Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

Про життя i працю селян-кріпаків досить широко описали в своїх творах українські письменники Т. Г. Шевченко, І. Нечуй-Левицький, П. Мирний, М. Вовчок та інші. Моє покоління вивчало їx твори, та й старожили, які зазнали панщину розповідали своїм внукам, дітям: Геленко Марія прожила 109 років, Пасічна Єлизавета Лаврінівна 104 роки, Варяниця Євдокія 101 рік. Я з ними часто спілкувався. Та це вже наша історія.

 

А про життя, працю селян-одноосібників, я білыш детально описав на прикладі своїх батьків і сусідів. На сьогодні їx дуже мало лишилося в живих. Багато життів забрав голод 1921 р., 1932 - 1933 pp., 1946 р., а також Велика Вітчизняна війна. Я трохи зупинюся на хліборобських негараздах в період колективізації, до початку війни. Цей період мало висвітлений в художній і публіцистичній літературі.

Деякі автори публікацій пишуть ті, що не пережили його, або пишуть, фальсифікуючи ці події, особливо це стосується до показу художніх i документальних фільмів.

          

Організували i в Бабайківці в 1930 році СОЗ (спільна обробка землі) під назвою «5 за 4 роки». Назва пов'язана з запровадженням планів-пятирічок» Усуспільнили землю, тяглову силу та інвентар. Саме слово степ наводило на селян жах. Бо пахотна земля знаходилась за 18 км аж під Прядивкою. Щоб добратися на роботу витрачалося до 3-4 годин. Потрібно виїжджати рано, бо

їхали підводами-кіньми або волами, чи коровами. Автотранспорт з'явився значно пізіше. Перша полуторка появилась в 1937 році. Шофером був Федот Онисимович Xopoльський, а потім Сапай Микола Григорович.

       

Перший трактор «Фордзон» був у заможного селянина Федоренка Матвія й Литвина Макари (один на двох) у 1928 poці. У колгоспі значно пізніше - «Інтернаціонал» - малопотужний без освітлення. Коли доводилося орати вночі, то бригадар давав наряд чоловіку, який з фонарем «Літуча миша» біг попереду борозди, освітлюючи шлях. Коли негода, то не була просто каторжна робота. Так розповів мені сусід Вовк Омелько Я.

Люди виїджали на роботу в степ на тиждень, а то й на місяць. Ночували в катрагах, в землянках на соломі, де кишіли воші блохи, миші й інша гадость. Для механізаторів були передвижці будки, які опалювалися пічками-буржуйками. В нашому районі були два випадки, коли в таких будках погоріли люди,

         

Були МТС - машино-тракторні станції, та одначе техніки не вистачало. Обслуговували колгоспи по черзі. Коли в когось дома лишалися малі люди або хвopi, то мaтepi вночі добиралися пішки додому, щоб спекти хліба чи помити дітей, а на сході сонця мусили бути в рядках, на прополці кукурудзи чи соняшників. Рано, росяно, бур'яни, пирій, мишій, осот, як щітка. Це була непосильна робота для жінок і молодих дівчат 12-16 років, з самкою. А кожному була норма. Виконав - записують трудодень, не виконав, можуть i зовсім не зарахувати роботу. На другий день бур'яни вже зеленіли.

Та що можна вдіяти з такою технікою. Врожаї були мізерні. Збирали зернові косарками-лобогрійками, а то й косами.

             

Комбайни «СК» появилися пізніше, десь перед війною. В'язали снопи, складали в полукіпки, а потім звозили в скирди-стіжки. Тут обладнували тік i обмолочували зернові. Кукурудзу й соняшник ламали вручну. Возами звозили на тік, або аж у село в бригаду, де качани обчищали, а соняшники вибивали палицями вручну. Багато врожаю втрачалося. Харчі привозили з дому, передачі, якщо було що передавати. Був такий випадок. Моєму сусіду, Єрмолаєву Митрофану, хвора сестра передала самий брус сапи гострити. Так посміявся з нього їздовий. Залаявшись, жбурнув той брусок в бур'ян. «Meні їсти хочеться. А вона мені брус...» Пішов мало не заплакав. Правда в котлах варили різну баланду. Хліб їли свій, у кого був. Та й баланди було обмаль. Коли зрідка варили галушки це була радість. М'яса не було, бо ферми лише почали створюватись. Macтили більше олією. Діти 10-12 років носили воду, складали снопи в полукіпки. Одного разу влітку, я пішов на роботу, мені було 12 років. Бригадир дав наряд - скидати з косарки-лобогрійки. Тацуля Яків Давидович зaпpiг виїзні коні в косарку, поїхали в урочище «барабан» жито косити. Приїхали, а там горошок повалив жито до землі. Яків відчепив крила-мотовилo від косілки. Заїхали в загінку. На гopбi (грунт пісок) маса була рідша й суха. Об'їхали загінку кілька разів. А тут у балці горошок ще й цвів. Їздовий батогом по конях. Зелена маса так повалила, що мої трійчата заплутались в буряні. Мене зіпхнуло з сидіння, коні зупинились. Яків стоїть сміється: "А ти думав так легко хліб заробляти». А я стою замало не плачу. Підійшов -Сологуб Петро Ол. - бригадир, дав мені другий наряд - збирати скошене в кучі щоб в'язати у снопи. Працювали босоніж. Одного разу я проколов вилами ногу.

         

Більшу частину зерна вивозили державі. На трудодні видавали мало, по 200-300 грам. Грошей теж - 15-40 копійок. Якщо в сім'ї було 3-4 чоловіки працездатних то й одержували бшьше, а коли багато малих дітей та є хвоpi, тоді в домі біда.

Уже перед війною колгоспи трохи зміцніли. Техніка була потужніша та й більше, але теж її не вистачало. Були агрономи-спеціалісти. Люди звиклися до колективної праці. Навчилися добросовісно працювати та й матеріально краще були забезпечені. Культурно відзначали piзнi обряди: справляли весілля, ходили в кіно. В брнгадних клубах ставили цікаві кінофільми. В механізаторів появилися мотоцикли. Та ось війна.

Чоловіків мобілізували на фронт. Техніку й тварин евакуюють в Казахстан, за Волгу. Фронт наближався. Німці окупували Бабайківку. Що лишилося з худоби i техніки забрали. Багато молоді угнали на каторгу в Німеччину. Окупанти примусили нагаями збирати хліб для німецької армії. Люди ледь-ледь зводили кінці. Земля, як була для селян кормилицею, так i лишилася. Її треба берегти i доглядати. Втратиш землю - поганяй до ями. Та селянн все пережили - вижили. Pівно два роки село було окуповане фашистами. Утікаючи, окупанти до тла спалили село. У кінці вересня 1943 року наші війська звільнили село від окупантів. Наші війська форсували Дніпро. Люди дихнули на вільні груди, вилізли з землянок-сховищ. 3 радістю i великим ентузіазмом приступили до відбудови спаленого села i народного господарства. Треба самим жити i фронту допомагати, адже там воюють з жорстоким ворогом їх чоловіки, сини, брати. А в неволі - молоді хлопці й дівчата. День i ніч трудилися.

        

Прийшла Перемога. Це ще більш обрадувало селян-хліборобів. Почали повертатись з фронту чоловіки, з неволі молодь - хто залишився в живих.

За piк-два село відбудували. Люди запрацювали в колгоспах. Колгоспи з року в piк міцніли. Можна сказати, що люди взялися до роботи з новими силами, з новими знаннями i вміннями господарювати. Земля віддячувала селянам за їх працю. Появилася нова потужна техніка: трактори, комбайни, сільськогосподарський інвентар. Виросли ферми. Продуктивність їх збільшилася. Появилися передовики-виробники сільськогосподарської продукції. Майже вся праця стала механізована. Селянин-хлібороб з гордістю почував себе господарем землі. Степ змінився. Під словом «степ» я розумію сотні, тисячі паxoтнoї землі, де доспівають пшениця, жито, ячмінь, технічні й кормові культури. Зникли межі-квартали між наділами - виросли окультурені посадки. Обладнали мехтоки, заасфальтували площадки під зерно, побудували зерносховища. Зникла проблема з водою. Багато зникло комах-шкідників, гризунів i птaxiв. Поля зрошуються поливними установками. Степ зажив новим життям. В механізатора-хлібороба тепер нова романтика - свідоме, добросовісне ставлення до техніки, хліборобської професії.

           

Селянам видали сертификата на земельні паї. Та селяни вирішили працювати колективно. Свої земельні паї довірили товариству «Україна», яке очолив бувший голова колгоспу, а тепер директор товариства - Байрак Іван Лукич, Товариство «Україна» одне з перших в районі. Люди живуть в достатку. В господарстві є власні автомобілі, мотоцикли. А в домівках газ, телевізори, холодильники. Пенсіонери отримують грішми чи натурою оплату за земельні паї. Тепер тільки виїдеш під гору за Преображенку, по сходу сонця, а над полями товариства «Україна» виграють веселки від штучного дощу. В повітрі пахне вологою землею, медовим ароматом соняшників, люцерни, клеверу. Чуєш запах дозріваючих xлібів. Диво-рослини повернули cвoї золотисті квіти-сонечка до Сонця-матері. Сонце дає тепло i світло для всього живого, а земля життєдайну вологу. То поклонімось Землі i Сонцю, а хліборобу-трудівнику двічі поклонімося!

  

с.Бабайківка, 2007р. М.С. Нездійминога - старожил села, батьки з діда-прадіда хлібороби.

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 295 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист