Інститут Україніки

Головне меню

Фотопроект М. Матуса

Семейный альбом 1893 - 1957

Карта проїзду

 

Земляки стали до бою під гаслом „Хай живе вільна Україна!”

У державному архіві Служби безпеки України відбулася знакова презентація. Вперше в національній історіографії достеменно розкрито антирадянський виступ селян на Дніпропетровщині. Завдяки проекту МГО „Інституту Україніки” видано повну збірку документів і свідчень про збройне повстання проти радянської влади на Павлоградщині у... 1930-му році.

    

Добре знайомий нашим читачам фундатор історико-культурних акцій Олексій Лазько вважає цей проект особливим: „Період з національної революції 1917 року до другої світової війни особливо актуальний і повчальний. На відміну від надто далеких подій минулого, ми ще здатні  відтворити їх не лише за архівними знахідками.  Доки є живі свідки, наприклад, діти учасників подій, фахівці здатні зібрати  увесь ланцюжок без втрат. Праця над збіркою „Павлоградське повстання 1930” запевнила увесь авторський колектив, що треба поспішати. Адже с кожним днем ми ризикуємо втратити живих свідків трагічних сторінок своєї Батьківщини...

       

А чому було обрано саме павлоградських месників? Наскільки мені відомо перед Голодомором 1932—1933 років Україною прокотилося безліч  повстань та заколотів. Наприклад, усі домогосподарки бачать в супермаркетах вершкове масло „Тульчинка”. Так от у Тульчинському районі Вінничини у 1930-му році селяни виступали проти „совдепії”  понад сто п’ятдесят разів...

      

Такі цифри  зайвий раз підкреслюють, як „охоче” вітали українці колективізацію та інші спроби затягнути їх у ярма. Організаційними центрами повстання на Павлоградщині стали села Богданівна та Тернівка. Фахово доведено, що місцеві  повстанці ставили собі одну мету. Вони збиралися припинити опір „коли буде забрана уся Україна”.  Боротьба за свободу носила загальнонаціональний характер, проте їй не вистачало вмілої координації.   Збройний антирадянський виступ на Павлоградщині – один з найпотужніших, проте й найменш досліджених селянських повстань. Він заслуговує на детальне висвітлення і аналіз. Адже стався перед голодомором, від якого Дніпропетровщина потерпала особливо. Зверніть увагу, штучний голод особливо лютував у районах, охоплених за термінологією сталінського режиму „петлюрівщиною”, „махновщиною”, „контрреволюцією”.

       

Навіщо озиратися назад.

Недавно Україна попрощалася з геніальним письменником Павлом Загребельним. Це постать, яка не потребує додаткових рекомендацій, як і його твори, особливо, історичні. І серед численних пам’яток, яке залишило перо Загребельного для сьогодення я б обрав дві. По-перше, той, хто пише для інших має віддаляти людину від мавпи, а ні, навпаки, наближати... А по-друге, маємо нарешті усвідомити, що Україна свій незалежний дух піднімала знанням, книгою, словом. Ви згодні, пане Олексію?

        

Це звернення до усіх нас, які творимо нинішню історію України. Ці події не відбулися на планеті Марс за тисячі світових літ. Вони у історичному вимірі зовсім свіжі і мають реальний відбиток на сьогоденні. Усім нам треба усвідомити, що навіть невеликі історичні зрушення чи локальні події потім стають причиною глобальних катастроф. Люди у тридцятих, які добігали кінця, реально відчували можливість знищення штучним голодом. Адже колективізація та індустріалізація були лише частиною великого сценарію. За рахунок життя та майна українських хліборобів, які годували усю Європу... Навіть „малограмотні” селяни Павлоградщини добре усвідомлювали наслідки соціалістичної ідеї і рішуче повставали проти неї.

   

У збірці серед безлічі документів, я бачив свідчення агентури ДПУ, як надихнули інших селян рішучість богданівських і терновських повстанців. Зокрема, з Петропавлівського району, Полтавщини. Вони теж збиралися „вичистити села від комуняк”.

    

Радянська влада прекрасно розуміла, що українське селянство буде чинити опір. Потім увесь світ із жахом пересвідчиться, що зламати і знищити українське село вона зможе лише Великим голодом... Коли ми працювали над збіркою у майже чотириста сторінок, то збирали свідчення загалом про драматичні події опору сільських трударів каральним органам і навіть армійським підрозділам. Проте мене усе більше цікавило оте вселенське явище „українське село”, яке так не догодило товаришу Сталіну і його прибічникам.

     

Тим, хто й досі обожнює Радянську Україну

       

Саме українські селяни з їх особливим ставленням до землі-годувальниці та власного родоводу були найпершими ворогами диктату з Москви. У документальній книзі „Павлоградське повстання 1930” є не лише вичерпна документація про цей окремий збройний опір, а й картина, яка дає загальне уявлення ставлення до політики Кремля. ДПУшники підслуховували навіть... журналістів центральних (тоді харківських) видань. Або користалися послугами редакційних „стукачей”. Розмови про дії влади були вільні, як і нині, чого не скажеш про наслідки... Зокрема, журналіст Марченко з приводу візиту товариша Молотова говорить:  „Його приїзд зайвий раз свідчить, що УССР – це фікція. З одного боку влада говорить про українізацію, а з іншого – грабує українців. Молотов поводиться тут, як англієць, який завітав до колонії”. Доповнює ці слова загальновідомий Остап Вишня: „Грабують нас, деруть як сидорову козу. У питанні хлібозаготівель поводяться, як з неграми. У Херсонській області Молотов залишив кожній родині п’ять пудів хліба на місяць. Звичайно буде голод”.

         

За таку передбачуваність „куркульський блазень” Остап Вишня скоро стане в’язнем радянських таборів, які ще тільки почали будуватися.

        

Пане Олексію, чому радянська влада рішуче віддаляла інтелігенцію від селянства, ясно.  Хоча погодьтеся, вона вміло грала на уявленні різних верств населення про справедливе суспільство.

        

Події, які сталися у Павлоградському районі, це не якась риска, яку слід підвести і припинити пошуки. Українське село було підвалинами хліборобської вільної України. У 1917—1921-му роках селяни разом з вчителями, правниками явило справжній нескорений дух. До речі, у презентованій збірці є свідчення вчителя, який захоплюється рішучістю павлоградських повстанців і зізнається вже у 1930-му році, що й сам не проти „скочити на коня й помахати шаблюкою”. Любов до України об’єднувала  усіх, а от політика чи  провокації з-за кордону, навпаки, роз’єднувала...

         

...Згадав ще один цікавий приклад з книги, яку обговорюємо. Одним  з керівників Павлоградського повстання був Кирило Шопін, який служив у гетьмана Павла Скоропадського. Того самого, що потрапив під незаслужену обструкцію української громади і, зокрема, Остапа Вишні...

        

Тож і воно. Ця книга про антирадянське повстання тільки початок  маловідомих і трагічних сторінок нашої історії. Вона базується на документах, знайдених у архівах які розсекречені Службою безпеки України та на свідченнях земляків. В цій історії ми чітко бачимо усі поразки  і перемоги сьогодення і наступного. Навіть у нелегкі часи економічних випробувань не слід довіряти прислів’ю „Історія вчить тому, чому не здатна навчити”. Якщо її знати й обмірковувати, ми обов’язково знайдемо вірний шлях у майбутнє.

         

Скільки ще спотикатися?

Це питання не до  Олексія Лазька. Свій шлях він обрав. Наскільки мені відомо, лише один примірник досліджень про повстанців, які не скорилися людожерській владі, обійшовся фундатору у 45000 гривень.  Звичайно, порад як краще було б використати ці гроші, можуть дати усі, починаючи  від можновладців і завершуючи бідаками, які й досі не знають у якій країні живуть...

       

Пане Олексію, ви серйозно вважаєте, що в поглибленому вивченні історії і  нових фактах можна знайти конструктив для розв’язання сьогоднішніх проблем?

Не вважав би – займався б іншою діяльністю. Я казав і ще раз нагадаю:  знання власної історії дає чіткі обриси проекту держави. Так будуть свою ідеологію усі нормальні держави. І тільки проект під  назвою Україна ще й досі має безліч варіацій і поглядів на власну історію...

      

Ви маєте на увазі конкретних політиків?

      

Я маю на увазі усіх, хто бачить це на екранах  кожен день. Ну не можуть люди поважати  самі себе, якщо постійно ображають главу держави, саму державу, її символи. Як не зможуть побудувати нормальну економіку, не визначившись із своїм минулим. Репліки „нас вчили іншому” я не сприймаю.  Зі старою обдертою валізою пам’яті  у європейський експрес не пустять.

      

А я недавно бачив акції поборників „радянської України” де йшлося про іншу валізу та державний гімн СРСР...

        

— Розумію про що йдеться. Це повна істерія людей, які паразитують на нинішніх проблемах. Такі ніколи не згадають про події, які сталися у тридцятих роках зовсім поруч з нашим містом. У Нікопольському районі ми розпочинаємо дослідження про антирадянський опір селян, а у квітні експедиція „Інституту Україніки” вирушає у Запорізьку область. Тут у Оріхові одночасно з повстанням на Павлоградщині місцеві  селяни чинили відчайдушний збройний опір політиці з Москви. Завдяки відкритим архівам є документ з безжальною резолюцією самого товариша Сталіна щодо оріхівських повстанців.

      

— Від так стає особливо зрозуміла репліка Віктора Черномирдіна, що „наша рука на Україну завжди була з добром”. А який вирок чекав на повстанців?

         

— З тих, хто залишився живими, двадцять сім прирекли до вищої міри покарання – розстрілу. А загалом до відповідальності було притягнуто 210 осіб, з яких звільнили лише дев’ятнадцять. Слід додати, що у бій з  добре організованими і озброєними карателями селяни йшли під гаслами „Хай живе вільна Україна!”

          

— Ви ретельно познайомили нас з майбутніми планами „Інституту Україніки”. Без сумніву наша відверта розмова про книгу „Павлоградське повстання 1930” багатьох заохотить її прочитати. Що ще ви бажаєте додати?

         

— Я хочу подякувати усім учасникам цього проекту. Вони доклали чимало зусиль, щоб правда про щирі прагнення наших гідних земляків побачила світ. Це керівник МГО „Інститут Україніки” Ірина Довгалюк, етнопсихолог і керуючий експедиціями Денис Пахомов, співробітник Дніпропетровського центру охорони пам’яток  Олександр Ковтун, керівник інформаційного центру „Інституту Україніки” Валентин Старостін, краєзнавець з міста Тернівка, який  багато займався вивченням трагічної події у 1930-му, Федір Гапчич, співробітники Державного обласного архіву та Дніпропетровського музею імені Дмитра Яворницького, зокрема, Людмилу Маркову. А також я щиро вдячний доктору історичних  наук, співробітнику державного архіву СБУ Василю Даниленку за плідну співпрацю з „Інститутом Україніки”, яка триває лише перший рік...

         

— А я щиро зичу, щоб співпраця і діяльність дніпропетровського „Інституту Україніки” тривали ще багато років на користь усій українській громаді.

            

Ігор СУХОВИЙ.

Газета «Наше місто», №24, 21 лютого 2009р.

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті один гість та відсутні користувачі

Відкритий лист