Гірка правда ...це було, було...

Оказія ця трапилася зі мною давно. Тоді за працю в колгоспі платили трудоднями, а буряки збирали вручну, бо комбайнів ще не було. Робочий день кінчався, коли вже темніло. Кожна жінка намагалася на гостинець дітям принести принаймні буряка (він такий смачний, якщо запекти в печі). Хто за пазуху запихав, хто за халяву чобота, а хто ще в більш надійне місце. Я ж прихопила в торбинку цілих п'ять, аби кожному вистачало по одному. Поруч стояв бригадир. Наші очі зустрілися, ноги в мене затрусилися, мову відібрало, не знаю, що й діяти.

- Сама брала, сама й відповідатимеш - люто гримнув бригадир.

через три дні приносять виклик до прокурора. Де дітися? Пішла. Першим почав прокурор:

- За розкрадання колгоспного добра будете, громадянко, суворо покарані.

- Та хіба ж я крала? Та я у всіх на виду взяла. Та й то всього п'ять буряків для дітей, аби перебити голод. І яке то добро? Вони ж кормові. Так би їх поїла худоба, а то діти...

 - Тоді теревень! Я вас питаю: ви знали, що за кражу відповідатимете перед законом?

- Та коли б знала, то жодного б не взяла, бодай вони на корені погнили!

 - Так говорити можуть тільки вороги народу! - став ще суворішим і категоричнішим прокурор. - За ці слова теж відповідатимете.

Я гірко заплакала й ледве вимовила:

 - Коли б я знала, що наш бригадир о така собака!...

- А за образу бригадира теж будете покарані!

Тут я вже заридала:

 - Ваша сила. Карайте за все зразу. Відсиджу! А бригадир все рівно - собака.

- І за це будете покарані!

Тут уже я не стерпіла та й собі голос підвищила:

- На кого ж моїх п'ятеро діток лишаєте?!

- Це й для дітей наука буде. Щоб не зазіхали на державне майно!

Вирок суду був суворим: п'ять років каторжних робіт. Отакої! За гнилий буряк - рік позбавлення волі. Як тільки не прикро. А тепер крадуть мільйони і спокійно розгулюють на волі.

Прізвища свого не називаю, щоб дітям і внукам моїм не було соромно за мене.

- Чи ти бачиш, він ще й бреше. Що то значить ворог народу! Приступайте, товариші, - наказав бригаді старший.

Приїжджі кинулися нишпорити по всіх закутках. Забрали хліб, вивели худобу, повантажили у вози інвентар. Покінчивши з грабунками, наказали Пікулям збиратися в дорогу.

- Відбувайте на переселення до Сибіру, - оголосили.

Пікулям дозволили дещо взяти у вузлики в далеку й невідому дорогу. Мати зав'язала всім по вузлику, дітям також. Замкнула хату, надіючись на повернення. Потім Явдоха ще довго ходила довкіл своєї хатини, цілувала кутки і гірко-гірко ридала, ніби прощалася з покійником...

Явдоха стала на коліна, нахилилася поцілувала землю. Набрала в пригорщу, зав'язала у вузлик і заголосила:

- За що нам така кара?

- Куркулям товариш Сталін орденів не видає, - хіхікнув котрийсь із "активістів".

Хлопці побігли попрощатися зі своїми улюбленими собаками. Відв'язавши їх, хутко подалися на луки.

Павло стояв згорблений, ніби приплюснутий до землі великим горем, що раптом неймовірно тяжким тягарем упало на його плечі, весь змарнілий, одразу постарілий.

Явдоха, а за нею все сімейство з вузликами в руках повільно рушили до центру села. Тут зібралося ще кілька сімей таких самих "куркулів".

На подвір'ї сільради гамірно шуміли десь близько сотні односельців. Тут ішли торги їх майном. Ось огрядний чолов'яга відкрив кришку чиєїсь скрині. З огидою вийняв дитячу полотняну сороченку з вигаптуваними мамою в недоспані часи квіточками. Почувся голос з натовпу:

- Десять копійок!

Продавець тут же бадьоро підтвердив:

- Десять копійок - раз, десять копійок - два! Іншої ціни ніхто не пропонує? Десять копійок - три! Продано!

Далі "з молотка" пішли українські рушники, невеличкий самотканий килимок, кожушок, посуд. Дехто радий дешевинці, інші зітхають: "Чужа річ щастя в хату не принесе".

Як тільки все спец переселенці зібралися, рушили до райцентру. Односельці дружно проводжали. Одні їм співчували, плакали, інші повірили, що і є вороги народу.

Попереду їх чекала невідома далека дорога. Найжорстокіше розправилися з хуторянами, їхні господарства фактично були знищені, бо добротні споруди нерідко руйнували, окремі хтось уночі підпалював. Не менше знущань зазнали й ті селяни, які мали млини, а їх у селі було майже тридцять, олійницю або домівку, криту залізним дахом. Розкуркулення заможних селян, а часом і середніх вилилось у велику трагедію для Бабайківка.

Уже через місяць після прибуття до Сибіру Явдоха поховала свого чоловіка. Прощатися по-людськи не дали конвоїри: "Досить голосити, невелика втрата - на одного ворога народу стало менше".

І яким же тяжким виявилося для Явдохи та її дітей заслання. Як хотілось матері повернутися до рідної господи, аби сини продовжили Пікулівський хліборобський рід, і померти на рідній землі. Ночами молилася: "Господе праведний, допоможи вижити, допоможи повернутися на рідну землю". Цілувала її, ту землю, що взяла з собою.

Невідомо, чи Бог насправді почув її молитви, а чи ті, хто зламав долю Явдохи, зрозуміли, що вона не становить особливої небезпеки, хто знає. Але через п'ять років їй повідомили: ромадянко Пікуля, ти можеш повернутися додому". Чи від великої радості, а чи від страху залишити могилу чоловіка в Сибіру Явдоха на деякий час окамніла. Оговтавшись, почала збирати своє сяке-таке збіжжя.

Дорога до рідної хати була ще тяжкою. Зодягнуті в дрантя, долали сотні і тисячі кілометрів. На цьому шляху спіткало ще одне лихо, яке лишилось незагайною раною, - помер менший син Дмитрик. Кілька днів Явдоха голосила на могилці сина обіч сибірської дороги.

Лише через декілька місяців дісталися Явдоха з Петриком свого села.

- Боже ж ти мій, - зламала руки, побачивши скоєне.

Те, що вона побачила, вжахнуло. Будівлі зникли, навколо пустка. Хто ж так познущався, чия зла рука зруйнувала? Пішла далі, побачила згнивши огорожу, зарослі бур'янів, замулений ставок. Обідраний вітряк скорботно поскрипував зламаними крилами. В садку лишилися лише терен та ще кілька розчахлих вишень. Безсило опустилася на купу глини, гірко заплакала.

Довелося йти в село до рідної тітки Олександри Ткачової. Та спочатку не впізнала племінницю. А потім, угадавши в жінці Явдоху, заголосила:

- Що ж з тобою зробили, Євдокіє? Як же ти посивіла, рідна моя. Чим завинила, які кати так знущалися над тобою?

Чи то від розгубленості, чи ще з чогось тітка й забула про Явдошиних синів. А Поруч стояв Петрик. Допомогла йому звільнити від драння ноги, на яких рани до кіток. Вишкребла воші, що сиділи купами, скупала і нагодувала.

Не зачинялися двері Саньчиної хати. Кожен з прибулих односельчан щось хотів дізнатися у Явдохи, а вона сиділа ні жива, ні мертва.

А через деякий час село поховало Петрика,  потім і Явдоху, які своє здоров'я лишили в Сибіру. Не один з односельців прийшовши на цвинтар, подумки проголошував:

- Будь ти проклятий, Сталін, за всі муки і страждання, які ти приніс чесним сільським трударям...

Так, все це робили подумки, бо сказати вголос - це значить приректи себе на смерть. В ті часи вижити міг лише той, хто славив "вчителя і вождя радянського народу, наймудрішого із мудрих". Це зараз можемо мовити вголос: "Будь проклята, сталінщино!".

Записав М. НЕЗДІЙМИНОГА.