Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

У ДІЇ "БУКСИРНІ" БРИГАДИ

Село Бабайківка знаходиться в мальовничому куточку Приорілля. На заході протікає невеличка, зате чиста вода, з піщаними берегами Оріль. Весною вона заливає все навкруги. Між річкою й селом розкинулись луки.

Влітку навкруги далеко чути терпко-гіркуватий запах розпарених шелюгів. На луках панують тюльпани. Діти називають їх миколайчиками, зривають червоно-бурі квіти - "дзвіночки" й ласують ними, бо в них багато нектару. Бережно поводяться з ними, щоб у наступному році зацвіло не менше.

З півночі, скільки бачить око, тягнеться молодий сосновий бір. У будь-яку пору року він приваблює своєю красою, приємним запахом смолистої хвої. Особливо людно тут у грибну пору. Водяться липкі маслята, різного роду рядовики, сироїжки, опеньки, лисички, рижики й масивні грузді. В низьких місцях, де густо поросли осики, з трави визирають коричневі підосиновики. Не обходиться й без отруйних грибів. Це яскраво-червоні мухомори, бліда поганка - на диво великі й гарні гриби. І густо-густо заселили облюбовані місця.

Частими гостями, а подекуди й господарями тут бувають вепри й лосі, лисиці, зайці, навіть вовки. Може, скоро поселяться й білки. Живуть і гніздяться найрізноманітніші птахи.

А колись же тут були безкраї піски. ЇХ називають кучугурами. Розгуляється влітку вітер, і вони оживали, перекочували з місця на місце, засипаючи луки та ділянки орної землі. Чого тільки в тих пісках не знаходила дітвора.

Людина приборкала кучугури. У 1954 році жителі села похоронили піски. Очолив цю роботу лісовник Л. К. Розсоха. І ось уже виріс сосновий бір.

З півдня простяглися великі й малі озера: Пісоцьке, Мачулине, Колодяжне, Журавка, береги яких поросли очеретом, рогозом, лепехом, різними осоками. Водиться тут різноманітна риба.

Зі сходу село відмежоване протічною Журавкою й озером Кущишиним. Місток через Журавку веде на Царину, яку недавно перетнув канал Дніпро - Донбас, до сусідньої Преображенки, а далі - крутий підйом і степ. Скільки оком кинь - рівний-рівний степ. Тепер він опоясаний лісосмугами, а до колективізації тут лише зрідка бовваніли окремі оазиси - хутори: Бражника, Лутая, Сологуба, Бабабенка...Було їх не більше десятка. Навколо двору господаря була садиба з садком. Це в основному були багатодітні сім"ї, що мали одну, а зрідка дві конячини, корову, овець і птицю. Мали, звичайно, й собаку. Без нього тут було страшно жити.

Землі тут досить родючі, чорноземи, але сильно забур'янені вівсюгом, кукіллю, пирієм, перекотиполем... Решта земель - наділи селян згідно з нормою на той час. Орієнтувалися люди по хуторах і могилах бабайківців, які тут поховані. Добиратися до наділу доводилося за вісімнадцять кілометрів і далі. Часто залишалися ночувати прямо на возі чи біля нього.

У 1929 році почалася масова колективізація. Вся земля перейшла в користування созу, артілі, колгоспу. В селі тоді було більше тисячі одноосібних господарств, дві школи, сільська Рада, ремісниче училище (пізніше зоотехнікум), гарна церква. Господарства буди з різним достатком: багаті, середняки, а більшість бідняків. Хуторяни зі степу поступово переселялись у село. Першими в колгосп пішли бідні багатодітні сім'ї, надіючись на краще життя. За ними - середняки. Багатші господарі збували худобу, коней, приховували хліб. Жалко було позбутися майна, нажитого своїм горбом.

Багато заможних вважали за куркулів. Почалося розкуркулювання та висилання кращих хліборобів на "соловки".

Оплата праці в колгоспі була примітивна - трудоднями. Й роботящі й ліниві за відпрацьований день одержували трудодень. Заможніші сім'ї поступово біднішали, а бідні так і не стали багатшими. Звісно, якщо в сім'ї більше працездатних більше трудоднів, а там, де багато дітей, заробіток був мізерним, його не вистачало, щоб прогодувати сім'ю.

Працювали від зорі до зорі, дружно їздили на стоп підводами, а часто ходили й пішки. Жили там, бувало, місцями. У куренях розвилася сила-силенна вошей, бліх, мишей і пацюків.

Та найважче було мамам, у котрих біли малі діти, бо їм через день-два доводилось після роботи вночі добиратися додому, щоб попорати дітей, наварити їсти, а з світанком знову йти на степ. А запізнишся - не здобрувати.

Харчувалися всі з одного котла. Майже завжди - баланда, іноді - кандьор, зрідка - шматочок махуки.

Про механізацію не було й гадки. все робили вручну, тільки орали коровами. Коней було мало і ті були слабкі. Їх нічим було годувати, вони до того схудли, що не могли вставати. Їх підвішували на мотузках.

Було, правда, кілька малопотужних тракторів ордзон", "Інтернаціонал". Працювали вони тільки вдень, бо не мали освітлення. Часто виходили з ладу. Коли ж потрібно було орати вночі, то бригадир виділяв освітлювача, котрий ішов попереду і фонариком освітлював механізатору борозну. Часто були жертви, травматизм, але з цим ніхто не рахувався.

Про добротний одяг, взуття лише мріяли. Заробітки в колгоспі були мізерні. На трудодень одержували 18 - 30 копійок і то в кінці року. Зате податки були непосильними. А ще й на позику примушували підписуватися. Для цього створювалися так звані "буксирні" бригади, які для кожного визначали суму позики і примушували на неї підписатися. А ще й дітей треба нагодувати, одягти, купити підручники. У книжках діти читали, що наша країна найбагатша в світі, діти в ній живуть весело, в достатку, не те, що, скажімо, десь у Японії чи Америці.

З хуторів у село переселився й багатодітний Василь Бражник з дружиною Химкою, яка весь час хворіла, а ліків не було. Здавалося, що кашель її ніколи не покидав, не могла навіть дітей попорати, а їх у неї було четверо: Михайло, Семен, Петро і Галі, - одне другого менше. Сам господар на зріст був малий, але кремезний, енергійний, компанійський, знав напам'ять усього "Кобзаря". У його господарстві була конячина та четверо овечок. Хата давно була кимсь залишена, сира, холодна, темна. Тут він і поселився. Хвороби змінювалися одна на одну, бідність біла такою, що неможливо описати. Одному таку сім'ю не прогодувати, а ще й треба й з державою розрахуватися.

Не має посіяного матеріалу.

Знову створюють "буксирні" бригади по "заготівлі" посіяного матеріалу. Були вони "активними", під мітлу забирали в людей не тільки зерно, а й просо, квасолю, крупу... Нічим не гербували, особливо місцеві активісти. Люди сперечалися, нікому не хотілося вмирати із голоду.

Пройшов 33 - й рік, а разом із ним - страшний голод. Люди помирали як мухи. Першими вмирали багатодітні сім'ї. Бражників люди поважали за веселий характер, лагідну вдачу. Зла вони нікому не чинили., красти - "боже збав", гріх на душу брати - ні-ні. Коли біло чим - ділилися, а як не стало й крихти, той ділитися нічим.

Бражники вже поїли і овечок.. забули які вони й на смак. А в повітці лежала нікудишня шкапа, годувати її нічим і вона вже давно не вставала. І все ж вирішили з'їсти її, бо більше нічого, а смерть вже на порозі. Та без хліба нічого не вдієш. Хвороби сім'ї не полишали. Першою померла Галя... Семен і Михайло пішли в шелюги по козельки і кожен рятувався від голодної смерті як міг, а через кілька днів люди знайшли їх мертвими. Там, у піску, і поховали.

Таке горе спіткало майже кожну сім'ю.

У Василя Кузьмовича Єрмолаєва було десять членів сім'ї. Із них лишилися живими двоє старших. Останні пішли до міста працювати. Люди навіть не плакали за рідними, бо в голодних уже й жалю не було, були випадки й людоїдства (з гуманних міркувань не називаю прізвищ земляків - людоїдів). Голод вважали стихією. Якої нічим не можна було зупинити, ховати померлих не було ні сил, ні можливостей: скидали в одну яму по півсотні й більше трупів. Були такі, що ще й дихали, але тягли їх заодно, щоб завтра не вертатися, малих дітей забирати в патронат, який знаходився в хаті розкуркуленого Чалого (бо він мав вітряки). Тай тут нічим було годувати дітей і всі вони померли. Небагато односельців дожило до нового врожаю. Чимало хліборобів стали "водолазами", в болотах діставали молодий очерет, рогіз. Їли сирим, сушили й розтирали на "борошно", додаючи туди різних трав. В кору дерев товчені кочережки із початків кукурудзи й пекли коржики - макорженики - хліб голодомору.

У деякого збереглися килими, рушники, одяг, нічого не жаліли йшли на Полтавщину, Харківщину й міняли на крупу, квасолю, борошно, щоб врятуватися самим і врятувати найдорожче дітей. Та далеко не в кожного вистачало сил повернутися живим додому.

Однак і після цього жахливого голоду в колгоспах не залишилося хліба, забирали все під чисту. На трудодні видавали "сльози". Давали колгоспам все нові так звані "зустрічні" плани, продажу державі хліба. Колгосп ім.. Леніна, що в Березівці (Бабайківської с) ради вважався на той час одним із багатших, його головою був місцевий житель Сагайдачний Тимофій. Колгосп першим виконав план поставки хліба державі... Дають новий зустрічний план, додає й цей, хоч із трудом. Та на ньому не зупиняються. Голову викликають у райком, пояснюють обстановку, що район хлібоздачі не виконує, а це пахне великими неприємностями.

Пропонуючи Сагайдачному новий зустрічний план. Він мало не плачучи, доказує, що нічим розрахуватися із колгоспниками, а тим паче - сіяти: знову буде голод, бо люди більше не схочуть даремно працювати.

- Ти голова, - не почув у відповідь, - тобі й вирішувати колгоспні справи. А ми тут вирішуємо свої. - Та, що ж це таке? Держава ніби мішок без дна, якого ніколи не наповниш. Присутні засовалися за столом, порадили бути обережнішим у висловах, - відпустили до дому. Не міг заснути голова цієї ночі. А незабаром його забрали і засудили. Три роки відсидів Сагайдачний за те, що дбав для держави й для тих, хто сумлінно працював.

М. НЕЗДІЙМИНОГА, учитель-пенсіонер.


  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 1156 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист