Інститут Україніки

Головне меню

Фотопроект М. Матуса

Семейный альбом 1893 - 1957

Карта проїзду

 

НЕКРОПОЛІ ХАРКІВЩИНИ 

 

  1. НЕКРОПОЛІ МІСТА ХАРКОВА ТА ЙОГО ОКОЛИЦЬ 

Нині у Харкові налічується 17 кладовищ загальною площею 528 гектарів. Усі вони доглянуті, потопають у зелені: сріблясті ялинки, червоні кетяги горобини запашні липи, плакучі верби й стрункі білокорі берізки зберігають урочисті скорботну тишу і спокій. Проте, не обійшлося і без втрат.

До 1917 року у Харкові було знесено усі поховальні комплекси XVII—XVIII століть. Так, у 1857 році було ліквідовано Мироносицьке кладовище, на місці якого тепер розташувався сквер «Перемога» з бюстами героїв-комсомольців, загиблих під час Великої Вітчизняної війни. Православне кладовище, що починалося від нинішньої Дмитрівської вулиці і тягнулося вздовж Полтавського шляху (колишня вулиця Катеринославська) до Холодної гори, було відкрите у 1785 році, а 1850 року ліквідоване. На території іншого православного кладовища, заснованого у 1760 році й закритого 1841 року, нині розмістився політехнічний університет.

Некрополь біля Воскресенського храму був заснований у XVII столітті, закритий у 1772 році. Кирило-Мефодіївське кладовище, засноване 1870 року, частково було ліквідоване у 1934—1935 роках у зв'язку з відкриттям парку імені Артема. Повністю було знесене у 1951—1952 роках Свято-Духівське кладовище (діяло від 1772 до 1854 року). У 1874 році на його місці виник інший поховальний комплекс, ліквідований, в свою чергу під час будівництва стадіону «Авангард» (згодом — «Металіст») у 1923—1924 роках.

Найстаріше магометанське кладовище міста було ліквідоване у 1900—1901 роках; з 1950 року на його території функціонує цивільне кладовище №13. Одне з найдавніших єврейських кладовищ, що знаходилося на Холодній горі (засноване у 1880 році; до нього прилягав комплекс караїмських поховань), частково було ліквідоване у 1938—1939 роках, остаточно знищене у 1951—1952 роках, згодом тут було створено парк культури і відпочинку Ленінського району.

Інше єврейське кладовище (по вулиці Академіка Павлова) виникло у 1930 році. 1963 року частина поховань з цього некрополя була перенесена на кладовище №3, що міститься на цій же вулиці. Нині на місці колишнього єврейського кладовища розбито парк.

Кладовище Усікновіння, засноване у 1803 році, через півстоліття було об'єднане з холерним некрополем, започаткованим під час епідемії 1830 року. 31930 року і до остаточної своєї загибелі у 1975—1976 роках цей поховальний комплекс носив назву Першого міського. На щастя, під час його ліквідації на кладовище №13 вдалося перенести останки багатьох відомих харків'ян: письменників, архітекторів, діячів науки, культури та мистецтва, учасників та жертв І Великої Вітчизняної війни. Власне, на місці Першого кладовища — на території сучасного Молодіжного парку — також збереглося кілька могил: письменника П. Гулака-Артемовського, художника С. Васильківського, драматурга та актора М Кропивницького, генерал-полковника Г. Зашихіна, символічні надгробки українських письменників В. Еллана (Блакитного) та М. Хвильового.

Найстаріше з існуючих кладовище №2 було засноване 170 років тому. Некрополь простягнувся вздовж однієї з центральних магістралей міста — вулиці Пушкінської — і перерізається навпіл вулицею Весніна. Що не квартал, то обов'язково зустрінеш пам'ятники знаним землякам — ученим, письменникам, композиторам, акторам, громадським діячам. І нині головна алея кладови­ща — діюче місце поховання визначних харків'ян.

Меморіал радянських воїнів, полеглих під час визволення Харкова від німецько-фашистських загарбників, розташований на одній з дільниць міського кладовища №2 (загальна площа комплексу 900 кв. м). Тут знаходяться 7 братських і 487 поодиноких могил героїв, що загинули у лютому й серпні 1943 року та померли від ран в госпіталях у 1943—1948 роках. Зокрема, у лівому й середньому рядах — 2 братських і 23 поодинокі могили, в яких поховано 27 радянських воїнів, що віддали своє життя у лютому-березні й серпні-вересні 1943 року. Крім того, в центрі знаходиться братська могила 105 борців за радянську владу, які прийняли смерть від рук денікінців у 1919 році.

Слід додати, що після Великої Вітчизняної війни на згаданому некрополі знайшли свій останній спочинок ще 35 Героїв Радянського Союзу. Загалом на всіх могилах встановлено надгробні пам'ятники з граніту й мармуру. Точну кількість воїнів, похованих на меморіальному кладовищі, досі не встановлено; у різних братських могилах кількість похованих щоразу інша: так, у 15 ряду поховано 5 воїнів, у 2 ряду — також 5 бійців, а у 14 ряду — вже семеро і т.д. Невідома й точна кількість похованих у центральній братській могилі — нині достеменно відомо лише 446 прізвищ полеглих.

У 1974 році в зв'язку з ліквідацією міського некрополя №1 на меморіальне кладовище були перенесені останки льотчиків колишньої 24 авіаескадрильї імені Ілліча. У 1950 році на центральній братській могилі був споруджений художній надгробок. 1984 року його замінили іншим пам'ятником, що являє собою скульптурну групу висотою 3,5 м. На братській могилі у 14-му ряду встановлений гранітний обеліск у формі усіченої піраміди. На інших братських та поодиноких похованнях встановлено надгробки з мармурової крихти.

Ліворуч і праворуч від воїнського кладовища, а також за ним розташовано кладовищенські дільниці, де здійснюються поховання Героїв Радянського Со­юзу, Героїв Соціалістичної Праці, державних та громадських діячів, письменників, акторів, музикантів, визначних діячів науки і культури.

Нарешті, варто згадати й про кладовище №3 (у народі його називають Салтівським) — одне з найбільших у місті, площею 58 гектарів. Як уже зазначалося, сюди були перенесені поховання зі знищеного єврейського кладовища. На цьому некрополі також є квартали військових поховань.

Фрагменти меморіального
комплексу
у Лісопарку

Немає на Харківщині міста чи села, немає клаптика землі, не пов'язаного з героїчними подіями Великої Вітчизняної війни. Ми вже зупиняли ся на похованнях радянських воїнів на деяких харківських некрополях, та вся ж слід визнати: центральне місце між ними займає меморіальний комплексі у Лісопарку на честь радянських воїнів, партизан, підпільників і мирних жителів, що загинули від рук німецько-фашистських окупантів. Комплекс був відкритий у 1977 році і являє собою складну об'ємно-просторову композицію: вхід на його територію обрамлений двома гранітними стелями, перспектива алеї увінчується 12-метровою фігурою Матері-Вітчизни.

Біля підніжжя скульптури у гранітній чаші горить вічний вогонь. Поручі розміщено братську могилу, оформлену у вигляді зеленого газону, обрамленого чорним гранітом.

Пам'ятник скорботи «Дробицький Яр» розташовано поблизу села Затишшя Харківського району, обабіч автотраси Харків—Чугуїв. З акту комісії Харківської міської ради депутатів трудящих про звірства і злочини, скоєні гітлерівцями у Харкові, відомо, що 15 грудня 1941 року німецький комендант видав наказ, згідно якого жителі центральних вулиць повинні були негайно прибути в бараки верстатозаводу і колишнього 8-го тресту, захопивши з собою одяг і цінні речі. Лише протягом двох днів гітлерівські бандити загнали в                                                       бараки біля 16 000 сімей.

                                          

 

У січні 1942 року все населення бараків (близько 30 000 осіб) було пограбовано, вивезено на автомашинах у Дробицький Яр і безжально розстріляно з кулеметів і автоматів. Старих та дітей, які не здатні були рухатися самі, фашисти спалили живцем у приміщеннях магазину і п'яти бараків. Точна кількість і жертв цього нелюдського злочину невідома. Створено харківський регіональний історико-меморіальний центр дослідження катастрофи «Дробицький Яр», який І координує пошукову роботу. Завдяки дослідженням, проведеним Ю. Ляховицьким, вдалося скласти й опубліковати мартиролог, що містить імена понад З тисяч похованих тут громадян єврейської національності. Вивчення цієї трагі­чної пам'ятки триває. 

 

  1. КОРОТКИЙ БІОГРАФІЧНИЙ ДОВІДНИК ВИЗНАЧНИХ ОСІБ,

ПОХОВАНИХ НА ТЕРИТОРІЇ ХАРКІВЩИНИ 

 

АЛЕКСАНДРОВ Володимир Степанович (20.06 /02.07/.1825 — 29.12.1893 / 10 01.1894/) — письменник і фольклорист.

Народився у сім'ї священика й поета, автора поеми «Вовкулаки». Навчався у Куп'янському духовному училищі і Харківській духовній семінарії, 1853 року закінчив медичний факультет Харківського університету. Служив військовим лікарем у Варшаві, Полтаві, Керчі та інших містах. Уперше виступив з віршем «Думка» у журналі «Основа» (1861). Автор ліричних віршів, віршованих переказів, п'єс та літературних версій біблійних легенд. Окремі поезії-переспіви стали популярними романсами. Публікував у власній обробці народні пісні з нотами. 17 квітня 1890 року написав самому собі таку епітафію:

«Владимир Степанович Александров. Доктор медицины.

Помер (рік, місяць і число)

З тієї ж самої причини,

З якої й всі ті помирають,

Що медицини овсі і не знають».

Похований на кладовищі №1. У 1974 році в зв'язку з ліквідацією названого некрополя прах письменника було перенесено на кладовище N13. На могилі встановлено гранітну стелу прямокутної форми з написом: «Писатель Владимир Степанович Александров 1825—1894».

 

АЛЧЕВСЬКИЙ Іван Олексійович (15/27/12.1876—27.04 /10.05/. 1917, Баку) — співак.

Син X. Алчевської. Закінчив Харківський університет. Співу навчався у свого брата Г. Алчевського — педагога і композитора, згодом продовжив навчання у Парижі. Драматичний тенор. Вперше виступив на оперній сцені в Марийському театрі у Петербурзі (1901), де співав до 1905 року.

Працював у паризькій «Гранд-опера» (1908—1910) та московському Великому театрі (1910—1914). На гастролях виступав на сценах найвідоміших оперних театрів Росії, Західної Європи та СІЛА. Похований на кладовищі N13.1918 року на могилі було встановлено пам'ятник, замінений у 1979 році прямокутною гранітною стелою (висотою 1,7 м) з портретом похованого.

 

АЛЧЕВСЬКА Христина Данилівна (1841—1920) — педагог, громадський Діяч у галузі народної освіти.

У 1862 році відкрила у Харкові безкоштовну жіночу недільну школу, котру сама й очолювала. Разом з групою викладачів уклала тритомний бібліографічний посібник «Що читати народу?» та підручник «Книга дорослих». Попри постійні Утиски з боку імперської адміністрації, школа Алчевської проіснувала близько

 

Років і загалом заслужила репутацію методичного центру з питань навчання Дорослих. 1890 року Х.Алчевську було обрано віце-президентом міжнародної ліги освіти. У 1912 році опублікувала спогади «Передумане і пережите».

На могилі (кладовище N13) встановлено мармуровий пам'ятник, висотою 1,1 м, у формі кафедри з розкритою книгою. Під фотопортретом похованої — посвячувальний напис.

 

 

 

 

 АЛЧЕВСЬКА Христина Олексіївна (04 /16/.03.1882 — 27.10.1931) — поетеса і педагог.

Дочка X. Алчевської. Навчалася у Сорбоні (Париж). Літературну і педагогічну діяльність розпочала 1903 року. На її творчість справили великий вплив революційні події 1905—1907 років. Друкувалася у харківських журналах та газетах, була членом Українського товариства драматургів і композиторів. Створила ряд віршованих збірок та драматичну поему «Луїза Мішель» (1930) про героїню Паризької комуни. Багато перекладала з французької літератури.

1976 року на могилі (кладовище N13) було встановлено гранітний обеліск, замінений у 1987 році гранітною стелою.

 

 

 БАГАЛІЙ Дмитро Іванович (26.10/7.09/. 1857 — 9.02.1932) — історик і громадський діяч.

Закінчив Київський університет. З 1883 року — доцент Харківського університету, де з 1887 року був професором, а у 1906—1910 роках — ректором. Голова правління Харківської громадської бібліотеки (1914—1917). Автор понад 200 робіт, серед яких праці з історії Слобідської, Південної та Лівобережної України XV—XVIII століть, історії Харкова і Харківського університету. Організатор історичного архіву, провів велику роботу по збиранню експонатів для етнографічного музею, здійснював розкопки і склав археологічну карту Харківської губернії. Викладав історію України в Харківському і Полтавському інститутах народної освіти, очолював Інститут української культури та Інститут шевченкознавства, був головою Центрального архівного управління УРСР. Один з перших українських істориків-академіків (1919), пізніше — віце-президент АН УРСР.

Пам'ятник на могилі (кладовище №13) виготовлено у 1932 році за проектом скульптора Л. Блох. Бронзовий бюст вченого встановлено на постаменті з полірованого лабрадориту, що має форму усіченої піраміди. На меморіальній дошці напис: «Академік Дмитро Іванович Баталій 1857—1932».

 

БАЖАНОВ Юрій Павлович (10 /23/.04.1905 — 08.01.1975) — військовий діяч.

У збройних силах з 1920 року. У 1936 році закінчив артилерійську академію імені Ф. Дзержинського, а у 1953 році — Військову академію Генштабу. Начальник артилерійського училища (1938—1942). З 1942 року на фронтах Великої Вітчизняної війни — начальник оперативної групи гвардійських мінометних частин Північно-Західного і Першого Прибалтійського фронтів, заступник ко­мандуючого артилерією фронту. Командуючий артилерією ряду військових округів (1949—1951, 1953—1955). У 1953 році отримав ступінь кандидата військових наук, з 1968 року — професор. Начальник інженерної радіотехнічної академії ППО імені Л. Говорова (1955—1973). Маршал артилерії.

  БАРАБАШОВ Микола Павлович (18 /30/.03.1894 — 29.06.1971) — астроном.

Народився у сім'ї професора медицини. Після закінчення Харківського Університету (1919) працював у ньому викладачем, професором, завідуючим кафедрою астрономії (з 1933). Директор обсерваторії ХДУ (1930—1965). ЗІ 1943—1945 роках—ректор Харківського державного університету. Герой Соціалістичної Праці (1969), академік АН УРСР (з 1948 року), заслужений діяч науки УРСР (з 1941 року).Займався дослідженням фізичних умов на планетах і Місяці, поклав початок планетознавству в СРСР Довгий час очолював планетарну комісію Астрономічної Ради АН СРСР, створив наукову школи астрофізиків і астрономів. Ім'я вченого присвоєно одній із станцій Харківського метрополітену.

У 1972 році на могилі вченого (кладовище №2) встановлено гранітну стелу прямокутної форми. З правого боку надгробку викарбовано скульптурний портрет похованого, з лівого — зображення Місяця і зірок. На постаменті напис: «Академик АН УССР, Герой Социалистического Труда Николай Павлович Барабашов 1894—1971».

 

БЕЗПЕРЧИЙ Дмитро Іванович (1825—1913, село Борисівка Курської губернії) — художник.

Народився у сім'ї художника, вихованця Борисівської школи іконописців. Був кріпаком графа Д. Шереметьєва. Малюванню навчався спочатку у батька, зі 1843 року — вільний слухач Петербурзької Академії мистецтв у майстерні К. Брюлова. Після Академії працював у Ніжинській гімназії. Викладав креслення, малювання і чистописання у харківських гімназіях й реальному училищі. Твори Безперчого зберігаються у Харківському художньому музеї та Національному музеї українського образотворчого мистецтва.

1974 року на могилі (кладовище № 13) було встановлено надгробок у вигляді прямокутного саркофагу, який у 1987 році замінено стелою із сірого граніту з написом: «Бесперчий Дмитрий Иванович. 1825—1913. Известный украинский художник, педагог».

 

БЕКЕТОВ Олексій Миколайович (19.02/3.03/1862 — 23.12.1941) — архітектор і педагог.

Народився у сім'ї професора Харківського університету М. Бекетова. Закінчив реальне училище, потім навчався у Петербурзькій Академії мистецтв (1881—1885). З 1890 року займався педагогічною діяльністю. У1898 році одержав звання професора Петербурзької Академії мистецтв. 31939 року — дійсний член Академії архітектури СРСР, мав науковий ступінь доктора архітектури. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1941). Працював здебільшого в Україні. У Харкові — понад 40 будинків, збудованих за його проектами (колишній Земельний банк (1898), Торговий банк (1899), Волзько-Камський банк (1907), і будинок Алчевських (1893), особняк — нині будинок учених (1897), будинок художнього музею (1914) та ін. За його кресленнями споруджувалися будинки у Дніпропетровську, Сімферополі, Баку та інших містах.

Помер від голоду у період фашистської окупації міста. 1946 року на могилі і було встановлено мармуровий хрест. На ступінчатому прямокутному постаменті надгробку викарбовано текст епітафії.

 

ВАЛЬТЕР Антон Карлович (11/24/ 12.1903—13.07.1965) — фізик.

У 1926 році закінчив Ленінградський політехнічний інститут. З 1930 року працював у фізико-технічному інституті АН УРСР, одночасно викладав в інститутах Харкова. Академік АН УРСР (з 1951 року), заслужений діяч науки УРСР (з 1953 року). Працював в області фізики діелектриків і напівпровідників, фізики атомного ядра, техніки високих напруг, техніки вакууму й фізики високих енергій.

У 1970 році на могилі (кладовище №2) було встановлено пам'ятник (автор — скульптор В. Литвинов).

 

ВАСИЛЬКІВСЬКИЙ Сергій Іванович (17.10.1854 — 08.10.1917) — художник. Навчався у Першій і Другій харківських гімназіях. Був студентом Харківського ветеринарного інституту, який залишив у 1876 році і вступив до Петербурзької Академії мистецтв. З 1888 року (після відрядження за кордон) жив у Харкові. Створив близько 3.5 тисячі художніх творів. В 1900 році у співавторстві з М. Самокишем видав альбом «З української старовини», пояснювальний текст до якого написав Д. Яворницький. Перед смертю передав Харківському міському музею 1348 своїх картин і велику суму грошей для створення в музеї художнього відділу.

У 1922 році на могилі (колишнє кладовище №1, нині — територія Молодіжного парку) було встановлено чорний гранітний обеліск з написом: «Академік живопису Сергій Іванович Васильківський. Народився 17 жовтня 1854 р. — помер 8 жовтня 1917 р.».

 

ВОЛЬХОВСЬКИЙ Володимир Дмитрович (1798—О7.03.1841) — військовий діяч, член таємних товариств.

Вихованець Царсько-сільського ліцею, в якому вчився одночасно з О.

Пушкіним. Входив до складу таємних товариств, зокрема «Союза Благоденствия». Брав участь у російсько-турецькій війні 1828—1829 років. З 1839 року — генерал-майор у відставці. Жив у селі Кам'янка (нині Ізюмського району) в маєтку дружини, уродженої Малиновської.



 




 ГІРШМАН Леонард Леопольдович (25.03.1839—03.01.1921) — лікар-офтальмолог.

Закінчив медичний факультет Харківського університету (1860); з 1873 — професор цього ж закладу, де створив першу спеціалізовану клініку очних хвороб. У 1905 році на знак протест» проти утисків революційного студентства залишив посаду. З 1908 року працював у Харківській міській очній лікарні. Його ім'ям названо Український науково-дослідний інститут очних хвороб, на будинку якого знаходиться пам'ятна дошка.

1921 року на могилі (кладовище №2) встановлено надмогильний пірамідальний пам'ятник з білого мармуру. На меморіальній дошці напис: «1839 25.ІІІ—1921 3.І. Заслуженый профессор Леонард Леопольдович Гиршман».

 

 

ГОРДІЄНКО Кость Олексійович (3.10.1899—17.12.1993) — письменник.

Закінчив ремісничу школу в Одесі. Початок літературної діяльності припадає на 20-і роки. Член літературних угруповань «Гарт» та ВУСПП, один із фундаторів сучасної української художньої прози. З 1934 року входив до Спілки письменників СРСР. Автор численних книжок оповідань і нарисів, ряду романів. Удостоєний Державної премії УРСР імені Т. Шевченка (1973).

На могилі (кладовище №2) покладено гранітну плиту і встановлено стелу з сірого граніту. На стелі — епітафія.

 

ГРИГОР'ЄВ Сергій Петрович (1878 — 28.10.1920) — лікар-рентгенолог.

Народився у сім'ї ремісника. Закінчив медичний факультет Харківського університету (1902), працював у Харкові лікарем-рештенологом. Зробив великий внесок у теорію діагностики ряду захворювань. У 1920 році заснував у Харкові рентгенологічну академію, пізніше перетворену на Харківський інститут медичної радіології.

На могилі (кладовище №13) покладено надгробну гранітну плиту з написом: «Сергій Петрович Григор'єв, відомий рентгенолог, фундатор Українського державного рентгенологічного і радіологічного інституту в м. Харкові».

 

ГРИЗОДУБОВ Степан Васильович (12 /24/.07.1884—14.12.1965) — авіаконструктор і льотчик.

Батько прославленої льотчиці, Героя Радянського Союзу В. Гризодубової. У 1908 році розробив проект свого першого літака, який згодом сам і випробував. У роки громадянської війни — командир Харківського авіаційного парку, де відбудовували для фронту пошкоджені літаки. Сконструював ряд літаків, автор РЯДУ технічних винаходів. Був одним з ініціаторів розвитку планеризму в  Україні. З 1912 року постійно жив у Харкові. Нині на будинку, де він жив, встановлено меморіальну дошку, а в його колишній квартирі (№1) діє музей історії авіації й космонавтики.

У 1968 році на могилі (кладовище №2) встановлено пам'ятник з червоного граніту. На верхній частині надгробку — поясне горельєфне зображення похованого, нижче — різьблений напис: «Первому авиатору в г. Харькове С.В. Гризодубову. 1884—1965 гг. От коллектива Харьковского авиационного института».

 

ГРИМАЙЛО Ярослав Васильович (19.11/02.12/. 1906 —10.04.1994) — письменник і публіцист.

Протягом багатьох років очолював Харківське відділення Спілки письменників України, автор ряду повістей і романів.

На сірому граніті пам'ятника (кладовище №13) викарбовані слова епітафії:

«Я один, я один

Наді мною земля,

Піді мною глибинь».

 

ГРОТ Микола Якович (18.04.1852 — 23.05.1899) — психолог і філософ.

Народився у родині професора російської мови, словесності та історії Хельсінгфорзького університету, згодом — академіка й віце-президента Петербурзької академії наук Я. Грота. Закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького університету. Був професором: з 1876 року — Ніжинського історико-філологічного інституту, з 1883 року — Новоросійського університету в Одесі, з 1886 року — Московського університету. Голова Московського психологічного товариства, засновник і перший редактор журналу «Вопросы философии и психологии» (1889). Автор численних праць з психології та філософії. Неодноразово приїздив до села Кочеток (нині — смт Чугуївського району), де мав власну дачу. Там же у травні 1899 року помер і був похований.

1900 року на могилі встановлено надгробок з лабрадориту. На лицьовому боці вирізьблено напис: «Профессор Императорского Московского университета Николай Яковлевич Грот РОД. 18 апр. 1852, ск. 23 мая 1899».

 

ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ Петро Петрович (27.01.1790 — 01 /13/. 10.1865) поет, перекладач і педагог.

Закінчив Харківський університет. 1825 року — професор, згодом декан словесного факультету, у 1841—1849 роках — ректор згаданого університету. Друкувати вірші та байки почав 1817 року в журналі «Украинский вестник». Був одним із редакторів газети «Харьковские известия» (з 1819 року), ініціатором створення «Украинского журнала» (1824—1825). Займався перекладами на російську мову творів Руссо, Мільтона, Расіна, переробляв у бурлескному стилі оди Горація, балади Гете та Міцкевича. В історії української літератури відомий як автор численних байок.

 На могилі (колишнє кладовище №1, нині — територія Молодіжного парку) встановлено сірий гранітний обеліск пірамідальної форми. Біля підніжжя надгробку — чавунна плита з епітафією: «Памяти действительного статского советника Петра Петровича Артемовского-Гулака. Сконч. 1-го октября 1865-го года 76 лет. Преданная жена». Напис на обеліску: «Восстановлен. 1945 г.».

 

 

ДАНИЛЕВСЬКИЙ Григорій Петрович (14 /26/.04.1829 — 06/18/.12.1890, Петербург) — письменник.

Під час навчання в Петербурзькому університеті (1849) був притягнутий до слідства у справі петрашевців і два з половиною місяці пробув в ув'язненні. Служив кілька років після закінчення університету, згодом вийшов у відставку і оселився у власному маєтку. Був депутатом Харківського комітету щодо поліпшення побуту поміщицьких селян, пізніше — губернський гласний і член Харківської губернської земської управи. Автор популярних свого часу романів, насичених етнографічними сюжетами, оповідань і повістей з життя українського народу.

Прах письменника був перенесений до села Пришиб (нині — Балаклійського району). 1962 року на місці церкви, де був похований Данилевський, встановлено прямокутну мармурову стелу, на лицьовому боці якої — портрет і напис: «В селе Пришиб с 1844 по 1890 год жил и работал известньїй писатель Григорий Петрович Данилевский. (Родился в 1829 году — умер в 1890 году)». На зворотньому боці — віршовані рядки:

«... всегда, всегда душой

умчусь к родимой стороне,

где я, взлелеянньш мечтой

расцвел, — где память обо мне».

 

ДЕСНЯК Олекса (літературний псевдонім Руденка Олексія Гнатовича) (17.03.1909 — 25.05.1942) —письменник.

Закінчив Чернігівський інститут соціального виховання (1931). Перші публікації з'явились у 1928 році. Автор роману «Десну перейшли батальйони» (1937) та повісті «Полк Тимофія Черняка» (1938), ряду інших творів. З 1940 року очолював Львівське відділення СРПУ, був редактором журналу «Література і мистецтво». З перших днів Великої Вітчизняної війни—фронтовий військовий кореспондент, написав понад 50 оповідань і нарисів про героїзм радянських воїнів. Загинув неподалік села Павлівка-Друга на хуторі Зелений Гай під час нальоту ворожої авіації.

Був похований спочатку на місці загибелі. У 1964 році прах було перенесено у село Павлівка-Друга Лозівського району. Тоді ж на могалі встановлено гранітну стелу із зображеннями лаврової гілки, розкритої книги і написом: «Олекса Десняк (Олекса Гнатович Руденко), український письменник. 1909.17.III - 1942.25. У Загинув у бою з німецько-фашистськими загарбниками».

 

БЛАКИТНИЙ Василь Михайлович (Еллан-Блакитний, справжнє прізвище — Елланський) (31.12.1893 /12.01.1894/ — 04.12.1925) — письменник і публіцист, громадський діяч.

Навчався в Чернігівській бурсі та духовній семінарії, Київському комерційному інституті (1912—1915). У 1917 році вступив до Української партії соціалістів-революціонерів, згодом — один з лідерів її лівого крила, яке оформилося в партію боротьбистів. У березні 1920 року вступив до КП(б)У, брав участь у війні з Польщею. 1921 року призначений головою Держвидаву України і редактором газети «Вісті ВУЦВК». Співробітник ряду періодичних видань (журнали «Шляхи мистецтва», «Всесвіт», «Червоний перець» та ін.). Один із організаторів і керівників Спілки пролетарських письменників «Гарт». Виступав у пресі як поет, прозаїк, літтеоретик, публіцист і критик, фейлетоніст і сатирик, пародист.

У зв'язку з ліквідацією кладовища №1 могила не збереглася.

1994 року у Молодіжному парку встановлено символічний надгробок з написом.

 

ЄФИМЕНКО Олександра Яківна (уроджена Ставровська) (18/30/.03.1818 — 18.12.1918) — історик та етнограф.

 

Народилась у сім'ї колезького асесора. 1863 року закінчила гімназію в Архангельську. Працювала вчителькою у Холмогорах, де вийшла заміж за засланого студента П. Єфименка, займалася історико-етнографічними дослідженнями. У 1879 році переїхала на Україну. Належала до народницького напряму в історіографії, була професором російської історії на Бестужевських курсах у Петербурзі (1907—1917). Перша в Росії жінка — почесний доктор російської історії (ступінь присвоєно Харківським університетом у 1910 році). Загинула разом з дочкою від рук бандитів на хуторі Любочка (нині — село Революційне Вовчанського району), там же і похована.

У1976 році на могилі встановлено чорного мармуру стелу з написом: «Александра Яковлевна Ефименко. 1848—1918. Первая женщина — профессор России, доктор исторических наук».

 

ЗАШИХІН Гаврило Савелійович (08.04.1898—15.10.1950) — військовий діяч.

Народився у сім'ї селянина. У вересні 1918 року добровільно вступив до Червоної Армії. У роки громадянської війни воював на Східному і Південному фронтах, згодом —- командир артилерійського полку. З 1933 по 1939 рік очолював службу ПВО Тихоокеанського, а з 1940 року—Балтійського флотів. У період Великої Вітчизняної війни командував великими військовими з'єднаннями. 1947 року був обраний депутатом Верховної Ради УРСР. Генерал-полковник артилерії.

У 1952 році на могилі (територія Молодіжного парку) покладено надгробну плиту і встановлено чавунний бюст на гранітному постаменті з написом: «Генерал-полковник артиллерии Гавриил Савельевич Зашихин 1898—1950». Пам'ятник міститься у центрі майданчика, вимощеного чорним гранітом і обнесеного чавунними ґратами з артилерійською символікою. Автор пам'ятника — скульптор А. Страхов.

 

ІВАШКО Володимир Антонович (28.10.1932—13.11.1994) — державний і партійний діяч.

У 1956 році закінчив Харківський гірничий інститут. З 1957 по 1973 рік працював старшим викладачем, згодом доцентом Українського заочного політехнічного інституту, кандидат економічних наук. Водночас був секретарем парткому згаданого закладу. З 1973 по 1978 рік — завідуючий відділом науки, вузів і шкіл Харківського обкому компартії України. З лютого 1978 по 1986 рік — секретар Харківського обкому КПУ Секретар ЦК Компартії України (1986—1987). Перший секретар Дніпропетровського обкому КПУ (1987— 1988). З 1988 року — другий, а з 1989 року — перший секретар ЦК Компартії України. Голова президії Верховної Ради УРСР, згодом — заступник генерального секретаря ЦК КПРС (1990). Обирався членом Політбюро ЦК КПРС і членом Політбюро ЦК Компартії України. Був депутатом Верховної Ради УРСР 11-го скликання. Помер під час лікування у місті Гамбург (Німеччина). Похований 21.11.1994 року у Харкові.

У 1995 році на могилі (кладовище №2) покладено плиту і встановлено стелу прямокутної форми. На чорному мармурі надгробку — портрет В. Івашка та текст епітафії.

 

ІМШЕНЕЦЬКИЙ Василь Григорович (04/16/.01.1832 — 24.05/05.06/.1892, Москва) — математик і механік.

У 1853 році закінчив фізико-математичний факультет Казанського університету. З 1865 року — доцент кафедри чистої математики, з 1868 — доктор і екстраординарний професор, з 1869 — ординарний професор Казанського університету. Навесні 1872 року запрошений до Харківського університету, де працював майже 10 років. Після обрання академіком у 18 81 році переїхав до Петербургу. Викладав на Бестужевських вищих жіночих курсах і у Технологічному інституті. Один із засновників і керівників Харківського (1879) і Петербурзького (1890) математичних товариств.

На могилі (кладовище №13) встановлено прямокутну стелу з сірого граніту з написом: «Русский математик, академик Имшенецкий Василий Григорьевич, 1832—1892».

 

КАДМІНА Євлалія Павлівна (1853—1881) — співачка і драматична актриса.

 

 У 1873 році закінчила Московську консерваторію (меццо-сопрано), першою з вокалісток була нагороджена срібною медаллю. Сценічна діяльність тривала лише 6 сезонів: у Великому та Марийському театрах, на оперних сценах Мілана, Флоренції, Неаполя. Протягом останніх років — у Києві і Харкові.

На могилі (кладовище №13) встановлено відлитий з металу пам'ятник у вигляді колони з складнопрофільною базою на прямокутному постаменті. На лицьовому боці надгробку — мармурова дошка з епітафією: «Евлалия Павловна Кадмина. 1858—1881. Знаменитая актриса».

 

 

 

 

 

КВІТКА-ОСНОВ'ЯНЕНКО Григорій Федорович (18.11.1778— 08.08.1843) — письменник та громадський діяч.

У 1793 році був призваний на військову службу. З 1801 по 1805 рік - послушник Курязького монастиря поблизу Харкова. Згодом, залишивши обитель, зосередився на громадській і літературній діяльності. Був членом гуртка, котрий збирав кошти на відкриття у Харкові університету, організатор і учасник літературно-музичних вечорів, один із засновників журналу «Украинский вестник», альманаху «Утренняя звезда». Активно сприяв роботі Харківського театру, котрий став на той час одним із кращих провінційних театрів країни, з1812по1816 рік був його директором. Автор численних романів, повістей, оповідань, нарисів і п'єс, написаних українською та російською мовами.

 Спочатку був похований на Холодногірському кладовищі, згодом прах письменника перенесено на Лютеранське (нині Друге міське) кладовище. На могилі встановлено надгробок з білого мурмуру у вигляді мавзолею (2,0 х 1,0 х 0,6 м), увінчаного напівкруглим фронтоном. Споруду орнаментовано різьбленими на мармурі меандровим поясом і розетками. Напис на лицьовому боці: «Здесь покоится прах Григория Федоровича Квитки (Основяненка). Род. 18-го Нояб. 1778 Г Сконч. 8 Августа 1843 Г.» Напис на зворотньому боці: «Анна Григорьевна Квитка, урожденная Вульф. Родилась 1800 года, мая 17-го дня. Скончалась , 13-го января 1852 года».

 






КРОПИВНИЦЬКИЙ Марко Лукич
(10 /22/.05.1840 — 08/21/.04.1910) — драматург та театральний діяч.

 Народився у родині управителя поміщицького маєтку. 1856 року закінчив повітове училище, мав намір поступити на юридичний факультет Київського університету і певний час слухав там лекції, однак серйозної систематичної освіти все ж не отримав. У 1861—1871 роках працював на посадах канцеляриста, письмоводителя, секретаря столоначальника в установах Бобринця та Єлисаветграда, брав участь у роботі провінційних театрів. У травні — серпні 1874 року на чолі власної музично-драматичної трупи виступав у Петербурзі. З 1875 — актор і режисер театру товариства «Руська бесіда» в Галичині. 1882 року разом з М. Старицьким організував професійну театральну трупу. Виконав близько 500 ролей. Написав понад 40 драм, є автором музики і тексту популярних пісень і українських романсів. У 1863 році на сцені Харківського театру було поставлено його першу п'єсу «Дай серцю волю — заведе в неволю». У 1902 році сім'я Кропивницьких переїхала на Харківщину. Помер у вагоні поїзду Харківсько-Миколаївської залізниці.

У 1914 році на могилі (колишнє кладовище №1, нині — територія Молодіжного парку) встановлено бронзовий бюст роботи скульптора Ф. Балавенського. На постаменті — епітафія.

 

КУРБАС Лесь (Олександр Степанович) (12.11.1887—1937) —режисер та актор.

 

Народився в акторській сім'ї. Закінчив історико-філологічний факультет Віденського університету (1909). Артистичну діяльність почав у Гуцульському театрі Г. Хоткевича на Станіславщині. У 1910 році вступив до театру товариства «Руська бесіда» у Львові. 1915 року брав участь у заснуванні товариства акторів «Тернопільські театральні вечори». На запрошення М. Садовського у 1916 році вступив до складу його трупи у Києві. Того ж року організував театр-студію «Молодий театр», в якому прагнув творити нове за формою і змістом театральне мистецтво. У 1922 році заснував мистецьке об'єднання «Березіль», яке з 1926 року було переведено до Харкова. Народний артист УРСР (з 1925). До 1933 року був художнім керівником «Березолю», виховав блискучу плеяду відомих діячів українського театру. У жовтні 1933 року був усунений від керівництва «Березолем» і виїхав до Москви, в Єврейський театр С. Міхоелса. Невдовзі був заарештований. В останніх дослідженнях життя і творчості називається дата його розстрілу—1937 рік.

Точне місце поховання невідоме.

 

КУРБАС-ЯНОВИЧЕВА Ванда Адольфівна (11.11.1867—24.08.1950) — актриса.

Мати Л. Курбаса. Працювала в театрі товариства «Руська бесіда» (1885—1898) та Кийдрамте (1920—1921).

Спершу була похована на кладовищі №2.

 

КУРБАС-ЧИСТЯКОВА Валентина Миколаївна (18.04.1900—19.05.1984) — актриса.

Дружина Л. Курбаса. У 1919—1922 роках працювала в Київському театрі імені Т. Шевченка та у Кийдрамте. Одна із засновників театру «Березіль». У1935—1959 роках входила до трупи Харківського державного академічного українського драматичного театру імені Т. Шевченка. Народна артистка УРСР та Узбецької РСР (1943). З 1959 року — викладач Харківського інституту мистецтв.

Похована на кладовищі №13. У 1993 році поряд з її могилою було перепоховано прах В. Курбас-Яновичевої і сюди ж поклали жменьку землі з Соловків — місця трагічної загибелі Л. Курбаса. Над могилами споруджено пам'ятник роботи скульптора С. Якубовича у вигляді двох гранітних пілонів. На нижньому пілоні — портрет з написом: «Народний артист України Лесь Курбас 1887—1937». На верхньому: «Лесь Курбас репресований у 1933 році, розстріляний у 1937 році, реабілітований посмертно, місце поховання невідо­ме». На надмогильних плитах тексти: «Ванда Яновичева-Курбас 1865— 1950», «Народна артистка України Валентина Чистякова 1900—1984».

 

ЛАНСЕРЕ Євген Олександрович (12/24/.08.1848 — 04.04.1886) — скульптор.

Представник династії Бенуа-Лансере-Серебрякових, що дала світові прославлених художників, архітекторів, театральних діячів. Протягом півстолітгя садиба у селі Нескучному Харківського повіту надихала на творчість Є. Лансєре, М. Лансере, М. Бенуа, 3. Сєребрякову, художні твори яких із зображенням околиць Нескучного та його мешканців прикрашають найбільші музеї світу. Спалена у 1918 році садиба назавжди була покинута господарями.

Похований на цвинтарі церкви святого Миколи у селі Нескучному. За радянської влади храм розібрали, а могила лишилася без догляду. 4 квітня 1996 року на 110-ту річницю з дня смерті Є. Лансере на місці поховання було встановлено великий металевий хрест.

 

ЛЕБЕДЄВ Павло Павлович (21.04.1872 — 02.07.1933) — військовий діяч.

Закінчив Нижегородський кадетський корпус, Третє військове Олександрівське училище (1892) та Академію Генерального штабу (1900). Служив у штабі корпусу і в Генеральному штабі. Брав участь у Першій світовій війні. У квітні 1918 року добровільно вступив до Червоної Армії. Учасник громадянської війни, був начальником Мобілізаційного управління Всеросійського головного штабу (1918—1919), начальником штабу (квітень-липень 1919) і командуючим (липень) Східним фронтом, начальником Польового штабу республіки і штабу РСЧА (1923—1924). Член Реввоєнради СРСР (1923—1924). У 1922—1924 роках за сумісництвом — начальник Військової Академії РСЧА. У 1925 році був відряджений із Москви до Харкова у зв'язку з призначенням на посаду начальника штабу і помічника командуючого військами Українського військового округу.

Спочатку був похований на кладовищі героїв громадянської війни, що містилося біля Білгородського шосе. У1941 році після ліквідації згаданого некрополя могилу перенесли на кладовище №2, а після Великої Вітчизняної війни — на місце його кончини в садибу будинку по вулиці Лісовій. Поховання знаходиться на території селища П'ятихатки, неподалік від північного в'їзду до Харкова.

 

ЛЕВИЦЬКА Анастасія Зиновіївна (справжнє прізвище Кашко) (04/16/. 02.1898 — 06.11.1955) — співачка.

Після закінчення у 1927 році Київської консерваторії (меццо-сопрано), стала солісткою Київського державного академічного театру опери і балету імені Т. Шевченка. Солістка Харківського державного академічного театру опери і балету імені М. Лисенка(1930—1949). З 1947 року — народна артистка УРСР. У 1950—1955 роках — професор Харківської консерваторії.

У 1956 році на могилі (кладовище №2) встановлено гранітну стелу прямокутної форми. На лицьовому боці — виконаний з білого мармуру барельєф співачки, нижче — епітафія. Автор пам'ятника — скульптор М. Лисенко.

 

ЛЕВЧЕНКО Петро Олексійович(11.07.1856 — 27.01.1917) — художник-пейзажист.

Початкову художню освіту здобув у Д. Безперчого, згодом навчався в Петербурзькій Академії мистецтв (1878—1883) у П. Чистякова і М. Клодта. З 1886 року його роботи експонувалися на пересувних виставках.

1976 року на могилі (кладовище №13) встановлено рожевого граніту прямокутну стелу з епітафією.

 

МАЛИНОВСЬКИЙ Іван Васильович (1796—10.02.1873) — військовий та громадський діяч.

Син першого директора Царськосільського ліцею В. Малиновського. Ліцейський друг О. Пушкіна. Був близьким до декабристів, хоча до таємних товариств не входив, допомагав засланим на каторгу в Сибір. З 1825 року — полковнику відставці, повітовий предводитель дворянства. Жив у селі Кам'янка, користувався великою повагою серед селян.

Поховання В. Волховського та В. Малиновського розташовані в центрі села Кам'янка Ізюмського району. У 1978 році тут було встановлено надгробок з мармурової крихти.

 

МАРТИНОВИЧ Порфирій Денисович (07.02.1856—15.12.1955) — художник.

Навчався у Петербурзькій Академії мистецтв (1873—1881), однак через хворобу змушений був навчання залишити. Творчий шлях розпочав з ілюстрацій до «Енеїди» І. Котляревського. Один із засновників Красноградського краєзнавчого музею(1922).

На могилі (кладовище міста Краснограда) в 1959 році встановлено марму­рову стелу. На лицьовому боці — епітафія і зображення палітри з пензлями.

 

МАР'ЯНЕНКО Іван Олександрович (справжнє прізвище Пелишенко) (28.05/9.06/.1878—04.11.1962) — театральний діяч і педагог.

Племінник М. Кропивницького. Після закінчення Куп'янського повітового училища працював у професійній трупі М. Кропивницького помічником режисера, згодом — актором. Протягом 1899—1906 років — у трупі Суслова, де виконував ролі у п'єсах Кропивницького та Карпенка-Карого. 1906 року вступив до професійного театру М. Садовського. Актор Другого Київського міського російського драматичного театру (1914). У 1915 році очолив «Товариство українських акторів» в місті Києві за участю М. Заньковецької і П. Саксаганського. Директор, режисер і актор Національного зразкового театру (1917), у 1918 — актор Державного драматичного театру (Київ). 1919 року призначений комісаром Першого театру Української Радянської Республіки імені Шевченка і членом комісії по керівництву театрами Києва. 31935 року — в Харківському українському драматичному театрі імені Шевченка (до 1958). Народний артист СРСР.

 

МАСЕЛЬСЬКИЙ Олександр Степанович (07.12.1937—13.04.1996) — державний та партійний діяч.

 Трудову діяльність розпочав у 1954 році колгоспником, згодом служив у лавах Радянської Армії (1955—1958). 1963 року закінчив Уманський сільськогосподарський інститут. У 1963—1966 роках — бригадир тракторної бригади, головний агроном радгоспу «Комуніст» Донецької області. Аспірант Українського науково-дослідного інституту землеробства (1966—1969). З 1969 по 1973 рік — директор радгоспу «Красный Октябрь» Балаклійського району Харківської області. Кандидат сільськогосподарських наук. З 1973 року — на партійній роботі: другий секретар Балаклійського райкому КПУ, голова Валківського райвиконкому, перший секретар Валківського райкому КПУ З 1979 року — заступник голови (згодом перший заступник голови) Харківського облвиконкому. З 1991 року — голова Харківської обласної ради народних депутатів. У 1992— 1994 роках — представник Президента України у Харківській області. Протягом 1994—1995 років — голова Харківської обласної ради народних депутатів. З травня 1995 року до дня смерті — голова Харківської обласної державної адміністрації.

На могилі (кладовище №2) встановлено пам'ятник — гранітний моноліт із скульптурним портретом похованого. Автори — скульптори А. Антропов, В. Литвинов, О. Табачников.

 

МЕЩАНІНОВ Олександр Іванович (16.08.1876 — 01.01.1965) — лікар.

Закінчив медичний факультет Київського університету (1904). З 1919 року жив у Харкові. Протягом 35 років був головним лікарем міської лікарні №9, 30 років керував кафедрою Харківського інституту удосконалення лікарів. У 1933 році отримав звання професора, у 1936 році — вчений ступінь доктора медичних наук. Під час німецько-фашистської окупації Харкова медичний персонал лікарні №9 під керівництвом лікаря-патріота продовжував опікуватися пораненими радянськими воїнами, що переховувались під виглядом цивільних осіб, хворих на сипний тиф. За час окупації Харкова колектив лікарні врятував життя майже 2000 пораненим бійцям, з яких близько 200 були направлені в партизанські загони.

1968 року на могилі (кладовище №6) встановлено бюст на прямокутному постаменті з епітафією.

 

МІЛЛЕР Дмитро Петрович (1862—1913) — історик.

Народився у поміщицькій сім'ї. 1882 року закінчив першу Харківську гімназію, а у 1888 році — історико-філологічний факультет Харківського університету. З 1887 року — співробітник харківської газети «Южный край» (з 1903 — один із редакторів). З 1895 року працював у бібліотеці Харківського університету. 1894 року разом з Плохинським надрукував у «Сборнике Харьковского историко-филологического общества» «Книгу справ поточных Стародубского магистрата» (1690—1722)—цінну пам'ятку з історії магістратського управління. 1902 року випустив у світ книгу «Архивы Харьковской губернии», а у 1905 і 1912 роках (у співавторстві з Д. Багалієм) — «Историю г. Харькова за 250 лет его существования».

Похований на кладовищі №1. Після ліквідації названого некрополя останки вченого було перенесено на кладовище №13. На могилі встановлено гранітну стелу.

 

МОГИЛЬЧЕНКО Григорій Сергійович (17/30/.12.1900—18.08.1976) — новатор колгоспного виробництва.

Народився у сім'ї робітника. 1919 року добровольцем вступив до лав Червоної Армії. У 1926—1929 роках — голова виконкому Катеринівської сільської ради. З 1929 року і до останніх днів життя (за виключенням 1941—1943 років, коли перебував в евакуації) очолював колгосп імені С. Орджонікідзе Лозівського р-ну. Двічі Герой Соціалістичної Праці.

197 9 року на могилі у селі Катеринівка Лозівського р-ну встановлено гранітну стелу з погрудним зображенням похованого (автори — скульптори В. Агібалов і Я. Рик). На похованні — лабрадоритова плита з епітафією.

 

МОРОЗОВ Олександр Олександрович (16.03.1904—15.07.1979) — конструктор танків.

Трудову діяльність розпочав у 1919 році. Після закінчення у 1930 році машинобудівного технікуму працював керівником групи КБ ХПЗ. З 1938 року — заступник головного конструктора заводу, з 1940 року — головний конструктор. Брав безпосередню участь у розробці вітчизняного середнього танка Т-24 (1930), легких колесно-гусеничних танків БТ, які разом з Т-26 складали у 30-х роках основу танкового озброєння Червоної Армії. Разом з М. Кошкіним і М. Кучеренком вів розробку середнього танка Т-34 (прийнятого на озброєння у 1940 році). З жовтня 1937 року — заступник начальника КБ з проектування Т-34. Після смерті М Кошкіна (1940) очолив конструкторське бюро. Генерал-майор-інженер (1945). Двічі Герой Соціалістичної Праці (1942, 1974), доктор технічних наук (1972).

 У 1983 році на могилі (кладовище №2) встановлено бронзовий бюст на гранітному постаменті. З обох боків до постаменту прилягають гранітні стели: на лівій накладними літерами зроблено напис: «Морозов Александр Александрович 1904—1979», на правій зображено танк Т-34.

 

МУРАТОВ Ігор Леонтійович (15/28/.07.1912 — 29.08.1973) — письменник.

Трудову діяльність розпочав у 1930 році на заводі. Закінчив Харківський державний університет (1939). Творчий шлях розпочав як поет, з роками віддавав перевагу прозі та драматургії. Публіцист. Учасник Великої Вітчизняної війни.

Похований на кладовищі №2. На пам'ятнику викарбовані слова:

«Я сонця оспівую прокид

Високий, як вічність,

Гіркий, як змарновані роки».

 

НАХАБІН Володимир Миколайович (18/21/.04.1910 — 20.10.1967) — композитор і педагог.

У 1932 році закінчив Харківський музично-драматичний інститут (клас композиції С. Богатирьова). Працював завідуючим музичною частиною Харківського театру опери та балету. З 1952 року — викладач Харківської консерваторії, згодом — її ректор (1963—1967). Педагог, диригент, заслужений діяч мистецтв УРСР (1958). Композитор, брав участь у створенні Державного гімну УРСР.

У 1969 році на могилі встановлено гранітну стелу із зображенням похованого та епітафією. Автор надгробку — Г. Клєйн.

 

ПИЛЬЧИКОВ Микола Дмитрович (02/21/.05.1857 — 06/19/.05.1908) — фізик.

Після закінчення Харківського університету (1880) працював у ньому викладачем (з 1889 — професор). Був професором: Новоросійського університету (1894—1902) та Харківського технологічного інституту (1902—1908). Працював у галузі геофізики, оптики, радіотехніки, рентгенографії, метрології. За його ініціативою були збудовані радіостанції на Херсонському маяку та у Харківському технологічному інституті. Створив ряд нових конструкцій фізичних приладів. Член багатьох вітчизняних та іноземних наукових товариств.

У 1974 році на могилі (кладовище №3) встановлено прямокутний обеліск із рожевого граніту.

 

ПОТЕБНЯ Андрій Олександрович (1870—1919) — ботанік.

Син філолога О. Потебні. Закінчив Харківський університет (1894). У1898— 1903 роках працював у Нікітському ботанічному саду, з 1903 року викладав у Харківському університеті, водночас (з 1913) завідуючи відділом Харківської обласної сільськогосподарської дослідної станції. Основні наукові праці в галузі біології, морфології і систематики паразитичних грибів. Вперше в Росії використав дослідницький метод чистих культур.

1976 року на могилі (кладовище №13) встановлено обеліск пірамідальної форми із сірого граніту.

 

ПОТЕБНЯ Олександр Опанасович (10/22/.09.1835 — 29.11/11.12/.1891) — філолог-славіст, громадський діяч.

 Після закінчення історико-філологічного факультету Харківського університету (1856) до кінця життя працював у ньому викладачем (з 1875 — професор). Засновник психологічного напряму у вітчизняному мовознавстві. Займався розробкою питань теорії словесності, фольклору і етнографії. У 1862 році підготував український буквар, в якому використав понад 200 народних прислів'їв і загадок. Його наукові праці відмічені багатьма преміями. У 1877—1890 роках очолював Харківське історико-філологічне товариство. Член-кореспондент Петербурзької АН. Ім'я О. Потебні було присвоєно Інституту мовознавства АН УРСР.

У 1983 році на могилі (кладовище №13) встановлено гранітний обеліск прямокутної форми зі скошеним верхом. На лицьовій грані вигравійовано портрет похованого та епітафію.

 

 

 

 

 

ПОТЕБНЯ Олександр Олександрович (1868—1935) —вчений-електротехнік.

Син О. Потебні. Закінчив Харківський університет (1892) і Харківський технологічний інститут (1900). У 1902—1923 роках викладав у Томському технологічному інституті (з 1907 — професор). З 1923 року — професор Харківського технологічного інституту, в організації якого брав безпосередню участь. Наукові роботи присвячені теорії електротехнічних машин.

У 1976 році на могилі (кладовище №13) встановлено пірамідальної форми обеліск з рожевого граніту.

 

РАЄВСЬКА-ІВАНОВА Марія Дмитрівна (1840—1912) — художниця, педагог.

Загальну освіту одержала вдома. Живопису навчалася в Дрездені під керівництвом професора Ергардта. Була першою в Росії жінкою, якій Петербурзька Академія мистецтв присвоїла звання художника. На початку 1869 року власним коштом відкрила в Харкові приватну школу малювання, яка проіснувала близько 30 років. На першому конкурсі шкіл малювання, організованому за ініціативою І. Крамського, одержала звання почесного вільного общника Академії мистецтв. Автор ряду навчальних статей і брошур. У1896 році, втративши зір, передала школу під опіку місцевої адміністрації (згодом на її базі виникла міська школа малювання й живопису).

Похована біля школи у селі Гаврилівна (нині — Барвінківського р-ну). У 1913 році на могилі встановлено пам'ятник, замінений 1983 року стелою з мармурової крихти. На лицьовому боці стели — портрет художниці, біля підніжжя надгробку — меморіальна дошка з епітафією.

 

РОЗЕН Андрій Євгенович (03.11.1799—19.04.1884) — військовий та громадський діяч, член таємних товариств, барон.

Вчився в кадетському корпусі. Служив поручиком у лейб-гвардії Фінляндському полку. Наприкінці 1825 року вступив у таємне Північне товариство, належав до його республіканського крила. Брав активну участь у підготовці повстання. 14 грудня 1825 року у числі перших вийшов на Сенатську площу, зробив спробу нейтралізувати Фінляндський полк, який викликав Микола І для придушення повстання. Звинувачений у тому, що «лично действовал в мятеже, остановив свой взвод, посланими для усмирения мятежников». Був засуджений на 10 років каторжних робіт з наступним засланням на поселення. Більше року провів у Петропавлівській фортеці й у лютому 1827 року відправлений до Сибіру. Відбував каторгу спочатку в Читі, згодом — в Петровському заводі. Під час переходу в'язнів з Чити до новозбудованої в'язниці Петровського заводу до нього приїхала його дружина Ганна Василівна, дочка колишнього директора Царськосільського ліцею В. Малиновського. 1832 року був відправлений на поселення в Курган, а у 1837 році отримав дозвіл продовжити військову службу рядовим на Кавказі. У183 9 році за станом здоров'я вийшов у відставку й під наглядом поліції жив спочатку в Естляндській губернії, аз 1855 року у селі Кам'янка Ізюмського повіту. Брав участь у проведенні селянської реформи 1861 року, протягом 6 років його обирали мировим посередником; власним коштом побудував у Кам'янці школу (особисто у ній викладав), бібліотеку й селянський банк. Останні роки життя провів у селі Вікнине, де і помер.

1975 року на могилі А. і Г. Розенів (на території колишнього села Вікнине) встановлено стелу з мармурової крихти. На стелі (ліворуч) закріплено меморіальну дошку з відлитим з металу барельєфом похованих і епітафією.

 

СЕРДЮК Олександр Іванович (14/27/.06.1900—14.12.1988) — актор, режисер, педагог.

1919 року закінчив Київський музично-драматичний інститут імені М. Лисенка. З 1922 року — актор театру «Березіль» у Києві, учень Л. Курбаса. 31926 року — у Харкові (з 1935 — в складі Харківського драматичного театру імені Т. Шевченка). З 1930 року знімався в кіно. З 1946 року займався режисурою. З 1946 року викладав у Харківському театральному інституті (з 1960 — професор). Директор і художній керівник Харківського драматичного театру імені Т. Шевченка (1957—1962). Народний артист СРСР (1951), лауреат Державної премії СРСР (1947,1948), один із засновників Українського театрального товариства та голова його Харківського відділення. У репертуарі — характерні, комедійні і драматичні ролі. Автор спогадів.

На могилі (кладовище №2) встановлено стелу із зображенням розкритої книги.

 

СИТЕНКО Михайло Іванович (31.10/12.11/. 1885—13.01.1940) — лікар-ортопед.

1910 року закінчив медичний факультет Харківського університету. З 1911 року працював у Харківському жіночому медичному інституті. Перебував на військовій службі (1914—1918). З 1921 року — головний лікар Харківського медико-механічного інституту. З 1926 року — директор Інституту ортопедії і травматології міста Харкова, водночас — директор Інституту удосконалення лікарів. Член-кореспондент АН УРСР (1935), заслужений діяч науки УРСР (1936). Залишив чимало наукових праць з питань воєнно-польової хірургії, кісткової пластики, псевдоартрозів, уроджених деформацій та ін. 1940 року його ім'я було присвоєно Українському науково-дослідному інституту ортопедії і травматології у Харкові.

У1964 році на могилі встановлено чорного граніту стелу з портретом вченого та епітафією.

 

СКОВОРОДА Григорій Савич (22.11/03.12/.1722 — 29.10/09.11/.1794) — просвітитель, філософ і поет.

hgjghj

 Народився в сім'ї малоземельного козака. Освіту одержав у Київській академії, куди вступив у 1738 році. Протягом двох років був співаком придворного хору у Петербурзі, однак 1744 року повернувся до Києва і продовжив навчання. У 1750 році відмовився від духовної кар'єри, залишив академію і з російською посольською місією виїхав до Угорщини. 31753 року викладав у Переяславському колегіумі, згодом протягом майже 6 років працював домашнім учителем у поміщика в селі Коврай поблизу Переяслава. У 1759—1769 роках (з невеликими Літературно-меморіальний музей  перервами) викладав у Харківському колегіумі. З 1769 року став

у с. Сковородинівка                       мандрівним народним філософом. У 1782— 1783 роках жив у селах

 

Великий Бурлук, Гусинка і Бабаї, потім переїхав до села Пан-Іванівка (нині с. Сковородинівка Золочівського району), де і помер. Згідно з його останнім бажанням був похований під липою у парку неподалік улюбленого дуба. 1972 року у будинку, де жив і помер Сковорода, відкрито державний літературно-меморіальний музей. Неподалік встановлено пам'ятник (автор — І. Кавалерідзе), на лицьовому боці якого — присвячувальний напис: «Григорій Савич Сковорода. Видатний український просвітитель, філософ і поет. 3.XII. 1722 — 9.ХІ.1794». «Мир ловил меня, но не поймал».

У 1974 році на могилу було покладено мармурову плиту. До 250-річчя від дня народження мислителя плиту було замінено гранітним надгробком, що має вигляд брили неправильної форми (автори Д. Сова і Л. Жуковська).

Могила Г.С. Сковороди

 

Памятне місце під дубом у
с. Сковородинівка

 СОЛЕНИК Карго Трохимович (1811—1851) — актор.

Навчався на математичному факультеті Віленського університету, звідки був виключений за участь у гуртку, пов'язаному з польським визвольним рухом. У 1831 році переїхав до Харкова і вступив до трупи І. Штейна. З 1835 року у складі трупи Л. Млотковського виступав у багатьох містах України (головним чином у Харкові), здобув популярність як комедійний актор.

У день похорону актора харків'яни прикрасили труну вінком, сплетеним із лавру і мирту — символів слави і безсмертя.

Спочатку на могилі (кладовище №1) було встановлено дерев'яний пам'ятник. Згодом у зв'язку з ліквідацією некрополя прах було перенесено на кладовище №13. 1965 року на похованні встановлено прямокутну стелу з чорного полірованого граніту зі скошеним верхом.

 

СУМЦОВ Микола Федорович (18.04.1854—12.11.1922) — фольклорист, літературознавець та громадський діяч.

Народився у дворянській сім'ї. Закінчив Харківський університет (1875), у 1888—1922 роках — професор цього закладу. Член-кореспондент Петербурзької АН (з 1905 року), академік АН УРСР (з 1919 року), член Чеської академії наук та ряду слов'янських наукових товариств. Автор близько 800 наукових розвідок і статей, зокрема праці з історії української фольклористики. Вивчав історію мистецтв, відомий як популяризатор історії української культури. Завідувач музею Слобідської України (1920—1922).

Був похований на кладовищі №1. У 1974 році у зв'язку з ліквідацією некрополя поховання було перенесено на кладовище №13. На могилі споруджено пам'ятнику вигляді двох необроблених гранітних блоків, поставлених один на другий. На верхньому блоці — фотографія вченого, на нижньому — посвячу-вальний текст.

 

ТРІНКЛЕР Микола Петрович (19.11.1859—10.08.1925) — лікар-хірург.

У 1883 році закінчив медичний факультет Харківського університету, при якому і залишився працювати. З 1905 року — професор університету, аз 1921 року — Харківського медінституту. Одним з перших почав використовувати у хірургічній практиці асептику. Працював у галузі травматології, нейрохірургії, онкології. 1926 року на могилі (кладовище №2) встановлено складної форми мармуровий надгробок з епітафією.

 

ХВИЛЬОВИЙ Микола Григорович (справжнє прізвище Фітільов) (13.12.1893—13.05.1933) —письменник.

Навчався у початковій школі та Богодухівській гімназії. Брав участь у Першій світовій війні. З 1921 року жив у Харкові, де й дебютував як поет. Впродовж 1925 — 26 років з'явилася низка памфлетів, об'єднаних у цикли (написаний 1926 року памфлет «Україна чи Малоросія» був заборонений). Був членом літературних організацій «Вапліте» та Пролітфронту. У 30-х роках переживав пору гірких поразок та розчарувань, зрештою 13 травня 1933 року покінчив життя самогубством — застрелився.

Спочатку був похований на кладовищі №1. Після ліквідації цього некрополя могила не збереглася. У 1995 році за ініціативою громадських організацій у теперішньому Молодіжному парку встановлено пам'ятник — символічну могилу і стелу з портретом М. Хвильового та посвячувальним текстом.

 

ЧИЧИБАБІН Борис Олексійович (справжнє прізвище Полушин) (03.01.1923—15.12.1994) — поет.

Народився у сім'ї військовослужбовця. Закінчив Чугуївську середню Школу (1941). З літа 1941 року працював токарем ремонтних майстерень Батайського авіаучилища. У листопаді 1942 року призваний до армії: після закінчення школи молодших командирів служив у авіаційних частинах Закавказького військового округу. У серпні 1945 року був демобілізований за станом здоров'я і вступив на філологічний факультет Харківського університету. У червні 1946 року був заарештований і «трійкою» Особливої наради засуджений до 5 років ув'язнення за антирадянську пропаганду. Строк відбував в таборах Вятлагу. В 1957 році був звільнений за відсутністю складу злочину. Після звільнення влаштувався чорноробочим сцени у Харківському російському драматичному театрі. Після закінчення бухгалтерських курсів працював бухгалтером. Писав вірші російською мовою. Поетичний дебют відбувся 1958 року на сторінках листопадового номера журналу «Знамя», де була надрукована добірка із 4 віршів, підписана дівочим прізвищем його матері Наталі Миколаївни Чичибабіної. Потім поезії друкували журнали «Новий мир», «Юность», «Радуга». 1963 року майже одночасно вийшли друком у Москві й Харкові дві збірки його віршів «Молодость» та «Мороз и солнце», згодом до читача надійшли книжки «Гармония» (1965) й «Пльївет Аврора» (1967). У червні 1973 року був виключений із Спілки письменників «за дії, що суперечать вимогам Статуту СП СРСР, що проявлялися в антигромадянських вчинках і написанні антирадянських віршів». Після цього працював у Харківському міському тролейбусно-трамвайному управлінні. Друге поетичне народження Бориса Чичибабіна відбулося 1987 року на сторінках «Огонька», «Нового мира» та «Литературной газеты». Тоді ж був поновлений у Спілці письменників. Лауреат Державної премії СРСР у галузі літератури (1990).

На могилі (кладовище №2) встановлено пам'ятник з портретом похованого та епітафією.

 

ЩОГОЛЄВ (ЩОГОЛІВ) Яків Іванович (1823—1898) — поет.

Навчався у Першій Харківській гімназії (1836—1843) та на філологічному факультеті Харківського університету(1843—1848). Перші твори друкував у «Литературной газете», «Отечественных записках», альманасі «Молодик».

Після закінчення університету довгий час працював у Харківському відділенні Міністерства державного майна та секретарем Харківської міської думи. У 80-і роки залишив державну службу і зайнявся літературною діяльністю. Відомі поетичні збірки «Ворскла» (1833) та «Слобожанщина» (1898).

У1976 році на могилі (кладовище №13) встановлено рожевого граніту обеліск прямокутної форми.

 

ШУВАЛОВ Іван Михайлович (справжнє прізвище Єгоров) (1885—15/28/.02.1905) — актор.

Навчався у Петербурзькому театральному училищі, грав в антрепризах Расказовау Костромі і Самарі. У1886—1888 роках — актор театру Коршау Москві. Потім служив в Одесі у товаристві М. Бородая, в Харкові та Ростові-на-Дону у трупі Синельникова, в Києві у трупі Соловцова (сезон 1902—1903 років). 1976 року на могилі (кладовище №13) встановлено гранітну стелу з епітафією.

Могила козака ШУЛЬГИ у селі Берестове Сахновщинського району.

За переказами, на старість козак почав чумакувати і побажав бути похованим там, де застане його смерть. Чумаки виконали останнє бажання товариша — на могилі встановлено кам'яний хрест з написом: «Здесь погребен раб божий бывшего запорожа козак куреня Колноволодцкого Григорій Захарієв сын Шульга представился... года декабря дня».

 

ЮР'ЄВ Василь Якович (08/20/.02.1879—1962) — селекціонер-рослинник.

Після закінчення у 1905 році Ново-Олександрійського інституту сільського господарства і лісоводства працював повітовим агрономом у Пензенській губернії. Наукову роботу почав у 1909 році на Харківській селекційній станції. Брав участь у виведенні 20 цінних сортів зернових культур, опублікував біля 50 наукових і науково-популярних праць з селекції і насінництва. З 1937 року керував кафедрою селекції і насінництва Харківського сільськогосподарського інституту імені В. Докучаєва. Доктор сільськогосподарських наук. З 1944 року — директор Харківської селекційної станції, з 1945 року — академік АН УРСР Директор Інституту генетики і селекції АН УРСР (1946—1954). Лауреат Державної премії СРСР (1947). Заслужений діяч науки УРСР (1949). З 1956 року і до кінця життя — директор Українського науково-дослідного інституту рослинництва, селекції і генетики. Двічі Герой Соціалістичної Праці (1954, 1959). Почесний член ВАСГНІЛ. Професор. 1967 року у Харкові на бульварі, що носить ім'я вченого, встановлено бронзовий бюст за проектом В. Агібалова.

На могилі (кладовище №3) встановлено прямокутної форми стелу з полірованого лабрадориту. На надгробку — барельєфне зображення вченого, обрамлене 5 пшеничними колосками, нижче — епітафія.

 

 

 

Основні джерела:

 

Багалей Д. И., Миллер Д. П. История Харькова за 250 лет его существования (с 1655 по 1905). — Харків, 1912.

Гордеев Д. П. Материалы для художественной летописи г. Харькова. — Харків, 1944.

Памятники истории и культуры Украинской ССР. Каталог-справочник. — Київ, 1987.

Харьков. Архитектура. Памятники. Новостройки. — Харків, 1985.

Харьковщина в годы Великой Отечественной войны, июнь 1941—1943. Сборник документов и материалов. — Харків, 1965.

Партийная организация Харьковщины в годы Великой Отечественной войны. — Харків, 1968.

Харків. Місця історичних подій, пам'ятники і заклади культури, видатні діячі — Харків, 1957.

Борисова Т. М., Дяченко М.Т., Уманський  М.В. Історичні та пам'ятні місця Харківщини. — Харків, 1966.

Харьковский государственный университет им. А. М. Горького за 150 лет. — Харків, 1955.

Харьковский политехнический институт. 1885—1985. — Харків, 1985.

Физико-математический факультет Харьковского университета за первые сто лет его существо­вания (1805—1905). — Харків, 1908.

Учені вузів Української РСР. — Київ, 1968.

 

При написанні розділу були використані матеріали Державного архіву Харківської області, а також різноманітні енциклопедичні та довідкові видання.

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті один гість та відсутні користувачі

Відкритий лист