Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

Одяг. Зміна одягу, його диференціація були пов’язані з обома його функціями — утилітарною (захист від холоду, спеки, сонця, зручність при різних видах праці) і символічною (знак належності людини до певного стану, соціальної чи вікової групи, статі, релігійної конфесії). Найрозкішніший одяг, як і найкраща та найкоштовніша зброя, мали підтримувати престиж верхівки суспільства — князів, бояр, пізніше магнатів, міської верхівки. Певні комплекси одягу личили селянам, інші — міщанам, ще інші — шляхті. З часом, однак, характер одягу щораз більше окреслював ступінь заможності, а не приналежність до певного стану. Найбагатші міські купці справляли собі таке саме вбрання, як магнати і заможна шляхта. Саме з метою підкреслення престижу носили і в теплу погоду дорогий хутряний одяг. Своєрідне змагання у багатстві й оригінальності було типовішим для святкового вбрання, в той час як повсякденне було одностайнішим, менш диференційованим. В одязі селян різних національностей було більше відмінностей, ніж в одязі суспільної верхівки.

 В Україні XIII — середини XVII ст. одяг розвивався на основі попередніх давньоукраїнських форм. У XIII ст. у вбранні князів та бояр зберігаються ще візантійські елементи. Пізніше такий одяг зникає, хоча тканини з візантійським візерунком побутували ще у XV ст. На костюмах знаті XIV — XV ст., особливо західних областей України, позначилися контакти з Польщею та Угорщиною. У XV — XVII ст. в українському вбранні простежується чітко виявлена соціальна диференціація. Литовські, польські та угорські магнати, які входили до правлячої верхівки, одягалися у свої національні строї. Українські шляхтичі також стали вбиратися за зразками іноземної моди, поєднуючи в одязі елементи самобутнього українського вбрання з польсько-литовськими та угорськими.

 Вбрання селян залишалося довший час традиційним. Воно, як і раніше, виготовлялося із полотен і сукон домашнього вироблення, з овечих шкур, козячого, вовчого хутер. До вбрання селян входили полотняні сорочки й штани. Різновидом верхнього одягу була сукняна свита. Зимою одягали кожухи з овечого або козячого хутра. Селянським взуттям були чоботи, личаки, які плели із лика, та постоли зі шкіри, їх одягали на в’язані шкарпетки — "копитця" або онучі, якими обвивали ноги. На голову вбирали повстяний ковпак. Були поширені гостроверхі шапки — шлики, облямовані дешевим хутром.

 Міські мешканці носили сорочки з різним кроєм горловини (голошийка, каре, стійка), штани з вузьким кроєм штанин. Але штани не облягали ноги, як західноєвропейські штани-панчохи. Теплим одягом слугували сукняні свити і кожухи. У писемних джерелах згадується як одяг міщан плащ (мятль), який застібався спереду під шиєю. Кожухи городян шили із дешевого в ті часи хутра ведмедини, козини, а свити — із сукна домашнього виготовлення. До складу чоловічого міського вбрання входили шкіряні рукавиці й плетені шкарпетки. Міщани носили такі ж шапки, як і селяни, але із різноманітніших тканин.

 Жіноче вбрання селянок і міщанок на той час ще мало різнилося. До його складу входили: полотняна сорочка; поясне вбрання з однієї чи двох вовняних або полотняних пілок; нагрудне короткополе вбрання — літник; верхній одяг — свита, кожух. Можливо, у теплі дні жінки носили лише довгу полотняну сорочку, підв’язану поясом, крайкою або фартухом, як це було в українських селах ще у XIX ст. Овальну горловину сорочки декорували каймою й вишивкою. Поясним вбранням слугували ткані запаска і попередниця. Як верхній одяг селянки й городянки носили сукняні довгі сукні, сукмани, свити з довгими рукавами. Завершують цілісність строю головні убори. У городянок і селянських дівчат — це начільні стрічки із тканини, шкіри, металеві обручки. Такий головний убір виник одночасно у багатьох народів — насамперед як оберіг, втілений у матеріалі знак-символ, що мав соціальний зміст. Одночасно із функцією знаковою, соціальною він ніс і функцію естетичну. Еволюція цього головного убору свідчить про широкі контакти України з народами Західної Європи, Візантії, Кавказу.

 Головні убори жінок — чепець, убрус, намітка. Прямокутний головний убір — убрус накидали на голову й скріплювали під підборіддям або його кінці вільно опускали на плечі. Іноді убрус притримували на голові обручем. Багаті городянки одягали поверх убруса шапку з опуклим наголовком, облямовану дорогим хутром.

 Взуття, зокрема черевики, чобітки, прикрашали рядами швів, крапок. В одязі простих городян і селян переважали матеріали домашнього виготовлення, природних кольорів вовни, полотна чи шкіри.

 Одяг знаті, князів шили з привізних тканин. Він і надалі залишався, особливо церемоніальний, під впливом вбрання Сходу. Тканини часто привозили із Візантії. Найпоширенішими були шовк, який називали паволокою, оксамит, парча, переткана срібною або золотою ниткою. Верхній теплий одяг виготовляли із вичинених шкур свійських тварин, а також диких — ведмедів, лисиць, вовків, куниць, соболів, горностаїв, білок, тхорів.

 Княжий стрій XIII ст. майже не різнився від княжого вбрання попередніх століть. Він пристосований до суворого клімату, тому був багатошаровий, складався з натільного одягу, поясного, нагрудного, верхнього; одяг щільно облягав тіло. Соціальна диференціація визначалася, в основному, тканиною. Крій сорочки був однаковим у простолюдина і князя, але у князя сорочка — з дорогої тканини, у простолюдина — з полотна, хоча й князі полюбляли носити полотняні сорочки. У княжому строї, як і раніше, побутували два види сорочок — верхня й нижня, які шилися з різних тканин. Верхня сорочка з дорогих паволок чи оксамитів по викоту горловини прикрашалася золотим гаптуванням. Сорочку-туніку (дивитисій), котра увійшла у побут князів після прийняття християнства, у XIII ст. одягали лише у виняткових випадках. Вона була дуже довга і виготовлена найчастіше із золототканої тканини. Поясним вбранням були штани з прямим нешироким кроєм холошень, шиті із привозних тканин.

 Верхнім одягом князя і далі залишається свита — сукняний одяг з довгими рукавами, плащ (корзно, мятль, луда, скут). Плащ носили накинутим на ліве плече, а на правому його з’єднували кінці застібкою, пряжкою або за допомогою зав’язок. Теплий плащ мав горностаєву підбивку. Цей плащ під назвою "мантія", "кирея" буде потім улюбленим одягом українських князів, бояр, козацької старшини, українських гетьманів. Плащі розрізнялися розпізнавальними знаками: вишивкою на грудях, оздобами і пурпуром. Малиновий (пурпуровий) плащ, як і у Візантії, був привілеєм князя.

 Верхнім одягом князів і бояр у холодну пору був кожух із хутра, іноді покритого зверху дорогою тканиною. Коли 1252 р. Данило Галицький вирушив на допомогу угорському королеві Белі, літописець відзначив, що князь був одягнений за руським звичаєм: "кожух із золотого єдвабу грецького і широким золотим мереживом обшитий".

Взуття — чоботи також дуже часто згадуються у літописах: "Князь Данило мав чоботи зеленого хза". Чоботи шили із добре вичиненої і фарбованої шкіри, вишивали кольоровими нитками, часто золотими. У XIII ст. чоботи знаті під впливом моди мали задерті носи.

 Головним убором князя слугували конічної, сферичної форми шапка із дорогої тканини, облямована хутром, діадема, вінець, залежно від церемоніалу.

 М’які сферичні шапки з хутряною облямівкою становили атрибут вбрання українських князів. Це підтверджується численними зображеннями на мініатюрах, іконах, фресках. Шапка згаданої форми має аналоги серед головних уборів всіх народів Європи і Азії того часу, проте найбільш характерною вона була на Русі.

 Обов’язковим компонентом князівського вбрання був пояс. Найчастіше шкіряний, прикрашений золотими і срібними орнаментованими бляшками. Паралельно носили гарні шовкові пояси.

 До парадної, шитої золотом сорочки князі одягали комір-наплічник із коштовностей, що був княжим атрибутом. Цікаво, що комір-наплічник носили також фараони у Давньому Єгипті. Як гадають, символізував він, крім влади, сонячний диск. Прикрасами князів і бояр у XIII ст. і надалі залишаються фібули, ланцюги, шийні гривни. Князі носили золоті й срібні персні-печатки з гербовими знаками.

 Урочистим був церемоніальний одяг княгинь. Вони одягали білу, синю або малинову сорочку (далматику) з широкими рукавами, стягнутими біля зап’ястя. На ній — розкішний, оздоблений коштовним камінням пояс. Поверх далматики плащ, скріплений на грудях дорогою оздобою. На голові — білий, іноді синій завій, поверх нього — корона. Золоті вінці-корони княгинь були особливо пишними, прикрашені емаллю й коштовним камінням. Поширеними у XIII ст., як і у попередні часи, були широкі срібні браслети. Узимку княгині носили верхній одяг із хутра. На голові — убрус, поверх нього — шапка з хутряною облямівкою.

  Одяг бояринь також вирізнявся шовковими, оксамитовими, парчовими матеріалами. У заможних дівчат і жінок окрім білого кольору поширені червоні, сині барви у зіставленні із золотим тканням і вишивкою. У жіночому строї знаті поширився нарамник на зразок західноєвропейського. Це одяг з отвором для голови, різний за довжиною і незшитими боками. З боків його в кількох місцях скріплювали зав’язками або підв’язували в стані поясом. Боярині носили верхнє вбрання з довгими рукавами, які у XIII ст. були звичними для верхнього жіночого одягу. Це була загальноєвропейська мода. У XIII ст. стали поширеними довгі рукави, що опускалися значно нижче рук. Заможні жінки носили шовкові й парчові очіпки.

 Одяг дружинників мав багато спільних рис із одягом, що побутував у інших державах, у тому числі Західної Європи. Тому сорочка дружинників подібна до західноєвропейської сорочки. Теплим верхнім одягом слугували свита і кожух. Поширеним серед дружинників був також плащ, скріплений на правому плечі фібулою, або плащ-мантія, скріплений спереду на шиї. Мантію, як правило, носили воєводи. З археологічних знахідок відоме взуття дружинників. Це шкіряні чоботи, оздоблені вишивкою та бронзовими ґудзиками. На голові дружинник носив високий повстяний ковпак, облямований довкола голови хутром по нижньому краю. Дружинник оперізувався шкіряним поясом, оздобленим металевими бляшками-накладками.

 Упродовж XV — XVI ст. одяг селян змінювався повільно. Українські селяни, як і раніше, носили білі полотняні сорочки. Святкова сорочка була прикрашена білою або червоно-чорною вишивкою з елементами геометричного чи рослинного характеру. Це можемо побачити в українському живопису кінця XVI ст., зокрема на іконі "Страсті Христові".

 Поясне вбрання — штани — робили з полотна, на зиму — із сукна. Стан підперезували вовняним в’язаним, тканим або купованим вовняним поясом. Найпоширенішим верхнім вбранням слугували свита (гуня), опанча, кобеняк з домашнього сукна. Їх шили довгими і з довгими рукавами. Опанча і кобеняк мали відлогу (каптур, бородиця, кобка). У заможних селян побутував довгий верхній одяг з довгими рукавами і складками в стані з куплених сукон (чумарка, чемерка, чемліт).

 Ремісники, цехові майстри, незаможні міщани вбиралися у свити, чемліти, опанчі, кобеняки. Серед усіх верств суспільства був поширений кожух. У місті кожухи часто покривали сукном. Побутували довгі й короткі кожухи. Головні убори були різноманітні. Зубожілі селяни і бідніше міське населення носили шапки з повсті, дешевих купованих тканин і смушок. У шапках з овечого хутра зображено пастухів на іконі XVI ст. з села Вовчого на Бойківщині. У XVI — XVII ст. в Україні найпоширенішою шапкою серед селян та міщан була висока смушева шапка кучма.

  Жіноче вбрання XVI — середини XVII ст. також розвивається на основі давньоукраїнських форм. Жіночий селянський стрій включав довгу полотняну сорочку, вовняні обгортку, плахту, запаску, фартух. Святкову сорочку оздоблювали вишивкою або тканням. Поясне вбрання — обгортка — це прямокутний шматок тканої чорної або вишневої тканини, якою обгортали стегна. Її носили коротшою від сорочки, щоб не закривати вишитий низ. Плахта згадується в документах з XVI ст. Це два полотнища, зшиті вздовж до половини. Зшите полотнище було ззаду, а незшите двома смугами спадало на боки і вільно сходилося спереду. По верху одягали фартух-попередницю. За кольором попередниці були різні, їх добирали до барви плахти. У XVI — середині XVII ст. селянки носили поверх сорочки запаски — прямокутні полотнища із зав’язками зверху, одну одягали спереду, а другу ззаду або тільки спереду.

 У жінок, як і в чоловіків, популярними були теплі хутряні або сукняні безрукавки. Верхнім вбранням слугували довгі сукняні свити. Від чоловічої вони відрізнялися багатшим оздобленням. У селянок побутували короткі куртки (літник, капота). В описах майна згадується юпка. Це також короткополе вбрання з рукавами і складками на спині. Юпку шили з черкесину, китайки, байки. За козацьких часів юпку оздоблювали золотим позументом. Але це могли дозволити собі тільки замолені селянки.

 Вбрання дівчат відрізняється від жіночого насиченішим колоритом. Помітною була різниця у головних уборах дівчат і жінок. Дівчата не ховали волосся, жінки обов’язково його закривали. Дівчата заплітали волосся в одну або дві коси. Носили їх або опущеними на спину, або укладеними вінкоподібно на голові. Звичним щоденним головним убором дівчат, як і в попередні історичні часи, була смуга тканини або вишита стрічка. Її пов’язували так, щоб волосся на тім’ї залишалося відкритим. До начільної пов’язки ззаду прикріплювали стрічки, а над скронями застромляли квіти. У свята дівочий стрій збагачувався вінком квітів. Про це пишуть у своїх подорожніх нотатках Павло Алеппський та Ульріх Вердум. Вінок одягали тільки повнолітні дівчата. Вінок — це і знак цнотливості дівчини, тому збезчещена дівчина, за народними етичними нормами, не мала права його одягати.

 Жіночий головний убір включав чимало деталей. Зокрема, під намітку одягали кибалку, очіпок, хустку. Спочатку волосся намотували на кибалку. Кибалки були різні. Вони мали вигляд твердого або м’якого кільця, обручика, іноді із закритим сіткою верхом. Очіпок (чепець, чіпок) — це шапочка, пошита з тканини, яку жінки після весілля не скидали на людях. Від форми висоти кибалки і очіпка залежала форма головного убору, який включав іще намітку, або убрус. Намітка — це довгий прямокутний шматок полотна 45 — 50 см завширшки і 3 — 5 м завдовжки. Способи пов’язування наміток можемо побачити на іконах XV — XVI ст. Намітка згадується у колядках, щедрівках, піснях. В одній із колядок говориться, що вона була оздоблена:

 "Летіли бджілоньки через сад вишневий, Рано, Рано!

Побачили бджоли три намітки в полі,

Що перша намітка — вишивана шовком,

А друга намітка — поснована шовком,

А третя намітка — понизана шовком".

  Дуже поширеним жіночим головним убором були хустки. Вони могли бути з полотна, шиті шовком, шовкові, вовняні, "рябі турецькі". Хустки пов’язували різними способами: кінцями під підборіддям, кінцями назад, на тім’я, чалмоподібно. 

 Взуттям у різних місцевостях України слугували личаки, постоли, черевики, чоботи.

 У цілому вбрання селян вирізнялося переважно білим кольором. Білими були сорочки, штани, запаски, свити. Це був загальнослов’янський звичай. Крім білого, верхнє вбрання виготовляли також із сукна природних темних, коричневих і різних відтінків сірих барв, — це залежало від того, якого кольору овець тримав селянин. Яскравими могли бути такі компоненти, як пояс, ткане поясне жіноче вбрання, головні убори дівчат.

 Довжина селянського вбрання сягає нижче колін. Святкове вбрання могло бути довшим. У карпатському регіоні, порівняно з вбранням із інших регіонів, одяг значно коротший, пристосований до життя у горах.

 Одяг української знаті й далі розвивався у руслі змін у західноєвропейській моді на зламі XVI — XVII ст. Давні традиційні форми одягу стали заміняти на шати шляхти і магнатів, запозичені поляками з Німеччини, Угорщини, Іспанії, Італії під назвами цуг, кабатів, делій і т. п. Особливо гостро реагували на моду жінки. Заможні залишали міщанкам і селянкам доношувати давні літники, опашні, і почали зваблювати беретами, феретами, фордигалами. Вони вдягали сукні з довгими хвостами, котрі несли за ними хлопчики. Звичайно, зміни в моді не всі сприймали позитивно. У сатиричному творі "псевдо-Мелешка" (написаному, мабуть, на Поліссі близько 1618 р.) з обуренням зазначається: "І то недоречне дурацтво: в богатих сукняхъ пані ходять, як вперед у свитах. Не знавали передъ тим гетиї портунгали чы фортуґали, a подолокъ рухаєтсє, а коло подолка чепляєтсє... Я би радил, нехби балшики нашиє в напинаниє давниє построїлисє козакини. А шнурованиє на заду носилы розпорки. А к тому шобъ з нємецька плюндрини уживали — было бы варовній і спокойній".

 Люди вищих станів (шляхта, заможні городяни) одягалися розкішно. В одному з віршів Кирила-Транквіліона Ставровецького читаємо: "Где мої пресвітлії златотканії шати, рисі, соболлє, сличнії кармазини і дорогії шкарлати?"

 Панське вбрання було пошите з дорогих тканин і різноманітне за кроєм, оздоблене мереживом, золотою тасьмою, коштовними пряжками, ґудзиками, дорогим хутром. Ульріх фон Вердум, описуючи одяг XVII ст., подає деякі деталі його ношення: "Звичайне чоловіче убрання складається з одягів, один на другому: спідній із темного матеріалу й без підшивки, зверхній — звичайно сукняний і навіть у найбільшу спеку підшитий хутром. Обидва одяги сягають аж до стіп; під ними носять дуже тислі сподні... їх сорочки сягають по пояс, а як хто є дуже вибагливий, має при правому боці поздовжну хустку до пояса, завішену поруч з ножем при поясі від шаблі. Знамениті панове уживають сорочок... із турецького шовку... Верхні сукні простої шляхти є сині, панове й магнати, а також найбагатші купці носять інші барви... Шляхта носить чоботи з червоного або жовтого сап’яну, інші з чорної шкіри. Багаті міщани й купці також носять червоні й жовті, але шляхта з того невдоволена, бо на основі ординації держави тільки їй це прислуговує". 

 Чоловіче вбрання включало дві сорочки — верхню та нижню. Верхня часто виготовлялася з фламандського або кельнського полотна, вишита білою, сірою або золотою ниткою. Поясним вбранням слугували штани з тонкого привозного сукна. В західних землях вони були вужчими, а у східних — просторішими. Верхнім одягом заможних міщан і шляхти було різноманітне сукняне вбрання: сукман, жупан, кунтуш, однорядка, ферезія, делія. Одяг без рукавів — кобеняк з відлогою (каптуром), кирея. Сукман — це сукняне довге вбрання з довгими рукавами, суцільнокроєною спинкою та клинами з боків. Сукман декорували шовковими шнурами, зокрема у реєстрах згадується сукман із моравського сукна з нашитими на нього чорними і червоними шовковими шнурами. Заможні жителі містечок носили сермяги. Цей одяг за кроєм нагадує селянську свиту. Він довгий, нижче колін, пошитий з грубого сукна. Сермяги і кожухи входили до найпоширеніших предметів торгівлі на міських торговицях. Гардероб заможних міщан включав жупани. Жупан — довгий сукняний або оксамитовий одяг. Траплялися жупани із візерункової тканини, перетканої срібною або золотою ниткою. Жупани шили з двома клинами (вусами) з боків і виложистим коміром. На грудях його защіпали на густо розміщені ґудзики або гачки.

 Поверх жупана вбирали кунтуш. Це сукняний або парчовий одяг з довгими рукавами. Особливість кунтуша — прорізи навпроти ліктя. В ці прорізи просовували руки. Низ рукава вільно звисав. Поширеним верхнім одягом була ферезія, яку носили в парі з жупаном. Ферезія — дорогий вільний одяг з широкими рукавами, коштовними ґудзиками й золотими петлями на грудях. Крім функціонального навантаження, ці петлі відіграють роль декору. Ферезію носили накинутою на плечі. В XV — середині XVII ст. ще побутували давні прямоспинні плащі. Тільки тепер їх вже не називали корзном, і вони фігурують у різних джерелах як "кирея", "делія". Як і колись, їх защіпали на правому плечі коштовною оздобою (клямрою, аґрафою) або стягували золотим шнуром із золотими китицями. Делія, кирея, мантія мали великий хутряний комір. Це вбрання підбивали дорогим хутром (куниці, соболя, горностая), прикрашали золотими або срібними шнурами. Верх часто був з привізного сукна, рельєфного оксамиту, алтабасу — коштовної золототканої, срібнотканої тканини. У XVII ст. делію вже шили з рукавами, але й далі носили накинутою на плечі і скріпленою під шиєю. Делію і кунтуш можемо побачити на іконі "В’їзд у Єрусалим" 1570 р. у Національному музеї у Львові. Менш заможні носили плащеподібний одяг з дешевших матеріалів і з відлогою (каптуром).

 Серед українського міщанства поширеною була сукняна однорядка — довгополий однобортний одяг з довгими рукавами, такого ж типу ярмак, опанча — вільного крою з широкими рукавами, опанча — з широким коміром. На вказані одяги часто вбирали безрукавку або накидку — бурку, довгий одяг зі шкіри або сукна. Подекуди плащоподібне вбрання називали гунею, а вбрання з каптуром — киреєю. На початку XVII ст. галицькі міщани носили доломан — короткий сукняний плащ-накидку угорського типу, без рукавів.

 Будь-яке довгополе сукняне вбрання з довгими рукавами дуже часто називали словом східного походження — "каптан".

 Незаможні міщани носили шапки із сукна, полотна, смушків. Заможні міщани й шляхта вбирали дорогі ковпаки й шапки, різноманітні за формою і за матеріалом: круглі оксамитові шапки, сукняні ковпаки, підбиті лисячим, соболиним, куничим хутром. Крім таких шапок, міські багатії носили шапки-шлики з гострим або опуклим наголовком з дорогого привізного сукна та хутряною лисячою або куничою облямівкою. В актових книгах трапляються короткі описи згаданих шапок: "шлик фалюндишовий чорний, лисицею бурою підшитий"; "шлик лиси(и) сукном ліонським червоним критий", "шлик соболі(й) кармазиновий" (дороге темно-коричневе сукно). Опис шапок знаходимо в творах Івана Вишенського, котрий виступав проти панської розкоші. Він писав, що пани дуже часто змінюють шапки "і магерку вбирають, котра краща й на голові ліпше стоїть, — глядачам приподобується, косичку або перце припнувши". Тут йдеться про сукняну шапку-магерку, що відома в Угорщині й Польщі, а також і в Україні.

 Чоловіче вбрання шляхти, заможних городян було барвистим. У ньому домінували різні відтінки червоних, синіх, зелених сукон та різноманітні тканини із золотими розводами. Вбрання розкішно декорувалося мереживом, комірами, прикрашеними перлами, золотою тасьмою, сап’яном, вишивкою шовковими і золотими нитками технікою косої гладі, коштовними ґудзиками. Вбрання магнатів часто бувало різних відтінків червоного кольору. Відтінки червоного, як згадувалося, були привілеєм князів. Можливо, тому червоний і темно-малиновий колір так полюбляли козацькі гетьмани і старшини.

 Одяг заможних і шляхтянок вирізнявся, як і чоловічий, дорогими різноманітними тканинами: алтабас, брокат, камка, китайка, фалендиш, оксамити, шовки. Заможні міщанки, як і селянки, носили сорочку, плахту, запаску, фартух. З реєстру речей, викрадених у луцького міщанина, можна скласти уявлення про жіночу сорочку. Її виготовляли з тонкого кельнського полотна, вишивали гладдю чорним або срібним шовком на ліфі, по низу рукавів і сорочки. В реєстрі згадується сорочка (кошулька) шовкова з кантом по золотій тканині і з рукавами з тонкого кельнського полотна, прикрашеними вишивкою косого шиття. Сорочки, оздоблені розкішною вишивкою, можемо побачити на портретах Раїни Вишневецької (кінець XVI — початок XVII ст.) та Беати Острозької (копія XVII ст. з оригіналу 1539 р.).

 Заможні міщанки носили поясне вбрання, плахти, виткані із дорогих вовняних, шовкових, золотих ниток, а зверху — фартушок, часто вишитий гладдю, як сорочка. У XVI ст. плахти згадуються у реєстрах речей повсюдно в Україні, крім Карпатського реґіону, де, як і раніше, побутували обгортки і запаски.

 Важливим компонентом жіночого строю у XVII ст. стала корсетка до стану. Корсетка з шнурованим ліфом, очевидно, поширилась із Західної Європи, зокрема Франції та Італії. Корсетку шили з тонкої вовняної тканини голубого, зеленого, синього, червоного кольорів, з великим овальним викотом на грудях, оздоблювали золотою тасьмою. Спереду її зашнуровували. У знатних жінок корсетка, як правило, була пришита до спідниці.

 Верхній одяг шляхтянок і заможних городянок різноманітний: сукня, байбарак, каптан, ковтан, жупан, кунтуш, капота, футерко, шуба. Улюбленим верхнім одягом міщанок і шляхтянок була сукня. Вона дуже часто згадується у народних давніх колядках та щедрівках: "А в тім домі красна паня, за сто злотих сукня на ній.., Щедрий вечір, добрий вечір". Це — довгий сукняний на підкладці одяг з рукавами, виложистим коміром або великим викотом для шиї. Сукні вишивалися шовком або оздоблювалися кольоровим шнуром, тасьмою. Зустрічається в документах того часу і байбарак — одяг з розхилянням піл від горловини донизу. Його виготовляли з тонкої вовняної тканини і обшивали тасьмою або дорогим хутром, найчастіше бобровим. Поширеним серед міщанок був каптан — одяг з фалдами, що повторює крій свити з прохідкою. Найчастіше його виготовляли із синього, зеленого або малинового сукна з шалеподібним коміром і манжетами на рукавах. Підкладку робили з білого або червоного шовку. Поли каптана, комір, вилоги на рукавах облямовували парчею. Верхнім жіночим одягом слугував і жупан. Кунтуш також був не тільки чоловічим, а й жіночим вбранням. Чоловічий кунтуш мав розрізи у ліктьовій частині рукава, і чоловіки носили кунтуш поверх жупана. Жінки під кунтуш не вбирали жупана. Жіночий кунтуш мав додаткові вузькі рукави з іншого матеріалу і кольору. Отже, жіночий кунтуш мав дві пари рукавів. Одяг з фальшивими рукавами побутував також у Західній Європі, особливо у період пізньої готики, а також і в Польщі.

  Кунтуш шили з темно-малинового, бурячкового, зеленого оксамиту або алтабасу. Комір кунтуша шалеподібний, викладений, як і манжети на рукавах, дорогим хутром. Підкладка кунтуша також хутряна. В талії кунтуш застібали коштовною оздобою. Побутувала серед міщанок і капота. Своїм кроєм і виглядом вона подібна до жупана. Носили її в західних областях України. Вона відрізняється від жупана коміром, який надто довгий, широкий, заокруглений — з сивого смуха. Смухом обшивали поли і весь низ довкола. Шили капоту з темного сукна. В холодну пору року шляхтянки і заможні городянки одягали футерко. Це — переважно зелена шуба з довгими рукавами, підбита дорогим хутром (лисиці, куниці, білки). Її носили накинутою на спину, не одягаючи руки в рукави. Шубу також прикрашали коштовними Ґудзиками: срібними, золотими з коштовним камінням. Найпопулярнішим головним убором, яким пов’язували голову, був прямокутної форми рантух. З архівних матеріалів відомий головний убір рубчик — смуга напівпрозорої тканини, яка одягалась як вуаль. Заможні жінки носили тканицю — вишитий шматок тканини у вигляді хустки. Очіпки з дорогих матеріалів прикрашалися вишивкою, перлами, дорогоцінним камінням.

 Старші пані поверх очіпка носили шовкову зав’язку, а зверху — тонку прозору білу намітку, оздоблену на кінцях тканням або вишивкою. Заможні жінки носили такі самі головні убори, які були модними і в інших європейських державах. Їх оздоблювали різноманітним мереживом, виплетеним із золотої, срібної ниток, з білого, чорного, сірого шовку. В XVI ст. мереживо було дуже поширене в Італії, Іспанії, а в XVII ст. — й у Франції та Фландрії, де його виготовляли. У дівчат і жінок в Україні не вийшло з ужитку старовинне чільце, або брамка. Дівоче чільце було у вигляді обручика, яким притримували волосся. У щоденнику Павла Алеппського, який подорожував Україною у середині XVII ст., зазначено, що дочки вельмож у Києві носили на голові оксамитові стрічки, гаптовані золотом та прикрашені перлами й самоцвітами. В документах згадуються дві перлові брамки, одна — на золототканій венеціанській тканині, інша — на оксамиті. У жіночому головному уборі чільце (брамка) злилося з головним убором і творило його форму. Жіноча брамка оздоблювалася над чолом.

 Жіноче взуття — сап’янові чоботи та пантофлі з різноманітних матеріалів. На початку XVII ст. на ринках українських міст, що славилися своїми ярмарками, можна було купити різні види взуття: чоботи з простого і турецького сап’яну, бачмаги турецькі, чижми із простого сап’яну, козлові чоботи чорні, черевики жіночі.

 Прикраси у заможних жінок були дуже дорогими і розкішними. Крім одягових прикрас — ґудзиків, мережив, шнурів, вишивки, у жінок були поширені накладні прикраси: пояси, намисто, сережки, персні, браслети, розмаїті канаки (шнурок з перл або дорогоцінного каміння), фаворки (кольорові стрічки), розкішні коміри із перлів.

 Одяг козаків XVI ст. — середини XVII ст. можемо побачити на малюнках Боплана (1650), на гравюрах Гондіуса (1652), на барельєфі саркофага короля Яна-Казимира (1672). На них добре видно верхнє сукняне вбрання — каптани з навісними петлями, що застібалися на кулясті олов’яні, срібні, золоті ґудзики тільки на грудях. Привертає увагу однорядка — тип каптана з хутряним коміром і довгими рукавами. Вона підбита хутром, що інколи виступає по краях. Штани у цей час у козаків не такі широкі, як у XVIII ст. ("шириною з Чорне море", за висловом М. В. Гоголя). Їхній крій ближчий до традиційного крою чоловічого поясного вбрання попередніх часів, вони заправлені у чоботи так, щоб добре видно було халяви з примхливо викроєною лінією верха. Верхній одяг виборного козака включав нижній жупан і верхній синій каптан з червоним коміром і червоними манжетами. Верхнє вбрання підперізували поясом з тканини. Каптан виборного козака — шкіряним поясом, до якого привішували шкіряну сумку. Із додатків до одягу ще відомі шкіряні гаманці, капшуки для тютюну, шкіряні футляри для ножів, ложок, виделок.

 На голову одягали невисоку округлу шапку зі смушевою фігурною облямівкою над чолом або гостроверху сукняну шапку, по низу облямовану хутром. У виборного козака головний убір плоский, у вигляді берета з околком.

 * * *

 Вбрання XIII — середини XVII ст. розвивалося на основі попередніх давньоукраїнських форм. У ньому й надалі залишалися такі складові, як біла полотняна сорочка, біле полотняне жіноче і чоловіче поясне вбрання, біла свита у селян, плащ-корзно, який у XVI ст. трансформувався у накидку-кирею у знаті, верхня довга сорочка знаті перетворилася на жупан. У цей історичний період, як і в попередні часи, носять верхнє вбрання — кожух, мантію (шуба, делія), взуття — чоботи, постоли. 

 Особливо багато збереглося традиційних головних уборів (дівоче чільце, жіночі рантух, намітка), чоловічі повстяні і смушеві шапки.

 Стрій, як і раніше, мав становий характер і відповідав соціальному рангові його носія. Станова різниця проявлялася передусім у якості тканин, символіці кольорів, а також у конструкції окремих предметів ноші. Золото, пурпур, золототкані, барвисті шовкові тканини, дорогі хутра — це і далі привілей представників високих або найвищих верств. Однак з плином часу одяг змінювався. На вбрання впливали економічні, політичні, соціальні фактори. У розглядуваний період асортимент вбрання розширився. Це сталося також і за рахунок окремих деталей, на які мали вплив естетичні ідеали, що змінювалися. В період середньовіччя у містах України, як і в містах західних країн, під впливом готики поширилося взуття з трохи задертими носами. З’явилося вбрання з надто довгими рукавами і прорізами на них. Спостерігаються деякі зміни у прикрасах та доповненнях. Змінюється форма пряжок, фібул, хрестиків. У XIV — XV ст. на костюмі позначилися контакти з Польщею і Угорщиною. Доба Ренесансу майже не торкнулася еволюції українських строїв. Цей стиль позначився лише на окремих деталях вбрання, переважно вищих верств суспільства. В деяких жіночих строях став модним шнурований ліф з довгою широкою спідницею, що було характерно тоді для західноєвропейської моди. Українська знать шила свій одяг з привізних тканин, модних для доби Відродження в Італії, Іспанії, Франції, Польщі. В першій половині XVII ст. у вбранні знаті поширилося багато східних компонентів (східні пояси, ґудзики, турецьке сап’янове взуття, східна зброя (ножі, шаблі)). З XVII ст. у Західній Європі панівним стає стиль бароко. Він особливо прищепився в Україні і вплинув не лише на одяг знаті та козацької старшини, але й на селянське вбрання. Отже, українське національне вбрання XIII — середини XVII ст. еволюціонувало в руслі загальноєвропейських процесів змін матеріальної культури.

  

Журнал "Народна творчість та етнографія"

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 54 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист