Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

«Знати, щоб пам’ятати» 

Рідно край! Це рідний край, наша Земля Петропавлівщини. Це наш При самарський край, щедрий і родючий, де повіки колосяться золотаві ниви, зеленіють луки і квітнуть сади, голубіють озерця і розливи, виблискують водами річка Самара та її притоки, в’ються стрічками дороги до села.

На цій благословенній землі стоїть храм – Церква святих Петра і Павла, ім’я яких має наше селище і, мабуть, тому наш край такий благодатний: має і скарби і щедрість землі.

Та найцінніший і найбільший скарб нашого краю – люди, які своїм життям, своїм трудом прославляли його.

Наш пошуковий загін «Знати, щоб пам’ятати» знає про війну тільки з прочитаний книжок та кінофільмів. І все далі від нас ті страшні повоєнні роки Великої Вітчизняної війни. Дуже вже старенькі дідусі та бабусі сьогодні, молодість яких пройшла у роки війни. Нам 14 років і ми заздримо бойовому подвигу наших прадідусів. У ті далекі роки лихоліття вони дуже любили свою Батьківщину і заради її свободи віддавали найдорожче, що було у них, своє життя. Та їм випала не лише смертельно важка, а й щаслива доля – стати солдатами – фронтовиками, солдатами Перемоги.

Недалеко, біля Будинку творчості дітей та юнацтва по вул. Червоній 63 роки разом живе подружжя Трубіциних Дмитра Тимофійовича та Ганни Яківни. Вони дуже старенькі, хворі, але зустріли нас дуже радісно та доброзичливо.

Вони з одного села Богдано-Вербки Петропавлівського району Дніпропетровської області, народилися у 1924 році, вчилися в одній школі, сиділи за однією партою, дружили з дитинства. Пережили страшні часи голодомору. Ганна Яківна розповіла: «часто в пам’яті повертаюся в ті далекі часи. Їсти нічого не було. Ходили в поле, збирали мишій, мерзлу картоплю, весною їли рогозу. Бувало й щастило знайти декілька зернят, а то, в основному – зерна щириці. Потім усе приносили додому та розділяли на декілька днів. Страшно все це згадувати. Дай Бог, щоб ніколи не знати того страхіття».

До війни працювали в колгоспі, а коли почалася війна, Дмитра Тимофійовича забрали переганяти худобу до Ростовської області. Після, коли в 1942 році він повернувся, його, як і всіх молодих в Петропавлівці погнали в Німеччину на примусові роботи, а Ганну Яківну до Австрії.

Ганна Яківна попала в Австрію, місто Брегенце, де їх з села Богдано-Вербки, 6 дівчат розібрали австрійці по своїм хазяйствам. Вона жила у селі Шварценберг, де працювала у хазяїна, в якого в хазяйстві було багато корів. Їй приходилося дуже нелегко. Треба було рано підніматися і цілий день тяжко працювати. Вичищати, доїти та виганяти корів на пасовиська. Косила сіно та прибирала. Вона згадує, що корови були чорні та великі, доїлися туго і руки в неї дуже боліли. Та потрібно було ще і домашню роботу робити (прати, прибирати та дітей хазяйських доглядати). Була вона молоденькою дівчиною, та так зморювалася, що сил хватало тільки до ліжка дійти і упасти на нього, а не лягати. За 4 роки їм тільки один раз дали одежу. Коли закінчилася війна всіх дівчат відправили до України. Але були і такі, які від такої роботи психічно захворіли.

Страшну картину описував Дмитро Тимофійович у спогадах, називаючи війну Радянського Союзу проти фашистів кривавою бойнею. «везли нас в товарних вагонах. Діймала спрага, бракувало повітря. Дуже хотілося пити. Але води не давали. Охорона була посилена. Автоматники з вівчарками охороняли нас. Дуже багато не доїхало до Німеччини. Померли ті, які були посеред вагонів, їм бракувало повітря, а мені, можна сказати, повезло, був біля вікна»… Дмитро Тимофійович розповів нам, як після важкої праці в шахті їх зганяли як худобу в загін, обнесений колючою проволокою. Був сильний дощ, вийшов німець та вилив помиї (недалеко була німецька столова). Дмитро Тимофійович дістав з-під проволоки кістку, а німець це побачив  та так його побив, що він не міг піднятися три дні, але кістки не віддав. Важив він тоді 45 кілограмів. З табору їх возили на шахту під конвоєм. Їх поділили на десятки, щоб охороняти було легше. Там вони добували руду. Треба удвох було загрузити 4 вагонетки. За це вони отримували 600 грамів хліба на день, а з їжі їли баланду (суп з не перепаленого бурякового соку), 0,5л баланди і шматочок брюкви. Сил зовсім не було. І коли одного дня вони накидали вагонетку, вона зрушила з місця та віддавила йому палець на руці. Його перевели працювати на поверхню, а там давали тільки 300 грамів хліба.

У концентраційному таборі було 8 тисяч напівживих людей. Нелюдські муки пережив Дмитро Тимофійович. Кожен день він бачив скопище ходячих мерців – скелетів, обтягнутих шкірою, з довгими шиями, великими безкровними вустами.

Ось як він описує табірне життя: «табір був обнесений надійною огорожею в три ряди колючого дроту, переплетеного паралельно і зверху вниз, а між ними була натягнута спіраль з колючого дроту. Сторожеві вишки з автоматами та кулеметами». Так що про втечу навіть мріяти було марно. У бараках така тіснява, що вночі можна було повернутися лише за загальною командою. За найменший непослух чи неквапливе виконання команди німецького солдата – удари прикладом, нагайкою, а то й карцер. Знесилених, хворих відправляли в «шпиталь», звідки ніхто не повертався. Годували дуже погано. Були у полонених від такої їжі такі шлункові розлади, що багато полонених вмирало. Як вижив до сих пір не знає.

Навряд чи вони усвідомлювали значення всього, що відбувалося тоді, коли їх, хворих і виснажених важкою працею на шахті в 1944 році звільнили американці. Зміст слова «перемога» відкрився пізніше. Але в пам’яті залишилося раптове відчуття свободи і здивування від того, що не чути ані вигуків наглядачів, ані команди есесівців і можна було спокійно, нікого не боячись, гуляти.

Через місяць їх відправили до Франції, а потім до України (м. Одеса). Там його призвали до лав армії та повезли на Далекий Схід, де він проходив службу на кордоні. 4 лютого 1946 року його демобілізували. Коли Дмитро Тимофійович приїхав до Харкова, його вразила післявоєнна розрух, вокзал розбитий, багато фронтовиків – калік. Така картина була і в його рідному селі, яке спалили німці. Люди дуже бідували, найціннішим було на ту пору – шматочок хліба. Це він розповідав зі сльозами на очах.

Ганна Яківна приїхала раніше і поїхала працювати на Донбас. Там вона працювала на шахті спочатку кочегаром, потім мила в солярці відбійні молотки, які мали вагу до 20 кілограмів. А коли приїхала в Петропавлівку, в 1947 році побралися з Дмитром Тимофійовичем, працювала до пенсії санітаркою в районній лікарні.

Він працював спочатку десятником, потім начальником зміни, а при переїзді в Петропавлівку – водієм. «Ветеран праці», має безліч грамот та нагород. Війна дає про себе знати кожного дня. Але найцікавіше, що переживши стільки труднощів вони зуміли зберегти ніжність почуттів, взаєморозуміння. Не часто почуєш від людей, яким 85 та 84 роки, щоб вони називали ласкаво один одного «котик». Звичайно, було дуже важко: недоїдання, відсутність медичної допомоги, важка праця – все це негативно сказалося на їх здоров’ї.

Вони свідки епохи, яка вже ніколи не повернеться. Часто плачуть, слухаючи старі воєнні та післявоєнні пісні, продивляючись фільм про війну або розглядаючи пожовклі фотографії в альбомах. Дай Боже, щоб вони ще довго раділи життю. Бажаємо їм здоровя, бо буде воно буде і радість життя. 

Вихованці гуртка «географічне краєзнавство»

Петропавлівського Будинку творчості дітей та юнацтва

Бугай Сергій, 11 клас

Паприка Юля, 11 клас

Наймарк Олена, 8 клас

Геник Алла, 8 клас

Керівник методист БДТЮ

Канівець Світлана Миколаївна

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 112 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист