Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

Дівчата у сірих шинелях 

Минають дні, та не минають дати

І нам, у день погожий про війну

Онукам треба розказати

Схиливши до Вітчизни сивину. 

Скоро минає 65 років від того дня, як відгримів салют Перемоги. Але ніякі роки не зітруть зі свідомості нашого народу пам'ять про героїв Великої Вітчизняної війни, особливо тих, хто віддав своє життя за свободу Батьківщини. Довгою і важкою була війна. Відтоді минуло 65 років, виросла два покоління людей, до яких війна доходить з усних розповідей та спогадів старших. Чим більше минає часу від тих визначних подій, тим повніше відчувається їхній масштаб, яскравішим стає зміст і суть. Минула війна була насправді всенародним подвигом країни за великі ідеали.

Жінка та війна – поняття зовсім не сумісні: жінка дає життя, а війна – віднімає. У війни, як відомо, «нежіноче обличчя». Але коли весь народ протистоїть загарбникам рідної землі, жінкам теж прийшлося воювати.

У бойових частинах, як відомо, на різних посадах служили і дівчата, а їх було в армії більше 800 тисяч! Вони працювали радистками, телефоністками, водіями, лікарями, санінструкторами, поварами, друкарками, писарями, поштарями, та й на фронтах розвідницями та зенітницями.

Про багатьох тоді не писалося ні в газетах, ні в донесеннях, та і після війни про них мало згадували. Вважали, що нічого героїчного у них не було і ніяких подвигів вони не зробили.

І все ж ці дівчата – герої. Одне те, що вони добровільно взяли в руки зброю, і пішли туди, де постійно кружляє смерть над головами, це вже само являється героїзмом. Вони на рівні з чоловіками переносили всі труднощі фронтового життя.

У нашому селищі з 1949 року проживає учасник бойових дій, нагороджена орденом «За бойові заслуги» Запливко Віра Олексіївна. Їй зараз майже 88 років, але пам'ять завжди повертає її в ті роки війни, які їй прийшлося пережити. Її очі завжди уважні, мудрі, добрі. Незважаючи на свій вік, вона завжди у курсі сьогодення, перечитує газети, цікавиться політикою, має свою думку. В співбесіді не помічаєш її роки і те, що вона Жінка ніколи не зникає з роками, продовжує дивувати.

Народилася Віра в 1922 році в Росії в Пензенській області в сім’ї селянина, який дбав про свою сім’ю, мав невеличке своє господарство. За це його признали куркулем і в 1930 році всю сім’ю погрузили на підводи, а потім в місті Пенза – в товарні вагони, і вивезли на Далекий Схід. Два роки поневірянь. Їх спасало те, що батько дуже гарно шив і цим трохи заробляв, щоб прогодувати сім’ю. А на початку 1933 року вони втекли з Далекого Сходу до Пензенської області. Батько майже цілий рік ховався в лісі, а вони жили у землянці, а потім їх перевезли до села, де були покинуті хати (мабуть, їх хазяїнів вивезли і вони не повернулися). Ось таке дитинство було у Віри, не рахуючи ту кількість хвороб, які вона перенесла на Далекому Сході, а її сестра там захворіла та померла.

Закінчивши семирічку, вона стала студенткою сільськогосподарського технікуму (мріяла працювати агрономом), але почалася війна.

3 квітня 1942 року оголошується перша все радянська мобілізація  дівчат. Так почалася друга частина біографії Віри. Важка для дівчат була солдатська служба. Але вони не злякалися – вивчали наполегливо радіостанції, телефонні апарати, вчилися по силуетам і звуку розпізнавати свої та ворожі літаки. Тренувалися швидко та чітко передавати донесення, вчилися стріляти, займалися військовою підготовкою. Війна пересувала час і дівчата за півтора – два місяці освоїли професії спостерігачів, радіотелеграфістів, електромеханіків. А частина з них, проявивши вольові та організаторські здібності, стали начальниками постів, радіостанцій, командирами відділень. Та ворог рвався до Волги.

І на початку лютого 1571 зенітно-артилерійський полк погрузили в ешелони і відправили у Воронежську область на станцію Ліски. Під час поїздки ешелон постійно бомбили, поїзд дуже часто зупинявся, дівчата виплигували з вагонів у поле. Це було їх першим бойовим хрещенням. Батальйон погрузили біля станції Ліски.

Так для Віри почалося нове життя, наповнене кожного дня ризику та смертельних часів.

Станція Ліски мала велике стратегічне значення, бо знаходилася якраз там, звідки з глибини Росії йшли військові ешелони з бойовою технікою та солдатами Червоної Армії на фронт. Удень і вночі, уночі і вдень мчали довжелезні, вкриті пилюгою ешелони, мчали через цей вузол на захід, на схід…тому німецькі бомбардувальники намагалися за будь-яку ціну розбомбити залізничний вузол Ліски.

Літній наступ німецько-фашистських військ 1942 року поставив у скрутне становище всі фронти. Не дивлячись на масовий героїзм солдат і офіцерів Радянської Армії, фашисти мали набагато більше живої сили, техніки. Вони прорвалися до Дону. Гітлерівці розраховували захватити Воронеж, а потім і цю залізничну станцію (Ліски).

Та їх замисли не здійснилися. На шляху загарбників стали з’єднання 6-ї армії, де в 1571 артилерійсько-зенітному полку була Віра.

Просуваючись в бік Лісок ворог дуже хотів захопити залізничний міст через Дон, паромну переправу та станцію. Літаки фашистів від зорі до зорі кружляли над нашими частинами, скидаючи свій смертоносний вантаж. Залізничний вузол Ліски постійно бомбили. В деяких нальотах брало участь до 100 літаків ворога. Бомби розривалися на кожному метрі. Але дівчата повинні були постійно передавати зведення про літаки ворога.

Промине 65 років, але назавжди залишиться у Віри в пам’яті крик подруги: «Де моя нога?» дівчата в сірих шинелях, а з ними і Віра, відзначилися мужністю та стійкістю. За всю війну жодного разу не було випадку боягузтва, ніхто не залишав пост спостереження. Яка б небезпека не загрожувала, вони пильно несли бойову службу, чітко виконували свої обов’язки, передаючи точні та повні зведення. Віра була телефоністкою з позивним «Фіалка», який дуже їй личив, бо очі її нагадували колір фіалки.

Ось один з епізодів її фронтового життя. «Хвилюючі голоси війни…скрипіт металу, вибухи, свист, виття і сумна пісня «Бьется в тесной печурке огонь…». Це також голос війни.

Та інколи стихають її голоси, і тоді так тихо стає, що однаково нелегко повірити в цю тишу і в те, що війна знову заговорить. Із заходом сонця починають летіти німецькі літаки і намагаються скинути бомби на міст, де стоять для охорони зенітні війська. Зенітки часто перетягують, щоб їхнє місцезнаходження не зміг засікти ворог. Погрузка і розгрузка ведеться майже на обігу. Поки чоловіки їх перетягують, дівчата переносять п’ятидесятикілограмові ящики зі снарядами. Відбомбили одні фашистські літаки, майже зараз, через 2 – 3 секунди летять другі і майже всю ніч. Віра приймає команду від командира дивізії та передає командиру батареї. І йде вогонь по фашистським літакам. Хвилини радісного настрою, коли батарея збиває декілька фашистських літаків.

За роки війна ця дівчина побачила багато горя. Кожен день дивилася смерті в обличчя. Все це було страшніше за кошмар.

Бойова служба дівчат, а разом з нею і військова біографія 1571 зенітно-артилерійського полку закінчилася в 1945 році. Вони були в числі перших демобілізованих солдатів Перемоги. Позаду залишилися роки бойової служби. Про минуле Віра Олексіївна Запливло скаже так: «Я щаслива тим, що в важкий для Батьківщини час добровольцем пішла захищати нашу землю. По другому в ті часи я не могла зробити. Я пишаюся тим, що три з половиною роки в солдатській шинелі та кирзових чоботях в одному строю з нашими воїнами – переможцями прокрокувала нелегкими дорогами війни».

Там же в місті Таллін, Віра вийшла заміж за фронтовика – Запливло Миколу Олександровича, родом з Петропавлівки Дніпропетровської області. Народила трьох дітей. Має чотири онуки та трьох правнуків. Все життя боролася з негараздами, які випали на повоєнний час. Для фронтовичок великим щастям було саме життя. А своє щастя вона знайшла в сімейних клопотах, в успіхах дітей та онуків. Її життя – це життя Жінки, Жінки-матері. Війна дає про себе знати кожного дня. Але найцікавіше те, що переживши стільки труднощів, вона зуміла зберегти ніжність, любов до життя, підтримує зв'язок з фронтовими подругами, яких залишилося так мало.

Вона свідок епохи, яка вже ніколи не повернеться. Дай Боже, щоб вона ще довго раділа життю, радувала тим, що вона є. бажаємо їй здоров’я, адже воно буде, буде і радість життя. 

Бугай Сергій

Вихованець гуртка

«Географічне краєзнавства»

Петропавлівського Будинку

Творчості дітей та юнацтва  

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 75 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист