Інститут Україніки

Головне меню

Фотопроект М. Матуса

Семейный альбом 1893 - 1957

Карта проїзду

 

НЕКРОПОЛІ ОДЕЩИНИ 

1.     
ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ

 Комплексне дослідження кладовищ, як цілісного явища матеріальної і духовної культури, ніколи раніше на Одещині не здійснювалось. Саме цим загалом пояснюється слабка фахова вивченість некрополів, а низька загальна культура сприяла частковому (нерідко і повному) знищенню багатьох з них.

Справжнє історичне вивчення некрополів Одеси та області розгорнулося лише нещодавно, хоча окремі публікації, присвячені даній проблемі, відомі ще в XIX столітті. Так, у першому томі «Записок» Імператорського Одеського товариства історії і старожитностей з'явилася стаття В. Линовського про гробницю Овідія, а в п'ятому томі — І. Андрієвського про обставини поховання князя Г.Потьомкіна.

Стислі історичні довідки про кладовища Одеси вміщувались в «Новороссийских календарях», путівниках по Одесі і книзі, виданій до сторіччя міста. Згадані матеріали неодноразово передруковувалися в різноманітній довідковій літературі, що виходила в Одесі наприкінці XIX—на початку XX століть. У радянський період навіть ці дані зникли зі сторінок книг.

Перші серйозні наукові дослідження одеських некрополів розгорнулися в 1980-і роки під егідою Одеської обласної організації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, управлінь культури Одеських обласного і міського виконкомів. Результатом роботи групи ентузіастів стала публікація списку пам'ятників історії і культури на некрополях Одеси і нарису В.Голованя та Шерлова про історію першого міського кладовища. Наприкінці 80-х рр. розпочав вивчення некрополів Одеси та її передмість відомий місцевий краєзнавець Р.Шувалов. Ним були проведені ґрунтовні дослідження стосовно поховань страчених революціонерів, встановлено особи загиблих в роки Другої світової війни воїнів, похованих у землі Одеси. Під його керівництвом група краєзнавців здійснила розшуки і описала надмогильні пам'ятники Одещини (в пер­шу чергу козацькі) першої половини XIX століття. В 1996 році Інститут української археографії та джерелознавства імені М.Грушевського видав дослідження київського історика І. Дивного, присвячене одній з практично невивчених проблем — дореволюційним військовим похованням в Одесі. Результати, отримані під час згаданих досліджень, не тільки окреслили загальний стан збереженості пам'яток, але й визначили перспективні напрямки розробки теми.

Специфіка розвитку Одеси і Одещини, як частини Північного Причорномор'я, не могла не відбитися на характері місцевих кладовищ. Найдавніші з виявлених поховань відносяться до доби неоліту (друга половина VI—початок IV тисячоліть до нашої ери). Наступні археологічні епохи типологічно представлені різноманітними похованнями, що відбивають поховальні традиції багатьох етносів, що жили в нашому краї. Так, в могильнику біля села Суворова Ізмаїльського району були знайдені залізні кинжали, вироби з бронзи і срібла та золота, численний глиняний посуд. В IV—III століттях до нашої ери з'являються так звані зони проживання, розташовані звичайно на берегах водоймищ, зокрема, в районі Придунайских озер. Відомі не тільки підкурганні, але й ґрунтові скіфські могильники, пов'язані з осілими хліборобськими поселеннями в Арцизі, Біляївці, Котовську. В результаті грецької колонізації в VI столітті виникає місто Тіра, укріплене поселення Ніконій — зі своїми місцями поховань, і Склеп — «скіфська могила» II—III століть — знаходиться на околиці Білгорода-Дністровського. Там же в стіни старої вірменської церкви, збудованої у ХІІІ— XIV століттях, вмуровані надгробні камені з висіченими хрестами і старовинними написами, датованими 1475 роком. Фактично на землях краю зберігаються поховання всіх історичних періодів — первісного, античного і середньовіччя.

Надзвичайно цікавими є давні поховання (не раніше кінця XVIII століття), які чітко вирізняються за національно-релігійною ознакою. Це, наприклад, турецькі, татарські і ногайскі могили, що вимагають спеціального серйозного вивчення. Після розгрому Запорозької Січі козаки, переселяючись на турецькі і татарські землі, утворювали там власні поселення і, звичайно, кладовища біля них. Під 1790 роком письмові джерела вперше згадують між Бугом і Дністром : Біляївку — поселення колишніх запорозьких козаків, що служили в формуваннях Чорноморського війська. Входила вона до Подністрянської паланки, а жили там 25 козацьких і декілька десятків селянських сімей, які й спочили згодом на першому тутешньому кладовищі. Подібна картина спостерігалася в передмістях Одеси Дальнику і Усатовому, де збереглися козацькі поховання.

  

2. НЕКРОПОЛІ МІСТА ОДЕСИ ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ

2.1. Перші кладовища Одеси 

Першим історично зафіксованим кладовищем на території Одеси був мусульманський некрополь турецького поселення Хаджибей. На топографічних картах до XVIII століття згадане кладовище розміщували між нинішньою Катерининською вулицею і Грецькою площею.

Що стосується перших поховань християн, то жодних точних свідоцтв про їх місцезнаходження досі не виявлено, хоча вони очевидно існували ще до переходу Хаджибея під владу Російської імперії. Під час штурму фортеці за деякими даними загинуло 5 російських солдатів, а вже при будівництві нової фортеці, міста і порту померло багато людей від хвороб та голоду. Вважається, до однією з перших могил одеського некрополя було поховання відомого соратника Суворова Рибоп'єра. Напис на мармуровій колоні свідчив: «Бригадир Йван Степанович Рибопьер кончил жизнь на измаильськом приступе к сожалению близких и друзей 1790 г. декабря 12 дня». В той же час існують і версії про пізніше перенесення останків Рибоп'єра в Одесу. Упорядкуванням міського кладовища місцеві власті серйозно зайнялись тільки в 1810—1820 роках саме тоді з'являються ознаки розпланування першого некрополя Одеси.

Церква в імя Всіх Святих на старому
християнському кладовищі

Місце для поховання християн у вигляді майже правильного чотирикутника займало площу біля 22 га ; позаду нього розташувалося єврейське кладовище. В 1821 році було виділене місце для поховання померлих караїмів, а у 1829 році відвели ділянку для померлих у шпиталях військових. Крім того, існувала ділянка з мечеттю, ставком і фруктовим садом для поховання мусульман і, нарешті, місце для поховання самогубців. За кладовищем знаходилася так звана Чумна гора — місце, де спочили жертви епідемії 1829 року. Туди згодом звозилося сміття з усього міста і поступово над чумними могилами утворився великий курган. «Чумка» — так називають зараз це місце, об'єкт найрізноманітні­ших чуток і легенд кількох поколінь одеситів.

За наполяганням графа М.Воронцова на Чумній горі був встановлений камінь з написом: «Граф Воронцов предложил воздвигнуть здесь памятник для усопших от чумы в 1829 году». Пам'ятник спорудити не вдалося, а камінь вже на початку 50-х років минулого сторіччя дійшов такого стану, що від всього напису можна було розібрати тільки останні слова. З часом зник і сам камінь.

Спочатку кладовище було обкопане канавою, а згодом обнесене кам'яним муром. Для його спорудження міський будівельний комітет розпорядився щоденно направляти 20 арештантів, що утримувались у в'язниці. Будівництво муру відбувалося водночас зі спорудженням на кладовищі церкви В ім'я Всіх Святих, закладеної ще в 1816 році. Освячення храму відбулося 25 липня 1820 року.

На початку 30-х років минулого сторіччя простора територія кладовища була не надто тісно «заселена» небіжчиками. «Все навколо було пустельним — лише де-не-де виднілося пожухле деревце — і тільки горбики могил та мовчазні пам'ятники нагадували про характер використання місцевості, в якій ви знаходилися», — згадував очевидець. Назвемо імена кількох похованих на той час на кладовищі одеситів: родоначальник купців Портнових — Іларіон, 100-літній міщанин Яків Жуков, 30-річний купець Петро Кленов, 90-річна дворянка Варвара Угадинова, кучер генерала Ланжерона Олексій Михайлов, померла від пологів 24-річна дружина князя Петра Трубецького Єлизавета, поручник у відставці Максим Брековський...

Величезна площа, що прилягала до головної брами з боку міста не була заб­рукована, і під час сильних дощів там майже неможчиво було пройти. Багато бруду було і на кладовищі. В першій половині 40-х років від кінця вулиці Преображенської (саме тому некрополь нерідко називали Преображенським) і до самої кладовищенської брами було влаштоване «широке, пряме шосе» — так називалася тоді дорога, покрита щебенем. Виконуючи побажання графа М.Воронцова стосовно покращення стану кладовищ, влітку 1843 року були організовані роботи по засипанню щебенем головної дороги від брами до церкви з поворотом до нічліжного будинку і двох площ (біля брами і церкви), а інших доріг — галькою.

Вхід на Старе кладовище м. Одеси
з вул. Преображенської

(з книги М. М. Синявера
«Архитектура старой Одессы»)

   

Зусиллями більше 200 робітників-арештантів до весни 1844 року роботи на кладовищі були завершені. Між могилами були прокладені і обсаджені деревами три дороги, що вели від брами в різні боки і потім з'єднувалися між собою. Від головної брами до церкви зробили тротуар. Вздовж огорожі були посаджені тополі. В 1845 році кладовище було розбите на правильні квартали, алеї між ними вимощені щебенем і обсаджені деревами.

У цей період було складено план кладовища, могили почали розташовувати стрункими рядами згідно суворо визначеного порядку номерів. Була встановлена диференційована плата за кладовищенські послуги.

Домінування в місті (в перші роки його існування) іноземців, особливо греків та італійців, міцні зв'язки з центрами середземноморської цивілізації наклали відбиток не тільки на зовнішній вигляд Одеси, але і на характер кладовища, де з'явилось чимало високохудожніх пам'ятників з білого, сірого, чорного мармуру, лабрадориту, граніту. Серед надгробків зустрічатись надзвичайно коштовні та оригінальні за архітектурою споруди. Безумовно сприяла цьому і можливість безмитного провозу до Одеси необхідних будівельних матеріалів. При описі кладовища сучасники завжди відзначали «целый лес великолепных памятников». Нині навіть їх зображення майже не збереглися.

Памятник роботи Луїджі орині
на Старому кладовищі

 Місця для спорудження пам'ятників в кожному окремому випадку відводилися спеціальним рішенням міської думи. Особливою витонченістю відрізнялися склепи голови міщанського стану в Одеському міському суспільному управлінні, купця II гільдії, міського голови Олексія Никифоровича Пашкова та «иностранного гостя І гильдии», члена Комерційної ради графа Жака Порро. 

Одним з примітних за красою і багатством був склеп сім'ї Анатра — велика витончена дзвіниця в римському стилі з чорного і рожевого шліфованого граніту. Родина Анатра належала до тих прибулих в Одесу «чужих» людей, які стали нашому місту рідними, тих, хто працював на його славу з великою любов'ю і відданістю. Пароплави приватних власників, серед яких були і брати Анатра, перевозили величезні вантажі, здебільшого зерно, з Дніпра, Бугу і Дністра. Це значно сприяло розвитку торгівлі і процвітанню Одеси. Один з Анатра — Артур Антонович — знаний як відомий фінансист, власник авіаційного заводу в Одесі. Він був президентом аероклубу науково-спортивного товариства, першим пасажиром, якого підняв на аероплані в небо Одеси в 1910 році знаменитий льотчик Михайло Єфімов. На кошти членів Одеського товариства рятуван­ня на водах Артуром Анатра в 1892 році був побудований на військовому молі приймальний покій дата надання першої медичної допомоги.

Неподалік знаходилися каплиці-склепи, що належали відомим одеським родинам — Потоцьким, Завадським, Родоконакі, Маврокардато. Однією з поважних торгівельних фірм в Одесі був торговий дім Маврокардато. Всі нащадки П.Маврокардато, що помер у березні 1871 року (а їх було семеро), стали купцями І і II гільдій, спадковими почесними громадянами. Всі вони були поховані в сімейному склепі.

Інший славетний одесит, спадковий дворянин П.Родоконакі, володіючи ве­личезним майном, зробив помітний внесок у розвиток промисловості південного краю. Він заснував такі важливі для Одещини заводи, як паперово-джутовий, кожевний, маслобійний, виноробну фірму «Синадіно». Відомий він і як діяч на громадській ниві: депутат міської думи, перший голова правління міського кредитного товариства, почесний член багатьох благодійних закладів. На кладовищі також похований його батько — Ф. Родоконакі, відомий негоціант, що заснував в 20-х роках XIX століття великий торговий дім і джутову фабрику. Його коштом в Одесі у присутності грецької королеви Ольги було закладено будинок для дівочого училища, яке і стало згодом називатися Родоконакіївським. Навічно залишилися в одеській землі останки інших відомих одеських підприємців — спадкових почесних громадян Андросових, Потапових, Токаревих та ін.

 Серед оригінальних історичних пам'ятників слід відзначити розміщений відразу за церквою, ліворуч від входу, надгробок у вигляді мармурової труни над могилою генерала І.Сабанеєва. Учасник багатьох війн, в тому числі Вітчизняної 1812 року, він в подальшому командував армією в Новоросії, був добрим знайомим О.Пушкіна. І.Сабанеєв зробив чудовий подарунок Одеській міській публічній бібліотеці, пожертвувавши особисту книжкову колекцію. В пам'ять про доблесного генерала і його шляхетний подарунок збудований у 1836 році трьохарковий міст через Військову балку був названий Сабанеєвським. Так називається і проїзд, що утворився в результаті цього будівництва.

У серпні 1891 року на кладовищі був похований колишній генерал-губернатор Новоросійського краю і Бесарабії, учасник Вітчизняної війни 1812 року, генерал-ад'ютант граф О.Строганов, що був свого часу обраний першим «вечньім гражданином» міста Одеси. Побудований на Грецькій вулиці міст над Карантинною балкою був названий його ім'ям. Граф Строганов володів однією з найрідкісніших бібліотек в Європі, що нараховувала 10 тисяч томів. Найбагатший Строгановский фонд знаходиться зараз у науковій бібліотеці Одеського державного університету. В 1883 році частина його книг (біля 3 тисяч пудів) була подарована Томському університету, що саме відкривався. В одній огорожі знаходилися два пам'ятника з лабрадориту і рожевого граніту — над могилою самого графа і його сестри І.Полетики. Саме вона зіграла фатальну роль в долі О.Пушкіна.

 Монументальний пам'ятник височів над могилою генерала Ф.Радецького — героя російсько-турецької війни 1877—1878 років, захисника Шипкінського перевалу (автор — архітектор В.Шервуд). Подніжжя монументу складали три і яруси сходів зі світло-рожевого граніту, на яких була встановлена величезна І (майже п'ятиметрова) скеля з червоного граніту, що нагадувала гору св.Миколи на Шипці. Скелю увінчував восьмикінечний бронзовий хрест, підтримуваний бронзовою ж фігурою генерала на весь зріст, без головного убору і з оголеним мечем у правій руці. Генерал був вбраний в одяг давньоруського витязя. Під пам'ятником містився мармуровий склеп, в якому поклали тіло Ф.Радецкого. Огорожа складалася з гранітних воріт й цоколя з 12 гранітними тумбами, на яких розміщувалися увінчані орлами гармати з числа відбитих російськими військами у турків. Тумби з'єднувалися між собою бронзовими ланцюгами у вигляді золочених гірлянд.Перед Першою світовою війною військово-історичне товариство, очолюване командуючим військами Одеського військового окруту генералом В.Нікітіним, порушило клопотання про перепоховання праху І генерала Радецького у військовому соборі і перенесення пам'ятника на храмовий цвинтар.

 

 В 1797 році прибув до Одеси Фелікс де-Рібас — брат адмірала Йосипа де-Рібаса — і прожив тут 48 років. Одесити цю особу шанують передусім за те, що закладений у 1803 році власний сад Фелікс де-Рібас подарував місту. За однією з версій вулиця Дерібасівська названа саме на його честь і з цього приводу. Інші вважають, що такої безтактності по відношенню до адмірала де-Рібаса бути не могло і вулиця носить ім'я засновника Одеси. Син Фелікса — Михайло довгий час працював у міській публічній бібліотеці, певний період був редактором французької газети, що видавалася в Одесі. Могили Фелікса і Михайла де-Рібасів довгий час залишалися в поганому стані. В день сторіччя заснування Одеси за рішенням міської думи «в признательность за принесенный одесским жителям дар» могила Ф.де-Рібаса була обнесена чавунними ґратами.

Одеса тісно пов'язана з рухом декабристів. Серед похованих на кладовищі: генерал-майор П.Пущін, що входив до революційних товариств з моменту їх зародження (він був другом О.С.Пушкіна, який присвятив йому вірш «Генералу Пушину»); член Південного товариства, наш земляк, що вчився в Рішельєвському ліцеї, майор М.Лорер.

Член таємного «Общества воєнних друзей» поручник А.Вегелін, засуджений до страти, яку замінили 10 роками каторжних робіт, наприкінці життя жив в Одесі. Він був дружній з П.Пущіним; доля розпорядилася так, що саме він стояв біля труни останнього під час поховання на Першому християнському кладовищі. В 1812 році помер батько декабристів Олександра і Йосипа Поджіо — один з перших жителів Одеси — В.Поджіо. Це йому належить ідея про будівництво в місті шпи­талю, він же побудував перший одеський театр.

Могила дипломата і дослідника Сходу П. Лессара знаходилася в сімейній огорожі і була накрита білою мармуровою плитою. На основі трьохметрового чорного хреста містився напис: «Российско-Императорский посланник Павел Михайлович Лессар скончался на своем посту в Пекине 21 апреля 1905 года». Праворуч — могили його батька і брата.

Різко відрізнявся від інших багатою оздобою сімейний склеп графів Толстих, розташований навпроти кладовищенської церкви. В ньому були поховані Михайло Дмитрович, його син Михайло Михайлович (старший) і онук Констянтин Михайлович Толстиї. З «преданностью и усердием» — такий їх девіз — служили Одесі графи Толсті. Вони залишили місту прекрасний подарунок — садибу з великим садом (зараз Будинок вчених) й колекцію чудових картин.

Надгробок на могилі
артиста Милославського

 Пам'ятник-колона «довольно представительного вида» була встановлена на могилі кумира одеської театральної публіки відомого артиста Милославського (барона Фрідебурга), що помер в 1882 році прямо під час виступу. Поряд знаходилася могила його улюбленої дочки — актриси Вороніної, яка померла роком раніше.

Міська влада постійно прагнула до підтримання порядку на кладовищі. Міська дума неодноразово розглядала питання про стан поховань, вживались заходи «по устранению бесчинств, производимых на городских кладбищах». В 1857 році були затверджені положення і штат по управлінню кладовищами, в 1865 році вироблені нові правила для відвідувачів, що згодом кілька разів уточ­нювалися і доповнювалися. В 1874 році в черговий раз розглядалося питання «О приведений кладбищ в более благопристойньїй вид и о возобновлении могил и памятников».

 

 

 


 

Головний вхід на Нове кладовище

 

Для підтримання порядку на кладовищі і на його благоустрій виділялися додаткові кошти. Значну частину кладовищенських витрат складало насадження дерев. В 1891 році, наприклад, на це було витрачено біля 2 тисяч рублів. Кладовище безкоштовно користувалося також дуже дефіцитною і дорогою дністровською водою.

В середині XIX століття стала особливо помітною тіснота кладовища. Для поховань лишалося все менше місця, тож робилися різноманітні спроби покра­щення ситуації — від розширення території і обмеження числа поховань до численних намірів закрити некрополь.

У травні 1885 року міським громадським управлінням у зв'язку з розглядом питання «о закрытии в скором времени  старого кладбища» (не тільки через брак місць

                                                               для поховання, але і тому, що воно знаходилося в густо заселеній частині міста) було прийняте рішення про упорядкування Нового кладовища. Але і на закритому Старому кладовищі поховання тривали ще довго. Так, в 1896 році було поховано 206 чоловік, в наступному — 159, в 1898 — 172, головним чином в палісадах і на вільному кварталі з боку Порто-Франківської вулиці. Серед похованих: контр-адмірал Агнатьєв (липень 1897), дійсний статський радник Д.Далос, спадкові почесні громадяни А.Бондарєв (червень 1896), А.Новиков (вересень 1898), М.Каханова (уроджена Столипіна) та ін.

Обставини змусили градоначальника висловити 18 листопада 1896 року думку про «настоятельную необходимость» створення докладного плану Старого кладовища. Спеціальною постановою міської управи на це були виділені кошти; зроблений землеміром Крисевичем загальний план кладовища пройшов перевірку і отримав наступний відгук: «план составлен правильно и приобщен к планам городской управи».

В травні 1915 року після попереднього обговорення в міській управі на кладовищі організували міську поховальну контору. При цьому не лише виникла здорова конкуренція приватникам, що займалися організацією похорон, але і припинились численні скарги на їх надмірне здирство. Поховання на кладовищі проводилися і в роки громадянської війни і після неї. В 1919 році при величезному натовпі шанувальників тут спочила «королева екрану» німого кіно Віра Холодна, а в 1920 році —Є. Щепкін — онук великого російського актора М.Щепкіна, професор Новоросійського університету, депутат Державної думи, а в радянський час — «червоний професор», губернський комісар народної освіти.

Скільки всього поховано на Старому кладовищі людей — невідомо. Нині встановити цю цифру вже практично неможливо, оскільки кладовищенські книги не збереглися, а без них будь-які міркування надто приблизні. З повною певністю можна стверджувати, що величезна площа (біля 40 га) — це «строкате царство» поховань тих, хто заснував Одесу і поставив її в ряд найбільших і найгарніших міст світу, хто прославив її ім'я. Тут знайшли свій останній спочинок герої війн, талановиті адміністратори і дипломати, промисловці і негоціанти, архітектори і митці, учені й літератори, меценати. За метричними книгами церков Одеської єпархії, що зберігаються в Державному архіві Одеської області, за матеріалами старої періодики вдалося встановити імена більше 500 чоловік, що ввійшли в історію міста і країни.

Окрім небагатьох вже перерахованих видатних діячів, на кладовищі були поховані в різні роки:

- І.Орлай — перший директор Рішельєвського ліцею, дійсний статський радник;

- М.Мурзакевич — професор, директор Ришельєвського ліцею, один із засновників Одеського товариства історії і старожитностей, таємний радник;

- Є.Андрієвський — доктор медицини, епідеміолог, організатор першої в Європі грязелікарні на Куяльницькому лимані, повітовий лікар Одеського повіту, особистий лікар сім'ї Воронцових. В 1891 році на Куяльницькому лимані йому був встановлений пам'ятник (архітектор — Б.Едуардс);

- П.Білярський — доктор філології, професор, академік Петербурзької Академії наук;

- М.Кир'яков — начальник Одеської митниці, голова комісії по будівництву Одеського порту;

- О.Комаров — український бібліограф, краєзнавець, друг Лесі Українки;

- Ф.Леонтович — доктор права, професор, ректор Новоросійського університету;

- Н.Палаузов — болгарський просвітник, один із засновників Габровського училища в Болгарії;

- О.Попов — художник, директор Одеського художнього училища, академік Петербурзької Академії мистецтв;

- П.Розумовський — граф, онук гетьмана України Кирила Розумовського;

- П. Сокольський — український композитор, музичний критик, організатор Одеського відділення російського музичного товариства;

- І.Бларамберг—начальник Одеської митної округи, археолог (за його ініціативою в Одесі 9 серпня 1825 року було відкрито археологічний музей);

- А. Скальковський — «Геродот Південної України», археолог, статистик Новоросійського краю, один із засновників товариств історії і старожитностей та сільського господарства Південної Росії, автор багатьох книг;

-  В.Лігін — професор Новоросійського університету, керівник Одеського відділення Російського технічного товариства, декан фізико-математичного факультету;

- В.Островидов — «червоний священик»;

- О.Ган — російська письменниця, мати філософа і мандрівниці О.Блаватської. На білій мармуровій колоні був напис: «Сила души убила жизнь... Она превращала в песни слезы и вздохи свои...». Поруч знаходилися могили її батька — генерал-майора О.Фадеєва, сестри — О.Вітте, матері голови Ради міністрів С.Вітте, що проживала в Одесі більше 30 років і померла у 79-літньому віці у квітні 1898 року;

- О.Суворова-Римнікська (уроджена Наришкіна), онука адмірала Д.Сенявіна. Вона була другом В.Жуковського. Д.Росіні написав на її честь кантату, а О.Пушкін присвятив вірш: «Давно о ней воспоминанье ношу в сердечной глубине»;

- А.Болтін — першовідкривач Находки, вніс великий вклад у відкриття і ос­воєння берегів Далекого Сходу;

- М.Савич — український громадський діяч, член Кирило-Мефодіївського братства, друг Т.Шевченка;

- В.Скаржинський — учасник Вітчизняної війни, учений-лісознавець і громадський діяч;

- А.Петров — директор Рішельєвського ліцею і попечитель Одеського навчального округу.

На кладовищі були поховані такі історики з світовим ім'ям, як:

- А.Трачевський — професор загальної історії і ректор Новоросійського університету. Йому належить ряд серйозних досліджень з історії Польщі, німецької політики Катерини II, дипломатичних відносин Росії і Франції в епоху Наполеона. Відомий він і як автор великого числа науково-популярних робіт і підручників;

- А.Кочубинський — професор, фахівець з історії слов'янства, активно пропагував ідею єднання слов'ян, академік Чеської академії наук;

- В.Юргевич — професор, віце-президент Одеського товариства історії і старожитностей;

- В.Надлер — декан історико-філологічного університету, історик Одеси;

- Н.Ленц — історик Одеси;

- професори Д.Лебєдєв, М.Смирнов та ін.

Рішенням міськвиконкому від 4 вересня 1924 року кладовище в черговий раз було закрите, хоча і після цього окремі поховання тривали. Так, з січня по травень 1924 року на некрополі було поховано 8 осіб. Оцінюючи стан кладовищ і намічаючи план їхнього розвитку на п'ятиріччя, міська влада відзначала, що Старе кладовище знаходиться «в весьма неблагоустроенном виде, покрито глухими зарослями растительности, которую не вьічищали несколько лет». Розкрадалися пам'ятники, грати, склепи.

Керівництво кладовища, піклуючись про збереження пам'ятників, неодноразово повідомляло адміністративний відділ міськвиконком) про неподобства, що кояться на кладовищі, «о бандитских разрушениях памятников».

Кардинально вплинула на долю некрополя «культурна революція». На засіданні президії Іллічівської районної ради 4 жовтня 1929 року було поставлене питання про влаштування скверів на місці старих кладовищ.

Радянська влада проявила не тільки неорганізованість у справі збереження цінних пам'ятників, але і схильність до прямого їх розкрадання. 12 жовтня 1931 року на засіданні спеціальної комісії по будівництву пам'ятника жертвам революції на колишньому Куликовому полі було прийняте рішення використати для цього граніт і лабрадорит з кладовища і пам'ятника Катерині II. В плані заходів по перспективному розвитку комунального господарства міста від 1 листопада 1931 року було поставлено завдання «по упорядочению кладбищ и организации на них сквера».

Це і поклало початок створенню на Першому християнському кладовищі міського скверу площею 15 га. В наступні роки йшла розчистка території від «склепов и других обьектов, являющихся очагами антисанитарии». В планах по благоустрою Одеси було взяте під особливу увагу розширення створюваного скверу, його озеленення. Формувався штат основних робітників, для допоміжних робіт залучались школярі і студенти.

В секретній постанові бюро міського партійного комітету від 1 квітня 1934 року планувалася організація на базі скверу районного (Іллічівського) парку культури і відпочинку зі спеціальним дитячим майданчиком. Постановою Одеського облвиконкому від 10 травня 1934 року була закрита, а потім і зруйнована кладовищенська церква.

Так все робилось для знищення пам'яті про славетне минуле Одеси, про людей, які зробили багато для її становлення, розвитку і процвітання.

  

2.2.            Карантинне кладовище 

Специфічні умови Одеси — великого чорноморського порту — зумовили по­яву другого за давністю створення кладовища, так званого Карантинного. Налякана спустошенням, завданим Одесі чумою 1812 року, міська дума підняла питання про створення в місті зразкового карантину. Він був споруджений частково на території скасованої в 1811 році Суворовської фортеці і на схід від неї. Роботи були розпочаті в 1822 році, а до 1835 року закінчено будівництво чумного кварталу, оточеного стіною. В грудні 1848 року був побудований кам'яний мур, що відокремлював карантин від міста. Власне ж карантин почав функціонувати значно раніше, так що, відвідавши його в 1843 році, професор Рішельєвського ліцею А.Рафалович назвав заклад зразковим не тільки в Росії, але і в усій Європі. Карантин складався з п'яти ділянок, бакалійного і товарного дворів (внизу у гавані), а також пасажирського і чумного кварталів у верхній частині з кладовищем між ними. Кладовище мало форму неправильного п'ятикутника розмірами 199x153 м. А.Рафалович так описує кладовище: «Страшная мертвая тишина царствует ... на этом пространстве... Вы не найдете ни одного здания, кроме угловой башни, в которой свидетельствуются медикамителаумерших... Двор окружен толстыми стенами в четьгре сажени высотой из плитового дикаря». У зміненому вигляді згадана башта збереглася до наших днів — єдині залишки зниклого поховального комплексу.

Окрім померлих від хвороб та нещасних випадків на кораблях, на кладовищі поховані солдати батареї прапорщика О.Щеголєва, що загинули під час бомбардування Одеси англо-французькою ескадрою 10 квітня 1854 року. Тут же спочивають померлі в карантині чотири поранені моряки з англійського фрегата «Тигр», зокрема капітан Генрі Джифард. На їхній могилі був встановлений пам'ятник роботи скульптора Вернета, який свого часу відвідала вдова згаданого капітана. Інший пам'ятник—обеліск з білого мармуру з вензелями Миколи І та військовими символами був встановлений на могилі 77 російських воїнів, померлих в одеських шпиталях від ран, отриманих в битві на річці Альмі під Севастополем. Пам'ятник був зведений тим же скульптором Вернетом на кошти одеської караїмської громади. Про нього 15-річна Ганна Горенко, майбутня поетеса Анна Ахматова написала свій перший вірш: «... И крест над могилой забытой стоял, белея как призрак безмолвньгй...». Напис на пам'ятнику про те, що він «сооружен усердием одесской караимской общины», призвів до прикрої містифікації на сторінках одеського довідника-путівника, де надгробок називається «памятником 77 морякам-караимам».

З часом, окрім своїх прямих функцій, Карантинне кладовище стало використовуватися для таємного поховання революціонерів-народовольців. Публічно повішені «на скаковом поле» в серпні і грудні 1879 року шестеро «государственньїх преступников», в тому числі дворяни Д.Лизогуб і С.Чубаров, вночі були викопані з могил на іподромі і зариті на Карантинному кладовищі. Повішені в березні 1882 року у дворі в'язниці М.Желваков і С.Халтурін (за вбивство військового прокурора, генерала В.Стрельникова) «по прошлым примерам» також таємно були поховані на цьому некрополі.

На початку XX сторіччя поховання на кладовищі припинилися. Навесні 1900 року мур довколо нього був знесений, а територія передана міст. Ліквідація муру і відсутність нагляду з часом призвели до повного знищення Карантинного кладовища. Від пам'ятників і надмогильних плит майже нічого не залишилося. В зв'язку з цим міська дума 20 червня 1902 року висловилася про доцільність «вьіровнять территорию кладбища, насипать землю до уровня ареньї для детских игр и засадить деревьями, а посредине соорудить памятник-часовню, на стенах которого начертать звання, имена и фамилии похороненньїх». Відомості про них знаходилися в архіві Карантинного управління. Так хотіли зберегти від забуття цю сторінку минулого Одеси, але здійснити це не вдалося.

Після революції 1905—1907 років на сусідньому з кладовищем «Чумному кварталі» страчували через повішення і ховали революціонерів та злочинців. Робилося це в осінні і зимові ночі. Навесні ж і влітку, коли в парку було багато публіки, страти проводилися за межами міста на Стрілецькому полі, вдалині від житлових будинків. В 1910 році, коли в парку відкрилася Всеросійська торгівельна і промислова виставка, таємне виконання страт в Чумному кварталі стало неможливим і їх остаточно перенесли на Стрілецьке поле.

Місця поховання героїв Кримської війни, страчених народовольців і революціонерів 1905 року на території колишнього Карантинного кладовища нині ніяк не позначені.

  

2.3.            Друге християнське (інтернаціональне) кладовище 

Після епідемії холери 1848 року стала особливо помітною обмеженість території Першого міського кладовища. Загострила цю проблему Кримська війна. «Совершенная недостача на старом кладбище мест для могил» змусила міську владу на початку 1856 року перенести поховання померлих у «военно-временных госпиталях и полковых лазаретах» міста на ще не обладнане Нове (Друге християнське) кладовище. Після довгої підготовчої роботи 27 липня 1856 року новоросійський генерал-губернатор санкціонував виділення землі для нового християнського кладовища на пасовищі з правого боку дороги, що вела до Фонтанської застави (зараз парний бік Люстдорфського шляху). Були представлені: копіровка місцевості з розподілом на квартали та ділянки для поховання померлих різних віросповідань, креслення огорожі з тимчасовими брамами, кошторис на копання ровів і будівництво муру.

Але освоєння і благоустрій кладовища йшли дуже повільно, власне справа зрушила з місця лише в 1885 році, коли міська дума виділила кошти на будівництво кам'яної огорожі, мощення шляху до некрополя, доріг навколо церкви і від неї до трьох брам, проведення води для поливання. Було, нарешті, здійснено розпланування території. Відтоді кладовище поділялось на 6 окремих ділянок для 5 християнських віросповідань і для військових. Загальна площа поховального комплексу складала понад 50 га. 15 липня 1885 року був урочисто закладений перший камінь кладовищенського храму в ім'я св. Димитрія Ростовського в пам'ять архієпископа Херсонського і Одеського Димитрія. Церква і головна брама будувалися за проектом відомого архітектора Ю.Дмитренка. Через 3 сезони—18 вересня 1888 року — храм було урочисто освячено.

На думку міської адміністрації, створення нового кладовища повинно було надовго зняти «поховальне питання» з переліку термінових справ. Однак цього не відбулося. Вже через 9 років всі ділянки, призначені для безкоштовного поховання (а так тоді ховали до 80% померлих одеситів) були заповнені. Значною мірою це стосувалося і платних ділянок. У зв'язку із згаданою обставиною кладовищенський наглядач звернувся до міської управи з пропозицією відкрити ще і Третє кладовище.

До початку XX сторіччя Друге християнське було обгороджене кам'яним муром (майже 2500 сажнів за периметром) і розбито на 109 ділянок.

На кілька років затяглося облаштування військової ділянки. Дивом збережена кладовищенська книга дозволила встановити особу першого одесита, похованого тут у січні 1891 року. Це був юнкер піхотного училища Корній Трохін. Протягом першого року на ділянці було поховано усього 6 чоловік, потім це число постійно зростало і в 1899 році досягло 140. Серед спочилих на некро­полі налічувалось 5 генералів (зокрема начальник артилерії Одеського військо­вого округу генерал-лейтенант Володимир Бобохов), 47 офіцерів і юнкерів.

Військова ділянка площею більш 2 га була розрахована на 2041 могилу і розбита на 126 менших ділянок, позначених номерними табличками і обнесених ґратами. Закріплені згадані ділянки були за військовими частинами, установами і військово-навчальними закладами; найбільше число місць належало військовому шпиталю.

Військова ділянка, яка мала власну браму, відрізнялась чіткою організацією, затвердженою наказом командуючого військами округу, суворою регламентацією ритуалу. Могили були завжди охайні, хоча наглядала за територією всього одна людина. В центрі цього зеленого комплексу стояла невелика кам'яна каплиця, в якій після урочистого освячення влітку 1915 року почали 3 рази на тиждень проводити загальні панахиди.

Інтерєр Успенського
кафедрального собору
Скільки і хто достеменно був похований на військовому кладовищі, тепер вже ніхто і ніколи не дізнається. І. Дивному при дослідженні цих поховань вдалося встановити кілька сот імен військових діячів, однак назавжди залишаться невідомими тисячі солдат, які служили в розквартированих в Одесі частинах і померли у шпиталях, починаючи з часів Кримської війни. До наших днів збереглися лише кілька наполовину зруйнованих пам'ятників та казенних залізних хрестів; на жаль, зневага до могил не зменшується, надгробки постійно й безжалісно знищуються. Так, нещодавно зникла могила колишнього командира легендарної 4-ї стрілецької «Залізної» бригади, генерала В. Худякова, учасника боїв на Шипці, Георгієвського кавалера, померлого 8 жовтня 1908 року.

        Праворуч від головного входу на військовій ділянці був похований командуючий військами Одеського військового округу генерал від інфантерії М.Зарубаєв — один із видатних діячів російсько-японської війни, нагороджений орденом Св. Георгія і золо­тою зброєю з написом «За храбрость», навічно зарахований до списків 12 Сибірського Барнаульського полку, яким командував протягом згаданої кампанії.

З часом військове кладовище втрачало своє пряме призначення.

Восени 1890 року Одеська міська управа виділила на південний захід від церкви ділянку площею біля 200 кв.м. для поховання православних священиків міста. На першочергове облаштування, спорудження залізної огорожі, а також на утримання могил в чистоті і порядку, кожний священик вносив 6 карбованців. На ділянці був чіткий розподіл місць поховань для священиків і дияконів в послідовності за часом погребіння. Ніхто не мав права завчасно змінювати місце за власним вибором або бажанням рідних. Дозволялось ставити померлим скромні пам'ятники з християнською символікою.

Сьогодні па місці цієї ділянки не залишилося ані залізної огорожі, ані більшості поховань. Серед звалищ вдалося виявити декілька дореволюційних надгробків. Плита з чорного полірованого граніту лежить на могилі священика К.Левитського (1914). На масивному кам'яному пам'ятнику на могилі ієрея С.Васютинського (1910) вибиті  слова: «Святый крест страж в моей жизни да будет путеводигелем к  престолу Бога Всевьшшего». На місці знищеного надгробного   пам'ятника на могилі протоієрея А.Яновського (1912) чиясь жаліслива рука встановила трубчатий залізний хрест з маленькою металевою табличкою. Такі хрести часто зустрічаються на невідвідуваних могилах.

На цьому місці багато сучасних поховань, зокрема і священиків: настоятеля Успенського кафедрального собору протоієрея С.Добродея; ректора Одеської семінарії, протоієрея Н.Концевича; викладача семінарії, протоієрея Н.Потелещенка.

На Другому християнському кладовищі збереглися 10 прекрасних каплиць-склепів, в тому числі каплиця для тих, що перебувають в летаргічному сні, побудована в 1887 році за проектом Ю. Дмитренка коштом відомого мецената Г.Маразлі. В 1903 році побудовано надгробок-каплицю у псевдоросійському стилі з чорного полірованого габро на цоколі червоного граніту з унікальною кованою огорожею-гратами. Всередині каплиці містилась смальтова мозаїка, що не збереглася. На тильному боці муру — напис: «Корнет 36 драгунского Ахтьірского полка Владимир Александрович Кубаш (1878—1903)». Склеп з червоної цегли, стилізований під російську каплицю XVII століття з шатровою банею; «Усьіпальница семьи генерал-лейтенанта А. Н. Стороженко» — значиться на білій мармуровій дошці над входом. Останні роки життя нащадок давнього роду козацької старшини генерал О. Стороженко служив в Одеському військовому окрузі на посаді командира 15 артилерійської бригади (згодом — інспектора ар­тилерії 8 армійського корпусу) і раптово помер 11 березня 1913 року.

На центральних ділянках є декілька художніх надгробків, створених визнаними майстрами, зокрема Б.Едуардсом на могилі відомого фізіолога, професора П.Спіро. Ефектний надгробок знаходиться на могилі підполковника корпусу флотських штурманів Л.Степанова (1895). Круглий камінь-дикар, на ньому — якір, рятувальне коло, ланцюг, весла, хрест. Напис говорить: «Здесь покоится Севастопольский герой Лев Петрович Степанов».

В роки іноземної військової інтервенції на кладовищі ховали польських легіонерів, німецьких і австрійських солдат, французьких матросів. Міська дума спеціально розглядала в зв'язку з цим питання «Об отводе полосьі земли на 2-м кладбище для погребения воєнних лютеранского вероисповедания». Недалеко від головної алеї католицького відділення некрополя під високим кам'яним хрестом знаходиться могила військового губернатора Одеси доби інтервенції; металева табличка з написом латинськими літерами свідчить: «Фельдмаршал-лейтенант Едуард Едлер фонБельц 18.03.1864—8.11.1918».

Як і кожне портове місто, Одеса зберігає пам'ять про великі морські катастрофи і загиблих при цьому моряків. Добре зберігся скромний, складений зі звичайного черепапшика пам'ятник на братській могилі 30 членів екіпажу канонерського човна «Донець» і робітників порту, загиблих 16 жовтня 1914 року під час атаки на Одесу турецьких військових кораблів. Меморіальні пам'ятники встановлені на братських могилах 43 моряків тешіохода «Победа», загиблих в 1948 році; 33 моряків теплоходу «Анатолйй Серов», що потонув в 1949 році; 25 моряків теплоходу «Умань», загиблого при зіткненні в густому тумані у 1964 році.

На головній алеї кладовища стрілка-покажчик вказує дорогу до комплексу могил п'ятьох матросів легендарного броненосця «Князь Потемкин -Таврический», в тому числі Г.Вакуленчука, застреленого під час повстання. В братській могилі спочивають робітники головних залізничних майстерень, страчені царським режимом 28 лютого 1908 року за участь у революційному русі.

Треба згадати і поховання 35 колишніх політкаторжан. Серед їх могил височить стела-пам'ятник художньої роботи висотою 3,6 м з чорного граніту у вигляді порталу з напіввідчиненими дверима. Сенс цієї споруди пояснював колись вибитий на граніті напис: «Своєю жизнью вы приоткрьіли дверь в социализм».

Одесити пишаються своїми земляками — письменниками Валентином Катаєвим і Євгеном Петровим. Недалеко від так званої «Воронцовської хвіртки» завжди в повному порядку знаходиться комплекс з чотирьох могил сім'ї Катає-вих.

Від початку Великої Вітчизняної війни і до кінця 1945 року загиблих і померлих від ран воїнів, а також партизан і підпільників, розстріляних фашистами під час окупації, ховали головним чином на Другому християнському кладовищі. При цьому прізвища похованих, їх військові звання часто втрачалися і могили довгий час залишалися безіменними. Перший крок до повернення імен загиблих героїв був зроблений в 1989 році рішенням Одеської міської ради, тобто через 44 роки після Перемоги. Ця кропітка робота була в основному завершена до 50-річчя закінчення війни: на 106-й ділянці кладовища споруджений меморіал-пам'ятник, на гранітних стелах якого вибиті 688 раніше невідомих імен. На обеліску колись безіменної братської могили на 3 5-й ділянці були встановлені плити з іменами 223 воїнів.

На кладовищі є багато могил, куди були перепоховані останки воїнів прямо з місць колишніх боїв або з територій санаторіїв, перетворених під час війни на шпиталі.

В останні два роки було проведено велику роботу по реконструкції військових поховань. Замість вапнякових, часто зруйнованих надгробків, зроблені нові плити з лабрадориту, з висіченими на них військовими званнями та іменами загиблих. Значні кошти на це були виділені облдержадміністрацією і міськрадою. Покажчик місць поховання воїнів, загиблих в роки Великої Вітчизняної війни, прах яких знаходиться в землі Одеси, фіксує на кладовищі 3160 військо­вих поховань.

Надгробні пам'ятники похованих на кладовищі в останні роки осіб, як правило, не відрізняються високим художнім смаком. Виняток складають окремі з них: наприклад, пам'ятник на могилі народного артиста Радянського Союзу М.Водяного, що зображує персонажі зіграних ним в театрі і кіно ролей.

Серед видатних діячів науки, культури, мистецтва, воєначальників, похова­них на кладовищі, відзначимо: видатного математика А.Ляпунова; доктора сільськогосподарських наук В.Таїрова, чиє ім'я носить Одеський НДІ виноградарства і виноробства; кінорежисера П.Чардиніна, на могилі якого встановлений меморіальний знак на честь кіноактриси В.Холодної; академіка живопису К.Костанді — організатора і голови Товариства Південно-російських художників; одного з організаторів Товариства художника Є.Буковецького; знаного художника, члена Товариства Т Дворникова; архітекторів Ф.Нестурха — автора багатьох будинків в Одесі, в тому числі Наукової бібліотеки ім. М.Горького; Ф.Троупянського — автора монументального надгробку на братській могилі жертв чорносотенного погрому 1905 року на Третьому єврейському кладовищі; засновника станції швидкої допомоги в Одесі, що носить його ім'я; професора Я.Барбаха; Героя Соціалістичної Праці, офтальмолога з світовим ім'ям, академіка В.Філатова; академіків Д.Овсянико-Куликовського, А.Богатського, В. Липського, М.Ясиновського — флагманського терапевта Чорноморського флоту під час Великої Вітчизняної війни; народних артистів І.Тоцького, В.Михайлова, В.Василька — чиє ім'я носить український музично-драматичний театр; М. Лярова, В.Осветимського, лауреата Державної премії І.Боркуна; колишніх командуючих військами Одеського військового округу, генерал-полковників І.Захаркіна і М.Луговцева; командуючого Одеським укріпрайоном в 1941 році, віце-адмірала Г.Жукова, двічі Героя Радянського Союзу С.Артеменка; одного з організаторів Південно-російського Союзу робітників П.Владиченка; активного учас­ника подпільного руху в Одесі в роки Великої Вітчизняної війни, професора Е.Лопатто; вченого-пушкініста С.Боринець-Бабайцева; піонера і видатного діяча військового повітроплавання О.Кованька; почесних громадян міста-героя Одеси П.Забудкіна, Н.Галая, Н.Руді, Н.Гуревича. 

 

2.4.            Третє християнське кладовище 

Через 10 років після відкриття Другого кладовища — 14 лютого 1894 року — міська дума видала розпорядження про відведення за Тираспольською заста­вою земельної ділянки для нового поховального комплексу, а вже в травні було відкрите Третє християнське кладовище. Тут здебільшого безкоштовно ховали бідних і померлих в благодійних установах; за рахунок міста на їх могилах встановлювалися хрести, а всю територію було обнесено кам'яним муром. Коштом колишнього міського голови, відомого мецената Г.Маразлі на кладовищі була споруджена каплиця для відспівування небіжчиків.

Вже в перші роки існування некрополя тут щорічно ховали біля 3 тисяч осіб. З часом це число зростало. Так, у 1905 році на кладовищі було поховано близько половини всіх померлих одеситів (5180 осіб). Влітку 1905 року тут були поховані жертви відомих кривавих подій.

За дозволом міської думи в березні 1897 року для католицької общини була відведена ділянка розміром у 3 десятини з умовою побудови такої ж огорожі, як і на православних ділянках. А в 1915 році лютеранській общині була надана ділянка розміром в 1 десятину взамін вилученої на Другому християнському кладовищі для розширення території православних поховань. В червні 1915 року міська влада виділила понад 3 десятини під військове кладовище для по­ховання «жертв настоящей Великой войны».

В першій половині 1918 року на кладовищі було поховано 569 чоловік, більшість з яких—жертви епідемії іспанки. На жаль, у наступні роки згаданий некрополь спіткала доля Першого християнського кладовища.

До кінця Великої Вітчизняної війни некрополь займав велику територію між смугою відчуження залізниці біля станції Застава-1 і Промисловою вулицею. З розвитком Західної промислової зони міста майже вся площа кладовища була використана для розміщення промислових підприємств, будівельних організацій і складів. В наш час від одного з найбільших в місті поховальних комп­лексів залишився невеликий клаптик з похованнями військовополонених німців, угорців і невеликого числа румун. Незрозуміло, чому кладовище в народі отримало назву «румунського». За частково збереженими бетонними кубиками з номерними табличками можна отримати уявлення про кількість похованих (при­близно 765 чоловік). Зусиллями співробітників Одеського університету на чолі з О.Суриловим на центральній алеї кладовища було споруджено високий дерев'яний хрест, ведеться робота по встановленню імен похованих. 

 

2.5.            Периферійні християнські некрополі міста 

Особливу групу одеських кладовищ складають ті, які первісно виникли біля приміських сіл, що згодом ввійшли у межі міста. Цим і зумовлено збереження (в ряді випадків до нинішнього часу) на вказаних некрополях могил і кам'яних пам'ятників кінця XVIII—першої третини XIX століття, майже невідомих на інших поховальних комплексах. Для багатьох сільських кладовищ XIX століття характерна неупорядкованість поховань і неструктурованість самих територій. В розтягнутому на 8 верст Дальнику, наприклад, на 2190 душ в 1861 році налічувалось 17 кладовищ. Багато сімей ховали небіжчиків в садах, городах, в палісадниках біля будинків. Жодне кладовище не було огороджене, і знаходилися вони в жалюгідному стані. З огляду на це, за наполяганням архієпископа Херсонського Димитрія на околицях вирішено було залишити тільки 3 обов'язкових для усіх некрополя, інші ж були закриті. Найдавнішим з усіх подібних є козацьке кладовище селища Куяльник, розташоване на схилі Шкодової гори з боку міських полів зрошення. Площа його невелика — усього 0,16 га; про час заснування кладовища свідчать метричні книги молитовного будинку, який потім був перебудований архітектором Ферстером на церкву Вознесіння Господнього. Перший метричний запис датується 13 листопада 1809 року, а останній — 1833 роком, коли Куяльник злився з сусіднім селищем Усатовим. Нині зберігся один надгробок з написом про поховання «младенца Іоана року Божия 1791». Ця дата переконливо свідчить про те, що селище існувало ще до заснування в 1793 році Хаджибейської фортеці — попередниці Одеси. Свідоцтво А.Скальковського і абсолютна більшість суто українських прізвищ (точніше прізвиськ) на хрестах і в метричних записах говорять, що селище заснували вихідці із зруйнованої в 1775 році Запорозької Січі. На території кладовища налічується 205 кам'яних надгробків, на 33 з яких збереглися написи. В самому селищі Куяльник і його околицях є багато каменоломень для видобутку каменю-вапняку що використовувався для будівництва будинків Одеси, яка бурхливо розросталася. Наявність великих запасів вапняку — матеріалу, зручного для обробки, — і достатнього числа досвідчених різбярів сприяла розвитку різбярського мистецтва в регіоні, про що свідчить різноманітність типів надмогильних хрестів: на кладовищі їх біля 32 видів. Останнє поховання на некрополі було проведено в 1965 році.

Портрет князя М.С.Воронцова
Кам'яні хрести Куяльницького кладовища є пам'ятками історії і матеріальної культури, свідоцтвами високого рівня художнього і ремісничого виробництва місцевих мешканців.

Російсько-слобідське (Романівське) кладовище від самого початку не призначалося для арис­тократії та одеських багатіїв; воно знаходилося в північній частині Слобідки-Романівки (в минулому міської околиці), розташованої біля лінії порто-франко. На плані Одеси 1835 року Слобідка названа Новою Слобідкою, кладовище ще не позначене, хоча місце для нього серед житлових кварталів відведене. Поруч церква Різдва Пресвятої Богородиці. За цими ознаками 1835 рік можна вважати роком заснування кладовища, тим більше, що ще в 1856 році міський архітектор свідчив: «Кладбище на Новой Слободке существует со времени ее заселення, так как документально установить, с какого времени и с чьего разрешения оно было учреждено — не удалось».

На засіданні міської думи 31 липня 1906 року під час розгляду питання про Романівське кладовище було відзначено, що воно почало функціонувати в 1844 році і займає площу понад 10 га. Протягом 62 років на кладовищі було поховано біля 50 тисяч чоловік (більше 800 за рік), тільки з 1 січня до 1 серпня 1906 року було поховано 578 осіб. В зв'язку з цим виникла гостра необхідність негайного закриття кладовища, або будівництва крематорію, однак місцеве населення виявилося непідготовленим до сприйняття цієї ідеї. Було вирішено провести серйозну роз'яснювальну роботу з церковних кафедр та в навчальних закладах, випустити популярні брошури. Міська дума висловлювала сподівання, що створення крематорію «найдет свое осуществление в жизни». Минув ще 91 рік, і крематорій було побудовано в Одесі, щоправда вже на іншому — Новогородському (Таїрівському) кладовищі.

Площа некрополя складає зараз 4,39 га. Біля входу на кладовище — старо­винне джерело з написом: «Памяті Раба Божия Федора Пономарь».

В 1934 році на кладовищі були перепоховані Михайло Семенович і Єлизавета Ксаверівна Воронцови з Преображенського кафедрального собору, зруйнованого в 30-і роки. В братських могилах поховано 332 радянських воїни, що загинули при обороні і звільненні міста. Пам'ятна стела на братській могилі 65 членів екіпажу канонерського човна «Аракс», який підірвався на міні 10 січня 1945 року в акваторії порту, нагадує про цю трагедію.

Тут же знаходиться каплиця на могилі шанованого в Одесі священика Успенської і портової Миколаївської церков о.Іони Атаманського (1855—1924), що був занесений до лику святих. Щорічно в день смерті святого при великій кількості народу на його могилі служиться урочиста панахида, хоча самі мощі перенесені до Успенського собору.

На кладовищі поховані: сім'я знаменитих артистів українського театру Мациєвських-Моринець-Чернеткових, художник Д.Крайнєв, музикознавець Б.Тюнеєв, бібліограф А.Тюнеєва, що врятувала в період фашистської окупації золотий фонд наукової бібліотеки ім. М.Горького.

Поблизу Російсько-Слобідського знаходиться невелике Кривобалківське кладовище площею 0,55 га. Воно розміщене в східній частині однойменого селища (в минулому приміського села), яке в наш час увійшло в межі міста. Перші мешканці тут згадуються в 1795 році, тому можна вважати доведеним, що кладовище існує з початку минулого сторіччя. Про давність некрополя свідчить невелика огороджена ділянка поблизу західної брами, де зберігаються біля 20 старовинних кам'яних надгробків-хрестів. Неподалік цієї ділянки в 1964 році до 20-річчя звільнення міста від німецько-румунської окупації було споруджено пам'ятник радянським воїнам, померлим від ран у колишній обласній лікарні в дні оборони міста. Довгі роки меморіал був безіменним і тільки до 50-річчя Перемоги на ньому були вибиті імена 103 загиблих героїв.

На кладовищі зберігається могила 16-річного партизана-розвідника Трохима Прушинського, що повторив подвиг Івана Сусаніна. За день до звільнення міста від окупації, 9 квітня 1944 року Трохим-Тоня був схоплений карателями, які намагалися знайти вхід до катакомб, де партизани сховали мешканців селища. Юний патріот довго водив німецьких солдат покинутими штольнями, доки окупанти не зрозуміли, що їх обдурюють. Тоді вони розстріляли хлопця. Ціною його життя були врятовані мешканці Кривої балки.

Донське кладовище — загальне для двох приміських сіл Чубаївки і Дмитрівки—знаходиться зараз в межах міста і займає 2,9 га площі, майже правильної квадратної форми. В центрі некрополя знаходилася каплиця в ім'я Благовірного великого князя Димитрія Донського, знищена в 30-і роки. Про неї нагадує великий хрест, встановлений на перетині двох алей, і назва вулиці, де під №57 власне і розташувалося кладовище, а також назва селища Дмитрівка.

Найдавніша дата поховання, встановлена за епітафією на надгробному хресті — 1821 рік — свідчить про приблизний час виникнення кладовища. Саме тоді колишні запорожці, що брали участь у російсько-турецькій війні 1806—1812 років, повернулися з Туреччини в Росію і несли гарнізонну та патрульну службу на кордонах по Дунаю і узбережжю Чорного моря. Вони й стали першими мешканцями сіл Дмитрівки і Чубаївки.

Латовське кладовище знаходиться біля селища Котовка на перетині Балтської та об'їзної доріг; площа його 1,82 га. Про історію виникнення кладови­ща і походження його назви серед місцевих мешканців існує легенда, за якою поміщик — власник навколишніх земель — виділив на прохання хуторян юіаптик — «латку» під кладовище. На нашу думку, це пояснення є трохи натягнутим, тож наведемо свою версію. Відомо, що в 1812 році в Одесі вибухнула епідемія чуми і за розпорядженням генерал-губернатора герцога Рішельє на кордонах Одеського повіту були створені карантинні пости, на яких затримували даш обсервації всіх від'їжджаючих з міста. Такий пост був обладнаний і на місці майбутнього Латовського кладовища. Один з мешканців найближчого селища Куяльник, де було зареєстровано 22 смертних випадки від чуми, міщанин Лата помер в карантині. На його могилі для більшої надійності був насипа­ний невисокий курган, що зберігся до наших днів.

На кладовищі виділяється добре помітна з дороги скульптурна група на братській могилі 43 радянських воїнів, загиблих при обороні і звільненні міста, їх останки в 1973 році були перенесені з братської могили поблизу будинку шляхового обхідника (біля залізничного переїзду на вул. Академіка Заболотного (сел. Котовського) і з братської могили на кладовищі біля дороги на курорт Куяльник. Це було повторне перепоховання; в 1949 році рештки загиблих воїнів були перепоховані у парку піонерського табору «Молода гвардія». Крім того, в центрі кладовища розміщена група з 6 могил офіцерів і одного рядового.

Троїцьке кладовище знаходиться в районі залізничної станції Застава-1 і обмежене вулицями Овідіопольською, Тираспольською, Кустанайською і провулком Кустанайським. Площа його складає 0,76 га. Поява некрополя пов'язана з бурхливим розвитком залізничного і складського господарства в районі станції Застава-1 і виникненням за кілька років до Першої світової війни ряду робітничих селищ. Серед скромних надгробків виділяється братська могила 16 матросів полку морської піхоти на чолі з політруком А.Кондрашкіним, загиблих в серпні-вересні 1941 року на південній ділянці оборони Одеси. Незважаючи на те, що імена моряків-героїв встановлені ще в 1989 році, держадміністрація Іллічівського району, на території якого знаходиться кладовище, досі мириться з існуванням безіменної братської могили. Крім того, на кладовищі є ще 4 поодинокі могили загиблих воїнів.

Кладовище Ленселища знаходиться в районі залізничної станції Застава-1 на відгалуженні Овідіопольської гілки від основної магістралі. Площа його займає 0,74 га. Подібно до Троїцького, кладовище виникло незадовго до Першої світової війни. Серед впорядкованих могил місцевого населення докором адміністрації Іллічівського району служить безіменна жерстяна пірамідка, встановлена ще в 1946 році учнями місцевої школи на могилі десятьох гвардійців, за­гиблих 8 квітня 1944 року під час блокування аеродрому в районі експериментальної сільськогосподарської станції.

Кладовище селища Шевченка знаходиться за об'їзною дорогою поблизу селища Котовського, що виникло в середині 50-х років нашого сторіччя. Основою кладовища стало невелике, 100x100 м, сільське кладовище хутора Шевченка, мешканці якого працювали на соляних промислах Куяльницького лиману, що виникли в 60-і роки минулого сторіччя. В зв'язку з інтенсивним будів­ництвом селища Котовського росло і Шевченківське кладовище, що займає зараз площу понад 2,0 га. В середній частині ктадовища, в безпосередній близькості від об'їзної дороги знаходиться високий обеліск на братській могилі радянських воїнів, що загинули на північно-східній ділянці оборони Одеси в серпні-вересні 1941 року і напередодні звільнення міста 10 квітня 1944 року. Тривалий час могила стояла безіменною і тільки до 50-річчя Перемоги на ній були вибиті імена 31 героя.

У спільній братській могилі на Куликовому полі в Одесі поховані колишні вороги — червоногвардійці і гайдамаки. Кожен з них воював і склав голову за світлу долю свого народу — похорон свого часу описав В.Катаєв. А зветься досі це місце «пам'ятником борцям за встановлення радянської влади в Одесі». І якщо імена 119 похованих там червоногвардійців, матросів і солдат відомі, то інші свідомо забуті.

  

2.6.            Поховання в одеських храмах і монастирях  

Грецька Свято-Троїцька церква
На півдні України за доби Російської імперії практикувалися поховання при храмах і монастирях. Як правило, цієї честі удостоювались священики, жертвователі церкви, особи, що займали визначне місце в суспільстві. Одним з перших таких поховань стала могила померлого на початку 1799 року попечителя іноземних імігрантів, підполковника Кесоглу. Поховали його біля побудованої за його розпорядженням грецької дерев'яної церкви в районі нинішніх Арнаутских вулиць.

 

У 1821 році було привезено в Одесу і поховано в храмі св. Трійці Вселенського патріарха Григорія V (1746—1821) — борця за національну незалежність Греції, жорстоко вбитого турками і згодом зарахованого до числа святих. Протягом 50 літ його прах покоївся в одеській землі, доки в 1871 році не був вивезений для перепоховання в Афіни. На місці колишньої могили патріарха нині встановлено масивний біломармуровий надгробок, зроблений грецькими майстрами.

В роки радянської влади сплюндруванню піддалося поховання новоросійского генерал-губернатора і одеського градоначальника, генерала від інфантерії графа О.де Ланжерона (1763—1831). Він був похований в римо-католицькій церкві Успіння Пресвятої Богородиці на Катеринінській вулиці; в радянський час у приміщенні храму діяв «Будинок спорту». За правління Ланжерона в 1817 році Одесі було надано статус порто-франко, що відіграло величезну роль, в економічному, соціальному і культурному розвитку міста; відкриті Рішельєвський ліцей та грецьке дівоче училище; з'явились перші міські друкарня і газета.

 У головному одеському Преображенському кафедральному соборі, який розташувався в центрі міста на Соборній площі, під мармуровою надгробною плитою покоївся прах генерал-фельдмаршала світлійшого князя М.Воронцова (1782—1856), учасника Вітчизняної війни 1812 року, що відзначився у Бородинській битві й згодом командував російським окупаційним корпусом у Франції. З 1823 року М.Воронцов — новоросійський і бесарабський генерал-губернатор, активно сприяв господарському і культурному розвитку Одеси і краю.

Портрет генерала
О.Ф.Ланжерона

  Поруч знаходилася могила померлої в 1880 році княгині Є.Воронцової, прикрашена бронзовими ґратами. На ній лежала скромна плита з євангельською цитатою. Не можна не зауважити, що за традицією поховання жінок в церкві не допускалося, виключення складали члени царської родини. Рідкісний випадок поховання Є.Воронцової в кафедральному соборі можна розцінювати як свідчення того, що сучасники вбачали в ній не вельмож­ну особу, а віддану християнку, що протягом всього свого життя творила добро. Це їй були присвячені прекрасні вірші О.Пушкіна.

Оригинальним оформленням вирізнялися надгробки похованих в соборі архієпископів Херсонських і Одеських: Іннокентія, Іоаникія, Димитрія І, Никанора і Димитрія II. Скажімо, надгробний пам'ятник на могилі архієпископа.




Спасо-Преображенський кафедральний
собор та його інтер
єр

 Іннокентія вражав суворою простотою — сіра мармурова плита, обнесена чавунними ґратами, пофарбованими під бронзу. На плиті сяяв золотом стислий напис: «Иннокентий, архиепископ Херсонский и 

sdfs

 Таврический, скончался 26 мая  1857 г.». Поруч містився п'єдестал з золотими ж літерами: «Архиепископ     Никанор, скончался 27 декабря 1890 г.» Навпроти могили М.Воронцова знаходився надгробний пам'ятник архієпископу Димитрію І, обнесений чавунними ґратами. В стіну храму була вмурована чорна мармурова дошка з написом: «Телом своим здесь почивает отошедший к богу духом преосвященньїй Димитрий, архиепископ Херсонский и Одесский. Скончался 14 ноября 1883 г

Постановою Одеської міськради від 2 березня 1932 року собор було закрито, архієпископську кафедру перенесено в Успенську церкву. Ще через кілька років Преображенський собор було висаджено в повітря. Турботами церковнослужителів останки п'ятьох одеських архієпископів вдалось перепоховати у великому палісаднику на Слобідському кладовищі. В 1991 році їх могили були урочисто перенесені на кладовище Успенського чоловічого монастиря; нині на цих похованнях встановлені красиві гранітні надгробні плити.

Останки ж Воронцових були витягнуті з саркофагів, перевезені і просто скинуті у рів біля Слобідського кладовища. Лише зусиллями кількох жалісливих прихожанокїх поховали на території згаданого некрополя. Вже після війни туди була завезена могильна плита, а поховання впорядкували. Громадськість міста неодноразово піднімала питання про перенесення праху Воронцових на місце їх первісного поховання, однак поки що безрезультатно.

Поховання в храмах Одеси тривали до початку XX століття. 5 липня 1907 року за вимогою грецької общини у Троїцькій церкві був похований (попри власне бажання упокоїтись поряд з батьком на Старому кладовищі) Г.Маразлі. Він був видною і популярною фігурою в місті: 15 років залишався міським головою, згодом подарував Одесі будинок нинішнього художнього музею, а понад 10 тисяч його книг поповнили фонди публічної бібліотеки. Його коштом зведені будинки народної читальні, бактеріологічної станції, богадільні. За велику роботу на користь міста і щедрі пожертвування Г.Маразлі був проголошений почесним громадянином Одеси. Одна з найгарніших вулиць міста названа його ім'ям, а його портрет досі висить у науковій бібліотеці.

Дещо відрізнялись від церковних поховань за соціальним складом померлих монастирські некрополі, хоча і там здійснювались погребіння знатних осіб. У першій половині XIX століття в Одесі виникли два монастирі — чоловічий Успенський на дальній околиці (мис Великий Фонтан) і жіночий Архангело-Михайлівський в районі колишньої фортеці біля Михайлівської площі (зараз — на території парку ім.Т.Шевченка). Відомо, що у XIX сторіччі на подвір'ї жіночого монастиря ховали настоятельниць. Першою з цього переліку була ігуменія Віталія (померла у 1847 році). 16 листопада 1907 року за окремим дозволом, виданим архієпископом Одеським і Херсонським Анатолієм, біля вівтаря приділу в ім'я св. Іллі Пророка був похований одеський тимчасовий генерал-губернатор і градоначальник В.Новицький.

В огорожі монастиря з північного боку храму 1 серпня 1917 року була похована Олена Петрівна Демидова, княгиня Сан-Донато, уроджена княжна Трубецька, вдова почесного громадянина міста Києва, колишнього його міського голови П. Демидова, князя Сан-Донато. Більше 25 років життя Олени Петрівни були пов'язані з Одесою. Вона «являлась крупной величиной среди одесского интеллигентного общества», відрізнялася безмірною щедрістю, брала активну участь у благодійницькій діяльності, дбайливо опікувалась різноманітними навчальними закладамиМісце для поховання Олени Петрівни було обране не випадково. її вважали благодійницею монастиря — вона подарувала дорогу ікону Казанської Божої Матері для облаштування одного з іконостасів монастирської церкви; її коштом було придбано цінний одяг для священослужителів, престол і жертовник. На згадку про одруження дочки Аврори з князем Карагеоргієвичем Олена Петрівна пожертвувала 1 тисячу карбованців на придбання дзвону для новозбудованої дзвіниці Воскресінської церкви на Середньому Фонтані. В монастирі її коштом була влаштована лазня для сестер.

Крім власне монастирської території для поховань використовувалась і пустельна ділянка землі на узбережжі Середнього Фонтану, придбана у відставного ротмістра І.Чижевича й закріплена за Архангело-Михайлівським монастирем. Тут у січні 1844 року була похована одна з найвідоміших благодійниць монастиря графиня Р.Едлінг (уроджена Стурдза), яка померла на 58 році життя. За заповітом графині з дозволу Святійшого Синоду турботами її брата О. Стурдзи поблизу могили була побудована церква в ім'я Воскресіння Христового. Церква була невеликою, але вирізнялась прекрасною візантійською архітектурою (проект архітектора Франческо Моранді) і високим художнім рівнем ікон. На виділених монастирем 4-х десятинах було започатковане «христианское кладбище для желающих благодетельствовать монастирю». О. Стурдза оприлюднив звернення до громадян Одеси про можливість виділення на кладовищі спеціальних місць, в тому числі і сімейних усипальниць, для світських осіб за умови внесення коштів у монастирську скарбницю. Тому й не дивно, що, незважаючи

на протести власників прилеглих хуторів, некрополь неухильно розростався. Тут був споруджений пам'ятник засновниці монастиря і сімейний склеп Стурдзів-Гагаріних, де у червні 1854 року поховати самого О.Стурдзу. 13 лютого 1890 року померла і знайшла тут свій останній спочинок дочка Олександра Скарлатовича княгиня М.Гагаріна. 4 квітня 1852 року біля церкви був похований померлий на 42 році життя цензор Одеського цензорного комітету, колезький радник Р.Соколов.

На згаданому кладовищі у братській могилі поховали двох солдатів, що загинули під час обстрілу Одеси англійським фрегатом «Тигр». Над їх останками був поставлений біломармуровий пам'ятник з написом: «Здесь покоятся рабьі Божьи Григорий Прокофьев и Йван Потеруха, артиллеристн, убитьіе при взятий английского парохода «Тигр» 30 апреля 1854 года. Сей памятник сооружен Одесскими купцами братьями Андреем и Йваном Посоховыми».

В 1866 році на кладовищі знайшла вічний спокій колишня ігуменя монастиря Євсевія. В січні 1871 року тут поховали графиню В.Шуазель-Гуф'є (уроджену Голіцину) — двоюрідну сестру Є.Воронцової; протягом 12 років вона керувала Стурдзівською общиною сердобольних сестер. Графиня заздалегідь замовила не лише власну надгробну плиту, але і надгробки для всіх раніше похованих інокинь обителі. В 1879 році на кладовищі відбулося 57 поховань. В грудні 1889 року тут був похований ветеринарний лікар розквартированого в Одесі 8 Донського козачого полку М.Скурантов, а 4 вересня 1898 року — брат І.Мечникова.

8 жовтня 1911 року на Середньому Фонтані поховали генерал-лейтенанта, барона Ф.фон Мейендорфа, колишнього начальника канцелярії імператорської головної квартири. Неподалік містилась могила Ф.Шостака, генерал-лейтенанта, учасника російсько-турецької війни 1877—1878 років. В жовтні 1912 року цей військовий діяч приїхав в Одесу для лікування, але незабаром помер.

Наприкінці листопаду 1912 року на кладовищі був похований представник давнього грецького роду Л.Стамеров. Народився він в Одесі, служив у канцелярії генерал-губернатора, очолював грецьке благодійне товариство, був членом комітету Струдзівської общини сердобольних сестер, а після смерті зали­шив значні кошти на благодійні цілі.

Були на некрополі також поховання жертв Першої світової війни. Один з них — вихованець Новоросійського університету прапорщик П.Ніколаєв, що загинув у травні 1915 року.

В Успенському чоловічому монастирі поховання XIX—першої половини XX століття не збереглися. На території обителі знаходиться сучасне кладовище священослужителів, започатковане у 1959 році. Утримується воно у зразковому стані; на окремій ділянці, оздобленій біломармуровим парапетом, під однотипними плитами лежать перепоховані з Слобідського кладовища останки митрополитів Херсонських і Одеських: Назарія, Димитрія І, Никанора, Димитрія II та Іоанникія. Мощі ж канонізованого митрополита Іннокентія знаходяться в Успенському соборі. На кладовищі зберігається надгробок на місці поховання преподобного Кукші Одеського, святі мощі якого знаходяться в Успенському храмі монастиря. Тут же поховані священослужителі, що знаходились на покої, серед них: митрополит Варшавський і всієї Польщі Макарій, митрополит Празький і всієї Чехословаччини Іоанн. Гарні біломармурові надгробки встановлено на могилах митрополитів Одеських і Херсонських Бориса (1906—1965) і Сергія (1924—1990). Однотипні прості надгробки стоять на похованнях монахів і викладачів Одеської духовної семінарії, яка з 1961 року діяла на території монастиря. Виключення складає могила М.Полторацького з великим дерев'яним хрестом.

У мурі Успенського собору був похований архієпископ Херсонський і Одеський Никон (1902—1956). В Одесі він служив з 1948 року, швидко привернув до себе увагу віруючих не тільки яскравими проповідями, але і благодійною діяльністю на користь хворих і бідних.

Є в одеських храмах і поховання канонізованих православною церквою осіб. Після причислення до лику святих в 1996 році в Успенський собор були пере­несені зі Слобідского кладовища мощі Іони Атаманського. В Іллінській церкві знаходяться святі мощі преподобного Гавриїла Афонського.

  

2.7.            Єврейські кладовища 

Нове (Друге) єврейське кладовище було розміщене по Великофонтанській дорозі навпроти Нового Християнського. Відкрите воно було в 1873 році і складалось з 47 ділянок. Кладовище відрізнялось особливим благоустроєм, утримувалося в повному порядку. Значних за розмірами і високохудожніх родових склепів до початку XX сторіччя було усього декілька. До згаданого моменту залишалися вільними для поховань біля 2300 місць, та й то найбільш дорогих і розкиданих по всьому кладовищу. В той час на ньому щорічно ховали біля 3 тисяч чоловік. У зв'язку з цим до кладовища була прирізана нова ділянка, що вдвічі збільшила його розмір. На кладовищі були поховані жертви єврейського погрому 1905 року і збудовано відповідний меморіал за проектом архітектора Ф.Троупянського. Біля брами кладовища в ніч з 1 на 2 березня 1919 року були розстріляні денікінцями члени Іноземної колегії на чолі з Жанною Лябурб, останки яких згодом були перепоховані на Другому християнському кладовищі.

Після закінчення Великої Вітчизняної війни кладовище було закрите для поховань. Багато мешканців міста були свідками варварського знесення кладовища в 1960-і роки. Спочатку біля брами з'явилося оголошення-попередження про те, що коли протягом 3 років не буде зроблено охоронних записів на надгробних пам'ятниках, то вони будуть визнані невідвідуваними і знесені. З середини 50-х років кожного дня з кладовища вивозили «невідвідувані» добротні мармурові надгробки. Зняті, але ще не вивезені пам'ятники нагромаджувалися на майданчику між кашицею з проваленою банею і мармуровими склепами одеських рабинів. На їх стінах значилися напівзатерті імена: рабі Шумана Лиховецького, рабі Натана Лур'є... Потім було розібрано довгий кладовищенський мур, зруйновано описаний І.Бабелем молитовний будинок, по кладовищу пройшлись бульдозери, ламаючи пам'ятники разом з деревами. Довгі роки тільки бомжі, різні «темні особи» та зграї собак мешкали у ямах, що залишалися на місці поховання багатьох старих одеситів. І тільки небагатьом вдалося врятувати прах дорогих їм людей. Так, на Другому християнському кладовищі перепоховані класик єврейської літератури Менделе Мойхер-Сфорим (Ш.Абрамович), письменник Л.Кармен, поет С.Фруг.За задумом міської влади колишнє кладовище повинно було стати зеленою зоною. Насправді ж територія засмічується, захоплюється платними автосто­янками, там споруджені автозаправні станції.

Третє єврейське кладовище — єдине, що збереглося в Одесі з 5 давніх єврейських некрополів. 27 червня 1905 року міська дума пішла назустріч проханням єврейської громадськості про перспективне відведення поруч з Третім християнським кладовищем біля села Кривої Балки 33 десятин землі з негайним виділенням 11 десятин (інші залишалися вільними від забудови і позичалися для довгострокового користування). Висувалася єдина умова — надання безкоштовно бідним 80% могил.

Одними з перших похованих на кладовищі були жертви кривавих подій літа 1905 року. В 1910 році до некрополя додалося ще 6 десятин, але вже в 1914 році знову постало питання про його розширення, бо протягом року там хова­ли біля 3 тисяч чоловік і вільними залишалися лише деякі ділянки. В роки Першої світової війни тут виділили спеціальні місця для померлих в Одесі від ран воїнів-євреїв, «що поклали життя за Батьківщину». В 1915 році міська дума постановила «для расширения Третьего еврейского кладбища отвести 5 десятин с условием — за погребение не взимать никакой платы».

В наш час площа кладовища перевищує 6 га, його територія дуже густо заповнена могилами. Тому, коли пропонувалося перенести з Другого кладовища меморіал жертвам єврейського погрому 1905 року, то для нього не знайшлося відповідного майданчика. Прекрасне творіння архітектора Ф.Троупянського втиснули в «прокрустове ложе» клаптика землі у північно-західному кутку кладовища. Помістили всі стели і портики меморіалу, змінивши їх взаємне розташування і зняли з'єднувальні залізні грати. Так і існують окремо зрізані ножем бульдозера могили на знищеному Другому єврейському кладовищі і стели з іменами загиблих — на Третьому.

  

2.8. Поховання воєнних років в Одесі 

У восьми районах Одеси поховані 3347 загиблих воїнів, прізвища 313 з них не встановлені. Прах загиблих покоїться на 12 кладовищах і 5 окремих місцях поховання в 274 братських і 868 поодиноких могилах. Товариством охорони пам'яток видано путівник, що дозволяє швидко знайти будь-яке поховання воїна, похованого на території міста.

Одним із священих для одеситів місць є Алея Слави, що знаходиться в Центральному парку культури і відпочинку ім.Т.Шевченка. Відкрита вона була в день 15-річчя Перемоги — 9 травня 1960 року. Алея простяглася від прибережного схилу до головного входу до парку, біля самого урвища її увінчує обеліск Могили Невідомого матроса, здалеку видний всім кораблям, що ідуть в Одесь­кий порт. Біля подніжжя обеліску горить Вічний вогонь, а в святкові дні стоїть почесна варта з кращих учнів шкіл міста. При ширині 20 м, довжина алеї складає 220 м, з яких у північній частині з двох боків розміщено 40 поховань видатних учасників оборони і звільнення міста, зокрема 10 льотчиків з 69 винищувального авіаполку, що захищали небо Одеси під час її оборони. Всі вони Герої Радянського Союзу.

Одиночні поховання закінчуються двома симетрично розташованими плитами на двох братських могилах екіпажів підводних човнів М-60 і М-33, які загинули у вересні 1942 року на підході до Одеси. Усього в могилах покояться останки 43 моряків. З дна моря човни були підняті в 1949 році і перше тимчасове поховання було проведене біля підніжжя Приморського бульвару в Луна-парку. В 1951 році тіла загиблих були перенесені на Російсько-Слобідське кладовище на спеціально створену ділянку поховання моряків. А в 1964 році до 20-річчя звільнення Одеси від фашистських загарбників, коли було завершене оформлення Алеї Слави, сюди були остаточно перенесені останки загиблих підводників.

В роки фашистської окупації в Одесі проводилися масові розстріли мирних мешканців. На третій день окупації Одеси 19 жовтня 1941 року тисячі мирних мешканців були зібрані в 9 приміщеннях порохових складів на Люстдорфській дорозі. Карателі облили їх гасом і підпалили. У вогні загинули понад 22 тисячі ні в чому не винних людей, у тому числі й діти.На сумно знаменитому Стрілецькому полі відразу після звільнення міста в квітні 1944 року були «...обнаружены сотни трупов. Один противотанковый ров целиком забит трупами женщин и детей з пробитыми затылками». На цьому місці розкинувся зараз парк ім.М.Горького. Там в пам'ять про загиблих мирних громадян Одеси встановлено пам'ятник «Жертвам фашизму 1941—1945». З великих грубо обтесаних блоків сірого граніту виложена стела з барельєфною художньою композицією.

В останній час все частіше піднімається питання про догляд за могилами загиблих німців, французів, італійців, румун, угорців, поляків. Але обставини склалися так, що в Одесі і доглядати, власне, нема за чим. Хоча відомо, що були не тільки окремі могили, але і цілі кладовища. Одне з них було споруджене в роки фашистської окупації Одеси на Слобідці і призначалося для румунських військових. За словами очевидців, поховали там і італійських льотчиків. Кладовище було обнесено невисоким муром, споруджена каплиця, біля входу — цементна арка з написом румунською: «Батьківщина знає героїв». Після звільнення міста кладовище перестало існувати — могили зрівняли з землею, зруйнували арку і мур, а каплиця вже довгі роки служить двірникам і садівникам для зберігання інвентаря. На місці поховання наших героїв на Алеї Слави лежали румунські і німецькі офіцери, загиблі під час вибуху військової комендатури поблизу парку ім.Т.Шевченка 22 жовтня 1941 року. Зрівняли з землею німецьке кладовище в Люстдорфі, забудовується територія румунського кладовища на околиці Одеси в Комінтернівському районі.

Дивом збереглося єдине кладовище колишніх військовополонених: німців, угорців, румунів, на території колишнього Третього кладовища, про яке йшлося вище.

 

 2.9.  Сучасні діючі кладовища 

Велика Вітчизняна війна на певний час відсунула на другий план питання про стан одеського некрополя. Але з постійним розширенням міської території знову виникла потреба у створенні нового поховального комплексу. Так основним місцем поховання мешканців стало Новоміське (Таїрівське) кладовище, ство­рене на орних землях колгоспу ім. К. Лібкнехта. Відтоді до нього неодноразово прирізалися нові ділянки, і до середини 1980-х років площа сягала 6,93 га. До нинішнього часу площа кладовища збільшилася не менше ніж вдвічі. Побудо­ваний тут в 1997 році крематорій, покликаний уповільнити зростання «міста мертвих».

На кладовищі поховано багато досить відомих громадян міста. Серед них: Герої Радянського Союзу, Герої Соціалістичної Праці, вчені, видатні художники, письменники, воєначальники, заслужені лікарі і вчителі...В центральній частині поховального комплексу, поблизу крематорію знаходяться три великі братські могили: перша — на 10 ділянці — 96 партизан і підпільників, перепохованих 10 квітня 1986 року з району перспективного житлового будівництва по вул. Малиновського, 71. Там були зібрані 19 травня 1945 року останки з різних місць колишнього Стрілецького поля, де виконувалися смертні вироки під час фашистської окупації. Друга братська могила 51 радянського воїна знаходиться на 18 ділянці. В ній тіла загиблих були перепоховані з трьох місць: 5 травня 1985 року перепоховані жертви авіаційного нальоту в вересні 1941 року з залізничної станції Застава-1; два інших — 7 квітня 1995 року з території санаторію ім. Крупської, де в квітні-травні 1944 року розташувався військовий шпиталь, і з селища Мизикевича. В третій братській могилі поховані члени екіпажу болгарського танкеру «Лом», трагічно загибло­го 13 січня 1972 року на підході до Одеського порту.

Останнім за часом створення міським кладовищем є Північне. Воно розміщене за межами міста на території Комінтернівського району Одеської області, на місці невеликого сільського кладовища села Корсунці, яке виникло в 60-і роки минулого сторіччя як поселення робітників соляних промислів.

Кладовище почало інтенсивно розширюватися на початку 50-х років нашого сторіччя,

коли на північній околиці міста виник великий житловий масив — селище Котовського. В наш час кладовище займає площу понад 2,5 га.

З поховань слід відзначити братську могилу 16 радянських воїнів, тринадцятеро з яких загинули в серпні-вересні 1941 року — їх останки були підібрані на полі бою мешканкою Корсунців Н.Громанчукі поховані в безіменній могилі на сільському кладовищі. Інші, загиблі при звільненні Одеси, раніше знаходилися в двох похованнях на вулицях селища Шевченка. Під час благоустрою кладови­ща останки загиблих воїнів були перенесені в одну впорядковану могилу із зазначенням їх імен.

   

3. ІСТОРИЧНІ ПОХОВАННЯ ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ 

Кладовища приміських сіл, розташованих по правому березі Хаджибейського лиману (Усатове, Нерубайське, Велика (Фомина) Балка, Холодна Балка, Дачне (Гнилякове), точно датувати важко. Офіційно перші мешканці у цих селах з'явилися у 1795—1809 роках, однак фактично ці місця стали заселятися ще з 1775 року вихідцями з розгромленої Запорозької Січі. В подальшому тут селилися козаки Чорноморського війська. Факт виникнення поселення наприкінці XVIII століття підтверджується найбільш раннім (датованим 1791 роком) похован­ням на кладовищі селища Куяльник, суміжного з Усатовим. Про те ж свідчить викладена з фа­сонної цегли на фронтоні одного з будинків села Гнилякового дата спорудження — 1784 рік.

Від нащадків запорожців нині залишились численні матеріальні сліди — кладовища, унікальні пам'ятники історії українського козацтва. Різноманітні види кам'яних надгробних хрестів мають велику художню цінність, як зразки різбярського мистецтва. В самих селищах і на їх околицях розкидано багато покинутих і дію­чих каменоломень — місць видобутку зручного для різблення матеріалу — вап­няку. Одеськими некрополезнавцями досі ретельно обстежено 11 кладовищ, де збереглися унікальні хрести, що не мають аналогів в інших українських регіо­нах.

Типи хрестів на цвинтарях селищ
Усатове,    Нерубайське, Фомина Балка

В селі Усатовому є три кладовища і всі вони діючі. Серед сучасних поховань трапляються старовинні хрести, ідентичні за формами хрестам Куяльника. Це пояснюється порівняно невеликою різницею в часі між виникненням цих кладовищ, безпосередньою близкістю згаданих поселень і, вірогідно, роботою одних і тих же майстрів-різбярів. Виключення являє хрест у вигляді зубчатого колеса, 4 спиці якого теж утворюють хрест. Така форма ніде в спеціальній літературі не зафіксована. На відміну від «зубчатих» хрестів Куяльницького кладовища, в яких переважає язичницький символ сонця, а христианский хрест ледве проглядається, у хресті Усатівського кладовища обидва символи показані рельєфно, не домінуючи один над одним.

Головне Усатівське кладовище, площею 9,6 га, розміщене на краю села поблизу церкви. Старовинних хрестів там біля 180. Найбільш ранні поховання датуються 1836 роком. Рішенням Одеської обласної Ради в 1994 році некро­поль внесений до списку пам'яток історії і охороняється державою.

Друге за величиною кладовище, площею 1,9 га, налічує біля 120 старовинних надгробків, один з яких датований 1846 роком. Третій невеликий поховальний комплекс має площу 1,3 га і знаходиться на західній околиці села. Тут біля 60 старовинних хрестів. Найбільш давнє поховання датоване 1873 роком.

На центральному кладовищі села Нерубайського на площі 4,88 га старовинних кам'яних хрестів 348. Вони мають, переважно, «променеву» форму і датуються в межах 1893—1916 років, хоча тут же зафіксовані два аналогічні надгробки 1828 року. Відзначено 7 хрестів оригінальних різновидів; на кладовищах Куяльника і Усатового з'являються окремі модифікації: трилисник з півмісяцем у формі дволапого «якоря надії»; «подвійний» з трапецієвидною основою; два різновиди шестикінечних хрестів з заокругленими плечами. На хрестах Нерубайського кладовища вперше з'являється поглиблене зображення хреста. Інша особливість — поєднання Двох і навіть трьох хрестів в одній композиції, як, скажімо, трьох грецьких хрестів з нарощуванням об'ємів. Окремі хрести Нерубайського привертають увагу завдяки винятковому ускладненню їх силуетів, яскравим прикладом цього є восьмикінцевий хрест з променеподібним ореолом. Безліч варіантів має особливо ускладнений вид хреста «з крилами». Прямий перехресний хрест перетинається з косим і має в основі півмісяць, а ще нижче — два широких крила уособлюють, напевно, крила ангела-охоронця, що відносить душу померлого на небо.

Наступне кладовище в Нерубайському саме по собі є унікальним явищем.

Воно служило для поховання членів одного роду — Лозовичів і налічує півтора десятка могил. Окрім традиційних променевих хрестів, дві могили виділяються поєднанням круглих хрестів з трилисними. Виконувалися вони незвичайним способом — рельєфно вирубувались на поверхні кам'яної брили.

На околиці селища Нерубайского на високому пагорбі розмістилося Малофоминське кладовище площею 2,17 га. В центрі його зосереджено основний масив старовинних надгробків — їх налічується 156. Написи, що збереглися на них, дуже лаконічні — тільки ініціали і рік смерті; найранніша дата—1889 рік. Варто відзначити 16 хрестів оригінальних різновидів і 4 — унікальних. Так, форма хреста поблизу брами кладовища асоціюється з праслов'янським язич­ницьким символом вічного життя, сонцем-богом Ярилом. Тут основний хрест складається з чотирьох менших, які в свою чергу утворені з чотирьох кілець — малих сонць. Всі вони укладені в велике кільце, обрамоване променями — справжній хоровод із 17 сонць!

Головне кладовище біля в'їзду до Великої Фоминої Балки майже повністю заповнене сучасними похованнями. Площа його 1,39 га. Лише біля польової дороги вдалося виявити 22 старих хрести, найдавніший з яких датований 1822 роком. Серед них є два різновиди, що не зустрічались в інших місцях: розширений хрест з променями і грецький хрест, який стоїть на півмісяці. На п'ятьох хрестах є короткі написи. В центрі Великої Фоминої Балки розміщене покинуте кладовище, його площа — 0,9 га. Всі його старовинні надгробки, а їх біля 80, зруйновані. Нових типів хрестів тут немає; на одному з надгробків можна розібрати перші три цифри дати—184... На західній околиці села знаходиться друге в цьому районі сімейне кладовище Рознатовських. Усього могил там 20, окрім сучасних надгробків зустрічаються «променеві» хрести, найстаріший з яких датується 1874 роком.

Кладовище села Холодна Балка площею 1,28 га знаходиться в мальовничій місцевості біля крутого північного балкового схилу. Там 308 старовинних надгробків, в тому числі 15 оригінального виду і 9 з написами. Найдавніша дата— 1852 рік. В центрі кладовища під час вирубування дерев було пошкоджено кілька старовинних надгробків.

Кладовище селища Гннлякового, площею 2,03 га, знаходиться в центрі села; в південно-східній частині некрополя збереглось 184 старовинних надгробки, в тому числі 7 оригінальних різновидів, один з написом. Найранніша дата— 1866 рік. На кладовищі досі лишається багато недосліджених зруйнованих хрестів.

Колишнє кладовище німецьких військовополонених
у Чорноморці (тепер Люстдорф)


Все різнобарв'я кам'яних надгробків кладовищ приміських сіл можна умовно поділити на 11 типів. Різноманітні ж поєднання складових частин надмогильних пам'ятників (форми плечей хреста, супутні елементи, форма основи та ін.) дали можливість виокремити 109 різновидів надгробків.

Специфіка Одещини як багатонаціонального краю виявилася і в появі етнічних кладовищ народів, що населяли місто та область. Започатковане Катериною II освоєння малозаселених просторів Малоросії супроводжувалося створенням колоній вихідців з ряду іноземних країн, головним чином з Німеччини. В 1804 році на землях графа Вікентія

Потоцького поблизу Одеси були утворені три німецьких поселення. Громада однієї з цих колоній — Люстдорфу (Чорноморки) — через 30 років вже змушена була просити попечительський комітет про виділення нового місця для поховань, оскільки старе кладовище, розташоване біля самої приморської кручі, піддавалось дії сильного зсуву. В наш час кладовища колишніх німецьких та інших колоній перетворилися на місця поховань місцевого українського і російського населення, а могили колишніх мешканців можна зустріти там вкрай рідко.

Російська аристократія досить широко практикувала сімейні поховання при церквах. Не став виключенням і південь України. В храмі маєтку уральских заводчиків Демидових в селі Будаках (зараз — Приморське Білгород-Дністровського району) були поховані: Павло Григорович (1810—1858), Григорий Павлович (1848—1875) і Олександр Павлович (1845—1893) Демидови.

Після закриття й розорення храму і опоганення в 1962 році могил, на сільському кладовищі недалеко від нововлаштованої церкви зберігається біла мармурова надгробна плита з написом: «Действительньїй статский советник Павел Григорьевич Демидов. Родился 9 мая 1810 г., умер 3 июня 1858 г.» Власник Суксунського гірського округу, перший попечитель Демидівського лицею, камергер двору П.Демидов півтора року (січень 1855—червень 1856) був попечителем Одеського учбового округу. З його ім'ям пов'язаний проект перетворення Рішельєвського ліцею на університет. Дочекатись реалізації цього проекту П.Демидов не встиг, оскільки у зв'язку з хворобою залишив посаду,передавши справи М.Пирогову.

П.Демидов був одружений з графинею Софією Олександрівною Бенкендорф, дочкою шефа жандармів, друга імператора Миколи І. За невідомою досі при­чиною її надгробний пам'ятник, який стояв раніше в дворі церкви, знаходиться зараз на території турбази Міністерства оборони України в Приморському. Померла ж вона в Парижі в 1875 році і була похована на кладовищі Пер-Лашез.

Рішенням Білгород-Дністровського міськвиконкому в лютому 1997 року з центрального міського кладовища на місце первісного поховання в огорожі Болгарської церкви були повернуті останки князів Волконських. В 1868 році згідно заповіту там була похована Софія Григорівна Волконська — дружина генерал-фельдмаршала князя П.Волконського, учасника Вітчизняної війни 1812 року, начальника штабу при М.Кутузові. Софія Григорівна в історії більше відома як старша сестра декабриста, генерал-майора Сергія Волконського, засудженого на довічну каторгу. Вона поїхала до засланого брата до Сибіру, за що потрапила в немилість до імператора. Відомо, що зі згаданою родиною приятелював О.Пушкін. В Білгороді-Дністровському також був похований син Софії Григорівни — Григорій Петрович, колишній попечитель Одеського навчального округу, і його дружина Лідія Олександрівна. В 1949 році з Болгарської церкви були зняті хрести, а споруду переобладнали на шкільний спортзал. В 1962 році труни Волконських були розкриті і пограбовані, надгробні плити розбиті, а останки небіжчиків вивезені на кладовище. Лише в наш час історична справедливість, нарешті, відновлена.

Практично на всіх кладовищах Одещини є військові поховання. Сотні років східнослов'янські народи вели завзяту боротьбу з Кримським ханством і Османською імперією, а територія нашого краю була ареною подвигів російської армії і українських козаків. Тричі вони оволодівали фортецею Ізмаїл, що доти вважалася неприступною; на жаль, наступні два сторіччя стерли з лиця землі їхні могили. У фортечній церкві Ізмаїлу колись зберігались мармурові дошки з іменами 132 українських козаків, загиблих під час штурму, — до наших часів вони не збереглися. Товариство охорони пам'яток нині працює над відновлен­ням цієї славної сторінки нашої історії. Так, вже встановлені і передані міській владі імена загиблих козаків.

Під час Кримської війни 1853—1856 років Одеса лишалась найближчим до театру військових дій тиловим містом. Список жертв епопеї тоді поповнився трагічно загиблими воїнами двох батальйонів 3-ї резервної бригади 12 піхотної дивізії, що направлялися 9 грудня 1854 року пішим маршем на допомогу Севастополю. В 25 верстах від Одеси біля села Малий Буялик їх захопила заметіль, супроводжувана сильним морозом. 187 трупів замерзлих (185 солдат і 2 офіцери) були поховані наступного ранку у великій братській могилі. Товариші загиблих поставили на ній швидкуруч зроблений дерев'яний хрест, замінений пізніше місцевими мешканцями на кам'яний. Після війни все забулося. Зараз вже ніхто і не пам'ятає про це поховання.

Одне з найдавніших поховань військових, що збереглося до наших днів, знаходиться в селі Рені, де у братській могилі лежать російські солдати—учасники російсько-турецької війни 1877—1878 років, померлі в Ренійському шпиталі.

Громадянська війна в Україні 1918—1921 років нагадує про себе 15 братськими могилами і поодинокими похованнями в багатьох районах області. Більшу їх частину складають поховання червоноармійців, матросів і чекістів. Але коли місця останнього спочинку борців за радянську владу, перших комуністів і комсомольців, активістів колгоспного руху збереглись і охороняються, то переможені досі лежать в безіменних могилах.

В Татарбунарському, Килійському і Саратському районах знаходяться 13 братських поховань учасників Татарбунарського повстання 1924 року. Встановлення влади Румунії на території Прутсько-Дністровського межиріччя призвело до деформації економічних, соціальних і національних відносин в краї. Внутрішні і зовнішні фактори зумовили виступ селян, на чолі яких стояли комуністи. Але сили були нерівними і, розпочавшись 26 вересня 1924 року, вже 22 жовтня повстання було придушене. В ході боїв і розгорнутих згодом репресій загинули сотні його учасників.

Портрет генерала І.Інзова

 

  На території області поховано багато знаменитих людей, подвиги і діла яких залишилися в народній пам'яті. До числа меморіальних поховань відноситься мавзолей сподвижника Суворова і Кутузова, учасника Вітчизняної війни 1812 року, генерала І.Інзова в Болграді. Сам він після закінчення наполеонівських війн був нагороджений урядом Франції орденом Почесного Легіону за гуманне ставлення до військовополонених. Нині шпага воєначальника зберігається в Одеському краєзнавчому музеї. Протягом 1818—1845 років (до самої смерті) І.Інзов очолював опікунський комітет, що дбав про іноземних поселенців південного краю Росії, завоював повагу і вдячність болгар-імігрантів і, власне, засну­вав Болград. На пошану його заслуг колоністи побудували в Болграді в 1844 році церкву св. Митрофана, куди і був перенесений прах І.Інзова з Першого християнського кладовища в Одесі. Варто відзначити, що весь довгий шлях болгари несли труну з тілом генерала на своїх плечах.

На центральному белградському кладовищі знаходиться сімейна усипальниця Караманєвих, а також прах відомої болгарської співачки Є.Янкової, похованої в 1901 році.

До іншого історичного періоду відноситься поховання Г.Котовського в парку міста, що носить його ім'я (кол. Бирзула). В дореволюційній Росії цей персонаж був відомий як учасник багатьох антиурядових акцій. Котовський почав військову кар'єру у партизанских загонах в Молдові і на Україні, а вже в 1921 році командував кавалерійським корпусом Червоної армії. Вбитий в 1925 році під Одесою за невияснених обставин, він був похований в Бирзулі, оскільки саме тут свого часу проголосив створення Молдавської автономної радянської соціалістичної республіки в складі УРСР. Перший гранітний пам'ятник на його могилі, встановлений в 1926 році, зруйнували фашисти. В 1965 році був побудований новий склеп з чорного шліфованого граніту.

Біля будинку культури села Ставкове Березівського району поховано першого голову місцевого колгоспу, кавалера ордена Леніна, Я.Онохіна. На кладовищі села Любомирка Котовського району знаходиться могила передовика сільськогосподарського виробництва, двічі Героя Соціалістичної Праці Є.Блажевського. На території Березівського району поховані двічі Герої Соціалістичної Праці М.Посмітний (село Розквіт) і П.Ведута (село Ставкове).

Велика Вітчизняна війна 1941—1945 років принесла багато горя і страждань народу України, залишивши на її землі десятки тисяч могил.

Усього на території області поховано 18375 воїнів, загиблих в 1941 і 1944 роках; останки героїв спочивають у 517 поховальних комплексах, в 737 братських і 1070 поодиноких могилах. Для увічнення пам'яті полеглих споруджено 19 меморіалів, 225 обелісків і 15 стел, встановлено 990 надгробних плит і 299 пам'ятних знаків.

Головні напрямки просування радянської армії відзначені сотнями братських могил. На півночі області в Колимському, Балтському, Котовському, Красноокнянському районах знаходяться біля 150 поховань, а в районах, що прилягають до Одеси, — Миколаївському, Березівському, Іванівському, Комінтерні­вському, Біляївському і Роздільнянському — біля 200. В братських могилах лежать загиблі смертю хоробрих Герої Радянського Союзу К.Антонов (с.Козацьке Білгород-Дністровського району), І.Баринов (м.Татарбунари), К.Бочкович (с.Приморське Килійського району), П.Зубко (с.Лісне Тарутинського району), А.Малихов (с.Мала Слобідка Колимського району), Є.Нагаєв (с.Мигаєво Велико-Михайлівського району), М.Старовойтов (с.Райки Велико-Михайлівського району), В.Терещенко (м.Білгород-Дністровський), І.Халиков (м.Сарата). Разом з тим, досі налічується ще багато безіменних могил.

Німим звинуваченням фашистському режиму лишаються численні поховання жертв репресій проти мирного населення. На кладовищі села Бокове Любашівського району знаходиться братська могила заживо спалених фашистами патріотів. На кладовищі села Миколаївка Овідіопольського району — група могил сім'ї Вербицьких, розстріляних фашистами в квітні 1944 року. Біля дороги за селом Макарове Ширяївського району похований німецький антифашист, голова сільради Г.Еберлі, розстріляний фашистами в 1941 році. В селі Саханське Ширяївського району знаходиться братська могила розстріляних загарбниками в 1941 році.

Дорогою смерті назвали встановлені фашистами маршрути, якими карателі зганяли тисячі радянських людей з Одеської області і Молдови в табори смерті. Тільки в таборі села Богданівка в грудні 1941 року було знищено біля 52 тисяч мирних мешканців, більш 2 тисяч заживо спалено в бараках. Таких страшних місць на Одещині було декілька.

  

ЗАМІСТЬ ЗАКІНЧЕННЯ

 До свого столітнього ювілею Одеса (без околиць) мала п'ять міських кладовищ — три християнських і два єврейських. В нинішній час в місті налічується біля 25 поховальних комплексів, братських і поодиноких могил борців, загиблих в боротьбі за владу рад, захисників і визволителів міста в роки Великої Вітчизняної війни. В цьому переліку—14 кладовищ, 2 погости, поховання жертв революції на Куликовому полі і героїв Великої Вітчизняної війни на Алеї Слави.

На жаль, процес руйнування кладовищ з часом не зменшує обертів. Багато некрополів Одещини сплюндровані і захаращені, історичним похованням за останні десятиріччя завдано непоправної шкоди. На місці колишнього сільського кладовища, що зараз знаходиться на території селища Таїрівка, розташувався ринок. Площа колишнього Третього християнського, так званого хімічного кладовища, зайнята промисловими підприємствами. Два кладовища — Велико-фонтанське і Куяльницьке — перетворилися на пустирі. Вже на нашій пам'яті ліквідоване Друге єврейське кладовище. Важко оцінити історичні, культурні і моральні наслідки цих вчинків. Назавжди загублені і продовжують гинути сотні історичних поховань і художньо цінних надгробків.

Довгі роки обласна організація Товариства охорони пам'яток домагається створення меморіального парку на місці Першого некрополя Одеси, юридичного оформлення статусу меморіального для Другого християнського кладовища, благоустрою і включення до туристичних маршрутів унікальної пам'ятки (певно, єдиної в Україні) — Куяльницького козацького кладовища в Одесі, проведення охоронних заходів щодо цінних надгробних пам'ятників Білгорода-Дністровського. І дещо для відновлення історичної справедливості зробити вдалося.

Активізувалася робота по створенню на місці Першого міського кладовища меморіального парку і увічнення похованих там видатних діячів: Одеською міськдержадміністрацією був проведений конкурс на створення проекту парку, в якому взяли участь 4 авторських колективи, визначені переможці. Нарешті, в 1993 році Куяльницьке кладовище включене до списку пам'яток історії місцевого значення і взяте під охорону держави.

Хочеться сподіватись, що в майбутньому історичні некрополі Одещини — одного з найдавніших і найсамобутніших регіонів України — нарешті отримають належну увагу, шану і охорону з боку суспільства і держави.

  

При написанні розділу були використані матеріали Державного архіву Одеської області, а також різноманітні енциклопедичні та довідкові видання.

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 53 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист