Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

Мені соромно за державу.

Усім чесним людям боляче і соромно за долю своєї Батьківщини. А вчителеві подвійно: за себе і за своїx вихованців. Ми були ніби глухі й сліпі патріоти, просто-таки фанатики. Особливо ті, що народилися і жили за часів радянської влади.

              

Мені майже кожного дня доводиться зустрічатися зі своїми випускниками школи. Вони вже стали дорослими людьми. У них сформувалися свої погляди на життя, свої ідеї. I всі задають мені одне і те ж запитання:

-  як нам застосувати в житті, в сучасних умовах ті патріотичні ваші переконання про відданість  КПРС, уряду, Батьківщині?;

-   чи  змінилися  ваші переконання?;

-   чи не соромно вам за спустошення наших душ?

                     

Та не образа звучала в цих запитаннях, а душевна людська стурбованість про сучасне і майбутнє їх життя, про долю пограбованого тоталітарним режимом свого народу. Тут, мабуть, зіграла свою роль людська доброта вчителів, знання, які вони отримали в школі і знайшли своє місце в житті. Не замислюючись, я впевнено вступав у розмову з ними.

         

Так, я відчуваю за собою велику провину перед вами, але це не моя власна провина, а вина того тоталітарного режиму нашої держави, коли за найменші власні помилки каралися жорстокими репресіями. Ми в більшості були маленькими виконавцями антинародних замислів цього режиму. Тепер ви дорослі, осудіть несправедливість і вибирайте вірний шлях в житті в сучасних умовах. Самостійно готуйтеся жити не за наказом, в новій, суверенній, демократичній державі - Україні. Яким складеться в ній наше життя, чи запанує справжня демократія, покаже час.

               

А прожитим життям я задоволений. Воно завжди проходило в турботах праці, в пошуках нового, що могло б принести добро людям. Матеріальним потребам я ніколи не надавав особливого значення. Мабуть, це результат пережитого мною. I тут загуло в голов1, ніби в вулику, все пішло o6epтом. Голод 1921 року. Розповідала мама, як на Великдень пішла на Полтавщину проміняти дорогу їй парку (кофта і спідниця) на будь-що, аби врятувати дітей від голодної смерті. Виміняла й дві варених крашанки: Заховала за пазуху, бо часто міняльників перестрівали і грабували. Ледве живою добралася додому. Переступаючи поріг хати подала дітям крашанки. Та радість перейшла в розпач - крашанки протухли.

Потім сильний тиф. Батьків постригли і госпіталізували. В школі, прямо на підлозі, в соломі видужували. До нас малих приблудилося ще двоє сиріт, доросліших за нас. Вони стали нашими нянями.

              

Далі колективізація. Розпрощалися з конячкою та інвентарем. Голодомор 1933 року. Мені довелося в літні канікули 13-ти річним в чужому селі пасти корів за миску баланди і маторженик, аби вижити.

У 15 років скидав з косарки снопи, трійчатами проколов ногу, бо був босий. А тут війна. Окупація Фашистські концтабори і знову голод 1947 року. Майже всю зарплату витрачали на купівлю, відра прілої кукурудзи і баланду. Навчався в інституті при карточній системі. Якось у поспіхах забув хлібну карточку в кіоску, й продавщиця не повернула. Щоб дожити до кінця м1сяця, купували  хліб на базарі!: 800-грамова чорна хлібина коштувала 120 карбованців, варений качан кукурудзи - б крб. Були дні,  коли  пайком ставали 100 грамів хліба, 10 штук тюльки і склянку чаю. Ось так жили, навчалися і працювали.

Пам'ятаю відбудовчий період,  бурхливий розвиток індустрії і занепад сільського господарства.

               

Урочисті традиційні свята з палкими закликами: «Догнать и перегнать Америку!»,  «Праця на  благо народу!», «Утвердимо наш, радянський спосіб життя!».  Святкові колони йдуть із піснею «Широка страна моя родная», чути вигуки «Хай живе Сталін і хай живе Політбюро ЦК КПРС».

Переді мною спливла вся історія нашої  Батьківщини. Пригадались вступні бесіди перед кожним  уроком, виховні години комсомольське політнавчання. Всі вони були такими переконливими, патріотичними. І ось маємо.

               

Доводиться за все розплачуватися, просити вибачення у вихованців за нанесені їм духовні збитки.  А що ж уряд? Уряд діяв «тихою сапою». Та, одначе, народ все врозумів.  Правду кажуть, що немає  таких граблів, щоб гребли від себе. А в державних апаратників і керівних комуністів вони досить великі і міцні. Керівники нічим не гребу вали.,  Я не згадуватиму про їх дачі та інші привілеї. Та ось, прочитав в «Известиях» за 19 жовтня статтю «Там груды золота лежат». Як це мене збентежило. Ось ці «добродії» все продавали за кордон і робили величезні вклади в зарубіжні банки. Від чого ж наповняться полиці в наших магазинах? За їх прикладом діяла i тіньова економіка, спекулянти, різні маклери все прибрали до своїх рук. У країні настало, фактично, безвладдя. Чи думали вони про свою державу, народ? Ні. Тому повинні стати перед народним судом і одержати по заслузі.

               

Трудящі свої власні карбованці, десятки вкладали в ощадкаси не для вигоди за проценти, а щоб кошти йшли на користь держави, всього народу. А ось «правителі» під таємними кодами награбовані кошти вкладали в банки капіталістам, від чого вони ставали ще багатшими. Куди вже нам їх доганяти.

М. НЕЗДІЙМИНОГА.

с. Бабайківка, 1994 р.

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 39 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист