Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

Як у студентські роки, так і досі, коли під’їжджаю автобусом до рідного села, зарані готуюся і підходжу до виходу – все боюся проїхати зупинку. Тільки майне за вікном вивіска з написом «с.Григорівка» так і стрепенеться серце від хвилювання, радості й суму водночас.

Село моє – хатина мами,
Шатро акацій біля стріх.
Якими срібними словами
Дзвениш ти в споминах моїх!
Нема ніде так добре, як у дома.
Усі стежки ведуть нас до рідні.
Куди подінуться незгоди, втома,
Коли засяє вогник в рідному вікні.

Першу зупинку біля магазину  «Хліб-сіль» минаємо. Тут колись стояла червона церква. Справжня, з розписами, дзвіницею. В цій церкві ще дівчиною починала співати в хорі моя бабуся Параска Гаврилівна Жук(1909р.н.). До храму ходила аж поки аж поки вийшла за між у сусіднє село. На жаль, від нього залишилася тільки руїна, купа цегли, заросла бур’янами. За церквою, яку підірвали в деревяностих, стоїть сільське кладовище. Туди переселилася вже чи мало моїх родичів. На горі спершу поховали прадіда Гврила, бо він заповідав, як у Шевченка, щоб «було видно, було чути…» Там знайшли спочинок і бабуся, і батько й інші родичі.

Село моє – це не тільки батьківська хата у тихій заводі старих акацій, це вишневий садок, чорнобривці й кручені паничі з дитинства, батькова порада, материнська пісьня, бабусині розповіді про село, пшеничне поле за двором. Це стежка вела на окопи, що й досі лишилися з війни. Тією стежкою я ходила співаючи у степ, мріяла, милувалася польовими квітами, рідною Вовчою. Потім описувала ту дивну красу в щоденнику, писала замітки про районні газети. Одного разу загубила серед достиглого колосся подаровану тіткою крепдешинову оранжеву косинку, виплакала очі, доки знайшла. І була така щаслива.

У книзі «Материалы для мисторико-статистического описания Екатеринославской епархии» (1880г) розповідається, що засунвання слободи Григорівки належить азовському губернатору В.А.Черткову в 1776 році. Оглянувши місцевість, він звелить

запорожцям-зимовникам стягувати сюди православний народ, щоб заснувати слободу та вільно користуватися усіма вигодами й зручностями багатої плодородної місцевості. У вересні 1776 року в ці краї прибуло кілька малоросійських сімей із людей вільних. Козаки запропонували їм вільні землянки та мазанки. В кінці 1779 року жителі військової слободи вирішили побудувати церкву та організувати самостійну парафію. На той час в слободі вже нараховувалось 76 дворів, проживало 470 чоловік.

Губернатор Чертков та Словенська духовна  консисторія дозволили будувати у Григорівці церкуву. 26 червня 1781 року була видана храмоздатна благославляюча грамота, 6 вересня Павлівський священик  Федір Писаревський освятив місце під забудову. 2 листопада 1783 року той же Писаревський освятив у Григорівці новий храм – Свято-Георгіївський. Сяючі купали було видно здалеку, бо вони розміщувалися на горі. При церкві працювали школа, бібліотека. Поряд колодязь із свяченою водою, млин.

Після реформи 1861 в другому кінці села , теж на горі , збудували ще одну церкву – Свято – Миколаївську. Революція 1905 року зачепила і Григорівку. Бідняки спалили чотири ряди крамниць євреїв, уціліла лише одна, в приміщені якої при радянській владі також розміщувались продовольчий і промисловий магазини а нині відновлена Свято-Георгієвська церква.

Сторожили пам’ятають про велику пожежу 1909 року. Згоріло пів села під час посухи. Після цієї трагедії євреєї виїхали в Бердянськ, а сільчани почали заново обживатися, розбудовуватися. Село було велике, розтягнуте, отож пізніше з нього утворилися хутори.

Під час громадянської тут діяли два партизанські загони під проводом Краснощока та Курочки. В селі проживало майже 11 тисяч чоловік, що дало можливість сформувати два полки для боротьби з бандою Денікіна. В одному з полків начальником штабу був григорівець Йосип Павленко, комбатом Павло Кімлик, головою ревради – Федір Гаркуша. Прабабуся Оксана нам, малим, розповідала як селом не раз проїздив тачанкою Нестор Махно. Свідком громадянської війни є братська могила, де поховано трьох бійців.

В 1929 році в селі почалася колективізація. Найбільшими активістом компанії був Радіон Сорокопуд, котрий за один записав у колгосп 200 сімей. А першим головою колгоспу  в історію ввійшов Павло Кімлик. За рокиколективного господарювання аж до розпаювання землі бул багато голосів, але люди пам’ятають Володимира Лошака , на рахунку якого було чи мало добрих справ. А першим головою сільської ради був Іван Ноженко.

Життя налагоджувалося, але прийшло нове лихо – війна 1941-1945 років. У ній загинув кожен третій житель села. Не повернувся з фронту і мій дід Юхим Гаврилович Півторацький. Бабуся Параска сама  сама ростила дітей, працювала важко в колгосп до останніх своїх днів залишалася солдатською вдовою.

по війні село відбудовувалось, зміцнювався колгосп ім.Б.Хмельницького. Вирощувалися добрі врожаї зернових , кормових культур, овочів. Працювали ферми, зростало поголів’я худоби, свиней овець, птиці. 29 сельчан були нагороджені за сумлінну працю орденами і медалями, їздили на виставки досягнень народного господарства в Київ та Москву. Процвітала кульосвітня робота, самодіяльність в новому будинку культури, працювали від райпобуткомбінату, лікарня, аптека, дитячий садок, середня школа.

Що ж маємо нині? Село занепало, руйнується, заростають безгоспні двори бур’янами, поросллю дерев. Окрім тракторної бригади і мехтоку немає нічого. Медамбулаторія без лікарів, аптека не працює, бо не має спеціаліста. Дитсадка давно не має та й навіщо він, коли в селі не має вже дітей. Молодь виїздить в пошуках роботи. Ще працює школа, але учнів стає все менше. Все тече, все змінюється. Не в кращий бік. Влітку село прикрашають зелень, пташині співи, сонце, а взимку тут – безвихідь і безнадія.

Та все ж я щотижня їду туди, на батьківщину, до мами і щоразу боюся проїхати свою зупинку, хоч водій і сам знає, де кому виходити. Мені біля широкої вулиці, що веде до нашої старої школи, де було стільки прекрасних безтурботних днів, мрій, перше кохання. З цієї зупинки батько проводжав мене на автобус до міста, коли я їхала вступати до університету. А через тиждень –два, заробивши «трояк» на екзамені, поверталася манівцями, городами з чемоданом набитим підручниками  додому. Щоб ніхто не бачив, так було соромно. Але згодом і університет закінчила і мрії здійснилися. На жаль не всі. Але сподіваюся, що їх довершить донька Оля, нинішня випускниця національного університету. Та все ж болить душа – жаль мені рідного села, жаль споришевих вулиць, вишневих садів, чебрецевих  балок, лунів і окопів, що нині квітують кульбабками, жаль батьків і  матерів, що покладали своє здоровя і життя на колгосп, трудодні, жаль косинки кольору сонця, що лишилось в далекому дитинстві…

Алла Савицька
сел. Василівка

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 76 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист