Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

Історія вулиці Садова села Миролюбівка
«Пригорнуся до тебе, село»

869.jpg
Матеріал підготували:
Мороз Валентина Данилівна


Вчитель  історії  Миролюбівської  ЗОШ,
Ремісник Юлія Миколаївна
бібліотекар Миролюбівської сільської бібліотеки
Білан Юлія Вікторівна
завідуюча Миролюбівським сільським клубом

На основі даних матеріалів аматорською кіностудією «Родовід»  знятий  короткометражний документальний фільм про історію вулиці Садова

Пригорнуся до тебе, село…
Перший вранішній промінь ковзнув притихлою землею…
І прокинувся степ…
І заграв веселковими барвами…
І на різні голоси відгукнувся на життєдайне сонячне тепло…
І прокинулось село…
І тихо зраділи , посміхнулися люди цієї землі. І з подивом озирнулися навкруги, і замріяно стали вдивлятися у золотаво – серпанкову дорогу, що стрімко помчала за сріблястою хмаринкою…
Миролюбівко мила, моя сторона!
Батьківщина від прадіда – діда.
З сивої давнини бере початок історія нашого краю.
На схилі Балки Криничної(с.Андріївка) виявлено поховання доби бронзи (ІІ – І тисячоліття до нашої ери).  Миролюбівка ніби вінком вквітчана курганами, які залишились від кочовиків ХІV – ХV століття. Всього на території сільської ради їх налічується 16. Кургани – це пам'ять родоводу. Довгі віки берегли і ще довго берегтимуть вони свої таємниці.
Річці Терсі назву дали турки. В перекладі – «Та, що тече у зворотному напрямку».
Поміж лозами в’юниться Терса,
Попід ниви пірна і сади.
Вмився місяць, хмаринкою втерся,
І поменшало зразу води.
Як на роси позичить світанок,
І нап’ється трава лугова –
В літню спеку струмком вона стане,
Що верба в свої шати схова.
Коли ж хмар переповнені перса
Осокори зачнуть лоскотать,
Довго й жадібно питиме Терса,
Щоб із річечки річкою стать.
(О. Тараненко)

А розвиток населених пунктів Миролюбівської сільської ради тісно пов'язаний з родиною німців Кільманів.

Після розгрому Катериною ІІ Запорізької Січі ці землі були роздані панам та колоністам. Тоді і потрапили на територію с. Миролюбівка брати Яків, Іван та Федір. Одного з них, Івана Пилиповича, мали за обрусілого німця і навіть назвали його прізвищем село – Кільманське. Пан мав велику родину: шість синів та дві доньки.    Відділяючи своїх дітей,  Іван Пилипович  побудував чотири садиби: одну на території нинішнього села Миролюбівка, другу на хуторі Сичовка, третю на території теперішнього села Новочернігівське, четверту – на території нинішнього села Новий Посьолок( раніше хутір Невінчаний). Коли дочка вийшла заміж за пана Майяра, Іван Пилипович «відписав» молодятам землі, де згодом утворилось село Маярське (цією назвою до цих пір називають село Новочернігівське) Наймолодший син Кільманів навчався в університеті в Мюнхені. Старші брати його засуджували. Адже буваючи на канікулах, він не допомагав по господарству і навіть гадки не мав заводити своє власне. Натомість одного разу привіз із Німеччини саджанці, які потім насадили уздовж шляху аж до Циганівки.

- Що там ваші вівці, свині та корови? Незабаром від них і сліду не залишиться, а пам'ять про мене ще довго шумітиме кронами…- говорив молодий пан

Так і сталося. Правда, час не милував Кільманів. Іван Пилипович помер ще до революції 1917 року. У громадянську махновці посікли шаблями Майяра в яслах. Уже в кінці 20 років до Миролюбівської агрошколи приїздив той самий молодший Кільман, який ніби працював в міністерстві в Києві. Селяни бачили, як він ходив на могилу батька.

У 1918 році на вилучені землі у пана Кільмана переселяють сім’ї з густонаселених районів.

Таким чином  в 1921 році розпочалося заселення майбутньої Миролюбівки. Майже всі переселенці з полтавської землі.

Цілина була поділена на ділянки. Щоб урівняти всіх – ділянки роздавались за допомогою жеребкування. Трудовою нормою вважалася земельна ділянка, яку селянин мав змогу обробити силами власної родини, без використання наймитів. В малоземельних районах вона була меншою, в багатоземельних – більшою. В нашому селі вона становила 5 га на прибувшу людину (в т. ч. дитину)

Здавна городній клаптик був для українця тією рятівною соломинкою, яка давала можливість і в найскрутніші часи триматися на поверхні.

Розпочалося бурне будівництво хат. В залежності від природних умов, клімату, будівельних матеріалів, традицій на Україні споруджували житло найрізноманітніших типів. В Миролюбівці це були, в основному, довгі будинки  15 – 20  метрів. Вони поєднували в собі житло для людей, живності, реманенту. Так,  як людей приїхало багато на переселення, а матеріалу для будівництва  не було, то використовували  найдешевший місцевий матеріал – глину. Із гілок робився каркас стін, які  забивались   глиною.

В селі збереглась не одна така глинобитна хата, яка збудована в 20 роках минулого століття переселенцями.

Обов’язковим атрибутом кожної оселі була надвірна плита. А центром житла була піч, яка вважалася його душею. В Миролюбівці збереглась не одна піч і господині з задоволенням діляться своїми інструкціями в її використанні.

- Для того, щоб в печі спекти хліб, треба випалити велику корзину дров. Потім дивляться на черінь: якщо він вже  білий, то можна вигортати жар на перед печі і засувати спеціальною лопатою сковорідку з хлібом. Закриваємо піч і чекаємо поки по хаті підуть приємні запахи свіжоспеченого хліба.

Ви спитаєте: - А що ж таке черінь? Господиня з подивом і посмішкою скаже, що це – піднебіння печі ( як же можна такого не знати). Адже мешканці малих і великих поселень на українській землі були насамперед  хліборобами – людьми, що «робили» хліб і на золотавій ниві, і на млинному майданчику, і біля печі.

Де тепло, там і добро, і достаток, і злагода.

Господарювали наші селяни самостійно 6 років. У 1925році Пленум ЦК РКП(б) поставив вимогу «сприяти будівництву колгоспів».  Не минула ця участь і наших предків. Спочатку це були дрібні колгоспи (одна вулиця – один колгосп), а з 1932 – об’єднані колгоспи. Наталівський «Соз» та Андріївський «Бойовик» об׳єдналися в колгосп ім. К.Маркса. «Привілля», «Батрак», «Чонгарець» - в один колгосп «Чонгарець».

Першим головою колгоспу «Чонгарець» став Кулага Василь, але ненадовго. Другим головою був обраний Зуб Никифор Якович, який у молоді роки служив у лейб – гвардії графа Воронцова, яка виступала за революцію.

В житті колгоспів та суспільства наступає період політизації: не будучи членом КП(б) не можеш бути головою. І тому в 1937 році призначається новий голова колгоспу - партійний Назаренко Афанасій Григорович, який до цього в  голодні 30-і роки очолював комуну під назвою «Паризька комуна» Він залишався головою аж до війни, потім евакуював усю худобу до Ростова, здав усе і сам пішов до воєнкомату. З війни він так і не повернувся.

Чонгарська школа – 1938 рік – саме цим дітям випала тяжка доля стати дітьми війни.
Із спогадів Житченко Євдокії Кузьмівни (1926 р.н.) 
(Оригінальний стиль автора збережений)

Слухайте історію нашого села. Ми ж у ньому народилися, ми ж у ньому і виросли. Мені здавалося, що кращої вулиці, як наша, ні у кого нема, хоч їх у нас декілька на території,  а наша – найкраща.

Як милували око оті височенні буйні осокори. А які запашні буйні сади, а скільки пахощів, а скільки різнотрав׳я. А яка була чудова річка Терса, які верби були понад нею посаджені, які тихесенько купають свої зелені віти,  як писав Т.Г.Шевченко: «Правда, Рай?»

Дуже гарне життя було. А особливо дитинство. Хто не згадує дитинство, і здається, що в нього дитинство було найкраще. Бо це такий закон життя. І здається, що «як ми жили – говорять батьки – то було краще, а ви зараз не такі.»  Усі ви такі, усі хороші, і дитинство в усіх прекрасне.           Серед такої розкішної природи, серед такої краси жили наші батьки і ми з батьками . Батьки трудилися, дружили, батьки кохали…

І от настає війна! Який це страх. Що таке війна? Війна -  це смерть, війна  - це кров, війна – це сирітство, війна – це велике горе, а горе батьків завжди передається дітям. Ми зразу ніби подорослішали. Ми такі стали уважні, ми так стали прислухатись до всього. Хоч ми були ще зовсім невеликими, а намагались, щоб якось полегшити горе матерів, бо батьків усіх же усіх забрали на війну. Як було тяжко, як було страшно, особливо проводи батьків. Пам’ятаю , біля конюшні, яку будував (наш) батько Сорока Кузьма, їх брали на війну. І ми прийшли сюди з мамою виряджати свого батька (як ми тоді казали «папаша»). І він, прощаючись з нами, заплакав. І каже: «Пробачте, діти, солдати теж плачуть». І як вирядили ми його на війну – і по ці пори.

Як змінилось наше життя, як усе перевернулось, як затьмарилось: ніби за темну стіну зайшли люди, зайшли діти.

І от – відступ Радянських військ. Ми з таким болем у душі проводжали Радянські війська, які їхали по нашій рідній вулиці. Вони їхали і, очевидно, якийсь може банк везли, що кидали нам гроші: і п’ятірки , і десятки. Вони дивились на нас, дітей, і теж плакали. Очевидно згадували своїх дітей.

Проїхали наші. Відступили. Ми із страхом і із розпачем почали ждати непроханих гостей. І ось – летять: машини, мотоцикли. Перша частина ввійшла ніби так як культурно. Перші в’їхали німці. Почали ходити по хатах. До нас заходить в хату високий такий, красивий, білявий німецький офіцер. Причому, вітається  на російській мові. Говорить полуламо:

- Здрастуйте, мамаша  -  і зараз, перше - Єсть у вас яйка?

А мама:

- Єсть, єсть.

Виносять з горщечком ті ж яйця і викладають. Він забрав їх, поклав 5 карбованців

- До побачення.  – і пішов.

Це,  мабуть, вони показували свою культуру, щоб їх боялися: бо  чекали на них всі. А , потім, уже за німцями, пішли італьянці, мадяри. Німці по хатах, по конюшнях  не ходили і курей не били. А вже як зайшли італьянці та мадяри, то вже почався страх. У кожен двір заходять, курей ловлять, дивляться, де що – тягнуть усе. І ми вже знали -  як тільки мадяри чи італьянці,  а ми : Мадяри! Мадяри! – та – Ціпу, ціпу, ціпу! Навіть кури вже знали та біжать до сарайчика, летять  до конюшні. Ми все закриваємо, щоб менше впіймали. А вони з довгими такими жердинами походять по городу, понабивають, нав’яжуть і несуть до конюшні. І таке з неї зробили, з тієї конюшні. Потім розводять костри. Вони їх, курей, майже не щипали, бо були голодні. Це німці йшли ситі, нагодовані, а ті йшли голодні. На костру присмалять трішки і їдять.

Роки окупації – це страх! Прийшов вересень. А нам не віриться, що це не буде школи. Ми пішли до школи з дівчатами – а там великий замок і нам кажуть, що занять не буде, будете ходити на роботу. І от, почали нас на роботу запрошувати, заставляти. Ми невеликі зовсім.  Серед нас був старий  дід Свидунов, який пройшов імперіалістичну і трохи знав німецьку (бо був у полоні). Він був токовим. Далеко у балці був тік. Ми працювали вночі, поки зійде вранішня зірка. Працювали на соняшнику. А малі ж, не дістаємо ручки крутити, то стаємо з Шурою Кумченко на дерев’яні ящики поставлені вгору дном і так крутимо. Так і проходило наше життя – нецікаво.

Поле орали коровами. Дід Свидунов був над нами старшим. Корів запрягали у ярма. Треба три погоничі. Беруть два підлітка і одного дорослого. І от ми оремо поле до Березнюватки. А серед степу , в той рік, така маса дрохв була. Та такі великі, що злетіти не можуть! А корови – не коні. Їх потрібно в обід ще й подоїти, і дітям молочка попити… Тільки дійшли в той край -  там далеко десь їде бочка з водою, а тут і комендант летить. А наші хлопці далі від нас волочили. Корови їхні попадали відпочивати, і вони лицем на землю – і задрімали. Наш дід до коменданта: «Пан, пан, ми воду ждемо» А він з пліткою,  куди там води! Як затупав, як закричав!  Ми за свої лозинки і бігом до корів -  та у той край. А хлопцям попало…

Тяжко і важко було. Ми весь час чекали і надіялись, що ми переможемо. І ось настало довгождане визволення. Теж хвилювалися. Їхали наші частини восени  (вересень 1944*), а наші матері стояли із мисками  над дорогою і кидали їм сливи та яблука. А солдати молоді.  Матері плачуть, сльози витирають. Вони як відступали кидали нам гроші, а ми їх стрічали сливами та яблуками. Так було. Яка це була невимовна радість. Яке це було щастя -  побачити своїх, щоб не труситись. А ми, підлітки: «Ой, Боже ж!» та  бігом до школи. Нас душ 10-12. У школі лише Григорій Якович Вовк  (інвалід з дитинства). Його на війну не взяли, то він директором був.

- Я вам відкрию, але ж вчителів нема. – говорить.

Історію, географію не читали. Мову, математику прочитали, свідоцтва виписали і ми бігом поїхали до Дніпропетровського педучилища поступати.

Батько з війни не повернувся. Похоронки мама не отримали. Усі вже допомогу отримують, а мама ні. Я писала в комісаріат, аж поки не отримала звістку. Викликали мене до комісаріату і говорять, що ви нікуди більше не пишіть, батько ваш пропав без вісти.

А загинув він поряд. У нас збереглося в сім’ї два трикутника з війни і одна откритка,  на якій тато пишуть мамі, що  «…ми  наступаємо з Новомосковська на Дніпропетровськ…» Там мамі теплі слова, дітям.  Щоб  мама з хати нікуди не йшла, «…а як вернусь, то все добре буде, а як не вернусь, то згадуйте  добрим словом»

Із спогадів односельців про воєнну окупацію:
Збирали кукурудзу, початки. Німці завозили кукурудзу до школи і висипали по класах. Зганяли дітей на  перебирання.

Про розкуркулених.

Вони повернулись під час окупації і повиганяли зі своїх хат тих, хто там жив. Сподівались, що нова влада поверне їм усе втрачене. Але коли німці відступали, то і розкуркулені також покинули село. Подальша їхня доля невідома.

А село почало відбудовуватись. Люди раділи кожному мирному дню. Гільзи стали використовувати у мирних цілях для освітлення. Наливали в них  олії і робили такі собі лампадки. Довго ще, аж до 50-х років, використовували  ці гільзи як світильники. У більш зажиточних сім’ях почали з’являтись лампи.

Майже 300 земляків не повернулися з фронтів ВВВ. Із них - 84 миролюбівці.

Після війни, в 1946 році головою колгоспу   призначений Стрюк Іван Трохимович. Улюблений його вислів «Тьху ти, Боже мій!» Односельці так його ласкаво й піддражнювали. Землю обробляла Славгородська МТС, так як техніки своєї не було. Корів на пахоті  вже не використовували, а доїли за їх прямим призначенням.

В 1948 році справили  перші обжнивки.

Із спогадів Кумченка Григорія Яковича (1928 р.н.)

(Оригінальний стиль автора збережений)

У 1948 році відсвяткували перші обжнивки. Яка то була радість!

Я працював тоді в колгоспі «Пам’яті Щорса» (тепер «Україна») агротехніком. У вихідний день заїжджає до нас головний агроном МТС і говорить, що у Чонгарці (тепер вул. Садова *) сьогодні обжнивки. «Ти не поїдеш зі мною» - питає.

Приїхали. Було три бригади. Водки не було. Стрюк дав команду нагнать самогону. По битону самогону кожній бригаді. Самогон должен горіть. Не горить – не приймають. Через кладову все. Покійний Хміль Панас Хомович був председателем  ревізійної комісії, а Ремісник Тетяна Кузьмівна від бухгалтерії – вони  принімали. Не горить – не принімали, переганяйте! Время ще є. Це було за три неділі. Звозили у клуб на сцену. Поштувала кожна бригада кружками. А на закуску?  Віл якраз у ту пору зламав ногу. Зарізали вола і свиноматку. У клубі це було. Кожна бригада окремо, а припрошували усі: «Попробуйте наше!» Так, главне, кружкою пили! А п'яних не було! Іван Назарович Кулага грав на баяні. Гуляли допізна! Радість! Люди веселі. Перші обжнивки! І, що характерно, рано утром  їду на роботу велосипедом, а в кожній хаті пахнуть галушки чи затірка  зажарені олією, бо не було ж нічого.

Закінчились обжнивки – зробили ревізію. Самогон  остався.  Здали    у кладову, а Тетяна Кузьмівна – на учьот. Люди понімали. Жили дружно. Допомагали один одному. Пережили ж війну.

Далі я робив у колгоспі ім.К.Маркса. Шевченко був головою колгоспу, а Стрюк  парторгом. І як побачать п’яного, то так і згадують, як давали наказ нагнати самогону.

1949 рік – колгосп «Чонгарець», за високі досягнення у тваринництві, стає учасником ВДНГ у Києві.
В 1950 році, в рамках політики укрупнення господарств, об’єднались 2 колгоспи: «Чонгарець» та «Карла Маркса»(с.Андріївка) і центральною садибою стало село Миролюбівка.
Після війни люди розправили крила, легко вдихнули мирного повітря, створюються нові сім’ї. 
В 50–і роки підключене  перше радіо.
1958 – 1959 роки – будується третя  тракторна бригада, ферми, свинарники.
1962 рік – вулиця підключена під загальну мережу освітлення. З’явилися перші телевізори.    
1962 – останнє об’єднання колгоспів. Головою об’єднаних колгоспів «Чонгарець», «Карла Маркса», «Кірова», «Паризька комуна», став Шевченко Іван Артемович.  Розвивається тваринництво, будується тік,тракторна бригада, ферми, а в 1966 році нова школа. З’являються нові житлові будинки . 
Життя триває.
Зі спогадів Голубенко Ольги Іванівни (1939 р.н.)
«1957 рік – закінчила десять класів разом зі своїм майбутнім чоловіком. Якщо в 1956 році всі комсомольці їхали на Цілину, то ми після школи з дівчатами пішли працювати на ферму. Це – Тарабара Надя, Зуб Шура, Мороз Варя, Ярохович Марія, Семеліт Ольга. На ту ферму йшли, як на свято. У Червоному куточку стояла шафа, у яку ми ховали свою косметику і наряди . Вдягнувши халати  ми спішили, хоча б хвилин на 5 раніше, сісти доїти корів.

Завфермою нас за це , звичайно, сварив, а ми знову сідали раніше.  Адже ми так хотіли встигнути на танці! Справившись із роботою, швиденько наряджалися, підкрашувалися і спішили до клубу. Хлопці зустрічали нас. Які красиві були  тоді пісні: «Я назову тебя зоренькою, только ты раньше вставай», або «Услышь меня, хорошая, услышь меня любимая».

У парку був танцювальний майданчик, там були танці, проводились дні молоді.   Ми вирішили  своїми силами збудувати танцплощадку  біля клубу (на якій було стерто не одна пара танкеток).

В 19 років Ольга Іванівна вийшла заміж за Голубенко Василя Трохимовича. Хата, в якій жив чоловік зі своєю хворою матір’ю, була на совках, вкрита соломою, текла.  Молоді не знали  куди поставити навіть кровать, бо як піде дощ – накапає на постіль. Батька хлопець втратив  ще будучи у 8 класі. Тільки одружились – померла і мати. Та любов усе перемагає: всі труднощі, всі негаразди вирішували разом. А іще – підтримка рідні:  в обох вона, на щастя, велика.

Жили в злагоді та любові. Виростили дітей. Вивчили їх. Діждалися   онуків. Говорять, що то були часи «застою». А вони машиною, (яку самотужки  купили одні із перших на селі) у той час об’їздили увесь Союз, щороку бували на морі, возили продавати груші аж на північ. Дуже багато фотографій у сімейному альбомі. Сімейні свята, весілля, проводи в армію. Адже іти служити вважалося за честь. Це було престижно.

Ольга Іванівна після смерті чоловіка часто дивиться фотографії і згадує свої молоді роки.

- Може то була така наша молодість, але то    були  щасливі , «золоті»  часи   – завершила жінка свою розповідь.

В 2000 році колгосп припинив своє існування.

Історії властивий розвиток по спіралі, епохи повторюються видозмінюючись:  селяни знову отримали земельні наділи і вже 9 років господарюють на власній землі.

Гордість нашого села це дітлахи. Вулиці молодіють і будуть жити до тих пір, поки на ній будуть такі чудові маленькі жителі.

44 роки у нас в селі  відмічається  День Перемоги, 16 років Незалежності України.

Люди вміють не тільки сумлінно працювати, а й відпочивати.

Ми свято бережем традиції наших предків і передаємо своїм дітям.

Багате наше село на таланти і люди у ньому щедрі і миролюбиві, адже живуть вони у Миролюбівці.

Так нехай же квітують безкраї сади,
Річці Терсі вклоняються верби.
І стрункі осокори несуть крізь віки
Миролюбівці вічне безсмертя.

Історико – статистична довідка
Головами колгоспу, за майже 50 років його існування, були – Шевченко Іван Артемович, Грунтенко Валентин Антонович, Альохін Володимир Ілліч, Задорожній Степан Степанович, Зуб Іван Павлович.
Зараз  до Миролюбівської сільської ради входить 6 населених пунктів: Миролюбівка, Андріївка, Новий Посьолок, Новочернігівське, Партизани, Терса.
Населення (всього по сільській раді) – 1178 чоловік.

Вулиця Садова має довжину 2 км.

За 85 років існування на ній були розташовані.

- тракторна бригада
- огородня бригада
- пасіка
- сад
- виноградник
- кузня
- плотня
- пилорама
- тік
- вісова
- авто гараж
- млин
- пікарня
- 4 овешники
- 3 корівники
- 6 свинарників
- 3 пташники
- комора
- лоток
- теплиці
- конеферма
- бойня
- цегельня
- телятник
- мол завод
- дитячий садок
- школа
- клуб
- контора
- 3 ставки ?
- цвинтар ?
- майстерня з пошиву взуття
- бібліотека

Станом на 1. 08. 2007
на вулиці Садовій:

* Будинків – 50
(із них - не жилих) - 12
* Сімей – 39
* Дітей – 28
- дівчаток 15
- хлопчиків 13
* Працюючих та людей середнього віку – 50
- жінок – 29
- чоловіків – 21
* Людей пенсійного віку – 29
- жінок – 20
- чоловіків – 9
* Наймолодші жителі вулиці –
близнюки Яма Вова та Вітя, 2005 р. н.
Мокейчик Міша, 2004 р. н.
Мисько Люда, 2004 р. н.
* Найстарші жителі -
- Онисюк Віра Григорівна – 1919 р. н. , 87 р.
- Голубенко Марфа Пантеліївна – 1925 р. н. , 84 р.
* Ветеран ВВВ
Мороз Василь Назарович 1925 р. н.  – 82р.
*Кумченко Г.Я. має звання «Заслужений агроном України»
*Бреславець В.Т. нагороджений  орденом
* Мають вищу освіту – 6 чоловік
* Студенти:
- Скіпочка Юлія – ДНУ
( історичний факультет)
- Мороз Дарія – ХДУМ,
( театральний факультет)
* Закінчили школу із золотою медаллю:
- Мисько Людмила, 1997
- Мороз Леся, 1998
* Приватних товаровиробників – 4
- Білан Володимир
- Мороз Олександр
- Мисько Микола
- Стеценко Анатолій

                                    Той майбутнє має, хто своє минуле не забуває!

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 79 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист