23.02.2010р 

«Моє рідне село»

«Пам'ять серця і війни» 

«Село, село… - і серце відпочине,

Село на нашій Україні…

Неначе писанка село: зеленим гаєм поросло,

Цвітуть сади, біліють хати…»

Стільки разів, живучи далеко за межами України, так далеко – аж 3000 км від рідної землі, - скільки разів я згадувала моє село, моє коріння, де мене колисала моя матінка, село Івано-Михайлівку. Мріялось походити по тих дорогах, де ми, босоногі діточки, бігали під дрібним дощиком по калюжах і наспівували: «Дощику, дощику, припусти та на наші капусти!...» мріяла зайти до церквушечки, де під час служби, так дзвінко співала моя матінка – Матвієнко Олександра Григорівна, а я, маленька дівчинка Оля, стояла поряд і пишалася своєю такою голосистою мамочкою, котра стояла посеред церкви і виконувала одна прекрасну духовну мелодію, а все село слухало її золотий дзвінкий голос. А мій таточко, Матвієнко Гнат Якович, який тоді залицявся до цього маленького худенького соловейка, розповідав, що, коли правилась служба в церкві, то голос його коханої було чути навіть на другому кінці села! А одного разу до села завітав гість з самого Петербургу і, почувши голос моєї матусі, дуже умовляв мою бабусю віддати донечку на вчення в місто, бо вона має великий талант. Та куди там!... чи можливо залишити рідне село, рідну матір, коханого, дорогу церквушечку? Нізащо!

І ось через 50 років моя мрія здійснилася: я знову в моїй рідній Івано-Михайлівці заходжу до церкви. Вона мені здалася такою маленькою, але ж тоді я була сама маленька. Стояла церквушечка занедбана, дах зруйнований, колись вся в іконах, тепер – обдерта, в дірках стін гудуть вітри, а влада після війни в ній влаштувала спортзал. Довго нікому до неї не було діла. А це ж прекрасний пам’ятник архітектури. Має вона більш як 200 років, побудована без жодного гвіздка нашими талановитими українцями… а зараз… селянські вдови, уже старенькі бабусі, одвикли ходити до церкви, забрала «революція» віру, розрушила святу духовність наших віруючих людей, загубила наші такі прекрасні мальовничі села… за що так скривдила моїх людей? Сумно мені було ходити по моєму рідному селі, по нашому подвір’ю, де народилася моя матінка, де молодою дівчиною любилася з моїм татком… стоять по селу порожні хатки, стіни, колись такі біленькі, обдерлись, і сумно на мене дивилися вибиті шибки, заросли бур’янами двори.

«Ставенки сскрипнули, будто окликнули:

«Где же ти, родной 

«Чорніше чорної землі блукають люди…» - сказав колись поет, і так воно схоже на сучасну дійсність, бо ходять по селу старенькі бабусі з паличками, з натрудженими вузлуватими руками, які колись доїли корів, давали рекорди, після війни впрягались, як моя мамочка, в плуга, щоб впорати землю і – працювали, працювали, працювали. А що заробили за все життя? Відбудували після війни хатинку, та й живуть в ній ось уже 65 років. Та маємо надію на краще. Бо мої українці завжди мають надію.

Я побачила, що дякуючи дорогому хазяїну голові сільради Коробко Володимиру Сергійовичу та меценатам моя церквушечка оживає. Їй зробили прекрасний дах, її ремонтують, в ній правиться служба, а старенькі бабусі почали ходити до церкви і молитися Богу, Слава Богу!...

А війна… Пам’ятаю, як ми, діти 6 – 7 років бігали по селу, стрибали від радості і вигукували: «Війна закінчилася! Війна закінчилася!» люди були радісні, поволі виповзали з лісу, де ховалися з дітьми від відступаючих німців. Та багато жіночок плакали, бо одержали «похоронки». Одержала її і моя бабуся Харитинка за свого молодшого синочка Петра Яковича Матвієнка – «пропав безвісті», красень, 23 рочки, служив перед війною на кордоні у Білорусії, був танкістом.

А село… «моєї матінки тепло» - лежало все в руїнах, бо ж німці, відступаючи, його підпалили. Коли воно палало, моя мамочка взяла нас, двох діточок та корову-годувальницю, і пішла в ліс з усіма односельчанами, бо боялася, щоб нас не постріляли.

Пам’ятаю, як через все село німці гнали цілу колону, 83 чоловіки, наших полонених хлопчиків-солдат, які попали в окруженіє і залишилися в лісі. Не знали, куди йти, навкруги німці, які цей ліс весь час прочісували в пошуках партизанів. А у партизан ні хліба, ні одягу, ні озброєння, тільки одна гвинтівка – пукалка на 10 чоловік, виснажених та голодних. А у ворога – автомати, мотоцикли… і ось їх знайшли і через все село гнали на розстріл… страшна мертва тиша стояла в ці хвилини на селі. Люди поховалися по хатах і  острахом визирали з-під занавісок, витираючи сльози, бо ж нічим не могли допомогти нашим хлопчикам, які ледве пересували ноги від виснаження. Пригнали їх до річки, заставили викопати велику яму, а потім почали їх розстрілювати. Чуло ті постріли все село, завили тихенько бабусі, молоді вдови, усі наші людоньки. Багато сивого волосся прибавилось в цей час у моєї матінки. Хто були ці хлопчики? Не знав ніхто – ні імен, ні звідки вони, ні де їхні матусі, як не знав і мій таточко, де могилка його рідного братика, мого дяді Петра.

Після війни селяни на цьому місці поставили пам’ятник загиблим партизанам, внесли на ньому прізвиська усім загиблим односельчанам. Є там і Матвієнко Петро Якович, мій дядя, за якого його мамі, моїй бабусі Харитині, влада платила пенсію аж 7 крб. кожного місяця! І так вона одержувала таку плату за життя свого синочка поки і померла.

Пам’ятаю, як з війни повернувся мій татусь. За великим столом зібралися усі родичі. Я сиділа у батька на колінах, розглядала та гладила його ордени: «Красної Зірки» та «Вітчизняної Війни» І ступеня. А він розповідав, розповідав. А всі слухали та витирали сльози. А моя мамочка, посивіла, очі її сяяли радісно, що її коханий чоловік повернувся живий, хай і на костилях, хай і багато разів поранений, хай і в страшних шрамах, хай і виснажений та худий, але живий! Її голівонька була вся біла від сивого волосся, а їй же було усього 35 рочків!

Татусь на фронт пішов з перших днів війни, воював во втором украинском фронте, где командующим был генерал Конев, куда была передана казачья Ордена Ленина дивизия, в которой отец был командиром минометного взвода. Форсировал Вислу, много раз был тяжело ранен и домой возвратился только в сентябре 1945 года. В день Победы, 9 мая, мой отец после тяжелого ранения умирал в палате для безнадежных: у него было общее заражение крови. Но случилось чудо: во время веселья в честь дня Победы в палату для умирающих случайно заглянула медсестричка и, увидев открытые глаза моего отца, которые горели каким-то необычайным внутренним огнем жажды жизни, сообщила об этом главному хирургу госпиталя, его срочно отправили на стол, изрезали вдоль ногу, чтоб вышла плохая кровь, и отец был спасен. Потом долгие месяцы выздоровления, но Бог и Ангелы Хранители были рядом и наш папочка остался жив. После войны отец работал без скидки на инвалидность, отстраивал разрушенный Новомосковск, а после пенсии снова работал в «Дубраве» до 72 лет. Сколько у него похвальный грамот, благодарностей от людей, как много добра он сделал людям! И – снова подвиг – 10 лет он с любовью ухаживал за своей верной подругой, моей мамочкой, которая была «лежачая», об этом можно писать отдельную книгу. И когда мама ушла в мир Инной, через 3 года  ушел и он. Его любимый праздник был 9 мая день Победы. И много лет я брала его большой портрет и шла к «вечному огню» на День Победы. Я ставила его там и весь город проходил, клал цветы моему отцу и всем погибшим.

Сейчас я уже не могу это делать, так как инсульт меня парализовал, и я сижу на диване. Но мне захотелось поведать вам историю моих благородных, честных любимых родителей и поделиться воспоминаниями о войне. Ведь я же – дитя войны!..

А село… моє рідне село хай розквітає, хай розквітає і моя Україна, я мрію про це, молю Бога про це. Пробачте, що зненацька перейшла на російську мову: далось взнаки 25 років життя на чужині. 

З повагою Ольга Гнатівна, 75 років, м. Новомосковськ

  

Про себе:

Есаян Ольга Гнатівна (в дівоцтві – Матвієнко) народилася в м. Новомосковську в 1936 році. Коли батько пішов в 1941 році на фронт, мама зі мною та братом Гришею поїхала на свою батьківщину в с. Івано-Михайлівку, де ми мешкали до кінця війни. В 1959 році я закінчила Дніпропетровський Хіміко-Технологічний інститут і за призначенням поїхала працювати в м. Вороніж, де зустріла свою долю – Есаяна Спартака Гургеновича. Потім 25 років життя в древньому краю – Арсенії серед мудрих, розумних, добрих людей. Але ностальгія за рідною Україною і старенькими батьками покликали мене додому, і в 1991 році я повернулася до своєї землі, доглянула батьків, прийняла їх ухід на той світ, поховала їх і почала жити на моїй рідній стороні. Але труд на огороді привів мене до інсульту і з 2007 року я інвалід ІІ групи. Доглядає мене мій молодший синочок Есаян Едуард Спартакович і доглядає краще будь-якої няньки. Я народила трьох діточок, але двоє далеко, а Едик поряд.

І ось я постійно слухаю ваше радіо і вирішила також вам послати листа. Спасибі вам за ваші передачі, за цікаві зустрічі на радіо. Ваше радіо – це моє життя, воно завжди поряд зі мною.

Спасибі, спасибі!!!

З подякою Ольга Гнатівна – українка.

Фото Матвієнка Гната Яковича