Добру справу розпочало моє рідне обласне радіо, започаткувавши цикл передач "Моє рідне село." Тема ця болюча,  животрепетна і назріла далі нікуди. Бо село наше в конвульсіях, в передсмертних муках, вмирає, вимирають в Україні цілі села. Конає i моє рідне село Звонецький хутір, що в Солоняньському районі.

І хоча я розлучилася з ним рівно 60 літ тому, душа моя там, біля батьківської хати. Вона вже й не схожа на ту, яку зліпили мої батьки в 1924-ому poці, бo там живуть дачники  і перебудували її на сучасний лад. Але жива стара груша, під якою похована моя дев'ятирічна сестричка Дора. I тут я звернусь до своїх поетичних рядків і радіослухачам все стане зрозумілим.

               

Моя сестричка ясноока,

На мене дивишся крізь час

Лежиш в землі ти одиноко

Під грушею, в садку у нас.

А в глинище Павлуша й Пєтя,

(На цвинтар нікому знести)

Всі троє вмерли в тридцять третім,

цей гріх нікому не простить.

                 

Колись наша хата стояла п'ята від краю, а тепер вона розпочинає вулицю Заводську (так називалась вона до війни). В кінці вулиці був цегельний завод, де працював і мій тато. Йому єдиному пощастило повернутися додому. Доживали віку вдови на перейменованій після війни вулиці Удовиній. Лишилась вірною рідному селу онука останньої вдови Ніни Захарівни Батути - Світлана Тарасенко. На розвалинах старих хат спорудили з чоловіком добротний будинок. Неподалік бабусиної хати збудувався й онук. Не покинули рідної хати і онуки вдови Галини Петрівни Козачко. А далі... далі на пустир.

            

Така картина і на інших вулицях села, у якого славна історія. Наші предки козаки, що проживали в селі Звонецькому на Дніпрі облюбували місце  в степу з двома вибалками і стали будувати хутірець. Згодом він виріс у велике село, яке стало називатися Звонецький Хутір. Воно виколисало багато талановитих людей: актора Криворізького драмтеатру Дмитра Полякова, дніпропетровського художника Володимира Музику, командира танкових військ Збройних сил України полковника Дмитра Титаренка, героїчного льотчика Івана Стежку, Героя Соціалістичної праці Олександру Братуту, всі вже, на жаль, покійні.

Школа будувалась ще до революції, вона вистояла у війну, була семирічка, яку і я закінчила у 1949 - ому році.

                    

Після визволення села від німецьких загарбників, директором її стала Ірина Степанівна Задериголова, яку війна закинула з сім'єю в наше село. Її син Михайло був круглим відмінником. Вчився в Дніпропетровському гірничому інституті; затим у Києві, став академіком. Дочка Світлана, здобувши в Університеті філологічну освіту, працювала в одній з шкіл Дніпропетровська.

                 

Мрію стати вчителем пробудила в мені перша вчителька Марія Іванівна Дубина, а любов до літератури прищепила вчителька мови і літератури Дуся Василівна Панченко-Грек. Німецької мови вчила нас і досить успішно молоденька росіяночка Шура Василівна, яку привіз до нас у село з війни вчитель Павло Васильович Чижевський. Вона подарувала йому трьох синів. Один з них, Валерій Павлович Чижевський, народився в 1949, нині директор школи. З тих вчителів, що вчили мене, живий єдиний, його батько, Павло Васильович Чижевський. Щороку в поминальні дні я їду в рідне село і провідую на сільському цвинтарі своїх предків, учителів, всіх дорогих родичів і односельців. І з болем в душі бачу, як потихеньку вмирає моє рідне село. Колишній колгосп імені Шевченка, який очолював знаменитий голова Загубигорілка, гримів на всю область, славився високими врожаями і багатим тваринництвом. Ми, діти війни, працювали в полі, і на току, на рівні з дорослими. Боляче дивитись на розвалені ферми, а від  великого току і сліду не лишилося. Розвалили і клуб, який дзвенів піснями і очолив його брат художника Володимира Музики - Микола. Працюючи в музичній редакції, записувала на радіо своїх односельців, серед яких виділявся сильним і красивим голосом нині покійний Григорій Лисенко.

                  

Чимало лиха накоїв новоутворений ставок. Комусь прийшло в голову спорудити дамбу, внаслідок чого балка наповнилась стічними водами. Цей широкий став повністю відрізав вулицю Удовину від школи, магазину, дитячого садка, клубу, правління колгоспу, медичного пункту. Колись усе це було, тепер нема. Спершу зробили досить хиткий підвісний місточок. З нього, йдучи зі школи, впала моя вчителька, застудилась і невдовзі померла. В ставку потонуло кілька людей. Згодом прибрали і цю кладку і діти моєї племінниці добирались до школи на човні. Квітуча, зелена балка, яка своїм різнотрав'ям, а особливо лободою, вигодувала нас у голодному 1947 - ому, опинилась під водою. Зрубали розкішні верби і осокори, залишивши гострі пеньки, тому купатися і пірнати в цьому ставку небезпечно. Зникла під водою і криниця з журавлем, яка в дитинстві була для нас цілющим джерелом.

                    

Безробіття серед молоді породило непоодинокі випадки самогубства.

Тому після закінчення школи хлопці і дівчата не затримуються в рідному селі. Отож, чи є перспектива у Звонецького Хутора? Мої земляки тримаються з усіх сил. Повернулась до батьківської хати моя однокласниця Євгенія Антонівна Мироненко-Кузьміних. Після закінчення металургійного інституту, працювала за призначенням на Уралі, там вийшла заміж. А коли померли батьки, повернулась до рідної хати. Поховавши чоловіка, сама обробляє город, тримає домашнє господарство. Так само трудяться в поті чола й інші мої односельці, корінні жителі і ті, хто переселився сюди зі районів Західної України. Домоглись вони, нарешті, і газифікації. А ось з радіофікацією справи кепські. Солдатські вдови повмирали і не діждались радіо в своїх оселях. Я в свій час займалась цим питанням, мала справу з відповідальними районними службами, обіцяли все зробити, але... Так усе і захрясло.

               

Вважаю, що мені пощастило: обидві мої невістки - сільські дівчата, родом з Магдалинівського району. Лариса з Личкового, Таня з Бузівки. Неодноразово бувала в гостях у сватів. І в Бузівці, і в прилеглих селах, які ми проїжджали, бачила безліч покинутих хат. Всього їх кілька і на тій вулиці, де живуть свати. Обоє працювали на фермі колись багатого колгоспу. А тепер серце крають розвалені тваринницькі приміщення. Колись тримали дві корови, коней, а зараз лишився один Красунчик та бричка. Сім'я багатодітна, але й сини, й дочки живуть у містах, бо в селі нема роботи.

«Загубимо село - загубимо Україну» - ця думка постійно ятрить душу. Насамкінець, два вірші, присвячені моєму рідному селу.

                

Стоять, напоєні дощами,

Зігріті сонячним теплом,

І я люблю їх до нестями

Розкішні верби за селом.

І кожен двір і кожну хату,

І кожну стежечку в селі,

Мені без цього сумувати,

Не знати щастя на землі.

Якими не піду шляхами,

А серцю линути сюди

І сумувати до безтями

Без верб розкішних край води.

                        

Глибинка

Глибинка моя глибинна -

Дитинства мого страна,

Незгасна у серці жаринка,

Народу мого глибина.

Моє у тобі коріння,

Тобі найніжніші слова

Чи буде коли прозріння

Тому, хто тебе забува?

Лежить на столі хлібина,

Я знаю, від тебе вона.

Глибинка моя глибинна,

Всього у тобі сповна.

Велика земна людина,

Ота, що в глибинці зросла.

Глибинка моя глибинна

Над світом мене підняла.

Початок бере Україна

Отут, де квітують поля.

Глибинка моя глибинна,

Ти вічна, як сонце й земля.

         

О, як хочу до них повернути!

Рідна школо і рідна хата,

Що дорожчого є у житті.

Що ще глибше можна кохати

На своїм життєвім путі.

Ми йдемо. А вони зостаються,

У німому мовчанні ячать,

І літа об них крилами б'ються,

Журавлино над ними кричать.

О, як хочу до них повернути,

У дитинство і юність свою!..

Та дорога повернута круто,

Я гіркоту полинову п'ю.

                

Дора Калинова