Інститут Україніки

Головне меню

Фотопроект М. Матуса

Семейный альбом 1893 - 1957

Карта проїзду

 

     Говорити про "Історію Pyciв" непросто, але сьогодні до цього спонукають ще й роковини нашої "отреченної книги". Вони пов'язані не з часом написання, про який і досі сперечаються дослідники, а з появою списків перших перекладів та видання твору. 170 років тому, в 1829-1830 рр., як засвідчив М. Максимович, "Історія Русів" була в ужитку в багатьох списках [1].

До 110-ї річниці від часу першого видання (1846) В'ячеслав Давиденко подарував світові перший український переклад, який вийшов у Нью-Йорку в 1956 році. У 1991-у, якраз до 145 річниці, переклав і осучаснив текст "Історії Pyciв" Іван Драч - великий український поет, перекладач, кіносценарист. "Ця книга для того, щоб ми стрепенулись" [2], - наголосив у передмові до названого видання автор перекладу. Бодай тому, дозволю додати, що в грудні 2000-го виповнилося рівно 275 років, як був замучений у Петропавлівській фортеці Павло Полуботок. 

І, нарешті, остання дата: 160 років тому, у 1839-у, переклав польською мовою і надрукував окремі фрагменти Історії Pyciв видатний історик Олександр Мацейовський (том 1, Петербург-Ліпськ 1839). Звернімо увагу на те, що сталася ця подія на цілих 7 років раніше від видрукування пам'ятки Олександром Бодянським у 1846 році в Москві. 

Ми, власне, стоїмо на порозі 155-ліття від часу першого повного видання,яке випало на час утворення Кирило-Мефодіївського братства. 

Польською мовою, дякуючи праці польського вченого, історика, з'явився не лише перший друк хай і окремих розділів пам'ятки, але й перше серйозне дослідження в ті роки, коли українські дослідники не ризикували й згадувати про твір, що став "безпосередньою предтечею" [3] Кобзаря

Т.Шевченка; твір, який залишив глибокий слід на творчому доробку П.Куліша, М.Костомарова, О.Пушкіна, М.Гоголя, М.Маркевича, Д.Бантиша-Каменського, М.Чайковського, М.Драгоманова та ряду інших мислителів. Йдеться про видану ще в 1978 р. монографію Стефана Козака "U zrуdeB romantyzmu i nowo|ytnej my[li spуBecznej na Ukrainie", в якій "Історію Pyciв" розглянуто не лише як джерело поетичних та історіософських інспірацій, а і як Євангеліє народного руху українців.

Розкриваючи синкретичний характер книги, в якій історичний звіт сусідить із матеріалом легенд, переказів, С.Козак наголошує, що „podstawowa struktura wypowiedzi jest tu dyskurs historiozoficzny, mimo e w niektуrych partiach utworu ma on zdecydowanie charakter polityczny, moralistyczny i religijno-filozoficzny. Natomiast historiograflczny wykBad nie odgrywa w niej wikszej roli, bowiem speBnia tylko funkcje sBu|ebn uprawdopodobniaj c i wzmacniaj c zasadniczy dyskurs" [4]. 

Дослідник має рацію, коли твердить, що зрозуміти історіософію "Історії Русів" неможливо без урахування загальноєвропейського філософського контексту. Безперечно, автор знав популяризовані через українців І.Козельського, С.Десницького, С. Гамалію, через росіянина Радищева твори Вольтера, Монтеск'ю, Гольбаха, Картезія, Руссо, Маблі, Гердера. 

Гердерівське визначення зла - „zBo, ktуre niszczy innych, musi albo nagi si do ogуlnego porz dku, albo zniszczy samo siebie" [5] -відчутно позначилось на осмисленні автором "Історії Русів" вселенського лиха, завдаваного його народові чисельними кривдниками. 

Деякі аспекти історіософських концепцій потрактовані невідомим автором в дусі поглядів Віко, Руссо, Монтеск'ю. І то є "закономірна антропологія і етика з концепціями преромантичного історизму" [6], - наголошує С.Козак. 

Але чи ж тільки від них, як твердить дослідник, автор "Історії Русів" перейняв ненависть до деспотизму та пошанування (як у Гердера, Маблі, Віко) до ідеї малих республік? Уособленням їх була Греція, а Київська Русь і Запорізька Січ - "козацька республіка" - постають спадкоємницями традицій ідеї малих республік. 

Що тут є визначальним - лише історіософський контекст доби чи певною мірою і генетичні первні автора, його генетичне sacrum, серце шляхтича,що билось "під чернечою рясою" [7], як то відчув ще Пушкін? І яку роль у становленні особистості автора відіграла вітчизняна школа: старовинна багата бібліотека, в Києві зібрана, яка "в пору нашестя варварів і од колишніх руїн загинула, від чого і самі школи ховалися в самих монастирях та підземних житлах навіть до днів Руського обраного Князя, або Гетьмана, Сагайдачного і Митрополита Київського Петра Могили, які стародавню Академію Київську поновили"? [8]. Не випадково ж бо й історія власного народу, що "походить од племені Афета, Ноєвого сина", писана була Преподобним Нестором Печерським, його послідовниками та попередниками, "які ту історію писали і які всі були Академіками...". 

Крім Біблії, грецьких книг, іноземних хронік, Повісті временних літ, історіософським підґрунтям автору послужив цілий корпус козацьких літописів, у дусі яких він і сам пише свою "Історію Русів". Принаймні месіанський дух дивним чином єднає "Історію Русів" із найфундаментальнішим із них - літописом Самійла Величка, де Богдан Хмельницький - то Мойсей, якому Бог дав "смисл і разум, чрез которій би возмогл от так тяжкого іга Лядского водній Малоросійскій народ освободити, й в вожделінную паки облекти свободу" [9]. А дух прагнення до свободи - не вибухово-вогненний Радищевський (як в його оді "Вольность") і не абстраговано-медитативний Гердерівський, а сконцентрований на проблемі провісника волі - Сковородинівський (із його вірша "De Libertate"): 

Будь славен вовік, о муже ізбранне,

Вольности отче, герою Богдане! 

Отаким "отцем волі" і постає в "Історії Русів" Богдан Хмельницький, а мучениками за неї - Мазепа, Петро Іваненко, Павло Полуботок. Так що ж перед нами? Романтична історія, як визначив Стефан Козак, наголосивши, що підставовим аргументом історіософічного замислу автора є "думка про

довготривале терпіння народу, котре випливає з романтичного відчуття дійсності" [10]? Чи історична легенда України, як говорив Ілля Борщак? 

Так, легенда, - уточнював Олександр Оглоблин. Легенда, яка в своїй основі має велику правду - загальнолюдську і українську. Її етичні засади ("правила моральні") - це споконвічні моральні підвалини існування української людини й української нації, її політичні принципи ("правила політичні") - це віковічні національно-державні прагнення українського народу, її історичні концепції - це вікові традиції староукраїнської історіографії" [11]. 

На жаль, заклик О. Оглоблина - переосмислити "Історію Русів" як настільну книгу української національно-політичної думки, як підручник української національної філософії і як програму української національно-визвольної боротьби [12] не велено і не суджено було почути в Україні, в той час, як Стефан Козак порівнював її із такими тогочасними творами, як "Розправа про нерівність" Руссо, "Думки про філософію історії" Гердера, "Рід людський" Сташіца, "Слов'яноболгарська історія" Паісія Хілендорського. 

По-новому бачиться сьогодні історіософський дискурс, і зміст, і наукова цінність загадкової "Історії Русів" у світлі нових студій слов'янської історіографії XVII-XVIII ст. із їх акцентом на особливих законах поетики, теорії наративу. Такими працями стали „Teatralno [dziejopisarstwa Renesansu i Baroku" [13] та цикл статей, зібраних у книзі "Krуlestwo SBowian. Historiografia Renesansu i Baroku w krajach sBowiaDskich" Г.Броджі Беркоф [14], "Значення наративу в презентації реальності" Хайдена Вайта [15], "Латина на Запорожжі" Т.Хинчевської-Геннель [16], ,,Latinitas" w historii i w pami ci historycznej Europy Zriodkowo-Wschodniej" Єжи Аксера [17]. 

Твір "українського Тіта Лівія", думається, тому й здобувся на дещо зневажливі назви "історичний памфлет", "публіцистичний твір", що був прочитаний буквально. Можливо, не був почутий заклик О.Оглоблина студіювати "Історію Русів" "методою мікроаналізи" [18] чи тяжів над українською наукою ідеологічний пресинг радянських часів, коли дозволено було досліджувати лише фольклоризм [19]. Чи якоюсь мірою відбивалась магнетична притягальність таємниць, коли дослідника хвилює: де, коли, ким, за яких умов була написана пам'ятка, як то ми бачимо в ґрунтовній статті Валерія Шевчука [20]. 

У світовій практиці твори такого типу відносяться до ерудиційного письменства, до елітарної культури [21]. Основні риси її: пошуки правди абсолюту, прагнення осягнути універсалізм історії, прочитання твору як тексту, в якому театральна діалогічність (один із під ставових компонентів) "приглушується через нараційність і риторичність, які становлять домінанту повідомлення "[22], персвазійної нарації. 

Домінуючою основою розповіді є історіософський дискурс. Історичні явища і процеси в "Історії Русів" трактовані в дусі преромантичної історії, але форми подачі матеріалу підлягають законам, теоретично кодифікованими в науці як ціцеронізм слов'янської історіографії XVII-XVIII століть, який полягає, як наголошує Д.Броджі Беркофф, „w przedBu|eniu retorycznej tradycji cyceronskiej, a tak|e w dydaktyzmie i moralizmie, realizowanym przez dostosowanie pewnych wzorуw, figur i [rodkуw wyrazenia nale| cych m.in. do zespolu "znakow teatralnych"" [23]. 

Час "орнаментації" і "театралізації", час трансформації часових і просторових меж, водночас - час "пошуку правди", наукових відкриттів і вчених - все це позначилось на українських козацьких літописах, на "Історії Русів". 

Наголосимо, що то був час, коли Україна не лише щедро вбирала, впроваджувала глибокі інновації в описі історії, які на Заході впровадили гуманізм, але й впливала на світову культуру. Так, російський професор А.Архангельський, констатуючи, що "почин умственному движению в Московском государстве в XVII веке дает юго-западная Русь", приходить до висновку, що саме "юго-западная литература й образованность сослужили великую службу северо-восточной Руси" [24]. 

У багатьох сферах цей час був здомінований через бароко, яке в Україні проіснувало до кінця XVIII ст. В історіографії - через риторику наслідування ціцеронівського стилю і моралізаторство. "Моралізаторство, - уточнює Броджі Беркоф, - чи то католицьке, чи "національне" або обидва одночасно" [25]. 

Риторична оздобленість слов'янської історіографії XVI-XVIII ст.ст. - явище, досить докладно вивчене на матеріалі хорватської, чеської, сербської, польської літератур, де доведено, що „estetyczny autorytet Cycerona zaci yB na j zykowych i stylistycznych ambicjach humanistow, staB si nie tylko najlepszym, lecz z czasem i jedynym postuBowanym modelem imitacyjnym" [26]. 

Як зазначає Е.Ульчінайте, цицеронівський стиль характеризується, jako rozwlekBy (fusus), obszerny (amplus), powa|ny (gravis), przyjemny (suavis), uczony (eruditus), budz cy podziw (admirabilis), wygBadzony (politus), szBachetny (libera-lis); cechuj go uczucia i pasja, jak [wiatBa bByszcz w nim sBowa i mysli, ozdabiaj figury, przydaje wzniosBo[ci amplifikacja; ma wielk sil wzruszania" [27]. 

У Б. Отвіновської читаємо ще детальніше визначення: „[...] styl oratorski, periodyczny, peBny, logicznie konsekwentny, jasny, chocia nieprosty, o budowie gBownie hipotetycznej, zdobny w figury zdaniowe, brzemienne harmonijny, nadajacy si gBуwnie do audialnej percepcji, perswazyjny i emocjonalny - to model Cycerona" [28]. 

Отже, в цицеронізмі знаходить своє теоретичне підґрунтя риторична оздобленість слов'янської історіографії, в тому числі й української, яскравим зразком якої є не лише видані та певною мірою досліджені козацькі літописи Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка, а й сотні менших, а то й зовсім невеликих творів, які мають теж стати об'єктом пильного аналізу. "Історія Русів" мов би своєрідно підсумовує, завершує етап у розвитку давньоукраїнської історіографії, складно поєднавши просвітницькі, преромантичні тенденції та суто барокові форми їх втілення. 

Загадковість і притягальність "Історії Русів" полягає в тому, що правда абсолюту убирається в химерні шати, які демонструються на велетенській сцені світового "театру історичних дій". "Ілюзія наочності", яка наближає історичну прозу до театральної інсценізації, твориться в козацьких літописах безпосереднім звертанням автора до читача, вставними новелістичними, поетичними та навіть науковими творами, наведенням чисельних документів, універсалів, топографічних описів, зображенням батальних сцен, вишуканими містифікаціями. В "Історії Русів" таку роль перебирають листи та ефектні театралізовані промови. Передсмертна промова в устах Богдана Хмельницького звучить як Мономахове "Поученіе дітям", не почуте як слід товариством. Цицеронівська традиція позначається і в обробці мови героїв, проступаючи на рівні композиційно-структуральному у вигляді „kuasi-monologicznych rol imagiha-cyjnych aktorуw" [29]. Але найбільше важить філософсько-метафорична парадигма: людські дії подаються як "театр світу" або "театр історії". 

В "Історії Pyciв" - це жорстокий театр, представлений за принципом паралельного монтажу арени військових дій - і дзеркального їх відображення у листах, промовах, виступах-звертаннях гетьманів до козаків, у діалогових партіях, часом близьких до барокових казань, повчань, погребових творів. В "Історії Русів" він позбавлений внутрішньої пластики і, як у літописі Григорія Грабянки, він не тяжіє до оздоб, емблематичності, малюнків, портретів, як у Самійла Величка. Для "Історії Русів" притаманний сильний ефект "інсценізації слова" - слова, писаного для історії, а висловленого як в театрі: "Війни ж з Московієго суть неминучі і безконечні для всіх народів, бо, не дивлячись на те, що вона недавно вийшла з-під влади Татарської єдино через міжусобиці Татарські, яким і нині є данниця, не дивлячись, що в ній всі урядники і народ майже неписьменні і численністю різновірств і химерних мольбищ подобиться поганству, а лютістю перевершують дикунів, не дивлячись, кажу, на невігластво і грубіянство, слід нагадати їх причепливість за самі дрібниці та вигадки, за які вони вели безглузду й довголітню чвару і війни зі Шведами та Поляками, зауваживши у листуванні з ними щось у словах недоречне, за що і між собою вони безперестанно чубляться і тиранствують, знаходячи в книгах своїх і хрестах щось не до ладу і не по праву кожного" [30], - віщує хан у листі до Богдана Хмельницького. 

"[...] Доведено вже, що де немає сталої релігії і добрих звичаїв, там і правління сталого бути не може, і Русаки ваші [українці - В. С.] плазуватимуть поміж Москалями, як вівці поміж вовками" [31], - звучить пророче, як зі сцени, де співіснує образ і слово як форма проголошення правди абсолюту, отої ідеї "справедливості Божої як найвищої справедливості людської" [32] як бажаної, яку треба тяжко виборювати. 

Визначальні риси ерудиційної історіографії-настанова на правду абсолюту, прагнення до охоплення універсалізму історії - проступають в "Історії Русів" дуже нерівно, з проекцією то на дії конкретної особи, то на дії людства з підпорядкуванням загальноєвропейській ідеї деградації дійсності [33], у світлі якої набирають нового змісту складні історичні події, які неоднозначно поціновуються автором. 

І водночас бачимо рух філософської думки від діади "особистість - людство", смисл якої космополітичний, до властивого гейдельберзьким романтикам розуміння величезного значення отієї золотої середини - того, що посередині між індивідуальним та універсальним, тобто національна свідомість, "своєрідні форми колективного життя окремих народів" [34]. Так, автор прагне зрозуміти, чому ж його народові, що має характер "непіддатний до насильства", так тяжко виборювати незалежність вітчизни, яка є "гралищем невідомої долі і сліпих випадків". Чому так? – цим нерозв'язаним питанням найчастіше спричиняються рефлексії автора, народжуючи барвисту риторику в осмисленні лиха, яке часом приходить і в овечій шкурі, як та колегія малоросійська (від 1765 р.), що "[...] увійшла в правління, як роса на пасовище і як паморозь на руно", а повернулась до народу небаченим лихом, що несло "кари безугавні", бо все в начальників "до останньої шпильки означало інтерес Государів..." [35]. 

У більшості випадків (подібно як в ораторсько-проповідницькі літературі часів античних чи доби Відродження) функція оздоб, алегоричних фігур пов'язана з інтенцією "переконання" (сучасно - за Ціцероном), отже, з дидактизмом і моралізаторством. Домінує в козацьких літописах та в "Історії Русів" найбільш чистий варіант персвазії - переконуючий, який передбачає інтелектуально активну одиницю - мислячого читача. Театральність, спектакулярна поза автора зникає, ніби маска з актора, коли йдеться про драстичне, надто ж, коли це майбутнє народу. 

"Молодь тутешня всякого стану і виховання, немовби чарівною силою збунтувалася і знялася пташиним летом із Півдня на Північ. Усі шляхи до Петербурга повні були тих голштинців" [36], - так сказано про охоче вербування української молоді на службу російському цареві. 

Десятки чи й сотні таких топосів дають безцінну інформацію тому, хто спроможеться, як того бажав у передмові до свого перекладу Іван Драч, зчитати "ренгеограму сучасних вчинків нашого народу" [37]. Дослідникові, який опиняється в дуже непростій ситуації, треба бути дуже пильним і вдумливим, бо ж риторичні оздоби часом ставлять під сумнів вартість твору як історичного джерела, надаючи йому рис ідеологічного памфлету. Окреслене явище є типовим у слов'янській історіографії XVII-XVIII століть: 

„Uznanie historii, pojmowanej jako magistra vitae, za zbior egzemplуw byBo jeszcze jedn przyczyn, deformacji prawdy oraz jednostronnej interpretacji faktуw, ktуre czsto swiadomie adaptowano do wBasnych celуw ideologicznych i politycznych lub, po prostu i zwyczajnie, do osobistych zainteresowaD autora" [38], - зазначає Г.Броджі Беркоф. 

Топоси з прикладів (або екземплі), історичні оповідання, основу яких становить персвазійна мораль, - головні чинники творення наративних блоків в "Історії Русів". Автор свідомо адаптує інформацію до власних переконань, як то бачимо в поданій ним генеалогії Русів [39], у зображенні історії появи козаків, Запорізької Січі, у спростуванні однієї "шкільної історійки" про те, що буцім-то пустельною, безлюдною аж до приходу польських королів була Україна, і "Козаків на Русі не бувало"[40], у вказівці на міфічні початки народу, у палкому обуренні братовбивчими чварами, зрадою, коли після підкупу, після урівняння української шляхти в правах із російською козаки реєстрові "стали якимось плазуном без пастирів і вождів" [41]. Додаймо ще цілий репертуар легенд, переказів, численні loci communes - все це стає "зброєю і центром персвазії" [42] в ідеологічній полеміці. Двонаправленою або й багатовекторною є та полеміка: не стільки вже може до зовнішніх недоброзичливців, скільки - через апеляцію до читача, через введення того читача у стресову ситуацію - до своїх найбільших руйнівників, що ними є чвари, розбрат, міжусобиці: 

"Смертний гріх проливати кров своїх земляків та одновірців", - виголошує Мазепа. Зате "оборона отчизни кожному народові єсть вільна", - постановив Зборівський трактат від 7 вересня 1649 р. у статті No 7. А коли підносили Руси зброю, "то робили теє лише в обороні і в крайності, до чого всі народи в усьому світі мають найприродніше право, нічим не заперечене" [43], - так гідно польським послам, чуючи близьку смерть, говорить Богдан Хмельницький. І одна річ, коли пізнаючи й "описуючи діяння народу Руського" польські та литовські історики "затьмарювали всіляко великі подвиги його" [44]. Але ж зовсім інше, коли "занесені деякі безглузді речі і наклепи в самі літописи Малоросійські, на нещастя творцями їхніми, питомими Русами..." [45]. 

Над усім в "Історії Русів" вивищується примат пізнання, самопізнання, запатентований ще О. Бодянським [46]. Українська людина в історії, її місія, можливості в "нездоланній силі інерції тисячолітнього буття, нашого генотипу і нашого характеру" [47], як діагностував І.Драч, а М.Шлемкевич жорстко узагальнив: "Народження сучасної української людини мусимо шукати при смертному ложі людини другої козацької держави" [48]. В антропоцентричному аспекті це вічна книга України, але суть її вічності глибоко історіософська. У тому сенсі, що філософське пізнання, як зазначить пізніше М. Бердяєв, має визвольний характер [49]. 

Автор "Історії Русів" прагне до усвідомлення всезагального, але й до заглиблення в конкретне та до відчуття в ньому сенсу універсальності. Якщо в літописах Самовидця, а особливо ж у Грабянчиному та Величковому творах домінує бароковий наратив, то в "Історії Pyciв" виразно відбились зміни у способі нарації, які відбулися в літературі на час написання твору, котрий, як і "Енеїда" І.Котляревського, стоїть на межі епох. Поряд із військово-героїчним наративом в "Історії Русів" має місце і релігійно-християнський, і месіанський, і моралізаторський. Останній, здається, найбільш активно залучає риторичні засоби. Однак все частіше патетичності, декламаційності автор прагне протиставити акцент на правдивості поданих фактів. 

"Історія Русів" - твір української літератури, яка між іншим розвивалася за своїми особливими законами. Як людина освічена, автор був під впливом поетик і риторик, які вивчалися та викладалися в Києво-Могилянській академії. Але творчі контакти українських письменників були ширшими, тому думається, що багатющий матеріал, дбайливо зібраний в польських поетиках і риториках [50], не був обійдений їх увагою. Ця проблема потребує більш пильної уваги, так само як і латинський наратив [51] у складі української історіографії XVII-XVIII століть. Отже, зміни, які відбулися в способі нарації на час творення "Історії Русів", спонукають до глибшого осмислення як особливостей розвитку ціцеронівських традицій, так і опору їм. У світовій практиці це знайшло окреслення як "антиціцеронізм", "еклектизм", "аттицькізм", "маньєризм" [52]. 

Як відбувалося свідоме протиставлення ціцеронізмові - проблема непроста. Наприклад, у хорватській літературі радикальні зміни вніс Луціс (або Луціус). Пишучи про найдавніші часи Далмації, він використав не тільки середньовічні хроніки, а й оцінені критично, а головне, визнані за автентичні дипломатичні джерела. До автентичних джерел активно звертались українські історіографи, які мали доступ до документів, працюючи в гетьманській канцелярії, як Величко. Водночас Грабянка і Величко були блискучими містифікаторами. Від риторики останнього автор "Історії Русів" був залежний найменшою мірою, бо з усього судячи, не знав його, але витворив свою власну риторику, химерно поєднавши правду і домисел, документ і ерудиційну топіку. Перехід від ціцеронізму імітаційного до ціцеронізму наукового (і до з'ясування, настільки успішним був опір йому на рівні змісту і форми) - і можливий, і необхідний шлях подальшого студіювання "Історії Русів".

Соболь Валентина.

Донецьк, Східний видавничий дім, 2003.

– 156. (*ISBN 966-7804-49-6*)

 

Література: 

1. "Чтения" 1887, No l, C. 177. 

2. І.Драч, Кілька слів перекладача // Історія Русів, Київ 1991, С. 29. 

3. Безпосередньою предтечею Кобзаря Шевченка назвав "Історію Русів" М.Драгоманов у статті "На захист невідомого покійника автора "Історії Русів". 

4. S.Kozak, U zrуdel romantyzmu i nowo|ytnej my[li spoBecznej na Ukrainie, Wroclaw-Warszawa--Krakуw-GdaDsk 1978, S. 132. 

5 H.J. Gottfried, Mysli o filozofii dziejow, Krakow 1962, S. 269. 

6. S.Kozak, U zrуdel romantyzmu .., op.cit., S. 112. 

7. А. Пушкин, Полное собрание сочинений, Москва 1935, т. VIII, с. 118. 

8. Історія Pyciв. Переклад І. Драча, Київ 1991, C. 37. 

9. С.Величко, Летопись, Київ 1848, т. 1, C. 31. 

10. S.Kozak, U zrуdel romantyzmu .., op.cit., S. 108. 

11. О.Оглоблин, Вступна стаття // Історія Русів. Переклад В. Давиденка, Нью-Йорк 1956, С. XVII. 

12. Див. О.Оглоблин, Вступна.., op.cit., S. V. 

13. G.Brogi Bercoff, „Teatralnosc" dziejopisarstwa renesansu i baroku // Publiczno[literacka i teatralna w dawnej Polsce, Warszawa 1985, S.187-203. 

14. G.Brogi Bercoff, Krуlestwo SBowian. Historiografia Renesansu i Baroku w krajach sBowiaDskich, Izabelin 1998, 310 s. 

15. H.White, The Content ofthe Form, London 1990, 237 s. 

16. T.Chynczewska-Hennel, Lacina na Zapororzu // Lacina w Polsce 1995, Nr 1-2, s. 61-72. " J. Axer, ,,Latinitas" w historii i pamici historycznej Europy Zrodkowo-Wschodniej. Paradoksy cigBo[ci i niecigBo[ci [w:] Lacina w Polsce 1995, Nr 1-2, S. 81-89. 

18. О.Оглоблин, Вступна стаття, op.cit., C. VII. 

19. О.Мишанич, Українська література другої половини XVIII ст. і усна народна творчість, Київ 1980, C. 296-299. 

20. В.Шевчук, Нерозгадані таємниці "Історії Русів" // Історія Русів, Київ 1991, C. 5-28. 

21. G.Brogi Berco ff, Krolestwo Slowian, op.cit., S. 156. 

22. G.Brogi Bercoff, „Teatralnosc" dziejopisarstwa.., op.cit., S. 187-188. 

23. Ibidem, s. 203. Ю.Лотман теж звернув увагу на те, що в культурі початку XIX ст. в загальноєвропейському масштабі театр відіграє особливу роль: "Театрализуется эпоха в целом. Специфические формы сценичности уходят с театральной площадки й подчиняют себе жизнь" (Ю.Лотман, Театр u театральность в культуре XIX века // Semiotyka і struktura tekstu. Studia po[wicone VII Miedzynarodowemu Kongresowi SBawistуw, Warszawa 1973, S. 343. 

24. А.Архангельский, XVII век в истории русской литературы (Вступительная лекция в курс истории русской литературы XVII века), Санкт-Петербург. 1884, C. 16. 

25. G.Brogi Bercoff, Krуlestwo SBowian, op.cit., S. 108. 

26. B.Otwinowska, Ciceronianizm polski // Literatura staropolska i jej zwizki europejskie, Wroclaw-Warszawa-Krakуw-GdaDsk Jc 1973, S. 102. 

27. E.UIcinaite, Teoria retoryczna w Polsce i na Litwie w XVII wieku. Proba rekonstrukcji schematu retorycznego, Wrodaw-Warszawa-Krakуw-GdaDsk 1973, S. 102. 

28. B.Otwinowska, Ciceronianizm polski, op.cit., S. 103. 

29. G.Brogi Bercoff, „Teatralnosc" dziejopisarstwa.., op.cit., S. 203. 

30. Історія Русів, op.cit., S. 182-183. 

31. Ibidem, S. 183. 

32. Саме так О. Оглоблин визначив історіософію "Історії Русів", наголосивши: "В основі історіософії "Історії Русів" лежить ідея правди й справедливості, вищої - Божої і звичайної - людської" (див. О. Оглоблин, Вступна стаття, op.cit., C. XVII. 

33. Ідея деградації дійсності здобула широку популярність у XVI ст. Наступна хвиля актуалізації її - рубіж XV і XVI ст., а особливо "сильно виекспоновується у XVII-XVIII ст. Європа повертається до цієї ідеї у XVII ст. у зв'язку із занепадом середньовічного універсалізму, розривом європейської єдності в часи Реформації, врешті формуванням нового поняття народу, почуття його окремішності та самостійності" (J. A. Drob, Trzyzegary. Obraz czasu i przestrzeni w polskich kazaniach barokowych,

Lublin 1998, S. 104-105). 

34. Див. В. M. Жирмунский, Религиозное отречение в истории романтизма: Материалы для характеристики К. Бретано u гейдельбергских романтиков, Москва 1919, C. 25. Дослідник наголошує, що в світі дуже високо поціновані прагнення гейдельбергських романтиків до національно-культурного єднання, їх причетність до історичного минулого своєї країни - таку ж причетність до найдавніших витопів по-ціцеронівськи образно засвідчують і автори козацьких літописів і автор "Історії Русів", op.cit., C. 33-46. 

35. Історія Русів, op.cit., C. 316. 

36. Ibidem, C. 313. 

37. І.Драч, Кілька слів перекладача, op.cit., C. 29. 

38. G.Brogi Bercoff, Krolestwo Slowian.., op.cit., C. 99. 

39 Автор свідомо прагне затримати за українцями їхнє давнє історичне ім'я - Руси, щоб не відривати історію своєї землі від історії Київської Русі і ще давніших часів. Уникаючи назви "Україна" і послуговуючись назвою Русь, автор ніби протестує проти перехоплення давньої самоназви сусідами. Подібне перемандрування імен від народу до народу визначене ще істориком VI століття Йорданом (Див.: С. Лесной, Русь, откуда ты?, Вінніпег 1964). 

40. Історія Русів, op.cit., C. 35. 

41. Ibidem, C. 81. 

42. Вираз „broD i [rodek perswazji" запозичуємо у праці Д.Броджі Беркофф як такий, що найбільш виразно характеризує функцію loci communes у творах історіографії // G. Brogi Bercoff, Krуlestwo SBowian.., op.cit., S. 101. 

43. Історія Русів, C. 187. 

44. Ibidem, C. 34. 

45. Ibidem, C. 35. 

46. "Пора вже, давно пора, не приховувати подібного скарбу і тим, якомога, облегшити вивчення й пізнання історії південних русів для всіх і кожного, а надто ж для самих руських", - наголошував 9 лютого 1846 р., друкуючи вперше український переклад Історії Русів (Див.: Історія Русів, Нью-Йорк 1956, C. 1). 

41. І.Драч, Кілька слів перекладача, op.cit., c. 29. 

48. М.Шлемкевич, Загублена українська людина, Київ 1992, C. 17. 

49. Н.Бердяєв, Самопознание, Москва 1991, C. 93. 

50. Див.: E. Ulcinaite, Teoria.., op.cit.; M. Korolko, Sztuka retoryki. Przewodnik encyklopedyczny, Warszawa 1990. 

51. Проблема наративу латинської мови пунктирне накреслена в статті: T.Chynczewska-Hennel, Lacina na Zapororzu, op.cit., S. 61-72. 

52. B.Otwinowska, Ciceronianizm polski, op.cit., S. 111.
  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 217 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист