Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

ЦИКЛ ОПОВІДАНЬ «У СТИЛІ VILLAGE»

МОЛОДА СТАРІСТЬ

Було то влітку, у велику спеку, коли всі мешканці маленького села Отолозьке з нетерпінням чекали Яблуневого Спаса. Навколо шуміли комбайни: в кого вже пшениця дозріла, той молотив. Пахло грибами і ожиною.

Поряд із річкою стояла напіврозвалена хата, а біля неї - довга лава. Там полюбляли сидіти старенькі бабусі в очікуванні своїх корів з пасовиська. А на іншому березі річки були пошта і маленький клуб, який слугував для молоді Отолозького розважальним центром. Так от. Ішов раз пенсію забирати на пошту дід Герасим. Отримавши гроші, вирішив до магазину зайти - мугрич сусідові купити. Спускається гіркою, біля верб, а на лаві баба Паразка з бабою Голеною сидять про  новини отолозькі розмовляють. Помітили діда та й давай сміятись з нього.

-  Герасиме! А, Герасиме! Куди це ти йдеш? - пита баба Голена.

- Йду, Голено, до магазину цукерок купити, - почав той відбріхуватись.

- А що ж то ти до магазину в такій сорочці зашарпаній, в штанях поношених?

- Та що ти кажеш, Параско? Це ж мої найновіші штані і сорочка нова.

- І що ж ти це в оцьому до церкви підеш, на Спаса? З тебе ж люди сміятимуться, - оцінювала баба Голена, а Параска додавала жару до розмови, - їхав би краще до міста, в Зеленськ, там і купив би штані й сорочку гарні.

-  Та що ви знаєте? - обурився дід Герасим, гарні в мене і сорочка, і штані. Ви б краще на себе дивились.

І дід розвернувся, забувши і про сусіда, і про мугрич, пішов до зупинки.

Розізли його баби, вирішив, поки гроші є, одежу купити. От тоді і Голена, і Параска заздритимуть!

З Отолозького до Зеленська їздила старенька буда. Така стара, що й бензину не треба - на солярці працює. От вже й скоро саме її час. А як сів дід до буди - дивиться, аж соромно: дівчата в спідницях коротких і червоних, і зелених, в блузах тонесеньких; хлопці - хто в джинсах, а хто в шортах, ще й з написом "ADIDAS". Дід довго дивився на той напис - не міг зрозуміти, чому це остання буква "г" якось неправильно написана, і що то за "АДІДАГ"? Тут дід збагнув, що то помилка, читати потрібно в інший бік, тобто ГАДІДА", з буквою "г".

- Ай-ай-ай! - почав скаржитись дід Герасим, - ГАДІДА! Чого ж це ви так дідів не любите, що на штанях таке понаписували. Ай-ай-ай!

Молоді подивилися на діда, як на прибульця, і засміялись. А перед тим, як вийти, хлопець у шортах підійшов до Герасима і, жуючи жуйку, сказав:

-  Слухай, дідулю! А ти прикольний! На тобі на пам'ять кепку від "ADIDAS"! Бувай здоровий! - і хлопець, віддавши свою кепку, вийшов із буди. А дід був шокований.

- Ти диви, шапку гадідівську подарували!

Тоді вже шофер, який тріскав од сміху, ледве промовив:

- А що ти хотів? Діду - гадідівська кепка! Ха-ха-ха, - знову заливався сміхом водій буди.

Тим часом дід Герасим, якому було зовсім не смішно, побачив велику стелу, на якій здоровенними буквами було написано "ЗЕЛЕНСЬК".

Ще через сотню метрів водій, від душі насміявшись, зупинився навпроти ринку.

- Скажіть, а ви мене підіждете? - допитувався дід у сміхуна за кермом.

- А навіщо? Що, ще посмішити хочете?

- Та ні! Як же я додому доберусь?

- Так пішки, кажуть, дуже корисно.

- Та яке пішки? Мені вже вісімдесят скоро буде - ледве ноги переставляю.

- Ну гаразд, зачекаю! Тільки ви швиденько.

- Добре! Дякую вам!

Все ж дід Герасим уміє подобатись людям: і кепку подарували, і ще й на буді додому довезуть. А то довелось би другу яку-небудь шукати, щоб назад довезли.

Іде він повз магазин із джинсами, а там хтось стоїть і не поворухнеться. Підійшов дід до того "хтось", а той і оком не зморгне, ні вдиху не зробить, ні віддиху.

-  Що з тобою, синку? - почав допитуватись дід Герасим, а далі став плескати по щоках синкові.

-  Що ви робите? - підбігла до діда продавщиця, - навіщо ви чіпаєте манекена? Це ж пластмаса - змарнуєте.

-  Так тебе, синку, манекеном звати? Якої ж ти нації? - розпитував у пластмасового синка дід Герасим.

-  Та він же неживий! Що ви робите? - намагалась утлумачити продавщиця.

- Як неживий? Чому ж він стоїть?

- Давайте я вам усе розповім?

- Давай-но, доню, давай!

І дівчина почала розповідати, що манекен - це не ім'я, це щось типу іграшки, призначеної для того, щоб люди бачили, як на них може виглядати одяг. Дід доводив своє. Казав, що якби міг повернути час назад, то назвав би так свого сина, розпитував, якої ж все таки нації манекен. Урешті-решт, продавщиця не витримала, подарувала дідові джинси і спровадила геть.

Таким чином, дід Герасим і чорну футболку, і кеди червоні, ще і напульсника з зображенням коноплі в подарунок отримав. На всі ці дарування пішла година, тому дід швиденько, напівпідстрибуючи, побіг до буди.

За його ходою спостерігав водій:

- А казали, що ледве ноги переставляєте.

- Так і є! Переставляю ледве-ледве, а от стрибаю і бігаю більш-менш. Водій знову зареготав.

За годину дід Герасим уже був удома, вдів свої нові штані, кеди, футболку і напульсника, та й пішов перед Голеною і Параскою чванитись. А баби, як його побачили, ледве з лави не впали, а тоді як засміються:

- І то ти в цьому до церкви підеш?

- Ні! На дискотеку, - нібито в жарт сказав дід Герасим, а потім вирішив і справді до клубу піти - потанцювати.

- Та ти жартуєш!

- Ні, чесно! А гайда зі мною!

- А що, Голено, підемо?

- А пішли, Параско!

То була найнезабутніша дискотека в Отолозькому: бабці підспівували реп, а дід Герасим танцював брейк. А коли вранці вони втрьох додому повертались, то в діда схопило серце. Він упав на стежку і тихо, болюче ледве вимовив:

- Дарую тобі, Голено, гадідівську кепку, а тобі, Параско, напульсника. Носіть на здоров'я...

На Яблуневого Спаса діда Герасима ховали. На похорон зібрались усі: і молоді, і старі. Бліде тіло діда було скуте старістю, та не такою, як у всіх, а молодою, жвавою...

 

30.05.2006

 

 

ДОБРІ - РАНІШЕ

ПАМ'ЯТІ ДІДУСЯ

 

Село, як завжди, тануло в пахощах: цього разу трускавок, хоча вони майже закінчували свій сезон, і липи, яка тільки розпочинала слугувати ароматизатором. Сьоме липня - свято Івана Купала, ото радість для дівчат! Вони і вінки вже плели, і палиці до вогнища збирали.

Одній лише Марічці то було нецікаво. Вся в роботі. А по обіді, як все поробить, ходить під папірівкою: яблука падають, а вона їх до кошика збирає. Потім візьме рядно, там постелить, всядеться, на яблуню зіпреться і давай вдивлятися в горизонт. Гляне Марійка ліворуч - і вир спогадів захоплює її. Згадується, як їхала з дідусем на возі, в запряжці Лєлька - білобока красуня, а Марічка маленька зовсім - рочків із п'ять, як бачить: дідусь цигарки з кишені виймає. У голові промайнув наказ бабусі: «Дивись, щоб дідусь не палив, бо йому не можна», - так Марічка і каже:

- Дідусю, а дайте-но я гляну на оту коробочку. А що то там намальовано? - вони ж якраз понад річкою їхали, а дідусю вже сигарету до рота, як Марічка сірники забрала - і в річку. Подивилась коробочку!

- Дідусю, а ви ж мене сварити не будете? Я ж ненароком.

А дідусь сміявся. Знав, що то навмисно, але хіба таке сонечко маленьке, Марічку, сваритимеш?

На цьому вже доросла Марічка зовсім заридала. Далі трохи заспокоїлась, поглянула праворуч - одразу ж згадала: іде вона мала з дідусем до бабці Гані - черешень нарвати. Старенька Ганя одна жила аж на другій вулиці, та такі смачні яблука та черешні мала, що Марічка без них жити не могла, особливо влітку. А дідусь нагне гілку і таких великих спілих бубок нарве до слоїка, що Марічці аж не терпиться їх покуштувати. То й вона все примовляє:

-  Ото вареники з черешнями смачні будуть! - аж загляне до слоїка - нема вже бубок.

А баба Ганя сміється з дідусем:

- Он іди з кроликами пограйся!

А кролики! Як же вона любила кроликів! У них удома стільки кліток із ними стояло! А раз Марічці їх шкода стало - вона повипускала всіх «на прогулянку». Ото-то сміху було, як усі їх ловили! А кролики - прямо ракети: то туди, то сюди, то в кущі, то в кропиву, то в смородину. А Марічка ловила-ловила їх та й сіла на лавці - плаче...А та лавка - скільки пам'яті! До речі, кроликів позбирали.

Так от - лавка. Біля неї ріс великий-великий горіх, якого посадив дідусь. А раз Марічка з бабусею на кладовище поратись пішли, а приходять - дідусю гойдалку на горісі зробив. А навпроти - кошара для гусей. Ото руки в дідуся золоті!»

Доросла Марічка, поливаючи слізьми стовбур папірівки, ще раз уявила перед собою цю картину, і голосно закричала:

- Горіх!

І знову тиша, спогади, бо тож і на подвір'ї три горіхи росте дідусевих , і на березі верб його повно, а на фазенді - черешні, вишні, сливи й абрикоси. А пилорама! Скільки ж усього дідусь там посадив. А як учив кнопки на пульті натискати, щоб дерево різати, а Марічка тих дощок боялася. Та як же було цікаво в льосі з тирсою!

Всього не перерахувати...

А як на фурі до рідні їздили, і пшеницю на муку молоти. Тоді дудусьо Марічці три порції морозива купив. А маленька Марічка дивилась назад і казала , які машини їдуть. Розрізняючи їх за кольорами, за розмірами і за вихлопними газами. Вона все описувала...

Аж тут доросла Марічка подивилась на скирту соломи і згадала дідусевого солом'яного капелюха.

А як змолотили, і соломи на полі вже не було, то дідусь, бабуся і Марічка підпалювали вогнище, кидали в жар картоплю. Ото смакота!

***

Надворі вже був вечір. Марічка взяла кошик і гучно закричала, немовби всій природі, всьому людству, небесам:

- ДОБРО ЙДЕ ПЕРШИМ! А ДОБРІ ЩЕ РАНІШЕ!

Дівчата, що в полі збирали квіти (а те поле недалеко від папірівки ), почули, замовкли і тихесенько пішли додому.

А на Івана Купала Марічка сиділа на кладці - ногами булькала. По озеру пливли вінки. Один до неї підплив, вона хотіла взяти...і в воду впала. Потонула... Ніхто того не знав...

ЖИТИ ВСІМ ДОВШЕ ХОЧЕТЬСЯ, А ДОБРІ Ж РАНІШЕ...

 

18-19.06.2006

 

 

ГІРКИЙ СМАК ВИШНЕВИХ ЦУКЕРОК

 

Тільки-тільки достигли вишні, вродило страх як багато, а діти вже бігали зривали до бідончиків: хто на вареники, хто на варення, хто на компот, а хто й на пироги.

Женя й Галинка також обривали вишні у себе в садочку, але не для того, що всі. Вони полюбляли солодощі, а грошей на ласощі не було. Якось їхня бабця розповідала, що коли цукерок не було зовсім, то дітлахи самі виробляли таку смакоту! Дуже легко: видушували сироп із вишень, вкидали до нього цукор, виливали все на бляшку, клали на піч і чекали, доки саморобні цукерочки застигнуть, а вже потім вирізали ножем різні фігурки. Ото Женя з Галинкою вирішили й собі таких цукерок наробити. То й Галина, старшенька, каже до молодшої сестрички:

- А йдімо в садок, здеремося на найбільшу вишню і нарвемо цілий слоїк червоних ягід!

- Ага! А тоді цукерочок аж дві бляхи наробимо!

- Згода! Полізли!

І сестрички почимчикували в берег, до вишневого саду. Галинка перша підбігла до найбільшої, найвищої і взагалі най-най вишні та спробували здертися. А поруч, збоку від дерева, лежала цегла, її була там ціла гора. Ото Галя підбігла, взяла дві цеглини, поставила під вишнею, повісила на шию слоїк з мотузочкою  і  полізла на „червону королеву". Дівчинка вправно чіплялась за гілки, щоб дістатися верхівки  і нарвати найбільш налитих сонцем бубок. Вже була половина літрового слоїка. І ось, гарно вмостившись, Галя вирішила дотягнутись до великої бордової бубки, яка манила, мов відьма чарами. Маленькі пальчики ледве-ледве доторкались вишеньки, Галя підсунулась, щоб бути ближче, перехилилася і... полетіла додолу. Розбився слоїк із вишнями.

***

- Галю, Галинко, сонечко моє! - чула Галя, відчуваючи, що лежить на чомусь твердому. Вона розплющила очі, підняла голову. Навколо неї було багато народу. А на колінах стояла мама:

- Зараз, зараз приїде швидка. Потерпи, сонечко!

Так   звану   „швидку   допомогу"   чекали   дві   години.   Галинка   вже заплющила очі. До неї підбігла Женя:

- Галю, Галю, на вишеньку, - і поклала їй до рота бордову бубку. А Галя її виплюнула і тихенько, ледь-ледь промовила:

- Гіркий смак у вишень...

Підборіддям  текла  кров,  очі  заплющені.   Мама  кричала,  стогнала. Плакала Женя. І тільки тоді приїхала „швидка допомога"...

 

21.07.06

 

ПРОФУРКАНЕ ВЕСІЛЛЯ

 

Було то влітку. Молодого комбайнера Степана та його друга запросили на весілля до Полісся. Збирались вони зранку. Пішли взяли машину в колгоспі. Дівчата їхні напекли пирогів і поклали до теї машини, Степан каже:

- Та навіщо? Ми ж на весілля їдемо до Петра - вареників наїмося!

- На дорогу! - відповідали дівчата з сумними очима та й приказували, мовляв, вертайтеся скоріше, ми чекатимемо!

Машина поїхала. Ніна з Олею помахали руками - й до роботи. Вони б і самі охоче поїхали, так буряки полоти потрібно і корови завтра пасти. А Оля вся на нервах:

- Ой, боюсь, щоб вони заміну нам не знайшли!

- Та, Олю, навряд! Я Степану довіряю.

А тим часом Василь та вірний Степанко їхали славними краями Полісся, а коли вже до села доходило, то почали зупиняти свою «волинянку», щоб запитати дорогу в поліщука:

-А в якій то хаті Петро своє весілля святкує?

А поліщук виділяючи в кожному слові літеру „ш" або „ч", відповідав:

- Та шо ви? Бачите оту хату зашарпану, де народ аж шипить?

- Бачимо!

- Ото там Петрове весілля!

Поліщук указав на хату, що криво стояла на горі. Василь завів „волинянку", і вони з великим бирбирканням під'їхали до хати. Народ і справді шипів: хто столи лаштував, хто квіти скрізь розставляв і рушники вишивані стелив, а хто просто голосно вітав молодих чи співав веселих пісень.

Степан із Василем вийшли з машини і після того, як надійно поставили її за старим дубом, пішли шукати свого друга Петра. Протискуючись між гістьми та малими дітлахами, вони все ж знайшли його. Степан підійшов першим:

- Петре, вітаю! А де ж твоя наречена?

- Степане! - зрадів той, бо вже, напевно, з місяць не бачив товариша, - який я радий, що ти приїхав. А де ж Василь?

- Та ось же я, - підійшов Василь із великою коробкою.

- А що то в тебе? - допитувався молодий.

- А, це нареченій! Де ж вона? Дай подивитись.

- Вона своїй сестрі, як і що до столу подавати, розказує. Скоро прийде. То я вас познайомлю.

- А як же її звати? Ти ж навіть і цього не сказав, - допитувався Степан, який уважно дивився на коробку, бо згадав, що був би її залишив удома, на столі, якби не Василь.

- А звати її Юльцею!

- Петре! - крикнув чоловічий голос із боку хліва. - Петре! Иди-но сюди!

- Зараз! - відповів той і перед тим, як піти, сказав друзям, - стіл через півгодини, а поки не сумуйте.

І Петро побіг. А Василь почав докоряти Степану, що якби не він, то чудова ваза для нареченої досі стояла би вдома на столі. А Степан своє торочив, мовляв, іншим голова була зайнята: Ніна з ним поїхати не змогла, і йому попрощатись з нею потрібно було.

А поки вони вирішували, хто винний, люди вже зібралися за стіл сідати. А Степан помітив і каже:

- Підемо вже їсти. Мир? -Мир.

Всі повсідались і Юльчина сестра подала борщ. З'їли його, та вона й питає:

- А зараз вареники. Будете?

- Будемо!!! - викрикував народ.

- А вам їх пофуркати?

- Та фуркай.., - знов народ.

Дивиться Степан на Василя, а Василь на Степана: що таке „пофуркати"?

Та й вирішили піти поглянути, що то є. Заходять до кухні, а сестра Юльчина сметани до рота набере і фуркає на вареники. Друзям аж погано стало. Вони з кухні вийшли, подивились на поліщуків, які так хочуть вареників пофурканих. Підійшли до Петра і Юльці, віддали подарунка та й кажуть:

- Знаєте, ви вибачте, але нам вже додому пора. А то хазяйство, - самі розумієте.

- Юльцю, - каже Петро до нареченої, - я зараз, тільки хлопців проведу.

- Добре, милий.

- Що ж то, хлопці, таке, що ви так рано їдете, побудьте до вечора!

- Ти вибач, але ми поспішаємо. Щасти тобі на Поліссі!

І Степан із Василем пішли до „волинянки", завели машину та й поїхали. А поліщуки їм услід махали руками, мовляв, приїжджайте ще. Степан дивиться на заднє сидіння - пироги дівчат. Ото він із Василем запихався, то ж не вареники пофуркані, а своє, рідне - пироги з вишнями.

 

14-18.07.2006

 

„ЛІНИВІ" ПИРІЖКИ

 

Баба Параска поралася на городі, коли великі вантажівки під'їхали до сусідської хати. "Невже Ориська знайшла покупців на отой будинок зашарпаний?" - думала бабуня. Сусідська хата дійсно видавалася страшною, хоча краще було б сказати, запущеною: вікна і двері, як у хліві якомусь, фарба давно вже облуплена, поріг що є, що нема, а причепи поруч - дивитись противно. "Хто в такому жити захоче?" - дивувались люди на селі. Крім того, що хата запущена, то ще й заросла з усіх боків кропивою і безом смердючим.

Із вантажівок виносили якісь меблі, щось у коробках, а диван який красивий! „Та куди ж таку красу в таку хату, там, у середині, вже сто років ніхто ремонту не робив," - ніяк не могла заспокоїтися баба Параска. І вирішила вона піти до Зінькевихи старої: а раптом вона щось знає про нових односельців.

Стара Зінькевиха жила навпроти і залюбки могла спілкуватися цілий день і цілу ніч, а як побачила Параску, то від щастя ледь не луснула:

- Кумонько, а що ж то ви так довго не заходите?

- Ой, та я все городину ніяк не поцюкаю.

- Що, так багато насадили?

- Та не те, щоб багато, та поки буряки пополю - вже капуста заросте.

- Ой, і не кажіть, та ви сідайте, сідайте.

-  Дякую, Зінько. Слухай, цюкаю я сьогодні цибулю, як дивлюся - в Орисьчину хату хазяїни нові заносять свої дивани й телевізори - таке все гарне, а хата завалиться скоро.

- Не може бути!

- Може, може!

- Та я й не знаю, хто ж це такі, може родичі?

-  Та які родичі, в неї, окрім сина, нікого немає - всі вже повмирали. Ото вона до нього і поїхала, а нам якихось городян підкинула.

- Зінькевиха вже була хотіла сказати, що, може, то й краще, як на все село загриміла музика: така гучна, ненашою мовою, щось кричало, шуміло й постійно повторювало: "йоу." У куми аж очі на лоба повилазили:

- Що то за "вйо", Зінько?

- То, Параско, сусіди твої нові "соловейка" слухають.

- Ой, кумонько, що ж робити? Вони ж мені всіх курчаток розполохають. Біжу я додому!

Прибігла Параска, вже лаятись на односельців нових хотіла, як музика перестала грати.

Минув рік.

У нових сусідів хазяйство не велось. Жило там четверо душ: батько-пенсіонер, мати-пенсіонерка і двоє хуліганів, років так двадцяти. Був літній ранок. Старший хуліган, його звали Йваном, вирішив послухати музику. Він "соловейка" свого в розетку, а той мовчить - зламалося щось. Довго він із молодшим, Петром, щось майстрував, аж поки не набридло. Сидить - нічого робити. А батько йому:

- Візьми газету, почитай, якщо букви ще пам'ятаєш.

- Ой, батьку, пам'ятаю я букви, а читати не хочу.

- А давай поб'ємося об заклад, що ти нічого толком і не прочитаєш, а як прочитаєш, я тобі музику твою поремонтую. Згода?

- Згода!

Взяв Іван газету до рук, гортав-гортав, аж дивиться на останній сторінці фото якоїсь страшної тітки: очі чорні, волосся чорне.

- То ти будеш читати чи букв усе ніяк не згадаєш? - сміється батько.

-  Буду-буду, слухай! - відговорився син і почав по складах читати напис під фотографією чорноокої тітки, - ПРИ-ВЕР-ТАЮ, ВІД-ВЕР-ТАЮ, БА-ЧУ МАЙ-БУ-ТНЄ, НА-ЛА-ГОД-ЖУЮ ХА-ЗЯЙ-СТВО, ВЕР-ТАЮ ЧО-ЛО-ВІ-КА/ ЖІН-КУ В СІМ'Ю, ЗВЕР-ТАЙ-ТЕСЬ ЗА ТЕ-ЛЕ-ФО-НОМ 666666. 0т, бачиш, умію читати!

- Слухай, сину, а йди-но ти на пошту та й зателефонуй цій відьмі!

- Батьку, ти що, здурів? Ти фото її бачив? На, дивись! Навіщо вона тобі потрібна?

- Йване-Йване! Здоровий, як бик, а в голові пусто.

- Та що Ви таке кажете?

- Ай, сину. Слухай уважно. Ми вже рік, як у селі живемо, а хазяйство не ведеться, а ото підемо до ворожки, вона нам усе налагодить, то й свинину будемо їсти, і молоко свіже пити.

- Ой, батьку, - голова!

- Ну-ну, іди телефонуй.

- Добре, добре!

Побіг Іван на пошту, набрав номер Іоанни (так та відьма звалася), домовився про зустріч у місті, записав адресу та й уже додому йде. Такий радісний, такий щасливий. Прийшов, каже батькові:

- Завтра ввечері до неї поїдемо.

- Добре, сину, добре!

Цілу ніч Іван не спав, думав, як то все буде, снилося йому сало, м'ясо, молоко. Вже й про музику забув. Уранці ходив, як ужалений, все ніяк вечора не міг дочекатись...

Вечір. Будинок відьми.

Питає чорноока старого:

- Чи велося господарство раніше, добре чи погано?

- Ой, та як приїхали, так хазяйство й не ведеться.

- А чи не бачили ви сусідів на своєму городі?

- Ой, та є там одна баба Параска, скрізь усе обходить.

- А чи могла вона щось закопати у вас на городі? -Ой, та де там!

-  Ну, що ж, я зробила висновки, - тихим шиплячим голосом помалу проказала Іоанна, - їдьмо до вас.

Приїхали в село, ніч темна. Стала ворожка біля хати, дивиться на город: скрізь бур'яни, кропива вище неї, а збоку причепи розвалені. От вона й зрозуміла, чом хазяйство не ведеться. А старий Івану:

- От пиріжків лінивих наробимо з м'яском!

Іоанна ж як очима блимне, що аж вітер здійнявся - ледь дахи з хат не позносив, її руки затряслися від люті, зуби зціпилися. Пішов дощ і відьма збиралась іти, тільки перед цим голосно викрикнула:

- Та ви ж самі ліниві, як ті пиріжки!!! З яким м'яском? Із кропивою борщ варіть!

Іоанна зникла, а батько з сином заніміло стояли й боялися поворухнутись.

Наступного дня на світанку батько пішов до сусідів, попросив косу, викосив кропиву, взяв коней - землю переорав, а навесні всього насадив-насіяв. Хату відремонтував, хліва нового поставив, свиней купив. А на Різдво вже й пиріжки ліниві їли, з м'ясом.

15.10.06

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 62 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист