Селянська трагедія

Люди, трудячись, потом скроплювали землю. За це їх чекала КАРА.

Пікуль Корней за національністю – фін. За спеціальністю військовий ветлікар. В російсько-японську війну опинився в полоні. Перебуваючи на Україні, якось потрапив у Бабайківка, де й одружився на українці. З того часу став Пікуля Корній. З дружиною виростив двох синів – Павла і Федора. Хоча батько був досить працелюбним, діловим чоловіком, однак один його син пішов у мандри. А от Павло цілком віддався хліборобську ділу.

- Ось тут і житимемо, - втомлено мовив Павло Пікуля своїй дружині Явдосі.

- Ой-ой, Павле, болезно мені якось тут.

Явдосі й справді біло чогось боятись. Довкіл, де вирішили будуватись, - піски, піски і так далеко від села. Однак зір радує ліс, а ще запашні луки чого варті.

Тим часом Павло підійшов до одного з пагорбів, почав кроками виміряти квадрат. Потім у піщаний грунт сокирою забив кілок і якось весело поглянув на Явдоху:

- З новосіллям тебе, дружино!

Перехожі кепкували з приїжджих:

- Та невже ви, люди добрі, й справді серйозно вирішили отут жити? Хіба немає інших земель, аніж ці забуті богом неугіддя?

А Пікулі тим часом, немов мурахи. Ось уже й саман висох. Павло сам стіни виклав. Деревини тут достатньо. Для покрівлі використали очерет та рогіз. В такий спосіб збудувували хату. Звели допоміжні хату. Всю садибу обгородили тином з лози та шелюгу. Невдовзі обзавелись конячиною, - овечатами, домашньою птицею. Виникла потреба у воді. Тут Павло накинув оком на невеличке болітце внизу пагорба. А що, як ставок зробити? Буде вода і риба своя, та й для качок роздолля.

Вдень і вночі вибирали з болота лопатами та відрами багнюку. Нею удобрювали свій піщаний город.

- Адже ж це цінне добриво, - розмірковував молодий господар.

З роботою впоралися аж пізньої осені. Ставок вийшов на славу. А на удобреному городі наступного літа щедро вродили овочі, особливо картопля. Порадували врожаєм і жито та пшениця, на супісках не підвела гречка. Так, довелось їм добряче поморочитися з землею, зате з власним хлібом відтепер були Пікулі.

Не забували посадити і фруктові дерева. Перед цим в ямки завезли з луків дернової землі. А тут сім'я збільшилася - спочатку народився Петрик, потім - Дмитрик. Раділи синам Пікулі і в поті чола трудилися. Завдяки старанням з'явилися лишки продуктів, котрі можна було продати, а на виручені кошти купити одяг собі, дітям, які вже й до школи пішли. А батько, що вже непосидючий - он вітряка надумав збудувати. І все самотужки.

- Золоті руки в Павла, - говорили люди, - треба допомогти чоловікові, бо нам усім без млина ніяк не обійтися.

Минуло кілька місяців, і запрацював вітряк. Запахло там свіжим борошном. Павло день і ніч експлуатував млин. Потяглися люди до вітряка з наповненими зерном клунками, чувалами. Нікому не відмовляв господар. Радісно було у нього на душі від того, що робить добро не лише собі, а й людям.

Поряд з Пікулями збудував дворище Геленко Омелько. На протилежному боці пагорба поселилися три брати Варяниці - Єгор, Олексій, Юхим. А ще далі за селом зростали хутори, де жили п'ять братів Шинкаренків, Гавриші, Корхові, Котелки.

Однак короткочасною виявилася радість новоселів. На селі почали круто мінятися порядки. Пройшли чутки про масову колективізацію та розкуркулення заможних селян. В 1929 році, а в основному в 1930-му в Бабайківці, немов гриби після дощу, з'явилися СОЗи, їх було аж п'ять.

- Що воно то за СОЗ, куди нас агітують вступати?

- Кажуть, райське життя буде.

Заможні хуторяни важко зітхали:

- А чи не станеться так, що ми позбудемось і того роками надбаного?

Першими до СОЗу вступали найбідніші, у котрих не було ні коней, ні реманенту. Вони плекали надію на краще життя. Хуторяни, що жили за три-сім верств, не уявляли собі, як це залишити все нажите і вступити в СОЗ.

Довго роздумувати не довелось. Одного дня спеціальна спеціальна бригада "активістів" прибула на садибу Пікулі. Щось не дуже схожою була вона на агітаторів, більше нагадувала якийсь каральний загін.

- Ану показуй, експлуататоре селянських мас, все те, що нажив нечесною працею, - гримнув старший.

Павло сполотнів:

- Нечесною працею? Та я ж власними руками все, потом і кров'ю, ось цими мозолями...

М. НЕЗДІЙМИНОГА,

 вчитель-пенсіонер села Бабайківка.