Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

З історії села Троїцьке

Село Троїцьке розташоване на лівому березі ріки Бик, його засновано за наказом губернатора міста Азова - Чорткова. У західній частині села було поселено частину Луганського пікінерського полку, це українці, а у східній частин! села частину Воронезького полку, це росіяни.  

Переселенці везли на возах пожитки, живність, будматеріали і Свято-Троїцьку церкву в розібраному вигляді. Від Свято-Троїцької церкви село дістало назву Троїцьке у 1775 року. Це була слобода, де проживали державні селяни.

На Масляну збиралися силачі на кулачні бої, щоб виявити, хто сильніший. Сходилися в боях на перехресті доріг Червонопартизанів і 50 років Жовтня. Бій починали хлопці, а коли якась зі сторін терпіла поразку, то в бій вступали парубки, а коли і в парубків хтось перемагав, то в бій вступали чоловіки. Після кулачних боїв всі сідали за святкові столи і справляли Масляну. Обговорювали, хто сильніший, кому носа розквасили, кому синця під око поставили або зуба вибили.

У селі відбувалися ярмарки, де селяни продавали свою продукцію і купляли брички, хомути, сівалки, плуги. Хороший кінь тоді коштував до 70 рублів, корова - 40 рублів, бублик - півкопійки, (полушку) шпилька, заколка коштували восьмушку (восьму частину копійки), були тоді такі монети.

Та не тільки кулачними боями та ярмарками славилося наше село, а ще й революційними діями. Так за виступ проти царя були зіслані в Сибір А.М. Щетинін і А. Бєдін.

На землях Троїцької волості поселилися троїчани на таких хуторах: був хутір Бичок, Новоселівка, Письменський, Дерезове, Світловка, Водолазськии, НовотроїцьКе Вознесенка, Жуків, Роздори, Лозівське, Бриківка. По річці Бичок жив пан Кісіль та пан Педун. За Новоселівкою жили німецькі колоністи.

1918 року в селі була встановлена Радянська влада. Ревком очолив І.М. Сірий. Під керівництвом ревкому було поділено землю. Того ж року у березні село окупували австро-німецькі війська. У селі було вбито двох австрійських солдатів. Командування наказало селу сплатити контрибуцію 70 тисяч рублів, інакше вони будуть стріляти з гармат по хатах. Поставили гармати там, де зараз баня, і почали обстріл. Сім'я Велендиків від обстрілу сховалася у погребі, та снаряд влучив туди, вибухнув і сім'ї не стало, інший снаряд черкнув по дзвіниці церкви, зрикошетив і упав на вулиці проти двору мого дідуся Матюхіна Харлампія. Він проломив паркан, вкотився у клуню, вибухнув і клуню рознесло вщент. Та керівництво волості знайшло сімдесят тисяч рублів, і обстріл припинився.

1918 року поміщиця Переволокіна, яка повернулася разом з окупантами, пред'явила рахунок селянам - біднякам сплатити 40 тисяч рублів за поруби лісу і використану землю. Поміщицю було вбито. Тієї ж ночі було утворено повстанський загін, до якого увійшли П. М. Скляров, Ю. М. Усіков і інші революційно настроєні бідняки, на чолі загону стояв В. С. Будинський (він з Маломиколаївки). На одній із стареньких хат була пам'ятна дошка, де написано: «У цій хаті жив герой революції В.С. Будинський». Він мав зв'язок з підпіллям Петропавлівки і Павлоградським підпіллям. Повстанський загін троїчан вирушив на Петропавлівку і там з допомогою підпільників і бідних селян встановили Радянську владу. Загін вирушив на Павлоград. По шляху слідування загону в нього вливалися революційно настроєні селяни і він ріс як сніговий ком. При підході до міста це уже була грізна сила. В цей час був встановлений зв'язок з повстанськими загонами Павлоградщини. Спільними зусиллями в місті була встановлена Рад янська влада. 3 повстанських загонів було сформовано Павлоградський полк, на чолі якого став В.С. Будинський. Яанило Харлампович Матюхін, мій дядько по матері Поліні Харімампівні, служив у Царській армії, а коли відбулася революція, то він разом з броньовиком перейшов на бік революції до Олександра Пархоменка, якого возив на броньовику. В одному з боїв був поранений у ногу і повернувся у село. Тут він у 1919 році разом з селянами-бідняками П.Д. Сірим, П.М. Гармашом, О.М. Усйсовим вступив до лав Комуністичної партії.

Після розгрому Денікіна 5 лютого 1920 року Троїцький волосний осередок відновив роботу. Головою осередку став Данило Харлампович Матюхін, секретарем Пантелей Д. Сірий, заступником Пилип Д. Гармаш. Партосередок швидко зростав, так у травні було 23 члени партії, а в серпні-уже 32.

Данило Харлампович, як кадровий військовий, навчав членів осередку військової справи. Він з них виховав міцних воїнів революції. Осередок став монолітною бойовою одиницею. У травні 1921 року на посту у волості стояв Сірий Пантелеймон. Далеко за північ тиша в селі, тільки горласті солов'ї розливали свої нескінченні трелі. Місяць так ясно світив, що хоч голки збирай. Та раптом хтось сполохав собак, щось неладне відчув П.Д. Сірий. Та ось по вулиці, що над річкою, промчали два вершники.

-           Махновська розвідка, блискавкою промайнула думка, і він негайно сповістив Данилу Харламповичу.

-           Бойова тривога! - оголосив Д.Х. Матюхін.

Члени осередку, які були зібрані ще з вечора, вмить були на ногах.

- Слухайте наказ: брати зброю, боєприпаси, продукти харчування, запас води, постільне - і в церкву.

Там кожен зайняв своє бойове вікно і підготувалися до бою. Махновців довго чекати не довелось, загін у триста шабель увірвавсь у село. По селу рознісся тупіт коней, Гвалт собак, дикі викрики, улюлюкання вершників, свист. Бандити увірвалися в волость, та там спіймали облизня. Потім кинулися до церкви, де в усі дзвони били О. М. Усіков з П.Д. Сірим.

-Здавайтеся, червона сволота! Інакше ми вас викуримо звідти, як бджіл з вулика.

Та у відповідь прогриміли постріли, і кілька махновців замертво впали на землю.

-Ах, так! Зараз ми вам покажемо, де раки зимують.

Дві тачанки розвернулися і вдарили з кулеметів, дико свистіли кулі, на церковну підлогу посипалися шматки скла і штукатурки. Махновці кинулись в атаку, та щільний рушничний вогонь змусив бандитів відійти на значну відстань.

-Сидимо, - говорить мені Пантелей Сірий, на дзвіниці з О.М. Усіковим, аж бачимо: - наближаються махновці до східців вхідних дверей у церкву, несучи важкого дрюка, щоб тараном вибити двері. Кидаю гранату, трьох поранено, їх підхоплюють інші, кидаючи дрюка, і відходять.

- От би їм ще й кулі послати вдогін. - говорить О.М. Усіков.

- Наказ - берегти боєприпаси, бо ми не знаємо, скільки часу нам доведеться тримати оборону кілька годин, чи днів.

Атаки тривали до ранку, та взяти жменьку сміливців штурмом махновцям так і не вдалося. Світало, на село наліг такий густий туман, що за п'ятдесят кроків нічого не було видно. Щось сталося, бо махновці затихли.

- По конях! - пролунала команда.

Рознісся кінський тупіт, торохтіння тачанок і запанувала тиша. Пізніше виявилося, що розвідка махновців доповіла про те, що з боку Петропавлівки і Слав'янки рухаються на село Червоні війська. Раптом у тумані зав'язалась стрілянина. Хто стріляв, у кого - невідомо. I коли сонце розсіяло ранковий туман, то побачили, що ті, хто стріляв, і ті, по кому стріляли, мали червоні прапори, стрілянина скінчилася. А де ж махновці? Бандити мчали степами, наближаючись до свого «махнограда», так вони називали Гуляйполе. Так тридцять сміливців партійного осередку села Троїцьке витримали тригодинний бій з загоном Махна у триста шабель. Недаром наше село називали „Червоною

волостю».

У селі Троїцьке тричі побували махновці. У селян росло невдоволення цим, бо вони конфісковували худобу, вози, свиней, коней, зерно для своєї армії. Селянам залишали загнаних коней, які від подиху вітру падали, розбиті вози, рвану упряж, мобілізовували молодих мужчин до себе в армію.

Ось, що розповіла мені Любов Антонівна.

-           Мій батько, Жердєв Антон, віз безтарку вівса з поля, біля дому його зупинили махновці.

-           Так, дядю, ваших коней, бричку і овес конфіскуємо для нашої славної армії. -І забрали красенів коней, а нам лишили клячу - шкіра і кістки.

    

ЗАГІН САДОВНИКА

            

У селі господарювали денікінці. Партизанський загін Садовника зробив нічний наліт на село. Вдень розлючені денікінці схопили жінку відважного командира і давай катувати, вимагаючи від неї, щоб вона сказала, де базується загін її чоловіка.

-           Де завгодно, скрізь може бути.

-           Брешеш, ти знаєш! Відповідай! - і давай знову ЇЇ катувати.

-           Поглянь, ось десятивідерний казан кип'ятку, останній раз питаємо, де твій чоловік із загоном партизанів?

Людей зібралося біля церкви, баби почали голосити та приказувати:

- Зв'язати її і в казан!

- Ось мій чоловік із загоном! - Вигукнула жінка.

Мучителі кинулися навтьоки, та пізно було. Партизани мчали кіньми як ураган. Блиснули гострі шаблі на сонці як блискавиці, покотилися на землю окровавлені голови катів.

           

ПЕРШИЙ ТРАКТОР У СЕЛІ ТРОЇЦЬКЕ

            

Артіль «Червона зірка», що організувалась у селі Троїцьке купили трактор «Фордзон». Цю дорогу машину доручили Сап'янову Степану Єгоровичу. Людей зібралось біля трактора, кожному було цікаво чи поїде це залізяччя без коней? Степан Єгорович підійшов до машини , помацав щось у моторі, залив пального у бак і води в радіатор, вставив крюк спереді, крутонув його і з вихлопної труби пішов дим, мотор загарчав і хто близько стояв біля трактора, відскочили на безпечну віддаль.

Він сів у сідло і давай ричагами ворочати та тиснути на педалі. «Фордзон» здригнувся і рушив. А Єгор Степанович радісно усміхався і кричав: «Я їду, я їду, подивіться!» Йому ще й самому не вірилось, що він їде. А потім, усміхаючись, почав їздити взад-вперед. А коли підчепили плуга юрба посунула у поле, діти бігли попереду, а селяни ішли поважно в слід. I ось опущено плуг і перша рілля рівною смужечкою потягнулася за трактором.

        

- Оре, оре! Все виходить, - говорили люди. Голова артілі стоячи під червоним прапором сказав: «Наш перший залізний кінь, який прийшов на зміну нашим конячкам. Пройде якийсь час і наші поля будуть обробляти ось такі потужні машини.» Під'їхав Степан Єгорович і його привітали з першою борозною зроблену трактором.

А хлопцям так кортіло покататись на тракторі, вони мацали гострі блискучі шпори на залізних колесах, гладили крила над колесами, і так жалібно просили , щоб дядя Стьопа їх покатав.

Мітинг закінчився і Сап'янов повів свого залізного коня полем і заспівав улюблену його пісню.

       

Розпрягайте хлопці коней

Та й лягайте опочивать,

А я їду в чисте поле

Під пшениченьку орать.

     

Пройшов час , і хлопці, яким так хотілося ,щоб їх покатав дядя Стьопа, підросли і повели полями більш досконаліші і потужніші машини. Та війна зненацька перервала мирну працю радянських людей. Багато трактористів пішли на війну, а їх замінили жінки. Так Іщенко Галина Омелянівна працювала трактористом, два рази за день лягала під трактор робити підтяжку, а у жнива стояла на містку степового корабля.

Скінчилась війна . Степан Єгорович повернувся додому, знову сів за кермо « універсала», і навіть у пенсійному віці він ще багато років працював трактористом. Було прийду я у тракторну бригаду і запитую у бригадира:

- Афанасій Степанович, коли мені город зорють? - а він мені відповідає:

- Якщо всі будуть по сім городів за ніч орати , як Степан Сгорович, то за дві неділі нічого буде тракторам робити.

        

Після трактора йому не сиділося вдома, він їздив кіньми на роботі, підвозив мішки з хлібом з току, коли давали на зароблений руб. А після їздив на придорожній базар, возив возиком продукцію з городу і саду. Ось таке життя прожив перший тракторист села.

1929 року на базі артілі було створено колгосп «Червоний партизан», головою його обрали М.С. Бровка. Активісткою по організації колгоспу була комуніст П. X. Пастарнак і інші. 1933 року з колгоспу «Червоний партизан» відділився колгосп «Колгоспне село». У 1939-1940 рр. за високі показники у сільському господарстві «Червоний партизан» і «Колгоспне село» стали учасниками Всесоюзної сільськогосподарської виставки в місті Москві.

          

Велика Вітчизняна війна перервала мирну працю радянських людей. У жовтні 1941 року село було окуповане німецькими військами. Та патріоти вели боротьбу з окупантами. Г.І. Макогон вів агітаційну роботу, розповсюджував листівки, та в 1942 р. його схопили, катували, потім розстріляли групу партизанів села Троїцьке, яка входила до складу районного загону на чолі з С.І. Руденком. Його схопили, катували, потім розстріляли. О.М. Усікова теж вислідили і схопили, але при розстрілі куля його черкнула біля вуха, він упав, на нього кинули у силосну яму ще двох розстріляних, завалили снігом і пішли. О.М. Усіков вибрався з ями, перейшов лінію фронту, працював у Києві і через роки зустрів поліцая, який стріляв по ньому. Військовий трибунал осудив поліцая на 15 років.

       

9 травня 1945 року скінчилася Велика Вітчизняна війна і почалася відбудова зруйнованого господарства. 1948 року колгоспи «Червоний партизан» і «Колгоспне село» завоювали перше місце в районному соцзмаганні. 1958 року колгоспи об'єдналися в артіль «Червоний партизан», головою якого було обрано Грицуна Володимира Євтихійовича.

Село перебудовувалося, замість глиняних мазанок виростали добротні кам'яні будинки, будувалися тваринницькі містечка з побутовими приміщеннями, збудовано нову школу, токи, дороги у селі покрито асфальтом. Збудовано два ставки, нові приміщення магазинів тракторні стани, радіовузол і телефонну станцію. Село повністю електрифіковано.

             

Підходить до фінішу газифікація села. Працював водогін. Все це було збудовано за головування Володимира Євтихійовича Грицуна. За високі показники у сільському господарстві орденом Леніна нагороджено С. П. Кибу та А.О. Іващука, орденом Трудового Червоного прапора -С. П. Бабенка.

На сторожі здоров'я односельців вдень і вночі працювали медики В. А. Москвінова, Г.П. Смілова (Гармаш), дочка убитого бандою 1920 р. П.Д. Гармаша. Руденко Галина Михайлівна, вчитель української літератури, яка мені прищепила любов до літератури. 3 села Троїцького вийшли знамениті люди, такі як професор Дніпропетровського університету доктор фізико-математичних наук Ф.І. Коломойцев, П. Т. Журба (П.Т. Скрипник), він написав повість Олександр Матросов» і «Діти бандуриста». Доценко Володимир Якович генерал, який інспектував бронетанкові війська в Афганістані.

     

О. М. УСІКОВ

             

1943 рік. Зима, надворі мете, завірюха. Сиджу біля вікна. Бачу: три поліцаї ведуть попереду себе трьох дядьків. Мама говорить: „Мабуть на Петропавлівку гонять їх.» Та біля саду край села конвоїри наказали звернути з дороги і прямувати до силосної ями. Тут їм наказали роздягнутися, бо теплий одяг не потрібний там, де їх відправлять. - Стать на краю ями! - послідувала команда. - Огонь! - скомандував один з поліцаїв. I три невільника повалилися вниз.

            

Вбитих привалили поліцаї снігом, потопталися зверх снігу, один з них говорить: „Тут їм і вічний спокій»

Поліцаї пішли. Один з убитих був живий. Куля йому лише шкіру зідрала біля вуха, і він звалився в яму. Це був Усіков. Він розповідав, що на ньому зверху лежали двоє убитих і ціла гора стоптаного снігу. Дуже довго йому довелося вилазити, але сили вистачило вивільнитися. Холоднеча, а він у спідньому. У село йти небезпечно, на станцію Брагинівка теж, і він вирішив йти на залізничну будку. Там він відігрівся, поїв, люди дали йому теплий одяг, продуктів на дорогу, і пішов Усіков через лінію фронту.

Коли закінчилася війна, Усіков працював у Києві, по роботі йому доводилося часто бувати у райцентрах і селах області. Так пройшло багато років. В одній з таких поїздок він зустрів поліцая, що стріляв у нього. Поліцая було заарештовано і засуджено на 15 років строгого режиму. Усіков часто з Києва приїжджав до нас у село до свого брата Усікова Юхима Михайловича і розказував нам свою історію.

            

Данило Харлампович зрадницьки убитий в той час, коли він піджидав увечері на лавочці біля церкви свою кохану Віру, дочку сільського фельдшера. Він похований на центральному кладовищі в лівому кутку. На його гробок впало занесене буйним вітром зернятко клену, воно проросло і прикрасило гробок мого рідного дядька Данила Харламповича. А через багато років це маленьке деревце перетворилося на могутнього крислатого красеня. День і ніч гомонить клен листячком палкому герою тих буремних революційних подій. Поруч похований його батько Матюхін Харлампій, поряд моя мама Поліна Харлампівна, мій брат Олександр Прохорович і його жінка Анастасія Олексіївна, Раїса Іванівна жінка мого брата Івана Прохоровича, Григорій Олександрович - син Олександра Прохоровича. Всі покійні вмістилися під крислатою кроною вікового клена. Весною на цьому клені виспівує соловейко свої трелі. Різне птаство гніздиться у хащах могутньої крони. Спіть мої рідні спокійно, хай вам земля буде пухом.

I ніколи від вічного сну ніхто з вас не скаже живого слова, ніхто ласкаво не погладить по голівці. Все це було ніби сон і ніби так давно, а водночас зовсім недавно. Та доки ми ще живі, ходимо на цім райськім світі, будемо пам'ятати свою рідню, яка пішла в інший світ, інше життя.

      

П.П. ШУМОВА

         

Осінь 1943 року. Невелика частина бійців Червоної армії, прорвавши фронт противника, рухалася на кількох автомашинах, танк і „катюша». Громили німецьку техніку, обози і живу силу ворога. У селі Троїцьке вони підбили машину, два німці вискочили і шугнули у чагарник, а звідти у сарай сусідів П.П. Шумової. Вона підказала червоноармійцям,  де сховалися німці. На другий день німецькі війська повернулися у село. П.П. Шумову заарештували, Її довго катували, вирізали на лобі зірку, із залитим кров'ю обличчі голу, як мати народила, водили вулицями села, жахаючи односельців. Потім кати наказали їй іти шляхом на Петропавлівку, щоб і там полякати жителів. Ідучи по шляху садоводстві посадка близько підступає до дороги, вона вскочила в посадку і кинулася тікати, та куля догнала ЇЇ і вона замертво упала на землю. Тут її і поховали. Гробок завжди був доглянутий, на дерев'яній тумбочці завжди красувалася червона зірочка. За десятиліття маленькі клени стали могутніми деревами, у них щебетали пташки, шуміли вітри буйні, немов промовляючи: - «Спи спокійно, П П. Шумова, таке більше ніколи не повториться». Тепер її останки захоронено на кладовищі.

      

ГРАД 1945 РОКУ

     

Кінець червня, буріли ягоди у садку, достигали ячмінь, пшениця у нас на городі. Десь перед обідом з'явилися кучові хмари, вони швидко росли, перетворюючись на важкі чорні тучі. 3 Петропавлівки на наше село насувала темна, як ніч, туча, а у селі таке сонце смалить. Та ось туча закрила сонце і стало темно, як у вечірні сутінки. Блиснула блискавка і водночас ляснула гроза і посипався град величиною з куряче яйце. Шум такий стояв, що я відчував його із заткнутими вухами, а земля так гуділа, як від землетрусу.

Люди, що працювали у полі, ховалися під возики, а корови здійняли ревище, бо град їх молотив дуже боляче. Грозою у полі убило Бровка Ларіона. Град обчесав листя і фрукти так, що дерева стояли голі, як ранньою весною. У нас на городі була сотка пшениці, то град так змолотив і змішав з землею зерно, неможливо було його зібрати. 3 городніх рослин лишилися одні пеньки, але з часом від цих пеньків пішли паростки і до осені у нас були: огірки, помідори, кукурудза, буряк, морква, капуста, але соняхи так і не ожили. Лишились пеньки, квасоля теж відійшла і дала непоганий урожай.

А за станцією Брагинівка з тучі опустився косяк, він досяг землі. То був смерч, де він пронісся полями, там лишився чорний пар. Граду у нас насипало у три градини, то він танув аж до ранку.

       

ГАРМОНІСТ

     

Сиджу я на лавочці на автобусній зупинці с. Українське. Аж іде чолов'яга в літах, розтягує гармошку, так грає, що хоч іди в танець. Дійшов і сів біля мене.

- Що за гармошка? - запитав я.

- Тульська голосиста, - відповів він.

-У мене Одеська, - відповів я.

-О, ця гармошка побачила світу білого. Грала вона на вечірках, на весіллях. Вечорами, було, як вийду, як розтягну її, і поллється дзвінкоголоса мелодія селом. Хлопці і дівчата юрбами сунуть, щоб поспівати частівки, а танці - то були до упаду. Одного разу село Новоселівку зайняли махновці, а мене винесло на лиху годину грати на вечорниці. Раптом до мене підійшли три махновці і говорять:

- Бравий гармоніст, піднімайся, тебе викликає наш Батько.

Забрали мене і привели до Нестора Івановича. Він подивився на мене з-під лахів своїм колючим поглядом і говорить:

- Чув я твою музику, гармоністе, і вирішив мобілізувати тебе у свою армію. Будеш своєю гарною музикою підтримувати бойовий дух моїх воїнів, бо мій гармоніст загинув у бою. I щоб ти не здумав дременути до червоних, то повинен розстріляти червоного розвідника, якого закінчили допитувати.

-Я ж ніколи не стріляв із зброї.

          

-Навчишся, а якщо відмовишся стріляти, то і тебе разом з червоним пустимо в розхід як дезертира, що відмовився служити в моїй армії.

Ото я був вимушений виконати наказ батьки Махно. Тоді і довелося мені погуляти з Нестором Івановичем степами, ярами, селами, містами. Та думка дременути від махновців не покидала мене. I така нагода трапилася. Батька поранило, у цій метушні мені вдалося непомітно сховатися. А тут червоні, як грім серед ясного неба, налетіли, і помчали махновці далі гуляти по матінці Україні. А я темними ночами пробирався бездоріжжям додому. У Нестора 1ва-новича була любима мелодія «Яблучко».

I він розтягнув свою голосисту. Я піднявся і пішов під цю захоплюючу музику до автобуса, який саме підкотився до зупинки.

     

ПЕРШИЙ САМОХІДНИЙ КОМБАЙН

            

-           1951 рік, - розказує Галина Василівна Омельченко, -Я закінчила сім класів. Прийшла працювати в бригаду. Бригадир Жура Павло Іванович дає наряд:

-           Вам, жіночки, в'язати снопи в другому, п'ятому полі, з вами буде працювати ось ця дівчина Галя. Умієш снопи в'язати ?

-           Умію , якось не ввірено відповіла я:

-           Ми її швидко навчимо, - говорить Піхотіна Катерина. Ідемо полем у безтарці, коні дружно біжать, а жінки заводять:

«Ой орел ты орел, сизокрылый орел высоко ты летаешь , далеко ты думаешь. Л не был ли орел на Вкраинушке родной.» Закінчили цю пісню і заводять іншу:

«Посіяла огірочки близько над водою,

Сама буду поливати дрібною-у росою.»

Приїхали. А жайворонки у глибокому небі розливають свої дзвінкі співи. А стиглий колос пшениці так пахне прекрасно. Поміж колосся то тут - то там визирають синьоокі волошки. 3 самого рання стоїть липнева спека. Приїхала «лобогрійка» , так називали косарку з якої було потрібно вилами скидати скошену пшеницю, то поки об'їдеш круг, то лоб добряче нагрієш. Аж дивимося, мчить наш бригадир на лисому коні.

-           Щось трапилося , - говорять жінки.

-           Коли б не війна, - говорить Микитенко Марш.

Павло Іванович зіскочив з коня у високу стерню і говорить:

-           Привіз я вам новину.

-           Погану чи хорошу? - запитують жінки.

-           Новина хороша, - наряд в'язати снопи відміняється. Зараз сюди заїде самохідний комбайн і буде косити напряму.

Одні жінки почали плаката від радощів, інші пустилися у танці і приказувати частівки. Стерня від танцю летіла обабіч, а пилюка стовпом стояла, як від комбайна, що рухав загінкою. А Марія приспівує :

«Комбайнера ми всі просим

Хай пшеницю нам покосе

Сам змолотитъ і провіє

Раз комбайн ходити вміє.»

А до цього була така говірка: «Комбайн хороша машина сам молотить одне тільки погано, що сама ходити не вміє.» Нарешті сконструювали такого комбайна, що і ходити навчився. Скільки він вивільнив жниварів від тяжкої праці. Відразу відпала праця на «лобогрійках», жінок вивільнив від в'язання снопів і ставити їх у полукіпки, процес погрузки снопів на підводи і скиртування, потім брати снопи із скирти, розв'язувати їх і подавати вилами у барабан комбайна. Тож було чому радіти колгоспницям приходу самохідного комбайна.

       

«Як першого кавалера

Розцілую комбайнера.

А я дам йому сметаны

Й міцно обіймати стану.

- Ну і приказки у вас жіночки від душі, від самого серця, - говорить Павло Іванович.

- Слухайте тепер новий наряд. Всім на тік віяти і відвантажувати зерно на хлібоздачу державі.

С.Гончаров
  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 47 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист