НЕКРОПОЛІ ЧЕРНІГІВЩИНИ
 

Північне Лівобережжя України — сучасна Чернігівська область — містить на своїй території один з найбагатших і найцікавіших масивів некрополів від доби започаткування суспільного життя в басейні річки Десни й до наших днів.

Було б дуже корисним (можливо згодом так і буде) фахово дослідити усі відомі, виявлені і, особливо, досі не взяті на облік некрополі (кладовища, цвинтарі та меморіали) Чернігівщини. Така широка наукова розробка, на жаль, є скоріше справою майбутнього, тож пропонований нижче опис охоплює поховання лише головних історичних міст Північного Лівобережжя: Чернігова, Новгорода-Сіверського, Ніжина та Прилук.

Побіжно в тексті будуть згадані некрополі (кладовища, цвинтарі й окремі найбільш цікаві поховання) інших населених пунктів області, обстежених під час науково-пошукових експедицій та архітектурно-археологічних досліджень в процесі підготовки матеріалів до «Зводу пам'яток історії та культури України».  

 

1. ЧЕРНІГІВ 

 

1.1.  Спасо-Преображенський собор 

 

Незмінною окрасою історич­ної панорами міста Чернігова з боку Десни впродовж бага­тьох епох лишається ансамбль давньоруського князівського дитинця XI—XII сторіч, зго­дом — фортеці XVI—XVIII сторіч. Нині в народі ця територія носить назву «Вал». Здалеку у центральній частині Валу вимальовуються срібно-золотаві бані Спасо-Преображенського (Спаського) собору, заснованого першим літописним чернігівським князем Мстиславом Володимировичем у 1024—1030 роках, таБорисоглібського собору, де у 1123 році було поховано його засновника князя Давида Святославовича.

Собори разом з прилеглою ділянкою землі в самому центрі дитинця складали цілісний комплекс некрополя, де поховання здійснювалися як безпосередньо у храмах, так і довкола них — на цвинтарі. Зазначимо, що Борисоглібський храм був головною спорудою однойменного монастиря, який діяв до кінця XVIII сторіччя.

З літописів та інших джерел відомо, що у Спаському соборі («у Спаса», «за Спасом») — усипальниці «великих» князів Чернігова — були поховані:

- князь Мстислав Володимирович, 1036 року, захворівши «на ловах», помер і був похований «у святого Спаса, юже бе сам заложил»;

- князь Святослав Ярославович, помер 1076 року «от отрезания желвей»;

- князь Гліб Святославович, помер 1078 року; — «убиен бысть... в Заволочьи... и положен бысть у святаго Спаса в Чернигове»;

- князь Олег Святославович, помер 1152 року і похований «близ гроба отца его, князя Святослава»;

-  князівна-черниця Предслава Святославівна, сестра чернігівського князя Давида, померла 1116 року;

- «у святаго Спаса в тереме» 1150 року були покладені перенесені з Києва мощі князя Ігоря Ольговича, вбитого киянами 19 вересня 1147 року;

- митрополит Костянтин — похований у 1159 році;

- князь Святослав Ольгович — у лютому 1164 року;

- князь Ярослав Всеволодович, похований «в церкви св. Спаса в епископии» у 1198 році;

- мощі князя Михайла і боярина його Федора, закатованих у Орді 1246 року, нині знаходяться у Архангельському соборі в Москві.

Відомо також про поховання у Спаському соборі Амвросія Дубневича — одного з ієрархів Чернігівської єпархії, архімандрита Троїцького монастиря (помер 5 березня 1750 року).

Місцезнаходження більшості з цих поховань, на жаль, точно невідоме. Виняток становить лише шиферний саркофаг князя Гліба Святославовича, відкритий і обстежений у 1967 році А. Карнабедом за участю членів спелеоар-хеологічної секції міської організації УТОПІК (В. Шуляк, І. Шевченко) «за Спасом» на відстані 4,5 м від центральної апсиди.

Існує також припущення (Г. Петраш), що поховання Мстислава Володимировича «у св. Спаса» знаходиться біля західної стіни собору під зображенням хреста з плінфи на південь від головного входу. Поки що це лише гіпотеза, хоча й вона, на наш погляд, заслуговує найретельнішої уваги дослідників.

Заданими М.Макаренка і М.Бережковау підпіллі Спаського собору існує кілька склепів з похованнями різного часу — від XI до XVIII століття. Тут цікавим є цитований М. Бережковим рапорт чернігівського протопопа Іоанна Левицького чернігівському архієпископу Феофілу Ігнатовичу від 2 серпня 1785 року. За свідченням документу, «в соборной Черниговской Спасской церкви находящийся для кладбища мертвых телес склеп крайнє обветшальш, в силе же указанного запрещения к погребению в нем мертвых, тоже не нужный». Ф. Ігнатович наклав на цьому рапорті резолюцію «прежде землею засыпать, а потом засклепить». Деякими науковцями висловлено припущення, що склеп було засипано, аби приховати факт пограбування цього поховання напередодні «рапорту».

А. Карнабеду вдалося локалізувати в Спаському соборі кілька місць поховань, які ще не досліджені, оскільки знаходяться під кількома шарами підлог XVIII — початку XX сторіч. Виявлені ж і обстежені М. Макаренком та І. Моргілевським у 1920-х роках прибудови-усипальні давньоруської доби виявилися пограбованими і поруйнованими.

Зауважимо і таку обставину: більшість з відомих поховань або безіменні, або ще просто не анотовані через брак джерел та нових досліджень. Лише на один склеп вказує М. Макаренко, як на місце поховання першої дружини чернігівського полковника Павла Леонтійовича Полуботка — Ефімії Василівни (племінниці гетьмана І. Самойловича), померлої 8 лютого 1717 року.

Залишки більш пізніх погребінь (XIX—початку XX століття) зараз сховані під зеленим газоном на захід від Спаського собору. Зокрема, на відстані біля 30 м на південний захід міститься не позначена надгробком могила відомого бактеріолога Предтеченського, який загинув у серпні 1941 року. 

 

1.2.            Борисоглібський собор 

На території Борисоглібського собору — іншого чернігівського давньоруського храму та фамільної усипальниці князівської родини Давидовичів були поховані:

- фундатор Борисоглібського собору князь Давид Святославович, що помер у 1123 році і похований 1 серпня «в новом Борисоглебском храме»;

- князь Ізяслав Давидович — син князя Давида Святославича, помер 1161 року;

- єпископ Чернігівський Феоктист, помер 6 серпня 1123 року, тобто через п'ять днів після смерті князя Давида Святославовича;

- князівна-черниця Предслава Святославівна, сестра Чернігівського князя Давида Святославовича, померла 1116 року і похована за одними даними у Спаському соборі, а за іншими — в Борисоглібському.

Ймовірно, на північний схід від Борисоглібського собору було поховано легендарного Петра Милонега (Милонога) — давньоруського архітектора кінця XII — початку XIII сторіч. За всіма ознаками (місце розміщення, матеріал саркофагу) віднайдена там у 1969 році А. Карнабедом та О. Потапенком гробниця є похованням саме цього історичного персонажу.

Поховання XIV—XVI сторіч у Борисоглібському соборі поки що не зафіксовані. Першим із відомих надгробків XVII сторіччя є саркофаг, відкритий М. Холостенком у 1958 році.

В цьому саркофазі із жолобчастої цегли, для якого було частково вирубано мурування XI сторіччя в північній наві храму, виявлено поховання Лазаря Барановича — визначного церковного, літературного та політичного діяча України XVII сторіччя, професора і ректора Києво-Могилянської колегії, згодом чернігівського архієпископа. Народившись 1620 року, він помер у 1693 році і був похований у Борисоглібському соборі, як кафедральному храмі.

Другим похованням XVII сторіччя була могила наступника Л. Барановича на архієпископській кафедрі — Феодосія Углицького, померлого у 1695 році і похованого 5 лютого 1696 року в південній наві у спеціально збудованому під підлогою склепі — «печері».

Третій склеп XVII сторіччя, який знаходився у залишках давньоруських мурувань північної нави Борисоглібського собору, належав не встановленій особі вищого духовного рангу — не нижче єпископа.

Вже до XVIII сторіччя належав склеп поруч з саркофагом Л. Барановича, де виявлено поховання Феофіла Ігнатовича — чернігівського архієпископа, померлого 1788 року. Це був час, коли згідно Указу 1786 року було закрито Борисоглібський монастир, а приміщення обителі перейшли разом «із маєтністю» у державне управління. Сам Борисоглібський храм було приписано до Спаського кафедрального собору.

Можна впевнено стверджувати, що вже тоді існував єдиний на терені дитинця-фортеці некрополь-цвинтар довкола обох соборів. Ще до закриття обителі у цоколь південно-східного кута монастирської дзвіниці (згодом — частина будівлі Колегіуму) було закладено оригінальний пісковиковий надгробок з рельєфним різьбленням. Текст на пам'ятці сповіщав про те, що «1768 году апріла 5 чісля» тут був похований «Енько купец».

Чи стоїть цей надгробок над могилою купця Єнька, чи він перенесений сюди від дійсного місця поховання, поки що встановити неможливо з суто технічних причин. Але зв'язок його з вказаною будівлею незаперечний — відомо про активну участь купецької родини Єньків у культурному житті старого Чернігова, їх меценатську діяльність і пожертви на благодійні справи, в тому числі й на спорудження та відбудову храмів.

Від могил і надгробків цвинтаря Борисоглібського собору в наш час на поверхні нічого не залишилося, принаймні після того, як 14 жовтня 1959 року Чернігівський міськвиконком прийняв рішення №1419 «Про закриття Спасо-Преображенського собору».

Значна кількість поховань різного часу виявилася знищеною під час зняття навколо храму майже півтораметрового шару ґрунту (культурних шарів від XII до початку XX сторіччя) за проектом благоустрою прилеглої території з відтворенням залишків-контурів галереї собору. 

 

1.3.            Єлецький Успенський монастир 

Заснування Чернігівського Єлецького Успенського монастиря, а відтак і однойменного собору з цвинтарем при ньому, літописні й літературні джерела пов'язують з добою Давньої Русі. Найпершою датою історії обителі вважається 1060 рік, коли князь Святослав Ярославович поклав початок цьому неповторному архітектурному ансамблю.

   
Архітектурно-археологічними дослідженнями А. Карнабеда та О.Шекуна підтверджено припущення про наявність тут поховань давньоруської доби, зокрема встановлено присутність поховань XI — XII сторіч у межах віднайдених залишків північної галереї собору. Тоді ж було виявлено три саркофаги: один з плінфи, характерної для XII сторіччя, а два інші з овруцького шиферу. На плиті, якою увінчувався один із саркофагів, було помічено глибоко врізану літеру «Г». Ймовірно з цієї літери починалось ім'я померлого, яким міг бути один із ієрархів.

 

Залишки шиферних плит від давньоруських саркофагів знайдені в самому Успенському соборі і обабіч нього, тож не виключено, що подальші дослідження дадуть можливість повніше висвітлити цю таємничу сторінку історії Єлецького монастиря.

Найдавнішим з відомих сьогодні ідентифікованих похо­вань місцевого некрополя є мурований з цегли XVII століття склеп під залишками західного притвору — паперті Успенського собору. Мова йде про могилу 1695 року колишнього Переяславського козацького полковника Леонтія Артемовича Полуботка та його матері Фотинії Прокопівни Полуботок — бабусі Павла Леонтійовича і дружини Артемія Леонтієвича Полуботків. Вона померла через три роки після смерті сина, і її погребіння відбувалось майже водночас з похованням у спеціально побудованому південному приділі Успенського собору (на залишках південної галереї XII сторіччя) легендарного козацького полковника, учасника штурму турецької фортеці Азов у 1696 році Якова Лизогуба.

Факт поховання Л. Полуботка засвідчує гравійований текст на срібному хресті, що був прикріплений до кришки труни покійного (нині експонується на постійній виставці «Мистецтво Чернігівщини XVII — початку XX століть» у приміщенні Чернігівського колегіуму). Про поховання ж Я. Лизогуба свідчить біломармурова закладна дошка на пілястрі «усипальні Лизогуба». Різьблена епітафія сповіщає: 

«Здесь Иаков Лизогуб воин русский,

славний полковник Черниговский,

храбрый, бодрый, дланьми благоразумный,

сего града градитель,

Азова многих мест крепкий победитель.

В тисяча шестьсот осьмый год на

Девять десятый августа в девятый

День внесенный под сводами храма,

Же сего над ним премудрийший

Владыка Евфим отчих щедрого чи

Тей и святый подражатель егда

Зде молитеся кончит славы

Христа души Іакова упокой со

Святыми». 

Внизу тексту — різьблений герб Лизогуба.

Під підлогою нартексу у західній частині Успенського собору А.Карнабедом за участю членів спелеоархелогічної секції Чернігівської організації УТОПІК було досліджено залишки поховання генерального обозного Василя Капшеровича Дуніна-Борковського, померлого 4 березня 1702 року. Похований був одним із самих щедрих жертвувателів-меценатів Чернігова XVII сторіччя, виступив фундатором відбудови Успенського собору, П'ятницької церкви та будівництва нових Воскресенського й Благовіщенського храмів, засновником П'ятницького дівочого монастиря тощо.

До початку XX сторіччя над похованням Дуніна-Борковського на східній стіні нартексу собору знаходилася дошка з віршованою епітафією, в якій, зокрема, говорилося:

«Зде в храме Успенском телом положися,

Пан Василий Борковский, от Дуненов дому,

Лет шесть десят дає прожив не сбе

Самому...

Годов пятнадесят полк Чернеговский

Правил...»

Колись поряд з могилою генерального обозного висів і його парадний портрет-парсуна. Зараз цей непересічний твір пензля невідомого художника зберігається у Чернігівському художньому музеї.

Якщо вищезгадані поховання давно відомі і неодноразово описувалися науковцями, то визначення точного місцезнаходження інших могил у соборі залишається вельми проблематичним. Так, досі не встановлено, де спочивають останки архімандрита Єлецького монастиря Іоаникія (Голятовського) — українського письменника, громадсько-політичного і релігійного діяча XVII сторіччя, Стефана Шуби, який подарував обителі свій млин під Лоєвом, Андрія Степановича Милорадовича — губернатора Чернігівського намісництва у 1781—1796 роках, статського радника Л. Селецького (помер 1789 року) та У Селецької (померла 1814 року), першого вікарія Чернігівської єпархії Феофілакта (помер 1869 року).

Надгробок на могилі
Г.В.Шільдер-Шульднер

 На жаль, цвинтар Єлецького монастиря також майже повністю було зтерто з лиця землі. Виняток становлять кілька напівзруйнованих надгробків у різних закутках монастирського двору і дивом збережений пам'ятник у вигляді зрізаного стовбура дубу над могилою дружини відомого інженера-винахідника, генерал-лейтенанта Шільднер-Шульднера Ганни Василівни, померлої 7 травня 1875 року.

Опис некрополя Єлецького монастиря, опублікований в «Календаре Черниговской епархии на 1891 год» фіксує на схід від Успенського собору могили багатьох цікавих історичних осіб. Власне, тут ми маємо справу з цілим пантеоном відомих в історії Чернігова і Чернігівщини шляхетних родин Гортинських, Милорадовичів, Тризн, Ходотів, Шафонських, Щелканцевих, Шрамченков та ін.

З архівних джерел відомо, що й після завершення складання у 1898 році згодом опублікованого «Некрополя Елецкого монастыря», на подвір'ї обителі продовжували ховати чернігівців. Так, на прохання колезького радника П. Величковського 1905 року тут було поховано його сина Василя — офіцера 2-ї Забайкальської козачої батареї, як сказано у проханні «на родной земле в Елецком монастыре». Тоді ж єпископ Нестор дозволив виділити місце для погребіння полковника у відставці А. Юскевича-Красковського.

 

  

 

Зазначимо, що процес нищення всіх цих пам'яток за радянської влади аж ніяк не був хаотичним. 17 червня 1947 року Чернігівський облвиконком прийняв рішення № 1252 і 1253 «Про заходи щодо охорони історичних пам'яток архітектури Єлецького монастиря в місті Чернігові». Відзначивши «вкрай незадовільний стан» і визнавши «неприпустимим використання пам'яток архітектури під склади, стайні і гараж», цим рішенням облвиконком зобов'язав міськвиконком «негайно зібрати усі надгробні плити і камені» і до 1 серпня 1947 року виконати роботи по благоустрою монастиря.

Яким був цей «благоустрій» для некрополя, вже відомо — наземні частини пам'ятників з лабрадориту, граніту й мармуру, пісковику, металу були або вивезені поза межі монастиря, або розкидані на задвірках «парадної» частини обителі. Подекуди ще залишилися напівзруйновані підземні склепи, муровані фундаменти і окремі залишки цоколів надгробків. Куди поділася решта — невідомо...

 

1.4. Троїцько – Іллінський монастир та старе міське кладовище

на Болдиних горах 

Один з найдавніших чернігівських некрополів було започатковано за язичницької доби (IX — початок XI століття) на найвищих пагорбах літописних Болдиних гір, між сучасними вулицями Толстого (кол. Підмонастирська), Гліба Успенського (кол. Іллінська) та Лісковицькою. Поховальний комплекс міститься над обширом лугової заплави річки Десни на так званій Троїцькій гірці.

Кургани «Безимяний» та «Гульбище» на
Болдиній горі

 

План Антонієвих печер ХІ – ХVIII ст. на
підпірній стіні біля входу до печер.

Невідомо, коли було здійснено перше поховання на Болдиних горах. За даними відомого дослідника чернігівських курганів Д. Самоквасова, найдавнішою є могила могутнього воїна — витязя IX сторіччя — в кургані, названому «Гульбище». Це найкрупніша із земляних пірамід місцевого курганного некрополя з 550 курганів, від яких наприкінці XIX століття лишилася тільки третина.

 У 1972 році А. Карнабєдом та археологом М.Попудренком з допомогою студентів-істориків Чернігівсьюго педінституту імені Т. Шевченка курган «Безим'яний» було частково відреставровано з відновленням обвідного рову. Що ж до кургану «Гульбище», то під час спорудження на східній частині Болдиних гір Могили Невідомого Солдата й Вічного вогню, а особливо при спорудженні обеліску — домінанти всього меморіалу Слави, цю пам'ятку хоч і було впорядковано і задерновано, але первинний її розмір і форма досі не відтворені.

Чарівний мальовничий краєвид Придесення здавна приваблював сюди людей. Не випадково саме тут, поряд з язичницькими пірамідами-курганами Антонієм Печерським було засновано підземний печерний монастир. Згодом біля входу до печер на південному схилі Болдиних гір з'явилась мурована однобанна безстовпна церква святого Іллі — неповторна пам'ятка давньоруської архітектури XII сторіччя. Печери Антонія та Іллінський храм склали єдиний комплекс обителі з похованнями як у підземних приміщеннях, так і на цвинтарі довкола церкви.

Найдавнішими погребіннями в печерах (за матеріалами досліджень 1967—1980 років) є дитячі могили XI — XII сторіч, а найпізніші датуються XVIII сторіччям. Усі згадані поховання безіменні, хоча й збереглися на глиняних стінах келії ченця-затворника та однієї з крипт пошкоджені і погано розбірливі написи-графіті «еродіякон Никола», «іереі... Акім» та деякі інші, зафіксовані А. Карнабедом і Г. Кузнецовиму 1972 році. 

Цвинтар Іллінської церкви (яка після ліквідації Іллінської обителі, як самостійного комплексу, увійшла до складу об'єднаного Троїцько-Іллінського монастиря) розмістився на двох терасах на північ та північний захід від храму і частково зберігся.

Цвинтар Іллінської церкви. (фрагмент)

 На жаль, значна частина поховань цього некрополя свідомо нищилась — особливо у 30-і та 60-і роки нашого століття. Ймовірно, що серед знищених поховань знаходилась і могила відомого чернігівського полковника, сподвижника Богдана Хмельницького, ктитора Іллінського монастиря Стефана Пободайла, коштом якого у 1649 році було відбудовано Іллінську церкву й загалом всю обитель. Вбитий у 1651 році під час визволення Чернігівської землі від польської влади, С. Пободайло був похований 20 вересня того ж року «в мона-стиру Иллинськом Черниговском», куди тіло його «с честію препроводили...».

На північ від Іллінського храму знаходиться дзвіниця, споруджена 1909 року над каплицею із склепом родини Любарських, а на відстані 10 метрів на захід міститься могила Стефана Федоровича Яковенка—управителя Чернігівського єпархіального свічкового заводу. 

         Рід Яковенків походить з дворян Полтавської губернії, але згодом став належати до шляхетства Чернігівщини. Точна дата народження С. Яковенка невідома, а помер він 16 вереся 1912 року. Пам'ятник на могилі — невисокий (до 1,2 м) чорного граніту обеліск з врізним написом «Стефан Федорович Яковенко ск. 1912 г. сент. 16 д.» Надгробок частково пошкоджено.

На захід і північ від могили С. Яковенка вздовж доріжки від вулиці Толстого до Іллінської церкви збереглися поховання початку та середини XX століття, головним чином черниць і місцевих жителів.

На верхній терасі цвинтаря—пагорбі над Антонієвими печерами — зберігся комплекс могил, об'єднаних гранітним бордюром: тут поховані десять представників родин Горбунових та Бильцових 1823—1871 років поховань. Прізвища і дати погребіння вирізьблені на постаменті обеліску, верхня частина якого не збереглася.

Довгий час краєзнавці-аматори, які допомагали Чернігівському архітектурно-історичному заповіднику у дослідженні та розчистці печер, вважали «звіриними норами» вузькі (біля 36 — 38 см у діаметрі) проходи-лази в західному тупику галереї нижнього ярусу. Лише після архітектурно-археологічних обмірів і ретельного обстеження печер групі членів секції Пам'яток містобудування і архітектури міської та обласної організацій Українського товариства охорони пам'яток (на чолі з А. Карнабедом) вдалося з'ясувати, що «звірині нори» являють собою викопаний шукачами скарбів горизонтальний пролаз, що закінчується вертикальною штольнею під вказаним комплексом поховань.

На схід від сімейного некрополя Горбунових-Бильцових на пагорбі між двома ярами знаходиться могила визначного українського письменника, громадсько-культурного діяча другої половини XIX—початку XX століття Михайла Михайловича Коцюбинського.

Спочатку на могилі було встановлено хрест, який 17 вересня 1930 року замінив чотириступінчатий обеліск з блоків сірого граніту (автори — художник В. Кричевський та архітектор П. Костирко). Проект обирався на конкурсній основі, і спорудження монументу здійснювалося на кошти, зібрані серед трудящих Чернігівщини. Про це свідчить і вирізьблений за кресленнями В. Кричевського напис: «Михайло Коцюбинський. 1864—1913. Від трудящих Чернігова. 1930 року». Безпосередньо над виготовленням пам'ятника працювали майстри — брати Шевченки.

Цей монумент уже об'єднував могили М. Коцюбинського і його дружини — Віри Устимівни Коцюбинської (Дейш), яка померла у 1921 році. Остання була активною діячкою Чернігівської «Просвіти», автором ряду публікацій, засновником і першою хранителькою меморіального будинку-музею М. Коцюбинського.

У 1955 році за проектом скульпторів Ф. Коцюбинського і С. Андрійченка та архітектора Я. Ковбаси монумент В. Кричевського і П. Костирка було демонтовано і на його місці споруджено новий пам'ятник — бронзове погруддя письменника на постаменті з полірованого лабрадориту зі стилобатом, прикрашеним різьбленим рослинним орнаментом.

Внизу стилобату лежить плита з текстом телеграми М. Горького: «Большого человека потеряла Украйна, долго и хорошо будет она помнить его добрую работу — М. Горький». Перед пам'ятником покладені ще дві лабрадоритові плити з різьбленими золоченими написами: «М. Коцюбинський» та «Віра Коцюбинська». Письменник сам заповідав поховати його на цьому місці з чарівним придеснянським краєвидом.

На відстані біля 25 метрів на схід від меморіалу Коцюбинських над схилом гори міститься могила Опанаса Васильовича Маркевича — відомого українського фольклориста, етнографа, учасника Кирило-Мефодіївського братства. У1969 році на цьому похованні встановлено невисокий обеліск із сірого мармуру.

За свідченнями літературних та архівних джерел, на Болдиних горах також знаходились поховання українського історика, письменника-етнографа, економіста і статистика, лікаря, дійсного статського радника Опанаса Филимоновича Шафонського (1740—1811) та відомого українського поета і педагога Миколи Андрійовича Вербицького (1843—1909).

  

На жаль, місця цих могил точно не визначені, тому під питанням лишаються версії про поховання О. Шафонського на цвинтарі Воскресенської церкви Чернігова (хоч це і не підтверджується метричними записами згаданого храму за 1811 рік), а М. Вербицького — на православному кладовищі по Старобілоуській вулиці.

 

В єдиному комплексі із «старим чернігівським кладовищем» знаходиться один з кращих архітектурних ансамблів України — Троїцький монастир, споруджений на найвищій частині Болдиних гір у 1672—1780-хроках. Розташований за глибоким каньоном на захід від Антонієвих печер та Іллінської церкви і, як писав Філарет (Гумілевський), «почти в 2 верстах от города», монастир вже з кінця XVII сторіччя став місцем поховання ченців, церковних ієрархів та інших «знатних особ».

Найдавнішими із зафіксованих тут є безіменні поховання доби спорудження Троїцького собору (із західного боку храму), виявлені під час архітектурно-археологічних досліджень по трасі водогону, а також утаємничені поховання у трьох замурованих цеглою склепах у північному (один склеп) та південному (два склепи) нефах храму під первинною керамічною підлогою. За віднайденими А. Карнабедом та археологом І. Єдомахою залишками (зотлілі частини одягу, взуття, кісток тощо) встановлено, що головним чином то були жіночі поховання, ретельно засипані і замиті річковим піском.

Під центральним нефом, трансептом та вівтарем Троїцького собору знаходиться просторий семикамерний склеп-каплиця з двома входами. В цій усипальниці, зокрема, були поховані:

- Іраклій (Комаровський) — єпископ Чернігівський, професор Чернігівського колегіуму, архімандрит Троїцько-Іллінського монастиря, член консисторії; народився 1703 року, помер 26 жовтня 1765 року, похований під жертовником головного вівтаря;

- Віктор (Садковський) — архієпископ Чернігівський, автор звернення 1797 року про пожертви на відновлення Іллінської церкви та Антонієвих печер (які і були незабаром відбудовані за його участю), дата народження невідома, помер 11 листопада 1803 року;

- Андрій Степанович Милорадович—державний діяч, учасник Семилітньої та російсько-турецької війн, губернатор Чернігівського намісництва (1782), керував складанням історичного опису Лівобережної України, народився 1726 року, помер у 1796 році. Його поховання знаходилось у західній частині усипальні, посьогодні збереглась біломармурова надгробна плита з різьбленим написом;

- Олександра Павлівна Милорадович (уроджена Кочубей) — народилась 1768 року, померла 14 лютого 1838 року.

З північної, західної і південної сторін Троїцького собору збереглася частина поховань монастирського цвинтаря, що значно постраждав після закриття обителі у 1918 та1961 роках. Численні залишки цоколів і фундаментів надмогильних пам'ятників у проміжку між собором та Введенською (трапезною) церквою були знищені і перекриті асфальтом вже під час благоустрою монастирського подвір'я у 1988—1992 роках. Біля північного входу до собору у 1985 році А. Карнабедом було обстежено поруйнований екскаватором склеп XVIII століття з безіменним похованням.

На відстані біля 10 метрів від північно-західного кута головного храму оби­телі знаходиться каплиця, у склепі під якою поховано Григорія Степановича Щербину — сина чернігівського тесляра, а згодом відомого російського дипломата і вченого, члена Російського географічного товариства, який загинув під час виконання дипломатичної місії на Балканах. Він народився 21 лютого 1868 року, похований 12 квітня 1903 року. Доля Г. Щербина була дуже схожа на долю великого Грибоєдова.

Каплиця Г. Щербини тривалий час лишалася занедбаною, і тільки у 1968 році їй було повернуто майже первинний вигляд. Зокрема, вдалося відновити знайдені А. Карнабедом на смітнику елементи головного фасаду пам'ятки: колони з полірованого лабрадориту та різьблені капітелі.

На південь від собору зберігся ще ряд надгробних споруд. Серед них — чавунна прямокутна плита розміром 228 х 113 см, прикрашена по контуру плетеним орнаментом. На плиті під рельєфним восьмикінцевим хрестом з написом «Помяни мя господи во царствии твоем» йде текст «Здесь погребено тело рабьі Божией генерал Майорши княгини Софии Ивановны Прозоровской, урожденной Скоропадской, родившейся 1767 года сентября 28-го дня, скончавшейся 1833 года, генваря 30-го дня. В жизни своей она исполнила все обязанности доброй дочери, доброй супруги и наилучшей — примерной матери. Детям своим она бьіла другом совершенньїм, в духе Христианскаго самоотвержения. Подошедший к ея могиле, просим тебя: помолись Спасителю нашему и Пресвятой Богородице о упокоєний души ея».

На жаль, плиту розбито майже навпіл, а втрачену верхню частину замінено цементною добавкою. Найгірше ж те, що плиту зрушено з її історичного місця і «в порядку благоустрою» розвернуто верхньою частиною на південь.

Майже біля південного входу до собору у 1893 році було поховано Леоніда Івановича Глібова — відомого українського поета-байкаря (1827—1893). Перший надгробок з білого мармуру у вигляді хреста на прямокутному постаменті з'явився тут у 1899 році. На лицьовій стороні постаменту під овальним ме­дальйоном з портретом поета йшов різьблений текст: 

        «Леонід Глібов

         поет-байкар

         Народився 19 лютого 1827.

         Умер 29 жовтня 1893». 

Цікаво і повчально звучав вірш В. Самійленка на зворотньому боці надгробку:   

«Ласкавим голосом пісень ти нам давав

У наше діло віру

Поміж радости й надії проважав

Твою тепер розбиту ліру.

І от замовк твій глас, погас огонь ясний

Що в темному світив околі.

Але не вмре поет у пам'яті людській

Згадаєм ми тебе в недоленці лихій

І в кращий час нової долі...» 

Сучасний пам'ятник на могилі Л. Глібова встановлено у 1939 році (автор невідомий). На високому (біля 3 м) постаменті з сірого граніту — поетове погруддя з бетону, тонованого «під бронзу». Під погруддям — різьблений напис: «Поет, байкар», а внизу на цокольній похилій плиті з такого ж граніту:

«ЛЕОНИД ГЛІБОВ 1827—1893»

На могилу покладено прямокутну гранітну плиту.

Довгий час постамент (без хреста) першого пам'ятника поету зберігався у господарчій будівлі, а нещодавно його було встановлено у садибі музею-заповідника М. Коцюбинського поруч із обеліском від первісного надгробку М. Коцюбинського.

На схід від південного входу до усипальниці собору майже поруч з могилою Л. Глібова збереглася надгробна плита з полірованого лабрадориту розміром 150 х 73 см на могилі генерал-майора артилерії Дмитра Петровича Казнакова (1840—1892). Верхню частину надгробку частково пошкоджено. 

 

1.5.   Цвинтар Катерининської та Покровської церков 

Споруджена у XVII — на початку XVIII століття, козацька Катерининська церква, що замикає перспективу головного під'їзду до Чернігова з боку Києва, була до 30 — 50-х років нашого сторіччя головною спорудою досить значного цвинтаря. Перше поховання, зафіксоване тут метричними книгами, датується 3 січня 1722 року. Перше ж поховання, зафіксоване метричними записами Покровської церкви (приписаної до Катерининської), датується 1 січня 1813 року — купець Панас Леонтієвич «натурально умре».

На жаль, як у Єлецькому монастирі, так і поруч з Катерининською та Покровською церквами поховання повністю знищені. 

 

1.6.  Цвинтар Воскресенської церкви (міське кладовище XIX—початку XX ст.)    

   План цвинтаря Воскресенської церкви 

XVIII ст. Сучасний стан.

10 жовтня 1723 року Петро І видав указ, за яким на місцеву адміністрацію покладалось зобов'язання «в городах погребать только знатньїх особ, всех же прочих хоронить за городом». Саме «вне города» було засновано значне за розмірами (біля 17 га) «кладбище всего города Чернигова, на которомь в дере-вянной ограде две каменньїя церкви: І-я во имя Воскресения Христова, 2-я во имя святаго священномученика Григория и при ней деревянньш двор церковно и священно служителей и богадельня».

 

Розташоване, як видно з плану 1785—1786 років, посеред просторого вигону на північний захід від міських кварталів, кладовище у формі видовженої неправильної трапеції оточувало мальовничий архітектурний ансамбль Воскресенської церкви і двоярусної дзвіниці з храмом Григорія на першому ярусі. Ці споруди створювались у 1771—1775 роках за проектом школи архітекторів Івана Григоровича-Барського козацьким сотником, відомим чернігівським меценатом Степаном Федоровичем Шубою.

Перше поховання на міському кладовищі XVIII—XIX століть навколо Воскресенської церкви, за даними метричних книг, було здійснене 1778 року, і за період до 1838 року тут було поховано 3750 осіб. На «кладбище всего города» ховали солдатів, офіцерів та державних службовців, священослужителів і представників вільних професій — ремісників, півчих, лікарів, купців. Ховали тут і іноземців — поляків, греків, австрійців.

На жаль, жодне з поховань поза межами сучасного цвинтаря Воскресенської церкви не вціліло. Знищена і значна частина самого цвинтаря. До наших днів на описуваному некрополі збереглись могили наступних осіб:

 

 

 

Тищинський Олександр Амфіанович — колезький секретар, старший помічник правителя канцелярії губернатора, почесний громадянин міста Чернігова; відомий, як громадський діяч, один із засновників у Чернігові громадської бібліотеки.

   

Добровольський Петро Михайлович — відомий релігійний та громадський діяч, краєзнавець, любитель археології, співак і регент архієрейського хору.

Азовська Ганна Михайлівна (1833—1903) — благодійниця Воскресенської церковної школи.

Дегтяренко Іван Андрійович (1883—1905) — хорунжий Хоперського полку. Надгробок — лабрадоритовий обеліск з епітафією: 

«Ты спишь незабвенный и чернобровый

Мой козаче в тиши обители своей

Ты не видишь как отец и маты плаче

И позабыв свет земной,

Но настане час благословенний и мы увидимся с тобой». 

Григорович Іващенко Степан — майор Чернігівського полку, захисник Севастополя у війні 1853—1855 років. На невисокій металевій огорожі — мета­лева табличка на обидві могили.

На подвір'ї Воскресенської церкви знаходяться ще кілька поховань, частина з яких має меморіальні написи, а частина безіменна — всього тут виявлено 26 могил (ще два поховання знаходяться в огорожі дзвіниці).

1976 року з південного боку дзвіниці знайдено і зафіксовано надгробну плиту з овруцького шиферу розміром 105x75 см із заокругленим верхом, слідами зламу внизу і грубо різьбленим текстом. Напис читається погано, але дещо можна розібрати: «Здесь погребена супруга наместника священного иерея крестовоз-движеннник. Черниговского Феодора... Иустина Васильевича дочь Малар...н 1790 года апреля 14 дня. В супружестве прожившая 40 летъ. Скончалась... году...» (частину запису збито внизу).

Можна припустити, що це плита з якогось давньоруського поховання. Вона була згодом використана повторно.

З архівних документів відомо, що у 1814—1816 роках, у зв'язку з відкриттям нового міського кладовища по Старобілоуському шляху, Воскресенська церква перейшла до рангу приходських, однак масові поховання тривали тут до початку XX століття. У 1880 році цвинтар храму навіть було розширено на схід.

З плану 1921 року видно, що цвинтар Воскресенської церкви на той час ще не був розрізаний навпіл дорогою, яка відокремила власне церкву від дзвіниці і під якою нині опинилися численні могили.

Ймовірно, що саме під цією дорогою і знаходяться могили згаданих у метричних книгах Воскресенської церкви Доменія (помер 1788 року), Миколи (по мер 1818 року) та Андрія (помер 1826 року) Єньків, гласного Чернігівської думи М. Скварського-Скугар і, цілком можливо, Опанаса Шафонського, померлого 15 березня 1811 року і похованого, на думку деяких краєзнавців, не на Болдиних горах, а саме біля Воскресенського храму.

 

1.7.            Цвинтар Вознесенської церкви в Застриженні 

Починаючи від 1792 року, на перетині тодішніх Петербурзької (тепер Східночеська) та Московсько-Смоленської (тепер Шевченка) вулиць діяв цвинтар Вознесенської церкви на Застриженні.

   

Мурована однобанна Вознесенська церква з дзвіницею була окрасою видової панорами з боку Красного мосту через річку Стрижень. Виявлено документальні свідчення, що саме тут 13 квітня 1919 року поховали Іллю Людвиговича Шрага — визначного громадського і політичного діяча, одного із фундаторів «Громади» та архівної комісії в Чернігові.

 

План Чернігова 1934 р. з цвинтарем Вознесенської церкви.

 

 

 

Викопіровка (ЧДАІЗ, КП – 1056)


  

 

У1955 році Вознесенську церкву, частково пошкоджену під час Другої світової війни, було знесено і водночас повністю знищено некрополь з надгробками. Зараз місце колишнього храму і цвинтаря займає асфальтована розвилка — перетин сучасних вулиць Східночеської та Шевченка.

На цвинтарі біля Воскресенської церкви 22 липня 1921 року було поховано Івана Григоровича Рашевського (1849—1921) — відомого українскього художника, скульптора і громадсько-культурного діяча, автора першого пам'ятника Т. Шевченку в Чернігові.*

_____________________________

*  Цей факт встановлено завдяки повідомленню наукового співробітника Чернігівського історичного музею Є.М.Шпілевського, який знайшов некролог про І.Г.Рашевського у чернігівській газеті «Известия» за 1922 р.

 

 

1.8.            Старе православне кладовище по Старобілоуській вулиці 

Кінець XVIII століття — період реорганізації адміністративного устрою Російської імперії — позначився страшною епідемією морової пошесті (язви) 1770 року. Саме з огляду на протиепідемічні заходи, наказом Сенату від 17 листопада 1771 року було передбачено «по городам при церквах никого не хоронить, а отвести для этого особенные кладбища за городом на выгонных землях, где способнее...» Царським указом № 15901 від 1 листопада 1772 року передбачалося «заведение кладбищ при всех городах на иждивении купечества и гродских жителей».

Кінець XVIII сторіччя — також доба початку перепланування старовинних міст і містечок за новими «регулярними» планами, що, безумовно, враховували і потребу населення в нових некрополях. Так, у Чернігові в 1772—1774 роках було утворено «на выгонных землях» уздовж «большой столбовой дороги» на Любеч досить велике (біля 17 га) кладовище з Воскресенською церквою.

Згодом, за планами 1800—1805 років, у розробці яких брали участь архітектори М. Амвросимов та А. Карташевський з Чернігівської губернської креслярні, замість закритого у 1801 році кладовища з Воскресенським храмом було започатковано міське кладовище на північній околиці міста із заходу дороги на село Білоус (зараз — вулиця Старобілоуська).

Як свідчить аналіз планів міста 1805, 1834, 1908 і 1924років, зплиномчасу площа некрополя постійно змінювалася: від 17 га на початковому етапі до 12,6 га на сьогодні (за даними Чернігівського міського управління комунального господарства). До початку XX століття кладовище зберігало прямокутну, майже квадратну форму, а головний вхід на цей поховальний комплекс знаходиться з боку вулиці Старобілоуської навпроти сучасної вулиці Войкова.

За архівними документами, на описуваному кладовищі вже 1814 року започатковано «новоустрояемую» кладовищенську Михайлівську церкву, старостою якої тоді був купець Юхим Богословський. У 1870 році нове міське громадське управління прийняло некрополь під свою опіку. 1873 року старостою Михайлівського храму Будашевським влаштовано нову огорожу, яку у 1881 році оно вили, і побудовано будиночок для сторожа.

У ті ж роки (1881, 1893) із заходу до кладовища прирізали землю, а 1893 року після комісійного обстеження було здійснено реструктуризацію території з розподілом на 9 кварталів в залежності від матеріальних можливостей родичів покійного тощо.

 

   

На «Плане губернского города Чернигова», складеному у 1908 році, під № 12 на кладовищі позначено вже не Михайлівську, а Петро-Павлівську церкву. На плані кварткому 1921 року зустрічаємо вказівку на «церкву» однобанну з грушовидним верхом і, трохи ближче до входу на некрополь, капличку та кладовищенську сторожку.

До нашого часу ні капличка, ні церква не збереглися. Лишилися тільки сірого граніту блоки цоколя каплиці — все інше знищено у 30-х роках. Зник навіть сам поділ кладовища на квартали, передбачений у 1893—1894 роках, не існує й систематичного обліку поховань.

Авторам пропонованого розділу довелося розробити власну схему поділу некрополя на ділянки під №№ І — VII. Вони різні за площею і формою й практично усі, за винятком І-ї та ІІ-ї, неодноразово перекопувалися, а нові поховання займали місце знищених старих могил і надгробків.

Особливо інтенсивно це відбувалось у 1950—1970-і роки, коли з старих поховань були масово демонтовані лабрадоритові та гранітні обеліски XIX століття, виготовлені відомими майстрами — братами Шевченками. Згодом, пограбований таким чином матеріал використовувався для впорядкування теперішнього скверу імені М. Попудренка, зокрема, на могилах М. Попудренка, В. Капранова та на братському похованні визволителів Чернігова у 1943 році.

Найдавнішим із виявлених на кладовищі поховань є могила Василя Рубановського (1778—1818) — живописця і щедрого мецената-дарувальника до чернігівської Здвиженської церкви. На його могилі (IV ділянка) лежить плита з рожевого овруцького шиферу розміром 168 х 72 см з написом: «Здесь погребен живописец Василий Павлов Рубановский От рождения 30. Одруживсь 1808 года, а скончася 1818 Марта 17 дня. Погребен женою своєю Анастасиею».

На цьому ж некрополі зафіксовані могили ще кількох відомих художників:

Зенченко Валентин Минич (1873—1958) — у західній частині кладовища на V ділянці поблизу могили його брата-лікаря Леоніда Минича Зенченка.

Петусь Андрій Юхимович (1884—1959) — відомий український художник і педагог, голова Чернігівської філії Спілки художників України. Надгробок — бетонний пам'ятник у вигляді стели з рельєфним написом і зображенням палітри. 

Надгробок на могилі художника
Петуся А.Ю. Вид зі сходу.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

    

Чирко Пилип Антонович (1859—1928) — член товариства передвижників. Поруч з ним поховано його дружину— художницю Чирко Єлизавету Францівну (1861—1943). Пам'ятник у вигляді плити з бетону і мармурової крихти.

Карпенко Юрій Юхимович (1926—1958) — художник. Могилу не знайдено.

Із тих могил XIX — початку XX сторіччя, які збереглися на кладовищі і які вдалося обстежити, відзначимо некрополь Полторацьких (IV ділянка). Тут в одній огорожі містяться три могили представників династії земських лікарів:

1. Полторацький Павло Петрович (1869—1941) — загинув під час бомбар­дувань Чернігова фашистською авіацією.

2. Полторацька Олександра Миронівна (1876—1954) — його дружина.

3. Полторацький Петро Павлович (1894—1931) — дитячий лікар, який, лікуючи дитину у містечку Бобровиці, заразився дифтеритом і помер 19 берез­ня 1931 року.

На згаданих похованнях покладено сірі полірованого граніту плити з різьбленими написами.

На І—V ділянках і частково (у південній частині) на VII ділянці, тобто в межах найстарішої території кладовища збереглися залишки і окремі вцілілі надгробки на могилах XIX—початку XX століття відомих чернігівських діячів, які відіграли значну роль у житті міста.

Біля входу на кладовище, на окремому острівці посеред заасфальтованої площі містяться три могили представників родини Сачків:

1. Сачок Олександр Пилипович (1835—1904) — член Чернігівської міської управи та гласний міської думи. Надгробок—триступінчастий обеліск з граніту-габро — виготовлений у майстерні М. Шевченка.

2. Сачок Олександр Олександрович (син попереднього) — помер 4 січня 1897 року на 27 році життя. Надгробок - обеліск на мурованому цоколі.

3. Сачок Володимир Олександрович(1859—1906) — гласний Чернігівської міської думи. Гранітний надгробоку формі дуба зі зрізаними вітами — на восьмигранному мурованому цоколі.

Чотири представника родини лікарів та громадських діячів Щиткових поховані уздовж алеї з північного боку ІІІ ділянки. Майже поруч на ділянках І, II та III розміщені могили чернігівського купця Олександра Яковича Селюка (?—1859) та першого голови міської думи, Якова Олександровича Селюка. Всього ж на кладовищі поховано сім представників цієї родини, зокрема гласні міської думи Ф. та М. Селюки.

У південно-східній частині II ділянки і на V ділянці розташовано сімейний некрополь родини Михайла Коцюбинського, зокрема могили його брата Хоми Михайловича (1870—1956) з дружиною Катериною Яківною (померла 1956 року). На V ділянці поховано мати письменника Глікерію Максимівну (1837— 1917), сестру Лідію Михайлівну (1869—1916) і брата Романа Михайловича (1901—1938, умовна могила).

На III ділянці на південь від головної алеї (майже навпроти приміщення спецкомбінату ритуальних послуг) знаходиться група поховань родини Василя Нероди (помер 1930 року) — інженера-мостобудівника, гласного міської думи та члена міської управи, батька відомого скульптора Георгія Нероди. На цій же ділянці — могила Кузьми Ходота — почесного громадянина Чернігова, гласного міської думи та члена міської управи, що виконував свого часу обов'язки міського голови.

Тут же поховано Миколу Де-Морена — лікаря і мецената, власника відомого в Чернігові цегельного заводу й гласного міської думи—та його дружину Марію Де-Морен (померла 1906 року). Два гранітних обеліски і бетонні плити при­крашають їх родинний некрополь.

Значну роль у житті старого Чернігова відігравав купець 1-ї гільдії, спадковий почесний громадянин, гласний міської думи й засновник спеціального капіталу на благодійництво Петро Цвет. Пам'ятник на його могилі являє собою прямокутний сірого граніту високий постамент вишуканої форми з урною та хрестом.

Майже поруч — могила Олександра Яковича Цвета, померлого на 18-у році життя у 1875 році. Надгробок з білого мармуру є одним з найцікавіших зразків меморіальної архітектури Чернігова. 

Надгробки на могилах П.М.Цвета, О.Я.Цвета

 

 

 

 

 

 

 

 

    

 Тут же згадаємо і про поховання Павла Тихоновича Щелкановцева (1839—1901) —купця 2-ї гільдії, гласного міської думи та члена міської управи, заступника міського голови. Пам'ятник останньому виготовлено у вигляді восьмикінцевого хреста на постаменті з чорного граніту.

Неподалік від могили П. Щелкановцева уздовж бокової алеї, що розділяє IV та VII ділянки (південна частина кладовища), виявлено комплекс польських поховань кінця XIX — початку XX століття. Більшість надгробків тут виконані з лабрадориту та граніту-габро, але збереглись вони у значно пошкодженому вигляді. Виняток становить лише пам'ятник на могилі Каміла Чарнецького у вигляді хреста, який ніби виростає із зрізаного дуба.

Серед нових поховань, що з'явились на місці знищених старих могил у східній частині III ділянки, знаходяться надгробки наступних відомих діячів:

Лучицький Борис Бориславович (1906—1956) — український актор і режисер, народний артист України. Пам'ятник у вигляді лабрадоритового обеліску з барельєфним портретом актора; нижче встановлено мармурову плиту, де по­значено прізвище, ім'я та по-батькові і дати життя.

Васильєв Матвій Тимофійович (Святошенко) (1863—1961) —український композитор, диригент, заслужений діяч мистецтв України. Пам'ятник у вигляді прямокутної лабрадоритової стели з портретом похованого у керамічній овальній рамці.

Рево Михайло Васильович (1889—1962) — український вчений-мікробіолог, доктор медичних та ветеринарних наук, дійсний член Української Академії сільськогосподарських наук, професор. Лабрадоритовий пам'ятник-обеліск з фотографією покійного і написом під нею. 

 Надгробок на могилі 
Миколи Лебедя

Між могилами М. Васильєва та М. Рево привертає увагу невисокий (до 1,8 м) гранітний обеліск з хрестом на могилі Миколи Лебедя. Під нішею, де було фото, читається напис: «МИКОЛА ЛЕБІДЬ. Нар. 1899 р. 4.12 — вбитий року 1918 січня 30. Щирий син України.»

На IV ділянці (на північ від комплексу польських поховань) поховано Андрія Івановича Заливчого (загинув 13 грудня 1918 року) — українського письменника, ватажка повстання в Чернігові проти німців та гайдамаків. Пам'ятник— кругла колона на мурованому постаменті — потребує невідкладної реставрації.

У південно-західній частині VII ділянки міститься братська могила богунців і таращанців, а також інших воїнів, загиблих у листопаді 1919 року під час звільнення Чернігова від денікінців. Пам'ятник — брила світлосірого мармуру з бетонним, тонованим «під бронзу» барельєфом. Стан цього надгробку, на жаль, залишає бажати кращого: споруду побито по кутах, мармур має тріщини, сколи, забруднення.

Загалом на некрополі зафіксовано численні поховання військових, загиблих під час Першої світової, громадянської та Великої Вітчизняної війн, жертв фашистської окупації Чернігова 1941—1943 років.

Підсумовуючи вищесказане, мусимо відзначити, що великі втрати на цьому чернігівському кладовищі мають своє логічне пояснення: поховальна практика на історичній частині тривала аж до офіційного закриття некрополя у 1968 році і навіть пізніше. Виключення становлять хіба що VI та VII ділянки, де нові поховання у 1960— 1970 роках здійснювалися поза межами комплексу старовинних могил — на додаткових прирізках землі.

Наявність на кладовищі багатьох могил видатних осіб минулого і цінних у художньому відношенні надгробків надає описаному некрополю право претендувати на статус історико-меморіального заповідника. 

 

1.9.  Єврейське кладовище по Любецькій вулиці 

Єврейське кладовище. Схема з розміщенням
виявлених
та обстежених могил і меморіальних форм.


Цей поховальний комплекс складає з православним кладовищем по вулиці Старобілоуській своєрідний меморіальний ансамбль і є одним із головних чернігівських історичних некрополів, започаткованих у XIX сторіччі. 

Загальна його площа нині складає біля 4,3 га, хоча початкова територія, як засвідчує план Чернігова 1908 року, була біля 2,5 га, і кладовище мало майже квадратну форму. За «Актом ревізії кладовищ м. Чернігова», єврейське кладовище припинило свою діяльність у 1968 році, хоча окремі поховання здійснювалися аж до 1974 року. Некрополь поділяється на сектори-дільниці паралельними алеями-доріжками, частково заасфальтованими. Ніякого обліку могил комунальні служби міста не ведуть, тому ми вимушені подати тут свою нумерацію ділянок кладовища, де зафіксовано ті чи інші примітні поховання.

Фрагмент надгробка на могилі з
Єврейського кладовища
(могила безимяна)

На І ділянці, окрім взятих під державну охорону поховань учасників громадянської війни, загиблих у 1918—1919 роках, виявлено чотири бетонні склепи, точну приналежність яких встановити неможливо через значне пошкодження споруд і знищення епітафій. Один поруйнований склеп з цікавим орнаментальним оформленням віднайдено серед завалів повалених дерев на II ділянці, а від іншого склепу лишилася тільки частина цоколя, в центрі якого встановлено лабрадоритовий пам'ятник-обеліск Красильщикову Борису Соломоновичу — члену Чернігівської міської управи, гласному Чернігівської міської думи семи скликань. На цьому ж кладовищі поховано лікаря Йосипа Абрамовича Данюшевського (помер 1909 року) — сина гласного Чернігівської міської думи. 

Майже на перетині головної алеї з доріжкою в західній частині кладовища міститься могила Риви Юріївни Кесельман-Замборг (1930—1974) — заслуженого лікаря України. Надгробок — гранітна стела з різьбленим написом. Майже поруч, але з протилежного боку вказаної доріжки зафіксовано поховання Давида Ісайовича Давидова — режисера і актора Київського театру юного глядача, загиблого від рук німецько-фашистських загарбників. Пам'ятник — бетонна стела з вкрапленням мармурової крихти.

Комплекс могил М. Муринсона, Н. Шільмана та Я. Ніцберга впорядковано за проектом архітектора В. Павленка — члена секції пам'яток містобудування та архітектури Чернігівської організації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури у 1970-х роках. На жаль, для описуваного некрополя це лише поодинокий випадок  Інші могили цікавих персонажів минулого (такі як розміщене на цій же дільниці поховання учителя Лейби Казанова, вбитого 21 вересня 1902 року, на якому лежить гранітна плита з різьбленим написом) досі не потрапили в поле зору фахівців-реставраторів. Те ж стосується мурованих та бетонних склепів на II дільниці, серед яких особливо виділяються дві двоскатні споруди з бетону, прикрашені на фасадах рельєфним різьбленням, та мурований склеп з орнаментальною кладкою фасадів.

   

Привертає увагу також двохярусний червоної лекальної цегли склеп, від якого збереглася південна стіна з напівколонами по кутах. Напис на плиті сірого мармуру містить вельми цікаву епітафію на івриті: «Жінка делікатна в етиці, пані чудова і шанована Брух Липа, дочка пана Моше, померла місяця Адар 12.Ш.1904».

Ділянки IV та V (північна частина кладовища) зайняті похованнями різних років, але більшість надгробків не збереглася, могили майже не проглядаються серед заростів дикоростучих дерев і кущів. Нині тут тривають роботи по розчистці території із залученням молодих членів єврейської організації «Маккабі».

За спогадами відомого чернігівського краєзнавця, члена УТОПІК Віталія Федоровича Косовця, підтвердженими відомостями, зібраними А. Шульманом, у роки фашистської окупації гітлерівці давили склепи і надгробки на єврейському кладовищі танками, а на VI ділянці розстрілювали і вішали мирних жителів. Існує переказ про розстріл в південно-східному кутку кладовища після поразки під Сталінградом у 1942 році румунських солдатів.

Та найганебніший факт стосується західного кутка кладовища, де «під старою грушею» міститься імовірна братська могила визволителів Чернігова у вересні 1943 року. На ній зараз розростається смітник, на який, власне, за останні десятиріччя перетворився весь єврейський некрополь. 

 

1.10.  Старе кладовище в «Берізках» 

Цей поховальний комплекс було розташовано у північно-східній частині Чернігова на похилому до річки Стрижня пагорбі за північною межею Чернігівського передгороддя XI — XII сторіч. Нині його територія обмежується вулицями Курганною, Таращанською (колишня Думська) та Першотравневою (колишня Вознесенська). Кладовище в «Берізках», зокрема курганний комплекс IX— X сторіч в його складі, виникло ще у дохристиянську добу і неодноразово досліджувалось археологами. В більш пізні часи історія некрополя була тісно пов'язана із заміським Іванівським хутором.

Точну площу кладовища встановити вже неможливо, оскільки у другій половині XIX століття майже з усіх боків воно постійно поглиналося садибною забудовою. Не випадково саме вказана обставина у 1891 році змусила міську думу погодитись з висновками міського санітарного лікаря про необхідність закриття поховального комплексу. Остаточна ліквідація некрополя припадає на 1894 рік. Для наступних поховань відвели нове місце дещо північніше.

1900 року ділянка колишнього кладовища була засаджена молодими деревами і, як писав тоді Г. Коваленко, це місце «обещает в будущем обратиться в хороший парк». 

 

1.11.        Некрополь Дзвонкевичів 

На високих пагорбах лівого берега річки Білоуса (літописний Боловос), на певному віддаленні від колишніх приміських сіл, а нині чернігівських районів Подусівки та Забарівки, серед вікових дубів та сосен місцеві краєзнавці М. Домницький і В. Кисіль виявили залишки мурованих з червоної цегли XIX століття склепів.

Згадані споруди традиційно пов'язують з родиною на призвісько «Звонки» чи «Дзвонки» — так мешканці сусідніх сіл кликали нащадків відомого з історичної літератури та архівних документів представника козацької старшини — сотника Дзвонкевича, чия заміська садиба розташовувалася саме в цих місцях. За переказами, останнього з «Дзвонків» було забито якоюсь бандою у роки громадянської війни.

Під час подальшого обстеження пагорбів поруч зі склепами вдалося встановити місце, де колись стояв пам'ятник-надгробок, та виявити контури численних могил, розміщених рядами. Ймовірно, тут діяв досить великий меморіальний комплекс, пов'язаний не лише з родом Дзвонкевичів, а й іншими шляхетними родинами старого Чернігова. 

 

1.12. Кпадовище по вулиці Кочерги 

У північно-східній частині Чернігова уздовж вулиці Кочерги розташоване невелике за площею (біля 1,0 га) кладовище, що за формою нагадує витягнутий прямокутник. Раніше ця територія належала селу Бобровиці, приєднаному до міста у 1808 році.

Цей некрополь фіксується планами міста 1928, 1934, 1945 та 1990 років. За планом 1945 року, кладовище мало форму літери «Г», але у післявоєнний час (1950—1970 роки) північно-східна його частина була зрізана новою вулицею Некрасова і забудована житловими спорудами. Найдавнішим із поховань, виявлених тут обстеженнями у грудні 1997 року, є могила 1919 року; більш давні поховання практично не збереглися.

Серед виявлених і зафіксованих тут меморіальних об'єктів привертає увагу могила повного Георгіївського кавалера Миколи Даниловича Світюка (1880— 1953) — батька відомого чернігівського самодіяльного художника Олександра Світюка. М. Світюк уславився як герой Першої світової війни. Під час атаки 11 березня 1915 року він прийняв на себе командування ротою і з великим успіхом керував солдатами. За свій наступний подвиг 11 вересня 1915 року М. Світюк був нагороджений (згідно наказу по 17-му армійському корпусу) Георгіївськими хрестами 3 та 4 ступеня й іншими нагородами. У 1930-х роках був репресований. Пам'ятник на могилі споруджений сином героя О. Світюком у вигляді бетонної стели з фотографією похованого. За свідченнями місцевих старожилів на цьому ж кладовищі спочиває Іван Тимофійович Мурашко (1894—1947) — батько відомого чернігівського історика, головного хранителя фондів Чернігівського історичного музею Василя Мурашка. Вірогідно тут поховано і талановитого коваля й слюсаря Федора Андрійовича Косовця (1895—1942) — батька відомого чернігівського краєзнавця, активіста Чернігівської міської організації Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, автора статей про історичні пам'ятки і пам'ятні місця Чернігова Віталія Косовця.

Наприкінці 1997 року про стан цього некрополя було знято і показано по міському чернігівському телебаченню телефільм, однак і досі ситуація з благоустроєм цього поховального комплексу лишається незадовільною. 

 

1.13.  Кладовище «Яцево» 

Після закриття кладовищ по Старобілоуській та Любецькій вулицях у 1968 році в урочищі Ялощина було засновано новий громадський некрополь. Незабаром, проте, виявилось, що місце для нього було обрано невдало через високий рівень ґрунтових вод. Щойно відкрите кладовище знову вимушені були закрити, а питання з новим поховальним комплексом лишалося певний час відкритим.

У 1975 році за рішенням Чернігівського міськвиконкому (підтриманим облвиконкомом) на орних землях колгоспу імені М. Калініна за східною околицею міста було започатковано нове центральне кладовище Чернігова площею ЗО га. У 1994 році на підставі листа-замовлення міського управління комунального господарства здійснено розширення території цього некрополя — додано 21,32 га.

Кладовище розташоване на схід від мальовничого природного урочища Кривулівщина, по глибокій уголовині якого у прадавні часи протікала притока Десни — літописна Каніна. Територія поховального комплексу розділена на квартали, сектори та дільниці з фіксованою нумерацією рядів і місць могил. Загалом некрополь належно впорядковано, ведеться систематичний облік поховань.

Першим тут було поховано 10 вересня 1975 року голову Чернігівського міськвиконкому Андрієвського. З того часу на описуваному кладовищі знайшли свій останній спочинок багато визначних діячів культури, науки, мистецтва, державних і громадських керівників, представників різних верств населення Чернігова всіх національностей та віросповідань.

У 1977 році тут поховали дочку М. Коцюбинського Ірину Михайлівну Коцюбинську (1899—1977) — кандидата філологічних наук, до 1977 року — директора літературно-меморіального музею М. Коцюбинського, заслуженого працівника культури України, автора кількох книг. На могилі встановлено надгробок у вигляді лабрадоритової стели з різьбленим написом.

У 1982 році помер Кузьма Тимофійович Журба — відомий український поет, учасник Великої Вітчизняної війни, журналіст та громадський діяч. Він теж похований на Яцевому.

Тут же варто згадати про могилу Анатолія Пилиповича Носенка — почесного члена Українського товариства охорони природи, одного з активних учасників захисту унікального природно-ландшафтного заповідника — Чернігівської Лісковиці від багатоповерхової забудови, автора більше ніж 400 нарисів та новел.

На цьому ж кладовищі поховано багато архітекторів, активних учасників пам'яткоохоронних заходів Чернігівських міської та обласної організацій УТОПІК: Альберт Петрович Макаров (1940—1995), Борис Павлович Семеняк (1938—1997), Фердінанд Абдулкаюмович Таішев (1942—1994), Микола Степанович Кащук (1937—1991).

Зі старшого покоління архітекторів тут поховані: Петро Софронович Козицький, який на посаді начальника обласного управління архітектурну 1954—1957 роках брав активну участь у відтворенні історичного середовища навколо відбудовуваної пам'ятки архітектури, історії та мистецтва доби «Слова о полку Ігоревім» — П'ятницької церкви кінця XII — початку XIII століть; В. Чабак — один з учасників післявоєнної відбудови Чернігова, автор багатьох пам'ятників загиблим воїнам.

На Яцівському кладовищі спочивають засновники і активісти Українського товариства охорони пам'яток історії та культури: Павло Харитонович Веденеєв, Андрій Полікарпович Лиманський, Федір Мефодійович Блоха (голова Чернігівської міської організації УТОПІК у 1972—1980-х роках, активний громадсько-культурний діяч) та інші.

Окремий комплекс складають могили з надгробками (головним чином, у вигляді прямокутних лабрадоритових стел) чернігівців, загиблих у Афганістані у 1980—1987 роках. Вони розміщені в основному вздовж центральної алеї зі східного її боку. Пам'ятники на цих могилах взято під державну охорону і на облік Чернігівського історичного музею як пам'ятки історії та культури.

Зараз кладовище «Яцево» — найбільший за площею і кількістю похованих некрополь Чернігівщини XX сторіччя. 

 

2.  НОВГОРОД-СІВЕРСЬКИЙ 

Новгород-Сіверський, як історичний центр сіверянських племен, фіксується у джерелах вже з XI століття. На жаль, документальна історія його некрополя починається лише на межі XVI—XVII століть; жодних залишків поховань та меморіальних споруд більш раннього періоду на терені міста та його околиць до цього часу не знайдено.

Протягом більш ніж 300 років тут діяли окремі приходські некрополі та церковні цвинтарі, піклування про які належало до виключної компетенції місцевої духовної влади. У1786 році в місті нараховувалось 9 цвинтарів, тобто комплексів поховань навколо церковних споруд. Звісно, історія цих некрополів нерозривно пов'язана як з минулим власне храмів, так і з історією всього міста загалом.

Говорячи про цивільні поховальні комплекси, слід відзначити, що розміщені вони переважно у приміській зоні. Це пояснюється відомою забороною російського законодавства XIX—початку XX століття «устраивать кладбища в черте города» з «исключением лишь для некоторых монастырей».

Нижче ми більш детально розглянемо історію найвизначніших християнських цвинтарів й кладовищ, а також іудейського некрополя Новгорода-Сіверського.

 

2.1.  Спасо-Преображенський монастир 

Подвір'я Спасо-Преображенського монастиря, започаткованого ще в XI столітті, розташоване на 2 км нижче за течією ріки Десни від історичного центру міста. В XIII столітті посеред обителі було зведено Спаський собор, який в результаті перебудов XVI—XVIII століть повністю втратив свій первісний екстер'єр.

Першим археологічним свідоцтвом про існування кладовища у районі Новгорода-Сіверського є надмогильна плита, знайдена у 1981 році саме на цвинтарі Спасо-Преображенського монастиря. Описуваний надгробок було виготовлено з вапняку та оздоблено епітафією з візерунчастим різьбленням.

Свого часу плита накривала собою цегляний склеп кінця XV—початку XVII століття. Сам склеп знаходився на відстані 3 м на південь від південно-західного кута Спаського храму. Загалом навколо собору протягом останніх 40 років було знайдено біля десятка склепів із залишками поховань XVII—XVIII століть без жодних ознак епітафічних текстів.

Всередині собору до наших днів збереглося поховання одного з визначних діячів Російської імперії, сенатора та міністра народної освіти графа Олексія Кириловича Розумовського (1748—1822). Склеп з надгробком цього непересічного історичного персонажа розташований у північній частині собору і являє собою, за свідоцтвом Філарета (Гумілевського),«.. .изящный памятник из яшмы ... с подписью: Граф Розумовский, сын последнего гетмана Малороссии, генерал-фельдмаршала Кирилла Григорьевича и графини Екатерины Ивановны, урожденной Нарышкиной, род. 12 сентября 1748 г, служил Отечеству действительным тайным советником, членом Гос. Совета, сенатором, министром народного просвещения. Умер 1722 г. апреля 5 дня, в светлую седмицу Пасхи». Покойный граф погребен бьгл сначала в Почепе, сюда же прах его перенесен в 1838 г, с высочайшего разрешения по желанию родственников».

На монастирському цвинтарі до 1930 року ще зберігались «каплички» деяких склепів, однак після антирелігійної кампанії другої половини 30-х років усі вони були повністю знищені.

Серед відомих осіб, похованих на монастирському некрополі, треба відзначити першого Новгородського намісника Іллю Журмана (помер 1785 року) та єпископа Іларіона (Кондратовського) (помер 1799 року), що керував монастирем протягом двох років після розформування міської єпархії.

Останки вищезгаданих діячів були поховані у склепах вівтарної частини церкви св. Іллі. Цей храм з'явився 1786 року, як притвір корпусу ігумена. Кошти на будівництво заповідав сам Ілля Журман, а подбала про виконання волі чоловіка його дружина — Агафія Журманова. До нашого часу збереглися лише стіни корпусу з поруйнованою Іллінською церквою. Апсида вціліла на рівні цоколю, і місце сктепів перебуває нині у зовсім занедбаному стані.

В першій половині XVIII століття цвинтар Спасо-Преображенського монас­тиря займав територію між собором та головним входом до обителі. Про це свідчить наступний переказ, записаний Філаретом (Гумілевським) у середині XIX століття: «...напротив святой брамьі монастиря бьіло по местному преда-нию монастьфское кладбище». Вперше названий некрополь було зафіксовано на плані «города Новагородка» 1760—1761 років (ЦДВІА, м. Москва) у вигляді двох схематичних смужок хрестиків. 

 

      2.2.    Цвинтар Воскресенської Церкви 

Цвинтар діяв з часу освячення Воскресенського храму в 1707 році. Потрібно відзначити, що до цього приходу належав Йосип Степанович Судієнко, відомий громадський діяч, меценат та книговидавець XVIII—XIX століття. Саме його коштом 1801 року було виконано для церкви новий іконостас замість спалено­го у 1791 році.

З похованих на цвинтарі осіб привертають увагу наступні прізвища: Савва Леонтійович Богун (1737—1786) — «син заседателя губернского магистрата», Федір Савичев — «секретарь'казенной палата» (помер 1791 року), капітан Йосип Хомич Гойський (1753—1805), козак Григорій Якович Симоненок (1732—1805), губернський секретар Онисим Микитович Гомоницький( 1758— 1811), колезький асесор Іван Андрійович Рачинский (1769—1817) та його брат Олександр Андрійович Рачинський (помер 1844 року).

Останні два прізвища належать синам відомого діяча російської музичної культури Андрія Андрійовича Рачинського. Зважаючи на такі обставини, доз­волимо висловити припущення, що й їх батько був похований на цьому ж цвинтарі.

Воскресенську церкву разом з цвинтарем було зруйновано у 1939 році, нині на цій території стоїть універмаг «Ярославна». За повідомленням краєзнавця С. Провізіна, під час будівництва останньої споруди було знайдено склеп Цапеницького. До нашого часу на подвір'ї сусідньої з універмагом садиби зберегла­ся одна з надмогильних плит зруйнованого некрополя. 

 

      2.3.    Цвинтар Миколаївської церкви 

Церква св. Миколи у 1737 році вже була храмом, що володів «найбільшою зем­лею». До того ж часу відноситься перша згадка про однойменний цвинтар, який мав у 1767 році статус «заградского».

Територія поховань на початку XX століття охоплювала 0,2 га й була чітко топографічно окреслена схилами пагорба, на якому міститься храм. До нашого часу збереглося лише 4 могили з надгробками, що розташовані за 9 м від вівтаря і складають компактну групу споруд. Від одного з пам'ятників зберігся лише один кам'яний блок, інші надгробки майже цілі.

Серед згаданих поховань привертає до себе увагу могила губернського сек­ретаря Никифора Терентійовича Холикова (1813-1897). Цей надгробок являє собою добре відполіровану прямокутну плиту порфіровидного граніту з рельє­фним зображенням хреста й епітафією.

Пам'ятник на могилі місцевого купця Федора Самійловича Гарбузова (1827-1904) — кам'яний хрест на постаменті, стилізованому під стовбур дуба. За­гальна висота надгробку складає 2,8 м, усі частини виконані з лабрадориту. Поряд з останньою спорудою збереглася лабрадоритова ж стела над похован­ням дружини Ф. Гарбузова —Тетяни Семенівни Гарбузової (1818-1909). Над­гробок являє собою двохступінчату піраміду, що свого часу була увінчана нині втраченим гранованим хрестом.

Коли було знищено інші надмогильні пам'ятники на Миколаївському цвинтарі, точно поки що невідомо. Метричні документи місцевого приходу дозволяють навести прізвища деяких осіб, похованих тут протягом першої по­ловини XIX століття. Найцікавіші фігури у згаданому переліку: священик Миколаївської церкви Євдоким Потапович Постушонок (1755-1805), дворянин Аверкій Лук'янович Жоравка (1754-1811), губернський секретар Григорій Мойсейович Парпура (1766-1816) та дворянка Варвара Онисимівна Діонісієва (по­мерла 1844 року). 

 

2.4.    Троїцьке кладовище 

У 1696 році на відстані 70 м  від південно-західної вежі монастирського муру було зведено дерев'яну церкву «Живоначальной Троицы». Згодом храм став центром великого міського некрополя.

Памятник на могилі К. І. Павленка

 Навіть у 1840 році ще зберігалася давня традиція, за якою на цьому цвинтарі «в недалеком расстоянии» від Троїцької церкви «погребаются граждане города, могущие взнесть небольшой вклад монастырю». У першій половині XVIII століття кладовище в плані являло собою прямокутник розмірами 40x50 м на схід від будівлі церкви та прямо навпроти південно-західного кута монастирсь­кої огорожі (нині подвір'я по вулиці Пушкіна, 2-а). Некрополь діяв на протязі усього наступного сторіччя, до того ж його «громадський» статус з часом ствер­дився настільки, що у 1848 році на цоколі «обветшалой» Троїцької церкви було споруджено нову дерев'яну храмову будівлю вже виключно на кошти місцевих міщан.

Площа поховального комплексу постійно росла і в 1907 році похованнями заповнився простір у радіусі 60 — 80 м від храму. На жаль, доля більшості з цих пам'яток виявилася сумною.

 

Памятник на могилі І. М. Уралова                                 

  1930 року підчас робіт по створенню нового міського парку Троїцьке кладо­вище було фактично знищено. Найбільш живописні обеліски використані як декоративні елементи для оздоблення паркових алей. До нашого часу зберегло­ся 5 таких надгробків, розкиданих по галявинах парку імені Т Шевченка між вулицями Урицького та Жданова.

Більшість із згаданих пам'ятників (за виключенням однієї плити) оздоблено різьбленими епітафіями. Посвячувальні тексти повідомляють, що тут у різний час були поховані заможні громадяни міста: Корнилій Іванович Павленко (11.11.1858—05.11.1910); капітан Андрій Якович Бородулін (помер 04.11.1895); губернський секретар Петро Пименович Моцаков (помер після 1895 року) та вдова статського радника Катерина Романівна Рябова, уроджена Дзюбенко-Дзюблевська (01.12.1861 —09.05.1903).

Власне, тут збереглась лише одна могила з меморіальним пам'ятником, розташована поблизу місця знищеного фундаменту Троїцької церкви. Це — поховання І. Уралова (справжнє прізвище — Коньков) (1872—1920) — відомого майстра російської сцени, актора драматичних театрів Петербурга та Москви.

У периметрі цегляної огорожі містяться дві прямокутні надмогильні плити над похованнями Уралова та його дружини. Через рік після смерті актора тут було споруджено цегляну стелу з напівциркульним рельєфним завершенням, яка спирається на стилобат з прямокутним цоколем. На лицьовій (північній) поверхні надгробку є епітафія. Загальна висота споруди — біля 2,5 м. 

 

2.5. Благовіщенське кладовище 

За планом міста 1802 року на схід від Троїцького некрополя біля Глухівського шляху вже у другій половині XVIII століття існувало кладовище. Філарет (Гумілевський) повідомляє, що церква на ньому мала назву Благовіщенської та належала Спасо-Преображенській обителі.

Цей некрополь було розташовано на місці майбутньої міської площі кінця XIX століття між вулицями Гарбузовською та Георгіївською. Результати кореляції планів Новгорода-Сіверського XVIII—XIX століть дають підстави стверджувати, що Благовіщенський храм з монастирським кладовищем при ньому діяв у період 1762—1802 років саме у зазначеному місці.

Кладовище разом з церквою було ліквідовано під час перепланування міста згідно проекту 1805 року, а на їх території виникла ярмаркова площа. 

 

2.6. Покровське кладовище 

Вперше «общественные» міські кладовища з церквами при них графічно зафіксовані на плані міста 1802 року, хоча згадуються ще у 1779—1782 роках в «Описі намісництва Новгород-Сіверського». На східній околиці таким був щойно згаданий Благовіщенський некрополь, а на західному передмісті—Покровське кладовище.

Територія останнього до середини XVIII століття прилягала до передміської слободи Сухомлинки, де на початку XVII століття діяла Покровська церква. Поблизу згаданого храму було розташовано слобідське кладовище, топографічно відокремлене схилами яру, що так і звався: «могильная яруга, возле круговой дороги в с. Шепетьки». Ще 1760 року ця територія не вважалася міською і лише з 1767 року стала однією з околиць Новгорода-Сіверського.

1766 року у Покровському приході коштом Івана Зимановського зводиться кам'яний Трьохсвятительський храм, поряд з яким незабаром з'являється подвір'я священика та рільне поле «в урочище за могильною яругою».

З 1802 року при церкві існувало «общественное» кладовище, що не належало до Покровського приходу. Як данина традиції за ним лишилася назва Покровського. Згідно проекту 1805 року на час робіт по переплануванню саме цей некрополь мав функціонувати як головне та й взагалі єдине діюче в місті кладовище. На плані міста 1907 року його територія була позначена на відстані 330 м на південний захід від подвір'я церкви.

Покровське кладовище діяло до кінця 30-х років XX сторіччя, коли за наказом місцевих адміністраторів були знищені численні церкви міста, зокрема Покровська та Трьохсвятительська. У наш час на місці некрополя функціонує сучасне міське кладовище, найбільш давні поховання якого датуються 1940-ми роками. Місцевий краєзнавець С. Провізін та співробітники Новгород-Сіверського музею локалізували обриси фундаменту поруйнованого храму Трьох Святих та визначили місце поблизу колишнього вівтаря, де знаходилось поховання батьків відомого російського педагога К. Ушинського. 

 

2.7. Георгіївське кладовище 

1805 року в східній частині Новгорода-Сіверського (неподалік Троїцького некрополя) було заплановано виділити ділянку рільних угідь поблизу Острога для організації центрального громадського кладовища. Відтоді на цій території функціонує головний некрополь Новгорода-Сіверського — Георгіївський.

Найбільш давня фіксація цього кладовища подана на проектній схемі міста від 18 березня 1805 року. За початковим планом у західному куті території поховального комплексу мала бути споруджена кладовищенська церква св. Георгія, однак насправді храм було зведено на протилежному боці. Дату відкриття споруди досі точно не встановлено; у всякому разі, 1907 року вона вже існувала. Як розповідають місцеві старожили, Георгіївська церква на початку громадянської війни була «осквернена» підчас богослужіння, а згодом знищена остаточно.

Площа поховального комплексу досі збереглася у межах 1907 року. Лише з північного боку вздовж схилів яру було приєднано ділянки для поховань 1950—1990 років.

Загалом на площі 2 га, що дорівнює території поховань у 1907 році, сьогодні лишилось не більше трьох десятків меморіальних пам'яток дожовтневого періоду, з яких лише 12 мають розбірливі епітафії.

Під час досліджень майже у самому центрі некрополя було зафіксовано повалений гранітний надгробок, що з плином часу загруз у дерновий шар. Це, як з'ясувалося, була пам'ятка доби польського панування в Україні, а належала вона до однієї з могил знищеного некрополя домініканського монастиря, що діяв у місті з 1619 року. Надгробок являє собою гранітну стелу, відполіровану з трьох боків, з четвертого ж залишену в первісному стані. Згадана особливість, як і форма надгробку — завужена та видовжена трапеція — свідчать про те, що пам'ятник, очевидно, був частиною конструкції цегляного склепу.

Добре збережений на двох полірованих поверхнях текст повідомляє, що «тут (на терені домініканського монастиря, позначеного абревіатурою «Д.О.М.») спочивають останки Марії Лієлінської з 9 року понтифікату папи Римського Урбана», тобто з 1631 року, і що похована була п'ятилітньою дівчинкою. Епітафію виконано у техніці глибокого різьблення. Ця знахідка дає підстави вважати територію Георгіївського некрополя традиційною зоною поховань, зокрема, й католицьких. На жаль, розвинути згадане припущення нині немає змоги, оскільки всі інші меморіальні споруди Георгіївського кладовища належать до значно пізнішого часу. Так, найдавніший з решти вцілілих надгробків датується вже 1886 роком.

Слід зауважити, що більшість старих меморіальних споруд належали до поховань людей пересічних; з усього списку виділимо лише особу члена міської управи Феофана Івановича Пуріса. Його надгробок являє собою поліровану плит рожевого мармуру, майже кубічну за формою та з невеличким бордюром вгорі. 

Епітафія з надгробку №24
на Георгіївському кладовищі.

 

Поміж здебільшого невиразних обелісків треба відзначити пам'ятник над похованням К. Петровської (Пільген). Двохступінчастий пірамідальний постамент з порфіровидного граніту було колись увінчано кам'яним хрестом, що, на жаль, не зберігся.

На цьому ж кладовищі виявлено досить багато чавунних хрестів на пісковикових цоколях з майже зовсім зтертими написами, а також меморіальні споруди у вигляді чотиригранних веж, кубічних стел та один багатоступінчастий пірамідальний обеліск. Загалом тут налічується 16 «анонімних» надгробків, що разом з 11-ма ідентифікованими спорудами складають 27 пам'яток XIX — початку XX століть. 

 

2.8. Єврейські кладовища 

Найдавніше з відомих єврейських кладовищ Новгорода-Сіверського (друга половина XIX століття) містилося далеко за межами міста — за 2 км на схід від Спасо-Преображенського монастиря. Згаданий поховальний комплекс було облаштовано на горішній ділянці деснянської тераси на відстані 100 м від сучасного головного корпусу туристичної бази «Ярославна».

Некрополь було ліквідовано наприкінці 1950-х років під час будівництва бази юних натуралістів. Частина кам'яних надгробків аж до 1962 року лишалась у дворі цієї бази: мешканці сусідніх вулиць використовували їх як будівельний матеріал.

Друге кладовище місцевої єврейської громади виникло на західній околиці міста (поблизу християнського Георгіївського кладовища) у другій половині XIX століття. Зараз територія поховального комплексу займає видовжену ділянку довжиною 30 м на південь від будинку по вул. Урицького, 70. Згідно плану 1907 року на початку XX століття некрополь займав територію близько 2 га, що співпадає з сучасними його розмірами. Найбільш давні могили на ньому дату­ються 1919 роком, а найпізніші — початком 1970-х років.

Памятники А. О. Доминову, Л. Еткіну на
Єврейському кладовищі Новгорода-Сіверського
.

На головній частині кладовища збереглося біля трьох десятків пошкоджених могильних плит та постаментів з-під знищених обелісків. На деяких пам'ятках ще можна прочитати епітафії, складені іври­том та російською мовою. 

Повністю вціліли лише 2 пам'ятника в центрі поховального комплексу. Епітафія на двохступінчастій полірованого лабрадориту піраміді (загальна висота 2,2 м) сповіщає про те, що «Здесь покоится Авель Отерович Долгинов, павший от рук бандитов 10-го Злул 1919 г. на 47 г. жизни. Мир праху твоєму». Зовсім поруч розташовано пірамідальну ж лабрадоритову стелу (загальна висота 1,5 м) з написами івритом та російською мовою. Згідно епітафії, тут «покоится Лейба Эткин, павший от рук бандитов 10-го Элул 1919 г.». Біля постаментів описаних надгробків збереглися дві прямокутні надмогильні пли­ти з цегли на цементному розчині.

Крім цих пам'яток на терені кладовища (переважно у північно-західному його кутку) налічується чимало добре збережених пізніших поховань 1950 — початку 1970 років.

   

3.  НІЖИН 

Перші історичні свідчення про Ніжин сягають 1147 року («Літопис Руський»). З XII століття місто (тоді Уненеж, Унеж) досить часто згадується на сторінках літописів як один із визначних центрів Чернігівського князівства та пізніших державних утворень на його території.

На жаль, історія некрополя міста досі досліджена недостатньо і відтворює головним чином добу XVIII — початку XX століття, тобто період домінування російської державної та православно-культурної традиції. Згаданим історичним проміжком датовано більшість ніжинських церков та монастирів, і, відповідно, приходських цвинтарів та кладовищ.

З глибоким сумом визнаємо, що меморіальних пам'яток в Ніжині лишилось надзвичайно мало, оскільки найцінніші історичні поховальні комплекси були повністю знищені або серйозно пошкоджені у другій половині 1930-х та під час повоєнної реконструкції 1950-х років. 

 

3.1. Цвинтар Успенської церкви 

Дерев'яна церква на честь Успіння Богородиці існувала вже у 1647 році, а однойменна цегляна споруда виникла тут у 1760 — 61 роках. Ще до побудови храму з цегли «на цвинтаре» церкви у 1740 році на прохання священиків Івана Білявського та Панаса Почеки було «разрешено... построить деревянный теплий храм Кузьми и Дамиана; он... показьівался на плане Румянцева (1767 р.), но потом разобран».

У другій половині XVIII століття (після 1761 року) на описуваному цвинтарі було поховано відомого російського дипломата князя Олександра Долгорукого. Про цю могилу 1817 року згадує письменник князь І. Долгорукий у своїх подорожніх нотатках. На той час могила «князя Ал. Сергеевича Долгорукаго» була у занедбаному стані: «свод провалился и накрыт гроб досками. Старинный камень простой так обветшал, что почти надписи не разобрать, видно только, что он был Посланником и здесь скончался».

Після закриття храму у 1930-х роках споруду спочатку перебудували, а згодом—1950 року — розібрали остаточно. Зараз на цьому місці розташовано «Будинок побуту» по вул. Крупської (колишня Успенська). Жодних залишків колишнього цвинтаря не збереглося. 

 

3.2. Цвинтар Василівської церкви 

Дерев'яний храм св. Василія з притвором св. мученика Пантелеймона вже діяв у 1680 році. 1788 року було освячено муровану церкву святих Василія й Пантелеймона «в предместье Криницком».

З другої половини XVII століття тут функціонував цвинтар, на якому до нашого часу збереглося лише 8 надгробків. Серед цих пам'ятників особливу увагу привертає поховання родини А. Кушакевича — відомого ніжинського фабриканта й мецената учбових закладів міста 1870 — 80 років. 

 

3.3. Цвинтар Ветхоріздвяного Георгіївського монастиря 

Монастир засновано в першій половині XVII століття у місцевості Вєтхоє (зараз — однойменний міський парк) у південній частині міста. 3 1716 року обитель була адміністративно підпорядкована новоствореному Ніжинському Благовіщенському монастиреві.

Вже1731 року Вєтхому функціонував собор з престолами Різдва Богородиці та Георгія Побідоносця, на цвинтарі якого було поховано ряд відомих діячів вітчизняної культури XVIII—XIX століть. Саме тут знайшли свій останній спочинок: Василь Григорович Кукольник (1765—1821) — відомий діяч російського просвітництва початку XIX століття, фундатор, перший директор та викладач Гімназії вищих наук князя О. Кушельова-Безбородька у Ніжині; Петро Стефанович Тернавіот (помер 1775 року) — полковник, ніжинський війт у 1727— 1750 роках; Іван Вашухтович Багратіон (помер 1783 року) — онук царя Грузії Вахтанга IV (Багратуні), перший з династії Багратидів, хто заснував дворянський рід у Росії, батько відомого військового діяча, героя Вітчизняної війни 1812 року Петра Багратіона.

На жаль, жодного надгробку у Вєтхому не збереглося, важко вказати навіть точні місця поховань названих історичних персонажів. Відомо, що у 1920-х роках на території ліквідованого монастиря діяла колонія для неповнолітніх. Вірогідно, саме тоді унікальний некрополь остаточно зник з лиця землі, як, до речі, і всі споруди обителі. 

 

3.4. Овдіївське кладовище 

Міститься по вулиці Овдіївській у південно-західній частині міста. Відкрите для поховань 1689 року, однак зараз на його території старих надгробків не збереглося. Найстаріші поховання датуються 1940-ми роками. 

 

3.5. Богословське кладовище 

Розташоване біля початку старого шляху на Київ у місцевості Обжарівщина. Виникло у 1732 році як поховальний комплекс протестантських общин — лютеран та кальвіністів. Богословське кладовище фіксують плани міста 1803,1835 та інших років.

1907 року тут поховали видатного діяча латвійського мистецтва, художника Ю. Федерса. У 1983 році цю могилу було перенесено на центральне кладовище Ніжина.

1914 року кладовище було закрито. Зараз його територія інтенсивно забудовується житловими будинками, власне ж поховань на Богословському некрополі фактично не збереглося. Від всього поховального комплексу лишились тільки руїни церкви св. Іоана Милостивого, яка (за повідомленням наукового співробітника Ніжинського краєзнавчого музею О. Морозова) свого часу була кладовищенським храмом. 

 

3.6.  Старообрядницьке кладовище 

Міститься на північно-західній околиці міста в місцевості Магерки біля початку шляху до села Бобрика (нині — вулиця Бобрицька). Некрополь значно потерпів у 1930-х роках. Найдавніші з уцілілих поховань датовано 1940-ми роками. 

 

3.7. Єврейське кладовище 

Міститься у східному передмісті Ніжина в місцевості Козирівка біля шляху до села Липового Рогу на відстані 1 км від перетину залізницею вулиці Липоврізької. Відкрите для поховань наприкінці XVIII століття і нині є діючим.

Саме тут знаходиться могила відомого діяча єврейської культури та іудейського теолога Доб Бер бен Шнеур Залмана (помер 1827 року) — одного із засновників раціонального литовсько-білоруського хасидизму. Його останки було перенесено з міста Любавичів й перепоховано в Ніжині зусиллями місцевого цадика Менахема Наума — рідного сина видатного хасида. У наш час над обеліском споруджено дерев'яний захисний каркас. До могили раббі Доб Бера двічі на рік з'їжджаються звідусіль паломники-хасиди. Поряд з могилою раббі зберігся надгробок одного з його синів. 

 

3.8. Грецьке кладовище 

Землі, на яких розташовано цей поховальний комплекс, були освоєні мешканцями ніжинських околиць ще у XVII столітті, однак офіційно приєднані до Ніжина (під назвою «Нове місто») лише у середині XVIII століття. Саме до згаданого періоду слід віднести початок функціонування Грецького кладовища, що підтверджується наявністю на ньому як ряду надгробків другої половини ХVIII століття, так і досить потужного культурного шару із залишками інгумацій. За спостереженнями наукового співробітника Ніжинського краєзнавчого музею О. Морозова, цей шар у центральній частині кладовища сягає чотириметрової товщини.

Як відомо, ще 1696 року грецькі колоністи ос­таточно обрали центральним осередком своєї діаспори в Україні місто Ніжин. Однак тільки у 1775 році відбулося «высочайшее утверждение» всіх офіційних грамот, даних Ніжинському грецькому братству гетьманами І. Мазепою, І. Скоропадським та К. Розумовським. Саме цей акт імператриці Катерини II юридично санкціонував вже діючі дефакто самоврядні інституції ніжинських греків. Вірогідно тоді ж грецький магістрат отримав дозвіл на відкриття на північній ніжинській околиці «братського» некрополя.

У період між 1803 та 1818 роками в центрі поховального комплексу було споруджено невеличку дерев'яну церкву, на місці якої 1818 року старанням «найзаможнішого» з братчиків, відомого мецената А. Зосимаді (Зосими) почалось будівництво мурованого храму в ім'я святих Костянтина та Олени. Урочисте освячення нової церкви відбулося у 1821 році. Водночас при храмі було відкрито інвалідний будинок для хворих та знедолених членів грецької громади. Остання споруда (проект архітектора Д. Вісконті) збереглась по вулиці Московській поблизу кладовища.

Збереглась до нашого часу і сама церква, не в останню чергу завдяки тому, що її дещо перебудоване приміщення десятиліттями використовували як «ритуальну залу» міського кладовища. 

   

З початку XIX століття «метрики» Ніжинської консисторії фіксують поряд з Грецьким некрополем загальне міське «Троецкое кладбище» (про нього нижче). Певно вже тоді площа грецького кладовища з півночі почала скорочуватись на користь новоутвореного поховального комплексу.

 

В останній чверті XIX століття обидва некрополі були офіційно поєднані у єдине загальноміське кладовище, умовно поділене на Грецьку та Російську частини. 1913 року грецька громада Ніжина взагалі була ліквідована, а отже зникла й остання формальна підстава для збереження окремої зони поховань ніжинських греків.

Сьогодні на Грецькій ділянці загалом вдалося дослідити та картографувати 37 надмогильних пам'ятників. На цвинтарі кладовищенського храму особливо привертає увагу надгробок вже згаданого грецького дворянина Анастасія Зосими (1742—1819) —відомого діяча націонаьно-визвольного руху грецького народу та помітного фінансиста свого часу, мецената культурно-просвітних установ (музеїв, училищ), фундатора православних храмів у Греції та Ніжині, видавця теологічної та філософської книжкової спадщини грецького середньовіччя. Пам'ятник ви­конано з добре відполірованого сірого мармуру у формі колони дорійського ордеру на прямокутному цоколі. Загальна висота споруди — біля 1,6 м.

Колона є своєрідним постаментом під масивний квадратний архітрав товщи­ною 0,3 м'який увінчує пам'ятник. Усі поверхні архітраву з чотирьох боків зайняті різьбленим написом-посв'ятою: «Здесь лежит раб Божий Анастасий Зосима, благородного происхождения. Его жизнь была ознаменована следующими делами: он обще с братьями своими воздвиг сей храм великим иждевением, как это всяк заметит, всегда был вместе с ними благодетелем Греции, радел о пользе ея чрез издание в свете классических книг Евгения и Никифора Мудрых и Коран Хиосского, так как единогласно вся Греция проповедует благодеяния Зосимов. Отчизну имел знаменитую — первенствующий град Эпира, древнюю столицу царя Пирра, что ныне называется Иоаннина, град славный, знаменитий и вмещающий в себе обитель муз. Он вел жизнь безбрачную и по благодати Божьей благочестивую, так что семидесятилетним отошел из сей жизни 1819-го января 14-го. Всеблагий Бог да упокоих и вчинит его в недрах Авраама».

Відзначимо також надмогильну плиту з пісковику, що була свого часу горішньою частиною саркофагу, з усіх боків прикрашеного візерунчастим різьбленням. Текст епітафії зберіг дату поховання — 1792 рік.

Наприкінці XIX століття у центральній частині Грецької ділянки традиційно ховали викладачів Ніжинського історико-філологічного інституту князя Безбородька. Поступово на цвинтарі церкви святих Костянтина та Олени навіть склався своєрідний інститутський некрополь.

Тут варто відзначити надгробок професора літератури та історії Петра Заболоцького (1877—1919) — одного з фундаторів інститутського історико-філологічного товариства, засновника першої в Росії меморіальної кімнати-музею М. Гоголя (1909 року), директора Ніжинської класичної гімназії у 1914— 1915 роках, автора численних наукових праць. Велика трапецієвидна видовжена плита (товщиною 0,3 м) з порфіровидного граніту орієнтована в напрямку схід-захід. Епітафію розміщено на добре відполірованій лицьовій поверхні надгробку.

На могилі професора історії та географії Івана Сребницького (1850—1903) було встановлено пам'ятник з полірованого граніту майже кубічної форми висотою біля 1,3 м. Нині надгробок перебуває у поваленому стані на відстані 2 м на північ від цоколя прямокутної форми. За свідченням О. Морозова, сам постамент також було переміщено під час спорудження сучасних обелісків у 1990-х роках.

Нарешті згадаємо про чотиригранний обеліск на постаменті у формі трьохступінчатої піраміди — надгробок живописця, викладача чистописання та основ малюнку (вчителя відомого художника-баталіста Самокиша) Родіона Музиченка-Цибульського (1834—1912). Усі частини пам'ятника, що має у ви­соту біля 2,2 м, виконані з порфіровидного граніту гарної поліровки. Епітафію розміщено на середині обеліску зі сходу. 

 

3.9. Троїцьке кладовище 

Достеменно відомо, що Троїцьке цивільне кладовище з'явилося у місті, як один із об'єктів, запроектованих планом 1803 року. Як діюче воно зафіксовано вже у 1831 році, а ще через 5 літ новий поховальний комплекс почав навіть використовувати північні ділянки Грецького некрополя. Таким чином, загальна площа Троїцького кладовища у першій половині XIX століття досягла 1,5 га, в той час, як площа Грецького поховального комплексу скоротилася до 1,3 га.

Тенденція до збільшення розмірів Російської частини існувала аж до офіційного закриття Центрального міського кладовища (сучасна назва комплексу) 1 січня 1990 року (згідно рішенню міськвиконкому №195 від 18.06.1989 року). Нині Троїцьке кладовище являє собою досить рівну ділянку у формі п'ятикутника неправильної конфігурації, яку перетинають численні алеї, обсаджені деревами. Головна з цих алей власне і відокремлює «Російську», північно-західну від «Грецької», південно-східної частини.

Поблизу головного входу на кладовище розташований т.зв. «смітник», а насправді — безладне звалище надмогильних обелісків XVIII — першої половини XX століття, густо порослих чагарником. Загалом на Російській частині (колишньому Троїцькому кладовищі) зафіксовано 10 уцілілих надгробків XIX — початку XX століття. Найдавнішим можна вважати надгробок Д. Спиридонова, похованого тут у 1789 році.

Зупинимось більш детально на особливостях архітектури найбільш визначних та оригінальних надгробків:

1. Поховання латиського живописця Юлія Федерса (1838—1909) — академіка Петербурзької Академії мистецтв (з 1880 року), одного із засновників школи реалістичного пейзажу. Нагробок являє собою обеліск з лабрадориту у вигляді дубового стовбуру зі зрізаним гіллям. Висота споруди — біля 1,8 м. Напис розміщено зі сходу на стилізованому різьбленому щиті.

2. Поховання протоієрея Івана Мерцалова (1796—1868) — магістра богослов'я та філології (1822, 1828), викладача теології та закону божого у Чернігівській семінарії, благочинного ніжинських храмів (з 1838 року). Збе­реглась повалена стела у вигляді зрізаної колони дорійського ордеру на масив­ному прямокутному постаменті; всі елементи споруди виконані з лабрадориту. Загальна висота пам'ятника — біля 2,2 м.

3. Поховання Г. Бєлянкіна (помер у XIX столітті). Зрізана колона дорійського ордеру на масивному кубічному постаменті. Всі частини пам'ятника виконано з рожевого граніту. Бокові поверхні постаменту прикрашає глибокого різьблення орнамент у вигляді діагонального плетіння. Поверхня колони відполірована, загальна висота пам'ятника — біля 2 м.

4. Поховання В. Треніна (помер 1862 року). Прямокутна полірованого лабрадориту стела висотою біля 2,2 м спирається на орнаментований з усіх чотирьох боків різьбленням стилобат. Споруда має профільоване завершення у вигляді арки триконха.

На закінчення додамо, що загальна площа під похованнями Центрального міського кладовища складає 6,6 га, у тому числі 2 га  Грецької частини, де стан збереження пам'ятників найбільш задовільний. На відстані ЗО м на південь від церкви навіть збереглися картографічно і візуально фіксовані ділянки первіс­них могильних рядів.   

 

4.       ПРИЛУКИ 

Перші археологічні свідчення про поселення на місці сучасних Прилук відносяться до II століття, однак досі на території історичної частини міста не знайдено залишків кладовищ чи окремих поховань, давніших від XVIII століття. Найархаїчніші з уцілілих меморіальних пам'ятників нині лишились на цвинтарях міських храмів. На жаль, більшість храмових некрополів було знищено у другій половиш 1930-х років.

Архівні джерела засвідчують, що у Прилуках ще до 1803 року існував єдиний загальноміський поховальний комплекс на території сучасного Центрального міського кладовища між вулицями Жовтневою та Котляревського. В процесі втілення проектної схеми квартальної забудови міста 1805 року (що передбачала, зокрема, приєднання передмість — Квашинців та Кустівців) на плані Прилук вперше з'являється зображення трьох кладовищ. Зазначимо, що на малі 1803 року їх ще немає.

Нові поховальні комплекси природно, називалися Квашинським (у західному районі міста) та Кустівським (у східному). Нижче ми детальніше зупинимось на всіх названих некрополях, а також коротко опишемо стан прилуцького єврейського кладовища. 

 

4.1. Спасо-Преображенська церква 

Некрополь Спасо-Преображенської церкви слід відзначити особливо. Храм було споруджено у 1717—1720 роках коштом прилуцького полковника Г. Галаганау самому центрі колишньої фортеці. Після руйнівної пожежі 1781 року церкву перебудували на собор.

1748 року у Спасо-Преображенському храмі було поховано фундатора споруди, відомого українського військового і політичного діяча Гната Ґалаґана — полковника Чигиринського (1709—1713) та Прилуцького (1714— 1739). Його склеп під вівтарною стіною північного крила собору перебуває нині у зруйнованому стані. Інші надгробки взагалі були повністю знищені у 1930-х роках. 

 

4.2. Квашинське кладовище 

До реконструкції 1803 року Квашинський некрополь містився на межі передмістя біля т.зв. Ніжинського шляху в районі сучасної вулиці Чапаєва. Сама дорога на Ніжин у 1840 році стала частиною новоутвореної вулиці Ніжинської. Згідно нової проектної схеми старе Квашинське кладовище було перенесено на квартал південніше. Починаючи з плану Прилук 1840 року і аж до початку XX століття його локалізація («на 8 кварталі західніше від Базарної площі») ніяк не змінювалася. План 1805 року засвідчує, що цей поховальний комплекс мав форму неправильного чотирикутника. 

   

4.3. Кустівське кладовище 

З 1805 року міським вважалось і кладовище Кустівського передмістя. Некрополь містився на південно-східній околиці Прилук на відстані 700 м від Трьохсвятительської церкви, південніше шляху на Ромни.

Площа поховального комплексу вже 1840 року була обмежена периметром стандартного міського кварталу, тобто не перевищувала 3 га. До кінця XIX століття кладовище функціонувало в цих межах, в оточенні регулярної житлової забудови. 

 

4.4. Центральне кладовище 

Головним некрополем Прилук впродовж всієї їх історії лишалось кладовище у південній частині міста поблизу роздоріжжя шляхів на Пирятин та Лохвицю. Навіть під час грандіозного перепланування вуличної мережі 1805 року цей поховальний комплекс зберіг своє давнє топографічне ядро з кладовищенською церквою, трохи змінившись лише за розмірами та конфігурацією території. Перший на цьому некрополі храм картографовано на плані міста 1780—1792  років з експлікацією: «З — церковь кладбища». Аналогічну позначку містить план 1799 року, загалом же названі мали є першими документальними джерелами, де засвідчено існування Центрального кладовища Прилук.

На кресленні 1780—1792 років поховальний комплекс має вигляд п'ятикутника неправильної форми, видовженого по осі південь-північ між дорогами на Гадяч та Пирятин. Кладовищенська церква зафіксована у південній частині прямо навпроти воріт з боку Пирятинського шляху.

Площа некрополя постійно збільшувалась. Якщо у 1799 році його територія складала біля 2,3 га, то вже до 1803 року поховання займали біля 2,5 га. Після перепланування 1805 року до Центрального кладовища на захід від головного входу було приєднано велику прямокутну ділянку площею 10 га.

Цікаво, що 1840 року кладовище спробували обмежити периметром звичайного міського кварталу, однак на практиці вийшло протилежне — до нещодавно приєднаної землі додалась нова площа у південно-західному куті поховального комплексу. Власне, приблизно у таких межах Центральне міське кладовище збереглось до нашого часу.

Вищезгаданий кладовищенський храм XVIII століття, котрий існував вже в 1793 році, у першій половині XIX століття було розібрано. Можна припустити, що це сталося під час спорудження нової церкви. Фундаменти давнього храму фіксуються у північно-східному куті сучасного кладовища на ділянці між вулицями Жовтневою та К. Лібкнехта.

1847 року у західній частині Центрального некрополя зводиться нова кладовищенська церква Всіх Святих: цегляна споруда у типових архітектурних формах російського класицизму. Згідно даних статистичних звітів весь комплекс кладовищенського храму з дзвіницею було побудовано «иждевением купца Петра Чайкина», згодом тут же і похованого на почесному місці біля вівтаря. На жаль, Всіхсвятську церкву повністю знищили у 1933—1938 роках.

У другій половині 1980 років описуване кладовище було піддано своєрідній варварській «утилізації»: старі надгробки з мармуру, лабрадориту та порфировидних різновидів граніту використовувуались місцевою ритуальною майстернею для виготовлення сучасних пам'ятників. На щастя, епітафії з цих назавжди втрачених історичних пам'яток були зафіксовані у нотатках місцевих краєзнавців В. Маслова (станом на 1938 рік) та Г. Гайдая (станом на 1986 рік). У зазначених переліках згадуються біля трьох десятків поховань, на сьогодні повністю знищених.

В результаті обстежень встановлено, що на сучасний момент збереглися надмогильні пам'ятники XIX — початку XX століття переважно у західній частині кладовища на території загальною площею біля 4 га. Нині тут вдалося зафіксувати 64 старі надгробки, з яких 11 мають значно пошкоджені і практично нерозбірливі епітафічні тексти.

Найдавніша з обстежених могил датується 1861 роком (поховання А. Чайкіна). Зауважимо, що з усіх названих пам'яток в архітектурному відношенні на особливу увагу заслуговують лише деякі.

Так, у південно-західному куті некрополя міститься поховання Олександра Бособрода (1880—1918) —відомого більшовика, учасника революційних подій на Прилуччині 1905—1917 років. На могилі у 1975 році встановлено 2 гранітні стели у вигляді вітрил, а 1985 року на пам'ятнику відкрили бронзовий портретний барельєф О. Бособрода. 

Як найбільш оригінальні відзначимо також наступні поховання: 

1.  Пам'ятник на могилі М. Бойкова (помер 1910 року). Чотиригранний полірованого лабрадориту обеліск заввишки 1,1 м, що свого часу увінчувався нині втраченим кам'яним хрестом. На західній площині пам'ятника є епітафія: «Бойков Николай Васильевич. Ум. 23. XI. 1910 на 56 голу». Цокольний камінь містить викарбований знак фірми-виготовителя: «Дубинский. Кременчуг».

2. Пам'ятник на могилі О. Соколова (помер 1902 року). На масивному цоколі — пірамідальний двохступінчастий обеліск, увінчаний гранованим хрестом з полірованого лабрадориту. Загальна висота — біля 2,5 м. На лицьовій поверхні вміщено епітафію: «Студент Соколов Александр Григорьевич 20 авг. 1878 — 8 июня 1902 гг».

3. Пам'ятник на могилі В. Губського (помер 1882 року). Надгробоку вигляді стилізованого дубового стовбура зі зрізаним гіллям, загальною висотою біля 2 м. Усі частини споруди виконані з граніту рожевих кольорів. У горішній частині «стовбура» на полірованому гранітному щиті зберігся напис: «Губский Василий Петрович 25. ХІІ. 1842—16. X. 1882».

4. Пам'ятник на могилі Августа Берндта (помер 1907 року). Повалений обеліск лежить в напрямку північного заходу. У тому ж напрямку на відстані біля 1 м зафіксовано верхню частину надгробку: псевдоантичну чашу на довгій ніжці з сірого мармуру. Загальна висота постаменту — біля 1,5 м, чаші — біля 0,4 м. На лицьовому (північному) боці обеліску міститься епітафія латиницею. 

   

5. Пам'ятник на могилі Котляревських (померли у 1916 та 1917 роках). Надгробок з лабрадориту являє собою стилізований стовбур т.зв «дерева смерти» на квадратному цоколі (загальна висота — біля 3 м). На висоті 1,8 м від основи вміщено епітафічну дошку у формі паперового сувою з написом: «Лазерь Степанович, Мария Карповна Котляревские. 1916. 20. XII, 1917. 17. III».

6. Пам'ятник на могилі О. Данчич (померла 1908 року). На масивному прямокутному постаменті встановлено скульптурну групу. У первісному вигляді пам'ятник являв композицію з фі­гури стоячого на повний зріст янгола, ліворуч від якого сидячий янгол тримав великий сувій з написом. На час дослідження перша фігура була зовсім відломлена (вона збереглася від подальшого нищення завдяки зусиллям місцевих краєзнавців на чолі з Г. Гайдаєм, що транспортували скульптуру до краєзнавчого музею, де вона знаходиться й зараз). Друга постать зі збитою голівкою лежить поряд з постаментом; на сувої в руках цього янгола зберігся текст цитати зі Святого Письма. Епітафія, вміщена із західного боку постаменту, сповіщає про те, що тут похована: «Данчич Александра Алексеевна 21. IV 1831—28. IX. 1908». Усі частини надгробку виконані з мармуру, що нині перебуває у дуже ерозованому стані.

7. Пам'ятник на могилі А. Козіонтковського — відомого міського лікаря та лікаря Прилуцької гімназії. Чотиригранний обеліск на двохуступінчастому квадратному постаменті був увінчаний нині втраченим кам'яним хрестом. Надгробок виготовлено з пісковику загальною висотою біля 1,8 м. У верхній частині цо­колю викарбовано напис: «Козионтковский і Адольф Станиславович».

Загальний вигляд центральної 
частини кладовища

Загалом, за винятком окремих могил, впорядкованих родичами похованих, старі поховання Центрального кладовища перебувають у напівзруйнованому стані. Неподалік від головних воріт некрополя встановлено меморіальний хрест жертвам голодомору 1932—1933 років.

 

 

 

 

 

 

  

4.5. Єврейське кладовище 

У передмісті Прилук поряд з Квашинським кладовищем містилася традиційна ділянка поховань місцевої іудейської громади. Перша згадка про цей некрополь міститься у Статистичному описі міста 1859 року, де перераховані «4 кладбища — 3 православних и одно еврейское».

Старе єврейське кладовище було вперше графічно зафіксовано на планах Прилук 1863 та 1888 років. Воно знаходилось на відстані 240 м на північний захід від Квашинського некрополя, на порізаних схилах правого берега річки Удаю. Цей поховальний комплекс проіснував до кінця XIX століття, коли замість нього було відкрито нове кладовище — південніше сучасних вулиці Леніна та Партизанського провулку.

За висновками досліджень краєзнавця А. Савонова найдавніші надгробки нового єврейського некрополя датовані 1897 роком. Кладовище було закрите для поховань 1972 року.

   

Основні джерела 

Барадулин Г. Церковь святого пророка Илии и пещеры преподобного Антония Печерского в г. Чернигове // Малорусский сборник. — Чершпв, 1897.

Бережков М. С. К истории Черниговского Спасскаго собора. — М., 1911.

Богданович А. В. Сборник сведений о Полтавской губернии. — Полтава, 1877.

Добровольский П. М. Черниговский Успенский Елецкий первоклассный монастырь. — К., 1900. Калібаба. Відомі діячі культури, науки, політики Придесення. — Чернгів, 1995.

Карнабіда А. А. Чернгів. Архггектурно-історичний нарис. —  К., 1980.

Лазаревский А. Описание старой Малороссии. Нежинский полк. — Санкт-Петербург, 1903. Література та культура Полісся. — Ніжин, 1990.

Логвин Г. Чернигов, Новгород-Северский, Глухов, Путивль. — М., 1980.

Макаренко М. Чершпвський Спас. — К., 1929.

Милорадович Г. Описание Черниговских соборов Спасопреображенского и Борисоглебского. — Чернігів, 1890.

Некрополь Черниговского Елецкого монастыря // Календарь Черниговской епархии на 1891 год. Опис Новгород-Сіверського намісництва (1779-1781). — Київ, 1936.

Петухов Е. В. Гимназия высших наук кн. Безбородько в Нежине (1820—1832). — Санкт-Петербург, 1895.

Россия. Полное географическое описание нашего отечества. — XVII. Санкт-Петербург, 1903. Рыбаков Б. А. Древности Чернигова // Материалы и исследования по археологоии СССР. — М., 1949.— №11.

Смолічев П. Чернігів та його околиці за часів великокнязівських // Записки Українського наукового товариства в Києві — К, 1928.

Тридцатилетие деятельности Черниговского городского общественного управления (1870-1901) с очерком истории г. Чернигова. — Чернігів, 1901.

Филарет (Гумилевский). Историко-статистическое описание Черниговской епархии. — Чернігів, 1873—1874.

Холостенко Н.В. Архитектурно-археологические исследования Успенского собора Елецкого монастыря в Чернигове // Памятники культуры. Исследования и реставрация. – М., 1961.

Холостенко Н.В. Исследования Борисоглебского собора в Чернигове. // Советская археология. – Москва, 1967. - №2.

Чернігів і Північне Лівобережжя. Огляд, розвідки, матеріали. – Київ, 1928.

Чернігівщина. Енциклопедичний довідник. – К., 1990.

Чернигову – 1300 лет. Сборник документов и материалов. – К., 1990.

Шкоропад Д.Е. История Прилук. – М., 1989. 

 

При написанні розділу були використані матеріали Державного архіву Чернігівської області та архіву Чернігівського міськвиконкому, а також різноманітні енциклопедичні та довідкові видання.