Інститут Україніки

Головне меню

Фотопроект М. Матуса

Семейный альбом 1893 - 1957

Карта проїзду

 

НЕКРОПОЛІ ЛЬВІВЩИНИ

1.                  З НАЙДАВНІШОЇ ІСТОРІЇ ПОХОВАНЬ

 Земля Львівщини (як, зрештою, і всієї України) рясно всіяна могилами. Найстаріші поховання відомі з археологічних розкопок: курганні й безкурганні могильники виявлено в різних районах області.

Засновник Львова

князь Данило Романович

У мальовничому гірському урочищі Святослав Сколівського району (поблизу залізниці на відтинку Сколе—Гребенів) збереглась могила, яку народна традиція пов'язує з іменем князя Святослава Володимировича. Вінзагинуву 1015 році від руки свого брата Святополка. Археологічні дослідження виявили в цьому похованні речі XI століття, що є вагомим доказом вірогідності переказу.

З поширенням християнства кладовища влаштовуються біля церков і монастирів. Князів, бояр, єпископів та інших представників суспільної верхівки нерідко ховали в самих церквах. Так, засновник Львова король Данило Галицький знайшов останній спочинок у спорудженому ним соборі в княжій столиці Холм (зараз на території Польщі).

При монастирській церкві села Лаврів, що у Старосамбірському районі, у XVIII столітті було виявлено давнє поховання, яке тоді приписували князеві Левові Даниловичу. Археологи досі не підтвердили (але й не заперечили), що князь Лев похований саме тут. Згідно з іншими переказами, його могила містилась в монастирі села Спас того ж району. Під час інших археологічних розкопок були знайдені останки захисників княжого міста Звенигорода від наїзників Батия.

Збереглисяй кам'яні надгробки ок­ремих міщан, що були поховані в Онуфріївському монастирі у львівському передмісті Підзамче. Це, зокрема, Михайло Левкович, Андрій та Марія з роду Касіяна Шлюсаря, Золоторуцький, Лангіш. До 1883 року (за іншими даними, до 1902 року) серед згаданих надгробних плит зберігався надгробок друкаря Івана Федоровича (знаного здебільшого як Іван Федоров), котрий, за свідченням епітафії, «своїм тщанієм друкованіє занедбалоє обновил».

    Залишки давніх надгробних плит збереглись у львівських церквах св. Миколая і св. Параскеви. В підземеллях церкви Успіння Пресвятої Богородиці було поховано заслужених діячів Львівського ставропігійського братства та щедрих жертводавців, зокрема Костянтина Корнякта. Надгробки з-під передміської вірменської церкви св. Томи були перенесені на подвір'я вірменського кафедрального собору в центрі міста.

Свого часу у Львові при спорудженні будинку на розі вулиць князя Романа і О. Фредра було знайдено рештки братської могили козаків. Вони загинули під мурами Львова 1648 року і були поховані при церкві Чесного Хреста, яка до кінця XVIII століття стояла на цьому місці.    

Ансамбль Успенського
братства.
Дзвіниця Корнякта та  
Успенська церква

Церква Параскеви Пятниці

Миколаївська церква
 


























На пагорбі поблизу Клепарівської вулиці були поховані полонені гайдамаки, страчені польською владою. Місця поховань учасників Коліївщини в інших містах Галичини не встановлені, хоча відомо, що частину повстанців — 400 осіб — спеціально для постраху населення пригнали сюди з Правобережної України.

Надгробок Павла Кампіана

з каплиці Кампіанів   

До наших днів при деяких церквах збереглися старовинні хрести, які нази­вають козацькими, а в с. Шнирові на Бродівщині уціліли козацькі могили, ймовірно з часу кампанії 1651 року. Старовинні могили знаходились і в с. Попівці цього ж району, але 1966 року їх розорали. Попутньо зазначимо: у с. Накваші (теж Бродівшина) височіє пам'ятник жертвам татарських набігів XII—XVII століть. Є відомості, що на території монастиря в с. Йосиповичах недалеко від Дашави (Стрийський район) поховано гетьмана Івана Виговського та його дружину Олену Стеткевич. За іншими даними вони спочивають у Скиті Манявському.

З появою на Галичині римо-католицьких поселенців постають цвинтарі біля костьолів. Щодо євреїв, то свої кладовища (окописька) вони мали право закладати лише за межами по­селень. За межами міст виникали й кладовища тих, чиє життя забирали різні епідемії.

Та вже у 1783—1785 роках австрійська влада заборонила ховати при храмах не лише євреїв чи жертв холери, а й всіх інших жителів. Внаслідок цього, зокрема, постали нові кладовища на околицях Львова: Личаківське, Жовківське (інакше — Папарівка, закрите 1856 року), Городоцьке (діяло до 1875 року), Стрийське (до 1893 року), Янівське.

Нижче ми детальніше зупинимось на найбільших і найцікавіших в історич­ному відношенні поховальних комплексах Львівщини.  

   

2.  НЕКРОПОЛІ ЛЬВОВА

2.1. Поховання в храмах

Треба зазначити, що у Львові до нашого часу зберігся давній звичай найвидатніших релігійних діячів ховати в підземеллях собору св. Юра. Тут знайшли свій останній спочинок ієрархи Української греко-католицької церкви: кардинал (з 1895 року) Сильвестр Сембратович (1836—1898) та митрополит Андрей Шептицький (1865—1944).

 З благословіння Андрея Шептицького у крипті цього ж собору 31 серпня 1939 року було перепоховано останки славнозвісного князя Ярослава Осмомисла, відкриті у кам'яному саркофазі під час спонсорованих митрополитом археологічних розкопок на території княжого Галича. Провадив розкопки директор Архе­ологічного музею Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові Ярослав Пастернак. Понад півстоліття факт перепоховання залишався таємницею. Лише 1991 року львівські археологи під час дослідження підземелля собору св. Юра натрапили на скляну капсулу з князівським прахом і супровідною запискою Я. Пастернака.

27 серпня 1992 року в крипту собору було перенесено останки довголітнього в'язня сталінських таборів, глави незаконно ліквідованої тоталітарним режимом УГКЦ патріарха Йосифа Сліпого. Після звільнення із заслання 1963 року він виїхав до Риму, де і помер 7 вересня 1984 року. В цій же крипті поховано довголітнього місцеблюстителя та архієпископа Галицької митрополії УГКЦ владики Володимира Стернюка (1907— 1997).


Церква св. Онуфрія. XVIXVII ст.
Недалеко від Личаківського кладовища, біля головного вівтаря церкви святих Петра і Павла спочиває єпископ Петро Білянський (помер 1799 року). На території монастиря св. Онуфрія поховано визначних діячів чину отців Василіян: протоігумена Модеста Гриневецького (1758—1823) та провінціала Арсенія Радкевича (1759—1821).

 

 

 



 


Надгробок Ю.Дунін-Борковської в
Домініканському костьолі

 

 

 

 

 

 
 

 

2.2.            Личаківське кладовище

 Личаківське кладовище належить до числа унікальних пам'яток вітчизняної історії та культури. Офіційна дата його заснування — 1786 рік, хоча ховати тут почали значно раніше: ще в першій половині XVI століття.

Є відомості про виявлення на некрополі надгробків, датованих 1675 і 1789 роками. Дослідники, проте, припускають, що ці реліквії занесені з цвинтарів, які розміщувались коло церков і костьолів. Про це свідчать їх багатий декор і вартісний матеріал, який був колись доступний лише заможним городянам та духівникам. Вони ж протягом XVII і до другої половини XVIII століття своїх родичів на периферійному тоді Личакові не ховали.

Після заснування наприкінці XVIII століття на околицях міста чотирьох громадських кладовищ, кожне з них було призначене для поховань мешканців одного з районів Львова. На Личаківському ховали, крім померлих у східній частині міста, також тих, хто мешкав у центрі — на площі Ринок і прилеглих вулицях. Тим самим на це кладовище припали поховання вищих урядовців з краєвої і місцевої адміністрації, представників заможної міської верхівки і магнатських родин, офіцерів вищих рангів. Саме це кладовище у ХІХ столітті стало вважатися найпрестижнішим, на ньому знайшла свій останній спочинок більшість померлих у Львові визначних діячів культури.

Для могил впливових львів'ян завжди знаходилось місце поблизу головного входу чи на центральних алеях, а щодалі в глибину помітно менше було кам'яних гробниць і вишуканих надгробків. Скромні дерев'яні хрести зберігалися впродовж двох-трьох десятиріч, потім на місці старих поховань виникали нові, й таким чином найдовше на некрополі зберігались найбагатші надгробки, гробівці та каплиці. Зрозуміло, що ці пам'ятки відбивали соціальний стан, національну та релігійну приналежність лише частини похованих.

Художні надгробки свідчать про майстерність таких тогочасних митців, як Гартман Вітвер, Антон та Йоан Шімзери, Павло Евтельє, Петро Козакевич, Юліан Марковський, Генрік Пер'є, Антон Кужава та ін. Творчу естафету від них успадкували сучасні львівські скульптори; з часом Личаківське кладовище стало справжнім музеєм просто неба.

У 1856 році за допомогою досвідченого фахівця Матея Бауера на Личакові було прокладено алеї, дороги, висаджено дерева. Через 20 років з боку Пекарської вулиці звели дві основні брами й обнесли значну частину території мурованою огорожею.

Оригінальні надмогильні пам'ятники, композиції гробівців, каплиць та могил яскраво промовляють про бурхливий перебіг історії Галичини, культурне та громадське життя в минулому. У 60-і роки поет Іван Драч, зворушений красою Львова і, зокрема, Личакова, писав:

 «Я так як бачу космонавта

В його земний прощальний день.

Він обминає сині авта,

На Личаківський цвинтар йде.

І вдарять сплески черешневі,

Де сплять під кам'яним замком

Вогненне джерело — Шашкевич

Та огненний вулкан — Франко...»

Надмогильний памятник М. Шашкевичу    Надмогильний памятник І. Франкові
н
а Личаківському кладовищі

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  

                                

Саме з могили Івана Франка ми і почнемо огляд кладовища. Мабуть, немає потреби детально характеризувати цю незвичайну людину. Проживши усього 60 бурхливих літ (1856—1916), останні десять з них—у фізичних і моральних муках через невиліковну хворобу, Франко залишив таку розмаїту літературно-наукову спадщину, для якої не досить і 100 вагомих томів (саме таке видання планувалося випустити у світ у 60-х роках).

Помер письменник 26 травня 1916 року, і спершу його поховали у чужому склепі, розрахованому на 6 домовин. 1926 року відбулося перепоховання Франка в окрему могилу неподалік від головного входу — на полі №4. Нині над похованням височить відомий пам'ятник роботи скульптора Сергія Литвиненка: каменяр розбиває кайлом скелю.

На цьому ж полі, порад з могилою легендарної співачки Соломії Крушельницької (1872—1952) похована і дружина І. Франка — Ольга (з Хоружинських) Франко (1864—1941). На полі № 66 спочиває син поета — Андрій Франко (1887—1913).

Основоположник нової української літератури в Галичині, проникливий лірик, натхненник літературно-наукового гуртка «Руська Трійця» та знаменитого альманаху «Русалка Дністрова» Маркіян Шашкевич знайшов свій останній притулок майже поряд з Фран­ком, але на полі № 3. Захворівши на сухоти, поет помер у с. Новосілках Буського району, де служив священиком.

1893 року його тлінні останки перевезли на Личаківське кладовище і поховали в окремому гробівці, над яким у 1906 році споруджено пам'ятник — кам'яну стелу з бронзовою скульптурою жінки, схиленою у скорботі (автор — Генрік Пер'є). Тут же поховані дружина Маркіяна Юлія (1816—1896) і син Володимир (1839— 1885), поет і журналіст.

На центральній алеї, поряд з гробівцем Шашкевичів, спочиває засновник і перший редактор політичного часопису «Діло», публіцист, організатор українського національного життя у Львові і всьому краї Володимир Барвінський (1850—1883). 1892 року скульптор Станіслав Роман Левандовський спорудив на його могилі бронзовий пам'ятник, який свого часу вважався одним з найкращих на некрополі. За могилою В. Барвінського — родинний гробівець, в якому склепив повіки його не менш відомий брат, педагог, історик, публіцист і громадсько-політичний діяч Олександр Барвінський (1842—1927).

На полі № 3 знайшов свій останній притулок сучасник Франка, історик українського письменства, професор Львівського університету і багаторічний голова Товариства «Просвіта» Омелян Огоновський (1833—1894). На полі № 21 поховано письменника, публіциста та одного з фундаторів (разом з І. Франком) Русько-української радикальної партії Михайла Павлика (1853—1915). В одній могилі з останнім спочиває його сестра — теж відома в Галичині громадська діячка й письменниця Анна Павлик (1855—1928).

На різних полях кладовища поховані інші визначні українці «Франкової» доби, зокрема: співредактор журналу «Світ», а в 1884—1902 роках — редактор газети «Діло» Іван Белей (псевдонім — Роман Розмарин, 1856—1921); один із засновників Радикальної партії, етнограф, публіцист і дійсний член НТШ, член-кореспондент Петербурзької Академії наук Володимир Охримович (1870— 1931); автор перших підручників з природознавства та словника української природничої термінології, фольклорист і літератор Іван Верхратський (1846— 1919); голова товариства «Січ» у Відні, автор наукових розвідок про галицько-українське письменство Остап Терлецький (1850—1902); педагог, видавець українських шкільних підручників, редактор часопису «Зоря» Омелян Партацький (1840—1895); етнограф, дослідник Гуцульщини Володимир Шухевич (1850—1915); директор Української академічної гімназії у Львові, голова Товариств «Українська Бесіда» та «Рідна Школа», дійсний член НТШ Ілля Кокорудз (1857—1933); правник, судовий радник Крайового суду, посол до австрійського парламенту і Галицького сейму, а в роки визвольних змагань — голова Допомогового комітету у Відні, член Української Народної Ради ЗУНР Лев Левицький (1863—1928); лікар станиці Українських Січових Стрільців у Львові, член українських Товариств, о. Яків-Бронислав Овчарський (1872—1943).

Надмогильний памятник Г. Тютюннику
на Личаківському кладовищі
        На Личакові знайшли вічний спокій політичний діяч і популяризатор української історії у художній формі Вячеслав Будзиновський (1868—1935), літератор і педагог Іларіон Грабочив (1856—1903), члени літературного угрупування початку XX століття «Молода Муза»: Михайло Яцків (1879—1956), Петро Карманський (1904—1965), Василь Пачовський (1878—1942), Сидір Твердохліб (1885—1922), Микола Голубець (1891—1942), Михайло Рудницький (1889— 1975).

В цьому ж списку поет, котрий на фронтах Першої світової війни втратив зір, Андрій Волощак (1890—1973), прозаїк і франкознавець Денис Лукіянович (1873—1965), автор талановитого антивоєнного твору «Поза межами болю» Осип Турянський (1880—1933), творець майстерних історичних повістей Юліан Опільський (1884—1937), обдаровані прозаїки й більшовицькі політв'язні Володимир Гжицький (1895—1973) та Володимир Лопушанський (1903—1987), передчасно згаслий романіст і колишній фронтовик Григорій Тютюнник (1920— 1961), письменник, перекладач Володимир Масляк (1858—1942) та його сини: живописець, графік Омелян Масляк (1893—1972) і письменник, перекладач, педагог Степан Масляк (1895—1960), прозаїки і поети Яків Стецюк (1922— 1980), Григорій Чубай (1949—1982), Дмитро Бандрівський (1887—1983), Василь Колодій (1922—1992), літературознавець Степан Трофимук (1928— 1983). Поховання останніх років: Володимир Лучук (1934—1992), Михайло Осадчий (1936—1994), Ростислав Братунь (1927—1995).

Надгробки увічнюють пам'ять про талановитих жінок минулого, чия творчість продовжує хвилювати й надихати (як, скажімо, пісня на слова Костянтини Малицької (1872—1947) «Чом, чом, земле моя» чи пронизливо тонкі поетичні рядки Марійки Підгірянки (1881—1968). Ось могила творця «Сестер Річинських» Ірини Вільде (1907— 1981). На іншому полі спочиває Ольга-Олександра Бажанська, заміжня Озаркевич (1866—1906) — донька композитора й етнографа Порфирія Бажанського, перша в Галичині фахова українська піаністка, одна із засновниць «Бояна», співробітниця першого жіночого альманаху «Перший вінок». І зовсім свіжа могила з дерев'яним хрестом і квітами: блискуча перекладачка на французьку мову творів українських письменників Жінет Максимович (1929—1995).

Ще одна видатна постать — Мілена Рудницька (1893—1976). Письменниця, посол до Галицького сейму, голова Союзу українок у Львові, представниця України у Лізі Націй, вона померла у Мюнхені, але 1994 року урну з її прахом було перевезено до Львова і поховано на Личакові у гробівці, де вже спочивав її брат — професор і літературознавець Михайло Рудницький.

Звернемо увагу на наступну особливість: всі найстаріші надгробки Личаківського кладовища мали німецькомовні написи, які з плином часу витіснялися польськими. Тут спочивають визначні польські письменники, майстри художнього слова Марія Конопницька (1842—1910), Габріеля Запольська (1857— 1921), Владислав Лозинський (1837—1861), Болеслав Червенський (1851— 1888), Ян Непомуцен Камінський (1777—1855), Владислав Белза (1847—1913),

Северин Гощинський (1801—1876) — представник «української школи» в польській літературі, автор відомої поеми «Канівський замок», Вацлав Залеський (1799—1849) — укладач збірника «Пісні польські та українські галицького люду».

Серед визначних осіб слід назвати історика, драматурга Кароля Шайноху (1818—1868), поета, історика, архівіста Августа Бельовського (1806—1876). Детальніше про поховання інших діячів польської історії і культури, які знайшли останній притулок на українській землі можна довідатись із книги Стані­слава Славоміра Нєцєї «Личаківський цвинтар у Львові в роках 1786 —1986» (Вроцлав-Варшава-Краків-Гданськ-Лодзь, 1988).

На Личаківському некрополі поховані українські і польські діячі, життя яких прямо чи дотично пов'язане з іменем Тараса Шевченка. Серед них: Михайло Димет (1821—1890) — купець і меценат, один із перших поширювачів у Гали­чині літературних творів з Великої України, зокрема поезії Великого Кобзаря, спонсор Товариства ім. Шевченка, часописів «Мета» і «Руська Читальня»; Олена Шевченко (1884—1964) — онука Тарасового брата Микити Шевченка; Якуб Гордон (Максиміліян Ятовт) (1827—1895) — польський письменник-мемуарист, автор спогадів про Т Шевченка часів заслання; Павлин Свєнціцький (Павло Свій, 1841—1876) — учасник перепоховання Т. Шевченка в Україні та перекладач творів поета польською мовою.

Крім вже згаданих, на кладовищі спочивають багато інших діячів української національної культури, учасників громадського і політичного руху. Зараз ім'я Антона Павенцького (1818—1889) неспеціалісту вже мало що говорить, а свого часу це була вельми заслужена людина: учасник «весни народів» 1848— 1849 років, співзасновник першої національної політичної інституції — Голов­ної Руської Ради, редактор першої української газети у Львові «Зоря Галицька», посол до Галицького крайового сейму.

Надмогильний памятник М. Конопницькій
на Личаківському кладовищі
       До таких цікавих історичних фігур належали: Юліан Романчук (1842—1932), політик, віце-президент палати послів австрійського парламенту, відданий пат­ріот й оратор, який до останніх днів відстоював інтереси рідного краю; директор страхового акціонерного товариства «Дністер» Ярослав Кулачковський (1863—1908); правник, співзасновник Товариств ім. Т. Шевченка й «Просвіта» Кирило Сушкевич (1840—1885); директор Літературно-меморіального музею Івана Франкау Львові Семен Стефаник (1904—1981).  

Серед похованих тут діячів науки, освіти, медицини теж знаходимо чимало славних імен. Згадаємо Василя Щурата (1871—1948) — педагога, ученого і водночас відомого поета-перекладача, або літературознавців та літераторів Ярослава Гординського (1882—1939) і Олександра Колессу (1867—1945). На Личакові спочиває Софія Морачевська-Окуневська (1865—1926) — перша з українок доктор медичних наук і водночас белетристка, одна з авторок жіночого альманаху «Перший вінок».

Назвемо й інші поважні імена, над якими безсилий час: академік Володимир Гнатюк (1871—1926) - фольклорист та етнограф; академік Михайло Возняк (1881—1954) — франкознавець; академік Філарет Колесса (1871—1947) - фольклорист і етнограф, композитор; професор Василь Сімович (1876—1954) — мовознавець; Степан Гжицький (1900—1962) — біолог; Йосип Пеленський (1879—1957) - археолог і мистецтвознавець, дослідник рукописних, архівних джерел; Іларіон Свєнціцький (1876—1956) – славіст і мистецтвознавець, організатор та перший директор Національного музею у Львові; Мирон Кордуба (1876—1948) — історик, дійсний член НТШ; Степан Банах (1892—1945) — визначний польський математик, автор теорії функціонального аналізу; Юрій Мушак (1904—1973) — латиніст, перекладач з грецької; Михайло Онишкевич (1906—1971) — дослідник слов'янської філології; Степан Щурат (1909—1990) — літературознавець, майстер художньої фотографії, видавець і редактор низки часописів, у тому числі першого українського журналу для фотографів «Світло й тінь»; Юліан Дорош (1909—1983) — майстер документальної та художньої світлини; Іван Карпинець (1898—1954) — дослідник історії Галичини XVIII —XIX століть; Юліян Мєдвецькии (1845—1918) — засновник галицької геології, один із творців Львівської політехніки; академік Ярослав Підстригач (1928—1990) — довголітній голова Західного наукового центру АН України; академіки Олег Вялов (1904—1988), Григорій Доленко (1917—1990) і Роман Кучер (1925—1991).

Серед похованих на цвинтарі й інші відомі вчені: Андрій Лазаренко (1901— 1979), Георгій Караванов (1899—1982), Августа Родигіна (1893—1964), Омелян Терлецький (1873—1958), Лукія Гумецька (1901—1988), Антін Генсьорський (1890—1970), Яким Ярема (1884—1964), Віра Свєнціцька (1913—1991), Зоряна Болтарович (1935—1992), Теофіль Комаринець (1927—1991), Таміла Панько (1935—1995).

На Личакові спочиває видатний медик, біохімік, анатом та клініцист Вацлав (Вячеслав) Морачевський (1867—1950). Народившись у Варшаві в польській шляхетській сім'ї, Морачевський, однак, серцем прихилився до українців, був меценатом української культури, дружив з Василем Стефаником. Тут же знайшли вічний спокій відомі галицькі історики Денис Зубрицький (1777—1862), Антін Петрушевич( 1821—1913), Ісидор Шараневич (1829—1901), Юліян Целевич (1843—1892).

Личаківський некрополь містить могили греко-католицьких ієрархів: митрополитів Ангіна Ангеловича (1756—1814), Спиридона Литвиновича (1810— 1869), Григорія Яхимовича (1792—1863), єпископа і в'язня ГУЛАГу Миколи Чарнецького (1884—1959), а також греко-католицьких священиків, які чимало прислужилися Україні як усним проповідницьким словом, так і пером.

До останніх належать етнограф, філософ і публіцист о. Онуфрій Лепкий (1838—1905); автор низки праць з історії греко-католицької церкви, посол до Галицького сейму (1812—1824) о. Михайло Малиновський; письменник і публіцист, ректор духовної семінарії у Відні у 1883 — 1892 роках о. Теодор П'юрко (помер 1906 року); історик і перекладач, автор праць з минулого української церкви княжої доби та з історії Галичини Теофіл Коструба (чернече ім'я — Теодосій, 1907—1943).

Священиками були ректор Львівського університету о. Мартин Барвінський (1784—1865); доктор теології і ректор того ж закладу у 1868 році о. Йосиф Делькевич (1822—1912); багаторічний адміністратор митрополичих дібр, нащадок козацького роду, посол до австрійського парламенту від Української національно-демократичної партії у 1907—1911 роках о. Тит Євген Войнаровський-Столобуг (1856—1938). На кладовищі спочивають високі польські достойники, зокрема, протоігуменчину св. Василія Великого о. Віталій Градюк (1872— 1961), а також чотири архієпископи вірменської конфесії.

Загалом видатних діячів, похованих на теренах Личакова, так багато, що заради зручності спробуймо надалі обмежитись побіжним переліком їх славних імен. Отже, тут спочивають:

 - композитори Анатолій Вахнянин ( 1841—1908), Кароль Мікулі (1819—1897), Станіслав Людкевич (1879—1979), Ярослав Вінцковський-Ярославенко (1880— 1958), Василь Барвінський (1888—1964), Євген Козак (1907—1988), Анатолій Кос-Анатольський (1909—1983), Володимир Івасюк (1948—1979), непересічний галицький бандурист і зачинатель відродження кобзарського мистецтва в краї Юрій Сінгалевич (1911—1947);

 - музиканти, співаки та актори Галя (1901—1949) та Стефа (1909—1941) Левицькі, Євгенія Барвінська (1854—1913), Володимира Божейко (1897—1955), Роман Криштальський (1888—1955), Борис Романицький (1891—1988), Пав­ло Кармалюк (1908—1986), Йосип (1876—1959) та Софія Стадники (1888— 1959), Текля Білявська-Котко (1910—1971), Софія Федорцева-Сабат (1900— 1981), Ганна Юрчакова (1879—1965), Василь Яременко (1895—1976), Дем'ян Козачківський (1896—1967), Володимир Данченко (1914—1967), Дмитро Дударєв (1890—1960), Варвара Любарт (1897—1967), Леся Кривицька (1895— 1981), Надія Доценко (1913—1994), Фаїна Гаєнко (1900—1964), Іван Рубчак (1926—1953), Володимир Луб'яний (1926—1991), Віра Полінська (1910—1994); 

  - художники Тєофіль Копистинський (1844— 1916), Іван Труні (1861—1941), Олекса Новаківський (1872—1935), Олена Кульчицька (1877—1967), Осип Курилас (1870—1951), Антін Манастирський (1878—1989), Ярослава Музика (1894—1974), Пав­ло Ковжун (1886—1939), Роман Сельський (1903— 1990), Маргіт Сельська (1903—1980), Олена Захаріясевич-Липа (1910—1968), Леопольд Левицький (1905—1973), Стефанія Гебус-Баранецька (1905— 1985), Григорій Смольський (1893—1985), Вітольд Манастирський (1915—1992), Євген Лисик (1930—1991), Зеновій Флінта (1935—1988), а також визначний польський живописець і графік Артур Гроттгер (1837—1867);

Надмогильний памятник
А. Гротгеру
на Личаківському
кладовищі

- скульптори Антон Попель (1865—1910), Євген Дзиндра (1913—1983), Яків Чайка (1918—1995), Любомир Терлецький (1922—1993), Іван Севера (1891— 1971), Лука Біганич (1927—1995);

 -  архітектори Василь Нагірний (1848—1921), Сильвестр Гавришкевич (1836—1911), Мирон Вендзилович (1919—1992), Іван Левинський (1861— 1929), Ігор Старосольський (1908—1988), Ярослав Новаківський (1920—1982).

 На полі № 69 у новозбудованому коштом Львівської організації УТОПІК гробівці спочиває довголітній співкерівник цієї організації, ентузіаст пам'яткоохоронної справи, ініціатор спорудження пам'ятника Тарасові Шевченкові у Львові Ігор Кудин (1937—1992). На Личакові похований і перший у незалежній Україні міський голова Богдан Ботик (1936—1991).

На кладовищі зберігаються колективні поховання жертв репресивних заходів місцевої влади різних історичних епох. До останніх належать меморіальні комплекси жертв масового розстрілу поліцією страйкарів-будівлеьників Львова 2 червня 1902 року та загиблих у концентраційному таборі Талергоф під час Першої світової війни.

На окремих ділянках Личаківського некрополя розміщено могили учасників польського повстання 1830—1831 років (на полі №71 — 47 поховань повстанців, в центрі — пам'ятник роботи Генріка Пер'є) та учасників польського повстання 1863—1864 років (поле №40 —230 поховань, в центрі — пам'ятник прапо­роносцеві Шимону Візунасу Шидловському роботи О. Загурського).

На Личакові спочили також учасники усіх визначних подій періоду визвольних змагань. Тут знаходяться поховання державного діяча, заступника голови Центральної Ради, професора Львівської політехніки Миколи Шрага (1894— 1970); учасника бою під Кругами у січні 1918-го, доктора філософських наук Ігоря Лоського (1900—1936); відомого юриста, голови Військової кодифікаційної комісії УНР Айталя Вітошинського (1875—1937); отамана першої станиці УСС у Львові адвоката Михайла Волошина (1877—1943); державного секретаря Головного управління залізниць ЗУНР Миколи Парфановича (1867— 1936); майора крайової оборони УГА Якова Панусевича (1850—1920); палкого провідника студентства Адама Коцка (1882—1910), котрий загинув у боротьбі за створення українського національного університету.

Наступні славні імена у цьому переліку: міністр закордонних справ УНР, юрист і журналіст Володимир Темницький (1879—193 8); доктор права, багатолітній голова «Просвіти» Іван Кивелюк (1866—1922); доктор філософії, в'язень більшовицьких концтаборів Олена Степанів (1892—1963); директор Народної лічниці у Львові, державші секретар здоров'я ЗУНР Іван Куровець (1863— 1931); старшина УГА, а заразом дитячий поет Юрій Шкрумеляк ( 1895—1965); учасник визвольних змагань, історик і видавець Антін Лотоцький (1881—1949); організатор і перший командант УСС, довголітній голова «Просвіти» Михайло Галущинський (1877—1932); учасник створення ЗУНР та УНР, визначний вчений у галузі геолого-мінералогічних наук Северин Пастернак (1899—1994).

На кладовищі в окремих могилах чи родинних гробівцях поховані оборонці Львова у листопаді 1918 року (пізніше — старшини Української Галицької Армії) Нестор Банах (дати народження і смерті невідомі), Роман Гузар (1888—1930), Остап Прийма (1886—1937), Михайло Татух (1875—1937), Юліян Фільварків (1879—1938), Микола Сітницький (1884—1934), січовий стрілець Теодор Панківський (1894—1919), котрий вдосвіта 1 листопада 1918-го року вивісив на Львівській ратуші український національний прапор.

На цьому розповідь про визначні персонажі Личаківського некрополя вимушено припиняємо, хоча в пропонованому матеріалі наведено лише незначну кількість славних імен. Загалом, найповніше про це незвичайне кладовище розповів світлої пам'яті Григорій Лупій в ілюстрованому путівнику «Львівський історико-культурний музей-заповідник «Личаківський цвинтар» (Львів, 1996, 365 сторінок). До цієї талановитої книги й відсилаємо всіх тих, хто бажає отри­мати більш вичерпну інформацію.

Нині не те що за день, а навіть за тиждень не обійдеш цей величний поховальний комплекс. Адже за приблизними підрахунками тут міститься близько 300 тисяч могил, понад 2 тисячі родинних гробівців, близько 500 скульптур і рельєфів, а також біля 30 родинних каплиць. Окремі з них мають статус пам'яток архітектури. 

На жаль, понад 70 % названих споруд потребують реставрації. Гостро відчувається брак коштів, і все ж слід визнати, що адміністрація зробила чимало, надто після 1992 року, коли Личаків було оголошено історико-культурним музеєм-заповідником.

Сьогодні вже відреставровано найцінніші мистецькі твори, побудовано пам'ятник жертвам терору НКВС у червні 1941 року, споруджено пам'ятник письменниці Ірині Вільде. Ведеться робота по проектуванню монумента українським стрільцям, котрі загинули у боях з поляками у 1918—1919 роках.

 

 2.3.      Польський військовий некрополь

 Одним з елементів Львівського музею-заповідника «Личаківське кладовище» є польський військовий меморіальний комплекс часів українсько-польської війни 1918 —1919 років. Поховання на цьому некрополі почалися навесні 1919 року, спорудження меморіалу завершилося у 1939 році.

Всього на терені цього кладовища поховано 2859 осіб, в їх числі 1926 військо­вих. У комплексі виділяються монументальністю окремі його елементи: пам'ятник Слави, Каплиця, Катакомби. Біля Катакомб у 1920—1930-х роках було споруджено пам'ятник іноземним добровольцям, які під час польсько-радянської війни 1919—1920 років у складі польської армії загинули під Львовом у боях з Першою кінною армією С. Будьонного — трьом американським пілотам та 17 французьким воякам.

Після 1946 року поховання нерадянських військових у місті планомірно нищилися. Не оминув комуністичний вандалізм і польський військовий некрополь. Найбільшого руйнування зазнав він на початку 1970-х років: було демонтовано і вивезено пам'ятники, зруйновано надгробки, засипано землею та сміттям могили.

Відновлення меморіалу почалося 1990 року зусиллями польської громадськості за участю Польського товариства охорони військових могил. Після укладення у 1994 році угоди між Республікою Польща та Україною «Про збереження місць пам'яті і поховання жертв війни та політичних респресій» відновлення меморіалу здійснюється фірмою «Енергополь» під наглядом відповідних структур польської та української сторін.

Виявом прагнення до взаємного порозуміння стало спільне влаштування українською і польською громадськістю могил вояків обох народів — жертв трагічного конфлікту, який ніколи не повинен повторитися.

  

 

2.4.            Янівське кладовище  

 Янівське кладовище засновано пізніше Личаківського — у 1883 році. Нині це другий за розміром і значенням некрополь Львова.

На Янівському кладовищі знайшли свій останній притулок відомі релігійні діячі: єпископ греко-католицької церкви Йосиф Боцян (1879—1926), латинський архієпископ Юзеф Більчевський (помер 1923 року), доктор теології Иосиф Кладочний (1906—1994). На окремих полях збереглись групові поховання сестер-василіянок та ченців-студитів.

Згадаємо також могилу жертв розстрілу робітничої демонстрації 1936 року. З визначних фігур минулого тут поховані: активний учасник боїв за встановлення української влади у Львові 1 листопада 1918 року, а згодом — вчений-економіст, співробітник Інституту суспільних наук АН України Володимир Огоновський (1896—1970); живописець Модест Сосенко (1875—1920); виз­начна діячка Союзу українок, член Української Військової Організації, закато­вана польськими жандармами у Львівській тюрмі Ольга Басараб-Левицька

(1890—1924); героїчні члени УВО й ОУН Василь Білас (1911—1932) та Дмитро Данилишин (1907—1932); видатний поет Богдан-Ігор Антонич (помер 1938); визначний бібліограф й книгознавець Федір Максименко (1897—1983); автор багатьох досліджень з історії народного господарства Західної України Григорій Ковальчак (1928—1984); мовознавець Іван Ковалик (1907—1989); дослідник українських дум Іван Цапенко (1914—1963); мовознавець Розалія Керста (1933—1994); художник Володимир Хомицький (1942—1996); мовознавець Мар'ян Демський (1935—1995).

У міжвоєнні роки на Янівському некрополі спорудили військовий поховаль­ний комплекс, який зараз активно впорядковується. На окремих полях тут були поховані стрільці УГА (на полі №38 — 600 могил), солдати армій царської Росії (на полі №41 — 2 групові і 22 поодинокі могили) і Радянського Союзу (226 могил), вояки австрійської і російської армій доби Першої світової війни (12 спільних і 8 поодиноких могил), польські жовніри 1918—1919 років (на полі №37 — 600 могил), військовики польського гарнізону у Львові (поля №№42 і 43), а також 99 невідомих воїнів (3 спільні могили).

У братській могилі спочивають останки 27 розстріляних гітлерівцями 27 листопада 1942 року закладників — членів ОУНС. Бандери, зокрема члена Українського Державного Управління, сформованого Ярославом Стецьком 5 липня 1941 року, міністра лісівництва Андрія П'ясецького.

На Янівському кладовищі під час Другої світової війни було засновано дільниці для поховань словацьких і німецьких військовиків, які після війни були знищені.

  

 

2.5.  Периферійні християнські кладовища міста

 Розширення Львова призвело до появи низки нових некрополів. Так виникло Сихівське — третє за розміром кладовище міста. На ньому, зокрема, поховано слюсаря Михайла Никельського, котрий у 1981 році всі свої заощадження — 4 тисячі карбованців — заповів на спорудження пам'ятника Тарасу Шевченку у Львові. Надгробок на могилі Никельського встановила Львівська обласна орган­ізація УТОПІК. На цьому ж поховальному комплексі спочиває обдарований графік Михайло Курилич.

На Брюховицькому кладовищі поблизу приміського села Збиранки зберіга­ються могили: непересічного живописця й вихователя творчої молоді Карла Звіринського (1923—1997); скульпторів Віталія Максименка (1918—1991) та Івана Томчука (1923—1992); історика, довголітнього співкерівника Львівської організації УТОШК Михайла Івасюти (1923—1992).

На цвинтарі селища Винників під Львовом поховані: громадсько-політич­ний діяч, письменник, лікар, член Директорії УНР та міністр охорони здоров'я Уряду УНР в екзилі Іван Липа (1865—1923); живописець Микола Федюк (1885—1862); оперна співачка Олександра Любич-Парахоняк (1892—1977). На кладовищі Левандівки знайшла останній притулок літературознавець Марія Мольнар-Мундяк (1928—1958).

 2.6.            Єврейські некрополі

Проект реставрації синагоги
«Золота Роза» за Я. Витвицьким
Старе єврейске кладовище по вулиці Клепарівській почали руйнувати німецькі окупанти, а завершили радянські адміністратори. Тут було втрачено численні пам'ятники високої мистецької вартості з поховань видатних керівників єврейської громади: Нахмана і Мордехая Ісаковичів (1618), Золотої Рози (Рози Нахма-нової, 1637), Ієшуа Фалька (1614), Давида Галеві (1667), братів Хаїма і Йони Райцесів (1728), Хаїма Раппопорта (1771), Якуба Оренштайна (1839), Авраама Кона (1848). Було знищено також надгробки на 75 могилах жертв погрому, вчиненого студентами єзуїтської колегії у 1664 році.

На новому єврейському некрополі, який постав з середини XIX століття, спочиває чимало шанованих членів єврейської громади: Емануїл Блюменфельд, Еміль Бик, рабини Швабахер, Ехезкиль Каро, Натан Льовенштейн та інші. В 1856 році тут побудували синагогу, а 1912 року архітектор Роман Фелинський виконав в стилі модерн проект нового передпоховального приміщення — бет тахара, будівництвом якого керував архітектор Міхель Улям.

Під час Другої світової війни після розстрілу юденрату в січні 1943 року почалося нищення окопища. Навесні 1943 року було висаджено в повітря величну будівлю передпоховального приміщення, найбільш цінні пам'ятники розбивали і вивозили до Німеччини.

У повоєнні роки кладовищем опікувалася львівська єврейська громада: були зібрані рештки понищених могил і покладені біля входу на некрополь. Згодом на цьому місці коштом громади зведено гранітний обеліск. У 1962 році за намовою КДБ іудейський релігійний осередок розігнали, а єврейське кладовище підпорядкували адміністрації розташова­ного поруч християнського.

Варто тут нагадати і про наступний нині призабутий поховальний комплекс. Після листопадового погрому 1918 року, вчиненого по відході зі Львова українського війська польськими вояками та декласованими елементами, міська єврейська громада поставила його жертвам (73 особи) на Кортумовій горі величний пам'ятник.

Біля монументу було облаштовано меморіал полеглим під час війни бійцям Єврейського Куреня І корпусу УГА. Цей некрополь складався з 15 рядів, в кожному з яких налічувалось не менше 23 поховань.

   

3.                  ПОХОВАННЯ В ІНШИХ МІСТАХ І СЕЛАХ ЛЬВІВЩИНИ

 Наприкінці XVIII століття масові місця поховань були винесені за межі населених пунктів. Водночас у багатьох селах зберігалися невеличкі кладовища біля церков, де ховали переважно священиків, членів їхніх родин та заслужених громадян. З часом деякі цвинтарі знов опинилися у міській смузі.

Так сталося, наприклад, у Стрию — на вулиці, що носить ім'я Остапа Нижанківського, а колись називалася Цвинтарною, з кінця XVIII століття містився подібний поховальний комплекс. На початку нашого століття у дальшій частині тієї самої вулиці, за залізницею, замість згаданого кладовища заснували нове, а старе у перші повоєнні роки по-варварському знищили. Нині тут розбито міський парк.

На Стрийському кладовищі привертає увагу гробниця Євгена Олесницького (1860—1917), депутата Галицького сейму та віденського парламенту, небуденного речника Національно-демократичної партії. Працюючи в Стрию адвокатом, він став організатором національних політичних та культурних товариств, фундатором кооперативної спілки «Маслосоюз», співзасновником низки періодичних видань. Разом з ним спочиває дочка Софія (померла 1903 року), ме­дальйон з рельєфним зображенням якої виконав скульптор Григорій Кузневич.

На тому ж некрополі поховано композитора, диригента і громадського діяча Остапа Нижанківського (1862—1919). Його знали, як натхненника тутешнього музичного життя, організатора філій хорового товариства «Боян», активного діяча української кооперації. Уряд ЗУНР призначив Нижанківського повітовим комісаром, і 22 квітня 1919 року (підчас окупації міста поляками) він був розстріляний без суду і слідства. Після Другої світової війни без відома тодішньої влади його могилу упорядкувала громадськість, головно учителі місцевої музичної школи.

Костьол Станіслава Бернардинського
монастиря у м. Самборі

 В Стрию також знайшли місце вічного спочинку: літератор та священик Олекса Бобикевич (1865—1902); невтомна колекціонерка й знавець західноукраїнських вишивок Ольга Бачинська (1875—1951); актор і режисер Василь Коссак (1886—1932); літератор Юрій Мандрик (1898—1919); письменник-сатирик, редактор журналу «Комар» Ієронім Калитовський (1866—1926); єпископ підпільної УГКЦ Йосафат Федорик (1897—1979); батьки кардинала Гвана-Мирослава Любачівського.

 Відвідаймо далі поховальні комплекси й інших міст Львівщини. Тут спочивають:

 - у Бориславі — письменник Стефан Ковалів (1848—1920);

- у центрі Східниці біля Борислава — краєзнавець Омелян Стоцький (1898— 1979), відкривач й дослідник джерел мінеральної води типу трускавецької «Нафтусі»;

- у Бродах — історик, учень М. Грушевського Іван Созанський (1881— 1911); актриса Іванна Стефуракова (1849—1885); знаний журналіст, редактор й видавець літературного часопису «Когпіаиозсз» Франц Краттер (помер 1839 року);

- у Городку — член Головної Руської Ради 1848 — 1851 років, ініціатор зас­нування Народного Дому у Львові Лев Трещаківський;

- у Дрогобичі — диригент, заслужений діяч мистецтв України Юліян Корчинський (1921—1990);

- у Жовкві — маляр Василь Петранович (близько 1690—1759); засновник Товариства ім. М. Шашкевича у Золочеві і часопису «Шашкевичівські вісті» доктор Теодор Ваньо (1880—1959);

- у Золочеві — член Української Національної Ради ЗУНР, радник Державного Секретаріату Закордонних справ УНР, голова представництва УНР в Лондоні Ярослав Олесницький (1875—1933); актор, режисер й драматург Андрій Стечинський (1873—1929);

- у Кам'янці-Бузькій — сігівзасновник і почесний член товариства «Просвіта», генеральний вікарій митрополита Андрея Шептицького на центральних землях України у 1917 — 1918 роках, член Української Національної Ради ЗУНР священик Михаїл Цегельський (1848—1944); актриса Львівської опери і театру «Руська Бесіда» Марія Фіцнерівна (1873—1920); письменник Євген Мандичевський (1873—1929);

- у Роздолі - історик, редактор часописів та незмінний директор бібліотеки Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові Іван Кревецький (1883—1940);

- у Самборі — відома дослідниця історії духівництва, довголітній директор Українського інституту для дівчат у Перемишлі Меланія Бордун (1886—1968); педагог і засновник української учительської семінарії Теодор Біленький (1838— 1939); організатори і керівники музейного товариства «Бойківщина», фундатори часопису «Літопис Бойківщини» лікарі Володимир Кобільник (1884—1937) і Володимир Гуркевич (1880—1937); актор, режисер і антрепренер національних театрів Омелян Бачинський( 1833—1907) та його дружина, акторка й співачка Теофіля Бачинська (1837—1906). На Самбірському кладовищі встановлено також символічний надгробок педагога, письменника і історика, співзасновника товариства «Бойківщина» Івана Филипчака (1871—1945), який був репресо­ваний органами НКВС і загинув у Тайшеті;

- у Сколе — редактор низки часописів Федор Заревич (1835—1879);

- у Сокалі — літературознавець Володимир Коцовський (1860—1921);

- у Старому Самборі — письменник й етнограф Данило Лепкий (1858—1912);

- в Угнові — фольклорист Іван Бірецький (1815—1883);

- у Хирові — голова Товариства ім. Т. Шевченка у Львові, один із засновників газети «Діло» Дем'ян Гладилович (1845—1892);

- у Яворові — провідний діяч національно-культурного руху першої половини XIX століття, публіцист і фольклорист Йосип Лозинський (1807—1889); освітній діяч, перший директор української гімназії в Яворові, редактор часопису «Учитель» Теофіл Грушкевич (1846—1915).

 Багато визначних діячів національного руху і культури поховані на цвинта­рях сільських.

 Бродівський район:

-у с. Пеняках — засновник, власник і редактор першої у США української газети «Свобода» Григорій Грушка (1859—1913);

- у селищі Підкамінь — автор близько 30-ти монографій про минуле міст і сіл західного регіону України, вірменин за походженням Садок Баронч (1814—1892).

 Буський район:

-у с. Закомар'ї — священик і публіцист Данило Танячкевич (1842—1906);

-у с. Соколівці — ініціатор спорудження пам'ятника М. Шашкевичу на Білій Горі біля Підлісся і заснування у Золочеві Товариства ім. М. Шашкевича Воло­димир Кальба (1865—1912).

 Городоцький район:

-у с. Хишевичах — громадсько-політичний діяч, співзасновник Національно-Демократичної партії, член Національної Ради ЗУНР Степан Онишкевич (1860—1945).

 Дрогобицький район:

-у с. Довгому — автор ікон, жанрових картин із побуту бойків та гуцулів, монументальних розписів на біблійні та історичні теми Корнило Устиянович (1839—1903);

-у с. Літині — літератор Антін Лужецький (1807—1891);

-у с. Нагуєвичах — автор першої друкованої в Галичині граматики української мови Йосиф Левицький (1801—1860).

 Жовківський район:

-у с. Руді Монастирській — один з видавців альманаху «Лірвак з-над Сяна» Павло Леонтович (1825—1916);

-у с. Монастирку — письменник-сатирик Лесь Мартович (1871—1916, по­мер у с. Погориську цього ж району).

 Золочівський район:

- у с. Гологірках — композитор Ярослав Лопатинський (1871—1936).

 Миколаївський район:

-у с. Дроговижі — скульптор Володимир Сколоздра (1912—1980).

 Мостиський район:

-у с. Бортятині — батьки Богдана Ігоря Антонича Василь (помер 1947 року) і Ольга (померла 1953 року) Антоничі.

 Перемиїилянський район:

-у с. Ганачівці — скульптор Григорій Кузневич (1871—1948);

-у с. Сварж — маляр Василь Береза (1754—1827 або 1835).

 Пустомитівський район:

-у с. Гаях — визначний історик української мови Іван Керницький (1909— 1981);

-у с. Звенигороді — літератор Григорій Савчинський (1804—1888).

 Симбірський район:

- у с. Кульчицях — етнограф, літературознавець і письменник Юрій Кміт (1872—1946);

- у с. Ваньковичах — письменник і журналіст, редактор часописів Олександр Борковський (1843—1921).

Сколівський район:

-у с. Хитарі — письменник і перекладач Дмитро Йосифович (1867—1939).

 Сокольський район:

-у с. Сільці — відомий краєзнавець Василь Чарнецький (1837—1900).

 Стрийський район:

-у с. Гірному — літератор Василь Залозецький (1833—1915);

-у с. Довгому — громадсько-культурний діяч Богдан Кирчів (1856—1900);

-у с. Завадові — крайовий провідник ОУН, редактор часопису «Юнацтво» Степан Охримович (1905—1931);

- у селищі Моршині — поет, політв'язень, співзасновник підпільного Українського Національного Фронту, редактор журналу «Воля і Батьківщина» Зиновій Красіський (1929—1991).

 Яворівський район:

-у с. Курниках — письменник, педагог і громадсько-культурний діяч Павло Кирчів (1862—1916);

-у с. Тростянці — знаний літературознавець, історик та етнограф Роман Заклинський (1852—1931).

Башта-дзвіниця та огорожа
Вознесенського костьолу в м. Рудках
          Славетний український оперний співак і педагог Олександр Мишуга (1873— 1922) помер у Німеччині, але, згідно із заповітом, похований у рідному селі Новому Виткові Радехівського району. У селі Млинах колишнього Яворівського повіту (тепер на території Польщі) поховано Михайла Вербицького (1815— 1870), автора музики до гімну «Ще не вмерла Україна».

   Могила композитора Віктора Матюка (1852—1912) знаходиться на Сокальщині — біля церкви села Карова, де він був священиком. Надгробний пам'ятник В. Матюкові було поставлено за ініціативою вдячних краян (автори — Андрій Коверко та Антін Павлусь). По війні у зв'язку зі зміною лінії кордону Карів на деякий час передали Польщі, населення виселили, а пам'ятник зруй­нували. Після повернення села Україні пам'ятник було відновлено скульптором Євгеном Дзиндрою.

У сільській місцевості нерідко трапляються і поховання чільних діячів церкви. Так, у с. Уневі Перемишлянського району поховані львівський єпископ Гедеон Балабан (1530—1607) та митрополит (з 1815 року), примас Галичини і кардинал Михайло Левицький (1774—1858).

В с. Яблунівці на Стрийщині спочиває перемишльський єпископ Йосафат Коциловський (1876—1947). Він був репресований органами НКВС і помер у таборі Чапаївка поблизу села Покровського на Київщині. 1987 року, завдяки героїчним зусиллям священика підпільної греко-католицької церкви о. Йосафата Коваціва останки мученика перевезли на Львівщину.

У с. Прилбичі Яворівського району вічним сном спочивають члени родини митрополита Андрея Шептицького: батько Іван (1836—1912), мати Софія (1837—1904) і брат Лев (1877—1939). Зазначимо, що Лева та його дружину Ядвігу (1883—1939) розстріляли енкаведисти, а другого брата Шептицького — Олександра у 1941 році вбили на Замойщині фашисти. Ще один брат — Климентій (1864—1951), церковний діяч, архімандрит чину студитів, іменований таємно у 1939 році екзархом УГКЦ в Росії і Сибіру, заарештований органами НКВС і засуджений 1947 року до 25 років каторги, помер у Владимирській тюрмі на Клязьмі.

Великі землевласники зазвичай мешкали у містах, але ховати себе заповідали у власних маєтках — на місцевих кладовищах, а частіше — у фамільних склепах та храмах. Саме таким чином останки польського драматурга, автора популярних свого часу комедій Олександра Фредра (він же й дід по матері А. Шептицького) покояться у підземеллях костьолу міста Рудки. Польський поет-романтик Корнель Уєйський (1823— 1897) похований у с. Павлові Радехівського району, де жив у своєму маєтку.

У парафіяльному і домініканському костьолах м. Жовкви збереглись мармурові надгробні пам'ятники членів магнатських родин Жолкевських, Даниловичів і Собєських. У монастирській церкві Різдва Христового жовквівських отців Василіян похований митрополит Досифей (помер 1693 року), який на запрошення короля Яна Собєського прибув з Молдови під час перевезення мощів Івана Сучавського і став першим ігуменом монастиря.

У Самборі під час реставрації церкви Різдва Пресвятої Богородиці у 1936 році виявлено підземні крипти, де знаходились останки перемишльського єпис­копа Атанасія Шептицького (помер 1777 року) та родини Комарницьких — фундаторів храму. У с. Котовані Дрогобицького району похований польський літератор Владислав Спауста (1847—1899), а на території закладу для убогих в с. Дроговижі Миколаївського району — фундатор міського театру у Львові Станіслав Скарбек (1780—1848).

Повністю або частково в багатьох містах Львівщини збереглись єврейські кладовища. Поховальні комплекси іудейських громад минулого існують у Белзі, Бродах, Буську, Бориславі, Добромилі, Дрогобичі, Жовкві, Жидачеві, Комарному, Миколаєві, Нових Стрілищах, Новому Яричеві, Немирові, Одеському, Перемишлянах, Раві-Руській, Самборі, Старому Самборі, Східниці, Стрию, Сасові, Яворові.

Під час німецької окупації було розгорнуто масове знищення єврейських кладовищ, однак у ряді міст старі окописька були остаточно ліквідовані вже в роки радянської влади. Останнє зауваження стосується найстаріших єврейських некрополів у Львові (по вулиці Клепарівській) і у Стрию (по вулиці Зеленій).

 

4. ВІЙСЬКОВІ НЕКРОПОЛІ ЧАСІВ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

   4.1. Військові кладовища російської та австро-угорської армій

Після кровопролитних битв у роки Першої світової війни на теренах Львівщини залишилися численні поховання вояків різних національностей, що були мобілізовані до австро-угорської та російської армій. Спершу похоронні команди ховали їх у тимчасових могилах, але невдовзі під наглядом спеціальної австро-угорської комісії було створено ряд військових меморіалів.

На початку 1920-х років тут зберігались 392 військові некрополі з 51514 груповими могилами, в яких покоїлись останки 84384 воїнів. Один з таких об'єктів у м. Стрию був прикрашений скульптурами двох вояків при вхідній брамі. На жаль, ці скульптури, як і саме кладовище повністю загинули в роки радянської влади. Загалом, навколо Львова було повністю або частково знищено близько 30 військових поховальних комплексів. Збереглися хіба що ті, котрі загубилися в лісах чи на околицях цивільних кладовищ.

Найбільше військових меморіалів було споруджено в північно-західній частині Львівщини, де бої гриміли найчастіше. Одразу після Першої світової війни великі військові некрополі постали у селах Гійче, Липнику, Глинську, Угневі, Брукенталю, Хлівчанах, Мокротині, Магерові, Немирові, Потеличах, Раві-Руській, Добросині, Жовтанцях, Крехові, Белзі, Стаївцях, Мостиськах. Зауважимо, що лише декілька з них відтворено за останні роки.

Найцікавіші з цього переліку наступні:

Дрогобицький район

Біля с. Верхніх Гаїв на цвинтарі поховано 200 вояків та старшин австрійської армії, що загинули у боях з росіянами 1914 року. Надгробки знищені, могили збереглися.

Жовківський район

с. Гійче

Серед військових некрополів Першої світової війни на Львівщині найбіль­шим і найоригінальнішим в архітектурному відношенні є меморіальний комплекс біля с. Гійча. Він постав на місці битви тірольських цісарських стрільців з російським військом 7 вересня 1914 року.

Тірольські цісарські стрільці в австрійській армії були елітними частинами. У перші дні війни з Тіролю до Галичини було відправлено чотири стрілецькі полки. Після перемог у боях коло Рави-Руської названі частини під командуванням полковника Броша були відведені на південь і біля с. Гійча потрапили в облогу. Полковник Брош і більшість його вояків загинули.

Тірольці гідно вшанували пам'ять про полеглих земляків, спорудивши меморіал з написом: «Тут спочивають герої». Александр Брош в 1930-х роках був нагороджений найвищими військовими відзнаками, а його останки поховали під вівтарем меморіалу в Гійчому. Зазначимо, що пізніше їх перевезли на батьківщину — в Чехію.

Меморіал був збудований 1917 року і реконструйований 1927 року. Комплекс складається з австрійського та російського полів, огорожених мурами. Центральним елементом є вівтар з колонами, який завершується гербами усіх земель Тіролю. У ніші вівтаря — список полеглих.

На австрійській частині некрополя спочивають 800 воїнів, на російській - 300 (зокрема 6 офіцерів). Прізвища полеглих австрійських офіцерів і 90 стрільців відомі, прізвища російських солдатів — ні.

З часом меморіал дуже постраждав — частково були розібрані мури, побиті вази, урни та інші елементи, могили поросли лісом. Відновлювальні роботи виконувались в 1994—1996 роках коштом Тірольського відділення організації «Австрійський Чорний Хрест» зусиллями товариства «Холодний Яр» у співпраці з адміністрацією Жовківського району, громадськістю с. Гійча, об'єднанням «Львівліс», львівським підприємством «Облавтодор» та підрозділами військ Прикарпатського військового округу. Нині комплексу надано статус пам'ятки історії місцевого значення.

с. Глинське

У межах сільського цвинтаря (при дорозі до Крехова) зостався малопошкодженим військовий некрополь, на якому містилось приблизно 300 поховань. Тут знайшли свій останній спочинок австрійські, німецькі, російські, українські і польські воїни.

За надгробки правлять бетонні таблички з прізвищами, номерами військо­вих частин, датами і хрестами. Кладовище відновлено 1992 року громадськістю села у співпраці з товариством «Холодний Яр». Центральним елементом комплексу є монумент з написами різними мовами.

с.Добросин

На околиці села (біля автотраси Львів — Рава-Руська) збереглися рештки кладовища часів Першої світової війни. З числа приблизно 50 надгробків залишились цілими 12 пам'ятних хрестів.

Некрополь відновлено 1994 року товариством «Холодний Яр» разом з громадськістю села. Поховання огорожено і встановлено в центрі хрест з інформаційною таблицею.

с. Крехів

На сільському цвинтарі збереглися рештки приблизно 20-ти кам'яних над­гробків на невеликому австрійському військовому поховальному полі.

с. Липник

Біля с. Липника міститься кладовище, де поховано переважно тих, хто загинув у квітні 1915 року під час Горлицької операції австрійського війська. На некрополі спочивають близько 500 воїнів: австрійців, німців, росіян, українців.

Поховальний комплекс відновлено у 1995 році громадою с. Липника з ініціативи та під керівництвом Григорія Лупія.

с. Угнів

На місцевому кладовищі існує військова дільниця, де поховано приблизно 60 австрійських, німецьких та російських воїнів, що полягли у боях 1915 року. До нашого часу збереглося лише кілька уламків надгробків.

Кам 'янсько-Бузький район

Недалеко від с. Жовтанців (біля автотраси) знаходиться кладовище, де поховані останки приблизно 400 вояків австрійської, німецької та російської армій.

Комплекс частково відтворено підприємством «Некрополіс». Основний обсяг відновлювальних робіт виконали на громадських засадах члени львівського «Товариства Лева». Впорядковано розташування надгробків, відреставровано монумент.

Мостиський район

На кладовищі с. Боляновичів поховано приблизно 50 австрійських вояків. Надгробки не збереглися, територія некрополя доглядається.

Переминтянський район

26-27 серпня 1914 року біля с. Липівців відбулася одна з перших сутичок між австрійським і російським військом. Приблизно 500 полеглих в цьому бою австрійських воїнів поховано у братській могилі площею 100 квадратніх м.

На похованні встановлено пам'ятний хрест з написом: «Полеглим Тірольським стрільцям в австрійсько-російській війні 1914». Впорядкування зроблено з ініціативи та на кошти місцевого землевласника Вільховського в 1930—1932 роках.

Яворівський район

Біля шляху від с. Страдч до Івано-Фраківська зосталися рештки кладовища, де поховано приблизно 60 воїнів австрійської та російської армій. Більшість могил, особливо старшинських, розрито з метою пограбування.

Некрополь у с. Нараєві, що на межі Львівської і Тернопільської областей

Некрополь розташований на вершині гори Замчисько. На цьому кладовищі знайшли вічний спокій приблизно 20 воїнів, котрі загинули в 1914—1920 ро­ках. Це переважно вояки і старшини австрійської, німецької та російської армій, а також українські січові стрільці та їхні союзники в боях проти російського війська у 1916 році — турецькі вояки. Є там поховання воїнів УГА, польської і більшовицької армій.

Характерним для кладовища було те, що форма кам'яних надгробків, які виготовлялися місцевими майстрами, для воїнів кожної армії була своя.

Надгробки і могили були вщент зруйновані в 1945—1955 роках. 1991 року громадськість села разом з товариством «Холодний Яр» впорядкували кладо­вище. Встановлено інформаційну таблицю.

  

4.2. Некрополі українських січових стрільців

 З початком Першої світової війни 2 серпня 1914 року українські політичні партії утворили Головну Українську Раду, бойова управа якої виступила ініціатором сформування у складі австрійської армії легіону українських січових стрільців (УСС). Протягом кількох тижнів до створюваної частини зголосилося увійти понад 29 тисяч добровольців.

Після деяких вагань австрійське військове командування дало згоду на формування української військової армії чисельністю 2,5 тисячі осіб. З усіх добровольців було відібрано найосвіченіших юнаків, які 3 серпня 1914 року у Стрию склали військову присягу.

Легіон українських січових стрільців став першою військовою формацією українців у XX столітті. Його воїни прославилися в боях за гору Маківку недалеко від Славська (29 квітня—2 травня 1915 року), під Болеховом, Галичем, Завадовим і Семаківцями (серпень-жовтень 1915 року), на горі Лисоні під Бережанами (серпень-вересень 1916 року), під Конюхами (липень 1917 року).

Під час походу на Правобережну Україну в 1918 році стрільці легіону багато зробили для популяризації ідеї соборності і державності України. Тоді ж з колишніх легіонерів, що опинилися в російському полоні, у Києві під керівництвом Євгена Коновальця був сформований Галицько-Буковинський курінь, який згодом переріс в окремий корпус січових стрільців — опору Центральної Ради і Директорії. Після проголошення Західно-Української Народної Республіки в листопаді 1918 року легіон українських січових стрільців став ядром Української Галицької Армії і розділив її героїчну й трагічну долю.

Через формування січового стрілецтва пройшли тисячі воїнів — борців за незалежність Української держави. Багато з них склали свої голови на полях кровопролитних битв. Могили стрільців розкидані не лише в Галичині, а й по всій Україні. Є їх чимало і на Львівщині.

До Другої світової війни в Західній Україні стрілецькими некрополями опікувалися громадські організації і товариства (пластуни, Союз українок), українські школи. Діяло також Товариство охорони військових могил.

У місцях масових поховань було споруджено меморіальні комплекси, які у післявоєнні роки волею тоталітарного режиму по-варварському знищили.

Останнім часом зусиллями Львівської організації УТОПІК, товариства «Меморіал» та інших громадських організацій більшість військових меморіалів, що увічнюють пам'ять учасників визвольних змагань 1918— 1919 років, відновлено.

Нижче ми спробуємо перелічити найвідоміші з них:

Поховання під с. Сянками Турківського району

27 вересня 1914 року коло с. Сянків розпочалися бої УСС з російським військом. Під час сутичок тут загинули і були поховані 6 стрільців. На їх моги­лах поставили хрести з прізвищами і написом: «Впав за волю України».

Поховання на горі Ключ

З 28 жовтня по 3 листопада 1914 року біля села Труханова точилися бої за гору Ключ та гору Комарницьке. Бій за Ключ вели 160 стрільців сотні В. Строковського, з яких загинуло 14.

Влітку 1915 року на місці їх захоронення (на вершині гори) насипали могилу, обклали її муравою і обгородили білим поруччям. Тоді ж поховання урочисто освятили й передали під охорону місцевому українському населенню.

До могили збоку було прикладено кам'яну плиту з написом: «Погибшим січовим стрільцям». В дереві були вирізані перші літери прізвищ та імен похованих; поруч лежала подірявлена кулями жовнірська бляшана миска. Неподалік були поховані й воїни супротивних армій.

У радянський час описаний некрополь був сплюндрований. Частково його відновити вдалося тільки нещодавно. На жаль, на горі Комарницьке, де вкрили себе славою сотні В. Дідушка і Р. Дудинського, могили полеглих стрільців зовсім не збереглися. Та ж доля спіткала стрілецькі поховання біля підніжжя гір Татарівки й Чиряка.

Поховання на горі Маківці

Наприкінці квітня 1915 року російські війська займали позиції на горі Погарі, а на протилежній горі Маківці стояли стрілецькі курені під командою отаманів Г. Коссака і В. Дідушка.

У ніч з 28 на 29 квітня 1916 року після насиченого гарматного вогню по всій лінії оборони Маківки почався наступ російських військ, який було відбито. Від 30 квітня до 3 травня на Маківці тривали бої, що закінчилися перемогою стрільців. Вони взяли в полон 1700 російських солдатів, чимало котрих там і загинуло, проте місця їх поховань невідомі.

У боях за Маківку полягло 50 стрільців, яких поховали на окремому кладовищі на південному узбіччі гори. На початку 1920-х років на замовлення Українського товариства охорони воєнних могил у Львові та його філії в Сколе скульптор С. Литовченко виготовив пам'ятну таблицю з написом: «В кривавих змаганнях у часи Світової війни полягли геройською смертю за волю України в боротьбі з москалями на горі Маківці в днях 29.ІУ—2.У1915 Українські Січові Стрільці». Після переліку прізвищ — слова: «Вічна їм пам'ять. Т-во охорони воєнних могил у Львові, Філія т-ва О.В.В. в Сколім». Таблиця була обрамлена орнаментом, а вгорі прикрашена символічною стрічкою.

У міжвоєнний період українська громадськість широко вшановувала пам'ять своїх героїв походами на Маківку, відправою панахид. Одначе після Другої світової війни більшовицькі вандали знищили стрілецькі могили, жорстоко переслідували усіх, хто зважувався прийти на місце поховань.

Після розпаду СРСР за розпорядженням Львівської обласної ради № 528 від 19 липня 1995 року могили УСС на горі було взято під охорону держави як визначну пам'ятку української історії.

Поховання під с. Лисовичами Стрийськогорайону

Після перемоги на Маківці стрільці 13 травня 1915 року здобули ряд населених пунктів і дійшли до Болехова, де знов закипіли бої. Російські війська посіли позиції на'схід від лінії Стрий-Лисовичі-Болехів-Гузіїв, отримали поповнення і почали протинаступ.

У складі австро-угорської армії становища під Лисовичами обороняли стрільці першого куреня Г. Коссака, а під Гузієвим—другого куреня В. Дідушка. У зв'язку з панічним відступом австрійських підрозділів УСС під Лисовичами були оточені, багато з них потрапило в полон або загинуло. Під Гузієвим після кількаденних завзятих боїв другому куреневі вдалось зупинити ворожий наступ.

Від 29 травня до 2 червня 1915 року в цих місцях загинуло 19 стрільців. Кладовище, на якому вони поховані, розміщене коло старого дуба на околиці с. Лисовичів, при головній шосейній дорозі на Івано-Франківськ через Болехів. Могили у радянський час були занедбані, зараз на них поставлені невеликі березові хрести без написів. Справжнє відновлення некрополя ще попереду.

 

5. УКРАЇНСЬКІ ВІЙСЬКОВІ НЕКРОПОЛІ ДОБИ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ 1918 – 1919 РОКІВ  

5.1. Українські військові поховання у Львові

    Після подій 1 листопада 1918 року у Львові, відомих в нашій історії як Листопадовий чин, владу в місті перебрали українці. У самому Львові силами близько 60 старшин та 1200 вояків австрійської армії української національності було зайнято всі важливі державні будинки, пошту, телеграф, військові об'єкти. Над львівською ратушею замайорів синьо-жовтий прапор.

Поляки чинили відчайдушний спротив. Перші сутички українських відділів з польськими боївками розпочалися вже 1 листопада, і одразу з'явилися жертви.

Повністю українські втрати за період від 1 до 21 листопада важко визначити. Після двох тижнів боїв у Львові українські бойові частини мали близько 90 убитих і понад 200 поранених. Після відходу українських військ зі Львова ці цифри можна заокруглити до 250 вбитих і близько 500 поранених, не рахуючи кількасот полонених.

Понад 170 відомих і невідомих українських стрільців, котрі загинули у боях за Львів, були поховані на двох ділянках приватних володінь міщанина Боднаря, які прилягали до військового австрійського кладовища.

Військові поховання полеглих українців були також біля казарми за Личаківською рогаткою — на т. зв. Ялівці. 21 листопада 1918 року там загинуло 10 стрільців, однак тільки трьох з них вдалося ідентифікувати під час їх похорону 28 листопада.

У будинку Львівської політехніки, де протягом всього періоду Першої світової діяв військовий шпиталь, під час польсько-української війни перебували польські та українські поранені. Як свідчить очевидець цих подій, тіла небіжчиків, знаних і незнаних, загиблих в бою і в шпиталі, було поховано в спільній могилі. Тіла невідомих виставляли на вид, щоби рідня чи знайомі могли пізнати і подати їхні імена. Поховані як «невідомі», яких ніхто не пізнавав, були головним чином українці, щонайменше півсотні. На спільній могилі постави­ли дубовий хрест з прізвищами похованих.

Оскільки Личаківський і Янівський некрополі для поляків спочатку були недоступні, вбитих з польського боку ховали де прийшлося: біля Політехніки, в районі школи ім. Сенкевича, на площі Бема тощо. Коли польські війська по­вністю захопили місто, всі тимчасові поховання було вирішено перенести. Так, з-під Політехніки останки полеглих перепоховали на Личаківському некрополі (див. Розділ 2.3. Польський військовий некрополь).

Взагалі, на Личакові тоді в основному були поховані учасники боїв листопада-грудня 1918 року, серед них кілька цивільних осіб і навіть один російський солдат Хаїм Садиків (можливо, татарин). Ховали там і далі, коли бої вже велись поза Львовом.

Тим часом розпочався останній етап наступу польських військ. Тривав він до 17 листопада 1919 року і закінчився повним захопленням Східної Галичини. З 28 червня поляки втратили 78 убитих, 798 поранених, а взяли у полон близько 1000 українців.

Для розміщення полонених призначалися дев'ять таборів: Домб'є, Вадовиці, Бугшопи, Ялівець, Стрий, Стшалково, Пикуличі, Ланцут і Тухоля. Найтрагічнішою згадкою про описані події в народній пам'яті залишиться табір в Бугшопах біля Берестя, де протягом двох місяців (від 20 липня до другої половини вересня) померло 4000 українських старшин і стрільців.

Усе частіше давав про себе знати новий підступний ворог—плямистий тиф. Львівські газети писали, що у в'язниці «Бригідки», де сиділи тисячі українських полонених, панували страшні антисанітарні умови.

28 грудня в епідемічному шпиталі на Клепарові помер від тифу полковник української армії Лев Ган. Поховали його, як і всі інші жертви епідемії, на Янівському кладовищі у Львові. Всього ж на Янівському некрополі знайшли свій останній спочинок близько 1000 українських воїнів, котрі загинули в боях та померли від хвороб.

31 травня 1921 року у Львові відбулася нарада представників українських громадських товариств у справі заснування комітету для охорони військових могил. Після реферату, з яким виступив один з ініціаторів тієї акції Іван Крип'якевич, було ухвалено заснувати Краєвий комітет охорони могил як секцію Українського горожанського комітету. Останній (УГК) виник ще в грудні 1918 року з метою опіки жертвами війни, біженцями та емігрантами з Великої Ук­раїни.

Однією з перших акцій новозаснованого Комітету стали роботи по впорядкуванню військових поховань Янівського і Личаківського кладовищ. На жаль, діяльність УГК і, відповідно, його складових комітетів невдовзі була припине­на польською владою «за протидержавну діяльність». Виразний антиукраїнський підтекст мало і проведення польською адміністрацією т. зв. «комасацій», тобто ліквідації поодиноких могил і окремих груп поховань з наступним перезахороненням останків.

На початку 1927 року в українській пресі знову зазвучала тема збереження стрілецьких некрополів; зокрема, наголошувалось на необхідності встановлення більш капітальних надгробних пам'ятників. У результаті, 2 травня в залі «Української Бесіди» у Львові відбулися установчі збори «Товариства охорони воєнних могил» (ТОВМ) за участю делегатів українських громадських установ і читалень, а також небагатьох представників інтелігенції.

За два роки діяльності Товариства було упорядковано майже всі могили українських стрільців на Личаківському і Янівському кладовищах (на першому — 118, на другому — 761). На стрілецьких похованнях Личаківського військового некрополя на основі проекту Петра Холодного і Льва Лепкого встановили залізобетонні хрести (за зразком старовинних козацьких надгробків). Наступного, 1929 року планувалось встановити такі ж пам'ятники на Янівськолгу поховальному комплексі, хоча ці плани з об'єктивних причин дещо пригальмувались.

Особливо великий внесок у діяльність ТОВМ зробив його перший голова, колишній старшина УГА Броніслав Янів. Оголошений у травні 1933 року закон про опіку над воєнними могилами сильно обмежив діяльність Товариства, однак саме завдяки старанням Яніва на Янівському військовому кладовищі було нарешті поставлено 440 залізобетонних хрестів.

Дозвіл на подальші відновлювальні роботи Товариство під керівництвом свого наступного директора Павла Кривицького отримало в січні 1934 року. Після тривалих клопотань воєводство затвердило запропонований йому проект (архітектор Є. Нагірний), а львівський магістрат назавжди відмовився від усіляких оплат за місце під стрілецькими могилами.

Власне впорядкування Янівського стрілецького некрополя, (виконавець — «Кооператива інжинірських робіт» під проводом інженера Пясецького) розпо­чалося у травні і завершилось у вересні 1934 року. Дещо пізніше, у лютому 1935 року було проведено ексгумацію останків стрільців на двох ділянках Личаківського військового кладовища з наступним перепохованням їх на іншій, значно меншій ділянці. Робилося це тому, що дві попередні ділянки лишалися чужою приватною власністю, а держава їх не викупила.

Крім сотень рядових учасників визвольних змагань 1918—1919 років на Янівському поховальному комплексі спочиває цілий ряд найвидатніших українських військових і політичних діячів. 2 липня 1938 року тут відбулась чи не найбільша у міжвоєнному двадцятилітті траурна маніфестація українців під час похорону визначного січового стрільця, генерала-четаря УГА Мирона Тарнавського (1869—1938).

На початку липня 1941 року в першому ряду 38-го поля було поховано Василя Беня. Підполковник армії Української Народної Республіки, директор школи ім. М. Шашкевича у Львові, 26 червня 1941 року він був заарештований енкаведистами і того ж дня розстріляний. Останки В. Беня 1994 року перенес­ли на 14 ряд названого поля зліва від могили М. Тарнавського.

Під час німецької окупації біля поховання Мирона Тарнавського з'явилась ще одна могила. Помер Кость Левицький (1859—1941) — видатний політичний діяч, адвокат і публіцист. 1914 року він очолив Українську Головну Раду у Львові, а згодом — Загальну Українську Раду у Відні. В листопаді 1918-го Левицький став першим головою уряду ЗУНР.

Після окупації Галичини польською армією він був членом галицького уряду у Відні, а 1924 року повернувся до Галичини, де очолював різні культурні і господарські установи. В 1939 році Левицького заарештували більшовики, звільнивши на початку 1941 року. В липні 1941 року політик став засновником і головою Української Національної Ради у Львові.

Янівський військовий некрополь зазнав руйнувань під час польсько-німецької війни 1939 року: кілька десятків могил із боку Брюховичів були вщент знищені вибухом бомби. Натомість могили українських воїнів на Личакові перебули щасливо Другу світову війну.

Цілеспрямоване руйнування українських військових поховань у Львові розпочалося невдовзі після закінчення війни. Особливо ж масовий і систематичний характер воно набрало на початку 1970-х років. Це добре видно на прикладі 38 поля Янівського кладовища.

За свідченням завідувача Янівського некрополя А.Й. Рокошевського, ініціатива руйнування українських і польських військових поховань належала комсомольським функціонерам та активістам. На підставі одержаного дозволу на 38-му полі поступово знімались стрілецькі надгробки, а вивільнене місце заповнювалось новим похованням. Корінні львів'яни, знаючи підтекст того, що відбувалось, ховати тут своїх близьких відмовлялися.

Стрілецькі могили руйнували (і, зрештою, остаточно знищили) навіть після прийняття ухвали Львівської міської ради за № 268 від 19.06.1980 року «Про закриття і заборону захоронень на Янівському кладовищі в м. Львові». Згаданий документ рішуче забороняв «захоронення померлих на Янівському кладо­вищі в м. Львові, за винятком захоронень в родинні склепи і похоронення в існуючі могили родичів при наявності вільного місця».

Із пояснень колишнього заступника голови Львівського міськвиконкому І. Панцюка випливає, що у Львові в ті роки склалася особливо критична ситуація з місцями для поховань. Стрілецький меморіал нібито був єдиною вільною територією, де ще можна було ховати небіжчиків (?!). Відверто кажучи, віриться в це мало.

Цікава історія пов'язана з хрестами, що були на стрілецьких могилах. Робітники, копаючи у 1988 році рів для водогону з вулиці Суворова (тепер Сахарова) до вулиці Бойківської, витягай на поверхню залишки 7 подібних надгробків. За спогадами місцевих старожилів, 1948 року цими хрестами тут вимощували дорогу військові. Згодом спаплюжені пам'ятники потонули в ґрунті, їх залили асфальтом. Кажуть, що лежали вони там сотнями...

В іншому випадку, на одному з подвір'їв по вулиці Куликівській з уламків хрестів виклали стежку.

Лише 8 травня 1992 року 12-ою сесією Львівської міської ради було прийня­то ухвалу «Про відновлення військових поховань українських січових стрільців та воїнів УГА на полі № 38 Янівського цвинтаря у м. Львові». Відповідно до неї, а також розпорядження міської адміністрації № 117 (лютий 1994 року) на 38 полі Янівського некрополя проводяться роботи щодо відновлення і розбудо­ви військового меморіалу українських січових стрільців та воїнів Української Галицької Армії.

Нині впорядковуються стрілецькі поховання і на інших львівських кладовищах. Так, у 1918 році розміщений на т. зв. «Голдах» Клепарівський цвинтар збільшився на 7 могил невідомих українських бійців. Тільки на початку 1990-х років на цьому, вже зруйнованому поховальному комплексі було насипано символічну могилу-курган на знак шани до полеглих героїв.

Майже без пошкоджень зберігся до наших днів пам'ятник на братській могилі українських січових стрільців на кладовищі Старого Знесіння у Львові. На жаль, у 1993 році невідомі викрали частину набою, вмурованого в цей монумент. Могили українських воїнів були теж в Кульпаркові, Брюховичах, Голоску Великому, Кривчицях, Скнилові, Сихові, Козельниках, Збоїськахта інших місце­востях.

   

5.2. Некрополі українських військових Формувань на теренах Львівщини

 Городок

На початку 1990-х років на одній з ділянок міського кладовища в Городку урочисто відкрили відновлений меморіал «Борцям України». Там були поховані українські січові стрільці, що загинули в бою за міський вокзал у 1918 році. Імена загиблих, на жаль, досі лишаються невідомими.

Могили тягайся двома рядами по сім поховань у кожному. Як пише Роман Горак в історико-краєзнавчому нарисі «Городок», тривалий час на могилах стрільців стояли березові, а на гробах двох сотників — дубові хрести. Власне ж ідея меморіалу «Борцям України» виникла в часи виникнення ОУН.

У 1932 році між могилами стрільців поховали двох українських героїв — членів ОУН: Юрія Березинського та Володимира Старика, які загинули під час відомого нападу на пошту в Городку. В ніч з 24 на 25 липня 1933 року польські шовіністи сплюндрували їх могили, викинувши звідти останки (їх згодом віднайшли у старому гробівці). Влітку 1935 року під час т. зв. «комасації», а фактично масової ліквідації стрілецьких поховань, тут перепоховували звезені з різних некрополів Городоччини тлінні останки українських воїнів.

1942 року в головах стрілецьких поховань постав надзвичайно цікавий пам'ятник, автором якого був скульптор Степаняк. За розповідями місцевих жителів, у 1940—1950-х роках біля згаданого монумента ховали українських підпільників.

Меморіал неодноразово сплюндровувався радянськими адміністраторами: у 1947,1952 і 1981 роках. Останнього разу це діялось за допомогою відбійних молотків і тракторів зусиллями роти солдатів, яких скеровували на вандалізм перший секретар райкому партії Помазаненко і третій секретар Гетьман. Поряд зі зруйнованим стрілецьким меморіалом було сформовано пантеон радянських солдатів, велика стела якого відгородила руїни понищеної святині.

У 1989 році на віче, що відбулося на місці колишнього стрілецького некрополя, було ухвалено відновити комплекс у первісному вигляді. До наших днів збереглася лише не зовсім виразна фотографія пам'ятки, на якій все ж проглядалися обриси первісної композиції: трьохступінчастої стели, увінчаної об'ємним хрестом. Посередині споруди виділялося рельєфне зображення козака-бандуриста, який сидів на розбитій гарматі в оточенні розмаїтої зброї та клейнодів. Навесні 1990 року рельєф було виготовлено з глини у майстерні Богдана Поповича у Львові. Автори реконструкції: скульптор Мирон Сікора, архітектор Юрій Волощак, за участю Юрія Поповича і Романа Головача. Консультант — Василь Качмар. Хрести для пам'ятника і надгробків вирубав з демнянського вапняку Степан Одноріг.

По закінченні скульптурних робіт майстром Павлом Ніколаєвим з барельєфу була знята гіпсова форма, яку влітку того ж року перевезли до Городка і склали біля підніжжя майбутнього монумента. Набивання форми (лицевий шар — тонованим цементним розчином, а далі - бетоном) здійснювали Мирон і Володимир Сікори.

Слід зауважити, що постамент пам'ятника зводили на збереженому первісному фундаменті, а стелу сусіднього меморіалу перемістили на кілька десятків метрів.

 Жовква

Найбільшим українським військовим поховальним комплексом північно-західної Львівщини є стрілецький меморіал на території цивільного кладовища у Жовкві. Тут поховано 156 вояків УГА, полеглих в боях, а також померлих у військовому шпиталі міста.

Починаючи від 19 90 року, на некрополі громадськістю Жовкви велися відновлювальні роботи: встановлювалися надмогильні чавунні хрести, впорядковувалася територія.

 Золочів

На окремому полі міського кладовища Золочева було поховано 60 стрільців і старшин УГА, які загинули у 1918—1919 роках у боях за Львів. На їхніх могилах збереглися надгробки у вигляді типових «стрілецьких хрестів». Епітафії на пам'ятниках відсутні, оскільки будь-які написи польська влада забороняла.

 Рава-Руська

На міському кладовищі Рави-Руської в двох братських могилах спочивають більше сотні стрільців і старшин УГА, полеглих у визвольних боях 1918—1919 років. У 1936 році тут було встановлено пам'ятник.

 Угнів

Поряд з військовим некрополем Першої світової війни в Угневі поховано 13 воїнів УГА, що загинули у боях 1918—1919 років.

За ініціативою місцевих патріотів коштом української діаспори Братство УПА м. Червонограда організувало роботи по впорядкуванню стрілецьких могил. Встановлено пам'ятний знак у вигляді кам'яного хреста.

 с. Красне Буського району

На околиці села були поховані старшини летунської частини УГА, які загинули 6 лютого 1919 року від вибуху бомби.

Основні джерела:

 Архитектура России, Украины и Белоруссии: XVI – первая половина XIX в. – М., 1968.

Безсонов С. В. Архитектура Западной Украины. – М., 1946.

Верещагин В. А. Старый Львов. – Пг., 1915.

Вуйцик В. С. Львівський державний історико-архітектурний заповідник. – Львів, 1979.

Вуйцик В. С., Липка Р. М. Зустріч зі Львовом. – Львів, 1987.

Деркач І. Львів. – Львів, 1968.

З минулого Жовкви. – Жовква, 1930.

Зодчество Украины. – К., 1954.

Історія Львова. – К., 1984.

Історія Львова в документах і матеріалах. – К., 1986.

Лупій Г. Львівський історико-культурний музей-заповідник «Личаківський цвинтар». – Львів, 1996.

Любченко В. Ф. Львівська скульптура XVIXVII століть. – К., 1981.

Нельговський Ю. П., Шуляр А. М. Львів: Іст.-архіт. нарис. – К., 1969.

Овсійчук В. Архітектурні памятки Львова. – Львів. 1969.

Островский Г. Львов: архитектурно-художественные памятники ХIIIXX веков. – Л., 1975.

Пам’ятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. – Т.З. – К., 1985.

Синагоги України. – Вісник Інституту «Укрзахідпроектреставрації» - Вип. 9. – Львів, 1998.

Стефанишин Р. М. Львов. Три дня знакомства с городом. Путеводитель. – Львов,1984.

Трегубова Т. О. Львів. Архітектурно-історичний нарис. – К., 1989.

 

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 100 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист