Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

Війна дитячими очима

21 червня 1941 року в село вперше привезли звукове кіно. Біля школи гриміла музика. Кіномеханіки крутили платівки. Людей зібралося майже з усього села послухати музику і потім подивитися кіно. Екран почепили на глухій стіні школи. Кіно було безплатне і цікаве - про легендарного полководця Чапаева.

 

Світало. 22 червня 1941 року.

В той час, коли ми мирно спали, на західному кордоні, на великій вишині ескадрильї літаків з чорними хрестами ввійшли у повітряний простір СРСР, несучи смерть і розруху містам, військовим частинам, аеродромам. По місту Брест і прикордонних заставах був відкритий ураганний вогонь із усіх видів артилерії. Міст через річку Західний Буг опинився у німців і бронетанкові колони воро­га ринули залізною рікою на простори нашої країни, несу­чи розруху, пожари і смерть.

Захисники Брестської фортеці не змогли зупинити рух по мосту, бо фортеця була в стороні від мосту.

              

Диверсанта вивели із ладу зв'язок і військові частини захисників Вітчизни діяли окремими трупами, не узгоджено, тому німецькі війська легко долали опір наших бійців і кілометр за кілометром вклинилися в глибину нашої території.

По обіді страшна звістка про війну долетіла і в наше село.

23 червня 1941 року біля клубу було зібрано військовозобов'язаних фотографуватися на мобілізаційні документа. 25 червня мого тата і багато інших військовозобов'язаних військкомат мобілізував для відправки до лав Червоної Армії. Мама повернулася з військкомату, сиділа на призьбі під хатою і тихенько плакала, а я її утішав.

Не плач мамо, тато повоює німця і обов'язково повернеться додому.

Синочку, - говорить мама, - ти ще не знаєш, що таке війна.

Був я зі своїм старшим братом Олександром на станції Брагинівка, зустрічали маму. Приїхав потяг, він був як зранений велетень, кулями і осколками були пробиті боки і вибиті вікна. Так я побачив своїми очима, почерк війни. Ішов час, ворог наступав. По шляху збільшувався потік біженців. Піші тягнули возики. Кінні вози з шатрами, ве­лосипедами їхали, дехто навіть автомашинами, всі рухалися на схід. Евакуювалися заводи, фабрики, по два паровози Серго Орджонікідзе, на сцепці тягнули важко навантажені вагони верстатами, електродвигунами і іншим заводським обладнанням.

            

Наступ німецьких військ був зупинений по річці Дніпро, та ненадовго. Німецькі війська захопили плацдарм на лівому березі Дніпра, звідки повели наступ по лівобережній Україні.

Все ближче підступав ворог і тим більш відчувалось дихання війни. Потік біженців у багато разів збільшився, на вигоні паслися стада худоби, яку переганяли на схід: корови, молодняк вівці і ослики, яких ми, пацани ловили і катались на них. Колгоспниці різали курей, вуток, гусей на фермі, скубли, смалили, розчиняли, а м'ясо передавали військовим на польові кухні. Багатьох троїчан забирали на будову укріплень, копати окопи, протитанкові рови. На них налітали німецькі літаки, бомбили, обстрілювали з кулеметів та скидали листівки. Ось одна з них, яку я запам'ятав: «Девочки - дамочки, не ройте ви ямочки, придут наши таночки, зароют ваши ямочки».

Ночами літали невідомі літаки і доносилася далека канонада, де вирішувалася доля подальшої війни, а також і наша доля.

Одного осіннього вечора, коли німці почали наступати на лівому березі Дніпра, з боку Петропавлівки наближався потужний гул. Це евакуювалися Петропавлівська МТС. Від гудіння тракторів тряслося повітря, ніби від пропасниці, і глухо гуділа земля. Разом з МТС поїхали в евакуацію й троїчани, погнали фермівську худобу. Село лишилося без влади. Через кілька днів було чути далеке гупання гармат. Темної осінньої ночі у вікно хтось постукав, я пізнав стук мого тата. I дійсно, у хату зайшов тато. Він розказав, що вони держали оборону. Тягнули гармату на висотку, впав снаряд і убив трьох коней. Але гармату вони викотили вручну. В цей час повернулася підвода зі станції, що їздила по снаряди. Коли відкрили вагон, то замість снарядів там були кінські хомути. Ворожі війська обійшли нашу оборону, І ми лишилися в тилу противника Командири втекли, а солдати розбрелись хто куди, як стадо без пастуха. Ото тато, щоб не потрапити в полон, І повернувся додому. Вранці потужні вибухи лунали з боку залізниці. То зривали мінери залізничні мости, елеватор, водонапірну башту, нафтобазу. На горі горіли скирти пшениці, і чорний дим закривав небокрай. Вдень колгоспники розвозили зерно з того боку по домівках, щоб не дісталось ворогові. Ділили на птахофермі курей до двору. Два тижні село жило без влади.

      

Я з однокласниками Бездітком і Доценком днями пропадав на кузні. Там ми тягали ковальські міха, гріли до білого заліза і кували собі зубила пробойці і інші речі. 3 Володимиром Бездітком ми гріли залізяку, щоб скувати ножа. Тут забігає Доценко Володимир і говорить: «Хлопці, німці на шляху!» Ми вискочили надвір. Із шляху у село галопом мчали ворожі кавалериста, за ними сунула колона мотоциклістів, відтак автомашини, бронетехніка. А шляхом їхали і їхали війська на схід, і не видно було їм ні кінця, ні краю.

Коли я повернувся додому, а у дворі вже господарювали напрохані гості. Вітер ганяв пір'я: біле, чорне, золотисте з нашого півника. Один з окупантів піймав мою зозулясту курочку, наступив їй на ніжечки своїм кованим чоботом і давай скубти її живцем. Вона бідолашна кричить щосили: «Рятуйте мене...» Я не витримав дивитися на таку муку, вскочив у хату, але і в хаті за столом сиділи чотири чужоземці, пили ром і закусювали смачною курятиною.

                    

Другого дня у районі з'явився комендант. В селі зібрали сходку, де призначили старосту села і поліцію. Так до нас прийшов новий порядок із своїм законом: за всяку непокору владі - смерть. Відразу заарештували Британа, Бухмана і єврея, що залишився з евакуйованих, їх одразу і розстріляли.

Партизанська група Руденка потрапила до рук окупантів і теж була розстріляна. Комендант відібрав племінного бугая. Темної осінньої ночі два товариші взяли того бугая і зарізали. Вранці їх заарештували і розстріляли біля річки, між селом Троїцьким і Петропавлівкою, там їх і поховали на могилі.

Зима 1941-го була рання, лютували сорокаградусні морози. Німці засіли в теплих зимових квартирах. У нас квартирували троє німців. Кожного ранку рівно о восьмій годині вони йшли у центр села, а поверталися о п'ятій вечора. По них можна було годинник звіряти.

Одного вечора вони затрималися і повернулися набагато пізніше, збуджені, щось гелгочуть як гуси, повторюючи: «Москау-Москау». Ми здогадувалися, що розмова іде про Москву. Аж заходить до нас у кімнату Ганс і каже:

     

-           Мамо, Москау О, - і показує пальцями, що в кільці, -а етцт Москау О, - і широко розводить руками.

-           Москва О - показує мама, широко розводячи руками теж.

-           Я-я, Москау О.

        

Було зрозуміло, що наші гонять німців від Москви. Мама мене послала збігати до тітки Степаненчихи і тітки Костромчихи сказати, що німців наші війська гонять від Москви. На ранок все село уже знало, що радянські війська ведуть наступальні операції під Москвою. Ранком наші постояльці зібрали свої нехитрі солдатські речі і пішли назустріч своїй долі.

До настання теплих весняних днів у селі не було жодного окупанта. Вчителі, що залишилися у селі, відкрили школу, і ми два місяця ходили на заняття. 3 приходом теплих весняних днів у селі знову з'явилися окупанти, школу закрили, а нас, учнів, послали збирати лікарські рослини. Село було забите військами. На Харківщині зв'язалися жорстокі бої і з часом вони відкотилися далеко на схід. Весна 1942 року була дружна, сніг за кілька днів перетворився на бурхливі потоки, річка Бик розбухла і вийшла з берегів, підтоплюючи оселі в низинах.

Зійшли весняні води і земля, зігріта ласкавим сонечком, запросила хліборобів на поля. Тракторів не було, коней і волів теж, увесь тягар польових робіт висів на шиях наших годувальниць-корівок. Корови брикалися, не хотіли тягнути плуга, сівалку чи борону. Та з часом вони навчились ходити в борозні не гірше за коней або волів.

        

Наш бригадир п'ятої бригади виділив кожному двору по пів гектара землі під баштан. Ми засіяли десять сотих пшеницею арновка, решту кавунами і динями. Восени навозили кавунів у хату і комірчину, і купу під скирту соломи. Самі їли, давали свиням, корові, курям. На полі працювали з коровами, то корові рахували у двічі більше трудоднів, ніж колгоспникові. На трудодень давали по 300 грамів жита, ячменю або проса, бо пшеницю окупанти вивозили у Німеччину.

Ми, діти, ходили збирати колоски на полі, де були звезені снопи. Але був об'їзний, який зненацька з'являвся на полі, галопом мчав на білому коні і тих, кого застав близько від снопів, які стояли в полукіпках незвезені, сік батурою, забирав мішки і віз їх додому. Один німець внадився у нашої сусідки Степаненчихи видоювати молоко у корови. То тітка Степаненчиха пішла в район до коменданта і про все йому розповіла. Доки вона дійшла з Петропавлівки до дому, того «дояра» було заарештовано і відправлено на передову в окопи. То ж порядок в окупантів був залізний, не те що тепер у нас.

               

Ми з Миколою Філатовим часто ходили біля школи, де був у німців штаб. Одного разу нас погукав німець, завів у школу, Миколі дав віника і наказав замітати у коридорі, а мені щітку - кремити взуття. Микола чисто замів у коридорі, а я накремив взуття до блиску. Тут з'явився німець, оглянув коридор і сказав:

         

-Гут- гут.

Потім поглянув на взуття і теж похвалив:

-Гут глянц, - і дав нам по шоколадці.

          

Тоді він нас частенько брав попрацювати. Та, крім нас двох, почали ходити у штаб працювати старші хлопці за цигарки і цигари. Одного разу вони викрали у штабі оперативну карту, бінокль і наган. Німці сполошилися і наказали поліцаям за добу відшукати і повернути вкрадене. Якщо не буде повернуто, то все населення села буде зібрано в центрі, і кожного десятого буде розстріляно. Поліцаям швидко вдалося знайти пропажу. Мого сусіда Івана і Філатова старшого заарештували і їх покарали - по 25 батогів кожному. Через кілька днів я зайшов провідати Івана. Він лежав у ліжку на животі, вся спина була сполосована смугами пеклої крові, в кількох місцях шкіра потріскана від ударів. Йому часто прикладали примочки на спину. Я запитав:

        

-           Як же тебе били?

-           Роздягли догола, як мати народила, поклали на лавку обличчям униз, під лавкою зав'язали руки і ноги і катували батогами.

          

Німецькі війська зазнали поразки під Сталінградом, а в цей час по шляху на захід їхали і їхали автомашини і обози підвод. Я зі старшим братом Олександром пішов до двоюрідного брата Василя, він жив на шляху. Від нього дізналися, що румуни відвоювали по договору з Гітлером і тепер їдуть додому. Машини, забиті до відказу солдатами, їдуть і їдуть, навіть на підніжках кабіни вмудрилися по трое стояти. їдуть вояки, змарнілі, обвітрені, обморожені, вуха зав'язані рушничками, зверху пілотки. Ось два зіскочили зі східців і до нас.

        

-           Зуппе-зуппе, шваркочуть по-своєму.

-           Мабуть, супу хочуть, - розмірковує Василь.

-           Супу-супу, - зрадівши повторюють вони. Зайшли у хату. Василь насипав їм миску супу.

         

Вони розв'язали рушнички, витерли під носом замерзлі сосульки, з казанків дістали ложки і давай сьорбати суп. Руки у них так тряслися від холоду, що їм мало що вдавалося у ложці донести до рота. А коли ми вийшли надвір, то увесь шлях був забитий машинами і кінними обозами. Виявилося, що німці перекрили дорогу між селом Троїцьким і Петопавлівкою, і хочуть румунів повернути в окопи. Пізно увечері румунські війська продовжили рух на захід.

Навесні 1943 року у нас на ночівлю зупинились двоє поляків. Ми розговорились з ними, бо польську мову легко зрозуміти. Тато в них запитує:

         

-           Чому ви, поляки, ідете воювати за Гітлера?

-           Якби ми відмовилися б від мобілізації, то наше господарство було б конфісковане, а члени сім'ї відправлені у концтабір. Ото ми і вимушені іти воювати.

Стояли у нас двоє німців і їм схотілося побачити портрет Й.В. Сталіна. Була у нас похвальна грамота моєї сестри Надії, за відмінне навчання, там був портрет В.І. Леніна і Й.В. Сталіна, ми й показали їм ту грамоту. Німчури дивляться і тикають пальцями: Шталін, Ленін, Шталін...

-           Покажіть нам Гітлера.

-           Я-я, Гітлер-Гітлер.

Один з них дістав з кишені блокнота і показує фото Гітлера:

-           Дас іст Гітлер.

         

Ось так я й побачив фото Гітлера. Після поразки німецьких військ під Сталінградом, активізувались партизани. В район зібрали поліцаїв з усіх сіл і поїхали прочісувати поля, яруги, переліски. Поїхали і з Троїцького поліцаї. Темніло, їдуть вони, аж у бур'яні стоять двоє.

- Стійте, будемо стріляти, - кричать поліцаї, та затворами клац-клац. То ті двоє як чесонули з автоматів, то подірявили поліцаїв на решето. А їздовий скотився з дрожок і тікати щодуху. Він скинув шинель, чоботи, шапку загубив, додому добіг швидше коней. Вранці рідні поліцаїв поїхали і забрали тіла убитих.

Фронт наблизився до нас по лінії Лозова, Близнюки, Барвінково. До нас чути було далеке гупання гармат та вибухи снарядів.

Це було в лютому 1943 року, під час відлиги. Я йшов у центрі села Троїцького. Сніг перетворився на місиво. То там, то тут по дорозі утворились калюжі. Мій старший брат Олександр малював гральні карти, я йому допомагав ліпити чирви, бубни, жири, піки. Та папір закінчився, ось й і пішов на пошуки, а заодно дізнатись, чи не виїхали німці на передову. У благенькі ботинки швидко просочилась вода. Ось я уже біля школи. Ні, сидять німчури, нікуди не збираються. Стоять автомашини. броньовики, мотоцикли, Біля польової кухні пораються три кухарі. І сьогодні не щастить зайти до класних кімнат по папір. німці були акуратні. Вони товсті білі аркуші паперу прибивали на стінах. щоб одяг не вимазувався у білу глину. Іду і думаю: однак, гади, колись виїдете і тоді я наберу паперу вдосталь. Коли, глип, а із-за рогу вулиці Радгоспівської іде назустріч хлопчина, десь на 2-3 роки старший за мене. У витертій куфайчині, пом'ятій шапці і з сумкою за плечима. Ми порівнялись, і він спитав мене:

-           Де ти йдеш?

-           Я? У своїх справах.

-           А ти? - запитую собі.

-           Теж по своїх справах, - відповів він.

Ми стояли, мовчки роздивляючись один одного. Потім він мене запитав:

-           Ти боїшся німців?

-           Не боюся, я тут кожного дня ходжу. - відповідаю.

-           Ти мене проведеш центром села?

-           Ходімо, - сказав я, і ми пішли.

Йшли мовчки. Мій попутник краєм ока поглядав на техніку, яка стояла на майдані. Пройшли центр і звернули доріжкою, яка пролягла через городи, зарослі бур'янами та барбарисом.

-           Ось і моя хата, - показую.

-           А я піду далі, - сказав він.

На цьому ми і розсталися, Я бачив, як незнайомець пішов стежкою, що вела за село в бік Петропавлівки.

Потім я часто думав: чому він так боявся німців, але йшов у саме їхнє лігво? Адже можна було обійти центр села десятою дорогою. I звідки міг цей хлопчина взагалі знати, що у селі є німці?

Через кілька днів потому піднялася завірюха. Хурделило цілий день і ніч. Ранком все стихло. Тільки блиснуло сонце, до нас пришила тітка Полька Сгепаненчиха з радісною звісткою, що в селі, у Петропавлівці і у Павлограді немає німців. Нас звільнили партизани і частини Червоної Армії.

Ось у мене і закралася підозра, що той хлопчина був не просто перехожий, а певно, партизанським розвідником. Можливо, він і досі живий і пам'ятає цю нашу коротку прогулянку селом, як і я. А ще я хотів би, якщо живий, побачитись з ним.

               

Кінець літа 1943 року був жаркий не тільки від пекучого сонця, а й від запеклих кровопролитних боїв на Курській дузі. На станції Брагинівка і на полі радгоспу „Дніпропетровський» були німецькі польові аеродроми. А штаб їх знаходився у школі с Троїцьке. Моїй мамі і тітці Костромській бригадир дав наряд возити коровами воду до школи льотчикам для кухні і в баню. I я з мамою їздив теж.. Поки мама і тітка наливали воду в бочку, я стояв перед коровами, щоб вони не рухнули ненароком. У німців працювали військовополонені на господарських роботах. Від них ми дізнавалися про хід боїв на фронті. Крім льотчиків у село прибували і прибували інші частини сухопутних військ. їдучи на фронт, німці говорили:

- Або ми переможемо, або вони нас, третього не дано.

Та через кілька днів повернулися німці з фронту і привезли повні кузови убитих. Фронт стрімко наближався, льотна частина готувалася перебазуватися в інше місце. Льотчики везли з собою трьох дівчат, яких прихопили десь під Барвінковим. Оце ці дівчата попросили мою маму сховати їх, поки виїдуть льотчики. Мама доручила мені сховати їх у моїй землянці. Я відвів дівчат у землянку, і вони попросили мене, щоб я прийшов і сказав їм, щойно німці виїдуть з села. Окупанти вантажили у автомашини свою амуніцію. Я зайшов у кабінет, де один з німців чаклував біля навігаційних приладів. Там залишилася велика купа несправних приладів. Я так ними захопився, що прогавив, коли поїхали окупанти. Прибіг до землянки, а дівчат там уже не було.

Мама тепер воду не возила, і я був вільний, як вітер. Вранці до мене зайшов Пахомов Леонід і ми пішли до Іщенка Анатолія. Дорогою мчали автомашини, одні на фронт, інші - з фронту, у повітрі стояла пиляка.

         

-           Хіба це пиляка, - говорить Анатолій, - зараз ми зробимо пилюгу. - І троє босяків побігли вулицею, здіймаючи пісок ногами поперед себе. Після нас стояла така пиляка , що за кілька кроків нічого не видно. Не відомо, коли до нас приєдналася Куц Ліда і собі давай робити пилюгу. Чуемо, що до нас з обох боків наближаються автомашини. Ми перелізли барбарисову загату і причаїлися у Іщенка в кукурудзі. I раптом сильний удар, заскрипіло залізо, щось затріщало, жалібно задзеленчало скло, і мотори стихли. I в цю мить рознеслась крута німецька лайка. Ми злякалися і побили городами до Пахомова Леоніда. Він заліз на акацію, що росла у них за хатою, і прошепотів:

-           Хлопці, сюди городами прямують троє поліцаїв.

-           На річку! - скомандував я. I ми дременули щодуху доріжкою між городами і лиманом. Обличчя чорні, як у негренят, тільки очі та зуби блищали. На річці чисто вимились, прополоскали одяг від піску і пилу.

I тільки в обід, зголоднілі, повернулися додому. На дорозі машин не було. Мама мені говорить: « Чи то не ви з ладу дві машини вивели, поліцаї ходили шукали зловмисників, та чомусь не біжать машини та й поліцаїв немає, ніби їх корова язиком злизала.»По обіді заходить до нас тітка Степаненчиха і говорить : « Тільки що була у діда Харитона, у нього обідають наші солдати . Говорять , що до вечора загонять німця в Павлоград.» А тут якраз несуть сусіди щось у мішках.

-           Що це ви несете? - запитує мама.

-           Овочі з огородньої, сторожів немає.

-           Зараз і ми підемо.

           

Взяли мішки і гайда. А там людей - ходять вздовж і в поперек. Я відразу пішов на бакшу , де юрба хлопчаків насолоджувалися кавунами. Я знайшов два середні кавуни і кілька репаних динь. Мама, тітка і я пішли додому, мій мішечок був важкуватий і я частенько ставав відпочивати, далеченько відставав. I тут у небі з'явились німецькі літаки, вони летіли зграєю, як ворони. Над селом розвернулися в бік шляху і з диким ревом ішли в піке, як коршуни на свою здобич. Вибухали бомби, торохтіли кулемети, над шляхом здійнялися чорні клуби диму. Один з літаків відділився і швидко наближався до нас. Мама і тітка залишили мішки і побігли до крайньої хати, яка була поруч, а я зостався на відкритій місцевості. Літак пронісся наді мною так низько, що виразно побачив обличчя льотчика. Ось він розвернувся і знову летить до мене. Я кинувся у рогіз і заліг, чую, як кулі цьвохкають по рогозу, але мене вони не зачепили. Літак з ревом пронісся наді мною і приєднався до відлітаючих літаків, які витратили боєприпаси.

3 боку міста Червоноармійськ, прорвавши лінію оборони ворога, рухалась невелика колона автомобілів з піхотою, танком і «Катюшою». Просуваючись шляхом, вони громили німецьку техніку і обози, наводячи паніку і жах на частини німецьких військ. В полудні ця колона досягла с Троїцьке і зупинилась перепочити і пообідати. В цей час у небі з'явились ворожі літаки. Вони з пронизливим ревом пікірували на шлях. Рвались бомби, цокотіли кулемети. Над шляхом здійнялися чорні стовпи диму.

                  

Автомобіль «Катюші» було пошкоджено так, що він не міг далі рухатись. Довелося бійцям, що обслуговували «Катюшу», зняти апаратуру запуску ракет і спалити ЇЇ. До них підійшли танкісти, які замаскували свій танк у саду колгоспу «Більшовик», і вони разом вирушили через лінію фронту.

Через кілька днів танкісти повернулися до свого танка, коли було звільнено наше село, і повели свій танк у бій. Після бомбардування наступного дня німці повернулися в село. Виявили на пустищі «Катюшу». Три дні німецькі військові фахівці морочили голову, щоб «Катюша» їм відкрила секрет пуску ракет, але вона мовчала. Німці марнували час, та на третій день їх терпіння вичерпалось. Вони облили машину бензином і підпалили, але прославлена «Катюша» навіть в пекельному вогні не видала своєї таємниці,  вона мовчала. Жодна ракета не вибухнула і з рейок не злетіла в повітря. А в цей час на фронтах від Балтики і до Чорного моря інші «Катюші» робили свою справу -наводили смертельний жах своїми вогняними залпами на ворога.

Вранці по річці Бичок гримить бій. Години через три стрілянина стихла і німці вступили в село. Вони зазирали в оселі, сараї ,в льохи, штрикали, проколювали солому і сіно в скиртах. Зайшли і до нас три здоровані і запитують у мами:

-           Русішен солдате партизане ?

-           Нема, у нас нема, - відповідає мама.

У цей час на горищі розкудкудакалася куриця. Один із окупантів вийшов і лізе по драбині на горище. Мама думає : «Все, кінець нам, адже на горищі тато, скажуть, партизан. Розстріляють і нас теж за переховування партизан.» Та тато знаючи жадобу німців до курячих яєць, швиденько склав яйця в картуз і тільки німець відкрив ляду, а тато йому подає картуз яєчок.

-           О, яйки, - говорить німець, - гут-гут. Він забрав яйця. I тато зліз з горища вслід за німцем. Окупанти так зраділи, побачивши яйця, що забули чому зайшли до нас у хату. Через два дні німці відступали під потужними ударами наших військ.

           

Десь там, на Харківщині, ідуть жорстокі бої, там Ілля Громовержець карає гарматними громами ворогів. Брагинівською вулицею мчать автомашини, мотоцикли, кінні обози з будками, проскакують танки, бронетранспортери. Біжить орда завойовників життєвого простору на захід, до свого лігва. Ви здійняли вітер - то пожинайте бурю. До нас зайшли окупанти, всіх вигнали з хати і заходилися самі смажити картоплю з курятиною, яку привезли з собою.

Ми корову Лиску прив'язали у гущавині саду, а самі чуємо, як у хаті непрохані гості трощать щось дерев'яне. Коли німці від'їхали і ми зайшли у хату, то тут був повний погром. Все, що могло горіти, було спалено, навіть книги, документа, рамки з фотокартками, лишився тільки стіл і лавка, на якій сиділи окупанти.

Вечоріло. Заходять до нас троє жандармів і виганяють в евакуацію, бо за село буде бій. Ми забрали клунки, склали їх на возик, ведемо корову, а тут налетіли наші літаки і нумо з кулеметів стріляти. Жандарми побігли у чагарник, а ми за клунки і в хату. Та незабаром ще прийшли інші жандарми і теж виганяють, щоб їхали з села. Ми знову за клунки, склали їх на возика, жандарми бачать, що ми будемо їхати, пішли собі далі, а ми за клунки і в хату. Бачимо люди уже їдуть і йдуть додому. Запитуємо сусідів:

-           Що там було?

-           Молодших і сильних відібрали і погнали на Петропавлівку для відправки на примусові роботи до Німеччини.

             

Тут знову налетіли наші літаки, скидали бомби та частували кулеметними чертами загарбників. Горіла техніка, а окупанти розбіглися по городах, як руді миші від кота. По наших літаках ворожі зенітки відкрили шалений вогонь і одного червонозоряного сокола підбили. Він, як зранений птах відслонився у бік річки, з літака вистрибнув пілот на парашуті і його вітром відносило за гору в бік річки Бичок. Літак, залишаючи темну смугу за собою, впав за горою, здійнявши чорний стовп диму. Льотчик приземлився в очереті річки Бичок, він сховав парашут. Недалеко виднілися хати села Новоселівки. Він добрався до однієї з хат і попросив дядька сховати його. Дядько взяв вила, викопав яму у гної, поклав на дно соломи, і туди приліг льотчик. Потім дядько перекрив яму дошками, накидав гною і замаскував. До самого вечора німці шукали льотчика, та так і не знайшли.

Темної ночі дядько відкрив схованку, і льотчик пішов через лінію фронту до своїх. Вулиця Брагинівська була забита ворожою технікою. То обози їхали городами, городами гнали корів, молодняк, отари овець. У хаті було страшно залишатися і ми пішли у чагарник в кінець нашого городу. Стемніло, у центрі села западали хати, горіли хати і по шляху, і по вулиці, де стояла конюшня п'ятої бригади, загорілася сусідська хата. А над дорогою чутно ревіння моторів, крики німців, іржання коней. Хату ми залишили з розчиненими навстіж дверима. Чуємо німці гукають у дверях, кричать кури. Мама говорить: «Щоб ви подавилися тими курми, коли будете їсти, щоб вони вам впоперек горлянки стали».

           

В небо злітають одна за одною освітлювальні ракети, і тоді стає видно як удень, можна навіть нитку втягувати у вушко голки. Десь за північ шум, гамір і рев моторів віддалився і зовсім стих. Стало так тихо, ніби війна пішла геть з планети, і тільки безмовні заграви сяяли над згорілими хатами та там за Петропавлівкою злітали в темне небо освітлювальні ракети.

Ми зайшли у хату. Долі наслали соломи і лягли спати, але я лазив по долівці і все шукав густішого бур'яну, щоб було де сховатися від окупантів. Вранці вийшов надвір, стояв густий туман, а зі сходу наростало гудіння багатьох літаків. Один з них пронісся над нашою хатою. Я вскочив у сіни і тут два потужні вибухи трусонули повітря. У стіну хати гупали груддя викинутої землі та осколки, жалібно задзеленчали шибки, двері зіскочили із щеколди і відчинились. Бомби продовжували вибухати але все далі і далі. Скінчився авіаналіт і запанувала тиша і, коли розсіявся ранковий туман і ласкаве сонечко виглянуло із-за легеньких марок, по вулиці Брагинівській з річки промчав загін кіннотників. За ними в'їхали у село автомашини «студебекери» тягнучи гармати, у кузовах червоноармійці. Автомашини заполонили всі вулиці, і тут прибігли стурбовані жителі зі шляху. Вони попросили бійців взяти в полон німців, які забирають хлопців і дівчат для відправки у Німеччину. Дві автомашини з бійцями помчали на шлях і взяли в полон окупантів, визволивши від неволі хлопців і дівчат. Дорогою йшли піхотинці. Попереду прапороносець ніс червоне бойове знамено. За ним командири, їх груди прикрашали винагороди і в рядових, у багатьох виблискували на сонці ордени і медалі. Ідуть і йдуть бойові батальйони прославлених гвардійців, заґартованих в запеклих боях. Лине крилата пісня про бойову машину „катюшу». «Расцветали яблони и груши к ним Склонился синий горизонт, из завода двигалась «катюша» по асфальту гладкому на фронт. Вот к передней «катя» подходила, подвозя снаряды за собой, и такую песню заводила, что фашисты поднимали вой». Підходять інші батальйони і інша пісня звучить: «Бой за Родину, бой за Сталина, Боевая честь нам дорога. Кони сытые бьют копытами, Встретим мы по-сталински врага». Здалеку доноситься:

        

«Вставай, страна огромная,

Вставай, на смертный бой».

       

Рядом, обганяючи піхотинців, голосно лязгаючи гусенями, їдуть уславлені тридцятьчетвірки, кращі танки Другої світової війни. За ними їдуть трактори «Челябінці»,тягнуть важкі гармати, замасковані гіллям дерев і, здається, що це не військова колона, а жива лісосмуга рухається дорогою війни. Дівчата дарують квіти солдатам. Довгождане свято прийшло і на нашу вулицю, якою крокус парад

визволителів. Повернувся у двір, там відпочивали червоноармійці. Тато їх пригощав тютюном самосадом. Мій менший брат знайшов папірця і до тата простягає ручку, щоб і йому дав закурити. Бійці розсміялись. До двору під'їхали два гвардійські міномети «катюші» запнуті брезентами.

         

Два бійці підійшли до мене і запитують:

-           Где растут арбузы?

Я їм кажу:

-           У нас на городі, - побіг вирвав і несу, а вони сміються

і кажуть:

-           Ето тыква, не арбуз.

-           А, вам кавуни! Зараз я принесу.

1з хати взяв два великих кавуни, бо ми саме звезли

бахчу додому.

-           Вот это арбузы, - їдять солдати і хвалять, що дуже

смачні.

Третього дня після визволення села тата забрали на

фронт. Бої точилися в районі Дмитрівки.

На третій день після визволення у наше село приїхали автомашини з боєприпасами. Потрібно було під прикриттям ночі ці боєприпаси доставити на передову тихим транспортом. Тобто коровами на возиках, бо коней не було, не було і волів. Перед заходом сонця коров'ячий обоз вирушив з села. Мій брат Олександр, 1927 р., з Михайлом Костромським, теж 1927 р., також вирушили цим обозом, на возику були ящики зі снарядами. Десь опівночі виїхали за село Миколаївку. Видно було, як у районі с. Дмитрівка злітали у небо освітлювальні ракети, доносились автоматні черги. Корови сопіли, боялися, то їх вели на налигачі, вони опиралися, а трасуючі кулі уже летять над головою, чути розмови бійців, а десь із далини долітають уривки слів з ворожого табору. Нарешті супроводжувач повів корівок до гармати, де розвантажили снаряди. Тут підійшов тато, поговорив з моїм братом. Хлопці сіли у возик, та корови щодуху помчали у зворотний шлях, подалі від стрілянини.

                 

Там тата поранило в ногу і він лікувався амбулаторно-вдома. Поранених було багато, у школі всі не поміщалися , тож для них в городах поставили палатки з червоними хрестами.

Лікар робив огляд пораненим, а я ходив слідом і слухав, як бійці скаржилися на болі, а лікар давав вказівки санітарам і медсестрам. Ті бійці, що підлікувались, просили виписати їх, щоб швидше повернутися у свою частину. Тато теж вилікував рани на нозі і його направили під Запоріжжя, де йшли жорстокі кровопролитні бої. Тут тата знову поранило. Листи йшли зі шпиталю і, коли рани залікували, його направили на Другий Білоруський фронт. Приходили листи, фронтові трикутники зі штампом: «Перевірено військовою цензурою». Деякі слова в листах були затушовані. Листи починалися словами: «Вперед на захід!» А закінчувалися «До скорої зустрічі, ваш любий тато». Та зустрічі не судилося відбутись. Вісімнадцятого квітня 1945 року тато загинув смертю хоробрих, так писалося у повідомленні, при взятті сильно укріпленого плацдарму військово-морської бази Данциг-Гданськ.

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 37 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист