Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

Вирощування волокнистих культур, вівчарство, обробка конопель, льону та вовни, а відтак ручне ткання та вишивання були відомі в Україні від найдавніших часів. Упродовж багатьох століть ці заняття пов’язували із різноманітними технологіями, виробничими процесами, колективною працею, а також із численними віруваннями та звичаєвими нормами. Народження кожного виробу передбачало тривалий шлях від моменту висівання до ткання та пошиття.
Турбота про врожай льону виявлялася як у практичних, так і у магічних заходах. Останні зокрема відбувались у вигляді ворожінь та обрядових дій під час деяких календарних свят. Так, напередодні Нового року, сидячи за столом, селяни витягували сіно з-під скатертини – той, у кого воно виявлялось довгим, очікував доброго врожаю. Пізніше, навесні, випікаючи паски, господині сипали на піч призначене для сівби насіння льону, вірячи, що це убереже майбутні посіви від псування повитицею (вид бур’яну).
Сівба волокнистих культур розпочиналась ранньою весною і тривала до початку літа, про що в народі казали: «Сій льонок, як лежить льодок». Льон традиційно сіяли в полі, а коноплі – в городі. У поле селяни вирушали у чистому одязі. Для доброго врожаю льону в сівну коробку (тобто коробку, з якої жменею брали насіння під час сівби) клали яйце. Щоб стебла рослин були високими і тонкими, а волокно м’яким, посів мав бути густим. Через дванадцять тижнів після сівби коноплі відцвітали. Тоді селянки починали вибирати чоловічі стебла – плоскінь, жіночі ж (матки, матірка) збирали лише наприкінці серпня – на початку вересня, коли визрівало насіння. Вибирали коноплі і льон вручну, стебла рвали з корінчиками. Від цього майбутня тканина отримувала особливу міцність. Зірвані стебла льону стелили на полі, щоб вимокли під дощами, а коноплі занурювали під берегами у тихих озеречках, копанках, адже від швидкої води процес вимочування уповільнювався.
Овечу вовну від весни до осені стригли тричі – наприкінці травня, про що і нині нагадує широко відоме прислів’я: «До Миколи (22 травня за н. ст.) не сій гречки і не стрижи овечки», після Першої Пречистої (28 серпня за н. ст.) та перед Покровою (14 жовтня за н. ст.).
Вичісування волокна та прядіння ниток у господарському календарі завжди припадали на осінь. У цей час через обряд одруження комина (посвєта або свічки) у хатах запалювали зимовий вогонь, жінки діставали з горищ численне начиння, призначене для обробки волокна, перетворення його на нитку. Зазвичай збирались до чиєїсь хати. Той, хто мав багато прядива, просив до себе працювати толокою. Коли дівчина виробляла першу в своєму житті нитку, ту нитку необхідно було знищити, виконавши відповідний обряд, щоб упродовж життя прялося скоро і легко.
Вовну також пряли на веретено. Її символіка найяскравіше втілена у весільних обрядах етнографічних груп гуцулів та бойків, які населяють різні частини Українських Карпат. Тут молодих вбирали у обрядовий одяг (гуглі), виконаний із білої валяної вовни, і обсипали шматочками вовни, змішаної із зерном, білу вовну клали до тарілки з ритуальним частуванням…
Підготовлені нитки снували на стіні або спеціальному пристрої (снівниці) для наступного навивання готової основи на ручний ткацький верстат або кросна (особливий вид верстату). Остання дія завжди мала колективний характер – щоб оснувати верстат, жінки працювали щонайменше втрьох.
Готове полотно вибілювали або золили. Витримане під сонцем, воно набувало особливого блиску, ніби сяяло. З полотна виготовляли різні частини народного костюму. Довгі полотняні сорочки влітку захищали тіло від спеки, а взимку - від холоду. Вони чудово пропускали повітря як у вологому, так і у сухому вигляді. Оздобою народного одягу слугували ткані або вишивані орнаменти. Саме вони надавали одягу святковості та неповторності. Особливо розкішними були весільні строї. Їх українські селяни традиційно зберігали упродовж життя і заповідали вдягнути собі на смерть.
Полотно та інші тканини в народі вважались мірилом багатства. З них значною мірою складався дівочий посаг. Приходячи жити до свекрухи, невістка насамперед застеляла стіл своєю скатертиною, вішала на кілок рушник - утиральник. Тканина була головним подарунком на родинах, а також мала ритуальне значення у поховальних практиках. На полотні, зокрема, спускали домовину до ями. Навіть малий клаптик домашнього полотна, покладений небіжчику під плечі, вважався надійним оберегом для нього на Страшному Суді.
В народі існували численні уявлення та легенди про незвичайні властивості лляного та конопляного насіння, прядива, ниток, а також багатьох предметів із них виготовлених. Так, насіння рослин було наділене обереговими та репродуктивними властивостями, відлякувало від людей нечисті сили. Широко відомою в Україні також була традиція на Андрія (13 грудня за н.ст.) сіяти коноплі, загадуючи на швидке одруження.
Процеси виготовлення ниток, полотна пов’язували також із сюжетами весняного відкривання землі, настанням тепла, дощів, урожаю, святом Благовіщення (7 квітня за н. ст.). До цього дня підготовлену основу для верстата заборонялося виносити і залишати у дворі. Якщо ж і вдавалися до цього з метою її просушування, то лише після обрядового «закривання на замок». Натомість у разі посухи, для викликання дощу у північній частині України практикувався звичай ткання обиденних (або одноденних) рушників. Такий рушник, що мав бути витканий за один день, виготовлявся у випадку тяжкої хвороби дитини та для відвернення епідемій.
Тривалий час народне ткацтво та вишивка існували у формі домашніх занять, а згодом розвинулись у кустарні промисли. У ХІХ ст. українські селянки, застосовуючи різноманітні прийоми узорного ткання на двох, чотирьох і більше поножах (педалях ткацького верстата), виготовляли численні хатні тканини, елементи одягу тощо. Що ж до вишивання, то одних лише видів вишивальних швів в Україні налічувалось понад сто.
У ХХ ст. згадані заняття з домашніх перетворились на артільні, а з часом – фабричні виробництва, що розвивалися в мережі так званих художніх промислів. На підприємствах були підготовлені сотні народних майстрів, роботи яких викликали загальне захоплення, а імена Олександри Великодньої, Надії Бабенко з Полтавщини, Галини Верес з Київщини назавжди увійшли в історію української побутової культури. Водночас домашнє ткання та вишивання почали занепали і згодом майже цілком вийшли з ужитку.
Наприкінці дев’яностих років у зв’язку із загальною кризою в економіці більшість підприємств з виготовлення килимів, інтер’єрних тканин, вишиваного одягу в Україні закрили, а їх художників та майстрів кинули напризволяще. Тому особливо важливими сьогодні стають різноманітні ярмарки та вернісажі, де окремі майстри демонструють та пропонують споживачам придбати свої вироби.
В середині дев’яностих Музей народної архітектури та побуту НАН України започаткував День ткалі та вишивальниці – свято, яке мало на меті об’єднати та створити умови для творчого спілкування якомога більшої кількості народних та професійних майстрів, що працюють у цих жанрах. Поступово свято набуло масового характеру та нових оригінальних рис. Декілька років тому на ньому вперше з’явився ручний ткацький верстат, і тепер кожен бажаючий цього дня може випробувати себе у ролі ткача чи ткалі. З величезною зацікавленістю дорослі та діти беруть до рук човник, натискають босими ногами на поножі верстата і відчувають себе творцями справжнього дива, що зветься полотно.
Також відвідувачі музею в День ткалі та вишивальниці мають можливість оглянути сучасні твори – прозорі тонкі решетилівські вишивки, монументальні килими, у композиціях яких заховане розмаїття регіональних орнаментів та багато інших цікавих виробів, а також поспілкуватися з тими не багатьма майстрами, які й до сьогодні працюють на ткацькій ниві.

Ірина НЕСЕН,
етнограф, кандидат історичних наук.

ОСОБЛИВІ ПРИКМЕТИ
Не пряди у п’ятницю. Виготовлення прядива, ниток, полотна, готових виробів супроводжувалось деякими заборонами або обрядовими діями. Так, по п’ятницях жінки та дівчата уникали прясти, мотивуючи це шануванням Св. Параскеви П’ятниці, яка натомість захищає їх від бід, небезпек та недуг. У цей день тижня також не білили і не золили полотно. Зв’язок символіки прядива з християнськими жіночими святими простежується й у давньому повір’ї про те, як Божа Мати з перевесел, якими зав’язували горстки (снiпки льону), пряла нитки і плела сіті, якими напередодні Страшного Суду мала виловлювати грішників із пекла.
Важливість сирових ниток льону або конопель у житті людини виявлялася і у масовому побутуванні традиції зав’язувати ними дитині відрізану пуповину. При цьому конопляні нитки мали бути лише з жіночих стебел (матірки), інакше, за народними уявленнями, дитина виросте безплідною.

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 136 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист