Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

Добрий день, шановні добродії!

Випадково довідалася про Ваш конкурс «МОЄ СЕЛО» і вирішила прийняти участь. Тим більше, що дана проблема дуже актуальна, систематизованого майже немає, досить погано висвітлено і в районній газеті. А про книги чи якісь методичні посібники взагалі можна забутися.
Я викладач історії, і тому при підготовці до уроків завжди користуюся бібліотеками, музейними та архівними матеріалами. Можу сказати, що на підготовку уроку «Наш край у 1917-1920 рр.» я витратила майже 2 місяці. Збираючи по крупинці матеріал, систематизуючи його. Свідчення очевидців інколи заводили в нетрі невідомості.

Другий мій доробок – це урок «Наш край в роки війни». Тут працювалося краще, адже живі ще очевидці тих страшних подій. Та й наша районна газета, «Степова зоря», регулярно друкує спогади людей про війну. Та моя робота побудована на матеріалах нашого місцевого історико-краєзнавчого музею.
Сподіваюся, що мої наробки стануть комусь у пригоді, і допоможуть краще осмислити історичні події того часу.
З повагою до Вас викладач історії    
Петропавлівського відділення
Межівського ПТУ №76
В. І. Філіп’єва

 

 

Я – донька степу

Безкрайній степ, правічний степ.
Ніколи не торкався серп
Барвінків, шавлій, кураїв.
Я – донька степу,
Я – крихітна його частинка.
Завжди душі моєї половинка
В чаберах, м’яті, полинах.
Живу в тужливім криці журавля,
В руках тримаю пучок жорстокого ковиля –
Це оберіг одвічний степу.
О сонце, перед тобою
Схиляю голову і припадаю ниць,
Ти мчиш на спинах червоно-мідних кобилиць,
Що сильні й вільні – наче вітер.
Тече у жилах кров моїх одвічних предків.
Я – спадкоємиця свободолюбивих степняків –
Які любили степ, як я люблю.
Іду я знов і знов до кам’яної дивної богині,
Що з тих тисячоліть й понині
На насипному пагорбі стоїть.
В розкішні шати вбрата, прекрасна й молода.
Це жінка, донька, мати – що нам усім життя дала.
І боронить від всіх гріхів і скрути.
Мов зачарована стою,
Дивлюсь в безмежную далечину.
Душа летить кудись астрально,
Духмяно пахне степ – майже нереально.

Гадітова В. П.

 

Цей вірш автор написала після зустрічі з кам’яною бабою, яка знаходилася в садах колишнього колгоспу «Горького» смт. Петропавлівки, і була розміщена на кургані, який до речі, до сьогоднішнього дня археологи ще не розкопали, який визнано історичною пам’яткою і охороняється Законом України, про що є відповідна табличка. Пізніше Степова Мадонна була перевезена в селище і в даний момент знаходиться біля історико-краєзнавчого музею.

Якщо ви коли-небудь завітаєте в наше селище – виберіть хвилинку – і обов’язково зустріньтеся з кам’яною богинею. Підійдіть до неї, привітайтеся, покладіть руку, закрийте очі… І ви поринете у світ минулого: ви почуєте – як біжать табуни, іржуть коні, ба, ви навіть відчуєте запах вогнища, де готується їжа. До речі, наша степова кам’яна богиня ніколи не буває холодною. Вона виготовлена з піщаника, шорстка і тепла на дотик.

Степ – праматір полів і ланів, чим і славиться наш рідний край.

 

НАШ КРАЙ У 1917-1920 РР.

 

  1. Катеринославська губернія у 1917 -1920 рр.

 



Герб Катеринославської губернії

Історична доба революції та громадянської війни (1917 – 1920) була часом суворих випробувань для Придніпров’я, яке стало одним з центрів боротьби між військовими частинами Української Центральної Ради, більшовиками, денікінцями, махновцями та ін. В ході цього протистояння влада в Катеринославі змінювалася до двох десятків разів. Підсумком цієї боротьби стало встановлення в 1920 р. в регіоні Радянської влади.
На початку 1920-х рр. край входив до складу Катеринославської губернії. У першій половині того ж десятиліття радянська влада здійснила адміністративно-територіальну реформу. У 1923 році на території колишньої губернії було ліквідовано повіти і створено 7 округів та 87 районів. Після ліквідації старої губернської системи і заміни її окружною 3 червня 1925 року утворився Катеринославський округ з 14, а згодом з 19 районами. 20 липня 1926 року за постановою Президії ЦВК СРСР була затверджена резолюція III Катеринославського окружного з’їзду робітничих, селянських та солдатських депутатів про перейменування міста Катеринослав на Дніпропетровськ, а Катеринославського округу – на Дніпропетровський.
27 лютого 1932 року на базі 5 округів була утворена Дніпропетровська   область з обласним центром у Дніпропетровську.
Трансформація Катеринославської губернії у Дніпропетровську область була довгим процесом і здійснювалася у процесі численних територіально-адміністративних реформ. Вже з січня по березень 1918 р. на території Харківської, Катеринославської, частин Херсонської губернії і Області Війська Донського існувала Донецько-Криворізька радянська республіка з центром у Харкові.  Її засновники на чолі з Ф. Сергєєвим (Артемом) сподівались таким чином зберегти цю територію від німецько-австрійської окупації. Проте ідею не прийняли абсолютно всі учасники Брест-Литовського договору - українська влада, більшовики, німці та австрійці. 19 березня з огляду на підхід австро-німецьких військ уряд новоствореної республіки заявив про припинення існування республіки.
Центральна Рада також планувала адміністративні новації у нашому краї. Згідно планів українського уряду, поміж інших губерній мала бути утворена Січа з центром у Катеринославі. Вона б включала Катеринославський, частини Верхньодніпровського, Новомосковського, Олександрівського повітів Катеринославської і Херсонського повіту Херсонської губернії (південний захід сучасної Дніпропетровської і  північний захід  Запорізької  областей). Однак до реального втілення проекту справа не дійшла.
Денікінська влада також пробувала здійснювати реформи, включивши Катеринославщину у велике об'єднання українських та російських губерній, яким на засадах воєнного управління керував генерал Май-Маєвський.
Неформальний характер мали так звані повстанські республіки, які формувалися на території краю. Найбільше значення у цьому відношенні має Гуляйпільська республіка під проводом Нестора Махна, яка у 1919 р. включала у себе більшу частину території краю. Її захищала армія, що лише у бойових частинах нараховувала 40 тис. багнетів, 10 тис. шабель, 1 тис. кулеметів і 20 гармат. Певне відношення має Катеринославщина має і до Холодноярської республіки, яка вела боротьбу за відновлення влади УНР. Повстанці контролювали значні території Катеринославської, Київської, Кременчуцької та Херсонської губерній, у нашому краї - передусім Криворіжжя. Армія республіки перевищувала 30 тисяч бійців і вела боротьбу до 1922 р.
Загалом практично єдиним значущим територіально-адміністративним наслідком часів громадянської війни для краю стало приєднання Криворіжжя. У лютому 1919 р. до Катеринослава прибула урядова комісія для організації відбудови рудників Криворізького та Нікопольського басейнів. 26 лютого 1919 року був утворений Криворізький повіт у складі 30 волостей, який увійшов до Катеринославської губернії. Кривий Ріг із містечка був перетворений на місто.
Значні територіально-адміністративні зміни відбувалися у 1920-ті роки. У жовтні 1922 р. до Катеринославської губернії приєднали Запорізьку губернію у складі 6 повітів. А 7 березня 1923 р. з метою «здешевлення Радапарату і наближення до маси селянського населення» проведено новий адміністративно-територіальний поділ. Замість 317 волостей створено 87 районів, а замість 13 повітів - 7 округів (Катеринославський, Олександрівський, Бердянський, Запорізький, Криворізький, Мелітопольський, Павлоградський). Двічі у 1924 р. приймались рішення про перейменування районів, зміни їх меж, передачу в склад інших округів. У березні 1923 р. губернія мала 6.625.261 десятин землі з населенням 3.436.375 осіб.
У 1925 р., за рахунок ліквідації губернії, відбувся перехід на триланкову систему управління (центр-округ-район). На місці старих губерній було створено 44 округи.  Катеринослав став центром Катеринославського округу, у складі якого було 14 районів. У 1926 році Катеринославський округ об'єднано з Павлоградським у Дніпропетровський, територія округу зросла до 19 районів. У тому ж році Катеринослав було перейменовано на Дніпропетровськ. У 1926 р. в Дніпропетровському окрузі діяло 19 районів з населенням 1.067.170 чол., а у Дніпропетровську мешкало 232.336 чол.
Планування та статистика здійснювалися у відповідності з шістьома великими економіко-географічними регіонами. Основні землі Катеринославщини увійшли до Дніпровського регіону. У 1926 р. на території Дніпровського регіону проживало майже 2,4 млн. жителів, з них близько 83% українців, 9% - росіяни, 4,7% - євреї. Частина території краю отримала статус «районів національних меншин», які було створено для збереження культурних і мовних прав інших народів. Національна революція сприяла зростанню національної свідомості українців, оскільки переважна більшість населення досить русифікованої колишньої Катеринославщини під час перепису 1926 р. ідентифікувала себе як українців.
У цей же час було здійснено перейменування губернського центру. Було кілька ідей перейменування Катеринослава. Національно-патріотична громадськість вимагала назвати його Січеславом. Місцева українська інтелігенція, в основному вчителі, на чолі з Є. Вировим почали впроваджувати  цю назву. У літературно-мистецькому збірнику «Вир революції», який видали молоді письменники В.Поліщук і В.Підмогильний разом із професором П.Єфремовим, містилося таке обгрунтування нової назви міста: «Пора нам перестати славити розпусного ката українського народу, царицю Катерину II, назвою нашого міста. Січ Запорізька, на землі якої стоїть наше місто, була справжньою комуною, де і землі, і луки, і лови, і їжа з одного котла - все було спільним, комунальним». Проте влада про цю назву і слухати не хотіла.
Найбільш запеклі прихильники більшовицьких ідей у статті, опублікованій у газеті «Пролетарська правда», пропонували назвати місто «Краснодніпровськом». У січні 1924-го Восьмий губернський з'їзд Рад прийняв ухвалу про перейменування Катеринослава у Краснодніпровськ, а губернії, відповідно - у Краснодніпровську. Саме так стали називати місто в офіційних документах, і в 1924-25 рр. чимало документів носять цю назву. Однак керівні органи країни цю назву не затвердили.
У травні 1926 р. у Катеринославі проходив III окружний з'їзд Рад, на якому голова окрвиконкому Гаврилов повідомив про «сотні листів», що надходили в органи влади з «рекомендаціями» про перейменування міста. Саме тут була висунута пропозиція пов'язати назву міста з ім'ям одного із організаторів та керівників революційного руху у Катеринославі в кінці XIX - на початку XX ст., а тепер голови ВУЦВК Г.І.Петровського, який, до речі, також брав участь в роботі з'їзду. Вже 20 червня газета «Звезда» вийшла із новою назвою округу - Дніпропетровський. 20 липня 1926 року рішенням президії ЦВК СРСР Катеринослав було перейменовано на Дніпропетровськ На той час місто називали «Дніпро-Петровське» - за тогочасним правописом. Проте згодом закріпилася його сьогоднішня назва - Дніпропетровськ.

2. Наш край 1917-1920 рр.

 

   
     Герб   Петропавлівського району              Герб Петропавлівки

 

У Петропавлівці до 1917 р. старостував Браціло, два-три стражники (охоронці) волосний писар та коток їздовий. Ось і все керівництво.
Радісно зустріли селяни Петропавлівки Жовтневу революцію. Зразу ж в селі було створену раду селянських і солдатських депутатів. Рада організувала перерозподіл  землі та реманенту між найбіднішими та малоземельними селянами. Але здійснити всі заходи радянської влади перешкодили айстро-німецькі окупанти, які вдерлись в Петропавлівку в березні 1918 р. Для боротьби з айстро-німецькими окупантами в Петропавлівці був організований партизанський загін. Який очолив І.П.Брагін.
Після вигнання австро-німецьких окупантів в Петропавлівці 1918 р. відновлено радянську владу, але ненадовго, бо в Росії йшла громадянська війна, яка зачепила й Україну.
Політику продрозкладки, яка була прийнята Декретом в січні 1919 р. куркулі зустріли в штики. Залишки продуктів вони ховали від обліку продовольчими загонами, намагалися уникнути від продрозкладки, тому виконавчий комітет був змушений обкласти одночасним аналогом осіб, які уникали від продрозкладки в залежності від їх майнового стану в різних розмірах.
Поміщика Антонова і його синів обклали на суму в 2,5 мільйони карбованців, Стальберга – 10 тисяч карбованців, Зуслановського на 5 тис. карбованців, а в окремих заховані продукти конфіскували і передавали на потреби лікарні.
Влітку 1919 р. Петропавлівку захопили денікінці.
Партизанський загін І.П.Брагина активно боровся з білогвардійцями. Ось один бойовий епізод. Партизани напали на білогвардійський штаб, знищили його, забравши багато зброї. Розлючені денікінці направили в село великий каральний загін. Відбувся жорстокий  бій, в якому загинули командир партизанського загону І.П.Брагин, партизани К.О.Панасенко, В.П.Панасенко, К.Ріпний та інші. Білогвардійці закатували багато мешканців селища. Серед них Самійла Безрукавого, Василя Британа  - повісили. Замучили в застінках тюрми  Мусія Перекреста, Івана Руденка, Федора Шахрая, Свирида Грищенка та багатьох інших, а дуже хворого Василя Панасенка розстріляли. Жителя села Всесвятка Лисяка кадети живцем спалили в котлі. Після цієї розправи над жителями, партизани ще активніше розпочали свої дії. 10 жовтня 1919 р. в боях за Петропавлівку був убитий комісар Іван Петрович Брагін.
10 жовтня 1919 р. в Петропавлівці була остаточно встановлена Радянська влада. Нова влада в першу чергу всіх селян наділила землею. Не кожен з них міг самостійно обробляти землю. Тому найбідніші стали об»єднуватися в ТСОЗи (товариства по спільному обробітку землі). селяни зрозуміли, що машинами скоріше, краще й набагато легше обробляти землю. В 1929 році в Петропавлівці їх було 3. які в цьому ж році перетворилися на артілі –«Більшовик» (голова О.Ф.Кузьмін), «Гігант» (Я.І.Лубенський), «Прогрес» (Ф.П.Шевченко).

 

Наш край у 1917-1920 рр.

1

Лютий 1917р.

Повалення царизму, петропавлівці з радістю зустріли цю звістку, відбувся мітинг

2

Травень 1917р.

Створено Петропавлівський волосний земельний комітет 

3

Жовтень1917 р

Жовтнева революція. В Петропавлівці створена рада селянських і солдатських депутатів. Організований перерозподіл землі і реманенту між найбіднішими та малоземельними селянами

4

Січень 1918 р

Встановлено радянську владу

5

Березень 1918 р

В Петропавлівку вдерлися австро-німецькі окупанти. Організований партизанський загін, який очолив І.П.Брагин для боротьби з окупантами

6

Листопад 1918 р

Відновлено радянську владу, після вигнання австро-німецьких окупантів, та ненадовго

7

Літо 1919 р

Петропавлівку захопили білогвардійські частини Денікіна. Утворився партизанський загін

8

10 жовтня 1919 р

В Петропавлівці була остаточно встановлена Радянська влада. Загинув комісар загону І.П.Брагін

9

1920 р

В Петропавлівці утворився комсомольський осередок, який очолила Н.Д.Сіра

10

24 жовтня 1921 р

Волком партії прийняв спеціальне рішення про організацію атеїстичної пропаганди і боротьби з релігійними пережитками

 

  1. Духовне життя Петропавлівщини

 

Духовне життя краю тісно пов»язане з долею розвитку держави. У всі часи храми і монастирі зігравали важливу роль у суспільно-політичному житті країни, брали активну участь у боротьбі проти ворогів. Церква

Смт.Петропавлівка

В  ці буремні роки на кінець 1916 р на території Петропавлівщини  діяли Свято-Петропавлівський храм, в якому було троє священиків, троє дяків, храм мав 120 десятин землі. Крім того, були священики у Вознесенскій церкві, яка розміщувалася на території колишнього колгоспу «Більшовик» і каплиці на кладовищі колишнього колгоспу «Горького». Храм був діючий до 1928 року.
Як і по всій Україні, після Жовтневої революції, храм у Петропавлівці був розграбований, дзвони відправили на металобрухт, ікони зіпсували, а саме приміщення використовували під різні господарські потреби.
В селі Дмитрівка  діяла церква Свята – Різдва Богородиці, яка була  побудована у 1791 р.
В селі Хороше існувала Церква Святого Олександра Невського. Мала 120 десятин землі. Мала золотоверхі куполи храму, який було видно за 30-40 км. З 1922р. Почалися гоніння на церкву. А з настанням непу і колективізації вогник православ’я зовсім перестав жевріти.
Цікаві відомості знаходимо про чоловічий монастир села Коханівка. До 1908р. с. Коханівка називалося село Вербовське, тут розміщувався чоловічий товариський монастир, який був заснований в 1885р.  і називався Свято – Троїцький Самарський (Вербовський) монастир. Монастирю належало 1409 десятин степових чорноземів. При монастирі була церковно-приходська школа. Організовано столярно-слюсарні класи. Мав цегляний завод і власну кузню.

 

  1. Топоніміка і годоніми Петропавлівщини

Топоніміка (від грец. τόπος (topos) — місце і ὄνομα (ōnoma) — ім’я, назва) — наука, яка вивчає географічні назви, їх походження, розвиток, сучасний стан, написання і вимова. Топоніміка є інтегральною науковою дисципліною, яка знаходиться на стикуванні трьох областей знання: географії, історії і лінгвістики.
Годоніми — назви вулиць (від грец.. hodos — шлях, дорога, вулиця, русло)

 У нас, в Петропавлівці, є вулиці і населені пункти, які носять імена героїв. Давайте познайомимося з ними.
Будинський   Володимир Сергійович
Син селянина-бідняка, котрого в числі кількох таких злидарів місцевий пан Герц виміняв в одного з полтавських поміщиків за мисливського пса. Народився в с.Маломиколаївка. Воював під час Першої світової війни.

Підпільний ревком, створений  у квітні 1918 р з участю Будинського, на чолі з І.П.Брагиним прийняв рішення організувати партизанський загін. Командувати ним доручили В.С.Будинському. такі загони стихійно виникли в Слов’янці, Троїцькому, Петропавлівці. Партизани нападали на гарнізони окупантів і не давали їм вивозити награбоване добро. 
Особливого розмаху набрав повстанський рух у серпні 1918 р. з кожним днем зростав загін В.С.Будинського. у нього вливалися колишні фронтовики, бідняки і середняки. Серед них було багато селян Маломиколаївки – земляків командира, зокрема, Микита Кучерявий, Григорій Кіяшко, Кіндрат Ляшенко, Тимофій Лебідь, Борис Гарнатко, Наум Кіяшко, Михайло Набока, Петро Кільчинський та інші
«Де брати зброю?» - було першим запитання у тих, хто приходив у загін. Це питання хвилювало і командирів. Стало відомо: в Олександрівці, що в 7 км., де жили німецькі колоністи, стоїть невеликий гарнізон окупантів. Вирішили заволодіти його зброєю. Здійснивши сміливу операцію, партизани дістали більше сотні гвинтівок, вдосталь патронів до них та 22 , кавалерійських коней. Після відновлення Радянської влади в селах Петропавлівка, Хороше, Коханівка загін взяв курс на Павлоград. Там у казармах розміщувався добре озброєний німецький гарнізон. Загін Будинського, об’єднаний із місцевими партизанами в Перший Павлоградський повстанський полк під його командуванням, розгорнув наступ на німецькі казарми і виграв його. Та в бою загинули Яків Фролов, Петро Гармаш та ще кілька земляків. Багато партизанів було поранено.
У грудні в полк надійшло донесення; через Васильківку в напрямку на Богуслав рухається велика колона німців. 25 грудня повстанці біля Богуслава несподівано атакували її. Окупанти від несподіванки не могли розгорнутися в бойові порядки і чинити опір. Вони сприйняли партизанів за велику частину Червоної армії і склали зброю. Партизанам дісталось 16 гармат, 28 кулеметів, кілька десятків підвід із військовим спорядженням, боєприпасами та награбованим добром.
Пізніше повстанський полк під командуванням В.С.Будинського виганяв з Павлограда петлюрівців, воював з денікінцями, махновцями. Згодом він влився в Шостий Задніпровський полк, який при відході з Лозової регулярних частин Червоної Армії під командуванням Дибенка з’єднався з ними.
На поч.20-х років В.С.Будинський працював у Павлограді начальником міської радянської робітничо-селянської міліції, виконував обов’язки начальника повітової міліції, займав ряд посад на господарських роботах. Помер В.С.Будинський у 1956 р., похований в Павлограді

/ Степова зоря – 24 грудня 1987 р. –
Л.Заліська –відповідальний секретар районної організації товариства охорони пам’ток історії і культури.

Брагін Іван Петрович – партизан Громадянської війни

«Брагін І.П.1893 р.н., корінний житель с.Петропавлівка, член партії, за соціальним походження  - бідняк.
Під час Громадянської війни 1917-1919 рр. організував партизанський загін, у якому був комісаром і який боровся з білогвардійцями та німецькими окупантами.» - Довідка видана Петропавлівською селищною радою
Архівні матеріали розповідають про те, що Брагін І.П.народився у 1893р., у сім»ї бідняка, всі члени сім»ї працювали на кулаків у прислугах за мізерну платню. Вчився Іван Петрович у трирічній церковно-приходській школі. Батьки не мали змоги вчити Івана далі, але жадоба до знань була велика й Іван домігся, аби його зачислили у Петропавлівську школу ремесел. Після закінчення школи працював по 16-18 годин на день за мізерну платню теслею.
У 1914 р. його призвали до старої армії, де він прослужив до 1918 р.
Воював в імперіалістичній війні, проти австро-німецьких окупантів. 24-річним солдатом повернувся у рідні місця. Його військовий досвід, хист конспіратора відрізняли його від земляків. І вони обрали його в щойно створену Раду. Але буремні події 1918 р – прийшли кайзерівські війська,- змусили Івана Петровича знову взяти гвинтівку у руки. Із місцевих жителів було організовано міцну підпільну групу: А.М.Лозовий, І.П.Брагін, І.Д.Брагін, які також увійшли до ревкому.

З історичної довідки архіву Інституту партії ЦК КА України та Дніпропетровського облдержархіву:
- На поч.. квітня 1918 р. у В.С. будинського відбулися перші збори підпільної організації. Керівництво боротьбою з німецькими окупантами здійснював підпільний ревком на чолі з І.П.Брагіним. після вигнання окупантів у листопаді 1918 р. було встановлено Радянську владу.
Улітку 1919 р. Петропавлівку захопили білогвардійські частини Денікіна. І знову боротьбу з ними очоливБрагін і створив партизанський загін з наймитів та бідняків – 120 чол. Партизани вчинили сміливий напад на білогвардійський штаб і захопили багато ворожої зброї.
Розлючені білогвардійці направили у Петропавлівку каральний загін і вчинили кроваву розправу над мирними жителями. В бою загинув комісар партизанського загону І.П.Брагін.
Ці матеріали дуже скупо відтворюють ці події, як же було насправді?
Місцева підпільна група підтримувала тісні зв’язка з павлоградськими  більшовиками, від яких отримували газети і літературу. Це було джерелом інформації про події на Україні. Мета була одна: підняти людей на боротьбу з окупантами. Партизанський загін, яким командував В.С.Будинський, а комісаром – Брагін, не давав ворогові спокою. Час був тривожний і гарячі бої чекали попереду. Розпочалися вони з приходом у Петропавлівку денікінців. Загін увесь час перебував у походах, радіус його дій розширився на сотні кілометрів. Зростав бойовий досвід партизан, міцніла їх сила. Вони не давали пощади білогвардійцям, громили їх вдень і вночі. Партизани виграли бій на станції Лозова, підняли повстання у Петропавлівці, розгромили денікінський штаб.

 

14 жовтня 1919 року пішли у наступ денікінці з боку Павлограда. Почався жорстокий бій.
Коли комісар Брагін почув, що скінчилися патрони, встав на повний зріст попереду бійців і крикнув так, щоб усі почули: «Вперед! За мною!» і вони рушили за ним. Та ворожа куля наздогнала комісара.  Це було біля мосту, що нині веде до села Брагинівки. Він помер у лікарні. Коли денікінці вдерлися туди, шукали комісара: «Живим би застати, різали б на шматки! У бодню складали б комісарові шматочки і солили б їх…» кинули його тіло і наказали нікому не чіпати його.
Уночі, 75-річний комісарів батько Петро Єфремович Брагін викрав синове тіло. Щоб поховати як годиться. Дізнавшись про те, денікінці жорстоко катували старого, а тіло комісара звеліли кинути за село у так звані Піски, що здавна були у Петропавлівці чимось на зразок звалища.
Мешканці села біля Петропавлівки вирішили увіковічити пам’ять про Брагіна у назві свого села. З довідки, виданої виконкомом Петропавлівської селищної ради на партизана Громадянської війни Брагіна І.П. знаємо, що його ім’ям названо село, станцію і одну з вулиць нашої Петропавлівки.
Краєзнавчий музей 3 січня 1976 року ухвалив прохати виконком районної ради депутатів трудящих встановити меморіальну дошку на будинку, де жив І.П.Брагін. Ця  меморіальна дошка була встановлена і зараз знаходиться на цьому будинку по вул..Брагіна

Інна Самуїлівна Кадомцева

Інна Самуїлівна Кадомцева – професійна революціонерка, соратниця В.І.Леніна народилася 1878 р. в місті Златоусті Уфимської губернії.
В 1898 р. І.С.Кадомцева закінчила Казанське фельдшерське училище. Того ж року вона стала членом РСДРП. Будучи студенткою, вона відвідувала марксистський гурток і вела революційну пропаганду серед молоді.
В 1900-1905 рр. І.С.Кадомцева працює в Уфимській залізничній лікарні. Тут під керівництвом Н.К.Крупської, котра відбувала в Уфі заслання, вона розповсюджує газету «Іскра».
Разом з братом Еразмом І.С.Кадомцева зустрічалася в Уфі з В.І.Леніним та Н.К.Крупською, слухала їх поради і вказівки щодо поширення ідей серед народу.
В 1905 р. чоловіка Інни Самуїлівна Олексія Миколайовича Іванова за політичну пропаганду позбавляють роботи. Обоє вони зазнають переслідувань з боку царських властей. Подружжя вимушене було виїхати на Україну. Інна Самуїлівна та Олексій Миколайович влаштувалися на роботу в Петропавловську земську лікарню. Подружжя Іванових продовжувало розповсюджувати ідеї марксизму-ленінізму.
Олексій Миколайович Іванов помер у Петропавлівці в 1918 р. під час німецької окупації. Інна Самуїлівна в роки громадянської війни лікувала поранених червоноармійців і командирів. Вона підтримувала тісний зв’зок з партизанським загоном Будинського 1919 р. І.С.Кадомцева-Іванова загинула в Петропавлівці від рук білогвардійців.
Із спогадів дружини Будинського, яка була потоваришувала з І.С.Кадомцевою-Івановою, та жителя села Озерки – Хлистунова, ми відтворюємо картину останнього дня життя цієї жінки.
« У 1919 р. білогвардійці увірвалися в Петропавлівку. Я в той час була у квартирі Кадомцевої. Розуміючи, що вони зайдуть і сюди, Інна рішуче наказала мені йти в комірчину й сховатися в ящик з білизною. « Я вас прикрию, бо можемо загинути обоє, - сказала. А сама тим часом побігла до лікарні, де лежали поранені червоноармійці.
- Лежав у лікарні тоді і я, -  продовжує розповідь Хлистунов. – Інна Самуїлівна. Стримуючи хвилювання,ходила по палатах і радила рятуватися всім, хто як може. Я негайно вийшов з лікарні і пішов до річки Бик, попросив селянина, який сидів у човні,  перевезти мене на другий берег. Він охоче зробив це. Ховаючись, я дійшов до с.Хороше і так уник зустрічі з біляками…
- Зробивши обшук лікарні, - говорить Будинська –білогвардійський офіцер і два солдати зайшли до квартири Кадомцевої-Іванової.
- Де переховується дружина червоного командира? – закричав офіцер.
- Не знаю, - спокійно мовила Інна.
- А, ти не знаєш?! – зарепетував офіцер, вихопив револьвер і ударив рукояткою Інну у висок. Вона впала непритомною. Офіцер наказав солдатам витягти її на вулицю і там вистрелив їй у голову і груди. Очевидно, білогвардійцям було багато відомо про зв’язки Кадомцевої з червоними.»
У нас є вулиця, яка названа на честь цієї жінки.

Гімн Петропавлівки
Сл. А.Плюта
Муз М.Бабанін

Петропавлівка ти наша хлібосольна,
Ти сяєш нам як сонце вже віки,
Ти прадідів-батьків душа роздольна,
До тебе линуть всі наші шляхи.
Серед усіх країв нам є милішим,
Лише один – в якому ми усі живем,
Щоб не було, а він нам найрідніший
Його в душі і в серці бережем.

П-в: Живи і грій усю нашу родину,
Ти наша доля, наш славетний дім,
Лише для нас ти Мати-Батьківщина,
Що світить сонцем кожному і всім.

Хай завжди над тобою пролягає
Дороговказом всім Чумацький шлях,
Хай нашу Землю радість не минає
І щастя колоситься у полях.
Хай дзвони сповістять у світ широкий
Що Петропавлівка живе і буде жить,
Бо є народ, що мріями високий,
Що Землю свою славить кожну мить.

 

НАШ КРАЙ В РОКИ ВІЙНИ
1. Початок війни

Небачені випробування випали на долю Дніпропетровщини в період Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. Під час окупації, яка тривала 2 роки і 6 місяців, німецько-фашистські загарбники знищили понад 78 тис. цивільного населення та 37 тис. військовополонених, примусово вивезли до Німеччини більше 176 тис. осіб. Проти поневолювачів розгорнувся рух опору. Визволення області Радянською армією тривало з початку вересня 1943 р. до початку березня 1944 р. Найжахливіша в історії людства війна залишила на теренах Дніпропетровщини зруйновані міста і села, виведені з ладу заводи і фабрики, мости, затоплені шахти, знищені будівлі лікарень, шкіл, вищих навчальних закладів. Усе це відбудовувалося самовідданою працею жителів краю у післявоєнні роки.
В червні 1941 р. мирне життя жителів Петропавлівки порушив напад на нашу Батьківщину фашистської Німеччини. Всі чоловіки віком від 18 до 40 років, які могли тримати в руках зброю, були мобілізовані в армію (майже 8 тис. чоловік).  Їх замінили жінки, підлітки, старики, які змогли упоратись з урожаєм.
Фронт швидко наближався. При наближенні фронту було евакуйоване в тил країни тваринництво, техніку. Йшла підготовка і до боротьби з фашистами в тилу.  Зокрема, був сформований партизанський загін, який очолив А.О.Кривуля у складі 86 чол.  Ще один партизанський загін у складі 125 чол. Був сформований вже після 13 жовтня 1941 р., коли район знаходився під окупацією. Але в силу об’єктивних причин загони активних бойових дій так і не почали. А самі зазнали значних втрат. Партизани проводили агітаційно-масову роботу серед населення.
12 жовтня 1941 р. о 12 годині німецько-фашистські війська вдерлися в Петропавлівку. Розпочалися чорні дні німецької неволі. Але жорстокий режим і чорний терор не зломив волі жителів Петропавлівки,їхню віру в перемогу Радянської армії і ця віра ще більше утвердилася, коли вночі 12 лютого 1942 р. до Петропавлівки підійшли частини Радянської армії. Партизани надали допомогу червоноармійцям у визволенні села протягом декількох днів були господарями в селі. Відірвавшись далеко від основних сил. Передові частини Червоної армії змушені були відступити.

  1. Бойові дії на території регіону.

 
Німці намагалися при відступі забрати з собою продовольчі товари, пальне, вивозили худобу. Для супроводження колон було виділено поліцаїв. Група шоферів радгоспу «Дніпропетровський» під керівництвом Якова Дурипалко при виїзді на дорогу вбили поліцая і колону машин повернули в напрямку наших частин. На відділку «Жовтневий» також було заховано від німців і передано нашим частинам 14 голів великої рогатої худоби, 20 тонн зернового фуражу, 4 ц. пшеничного борошна інших продуктів.
Партизани надали допомогу червоноармійцям у визволенні села протягом декількох днів були господарями в селі. Відірвавшись далеко від основних сил, передові частини Червоної Армії змушені були відступити до р. Самари, зайнявши оборону на її правому березі. В боях за Петропавлівку партизани проявили нечувану хоробрість і героїзм. Дорого віддав своє життя партизан Черненко Панько Лукич, якого німці хотіли захопити живим. Він заколов 7 німців, але при цьому і сам був тяжко поранений, зібравши останні сили, він добрався до партизанської землянки (балка Крутий Яр за с.Самарським) і там помер. (Сборник материалов Днепропетровской обл.. в годи войни 1941-1945 гг).
Надовго  збережеться в пам’яті жителів Петропавлівки Галини Григорівни Стругалевич, колишньої артистки Харківського театру – читця ( а потім театру Юного глядача) та її чоловіка Федора Миколайовича Сап’яного, доцента, колишнього директора Харківського історичного музею, а в кінці свого життя вчителя історії Петропавлівської середньої школи № 1.
Г.Г.Стругалевич під вогнем фашистів надавала медичну допомогу бійцям 57 батальйону Радянської армії, які вели бій до 7 годин вечора 2. П. 1942 р.
Після відступу радянських військ, німці вчинили звірячу розправу з особами, які допомогали бійцям 57 батальйону та партизанам. Купка куркулів, що повернулися до своїх давнішніх осель. Мріючи про повернення їм у власність землі, видали німцям партизанів і комуністів.
Повернувшись в Петропавлівку, німці вчинили звірячу розправу з людьми, які допомагали бійцям та партизанам. Вони замучили і розстріляли Василя Матвійовича Малеєва, Іларіона Евсеевича Міщенка, Якова Борисовича Дерипалко, Василя Семеновича Чересла, Свирида Івановича Руденка, І.М.Тупику. за переховування партизан і надання їм допомоги розстріляли жінок - Міщенко Марію Савеліївну, Юрченко Агафію.
“У відповідь на кривавий терор жандармерії і поліції Галина Григорівна Стругалевич писала:

За рідну нашу країну спустошену,
За тисячу тисяч забитих життів,
Ми помсту смертельну вам оголошуєм,
Ми знищим до щенту фашистських катів!
За кров, за знущання, нелюдськії муки,
Дітей, матерів і сестер,
Ми вам одрубаєм брудні ваші руки,
Могилою стане для вас СРСР.

Цей лист-листівка «Із підпілля» розповсюджувався патріотами в Петропавлівці і навколишніх селах. Запальні рядки його, сповнені любові до Батьківщини і ненависті до ворогів, вселяли радянським людям  віру в перемогу над ворогом». (Газета «Известие» 1963 г.)
У травні місяці 1942 р. командир партизанського загону тов.. Кривуля Д.О. дав завдання партизанам Дименко І.М. і Тупиці І.М. зв’язатись на станції Межовій з Книшом з метою виявлення місця пуску німецьких ешелонів під укіс. По дорозі на Межову вночі в селі Вознесенське Диминка І.М. схопили. Два рази йому рубали руки, але мужній партизан не видав товаришів. Тупика І.М. не дався в руки живим. До останнього патрона відстрілювався, а останній залишив для себе.
Надзвичайно тяжкі умови змусили партизанів залишити район і перенести свої дії в райони більш вигідні з природних умов. В липні 1942 р. недалеко від с. Олександропіль відбулася нарада і прийнято рішення продовжити бойову діяльність в інших районах, поповнюючи ряди партизанів за рахунок відданих радянських людей.
Наприкінці 1942 р. сформувався новий партизанський загін «Петропавлівський» під командуванням В.Г.Фесенка, начальником штабу був І.Д.Фурсов. при наближенні частин Червоної Армії в лютому 1943 р. розвідувальний загін 41 стрілецької дивізії при допомозі партизанів загону Фесенка визволив Петропавлівку від окупантів. Німецьке командування кинуло в бій нові сили. Загін змушений був відійти на з’єднання з частинами радянських військ, частина пішла в підпілля. Жорстоко розправились фашисти з патріотами – 106 партизанів було розстріляно, серед них І.П.Вишня, В.М.Малеєв,І.М.Тупика, А.О.Войтенко, М.О.Кобзар, С.Г.Северш, С.І.Руденко, І.Є.Міщенко, В.С.Чересло та інші. 51 мирного жителя закатували фашисти, в т.ч. 12 жінок і 6 дітей.
В лютому місяці 1943 р. два танкових корпуси прорвали оборону німців під Ізюмом, розвили успіх і в короткий час було звільнено ст.Лозову, Павлоград. Радянські війська просувалися вперед в напрямку м. Дніпропетровськ і Запоріжжя. Перед цим керівники павлоградського підпільного міському Прибор і Садовниченко з петропавлівцями домовилися про єдиний день виступу загонів на Павлоград і Петропавлівку. 17 лютого 1943 р.Петропавлівці об’єдналися в загін, очолений Фесенко В.Г. Після короткої перепалки з німецьким гарнізоном та поліціями оволоділи Петропавлівкою. Одноразово було послано групу Переверзева С.Т. для звільнення військовополонених з концтаборів в селі Дмитрівці. В ніч з 17 на 18 лютого 1943 р. була проведена нарада по питанню встановлення Радянської влади в звільнених селах. Головою райвиконкому був призначений Настенко Василь Юхимович і йому було доручено провести вибори голів сільських рад.
Командуванням загону було створено при Петропавлівській МТС майстерню по ремонту зброї.
(Збірник  матеріалов «Днепропетровская область в годы Отечественной войны»)
Намагаючись оволодіти Петропавлівкою, щоб звільнити шлях на м. Павлоград, німці 19 лютого посилили розвід загін бронемашинами і почали тіснити партизан, але на допомогу прийшла партизанська група радгоспу «Дніпропетровський» на чолі з Кечином Федором Семеновичем і вдарила німців з тилу. В цім бою у німців було підбито 4 грузових, 2 легкових машини. Німці втратили 20 чол. убитими і пораненими.
В розпал бою до Петропавлівки прибув розвідник 41 гвардійської стрілкової дивізії старший лейтенант Антипенко Петро Федорович з двома автоматниками і передав прохання командування дивізії про утримання Петропавлівки
20-23 лютого німецьке командування посилило по декілька ескадрилій, щоб з повітря придушити опір партизанів. Партизанський загін вимушений був відійти із з’єднаннями з частинами Радянської Армії.
Після відходу партизанів з Петропавлівки, фашисти знову вчинили жорстоку розправу над жителями Петропавлівки.
10 вересня 1943 р. настав найрадісніший день – радянські війська звільнили Петропавлівку від німецько-фашистських загарбників.
Руїни і згарища залишили фашисти. Тікаючи з села. Зруйновано коноплезавод, млин, МТС, середня та семирічні школи, багато будинків мешканців села. Нелегко було відбудовувати все зруйноване, бо основний тягар лежав на плечах жінок і дітей.
Нарешті прийшла довгождана Перемога. Як і всій країні, дісталася вона петропавлівцям великою кров»ю: більш як 800 земляків полягли на фронтах Великої Вітчизняної війни. А всього в районі не повернулося з війни 5784 жителя.

       До остаточного визволення фронт проходив через район тричі (жовтень 1941 р., лютий 1942 і лютий 1943 рр.). І якщо в перший раз обійшлося без великих втрат (їх потім заподіяли окупанти), то вдруге і втретє короткочасні прориви фронту радянським військами призвели до численних людських жертв. Зокрема, в лютому 1942 р. у заплаві річки Самари між селами Хороше і Лугове від кулеметного та мінометного вогню фашистів загинули 198 воїнів 1161-го стрілецького полку. Вони поховані на кладовищі в Луговому.
Пропоную ознайомитися з документом, про перебіг бойових подій у місті Павлограді.

 

Нескорений Павлоград  16 лютого 1943
Час виступати!
16 лютого всі наші бойові загони зосередилися в місцях, заздалегідь намічених штабом. Явочні квартири, що відіграли таку велику роль у дні підпільної боротьби, перетворилися на запасні командні пункти бойових загонів. 
Настрій у всіх бійців піднесений, збуджений.
Гітлерівці, відчуваючи наближення відплати, драпали з міста.
Зелена ракета в повітрі!
Сигнал був прийнятий всіма загонами, котрі негайно відкрили вогонь по окупантах. На околицях і в центрі міста зав'язався бій.
Гітлерівці не чекали нашого виступу. Паніка серед них була велика. Багато з них вистрибували з будинків в одній білизні і, відстрілюючись, мчали до річки Вовчої.. Але й там на них чекали загони повсталих
Проте розгубилися не всі окупанти. Штаб 104-го італійського полку, який розміщався в чотириповерховому будинку на Радянській вулиці, чинив упертий опір. Ліквідувати цей вузол опору треба було в першу чергу, тому що він являв велику небезпеку для успіху всієї справи. Штаб весь час підтримував радіозв'язок зі своїми тилами, які перебували за рікою, і міг коректувати артилерійський вогонь, вже викликаний, певно, ним же. Тому на Радянську вулицю були надіслані найбільш боєздатні групи товаришів Бойка, Осьмиченка, Бєлого, Сидорова, Дахна, Олександра Бабенка ї Ларцева.
Завдання було не з легких. Всі вікна штабу були перетвореиі на амбразури, що вивергали вогонь. На снігу біля штабу вже чорніли кілька трупів наших людей. Вирішили підірвати двері і штурмом заволодіти ворожою фортецею.
Кілька бійців на чолі зі сміливцем Осьмиченком ривком подолали зону обстрілу і, несучи ящики з динамітом, підібралися до входу. Підривники були знавцями своєї справи. Ще мить — і величезний вибух струсонув місто: шлях було відкрито. До будинку увірвалися наші бійці. Мені розповідали потім, який запеклий опір чинили чорносорочечники на чолі зі своїм командиром, моложавим полковником з бакенбардами. Він лежав убитий біля штабу. А дві роти солдатів, які не побажали вмирати разом з чорносорочечниками, здалися в полон. Вони стояли у дворі, чорноокі, смугляві і, здається, були дуже задоволені тим, що тепер уже все для них скінчилося.
Тимчасом наша друга ударна група на чола з старший лейтенантом Бєляшовим і молодшим лейтенантом Кузнецовим < > напала на приміщення гестапо і міської управи, взяла штурмом приміщеная поліції і визволила радянських громадян, приречених на розправу в катівнях гестапо. Яким невимовним щастям світилися обличчя тих, хто чекав смерті і вже, певно, не плекав жодної надії на порятунок, який прийшов так несподівано. Якби не раптовість нашого нападу, гітлерівці неодмінно розстріляли б усіх в'язнів.
Врятовані люди схвильовано обіймали своїх визволителів. Ті, хто міг рухатись і боротись, просили зброю і ставали в ряди повсталих.
У самий розпал бою, коли ще не все нам було ясно і до штабу тільки починали надходити добрі вісті про успіх, з центральної площі долинув довгожданий голос репродуктора: «Увага, говорить Москва!».
Цей голос рідної Москви, якого ми були позбавлені довгі місяці ворожої окупації, мов сонце, освітив похмурі, занедбані вулиці Павлограда. Це група капітана Луценка виконала своє бойове завдання і, захопивши пошту і телеграф, відразу ж «зловила» нашу славну станцію імені Комінтерну.
Запеклий бій спалахнув біля будинку сінагоги, де німці влаштували великий продовольчий склад. Розуміючи значення цього об'єкту для шлунків гітлерівськото воїнства, німецьке командування посилило охорону будинку. Охорона вчинила запеклий опір, але незабаром вартові втекли, залишивши кілька трупів на підступах до складу. Тепер вже наше командування виставило біля нього охорону, а коли ввійшли наші війська, передали це продовольство Червоній Армії.
У всіх цих боях особливо відзначились наші підпільники і партизани — молодший лейтенант Костянтин Бєляев, лейтенант Іван Сидоров, старшина Дима Ларцев, старшина Йосип Бойко, Іван Бєлий, технік-лейтенант Козирев, лейтенант Олександр Соколов, старшина Чемерський, рядові Тихін Золотарьов, Юрій і Іван Осьмиченки та багато інших.
Бойова група лейтенанта Маслова і старшого лейтенанта Макарова заволоділа казармами і млином, в якому було захоплено багато зерна і борошна. Диверсійна група Г. П. Усенка разом з бійцями групи І. І. Маслова вийшла до залізничної станції, встановила контроль на коліях між річками Вовчою та Самарою, оточила склади з пальним. А в цей час на шляхах у бік Дніпропетровська і Запоріжжя вже діяли групи капітана Вільянова, старшого лейтенанта Степана Чумака, старшого лейтенанта Івана Чорного і лейтенанта Савченка.
В резерві, в районі Хуторів Першого та Другого, перебувала бойова група лейтенанта К. І. Шлеги і біля обозного заводу — група Р. А. Полчанінова. В районі цегельного заводу діяла диверсійна група старшини В. П. Горбунова. Міські бойові групи були підтримані сміливими діями патріотів навколишніх сіл. Так, у селі Вербках вдарили по гїтлерівцях бійці загонів Миколи Івановича Лупиря і Григорія Микитовича Погорелова. А в районі сіл В'язівок і Кочережок бійці з групи лейтенантів Леоніда Даниловича Фоменка і Василя Зіновійовича Сободиря відкрили ураганний вогонь по гітлерівцях, що відходили, і посіяли паніку в їх рядах.
Важко передати радість наших людей, коли вони бачили, як в паніці мчать по вулицях гітлерівці. Біжать ті, хто багато місяців наводив жах на мешканців міста, хто розстрілював і вішав за найменшою підозрою в належності чи співчутті до підпільників. Прийшов для катів день відплати!
Незабаром до міста увійшли передові частини Червоної Армії.
Це було величезною радістю для всіх нас і для жителів міста. Танкові частини корпусу генерала Гагена дотримали свого слова і своєчасно підійшли на допомогу повсталим. Важко передати словами, що діялося на вулицях у цей холодний, але по-весняному святковий день 17 лютого! Жителі повисипали з будинків, вікна прикрасились червоними стрічками, хустками, прапорами.
Жінки обіймали танкістів і партизанів, запрошували до себе, пригощали всим, що було в домі. Були відкриті склади, і населення одержувало борошно, цукор, крупи та інші продукти.
В середині дня 17 лютого підпільники влилися в підрозділи діючої Червоної Армії і вже спільно продовжували громити відступаючого ворога. 
Тут же ми дізналися, що гітлерівське командування на своїх оперативно-тактичних картах позначило місто Павлоград чорною фарбою, як небезпечне партизанське місто. Пізніше нам також довелося довідатись, що Гіммлер назвав Павлоград “чорним містом” і наказав зрівняти його з землею.

Рябой К.В. 193 дні в підпіллі. – Дніпропетровськ: Промінь, 1968. – 120 с.

 

  1. Визволення краю від гітлерівських загарбників.

 

Повідомлення Радінформбюро про звільнення частинами Червоної Армії районних центрів Межової та Петропавлівки
10 вересня 1943р.

       Протягом 10 вересня наші війська вели успішний наступ на Павлоградському напрямку й, просунувшись уперед від 20 до 40 кілометрів, оволоділи містом Барвенкове, містом і залізничним вузлом Чаплине, районним центром Харківської області Петровська, районними центрами Дніпропетровської області Петропавлівка і Межова, а також зайняли понад 140 інших населених пунктів, у тому числі великі населені пункти Верхній Бишкін, Шебелинка, Чепель, Протопопівка, Велика Камишеваха, Запаро-Мар’ївка, Андріївка, Степанівка, Слов’янка, Вознесенка, Преображенка, Троїцьке, Миколаївка, Федорівка, Підгороднє, Новопавлівка та залізничні станції Брагинівка, Фурсове, Кирпичеве, Демурине, Просяна.

Днепропетровская область в годы Великой Отечественной войны Советского Союза (1941-1945 гг.): Сб. документов и материалов. – Днепропетровск, 1962. – С. 166-167.

       10 вересня 1943 р. настав найрадісніший день – радянські війська звільнили Петропавлівку від німецько-фашистських загарбників.
Руїни і згарища залишили фашисти, тікаючи з села. Зруйновано коноплезавод, елеватор, підприємство по переробці молока, млин, МТС, середня та семирічні школи, багато будинків мешканців села. Нелегко було відбудовувати все зруйноване, бо основний тягар лежав на плечах жінок і дітей.

       Величезної шкоди завдали фашисти  господарствам Петропавлівки: залізниця Павлоград-Червоноармійськ була зірвана. Вщент зруйнований пенькозавод, приміщення семирічної школи, млин, три колгоспних клуба, середня школа, приміщення МТС і багато інших. Тільки колгоспи села Петропавлівки понесли збитки на суму 8 226 701 крб.
(Сборник материалов Днепропетровская область в годи Отечественной войни)
Число забраних і вивезених з Петропавлівки в Німеччину на каторжні роботи досягло до 536 чол. (2)

  1. 1064 загинуло на території району. З них: 907 воїнів, 106 партизан, 51 мирний житель ( з них 12 жінок та 6 дітей).
  2. 3600 юнаків і дівчат вивезено  з району в рабство до Німеччини;
  3. Зруйновано 3 МТС, елеватор, млин, коноплезавод, школи, 3 колгоспних клуби, 240 тваринницьких ферм;
  4. Повністю спалено с. Іванівка (нині Самарське), с. Осадче , а також 

     більш як 200 будинків в інших населених пунктах. ;

  1. Не повернулися з війни 5784 воїни-односельчани.
  2. Збитки Петропавлівщини становили 8,2 млн. радянських карбованців.

(1.Постановление бюро днепропетровского сельського обкома от 8апреля 1964 года № БС 31/8-3
2.Днепропетровский обл.госархив №153 Ф.102427, лист 1-1а.
3.Сводка Совинформбюро за 1943 год.)

  1. Наші земляки на фронтах війни

 

Герої Радянського Союзу:
1. Дейнека Степан Петрович (село Хороше)
2. Крамарчук Григорій Васильович (смт Петропавлівка)
3. Шеліпов Петро Омелянович (село Богдано-Вербки)

         КРАМАРЧУК Григорий Васильевич (1920 — 1960). Майор. Герой Радянського Союзу (1946)
На час представлення до звання Героя Радянcького Союзу: замісник командира ескадрилії 3-го штурмового авіаполка (4-а сад, ВПС Війска Польського), лейтенант
Народився 14.9.1920 в селі Петропавловці, нині смт. Дніпропетровської області. Українец. Член КПРС з 1951. Закінчив 10 класів.
В Радянській Армії з 1940. В 1943 закінчив Тамбовську військову авіаційну школу пілотов.
На фронтах Великої Вітчизняної війны з грудня 1943.  Здійснив до кінця війни 108 бойових вилетів на розвідку і штурмовку  залізничних ешелонів, морських транспортів, згуртування військ противника.
Звання Героя Радянського Союзу присвоєно 15.5.46.
В 1949 закінчив Краснодарську вищу авіаційну школу штурманів. З 1958 майор Крамарчук — в запасі. Жив у місті Умань Черкаської області.
Нагороджений орденами Леніна, Червоного Прапора, Олександра Невського, Вітчизняної війни 1 ступеня, 2 орденами Червоної Зірки, медалями.
Помер 23.11.1960. На могилі встановлений обеліск.

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 125 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист