Інститут Україніки

Головне меню

Фотопроект М. Матуса

Семейный альбом 1893 - 1957

Карта проїзду

 

 НЕКРОПОЛІ МІСТА КИЄВА ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ*

  

  1. ПОХОВАННЯ ПЕРІОДУ КИЇВСЬКОЇ РУСІ
Десятинна церква ХІХ ст..
Саркофаг княгині Ольги

Різких змін у характері поховального обряду одразу після хрещення Русі не відбулося. Та все ж поступово у русичів починають виокремлюватись два різновиди поховань:
1) для князів —
у соборах, у саркофагах;
2) для звичайних мешканців — на цвинтарях храмів, у землі, переважно в дерев'яних зрубах. Окремо слід виділити братські поховання киян, що гинули під час ворожих навал на місто.

Кількість монастирів та церков в період Київської Русі зростала в Києві надзвичайно швидко. Кожен член князівської родини вважав за обов'язок побудувати храм, який згодом ставав усипальницею одного або кількох представників даного роду. У XII столітті в місті налічувалось 18 монастирів, з яких половина вважались родовими князівськими. З роками більшість храмів зруйнувалася, зникла — вже на початку XX століття не тільки не  збереглось (гробниць похованих в них удільних і великих князів, а й годі іноді було встановити місцезнаходження самих споруд.
Перші поховання описуваної доби були віднайдені в XIX сторіччі в Десятинній церкві. Саме тут було виявлено дві мармурові труни, в яких, згідно написів на них, лежали князь Володимир і його дружина Анна. Мощі князя було поділено і передано на зберігання наступним чином: правицю — в Софіївський собор Києва, голову — в Успенський собор Києво-Печерської лаври, нижню щелепу — в Успенський  собор Москви. Кістяк залишився в Десятинній церкві, де тільки в 1842 році було встановлено мармуровий надгробок з відповідною епітафією. В 1918 році саркофаг Володимира було перенесено до Київського історичного музею, і експонувався він у Софіївському соборі.     

 Літописи свідчать, що в Десятинній церкві було сім князівських поховань. На додачу дослідник М. Каргер відкрив восьме, отже Десятинна церква, безумовно, може вважатись центральною князівською усипальницею. Відомо, що початок цьому некрополю поклав князь Володимир, який переніс туди останки своєї бабки — княгині Ольги та дядьків — князів Ярополка і Олега Святославовичів.

Як зазначалось вище, в храмі поховано самого князя Володимира і його дружину Анну; в 1078 році — князя Ізяслава Ярославовича, а 1093 року — Ростислава Мстиславовича.

До 1917 року з перелічених могил у Десятинній церкві збереглось тільки поховання князя Володимира. В наш час у Софіївському заповіднику зберігаються дві шиферні гробниці, знайдені під час розкопок Десятинного храму. Припускається, що одна з них могла належати княгині Ользі.

Усипальницею великих київських князів був і Софіївський собор. Першим тут було поховано засновника Софії Ярослава Мудрого (1054), згодом — сина його Всеволода (1093) і онуків: Ростислава Всеволодовича (1094) та Володимира Всеволодовича, прозваного Мономахом (1125), нарешті і сина останнього — Вячеслава (1135). Деякі дослідники помилково локалізували в Софії ще й поховання Ізяслава Ярославовича, але на справді він спочив у Десятинній церкві.

Софіївський собор

   До 1917 року в храмі залишалась тільки вишу­кана гробниця Ярослава Мудрого і біломармуровий (без різьблення) саркофаг, що приписується Володимиру Мономаху. До нашого часу дійшов тільки саркофаг Ярослава. Слід додати, що крім князів у соборі ховали і давньоруських київських митрополитів.

  1108 року онук Ярослава Мудрого Святополк Ізяславович (у хрещенні — Михайло) заснував Михайлівський собор — головну споруду Золотоверхо-Михайлівського монастиря і згодом був там похований. В цьому ж соборі знайшли свій останній спочинок його дружина Варвара та онуки Святополк (1189) і Гліб (1195) Юрійовичі. На жаль, до 1917 року в храмі залишились тільки поховання Святополка і Варвари.

Говорячи про територію Києво-Печерської Лаври, слід відзначити, що поховання періоду Київської Русі згруповані тут у чотирьох місцях: в Успенському соборі, у Ближніх і Дальніх печерах, а також в церкві Спаса на Берестові.

Успенський собор Києво-Печерської лаври

   Церкву Спаса на Берестові закріпили за собою як усипальницю діти великого князя Володимира Мономаха — засновник Москви, великий київський князь Юрій Володимирович Довгорукий (1154), дочка Єфімія (1138) і онук Мономаха — Гліб Юрійович (1172). Між Лаврою і Берестовим було також поховано тестя великого київського князя Святополка Ізяславовича половецького 

хана Туторкана, тіло якого у 1096 році привіз з поля бою сам Святополк.

 

  В Успенському соборі Лаври спочили: правнучка Ярослава Мудрого Анастасія Ярополківна зі своїм чоловіком князем Глібом Всеславовичем Мінським, а також дочка Всеволода Ярославовича інокиня Євпраксія. Крім князів в Успенському соборі було поховано першого київського митрополита Михайла, одного із засновників обителі — святого Феодосія та десятки інших історичних осіб.

Поодинокі поховання князів були і в інших монастирях та окремих церквах. Так, у Вишгородській церкві поблизу Києва в 1146 році поховали великого київського князя Всеволода Ольговича, а згодом — князів Мстислава Давидовича (1190) та Ростислава Рюриковича (1218).

В самому Києві у Георгіївському монастирі спочив брат Ярослава Мудрого Судислав (1063), в Петрівській церкві Дмитрівського монастиря — забитий власним слугою князь Ярополк Ізяславович (1086), у Богородицькому храмі, що на Клові — володимирський князь Давид Ігоревич (1112), у Воздвиженській церкві — князь Мстислав Мстиславович Галицький (1213).

В 1086 році князь Всеволод Ярославович заснував Андріївський (Янчин) монастир, в якому поховано цілу плеяду князів цієї родоводної гілки — Ярополка Всеволодовича (забитий під Києвом в 1086 році), онука Всеволода — великого князя Ярополка Володимировича (1139), онука Володимира Мономаха — дорогобузького князя Володимира Андрійовича (1171). В цій же обителі поховали дочок Всеволода Ярославовича — Катерину та Янку (1112); ім'я останньої носив у давнину монастир.

Федорівська церква, заснована у 1129 році старшим сином Володимира Мономаха Мстиславом (в хрещенні — Федір), стала усипальницею його нащадків. Сини засновника Ізяслав (1154) і Ростислав (1164), племінник Ярополк Ізяславович Луцький (1168), правнук Ізяслав Ярославович (1195) та інші члени родини поховані в цій церкві. Всього у згаданому храмі літописи фіксують дев'ять князівських поховань. Жодне з них до нашого часу не дійшло.

У Кирилівському монастирі, заснованому в 1146 році великим київським князем Всеволодом Ольговичем, було поховано сина засновника Святослава та дружину князя Всеволода Святославовича, дочку польского короля Казиміра Марію (обоє — 1171). Тут же було поховано княгиню Марію (1179), дочку Мстислава Великого, онуку Володимира Мономаха, дружину Всеволода Ольговича. Вона вбачала в Кирилівській церкві родинну усипальницю, тож за її волею і пороблено ніші дія поховань у західній частині храму.

Звіринецькі печери з'явились в X столітті, тобто на півстоліття раніше, ніж печери Лаври. Підземний комплекс разом з мешканцями було засипано землею в 1096—1097 роках під час розорення Києва половцями. В такому вигляді печери залишалися протягом восьми століть, доки їх не було віднайдено в 1882 році. На жаль, тоді ж за велінням військово-інженерного відомства підземелля знову засипали, а остаточне відкриття печер припадає вже на 1911 рік. Нині Звіринецькі печери — філія Музею історії Києва, який веде там упорядкувальні роботи.

Китаївський могильник X—ХІІІ століть міститься на відстані 10 кілометрів на південь від центральної частини Києва і складається з трьох окремих курганних груп. Зараз всі вони густо поросли лісом. Розкопки курганів показали, що тут, крім рядових мешканців давньоруського поселення, ховали воїнів, загиблих при обороні південних рубежів міста Києва від кочовиків.

Окремо треба сказати про братські поховання. Татаро-монгольська навала залишила після себе численні братські могили героїчних захисників Києва 1240 року. В деяких з них нараховувалось по кілька тисяч людських кістяків. Цими трагічними могилами наших відважних предків ми закінчуємо короткий опис міського некрополя доби Київської Русі.

  

  1. ПОХОВАННЯ XV - СЕРЕДИНИ XVIII СТОЛІТЬ

 

На жаль, архівні та друковані джерела дають чи не найскупішу інформацію про київські поховання цього історичного періоду.

На Кирилівській вулиці, неподалік від огорожі Іорданської церкви, при виконанні будівельних робіт було знайдено велику кількість людських кісток: загалом встановлено, що в згаданій могилі знаходилось близько 4 тисяч кістяків, звалених докупи без будь-якого порядку. Припускають, що останки належали мешканцям Києва, загиблим під час навали орди хана Менглі-Гірея 1482 році.

Найбільша кількість поховань цього періоду відома з некрополя Києво-Печерської Лаври і майже всі вони зосереджені в Успенському соборі. Мова йде, перш за все, про представників литовсько-руських шляхетних династій, зокрема, й останнього київського князя Семена Олельковича.

В 1897 році на Подолі, на Спаській вулиці було відкрито велику кількість поховань і два кам'яних склепи початку XVII століття. Ця місцевість в давнину становила частину церковного погосту, на якому ховали до 1770 року. На іншій подільській вулиці — Боричевому узвозі — було розкопано фундамент церкви Різдва Христового з цвинтарем, що ймовірно слугував загальним кладовищем до офіційного відкриття некрополя на Щекавиці.

В описуваний період у місті функціонували місця компактного поховання осіб інших національностей та релігійної приналежності. Так, київські греки з часу заснування 1742 року Катерининського грецького монастиря ховали земляків на тутешньому цвинтарі. Вірмени й інші неправославні жителі в Києві також мали окремі кладовища.

Лютеранські поховальні комплекси зафіксовані в Києві ще наприкінці XVI століття: спочатку біля Гергїівської церкви (в районі Софіївського собору), а з середини XVIII століття і до 1812 року — неподалік Бесарабської площі. Під 1522 роком на Кудрявці згадується кладовище для євреїв, які оселялись у місті ще з часів Київської Русі.

   

3. ПОХОВАННЯ В КИЇВСЬКИХ МОНАСТИРЯХ

 

3.1. Миколаївський Пустинно-Слупський монастир і кладовище Аскольдова могила

 

Князь Аскольд — легендарна фігура доби Київської Русі; історики вважають, що саме за його правління відбулось перше хрещення русичів. Сам князь одержав християнське ім'я Микола.

Літопис свідчить, що Аскольда підступно вбив князь Олег. Пізніше пагорб, де, за легендою, поховали загиблого київського князя отримав назву Аскольдова могила. Через 50 років після вбивства на місці поховання Аскольда велика княгиня Ольга спорудила церкву святого Миколи, при якій вже у 1036 році діяв жіночий монастир. Цікаво, що саме в згаданій обителі була черницею мати одного із засновників Лаври — святого Феодосія. У XII столітті князь Мстислав Володимирович перетворив монастир на чоловічий під новою назвою Миколаївського Пустинно-Слупського.

У 1810 році на Аскольдовій могилі замість тутешнього старого дерев'яного храму побудували нову кам'яну церкву в стилі класицизму за проектом славетного київського архітектора А. Меленського. В 1882 році за розробками архітектора В. Ніколаєва споруду було відреставровано й побудовано нову баню. В 1892—1893 роках в храмі провели капітальний ремонт, після якого 7 липня 1894 року митрополит Іоаникій знову освятив церковне приміщення.

Частину гори, на якій розташовувалась згадана давньоруська обитель, займало кладовище, на якому здавна ховали киян. З 1786 року Аскольдова могила офіційно стає загальним київським кладовищем.

В 1845 році некрополь було закрито у зв'язку із сповзанням ґрунту під час будівництва мосту через Дніпро. Взагалі, протягом усієї історії Аскольдової могили проблема ґрунтових вод, тріщин і зсувів землі лишалась чи не найгострішою. Монастирю доводилось постійно витрачати значні кошти на укріплення кладовищенських схилів.

Після свого «другого народження» 1860 року Аскольдова могила значно розширилась. На початку XX століття кладовище вже займало дев'ять ландшафтних терас; загальна його площа в 1918 році складала одну десятину і 897 квадратних саженів. У 1866 році монастир спорудив навколо поховального комплексу кам'яну огорожу з дзіницею над головною брамою.

Зростала і загальна кількість похованих: так, за документальними даними, у XVIII столітті на Аскольдовій могилі нараховувалось вісім поховань, в першій половині XIX століття — 256, в другій половині XIX століття — 680, в 1900— 1918 роках — 817, після 1918 року — 41.

  Склеп М.Соловцова
Склеп Турчанінових

 Всього на Аскольдовій могилі з 1786 року знайшли свій останній спочинок біля 2 тисяч осіб. За соціальним статусом похованих це кладовище у Києві не має собі рівних: від філософа-позитивіста, народників, нащадків декабристів до вельможних князів, графів, губернаторів. Тут спочиває чимало представників київської професури, діячів літератури і мистецтва, архітекторів, акторів, композиторів, журналістів, антрепренерів, священників, громадських діячів, колекціонерів, меценатів та ін. Чимало військових — учасників Вітчизняної війни 1812 року, Кримської (1853—1856) та останньої російсько-турецької (1877—1879) кампаній, героїв Першої світової війни (зокрема, братське поховання гусарів Київського полку), захисників української незалежності — вчорашніх гімназистів, що загинули під Кругами у 1918 році. Стосовно останньо­го поховання слід додати, що тоді ж — 2 лютого 1918 року — неподалік у братській могилі було поховано солдатів Першого Революційного імені Мінської ради робітничих, солдатських і селянських депутатів полку, які полягли під час захоплення Києва.                 

Надгробні споруди на цьому кладовищі були найрізноманітніші—від склепів до простих дерев'яних хрестів. Найбільшою розкішшю визначались надгробки першої тераси, особливо коло церкви. За архівними даними, тут було збудовано понад 60 склепів. На жаль, поки вдалося встановити тільки одного архітектора цих споруд — О. Кобелєва, що створив склеп С. Терещенка.

На пагорбі біля головного входу стояла п'ятибанна каплиця-усипальниця П. Зобнинського в романському стилі, а коло самої церкви привертав увагу ро­динний склеп Турчанінових, виконаний у візантійському стилі з блакитною банею, прикрашеною золотими зірками. До найцікавіших споруд Аскольдової могили можна віднести і білосніжний склеп відомого антрепренера М. Соловцова. Неподалік від входу до церкви стояв склеп вихідця з кубанських козаків генерал-майора М. Демидовського.

Не менший інтерес становлять описи звичайних пам'ятників. Так, на могилі професора-лікаря р. Мерінга стояв масивний пам'ятник з білого мармуру, а поховання дерматолога царського двору, професора М. Гудими-Левковича прикрашала біломармурова плита з візерунчастим хрестом.

Сімейний пантеон легендарної родини Тарновських складали чотири плити та монументальна, покрита рослинним орнаментом, художня композиція, увінчана ажурним хрестом. Всі компоненти ансамблю також були виготовлені з білого мармуру, а огорожа — залізна, художнього лиття: на півзігнутих пруттях — ліри, на дверцятах — гербовий щит.

      

 Особливу групу на кладовищі становили численні пам'ятники зі скульптурними фігурами. Можна припустити, що частина скульптур виготовлялась в Італії, адже відомо, що каміння для надгробків поставляла відома фірма Ріццолатті.

Характерними для цього некрополя були надгробки, що включали ікони з запаленими лампадами: загалом зафіксовано біля 100 таких пам'ятників. Погруддя для Аскольдової могили не були типовими.

З приходом радянської влади розпочалася трагедія цього унікального некрополя. 31 травня 1919 року Колегія комунального господарства Києва постановила закрити кладовище Аскольдова могила, мотивуючи таке рішення переповненням поховального комплексу, що дійсності не відповідало. 25 червня 1919 року за рішенням тієї ж міськради тут ще було поховано політкомісара Дніпровської флотилії А. Долгополова. До 1934 року на Аскольдовій могилі дозволялись лише допоховання до вже існуючих могил родичів. Щоправда на клопотання релігійної громади в 1921 році кладовищенську церкву було повернуто до числа діючих, однак хвилю вандалізму було вже не зупинити.


23 грудня 1932 року президія Київської міськради прийняла постанову: «Згідно з актом комісії, яка за дорученням Наркомосвіти обслідувала кладовище Аскольдова могила, а також згідно з висновками, що й зазначено в листі наркома освіти т. Затонського —  Аскольдову могилу як кладовище ліквідувати. Церкву, що

Аскольдова могила

 є на цьому кладовищі, закрити. Надмогильні пам'ятники використати як матеріал, передавши його Відділу Комунального господарства». Тоді ж по кладовищу пройшов «Металобрухт», забираючи на переробку металеві частини надгробків та огорожі.

У 1934 році закрили церкву й протягом 1934—1935 років проводилась планомірна «робота» з пам'ятниками, які нещадно знищувалися. Частина (15 надгробків) потрапила до студентів Художнього інституту. На інші некрополі родичами померлих і, в окремих випадках, міськрадою було перенесено незначну кількість поховань (переважно на Звіринецьке і Лук'янівське кладовища).

Територія знищеного поховального комплексу передавалась у розпорядження Тресту зеленого будівництва міськгоспу. Миколаївську церкву було переобладнано на павільон-ротонду зі знищенням всіх поховань у підземних ярусах храму. Перебудову завершили в 1936 році, а до 1940 року тривало перепланування терас, укріплення схилів, спорудження кам'яної набережної і створення системи парків.

Нині мало кому відомо, що відтоді Аскольдова могила ще двічі прислужилася для поховань. Під час окупації Києва німці ховали своїх солдатів і офіцерів саме навпроти колишньої церкви. Могили йшли рівними, чіткими рядами по 25—30 поховань у кожному з однотипними невисокими хрестами. В 1944 році, після звільнення Києва, кладовище це повністю ліквідували.

Починаючи з 1945 року, праворуч від церкви ховали вже радянських солдатів і офіцерів — всього два десятки могил з білими мармуровими дошками. Саме ці поховання у 1957 році склали основу меморіалу Вічної Слави по вулиці Січневого повстання.

 

3.2. Видубицький монастир

 

У мальовничій місцевості на південь за течією Дніпра, на відстані 3 км від комплексу Лаври розташовано один з найдавніших монастирів Києва — Видубицький. Серед істориків немає єдиної думки стосовно правдивості легенди про «видибання Перуна», але безсумнівно, що власне монастир засновано князем Всеволодом Ярославовичем у 1070 році.

Вперше обитель було розорено в 1096 році половецьким ханом Боняком. Потерпів монастир і від татаро-монгольської навали 1240 року, однак відродився значно раніше інших релігійних центрів — вже у 1250 році.

Наприкінці XVI століття Видубицький монастир потрапив до рук уніатів, які утримували його протягом 40 років. Починаючи з 1639 року, Видубичі — знову православна святиня.

Тут ховали своїх померлих родичів представники відомих українських старшинських фамілій (Капцевичі, Капністи, Дорошенки, Соломки, Дуніни-Борковські, Жоравки). З часу заснування монастиря на його території (між церквою і келіями) ховали й іноків. Вище духовне керівництво обителі ховали в Михайлівській церкві, про що свідчать і матеріали археологічних розкопок.

Найдавніше поховання, яке було зафіксоване на території цвинтаря, датувалось 1789 роком. Некрополь діяв до 1919 року і обіймав майже всю вільну від будівель площу монастиря.

Тут спочивати визначні вчені, діячі освіти та культури, медики, інженери, колекціонери, меценати, герої Вітчизняної епопеї 1812 року та Першої світової війни, адміністратори, чиновники всіх класів до таємного радника включно, графи, барони, почесні громадяни, представники духівництва, нарешті, цілі родини київського купецтва.

Надгробки переважно являли собою чавунні або кам'яні плити-дошки та чавунні або дерев'яні хрести. На відміну від Аскольдової могили, пам'ятники з фігурами ангелів для Видубичів не були характерними.

У 1917 році почалося нищення монастиря. Вже 1922 року було запропоновано перетворити обитель на будинок відпочинку діячів архітектури і мистецтва.

Надгробок на могилі В. Беца
у Видобуцькому монастирі
Поховання В. та Б. Ханенків
у Видобуцькому монастирі 
    Після 1927 року на цвинтарі, площа якого складала всього 0,1 га, вже не ховали. Виключенням стали дві братські могили воїнів-визволителів Києва 1943 року, а в 1944 році тут же було поховано робітників мостозагону, що загинули під час Великої Вітчизняної війни.

У занедбаному стані некрополь проіснував до 1950 року, коли міжвідомча комісія по Українському ботанічному саду АН УРСР вирішила його повністю ліквідувати. Нині з усього кладовища збереглося лише 13 поховань.

 



3.3. Кирилівський монастир

 

Збудована в давньоруські часи, Кирилівська церква в XVI столітті стала центром монастиря. В 1787 році обитель ліквідували, а в її приміщеннях розмістили богадільню та лікарню для божевільних. Саме в цей час почало формуватися кладовище для осіб, що помирали в згаданих закладах. Ховали тут і звичайних киян.

Кладовище досить швидко заповнювалось, і в 1871 році міська управа одержала від Києво-Кирилівської богадільні прохання про відведення нової ділянки для поховань. Київський губернатор ініціативу підтримав, і 14 жовтня 1871 року міська управа затвердила відповідне рішення.

Джерела фіксують на цьому кладовищі поховання кількох сотень осіб, переважно чиновників нижчих класів, військових (зокрема, й генералів), лікарів, почесних громадян, вчителів і навіть князів Баратових. В 1810 році тут було поховано київського цивільного губернатора П. Панкратьєва, могила його зникла під час розбудови медичних корпусів.

На момент своєї ліквідації у 1929 році некрополь займав площу 9,7 га.

 

3.4. Золотоверхо-Михайлівський монастир

 

Свого власного цвинтаря монастир не мав. Іноків ховали на кладовищі, що займало територію нинішнього католицького Олександрівського костьолу.

З відкриттям в 1772 році кладовища на Щекавиці та, згодом, Феофанівського скиту, поховання монахів здійснювалися вже там. Загалом, некрополь Золотоверхо-Михайлівського монастиря ще потребує свого вивчення.

 

3.5. Флорівськпй монастир

 

До кінця XVIII століття монахинь цієї жіночої обителі ховали в Кирилівському монастирі, але в зв'язку з переформуванням останнього у 1787 році на «инвалидный дом» така практика припинилась. Надалі чорниць ховали довкола церковних споруд Флорівського монастиря, а настоятельниць — навпроти дзвіниці. У XIX столітті погребіння ігумень вже відбувалось і біля Казанської церкви.

У1840 році на сусідній Замковій горі (Кисилівці) було утворено нове кладовище монастиря, а 1857 року неподалік збудовано кам'яну Троїцьку церкву для похоронних відправ.

В 1860-х роках на згаданому некрополі почали ховати не тільки монахинь, а й інших киян, переважно мешканців Подолу. Деяких цивільних осіб ховали навіть на нижньому цвинтарі біля Казанської і Вознесенської церков.

На некрополях Флорівського монастиря знайшли свій останній спочинок професори Київської Духовної Академії, викладачі середніх учбових закладів, чиновники, військові, купецтво. Загальна кількість поховань сягала кількох сотень.

Одразу після 1917 року монастир ліквідували, а його споруди передали під робітниче містечко металістів. З того часу почалося планомірне систематичне руйнування обителі, пограбування майна і нищення поховань на монастирській території.

Площа кладовища в 1929 році дорівнювала 2,5 га. Нині від некрополя Флорівського монастиря залишилося кілька напівзруйнованих надгробків на Замковій горі.

 

3.6. Братський монастир

 

З 1696 року монахів ховали на цвинтарі, що існував між Богоявленським собором і монастирською дзвіницею. Поодинокі поховання (серед них—могила гетьмана Петра Сагайдачного) були біля старої дерев'яної Богоявленської церкви.

На цвинтарі з 1588 року ховали також викладачів і студентів Київської Академії. Поховальна практика всередині обителі припинилась у 1772 році з відкриттям кладовища на Щекавиці.

Залишки монастирського некрополя остаточно зникли в перші десятиліття радянської влади. Найдовше зберігалась могила відомого українського мандрівника і письменника Василя Григоровича-Барського.

 

3.7. Києво-Межигірський монастир

 

Заснований 988 року монастир мав на своїй території кладовище для ченців. В 1683 році на прохання запорозьких козаків обитель стала «військовим монастирем», а Запорозька Січ — її парафією. Козаки оселялись тут на схилі літ; серед запорожців вважалося за честь бути похованим в Межигір'ї. Зокрема, в монастирі спочили полковник Семен Палій і гетьман Євстафій Гоголь.

З 1787 року після спалення обителі козаками на знак протесту проти її відвідання імператрицею Катериною II, козацькі поховання в Межигір'ї фактично припиняються. До наших часів козацький некрополь не дійшов.

 

3.8. Покровський монастир

 

Наймолодший київський жіночий монастир засновано 1889 року великою княгинею Олександрою Петрівною, вона ж під ім'ям Анастасії стала його першою ігуменею.

З моменту заснування навпроти головного собору монастиря було відведено ділянку площею 0,8 га для поховання черниць і звичайних киян. На 1922 рік тут спочили 839 осіб, вільними залишались 136 місць.

Наприкінці 1920-х років монастир, як і інші київські обителі, був закритий. Хоча в роки Великої Вітчизняної війни обитель відродилась, поховання після 1943 року в ній не проводились. Монастир навіть мусив ліквідувати кладовище, і нині на його місці фруктовий сад.

  

4. КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКА ЛАВРА

 

4.1. Ближні і Дальні печери

 

Це найдавніший із збережених некрополів Києва; література про поховання у лаврських печерах досить обширна, і зупинятися на деталях тут немає особливої потреби. Зазначимо лише, що підземне кладовище функціонувало від давньоруського часу і аж до XVII століття. Серед похованих в Лаврі святих подвижників зустрічаємо імена визначних для вітчизняної історії діячів (літописець Нестор, іконописець Аліпій, лікар Агапіт). 

Самі печери і поховання в них почали досліджувати ще в XIX сторіччі. У 1915 році тут мала працювати Комісія по вивченню підземної старовини.

Археологічні розкопки 1935, 1937 та 1963 років розширили уявлення істориків про характер і розміри стародавнього некрополя. Під час досліджень 1977 року у Ближніх печерах виявлено новий масив поховань (понад 80 крипт-могил) та відкрито ходи загальною довжиною 329 метрів.

 

4.2. Кладовища на Ближніх і Дальніх печерах

  З XVIII століття відбувались поховання лаврських монахів на кладовищах Дальніх печер. Джерела також вказують, що в давні часи за Різдвяною церквою Дальніх печер було відкрито кладовище для мирян, залишки якого ще проглядалися у XVIII столітті. Пізніше на його місці спорудили бастіон фортеці.

Кладовище на Дальніх печерах

 Незважаючи на об'єктивні труднощі (незначна площа, переповненість тощо), потреба в наземних лаврських некрополях не лише не зменшувалась, а з часом навіть зростала: духівництво вищого рангу мало бути похованим в обителі, та й світські знатні особи все частіше звертались до імператора з проханням дозволити поховати їх родичів саме на святих лаврських пагорбах.    

Питання вирішувалося в кожному випадку окремо і, як правило, позитивно.

Всього, за архівними матеріалами, з кінця XVII до першої половини XX століття на території Ближніх і Дальніх печер зафіксовано 157 поховань. 40 з них зникли ще до 1917 року — навіть у переписі лаврських поховань 1906 року не позначені 36 могил.

Стан зазначених кладовищ після ліквідації (в 1929 і вдруге у 1961 році) Лаври, як монастиря, невпинно погіршувався. Було відправлено на переплавку, за незначним винятком, всі надмогильні чавунні плити. Деякі могили просто зникали з поверхні землі, а самі кладовища поступово занедбувалися.

В 1989 році історик-некрополезнавець Л. Процента разом з монахом щойно відновленої обителі отцем Даміаном розпочали роботу над впорядкуванням кладовища на Дальніх печерах. На підставі архівних документів було відтворено та ідентифіковано поховання Ільяшенка, Голубцових, С. Леонова, відновлено епітафії на пам'ятниках Турчанінову, Мусницькому, Абашидзе, Успенському, Бегічевим, Путятиним, Левашову, Неплюєвій та лаврським ченцям: Вассіану-незрячому, Інокентію й чотирьом єпископам. Архівні джерела також доз­волили встановити імена 15 осіб середини XVII століття, похованих у саду на Ближніх печерах.

 

4.3. Успенський собор

 

Перше поховання в соборі датоване 1471 роком — мова йде про могилу князя Симеона Олельковича, відроджувача цього давньоруського храму в XV столітті. Згодом тут було поховано чимало знатних і заслужених осіб, з яких досі вдалося встановити кілька сотень імен. Перепис 1900 року ще фіксує поховання сла­ветних Варлаама Ясинського, Інокентія Гізеля, Іліодора Копистенського, Петра Могили, Костянтина Острозького, а також Я. Єлчанінова і М. Леонтьєва з дружиною. Решта могил не була позначена вже тоді, або лишилась недослідженою в підземних храмових приміщеннях.

За переписом 1910 року навколо Успенського собору налічувалось 14 поховань, з яких до нашого часу збереглося чотири могили і три надгробних плити Долгорукових і Соковніної. Пізніше неподалік було поховано керівника імперського уряду П. Столипіна і українського історика-мистептвознавця Д. Щербаківського. Останні два надгробки, знищені за радянської влади, нещодавно відновлено.

 

4.4. Братський больницький монастир

 

Цвинтар цієї обителі був невеликим: у давнину тут поховали лише кількох іноків, а в 1910 році біля церкви святого Миколи — ще двох схимників: Михайла і Филимона.

Жодна могила до нашого часу не збереглась.

 

4.5. Голосіївська пустинь

 

Пустинь заснована 1631 року Петром Могилою на відстані семи верст від Лаври. Тут ховали виключно іноків.

Після 1929 року більшість споруд, церкви і старе кладовище зруйнували. Збереглось лише кілька поховань.

 

4.6. Китаївська пустинь

 

Скит у Китаєвому існував ще в XVII столітті, а 1716 року був відроджений київським намісником князем Д. Голіциним. 31786 року у Китаївській пустині оселяли старих іноків.

З середини XVIII століття кладовище пустині стає постійним місцем поховання всієї лаврської братії (за виключенням вищого духівництва). Особливо заслужених ченців ховали на цвинтарі Троїцької церкви, а двох — навіть у склепі під храмом. На описуваному кладовищі спочивають і світські особи. За архівними джерелами вдалось встановити імена кількох сотень осіб, похованих у Китаївській пустині; до нашого часу збереглось до 10 могил.

 

 

 




4.7. Спасо-Преображенська пустинь

 

Виникла в 1872 році на північ від Китаївської пустині на високій місцевості, що звалася Круглик. Пустинь використовувалась, як місце поховання братії Лаври, а назву отримала від побудованої тут цегляної кладовищенської церкви. В 1909 році на кладовищі побудували сховище для поховального реманенту.

Починаючи з 1917 року пустинь неодноразово закривали, а кладовище нищили. Нині від некрополя залишилось кілька безіменних залізних хрестів.

 

 

5. ВИНИКНЕННЯ МІСЬКИХ КЛАДОВИЩ І ЇХ ІСТОРІЯ ДО 1917 РОКУ

 

Поштовхом до створення спеціальних (окремих від церковних цвинтарів) міських кладовищ стала морова язва, яка лютувала в Києві 1770 року: з 20 тисяч мешканців міста тоді вимерло від епідемії 6 тисяч.

28 січня 1775 року київський комендант генерал-майор М. Шипов запропонував, за зразком російських міст, відвести за містом для мешканців Подолу, Верхнього Києва і Києво-Печерського форштадту спеціальні дільниці для поховань.

20 серпня 1779 року в промеморії з Київської губернської канцелярії до Київської консисторії повідомлялось, що для християн з Верхнього Києва і Печерської фортеці (разом з ближніми селами) відведено два кладовища. Київська поліцмейстерська контора одержала наказ про постійний нагляд за порядком поховань на обох некрополях.

 

5.1. Шекавиця

 

Як відомо, в 1772 році рішенням Київського магістрату для мешканців Подолу було відведено кладовище на горі Щекавиці. Згаданий некрополь вже позначений на плані міста 1780 року.

16 червня 1782 року на Щекавиці було освячено церкву Всіх Святих, а 1809 — дзвіницю. В 1857 році до храму прибудували кам'яний вівтар святої Марії Магдалини.

В 1831 році під час епідемії холери на Щекавиці поряд із загальним кладовищем було відведено місце для поховання померлих хворих.

Стан Щекавицького кладовища вже в XIX столітті викликав занепокоєння громадськості: головною причиною цього була неогородженість території некрополя. В 1886 році після призначення до церкви кладовища священника М. Браїловського і виборів нового старости С. Ковтунова ситуація поліпшилась — головну браму почали регулярно замикати, а кладовище огородили парканом.

Через 100 років після заснування міська дума стала перед проблемою переповненості поховального комплексу. 1882 року гласні знову клопотались перед думою про його закриття — труни в могилах вже складались одна на одну.

17 червня 1899 року комісія з представників духівництва (П. Преображенський, М. Линчевський, Ф. Прокопович), думських гласних (І. Снежко, І. Сикорський) та санітарного лікаря (В. Воскресенський) постановили закрити переповнене Щекавицьке кладовище. Дозволили ховати лише осіб, що мали родові склепи, і тих, хто ще за життя подбав про місце для могили.

Нарешті 2 червня 1900 року міська управа остаточно прийняла рішення про припинення поховань на Щекавиці, запропонувавши ховати мешканців Подолу на Лук'янівському кладовищі.

Всього за період існування некрополя тут було поховано біля 2 тисяч осіб: купці, чиновники, військові, священики, сріблярі й золотарі, представники музичного та іконописного цехів, професори університету і академії, викладачі гімназій і духовних учбових закладів, діячі літератури й мистецтва, лікарі. На Щекавиці спочивають відомі з історії міста родини, як, наприклад, Балабухи (11 осіб, починаючи із засновника фірми), купці Барські (4 особи), купці Войтенки (7 осіб, включаючи міського голову), почесні громадяни Григоровичі-Барські (8 осіб) і Гудим-Левковичі (5 осіб), купці Дитятини (5 осіб), рід поета К. Думитрашка (5 осіб), рід професора В. Іконникова (4 особи), золотаря Коробки (3 особи), землеміра Крамалея (7 осіб), купців Лакерда (9 осіб), рід дійсного статського радника Ф. Лебединцева (3 особи), рід Максимовича (6 осіб), купці Савицькі (11 осіб), золотарі Стрельбицькі (5 осіб), іконописці Чернявські (4 особи), викладачі гімназій Яновські (3 особи), рід професора Київської духовної академії Гуляєва (3 особи) та ін. На момент ліквідації у 1928 році кладовище займало площу близько 4,5 десятин.

Залишки некрополя ще можна було бачити в 1960-х роках. Деякі поховання були перенесені родичами на Лук'янівське, Куренівське та Байкове кладовища. На жаль, всі надгробки похованих тут визначних осіб назавжди втрачені для історії.

 

5.2. Старовірче кладовище

 

Достеменних відомостей про те, де ховали старовірів в Києві до 1772 року, в нас немає. На Щекавиці для цієї конфесії відокремили спеціальну дільницю, огороджену високим кам'яним парканом.

Щекавицьке старовірче кладовище в понівеченому стані частково збереглося до наших днів. На жаль, не існує вже красивої кам'яної огорожі, в'їзду і брами, а також ритуального будинку. Архівні джерела допомогли встановити імена біля 30 відомих киян, які поховані на вказаному некрополі. Серед інших назвемо лише родину почесних громадян Попових — засновників лікарні на Печерську.

 

5.3. Печерські кладовища

 

У тому ж 1772 році на Печерську за фортечним лазаретом було відведено місце для поховання гарнізонних військових. Тоді ж Лавра дозволила побудувати Володимирську церкву для поховальної відправи — її спорудили біля Пеперського базару. 1834 року після відкриття Байкового кладовища цей храм був перенесений на річку Либідь і одержав назву Володимиро-Либідського.

На Звіринці православне кладовище виникло між Московською вулицею і Кловським урвищем тільки на початку XIX століття. В 1830-х роках його було переведено на Саперну Слободу, а згодом — на Байкове кладовище. На Саперній слободі залишились лише військові поховання.

 

5.4. Старокиївське кладовище за Кудрявцем

 

Майже одночасно зі Щекавицьким було засновано Старокиївське кладовище за Кудрявцем, неподалік від верхів'я річки Глибочиці. Кладовище швидко заповнювалось; територія його на момент закриття у 1833 році становила 140 кв. саженів. Відтоді жителям навколишніх районів для поховання пропонувалося використовувати Байкове кладовище. Однак, побудована тут у 70-х роках XIX століття нова кам'яна Вознесенська церква попри загальну заборону Київської міської думи знову почала приймати померлих на цвинтар.

На згаданому цвинтарі ховали переважно відомих громадян аж до кінця 1920-х років, коли церква перестала функціонувати. Деякі поховання було перенесено на Лук'янівське кладовище, а від самого кладовища нині, на жаль, нема й сліду. Серед втрат — могила яскравого представника українського письменства Грицька Григоренка.

 

5.5. Іорданське кладовище

 

Іорданське кладовище виникло в 1770-х роках. 30 березня 1773 року Києво-Подільське духовне правління доповіло київському митрополиту Гавриїлу про те, що для мешканців Подолу кладовище відведено, а для мешканців житлових кварталів між Кирилівським, Богословським та Іорданським монастирями кла­довища немає. Правління просило відвести місце для кладовища на пагорбі поблизу Богословського та Іорданського монастирів.

У зв'язку з переповненням Іорданський некрополь разом зі Щекавицьким було ліквідовано за постановою Київської міськради у 1928 році.

 

5.6. Німецькі (лютеранські) кладовища

 

Перша згадка про німецький цвинтар біля Георгіївської церкви відноситься до 1753 року. Цей некрополь, на якому ховали представників найманого війська, проіснував до половини XVIII століття і був перенесений на перетин вулиць у кінці Хрещатика, з 1812 року — на Печерськ, а далі — на Байкове кладовище. Засновником німецької євангельсько-лютеранської громади в Києві був аптекар Георг Бунте — дід міністра фінансів Росії, професора Київського університету М. Бунте. Громада не мала свого окремого кладовища до 1790 року: доти померлих лютеран ховали на загальних кладовищах на Печерську або на Подолі.

Близько 1790 року між Васильківською і Єлизаветинською вулицями і бульваром було відведено місце під кладовище для лютеран. 1812 року цей некрополь було закрито, оскільки він заважав розростанню вулиці Хрещатик; замість нього для лютеран і католиків — мешканців Печерська — було відведено кладовище за Васильківським шлагбаумом поблизу Прозорівської башти, а для мешканців Подолу — при Щекавицькому кладовищі. 5 червня 1812 року люте­ранський пастор і католицький пріор дали згоду на використання вказаних дільниць.

Через 64 роки навіть місце це настільки забулося, що в 1876 році, коли під час прокладання водоводу по Бібіковському бульвару, були виявлені невідомі поховання, дехто стверджував, що мова йшла про старе холерне кладовище.

 

5.7. Байкове кладовище

 

13 травня 1833 року київський цивільний губернатор Г. Лашкарьов повідомив митрополита Євгена Болховитінова, що в зв'язку з будівництвом на Печерську фортеці, кладовища православне, католицьке та лютеранське підпадають під еспланаду, що будується, і мають бути знесеними. Він же повідомив про місце Для нового кладовища — поблизу колишнього хутора генерала Бухольца. Площу нового некрополя визначено було у 5 десятин, або 12000 квадратних саженів — за короткий час воно все було б заповнене.

Байкове кладовище у ХІХ ст. 

 У зв'язку з цим запропонували інше місце, і 14 грудня 1833 року було проведено вимірювання землі за річкою Либідь біля хутора генерала Байкова. Поруч із                           православним було відведено місце для католицького та  лютеранського відділень.

Нове кладовище мало паралельно кілька назв — «новозбудоване», «Либідське», «Дмитрівське», але найчастіше — «Либідське» і «Байкове». Офіційна назва, яка існує і зараз, — «Байкове», тому, що в цій місцевості володів хутором учасник Вітчизняної війни 1812 року генерал-майор С. Байков.

Частина кладовища (католицьке, лютеранське та православне відділення), що простягається ліворуч від дороги на пагорб, одержала назву Старого. На ньому стояла невелика дерев'яна капличка.

24 серпня 1841 року на Старому кладовищі було відкрито дерев'яну церкву святого Дмитра Ростовського (тепер на її місці пам'ятна позначка). В 1897 році цей храм було розібрано, а матеріал використано для побудови Макарівської дерев'яної церкви на Щекавиці.

Нове католицьке кладовище розташоване навпроти Старого; величезна територія акуратно утримувалась до 1917 року, впорядкований твердий шлях вів нагору в глиб території.

Нове католицьке відділення швидко заповнювалось, і вже в 1900 році ксьондз П. Жмигродський просив міську управу прирізати до Байкового католицького кладовища нові дільниці, оскільки відведеної 1876 року не вистачало. За рік тут ховали біля 500 осіб.

Вище католицького було розташоване лютеранське кладовище. Спочатку на ньому не дотримувались чіткості рядів, і поховання були розташовані хаотично. На це звернув увагу член лютеранської громади Краузе. За його сприянням кладовище розширилось, було розділено доріжками, обсаджено деревами і кущами.

1848 року на ньому збудовано капличку для померлих і господарчі приміщення для обслуги кладовища. В 1901 році лютеранська громада також звернулась до Київскої міської управи з проханням додати до їх кладовища 6—7 десятин землі.

Обидва кладовища — католицьке і лютеранське—утримувалися в прекрасному стані.

Нове православне Байкове кладовище також утримувалось у належному стані. В 1884 році за проектом славетного київського архітектора, академіка В. Ніколаєва тут було закладено нову кам'яну Вознесенську церкву, яка й була освячена 5 листопада 1889 року.

 

Поховання художника
П.Шлейфера
на Байковому лютеранському
кладовищі 
 
Поховання М.Чалого
на Байковому кладовищі

 



 Склеп Аристархова
на Байковому кладовищі 
 

Поховання П.Житецького
на Байковому кладовищі

 


                                                      

                                                 

 

    











35 років (з 1874 до 1909) священиком на Байковому кладовищі був протоієрей Ф. Рябчинський, який доклав чимало зусиль до покращення стану некрополя. В 1909 році за його ініціативою православне відділення було огорожене кам'яним парканом, збудовано кам'яну браму з церквою на другому поверсі.

Територія Нового Байкового кладовища постійно розширювалася. Постановою думи від 30 червня 1876 року (на момент започаткування) сюди було відведено землі 13 десятин 2255 кв. саженів. В 1889 році прирізано ще 25 десятин 1142 кв. саженів.

В 1904 році консисторія знову звернулась до думи з проханням прирізати З десятини 144 кв. саженів для поховань бідних померлих. 21 березня 1905 року дума дала згоду, але землі вистачило ненадовго — у 1912 році третина її вже була заповнена похованнями.

30 жовтня 1909 року Байкове кладовище ввійшло до меж міста, залишаю­чись, проте, в єпархіальному відомстві.

 

5.8. Солом'янське кладовище

 

Історія цього некрополя складається з двох етапів.

Спочатку кладовище виникло в 1832 році на правому березі річки Либідь поблизу села Паньківщина, а згодом перемістилось на Солом'янку.

Під кладовище відвели 3600 кв.саженів, поставили огорожу. Церкви на ньому ніколи не було. З часом на Солом'янському некрополі з'явилась дільниця, де ховали кадетів й офіцерів-викладачів Київського кадетського корпусу — в минулому учасників багатьох збройних кампаній.

В 1915 році на кладовищі також відведено дільницю для поховання військових, померлих від ран під час Першої світової війни.

 

5.9. Лукянівське кладовище

Склеп Сольського

 З середини XIX століття існувало ніким не оформлене офіційно так зване старе Лук'янівськє кладовище, на якому ховали в основному померлих у Лук'янівській в'язниці. В місті не було вирішено питання відкриття в Києві ще одного кладовища для поховань мешканців Подолу і Плоської частини.

Це кладовище мало бути головним в місті, особливо гостро постало питання після припинення масових поховань на Щекавиці. 26 липня 1878 року дума прийняла постанову про відведення під це кладовище 3 десятин землі. В подальшому кладовище збільшувалось.

27 березня 1915 року міська управа прийняла постанову про відведення місця на Лук'янівському православному кладовищі під католицьке відділення в зв 'язку з тим, що Байкове католицьке кладовище було переповнене.

Взагалі киян всіх некорінних національностей, крім тих, що мали окремі кладовища (євреї, вірмени, караїми, греки, турки), ховали на Лук'янівському православному кладовищі. Так, 1912 року там було поховано буддиста Уедена Какужкова.


Перед 1917 роком кладовище розділили на 74 дільниці (до 100 місць кожна). Відомо, що в 1912 році на ньому вже було поховано 30 тисяч осіб. Необхідно зауважити, що це кладовище не контролювалось духівництвом, як інші, а знаходилось у розпорядженні міської управи.

У зв'язку з тим, що кладовище офі­ційно було центральним, на ньому поховано чимало кращих представників інтелігенції: відомі педагоги, лікарі, видатні художники, а також славетні офіцери — герої війн 1853—1856, 1877— 1878, 1904—1905 років, Першої світової і громадянської.

Надгробок на могилі
  В.Орловського
 
Надгробок на могилі
М.Пимоненка

 Враховуючи те, що тут спочивають представники майже всіх родоводів «малоросійського дворянства», Лук'янівське кладовище цілком можна назвати українським, 

хоча на ньому є велика кількість могил                                

представників різних національностей. На цей

некрополь переносились поховання з багатьох ліквідованих кладовищ.

 

 

 

  

 

5.10. Братське кладовище

 

В 1878 році на Звіринці на території площею в 4 десятини 2 тисячі кв. саженів виникло кладовище для поховання нижніх військових чинів. У 1894 році воно вже було майже заповнене, а 1911 року знову постало питання про виділення землі під поховання нижніх чинів, яких в цей час вже ховали поблизу Лук'янівського кладовища, а то і просто в полі.

Під час Першої світової війни загиблих і померлих у госпіталях спочатку ховали на Байковому кладовищі, але кількість загиблих зростала надзвичайно швидко. На початку 1915 року учасників війни почали ховати на спеціально відведеному місці біля Троїцького монастиря, яке одержало назву Братського кладовища.

Кладовище розміщувалось на схилах гори і було сплановано терасами. 12 липня 1916 року в центрі некрополя заклали храм-пам 'ятник за проектом архітекторів В. Рикова і П. Фетісова, який так і не було добудовано. У цьому незакінченому храмі розташувався цех одного з інститутів НАН України.

 

5.11. Єврейські кладовища

 

В Києві єврейські кладовища існували ще за часів Київської Русі. В 1522 році аналогічний некрополь зафіксовано на Кудрявці.

З часів Богдана Хмельницького євреї в Києві не жили, і тому єврейських кладовищ тут не було. Знову оселились вони у місті в 1792 році, а 1796 року вже було відведено місце під єврейське кладовище на Звіринці.

Останнє в 60-х роках XIX століття займало площу в 2 десятини й 1000 кв. саженів і на ньому залишилось мало вільних місць. 7 лютого 1886 року київський рабин Цукерман звернувся до Київскої міської управи з проханням відвести місце під нове єврейське кладовище поруч зі старим.

Дума виділила для цього місцевість за Лук'янівською дільницею, щоб не перевозити померлих через усе місто, оскільки більшість євреїв мешкала на Подільській, Плоській та Либідській дільницях Києва. Вважалось за можливе відвести під кладовище (єврейське та караїмське) від 3 до 5 десятин землі між кордонами єврейської лікарні на Лук'янівці, землею, відданою католицькому та лютеранському кладовищам, військовим таборам і межею міського посе­лення, визначеного планом 1833 року.

Управлінням єврейським кладовищем і похованням померлих євреїв опікувалось Київське єврейське погрібальне братство.

Справа про відкриття нового кладовища на Лук'янівці під приводом відсутності коштів тягнулась до 1894 року. 13 грудня 1892 року було подано технічний кошторис витрат на влаштування кладовища і проекти споруд, складені відомим архітектором В. Ніколаєвим. Цей проект було затверджено Київським губернським правлінням 7 квітня 1893 року.

27 серпня 1894 року Київське губернське правління винесло постанову:

а) існуюче Звіринецьке кладовище закрити і ховати євреїв на новому. На час закриття кладовище містило 20 тисяч поховань на 8,7 га площі;

б) кошти на нове кладовище брати з «коробочных сборов» по 5000 на рік; виконувати роботи поступово.

На цьому кладовищі спочивають лікарі, юристи, купці, професори, музиканти, композитори та ін.

Єврейське кладовище на Лук'янівці перед Великою Вітчизняною війною займало 25 га. Під час війни воно зазнало наруги від фашистських окупантів і було приведено в такий стан, що реставрувати його було важко.

Враховуючи переповненість некрополя, а також реконструкцію міста, після війни Київська міськрада прийняла рішення про ліквідацію єврейського кладовища на Лук'янівці і створення спеціального кладовища на новому міському кладовищі у Берківцях. Ліквідація тривала більше 10 років. Родичам було дозволено переносити поховання, зокрема на колишні православні, католицькі і лютеранські кладовища.

Поруч з єврейським 1902 року на Лук'янівці було відведено місце під караїмське (278 кв. саженів) і магометанське (1926,5 кв. саженів) кладовища.

Перші караїми з'явились в Києві в 1495 році, але постійно оселилися в 1881 році і мали цвинтар на Звіринці поруч з єврейським кладовищем.

В 1910 році караїмське кладовище одержало ще 25 саженів по кордону з єврейським кладовищем, в цілому ж некрополь займав в 1910 році 313,3 кв. саженів. Мусульман ховали також на невеликій окремій ділянці біля старовірчого кладовища на Щекавиці (нині існує, як закритий поховальний комплекс).

 

_________________________________________________________

 

*   Пропонований матеріал є стислим оглядом тієї частини монографії відомого історика-некрополезнавця Людмили Проценко «Історія Київського некрополя» (Київ, 1995), яка стосується дожовтневих київських поховань. Розділ в жодному разі не претендує на всеосяжність і ставить за мету лише розставити деякі акценти при знайомстві з темою. Для більш глибокого вивчення історії київських кладовищ радимо звертатись до вказаного ґрунтовного видання.

 

 

 

Основні джерела:

 

Абрамович Д.И. Киево-Печерский патерик. — К, 1931.

Антонов В. Киево-Кирилловское кладбище // Киевские губернские ведомости.—1870. - №139.

Берлинский М.Ф. Краткое описание Киева, содержащее исторический перечень сего города. —

Спб., 1820.

Болховитинов Е. Описание Киево-Софийского собора Киевской епархии. — К., 1825.

Геврик Т. Втрачені архітектурні пам'ятники Киева. — Нью-Йорк, 1987.

Гришин О. Д, Васильев М. Г. Некрополь лаврський. — К., 1990.

Ертель О. Д. Древние пещеры на Зверинце в Киеве. — К., 1913.

Ернст Ф. Київ. Путівник. — К., 1931.

Закревский М. Описание Киева. — М., 1869.

Каманин И. М. Зверинецкие пещеры в Киеве. — К, 1914.

Киев: энциклопедический справочник. – К., 1986

Кревецький Ів. Український некрополь // Стара Україна. – 1924. - №6.

Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник. – К., 1908 – 1914. – Т.1. – 4.

Петров. М.И. Историко-топографические очерки древнего Киева // Тр. КДА. – 1910. - №5 – 6.

Проценко Л.А. Історія Київського некрополя. – К., 1995.

Проценко Л.А. Київський некрополь. – К., 1994.

Проценко Л., Костенко Ю. Лукянівський цивільний некрополь. – К., 1998.

Проценко Л.А. Памятники Києва, знищені у ХХ столітті. Карта. – К., 1991.

Сементовський М. Киев. Его святыни, древности, достопамятности. – К., 1900.

Фундуклей И. Обозрение Киева в отношении к древностям. К., - 1847.

Ясногурский П.Н. Городские кладбища. – К., 1910.

 

Крім того, використані матеріали архівів Києва, Москви, Санкт-Петербургу. Використано родинні архіви. Переглянуто енциклопедії різних профілей, довідники різних професій, біографічні покажчики, дореволюційні та післяреволюційні періодичні видання.

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 67 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист