Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

Перші кроки господарювання

Фабрики й заводи робітникам, земля і воля селянам! Таке гасло було після подій 1917 року. Дісталося й моїм батькам  3 десятини землі - пахоти, та трохи лук для випасування худоби. Одна земля дісталася нам за 20 верст, аж під Прядивкою, за 3 версти. В огороді було 0,5 десятини. В сім'ї 6 окрім  батька й матері нас було троє дітей. Дві сестри і я середній, 1920 року народження.

 

Батько Сава Іванович і мати Мар'яна Ісаківна - корінні жителі села Бабайківки, з дідів і прадідів селяни - хлібороби. Батько круглий сирота-інвалід дитинства. В господарстві мали корівчину, плуг і дерев'яну борону. Корову тримали заради молока і як робочу худобу. Поряд був наш сусід Остапенко Константин Петрович - червоний партизан Громадянської війни. Був у нас і дерев'яний віз - каруцою звали.

Бувало чоловіки, з насмішкою, запитують: «Де ви дістали собі таку каруцу?» А батько їм - «Чумаки загубили от я й підібрав, підремонтував трохи. Не пропадати ж такому добру». Та на життєвому шляху все трапляється. От і до нас прийшло горе. Це було влітку. Десь в обідню привіз батько з степу снопи ячменю. Тільки розпрягли корів наша Гнідка миттю кинулась на огород. Старша сестра Настя повела сусідську корову, а я кинувся завертати Гнідку, а то вона встигла схопити верхівку з бурлка. Я помітив, що з нею щось трапилося. Вона швидко побігла в кошару до теляти і тут же впала. З рота пішла піна, почало її обдувати. На вулиці страшенна спека. Мухи роєм покривають її. Ми всі троє зі сльозами обганяли їх. В бідолашної річечками сльози текли. А теля раз-по-раз бутіло, бо не встигли здоїти корову і нагодувати його. Мама перелякалась і побігла в хату з плачем. Батько стояв нерухомо, не знав, що діяти. Напарник Костя покликав якогось знахаря. Той намотав на палицю тряпку, змочив дьогтем. Довго пиряв бідоласі квачем. Та їй не кращало. Пробивали й здухи. Під вечір Гнідка загинула. У нашому дворі був справжній траур. Супрягач порадив Батькові зробити ярмо на одну корову й перевезти решту збіжжя. Землі в сусіда в степу не було, вся була в огороді. Дітей вони не мали. Батько так і зробив. Нам виплатили трохи штраховки. За ці кошти прикупили ще бичка до свого Тузіка. У нас виросли мирні, роботящі бички. Обучили їх в ярмі ходити. Одного разу Тузік побіг на город. Я за ним. А він мене так лагідно притиснув до землі. На допомогу нагодилася старша сестра. Таке більше не повторилося. Ми жаліли бичків і вони віддячували нам добром.

Знайомство з степом

На другий рік, одного літнього вечора батько з радістю промовив: - Ви вже підросли і настає час самим заробляти на кусок хліба. Завтра раненько заберу вас і поїдемо в степ. Там будете бур'яни з проса виривати, адже куліш пшоняний любите. Мама несміливо промовила: «А не ранувато їм до такої роботи приступати, тай до школи незабаром?» Та батько нічого не відповів. Він не любив повторювати те саме. Я вас раненько розбужу. Звечора батько змазав воза, налив у бочонок води. Наготовив трохи сіна для бичків та й сидіти буде краще, ніж на голих досках. А їхати нам доведеться до чотирьох годин. Мама приготувала харчів. Ми з нетерпінням чекали побачення з степом. Та хотілося не так працювати, як далеко прокататися. Правда було раніше коли батько їде сам на степ, я почеплюся на розварину, що стирчала позаду воза, доїду аж до могили, що була посеред нашої вулиці, проти Шмалія Г.І., а відтілля бігом додому. Батько, ще й не запріг бичків, а ми вже всілися на возі. Порядкувала старша сестра, якій вже - 10 років. Минаючи двори, ми голосно розмовляли й сміялися, щоб люди побачили, що ми їдемо в степ. Минули могилу виїхали за село, переїхали через Муравку - греблею. Ось і царина де ми пасли овець. Сонце вже піднялося рожевим диском. А мухи й оводи не давали спокою сіромахам. Батько прив'язав до батога жмут сіна, змочив у дьоготь, що був у тикві-мазниці і розгоняв цих уїдливих комах. Минули П'ятихатки, що на краю села. Попереду Преображенка - Мандриківкою її тоді звали жителі.

Проїхали окраїною села. Направо - вулиця, наліво велике озеро «Кисле». Виїхали на високу горку. І перед нами відкрився безмежний степ. Бички налягли на снізки ярма і, сопучи ніздрями, мов сонні, тягли нашу каруцу. Ми між собою жваво розмовляли, відвідували де ж наша земля - кормилиця. Батько мовчки раз-по-раз курив. А при нашій суперечці промовив.

 - Он бачите, - попереду видніється село - це Прядивка, ось там і наші наділи. Ми звернули з центрального битого шляху на вузеньку доріжку. Квартали - це межі між селянськими наділами. Їхали лабіринтом цих доріжок. Навкруги хліба та різнотрав'я різних бур'янів. Пахло землею, степами пшениці, жита, розпарених спекою. Вслухалися в спів птахів. Все це для нас було нове, чаруюче. А чого варта була пісня жайворонка. Зрідка вже стояли копни скошених хлібів. Після довгого мовчання знов обізвався батько: «Он бачите попереду стоять три кургани - могили? От за ними і наш наділ.» Я поспішив запитати: «Хто ж у степу насипав ці могили і для чого?»

- Та хто його знає - невпевнено промовив батько. Одні говорять, що це козацькі могили, інші запевняють, що тут були половці, скіфи, татари, монголи. Захоплювали наші родючі землі, та й загинули на чужій землі. Наліво виднілося кілька хуторів селян-степовиків. Бражника, Лутая, Сологуба, Бабенка. Їх хутори обросли чагарниками терну, вишень, бузини, берестків. На весь степ чувся гавкіт собак - охоронців жителів від лисиць, вовків та недобрих людей, що хотіли поживитися чужим добром. Ось і приїхали. Ми, поспішаючи, зіскочили на землю. «Зараз переїмо, - про мовив батько, - поп'ємо води і до роботи, доки не так пересохла земля. Ось і наше просо, але проса ми майже не побачили за густими бур'янами. За сніданком батько продовжив розповідь про ці три могили, він говорив, що раніше вони були значно вищими, а тепер їх розорали, хоча це нині історичні пам'ятки. Дальше батько розповів як і який бур'ян правильно знищувати. Один вирвати з корінням, а інший можна і саме стебло. От час і до роботи. До самого обіду, ми лазили на колінах і рвали ту кляту берізку, а з осотом та пирієм немогли справитися толком. Мучила нас літня спека. Вода в бочонку нагрілася хоча і накрита стояла.  В меншої сестри Олі розболілася голова, та ми батькові не жалілися. Батько доносив пшеницю, почав в'язати снопи. Йому допомогла старша сестра, а ми носили снопи в полукіпки. Трохи перепочили. Проса неочищеного від бур'янів було більше половини. Час обіду. Батько висипав привезений борщ із дому з глечика в миску. Ми бігом справилися з ним, на друге - пшона каша помащена пахучою конопляною олією. Запили теплою водою. Перепочиваючи після обіду, батько продовжив розмову про степ: що він живий, в нього є вороги, це бур'яни, та різні шкідники як гризуни та комахи. Ми люди повинні степу допомагати. Добрий хлібороб має високі врожаї завдяки тому, що вчасно у грунт вносить перегній, а це ситний харч для землі.

Батько трохи дав води бичкам і вкосив на межі свіжого пирію. Ми продовжували любуватися степом. Коли сонце в зеніті - маленьке не зіглянути, а пече ніби жарина торкнулася до обличчя. Повітря чисте, сухе аж мерегтить. Це нагріте повітря підіймається вверх, а холодніше опускається вниз. Подув легенький вітерець - загойдалися хліба ніби світло - зелені хвилі на морі. То тут то там закружляє вихор, підіймаючи до гори різне сміття. Це - ознаки переміни погоди. Треба вміти читати степові прикмети. Погода для хлібороба - це дуже важливо. На блакитному небі з'явилися перисті хмари. Треба поспішати звезти хліба в стіжки. Ось з-під останнього снопа вростіч шмигнули полівки. Опухою кидаються на здобич птахи і миттю злітають зі здобиччю в пазурах. Інколи, зрідка високо над безмежним рівнем степу гордо пролітають орли-степняки. Часто парять в повітрі. Інколи переслідують лелек, які теж часто появляються в степу за здобиччю: мишами, ящірками та крупними комахами. Коли спека трохи спаде, сонце почне опускатися до горизонту, степ оживає. Наймиліше слухати глухий переклик перепелів: хо-в-ав, хо-в-ав. Вони вдень і вночі безустанку перекликаються між собою і своєю піснею заколихують степ.

І все живе іде на спочинок. Влітку степ по-своєму чудовий краєвид. З ним лише треба вміти спілкуватися - розпізнати його чарівність. Вона знімає в людини втому, надихає до праві. Красу і велич степу може від всієї душі, зрозуміти селянин-хлібороб. І ми малі вже добре зрозуміли, цей подих степу, хоча ще й не хлібороби. Значну допомогу нам оказали коментарі батька - корінного хлібороба. Трохи перепочили, втішилися батьковою розповіддю про степ, його історією і взялися до роботи. Та одначе з усім не вправишся. На цей раз лишилися ночувати. Батько приготував («рябка») - суміш пшона з локшиною. Зварена в казанку, підвішеному на війце воза. Яка ж смачна ця страва з запахом димку. В нагороду, за добру працю одержали ще й повареному яйцю. Запили чаєм, заварений гілочками вишні, що припас батько з дому, й степового дрібного полину без цукру. Сьорбаючи, батько промовив:

- хоч і гіркувате це зілля, зате є ліками від усіх хвороб. Обставили воза снопами, щоб не було протягів, розіслали сухого різнотрав'я й вклалися спати. Боліла спина, руки, в очах миготіли бур'яни. Ми дивилися крізь щілини дошок воза у степове небо. Та ніякої різниці в порівнянні з нашим «долишнім» небом не помітив. Той же самий «Чумацький шлях» і так же падали зірочка за зірочкою й вмить згорали в повітрі.

Воли, прив'язані до воза, виморені денною спекою, сопучи, полягали відпочивати, неквапливо ремигаючи. До нас наблизилися кілька пар перепелів і ми під їх переклик хо-в-ав, швидко поснули.

- Серед ночі не відходьте, тримати за воза, бо можете в темряві заблукати у відкритому степу, де відсутні орієнтири. Можете блукати до світанку. Це теж була для нас добра наука. Повільно засипав і степ і ми. Спершу свірчки-цикади голосно, ніби на скрипці, вигравали потім все повільно стихало. Тільки, десь далеко, далеко, було чути дер-дер-дер - це деркач, десь на луках прогулювався. Ніч літня в степу холодна. Швидко світало. Вгорі майже над нами почулася мелодійна, ритмічна пісня жайворонка. Почався другий день життя в степу. Ось з-за горизонту повільно випливає жовто-рожевий круг сонця. Пробудилися і ховрашки. Вони мов сірі, не рухомі стовпчики якось монотонно посвистували, переривчасто сюрчали. Повставали вже й воли. Поклавши, закручені в бублик хвости на спину. Батько промовив, що надвечір піде дощ. «Про це сповістили воли своїми хвостами». З казанка, що висів на кінці війя, розносилась запашна пара кулішу з таранею, що батьо вже встиг приготувати нам на сніданок. Він порався коло волів і попередив нас, що сьогодні треба впоратися з роботою. Мені зносити пшеничку, пов'язати в снопи і скласти в полукіпки. Мати дома хвора, та ще й за нами турбується. Так ми зарання впоралися з прополкою проса. Старша сестра Настя (10 років) піщла допомагати батькові в'язати решту снопів, а ми вже складали полукіпки, по 30 снопів в кожен. Попили настою степного різнотрав'я й пожували по кусочку засохлого хліба. Позлазили на воза. Батько вже запріг волів. «Поїхали!» Худоба поспіхом рушила. Каруца заскрипіла. Їхали швидко, бо воли відпочили і скучили за холодною водою. Вечоріло. Мама радісно нас зустріла. Поївши гарячої молочної затірки, вклалися спати. Крізь сон чули, як батько нас хвалив. «Вклалися з роботою вчасно. Треба вчасно й перевезти, і заскердувати хліб, потім обмолотити». Ми вже спали. От така пригода.

Одного разу ми з батьком їхали через Журавку. Греблю розвезло. Тільки скочили воли в багнюку, і миттю вискочили на протилежний бік Журавки з передком воза і ящиком, за який ми міцно трималися, мабуть злякалися. Тут підоспіли ще люди. Вони допомогли витягнути задок воза і скласти його.

- В селянина-трудівника ще й не таке трапляється, - зауважив батько. Хоча ми були задоволені роботою своїх бичків, та життя підказувало, що необхідно їх замінити на конячку. Менше кормів потрібно, та й часу економія.

Для селянина це дуже важливо. Правда воли менш вибагливі до кормів, та й гній - це цінне органічне добриво, без якого доброго врожаю не жди. Так ми продали воли і купили кобилу - Булану. Так підсказало життя, незабаром в неї появилося й лоша, якого назвали Пулькою. Воно було маленьке, рухливе, тому і назву йому дали таку. Ми так хз нею здружилися, що вона була більш біля нас, ніж коло матері - кобили. Лоша швидко росло, ніби відчувало наші бажання. Хліборобські наші справи пішли на краще. За кошти, що лишилися від волів купили нового воза та й інший інвентар. Дещо з одягу. Батько добре розфарбував воза в різні кольори, щоб не кепкували сусіди. Та в сім'ї знов горе. Старша сестра захворіла на цингу. Ой як страшно було дивитися на її опухлі очі, закровавлені ясна. Зуби хиталися, а коли хвороба пройшла весною, то два зуби так і лишилися тирчати з рота. Школу довелося залишити їй. Кобилу продали, а до Пульки купили пару - Воронуху. Та вона була якоюсь незграбною, з великими вухами, та й ногами не так ступала. Ми її трохи недолюблювали, але й не зобежали. Докупили ще й пару овечат, розрахувалися з боргами. Воронуха оказалася досить слабкою, тому й використовували деякий час саму Пульку. Вона була така роботяща - умниця. Коли батько лишався в степу працювати, а я сам їхав додому, лиш сяду на воза, візьму віжки в руки, а вона сама рушила, мандруючи вузькими кварталами - межами на центральну дорогу.

Батога не показуй, вона розуміла мої накази. Ану Пулька, швидше давай, і вона підтюбцем побігла. А ще долонею похлопаю по крупу, вона насторожить вуха, і прискорить в ходу. Навіть в темряві серед широкого степу знаходила наш надл. Воронуха підкріпилась, почала підпрягатись до Пульки. Одначе Пулька її заломлювала. Та в парі їм було веселіше тягти воза чи плуга. Мені пішов дев'ятий рік. Ніби минули вже всі хвороби, негаразди. Пора й до школи йти. За вечерею батько розповів нам свої плани на майбутнє. Перш за все треба з-за години обмолотитися, підрахувати врожай. Продамо частину заготовленого сіна й Воронуху треба збувати. Нічого її цілу зиму годувати. Так і зробив, продали, хоча й з трудом. Частину коштів витратили, щоб спорядити мене до школи. Адже чоловікам більш потрібне навчання чим жінкам. Щоб уміло вести господарство, хліборобу необхідно знання, наука старших і практика. Життя саме научть, як господарювати. Літо вдалося сухим та спекотним. Розпочали вдало молотьбу. Розстелемо розв'язані снопина току, запряжемо Пульку в воза, за ним величезний коток, а за ним хвіртку, щоб краще перетиралася солома. Сідаю я на воза, поряд кладу підсаку для підбирання навозу (слив ми говорили), щоб вони не потрапили в хліб. І так по кругу поїхали, то шагом, то швидше. Аж голова закружилася. Поїжджу в одному напрямку, потім в протилежному. Кілька разів перекидали настил дерев'яними вилами - перекидачкою, вона не так псує тік. Батько часто провіряв чи всі колоски вимолочено. Протягом дня робили три настили. Граблями витрушували солому. А зерно з половою згортали у волох. По закінченню молотьби очищали зерно від полови. Спершу проти вітру дерев'яною лопатою піднімали догори, полова відлітала.

Повторяли так декілька разів. Зерно ставало чистішим. Потім на тринозі підвішували велике решето, зерно випадало. А не вимолочені колоски (мухінка) лишалися на решеті. Та одначе зерно не було досить чистим. Волосся на голові і все тіло були в полові, а в очах і носі повно пилюки. Виморившись за довгий спекотний день, не вмившись лягали спати, хто де. Батько на току на соломі стеріг збіжжя. Звечора ще треба зволожити водою тік, щоб не так руйнувався. Так за три, чотири дні закінчували молотьбу. Жито молотили ціпами. Потрібна ціла житня солома - околот для ремонту покрівлі. Зерно у воросі підсохло і пахло хлібом. Та наступає найрадісніший час хлібороба - підрахунок врожаю. Ми всі носили зерно в засіки, а батько щось рахував і на засіках ставив рік і якісь хрестики. По закінченні батько тяжко зітхає, тихо промовив.

- А я думав цього року буде кращий врожай. Погода була ніби хороша, та земля без добрива біднішає. Агротехніка землероба тоді була примітивна і сорти маловрожайні. Бур'яни - це нещастя для хлібороба, та й різні шкідники завдають чималих збитків. От і виходило, що не завжди в господаря вистачало зерна до нового врожаю. А то й на посів не вистачало. Доводилося позичати в заможних господарів. Та це не  вигідно, бо віддавати приходилося у півтора, два рази більше. А не посієш, то й збирати нічого буде. Хлібороби - практики «ухитрялися» збирати кращі врожаї. Вони мали добру тяглову силу і кращі знаряддя для обробітку землі. Та більшість селян лише зводили кінці з кінцями. Запроваджували й перелогову систему сівби - трипільну. Пізніше й пари запроваджували. У кого наділи були великі, то він залишав частку поля незасієним - переліг. Весна, літо і осінь були дуже тяжкими для селян. А скільки хвороб спіткало їх. Частина сімей голодувала.

З року в рік вони не могли вибитися в середняки. Хлібороби впадали у відчай. Віддавали частину наділу багатим, і сами ставали рабами в них. Жити треба і дітей вивести в люди. Основні турботи селянина.

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 190 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист