Королем Яном Казимиром опубліковано по всій Малоросії і записано всюди в книги судові і урядові Березня 8-го дня року 1650-го через Осавула Генерального Многогрішного, Полковника Брацлавського Нечая і Секретаря Виговського.

У Травні місяці 1650-го року прибули до Гетьмана Хмельницького в Чигирин чужоземні посланці од своїх володарів з вітанням його в Гетьманському достоїнстві, побільшеному значними воїнськими набутками і Зборівським трактатом, що визнав його і народ Руський вільним і ні від кого, окрім самих себе, не залежним. Тими посланцями були: від Султана Турецького Осман Ага з Пашею Сілістрійським Узук Амієм і багатьма значними Турками; од Царя Московськогр — Радник його Князь Василій Бутурлін з багатьма Боярами і, нарешті, від Короля Польського і Речі Посполитої Канцлер Князь Любомирський з Воєводою Киселем і багатьма іншими. Посли Турецькі піднесли Гетьманові від імені їхнього Імператора булаву, саджену каміннями і перлами, шаблю булатну дорогої ціни і дулейман, схожий на мантію з горностайними облямівками та сорок мішків срібних Турецьких левів у дар війську: і всі ті дарунки були в паперових мішках і чохлах, покритих шовковою матерією з золотими і срібними квітами. Послами Московськими піднесені подарунки, складені в дорогих хутрах соболиних та інших і в косяках різної парчі та матерії, зложені в кулі рогожані, а скарб, присланий для війська, в бочечках, загорнутих рогожами. Од сторони Польської виставлено в подарунки декілька поставів дорогих сукон та декілька десятків дорогих ретязів та килимів, а скарб для війська покритий дорогими килимами.

Посли тії були на аудієнції у Гетьмана. Опісля звичайних поздоровлень та вітань пропонували кожен од своїх володарів і народів дружбу свою і союз до нього, Гетьмана, і народу Руського, а задля вічного їх утримання намовляли Гетьмана з народом до себе в протекцію на таких засадах, які спільними угодами встановлені будуть, причому першим пунктом поставиться затвердження Гетьманства спадкового в потомстві і фамілії його, Хмельницького. На теє Гетьман сказав послам рішуче: «Союз і дружбу я готовий тримати зі всіма народами і ніколи їх не знехтую, яко дару Божественного і всьому людству пристойного; вибирання ж народом протекції, коли вона йому потрібна буде, залежить від його доброї волі, спільної поради та вирішення; а від спадкового володіння народом сим моєю фамілією в якості Гетьманів я рішуче одмовляюся і того вічно уникати буду, яко противного правам і звичаям народним, за якими вони керовані бути повинні вибраним з-поміж себе всіма урядниками і самим Гетьманом. І я, відновивши в них права тії з пожертвуванням великого числа воїнів, од них же вибраних і кровію своєю права ті скріпивших, вельми совіщусь і соромлюсь помислити навіть про їх порушення». Гетьман, скоро по прибутті в Чигирин посланців чужоземних, наказав всім урядам і містам Малоросійським, щоб від чинів і народу прибули до нього в Чигирин на сейм Генеральний всі депутати, вибрані за, прикладом раніше посланих до Варшави на сейм вільний, а окремо повелів від полку прислати по три депутати чиновних і по чотири із Козаків. Сим зібраним депутатам і всім чинам Малоросійським оголосив Гетьман грамоти чужоземних Дворів, їхні дарунки та скарб і наостанку запрошення, або заклик у протекцію. Чини і народ Малоросійський, побувши 268 років в поєднанні з Польщею і 66 заодно з Литвою, скуштували і наситились занадто вольностями та свавільствами тамошніми, себто доброго і лихого навику, а урядники і чиновники тутешні і того більше заразилися властолюбством і присвоєнням собі начальства і непідлеглості. Тому першою була незгода їхня на всіляку протекцію і підлеглість іноземну, а і поготів бачити у себе спадкове Гетьманство, пообіцяне Хмельницькому посланцями чужоземними од їхніх володарів. Гетьман з клятвою змушений переконувати їх, що «запропоноване йому спадкове правління тоді ж таки ним відкинуто, і він на нього ніколи не погодиться, яко на найнебезпечніший камінь, на котрий всі падаючі розіб'ються і встати не зможуть, і що він більше од них знає, яко постарілий у справах політичних, якому саме урядові в народі Малоросійському бути належить. А що йдеться про протекцію, то вона нам не лише корисна, але майже неминуча, і розсудлива людина або досконалий політик з першого погляду запримітить, що саме положення землі нашої, відкритої з усіх сторін і незручної до укріплення, робить з нас гралище невідомої долі і сліпих випадків. Коли ж звабили і пихи додали вам численні та великі перемоги наші над ворогом і набута через те слава майже всесвітня, то знайте, друзі і браття, що це працював собі більше ентузіазм народний, подвигнутий незвичайною жорстокістю Польською і крайньою таки журбою і надривом народним; і стільки при тому здобули ми слави, скільки ж нажили тим і заздрісників, котрі при всякій нагоді, а інколи і зумисне, задля власної безпеки і обережності своєї, не минуть випадку засіяти в нас плевели або беруть нас на спит і пробують нас, як лікарі іспитують недужих своїх, мацаючи пульс. І, певно, не завжди такими будемо, якими були і є, себто непереможними, чого жоден народ собі присвоїти не насмілиться, не одринувши Провидіння Божого, котре одне всім рахує, того скріплює та підносить, а іншого розслаблює та зводить долу, залежно від гідності та заслуг народних, а найпримітнішою в поразках його є гординя і зарозумілість народів».

Чини і депутати, заспокоєні і схвильовані промовою Хмельницького, почали було міркувати про протекцію і вибирати її між держав, які прислали своїх посланців. Одначе Польську з першого разу одностайно відкинули, про решту розмежувались думками, але на жодній не зійшлися. Старші з них разом із Гетьманом погоджувались на пропозицію Московську, яко до народу єдиновірного і єдиноплемінного; але молоді вельми їм противились, доводячи через партизанта свойого і оратора Осавула Генерального Богуна, що «в народі Московському владарює найнеключиміше рабство і невільництво у найвищій мірі і що в них, окрім Божого та Царського, нічого власного нема і бути не може; і людей, на їх думку, створено нібито для того, щоб в ньому не мати нічого, а лише рабствувати. Самі вельможні та бояри Московські титулуються звичайно рабами Царськими, і в просьбах своїх завжди пишуть вони, що б'ють йому чолом; стосовно ж посполитого народу, то всі вони вважаються кріпаками, начебто не від одного народу походять, а накуплені з бранців та невільників; і тії кріпаки, або за їх назвою, крестьяни обох статей, себто чоловіки та жінки з їхніми дітьми, за недовідомими у світі правами та привласненнями, продаються на торжищах і в житлах од власників і господарів своїх нарівні з худобою, а незрідка і на собак вимінюються, і продавані при тому мусять бути ще зумисне веселими і виказуватися своїм голосом, добротою і знаннями будь-якого ремесла, щоб через те скірше їх купили і дорожче заплатили. Словом сказати, з'єднатися з таким неключимим народом є те саме, що кинутися Із вогню в полум'я».

Духовенство Малоросійське в переважній частині було навернене з Уніатства і тому потайки вельми жалувало за втраченою своєю владою над народом, поданою було їм Поляками і близькою до рабства, і тому сплело безглузду байку стосовно посольства Московського і всіх інших, і протопоп Черкаський Федір Гурський, що був серед них на зборах і що був вшанований у народі як видатний богослов та проповідник, взявши текст зі святої Євангелії, зловживаючи ним у найдавнішому порівнянні, говорив на зборах, що, «як, мовляв, від трьох царів та волхвів піднесені немовляті Христу дари: золото, ладан і мирна знаменували буття ї страждання Його на землі і повернення на небеса, себто золото означало Царя, ладан — мерця, а смирна показувала Бога, то так і ції дарунки, піднесені од Царів народові, знаменують, чим вони вдягнені або вкриті, в тому буде жити або вкриватися народ, ними зваблений, наприклад: дари Польські складаються з сукон, покритих килимом, то буде і народ, що з Поляками житиме, ходити в сукнах і мати килими; Турецькі дарунки одягнуті і покриті папером і шовком, то і народ, що з ними житиме, буде спроможний вдягти на себе шовкові та паперові матерії; а Московські дари суть всі в рогожах, то неминуче і народ, живучи з ними, доведений буде до такої вбогості, що вбереться він в рогожі і під рогожі. І ці висновки суть вірні і перевищують всіх оракулів у світі».

Байка та подіяла найбільше на депутатів найпростіших, на всіх Козаків: вони підняли одверте ремстування і галас проти Хмельницького, «називаючи його запроданцем та зрадником вітчизни, підкупленим начебто послами, і що вони, визволивши себе з кормиги Польської з пролиттям великої крові і пожертвуванням премногих тисяч братії, що наложила головами своїми за волю отчизни, знов запродуються в неволю добровільно і віддаються такому народові, котрий не подав їм жодної допомоги в найлихішу їхню годину, не подав навіть води промити кривавих уст наших, і ліпше нам бути у безперервних війнах за свободу, ніж накладати на себе нові ланцюги рабства та неволі. Та і кому із сусідніх народів можна віддатись без жаху і трепету? Одні з них безнастанно гнобляться бусурманством, що не терпить відкритого Богослужіння Християнського у власній їхній землі; інші торгують власною братією своєю і, не дивлячись на одновірство та однокровство, продають один одного безсоромно і без докорів сумління. А вір у них стільки, скільки слобід, а в них домів, а нерідко і в одному домі декілька їх вміщається, і одне сімейство від різновірства не може разом ні жити, ні їсти з одного посуду, а вся віра складається у них в розборі образів і хрестів, і хто з них кращий, той і є достойніший до почитання і сильніший до помочі людської; для Бога ж, Творця всіх і Господа, невідомо, що у них зостається. Отож коли з таким народом об'єднатися нам, то або вони нас розпродадуть поодинці, або переморять на вулицях своїх і розпуттях, бо ніхто з них не пустить в дім свій ніякого нашого перехожого, а паче з тютюном, уживання якого вважається у них страшним гріхом, смертним гріхом і єдиним людським гріхом у всьому світі».

Гетьман, заспокоївши ремствування зборів повторенням клятв своїх, що «він ніколи не мав у думках і мати не буде наміру приневолювати їх до пошкодження прав своїх і вольностей і радив лише, із щирості своєї до них і спільної вітчизни, поставити себе на міцних ногах надійним союзом і об'єднанням з іншим народом, чого всі впорядковані Держави завжди шукають, а нам особливо того потрібно з огляду, як я вже казав, на положення землі і новину стану нашого», і по тому розпустив збори по домах, і сейм на тому скінчився.

Посланців чужоземних віддарував Хмельницький пристойно за їхні дарунки і, відписавши на грамоти зі всією ввічливістю і вдячністю своєю за привітання і заклики Монархів, дав їм прощальну аудієнцію і на ній запевнив кожного зокрема у повсякчасній відданості своїй до їхніх Монархів і постійній приязні до народів; і що при тому він всемірно дбатиме про поєднання з ними і свого народу, як пройде в ньому перший осоружний до протекцій жар, породжений обридливим тиранським над ним правлінням Польським, котре і вві сні їм ввижається і діє на них, немов якесь потворне страховище.

Господар Молдавський Ліпула в Квітні місяці року 1650-го прислав до Гетьмана Хмельницького через Боярина Молдавського Морозія листа, погоджуючись в ньому віддати доньку свою Ірину за дружину синові його Тимофію і пояснюючи при тому, що він завжди бажав того шлюбу, але на перешкоді до того була йому тривала війна Хмельницького з Поляками і погрози тамошнього значного вельможі Потоцького, котрий давно бажає шлюбу доньки його зі своїм сином, а родина Потоцьких кермує майже всім урядуванням Польським. Але тепер, бувши він, Ліпула, зовсім певний щодо мирного спокою, а особливо маючи листа од Двору Турецького і дозвіл на шлюб сей самого Султана, його господаря, який запевняє про свою на всі випадки опіку, сповіщає Гетьмана про неодмінну згоду на той шлюб і просить прислати сина свого до нього в місто Ясси з достатнім, одначе, конвоєм, щоб з боку Потоцьких не вчинено було якого ворожого замаху, бо він від розвідників своїх довідався, що на межі Буковини зібралась чимала ватага Польських гультяїв, або волонтерів, під проводом молодого Потоцького. Гетьман, відправивши сина свого в Молдавію з пристойним почетом і достатньою охороною зі своєї гвардії, вислав слідом за ним п'ятитисячний корпус Козацький під виглядом прикордонного роз'їзду. Але як тільки молодий Хмельницький під містом Могилевом переправився через ріку Дністер і наближався до міста Сороки, корпус Польський, вийшовши з байраків та садів, атакував його з усіх сторін і змусив штат і конвой Хмельницького зійти з коней, забратись в церковний цвинтар і там відбиватись, полишивши весь свій обоз з багатством на поталу Полякам, котрі, радіючи з такого успіху, почали були обоз грабувати, а Гетьманича тим часом штурмувати на цвинтарі з наміром перебити всіх обложених до єдиного і не випустити вістуна, щоб про таке лиходійство не вийшло назовні. Але корпус Козацький, котрий пильнував весь час похід Гетьманича, оточив Поляків зненацька і, вистреливши по них з мушкетів, ударив списами і всіх майже до одного переколов; біля десяти Поляків і сам молодий Потоцький пробились було через лави Козацькі і втекли в поле, але, заваливши міст на річці, Потоцький втопився у воді, а решту, що загрузла на берегах в урочищі «На батозі», перебито; і мерців Польських поховано до чотирьох тисяч чоловік, а після того побоїща весілля Гетьманича в Яссах справлено, і він вернувся з дружиною до Чигирина. Гетьман потім скаржився на Потоцького Королеві про злодійський напад на весілля сина його, добровільно і законно переведене, а Потоцьким зневажене з великою втратою людей і значних сум, але при тому й вибачався Гетьман, коли щось неприємне сталося між весільними і нападниками на них, то благоволено було б приписати теє звичайним в таких випадках трактаментом і бенкетом, на яких .не без напилих буває. Король хоча на листування таке і не відповів Хмельницькому, одначе пригода весільна була першим кроком до нової війни.

Молодий Хмельницький недовго користався своїм одруженням. Міністерія Польська підбила Радулу, Господаря Мултянського, і Ракоція, Князя Угорського, зігнати тестя його з правління Молдавського, і він мусив був рушити з військом Козацьким, щоб поновити тестя на колишньому становищі. Похід той споряджено дуже скоро, і так само скоро завершено з бажаним успіхом. Війська Мултянські і Угорські всюди були розбиті і розпорошені, і сам Господар Мултянський був убитий під Бухарестом, Молдавського Господаря поновлено в його гідності, і війська Козацькі здебільшого розпущено в свої границі, а при Хмельницькому лишився один полк Корсунський з полковником Мозирою. Та коли він, супроводжуваний тещею і дружиною своєю, проходив тим полком прикордонною стороною Молдавії з Мултянією, повертаючись також в свої границі, то на шляху, недалеко міста Єочави, оточили його великі юрми військ Польських і Мултянських разом з бунтівниками Молдавськими, незадоволеними своїм Господарем, які і зібрали знов Мултян і Поляків, знаючи про малі сили Хмельницького. По короткому герці вступив Хмельницький до міста Сочави і в ньому замкнувся в очікуванні прибуття своїх військ, за якими він післав уночі надійного гінця. Укріплюючи місто, оглядав він при тому його найважливіші місця, і в той час вистріленим од ворога гарматним ядром одірвало йому руку аж по плече, і він помер за кілька годин. Війська Козацькі поспішили до міста на другий день смерті Хмельницького, розбили ворога до ноги і весь табір його забрали; але, замість визволення, прийняли з міста тіло Хмельницького і припровадили його разом з дружиною і тещею до старого Хмельницького, котрий, побачивши тіло сина свого, близький був до відчаю відомого Царя Егея, що кинувся в море при появі на ньому чорних знамен сина свойого. Плакав Хмельницький невтішно і довго за тим сином своїм, втіленням всієї його надії, котрий, при його доброму вихованні та високих обдарованнях, доволі привчений ним був до справ політичних та військових; а поховав він його в Суботівському своєму монастирі, в мурованій церкві.

Воєвода Київський Адам Кисіль, що походив із давньої руської родини Святольдів, відомих з історій од року 1128-го між Князями Руськими, і з ним судді повітові Проскура, Волович і багато Інших, також виходців із Руських пород, навернених в Католицтво і Польське Шляхетство, скоро по опублікуванню в Малоросії Трактату Зборівського і влаштуванню меж та урядів первісних свого краю, прибули до міста Києва в надії дістати родові свої маєтки, війною відібрані, і почали домагання свої до Гетьмана і Малоросійського трибуналу, доказуючи, що вони неважливою одміною у вірі, яка од важливих обставин склалася, і службою їхньою в Польському Королівстві втрачати родових маєтків не повинні ні за якими законами і що вони можуть з них також одправляти службу і в Малоросії, як одправляли її в Польщі, Гетьман після розгляду і присуду Трибуналу дозволив був прохачам вступити у їхні володіня з присягою їх на вірність служби Малоросійській своїй вітчизні. Але збунтовані проти того Київські, Білоцерківські і Переяславські Козаки, підмовлені Суддею Гуляницьким і Полковником Миргородським Гладким, вигнали всіх тих пошуковців із селищ Малоросійських і багатьох з них перебили і пограбували, від чого і сам Воєвода Кисіль, повернувшись із Польщі, скоро після того помер. Гетьман, сприйнявши вчинок сей за злочин вельми тяжкий, звелів провести розслідування карному трибуналові спільно з військовою Комісією і винуватців судити по законах. Судилище теє, ствердивши головними винуватцями Гуляницького і Гладкого, присудило їх до страти, і Гладкому втято голову, а Гуляницький втік і сховався в Молдавії з трьома Старшинами від війська; решту ж Старшин і багатьох з товариства і рядових Козаків покарано киями, в'язницею і утриманням закутими при гарматі. І хоча таким чином доволі покарано за вбивства і кривди чиновників Польських і багато з відшуканих пожитків їм повернуто, але Поляки визнали вчинок той другою причиною до війни. Козаки означених полків, обурившись явно проти Хмельницького, що він Полякам підхлібствує, а їх безвинно переслідує, вийшли чимало з родинами зі своїх осель і збройною рукою прийшли в низ ріки Дінця і тамо поселились, де склали так званий Рибинський Слобідський полк.

Хан Кримський з Мурзою своїм Нагайбеком 11-го Листопада 1650 року прислав до Гетьмана Хмельницького Турецького Агу НурадІна з листо своїм і пропозицією з боку Султана, пропонуючи Хмельницькому з народом Малоросійським об'єднатись з Портою Турецькою в протекцію Султанську на найвигідніших умовах і кондиціях, які лише він вибрати і присланому Азі поручити може для донесення і затвердження Султанові. Хмельницький, прийнявши посланців з особливими дружніми почестями і пригощаннями, відхилив, одначе, пропоновану протекцію до часу, вияснюючи, що народ, ним керований, не розташований поки що ні до яких протекцій, побоюючись, щоб не нажити тим заздрісників і не розпалити нової війни, з якої не зовсім одужав, і що він завше дбатиме, щоб прихилити народ на їхню користь. Посланці тії, не маючи успіху в першій їхній пропозиції, намовляли Гетьмана на другу, умовляючи його йти війною з Ханом на Царство Московське, якому оголосить Султан війну за завоювання Царями Московськими Татарського Астраханського Царства, і коли воно Порті і Хану тією війною буде повернуто, то йому, Гетьману, виділена буде частина завойованого з прилеглих до Малоросії областей Московських або Татарських. Остання пропозиція посланців для політичних видів Хмельницького йому надзвичайно припала до смаку, і він, передбачаючи нову неминучу війну з Польщею, сподівався прив'язати до себе необхідністю в ній самого Хана Кримського з кращим від попереднього успіхом. Тому оголосив він посланцям довірчо, що по закінченні з Польщею наступної війни, яку вони з найменших причин і більше від заматерілої злоби своєї на Малоросію розпочинають, він буде готовий на всі Султанські і Ханські пропозиції. А коли ще з дозволу Султанського і Хан Кримський благоволить зробити в ній йому підмогу, то і ті перепони, котрі між одновірцями поставляться самою релігією і забобонами народними, набудуть дозволеного виду вступитися за союзника і його інтереси, що вважаються в таких випадках спільними, взаємністю схваленими. Посланці, бувши такими запевненнями Хмельницького задоволені, відбули од нього втішені, а Гетьман, обдарувавши при тому їх щедро, писав через них Ханові про приязне своє до нього ставлення і про відбуту з посланцями нараду, прохаючи Хана обнадіяти його зі свого боку допомогою своєю в конечній потребі супроти Поляків.

Хмельницький, відправивши від себе посланців тих, писав зараз до Царя Олексія Михайловича таємно, повідомляючи про все, що сталося у нього з посланцями, і про нову наступаючу з Поляками війну і просив при тому Царя пильно йому в тій війні пособити або принаймї вчинити військами своїми диверсію на Смоленщину і Білорусь і тим показати Малоросіянам і їхнім військам прихильність свою на їх користь і захист, котрим вони надмінно подвигнуті будуть на відданість йому, Цареві, і його народові для вічного з ними єднання, і слугуватиме вона, так би мовити, завдатком до майбутніх договорів та угод. Цар, подякувавши Хмельницькому за його дізнану до нього і його народу пильність і нові вісті, обіцяв учинити йому прохану поміч відправкою військ своїх до Смоленська і на Білорусь без оголошення, одначе, Польщі формальної війни, аби не вславитися нахабним порушником миру і уложених на нього попередніх трактатів без слушних на те причин, а зробить ту висилку військ своїх під титулом союзних зобов'язань, коли тільки не завадять тому прикрі чутки, що надходять з Астрахані та інших міст низових, в яких з недавньої пори почало щось недобре ворушитись.

Хмельницький, висновуючи із запевнень настільки невизначених марну для себе надію, став готуватися до оборони власними силами народу Малоросійського, і колишні двадцять полків укомплектував і склав сорок тисяч реєстрових Козаків; але число їх в кожному полку визначено нерівне, а дивлячись на становище сіл та числа в них родин Козацьких, що зазнали втрат виходом частини з них до Слобідського Рибінського полку. І так склалося: полк Київський при Полковнику Антоні Адамовичу — в 1200 Козаків; Чернігівський при Полковнику Мартині Небабі — в 1200; Сіверський при Полковнику Якові Коровці — в 1200; Канівський при Полковнику Семенові Павицькому — в 3000; Переяславський при Полковнику Федорі Лободі — в 2000; Черкаський при Полковнику Іванові Воронченку — в 3000; Чигиринський при Полковнику Федорі Якубовичу — в 3000; Уманський при Полковнику Йосипові Глуху — в 3000; Корсунський при Полковнику Лук'яну Мозирі — в 3000; Брацлавський при Полковникові Данилові Нечаю — в 2000; Калницький при Полковнику Іванові Фе-доренку — в 2000; Кропив'янський при Полковнику Фі-лоні Дженджемі — в 2000; Острянський при Полковнику Тимофію Носачу — в 2000; Миргородський при Полковнику Максиму Тарані — в 3000; Полтавський при Полковнику Мартині Пушкаренку — в 2000; Гадяцький при Полковнику Сергієві Бухалу — в 1200; Ніжинський при Полковнику Прокопі Шуменку — в 1200; Лубенський при Полковникові Дмитру Кривоносі — в 1200; Прилуцький при Полковникові Федору Киселі — в 1200 і Вінницький при Полковникові Петрові Стягайлу — в 1600 Козаків. Понад означені реєстрові полки мав Хмельницький гармашів з артилерією та її обладунками під керівництвом Віцеобозного Генерального іноземця Фрідргана 4550 та чужинців при них в чинах старшинських, що рахувалися майстрами, 47 чоловік. Волонтерів, розподілених тоді на п'ятнадцять охочекомонних полків, раховано в 14500 чоловік та військ Запорозьких було напоготові 12 тисяч. А всього мав Хмельницький готового війська сімдесят одну тисячу з лишком, і в тому числі постійної піхоти між реєстровими Ккзаками було двадцять тисяч, навчених усім тодішнім піхотним шикам та маневрам, а при потребі множилася піхота спішеними реєстровими кінними Козаками, навченими батавою і всьому при тому потрібному.

Прикордонні з Польщею Козаки, а особливо ті, що проживали околицями і куренями понад ріками Стиром, Случем, Прип'яттю і Сожем, передбачаючи нову війну з Поляками, що наближалася, вибралися із своїх осель під проводом переходу їх всередину Малоросії, аби не терпіти руїн пограничних, але, проходячи подалі, дістались до річки Дінця і поселились поблизу раніше прибулих Рибінських поселенців, утворивши із себе другий Слобідський полк, названий Ізюмським, а вихід сей учинили вони під час комплектування в полки реєстрових Козаків. Тому Гетьман велів перевести по всій Малоросії нобілітацію, або перепис, в Козаки, і учинено теє із вільних військових і міських мешканців, що служили за попередніх воєн волонтерами, Запорожцями і в охочекомонних полках і подали на теє достатні свідчення; а інших жодних мешканців до того перепису не допущено, і перепис той в Козаки строго контролювався, і треба було мати для того природне походження або докази на заслуги; бо стан і породу Козацьку визнавано за гідність Шляхетську. Тому і тих, новопереписаних у Козаки, наказами урядів ухвалено записати в компути Козацькі і привести на те до присяги, рахуючи їх надалі поруч з іншими Козаками і в одній з ними Шляхетській гідності. Поза всім тим на компутах і переписах Козацьких видно біля деяких прізвищ нотатки, що вони походять із нововписаних Козаків. І так несправедливо дехто робить висновки, що в Малоросії начебто вільно було переходити із Козаків у мужики, а з мужиків у Козаки згідно волі кожного.

Мир в Малоросії з Поляками згідно трактатів Зборівських тривав щось коло року. Поляки зламали його найпїдлішим і найбезсоромнішим чином. Вони, не оголосивши за загальним народним правом формальної війни ані причин, що до того їх спонукали, напали зненацька вночі на корпус Брацлавського Полковника Нечая, що стояв табором біля містечка Краснопілля, і розбили його вщент в 7-й день Липня 1650 року. Осавул Генеральний Богун, почувши про поразку Нечаєву, переправився негайно через ріку Буг і напав з корпусом своїм на Поляків в ту саму пору, коли вони святкували перемогу свою над Козаками і тріумфували в таборі переможених. Убивство над ними вчинено жорстоке і без ніякої пощади, як над підлими хижаками, а не над військами Європейськими, і коли вони благали пощади, або, по-їхньому, згоди, то відказувано їм: «Згода воїнам, а кара зрадцям!» Врятувались від убивства лише ті, що розсипались врозтіч і куди хто втрапив, а обидва табори, Польський і Нечаїв, з усіма обозами, запасами та артилерією зостались на місці, яко здобич Богунового корпусу, який і поховав і тіла убитих Козаків і Поляків, і нараховано було останніх 3719 чоловік, і в тому числі Полковник Польський Казимир Каневський.

Гетьман Хмельницький, повідомлений бувши од Богуна про розпочаті Поляками ворожі дії і про бувші з ними бої, відрядив зараз на підмогу корпусові Богуновому інший Козацький Корпус під командою Полковника Глуха, а до Хана Кримського послав нарочного гінця з протестом проти нагло розпочатої Поляками війни і з проханням прислати до нього помічні війська, згідно Із учиненою з посланцем Нагайбеком угодою, котру він, Хан, затвердив. Хан відповів Хмельницькому, що він з військами його на поміч йому готов, але, за певними урядовими обрядами, мусить доповісти про те Султанові, а діставши від нього резолюцію, з присилкою військ своїх він не забариться, а може бути, і сам на допомогу йому прибуде, коли не завадять якісь надзвичайні справи, а паче з боку Московитян, котрі на кордонах своїх супроти Криму роблять укріплення та військові приготування.

Осавул Богун, підкріплений Полковником Глухом, вирушив од Краснопілля вперед переслідувати Поляків у їхніх межах, і 18-го числа Липня відкрився їхній табір біля містечка Купчиці, при Вознесенському монастирі. Війська Польські були під командою Польного Гетьмана Потоцького, при якому був за волонтера і юний Собієвський. Вони окопались під монастирем по самі вуха. Богун намагався різними маневрами вивести Поляків у поле на відкритий бій, але успіху в тому не мав, бо тримались вони окопів своїх, не висовуючи голови. Богунові не лишалось інших способів вигнати Поляків з табору, як лише зробити на нього формальний приступ. Але кмітливість його відкрила для того найвигіднішІ шляхи, і він 21 Липня, розділивши корпус свій на три частини, повелів двом з них приступити з двох боків до табору Польського на світанку і робити фальшиву на нього атаку, лежачи на землі, а третій частині, з добірних Козаків утвореній, підповзти до монастиря і заволодіти ним за всіляку ціну. Та колона під час утвореної від фальшивих колон стрільби і навмисного ґвалту пробилася до монастиря і здобула його дуже вдало, а по зробленому нею сигналу наблизились до неї і дві інші колони, і витягнутою на монастирські будівлі артилерією вчинено всередину табору сильну стрільбу на Поляків, і вони, не змігши через це діяти своєю артилерією, розставленою при окопах, приступили були до монастиря з самими шаблями і карабінами, але їх зустрінуто і перекинуто мушкетами і списами Козацькими. Відступ їх назад, всередину табору, супроводжувався також списами від Козаків, і вони повернені були в тил величезними купами; решта врятувалась втечею через свої окопи з тим лише, що при собі мали, а обози їхні з усіма запасами та артилерією зостались в таборі і були багатою здобиччю Козакам та їхній старшині. Убитих Козаків поховано урочисто в монастирі, і їх нарахували 1715 чоловік, а Поляків загорнули землею в їхніх же окопах і нарахували 9 674 тіла.

Осавул Богун, звітуючи Гетьманові про славетну свою над Поляками звитягу, доповідав при тому, що через спійманих ним «язиків» і Польських шпигунів, Жидів, дізнався він про великі сили Польські, що йдуть із середини Польщі на місто Слуцьк під командою Князя Четвертинського, і що потрібна йому підмога в самих людях, а артилерії і запасів у нього більш ніж досить. Гетьман приписав Богунові в резолюцію, аби він у вигідному місці очікував прибуття його з військом, а сам би не відважувався нападати на такого численного ворога, щоб не бути ним розбитим і щоб недруг з того не куражився, бо, мовляв, окуражений Поляк загонистіший від усіх диких коней Татарських. Тим часом надходили чутки до Гетьмана, що Князь Четвертинський, впавши в границі Малоросійські з численною Польською армією, продовжує тут похід свій по системі варварській, або за планами колишнього дикого завойовника Татарського Батия, і що спалює всі села Малоросійські і знищує мешканців тутешніх без всіляких причин і потреби, а творить саму лише пустелю, нікому не корисну. Гетьман, поспішаючи з головним військом своїм супроти Князя Четвертинського, зійшовся з Богуном в околиці Житомира і повелів йому, пройшовши попереду армії

Польської, зробити розголос по селах, що він лише один з корпусом своїм розвідує про армію ворожу і відходить від неї набік, не будучи спроможним їй протистояти. Він насправді, повернувши вбік і розташувавши табір свій у вигідному місці, укріпив його найкращим чином і вичікував на себе ворога за призначенням Гетьманським, котрий розташувався в близькому, але закритому від нього місці і навідувався через роз'їжджі команди про рухи ворога. Ґвалт людей і рев худоби, що тікали в ліси та інші сховища, і пожежі з димами, що знялися над селами, сповістили про наближення армії Четвертинського. Богун вислав негайно загін добірної кінноти проти його армії і велів їй, нападаючи на авангард ворожий, віддалятись від нього назад, до свойого корпусу. Такими маневрами ворог був приведений до самого табору Богунового корпусу, і він, втямивши з першого позирку його малість, без подальших обдумувань негайно напав на табір з усіх сторін, звідкіль тільки міг. Учинена з обох боків стрілянина з гармат і мушкетів і дим, що від того піднявся, доволі зайняли і сповили побойовників. Гетьман, сього лише і вичікуючи, виступив зі всіма силами своїми із закритого місця, ударив з тилу і у фланг ворогові і поставив його проміж двох огнів. Ворог, повертаючись назад для оборони, звичайно, був у замішанні від того і втратив лад. Богун, не спускаючи очей з супротивника і запримітивши його безлад, негайно випустив з табору свою піхоту зі списами і вдарив на замішану піхоту ворожу, не даючи їй очуняти і перешикуватися. З Гетьманського боку вчинено те саме, і ворог, збившись юрмами без усякого ладу, відступав задом, сам не знаючи куди; кіннота ж їхня, відчувши неможливість оборонити піхоту, пустилась відкрито втікати, а кіннота Козацька кинулась її гнати. Поразка ворога була довгою і вельми згубною. Піхота, побачивши себе полишеною кіннотою і головними начальниками, почала кричати згоду і, кидаючи мушкети свої, ставала на коліна і просила пощади задля найсвятішої Панни Марії. При тому великому імені усе вбивство негайно припинено, і все затихло. Залишена решта піхоти Польської оголошена полоненою, і її нараховано 7 346 чоловік, і в тому числі 32 офіцери, а проміж ними значний, Корибутом званий; та приведено кіннотою 13 чоловік полонених офіцерів, узятих на погоні, а забито й поховано на побойовищі і на полях 17 139 чоловік. Відбулася та битва 13 Вересня, в середу, де і Козаків убито з їхніми старшинами 2 173 чоловіки. Всі обози і запаси Польські і вся їхня артилерія, з 63 гармат складена, дісталася, яко здобич, Козакам, а полонених Польських відіслав Хмельницький в дарунок Ханові Кримському, щоб одержати за них викуп, і дістав від нього звістку, що війська його прибудуть з ним на допомогу Хмельницькому наступної весни.

Гетьман, здобувши таку славетну звитягу над Поляками, не був нею втішений, бо оточуючі його юрмами родини Козацькі та всіх інших мешканців Малоросії, зібравшись з численних осель, спалених і сплюндрованих Четвертинським, приводили його до сліз. Вони волали до нього про поміч, а він не відав, чим такому велелюдству пособити, а надто під близьку зимову пору. І так, забезпечивши їх достатніми харчовими припасами, добутими кіньми та волами, а найбідніших і грішми, звелів їм іти на зимівлю в селища Гадяцького і Полтавського полків, а навесні селитися вгору по ріках Сулі, Пслу та Ворсклі, на Малоросійських, так званих Булавинських, землях, про наділення якими дано в ті полки від Гетьмана наказ. І сії вихідці, оселивши в тих місцях численні слободи, заклали основи трьох Слобідських полків: Сумського, Охтирського і Харківського, котрі, примножившись іншими Малоросійськими вихідцями, дійсно створили ті три полки. І були полки сії з іншими такими ж полками під неодмінним командуванням Гетьманів та урядів Малоросійських і на всьому праві і привілеях Малоросійських аж до часів пригоди Гетьмана Самойловича; а з тої пори Полковники тамошні, забажавши ліпше бути кожному з них маленьким самовладним Гетьманом, ніж великому Гетьманові коритися, просили од двору Царського, або, краще сказати, від Князя Голіцина, котрий всім тоді керував, кожен собі особливі права, вилучені з підпорядкованості Малоросійської. Землі ж, під сими полками зоставлені, називались тому Булавинськими, що належали вони булаві Гетьманській і на них утримувались завжди Гетьманські кінські і скотські, також заводи і табуни волові та кінські всієї Малоросійської артилерії і тут же табуни полкових артилерій Гадяцького, Полтавського та інших найближчих, і тому були на них численні хутори з мешканцями, згодом приписаними до тих полків.

Король Польський, отримавши повідомлення про останню поразку армії Польської, що була під командою Князя Четвертинського і складалася з найліпших Польських сил, повелів по всьому Королівству своєму бути повторному посполитому рушенню на Малоросію. І між тим як у Польських провінціях все було в русі і всяк, призначений у похід, озброювався, Король зажадав особливий корпус військ Німецьких від Маркграфа Бранденбурзького, котрий вважався в Польській Пруссії васалом Польським І прислав корпус свій під командою Генерала Донгофа. Від герцога Курляндського Король також вимагав допоміжного корпусу; але як Герцогство теє за правами своїми не зобов'язане давати війська поза державу, то Король і Республіка Польська, ласкаво прохаючи Герцога, зобов'язались письмово не вважати висилки тої за обов'язок, але за добру волю, учинену на прохання Польщі і відданості до неї Курляндців. Гетьман, зі свого боку, не залишив також себе без приготування до оборони. Він, доповнивши полки свої, на місця вибулі, новими вошами, підкріпив прикордонні міста сильними гарнізонами із міліції і достатньою артилерією зі всіма запасами і мав тоді готового війська в полі сімдесят три тисячі, які розташовані були на зимові кантонір-квартири від Дністра до ріки Прип'яті.

З перших чисел Березня місяця 1651 року всі війська Польські і Козацькі були в русі і одне за одним назирали. Король Польський, за відомостями, прямував походом своїм з головною армією до ріки Стиру, куди й інші його війська по границях своїх стягалися. Війська Козацькі своїми корпусами збиралися в той же бік; Хан Кримський з двадцятитисячною армією своєю, йдучи по Дністру вгору, зійшовся з армією Хмельницького за день шляху від річки Стиру. Побачення Хана з Хмельницьким було прикметним і, за визнанням знавців, не віщувало нічого доброго. Хан прийняв Хмельницького з удаваною ласкою, домагався від нього клятв на підтвердження обіцянок, сказаних Нагайбеку стосовно Царства Астраханського, і не зводив з нього очей, зауважуючи вираз його обличчя. Хмельницький, викручуючись із того лабіринту, відповідав Ханові завжди двозначно і невизначено і обіцяв надалі докладніше над тим помізкувати. Прощання їх було доволі холодним, а такі ж і обнадіювання; одначе вибрали вони табір для обох військ, Козацького і Татарського, і розташували його над річкою Стиром, поміж боліт, при містечку Берестечку, де Гетьман влаштував обози свої вагенбургом і закріпив їх окопами з артилерією, а Хан поставив в'юки свої окремо від вагенбургу, позаду військ своїх, і вишикував їх батавою.

Від передових Козацьких військ одержано вістку, що Польська армія, завчасно переправившись через ріку Стир, іде понад тою рікою до Берестечка і рахують її до 300 000. 11 числа Травня стала вона на виду Козацької і Татарської армії і явила жахливе видовище блиском своїм і стогоном землі од велелюдства, а особливо од численної кінноти. Гетьман влаштував армію свою на правому фланзі Татарської; піхоту примножив спішеною кіннотою і поставив всередині розлогою і грубою фалангою з численною артилерією по фасах і насередині і прикрив правий її фланг своєю кіннотою. Битва почалася о 9 годині ранку страшенною стріляниною з обох боків гармат і мушкетів. Поляки, маючи в центрі своєї армії Прусські та Курляндські війська, зайняли весь простір Козацької і Татарської армії іншими своїми військами, маючи намір оточити їх з усіх сторін, але положення багнистої місцини того не дозволяло. Піхота Козацька на перших пострілах ударила в списи і перекинула піхоту Німецьку, змішавши її і погнавши всередину Польської армії; але в ту саму пору Татарська армія, яка прикривала лівий Козацький фланг, займаючи найвигІднІші висоти, зійшла зі свого місця і попустила Полякам атакувати піхоту тую у фланг і в тил, так що вона стала з трьох боків обнята і стиснена. Гетьман, запримітивши відступ Татар, повів було частину кінноти своєї на їхнє місце позаду піхоти, але вже сюди пробитись не міг, і тому він з самою охоронною командою, віддалившись від армії своєї, поскакав шукати Татар в інший бік, щоб умовити і упросити Хана до повороту на своє місце. Кіннота Козацька, спостерігши, що Гетьман віддаляється від армії, повернула слідом за ним, а піхота їхня стала тоді оточена . з усіх боків. Вона, бувши звідусюди бита і полишена на конечну загибель, вирішила пробиватись до боліт і там очікувати останньої своєї долі. Німці кричали уже їй пардон, а Поляки згоду, тобто вимагали віддатися в полон. Але вона, відповідаючи, що ліпше вмерти зі славою, як жити зганьбленою, зімкнулась тісніше і ручним боєм в списи та шаблі пробилась в густі лози, що облягали болото, і там укріпилась. Поляки, вважаючи, що та піхота уже в їхніх руках і вони завжди її можуть забрати в полон або перебити всіх до одного, залишили її в лозах до ранку, бо тоді було на заході сонця, а всі обози Козацькі, що були в вагенбургу з людьми тамошніми і всіма запасами, особливо з великою кількістю коней верхових і в'ючних, також вся артилерія з її обладунками, дісталась в руки Польської армії.

Тим часом як Поляки святкували перемогу в таборі Козацькому і тішилися його запасами, Козаки, що засіли були в лозах, безнастанно думали про своє визволення і виправдали собою ту приказку народну, що «нужда вкладає розум людям». Вони, діждавшись темряви нічної, розклали списи свої по болоті, по п'ять їх разом, у півтори чверті один від одного, а кінцями врівень один з одним; по тих списах, полягавши на них, котився кожен козак з боку на бік до другого краю болота, і таким чином прокотились всі вони за болото на тверду землю, а останні з них перетягли за собою і всі списи. Не спиняючись довго на твердій землі, пішли вони шукати кінноту свою і Гетьмана і коло полудня знайшли їх, коли пасли вони коней і журилися невтішно, що пропала їхня піхота і що таке велике для всіх нещастя. Радість була невимовною, як побачили вони одні одних. Зробивши тут короткий піхоті відпочинок, частували кінні Козаки піхотних опуцьками, або стеблами трав катрану і холодку, замість звичайного обіду, бо іншого харчу, окрім трави, ніякої в себе не мали; а після такого ласування вирушили всі в дальшу дорогу до Кам'янця-Подільського. Гетьман розповів при тому урядникам своїм історію свою з Ханом Татарським, що коли перейняв він Хана за болотами по відступі Ханському з поля битви, то благав його найпереконливіше, відступаючи всі свої, які тільки мав, скарби і що тільки йому завгодно, аби він повернувся на побойовище і допоміг оборонити залишені в небезпеці Козацькі війська; але той, отитулувавши Гетьмана Християнським гяуром, сказав у повній злобі і люті, що на границях Буковини бачився з ним Суддя Гуляницький і переказав про все листування та переговори у справі союзів, намов та протекцій, які були у Гетьмана з Царем Московським, і що «швидше він, Гетьман, зробить світ злощасним, аніж його ощасливить, бо Хан ніколи до таких союзів і протекцій не допустить, а наведе з усіх сторін на землю його війська Турецькі, Татарські і Польські і зараз тому робить почин, коли тільки Гетьман не прийме Турецької і його сторони супроти Москвитян. Гетьман хоч як не викручувався, що йому в нинішню пору воєнну і будучи в такому критичному становищі ніяк пуститися на нові такі важливі вчинки неможливо, а треба подумати про те в час миру, одначе Хан нічого того не уважив і розстався з ним з попередніми погрозами, а Гетьман опісля довідався, що втеклий від страти Суддя Гуляницький з Молдавії дістався до Польщі, а звідти посиланий був від Короля з Сенатором його Лянцкоронським на Буковину зустрічати Хана великими для нього дарунками і значними сумами, котрі Ханові і піднесли, і всі таємниці Хмельницького тоді Ханові Гуляницький розкрив. Хан, наближаючись до своїх кордонів, захопив собі в полон багатьох і багатьох людей Малоросійських, що мали його за союзника і тому вважали себе в безпеці, а Козаків Запорозьких також пішло чимало від Гетьмана слідом за Ханом під приводом оборони своїх зимівників від плюндрування Татарського.

Король Польський, окуражений підступною зрадою Хана і одержаною через те великою над Козаками перемогою, розділив величезну армію свою надвоє і одну її частину під командою Князя Четвертинського відправив для захоплення міста Києва, куди Король мав намір прибути зі штатом своїм та армією на зимівлю, а з другою армією йшов сам Король на Волинь і до Кам'янця-Подільського. Гетьман Хмельницький, утративши під Берестечком військ своїх близько дванадцяти тисяч, не втратив при тому мужності своєї анітрохи і, за короткий час доповнивши армію свою із міських гарнізонів і міліції і озброївши її запасною амуніцією із арсеналів Чигиринського та Черкаського, виступив з нею супроти армії Четвертинського. Тут армію застав Гетьман біля містечка Фастова, де мала вона роздих у повній безпеці, бо Поляки, через звичайну свою легковажність і пиху, не інакше гадали про Хмельницького і Козаків, як тільки, що вони, де не є, ховаються по віддалених границях, не сміючи їм і показатись, і, звичайно, міркували вже, як їм бенкетувати з Королем у Києві та пересичуватись тамошніми розкошами і послугами киянок. Гетьман, приступивши до армії Польської на світанку, вислав значну частину піхоти своєї у садки та городи Фастівські, обнесені ровами, які служили піхоті Козацькій добрими окопами, а всіма іншими військами наступив на табір Польський і, вчинивши сильну стрілянину з гармат і мушкетів, подався вперед, нітрохи не спиняючись. Поляки, бувши напівголими, хапалися за зброю, але вже вишикуватись як слід не могли, а, позбігавшись купами, подавались до городів та садів, щоб біля них вишикуватись і виступити вперед. Але піхота Козацька, що засіла була за окопами садовими, допустивши Поляків на найближчу дистанцію, зробила по них самий досконалий і сильний залп з мушкетів і повалила на землю їх цілі тисячі. Решта поверталась всередину табору, але, зустрінута всіма військами Козацькими, зазнала од них другої поразки. Кінноту Польську, що сідала на коней і шикувалась в лінію, тоді ж перекинуто і перемішано пострілами та списами кінноти Козацької, і вона втікала навсібіч слідами Князя Четвертинського і його штату, що побігли заздалегідь і майже в одних шляфроках. І так армію Четвертинського розбито вщент і розігнано в повному безладді. Війська Курляндські, що були з ним, сховались в містечку і прислали від себе депутатами своїх офіцерів, віддаючись в полон і благаючи пощади. Гетьман, обеззброївши їх, відпустив в їхню землю з умовою і під присягою не повертатися їм до Короля і Поляків і не діяти надалі вороже супроти Козаків під загрозою кари віроломцям шибетщею. Весь табір Польський з усіма запасами, артилерією і багатою ставкою Четвертинського та інших вельмож Польських дістався Козакам як здобич і відшкодував їм втрату тих речей під Берестечком. Убитих поховано Поляків на місці 1З 972 тіла, а взято в полон Курляндців і відпущено в їхню землю 3215 чоловік. Відбулось те побоїще 27 Серпня, в четвер. Біля Фастова довідався Гетьман Хмельницький, що Князь Радзивілл з військами його Литовськими, пробираючись на допомогу Четвертинському правим берегом Дніпра, сплюндрував багато сіл побережних і саме місто Київ, що було без оборони, пограбував, а почувши про поразку Четвертинського, повернув назад на Литву з багатьма користьми. По тому повідомленню негайно рушив Хмельницький з легкою кіннотою переслідувати Радзивілла і, обійшовши його вночі, засів спереду біля Маслового Ставища, і як тільки він з корпусом, ідучи безтурботно, порівнявся з Хмельницьким, то сей, напавши збоку, розбив війська його до ноги і повернув усі награбовані користі з лихвою, діставши весь обоз Радзивілла з запасами та власними його скарбами. Вертаючись Хмельницький від Маслова, розбив ще сильні війська Польські під Білою Церквою, котрі йшли від армії Королівської шукати і допомогти Четвертинському і насунулись на Хмельницького, ставши жертвою його хоробрості.

Король з армією своєю, яка складалася з числа 150 тисяч, пройшовши від Берестечка на Поділля, обліг тамошнє місто Кам'янець. Гарнізон, що пробував у фортеці під командою Полковника Глуха, чинивши сильний опір ворогові впродовж дев'яти тижнів, нарешті, через малочисельність свою і зужиття запасів, 29 Вересня здався Королеві на договір, і його в числі 312 чоловік відіслано військовополоненими на Жмудь, а Король зимував у Кам'янці і околицях його. Гетьман, маючи при собі війська 60 тисяч в повному озброєнні і достатку, року 1652-го вирушив з ним на армію Королівську і знайшов її побіля містечка Жванець, розташовану дуже розлого і розкішне, тобто з недбалістю стосовно ворога, а в надії на свою численність. Хмельницький у перший день свого наближення до неї рекогносцирував її навколо з малою, але відбірною кіннотою і легкими з обох боків перестрілками од вершників. 29-го числа. Квітня, у вівторок, на самісінькій зорі відкрив Гетьман атаку свою на армію Польську з боку містечка, маючи з собою лише кінноту з малим числом легкої піхоти і артилерії; а головну піхоту посадив серед ночі по садах та городах (обведених звичайними їхніми ровами) з боку Хотина та Кам'янця-Подільського. За першим пострілом з гармат армія Польська вишикувалась супроти атакуючих її військ Козацьких і поставила тут кращу свою піхоту Прусську з артилерією. Гетьман, займаючи ту піхоту і весь правий фланг ворога своїми круглими, або маячними, наїздами кіннотою, дав знак головній піхоті своїй, і вона, вийшовши раптово із засідки, вдарила в тил правого ворожого флангу і, зробивши перший постріл, наступила на нього із списами. Піхота Прусська, обертаючись до оборони, показала тил свій кінноті Козацькій, а легка піхота, що з-поза неї виступила, напала також із списами на Пруссаків, і вони, бувши з обох сторін атаковані, перемішались і безладно подались на середину своєї армії. Піхота Козацька, переслідуючи їх, не давала їм набивати мушкети і вишикуватись, а вражала своїми списами при обороні ворога самими багнетами. Гетьман, приєднавшись до піхоти своєї з обох її флангів, перемінив тим весь лад обох армій і охопив всю артилерію правого ворожого фасу. Супротивник почав був перешиковуватись, витворюючи свій фронт супроти фронту Козацького, але Хмельницький в той самий час наступив на нього всіма своїми силами і розірвав його надвоє. Одна частина з усією майже кіннотою почала відступати до Кам'янця під командою самого Короля, і Хмельницький велів військам своїм супроти неї лише маскуватись і вдавати вид наступаючих; а друга частина з піхотою Прусською зійшла в місцини низинні в напрямку Могилева, і на тую Гетьман наступав з усією жорстокістю. Вона, не маючи в себе артилерії, скоро попросила пардону і була обеззброєна, і Гетьман, обнявши її кордоном, відправив у місто Корсунь на перегляд; а взято всіх полонених 11 313. чоловіка, а серед них двох Генералів — Донгофа і Осодінського, котрих утримував Гетьман при собі з усіма почестями і повернув їм усі їхні екіпажі та пожитки, що лишилися в таборі. Весь же табір з обозами та артилерією дістався Козакам; але і з нього Королівські екіпажі і намети з людьми і всім, що було Королівське, відправлено вслід за Королем і охороною Козацького конвою, котрий від Короля був значно обдарований з публічним визнанням перед його військами, «що грубі Козаки ввічливіші і великодушніші від нас, уславлених едукаціями, і вони вдруге мене зобов'язують на сором гонору нашого».

На другий день баталії Жванської виступив Хмельницький зі всіма військами слідом за Королем до Кам'янця-Подільського, але на шляху зустріли його Сенатор Лянцкоронський і Генерали Потоцький і Собієвський, пропонуючи мир від Короля, що затверджував присягами трактат Зборівський в повному його обсязі; а в заставу того, поки від чинів і Речі Посполитої надійде формальне затвердження того миру і від Короля вийде на нього ратифікація, зостаються у Гетьмана аманатами вищеозначені три урядники і четвертий з ними Генерал Осолінський, що перебуває у полоні; решту ж полонених урядників і всіх рядових просив Король відпустити додому. Потому Гетьман на все погодився, прохане виконав і полонених відпустив, вернувши при тому Прусським військам шпаги і всю зброю їхню з потрібними обозами і подорожніми запасами, супроти чого і Малоросійські бранці Королем повернуті в свою вітчизну. Ратифікація, підписана 27 Вересня, одержана Хмельницьким 11 Жовтня, і в усій Малоросії її опубліковано з урочистостями і молебнями по всіх селах і церквах. Війська розпущено по своїх місцях і все приведено до мирного стану. Аманати Польські оголошені вільними і від Гетьмана з почестями та дарунками відпущені в їхню землю і на дорогу всім потрібним забезпечені; але один із них. Сенатор Лянцкоронський, маючи таємні від Короля інструкції, зостався жити в Чигирині приватно до подальших повелінь Королівських.

В Листопаді 1652 року прибули до Гетьмана в Чигирин посланці Турецькі Нурадін Ага з ефендієм Огли-Селімом та Кримський Мурза Нагайбек з супроводом, а до них приєднався і Польський Сенатор Лянцкоронський. Вони всі разом, оголосивши волю своїх Дворів і дані од них уповноваження і накази, намовляли Гетьмана воювати разом з їхніми державами з Царством Московським і відібрати в нього на користь Хана Царство Астраханське. Хан писав при тому осібно до Гетьмана, що вчинені ним супроти інтересів Ханських таємні змови з Московцями і всі прикрощі він охоче Гетьманові дарує і віддає їх на вічне забуття при першій згоді Гетьмана на нинішній конференції, а що стосується загнаних ним нинішнього літа Малоросійських бранців числом до трьох тисяч, то їх негайно повертає до своїх осель; вони в нього не що інше значать, як аманати, на заставу обітниць Гетьманських узяті. Гетьман, вживаючи все своє мистецтво в політиці і все красномовство в доказах, хоч як не одмовлявся неможливістю вступити в нову війну, зазнавши великих втрат у попередніх, і що потрібен йому час на роздум, на поради з народом і на численні поліпшення, одначе посланці, ні на що теє не зважаючи, вимагали від Гетьмана лаконічної відповіді, себто так чи інак; і чи вступає він з ними в союз, чи оголошує себе їхнім недругом, і що вони мають від Дворів своїх повеління на випадок незгоди Гетьманської покласти йому на стіл меч і лук, які означають війну. Гетьман просив ще вважати його нейтральним, він під тим видом зобов'яжеться допомагати їм таємно грішми, кіньми, обладунками та іншими військовими речами, що значать на війні пункт немаловажний. Але і цю пропозицію Гетьманську відкинуто, і посли наполягали на нього виставити армію свою супроти Московців. Гетьман нарешті після довгих переговорів сказав, що він покладається на розсудливість самих послів, у якій вони самі зрозуміють і визнають за неможливе йому зараз вступати в нову наступальну війну, не укомплектувавши своїх військ, що зазнали великих втрат і не набули найнеобхіднішого у війні знання, без якого легко можна принести саму шкоду союзникам замість сподіваної помочі, а зіпсоване один раз звичайно буває тяжче лагодити, аніж робити заново. Посли, зваживши наостанку такі великі Гетьманські резони, відстрочили йому на поправку армії 10 місяців і, обдаровані Гетьманом щедро, роз'їхались, а Хан слідом за тим повернув бранців Малоросійських.

Гетьман, покінчивши з послами, виправив зараз в Москву таємно Суддю Генерального Якова Гонзевського і через нього писав до Царя Олексія Михайловича листа наступного змісту: «Многочасно і многообразно давав я знати Вашій Величності про наміри Султана Турецького і Хана Кримського разом з Королем Польським оголосити Вам війну за Царство Астраханське та інші їхні претензії, і що вони мене до того запрошують супроти волі моєї і бажання, і я відмовлявся від них досі під різними приводами, особливо постійними війнами які у мене завжди були з Поляками. Але тепер, коли закінчив я сії війни Зборівським і Жванським трактатами, то прислані од всіх тих Держав нарочні посланці вимагали у мене настійно воювати разом з тими державами з Царством Вашим; в противному ж випадку оголосять вони мені війну і введуть в Малоросію для того три свої армії. Я скільки не відмовлявся і крайньою моєю неспроможністю, що вимагає чимало часу на поліпшення сплюндрованого і на заведення озлиднілого, одначе вони до того всього глухі і всерйоз не беруть, підозріваючи мене особливо у прихильності і відданості до Вашої Величності і народу Вашого за переказами їм зрадника мого, що від мене у Москву посилався, але згодом за злодіяння до страти засудженого Судді Гуляницького, котрий, утікши від кари, ховається в Криму і Польщі і на мене зводить наклепи. І я насилу міг вблагати у тих посланців з великим їм пожертвуванням лише відстрочки на 10 місяців для приведення армії моєї до належного порядку, а всі інші прохання мої, навіть про самий нейтралітет, лишилися марними, і так лишається тепер судити про сії справи Вашій Величності і вибирати засоби найкорисніші та найнадійніші; а я закликаю всі клятви на душу мою, що про війну з Вами і з царством Вашим і думати мені незносно, і віддаю вічній анафемі і судові Божому всілякого, що мислить яко неприятель на єдиновірців і однородців, останніх залишків вільного в Грецькій Церкві благочестя і стародавнього Апостольського православ'я, гнобленого і знівеченого у всьому світі Магометанством і Папством. Та коли, Ваша Величність, ще й тепер не зважитесь попередити недругів і попустите їм увійти в Малоросію зі своїми арміями і приневолите мене йти з військами моїми війною на Царство Ваше, то даруйте мені і не осудіть, що стану по неволі неприятель, і на такий випадок протестуюсь я перед Богом і всецілим світом, що неповинен буду в крові єдиновірних Християн, проливаній за інтереси народів невірних і недовірків. Для відвернення того зла або принаймі ради його применшення єсть засіб не безнадійний, себ.то оголосити Полякам війну і ввести зараз у землю їхню дві армії або добрі корпуси: один в Білорусію і на Смоленськ, а другий — в Литву. Поляки доконче мусять відтягнути туди всі свої сили, а Турецькі і Татарські війська я з Божою поміччю надіюсь тоді утримати в їхніх границях, дотримуючись системи оборонної. Коли ж війська Вашої Величності ощасливлені будуть успіхами, так і я на подальше наступити можу. Але всі ції положення потрібно затвердити угодами і присягами, щоб не думалося про зради; а я всю свою душу відкрив перед Вами, і свідок мені Бог, що кажу сущу правду».

На адресу Хмельницького Цар Олексій Михайлович прислав до нього Боярина Василя Васильовича Бутурліна, свого Радника, і з ним інших двох думних Бояр, і через них наказав і писав Цар до Хмельницького таке: «Високомочному і славному Малоросійському і Козацькому Гетьманові Зіновію Михайловичу Хмельницькому наше Царське і шанобливе слово. Звісткою Вашою про ворожі помисли сусідніх Держав і добрими супроти них порадами ми вельми задоволені і вдячні Вам, предостойний Гетьмане, а війська наші давно стоять на границях своїх в доброму порядку і благонадійності; а виступати їм за границю без доброго приятеля і надійного помічника сумнівно. А коли б Ти, Гетьманушка, зволив з нами поєднатись, то всі б сумніви геть, і ми б доручили Вам всю свою армію як людині розумній і воїну славному. А що Ти пишеш про угоди та обов'язки, то ми готові все виконати вірою і правдою, як закон Християнський і совість повелівають. Одначе, щоб надалі не було різнодум'я і вагань з обох сторін, то добре б поєднатись і укріпитись нам на вічні часи, як єдиновірним і єдинокровним, і щоб вороги наші не насміхалися з нас; а угоди про те і статути суть права старі Малоросійські і Козацькі, котрі ми за ними укріпимо і підпишем за себе і наслідників наших, і не будуть вони порушувані вічно. А що ти вигадаєш на краще з нашими Боярами і своїми думними людьми, ми на теє будемо згодні. А як швидко згоду затвердимо, то і війська виправимо на неприятелів, а між себе воювати борони нас, Господи! Сам диявол хіба на те поступити може, а нам, православним, і мислити про таке злеє діло, далебі, грішно; а дума наша є і буде, аби захистити й охоронити народ православний од ворога і месника, чого ми і од Вас прагнемо; і бачить Бог, що в правді та істині і під святою порукою поєднатися вічно з Вами і народом Вашим бажаємо і Вам про теє з пошануванням пишемо». Переписка Зіновія Хмельницького з Царем Московським та інші сього Гетьмана записки й діяння передані в Кардинальний Могилівський монастир із монастиря Староканівського Архімандритом тамошнім Макарієм, у якого проживав у монастирі нещасний син Зіновія Хмельницького Юрій Хмельницький, що опісля Гетьманства свойого перебував у чернецтві.

Після прибуття до Чигирина посланців Царських Гетьман Хмельницький скликав зараз чиновників і найповажніших Козаків од війська, що займали тоді всі уряди Малоросійські, і, оголосивши їм про прибуття до нього послів Царських, які запрошують його з військом і народом до поєднання з Царством Московським, і бувших раніше у нього посланців Турецьких і Польських разом з Татарськими, які вимагали у нього настійно поєднання з їхніми державами і піднесення з ними зброї на Царство Московське їа їхні претензії, пропонував при тому, щоб чини і війська, прийнявши до зрілого розміркування всі тії вимоги чужоземні, вирішили одноголосно, котру з них вибрати корисну і заснувати на ній своє майбутнє становище. Бо «за обставинами сьогоденними треба нам бути неодмінно на чиєму-небудь боці, коли нейтралітет не приймається, та і на грядущу пору заздрість та інтереси сусідів не облишать нас у спокої та без спроб, як я й давніше про те вам казав, а тепер надія і самі ви бачите». Молоді чиновники та Козаки висловили першу згоду свою на поєднання з Турками, упевнюючи, що «у них військовий народ в особливій повазі та пошані, а для селян нема у них ні аренд Жидівських, ні великих податків та індуктів, які є в Польщі; а що найважливіше, то нема у них кріпаків і людей на продаж, або крестьянства, як у Московщині теє водиться; і все те видно і ймовірно в сусідніх Князівствах Молдавському і Волоському, котрі нам можуть правити за взірець. І коли нам за словами Гетьмана неможливо пробути самими собою, без сторонньої протекції, то Турецька протекція є від всіх інших надійніша і пожиточніша, і, не дивлячись на їхнє бусурманство, кожен Турок, що заприсягнувся одною своєю бородою, ніколи вже присяги своєї не переступить і слова свого не зламає. Християнські ж клятьби і навіть присяги бувають лише маскою, під котрою ховаються лукавства, зрадництва і всілякого роду неправди; і найважливіші їхні дії, називані політикою та міністерією, що суттю своєю один хитрий обман, і чим обман той виходить більшим і шкідливішим, тим уславлюються і звеличуються творці його, як найперші в державах і єдині у них розумні люди або великі міністри і політики».

Гетьман і старі урядники і Козаки, заперечуючи молодим різними і багатьма противенствами у вигодах Турецьких, од них прихованих, доводили їм, що «віддатися Християнам самовільно у владу невірних або заприязнитися і спілкування мати з ними є для Християнства гріхом смертельним і вчинком перед всім Християнством ганебним та соромотним і є майже те саме, що самогубство: бо, маючи з такими спілкування і єдність, неможливо ніяк не збочити з путі Християнської і не заразитися паскудством бусурманським; а що є важливіше в світі, як не шанування батьківської своєї віри, божественної і єдиної в людстві? Уважайте і слухайте, що Павло святий, сей обраний Апостол Христів, який подолав і звитяжив над усіма мудрецями світу сього доказами своїми про віру нашу Християнську, що сказав він наприкінці життя свого про власну віру свою у Христа. Він дякував Богові найщиріше, що «теченіз жительства скончах і віру соблюдох». А коли такий великий муж і такий ревнитель Божий і угодник Його, скріплюваний завжди благодаттю звище, коли він дякував Богові за шанування віри в Нього, то нам, грішникам сущим, чи не треба всіляко дбати про шанування віри своєї, котрою живемо, рухаємось і єсми? Але се говориться лише про велику віру нашу. А коли ми її роздивимось і в наших народах, себто коли, поєднавшись з невірними, вдаримо на Царство Московське, на сей єдиний і вільний залишок держви Християнської, з нами єдиновірної, і підкоримо його під таку кормигу Магометанську, в якій перебувають наші єдиновірні Ієраршества: Константинопольське, Єрусалимське, Антіохійське і Олександрійське, то що ми тоді будемо перед лицем світа? Воістину, не що інше, як тільки притча во язиціях і посміяння в людях і будемо ще окаянніші від народів Содомського і Гоморського, погублених правосуддям Божим з такою лихою грозою. Та й самі тоді зостанемося, як обламаний корабель в просторому морі, гнаний з усіх сторін бурею і позбавлений пристановища та надії на порятунок, і будемо те саме, що були після нашестя Батиєвого під владою Татарською, себто невільники в Богослужбі і Християнстві або відступники і раби неключимі, що гинуть з душею і тілом».

Мова Гетьманська і старих людей зворушила, нарешті, молодих протиборців до сліз. Чимало з них з риданням говорили і повторяли Гетьману: «Право судили єсте, і праві путі ваші: да будуть по глаголу вашому і мнєнію!» Гетьман, скориставшись із пом'якшення сердець, доручив Самуїлові Богдановичеві та Полковникові Переяславському Павлові Тетері написати договірні статті з Царем Московським і подати їх на розгляд його і всієї Ради Малоросійської. Вони написані і по апробації Гетьмана з радою оголошені послам Московським, котрі, погодившись з усім, у них написаним, підтвердили присягою своєю від особи Царя і Царства Московського про вічне і непорушне шанування умовлених договорів. А тому вимагали вони взаємної присяги від чинів і народу Малоросійського в рівномірному дотримуванні тих угод. Статті договірні підписані Гетьманом і чинами Січня 6-го дня 1654-го року, і присяга тоді ж ними учинена; а решті чинів і війську призначене збірним місцем місто Переяслав, де б всі вони також присягали в присутності послів і дістали від них подарунки Царські. Але посли вимагали при тому, щоб і Військо Запорозьке мало спільно з Малоросією згоду на договори і присягою підтвердило. Одначе на таке сказав Гетьман зі всіма чинами, що «Запорожці у нас люди невеликі, і для того в діло се ставити їх ні для чого, бо вони з нас набираються і до нас повертаються, а дещиця проміж них чужоземців майже мізерна, до цього діла ненадійна і до всіх зобов'язань не здібна; і се поважається у них верховною вольницею і, так сказати б, їхньою поживою».

Статті договірні складаються з багатьох пунктів, але екстрактом з них служать для Козаків і їхніх начальників та народу лише три. Перша: аби пробувати їм на всіх колишніх угодах і пактах, уложених з Польщею і Литвою і затверджених привілеями Королів Польських і Великих Князів Литовських, і по них користуватися всіма перевагами і свободами вічно і без жодної одміни; друга: щоб власність всіх родів, маєтків їхніх і придбання їх непорушне при них і нащадків їхніх пробувала вічно під охороною прав їх стародавніх Руських, Литовськими званих, і по них шафовати ними і всякими способами користуватися було б вільно і безборонно; третя: щоб у діла їхні та судилища ніхто інший не входив і не мішався, а самі вони судитися і управлятися між собою повинні за своїми правами і своїми обраними з-поміж себе суддями та начальниками. Серед переваг уряду національного покладено, між іншим, такий пункт: «Коли ми, Гетьман із старшиною і військом, кому за службу надамо хутір, млин або село, а він почне просити Государя про подтвердження, то Государ нехай зволить теє потвердити». Нарешті долучено статтю і про Шляхетство Польське, що залишилось через єдиновірство в Малоросії, щоб йому бути тут при своїх правах і привілеях, рівних з природною Шляхтою і під протекцією війська. Але стаття ця була згодом громовим ударом для уряду і найгіркішою пілюлею для тих, котрі її допустили і в протекцію свою таких зловмисних людей прийняли. Вони подякували і відплатили їм точно так, як стародавні племена Хананейські і Аморейські відплатили племенам Ізраїльським за тую милість, що тії їх не вигубили, а, зглянувшись, полишили коло себе. Шляхетство теє, бувши завжди серед найперших чинів та посад в Малоросії і серед її військ, підводило під уряд її чимало мін підступами своїми, контактами та відвертими зрадами, задуманими на користь Польщі, а народові дало випити найгіркішу чашу запроданства і введенням його у підозру, недовір'я і в найбільш тиранські за те муки, урядом верховним по необачності над ним учинені, бо всім замішанням, неладові і побоїщам в Малоросії, що після Хмельницького сталися, саме вони були причиною; і як їхні не заховані сіті та підступність від народу, але він пізнав винуватців, кількох знищив і заспівав нарешті тую втішну для себе пісеньку, яка значить більше, аніж її простота:

 

Да не буде лучче, Да не буде краще, Як у нас на Вкраїні: Нема Панів,

Нема Ляхів,

Не буде й ізміни...
  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 126 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист