Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

Після розгрому Шведів під Полтавою і взяття всього, що було тут їхнього, вирядив Государ багатьох Генералів і Князя Меншикова з корпусами переслідувати їх по дорозі, яка провадить до Дніпра. Корпуси тії, йдучи слідами Шведськими, брали в полон усіх тих, кого здоганяли із слабих, поранених і заблуканих у країні незнайомій, а дорогу їм показували ті, що померли з ран та конали на шляху із знемоги; і стан їхній був такий жалісний, що не торкнувся їх ніхто вбивати або ж оздоблювати, а всяк підпомагав їх їжею, а особливо водою, без якої вони томилися спрагою і в муках помирали.

Досягнувши Дніпра, знайшли всі залишки Шведів у вузькій місцині між Дніпром і Ворсклою, над гирлом останньої за містечком Кишеньками, так названим, очевидно, за своє розташуваня. Війська Російські вишикували тут лінію свою супроти Шведів, од берега одної ріки до другої. Одначе Шведи, бувши під командою Генерала свого Левенгаупта без пороху і куль, не діждавши атаки Росіян, запропонували їм піддатися на капітуляцію. Договір про капітуляцію був короткий, і згідно з ним піддалися вони, поклавши зброю і віддавши прапори і штандарти в руки переможцям з усім тим, що в них було приналежного до озброєння, і по тому взято, їх у полон; рядових погнали пішки, а офіцерів повезли підводами до Росії, і їх усіх рахувалося в полоні до 17 000. Перемогу над Шведами, таку славну й рішучу, святковано, звичайно, молебнями та бенкетами, на які запрошувано і всіх полонених Генералів та Міністрів Шведських, їм повернено шпаги і виявлено великі милості Царя; на простих же бранців роздано грошові суми задля подорожнього їх харчування. Після того почали обдаровувати й нагороджувати своїх Генералів та офіцерів, а рядовим видали платню не за рахунок звичайної. Самі лише Малоросіяни та їхні війська зосталися при тому в зневазі і притчею в людях, себто без нагороди й подяки. І хоч вони у знищенню армії Шведської більше за всіх показали заповзятливості та старання, хоч вони замалим не рік губили Шведів у землі своїй, по всіх місцях і при всіх нагодах, де тільки зручно спостигнути їх могли, не схиляючись при тому ні на які лестощі та запевняння Королівські і Мазепині, одначе, з причини невірності сеї одної людини, обраної Царем у свої вірники, все те призабуто, і їх потому, неправедним чином І єдино через обмови та наклепи злобного улюбленця, Меншикова, зневажено, зганьблено і переслідувано; а втрати їхні, руйнації і спустошення, двома арміями спричинені і майже незліченні, зосталися без жодної винагороди й пошанування; словом сказати: «Віддали їм злая за благая і ненавистю за любов».

По смерті Мазепи проголосили в Бендерах Порта Оттоманська і Король Шведський Гетьманом Малоросійським Писаря Мазепиного, Семена Орлика, і він універсалами своїми розсівав плевели в полках Задніпровських і по всій Малоросії, закликаючи народ і війська собі до послуху, і так робив до половини року 1711-го, себто до підписання Турками з Росією вічного миру, а тоді зник він з усім своїм зборищем і опинився після того у Франції, звідкіль писав двічі у Малоросію, щоб од неї подаровано йому 20 000 карбованців грошей, а він за теє обіцявся видати в Малоросію всі її давні привілеї та інші важливі документи національні, що він їх по смерті Мазепиній захопив. Війська і народ Малоросійський, од часів Виговського та Мазепи бачивши стільки дурисвітів, скільки бачила Великоросія самозванців, вельми погорджували дурощами Орликовими і зовсім не зважали на його підлещування та затії, а були прихильні незмінно до правного свого начальства. І лише Запорожці, бувши од багатьох літ становищем, або Січчю, майже посередині степів Татарських, себто в гирлі Дніпра і Бугу, не знали, кому дістаються вони, І пристали до Орлика, а з ним і Татарами Кримськими та Бессарабськими часто вчиняли наскоки та руйнування в Малоросії, а особливо в Задніпров'ї, помщаючись на народові за його непослух їм і спротив.

Руїни Шведські і численні тіла людські, що загинули в них і були зле поховані або порозтягувані звірами та птаством на поверхні земній, зринули року 1710-го страшною в Малоросії моровицею. Вона почалася з Полтавщини і простяглася аж до Польщі та Галичини, з чого вельми багато померло людей всюди, а особливо в Києві та інших ліпших містах, куди звичайно під час руїн спливає народ з усіх сплюндрованих селищ і приносить з собою злидні, розпуку, хвороби і саму смерть. Тій згубі народній супроводило друге його нещастя, що дорівнювало майже першому. Злослива сарана, що налетіла, немовби грозові хмари, із постійного пристановища свого, Персії та Закубанських степів, напала на Малоросію і поїла до кореня засіви хлібні і всю рослинність. Народ, вражений такими двома страшними ударами, гадав у розпуці, що настав уже кінець світу, вправлявся в молитвах і приготуваннях до смерті, мало дбаючи за своє життя нестерпне. Але голод і постояльці, що прийшли були на зимівлю, розігнали морок розпуки народної і спонукали його дбати за своє прохарчування і тих гостей і збувати на те останнє своє майно. Уряди народні неспроможні були тоді улегшити стан своїх підлеглих, бо все те забрали у них постояльці та їхні начальники, і вони самі являли собою нуль, нічого не вартий. Тим часом Король Шведський, перебуваючи в Бендерах, подвигнув Турків у Царгороді оголосити на користь його війну Росії, і похід армії Російської на Туреччину розпочався року 1711-го навесні. У той похід Малоросійських реєстрових Козаків відправлено було під командою Обозного Генерального Лизогуба 20 000, а з рештою Козаків виступив з наказу Царського Гетьман Скоропадський супроти Криму, Він, прикриваючи з тої сторони свої границі од ріки Дінця до ріки Бугу, мав головний табір свій біля Кам'яного Затону. Армія Російська, досить численна, але не маючи з собою достатньо харчів, під проводом самого Государя вступила спокійно в турецьку Молдавію, за ріку Прут, але там, бувши заатакована з усіх боків численним ворогом і виснажена голодом, прийшла до того, що вже мала була зовсім згинути або піддатися в полон. На щастя, кампанія та сповнена була помилок обопільних, видно, приготованих самою долею задля помилування людей. Государ помилково зайшов за Прут без харчів, сподіваючись дістати їх в Молдавії, одначе не дістав, а вкрай виморив свої війська. Візир Турецький, обнявши з одного боку Пруту Російську армію, також допустився помилки, зменшивши свою армію до половини і заславши її в запілля Росіянам за Прут; і якби Росіяни вдарили були тоді на решту армії Турецької, напевно б її розбили і збагатили себе Турецькими харчами раніше, як запрутянські війська їхні могли б назад переправитися. Одначе Катерина і, що була опісля Імператрицею Російською, всі ті прогріхи прикрила й направила своєю розважливістю. Вона намовила Государя і підкупила Візира замиритися, не зводячи битви, і тим невідомість війни покінчила відомими на обидві сторони вигодами. Государ з армією випущений був з Туреччини і повернувся в свої границі щасливо, а Турки дістали назад завойоване в них місто Азов з околицями та на користь союзників своїх Поляків придбали Задніпровську Малоросію аж по Київ, яку змушений був Государ одступити Польщі тодішнім своїм трактатом. Але, вертаючись до Росії, звелів, кажуть, він Гетьманові Скоропадському протестувати проти того поступку як несправедливо учиненого над вільною країною, що була тільки під протекцією Російською, при своїх правах і окремих з Царями угодах.

Після того, як армія Російська повернулася з Турецького, або Прутянського, походу, року 1712-го. розташувалась одна дивізія під командою Фельдмаршала Бориса Петровича Шереметєва на квартирах у Малоросії, і назавжди вже її тут зоставлено під назвою «Консистенти», а одночасно з нею увійшли і до міст значніші Великоросійські війська і потворили в них постійні залоги в Глухові, Стародубі, Ніжині, Чернігові, Києві, Переяславі, Полтаві і Лубнах. Забезпечення всіх тих військ та їхніх коней харчами і фуражем покладено було без заплати і в натурі, себто борошном, крупами, вівсом і сіном, на обивателів Малоросійських, не поминаючи нікого і навіть самих службових реєстрових Козаків, і задля того всі селища і всіх мешканців обкладено порціонами та раціонами. А щоб збирати їх і приставляти до команд, призначено в кожному місті, повіті або сотні комісарів, вибраних з-поміж письменних і заможних Козаків. Постачання тих харчів і фуражу військам означало не тільки утримування людей і коней, але було воно й доброю контрибуцією для командирів військових, а теє робилося таким чином: коли в зручну пору приставляють комісари харчі і фураж до команд, то командири його не приймають, а кажуть, що «він, завчасу приготовлений, протухне, або витхнеться, і з того інтерес Государів постраждає». А коли настануть звичайні річні місяці, Березень і Листопад, з невилазним бездоріжжям, тоді вони й зажадають тих вистачань негайно, з екзекуціями і биттям. Комісари, знаючи неможливість вистачання натурою, а ослобливо з далекої відстані, прибігають до військових командирів, плазують перед ними, терплять усе страхіття причіпок та навіть поличників і, нареші, уласкавлюють їх і платять їм усяку порцію і рацію грішми, вдесятеро більше від того, що вони коштують.

Одважні ж комісари, що приставили тоді раціони та порціони свої натурою, мусять витримувати дивне випробування фуражу на самих собі, себто всі начальники, навіть і рядові, навперемінки січуть комісара по носі й губах сіном і вівсом, примовляючи, що «він або грубий, або дрібний, або кепського врожаю і що багато через те потерпить інтерес Государів»; потому все скінчиться хабарями і пожертвуванням. Одначе комісара, що вертається з постачання натурою, завжди вже впізнавали по розбитих губах і величезному носі, і тому багато хто з Козаків утратили маєток свій, одкупляючись від комісарства.
Гетьман Скоропадський, шукаючи полегші у тягарях, покладених на народ Малоросійський, і без того вкрай зруйнований війною, моровицею та сараною, подарував Князеві Меншикову свою урядову Гетьманську Почепську волость з містом Почепом і просив його вистаратися у Царя милості для народу. Меншиков, діставши од Гетьмана такий багатий дарунок, побільшив його особистою владою своєю вдесятеро і, під титулом стародавнього повіту Почепського, прилучив до Почепської волості сотні: Мглинську, Бакланську і частини сотень Стародубської та Погарської, зайнявши все те своїм обмежуванням і переведеною при тому од чужоземців всемогутньою астролябією, якої доти в усій Русі не бувало і перед якою все було безмовне, вважаючи напрям і діяння її магніту божественним або магічним проявом Власників, урядників і Козаків з їхніми селянами, або посполитими, що увійшли в те обмежування; зараховано до Почепа і обкладено всіма повинностями поспільства тамтешнього, вважаючи всю Почепщину тодішню за удільне Князівство Меншикова; а порозставлювані в багатьох місцях герби Князівські з титулом його, що закінчувалися звичайно такими словами: «і прочая, і. прочая, і прочая», змушували всіх думати, що стародавні згубні поділи Русі на Князівства знов одригнулися. Тим часом власників і урядників, що потрапили в те хімічне Князівство, призначувано по волості на бурмістрів міських та війтів сільських, і довго зносили вони те ярмо, як приголомшені або запаморочені. Гетьман, побачивши, що дарунок його Меншикову прислужився тільки до поневолення та зубожіння багатьох людей, і навіть шляхетних, робив до Государя в тій справі свої подання; і по них, кажуть, Государ Меншикова штрафував, але се ще більше подратувало Меншикова і зробило його непримиренним ворогом Гетьманові і всій взагалі Малоросії, яка згодом випила од злоби улюбленця цього найгіркішу чашу помсти; а любов до нього Царська народилася ще під час пекарювання його і од звичайних потурань слабостям людським. Одначе були вони незвичайними у пануванні над Царем та його нахилами, так що той Государ, попри всю доброту своєї душі, сліпо корився Меншикову, потураючи лукавим його намірам. Першим сигналом помсти Меншикова були одвідини його всієї Почепщини, а звідтіль — резиденції Гетьманської, міста Глухова, де хоч і влаштовано йому од Гетьмана всілякі зустрічі, урочистості та учти, одначе звелів він при собі поставити на площі Глухівській кам'яний стовп і в ньому застромити п'ять залізних спиць, за числом голів Гетьманської та Генеральних Старшин. Гетьман не поминув тої нагоди, щоб знову поскаржитися Государеві за таку важку йому кривду і ганебну наругу; і Государ, кажуть, знову штрафував за те Меншикова, але тим ще більше підсилив злобу його і підступи супроти Гетьмана і Малоросії. Загальну помсту учинив Малоросіянам Меншиков, виславши численні війська їхні, з таким же числом урядників, на вигадані ним канали та лінії коло Ладоги, Сулака та Астрахані, де з тяжкої каторжної праці, а особливо од лютого клімату тамтешнього і дуже поганого харчування великі тисячі їх погнили й померли; а як повторено ті висилки і роботи протягом кількох років, погинули й перевелися всі їхні добре вилаштувані війська. Молодих же Козаків, що вступили на їхнє місце, зоставлено без жодного розпорядження і піддано такій самій зневазі та ужиткові, далекому од справи військової. Власники Малоросійські, або значні поміщики тамтешні, сприйняли частину помсти Меншикова одібранням багатьох у них сіл та інших нерухомих маєтностей. Зачіпкою до того було проживання в їхніх селах і на їхніх землях Великоросійських збіглих селян, поміщицьких і коронних, що переселилися були сюди ще до Польського володіння Малоросією. А втікали вони із своїх колишніх осель нібито з причини переслідувань їх за віру якусь стару Християнську, що про неї в Малоросії й чутки не було, а тільки відомо про неї, що на початку XII віку один волоцюга Вірменської єресі, Мартин Мніх, розсівав нісенітниці свої під виглядом Грецького Єромонаха в північній і східній частині Великороси і багатьох заразив там своїм блудом. Та коли приволікся він з таким заміром на границю Малоросійську, то в селі Рублівці, в околиці міста Опішні, заарештовано його і відправлено до Києва, де судили його Митрополит і весь духовний собор тамтешній і за вироком, апробованим і затвердженим од Константинопольського Патріарха, якому тоді Малоросійське духовенство було підпорядковане, спалено його прилюдно з усіма писаннями його, сповненими безглуздих нісенітниць. Одібрані в поміщиків села названо Описними Государевими слободами і вилучено з підпорядкування Малоросійським урядам, а підпорядковано окремій волосній Конторі, заснованій у слободі Климовій під проводом відставних офіцерів, і названо її Конторою описних Малоросійських розкольничих слобід. Назва розкольників приписувана була всьому селянству, що перебувало у віданні тої Контори; а названо їх розкольниками тому, що численні акти їхні, або різноманітні толки, не підходять до жодної секти Християнської чи деїстичної, а суть — одна маячня мужицька, взята з найгрубішого поганства і примножена безумними забобонами. Вона полягає у виборі ручних перстів, котрими б хрестилися сильніше, і в розборі образів Угодничих та хрестів Христових; і котрий образ од інших старіший, багатший та потворніший, той у них і достойніший до почитання; хрест, що має більше кінців, є кращий од тих, що з чотирма кінцями, і їх дехто вважає за печать Антихристову. Рівно і про книги Християнські теж верзуть, що котра з них старіша і менше зрозуміла, та й святіша; і в таких розборах увесь їхній догмат полягає. Про суть же самої релігії та закон Християнський і поняття вони не мають, а ладні сперечатися за все з найбільшими богословами до шаленства і радше підуть на всякі муки, як признаються в тому, чого не розуміють. Розкольників тих намножилося в Росії в міру їх переслідування, а розбіглися з неї також в міру сих переслідувань. Вони наповнили зайдами своїми всю Польщу, Пруссію, Молдавію та Бессарабію; але потерпіли за них тільки поміщики Малоросійські, та й то світські. А монастирі, що догодили були Меншикову, утримали їх назавжди в своєму селянстві і позбулися їх уже під час загальної своєї руїни.

Гетьман Скоропадський увесь 1715-й рік стояв із сильним корпусом військ своїх за Дніпром, біля Києва, і спостерігав за рухом Польських вельмож, їхніх урядників та жовнірства, що ділили тоді між собою колишні Малоросійські Задніпровські полки, недавно їм од Царя відступлені. Поступок той, звичайно, зроблено Речі Посполитій, себто на користь усієї нації Польської, але вельможі, користаючись з тодішнього безвладдя, або межицарствія, на першому ж у них Сеймі, задобривши Примаса і урядників, що управляли Сеймом, а раду їхню, що складалася звичайно з дрібної та вбогої Шляхти, обдарувавши жупанами і вдовольнивши бенкетами, поділили полки ті поміж собою і затвердили поділ той Сеймовою постановою під тим претекстом, що вони колишнє число війська Козацького самі виставляти будуть для Речі Посполитої, володіючи ними без посередництва національних урядників. І, так заволодівши тими полками і час од часу роздрібнюючи їх поміж своїх родин, обернули, нарешті, тих Козаків у своє селянство, і полки Задніпровські таким чином знищено; а тільки мали поміщики тамтешні по декілька Козаків для своїх прислуг партикулярних під назвою службового хлопства. Урядники і значніші Козаки полків Задніпровських з особистого царського наказу року 1711-го Вересня 23 дня до Полковників Білоцерківського — Антонія Танського і всіх інших, покинувши на Задніпров'ї нерухомі свої маєтності, перейшли на сей бік Дніпра і розташувалися в Малоросійських та Слобідських полках. Перехід той тривав і сього року під прикриттям корпусу Гетьманського.

Полки Малоросійські, що працювали на лініях і каналах, поділені були на великі команди, або корпуси, і перебували біля Царицина під командою Хорунжого Генерального Івана Сулими та інженера на прізвисько Перра, де робили лінії од Орд Кубанських і рили канал, що мав злучити ріки Дон і Волгу. Над Ладозьким же озером командували ними, із зміною, по роках: Наказний Гетьман, Полковник Чернігівський Павло Полуботок, Лубенський Полковник Андрій Маркович, Наказний Гетьман, Полковник Полтавський Іван Черниш. Вони осушували непрохідні багна і рили канали, якими мали проходити водні судна до Санкт-Петербурга, нового міста, побудованого Государем на своє ім'я у Північних багнищах, в гирлі ріки Неви, яке було споруджене майже все на палях та насипах і стало могилою численного народу, що згинув з вогкості, тяготи і холоднечі. Та од Перських і Гірських границь були начальниками над рікою Сулаком протягом трьох років Полковники: Гадяцький — Гаврило Милорадович і Лубенський — Маркович, і за них будовано фортецю Святого Хреста з іншими пограничними укріпленнями і висипано греблі з багатьма каналами та насипами.

Як вернувся року 1718-го Государ із чужих країв, де мандрував щось зо два роки, побувавши при тому у Франції і в столичному її місті Парижі, Гетьман Скоропадський зі Старшиною Генеральною і Полковниками вирушив до нього в Москву, щоб привітати його із щасливим поворотом з такої далекої подорожі і повідомити про все, що у відсутності його сталося в державі і на границях. Государ прийняв Гетьмана і Старшину його вельми прихильно, возив їх з собою до нового міста С.-Петербурга і там ласкавими прийняттями й такими ж частуваннями доволі їх ущасливив. Одначе вони вважали за превелике своє нещастя присутність свою на незвичайному суді, що відбувся тоді над Царевичем Олексієм Петровичем, яким сього Царевича засуджено на смерть, і 26 Червня він помер. За вину Царевичеві приписували виїзд його з Росії до Цісарії без відома й дозволу батька його і Государя; а виїзд той учинив він немовбито на те, щоб уникнути зобов'язань на зречення своє од царства Руського і щоб після того піти в монастир і постригтися в ченці. Причина усунення Царевича од наслідства і престолу, хоч є таємниця непроникальна, але, судячи з зовнішніх обставин і з родинного стану фамілії Царської, багато хто здогадався, що Царевич засмутив тоді батька свого, заступившись за рідну свою матір, заслану в монастир, і що через те передав Цар наслідство своє іншим своїм дітям, що були од другого подружжя. Та хоч як там було, Гетьман і Старшина його зреклися присуду Царевича на смерть, і коли в них одбирано про теє думку їхню, то проголосили з твердістю, що «судити сина з батьком і своїм Государем вони жодної влади не мають, та й ніхто з громадян у такій важливій справі безстороннім суддею бути не може».

Государ, засновуючи того року різні Колегії, заснував також Духовний Урядовий Синод замість колишнього Патріаршого правління, яке враз із Патріархом тоді скасовано; і для того складені багато статутів і Духовний Регламент, а вислухати сей останній і дати на нього згоду з підписами покликано до С.-Петербурга Малоросійське найвище духовенство. Митрополит Київський Йоасаф Кроковський, діставши про те наказ, скликав спершу в себе духовний Собор з приводу справ тих, і що тоді пішла поголоска, як то буває при всіх новинах, про одібрання в духовенства маєтностей і що вони зостануться на платні, а хто на доброхітній милостині, то Митрополит ухвалив своїм Собором не погоджуватися на такі постанови і на них не підписуватись, а проголосити на загальних зборах Російського духовенства, що вони од деінде мають свої маєтності, а не од урядів Російських, і що дарування та надання тих маєтностей на храми християнські і на їх служителів учинені од таких осіб і властей, які на теє мали право і свободу, законами затверджену; а закони тії потверджені договірними статтями з Царем Олексієм Михайловичем і царством Російським, укладеними од їхньої нації. Та коли переїздив Митрополит Кроковський з єпископами і іншим духовенством своїм до С.-Петербурга, то, за підозрами про Соборну його постанову, донесеними од ченця Свійського монастиря Іринея, заарештовано його в місті Твері і ув'язнено в тамтешньому монастирі, де незабаром він і помер. Верховенство над тим духовенством мав Єпископ Переяславський Кирило Шумлянський, який з тим духовенством все, що од них вимагали, підписав без жодного спротиву. Вернувшись з Петербурга, духовенство, а особливо найперший поміж Архімандритами Києвопечерський Архімандрит Йоаким Сенютович, вражені були страшною пригодою, що її сприйняли вони як певне віщування про зміну в чернецтві; а то була незвичайна пожежа в Київському Печерському монастирі, що сталася через недогляд Намісника у відсутності Архімандрита і що мало не весь монастир обернула в попіл та румовища при інших коштовностях церковних і монастирських, цілими віками збираних. Неоціненною втратою вважалася найперша в Росії, численна й найдавніша бібліотека, зібрана й збагачена Великим Князем Київським Ярославом Володимировичем і збережена в печерах од усіх попередніх ворожих нападів і руїн, але нині, на сором охоронців її і на превеликий жаль освічених громадян, серед добробуту і тиші, полум'ям пожерта. В ній зберігалися великі тисячі книг рукописних і всіляких дорогоцінних манускриптів, писаних різними мовами, і багато з-поміж них такими, що й ученим тодішнім мужам не були відомі, а особливо всі записки й документи, що до історії правління Слов'янських племен та царств і до їх законів та устроїв стосувалися. Государ, на сумну звістку про таку важливу втрату, не міг утриматися од сліз, але повернути її було годі. Довготривала війна зі Швецією нарешті у Серпні року 1721-го закінчилася миром, і трактат про мирові умови з обох сторін підписано в Нейштаті, біля границі Шведської. За тим трактатом дістала Росія од Шведів чимало провінцій із завойованих нею над Балтійським морем і Фінською затокою Лівонських земель. Трактат той надруковано й опубліковано по всій Росії із звичайними урочистостями, а головна урочистість відбулася в Москві, при чому од Сенату і Синоду іменем всього народу приписано й піднесено Цареві титул: Петро Великий, Імператор Всеросійський і Отець Отчизни. Гетьман наприкінці того року направився з Генеральною Старшиною, з багатьма Полковниками та Бунчуковими Товаришами до Москви, щоб поздоровити Государя свого із славним миром і прийняттям Імператорського титулу. При тому Гетьман і вся Старшина його, враз з усіма Боярами та урядниками Великоросійськими, учинили присягу на дотримання статуту, названого «Про правду волі Монаршої», себто що Його Величність, коли захоче призначити по собі наслідником скіпетра Російського, має повну в тому волю, про що і в усій Росії була генеральна присяга; рівно ж учинено її тоді і в полках Малоросійських, Але поголос народний, що відгукується звичайно на всі новини, не залишив і її без свого судження, і був він на користь наслідства, а не вибору, і доказував вроджену прихильність до своїх Монархів.

Гетьман Скоропадський з урядниками своїми, повернувшись року 1722~го з Москви у Малоросію, дістав через Міністра Петра Андрійовича Толстого новий од Імператора іменний указ, що був для нього громовим ударом. В тому указі звелів Імператор бути в Малоросії Колеги на чолі з Бригадиром Степаном Вельяміновим і десяти при ньому офіцерам залоговим, що змінялися б кожного року. За обов'язок їм приписано встановити й стягати податки грошові та хлібні з усіх жителів Малоросійських і з усього їхнього набутку, не минаючи нічого й нікого, а в Колегії вершити діла по апеляціях, що входять до неї на ревізію від усіх урядів Малоросійських; вони були там вирішені на підставі Малоросійських прав, у Статуті записаних, а Колегія звіряла його зі своїм статутом, тут же приявним, і тим самим справи тії кінчала. Гетьман, прибувши до Глухова того року, Червня 3-го дня помер, і поховали його в Гамаліївському мурованому монастирі, над річкою Шосткою, од Гетьманші Настасії Марковичевої побудованому. По смерті його зараз заснували Колегію прибулий для того Бригадир Вельямінов і залогові офіцери, поміж яких були розміщені Генеральні Старшини і Полковник Чернігівський Павло Полуботок, призначений указом Сенатським виконувати уряд Гетьманський. Слідом за тим встановлено податки з усіх мешкань, засівів, худоби, пасік і промислу, не зваживши при тому на жодні стани та привілеї.

Імператор того ж року вирушив у подорож річками, що впадають у Волгу, до міста Астрахані. Армія його йшла туди суходолом, і було в ній Малоросійських Козаків 12 000 під командою Наказного Гетьмана, Полковника Миргородського Данила Апостола і Полковника Прилуцького Гната Ґалаґана і Київського Антона Ханського. З Астрахані зроблено похід усією армією до границь Перських, і армія, переходячи оселі Гірських та Каракалпацьких Татар до ріки Терека, підкорила багатьох їхніх володарів, а досягнувши Перських границь, заволоділа містом Дербентом, що його вважали за ключ до Персії з сеї сторони. Похід той, стосовно воєнних дій з Азіатськими народами, зовсім не обтяжував військ Російських, і все перед ними поступалося і скорялося при перших перестрілках і боях. Одначе положенням землі тамтешньої, її гір та скель, а особливо гарячим і сухим кліматом, був він для народу тутешнього зовсім нестерпний і згубний, і війська верталися звідтіль у найжалюгіднішому стані, без коней і харчів, мавши вигляд висохлий і близький до Єгипетських мумій, а значна частина їх вимерла і розгубилася в скелях та проваллях Гірських. Окрім тих військ, що вернулися з Персії, на початку року 1723-го відправлено ще 12 000 Малоросійських Козаків на Коломак під команду Фельдмаршала Михайла Михайловича Голіцина, з усіма їхніми начальниками, де вони перебули аж до втихомирення неспокійних тоді границь од Персії та Криму.

У відсутності Імператора Генеральні Малоросійські Старшини з правителем Полуботком учинили подання до Сенату про надмірні податки і повинності, встановлені Бригадиром Вельяміновим на всіх урядників та Козаків Малоросійських, без уваги на їхній стан та привілеї і всупереч самим договірним статтям, з Гетьманом Богданом Хмельницьким укладеним. Сенат на теє подання присланим до Колегії указом звільнив був усіх Старшин і Козаків од усіх податків, зваживши на їхню службу, своїм коштом і у власному озброєнню виконувану, що незмірно більше варта, як ті податки. Одначе Государ, вернувшись з Дербентського походу, на донос Вільямінова, знову звелів податки тії стягати, не поминаючи нікого і не зважаючи ні на що, а Старшин Генеральних і Полуботка, які зверталися з проханням, потягнути на одповідь до Петербурга через особливого кур'єра. Після того у Червні місяці року 1723-го туди од Колегії відправлено: Полковника Полуботка, Суддю Генерального Черниша, Писаря Генерального Семена Савича і Бунчукових Товаришів: Івана Корецького зі Стародуба, Карпика з Переяслава, Гребінку з Гадяча та з ними Канцеляристів Військових: Володьковського, Ханенка і Романовича. Урядники тії, прибувши до Петербурга і ставши перед Государя свого навколішки, просили його якнайпереконливіше помилувати отчизну їхню, погноблену вкрай податками і всякого роду утисками од Бригадира Вельямінова та його Колезьких урядників, і просили ще поновити права їхні й привілеї, договірними статтями та мировими Царськими грамотами потверджені, і щоб згідно з ними дозволено їм вибрати собі Гетьмана вільними голосами. Государ, з намови давнього і єдиного гонителя Малоросійського Меншикова, що завше переслідував Малоросіян з незвичайною злобою і мстивістю, назвавши їх зрадниками та вІроломцями, звелів узяти їх на тортури і судити Тайній Канцелярії, а квартиру їхню на Троїцькій пристані, біля кав'ярні, обняти кріпкою сторожею. Тайна Канцелярія не схожа була на жодні цивільні та духовні судилища з їхніми правами та обрядами, а була вона єдиною в своєму роді і в цілому світі і тільки подобилася дещо Святій Римській Інквізиції. У ній не приймали доказів і оправдань ні письмових, ні свідкових, ні совісних, себто під присягою, але вивідували й доправлялися в ній власного зізнання у поставлених обвинуваченнях або підозрах. Особа, що не признавалася до вини, мусила витерпіти все те тортурами через три прийоми, або зміни, і різним знаряддям, а наостанку вогняним, себто розпеченою залізною шиною і розтопленою сіркою. Таким чином, коли Писар Генеральний Савич у тій Тайній Канцелярії запитуваний був самим Государем: «Чи він знає про лихий замір товаришів його і земляків, які душили баранів?», а він відповідав на теє із звичайною тогочасною Малоросійською чемністю: «Не скажу Вашеці!», то за тії слова, за тую чемність дістав з першого разу доброго поличника, а далі засуджений був на тортури. На щастя Савича, Канцелярист Володьковський, що чекав тут на чергу свою, заявив Государеві, Що слова Савича: «Не скажу Вашеці!» не означають упертість або навмисну затятість, а означають вони те, що з чемности говориться: «Не можу сказати Вашій Величності», або, як то в простій мові кажуть: «Не знаю». Государ, хоч зважив на вияснення Володьковського і припинив тортури Савича, але послав у Малоросію спеціального урядника довідатися, чи справді речення такого уживають в Малоросії; і виправа та коштувала скарбниці 70 карбованців, що їх з Савича й стягнено; а він тим часом просидів до повороту посланця в тяжкій неволі. Перевівши Тайна Канцелярія у дознаннях своїх більше як чотири місяці, 10 числа Листопада засудила урядників Малоросійських на дожиттєве ув'язнення і позбавлення майна їхнього на користь Государя та його скарбниці. І коли оголосили їм учинений нею про те вирок, то Полковник Полуботок присутньому при тому Государеві Імператорові сказав: «Бачу, Государю, і розумію, з якого джерела зачерпнув Ти злість тую, що не властива серцю Твоєму і не пристойна характерові Помазаника Божого. Правота і лагідність, суд і милість суть єдине добро всіх Монархів світу сього, і закони, що кермують усім взагалі людством і охоронять його від усякого лиха, є точне зерцало Царям і Володарям на їхнє становище і поведінку, і вони перші наглядачі та охоронці їм бути повинні. Звідкіля ж походить, що Ти, о Государю, ставлячи себе понад закони, мордуєш нас єдиною владою своєю і кидаєш у вічне ув'язнення, загорнувши до скарбниці власне майно наше? Провина, на нас стягувана, є лише повинність наша, і повинність свята, у всіх народах так шанована, а жодним чином не законопреступна і до осуду не належна. Ми просили і просимо іменем народу свого про милість до отчизни нашої, неправедно гнаної і без жалю плюндрованої, просимо поновити права наші і привілеї, урочистими договорами затверджені, що їх і ти, Государю, декілька разів потверджував. Народ наш, бувши одноплемінний і одновірний твоєму народові, підсилив його і звеличив царство Твоє добровільною злукою своєю в такий час, коли ще в ньому все було в стані немовляти і виходило з хаосу каламутних часів і майже мізерії. І сіє одно недовліло б йому погубити у вас мзди своєя; але ми з народом своїм не переставали, опріч того, багато допомагати вам усім в усіх військових рушеннях і здобуттях ваших, і, не кажучи про Смоленщину та Польщу, одна Шведська війна доводить безприкладну ревність нашу до Тебе і Росії. Бо всім відомо, що ми самі цілу половину армії шведської вигубили на землі своїй і в оселях наших, не піддаючись при тому ні на які зваби та спокуси і давши Тобі спромогу переважити дивовижну мужність і одчайдушну хоробрість шведів; але за те стягнули на себе саму зневагу та лютість і, замість подяки та нагороди, вкинуті в найтяжче рабство і змушені платити данину ганебну й незносну, рити лінії та канали і осушувати непролазні багнища, угноюючи все те тілами наших мерців, що впали цілими тисячами од тягот, голоду та клімату. Всі тії злигодні, й скорботи наші довершило, нарешті, йинІшнє правління наше. Урядники Московські, що панують над нами і не знають прав та звичаїв наших і майже неписьменні, відають тільки те, що їм вільно робити усе, не займаючи лише душі наші. Отож, бувши ми оточені звідусіль переслідуванями й напастями, до кого іншого вдаватися маємо з воланням своїм, як не до Тебе, Августійший Монарху? Ти добродій наш і споручитель за благо наше. Але злоба улюбленця Твого, непримиренного ворога нашого і месника, одвернула Тебе з путі істини і паскудить царювання Твоє. Поневолювати народи і володіти рабами та невільниками є справа Азіатського тирана, а не Християнського Монарха, який мусить славитися і направду бути верховним батьком народів. Я знаю, що на нас чекають кайдани і понурі в'язниці, де виморять нас голодом і утисками за звичаєм московським, але, поки ще живу, кажу Тобі правду, о Государю, що прийдеться складати Тобі звіт неодмінно перед Царем усіх царів, Всемогутнім Богом, за погибель нашу і всього народу». Государ, вислухавши терпляче промову Полуботкову, не зробив, одначе, жодної йому і товаришам його полегші, але потягли їх зараз до нової Петропавловської фортеці і там перекували й замкнули у в'язниці. Майно, що було в них, до останньої дрібниці, одібрано в них і роздано, як дарунок, всяким урядникам та сторожам в'язничним, а решту переведено на гроші і причислено до скарбу Государевого, рівно ж і Малоросійські їхні маєтності, рухомі та нерухомі, та й самі житлові будинки з наказу Государевого сконфісковано од Колегії на Государя; а родини в'язнів вигнано з них, і поневірялись вони по всяких чужих домах, живлячись з ласкавої милостині, як тії жебраки. Слідом за тими в'язнями випроваджено з Малоросії решту урядників Колегії: Осавула Генерального Василя Жураковського, Бунчужного Генерального Якова Лизогуба, Полковників: Миргородського Апостола і Гадяцького Милорадовича, котрих також забито в кайдани і запроторено у в'язниці в Петербурзі, а майно їхнє усе до останку сконфісковано і забрано на Государя. А ще слідом за тим забрано усіх тих, що керували полками та сотнями Малоросійськими, і завдано до в'язниці при Колегії в Глухові, а майно їхнє за тим самим планом одібрано на Государя і причислено до його скарбу. І так тими трьома наворотами уражено всю верхівку урядів Малоросійських, а на їхні місця призначено урядників Великоросійських, і між ними Полковників: до Стародуба Леонтія Кокошкіна, до Чернігова Михайла Богданова і до Ніжина Петра Толстого. Провина в'язнів тих оголошена була від Государя іменним його указом, у Малоросії опублікованим, що «з недоброзичливости їх до нього, Государя, і Царства його, не тільки не розвели вони, але зле зберегли ті вівці й барани, котрих він виписав дорогою ціною з Шлезії і роздав був на утримання та годівлю в Малоросії, де вони гинули не з недуг своїх, а через недбальство та лихі заміри урядників, що мислили тільки про Сейми свої та шкідливі вибори». Ув'язнені таким чином урядники томилися у в'язницях своїх більше як рік, і через звичайні в них утиски, а особливо через вогкість фортечних будівель, року 1724-го померли в них у кайданах: Полковники Полуботок і Карпіка, Писар Савич і Канцелярист Володьковський, а інші зогнили та перекалічились.

Про смерть Полуботкову переказ зоставив таку пам'ятку, що коли, бувши він хворий, почув смерть свою і просив у в'язничних приставів закликати до нього священика, а вони про теє дали знати Государеві, то Государ приходив до нього попрощатися, і він сказав йому: «Я неприязні до Тебе ніколи не мав і не маю і з тим помираю, яко християнин. Вірю несумнівно, що за невинне страждання моє і моїх близьких будемо судитися од спільного й нелицемірного Судді нашого, Всемогутнього Бога, і скоро перед Нього обидва станемо, і Петро з Павлом там розсудяться». І справді, Государ незабаром після того, а саме Січня 28 року 1725-го, помер.

Царювання по ньому перебрала дружина його, Імператриця Катерина I, коронована од нього в Москві року 1724-го Травня в 7 день. Перший од неї вийшов указ звільнити ще живих в'язнів Малоросійських од їх ув'язнення та тюрем і повернути їм усі їхні маєтки й попередні ранги й титули, знехтувавши й пустивши в непам'ять усі стягувані на них наклепи й підозри, про які вона добре знала, що вони суть діло злоби і найлукавішої помсти властолюбного Меншикова, що майже чарівливо володів Государем своїм і його нахилами.

Розпочаті Петром I, покійним Імператором, походи на Персію безперервно тривали і року 1725-го. У Квітні місяці відряджено з Малоросії 20 000 Козаків і декілька сотень бувших Гетьманських гвардійців, а з ними й усіх наявних Бунчукових та Військових товаришів, під командою Генерального Старшини Лизогуба і Полковників Кандиби і Горленка та Обозного Полкового Михайла Ограновича, які, поповнивши раніше відряджені туди свої війська, перебули в Перському поході у Гілянській провінції, що за містом Дербентом, до п'яти років. Од другого походу туди ж, що йшов до границь Перських і звався Сулацьким, тим разом Малоросійські війська увільнено. Одначе увільнення теє стало вікопомним, і указ з Правлячого Сенату був про те в своєму роді єдиний і до того небувалий. В ньому наказувано вислати в похід 10 000 Козаків або викупитися з того оплатою до скарбу по декілька карбованців з Козака. Старшини Генеральні та урядники, у похід виряджені, мали з того приводу довгу нараду і погоджувалися зібрати до скарбу з кожного Козака хто по два, а хто по три карбованці, але Козаки зі своїми Старшинами, що в постійному штаті з .ними служили, запротестували проти згоди головних урядників своїх, доводячи їм, що вони вважають за сором і найбільшу ганьбу викупляти себе грішми од служби військової, якій присвячують вони життя своє, а не гроші, і коли похід той є праведний і станові їхньому пристойний, то вони готові йти в нього; коли ж він інакший, як праведний і станові їхньому не пристойний, то за віщо ж їм платити гроші у такий ганебний спосіб і всупереч їхнім договірним статтям та всім привілеям, де ані слова не сказано про викупи, що личать тільки бранцям та невільникам, а не вільному народові, який обрав єдність свою з Росіянами добровільно і через єдиновірство, а ніяк не задля данин та здирства? Старшини Генеральні, не змігши в такому критичному становищі своєму іншого придумати, як тільки звернутися з тим до Сенату, вчинили од себе подання і одержали в резолюцію року 1726-го указ, щоб «Козаків у Сулацький похід не висилати, а стягнути за нього з кожного Козака грошей по 4 карбованці», які й стягнено ґвалтом в сумі 40 000 карбованців.

Імператриця Катерина І року 1727-го Травня 6 дня померла, і того ж числа зійшов на Імператорський престіл внук Петра І, Государ Петро Олексійович, сього імені Другий. Правління його почалося діяннями справді Царськими. Він, повертаючи народам права їхні та майно, властолюбством і лукавством ушкоджені, потвердив Малоросії всі з нею договори та колишні її привілеї і на їх підставі зараз скасував Малоросійську Колегію і членів її Великоросійських розпустив по їхніх домівках, а Малоросійських залишив служити в Генеральній Канцелярії і в Генеральному Суді, які тоді ж таки поновлено. Всі податки та збори, Колегією встановлені, скасував, а звелів збирати податки до скарбу Малоросійського на потреби національні, як давніше там заведено. Генералісимуса Князя Меншикова, що безупинно плів підступи свої, підкопуючись під урядників та народ, того ж року Вересня 18 дня звелів Государ заарештувати з усім домом його і заслати на пожиттєве заслання до Сибірського міста Березова, а майно сконфіскувати й причислити до скарбу. Поразка Меншикова прийшла саме в той час, як тішив він себе думкою стати близьким родичем Імператорові, готуючи йому за дружину дочку свою Марію, і здогадуватися можна з достатньою імовірністю, що, при інших беззаконнях Меншикова, викрилися заміри його на життя батька Імператорового, Царевича Олексія Петровича, з причин таких слабих нагло замордованого. І так спом'янена бисть перед престолом Всевишнього кров многих мерців, безневинно пролита на Русі, і ізли Бог чашу гніву свого на голову вбивці і на дім його.

Государ Імператор, продовжуючи благодіяти Малоросіянам, наприкінці того ж 1727 року прислав у Малоросію Міністра свого Федора Васильовича Наумова з грамотою, в якій наказував урядникам і військові розпочати елекцію на вибір Гетьмана і обрати його вільними голосами, згідно з правами їхніми та привілеями. Отож, зібравшися в Глухові, всі урядники і реєстрові Козаки Малоросійські, і всі Архієреї та значне духовенство тутешнє почали елекцію вибору, і відбувалося се таким чином: першого дня вранці дано сигнал з 41 гармати, на батареях міських розставлених, і по ньому стали збиратися урядники і військо до соборної церкви, біля якої уладжений був широкий амфітеатр. З боку Уряду несено в тріумфі клейноди національні в супроводі численної кінної й пішої охорони і розложено їх на амфітеатрі по приготовлених для того столах. Міністр Імператорський виступав попереду клейнодів з Імператорською грамотою, яку поклав на амфітеатрі при своєму секретарі. Опісля того в церкві почалася літургія божественна, одправлювана соборно всім духовенством. По її закінченню почали співати молебень, і зроблено при тому другий залп з 41 гармати. Після молебню приступили всі урядники та Козаки до амфітеатру, і Генеральний Писар прочитав їм Імператорську грамоту, яка по прочитанню салютована була од війська біглим вогнем, а з батарей міських гарматними пострілами. Потім закликав Міністр урядників і військо погоджуватися щодо голосів вибору і приготовити їх на третій день, а тим часом розпочалося бенкетування, і в перший день Міністр улаштував бал від імені Імператора; другого дня влаштовано його од нації; і на них запрошено урядників і значне духовенство, а військо частовано по достатку напоями і всілякими смаженими стравами. На третій день, ранком 1 Жовтня, дано сигнал з гармат, і рушив похід до церкви і амфітеатру за прикладом першого дня, і як все в ньому встановилося в порядку, то повторив Міністр коротко промовою волю Монаршу, на яку всі одноголосне заявили, що воліють Гетьманом Полковника Миргородського Данила Апостола і обирають на всі давні права свої та привілеї. Після того почали підписуватися на вибір урядники, духовенство і військо, а в церкві відправляли літургію і, нарешті, молебень з пальбою, під час якого учинено присягу од нового Гетьмана на вірність Государеві та отчизні і вручено йому од Міністра клейноди військові, що були на амфітеатрі, себто булаву, прапор, бунчук і печать національну. Скінчилося все те вітаннями та загальним бенкетом на кошт Гетьмана з довгою пальбою із гармат та мушкетів.

Гетьман Апостол, впорядкувавши уряд свій, виїхав зараз з чільними урядниками до Москви, щоб скласти подяку свою і всієї нації Государеві Імператорові за його великі милості, так справедливо й по-батьківськи учинені. Государ прийняв Гетьмана і урядників його в повній мірі Монаршої ласки і звелів йому дожидати Височайшої коронації і бути на ній присутньому, яка з усіма пишними урочистостями відбулася в місяці Лютому року 1728-го. Між приватними Монаршими милостями, для всіх вірнопідданих дарованими, одержав Гетьман для народу і уряду Малоросійського вирішальні статті, ним піднесені і Государем 22 Серпня конфірмовані, де як давні договірні статті Гетьмана Богдана Хмельницького в усьому їх обсягу потверджено, так і наново поширені та витлумачені пункти затверджено, між якими був один і про переклад прав з Польської на Руську мову, що означало неначе контрмарш: бо відомо, що права тії перекладено спершу з Руської на Польську мову, як стародавні Слов'янські, в Литві заодно з письмом Руським прийняті. З тими статтями і з грамотою, що потверджувала його на Гетьманство, вернувся Гетьман до Глухова, збагачений при тому коштовними Царськими подарунками. На підставі старих і нових прав та постанов Малоросійських, року 1729-го багато кого в Малоросії підвищено в рангах, од коронного затвердження залежних. Вони були вибрані від урядників і війська вільними голосами, і тих вибраних було по три кандидати на кожну посаду, а Государ затверджував і призначав на посаду по одному з трьох. Таким чином, затверджено з Бунчужних в Обозні Генеральні Якова Лизогуба, з Полковників в Судді Генеральні Кандибу, з Сотників також у Судді Михайла Забілу, з Дозорців Гадяцьких у Писарі Генеральні Михайла Турковського, з Полковників у Підскарбії Андрія Марковича, з Сотників в Осавули Генеральні Івана Мануйовича і Федора Лисенка, з Бунчукових Товаришів у Хорунжі Якима Гооленка та Івана Володиславовича Борозну в Бунчужні Генеральні, а Григорія Гребінку в Полковники Гадяцькі. І всім тим Старшинам Генеральним призначено рангові села від 200 до 400 дворів з посполитого народу, що був до того часу під управою Ратуш і Скарбової Канцелярії, котрі то села вже назавше позосталися ранговими і переходили у володіння того, хто був на означених урядах. Також і іншим військовим урядникам, що в полках служили, але рангових сіл та інших маєтків не мали, роздано їх, і утримання урядників верталося до первісного стану, як було воно уряджене за Королів Ягеллонів.

Розкошування Малоросії тривало, однак, недовго; після довголітніх гноблячих її утисків промінь потіхи й надії, що був просіяв, скоро потьмарився і згас. Молодий Государ Імператор Петро II, який так багато добра зробив народові, 25 Січня 1730 року помер з віспи і викликав у народі жалощі і скорботу надзвичайні. Поголос народний, що прудкіше за всіх Меркуріїв і Геніїв розніс загальне нещастя, лунав од границь Росії до кінців її і сповнював житла народні томливою журбою. Загальні жалощі посилювалися тим, що в тому Монархові урвалася чоловіча лінія обраних Царів Російських з благословенного дому Романових. Вельможі Російські і Гетьман Апостол, що перебував тоді в Москві, по таємних нарадах і угодах, обрали й запросили на царство через депутацію свою племінницю Петра І, вдовуючу Герцогиню Курляндську Анну Іванівну, яка й посіла престол Імперії Всеросійської того року Лютого 20 дня, і їй учинено в усій Росії урочисту присягу од дворянства, міщанста і війська. Опісля, в 28 день Квітня того ж року, короновано її Імператрицею, згідно зі статутами Церковним і Цивільним,

Ігумен Московського монастир і Ієромонах Суханов, вертаючись із Палестини, куди їздив, щоб поклонитися в Єрусалимі Гробові Господньому та іншим Святим місцям, відвідав того ж 1730 року Київ, де приймали його в усіх монастирях з великими почестями, а перебував він здебільша в монастирях Печерському та Софіївському. Суханов, вернувшись з Києва до Москви, виданим од себе Путником ганив усілякі запримічені ним у Палестині і в усій Греції зайвини в обрядах та відправах церковних і неблагочинність в обителях монастирських, що начебто далеко стоять од величної краси Руських і всіх давніх повір'їв та обрядів Православних Християнських. А на Малоросійське духовенство окремо доносив Святійшому Синодові, що воно зовсім знечистило віру давню Руську і заразилося триклятою Латинщиною Римською і що воно без гризоти сумління хрестить немовлята, не занурюючи, а обливаючи їх водою і не обпльовуючи при тому всім клиром сатани та всіх діл його; а в церквах, мовляв, Малоросійських під час Великого Посту відправляють п'ять разів у п'ятниці Страсті Христові, причому дзвонять у всі дзвони і читають Євангелію, співаючи по нотах Римських, або Італійських, з приступкою од співаків старших, неначе на грищі, і що, нарешті, всі Архієреї і Архімандрити Малоросійські, та й сам Митрополит тамошній, мають на митрах свої хрести, подібні до тих, які є на коронах Царів Руських, і за них вони беруться без страху й трепету. Святійший Синод, прийнявши донос Суханова з усією повагою, зажадав од митрополита Київського Варлаама Ванатовича най докладнішої відповіді і вияснення на всі пункти доносителеві. І сей Митрополит відповідав Синодові, що запити Суханова є не що інше, як верзіння мужицьке, досліджень і дебатів Богословських не варте, а породжені вони дурноголовим Мартином, Ченцем Вірменським, що посіяв був у Великоросії безглузді секти свої і розколи, а в Києві за те був засуджений і прилюдно спалений. А щодо обрядів та правил Церкви Малоросійської і її духовенства, то суть вони незмінні і непорушні ще від часів запровадження сюди релігії Християнської Грецького сповідання, спершу через апостола Христового Андрія, опісля — через Княгиню Ольгу та Князя Володимира Київського, і вони в усьому згідні й донині з усіма Ієраршествами та народами Грецького сповідання, окрім послідовників Суханова, які самі не відають, що творять. На таку відповідь Митрополита Ванатовича зараз спроваджено до Петербурга, визнано од Синоду єретиком та заколотником Церкви Російської і позбавлено всіх гідностей і самого сану, заслано на пожиттєве заслання, як простого ченця, а на його місце прислано до Києва Митрополита Рафаїла Заборовського.

Гетьмана Апостола року 1731-го на іменний указ покликано до Москви і там нагороджено від Імператриці орденом Олександра Невського. Тоді ж звелено йому побудувати Малоросійськими козаками земляну лінію з багатьма фортецями та редутами від ріки Дніпра до ріки Дінця, щоб захистити ту сторону від наскоків Кримських Татар. Лінію тую будовано довгі роки, а посилано туди щороку по 20 000 Козаків і по 10 000 з посполитих вільних, військових і володільських, так званих лопатників, над якими щодругий рік командували, як Наказні Гетьмани, Полковники: Прилуцький Гнат Ґалаґан, Лубенський Петро Апостол, Київський Антін Танський та багато інших урядників. Робота тая забрала знову великі тисячі народу, що передчасно вигинув од тягот, спеки та клімату; але, судячи з незмірного обсягу робіт тих, судячи з ширини та глибини ровів і каналів лінійних, їх валів та насипів з пребагатьма наріжниками та всякого роду фортецями, названими іменами членів Царської родини і назвами міст Великоросійських, і, нарешті, судячи з того, що, розгорнувши всі тії вигини в просту лінію, дали б вони коло 1000 верстов, треба думати, що така робота в інших країнах уважалася б за чудо витвору людського і нітрохи не поступилася б дивом перед викопаним Меридовим озером і всіма кам'яними роботами та насипами Єгипетськими, але тут тільки що вважається воно Українською лінією, і відібрано до неї пребагато Малоросійських земель, заселених одновірцями та поміщицькими селянами Великоросійськими. Малоросійських же поселенців, що великими тисячами од давніших і нинішніх утисків та переслідувань покинули хати свої, закликали й оселили поміщики Великоросійські на землях своїх в Орловській, Курській, Воронезькій і Тамбовській провінціях і дали їм великі пільги із звільненням од рекрутства та інших державних повинностей; а навпаки, за прийняття на роботу Великоросійських селян зруйновано дуже багато родин Малоросійських через платіж поміщикам тим штрафових грошей удесятеро більше, як відома ціна, призначена на синів Ізраїлевих. І приводом здирства сього було те, що поміщики тії запровадили були промисл і підсилали зумисне селян своїх у Малоросію, які, походивши трохи по селах тутешніх, начебто шукаючи заробітків і кілька разів переночувавши та дещо попрацювавши у заможних господарів, верталися потім після того до своїх поміщиків і розповідали їм про походеньки свої, а тії передавали їх у Воєводські Канцелярії на допити і брали од Воєвод вивідачів з інструкціями, повними всяких указів, у Малоросії доти не знаних, І силою їх стягали з передержцІв контрибуцію свою, а як неспроможні були вони заплатити, грабували їхню худобу і рухомість, а самих замикали у в'язниці. Тим часом після скону Короля Польського Августа II, року 1733-го почали Російські війська походи на Польщу, щоб настановити на Короля Польського сина Королівського Августа III і переслідувати та вигнати з Польщі попередній витвір Шведський, Короля Станіслава Лещинського, який вступив був тоді в Польщу на заклик Поляків, своїх прибічників, і завів з ними Конфедерацію. Головним начальником над військами Великоросійськими був Граф Лассій, а над Малоросійськими — Обозний Генеральний Яків Лизогуб. А коли, на прохання Імператора Німецького Карла VI, відправлено до нього того ж року на ріку Рейн Графа Лассія з 16 полками у підмогу проти Французів, що з Цісарем тоді воювали, то прибув на його місце командиром Князь Олексій Шаховський, а з допоміжними корпусами Генерал Фельдмаршал Граф фон Мініх і Полковник Прилуцький Ґалаґан, і всіх військ Малоросійських у поході тоді було 20 000. Війська тії, переслідуючи всюди по Польщі загони Лещинського, заводили з ними бої і щоразу їх розбивали та розганяли. Нарешті 30 Липня, здобувши приступом велике місто Гданськ, вигнали з нього самого Лещинського, який там укрився, і він втік з міста рибальським човном і в такому вигляді поклав край заколотам Польським. Поразка в численних місцях Поляків і здобуття їхніх укріплень та запасів принесли багато честі командирові Малоросійському Лизогубові і його військам, що проявили надзвичайну мужність і завзяття. А полковник Ґалаґан дивував усіх відвагою своєю та заповзятливістю. Між іншими його прикметами, що до кмітливості військової стосуються, проявив вік одну в границях Слуцьких, де сильний корпус кінноти, виступивши проти його військ, розсипав перед його фронтом на великій відстані мільйони залізних цвяхів, навмисне зроблених із тяжкими головками, так що, впавши на землю, оберталися вони завше гостряками своїми догори. Ґалаґан, теє спостерігши, звелів малій частині своїх військ маскуватися перед польським фронтом і цвяхами, а сам з усім головним військом, обійшовши неприятеля потайними місцями, ударив на нього ззаду і змусив його, одступаючи назад, насунутися на цвяхи, де, понаштрикувавши коней, не міг він тікати і був розбитий вщент.

Гетьман Апостол — року 1734-го Січня 17 помер і похований був Митрополитом Київським Рафаїлом у місті Сорочинцях, в мурованій церкві, Гетьманом побудованій. Дружині Гетьманській призначено од Імператриці зі скарбу Малоросійського в пенсію 3000 карбованців річно, а для управління Малоросією вдруге засновано Колегію з трьох урядників Великоросійських і трьох Малоросійських, яким звелено указом засідати нарівні, першим по правому, а останнім по лівому боці, на чолі з Генерал Поручиком, Сенатором і Кавалером, Князем Олексієм Івановичем Шаховським; а по його смерті командував Малоросією та її Колегією Генерал-Поручик і Кавалер Іван Федорович Баратинський, по смерті ж його заступив місце його Генерал-Поручик і Кавалер Олександр Іванович Румянцев. Командування тих Генералів, через особисту їх добрість і шляхетні характери, хоч було коротке, але справедливе і для Малоросіян утішливе; одначе, створена з урядників їх окрема Міністерська Канцелярія, або так звана Тайна Експедиція, змушувала тремтіти Малоросіян у найдальших їхніх оселях і у власних домах. Вона була достеменним виродком великої тої Санкт-Петербурзької Тайної Канцелярії і не переставала час од часу допитувати, розпитувати, катувати всіляким знаряддям і, нарешті, припікати розпеченою шиною нещасних людей, що до неї потрапляли. Діла її і подвиги виглядали б у нинішній час маяченням у гарячці або верзінням божевільних, а тоді були вони найбільш важливі, таємні й зисковні. У ній тортуровано і мучено людей, наче в тому римському чистилищі, єдино на доноси та всякого роду причіпки перехожих і квартированих солдатів, а особливо із втікачів та інших волоцюг; а доноси були про слово і діло Государеве. І теє слово і діло було для злочинців та лайдаків наче сигналом, або лозунгом, або ж талісманом на їхню злобу і помсту, і складалося воно з трьох пунктів: стосовно життя, честі і добра Государевої особи та його родини. Кожного обивателя, хоч би він був найчесніша людина і знаної поведінки, тортуровано на донос усім відомого злочинця і лайдака. Коли не почастував хто як слід солдата і всякого волоцюгу, коли не обдарував або з необережності роззлостив чим, то вже горе тому! Волоцюга зараз іде до міського або сільського начальника і кричить перед ним, що має на такого й такого донести слово й діло Государеве: «Куй його і мене!» Начальство, не маючи нічого про начальство випитувати, але оторопівши з одного слова донощика, забиває в кайдани обмовленого, а також донощика, висилає їх під найстрогішою вартою і в найстрогішій таємниці до Міністерської Канцелярії, а там, не входячи в дослідження стану донощика й обмовленого, причин самого доносу і чи може він бути справедливий і не беручи навіть на розум, чи міг обмовлений, з огляду на відстань і спосіб життя, вчинити яке зло Государеві та його родині, яких він ніколи не бачив і бачити не може, але, виконуючи слїпо свою інструкцію, призначають донощика на тортури, і коли він трьома різними прийомами їх витримає і потвердить донос свій, то вже обмовлений є безголосий і його катують і мордують неодмінно. Загальний і вірогідний переказ повідає про саме місце, де була Міністерська Канцелярія, що «якби перстом руки Божої скопати клаптик землі на тому місці, то вдарила б з нього фонтаном кров людська, пролита міністерською рукою».

Відомо, що в усякому роді добра і зла є свої тонкощі, або галузі поширення їх. Отакі мало і таємниче теє слово і діло Государеве. Окрім трьох його пунктів, що досить гнобили людність і були страшним для неї бичем, додано ще до них пошуки за честю і гідністю клейнодів та регалій Державних. І, не кажучи про численні подробиці жертв пошуків тих, досить такого доказу істини, що один знаний поміщик, або власник, містечка Горська зазнав великих капостей і тортур за самого лише орла гербового, на печатях уживаного. Офіцер армійський, на ім'я Якинф Чекатунов, що переїздив через містечко теє і не був як слід од господаря утрактований, побачив в домі його на одній печі по кахлях вималюваного майстром орла, враз заарештував командою своєю господаря сього і вислав до Міністерської Канцелярії з доносом, що він палить на печах своїх герб Державний невідомо з яким наміром. Міністерська Канцелярія, прийнявши донос той, як напівслово і діло Государеве, допитувала поміщика, з яким наміром поставив він на печі своїй герб Державний і його припалює? Поміщик, виставляючи на доказ свідків і свою присягу, хоча виправдувався, що купив він піч тую у вільному містечку Городні, у гончаря тамтешнього Сидора Перепілки, у якого між багатьма фігурами, на оздоблення печей зробленими, були між тваринами обличчя людські, а між птахами і орли, але щоб то було священне і заповідане, йому про те й на думку не спадало, і купив він усі тії печі, а між ними й ту неподобну з єдиним і звичайним наміром, щоб узимку огрівати світлиці. Одначе, незважаючи на всі вибачення, орли коштували поміщикові доброго табуна коней і корів з грошовим додатком.

По закінченню походів Польських, року 1735-го почалися походи на Крим і Туреччину. Татари Кримські, помисливши про вигоди свої у здобутках під час походів військ Російських на Польщу і на Рейн, почали чинити напади та грабунки в границях Малоросійських. Одначе головний їх напад славно відбив генерал Леонтьєв з Малоросійськими полками, що прикривали нову лінію, а саме: Полтавським, Миргородським, Лубенським і Гадяцьким. Вони гнали Татар аж до Перекопу, позабирали всі їхні в'юки з запасами і побили їх. Тим часом наспів з Польського походу фельдмаршал граф фон Мініх і перебрав головну команду над армією, що зібралася була проти Криму біля пустого городища, званого Кам'яний Затон, куди прибули й всі інші Малоросійські полки, і підпорядковано їх од Фельдмаршала Полковникові Гадяцькому Галецькому. Полковник сей, при численних заслугах своїх, був особливо шанований як людина відважна, заповзятлива та кмітлива, і через те Фельдмаршал дуже його поважав і шанував. Але надмірне честолюбство, що супроводить звичайно людей хитромудрих, завело його в провалля згубне, з ушкодженням доброї слави всього війська, йому підлеглого. Він мостив собі дорогу в Малоросійські Гетьмани, на місце недавно померлого Апостола, і задумав прославитися великими подвигами військовими і здобути через те сильну рекомендацію Фельдмаршальську. І коли передові роз'їжджі команди сповістили Фельдмаршала, що війська Татарські великими силами виступили з Криму і зайняли так звану Чорну Долину, або Черкес-Долину, яка й Гайман-Долиною зветься і має лише водяні копані серед степів безводних, через які вся армія переходити має, і Фельдмаршал виряджав на них великий корпус військ з піхотою і артилерією, то Галецький, переконавши Фельдмаршала, що той виступ Татарський є неважний і означає тільки роз'їжджу команду, що може попсувати самі водяні копані, коли її не прогнати якнайскорше легким загоном, узяв при тому на себе знищити задуми Татарські і розігнати їх самих з частиною легких військ, командуванню його довірених. Фельдмаршал на таке запевняння Галецького доручив йому тую експедицію, додавши в підмогу два полки Драгунські. Полковник Галецький, вирядивши з собою чотири Полки Малоросійські: Гадяцький, Ніжинський, Стародубський і Чернігівський і забравши легку артилерію тих полків та призначені йому полки Драгунські, вирушив з ними на Татар. Похід той ведено на них згідно з їхніми правилами, або хижацькими звичаями, себто середину дня війська спочивали і годували в укритих місцях коней, а весь інший час і цілу ніч марширували далі, і таким чином досягли Гайман-Долини на світанку. Та як же здивувався Галецький, коли побачив при тій долині неозорий степ, вкритий татарським табором! Відвага його не давала йому занепадати духом, а рішучість боронила йому гаятися і пропустити військові доглянути своє нещастя. Він негайно напав на Татар, що саме прокинулися зо сну, і в усій своїй необачності перейшов їхній табір в усьому його просторі і повибивав цілі тисячі, а решту порозсипав на всі сторони. Та коли вернувся він у долину, як у єдине пристанище, де можна було відпочити й напоїти коней, то тут оточений був Татарами звідусіль і мусив битися і влаштувати батарею, прикриту з чотирьох кутів легкою артилерією. Напад і відсіч тривали цілий день з рівною відвагою і безстрашністю; із сили-силенної трупів, побитих з обох сторін людей і коней, зроблено вал довкола батавою, досить високий, на подобу ретраншементу, і з нього вигідно боронились. Але надвечір звелів Хан Татарський спішитися всім Татарам і кинути всередину батави прапори свої й бунчуки. На той знак полізли вони в батаву з усіх боків, не зважаючи на жодні їхні поразки. Галецький, закликавши сина свого Петра, що був у Стародубському Полку Сотником Погарським, дозволив йому рятуватися, як молодому чоловікові, всіма можливими способами, а про себе сказав, що він того робити не буде з обов'язку присяги І свого начальства. І так війська тії були велелюдством Татарським розбиті вщент, і начальник Галецький порубаний на шматки, а син його і кількасот Козаків та Драгунів урятувалися в темряві нічній поміж трупів та в порожніх копанях. Побито ж усіх урядників і рядових 3 270. Поразка війська Малоросійського рознеслася негайно всюди і навіть у самій столиці із звичайним перебільшенням, і, незважаючи на злагіднюючі повідомлення Фельдмаршальські, мав Мініх од Двору грізні догани, а інших урядників і тяжко покарано.

З того часу зненавидів Фельдмаршал усіх Малоросіян до крайнощів і, хоч сам був причиною, послухавши порад зарозумілої людини, гнав їх при всякій нагоді без милосердя і очорнив як свавільних, упертих і для Росії недбайливих людей. А коли армія дійшла до Перекопської лінії і вирішено взяти її штурмом, то для військ Малоросійських призначено при тому позицію найбільш небезпечну і мстиву, їм звелено перейти в кінці лінії затоку Гнилого моря, званого Сивашем, і заатакувати з того боку лінійну сторожу. Війська тії, з поміччю добрих своїх провідників, що бували часто в Криму в торговельних справах і знали на Сиваші обмілини та броди, дуже вдало перейшли вночі Сиваш і, там спішившися, вдарили на Татар з повною злобою і помстою за своїх побитих. Загнавши їх у ту подібну до півмісяця закутину, що поміж фортецею та Сивашем, вибили вони всіх Татар і на батареях Турків без усякої пощади і, позбиравши їхні трупи, закидали ними лінійні рови на досить великому просторі, а по тих трупах вся піхота, що не мала в голому степу для штурму драбин та фашиннику, перейшла вигідно, як по греблі. За ту незвичайну прислугу, хоч війська Малоросійські гідні були подяки, але сказано їм її крізь зуби і додано до того, що вони подобляться упертій коняці, яка коли схоче, то й на гору везе, а коли не хоче, то й з гори не йде. Плодом здобуття Перекопської лінії було те, що всі укріплення і самий середній замок з базаром узято, а кам'яні батареї і башти зірвано порохом, і все тут спустошено й знищено. Опісля того перейшла армія через увесь Крим, загнала Татар у Кафські гори, саму столицю Хана їхнього, звану Бахчисараєм, пограбувала й спустошила і з багатьма користьми та бранцями вернулася на зимівлю в оселі Малоросійські. Тоді-бо вважалося за гріх зимувати в чужій стороні, не дивлячись на всі в ній завоювання та успіхи, а верталися завжди в Малоросію пізньої осені і втративши через те силу людей і майже всю худобу, яку знову набирали в Малоросії. Позаду ж армії звичайно полонкували ріки Дніпро й Самару, щоб Татари їх узимку кригою не переходили, і для того з Малоросії виганяли другу армію робітних людей, які після морозів рубали й очищали кригу, гинучи самі від морозів і не маючи в голих степах чим зігрітися. Отак-то воювали в старовину, хоч не дуже й далеку, але з своїми власними правилами військовими і розумом політичним, про які всякий богослов неодмінно скаже, що вони були з Провидіння Божого, а вільнодумець виведе собі, що з темноти умів. А то вже вірно, що Українські народи гостинність свою ось як оспівували: «Москалики-соколики! Поїли ви наші волики, а коли вернетесь здорові, поїсте й останні корови!» Та хоч як там було, в наступну кампанію здобуто приступом великі Турецькі міста Очаків і Азов, які підірвали порохом і до решти зруйнували, приневоливши тим Турків до вічного з нами миру, який довго тривав.

Щоб затвердити з Турками мир, року 1740-го виряджено послом до Царгорода Правителя Малоросії Генерала Румянцева, а поки він звідтіль вернеться, призначено на його місце Генерала і Кавалера Михайла Леонтьєва, і тоді в правлінні Малоросійському все змінилося. Леонтьєв почав правління своє визначенням першості між членами Колезькими, хто з них більший, або старший. А поки теє вирішив Сенат, уважав він Писаря Генерального за Губернського Секретаря, а інших Старшин Генеральних тільки в рангах Капітанських. Одначе Сержант Гвардії завше посідав їхні місця, а інших урядників ледве признавав він за створіння Божі, і звичайно підлягали вони Регістраторам Колезьким і тим подібним. Привілеї тих виводив з того, що вони — Російські Імператорські урядники, а сії хоч також служать в Імперії і суть корінні громадяни Руські, але все ще щось інше, як Імперські, тому лише, що назви рангів зосталися давні Руські, а не чужоземні, недавно прийняті в Росії. Замішання і розлад з того були загальні, і дехто уроїв собі навіть, що вони до імперії Російської більше не належать, а віддаються Туркам; тим-то пішли до Сенату подання та скарги, і Сенат указом звелів урядникам тим мати рівність, як було раніше, а порядок засідання встановлено указом року 1734-го; на місце ж Леонтьєва призначено на Голову Таємного Радника й Кавалера Івана Івановича Неплюєва, розважністю якого все утішилося і прийшло до порядку.

Государиня Імператриця Анна Іванівна того ж року померла, і лінія Царя Івана Олексійовича незабаром по ній рвалася. Государиня тая власною своєю особою була досить лагідна й милостива, але правління її було часто, наче тростина, захитуване. За причину всіх хитань і неприємностей вважають Міністра її і улюбленця Бірона, піднесеного нею до Графської гідності, а опісля — в Герцоги Курляндські. Він, кажуть, був людина розумна, але надзвичайно властолюбна і на користі ласа. Відома Тайна Канцелярія, оте страховище дворян і всіх заможних людей, бувши в повному його розпорядженню, правила йому як достатнє знаряддя, щоб виконувати всі його бажання і навіть забаганки. Всяк, віруяй в Бірона і творяй волю його, спасен і прославлен, а не віруяй в нього і противяйся йому, осужден єсть і погибший. Нагла і люта страта знатного Міністра Волинського дає повне уявлення про тогочасне правління та про всі його мінливості і варварства Біронові. На самий спогад про шаленства брата його, кульгавого і майже безногого Бірона, здригаються мешканці Стародуба та його околиць. Він, бувши цілковитим калікою, мав, одначе, ранг повного Генерала Російського і, квартируючи декілька років у Стародубі з військом і численним штатом, подобився пишністю і чванливістю самому гордому Султанові Азіатському, а поведінка його ще більше мала в собі варварських химер. І, не кажучи про численний сераль, сформований і комплектований насильством, хапали жінок, особливо тих, що мали немовлят, відбирали в них грудних дітей, а замість них змушували груддю своєю годувати малих цуценят для мисливської зграї того недолюда; інші ж його мерзоти паскудять саму уяву людську.

Велика Княжна Єлизавета Петрівна, рідна дочка Петра І, що року 1741-го зійшла на Всеросійський Імператорський престол, зруйнувала дощенту систему правління Біронського враз із опікунством його і регенством при чужоземному наслідстві, запровадженому в Росії його ж прожектом. Царювання Імператриці Єлизавети з перших же днів осяяло Росію великими надіями на її щастя, а згодом тії надії сповнилися безприкладною добрістю тої Государині. Вона була лагідна, побожна й людяна, одне слово, мала всі гарні прикмети Верховної матері і Цариці своїх народів. Вона в усі дні царювання свого не пролила жодної краплини крові своїх підданих і смертну кару злочинців назавше скасувала й заборонила, а натомість вилучали таких з суспільства і засилали на пожиттєве ув'язнення для покути та виправлення. Сама Тайна Канцелярія, тая Інквізиція Римська в іншому вигляді й шатах, нудилася без діла, не мавши поживи од крові людської, мізерніла й западала в сухоти, зближаючись чимраз більше до свого кінця та знищення; доказано-бо вже повсякчасним досвідом, що уряд і начальники дивляться на Царів, як діти на батьків, а раби на панів своїх, і які є перші, злі, грішні або доброчинні, такі й останні бувають, принаймні зовнішністю їм подобляться, соромлячись іти не за їх правилами та звичаями.

Государиня Імператриця Єлизавета року 1744-го зволила відвідати з усім двором своїм Малоросію, подорожуючи до головного міста її Києва по набожеству, яке вона відправляла тут кілька тижнів з великим благочестям, відвідувала пішо святі храми і всі шановані народом місця з особливим приготуванням і побожністю. При тому роздано багато грошей старцям, убогим і всім церковним служителям та чернецтву, а в храми та гробниці даровано чимало дорогих речей і начиння. Під час подорожі тої веселилась Государиня і дивувалась зустрічі і конвоєві військ Малоросійських, що були під командою Обозного Генерального Якова Лизогуба і всіх інших Старшин і Полковників. Десять їхніх реєстрових полків та два Компанійських і декілька команд Надвірної Гетьманської Корогви з Запорозьких Козаків виставлено на границі Малоросійські, коло Товстодубова, в одну лінію, в дві шеренги. Перший полк, одсалютувавши Государині прапорами й шаблями і пропустивши Монархиню, вертався рядами з правого флангу і проходив за другим полком, а там знов ставав на позір в кінці всієї лінії; другий, одправивши також салютацію свою, проходив за третім полком і займав місце в кінці першого. І так роблячи, всі полки і команди являли безперервний фронт і безконечну лінію аж до постою Монаршого. А як Государиня їхати зволила дуже помалу, а декілька годин іноді проходила й пішо, то конвой військ тих продовжувався і встигав у маршах своїх і поворотах без усяких труднощів. Війська тії, бувши завжди у своїх уніформах, мали тоді нові, з вигляду всі однакові черкески синього сукна з вильотами, але різні по полках, а амуніцію всю рядну й також однакову. Студенти Київської Академії з поміччю виписаних машин і свого винаходу показували Государині всякі дивовижні явища, щоб її потішити; між іншим, виїздив поза місто поважний дід старезного вигляду, пишно вдягнений і приоздоблений короною та жезлом, але перебраний з молодого студента. За колісницю в нього був божеський фаетон, а в ньому запряжені два піїтичні крилаті коні, так звані пегаси, прибрані з кремезних студентів. Дід той означав старожитнього засновника і Князя Київського Кия. Він зустрів Государиню на березі Дніпра, край мосту, привітав її поважною промовою і, називаючи своєю наслідницею, запрошував до міста, як до свого володіння, і поручав його і весь народ Руський під милостиву її опіку. На одному з прийнять, од урядників і народу Малоросійського влаштованому, з найживішими почуваннями щирої їх прихильності і повної радості промовила Государиня, оточена незчисленним народом: «Возлюби мя, Боже, так у царстві небесному, як я люблю сей обичайний і незлобивий народ!»

Як Імператриця перебувала в Києві, подано їй прохання од урядників і війська Малоросійського про настановлення їм Гетьмана згідно з правами їхніми і договорами. Государиня, прийнявши прохання теє прихильно, звеліла прислати для того депутацію свою до Петербурга на день урочистого одруження племінника її і наслідника Герцога Голштинського Петра Федоровича з Принцесою Ангальт-Цербською Катериною Олексіївною. За депутатів обрано і вислано: Обозного Генерального Якова Якимовича Лизогуба, Хорунжого Генерального Миколу Даниловича Ханенка, Бунчукового Товариша, опісля Підскарбія Генерального, Таємного Радника і Кавалера Василя Андрійовича Гудовича. Сенат призначив був на утримання їх по 10 карбованців кожному на місяць, але Государиня, довідавшись про те, наказати зволила давати їм, як значним персонам, що прибули у важливій справі, по 100 карбованців місячно на кожного і від поліції пристойну квартиру, затверджуючи те й на дальші часи. Депутатів тих під час урочистого вінчання Наслідника року 1745-го ушановано вельми почесними місцями, але на бенкеті заздрість або ненависть не поминула нагоди, щоб з'явитися в своїй машкарі. Дехто з Міністерства питався Депутатів з виглядом насмішкуватим: «Що то за причина, що ваші Гетьмани, як не всі, то многі, були лукаві й нещирі до Росії і намагалися їй шкодити?» — «Щодо щирості до Росії, — відповідав депутутат Гудович, — то ніхто з вільних народів не був такий до неї щирий і прихильний, як Малоросіяни. І се доказується самим тим, що вони, бувши вільні, відбившись од Польщі, воліли Росію перед усіма іншими народами, що їх під протекцію свою закликали, а обрали їїЇ одну на те через однородство і єдиновірство своє, в чому вони назавше встоялися і ніколи не захитались, одкинувши й зневаживши всілякі зваблювання та застрашування сусідських сильних держав, і навіть недавні Шведські, до спокуси найзручніші. А щодо декотрих Гетьманів, то про них доречно служити може відоме прислів'я: «Яких створили, таких і маєте». Бо то є незаперечне, що тільки ті Гетьмани були нещирі до уряду Російського, яких він вибрав або вибрано їх на вимогу того уряду; і до сього причини троїсті покладати можна: перше, що Міністерство Російське не так добре знало їх, як свої природні урядники знати про них повинні, і через те лихих обирало; друге: Міністерство Малоросійське звичайно намагалося таких провалити, котрих не з його волі обрано, і задля того попускало їм збочуватись; третє: од сторони Російської завше їм, як своїм витворам, більше довірялось, аніж потрібно було, а може, й од того більше, а тому звірялось на них у своїх інтересах, незносних тим Гетьманам і невмісних в правлінні. А попри все те, судячи по-християнськи, можна ще сказати, що все те є тривке, що робиться справедливо, бо тут сам Бог споручитель і поборник». Депутатів тих одпущено в Малоросію з грамотою, що приобіцювала дозвіл на вибір Гетьмана, і їм на відхідному подаровано соболині шуби, перстені з діамантами та по 1000 карбованців кожному на переїзд.

Для елекції при виборі гетьмана року 1750-го в Січні місяці прибув до Глухова з Санкт-Петербурга як Міністр Генерал-Аншеф і Кавалер Граф Іван Семенович Гендріков, і, по звичайних урочистостях і церемоніях, що тривали три дні за давнім церемоніалом, але з незвичайною пишнотою, примноженою в міру щедрот і милості добродійниці Монархині, 17-го Лютого всі чини духовного і світського звання і Козаки реєстрові, що в полках служили, зібравшись на майдан міський до Соборної церкви і вислухавши прочитані на амфітеатрі до виборів стосовані грамоти та інші постановчі акти, урочисто обрали на Гетьмана з природних Малоросіян Графа Кирила Григоровича Розумавського, що був тоді Дійсним Камергером, Академії Наук Президентом, Лейб Гвардії Ізмайловського полку Полковником і Кавалером. Ознайомити про те обрання і просити його затвердження вислано до Двору посланців од народу: Бунчужного Генерального Дем'яна Васильовича Оболонського, Полковника Ніжинського, що був потім Таємним Радником, Генеральним Обозним і Кавалером, Семена Васильовича Кочубея і Бунчукового Товариша, що опісля був Дійсним Статським Радником і Генеральним Суддею, Іллю Васильовича Журмана з численним почетом. Квітня 24 дано їм публічну аудієнцію, під час якої у відповіді через Канцлера Графа Олексія Петровича Бестужева-Рюміна сказано про затвердження народного вибору, а незабаром дано й укази Урядуючому Сенатові та Державній Закордонній Колегії, що у її віданні завше Малоросія була, про теє затвердження, і щоб Гетьманові мати надалі місце з Генерал-Фельдмаршалами і вважатися між ними згідно зі старшинством од надання цього рангу, а Великоросійських членів, що відали справами Малоросійськими, тоді ж таки вислати.

Гетьман Граф Розумовський року 1751-го на уряд свій одержав височайшу грамоту в тих самих висловах, як дано було Скоропадському, і 29 Червня того ж року мав він урочистий в'їзд свій до міста Глухова, де прийняли його з належними почестями, зібравшись заздалегідь духовного та світського звання чини і всі Малоросійські полки, яким у перший день Липня прилюдно прочитано Імператорську грамоту з ілюмінацією і трикратним салютом од війська, що було на параді, і од головної артилерії з гармат. Тим часом піднесено й вручено Гетьманові клейноди військові і національні, з відповідними обрядами й церемоніями, а закінчилась урочистість парадним походом до Соборної церкви і співанням у ній літургії та вдячного Богові молебню. Після того почалися бенкети, приготовлені для урядників в палаці Гетьманському, а для війська — в їх таборах, і тривало все те коштом Гетьманським і деколи коштом скарбовим. Відпускаючи по домівках урядників і військо, оголошено їм од Гетьмана подяку його за вибір і почесті, йому виявлені, і що він. відвідає їх і відзвітує незабаром у полкових оселях і буде з ними раду радити про те, як задовольнити загальні потреби та недостачі і запровадити корисне. Старшині ж Генеральній оголошено при тому, щоб готувалася переносити резиденцію і весь Малоросійський Трибунал до міста Батурина, де для того звелено від Двору Митрополитові Київському освятити з усім Малоросійським духовним собором давнє городове місце, спустошене й обернене на могилу Генералом Меншиковим під Шведську руїну, де згодом і побудовано декілька домів та великий палац Гетьманський великим національним коштом, а робітниками Козацькими. Гетьман дійсно року 1752-го об'їхав усі Малоросійські полкові та значніші сотенні міста і мав усюди зустрічі і радісні прийняття від зібраних в них урядників, війська та народу. Вся, здається, Малоросія тоді була в русі, і все в ній тріумфувало, справляючи прийняття та проводи, що закінчувалися веселими бенкетами. Один тільки випадок засмутив ті народні святкування, випадок звичайний, але поголосом народним інакше витлумачений. Коли Гетьман, бувши у Чернігові, об'їжджав верхи з численним почетом всі міські укріплення, то біля головного фортечного бастіону, коло церкви Св. Катерини, зірвав з нього вихор блакитну стрічку ордена Св. Апостола Андрія, але підхопив її, не допустивши до землі, радник Гетьманський і улюбленець його Григорій Миколайович Теплов, котрий узявся був накладати її на належне місце, але Гетьман, прийнявши од нього і згорнувши, поклав до своєї кишені. Збентежений тоді народ виводив з тої пригоди всякі припущення свої і нісенітниці то про Гетьмана, то про його радника, і все те навіть дійшло до відома самої матері Гетьманської, яка, бувши вже віку старого, умовляла кілька радів сина свого усунути від себе Теплова або зовсім не приймати його порад, віщуючи неминучі йому нещастя від того радника та його порад.

Імператриця Єлизавета, повсякчас благодіючи народові Малоросійському, ущасливила його найбільше року 1755-го, скасувавши великі й утяжливі внутрішні побори, що їх наклали були попередні уряди. Здавна народ сей, завдяки привілеям та правам своїм, вільний був од усіх таких податків, але декотрі з Президентів Урядових, як от Леонтьєв та йому подібні, під виглядом потреб на військові походи завели всякі побори, залежні од настановлених ними приставів та відкупників, як от: покуховне, скатне, поковшовне і всяке інше мірове та вагове митництво, під титулом індукти та евекти, які в громадських промислах обмежували й утруднювали народ до краю, і через те торгівля в Малоросії була в найгіршому стані; а щоб ще дужче її обмежити, позасновувано на Великоросійській границі митниці, і взаємні продукти підлягали обтяжливій оплаті мита. Замість того мала Малоросія вільний довіз чужинецьких товарів, на які мито визначено без дальшого розбору, залежно від потреби та примхи. Те саме було й з вивозом у чужі краї товарів та продуктів. Імператриця потішила народ при скасуванні згаданих внутрішніх поборів, дозволивши при тому вільний торг між Малою та Великою Росією і поширивши корисні установи на зовнішню торгівлю, з прибутків якої задовольнялося Гетьмана і скарб Малоросійський.

У війну з Пруссією, помічну для союзниці Російської Марії Терезії, Імператриці Римської, що почалася була року 1756-го, виряджено в той похід Малоросійських реєстрових Козаків 5000 та компанійських 1000 із належною артилерією, а до них за начальників призначено: Генерального Осавула Якова Дем'яновича Якубовича, Полковника Прилуцького Ґалаґана і Обозних полкових: Стародубського Скорупу, Київського Солонину та інших Старшин полкових і сотенних, скільки їх за числом війська годилося. Корпус той відправлено різночасно чотирма відділами: два з них пригнали до армії 10 600 волів, а два привели до 6 000 коней, зібраних у Малоросії, ї війська ті були в баталії Егерсдорфській і в інших боях сім років, а вернулися по закінченню війни в двох уніформах і озброєннях: хто в Гусарських, а хто в Чугуївських. І се означає, що вони, через убуток Гусарів та Чугуївських Козаків, сформовані були й служили замість тих військ, які набиралися звичайно з гультяйства, і тому часто убували й знищувались. Окрім тих військ, набрано на початку війни з міщан та посполитих Малоросійських 8000 погоничів, які були вислані до армії в Пруссію і розміщені там по полках у солдати, фурмани та денщики; по закінченню війни вернулося їх звідтіль дуже мало, а більше було померлих та покалічених. Сталося ж так не від клімату або повітря, яке в Німеччині і Пруссії особливо здорове, але через лихе утримування тих людей начальниками, а особливо їх інспекторією, що, вважаючи їх нарівні із Лопарями та Камчадалами, заганяли в сухоти або іпохондрію за саму їхню говірку і за те, що вони не скоро навчилися вимовляти тодішні надзвичайно елегантні речення: «намнясь» та «намєдні» і придомків їх «ушь» і «кабиш».

Гетьман Розумовський під час правління свого часто їздив з усім домом своїм до Петербурга і більше там мешкав у брата свого, Рейхс-Графа Олексія Григоровича Розумовського. А правління Малоросії доручив Генеральним Старшинам, і в ньому поширив він Суд Генеральний, доповнивши його десятьма депутатами, обраними з-поміж Шляхетства, і поновивши його, як то було раніше, в правах Трибуналу, а в полкових оселях поновив і заснував 20 повітів і в них суди Земські, Гродські та Підкоморські, позоставивши в Сотенних правліннях тільки словесні розправи між Козаками про маловажні їх спори. Земські ж і градські справи їх передав на розгляд Суддів Повітових, поряд з ранговою Шляхтою, в числі якої і вони вміщалися на точних основах стародавніх їхніх привілеїв і договорів, згідно з якими всі справи їхні велися й вершилися за артикулами, для Шляхетства узаконеними, без жодної для них одміни, бо інших їм прав придумано ще не було, та й сама Польська Шляхта, що зосталася за договірними статтями в протекції війська, не наважилася ще привласнювати їх собі самій, позбавляючи того Козаків, своїх протекторів. Шляхта тая майже день у день множилася новими вихідцями з музик, майстрових та панських служників, яким ніякого розбору тут не було, а коли хто з'являвся з Польщі, то вже й Шляхтич, начеб був він обраного роду Левитського від стародавніх Іудеїв.

Частими мандрівками до Петербурга придбав Гетьман у власне й спадкове володіння міста Батурин і Почеп з їхніми повітами та волості Шептаківську і Бакланську, колишні рангові, або столові Гетьманські, їх даровано йому у вічність року 1760-го, і поголос народний, що перенісся раптово з одного краю Малоросії до другого, вигадав про теє дарування всякі припущення. Декотрі казали, що Гетьмана надалі вже не буде, а скінчиться се Ієраршество на Розумовському, інші ж доводили, що воно стане сімейним у його роді, і буде замість виборного Гетьманства спадкове Герцогство Малоросійське, за прикладом стародавніх спадкових Князівств, що були в ній. Останнє припущення почало було виходити назовні. По трьох роках скомпоновано прохання до Імператриці іменем усієї Малоросії з наданням постійного Гетьманства у роді Розумовського і з поданням на те причин, вельми образливих для самих прохачів та їхніх нащадків. В ній без жалю обмовлено й спаплюжено попередніх правителів і обивателів Малоросії, живих і мертвих. Супліка та означала рівно ж присуд і декрет на зловмисні вчинки Малоросіян, що про них двадцять дев'ять їх з тридцяти нічого не відали, але захоплені були силоміць у ненависні пороки і в те, що зветься: «Од уст ваших посуджую вас». Твір той був ділом рук знаного Гетьманського фаворита, котрого вважали інколи й за ментора його. Інша рука, а особливо громадянина природнього, затремтіла б од перших слів, таких огудливих і злобних на Малоросію, але той виплеканець її достеменно сповнив пророчі і Царські слова: «Іже яша хліби моя, возвеличиша на мя запинанія». Як би там не було, але зібрані до Глухова з усієї Малоросії урядники та шляхетство такої супліки не підписали і, хоч як їх улещували, запевнювали і, сказати б, чарували прийняттями та пишнотою, майже царською, одначе поодинці і ночами розбіглися геть усі вони з Глухова. Слідом за ними посилано в повіти та сотні спеціальних урядників, щоб підписувались на тій же супліці. Але зібрані в них урядники та значні Козаки, не вагаючись, сказали тим посланцям, що вони таку безглузду супліку і вигадку вважають за вельми противну їхнім правилам, привілеям та самому розумові і ніколи на неї не погодяться. Згодом, кажуть, оплатив Гетьман невдоволення своє Малоросіянам найжорстокішою сатирою: він у супліці своїй заатестував їх Монархині як найлукавіших, найлютіших і найпідліших людей і тим подякував їм за своє Гетьманство. А порівнюючи подяку тую з подякою славного Гетьмана Зіновія. Хмельницького, сього великого політика, великого вождя і подиву гідного воїна, можна посудити й почудуватися з віків та звичаїв минулих і сучасних і бачити, що є в них більш добродійне та освічене і що похмуре та брутальне. Гетьмана Графа Розумовського в останніх числах Жовтня місяця 1761 року покликано до Двору в Петербург, і в Малоросії порядкувати справи зоставив він Обозного Генерального Семена Васильовича Кочубея, Підскарбія Василя Андрійовича Гудовича, Писаря Андрія Яковича Безбородька та Осавула Івана Тимофійовича Журавку. 25 Грудня того року померла Імператриця Єлизавета Петрівна і скінчила собою славний для Малоросії вік, за який Царювання її уважалося і завше уважається.

На престол Імператорський вступив племінник її Петро III. Щоб сповістити про те і привести до присяги урядників і військо, вислано до Малоросії Дійсного Камергера Петра Кириловича Наришкіна, якого по всіх Малоросійських містах приймали з військовими почестями, ілюмінаціями та пальбою з гармат і мортир, а він публікував посольство своє і читав маніфест урочисто на зборах і в Соборних церквах з молебнями. До присяги приводили урядників і Козаків, службових і відставників, їх мужеської статі дітей од семи років віком, з міських мешканців тільки їхніх урядників та начальників, а до посполитого народу теє не стосувалося. Посланцеві тому, по закінченню його комісії і після прийнять та бенкетів, підносили по всіх полках і містах багаті подарунки грошові і коштовними речами, а в Глухові від дому Гетьманського подаровано перстень з діамантами за 3000 карбованців. Усі ж подарунки Малоросійські оцінено на 200 000 карбованців, але учинено їх цілком по добрій волі, і прийняття їх тішило й звеселяло народ.

Царювання Петра III, що тривало лише півроку, позначилося військовими рушеннями, екзерциціями та приготуваннями до них. Столиця і околиці її сповнилися брязкотом зброї, гомоном вояків і громом пальби з мушкетів та гармат при майже безугавних еволюціях і урочистостях.

У Малоросію послав сей Государ заклики, надзвичайно привабливі для молодих людей, в яких запрошувано їх на військову службу Голштинську. Молодь тутешня всякого стану і виховання немовби чарівною силою збунтувалася і знялася пташиним летом з Півдня на Північ. Усі шляхи до Петербурга повні були тих Голштинців. Убрані з них в тонку шовкову одежу, себто паничі, їхали разом із обдертими та пІвголими молодцями і рівнялися з ними червоними гарусовими хустками, зав'язаними на їхніх шиях на зразок обрончиків. Студенти й учні Київських, Чернігівських та Переяславських шкіл, канцеляристи та авскультанти Глухівських Департаментів і всіх полків та Сотенних канцелярій, а так само судові й магістратські приказні службовці, покинувши пера, прийняли на себе військові обрончики і тягнули слідом за першими вербувальниками. Вербунки тії хоч у Малоросії були звичайними і ними завжди комплектовано тут чотири полки Гусарські і стільки ж Компанійських, але нинішній вербунок нічому тому не подобився, а схожий був він до певної міри на Посполите рушення, бо майже всі молоді люди, покинувши діла свої і науки, піднялися і, згромадившись великими ватагами, потягли на Столицю, начеб вона війною й облогою була загрожена. При всіх незвичайних явищах майже завжди проявляються характери народні або їх нахили, і так, наприклад, при бажанні Малоросіян до військової служби проявилась охота Іудейська до підрядів. Один з євреїв, Полковник Гадяцький Крижановський, природний Жид і свіжий перехрест, що постійними орендами своїми та відкупами дійшов багатства і чину Полковничого, побачивши незвичайний успіх при вербунку Голштинців, одразу взявся за підряд і звернувся з тим до Государя, обіцяючи поставити їх цілий полк кінний своїм коштом. Государ, поважаючи запопадливість Крижановського, але не знаючи його рахунків, у яких, по совісті Іудейській, завше виставляв він усякий оброчник вчетверо дорожче від його ціни, призначив Крижановського, для початку, Бригадиром. І він справді із Козацьких дітей свого полку та з стадників і чабанів заводської та всякої іншої наволочі сформував був полк, названий Підцабольським. А як усе швидке та поривчасте має і такий самий кінець, то й Голштинці з Підцабольдинцями тим самим були мічені: вони від Червня місяця 1762 року, себто після скону Государя, бувши скасовані й розпущені по домівках, волоклися всіма шляхами до Малоросії, і в міру їхніх учинків, виконаних в тріумфальному їхньому поході до Петербурга, всюди, як ішли вони поворотом, зневажали їх жителі нестерпно. Заможні з них, так звані паничі, верталися нарівні з іншими в однаковій уніформі, себто в обдертих селянських сіряках, босоніж; і, підходячи до своїх домів, ховалися по лісах і байраках до ночі, не показуючись із сорому перед своїми знайомими, а вночі вже закрадалися в свої доми, і не зразу пізнавали їх родини їхні в тих убраннях і при тих особистих змінах. Тим часом Государ Петро III за коротке царювання своє видав два важливі закони: один — про привілеї дворянства із заснуванням для нього Герольдії, а другий — про скасування навіки Тайної Канцелярії та її судилищ, які чинили беззаконня в Росії.

Імператриця Катерина Олексіївна II вступила на Всеросійський престол Червня 20 дня року 1762-го, & священне коронування її відбулося в Москві того ж року Вересня 22, на яке вислано депутатів од Малоросії Генеральних; Обозного Семена Васильовича Кочубея і Суддю Іллю Васильовича Журмана з великим почетом знатного дворянства та інших урядників. Царювання Імператриці Катерини II почалося і довгі літа тривало з великими намірами у ділах внутрішніх та зовнішніх і такими ж успіхами в заходах цивільних і військових, які піднесли Росію на верховини величі й слави, на подив і заздрість всіх народів, а доконувано їх під девізом: «Недокінчене завершуємо!» До того плану ввійшло, між іншим, велике число повітів і сотень Малоросійських з усіма їх мешканцями. Один із генералів, якийсь Мельгунов, що проживав у Задніпровських оселях під виглядом вояжира або й гірше, доносив до Двору, що він знайшов у тім краю таких людей, які до жодного уряду не належать і суть вони те саме, що й Американці, але до військової служби признаються здібними й охочими. Уряд наказав йому вербувати тих людей у Пікінери і підпорядкувати їх прикордонному начальству. Вербунок охопив всі Задніпровські оселі Малоросії і частину полків: Миргородського, Лубенського і майже весь Полтавський, що були по сей бік Дніпра. А ведено його в такий спосіб: Мельгунов, роз'їжджаючи по оселях, спинявся звичайно в корчмах сільських і до них скликав тамтешніх Козаків. Після першої випивки пропонував їм писатися в Пікінери, себто в таку службу, що є теж Козацька, але з ліпшими від Козацької привілеями та вигодами, при яких нинішніх начальників своїх не тільки боятися вони не повинні, але й шапок перед ними скидати не зобов'язані. Народ, такий близький сусідством до Азіатських мешканців, а значить і до їхньої дикості, відразу хапався за слово не боятися начальства і не шапкувати перед ним і почав писатися в Пікінерію, таку, на його думку, свавільну. Одначе писалися до неї найдрібніші господарі і найбільші з них пияки та буяни. Таким чином навербованих Пікінерів вилучено зараз з відання Малоросійських урядів і прислано до них про те письмові накази. А поміж Пікінерством настановлено ротмістрів і поручиків з письменних шинкарів та церковників, що вербункові тому сприяли. Слідом за вербаками, які дуже помалу з кожної оселі набралися, відібрано й самі оселі з геть усіма мешканцями, що рішуче не погоджувалися на зміну свого стану та прав природних, і піддано усіх їх під права Новоросійської губернії, недавно заснованої, а оселі їхні поділено на чотири полки: Єлисаветградський, Дніпровський, Полтавський і Донецький. Сотенні правління скасовано, а прапори їхні та архіви деякі позамикали в церквах, а деякі ужили ротмістри та їхні жінки на домашні свої знадоби. Уряди полків Малоросійських робили багато подань Гетьманові про відібрання з їхнього відомства численних осель у Пікінерію, та й приватні поміщики й власники також вносили йому скарги на знищення стародавніх їхніх прав, многими Монархами упривілейованих. Гетьман про все те робив свої подання до Двору і Урядуючого Сенату, але все було марно, і Сенат оголосив на те готовий указ, ще в сорокових роках виданий, яким звелено причислити до будованої тоді Української лінії пустопорожніх земель, в поперечнику на 30 верстов, а завдовжки наскільки та лінія буде простягатися. Новоявлена Пікінерія користувалася особливими пільгами щось років із сім: жодних податків та служби з Пікінерів не вимагали, а лише говорили їм про їхні привілеї і що вони від Малоросіян суть ліпші та вищі. Щоб відрізнити їх, нашито їм на звичайних їхніх шапках білі банти з полотна і тасьми. Вони скидали тії шапки з голів тільки в церкві, але й то вже перед вівтарем. Зустрічаючись з Малоросіянином, звичайно погрожув йому Пікінер: «Звертай з дороги, Гетьманцю, бо я за тебе луччий!» А як запитувано його, чому луччий, то відказував: «Я й сам того не знаю, але Рохмистри наші так кажуть і, либонь, тому, що маємо корону на шапках. А Рохмистри наші всі письменні: з прасолів та шинкарів, а деякі й з поповичів жалувані». Отакою химерою приспана була Пікінерія до того, що ніхто в ній більше не згадував про давні свої права та привілеї, а вихвалявся всяк нинішньою величчю.

Одначе згодом неминуча доля, що переслідує звичайно безжурну чванливість, дала скуштувати тим «луччим» з найгіркішої чаші безталання. Як почалася була з Турками війна, звелено формувати Пікінерів у регулярні війська: ротмістрам їхнім оголошено ранги проти армійських прапорщиків, але й то за уряд, а ті, що не мали сих урядів і всі ранги, нижчі супроти урядових та армійських, означали тільки Християн Українського сповідання. Простим Шкіперам почали шити мундири з ґудзиками і привчати їх до екзерциції, але вони, покинувши все добро, розбіглися по зимівниках Запорозьких та хуторах Новосербських і там переховувались, сподіваючись смерті своєї. Старики їхні з колишніх Козацьких Старшин, а саме Павло Головко з містечка Нехворощі і багато інших, задумали були пригадувати про давні свої права та вольності і що вони, за договірними статтями Гетьмана Хмельницького, мають свою службу, в них призначену, яку готові виконувати беззаперечно і з усією пильністю, а іншої відбувати не хочуть і її ніколи не шукали. За такі слова усіх, хто був до того причетний, визнано за бунтівників, що спричинилися до втечі Пікінерів, і від пограничної Білевської Комісії засуджено на кару батогом. Але кара та перевищила міру свою і перевершує, здається, навіть тиранства Неронівські. Засуджених возили по всіх ротних містечках, у Пікінерському полку призначених, і в кожному бито батогом нещадно. Засічених з них на смерть прив'язано до хвостів кінських і волочено по вулицях міських, нарешті розтерзані таким чином тіла їхні кинуто в гнойовища і загорнено в них нарівні зі скотським падлом без жодного Християнського і навіть людського поховання. Екзекуцію тую відправляв Полковник Пікінерський, якийсь охрещений Турок Адобаш з Донськими Козаками, і були тії екзекутори обрані мужі, гідні суддівського вироку та його виконання. Вони в кожному містечку, повиганявши з домів народ на майдан дивитися на екзекуцію, пограбували доми ті чисто по-татарськи і поділились здобиччю із своїм Турком, чим роди тії од віків визначались, і саме в тому полягає пряма гідність їхня, ославлена як військова.

Тим часом Гетьман Розумовський, бувши в Петербурзі, зоставив там при Дворі радника свого Теплова, настановленого в Кабінеті Імператриці доповідати. Гетьман, надіючись на нього, як на самого себе, і точно за його порадами, вернувшись до Глухова, проводив вищезгадані Генеральні сейми, або збори, щоб випросити собі пожиттєве і успадковане Гетьманство. Але також за порадою одної й тої ж особи внесли тоді ж рапорти до Двору Обер-Коменданти Малоросійські внутрішніх і пограничних міст про незвичайні збори і рух урядників тутешніх, запідозрюваних у невідомому їм намірі, і що для безпеки змобілізували вони війська, які стоять в Малоросії, і підняли на батареї артилерію в фортецях. З двох тих порад, таких між собою незгідних і супротивних, але уславлених найвищою Міністерією, вийшов один результат, досить згідний і рішучий. Гетьмана покликано через особливого гінця до Петербурга, а артилерію Малоросійську з її ладунком заарештовано і взято в окреме від попереднього відомство. По приїзді Гетьмана оголошено йому гнів Монарший і щоб він не з'являвся до Двору, аж доки не випросить собі увільнення від Гетьманства. Через декілька тижнів, а саме в Листопаді 1764 року, прохання про те подано, і Гетьмана Всемилостиво увільненого з його становища, допущено в Палац під ім'ям і титулом Фельдмаршала. Зустрів його у внутрішніх світлицях Палацу Кабінетський Міністр, а його колишній дорадник і фаворит Теплов, який під час звичайних привітань із захопленням розцілував Гетьмана, а Граф Орлов, акомпануючи той поцілунок, стоячи тоді на дверях сусідньої кімнати, справдив при тому пророцтво матері Гетьманової, сказавши прилюдно: «І лобза, його же предаде».

По звільненню Гетьмана Розумовського від Гетьманства потіхою йому було пожалування всіх інших Гетьманських волостей у вічне і спадкове його .володіння, між якими було багато куренів Козацьких, також Стрілецькі І декілька монастирів з їхніми землями та угіддями, що перейшли тоді в теє володіння поряд рангових маєтків і селян; а були з них перші вартовими посланцями в Гетьманських палацах, а останніх вибрано з Козаків для здобування дичини та птиці на стіл Гетьманський і на його штат, але зосталися вони в селянстві, як безмовні. Таке пожалування породило новий поголос у Малоросії щодо Гетьманства, але, наговорившись досхочу, стали вірити без сумніву, що Гетьмана більше не буде у них ні наслІдного, ні виборного, і що як немає на сей уряд сіл, то й вибирати його нема нащо, а добровільні на нього датки позбавляють церковників та мешканців шпиталів і в'язниць прохарчування.. Старшини Генеральні й Полковники, що мали своїм обов'язком за інших часів скликати збори і посилати депутацію до Двору про вибір нового Гетьмана, сим разом з вибором принишкли, а, уроївши собі, що всі рангові маєтки за прикладом Гетьманських, приречені на вічну роздачу теперішнім їхнім власникам, як останнім зі старої системи урядникам, спокійно вичікували на ту подію і, тішачи себе надією зробитися коштом нації багатими власниками, зоставили тую націю дожидати сповнення обітниці Отця Небесного, але самі в розрахунку своєму прикро помилились, бо згодом сталося з ними не так.

Замість правління Гетьманського року 1765-го засновано в Малоросії Колегію з правами і привілеями, що дорівнювали іншим двом Державним Колегіям. На членів її призначено чотирьох Великоросійських урядників І чотирьох Малоросіян з Генеральних Старшин, а Президентом Колегії і Генерал-Губернатором у Малоросії настановлено Генерал-Аншефа Петра Олександровича Румянцева. Колегія увійшла в правління, як роса на пасовище і як паморозь на руно, себто з повною тишею і лагідністю, що відрізняла її від попередніх Колегій Малоросійських з духом бурхливим і характером ґвалту та ненависті. Особливо народ Малоросійський утішений був своїм Генерал-Губернатором, пам'ятаючи про добродійства батька його, що був колись у Малоросії правителем, і він таки виправдав надії народні патріотичними ділами на його добро і насамперед приборкав військові команди, перехожі та квартировані, що руйнували тутешній народ і що їх поводження з народом мало чим різнилося від навали Татарської та інших ворогів. Десяток солдатів розганяв перед тим цілі села, а капральство їхнє потрясало навіть міста та містечка; управа ж на них була найближча: Київ, Полтава і Смоленськ, де начальники їхні такі були неприступні, як Султани Азіатські, а причіпки їхні та претензії вузлуватіші за всі вузли Гордіанські. Усе в них до останньої шпильки означало інтерес Государів, і за нього причіпки та кари були безугавні.

Граф Румянцев, як тільки прибув до Малоросії, оглянув усі пограничні та інші значніші міста й села та їх устрій; при цьому зауважив він, між іншим, що харчування консистуючих і пограничних військ постачанням на них од обивателів в натурі провіанту та фуражу є лише привід до зловживань та здирства урядників військових і що вони навмисне вимагають постачати їх на час, до тої справи невигідний, і тому вимагають і беруть за те грішми, по скільки самі захочуть, обтяжуючи й руйнуючи народ вкрай. Щоб усунути таке зло, встановив Граф однаковий податок грошовий з усіх обивателів Малоросійських, поминаючи лише урядників та службових Козаків, і звелів платити з кожного диму, себто з кожної хати, по карбованцю і дві копійки на рік, що становить з душі чоловічої статі по 35 копійок. І той податок сплачується до скарбниць повітових, на те заснованих, а з них, наказом Канцелярії скарбу Малоросійського, видаються гроші на полки та команди військові для прохарчування військ та годівлі їхніх коней, за встановленими штатами й цінами. Народ Малоросійський, такими установами бувши доволі улегшений і ущасливлений, прославляв за те нове своє начальство. А як щастя людське невідомими планетами майже завжди переслідується будь-яким злом, що його обтяжує і дає матерію філософам дискутувати цілі віки про основи добра і зла, досі ними не вирішені, то й народ Малоросійський в добробуті своєму зазнав того спільного жеребу лихої долі. Граф Румянцев року 1767-го звелів учинити всьому народові і його майнові Генеральний опис що, як у своєму роді, так і в способі його проведення, був новиною незвичайною. За комісіонерів до того призначено в кожному повіті штаб-, обер- і унтер-офіцерів з численними писарями та рядовими із Великоросійських консистуючих полків і залог, які, знавши тільки муштрувати солдатів, чинили за тими правилами і з селянами. В кожному селі виганяли народ з хат його на вулиці, не минаючи нікого і навіть грудних немовлят, шикували їх шеренгами і тримали так на всякій погоді, чекаючи, аж доки перейдуть вулицями головні Комісіонери, які, роблячи їм перекличку, значили кожного на грудях крейдою та вуглем, щоб з іншими не змішався. Худобу обивательську тримали разом з її господарями і також оглядали й переписували, як маєток господарів. Ревище худоби і плач дітей здалеку сповіщали, що зближаються до них Комісіонери з численними асистентами. Після людей і скотини бралися до поміщиків і власників. Від них вимагали документів і доказів на володіння маєтностями та землями і тут-то потрясали всі скарби кожного. Звичайно домагалися якихось Писцових книг і жалування Царських грамот, але вони тут були у самих лише попів на парафії, та й то Архієрейські; а як поміщикам, згідно з правами та договірними статтями їх, усі надання та пожалування йшли від Гетьманів і Трибунальних урядів, а тільки мало хто мав на те потвердження Царські, видані на їх бажання та при випадкових оказіях, то й подали всі власники універсали Гетьманські та декрети Судові; але їх спершу вважали за паспорти, або прокормьожні, а мало що за посвідки звичайні, і опісля вже поволі приходили вони в свою силу, залежно від клопотань власників та їхніх пожертв. Опис той, з усіма його страшними слідствами та розправами, не був закінчений і несподівано загинув. Війна з Турками, що вибухла за діла Польські, дала Малоросіянам Іншу роботу. Усе в ній кипіло й шуміло і все займалося постачанням війська, робітників, погоничів, хур з волами та харчів для армій, з усім іншим, що до них належить. Малоросіяни, незважаючи на тодішній свій тягар і нечувані клопоти, прославляли добродійство Боже, приписуючи Провидінню Його розпочату війну на визволення їх од Генерального опису та його наслідків, що загрожували, на їх думку, зруйнуванням власності і набутку кожного.

Перед початком війни війська Малоросійські прийняли інший вигляд і устрій. До Колегії Малоросійської надійшов іменний указ Імператриці, в якому звелено службових Козаків підпорядкувати щодо суду і служби військовому статутові, а тільки щодо земства і маєтків відатися їм і родинам їхнім за давніми правилами своїми у повітових судах. Для того розіслано по полках і сотнях військові статути і останнього видання диспозиції, надруковані двома мовами, Руською і Німецькою; а для управління полків і сотень створено при Колегії окрему комісію. За її розпорядженням переформовано й скомплектовано полки постійними Козаками, яких записано у військовий список до визначеного на вислугу часу. І такий устрій багато в чому подобився найдавнішим розпорядкам тутешнім, заведеним од Гетьмана Князя Ружинського і опущеним після руїн Шведських та віддання Полякам Задніпрянщини. Задля екзерциції створено два табори, під Полтавою і Переяславом, і вправи там тривали ціле літо, а після того, на початку року 1769-го, рушили війська у загальний похід, і почалася правдива з Турками війна, яка чим скінчиться, Бог відає.

 

 

КІНЕЦЬ.
  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 72 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист