Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

Сировиною для матеріалів традиційного одягу українців, як і всіх східно-слов'янських народів, майже до XX ст. були рослинне волокно, вовна, шкури тварин (з хутром і без нього), у незначній кількості  стеблини та кора рослин, дерево, метали. Вирішальну роль у виборі сировини, особливо в докапіталістичний період, відігравали природне середовище та пов'язаний з ним характер виробничої діяльності.

В районах, де вирощувались луб'яні культури (коноплі, льон), для ткацтва використовували рослинне волокно. Льон культивували переважно на Україн­ському Поліссі та в західних областях, коноплі  на Полтавщині та Чернігів­щині. Ці культури збирали майже на кожному селянському городі. Сировиною тваринного походження була вовна, в основному овеча. Із рослинного волокна та з вовни одержували прядиво, з якого або відразу ж ткали (рідше в'язали чи плели) окремі елементи одягу, або ж спочатку виготовляли тканину, з якої потім шили одяг. Спеціально оброблене овече хутро використовували для зимо­вого одягу та чоловічих шапок, а шкуру свійських тварин  для взуття. Дерево, лико, повсть уживалися значно менше. З лика плели взуття. Зі стеблин рослин та повсті робили чоловічі головні убори. В окремих районах Закарпаття з дерева майстрували взуття. У Прикарпатті та Карпатах метали використовували для різноманітних прикрас.

Особливо поширеною технікою виго­товлення матеріалів для одягу було домашнє ткацтво. Саморобні тканини — основний матеріал селянського вбрання на значній території України XIX — початку XX ст., яскравий показник рівня матеріальної культури населення. Роз­виток ткацтва зумовлювався багатьма соціально-економічними чинниками, по­бутовими, господарськими потребами, а також наявністю необхідної сировини.

Ткацтво існувало на східнослов'ян­ських землях із найдавніших часів. Уже пам'ятки трипільської культури, архео­логічні знахідки скіфо-сарматського пе­ріоду (керамічні та свинцеві пряслиця, грузила для ткацького верстата, кістяні, бронзові й залізні голки, шила, мідні в'язальні гачки, а також відбитки тканин­ного плетива) свідчать про володіння основними видами техніки ткання, про багатий асортимент текстильної сирови­ни. Це знайшло продовження та розви­ток і в наступні епохи.

У давньоруській державі ткацтво було одним із найпоширеніших тради­ційних занять. Лляне, конопляне, а та­кож вовняне прядиво наші предки використовували для виготовлення тканин дуже активно. «Полотно», «сукно», «шерсть», «ткань» — усе це давні загальнослов'янські терміни.

Високого рівня досягло ткацтво і в пізніші часи. Це стало можливим завдя­ки розподілу праці та спеціалізації, що заклало основу виникнення ремесел, цехів, мануфактур (XVII—XVIII ст.), а згодом і фабричного виробництва (друга половина XIX ст.). Такий шлях був прогресивним: ткацтво спрямовувалося на виготовлення масової продукції, проте воно ще не могло повністю задоволь­нити існуючий попит. До середини XIX ст. в економіці як усієї держави, так і кожного господарства тканини домашнього виробу посідали провідне місце. їх виготовленням займалися пере­важно жінки у вільний від сільськогосподарських робіт час. Майже в кожній селянській сім'ї були саморобний ткаць­кий верстат та інше необхідне знаряддя.

Серед продукції саморобного народ­ного ткацтва в Україні відомі не тільки тканини, а й довершені компоненти кос­тюма — запаски, плахти, пояси, хустки та ін. Полотно для натільного чи пояс­ного одягу, тканини для запасок, плахт, спідниць, поясів, сукно для верхнього одягу ткали насамперед для своєї роди­ни, а лише потім на продаж. Щодо ра­йонів, розташованих близько від шляхів сполучення, торговельних центрів, то ткацький промисел тут дедалі виразніше орієнтувався на збут. Звідси й більша різноманітність ткацьких виробів, технік, прийомів художнього оформлення тка­нин.

Саморобні тканини виготовляли з однорідної та неоднорідної нитки, вони були різної товщини, щільності, фактури, кольору й малюнка, що залежало від способу ткання. Матеріал або зберігав природний колір сировини, або фарбу­вався. Важливою ознакою була ширина тканини, яка впливала на крій одягу.

У лляній, конопляній та вовняній си­ровині закладені чималі можливості, котрі успішно використовувалися народ­ними майстрами. Від якості волокна, пер­винної його обробки, способів скручуван­ня у процесі прядіння, від вибору харак­теру переплетення і від кінцевої обробки готової тканини залежали всі її показ­ники. З високоякісного волокна, старан­но обробленого, одержували тканини з гладкою блискучою фактурою. Найтонше прядиво використовувалось у першій половині XIX ст. для так званого серпанкового полотна святкових голов­них уборів, для рукавів святкових жіно­чих сорочок. Із ніжного конопляного во­локна (плоскіні) виробляли тонке плоскінне прядиво, із грубішого (матірки) — матірчате. Костриця від лляної та коно­пляної куделі (вал) ішла на виготовлен­ня грубої тканини.

Полотно могло бути чисто лляним, із лляного прядива наполовину з коно­пляним, пізніше — з конопляного та ба­вовняного і, нарешті, із самої бавовни. Знаходження вдалих пропорцій поєд­нання льону та конопель створювало своєрідний колорит: світлі м'які волокна льону відтіняли сіруваті твердіші волокна конопель.

З вовняного прядива в домашніх умо­вах виробляли сукно для жіночого та чоловічого верхнього одягу, тканини для поясного жіночого вбрання, зимових чоловічих штанів, а також поясів.

Кожного року близько середини травня стригли овець та ягнят, які на цей час обростали шерстю — обрунювалися. Заможне населення використову­вало вовну ягнят або однорічних овець. Незагрубіла вовна молодих овець першої стрижки — поярок — збиралася окремо. Так само називалась і м'яка високо­якісна вовна ягнят. Щоб одержати довгу вовну — волосінь, вівцю цілий рік не стригли. Таку вовну вживали для виго­товлення тонкого сукна, тканин для поясного одягу, поясів, а також для ви­шивальних та оздоблювальних ниток, тасьм, шнурів, китиць. Сукно з тонкої вовни було однотонним і цінувалося до­рожче. Сукно з вовни старих овець виходило грубішим, рівномірність його кольору досягалася вмілим перемішуван­ням у процесі биття вовни, про що йти­меться далі.

Бідняки збирали вовну кілька років, змішували вовну овець різного віку, іноді стригли старих овець двічі на рік, одер­жуючи грубу вовну низької якості — перестриг. Використовували й вовну, яку одержували шляхом вичісування овець, а також відокремлену від вичинених шкур. Часто-густо ткали дешеве сукно, поєднуючи вовну з прядивом рослинного походження. Його використовували для зимових штанів, онучів тощо. У заможні­ших родинах дбали про те, щоб у госпо­дарстві було сукно різної якості — за­лежно від призначення.

У другій половині XIX ст., раніше, ніж в інших районах, у народному тка­цтві Центральної України починають за­стосовувати бавовняне полотно — спо­чатку привізне, а згодом і місцевого виготовлення. До селянського вжитку активніше входять шовкові нитки та спеціальне вовняне прядиво — гарус, якими прикрашався святковий жіночий поясний одяг. Поєднання різних видів сировини дало змогу набагато розшири­ти асортимент тканин, які не тільки від­повідали звичним утилітарним та есте­тичним вимогам, а й створювали нові структури. Використання фабричних ни­ток у прядиві домашнього виготовлення зробило саморобні матеріали, тоншими, еластичнішими, а їхнє колористичне ви­рішення — різноманітнішим.

Найбільш прості й поширені тканини виготовляли на ткацьких верстатах із двома підніжками, які забезпечували перпендикулярне переплетення основи й піткання. Це так зване просте полот­няне переплетення, типове для лляного та конопляного полотна. Залежно від призначення полотно робили тоншим або грубішим, м'яким або цупким, рідким або густим. Народним майстрам були відомі близько 20 видів полотна. Кіль­кість пасом, використаних для основи, визначала товщину полотна і давала йому назву, засвідчуючи його якість: дев'ятка — найтовстіше полотно, далі ж ідуть ґатунки більш тонкі — десятка, дванадцятка, тринадцятка і, нарешті, чотирнадцятім. Селянами вироблялися перших три типи полотна, з яких десятку та дванадцятку використовували для со­рочок, а дванадцятку — для наміток.

Полотно домашнього виробництва звичайно було 45—53 см завширшки. Разом із тим на Волині воно досягало 75 см, а у південно-західних районах — близько 60.

Сукно ткали так само, як і полотно, ширина його залежала від можливостей ткацького верстата. Неваляне сукно у ви­гляді звичайної вовняної тканини полот­няного переплетення йшло на виго­товлення жіночого буденного поясного одягу.

Для ущільнення, пом'якшення сукна його спеціально обробляли (били, валя­ли) у ступі. З битого сукна шили верх­ній та поясний чоловічий одяг. Закар­патські бойки, зокрема, виготовляли своєрідне кошлате сукно для верхнього одягу — гуні. З цією метою вовну випа­рювали в гарячій воді 3—5 годин, потім промивали в холодній (найчастіше на річці). Висушену вовну скубли і че­сали (гремплювали) залізними щітками. У процесі такої обробки одержували вовну двох ґатунків — кращу й гіршу. Із першої пряли тонкі нитки, потім їх скручували удвоє і розрізали на шматочки довжиною 30—35 см, які протягували човником на верстаті через три нитки так, щоб правий бік сукна був кошлатий, а лівий - гладкий. Із такої тканини шили так звані коцьовані гуні.

Колір виробів із сукна залежав від породи овець, яких розводили в тій чи іншій місцевості. З білої вовни виготов­ляли біле сукно, яке використовували для чоловічого й жіночого верхнього одягу. Сукна сірих відтінків уживали переважно бідніші верстви населення.

Сукно природного чорного кольору ви­готовляли з найкращої сировини — вов­ни молодих овець. У західних районах його називали мицьковим і цінували по­над усі інші сукна, використовуючи головним чином на сердаки та байбараки для жінок. Чорне сукно гіршої якості, що виготовлялося з вовни старих овець, ішло на пошиття чоловічого поясного одягу, а також убрання для негоди.

В Україні, крім простого полотняного переплетення, відомі різні види багато-ремізного переплетення, а також пере­вірного ткацтва, за допомогою яких створювалися високохудожні орнамен­товані тканини.

Простота крою українського народ­ного одягу була сприятливою для роз­витку поліхромного візерунчастого ху­дожнього ткацтва, яке виконувалося різ­ними техніками.

Високий художній рівень, локальна своєрідність притаманні святковим орна­ментованим запаскам Середньої Наддніпрянщини та Поділля, виконаним кили­марською технікою. Одним із осередків текстильного виробництва в XIX ст. ста­ло село Дігтяри на Чернігівщині, де поряд із килимами ткали запаски, при­крашені поперечносмугастими візерун­ками.

Особливою майстерністю, різнома­нітністю ткацької техніки, багатством колористичного вирішення визначалися плахтові тканини, які починаючи з XV— XVI ст. набули значного поширення у Середньому Подніпров'ї як святковий поясний жіночий одяг. За характером художнього оформлення їх можна виді­лити в окрему групу орнаментованих тканин.

Для складних візерунків плахт вико­ристовували гарус, шовк, бавовну фаб­ричного виробництва — біль. Малюнок плахти складали квадрати, утворені вна­слідок регулярного чергування різно­кольорових ниток основи й піткання. Розмір цих квадратів коливався від З до 12 см. Відповідно до місцевих тради­цій у них розміщувалися різні за формою та кольором візерунки, переважно гео­метричні, рідше — рослинно-геометрич­ні. Орнаментація квадратів була двобіч­ною; між елементами орнаменту — стовпчиками, зірочками, розетками — добре видно кольорове тло — грунт.

Широкою популярністю користува­лися тканини, створені у м. Кролевець Чернігівської губернії. Особливо ці­нувалися кролевецькі рушники, котрі використовувались і як атрибути святко­вого або обрядового костюма — пояси, фартухи. Переважно червоний орнамент розміщувався у нижній частині рушни­ка і складався з геометричних та зоо­морфних елементів.

Своєрідністю визначалися вовняні тканини для поясного жіночого одягу північних та західних районів України. Так, локальна специфіка характерна для смугастих тканин спідниць-літників По­лісся, карпатських запасок та обгорток, подільських дерг. Складним орнамен­тальним малюнком прикрашалася спідниця-андарак на Чернігівщині.

Окрім поліхромного візерунчастого ткацтва, широковідомою технікою нане­сення візерунка на тканину була вибійка. Це старовинний спосіб, при якому малю­нок вирізували на дошках та відбивали вручну на тканині олійною фарбою. Орнамент вибійки — геометричний, рос­линний або ж поєднаний в одній ком­позиції. Оздоблені ручною вибійкою тка­нини називалися димками на Наддні­прянщині й Поділлі, мальованками на Львівщині, друкованицями в західних районах Дрогобиччини. Серед біднішого населення вибійчасті тканини були популярні як замінники фабричних, візе­рунок яких вони намагалися наслідува­ти. Проте з середини XIX ст. фабричні техніки чимдалі більше витісняють ви­бійну, і її мистецтво поступово зане­падає.

Окрім тканин, для домашнього виго­товлення одягу широко застосовувалися хутро та шкури, найчастіше овець. Ви­чинка та дублення шкур досягли в Украї­ні кінця XIX — початку XX ст. значного розвитку. Обробкою сировини й вигото­вленням із неї кожухів займався народ­ний майстер — кушнір. Найціннішим вважалося хутро ще не стрижених ягнят (смух, смушок), яке мало природний білий, чорний або сірий колір, чого у ста­рих овець уже не буває. З овечих шкур у західних областях шили й нагрудний безрукавний одяг. З волової, конячої, козячої, свинячої шкури виготовляли по­столи, чоботи, черевики. Влітку носили взуття з лика, соломи, стеблин конопель або очерету. Сировина для цього заго­товлялася в кожному господарстві. В ці­лому різноманітні матеріали домаш­нього виробництва переважали в укра­їнському костюмі майже до XX ст.

Водночас населення (особливо цент­ральних областей) користувалося мате­ріалами, що їх завозили з країн Сходу, Західної Європи, з Криму. Заможні люди залюбки купували оксамит, парчу, китай­ку, каламайку, люстрин, грізет, поплін, репс, креп, тафту, штоф, атлас, кольоро­ве тонке сукно (англійське, французьке, турецьке), мереживо, стрічки . При цьо­му закон забороняв нижчим верствам використовувати цінні матеріали, тому дрібні міщани та селяни вживали дешеві привізні тканини й у незначній кіль­кості — лише як деталі святкового вбрання.

У заможних селянських родинах для святкових безрукавок, запасок, спідниць, полегшеного верхнього одягу, жіночих головних уборів, а також для прикра­шання одягу купували як імпортні, так і вітчизняні шовкові, вовняні, бавовняні тканини, дешеві гатунки оксамиту, парчі. З привізного сукна шили ошатний осін­ньо-весняний одяг або покривали ним кожухи.
Зразки усної народної творчості за­фіксували побутування привізних мате­ріалів, що використовувалися для одягу, зокрема:

Що на дівочках плаття — все клин та китайка, все клин та китайка да зелена байка.

Наприкінці XIX ст. бурхливий розви­ток капіталістичних відносин викликав значні зміни у народному костюмі. У се­ло дедалі активніше надходять фабричні тканини вітчизняного виробництва: си­тець, сатин, коленкор, кашемир, поплін, дешеві гатунки парчі, штофу, плису, а також готові вироби — пояси, стрічки, хустки. Фабричні тканини селяни нази­вали крамом, оскільки їх продавали у сільських магазинах — крамницях.

Проникнення нових віянь відбува­лося в різних районах з різною інтен­сивністю. Найсуттєвіших змін зазнали насамперед центр Київщини, південь Чернігівщини, Полтавщина та інші райо­ни, розташовані поблизу промислових осередків і шляхів сполучення. Великі ткацькі верстати були відомі в Києві уже в середині століття.

Наприкінці XIX ст. встановлюється певна рівновага у використанні само­робних і фабричних тканин для одягу. Домашнє ткацтво в тому вигляді, в якому воно склалося історично, продовжувало існувати майже до 20-х років XX ст., а у північних та західних областях і пізніше. Більше того, розруха громадянської вій­ни викликала повернення до виготовлен­ня тканин у домашніх умовах.

Фабричні тканини хоча й зберігали традиції народного ткацтва, та все ж істотно відрізнялися від саморобних — як структурно-якісними особливостями (сировиною, способами переплетення ниток, фактурою), так і художнім оформленням, характером малюнка, колоритом. Купуючи фабричні тканини і поєднуючи їх в одязі з саморобними, народ ураховував властивості нових ма­теріалів, пристосовуючи їх до своїх по­треб та уявлень. У цілому ж використан­ня фабричних тканин сприяло розвиткові народного одягу, появі нових його форм, що продовжують кращі традиції.

Використана література.
1. Матейко К. І. Головні убори українських се­лян до початку XX ст. // Там же. 1973. № 3.
2. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографіч­ний нарис. Київ, 1991.
3. Матейко К. І., Сидорович С. Й. Використання в сучасному одязі елементів традиційного вбран­ня // Нар. творчість та етнографія. 1963.
4. Нариси історії українського декоративно-при­кладного мистецтва. Львів, 1969.
5. Білецька В. Українські сорочки, їх типи, ево­люція і орнаментація // Матеріали до етнології та антропології. Львів, 1929. Т. 21—22, ч. 1.
6. Бойко В. М. Українські народні традиції в су­часному одязі. Київ, 1970.
7. Будзан А. Художні вироби з бісеру // Нар. творчість та етнографія. 1976.
8. Дудар О. Художнє ткацтво Полісся // Народ­ні художні промисли України. Київ, 1979.
9. Жолтовський П. М. Український живопис XVII—XVIII ст. Київ, 1978.
10. Кара-Васильева Т. В. Українська вишивка: Альбом. Київ, 1993.
11. Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. Київ, 199

 

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 37 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист