Ще з півроку тому, якби ви запитали пересічного мешканця Дніпропетровська про заснування міста, однозначно б почули історію про закладення першого каменя особисто царицею Катериною ІІ. Однак встановлення на Набережній пам’ятного знака на честь Старого Міста примусило багатьох засумніватися в правдивості катерининської версії, а декого й полегшено зітхнути.

Перша історична згадка старовинного козацького міста Новий Кодак датована 1645 роком. Місто-фортеця проіснувало до 1780-х, коли на базі саме Нового Кодака імператриця заснувала «третю столицю» Російської імперії. До речі, Ленінським, як він офіційно значиться, цей район дніпропетровці не називають – кажуть «Кайдаки».

         

Ініціаторами встановлення пам’ятного знака стали дніпропетровські організації Благодійний фонд Олексія Лазька та  «Інститут суспільних досліджень». Всеукраїнська федерація «Спас» на чолі з О.Притулою допомогла з проведенням фестивалю – у Дніпропетровськ з*їхалися козаки з Києва, Запоріжжя, Дніпродзержинська, Полтави, Донецька. Пам’ятник являє собою двометрову гранітну мапу-довідничок для тих, хто не знає історії рідного краю. На кам*яній брилі накреслено володіння Війська Запорізького, виділено Новий Кодак як центр Кодацької паланки, позначено великі козацькі поселення. Після знайомства з пам’ятним знаком виникає закономірне питання: і де ж поплічникам Катерини ІІ привиділися пусті степи?

       

«Екатеринослав, вновь учреждаемый город из местечка Новым Кодаком называемого и на правом берегу Днепра против устья реки Самары лежащего», - так чорним по білому було записано в «Описі Катеринославського намісництва» за три роки до заснування «третьої столиці», тобто в 1784 році. І навіть після закладки губернського міста Катериною ІІ, як пише Д.І.Яворницький, «з 1787 року й по 1791 рік Новий Кодак заміняв собою майбутній новий Катеринослав і тому в живому мовленні та деяких офіційних паперах іменувався містом Катеринославом ІІ». Це твердження підкріплюється наступними цифрами, які визначили сучасні історики: у 1793 році в Катеринославі мешкали 680 особи, в той час як у Новому Кодаці – 2000 душ. Звичайно, таке співвідношення кількості жителів в «городе» та «селении» виглядало просто-таки непристойно, тому в 1795  році Новий Кодак офіційно приєднали до Катеринослава.

    

Цікавий переказ про підготовку до прибуття імператриці зберігся в родині Олександра Чемілєтнього, предки якого мешкали в Кайдаках з 1794 року. Не хотіла козацька земля приймати «її величність». Перед самим приїздом Катерини у спеціально зведений дерев’яний палац поцілила блискавка і... спалила дощенту. Довелося бідоласі Потьомкіну терміново перевозити із Царичанки інший палац. Між іншим, знищення імператрициної резиденції справді мало місце, але, за офіційною версією, його випадково підпалили слуги, обкурюючи приміщення «задля створення жилого духу». Дивна недбалість...

                      

А тепер давайте поринемо у минуле та спробуємо уявити яким було життя в Новому Кодаці три століття тому. Цокіт кінських копит, розмірені удари ковальського молоту, закличні вигуки купців (тричі на рік у козацьму місті відбувалися ярмарки), щемлива дума сивовусого кобзаря, який примостився у затінку біля церкви, та веселі пісні, що долинають з навколишніх шинків – їх у Кодаці, за твердженням історика А.Скальковського, було аж тридцять!

          

Ось із хати вийшла молодичка, вивішує пелюшки та поглядає як на сусідньому подвір’ї зграйка веснянкуватих бешкетників вболівають за рудого півня, що б*ється з чорним... Адже козаки мешкали тут зі своїми родинами. Було чимало й іншого цивільного люду: крамарі, колісники, бондарі, лимарі, мірошники, слюсарі, сукновали... Загалом на середину XVIII століття у Новму Кодаці мешкало понад 5 000 осіб.

 

Згідно документам, у XVIII столітті в Новому Кодаці як адміністративному центрі Кодацької паланки (її площа становила 12 тисяч км кв. - більше, ніж сучасна Дніпропетровська область!) розташовувалися такі державні споруди: канцелярія, скарбниця, арсенал із пороховим льохом, церковне правління, митна контора при перевозі, шпиталь, школа, казарми, військовий палац. «Мером» міста був городовий отаман. Паланкова старшина здійснювала управління підлеглими територіями, чинила суд, збирала податки. Одним словом, життя рухалося власною колією.

Гримнули гармати, прочинилася брама, приймаючи дорогих гостей... Відомо, що у Новому Кодаку свого часу побували Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Петро Калнишевський та інші видатні люди. Чув про нього Кобзар, а може й бачив, мандруючи Придніпров’ям у 1840-х, залишки укріплень. От що планували собі закохані Назар та Галя з п’єси Тараса Шевченко «Назар Стодоля»: «Знаєш, як приїдемо ми у Кодак... Се запорозький город... От як приїдемо, мерщій у церкву, повінчаємось; тоді і сам гетьман нас не розлучить, і будемо довго, довго там весело жити. Ти будеш пісні співати і танцювать, а я буду грать на бандурі і розказувать тобі про славні діла козацькі, про Саву Чалого, про Свірговського, про всіх, про всіх жвавих козаків наших».

       

Між іншим, церкву на честь покровителя мандрівників Святого Миколая, що існувала тут з давніх-давен, можна побачити і нині – вже не дерев’яну, а кам’яну і трохи на іншому місці. Ще кілька років тому, до реконструкції, церкву вінчав дуже цікавий так званий «розквітлий» хрест. Коваль, що виготовляв його, попрацював натхненно: немов дикі квіти і духмяний полин проростають з металевої основи. Зараз старовинний хрест «квітне»  на простенькій альтанці у дворі Пустинно-Микільського монастиря в Новомосковську, а перший на території Дніпропетровська кам’яний храм увінчано типовим. Дивно, невже божественна благодать залежить від стандартів?

       

Блукаючи вузенькими кодацькими вуличками, перетинаючи широкі перехрестя доріг на місці торговельних майданів, споглядаючи залишки старовинних валів, провалюєшся в товщу віків. Робітничі будинки, переважно початку ХХ століття, маленькі, шлакові, затишно притулившись один до одного, створюють настрій – тихо, ніби морські мушлі, нашіптують покривлені стіні, порослі мохом дахи про великі події, інтриги, подвиги і зради таємничого міста-фортеці. Мов за іронією, одна з вуличок виводить мене до будиночка-музею ім. Г.Петровського, так, саме того, чиє ім’я позичено Дніпропетровську. Усе у цьому місті починалося в Кайдаках!

         

Серед кайдацького люду багато немісцевих. Однак нащадки козаків цікавляться минувшиною. Уродженець Кайдаків, у минулому ракетобудівник, В.Ф.Камеко розповів мені чудову рибальську легенду, яку чув від старших людей.

       

«Жив колись у містечку Новий Кодак козак Гузирь. Від козацького села Романкового до іншого козацького містечка (теж, до речі, на території Дніпропетровська – І.Ш.) Самарі не було вправнішого рибалки. Повні човни риби привозив він у місто, продавав її і з того жив. Але спливали роки, дружина Гузиря померла, сам він постарів, став слабкий і не годився вже рибалити, а дітей не було. Важке життя настало: сидів Гузирь і сумно дивився як козаки вертають з рибалки.

       

Співчуваючи старому, новокодацький отаман порадився з громадою і вона, враховуючи заслуги Гузиря перед Військом Запорізьким, постановила допомогти козаку-ветеранові: «Щоб кожен рибалка першу спійману рибину віддавав Гузирю, а як не піймає жодної, нехай поцілує його ззаду, нижче поясу...» З того часу кайдацькі рибалки, піймавши першу рибку, полегшено вигукують: «Від Гузиря відкупився!»

Отака легенда.

              

Але ще не все. Історію про Гузиря я переповіла своєму батькові, що мешкає на протилежному кінці Дніпропетровська, теж неподалік від Дніпра, і любить порибалити. «Оце так! – здивувався батько, - а дід теж примовляв, але я думав, що то він говорить «Відкупився від гусара...» Згодом я й від інших людей почула цю примовку.

        

Цікаво... Тривалий час в книгах з історії Дніпропетровська і словом не йшлося про Новий Кодак, але людська пам’ять зберегла ім’я старовинного міста, зберегла його дух. Тепер біля пам*ятного знака залюбки фотографуються кайдацькі молодята.

               

Ірина РЕВА.Фото Дмитра КРАВЧЕНКО.