Інститут Україніки

Головне меню

Фотопроект М. Матуса

Семейный альбом 1893 - 1957

Карта проїзду

 

НЕКРОПОЛІ ЧЕРНІВЕЧЧИНИ

 

Кладовище — невід'ємна складова частина міського середовища, як доби середньовіччя, так і новітнього часу. Упродовж свого розвитку кожне європейське місто мало на своїй території їх кілька. До цього спричинилися жваві демографічні процеси, завдяки яким у міських мурах селилися різні народи, котрі жили за своїми звичаями, сповідували притаманну їм віру. Тому кожна громада молилася у своєму храмі, відсилала дітей до запровадженої нею школи, ховала померлих на влаштованому її силами цвинтарі.

Чернівці — не виняток. Розміщене на важливому торговельному шляху західних держав з країнами Азії (Краків — Львів— Коломия — Сучава — Білгород на Чорному морі), головне місто Буковинського краю, воно приймало до себе представників різних народів. У ньому мешкали українці і румуни, німці й поляки, євреї та вірмени, угорці, чехи, словаки, словенці, турки, татари, греки, росіяни. Ці динамічні спільноти наклали свій відбиток на історичний розвиток Чернівців, залишили немалий спадок по собі. Цвинтарі, без сумніву, характерна його ознака.

Всього сьогодні у Чернівцях налічується 15 кладовищ. З них 6 закриті: Садгора (єврейське, вул. Яна Налепки), Садгора (район Рогізна), Чернівці (вул. Московської Олімпіади — Кемпінг), Чернівці (район Ленківці), Гарячий Урбан (вул. Руська), Чернівці (вул. Бориспільська). Натомість 9 діючі: Центральне (вул. Червоноармійська, 159А, засноване у вересні 1965 року), християнське і єврейське (зараз обидва належать до історико-культурного заповідника, вул. Зелена), район Роша (вул. Дорошівська), у Садгорі (вул. Яна Налепки, Параски, Зоряна у Старій Жучці, Моріса Тореза у Новій Жучці), район Клокучка (вул. Коростишевського).

Цей реєстр чернівецьких некрополів міг бути ширшим, якби не акти вандалізму і наруги, скоєні останнім часом. Йдеться, передовсім, про поховання першого митрополита Буковинської православної церкви Євгена Гакмана та колишній цвинтар послушників і благодійників церкви на околиці Чернівців — Горечій.

Тіло митрополита Євгена Гакмана (1793 — 1873) — визначного буковинського діяча, засновника «Руської бесіди», ініціатора спорудження кафедрального собору і митрополичих палат у Чернівцях — було поховане у крипті кафедрального собору. Пролежало там понад 100 років. Однак у середині 70-х років нинішнього століття за розпорядженням міської влади труну з останками високого достойника було викинуто з крипти і перенесено невідомо куди.

Проте, якщо ця наруга сталася в реакційні 70-ті роки, то не піддається розумінню те, що сталося вже в наші, демократичні дні. Влітку 1996 року при будівництві келій для монастиря на Горечій бульдозер розрив цвинтар щонайменше 200-літньої давності. Археологи, спеціалісти, котрі прибули на місце події, побачили розритий майданчик з розкиданими в усі боки останками. Природні протести ні на що не здалися. Рештки поховань загорнули, а будівництво чернецьких келій продовжили.

З наведеного переліку чернівецьких некрополів найбільшу увагу привертають три: християнський та єврейський на вулиці Зеленій, а також єврейській у Садгорі. 

 

1. ХРИСТИЯНСЬКИЙ ЦВИНТАР ПО ВУЛ. ЗЕЛЕНІЙ У ЧЕРНІВЦЯХ

 

Історична традиція розпорядилася так, що при кожному християнському храмі існував цвинтар, на якому покоїлися приналежні до нього віруючі. Ховали всіх, не звертаючи уваги на те, помер небіжчик природною смертю, чи від якоїсь інфекційної хвороби, що часто-густо тягнуло за собою вибухи в місті розмаїтих епідемій.

У Чернівцях така ситуація зберігалася до 70-х років XVIII сторіччя. Після підписання Кучук-Кайнарджійського миру, що завершив російсько-турецьку війну 1768 — 1774 років, Буковина, котра досі входила до складу Молдавського князівства, відійшла до Австрійської імперії. Відень відразу заходився встановлювати свій адміністративний лад, з цісарської канцелярії один за одним почали виходити різні укази, регулюючи життя нового набутку держави. Окремі з них безпосередньо торкалися релігійних стосунків у краї. В цих розпорядженнях чимало місця відводилося цвинтарям.

Австрійська адміністрація, прагнучи внормувати санітарно-гігієнічний стан міст, постановила закрити всі прихрамні цвинтарі і винести їх на міські околиці або за межі міста. Відтак 11 грудня 1783 року віденська канцелярія оприлюднила рескрипт, котрий зобов'язував магістрати закрити всі цвинтарі при храмах і протягом чотирьох тижнів виділити за межами міста земельні ділянки для локалізації нових цвинтарів. Проте справа заснування і влаштування заміських некрополів розтягнулася ще на кілька років.

Дотично Чернівців вона набрала розмаху після 1786 року. Тоді, власне, був прийнятий перший міський статут, котрому належало впорядкувати життя міста.

Міська влада, підкоряючись цісарському розпорядженню, вирішила закласти новий цвинтар у південній частині Чернівців, на ділянці, яка сьогодні знаходиться позаду театру ім. О. Кобилянської.

Міський театр (тепер театр ім. О.Кобилянської).
На цих теренах на початку ХІХ ст. був перший
християнський цвинтар.

   

Одночасно з влаштуванням нових некрополів змінювався також похоронний ритуал. Зокрема, з метою недопущення швидкого розкладу тіл померлих, пропонувалося ховати їх без вбрання і труни, лише у льняному полотні, в яке небіжчик мав бути зашитий. Натомість розпорядження з 1787 року зазначало, що перед похороном тіло померлого слід занести до парафіяльного храму, а звідти «без зайвої гучності, на трунному возі відвезти на цвинтар». Позаяк на перших порах управління кладовищем не відзначалося особливою дбайливістю, час від часу віденська канцелярія закидала магістратові, що мерців іноді «закопують тільки на лікоть завглибшки, що в майбутньому недопустимо». Міська влада мусила прислуховуватися до голосу столичних адміністраторів і відповідно реагувати. Так, у 1793 році рекомендувалось ховати хворих на заміському цвинтарі «глибоко».

З-поміж усього іншого, міський статут 1786 року сприяв припливу до Чернівців нових жителів. Вони, зокрема, безкоштовно отримували земельні наділи, аванси на кредити під забудову тощо. Це дало свої наслідки. Якщо в 1775 році в Чернівцях мешкало 290 сімей, то в 1787 їх число зросло до 414, а в 1836 — до 956. Завдяки державному сприянню за 30 років місто отримало добротні кам'яні споруди з доброю архітектурною оздобою. Будувались, передовсім, найпотрібніші, як-от: лікарні, школи, храми, промислові будівлі.

Вид Чернівців початку ХІХ ст.

У 30-х роках XIX сторіччя чернівецький магістрат розмірковує над заснуванням ще одного заміського цвинтаря. Обстежуються околиці, підшукуються місця, зручні для влаштування потрібного кладовища. Врешті-решт вибір упав на горбисту місцевість у східній частині міста — Горечу, облюбоване городянами місце прогулянок. Відтак починається поступове освоєння нового некрополя. Одним з найстаріших поховань тут є могила Йосифа Шнірка, померлого в 1836 році. В наступне десятиліття, природно, кількість могил збільшується. Тут ховають Адальберта Бжорада (1841), Лазаря Михайловича (1840), Денаровського (1840), Григорія Задоровича (1845) та інших. Набагато інтенсивніше цвинтарна територія освоюється в 60-ті роки XIX сторіччя. Пожвавлення цього процесу зумовлювалось значним поштовхом будівельного руху в місті. Зокрема, австрійське військове командування постановило збудувати в місті великі склади амуніції. У першу чергу для них надавалася ділянка, сусідня з християнським цвинтарем, у південній частині міста (за театром ім. О. Кобилянської). Проект цієї важливої стратегічної споруди передбачав зайняття великої частини цвинтарної площі. Містові довелося поступитися.

 Великої трагедії у цьому магістрат Чернівців, одначе, не вбачав, оскільки поховання, котрі підпадали під військову забудову, можна було перенести на цвинтар на Горечій. Цю ідею заініціював тодішній бургомістр Яків Петрович (роки правління — 1864—1866), а розвинув його наступник — Антон Кохановський (1866 — 1874). Відтак у цьому ж таки 1866-му перепоховано на Горечій велику кількість померлих, новий цвинтар освячено і офіційно зареєстровано. Очевидно, у цей час сюди перенесли останки Гертруди Абрагамович, померлої 1807 року. Це найстарша датована могила на цвинтарі.

Сучасна вулиця Головна     (листівки міжвоєнного періоду) Резиденція митрополита (тепер Університет) (листівка міжвоєнного періоду)

    Починаючи з середини 60-х років ХГХ сторіччя, померлих християн ховали тільки на Горечій. З бігом часу цвинтар розростався, його територія загущувалася новими могилами. Його влаштування і утримання не випадало з поля зору міської влади. Насамперед вулиця, при якій розкинувся цвинтар, отримала назву «Фрідгофштрассе» (Friedhofstrasse), тобто «Цвинтарна». У квітні — травні 1884 року на засіданнях магістрату розглядалося питання осушення цвинтарної території. Пропозицію вніс радник Табор, а відповідальним за вирішення цієї справи було призначено інспектора Залізного. Провести осушувальні роботи було доручено фірмі Е. Таубера, котра виконала робіт на 701 ринський 60 сотиків. Проте на цьому райці не заспокоїлися. Зокрема, радник Піті закликав магістрат не зупинятися на зробленому і продовжувати осушувати кладовище. Важливою віхою в історії некрополя стало розпланування його на квартали на початку 80-х років XIX сторіччя, виконане міським геометристом Гаімбе. Для кращої орієнтації були вмуровані стовпці. Ратуша видала спеціальні приписи про охорону кварталів, алей і доріжок. Вони рекомендувалися різним мулярським майстерням, котрі виконували на цвинтарі роботи. Згідно цих приписів транспортування матеріалів дозволялося возами, забезпеченими широкими колесами, але тільки при головній алеї. Довіз матеріалу на бічні доріжки здійснювався ручними візками. Кожна майстерня сплачувала кару за нанесення шкоди.

Ще в 1783 році цісар Йосиф II видав рескрипт, яким дозволяв споруджувати надмогильні пам'ятники. Однак це стосувалося найбільш заслужених перед владою осіб. У середині XIX сторіччя ситуація змінилася. Відтепер надгробок міг дозволити собі кожний, незалежно від того, чи це високий достойник, чи простий ремісник. Внаслідок цього цвинтар чимраз більше набирав репрезентаційного характеру, ставав цариною творчості будівничих, художників, скульпторів, поетів. Спільними зусиллями вони оздобили християнський некрополь довгим шерегом творів свого таланту.

Для оздоблення цвинтаря найбільше прислужилися місцеві майстри. Однією з найстаріших у Чернівцях була майстерня Карла Кундля, заснована в 1870 році, котра розміщалася на вулиці Руській. Тут виготовлялися надгробні пам'ятники в різних стилях з сієніту, лабрадору, чорного шведського граніту, порфирію, мармуру, пісковика. Крім цього, в майстерні розроблялися проекти каплиць, вівтарів, хрестилень, комплексне спорудження надгробків, інші каменярські та різьбярські роботи. Карло Кундль — автор надгробків Дештеррайхерів (1909), Анни Попович (1899), Ф. Дворжака (1910), Владислава Терлецького (1906), Щепана Романського (1909) та інших.

Одночасно з ним плідно працював Лаврін Кукурудза. Він, зокрема, виготовив надгробок на могилі Сидора Воробкевича (1903), надгробки Регваддів (1895), Йоселі Грайбер (1878), збудував гробівці Ясинських (1880), Бурських (1884).

Ще один представник цього часу — Микола Жемна (Земний). Його роботи — це надгробки Гуго Жуковського (1911), Василя Глушка (1908), гробівець Морошкевичів (1903).

Найбільший, однак, внесок в оздоблення християнського цвинтаря зробила родина Москалюків, роботи яких можна знайти майже в кожному кварталі. Заснував майстерню Михайло Москалюк (гробівець Елів, 1884) на початку 80-х років ХІХ сторіччя, а розширили її діяльність його сини: Вільгельм, Карл та Еріх. Вона знаходилася на вулиці Руській і проіснувала до початку 40-х років XX сторіччя. На цвинтарі збереглися роботи й інших чернівецьких майстрів. Кардові Готтману належить надгробок Флоріана Микульського (1891), Вільгельму Гоффману — гробівець Тормахерів (1890), Бетону-Йосипу Ребану — гробівець Кухарських (1903), Г. Летерауту (спільно з Л. Кукурудзою) — гробівці Симоновичів і Богдановичів (1888), Дюкштейну — надгробок Геннадія Галицького (1910).

Свою майстерню на вулиці Руській утримував Едуард Кроковський, котрий виконував навіть мозаїчні роботи. Натомість на початку вулиці Фрідгофштрассе працювала фірма «Мармур і граніт». Звідси походять гробівці Семаків (1912), Метилерів (1912), надгробок Івана Березницького (1913).

Дещо залишили по собі Б. Редер, Брунгельд Каля, В. Марку, Чізек, Цаллер.

Поруч з місцевими майстрами на цвинтарі працювали і заїжджі фахівці. Своїх посланців делегував столичний Відень. Приміром, фірма «Зоммер і Венігер» встановила гробівці Маутнерів (1909) і Фонтінів (1910), а Едуардові Ганцеру належить гробівець Брюллів (1913). За виконання замовлень бралися також спеціалісти зі Львова. Юліан Марковський, правдоподібно, виконав надгробок Володимира Залозецького (1898), Генріх Пер'є — гробівець Табакарів і Фішерів (1933), Джованні Жуліані — автор надгробку на родинній могилі Пірошинських (1910). Подеколи за роботу бралися майстри з Чехії, зокрема А. Злантал збудував гробівець Йосифа Шмідта (1921). Інколи запрошувалися фахівці з Бухаресту. Так, Трістер виконав гробівець Поповичів (1934).

Для спорудження чисельних надгробків, гробівців, каплиць потрібен був матеріал. Він завозився з Трансільванії, Добруджі, Поділля. Розробка кам'яних кар'єрів проводилася в долині ріки Дністра, поблизу сіл Чунькова, Василева, Дорошківців, Самушина. В самих Чернівцях працювали керамічні та цегельні заклади. Відомо, що на переломі XIX—XX сторіч заготівлею і транспортуванням будівельних матеріалів займалися заклади Якова Ульріха, А. Ю. Гольдфруха, Йоахіма Айзенберга, Коллера і Вайссберга. Останні мали власну каменоломню, яка працювала доволі потужно.

Оздоблення надмогильних пам'ятників не могло обійтися без металевих виробів: хрестів, огорожі, ліхтарів, вазонів тощо. Виготовленням цих та інших речей займалася, між іншим, робітня Володимира Будзинського, котра містилася на Руській вулиці.

На християнському цвинтарі знайшли свій спочинок люди різних національностей, професій і церковної приналежності, котрі мешкали в Чернівцях. Згідно урядового реєстру 1891 року населення міста становило 54171 чоловік. З них німців (у купі з євреями) було 27256, українців — 10384, румунів — 7624, поляків (разом з вірменами) — 7610, чехів — 169, угорців — 27, словаків — 2, інших —1099. Число мешканців не переставало зростати. В 1900 році їх нараховувалося вже 67622 чоловіки, натомість в 1930 — 111147. Незважаючи на таку строкатість населення Чернівців, у похованнях цвинтаря не простежується спеціального розмежування на окремі дільниці за національними ознаками чи віросповіданням. Хіба що румунські поховання здебільшого зосереджені в західній частині некрополя, довкола каплиці архангелів Михаїла і Гавриїла.

У різні роки тут ховати відомих і менш знаних людей, заможніших і злиденніших, людей найрізноманітніших професій і занять. На цвинтарі знаходяться могили п'ятьох чернівецьких бургомістрів: Петровича (1864—1866), Кохановського (1866—1874,1887—1905), Амброса (1874—1880), Клімеша (1881—1887), Фюрга (1907). Є поховання державних радників (Клавдія Ясинського, 1880, Петра Баварчинського, 1902, Йосифа Кохановського, 1892), послів до австрійського парламенту і буковинського сейму (їлько Семака, Антін Лукашевич, 1936), фінансистів, правників, економістів, лікарів (Володимир Залозецький, 1898), родина Воланів, Костянтин Туркану (1912), вчених (Туго Жуковський, Михай Уршуляк), вчителів (Сергій Шпойнаровський, 1906, Василь Глушко, 1908). Разом з іншими тут спочивають відомі політичні та громадські діячі. Почесне місце серед них займають поховання родини Поповичів — батька Олександра (1867), онуків Олександра (1936) та Ілька (1935). Велику частину поховань християнського некрополя становлять могили християнських діячів. У каплиці архангелів Михаїла і Гавриїла лежать останки єпископа Буковини Дотизея Хереску і митрополитів Буковини і Далмації Теоктиста Блажевича Сильвестра МораріуАндрієвича, Аркадія Чуперковича, Володимира де Ренти, митрополита Буковинського і Хотинського Нектарія Котлярчука. Свої місця знайшли на цвинтарі Артимон Монастирський (заступник митрополита, 1920), каноніки, прелати, мітрати, консистори, парохи (Теодор Максимович, 1881, Юліан Сембратович, 1884, Каетан Каспрович, 1909, Флоріан Микульський, Келестин Костецький, 1919, Іон Чібіку, 1866, Євген Семака, 1912). Не менш значну частину формують могили визначних літераторів, митців, культурних діячів, інженерів, архітекторів, які своєю працею примножували славу буковинського краю. Місце вічного спочинку знайшов на цвинтарі «буковинський соловейко» Юрій Федькович (1888), тут поховані його однодумці брати Григорій (1884) і Сидір (1903) Воробкевичі, «гірська орлиця» Ольга Кобилянська (1942), «невсипуща робітниця» Євгенія Ярошинська (1904). У 1914 році сюди в останню дорогу чернівчани проводжали Омеляна Калужняцького, професора Чернівецького університету, великого дослідника, який має чималі заслуги у підтримці духовного життя Буковини. Ще раніше, в 1894 році тут поховати Сильвестра Дашкевича, редактора газети «Буковина», автора праці «Становище русинів у Буковинській православній дієцезії», в якій вимагав її поділу на українську і румунську. На цвинтарному погості лежить і Еротей Пігуляк (1924). Він відстоював національні інтереси, подавав чисельні інтерпеляції (запити) до владних структур, оскільки був депутатом буковинського сейму, згодом австрійського парламенту, публікував статті в пресі, робив поетичні спроби, написав «Верховинські загадки». Тут же спочиває німецький письменник, автор багатьох розвідок з історії Буковини Франц Вікенгаузер. Він помер 6 квітня 1891 року, проживши 81 рік, похорон відбувся через два дні у супроводі «великої кількості народу».

Гробівець Кохановських Гробівець Поповичів

Юрій Федькович


      Поховання уславлених буковинських майстрів пензля представлені могилою Юстина Пігуляка, брата Еротея (1919). Він закінчив Віденську академію мистецтв, викладав малювання у Вищій реальній школі в Чернівцях, автор портретів Ю. Федьковича, О. Кобилянської, С. Воробкевича, багатьох пейзажів, жанрових полотен. У родинному гробівці спочиває Микола Сімович (1926), художник-карикатурист, правник, майстер невеликих гуморесок та нарисів.

Могила Юрія Федьковича 

 У 1905 році в Чернівцях був заснований перший напівпрофесійний театр, котрий з 1907 року називався Буковинський народний театр. Він проіснував до 1910 року. Його організатором і керівником був актор Іван Захарко. Львів'янин за походженням, друкар за професією, він з юнацьких років захоплювався сценічним мистецтвом. Працював у мандрівних групах, у польському театрі в Кракові, потрапивши до Чернівців, організував тут театральне життя. Крім цього, завідуючи друкарнею, добре прислужився справі поширення рідного слова та літератури. Помер у Чернівцях 25 вересня 1919 року і похований на християнському цвинтарі.

З інших діячів театрального мистецтва тут поховані В. Безпольотова (1953), Б. Борін (1965). У 1995 році з'явилася могила композитора Богдана Крижанівського.

Над естетичним обличчям Чернівців безперестанку працювали інженери, архітектори, муляри. їх могили так само розсіяні по території цвинтаря. Найскоріше тут поховали архітектора Антона Реля (1859). Крім нього, тут знайшли свій вічний спочинок Андрій Микулич (творець будівлі ратуші), К. Бохман (1882), Іван Островський (1885, «Народний Дім»), Адольф Бумер (1906), А. Павловський (1910), Алоіз Леопольд (1910), Франц Енгель (1921), Франциск Косинський (1931).

Окрема сторінка історії християнського некрополя належить військовим похованням. Вони представлені як меморіальними, так і індивідуальними захороненнями. До перших відносяться могили вояків австрійської армії, котрі загинули у Першій світовій війні 1914—1918 років, радянських воїнів, загиблих у Другій світовій війні, та могили на місці фашистської страти підпільників і мирних жителів. Іншу групу становлять поховання вояків різних армій. Тут лежать генерали цісарсько-королівської (австрійської) армії Іван Павлюк та Йосип Кружлевський (1937), майор Адольф Стеткевич-Косцеша, капітан Іван Максимович (1894), поручник Антон Бурський (1884), рядовий Самсон Маріясов (1916), а для свого сина — пілота Ореста Радомського (1938) зажурений батько збудував каплицю.

Свій клаптик землі, поруч з найбільшими достойниками і заслуженими чернівчанами, отримали й прості міщани. У травні 1885 року помер Михайло

Мацуський, кравець за фахом, давніше доволі заможний, повністю зубожілий в останні дні свого життя. Перед чернівчанами зажив слави, дякуючи своїй жертовності, зокрема завжди підтримував акторів, якщо не грошима, то майстрував дія них безкоштовно вбрання. Позаяк збережень на похорон для себе не залишив, його організувала громадськість.

Ховали й інших: теслярів і слюсарів, малярів і землекопів, крамарів і аптекарів, годинникарів і листоношів, боднарів і колесників, ковалів і сажотрусів.

Велика увага приділяється поховальному ритуалу, котрий довший час зберігав притаманні йому форми і ознаки. Загалом істотної розбіжності між похороном православного, римо-католика чи греко-католика не було. Відразу після смерті труна з тілом небіжчика встановлювалася в його будинку, або в «жалібному домі», і з ним прощалася найближча рідня. Після цього труну переносили до храму, парафіянином якого був померлий. Тут відправлялися богослужіння, люди молилися за душу померлого. В цій частині похоронного ритуалу власне крилася певна розбіжність. Померлого православного відспівував один священик. Натомість за померлого римо-, греко-католика чи вірменина (теж латинського обряду) службу Божу відправляли по черзі відразу три священики відповідних конфесій. Після скроплення тіла його виносили з храму і встановлювали на катафалку, запряженому шістьма чи чотирма кіньми (залежно від особи небіжчика). На початку траурної процесії несли хрест або Розп'яття. Далі — хоругви, за якими їхала підвода, завантажена вінками. Перед катафалком йшло духовенство. За катафалком несли особисті клейноди (якщо вони були), йшла рідня небіжчика, представники влади, делегати різних організацій, міщани. Процесія минала кілька вулиць (залежно від того, де знаходився той чи інший храм) і виходила на вулицю Руську, котра виводила на Цвинтарну і далі на цвинтар. Над могилою ще раз відправлялася служба Божа, по чому труну опускали в землю.

Організацією похоронів займалися відповідні спеціальні заклади. Найстаршим і найавторитетнішим з них був «Ентерпріз де помпе фунебре», заснований в 1884 році. До його обов'язків входило забезпечення похорону кіньми, катафалком, допоміжною службою.

Проведення траурного ритуалу вважалося відповідальною і почесною справою. Водночас ще й прибутковою.

На початку XX сторіччя таких поховальних закладів у Чернівцях працювало три. їх діяльність пильно контролювалася магістратом, котрий при першій-ліпшій нагоді відразу втручався до їхньої роботи. Так, наприклад, сталося в 1912 році, коли міська рада спробувала набути у свою власність існуючі три поховальні заклади. Ті противилися, запросивши спочатку за свої ліцензії надмірні суми, відтак закидаючи райцям, що ганебно містові конкурувати із старими християнськими закладами, котрі нічим не завинили перед ним.

Поховальним закладам вдалося відстояти свої права, і вони продовжували справно поратися з дорученою їм роботою.

Не перестає цвинтар виконувати призначену йому функцію і сьогодні. Звичайно, за свою 160-літню історію він значно змінив свій первісний вигляд. Зараз його площа вимірюється 20, 96 гектарами. В його плані лежить прямокутник, видовжений у напрямі південь-північ, причому південна частина — пологіша, північна — підвищена. З усіх боків цвинтарна територія обмежена вулицями: із заходу — вулицею Зеленою (до 1918 року — Фрідгофштрассе, до 1940 — Чінітірулуй, до 1961 — Цвинтарна), з півдня — Кишинівською (до 1918 року — Кранкгассе, до 1940 — Ероілор, до 1954 — Акерманська, пізніше Брацлавська), зі сходу — Московської Олімпіади, з півночі — Кишинівською. Цвинтар забезпечений огорожею, яку формують мурований паркан та металеві грати, відновлені в 1990—1991 роках. На нього ведуть три входи (всі з вулиці Кишинівської), а також один в'їзд (з Зеленої). Головна алея вертикально розділяє його на дві рівні частини — західну та східну. Кожну частину по вертикалі обрамляють бічні алеї. Горизонтально розчленовують десять алей. Крім них, існують ще численні доріжки. Пересічення алей і доріжок утворюють квартали, число яких сягає 80. Вони мають відповідну нумерацію, складають ніби окремі комплекси. їх оздоблюють різноманітні пам'ятники, яких зафіксовано майже 1400. Більшість з них мають високу культурну, мистецьку та архітектурну цінність. Створені у різні роки, вони віддзеркалюють розвиток та зміни стилістичних та художніх напрямків в архітектурі та мистецтві.

Перші поховання християнського цвинтаря не мали характерних надмогильних пам'ятників. На могилах встановлювалися прості хрести з дерева чи металу. Спорудження надмогильних пам'ятників розпочалося в 60-х роках XIX сторіччя одночасно з щораз інтенсивнішим засвоєнням цвинтарного простору. В цей час виробився їх найпростіший тип. Хрест підноситься на чотиригранний постамент, обидві складові частини виконуються з пісковика. Саме такими збереглися надгробки Марії Монтум (1866, квартал № 2) і Марії Губець (1866, №6).

Цей тип утримувався досить довго, хоча зазнав певних модифікацій. Насамперед урізноманітнювався матеріал пам'ятника. Поруч з пісковиком застосовувалися граніт, мармур, білий і тесаний камені. Свою висоту, форму і декор змінює постамент. З півметрової висоти він підвищується до півтора-двометрової, набирає пірамідальних обрисів, імітує кладку з ламаного каменя, його грані оздоблюють мініатюрні карнизи, краплі, подушки, на які встановлюються хрести. Хрести мають як традиційний, латинський вигляд, так і набирають типово буковинських форм: три з чотирьох рамен завершені трьома конхами. Вони, трапляється, оздоблені вінками, ликами святих, портретами померлих (Тереза Кнафф, 1878, №68; Людвіга Бачинська, 1882, №68; Шумлянські, 1906, № 56А; Івана Коляска, 1939, № 37).

Іншу характерну для цвинтаря групу пам'ятників складають обеліски. їх спорудження припадає на 70-ті роки XIX сторіччя. Найдавніші з них — це колони, усічені і повні, замаєні вінком, хусткою, факелом, рушницею (Емілія

Звєжковська, 1874, №63А;Франциск Урбанський, 1879, №62; Олександр Гаммер, 1884, № 26). Такі колони канельовані або гладкі, а виняток — колона, стилізована під дерев'яний стовбур (Василиця Качинський, 1897, № 39-39А).

З наступного десятиліття набули поширення пірамідальні обеліски, котрі розсіяні практично по всіх кварталах християнського кладовища. Спершу вони мурувалися з пісковику, відтак з граніту і мармуру, подеколи завершувалися чашами та хрестами (родинні поховання Максимовичів, № 53; Елів, 1884, № 47; могили Анни Попович, 1899, № 3; Владислава Терлецького, 1906, №68; Фльорчуків, 1921, №55).

Чисельно представлені також стели. Вони так само пройшли кількарічний еволюційний шлях. Пам'ятники цього типу почали споруджуватися на початку XX сторіччя. Одним з перших подібний з'явився на могилі родини Денаровських (1900, № 54). Це — стела, імітуюча курган, викладений з ламаного каменя, завершений хрестом, що нагадує дерев'яний. Матеріалом для побудови прислужився річковий камінь.

Ще одна різновидність цього типу — надгробок Лазаря Михайловича (№ 55А), котрий спроектований як скеля.

Поширені на цвинтарі й стели іншого характеру. Передусім гранітні і мармурові, котрі мають прямокутне, півкругле чи фігурне завершення з хрестом, які з обох боків фланкуються колонами (поховання Фонтінів, 1910, №55; Семаків, 1912, №5; Брюллів, 1913, № 55А). Або стели, до лівого боку яких примикає хрест з обличчям Христа (поховання Кісслінгерів, 1928, № 53; Айхінгерів, 1923, № 55Б). Нарешті окрему групу пам'ятників названого типу складають хрести (буковинські і мальтійські), вписані у площину стели (надгробки Мєчислава Сєрадського, 1928, № 69; Георга Тофана, 1920, № 7; ОлениТройтер, 1935, №27).

Гробівець Касслера

До особливостей християнського некрополя належить присутність на ньому значної кількості різних за формою та розмірами едикул: великих, наближених до каплиць, ротонд, споруд у формі потужних арок, портиків різних ордерів, порталів (гробівці родини Невеггерлів, 1885, №47; Скібінських, 1881, №54; Бориславських, 1884, №47; надгробки Огановича, 1884, № 47; Сембратовича, 1884, № 53), і менших, що більше нагадують розбудовану стелу (гробівці Ясинських, 1878, № 47; Коберських, 1885, № 46). Окремі едикули виконані на зразок придорожних капличок — вівтарів, тільки більше розбудованих і доповнених декоративними оздобами: на видовженому п'єдесталі розміщене навершя, увінчане хрестом, у ніші навершя встановлена статуя святого (надгробки Карла Медвецького і Йоселі Гірайбер, 1878, № 52; Франциска Войди, 1869, № 55Б; гробівець Симоновичів і Богдановських, 1888, №50).  

Едикули доповнюються ще одним різновидом надмогильних пам'ятників — пінаклями, розповсюдженими у другій половині XIX сторіччя. їх формують дві частини — постамент, а на ньому встановлена стилізована сакральна споруда — капличка невеликих розмірів, зате насичена декоративними елементами: арками, контрфорсами, розп'яттями, шпилями. В цих пінаклях чітко простежуються готичні форми стилю історизму (родинні поховання Байллів, 1872, №46; Регвалдів, 1895, № 45А; Плевинських, 1869, № 53; надгробки Флоріана Микульського, 1891, № 52; Ігнатія Власинського, 1884, № 19).

Набагато скромніше представлені саркофаги. Своїм виглядом вони нагадують домовини з легко відкритим віком (надгробки Фердинанда Гільберта, 1882, №54; Карла Антоновича, 1881, № 2 8 А; Гайнца Шафера, 1893, №18).

Скульптурними композиціями цвинтар не надто перенасичений. Найчастіше вони виступають як декоративне та знакове доповнення до стели, едикули чи обеліску. В їх формах помітна антична та християнська посмертна символіка. Характерні приклади повторюють постаті жалібних ангелів, жінок, які обіймають саркофаги, журливих плачок, символізують біль, жаль, смуток, а також християнський показ скорботи, віри, надії, любові.

Каплиця Мартиновичів  Гробівець Москалюків

Скульптура на надмогильних пам'ятниках християнського цвинтаря виступає, як правило, додатком до архітектурних форм. Виняток становлять лише окремі скульптурні композиції, як-от: «Геній смерті супроводжує небіжчицю» на саркофазі гробівця Касслера (1891, № 53); напівреміснича за виконанням, але надзвичайно оригінальна багатофігурна група біля гробівця Книшів («Пієта», фігури скорботних ангелів, статуї ченця з дитиною та свято, 1897, № 55). До цієї ж групи можна, віднести скульптуру Непорочного Зачаття Діви Маріі, яка знаходиться на високому п'єдесталі (надгробки Себастіана Теодосевича і Каетана Каспровича, 1909, № 52; родин Рот, № 52; Келестина Костецького, 1919, № 55А; Карла Гемза, 1915, № 74).                                  

 Допоміжна роль скульптурних і фігуративних форм відчутна у барельєфних зображеннях святих у капличках-вівтарях (святі апостоли Петро і . Павло у надгробному пам'ятнику П. і Сковронського та Доманських (1880, № 7 З Б), в едикулах класицизуючих форм («Несення Хреста» на гробівці родини Міткевичів, 1920-ті рр., № 53). Скульптура може виконувати роль допоміжного знакового символу — розповсюдженими є зображення скорботного Генія Смерті (інші назви — Гіпнос, Танатос) біля стели або обеліску (пам'ятник на могилі Маєрських, 1917, № 55; гробівець Москалюків, 1938, № 55); скорботної жіночої постаті, як на могилі Залозецьких (1912, №46).

Характерну групу християнського некрополя становлять каплиці — споруди малої цвинтарної архітектури. За своїм призначенням вони поділяються на родинні та сакрального значення, в яких відправляються богослужіння. Переважають, звичайно, родинні каплиці. Таких на цвинтарі одинадцять. Вони різняться між собою як за стилем, так і за розмірами, проте вирізняються оригінальністю. Це, передовсім, невеликі храми (каплиця Мартиновичів, № 47; Бек-Гросдорферів, № 46; Криштофа Богдановича, 1875, № 52; летуна Ореста Радомського, 1939, № 80А; Людмили Безобразової, 1895, на збігові кварталів № 74, 75А і Б, 77; родини Андроніків, № 16). Вони муровані з цегли, прямокутні в плані, з півкруглою чи гранчастою апсидою при задньому (тильному) фасаді.

Фасади здебільшого тиньковані, декоровані пілястрами, лопатками, рустом, завершені карнизами. В них прорізані вікна неоднорідної конфігурації оздоблені сандриками. Вхід оформляють портали або портики, сходи, дерев'яні і куті двері. Над ними влаштовані фронтони, у тимпані яких, як правило, написи чи медальйони із зображенням Христа. Накриті каплиці двосхилим дахом з ліхтарем і хрестом.

Зовсім інше композиційне вирішення мають наступні чотири родинні каплиці. Каплиця Абрагамовичів (№40а) збудована в 60-х роках XIX сторіччя, коли тут перепоховали із старого цвинтаря Гертруду Абрагамович, померлу 5 лютого 1807 року. Вона скомпонована на взірець портика: на постаменті встановле­но вазон, чотири дорійські колони, розміщені по кутах, підтримують плиту, котру вінчає постать ангела.

Каплиця Пачинських (№56) — це альтанка, збудована в 1919 році. Тут так само чотири дорійські колони підтримують плиту. Одначе в її середину в 1930 році вмуровано цегляний стовп, котрий явно не вписується в композиційний задум автора споруди.

Не має аналогів на християнському цвинтарі каплиця Коленків (№7), збудована в 1935 році. Вона презентує тип ротонди, в якій шість дорійських колон підтримують купол.

Ще один своєрідний тип каплиці представлений каплицею Кохановських (№53, 1906). Це — невеликий мавзолей, котрий своїми обрисами нагадує намет. Споруда кругла в плані, 4 метри заввишки, тинькована, має рустований декор.

Діючих каплиць на цвинтарі всього дві, причому обидві відносяться до найдавніших пам'яток некрополя. На головній алеї кладовища, на перехресті кварталів 55, 55а, 56 і 56а розташована квадратна в плані споруда з шестигранною апсидою при задньому фасаді, її стіни потиньковані, прорізані прямокутними віконними отворами з півкруглим завершенням, почленовані лопатками, декоровані аркатурним поясом. Вхід має півкругле завершення, оздоблений ліпним порталом, вся споруда накрита двосхилим дахом.

Чудово збереглася каплиця архангелів Михаїла і Гавриїла (№17), будівництво якої завершилося в 1884 році.

Ансамбль християнського некрополя формують також меморіальні поховання. Таких є чотири. Найдавніше з них поховання «Сестер Родини Марії» (№78а, 786). Воно почало складатися ще в австрійські часи. Тут поховані черниці згромадження феліціанок, які утримували в Чернівцях навчально-виховальний заклад для дівчат. Його заснував варшавський архієпископ Щенсни Фелінський у 80-х роках XIX сторіччя. У цьому закладі навчали моральності, патріотизму, любові до вітчизни, інтелігентності. Виклади проводилися тихо, спокійно, помірковано. Могили «сестер» доволі скромні, здебільшого це прості латинські хрести, зрідка трапляються хрести на постаменті.

Найпізніше створено меморіал вояків австрійської армії. Його організацію заініціювало товариство «Австрійський чорний хрест», здійснивши ідею в 1996 році. Про це говорять написи на каменях, встановлених при головному вході некрополя (на німецькій та українській мовах). Площа цього меморіал},' невелика, займає вузьку ділянку відразу за головним і бічними входами. На ній встановлено чотири великих дерев'яних хрести (чотири- і шестираменних) і ряди менших, вирізаних з каменю.

Відразу за похованням вояків австрійської армії розташований меморіал воїнів Червоної армії, створення якого розпочалося в 50-х роках нашого сторіччя. Один бік меморіалу займає групова могила червоноармійців, інший — могили окремих осіб, переважно вищих військових чинів. Надмогильні пам'ятники солдатів — це невеликі гранітні плити, натомість індивідуальні поховання увінчані гранітними і мармуровими стелами з написами, інколи з рельєфами. Домінуючим композиційним елементом меморіалу є велика стела, змонтована в горизонтальному положенні, оздоблена тематичним рельєфом.

За нею, власне, розпочинається головна алея цвинтаря, в кінці якої розміщений ще один меморіал. Тут поховані жертви фашистської окупації — керівники підпільного руху, хотинські комсомольці, а також близько 100 мирних жителів, розстріляних у перші дні війни (№80 і 80а).

У стильовому відношенні в пам'ятниках цвинтаря простежуються характерні зміни, що відповідають етапам розвитку стилів. Це особливо помітно при розгляді форм каплиць едикул та пінаклей. У 80-х, 90-х роках XIX сторіччя домінують неоренесансні форми стилю історизм, які продовжують традиції італійської архітектури XVII сторіччя, перевантажені архітектурними деталями, декоративними елементами (каплиця Мартинковинів, №47; едикула крипти родини Бежанів, №11). Поруч з цим будуються каплиці традиційної православної архітектури, зокрема, каплиця архангелів Михаїла і Гавриїла (1881—1884, №17). Наприкінці XIX—на початку XX сторіччя з'являються каплиці в стилі неоготики. Як приклад, каплиця Кшиштофа Богдановича (№52). Класицизуюча тенденція в архітектурі міжвоєнного періоду яскраво відбилася на малих формах християнського некрополя: альтанка Пачинських (№56) доричного ордеру, каплиця Бека Гроссдорфера (№46, 1930-ті, автор Карл Москалюк) у вигляді давньогрецького храму відбивають одну з рис уподобань широкого загалу 20-х, 30-х років XX сторіччя. Другу лінію — спрощену модернізацію архітектурних сакральних форм — презентує каплиця летуна Ореста Радомського (№80а), розміщена у завершенні центральної алеї. У ній знайшла відбиток тенденція до модернізованої стилізації румунського та молдавського зодчества.

Стилі сецесії (1910-ті) та ардеко (1920-ті—1930-ті) відбилися насампереду малих архітектурних формах кладовища (стела — едикула над криптою Кайляну, 1911, № 62; стела на гробівці родини Олінеску, 1935, № 16). Для окремих пам'ятників міжвоєнного періоду характерне поєднання фігуративної скульптури з лапідарною стелою (пам'ятник на могилі родини Мавеків (1922, № 55а). Важливим атрибутом надмогильних пам'ятників є написи та епітафії. Насамперед вони дозволяють встановити особу померлого, рік, місце народжєння, дату смерті, подеколи її причину, в загальних рисах простежити його життєвий шлях. Перші написи на надмогильних пам'ятниках датуються 60-ми роками XIX сторіччя. Характерно, що вони робилися німецькою або польською мовами. Для їх уміщення вибирався головний бік постаменту, де вирізьблювалися лаконічні відомості про померлого. Коли тут ховали іншого члена родини, його ім'я вирізьблялося на бічних сторонах чотирикутника або розміщалося нижче вже викарбованого. У процесі модернізації надгробних пам'ятників в 70-х — 80-х роках XIX сторіччя почали вмуровувати невеликі плити, на яких містився напис. Вони виготовлялися з пісковика, граніту, мармуру, залежно від замовника. Рідше написи робилися ліпними чи металевими літерами, прилаштованими до стели. Згодом написи почати доповнюватися фотографіями померлих, найстарших з яких збереглося небагато, як медальйонів із рельєфними зображеннями.

Написів латинською мовою небагато. Вони переважно зроблені у каплицях. Наприклад в каплиці Коленків можна прочитати такі слова: «Прийми душу мою, владико» («Manificat Anima Mea Dominum»).

Румунських текстів більше, вони відносяться до пізнішого часу. Трапляються приклади двомовних написів (німецькою і українською), зокрема, на гробівці Залозецьких, Петровичів.

Різноманітністю відзначаються шрифти написів і епітафій. Спочатку вони не відзначалися вишуканістю. Однак невдовзі з'являються літери готичного шрифту, стилізуються під латинський, кириличний, молдавський. Збільшується розмір літер, їх покривають позолотою чи сріблом.

Написів та епітафій кирилицею значно менше, ніж німецьких чи польських. До найдавніших слід віднести напис на надгробку Юліана Сембратовича (1884, №53): «Здесь почивает о. Юлиан Сембратович, почетньїй крилошанин й совитник греко-католицкой Митрополичой консистории в Львове, парох Чернивецкий, декан Буковинский». Пізніше написи є на гробівці Залозецьких (1898), Максимовичів (1894), Фльорчуків (1921), Келестина Костецького (1919), Семаків (1912), Ганицького (1910).

Особливою, своєрідністю відзначаються епітафії, написані українською мовою. З'явилися вони пізніше і сягають початку XX сторіччя. Проте ці написи значно глибші за змістом, ніж німецькі, польські чи румунські, скорботніші, намагаються краще зрозуміти особу похованого і зблизитися з нею. Тексти епітафій взяті із псалмів, творів Шевченка, його послідовників або просто з щирих батьківських вуст.

У 1908 році помер надучитель Василь Глушко. Його поховали на 34 кварталі. На могилі майстер Микола Жемна встановив надгробок (мармуровий обеліск на постаменті з пісковика), викарбувавши на головній грані постаменту строфу:

 «Я світло світу,

Хто іде слідом за мною,

Не ходитиме в темряві,

А матиме світло житія.

Т.VIII.12».

 Роком пізніше з'явився надгробок на могилі директора цісарсько-королівської гімназії Сергія Шпойнаровського (№5). Гранітний обеліск, встановлений на постаменті, знаний майстер Вільгельм Москалюк оздобив словами Кобзаря:

 «Неначе наш Дніпро широкий,

Слова його лились, текли,

І в серце падали глибоко,

І ніби там огнем пекли

Холодні душі...

Шевченко».

 Лаконічний уривок поета-сучасника викарбовано на стелі, встановленій на гробівці Сімовичів (авторства Карла Москалюка), де похований митець, карикатурист, доктор права, комісар чернівецького магістрату Микола-Борис Сімович(1926,№41):

 «Він тихим був, весь вік терпів,

Хоч успіх мав для всіх погідний,

І тихий згас... Все мрів, тужив,

Щоб щасним став народ наш бідний».

 Скорбота, гордість і повага вкладені в слова Івана Радомського, директора гімназії, котрий трагічну загибель свого сина Ореста залам'яткував каплицею, спорудженою в 1939 році (№80а): «Цю каплицю збудував в р. 1939 Іван Радомськші, директор гімназії, як фундацію для летунів, в честь свого незабутнього сина Ореста Радомського, надпоручника фльоти гвардійської Югуж, котрий умер 2 грудня 1938 року в акціденті летацькім коло Терли-Клуж в службі для Вітчизни».

Написи і епітафії на надгробках пишуться і в наші дні, однак вони поступаються як задумом, так манерою і стилем виконання тим, котрі з'явилися тут набагато раніше.

Християнське кладовище залишається діючим, тут продовжують ховати померлих. Нещодавно на ньому з'явились перші циганські поховання, котрі внесли притаманне ритуальне забарвлення. Територія кладовища всякчас упорядковується, доглядається. Це не випадково, адже цвинтар — складова частина історико-культурного заповідника, створеного в 1995 році згідно з рішенням виконкому Чернівецької міської ради народних депутатів від 07. 02. 95. за №83.

Розмаїття форм, стилів, манер виконання, оригінальність задумів у створенні багатьох пам'ятників дозволяють віднести християнський цвинтар на Горечі до унікальних серед інших некрополів України пам'яток. 

Християнський цвинтар у Чернівцях

Надгробок Ю. Федьковича, 1888.

Надгробок родини Елів, 1884.

Надгробок родини Ончулів, 1898.

Надгробок родини Денаровських, 1900.

Надгробок родини Іліуців, 1932.

Надгробок Гелени Сейк, 1930-ті.

Надгробок родини Кліків, 1920-ті.

Надгробок родини Кіркоровичів, 1894.

Гробівець родини Плевинських, 1865.

Гробівець Коберських, 1879.

Гробівець родини Турчяну 1884.

Гробівець Сімоновичів і Богдановських, 1888.

Гробівець Москалюків, 1938.

Гробівець Кнішів, 1897.

Гробівець Мирдзінських і Касслерів, 1891.

Гробівець Майєрських, 1898.

Гробівець вірменина Лазаря Михайловича.

Гробівець родини Міткевичів, 1920-ті.

Гробівець родини Беянів, 1900.

Гробівець Ясинських, 1878.

Гробівець Збієрів, 1907.

Гробівець Зайончковських, 1921.

Гробівець Поповичів, 1934.

Гробівець родини Кайляну 1910-ті.

Надгробок Вільяма Кемпбелла Росса, 1939.

Гробівець Кохановських, 1906.

Надгробок Гертруди Абрагамович, 1840-і.

Каплиця Бек-Гроссдорферів, 1930-ті.

Каплиця архангелів Михаїла і Гавриїла, 1881—1884.

Каплиця Мартиновичів, 1890-і.

Каплиця Ореста Радомського, 1939.

Каплиця Коленків, 1935. 

 

2.      ЄВРЕЙСЬКИЙ ЦВИНТАР ПО ВУЛ. ЗЕЛЕНІЙ У ЧЕРНІВЦЯХ

 

Єврейське населення Чернівців зробило свій внесок у становлення Чернівців як міста. В певні періоди історичного розвитку цей внесок був неоднаковим, але загалом значним, особливо в австрійський період. Перші Ізраїлі (таку назву євреїв знаходимо в історичних джерелах) з'явилися на Буковині, природно в Чернівцях, у XV сторіччі. Сюди вони переселилися з Трансільванії. Крім них, тут мешкали ще переселенці з Польщі та Німеччини. Тодішніх прибульців було небагато, позаяк молдавські господарі, котрі володіли краєм, всіляко унеможливлювали їх перебування на цих землях. Відомо, що австрійці, котрі зайняли Буковину в 1775 році, нарахували тут ледве 562 єврейські родини.

Внутрішнє життя єврейських громад віддавна регламентувалося приписами Галахи — єврейського законодавства, заснованого на Торі, а в пізніший час, починаючи з XVI сторіччя, життя євреїв всередині громади повсюди визначалося кодексом галахичних приписів Шульхан Арух. Вони не протистояли державним законам, привілеям, наданим головним зверхником, одначе згідно них ізраїліти мусили сплачувати до державної скарбниці місцевій владі різні види податків, виконувати закріплені за ними повинності. Відповідальність за їх виконання лягала на кагал (цивільний уряд євреїв) та Бет Дін (судовий уряд, заснований на засадах прав Талмуду).

Із збільшенням чисельності єврейського населення, ростом його оподаткування і повинностей виникла потреба впорядкування і централізації всіх адміністративних функцій єврейської громади (нагляд за синагогою, цвинтарем, лічницею, школою, збором податків тощо). Разом з тим з'явилися і чисто економічні причини: виникнення кагалів було викликане також необхідністю захисту єврейського населення від настроєного проти нього міщанства. Основою організації кагалів послужили генеральні і спеціальні привілеї, котрі жалувалися євреям найвищою владою, угоди, заключені громадами і старостами, та закони, зосереджені в Галасі, об'єднані у звід законів Шульхан Арух, тлумачені вченими рабинами.

Діяльність усіх структур кагального устрою зосереджувалася в основному в трьох сферах: адміністративно-фінансовій, судовій і релігійно-виховній. Кагал формувався чиновниками трьох ступенів: ратманами (рашім), добрими мужами (товпмів) та спілкою сорока мужів-кагальників. Його очолювали коли четверо, коли п'ятеро старшин (рашім), котрі разом із почесними чинами — добрими мужами — складали правову колегію, яка вирішувала всі громадські права.

Кагал займався не тільки збором податків і завідуванням усіма громадськи-миустановами. Він мав ряд відділів (комісій), котрі здійснювали загальний контроль за діяльністю громади. Вони об'єднували людей, які керувалися однією конкретною метою, і подібно до християнських об'єднань називалися братствами та цехами.

Як правило, братств було 7: а) талмудичної науки; б) доброчинне; в) позичкове; г) ремісниче; д) поховальне; є) релігійне; є) окреме місцеве.

Відомо, що на початку XIX сторіччя в Чернівцях існувало поховальне братство — Хевра Кадіша, «братство догляду за хворими», «товариство доброчинних жінок», «братство одягання вбогих».

Кожне з цих об'єднань керувалося власним статутом, розпоряджалося своїм бюджетом, мало свого керівника, вчителя, навіть окрему божницю. Це були своєрідні мініатюрні кагали, їх керівники, котрі зазвичай належали до найвищих верств єврейської спільноти, становили ніби військовий легіон, оточуючий і боронячий народно-талмудичний прапор.

Велика роль у житті єврейської громади належала ремісничим цехам. Окремі ремесла ізраїлітів мали дуже давні традиції, їх походження тісно переплітається з постулатами єврейської релігії. До таких відносилися, насамперед, різники великої і дрібної худоби, кравці, котрі виготовляли типово єврейський одяг, ті, що були задіяні у харчовому промислі, займалися дотриманням ритуальної чистоти, тобто так званої «кошерної справи».

Єврейське життя скупчувалося в окремому кварталі, який називався гетто. Чернівецьке гетто знаходилося в нижній частині міста, ближче до району, де нині пролягає залізничне полотно. Ця єврейська дільниця не була обмежена ані парканом, ані муром, лише формувалася групою будинків, котрі обмежували невелику площу. Найважливішою з цих будинків була синагога (або божниця), далі — кагальний дім, лазня, школа, торгові ятки, а також цвинтар.

Найвищим чиновником (чи зверхником) єврейської громади, рівно ж найголовнішим її духовним провідником, був рабин, котрий вибирався кагалом і був від нього залежний. До помічників рабина належали даяни (судді Бет Діну). Чиновницьку групу кагали доповнювали ще ректори талмудських наук, кагальні писарі (самоші) і так звані «шильники» (шамеси), котрі опікувалися синагогою. Посадовими особами кагалу були лікар, аптекар, акушерка, цирульник. За свою працю вони отримували платню від кагалу.

Прихід австрійської адміністрації на Буковину істотно вплинув на становище тутешніх ізраїлітів. Особливо це стосується часу, коли на імператорському троні цісарював Йосиф II (1780—1790). Цей «революціонер на троні», як його називали сучасники, відразу заявив, що прагне перетворити євреїв «у корисних громадян монархії». Відтак один за одним з його канцелярії почали виходити декрети і укази, які регламентували життя єврейської людності краю. Вони мали на меті ліквідацію відмежованості ізраїлітів, втягнення їх в економічне життя держави, нарешті — їх германізацію.

Декретом 1788 року Йосиф II (вперше в Європі) запровадив обов'язкову військову повинність для євреїв. Черговий його рескрипт ліквідував усі обмеження, дотичні єврейської торгівлі, заохочував ізраїлітів до занять ремеслами і промислами. Все ж найважливішим з усіх цісарських указів був Толераційнии патент (або Едикт терпимості), оприлюднений 1789 року. Цей закон зрівнював у правах представників усіх конфесій, визначав політичні і релігійні стосунки між євреями і не євреями, юридичні права і обов'язки єврейського населення перед державою. Всі ці розпорядження Йосифа II спричинилися до переїзду на Буковину великої кількості ізраїлітів, особливо заможніших. У 1817 році, наприклад, тут мешкала вже 1031 родина.

Незважаючи на те, що політика його наступників на троні стосовно єврейської людності була менш толерантною, її чисельність не переставала зростати. Особливо багато ізраїлітів потягнулося на Буковину після революції 1848 року,

отримання нею автономії в 1849 році, а також після конституції 1867 року, коли монархія Габсбургів стала двоєдиною — Австро-Угорщиною. Основна їх маса прагнула осісти в Чернівцях, головному місті краю. Виділення Буковини в окрему провінцію перетворило Чернівці, які в 1786—1849 роках були центром Чернівецької округи, котра входила до складу Галичини, у крайове місто, центр Буковинського краю. У місті знаходились крайові адміністративні органи, судові інстанції, фінансові структури: дирекція, прокуратура, інспекція тощо. Поступово зростала роль Чернівців у торговому, промисловому та комунікаційному відношеннях. Це, природно, вплинуло на збільшення населення міста, чисельність якого в 1851 році вимірялася 20467 жителями, 1891 — 54171,1910 — 86128. З цієї кількості відповідно 5700, 17359, 41360 припадало на євреїв.

Прийняття в 1867 році нової конституції забезпечило рівні права всім мешканцям монархії. Для єврейського населення це рівноправ'я проявилося в різних аспектах життя. Найшвидше і найлегше воно зреалізувалось через участь євреїв у муніципальних урядах. Зокрема, в 1905 році бургомістром Чернівців обрано Едуарда Райса, котрий обіймав цю посад) до 1907 року. Чимало засідало в магістраті райців-ізраїлітів, про що можна довідатись з протоколів та звітів. З їх середовища виходять посли до буковинського сейму, депутати австрійського парламенту (Боно Штраухер, Давид Тіттінгер). Євреї працювали в фінансових, поштово-телеграфних, судових і комунікаційних урядах. Активно включились вони і в наукову сферу. У господарській діяльності вони домінували у торгівлі, 75—80 % якої перебували в їхніх руках. Зайнятість у промисловості і ремеслах становила 24% (1910). Чималий відсоток євреїв був задіяний у громадській службі, так званих вільних професіях, освіті тощо. Відомостями про них рясніють шпальти чернівецьких газет. Безсумнівно, кінець XIX—початок XX сто­річчя — період найбільшого розвитку єврейського життя в Чернівцях.

Воно дещо погіршилося в роки румунської окупації (1918—1940), однак не було безнадійним. Справді послабилися позиції євреїв у політиці, промисловості та ремеслах, торгівлі грошима, науці, проте це були мізерні витрати. їх чисельність продовжувала переважати серед міського населення. Перед вибухом Другої світової війни із 100 тисяч мешканців Чернівців 55 тисяч становили євреї (підрахунки чернівецьких старожилів Ізраїля Пилата, Йосифа Бурга, Матіаса Цвіллінга).

Тільки воєнне лихоліття перетворилося для них у справжню життєву катастрофу. Одначе це — широковідомий історичний факт, котрий не потребує зайвих коментарів.

Найважливішими з-поміж усіх складових життя єврейської громади були три: лазня, синагога (божниця) і цвинтар. В історичних джерелах цвинтар фігурує під різними назвами: «der gutter ort», «der heiler ort», «dejt olam» — «Дім вічності», «окописько», «кладовище». Найдавніший єврейський цвинтар у Чер­нівцях виник, імовірно, з поселенням тут перших ізраїлітів. Він знаходився неподалік від гетто, на тому місці, де зараз розміщаються корпуси трикотажної фабрики. Проіснував до 1946 року, коли власне фабрика розбудовувалась, внаслідок чого цвинтар було ліквідовано.

Ще задовго до цієї події майже 80 років на ньому вже не ховали мерців - цвинтар зробився надто тісним. Відтак кагал постановив закласти новий.

На той час вже існував християнський цвинтар на Горечній. Одначе східніше від нього земельна ділянка залишалася незайманою. До неї і проявив свою увагу кагал. Він звернувся до магістрату з пропозицією про придбання цієї ділянки і зумів її виторгувати. Заволодівши наділом, кагал не відразу почав його використовувати. Померлих ізраїлітів спочатку ховали на християнському кладовищі, на невеликому земельному клаптику, у верхній його частині. Тільки наприкінці 60-х років ХІХ сторіччя з'явилися перші могили на новому єврейському цвинтарі (Сари Меєрзанд, 1867, квартал №8; Абрагама Шльоссмана, 1866, №8; Іліллеса Вайзельгіля, 1868, №4).

Відомо, що старі єврейські цвинтарі закладались без чіткого планування, заздалегідь обміркованого поділу на алеї та доріжки. Чернівецький цвинтар, без сумніву, відрізняється від них — при його закладанні знехтувано цією історичною традицією. Його змодернізована основа викликана вимогами магістрату. Оскільки християнський цвинтар, сусідній з єврейським, мав чіткий поділ на квартали, алеї та доріжки, міська рада запропонувала кагалові дотримуватися цього принципа, аби не вносити дисгармонію у загальну картину. Противитися не було сенсу, відтак єврейське кладовище отримало відповідне розпланування. Подібно до християнського, цю роботу виконав міський геометрист Гаімбе. Сусідство християнського і єврейського цвинтарів спричинило до того, що магістрат був змушений пильнувати як за одним, так і за другим. Зокрема, коли в квітні 1884 року постала справа осушення християнського цвинтаря, радник Табор запропонував провести тотожні роботи також на «ізраїльському» цвинтарі, на що міська рада погодилася. Фірма Е. Таубера, котрій було доручено цю справу, провела осушення, хоча й часткове. Незавершеність робіт примусила радника Петі ще раз звернутися до магістрату з пропозицією продовжити осушення, котру більшість райців підтримала.

У пізніші роки міська влада приділяла єврейському цвинтарю чимало ува­ги, всіляко сприяючи його розбудові і розширенню. Причому, це стосується не тільки австрійського магістрату, але також румунської примарії (так само міська рада). Наприкінці 1920-х років єврейська громада порушила питання про купівлю невеликого наділу, котрий прилягає до північно-східної частини цвинтаря. Після досягнення угоди, набутий терен було оточено парканом, а невдовзі тут з'явились перші цвинтарні об'єкти.

Подібне ставлення не передалося радянській владі (окупаційній німецькій тим більше). У часи господарювання «виконкомів» вчинено чимало вандалістичних актів розкриття могил, їх грабунок, розбиття надмогильних пам’ятників. Таке шкідництво призвело до безповоротної втрати чималої кількості цвинтарних оздоб.

Перші цвинтарні оздоби — надмогильні пам'ятники з'явились тут одночасно із заснуванням цвинтаря в 1860-х роках. їх риси традиційні для єврейського поховання. Це вертикальна стела, котра з'єднана з горизонтальною плитою. Надгробки такого типу виконані з пісковика. Зростання заможності єврейського населення Чернівців помітно позначилося на влаштуванні надмогильних пам'ятників. Причому їх форми повністю відмінні від традиційних. Вони перегукуються з надгробками, спорудженими на сусідньому християнському цвинтарі. Тут зустрічаються саркофаги, обеліски, колони, едикули, гробівці, сакральні типи, розкішні мавзолеї. Окрім пісковика, вони виконані у граніті та мармурі.

Вплив християнських мотивів на будівництво єврейських надмогильних пам'ятників цілком зрозумілий. Майстри, котрі працювали на християнському цвинтарі, виконували замовлення також на єврейському, переносячи сюди ті зразки, які були поширені у цвинтарному оздобленні того часу.

Плідно працював над оздобленням єврейського некрополя Б.Редер. Він виконав надгробки Давида Катца (1930), гробівець Гольдів (1929), надгробок Лазаря Розенфельда (1918). Не менше робіт залишив по собі Карл Кундль. Це, передовсім, надгробки Файге Амстер (1897), Йосифа Перля (1901), Гонори Редінгер (1882). Свій внесок в оформлення обличчя кладовища зробили Москалюки. Зокрема Кардові належить мармуровий обеліск на могилі Аарона Вольфа Готтліба (1923), Вільгельмові — мармурова стела на могилі Юра Штойермана і Жозефіни Люттінгер. Кілька надмогильних пам'ятників вийшли з-під долота Лавріна Кукрудзи: гробівець Абе Штайнера (1896), надгробок Кароліни Шліфки (1905). Творив на цвинтарі також Микола Жемна (надгробок Тінтіль Катц, 1903). Крім них, тут працювали місцеві єврейські майстри — Л.Мондемах (надгробок Йосифа Лазаруса, 1907) та заїжджі з Відня — Ед. Гаузер (гробівець Штайнерів, 1906).

Участь євреїв у вапняному промислі, експлуатації каменоломень, виробництві цегли, дахівки забезпечувала потреби в будівельному матеріалі. 

Єврейський цвинтар у Чернівцях:

Надгробок Ізраеля Пндеса Берта Діамант.

Надгробок Когена Симона Шреатера, 1926.

Надгробок Когена Давида Катці, 1930.

Надгробок Мацейва Жозефіни Люттінгер; 1917; Юра Штойєрмана, 1942.

Надгробок Ганрха Люттінгера, 1934.

Надгробок Вульфа Ерхімеса, 1914.

Надгробок Ісаака Барбера, 1886.

Надгробок Самуіла Люттінгера, 1904.

Надгробок Фанні Йонас, 1883.

Надгробок Тінції Катц, 1903.

Гробівець Тіттінгерів, 1881.

Гробівець Гольдів, 1929.

Гробівець Амстерів, 1892.

Надгробки Тауберів, 1888.

Гробівець Зальтерів, 1903.

Гробівець Абе Штайнера, 1896.

Надгробок Берти Тітгінгер, 1900.

Каплиця родини Брунштайнів, 1920-ті. 

 

 

3. ЄВРЕЙСЬКИЙ ЦВИНТАР У САДГОРІ

(передмісті Чернівців)

 

Чернівецьке передмістя Садгора прилягає з півночі до міської території. Своїм виникненням воно завдячує російсько-турецькій війні 1768—1774 років, під час якої росіяни зайняли Буковину та наддунайські князівства. Імператриця Катерина II, ставши володаркою тутешніх земель, загадала заснувати у цій стороні монетний двір. З цією метою вона доручила баронові Петрові Гартенбергу підшукати відповідне місце. Баронові припала до ока околиця навпроти Чернівців, вершину якої вкривав праліс. Довелося його вирубати. Після цього сюди потяглися люди, аби замешкати цю місцину. Вони й збудували над струмком Тарнавкою монетний двір. Оскільки переважна більшість нових поселенців були німці, вони й прийняли близьку їм назву, споріднену з прізвищем засновника, Гартенберг, котра пізніше трансформувалась у Садгора (Садагура).

Після закінчення війни в 1774 році росіяни залишили Буковину, передавши її Австрії. Природно потреба в російському монетному дворі відпала, виробництво занепало і невдовзі карбування монет припинилося зовсім. Поселенню загрожувало виродження. Рятувати Садгору спробував перший австрійський адміністратор, генерал Габріель Сплені, котрий вважав цю оселю надто важливою. Він апелював до найвищої влади, аби Садгору зробили вільним королівським містом. Але його зусилля виявилися марними — Садгора залишалася селом. Тільки на прохання пізнішого власника С. Теодора Мустаці найвищим рескриптом від 7 грудня 1801 року Садгору внесено до реєстру містечок. Проте найбільшої слави зажило містечко після поселення тут євреїв-хасидів у середині XIX сторіччя.

Хасидизм — це релігійна течія в іудаїзмі. Сам термін походить від слова «хасид», що дослівно означає «богобоязливий», «милосердний», «відданий заповідям Господа». Ця течія виникла в єврейському середовищі у XVIII сторіччі, її творцем був Ізраїль Бал Шем Тов, родом з Поділля. Основою його вчення є пантеїзм, котрий бачить у природі лише шати Бога. «Святі іскри» розпорошені по цілому світі в найрізноманітніших сферах життя. Метою людини є поєднання думкою з Богом шляхом молитви і науки, котра має бути різновидом молитви. Екстаз — гітлагавут, настанова — кавана і покора — шіфлют — ось гасла, котрі формують молитву, що підносить людську думку і уможливлює її поєднання з найвищим. Запорукою сили молитви є безповоротне усунення смутку: Богові належить служити в радості і цілковитому зрівноваженні — гіштавут. Є різні види побожності, тобто звертання думки до першоджерела. Той, хто осягає найвищий ступінь, є цадиком, посередником між вищим і земним світами.

Хасиди молилися в окремих божницях, називаних «Клаус» або «Штибль». В літургії вони дещо змінили ритуал і запровадили кабалістичні молитви, виконуючи при цьому рухи руками і всім тілом. Літургію проводив або сам цадик, або якийсь знатний хасид. У «Клаусі» не було чітко визначених годин молитви, обходилися без кантора—хазана. Місцевого рабина хасиди не визнавали, рівно ж як і його шохета різника. Мали свого, на свята ходили до цадика, веселилися, співали, танцювали.

Початково хасидизм нагадував секту, за таку, власне, сприймали його супротивники. Одначе подальший розвиток показав, що він став справді народною релігією. Велич ідеї полягала, передовсім, у тому, що хасидизм не відмовлявся від повсякденного життя свого народу, не відкидав жодного устрою чи звичаю, лише вмів у традиційне єврейське життя, обмежене релігійними постулатами, внести новий струмінь. З плином часу сталося так, що хасидів почали вважати повноцінною громадою.

Поява хасидів у Садгорі тісно пов'язана з діяльністю Ізраїля Фрідмана (1797—1851), котрий походив з волинського містечка Ружин. Історія життя цього цадика доволі бурхлива. Заарештований російськими властями, Ізраїль два роки провів у київській в'язниці. Коли вийшов звідти, опинився під поліційним наглядом. Внаслідок цього залишив Ружин і втік за кордон. Спочатку приїхав до Львова, але після короткого перебування тут виїхав до Кишинева, де, однак, знову зазнав переслідувань царських властей.

Тільки втручання австрійського канцлера Меттерніха дозволило йому перебратися на Буковину. В 1840-х роках він осів у Садгорі, заклавши тут свій двір. Ізраїль не заглиблювався в таємниці Талмуду, але користувався дуже великим авторитетом. Власне, дякуючи своїй розважливості і авторитету, здобув багато прихильників, а галицькі цадики склали йому присягу на вірність, визнаючи за свого провідника. Він перейняв від батька Шалома Шахне великі організаційні плани, значно розвинувши їх. Ізраїль Фрідман збудував у Садгорі величаву резиденцію, синагогу у мавританському стилі, тримав велику службу, та, головне, заснував доволі розгалужену династію цадиків. Його наступниками у Садгорі були сини — Шалом Йосеф (1851), Абрагам Яків (до 1883 року). Інші сини осіли в різних місцях: Мордехай Шраба — в Гусятині (Тернопільщина), Давид Мойсей — у Чорткові (так само Тернопільщина), Нахум оселився в молдавському місті Штефанешти, перенісши вплив садгірської династії на румунську територію.

Ізраїль Фрідман помер у 1851 році і похований на садгірському цвинтарі, де зберігся його гробівець, а також могили його родини.

Садгірська династія швидко набрала ваги і невдовзі стала головною у хасидизмі на Західній Україні, а Фрідмани зажили великої слави і пошани серед одновірців.Про це свідчить звістка про смерть цадика Ізраїля Фрідмана, про яку сповіщали місцеві газети: «Садгірський рабин Ізраїль Фрідман помер 2 жовтня на 54 році життя. У похороні брало участь кілька тисяч людей, між ними чимала кількість християн. Померлий походив із знатної родини хасидів котра виховала багато рабинів-чудотворців. Вони порядкували майже 100 років у Садгорі, Чорткові, Гусятині, Боянах, Копичинцях, Меджибожі, Стефанештах (Румунія). Він користувався великим авторитетом у євреїв-хасидів, його вироки приймалися без заперечення. Його щорічні прибутки були великими, їх значну частину він віддавав убогим. До Садгори тягнулися тисячі ізраїлітів з усього світу, котрі просили найрізноманітніших порад.

Під час єврейських свят гостинно приймав усіх Природно за всі поради складалися пожертви.

Прикладом його великої популярності є те, що під час хвороби на його ім'я надійшло понад 5000 телеграм. Залишив вдову і 9 дітей — 6 синів і 3 доньки».

Саму ж Садгору називали «Єрусалимом на Пруті», адже 90 відсотків усього населення становили хасиди-ізраїліти.

Більшість з них знайшли свій вічний спочинок на місцевому цвинтарі. Проте не тільки хасидів ховали на ньому. Перші поховання з'явилися тут у кінці XVIII сторіччя, коли сюди потягнулися ізраїліти слідом за віденською адміністрацією. На це вказують дати на окремих надмогильних пам'ятниках. Один з найстаріших надгробків садгірського цвинтаря знаходиться на могилі Симона Майзільмана (1823).

Історія садгірського окопища вимірюється щонайменше 150 роками. Останні поховання на ньому здійснювались на початку 1940-х років. Після війни його закрили.

Сьогодні встановити загальний вигляд садгірського цвинтаря дуже важко, оскільки більша його частина втрачена. Зокрема, західна його частина зруйнована повністю під час будівництва стадіону. Відсутні надгробки зі східного боку. Лише в центральній частині збереглися ряди надмогильних пам'ятників.

Цвинтар розташований на підвищенні, займає невелику площу, прямокутну в плані. Має орієнтацію — захід-схід. Вхід на територію здійснюється зі сходу, від вулиці Курчатова, через рештки металевої брами. З півночі металевий паркан (грати) відмежовує цвинтарну територію від військової частини. Із заходу паркан з бетонних плит відділяє її від стадіона. Натомість з півдня шкільне подвір'я знаходиться між цвитарем і вулицею Яна Налепки. Крім надмогильних пам'ятників, жодних інших цвинтарних споруд нема.

Розпланування території зберегло традиційний характер: заздалегідь обміркованої лінії на поля, стежки чи доріжки не прослідковуються, лише ряди надгробків стоять один за одним. Завдяки цьому кладовище зберегло свою автентичність і архаїчність.

Надмогильні пам'ятники так само мають традиційну композицію, вони представлені вертикальними стелами — мацейвами, виконаними з пісковика. Модерних надгробків немає зовсім. Стели різні за своєю висотою і товщиною, трапляється стоять осібно, часом з'єднані з горизонтальною плитою. Всі вони — прямокутні, лише завершення мають інше. Найдавніший тип — повністю прямокутна мацейва (Клара Фінддер, 1909; Суре Райш, Факе Гінгольд). Трикутне завершення мають надгробки на могилах Сруля Льобля, Оберлендера, Лібе Райша, півкругле — на могилах Хаїма Ляйба Лікер а, Малі Нахмана, Хайе Цукерман. Натомість фігурне завершення мацев зустрічається на могилах Мозеса Ляйба Розена (1891), Вольфа Фельбаха (1934), Пріве Корхера.

Композицію надмогильної плити, як правило, творять три елементи: верхня частина, заповнена декором, обрамлена площина та епітафія, заключена у це обрамлення. Стосовно семантичного навантаження загальної форми надгробка, то воно пов'язується з символами «врат» (арка, портал), скрижалів Заповіту (книга), «древа» (рослинні мотиви).

Єврейські митці застосовували оригінальні мотиви та символи, котрі закарбувалися в людській пам'яті від найдавіших часів. Джерело цих мотивів та символів криється в релігійному єврейському письменництві. Відтак на надгробках зустрічаються характерні декоративні ознаки, як-от: грона винограду, пальми, дактилі (овочі), плоди гранату, повні колоски, семираменний ритуальний свічник — менора, емблеми племен Ізраїля, леви, олені тощо. «Будь стрімкий, як леопард, далекоглядний, як орел, швидкий, як олень, а сильний, як лев, це якості Отця небесного», — біблійні ознаки від найдавніших часів живили творче натхнення єврейських митців.

Традиційний єврейський надгробок

 

Надмогильні пам'ятники починають декорувати тільки з середини XVI сторіччя. Переважно декор проектувався, як обрамлення напису. Спочатку домінувало рослинне оздоблення. Поступово, достосовуючись до цвинтарного духу, воно оживлялося алегоричними тваринними мотивами. Домінувало правило: «не сотвориш подібного собі». Якби шукати в біблійному письменстві одностайності думки, котра б найкраще показувала ставлення єврейства до тварин, треба було б вибрати один короткий, але лаконічний зворот: «Справедливий знає душу свого звіряти» (Соломон). Стародавні євреї приписували тваринам душу, отже вищі психічні функції. В соломонових устах відчувається акцент ширшого співчуття і любовного розуміння долі тварин, відданої під людську опіку. Єврей завжди почував себе близьким до тваринного світу. Його цікавили прояви родинного і громадського життя у звірини. В Талмуді є слова: «Орел каже: волію, аби грати впилися в моє тіло, аніж у тіло моїх дітей». Орел служить за взірець родинної жертовності.

Приклад, гідний наслідування, несе ластівка: «Іди до ластівки, лінивцю, придивися до її доріг, аби набратися розуму. Незважаючи, що вона не має на те керманича, ані сторожа, ані влади, готує у леті свою їжу, громадить її під час жнив» (Соломон).

Єврейство, напевне, найскоріше вдалося до етизації тварин. Сердечністю просочені слова пророка Натана: «Бідний не мав нічого, крім малої овечки, котру набув собі; і годував її, і виросла при ньому, разом з його дітьми. їла його хліб, пила з його чаші, спала на його ложі, і була йому, наче донька».

Усім цим і пояснюється характерний релігійний і мистецький мотив, притаманний єврейству.

Тваринна орнаментика, оздоблююча мацейви, крім традиційних психічних функцій, вказує також на характер померлого, подеколи навіть розшифровує його ім'я. Зокрема, лев означає силу, олень — спритність, орел, поза родинною жертовністю, ще славу, гордість, ластівка — ніжність, сердечність. Водночас лев може вказувати, що тут похований Ар'є, Лейб, Єгуда, олень — Гірш, Цві, ведмідь — Дов, Бер, вовк—Вольф, Беньямін, Зеев, ластівка — Ципора, Фейга чи якась інша жінка.

Майстри, котрі працювали на садгірському цвинтарі, природно, були добре обізнані з цією традиційною декорацією надмогильних пам'ятників. Вони залишили їю собі чимало характерних прикладів. Відразу два леви, симетрично розміщені, зображені на надгробку Клари Фіндлер (1909) і Хайе Метцеля. Надгробки Якова Брундмана, Норбера Кульха оздоблюють олені. Мацейви Мозеса Пресате, Кальмана Райша прикрашають вівці, Етель Кецнер — ластівки, Фаике Гінгольд — пара голубів.

Важлива функція у декоруванні надмогильних пам'ятників належала орнаментальній символіці. Вона конкретно вказувала, хто похований у могилі. Пара благословляючих рук чи корона (Тора) означала, що померлий був когеном Такі символи зображені на могилах Соломона Катца (1939), Єнле Вайнтрауба,

Пейсаха Кохера (1895), Ізраїля Еделіс Тайна (1914). Коновка з посудом для змивання рук вказувала, що в могилі лежить левіт. Цей орнамент зустрічається на надгробках Давида Берона (1931), Якова Вольфа Штарка (1932), Хаїма Герша Льобіля (1922), Хаїма Ісаака Зіндлера (1891), Соломона Гікмана (1932). Ритуальний свічник (різного малюнку) зображався на плитах, встановлених, як правило, на могилах жінок, зокрема, Суре Райш, Матель Фінгер, Руфка Людвак, Руфка Мети, Пріве Корхер, Сара Кляйнмайер, Пепі Рубер (1931), Мазі Готтесман (1923). Найпоширенішим декораційним символом є щит Давида — магендовід. Його розміщено на надгробках Симона Майзільмана (1823), Мозеса Ляйба Розена (1891), Майера Йоля Штейнберга (1921), Шльоми Штайна (1922), Ляйзера Гранера.

З XVIII ст. походив символ, котрий зображає шафу з фоліантами. Він засвідчує, що мацева належить вченій людині — знавцеві Тори чи Талмуду (талмуд — хахам (мудрець — івр.). Таких на садгірському цвинтарі досить багато: могили Баруха Шапіро (1936), Вольфа Фернбаха (1934), Гаскеля Штуппа (1914), Ісаака Шварца, Верля Файтлера, Мордуха Зіха (1938).

Всі символи мали чітко визначене місце і розміщувалися у верхній частині надмогильної стели. Під ними карбувалися написи — епітафії. Здебільшого вони формувалися такими складовими частинами: вступною формулою, іменем небіжчика і родом його занять, датою смерті та заключною формулою. Перший та останній елементи зазвичай запозичувались з традиційних єврейських текстів або молитв. Першоджерелом, звичайно, було П'ятикнижжя Мойсееве. Тексти вибиралися різні: скромні, приємні, пишні, піднесені. Великою щирістю і патріархальною простотою відзначається просьба Якова про «хліб для спожиття і шати для вбрання» (надгробок Симона Майзільмана). Основним джерелом епітафій служили псалми Давидові, з котрих промовляли смуток і радість, терпіння і надія: «Як олень, ковтаючий потічок води, так душа моя ковтає Тебе, Всевишній. Душа моя спрагнена Бога» (надгробок Ісроела Льобля). Черпалися також тексти із літургічних збірок. В них матеріалістична просьба попереджена іншими, тло яких становлять ідеали етнічно-релігійні: здоровий глузд, злука з Богом і Законом. Шанування Тори, її пізнання часто стає предметом гарячих бажань.

З-поміж просьб вирізняється молитва про свободу. Херут — єврейський вираз, котрий означає свободу. Таким духом свободи насичена молитва: «Подуй у велику сурму до свободи (херут) нашої і піднеси знамено волі зібрання вигнанців наших» (надгробок сурмача — баальтекіата Якова Розенфельда).

Трапляються також епітафії, котрі, незважаючи на доволі розширений текст, не мають нічого спільного з померлим. Це, здебільшого, акровірші.

Літери написів заглиблені у товщу плити, опуклих літер не помічено. В ок­ремих випадках у способі стилізації літер помітний вплив мистецтва єврейської поліграфії.

Творці садгірського некрополя зосереджено працювали над збагаченням композиції мацейв шляхом поєднання заокруглених і прямокутних ліній. У багатьох випадках вони виділяли площину епітафій рамкою ламаної прямокутної форми. Цей принцип композиції був доволі розповсюджений. Тоді рамка, яка охоплювала зображення, у верхніх кутах стели прикрашалась півкруглими розетками. Середину обрамленої таким способом площини займав якийсь символ чи інший орнамент. Отож, принцип поєднання заокруглених і гострих кутів, прямокутних і напівкруглих форм домінує в цих зразках декоративного мистецтва. Вказаний мотив у більшості з них лише прорізано на прямокутній поверхні плити.

Звичайно, є й інші приклади, коли він послідовно пластично розробляється, внаслідок чого мацейва збагачується складним силуетним завершенням. До найбільш характерних взірців розвитку цієї пластичної теми належать надгробки Пінкаса Айзена та Естер Люттінгер (1926). У цих прикладах простежується чітка структура композиції. Складний різьблений верх надгробка сприймається як аттик, відмежований від нижньої частини профільованим карнизом, спирається на капітелі колон, що фланкують поле плити, призначене для написів. У центрі аттика влаштовано акуратно вирізьблену менору в одному випадку, а посуд — у другому, пластичну форму котрих підкреслюють прямокутні стовпчики, на які спираються волюти дуги, що вінчає аттик.

Інші приклади: вигнута смуга рамки служить тлом для напису, під нею ж знаходиться малюнок зламаного дерева (надгробки Ріфа Шмальника, Фіди Райш). Він яскраво свідчить про знайомство майстра з мистецтвом сецесії. Тоді, коли майстер хотів визначити єдність композиції, для обмеження епітафії він обирав прямокутну, однак завершену півколом, рамку, повторюючи, таким чином, характер завершення надгробка. Сполучення півкола з прямокутником — характерна ознака мацейв. Інколи замість заокругленої форми завершень надгробків майстри використовували стрільчасту (могила Оберлендера). На старих єврейських цвинтарях, окрім мацейв, споруджувалися надмогильні пам'ятники іншого типу — саркофаги, хоча дуже рідко. Вони встановлювалися на похованнях уславлених ізраїлітів. Садгірський некрополь має лише один пам'ятник такого типу. Він оздоблює гробівець цадика Ізраїля Фрідмана. З мистецького погляду саркофаг не має значної вартості. Його первісний вигляд втрачено. Нині пам'ятник виглядає так: на масивному постаменті (5x7 метрів) встановлено циліндричний верх. Все окуто бляхою, тільки мармурова таблиця сповіщає, що це могила шанованого хасида.

Встановити кількість надмогильних пам'ятників на цвинтарі у Садгорі зараз неможливо. Не знати й імен майстрів, котрі працювали тут — своїх робіт вони не клеймували. Складним є прочитання датування пам'ятників. Можливо не в усіх епітафіях занотований час смерті.

У творах садгірського некрополя можна зауважити певний відплив східного елементу і приплив західної хвилі. Очевидний вплив ампіру, адже первісне цвинтарне середовище почало формуватися якраз в роки його панування (надгробок Симона Майзільмана). Майстерність єврейських різьбярів урізноманітнюється, вони творять не тільки на похвалу Всевишнього, але й на шану Традиції. 

Єврейський цвинтар у Садгорі:

Надгробок Оберлендера.

Надгробок Ізраїля Едельса Тайча.

Надгробок Соломона Катца.

Надгробок Менделя Едельштеля.

Надгробок Мароха Гірша.

Надгробок Естер Нахе Ганіх.

Надгробок Дерфа Горовітца.

Надгробок Віке Вагнер.

Надгробок Йосифа Кімельманна.   

 

Основні джерела:

Історія міст і сіл Української РСР. Чернівецька область. – К., 1972.

История евреев на Украине и в Белоруссии. Экспедиции. Памятники. Находки / Сб. науч. трудов. – Санкт-Петербург, 1994.

Ходорковський Ю. Архітектурна спадщина єврейських громад Західної України // Архітектурна спадщина України. – Вип. 2. – К., 1995.

Ходорковський Ю.І. Єврейські некрополі України. – К., 1998.

Хохол Ю.Ф., Ковальов Ю.С. Чернівці. Історико-архітектурний нарис. – К., 1996.

Чернівці. Економічно-географічний нарис. – Львів, 1957.

Bubek M. Die Erzahlungen der Chassidim. – Zurich, 1990.

Dubnov S. Geschichte des Chassidismus. – Berlin, 1931.

Schall Jakob. Historia zydow w Polce, Litwie i na Rusi. – Lwow, 1934.

 

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 56 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист