Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

         Наша історія

Довго пливли по Дніпру й орелі напружені збіжжям козацькі дуби й чайки.

Це вільні козаки Запорізької Січі, що задумали поселитись на березі річки. Вони любувалися мальовничими берегами, і зеленими віковими лісами.

Перепочиваючи, впіймали багато риби. А у лісі збирали різні ягоди й гриби. Сподобався їм цей багатий край.

Це був справжній зелений рай.

- Отут і поселимося! - вигукнув Бабай.

- Згода!, - закричали Ковбаса, Капуста, Чвертка. Їх підтримали Сагайдачний і Рябошапка. Замість куренів будували хати - мазанки.

(А як жити козаку без церкви).

Йосип Швидкий, за власні кошти спорудив церкву, яка багато років хрестами вдивлялася у води Оріль - ріки.

Первопоселенці в добрі і злагоді жили. Дітей козацькому вишкілу вчили. (Так появилося козацьке поселення на прізвище Бабая - Бабайківка). Ми бабайківчани щиро козаче Бабай, що ж ти привів первопоселенців у цей край.

БУЛИ БОЇ В БАБАЙКІВЦІ

Кладовище на околиці Бабайківка. Тут поховано кілька поколінь жителів села. Ось біля могил іде громадянська панахида. Більшість їх добре доглянуті, з гранітними обелісками. Куди не кинь оком - всюди на хрестах і обелісках майорять хусточки, рушники, вінки, живі квіти.

Пам'ятаю, тут була красива часовня, та за наказом згори у 1936 році її зруйнували. У центрі цвинтаря височить курган. Старожили розповідають, що насипали його шапками запорізькі козаки при похованні свого отамана. Могила отамана густо поросла чеберцем.

А на околицях кладовища багато недоглянутих, уже ледь помітних гробиків, порослих різнотрав'ям. Ось тут і відбулася розмова з ветераном війни і праці, старожилом Бабайківка Микитою Гнатовичем Пікулею. він і живе поряд.

- Ось тут лежать мої батьки, - немов екскурсовод, починає дідусь. - А отут у голодомор 33-го поховали більше десятка людей. Із них я запам'ятав тільки Багмута Тимофія та хлопчика Дмитра Задою. А он там була братське могила, яку односельці влаштували першим п'ятьдесяти загиблим воїнам на початку Вітчизняної, на яких прийшли похоронки. Тепер їх прізвища викарбувані на меморіалі в центрі села. До них добавилося ще більше трьохсот жертв фашизму. А отут похований Самарський Красілля, так прозвали його односельці. Ви, мабуть, чули про нього? Це отаман банди, що орудував в Бабайківці у громадянську. Петро був старшим від мене на років десять.

Микита Гнатович пам'ятає, як Петра Самарського і Якова Коваля ще за царя відправили в солдати. Були вони хвацькими кіннотниками, за вірну службу його величності нагороджені Георгіївськими хрестами III ступеня. Повернулися зі служби невдовзі після перемоги Жовтневої революції, коли вже в Бабайківці встановилася Радянська влада. Односельці дивувалися, побачивши Самарського на баскому коні з новою амуніцією, шаблею та нагородами. Коваль був без коня та зброї: смільчаки по дорозі додому відібрали.

Ровесники Петра почали з нього глузувати, що, мовляв, і коня десь украв, і нагороди за тютюн виміняв, і солдатом був нікудишнім. Петро нервував, довго терпів образи, а тоді погрозив:

- Я ще вам покажу, як я служив царю-батюшці!

З цього все й почалось. Він був з бідняків, не одружений, жив із батьками та молодшим братом, який не поділяв його погляди.

У селі діяли партизани. Полікарп Даниленко, Костя Остапенко, Полікарп Солоха, Марія Рябошпика, Петро Єва, Григорій та Пилип Дрелевські. Це були захисники Радянської влади.

Самарський організував навколо себе таких же смільчаків і однодумців, як сам, і став отаманом банди по кличці Красілля. він зв'язався з бандами Полтавщини та Харківщини. Вночі на конях із смолоскипами банда їздила вулицями сіл, розправлялася подекуди з активістами, палила будинки.

Для боротьби з бандитами і підтримання порядку в село прибув загін червоних кіннотників. Бандити принишкли. Тоді загін переїхав у Перещепино. Один із вершників уночі повернувся в Бабайківка, щоб попрощатися з дівчиною. Бандити зарубали його, забрали зброю і коня. Червоні знову прийшли в село для розправи з бандитами. Ті сховалися в лісі під Бродщиною.

Червоноармійці зібрали майже всіх чоловіків села і послали в сосну вишукувати бандитів, інші гармами возили солому й обкладали нею сосновий ліс. У цій операції брав участь і мій батько Савка Нездійминога.

У кінці дня майже повзком, з порожніми руками вилазили із сосни шукачі бандитів. Та й що вони могли вдіяти проти озброєної банди? Аби викурити її з лісу, червоні стрільці підпалили солому. Солома швидко згоріла. Сосна на околиці лісу була не густа, стояла у вибалку, мабуть, тому й уціліла. Чоловіків відпустили додому, а стрільці залишилися чергувати у лісі. Пізнього вечора чулися постріли. Хто став жертвою цієї операції, невідомо. Однак у сосні й досі стоять чотири металеві хрести, а внизу, в глибокому вибалку, лежать масивні дубові, зітлілі від часу хрести.

Червоноармійці знову залишили село, а бандити стали ще й нахабнішими. У селі проживала сім'я Дрелевських. Старший син Григорій був партизаном, підтримував зв'язки з червоними частинами в Катеринославі, а молодший Пилип (Філя - звали його односельці) керував драмгуртком. Якось Григорій привів загін червоноармійців для боротьби з бандою. Бій був нерівним. Бандити схопили Григорія, жорстоко катували, точили з нього кров і примушували пити. Григорій загинув, а Пилип утік до міста. А в 1937 році був заарештований як ворог народу. Через три роки в тюрмі, не витримавши несправедливості, психічно захворів і помер. Нині його реабілітували. Вулицю, на якій проживали вони, односельці назвали іменем братів Дрелевських.

Поряд жив партизан Костя Остапенко. Літнього дня мої батьки молотили ціпами хліб на току. А в клуні на соломі лежав я малий і пов'язаний, біля мене - трирічна сестричка Настя. Прийшов Костя покурити з батьком і побавитися з нами, бо своїх дітей у нього не було. Не помітили, як на вулиці з'явилися бандити (три вершники на чолі з самим Красілею). Миттю вони перемахнули на тік через високу огорожу з дерези. Костю вітром змело в кукурудзу, що росла поряд. Батько був кривий, тож тікати йому ніяк, він зблід, стиснувся і сидів мовчки. Мати кинулась до нас. Бандити шаленіли, погрожували зброєю, намагалися спалити хліб і клуню. Мати голосила, падала у ноги, благала не чіпати, не палити. Бандити всю солому на току і в клуні поширялися багнетами, не вірячи, що Костя втік. Не знайшли. А хата вціліла.

Коли Красілля дізнався, що з міста до Царичанки направляється загін червоноармійців для захисту Радянської влади, вирішив не пустити його. Зібрав свій загін, запросив на допомогу банду з Полтавщини і виступив до Царичанки, де теж організував однодумців. Шалено мотався по Царичанці, закликав людей озброюватися, хто чим може, виступити з ним проти червоних.

Зав'язався нерівний бій. Спершу було поранено коня, потім - отамана. Привезли його в Бабайківка і поховали на цьому цвинтарі.

- Ось його могила, - закінчив свою розповідь Микита Гнатович.

М. НЕЗДІЙМИНОГА.

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 88 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист