УКРАЇНА У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЙ

Протягом майже 150 років від кінця XVIII до початку XX ст. українці перебували під владою двох імперій: 80 % із них підлягали російським імператорам, решта населяли імперію Габсбургів. Так на світанку новітньої доби українці опинилися у складі політичної системи, що радикально відрізнялася від устрою, до якого вони звикли.

Як усі імперії, Російська імперія Романових та Австрійська Габсбургів являли собою величезні територіальні конгломерати, численне населення яких складалося із етнічно й культурно різноманітних народів. Надмірно централізована політична влада символізувалася в особі імператора, який не відчував потреби брати до уваги погляди й бажання своїх підданих. Імператори та їхні урядовці вимагали від останніх абсолютної покори й вірності, вважаючи це не лише політичним, а й моральним і релігійним обов'язком. За їхню покірливість імператори обіцяли підлеглим безпеку, стабільність і порядок. Це був устрій, який чимала частина населення імперії вважала не лише розумним, а й навіть привабливим.

В управлінні численними, розкиданими на великій території підданими імператори спиралися насамперед на армію та бюрократію. Армія боронила, а при нагоді й розширяла кордони імперії. Вона також забезпечувала внутрішній порядок. Бюрократія збирала податки (більша частина яких ішла на утримання її самої та армії), а також прагнула організувати суспільство у спосіб, що найкраще відповідав інтересам імперії. На відміну від знаті,— як української старшини, так і польської шляхти,— що панувала в українському суспільстві XVIII ст. й діяла за принципом «чим менше втручання уряду, тим краще», імперські бюрократи, які правили у XIX ст., вважали, що чим більшим числом законів і правил вони обкладатимуть суспільство, тим ліпше буде в ньому жити. І хоч місцева верхівка й далі зберігала своє значення, проте важливі рішення, що визначали життя українців, все частіше приймали імперські міністри у далеких столицях.

Російська імперія

Російська імперія була однією з найбільших у світі. Окрім величезних розмірів вона помітно відрізнялась від інших європейських держав своїм політичним устроєм. У жодній країні континенту правителі не мали такої необмеженої влади, якою користувалися царі-імператори. Ніде бюрократія не була такою деспотичною, поліція також жорстокою, а народ таким безправним, як у Росії. У XVIII ст. в результаті реформаторської діяльності Петра 1 й Катерини II імперія далеко відійшла від примітивного й напівазіатського князівства Московського, яке дало їй початок. Вона могла похвалитися величезною армією, зорієнтованими на європейські зразки чиновництвом, що дедалі зростало, і дворянською елітою. Однак попри ці зміни російські правителі не відмовилися від самодержавства — цього основного принципу давньої московської політики, за яким царям належала абсолютна влада над усіма їхніми підданими в усіх царинах їхнього життя.

 

* У XVIII та XIX ст. українців Російської імперії, як правило, називали малоросами. Ті з них, що проживали на території Австрійської імперії, продовжували називати себе русинами.

 

На початку XIX ст. з'явилися деякі невиразні ознаки того, що молодий і популярний цар Олександр 1, можливо, доведе реформи до їхнього логічного завершення й подарує підданим конституцію, яка замінила б самодержавство владою закону. Але незабаром стало очевидним, що цей «освічений» монарх не сприймав ідею конституції серйозно. Проте він посилив сподівання реформ серед крихітної ліберальне настроєної групи імперської еліти, й у грудні 1825 р., зразу після його смерті, купка дворян із метою встановлення конституційного правління вдалася до спроби державного перевороту. І хоч повстання декабристів зазнало нищівної поразки,  нового імператора Миколу 1 глибоко вразив цей виклик, кинутий його владі, й він вирішує більш, ніж будь-коли, посилити контроль над своїми підданими.

Закоханий у військову муштру, Микола 1 намагається впровадити у цілому суспільстві дисципліну й порядки милої його серцю армії. З цією метою він розширив бюрократичний апарат і у 1826 р. впровадив Третій відділ імперської канцелярії — першу російську таємну поліцію. Він також наказав утворити жандармерію, тобто регулярну поліцію, і значно посилити цензуру. Ці заходи призвели до того, що Росія під час царювання Миколи 1 вступила в період, який великий російський історик Василь Ключевський назвав «ерою найбільшого бюрократизму в нашій історії».

Російська імперська присутність на Україні. Прихильники російського самодержавства часто виправдовували його доцільність великими розмірами та багатонаціональним складом імперії. Найвиразніше це сформулював один із найславетніших серед багатьох українців, які стали на службу імперії, крім того, знаний як патріот рідної йому України — князь Олександр Безбородько: «Росія — це країна самодержавна. З огляду на її розміри, різноманітність населення та звичаїв і багато інших міркувань самодержавство постає для Росії єдиною природною формою управління. Всі заперечення цього твердження безплідні, позаяк найменше послаблення самодержавної влади призводе до втрати багатьох провінцій, до послаблення держави й принесе людям незліченні лиха». Виходячи з таких поглядів, чиновництво правило імперією так, ніби вона складалася лише з одного народу — росіян,— та ігнорувало відмінності національного походження та історичних традицій багатьох інших її підданих.

Оскільки за своєю мовою й культурою українці були близько спорідненими з росіянами, то уряд незабаром став розглядати Україну як по суті російський край. Коли б в імперського урядовця хтось запитав (щоправда, небагато людей відважилися б зробити це), за яким правом управляє Росія великою частиною українських земель, відповідь була б подібною до напису на медалі, викарбуваній у 1793 р. на честь Катерини II: «Я повернула те, що було відірване». У такому розумінні Україна завжди була невід'ємною частиною Росії, деякий час відділеною від неї в силу історичної «випадковості». Відмінності, що існували між росіянами та українцями, переконував би імперський бюрократ, виникли саме внаслідок цього тимчасового відокремлення. Тепер, возз'єднавшись із росіянами, українці, або «малороси», повинні втратити свої відмітні риси й стати «справжніми росіянами». Відтак політика уряду, спрямована на прискорення цього «природного» процесу, проводилася аж до самого розпаду імперії.

Конкретною й повсюдною ознакою імперської присутності на Україні була армія. її численні залоги й форти усівали всю країну, а її командири обкладали населення обтяжливими повинностями. Найстрашнішою військовою повинністю був призов до армії, впроваджений на Україні у 1797 р. Для тих невдах, які потрапляли до рук вербувальників, термін служби становив 25 років. Через нелюдську муштру й часті війни такий термін вважали рівносильним смертному вироку. Не дивно, що рекрутів нерідко перевозили закованими в кайдани, а пани карали найнепокірніших кріпаків, віддаючи їх у солдати.

Продовжуючи мілітаристську політику в управлінні країною, Олександр 1 та його фанатично відданий авторитарним методам міністр Олексій Аракчеєв у період між 1816 і 1821 рр. почали засновувати ненависні військові поселення. Близько 500 тис. солдатів отриманій наказ будувати поселення на зразок військових таборів, у яких кожний аспект приватного життя, у тому числі дозвіл на шлюб та інколи навіть право мати дітей, підпорядковувався суворим і докладним інструкціям. На Україні існувало близько 20 таких поселень. Проте ці задушливі порядки дали протилежні очікуваним плоди й до 1857 р. більшість військових поселень було розформовано. Це був досить промовистий приклад намагань царської бюрократії підпорядкувати цивільне життя військовій дисципліні.

Процес упровадження на українських землях імперських структур влади почався ще в 1770-х роках, але остаточної форми він набув лише в 1830-х. Тоді Україну було розділено на дев'ять губерній, які складали три окремих регіони. До Лівобережної України, де традиції козацтва й старшини виявлялися найдужче, входили Чернігівська, Полтавська та Харківська губернії; нещодавно захоплене Правобережжя, де польська шляхта, як і раніше, заправляла суспільно-економічним життям українських селян і де в містах проживали переважно євреї, складалося з Київської, Волинської та Подільської губерній; нарешті, новоосвоєний Південь, що колись належав запорожцям і Кримському ханству, поділявся на Катеринославську, Херсонську й Таврійську губернії. Кожна губернія ділилася на повіти, що в свою чергу включали міста і села.

Ієрархія урядників, котрі правили в цих адміністративних одиницях, була однаковою в усій імперії. На чолі губерній стояли губернатори, призначувані царем. Губернаторові допомагали чиновники, що займалися такими справами, як громадський порядок, освіта та податки. Верхній прошарок адміністративного апарату переважно складався з професійних чиновників. Проте на повітовому рівні й нижче багато урядовців — зокрема начальник жандармерії, предводитель дворянства, судді — обиралися місцевими дворянами із свого середовища. Імперії просто бракувало професійних чиновників для задоволення всіх своїх потреб.

Узагалі нова система управління мала згубні наслідки для найстаріших міст України, більшість із яких користувалися самоврядуванням згідно з давнім Магдебурзьким правом. У 1835 р. Київ останнім серед міст утратив особливий статус. що передбачався цим правом. Відтоді більшість українських міст перейшли в підпорядкування губернській адміністрації. На найнижчому адміністративному рівні — в селі — за дотримання законопорядку відповідало місцеве дворянство.

За соціальним походженням члени адміністрації, котра здійснювала щоденне управління на Україні XIX ст., головним чином були бюрократизованими дворянами. Найвищі посади, такі як губернаторська, звичайно обіймали урядовці із впливових аристократичних родів, у той час як посади середнього рівня займали середні дворяни. Скромні пости діловодів і писарів були сферою міщан та синів священиків, Селяни майже ніколи не підіймалися навіть до найнезначнішої посади.

Етнічний склад бюрократії на Україні змінювався залежно від регіону. На Лівобережній Україні, де нащадки старої козацької старшини отримали дворянські права, серед найвищих урядовців траплялися такі добре відомі українські прізвища як Милорадович, Миклашевський, Кочубей, Завадовський, Капніст і Полетика. На Правобережжі переважали поляки та росіяни. На Півдні, куди стікався люд з усієї імперії, чиновництво за своїм походженням було дуже різноманітним, хоч і тут переважали росіяни. Цікаво, що неросіянин, пристаючи до лав чиновників, як правило, русифікувався й при цьому ставав більш «російським», ніж самі росіяни.

Імперська бюрократія була організована на військовий зразок — зі своїми чинами та мундирами, її представники нерідко «славилися» здатністю плазувати перед начальством і водночас принижувати підлеглих. За відсутності конституції, що захищала б права особи, чиновник міг втручатися у приватне життя людей, що часто й траплялося. Малоприємна присутність чиновництва дещо пом'якшувалася його відносно невеликою чисельністю: порівняно бідна Російська імперія могла дозволити собі утримувати на кожні 10 тис. населення лише близько 12 чиновників. На Заході це співвідношення було у три-чотири рази більшим.

Нездатність російського уряду забезпечувати своїх чиновників достатньою платнею породжувала корупцію, на яку він мовчки закривав очі, особливо на корупцію місцевих масштабів. Доки чиновники забезпечували казну визначеною сумою грошей, уряд мало хвилювало, скільки грошей вони здирали з населення собі. Але якщо росіяни вже звикли нести тягар бюрократизованої системи, то для українців початку XIX ст. це явище було ще новим і чужим. Можливо, цим і пояснюється той факт, що саме українець Микола Гоголь у своїй знаменитій п'єсі «Ревізор» (1836 р.) створив таку блискучу сатиру на імперську бюрократію.

До царя Миколи 1 (1825—1853) в Російській імперії існував лише неофіційний та несистематичний поліцейський нагляд. Але у 1826 р., як вже було сказано, вражений повстанням декабристів, цар заснував Третій відділ власної його імператорської величності канцелярії, започаткувавши регулярну таємну поліцію. Хоч її основний персонал спочатку був відносно невеликим. Третій відділ наймав численних донощиків, які ходили по ярмарках, шинках, відвідували університетські лекції та інші громадські зібрання й звертали прискіпливу увагу на погляди й поведінку, що викликали підозру. Цензура як засіб придушення потенційної опозиції використовувалася в Росії завжди, але за правління Миколи 1 вона стала суворішою, ніж будь-коли; зокрема, діяли спеціальні комітети, котрі ретельно перевіряли все, що виходило друком. Намагання царя поставити під контроль недозволені ідеї дали підстави найвизначнішому поетові України Тарасу Шевченку з іронією зауважити, що «від молдаванина до фіна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує».

І все ж попри свою репресивну природу імперія ніяк не була суто поліцейською державою. Корумповане, малоефективне й розкидане по величезній території чиновництво не могло й не бажало виконувати всі інструкції, які потоком лилися із столиці. Завжди можна було знайти чиновника, що із доброти чи за хабар міг закрити очі на незначні порушення закону або ж пом'якшити призначений вирок. До того ж тим небагатьом, хто мав для цього досить грошей, дозволялося подорожувати за кордон; відтак серед правлячої верхівки поширювалися західні впливи, що теж пом'якшувало несправедливості режиму.

Малоросійська ментальність. Багатьох представників колишньої української старшини вражали могутність і велич імперії, приваблювали можливості блискучої кар'єри, а їхнє самолюбство тішила свідомість власної належності до дворян Російської імперії. Тому їх не треба було надмірно заохочувати бути вірнопідданими государя-імператора. Для таких Україна стала чимось ледве більшим від частини, хоч і дорогої, імперського цілого, а український народ — лише «плем'ям» російського народу. Вони були байдуже чи навіть вороже настроєні щодо будь-яких політичних дій, котрі спиралися на ідею осібності України. Типовими для «малоросійської ментальності» е слова Віктора Кочубея — українця, який належав до найближчого оточення імператора: «Хоч і народився я хохлом, я більший росіянин, ніж хто інший... Моє становище підносить мене над усякими дріб'язковими міркуваннями. Я розглядаю турботи ваших губерній (України.— Авт.) з точки зору спільних інтересів усього нашого суспільства. Мікроскопічні погляди мене не турбують».

Малоросійська ментальність зазнала нещадної критики з боку істориків націоналістичної школи XX ст. В’ячеслав Липинський, провідний у 1920-х роках прихильник ідеї українського елітизму й державності, казав, що ця ментальність — типовий комплекс народів, які не мають своєї держави. Він доводив, що, виступаючи за асиміляцію в Російській імперії, малороси часто зрікалися деяких найкращих рис українця, водночас засвоюючи багато з найгірших рис росіянина. Та лишається незаперечним той факт, що «малоросійська» самосвідомість цілком переважала серед української знаті, а самі українці часто були найбільшими ворогами ідеї української самобутності.

Політичні події

На початок XIX ст. Російська імперія спромоглася, на власне щастя, стати міцнішою і сильнішою структурою. Для царського режиму наближався час суворих випробувань.

Вторгнення Наполеона. Найтяжчим виявився перший удар, коли у 1812 р. на Росію напала 640-тисячна армія Наполеона. Як добре відомо, Росія змогла, щоправда ціною великих зусиль і втрат, не лише відбити загарбників, а й відкинути їх аж до Парижа. На Україні наслідки навали були порівняно невеликими. Частина Наполеонових сил вдерлася на Волинь і завдала там значних збитків. У своїй переважній більшості українці охоче відгукнулись на заклик царя піднятися на війну. На Лівобережжі швидко зібрали кілька полків добровольців, організованих на зразок козацьких. Широка підтримка цих формувань свідчила не лише про готовність українців захищати імперію, а й про популярність козацьких традицій. Проте ходили також чутки, нібито деякі нащадки козацької старшини проголошували тости за здоров'я Наполеона з надією, що він розіб'є царську імперію. Аналогічні випадки досить часто траплялися і в недалекому минулому. Вже йшлося про те, що у 1791 р. Василь Капніст таємно їздив до Пруссії з марною надією заручитися підтримкою в повстанні українців проти царя. Однак анти царські настрої були явищем винятковим, і величезна більшість українців вірно й завзято боронили імперію.

Повстання декабристів. Багато царських офіцерів, які брали участь у наполеонівських війнах в Європі, зазнали впливів політичних інститутів і цінностей Заходу й стали їхніми прибічниками. Повернувшись із перемогою, вони сподівалися, що начебто ліберальний Олександр 1 упровадить в Росії реформи на західний зразок. Але цей незбагненний правитель натомість доручив управляти країною таким реакціонерам, як Аракчеєв. Глибоко розчарувавшись, невелика група самовідданих армійських офіцерів, переважно представників найзнатніших родів Росії, утворили таємні товариства, що ставили собі за мету повалення самодержавства і встановлення конституційного правління.

Перше таке товариство — «Союз порятунку» — було засноване у Петербурзі 1816 р. Десь через п'ять років воно розкололося на дві окремі групи. Аристократичне Північне товариство, що й надалі перебувало у Петербурзі, продовжувало розвивати республіканські ідеї. Не маючи сильного проводу, воно зробило небагато. Зате Південне товариство з осередком у Тульчині, на півдні України, де служив його керівник — полковник Павло Пестель, діяло ефективніше. Людина залізної волі та неабиякого таланту, Павло Пестель переконав приєднатися до його організації іншу таємну групу — Товариство об'єднаних слов'ян. Серед проводу «Об'єднаних слов'ян» було двоє українців — брати Борисови з Полтави. Пестелю також вдалося схилити до співпраці революційну польську групу, що діяла на Україні. Таким чином, Південне товариство до 1825 р. з майже 30 офіцерів-змовників зросло до близько 160.

Сформульована в документі під назвою «Руська правда» програма Пестеля була більш радикальною, ніж програма північних конституціоналістів. Вона передбачала скасування всякої соціальної та політичної нерівності, модернізацію господарства країни, провід революційної верхівки, сувору централізацію управління. Незважаючи на те, що сам Пестель діяв на Україні, його ідеї не відбивали інтересів неросійських народів імперії. Він стверджував, що за винятком поляків з їхньою високорозвиненою культурою всі інші національні меншості повинні підлягати русифікації. Зокрема щодо українців він прямо заявляв: «Малоросія ніколи не була й бути не може самостійною... Відтак вона повинна поступитися своїм правом бути окремою державою». Аналогічних поглядів в українському питанні протягом багатьох поколінь додержуватимуться й інші російські революціонери.

Члени Товариства об'єднаних слов'ян не поділяли централістських упереджень Пестеля, схиляючись до ідеї реорганізації імперії на федеративних засадах. Але хоч і серед проводу «Об'єднаних слов'ян» були українці, сама Україна не фігурувала в числі членів майбутньої федерації. Проте є свідчення про діяльність у той Василь Лукашевич же час іншого, не зв'язаного з Пестелем таємного товариства, яке складалося з українських дворян. Очолював його , предводитель полтавського дворянства. Його програма ґрунтовно обстоювала ідею відновлення української автономії.

Смерть Олександра 1 в грудні 1825 р. зненацька застигла ідеалістично настроєних революціонерів-дилетантів як Північного, так і Південного товариств. Подолавши глибоку розгубленість, керівники Північного товариства зібрали під своїм командуванням у Петербурзі кілька тисяч війська і вдалися до спроби скинути нового царя Миколу 1. Це повстання провалилося, а всіх його провідників заарештували. На Україні Південне товариство мало трохи більший успіх. Оскільки Пестеля заарештували незадовго до повстання у столиці, провід у товаристві перейшов до нерішучих Бестужева-Рюміна та братів Муравйових-Апостолів. Хоч вони й змогли переконати близько тисячі своїх солдатів приєднатися до повстання, більшої підтримки з боку солдатів та селян вони не дістали. Після тижня безцільних блукань по Київщині їхні сили були розбиті вірними царю військами. Так повстання декабристів — цей перший в історії імперії революційний вибух — зазнало катастрофічної поразки.

Польське повстання 1830 р. Згодом Україна стає ареною нового повстання. У листопаді 1830 р. таємне товариство молодих польських офіцерів, натхнених революціями, що розгорталися у Франції та Бельгії, підняло у Варшаві повстання проти росіян. Але після перших успіхів енергія поляків ослабла внаслідок внутрішніх конфліктів. На початку 1831 р., сподіваючись поширити свої дії на Правобережну Україну, де глибоко вкоренилася польська шляхта, повстанці рушили на Волинь. Хоч відсутність підтримки й наступ росіян змусили їх відступити у Східну Галичину, близько 5 тис. шляхти Правобережжя намагалися продовжити боротьбу.

Було очевидним, що поляки не зможуть перемогти без підтримки народу, тобто українських селян. Намагаючись заручитися допомогою настроєних проти царату росіян і українців, поляки проголосили знамените гасло: «За нашу і вашу свободу». Проте, щоб переконати українське селянство стати на бік ненависних польських панів, потрібно було щось більше, ніж гасла. Деякі польські повстанці закликали звільняти кріпаків і цим привернути селян на свій бік, але більшість шляхти відкинула цю думку. Як наслідок, селяни Правобережжя переважно трималися нейтральних позицій, у той час як деякі скористалися нагодою помститися польським панам. У 1830—1831 рр. багато польських селян також відмовилися підтримати шляхту, демонструючи тим, що навіть у польському середовищі національна свідомість і почуття солідарності ще не проникли в маси. До середини 1831 р. повстання було придушене. Але ще багато років після нього таємні польські товариства організовували змови проти царя.

Треба сказати, що в цих змовах і повстаннях було дуже мало спільного з долею українців як таких, хоч і відбувалися вони на українській землі. Вже сам цей факт промовисто свідчив, наскільки невиразною й малозначущою стала в Російській імперії початку XIX ст. політична вага України та українців.

Реформи в Російській імперії

Після польського повстання 1830 р. імперський уряд вирішує об'єднати так звані західні губернії, що колись належали Речі Посполитій,— тобто Правобережну Україну, Білорусію й Литву. Аналогічно тому, як у 1780-х роках Лівобережжя було позбавлене своїх самобутніх рис, у 1830-х подібні заходи готувалися щодо Правобережжя. Однак у XIX ст. процес об'єднання в межах імперії мав більш систематичний і всеохоплюючий характер, ніж у XVIII. Встановлювалась не лише одноманітність в управлінні, а й робилася спроба перетворити Правобережжя в культурному відношенні на «істинно російську землю». Тепер на повну силу почала проводитися політика русифікації.

Хоча першочергова мета російської політики полягала в послабленні польських впливів на Правобережжі, вона лишила також глибокий відбиток на українському селянстві та єврейському населенні міст краю. У листопаді 1831 р. Микола І утворив у Києві спеціальну комісію в справах західних губерній. Голова комісії Віктор Кочубей мав наказ «привести у відповідність з великоруськими губерніями всі західні землі в усіх галузях життя». За кілька місяців позакривали всі польські школи (українських майже не було), а шкільну справу реорганізували на імперських засадах із переведенням навчання на російську мову. В Кременці закрили славетний польський ліцей. Натомість у Києві заснували російський університет Св. Володимира. Характеризуючи завдання нового університету, міністр освіти Сергій Уваров відверто сказав: «Університет Св. Володимира — моє творіння. Але я першим ліквідую його, якщо він не виконуватиме своєї мети... поширювати російську освіту й російську національність на спольщених землях Західної Росії».

Символом жорстокого нового режиму на Правобережжі став генерал Дмитро Бібіков, що з 1837 по 1852 р. був генерал-губернатором Київської, Подільської та Волинської губерній. За губернаторства цього солдафона, «кожне слово якого падало, наче удар кийка», Київ перетворився на бастіон російської культури й головну твердиню царської армії.

Спираючись на могутнє військо, Бібіков, незважаючи ні на що, проводив свою політику. За його наказом 60 тис. польських шляхтичів були позбавлені дворянських грамот і понижені до стану посполитих. Багатьох заслали вглиб Росії. Близько 3 тис. конфіскованих у шляхти маєтків було перетворено на військові поселення, а замість поляків на чиновницькі посади призначали росіян. Скасування у 1840 р. Литовського статуту (кодексу законів, що спирався на зразки середньовічного Заходу) разом із раніше ліквідованим Магдебурзьким правом ознаменувало кінець застосування західноєвропейської за своєю суттю юридичної практики на підвладній росіянам Україні.

Деякі кроки Бібікова торкалися становища народних мас України. У 1839 р. він відновив кампанію навернення (чи правильніше — повторного навернення) греко-католиків у православ'я, яку почала Катерина II. У Волинській, Подільській губерніях, а також у Білорусії греко-католицька церква, що визнавала зверхність Риму, вже глибоко вкоренилася й налічувала 2 млн віруючих. Шляхом масових депортацій, а також підкупу Бібікову вдалося практично знищити на території імперії греко-католицьку церкву. Вірність їй змогла зберегти лише невелика кількість греко-католиків у околицях Холма.

Хоч це, звісно, не входило до намірів генерал-губернатора, але деякі з його політичних заходів принесли українцям несподівані вигоди. Так, підтримуючи університет Св. Володимира, заснований у Києві на противагу культурному впливу поляків, він сприяв розвиткові закладу, що мав згодом відіграти надзвичайно важливу роль у майбутньому відродженні української культури. Так само, організувавши у 1843 р. Тимчасову комісію для розбору давніх актів (Археографічну комісію) й сподіваючись отримати докази того, що Україна з незапам'ятних часів була російською, він започаткував першу систематизовану колекцію українських архівних матеріалів, надавши можливість українським патріотам, які працювали в комісії, глибше проникнути саме у неросійське минуле краю.

Підхід Бібікова до селянства також мав несподівані наслідки. В надії здобути прихильність українських селян і ще більше підбурити їх проти польських панів, генерал-губернатор упроваджує в 1847 р. Інвентарні правила. В них точно визначалася кількість землі, що надавалася селянинові, а також види робіт, які він мав виконувати для пана. Бібіков скасував приватне оподаткування, яке ввели пани, та обмежив їхнє право втручатися в особисте життя селян. Проте, типовим для російської бюрократії чином, наступники Бібікова внесли стільки доповнень до цих правил, що застосовувати їх стало просто неможливо, й шляхта продовжувала хазяйнувати, як і раніше. Замість подяки властям спантеличені й розгнівані селяни Правобережжя кілька разів повставали. Перекручення у здійсненні бібіковських заходів були лише одним із багатьох доказів того, що в цю задушливу епоху, незважаючи на зовні суворий контроль над суспільством з боку царського режиму, уряд ніколи не міг бути впевненим у наслідках своєї політики чи в напрямі розвитку подій у суспільстві.

Австрійська імперія

Як вже було сказано, Австрія являла собою не країну, а імперське утворення. У XIX ст. вона складалася із суміші II великих народів і ряду менших етнічних груп, що населяли більшу частину Східної Європи й у 1800 р. становили близько однієї сьомої населення всього континенту. Оскільки жодна нація чи народність не мала в імперії абсолютної більшості, то й жодна національна культура не була визначальною — до такої міри, як російська культура в царській імперії. І хоч в армії та серед чиновництва переважала німецька мова, якою розмовляла найбільш впливова нація імперії, вражаючою особливістю цієї імперії залишалася її етнічна різноманітність. Поширюючи свій суверенітет на все нових підданих, династія Габсбургів не змінювала, принаймні спочатку, традиційних форм влади в тих королівствах, герцогствах, провінціях і містах, які вона захоплювала. І так відбувалося не лише тому, що Габсбурги не хотіли провокувати опір, а й тому, що їм бракувало сильних централізованих установ, необхідних для уніфікації управління. Відтак аж до середини XVIII ст. їхня імперія являла собою хисткий, слабо скоординований конгломерат, який часто охоплювали кризи, породжувані внутрішніми чварами або втручаннями ззовні.

У 1740 р. імператриця Марія Терезія дійшла висновку, що для збереження імперії необхідно провести реформи. Долаючи запеклий опір місцевого дворянства, вона здійснила ряд заходів для зміцнення органів центральної влади, а також створила канцелярії місцевої влади. Щоб заповнити ці посади, вона збільшила бюрократичний апарат. Марія Терезія також заклала підвалини великого постійного військового відомства. Проте, як обачний політик, вона не прагнула цілковитої одноманітності. Так, у стосунках з бунтівливими мадярами вона часто віддавала перевагу компромісному рішенню, не вимагаючи безумовної покірності своїй волі.

Ще заповзятішим реформатором виявився син Марії Терезії Йосиф II. Прибічник тогочасних європейських теорій мудрого правління, він вирішив зробити свою діяльність взірцем освіченого абсолютизму. За висловом одного англійського історика, його правління «було освіченим, бо Йосиф II вважав за обов'язок монарха сприяти добробуту своїх підданих... а абсолютним тому, що ніхто, крім нього, не міг сказати, в чому саме цей добробут полягав і як його можна було досягти».

Своєю метою імператор ставить покращити долю селян, оживити занепаду економіку, підняти ефективність чиновництва і вдосконалити освіту в усій імперії. Невідступно керуючись абсолютистськими принципами, він також намагається скасувати особливі права і привілеї окремих земель, що ускладнювали проведення реформ. Як і належало сподіватися, з усіх амбіціозних задумів Йосифа II вдалося здійснити лише деякі. Це викликало у нього гірке розчарування. І все ж правління Йосифа II знаменувало виняткові часи, коли імперія прагнула й могла зміцнюватися й самооновлюватися.

Українці під владою Габсбургів

Величезна більшість українців в Австрійській імперії проживала в Галичині — південно-східній частині колишньої Речі Посполитої, захопленої Габсбургами після першого поділу Польщі у 1772 р. Двома роками пізніше до Галичини була приєднана Буковина — невеликий український край, що його відібрав Відень у занепадаючої Оттоманської імперії. Нарешті, у 1795 р., після третього й останнього поділу Польщі, до імперії були також включені землі, заселені поляками (включаючи Краків). Якщо Східну Галичину заселяли переважно українці, то Західна Галичина була головним чином польською. Поєднання в одній адміністративній провінції цих двох народів стане в майбутньому причиною напружених стосунків між ними.

Під посереднім контролем Габсбургів перебував ще один заселений українцями регіон. Розташоване на західних схилах Карпатських гір Закарпаття з часів середньовіччя входило до складу Угорського королівства. У XIX ст. воно лишалося в угорській частині імперії Габсбургів і було ізольованим від інших українських земель.

Селяни. Умови життя в населених українцями землях імперії Габсбургів характеризувалися одним словом: бідність. Горбистий рельєф та невеликі наділи ускладнювали обробку землі, а постійний гніт польської шляхти доводив селян до повного виснаження. Після того як у результаті поділів Польщі невеличкі й брудні галицькі міста було відрізано від традиційних ринків на Україні, їхня й без того тяжка доля стала ще тяжчою. Не дивно, що Галичина мала сумну репутацію однієї з найбільш нужденних і відсталих частин імперії.

Величезну більшість західних українців складали селяни-кріпаки, для яких визиск був фактом щоденного життя. За право користуватися убогими земельними наділами вони мусили відробляти на феодала панщину, що сягала п'яти-шести днів на тиждень. Крім того, шляхта нерідко змушувала селян відбувати різні роботи у панських маєтках і вимагала натурального оброку. Підраховано, що панові діставалося десь від половини до третини жалюгідного селянського прибутку. Ніби цього було мало, володарі маєтків систематично експропріювали селянські та громадські землі, залишаючи селянам чимраз менші наділи. Так, якщо середня площа селянського наділу в Східній Галичині у 1819 р. становила 14 акрів, а шляхетського маєтку —1051 акр, то на 1848 р. відповідно 9,6 та 1400. Отож, Східна Галичина являла собою переконливий зразок суспільства, в якому багаті ставали ще багатшими, а бідні — ще біднішими.

За таких умов навіть вижити було справою непростою. Ізольовані в майже недоступних селах, яких налічувалося близько 3,5 тис., застосовуючи примітивні сільськогосподарські методи, селяни Східної Галичини могли отримувати лише близько третини того, що вирощували селяни Чехії та Австрії. А їхній раціон, до якого входили майже самі капуста й картопля, становив близько половини того, що споживав західноєвропейський селянин. Коли наставав голод, а це траплялося часто, багато виснажених селян гинуло. Були часи, між 1830 та 1850 рр., коли смертність у Східній Галичині перевищувала народжуваність. Закономірно, що тривалість життя західноукраїнського селянина була короткою — в середньому якихось 30—40 років.

Щоб знайти полегшення своєму злиденному існуванню, селяни часто завертали до шинку. До цього їх заохочували польські пани, що володіли легальною монополією на виробництво алкоголю, а також власники шинків, переважно євреї. Деякі землевласники навіть встановлювали для своїх кріпаків кількість споживання алкоголю, сподіваючись таким чином реалізувати продукт, який зони виробляли. Бажання полегшити долю селянина рідко коли, якщо взагалі спадало на думку галицькому шляхтичеві. У більшості сама можливість такого вчинку, напевне, викликала б подив, бо селянин в їхньому розумінні являв собою якусь нижчу форму людської істоти, що не піддається будь-яким удосконаленням.

Духовенство. Проте не всі західні українці були селянами. Виразну соціальну групу, яка найбільше з усіх прошарків західноукраїнського суспільства наближалася до еліти, становило греко-католицьке духовенство. Останнє прибрало роль лідера в селянському середовищі через відсутність іншої групи, котра виконувала б цю роль,— унаслідок того, що в XVI—XVII ст. українська знать відцуралася від свого суспільства, полонізувалась і перейшла в католицизм. Завдяки тому, що нижчому духовенству на відміну від церковних ієрархів дозволялося одружуватися, виникали цілі династії священиків, які нерідко на багато поколінь пов'язувалися зі своєю околицею. У XIX ст. у Східній Галичині налічувалося близько 2—2,5 тис. таких родин. Часті зібрання, тривалі відвідини, взаємні шлюби перетворили греко-католицьке духовенство на тісно сплетену спадкову касту із розвинутим почуттям групової солідарності.

Зв'язане з масами спільною вірою, духовенство користувалося в середовищі своїх сільських парафіян великим впливом і владою. Однак за матеріальним і культурним рівнем український сільський священик — особливо до приходу австрійців — ледве підносився над селянином. Хоча громада, як правило, виділяла священику більше землі, ніж селянинові, крім того, додатковий прибуток давала плата за хрестини, вінчання й похорони, проте нерідко сім'я померлого парафіяльного священика жила з одного наділу. Багатьох священиків розоряли витрати на те, щоб дати духовну освіту синові чи вигідно видати заміж дочку.

Собор Св. Юра у Львовіі
Собор Св. Юра у Львові

Через незадовільну богословську освіту чимало греко-католицьких священиків у Східній Галичині наприкінці XVIII — на початку XIX ст. ледве могли прочитати літургічні тексти церковнослов'янською мовою. Тому їхній світогляд був ненабагато ширшим від селянського. Польська шляхта не виявляла великої поваги до греко-католицького духовенства. Так, ще до приходу Габсбургів шляхта нерідко примушувала священиків працювати у своїх маєтках. Це дало, до речі, позитивні результати, оскільки українське духовенство встановило з селянством тісніші особисті та культурні зв'язки, ніж польські ксьондзи. Завдяки таким стосункам греко-католицькому духовенству легше було вести за собою селянство не лише у релігійних, а й в інших справах. Відтак протягом усього XIX ст. західноукраїнське суспільство складалося лише із двох соціальних верств: селянської маси й невеликої касти священиків. Серед українців, за іронічним польським виразом, були лише хлопи та попи.

З огляду на те, що західні українці ще в більшій мірі, ніж українці у складі Російської імперії, не мали власної знаті, а також належного представництва серед міщанства, деякі історики розцінювали українське суспільство як соціальне неповне. За цим терміном таке суспільство було глибоко неповноцінним; і справді, українці мали обмежений доступ до політичної влади через відсутність дворянства. Не маючи міського населення, вони лишалися поза цариною торгівлі та промисловості. Це, звісно, не означає, що в Галичині не було шляхти чи міщан. Наприкінці XVIII ст. польська шляхта становила 95 тис., або 3,4 % населення провінції, а міщани (більшість із них — незаможні ремісники-євреї та крамарі, а також небагато заможних купців) налічували близько 300 тис., або 10 % населення. Крім того, зі встановленням влади Габсбургів з'являється нова соціальна група — чиновники. Переважно німці або німецькомовні чехи, вони ніколи не були численною групою. Проте власті підтримували еміграцію десятків тисяч інших німців-колоністів, сподіваючись, що вони стануть взірцем доброго господарювання й оживлять сільську економіку. Таким чином, суспільство Галичини в цілому було й багатонаціональним, і чітко розшарованим, причому кожна його окрема етнічна група займала свою виразно окреслену й замкнуту суспільну, господарську та культурну царину.

Реформи Габсбургів і західні українці

Хоча реформи Габсбургів кінця XVIII ст. проводилися в усій імперії, особливо великий вплив вони справили в Галичині, котра найгостріше потребувала змін. Йосиф II був особливо заінтересований у цій провінції, вбачаючи в ній щось на зразок лабораторії, де можна було б експериментувати з різними засобами перебудови суспільства, зокрема із засобами розширення його виробничих можливостей. Спочатку Відень ставив щодо Галичини подвійну мету: по-перше, демонтувати стару систему управління, в якій панувала шляхта, й замінити її дисциплінованим і підпорядкованим центру чиновництвом, а по-друге — покращити соціально-економічне становище посполитого люду.

Адміністративна реорганізація в Галичині була проведена швидко та ефективно. До 1786 р. польські закони було замінено австрійськими, а шляхетські асамблеї розпущено. Щоб пом'якшити цей удар для старої знаті й дати їй голос у справах управління, Відень упроваджує Асамблею станів, що складалася із шляхти та духовенства. Але асамблея ця не мала права приймати власні ухвали, а лише могла звертатися з петиціями до імператора. Реальна влада зосереджувалася в руках імперських чиновників. Уся провінція поділялася на 18 регіонів (із приєднанням Буковини їхня кількість зросла до 19), очолюваних призначеними Віднем урядниками зі своєю німецькомовною канцелярією. На верхівці цієї бюрократичної драбини стояв губернатор, якого призначав сам імператор. Увесь цей чиновницький апарат перебував у Львові, або Лемберзі, як його називали австрійці, що став центром адміністрації та судочинства провінції.

Цісар-реформатор. Найважливіші з численних реформ Йосифа II стосувалися селян. У 1781 р., розуміючи, що без полегшення їхньої долі неможливо поліпшити соціально-економічне становище Галичини, імператор наважується провести сміливі політичні заходи, спрямовані на скасування кріпацтва. В межах цих заходів землевласникові заборонялося вимагати від селянина більше трьох днів панщини на тиждень, або 156 днів на рік (для найбідніших селян встановлювалася ще менша панщина); суворо обмежувалися додаткові повинності на користь землевласника; закон надавав селянинові право обробляти свій наділ, а також такі особисті свободи, як право одружуватися без дозволу пана, переходити на інші наділи, звертатися зі скаргами на свого пана до суду.

Це були зміни величезної ваги. Галицький селянин більше не був якоюсь зневаженою, не захищеною законом істотою. Тепер він став особою з певними законними правами. Втім це не значить, що реформи зрівняли селян з іншими класами. У багатьох відношеннях селянин лишався підвладним панові й залежним від нього. Однак його становище поліпшилося: зі звичайного предмета особистої класності він стає чимось на зразок орендаря, котрий передає свій наділ у спадщину й стосунки якого із землевласником регулюються законом. Сміливий і рішучий характер цих реформ стає ще очевиднішим, якщо згадати, що саме в час їх проведення інша імператриця — Катерина II — заганяла у кріпацтво селян Лівобережної України.

Великі переваги принесла нова політика й греко-католицькій церкві. З самого початку Марія Терезія та Йосиф II у стосунках з греко- та римо-католицькою церквами спиралися на принцип паритету. Для греко-католицького духовенства, яке протягом тривалого часу зазнавало польських утисків, цей принцип спричинився до значного поліпшення його становища. Польські феодали більше не могли втручатися у призначення парафіяльних священиків, які згідно із законом тепер отримали рівні з римо-католицькими ксьондзами права. До того ж економічний статус греко-католицького духовенства піднявся завдяки скромній урядовій платні. Всі ці заходи вінчало відновлення у 1808 р. після 400-літньої перерви чину митрополита галицького. Так греко-католицька церква — ця єдина установа, з якою могло ототожнюватися українське селянство,— ввійшла у XIX століття оновленою.

Основною причиною зростаючої впевненості в собі греко-католицького духовенства стали реформи в галузі освіти, що їх розпочала Марія Терезія. У 1774 р. імператриця заснувала у Відні греко-католицьку семінарію — Барбареум, що давала студентам із Західної України не лише систематичну богословську освіту, а й можливість животворних контактів із західною культурою. В 1783 р. у Львові була заснована ще більша семінарія. Як завжди, Йосиф II пішов на крок далі своєї матері: у 1784 р., прагнучи мати більше освічених чиновників і священиків, він засновує у Львові університет, який став першим вищим учбовим закладом такого типу на українській землі. На його чотири факультети вступило близько 250 студентів, переважно поляків, а втім були й українці. Оскільки викладачі, здебільшого німці, читали лекції незрозумілими українцям німецькою або латинською мовами, то для останніх було організовано окремий факультет, що називався «Студіум рутенум». Викладання тут велося штучним язичієм, що поєднувало церковнослов'янську мову з місцевою українською говіркою.

Початкової освіти у Східній Галичині практично не існувало. У лічених однокласних школах, на які можна було натрапити по селах, навчання вели напівписьменні дяки, які ледве могли дати своїм учням щось більше, ніж початки абетки й Святого письма. Щоб покращити становище, у 1774 р. австрійці впровадили систему трьох типів шкіл: однокласні парафіяльні, в яких користувалися місцевою говіркою; трикласні з німецькою та польською мовами навчання й чотирикласні, що готували учнів для продовження освіти у середніх школах (гімназіях) та університетах. Старі середні школи, що їх для синів шляхти утримували деякі католицькі чернецькі ордени, ліквідовувалися.

За всіх своїх вражаючих масштабів реформи Йосифа II в дійсності більше свідчили про те, чого він прагнув, ніж про те, чого він фактично досягнув. У Галичині, як і в інших частинах імперії, багато реформ наштовхнулися на нездоланні перешкоди. Імператор, зокрема, вважав, що, полегшивши долю селян, він збільшить продуктивність їхньої праці. Але незабаром стало очевидним, що економічні проблеми Галичини крилися не лише в селянстві. На відміну від Російської України Східна Галичина не мала великих земель, відкритих для колонізації, та виходу до моря, що підштовхнув би розвиток торгівлі. На відміну ж від Західної Європи, де селяни починали переселятися до міст і працювати на фабриках, що виникали тут і там, близько 60 найбільших міст Східної Галичини пересували у стані економічного застою. Словом, можливості економічного розвитку цього регіону були надзвичайно обмеженими. До того ж економічна політика Відня тільки поглиблювала це становище. Вона ставила собі метою зберегти сільськогосподарський характер східної частини імперії й стимулювати розвиток промисловості в таких західних провінціях, як Австрія та Богемія. Призначена служити джерелом продуктів харчування та сировини, а також ринком для готових товарів, Галичина фактично була внутрішньою колонією краще розвинених західних провінцій імперії.

Реформи наштовхувалися й на перешкоди з боку шляхти, яка не пропускала можливості підірвати їх. Розлючена конфіскаціями своїх земель та зменшенням ролі в освітній справі, не поспішала йти назустріч реформам і римо-католицька церква. Врешті-решт опір нововведенням сягнув критичної точки. Мадяри, обурені політикою централізації та онімечення, що її проводив Відень, почали погрожувати повстанням. Розчарований Йосиф II був змушений відмінити багато своїх заходів. Після смерті імператора в 1790 р. по ньому лишилася гірка епітафія: «Тут спочиває Йосиф II, усі зусилля якого зазнали невдачі».

На початку XIX ст. габсбурзькі правителі, особливо Франц 1, продовжували відступати від позицій цісаря-реформатора. Характерно, що багато покращень у становищі селянства було відмінено й фактично відновлено кріпацтво. Проте деякі реформи у галузі церкви, освіти й права лишилися в силі. Без них та без інших прецедентів освіченого правління Йосифа II важко було б здійснити майбутню лібералізацію імперії наприкінці XIX ст.

Рутенство. За всієї своєї обмеженості й неповноти реформи Йосифа II й Марії Терезії все ж поліпшили умови життя західних українців — одного з найбільш пригноблених народів імперії, вплинувши не лише на їхнє матеріальне буття, а й на погляди та настрої. Як і належало сподіватися, реформи збудили серед українців почуття глибокої вдячності до Габсбургів у цілому і до Йосифа II зокрема. Відданість династії так глибоко вкоренилася, що українців називали «тірольцями Сходу».

Ця велика залежність і навіть плазування перед Габсбургами мали свої негативні наслідки. Вони живили так зване рутенство — сукупність настроїв, що панували в середовищі західноукраїнської еліти аж до 1830-х років. Його прибічникам — головним чином священикам — був властивий граничний провінціалізм, що ототожнював українців виключно з Галичиною, греко-католицькою церквою й кастою священиків.

Новий консерватизм, що запанував у Відні, посилив притаманну західноукраїнській церковній верхівці підозріливість до нововведень. Наслідуючи польську шляхту аж до переходу на польську мову, рутенці культивували псевдо аристократизм, що виявлявся у зневазі до селянства та «мови свинопасів». Піднесення Габсбургами статусу духовенства послабило його зв'язки з селянами, серед яких воно жило. Духовенство стало дивитися тільки в напрямку Відня, рабськи приймало все, що вельможно дарувала йому столиця, й не висувало ніяких власних вимог. Психологія рутенства допомагала гнобити й тримати у відсталості цілі покоління західних українців, перешкоджаючи їм боротися за кращу долю. Таким чином, на Україні, що була під Австрією, як і на Україні під владою Росії, багато представників місцевої еліти допомагали міцно тримати в імперських шорах власних співвітчизників.

Імперське панування принесло українцям набагато жорстокіші тотальні види політичної, суспільної та економічної організації, ніж ті, що були їм раніше відомі. Чиновництво зробило присутність імперської держави в українській громаді досить виразною. З цією присутністю з'явилося відчуття того, що десь у розкішній, хоч і далекій столиці всемогутній і всезнаючий імператор творить життя українців. У міру того як образ божественно величної імперії — чи Російської, чи то Австрійської — заволодівав уявою української еліти, згасала її відданість рідному краю. Врешті-решт для неї українські землі з усією очевидністю були лише частиною якогось більшого цілого. Аналогічним чином слабіло усвідомлення української самобутності, таке сильне в Козацькій Україні XVII—XVIII ст.

Імперська доба спричинилася до роздвоєння українського суспільства — одне було частиною Російської імперії, друге — Австрійської. І справді, починаючи з 1654 р. українці жили у двох різних політичних системах — Москва поширила свою владу до Лівобережжя, в той час як більшість українських земель лишалася у складі польсько-литовської Речі Посполитої. Але на пізніших стадіях існування останньої політичне, культурне й соціально-економічне значення західних українців настільки підупало, що стало ледве відчутним. Як ми довідаємось, у XIX ст. під владою Австрії це становище докорінно зміниться, й західні українці знову почнуть грати першорядну роль в історії свого народу. Відтак, тогочасна історія України йшла двома паралельними шляхами: один торували західні українці в Австрійській імперії, а другий — східні українці в Російській.

ЗРОСТАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СВІДОМОСТІ

Рідко коли спостерігався такий захоплюючий, різноманітний і широкий розквіт нових ідей, як у XIX ст. До того часу вже давно завершився розпочатий в епоху Відродження відхід від поглядів, згідно з якими світ можливо було збагнути лише з точки зору Божої волі. Освічені європейці утвердились у переконанні, що розум людини цілком здатний аналізувати й спрямовувати людське життя. Ця впевненість у можливостях інтелекту привела до небаченого розмаїття нових ідеологій. Власне, у цей час ідеологія — тобто система поглядів, що претендує на пояснення минулого й теперішнього світу й на роль дороговказу до кращого життя в майбутньому,— постає як рушійна сила історії.

Тісно пов'язаною з цими подіями була поява інтелектуалів, або інтелігенції, як у Східній Європі називали подібну соціальну групу. Неперевершена в обґрунтуванні та поширенні ідей, у мобілізації мас на їх утілення, на авансцену політичних і культурних змін у Східній Європі виходить інтелігенція. І однією з найбільш захоплюючих концепцій, що їх висунули інтелектуали XIX ст., була концепція нації (національної свідомості). Вона, як ми переконаємося, являла собою цілком новий спосіб не лише тлумачення суспільства, а й впливу на його поведінку. На Україні, як і в інших країнах, виникнення цієї концепції, поза всяким сумнівом, свідчило про наближення сучасної епохи, бо з усвідомленням національної належності прийшли ідеї та питання, які й сьогодні лишаються з нами.

Концепція нації

Сьогодні національна свідомість є всепроникаючою дійсністю, і важко уявити, що на початку XIX ст. у Східній Європі, як, власне, і в більшості країн світу, вона була лише туманним поняттям, яке повільно набирало обрисів. Це не значить, що раніше народи не знали про існування етнічних відмінностей. Люди завжди відчували велику прив'язаність до своєї батьківщини, мови, звичаїв і традицій. Але до недавнього часу етнічна належність не розглядалася як основний критерій визначення групової тотожності. Правові та соціально-економічні відмінності, втілені в системі феодальних станів, тобто відмінності в межах одного народу, вважалися важливішими, ніж відмінності між народами. Інакше кажучи, український, російський чи польський феодал відчував, що має більше спільного з феодалами інших країн, ніж із селянами чи міщанами власної країни. Й лише у XIX ст. починає формуватися нове поняття спільності, яке спирається на спільність мови та культури. На Україні, як і в інших країнах, виникнення й поступове поширення ідеї національної свідомості, що базується на етнічній тотожності, стане однією з головних тем нової та новітньої історії.

Французька революція, що ознаменувала розпад феодального суспільства й народження нової, опертої на маси, політичної та соціально-економічної системи, сприяла поширенню цієї ідеї. Дедалі більше європейців сприймали ідею про права особи й про те, що носієм суверенітету є народ, а не його правителі. Простий люд став займати належне йому місце в житті суспільства, водночас завойовували визнання народна мова, звичаї, традиції. З цього починається процес творення національної свідомості.

Найпереконливіший доказ значення національних мов і фольклору висунув німецький філософ Йоган Гердер. На противагу «мертвотності», знеособленості імперських систем та штучності чужих мов і звичаїв, що панували при королівських дворах та у дворянських салонах, Гердер зосередив увагу на етнічній культурі селянства. Відомий історик Ганс Кон писав: «Гердер першим наголосив на тому, що людська цивілізація існує не в загальних та універсальних, а в конкретних національних проявах; кожен культурний прояв має бути неповторним, але ця неповторність полягає у своєрідності національної спільності й національної мови. За своєю сутністю та історією люди — це насамперед члени певної національної спільності й лише як такі можуть бути по-справжньому корисними». Думки Гердера знайшли схвальний відгук особливо серед інтелігенції країн Східної Європи, в яких неподільно панували монолітні імперії; і не хто інший, як представники інтелігенції, першими розвиватимуть і поширюватимуть серед східних європейців це новітнє вчення.

Хоч в еволюції національної свідомості кожного суспільства спостерігалися значні розбіжності, сучасні вчені вирізняють у розвитку національних рухів Східної Європи три головних етапи, між якими є ряд спільних рис. На початковому етапі, позначеному дещо ностальгічними настроями, невелика група вчених-інтелектуалів збирала історичні документи, фольклор, предмети старовини, вважаючи, що незабаром самобутність їхнього народу зникне під навалою імперської культури. Другий, або культурницький, етап, як правило, ставав періодом несподіваного «відродження» місцевих мов, їх дедалі ширшого використання в літературі та освіті. І на третьому, або політичному, етапі відбувалося зростання національних організацій і висунення національне орієнтованих вимог, за якими у більшій чи меншій мірі крилося прагнення до самоврядування. Як ми пересвідчимося, в цю загальну модель добре вписується еволюція української національної свідомості.

Інтелігенція

Важко всебічно осмислити виникнення й поширення на Україні, як і в усій Європі XIX ст., нових ідей, не зупинившись на появі нової категорії людей, які ці ідеї народжували. У Східній Європі цих «нових людей» називали інтелігенцією — слово, що за своїм значенням лише приблизно відповідає західноєвропейському «іпіеііесіиаі». З’явившись спочатку в Росії, а згодом і в усій Східній Європі, слово «інтелігенція» у широкому розумінні означало тих порівняно небагатьох, що мали вищу освіту. Але у вужчому й історично вагомішому значенні під інтелігенцією малися на увазі люди, які з ідеологічних переконань присвятили себе покращенню культурного, соціального і політичного становища мас, тобто селянства.

«Новизна» інтелігенції виявлялася у кількох аспектах. Вона сприймала життя з точки зору певних ідей та ідеологій, а не конкретних суспільних прав, привілеїв і повинностей, як це спостерігалося до її появи в інших суспільних груп. Замість того щоб розглядати суспільство у вузькій перспективі шляхтича, міщанина чи селянина, представники інтелігенції вважали, що вони дивляться на суспільство в цілому, враховуючи інтереси всіх. Із часом критика існуючого стану речей стала звичайною темою у виступах інтелігенції — й до такої міри, що наприкінці XIX ст. частина інтелігенції навіть присвятила себе боротьбі за зміну статус-кво за всяку ціну й будь-якими методами.

У Російській імперії, як у всій Східній Європі, поява інтелігенції була подією великого значення. Особливо вагомою вона стала для суспільств типу українського, що «втратили» свою дворянську еліту в результаті асиміляції імперською культурою та службою. Бо саме інтелігенція мала забезпечувати українців культурним, а згодом і політичним проводом протягом усієї новітньої доби.

Як і належало сподіватися, інтелігенція звичайно з'являлася в містах — насамперед у тих, де були вищі учбові заклади. Відтак Харків (де 1805 р. засновано перший у російській частині України університет) став одним із перших осередків інтелігенції, що народжувалася в країні. Цей університет виник за цікавих обставин: на відміну від інших університетів імперії його відкрили не з ініціативи уряду з метою підготовки державних службовців. Сповненій почуття місцевого патріотизму й прагнення піднести культурний рівень України групі місцевого дворянства на чолі з невтомним Василем Каразіним удалося переконати імператора Олександра 1 дати дозвіл на заснування університету, а також зібрати для цього необхідні фонди. Лише в 1834 р., коли було засновано університет Св. Володимира, інтелектуальний центр України перемістився із Харкова до Києва.

Соціальне середовище, з якого постало перше покоління української інтелігенції, складалося насамперед із дворян, що походили зі старої козацької старшини. Серед них не було багатих впливових вельмож, здатних завдяки своїм контактам легко діставати високі посади в імперській бюрократії. Навпаки, вища освіта найбільшою мірою приваблювала збіднілих дворян, занепадаючи маєтки яких штовхали їх на пошуки інших засобів до існування. Невеличка група таких перших інтелігентів складалася з синів священиків, міщан і козаків. До 1861 р. серед інтелігенції надзвичайно рідко траплялися вихідці з селянства.

За своєю чисельністю інтелігенція на Україні, як і в інших країнах Східної Європи, була дуже невеликою. До 1861 р. Харківський університет закінчили всього 2800 випускників, тоді як новіший і більший університет у Києві випустив близько 1500 вихованців. Із цього маленького середовища добре освічених людей лише невелика частина виявляла заінтересованість в українських справах. Відтак ті, що стали причетними до виховання в українців почуття національної самобутності, складали крихітний відсоток населення України.

Представники інтелігенції головним чином об'єднувалися в гуртки, на засіданнях яких обговорювали питання філософії, ідеології тощо. Іншим об'єднуючим чинником стали журнали, що слугували своєрідним форумом для інтелігентів-однодумців. Контакти інтелігенції з іншими верствами суспільства й особливо з селянами, котрі теоретично мали найбільше їх цікавити, були мінімальними. Більшу частину XIX ст. українська інтелігенція, як і російська, лишалася незначною групою суспільства, часто розірваною інтелектуальними суперечками, настроєною проти уряду, ізольованою від мас і зануреною у власні справи. І все ж вплив її, на перший погляд, непотрібної та малозрозумілої діяльності виявився набагато сильнішим, ніж це могла уявити сама інтелігенція.

«Будівельні блоки» національної ідентичності

Хоч новопостала інтелігенція виходила з середовища освіченого чиновництва та дворян, вона погано гармоніювала з імперською верхівкою, яку мало цікавили й нові ідеї, й вільнодумство. Тому в багатьох інтелектуалів поступово розвинулося почуття відчуженості щодо верхів. У свою чергу це живило дедалі більшу заінтересованість життям давно забутих селянських мас.

Інтерес цей посилювався впливом західних ідей. Пряме відношення до цього мали теорії Гердера, що швидко полонили Східну Європу. На початку XIX ст. захоплення німецького філософа селянською культурою співпали з поширенням західноєвропейського романтизму. За багатьма своїми рисами романтизм був духовним повстанням проти Просвітництва XVIII ст. Просвітництво, що визначало світогляд творців Російської та Австрійської імперій, особливо підкреслювало раціональність, одноманітність, універсальність і порядок. Романтизм, що заволодів уявою нової інтелігенції Східної Європи, оспівував емоційність, спонтанність, різноманітність, природність. Привертаючи увагу до неповторності різних народів світу «в їхньому природному стані та середовищі існування», ідеї Гердера і романтиків поклали початок концепції національної самобутності й тим самим дали засади для визначення нації.

Виявляючи складові національної ідентичності, українська інтелігенція, як і інтелігенція інших країн Східної Європи, зосередила увагу на таких неповторних рисах своєї етнічної спільності, як історія, фольклор, мова та література. Звісно, стаючи на шлях дослідження цих аспектів, українські інтелігенти спочатку не мали якогось заздалегідь виробленого проекту створення теорії українського національного визначення. Коли б їх спитали, що саме зумовило їхнє захоплення такими, здавалося б, малозрозумілими заняттями, як збирання давніх документів, рідкісних народних пісень чи наслідування селянської говірки, багато представників інтелігенції, напевно, пояснили б це як щось трохи більше, ніж хобі, яке живиться місцевим патріотизмом і ностальгічною любов'ю до світу, що відходить у минуле. Однак у результаті цих аматорських студій серед невеликої групи інтелігентів з'являється одностайний погляд стосовно того, що слід вважати головними елементами власне української культури. Згодом ці висновки стануть основою теоретичного визначення української національної свідомості.

Шлях до національної свідомості був вимощений книгами. Ці своєрідні збірні даних про українську культуру водночас слугували засобом поширення цих даних серед письменних українців. Крім того, в процесі написання книжок інтелігенція розвивала і вдосконалювала українську мову — засіб, що надзвичайно ефективно культивував почуття всеукраїнського братства. Тому література займає особливе місце в ранній історії будівництва української нації.

Відтворення національної історії. У процесі зростання національної свідомості вивчення історії свого народу завжди відігравало вирішальну роль. Народові, котрий плекає нове почуття спільності, необхідне усвідомлення того, що його єднає й спільна доля. Цей спільний історичний досвід, крім того, має сприйматися як славетне минуле, що вселяє почуття гордості та спонукає до ототожнення зі своїм народом. Не менш важливим, ніж славетність минулого, є його давність. Тривала історія дає людям почуття безперервності, віру, що сучасна сумна доля їхнього народу — це лише тимчасове явище. Вивчення минулого було також необхідним для того, щоб спростовувати сумніви численних скептиків щодо існування української нації взагалі. Оскільки ці завдання виконувала національна історіографія, то не дивно, що в авангарді будівництва нації як серед українців, так і серед інших народів стояли історики.

Наприкінці XVIII ст. серед дворян-інтелігентів Лівобережжя посилилася зацікавленість історією, особливо історією Козаччини. Це відбилося у працях кількох нащадків давніх старшинських родів, які вийшли у відставку з царської служби й присвятили себе опрацюванню та публікації історичних матеріалів. Вони в основному керувалися звичайним замилуванням старовиною чи місцевим патріотизмом і зовсім не усвідомлювали подальших наслідків своєї праці. Найбільшої уваги серед цих істориків-аматорів (усі вони писали російською мовою) заслуговують Василь Рубан («Короткая летопись малороссийская», 1777 р.), Опанас Шафонський («Черниговского наместничества топографическое описание», 1786 р.), молодий патріотично настроєний Яків Маркевич («Записки о Малороссии», 1798 р.). Усі їхні праці схвально зустріло українське дворянство.

Проте деякими з цих аматорів керували не лише альтруїстські мотиви. Десь у 1800 р. Імперська геральдична канцелярія стала піддавати сумніву право нащадків старшини на статус дворян, оскільки, за словами одного російського чиновника, «в Малоросії ніколи не було справжніх дворян». Серед української знаті прокотилася хвиля обурення й протестів, а деякі її представники, зокрема Роман Маркевич, Тимофій Калинський, Василь Черниш, Андріан Чепа, Василь Полетика, Федір Туманський, заходилися збирати історичні документи. Між 1801 і 1808 рр. вони написали ряд статей про славетні діяння й високий статус своїх предків. Після розв'язання конфлікту в 1830-х роках деякі дворяни Лівобережжя не втратили зацікавленості історією свого краю й сприяли дальшим історичним дослідженням.

З огляду на те, що перші історики були дилетантами без спеціальної освіти, стала очевидною потреба в серйозніших і докладніших дослідженнях історії України. У 1822 р. свою ретельно документовану чотиритомну «Історію Малоросії», що згодом набула широкої популярності, закінчив Дмитро Бантиш-Каменський (народився у Москві в родині архіваріуса й писаря генерал-губернатора Лівобережжя князя Рєпніна). Твір Бантиша-Каменського приваблював українську знать не лише професіоналізмом, а й своїм тлумаченням українського минулого. Вірний цареві чиновник, Бантиш-Каменський доводив, що, незважаючи на свою героїчну історію, українці є відгалуженням російського народу, а возз'єднання з Росією — визначна подія їхньої історії. Для багатьох українських дворян така інтерпретація була зручною й переконливою, дозволяючи їм підтверджувати свою українську (малоросійську) специфічність, водночас наголошуючи на вірності цареві та відданості могутній Російській державі й російській нації.

Дуже відмінною від згаданих творів була «История Русов». Цей історичний трактат, що мав надзвичайно великий вплив, оточує атмосфера таємничості. Лишаються невідомими місце й дата його написання. Історики можуть лише припускати, що з'явився він у першому десятилітті XIX ст. десь біля Новгорода-Сіверського, що на Лівобережжі. Не публікована протягом десятиліть «История Русов» активно, хоч і таємно, поширювалася у середовищі лівобережного дворянства. Й лише у 1846 р. вона вийшла друком. Навіть скрупульозне розслідування цього історіографічного детективу не змогло остаточно встановити автора, хоч фахівці і обмежують коло ймовірних осіб такими представниками дворянської інтелігенції, як Григорій Полетика, його син Василь, а також Опанас Лобосевич та Олександр Безбородько.

Звідки вся ця таємничість? Вона, очевидно, пояснюється небезпечно запальним духом «Истории Русов», котра являла собою скоріше політичний трактат, ніж наукову працю. Вона сміливо прославляла й романтизувала козацьку минувшину, і хоч автор не виступав за негайну незалежність України, він убачав в українцях окремий від росіян народ і закликав надати йому певну форму самоврядування. Його героями були Хмельницький і, що важливо, непокірний Полуботок, який повстав проти Петра 1. Він також доводив, що Україна, а не Росія, є прямою спадкоємницею Київської Русі. Автор змальовував поляків найзапеклішими ворогами українців, та водночас його працю пронизували й ледь відчутні антиросійські інтонації. Так, він стверджує, що на відміну від волелюбних українців «серед московського люду в найвищій мірі панує кріпацтво й рабство... так, наче їхні люди були створені, щоб стати рабами».

«История Русов» сповнена почуття національної гідності, але вона не пропагує вузький етноцентризм. Автор стверджує, що правда й справедливість є наріжними каменями кожної політичної системи, а захист життя, свободи та власності є невід'ємним правом усіх людей. Ще радикальніше звучить у цій праці твердження про те, що жоден уряд не може ґрунтуватися на тиранії та рабстві. Отже, з одного боку, яскравий (хоч і не завжди правдивий) опис козацтва у цій праці посилював інтерес до української минувшини, а з іншого боку, в ній порушувалось питання про місце України у тогочасній політичній ситуації. Відтак, з появою «Истории Русов» вивчення історії України набуло ідеологічного й політичного значення.

Захоплення фольклором. Іншим поширеним заняттям у середовищі молодих українських дворян-інтелігентів було вивчення фольклору. Вибух інтересу до селянських звичаїв, традицій, пісень тощо різко контрастував із минулим, коли освічена верхівка всіляко намагалася зберегти відстань між власною культурою та культурою мас. І тут зацікавленість народним буттям запалили в українській інтелігенції ідеї Гердера, що поступово просочилися на Україну.

На думку Гердера, основною передумовою повнокровної й животворної культури є природність. Він із жалем констатував, що культурним життям Європи кінця XVIII ст. вершили пройняті космополітизмом імперські двори та аристократія, котрі радо запозичували чужу мову, манери, цінності, культивували атмосферу, в якій придушувалися прояви неповторної народної культури. Для вирішення проблеми необхідно, як він вважав, відкинути «високу культуру» й звернутися в пошуках свіжих джерел натхнення і засобів самовираження до незіпсованої, справжньої та самобутньої культури простого люду. Збігло небагато часу, як східноєвропейська інтелігенція почала вважати пісні свого народу прекраснішими від найпишнішої бароккової музики, селянські звичаї чарівнішими від придворних манер, а давні прислів'я мудрішими від товстих томів, писаних чужими мовами.

У перші десятиліття XIX ст. багато молодих інтелігентів ходили по селах, розшукували, збирали й згодом публікували перлини народної мудрості. Так, відомий український історик Костомаров згадував, як він юнаком «ходив в етнографічні експедиції по селах в околиці Харкова... слухав оповідання, суперечки, записуючи цікаві слова й вирази, вступав у розмови, розпитував людей про життя, просив їх співати своїх пісень».

Одна з найпривабливіших особливостей українців — народу в основному селянського — крилась у їхньому багатому й живому фольклорі. Того ж Гердера настільки вразила його краса, що він заявив: «Україна стане новою Грецією: прийде день, і постануть перед усіма це прекрасне небо, цей життєрадісний народний дух, ці природні музичні обдарування, ця родюча земля!» Геніальний польський поет Адам Міцкевич визнавав, що українці — найпоетичніші й наймузикальніші серед слов'ян. Тому не дивно, що етнографічні дослідження незабаром захопили лівобережну інтелігенцію.

До перших шанувальників українського фольклору належав князь Микола Цертелєв. Попри своє грузинське походження та російське виховання Цертелєв виростав на Україні й глибоко полюбив її народ. У 1819 р. він опублікував у Петербурзі «Попитку собрания старих малороссийских песен». У передмові Цертелєв зазначав, що ці пісні демонструють геній і дух народу, звичаї того часу й, нарешті, чисту мораль, якою завжди були відомі малороси. Набагато повніше й систематичніше дослідження української етнографії під назвою «Малороссийские народные песни» склав у 1827 р. Михайло Максимович — українець із козаків, що став професором Московського університету, а у 1834 р.— першим ректором нового університету в Києві. Інший український професор Московського університету — Йосип Бодянський — присвятив свою кандидатську дисертацію (написану в 1837 р.) порівнянню російських та українських народних пісень. Із типовим для романтика перебільшенням він протиставляє начебто засмучені й смиренні інтонації пісень російської Півночі життєрадісним мелодіям українського Півдня. «Яка велика різниця існує між Північчю й Півднем,— писав Бодянський,— і наскільки різні народи там живуть».

Микола  Костомаров
Микола Костомаров

 

Крім того, що невинне, на перший погляд, вивчення фольклору сприяло відмежуванню українців від їхніх сусідів, воно незабаром вплинуло на інтелігенцію й в іншому відношенні. У щоденному житті села інтелігенти не лише бачили барвисті звичаї — вони віч-на-віч зіткнулися з немилосердним визиском селянства. Спочатку інтелігенція надто захопилась ідеалістичними пошуками загальних істин і самобутніх українських рис, щоб зробити ширші висновки про соціально-економічну долю селянства. Проте згодом деякі з її представників вирішили: негоже просто спостерігати за знедоленим селянством, треба щось робити, аби допомогти йому.

Мова: зв'язуюча ланка. Гердер вважав, що мова є найважливішим компонентом національності: «Чи має нація щось дорожче, ніж мова її батьків? У мові втілене все надбання її думки, її традиції, її історія, релігія, основа її життя, все її серце й душа. Позбавити народ мови — значить позбавити його єдиного вічного добра». Але функція мови у розвитку національної свідомості виявляється навіть ширшою, ніж її окреслив німецький філософ. Мова найефективніше встановлює «природні» межі нації. Вона є критерієм розмежування між національним і чужим. Вона пов'язує різні класи та релігії. Сучасні соціологи доводять, що мова не тільки є засобом спілкування: завдяки тому, що вона виступає унікальною системою світобачення та самовираження окремої нації, мова також дає змогу представникам цієї нації розуміти одне одного на глибинному, підсвідомому рівні.

З огляду на центральне значення мови для процесу будівництва нації мине небагато часу, перш ніж українська інтелігенція розгорне діяльність, спрямовану на те, щоб перетворити місцеву (тобто розмовну) мову простого люду на головний засіб самовираження всіх українців. Лише так можливо було встановити спільний зв'язок між верхівкою й масами, закласти основу спільної ідентичності. Проте спочатку таке перетворення здавалося недосяжною метою. Порівняно з такими престижними й розвиненими мовами, як французька, німецька та дедалі більше російська, розмовна мова неосвічених українських селян здавалася грубою, обмеженою. Українські дворяни вживали її, як правило, для обговорення зі своїми селянами простих і приземлених питань господарства. Серед освічених людей панувала думка: оскільки селяни не могли сказати чогось важливого, а якби й казали — то грубою мовою, чи ж є сенс підносити селянську говірку до рівня літературної мови? На додаток, із посиланням на близьку спорідненість української та російської мов часто стверджувалось, що українська мова — це лише діалект російської.

Однак, незважаючи на ці перешкоди, окремі представники української інтелігенції намагалися культивувати й підносити народну мову. Та навіть ці першопрохідці мали сумніви щодо перспективності своїх починань і підходили до них як до курйозного літературного експерименту. Прикладом може бути «Енеїда» Котляревського — перший твір, написаний мовою селян і міщан, її публікація в 1798 р. знаменувала появу української мови як літературної, а також початок сучасної української літератури.

Досить характерним є те, що «Енеїда» була пародією, поемою-бурлеском. Заснована на славетній «Енеїді» римського поета Вергілія, вона змальовувала античних героїв і богів у вигляді відчайдушних козаків та дужих сільських дівок, що розмовляють влучною й барвистою українською говіркою. Сам Котляревський, царський чиновник і син дрібного козацького старшини, любив спілкуватися з українськими селянами, робити нотатки про їхні звичаї, слухати їхню мову, пісні. Спочатку він вважав свій мовний експеримент не вартим публікації. Але друзі переконали його надрукувати «Енеїду», яка, на його подив, одразу здобула великий успіх серед лівобережного дворянства. Проте навіть тоді Котляревський не усвідомлював, що його твір став переламним моментом у розвитку рідної мови й літератури. Для нього він залишався прикладом того, що українська мова, котру він любив і продовжував нею писати, могла успішно використовуватися для створення комічного ефекту, й до останніх днів у нього існували сумніви щодо можливості її використання у «поважній» літературі.

Такими ж експериментальними були праці Олексія Павловського, який у 1818 р. написав «Граматику малороссийского наречия». Цей автор ставився до української мови неоднозначно: прагнучи відшліфувати її, він усе ж вважав її діалектом російської. Але досягнення Павловського та й доробок Івана Войцеховича, який у 1823 р. склав невеликий український словник, мали вагоме значення.

Література: збагачення української національної культури. Вирішальним показником життєвої сили української мови стала якість і різноманітність літератури, що створювалася нею. Котляревський завоював епітет «батька сучасної української літератури» не просто тому, що першим писав українською мовою, а тому, що його «Енеїда» була твором високого літературного ґатунку. Його успіх, щоправда, зумовив появу недолугих унаслідувань, котрі певний час заважали розвиткові інших жанрів. Спочатку здавалося, що писемна українська мова вживатиметься виключно у жартівливих псевдонародних пародіях на місцеві звичаї, а не у «високих» літературних жанрах.
Іван Котляревський
Іван Котляревський

Значна заслуга в розширенні літературного діапазону української мови належить харківським романтикам, як їх тоді називали. Більшість із цих письменників жили на Слобідській Україні й були пов'язані з новоствореним Харківським університетом. У 1820—1830-х роках провідну роль у розвитку української культури перейняла ця найсхідніша з усіх українських земель. Переказують, що поштовх розвиткові української прози дав заклад між Петром Гулаком-Артемовським (сином священика й ректором Харківського університету) та Григорієм Квіткою-Основ'яненком (нащадком знатного козацького роду). Гулак-Артемовський, який відчував сильний потяг до української мови й експериментував з нею в літературі, був переконаний, що її чекає безрадісне майбутнє: «Думка про те, що, напевно, недалекий той час, коли назавжди зникнуть не лише сліди малоросійських звичаїв і старовини, а й сама мова зіллється з величезною рікою могутньої і панівної російської мови, не залишивши по собі жодних слідів свого існування, породжує в мені такий відчай, що є миті, коли мені хочеться відмовитися від усіх своїх намірів і сховатися у мирному затишку простого селянина, щоб зловити останні звуки рідної мови, що вмирає з кожним днем».
Оскільки українське дворянство переходило з української на російську мову, а українською розмовляли тільки селяни, Гулак стверджував, що вона не годиться для «великої» літератури. Квітка не погоджувався з ним і вирішив довести свою правоту. В 1834 р. він пише «Малоросійські оповідання Грицька Основ'яненка». Ці сумні й сентиментальні твори добре зустріла громадськість, і проникливий Йосип Бодянський тут же оголосив, що вони є початком української прози.

Далі розширив жанрову різноманітність української літератури Левко Боровиковський — інший харківський письменник, який складав балади українською мовою. Улюбленою темою харківських письменників була Козацька Україна, що змальовувалася у типових для романтиків барвах як сумний відгомін славної минувшини. Яскравим виявом цих печальних роздумів були слова Амвросія Метлинського, професора російської літератури Харківського університету, котрий характеризував власну колекцію української поезії та перекладів як «твір останнього бандуриста, що передає вмираючою мовою пісню минулого».

Свій внесок у розвиток української прози й поезії також зробила незліченна кількість інших, менш значних харківських письменників. Як не дивно, але всю цю літературну діяльність надихав росіянин Ізмаїл Срезневський, який згодом став одним із провідних російських філологів. Проте вклад цього новонаверненого палкого прихильника українства був скоріше організаційним, ніж літературним. Багатотомні антології української літератури Срезневського під назвою «Запорожская Старина» та «Украинская антология» були спробою розв'язати проблему відсутності належної трибуни для українських письменників. Єдині регулярно публіковані на Лівобережжі часописи «Украинский вестник» та «Украинский журнал» виходили в 1830-х роках у Харкові російською мовою. Являючи собою трохи більше, ніж мішанину місцевих новин, мандрівних нотаток, етнографічних матеріалів і окремих літературних творів, вони мали обмежене коло читачів — усього кілька сотень.

Щоб дійти до ширшої та освіченішої аудиторії, українські письменники часто зверталися до російських журналів, що виходили у Москві та Петербурзі. Багато з них, особливо більш консервативні, з готовністю публікували українські оповідання, навіть написані українською мовою. Серед російських письменників-романтиків 1820—1830-х років існувало щось на зразок моди на все українське. У багатьох росіян буремна історія й багатий фольклор цього краю викликали чаруючі екзотичні образи, й не на останньому місці були уявлення про Україну як про «дике пограниччя». Проте, визнаючи специфіку України, вони вважали її невід'ємною частиною Росії й розглядали сприяння українській літературі як збагачення загальноросійської культури. Замилування Україною існувало в той час і серед польських письменників, таких як Антоній Мальчевський, Богдан Залеський, Северин Гощинський, що утворювали так звану українську школу в польській літературі романтизму. Зі свого боку вони вважали Україну частиною історичної та культурної спадщини Польщі.

Отож, незважаючи на прогрес у розвитку української літератури та освіти, інтелігенція початку XIX ст. продовжувала розглядати Україну і українців у «регіоналістському» світлі. Вона ще не вірила, що місцева культура здатна настільки розвинутися, щоб коли-небудь замінити на Україні панівну російську культуру. Як і їхні російські колеги у Петербурзі та Москві, українські літератори були переконані, що, розвиваючи все українське, вони також збагачували культурну спадщину Росії в цілому. Однак їхня праця, їхні зусилля дадуть такі плоди, яких не могли передбачити ні українці, ні росіяни. Про це чітко висловився Юрій Луцький: «Якщо вважати ці перші дослідження української історії та фольклору за перше пробудження сучасної української свідомості, то слід зробити висновок, що вони забезпечили їй міцні підвалини. Бо що може бути більш нагальним для нації, котра народжується, ніж потреба знайти своє історичне коріння і свою культурну самобутність? Якийсь час саме цим і займалися українці, шукаючи таким чином основу своєї самобутності».

Згадані реформи мали величезне значення для українців, оскільки вони проводилися саме в час приєднання до імперії Галичини. Таким чином, бодай із цієї точки зору українці ввійшли до складу імперської системи Габсбургів в апогеї її розквіту.

Тарас Шевченко

На початку XIX ст. у середовищі української інтелігенції виникла своєрідна ситуація. Як ми пересвідчилися, духовні віяння, що захопили більшість країн Східної Європи й Росію, не оминули й Україну. Радикальні республіканські ідеї Французької революції були широко представлені на Україні декабристами та українськими членами Союзу об'єднаних слов'ян, водночас філософські концепції національної культури Гердера, без сумніву, надихали творчість харківських романтиків. Проте на Україні політична активність не поєднувалася з культурною національне орієнтованою діяльністю: політичні радикали лишалися «безнаціональними» й не відводили у своїх політичних проектах місця для України, в той час як пропагандисти української національної культури були далекими від політики консерваторами, відданими цареві та існуючому ладові. Цей поділ шкодив обом ідеологічним течіям і згодом перетворився на хронічну хворобу української інтелігенції, та, здавалося, він не так вже турбував покоління 1820-х років. Проте для наступного покоління, що сформувалося у 1840-х роках, поєднання національної культури з політичною ідеологією стане першочерговим завданням.

Осередком покоління 1840-х років, до якого належали такі особистості, як історик М. Костомаров, письменник П. Куліш та поет Т. Шевченко, був не Харків, а Київ, де у 1834 р. постав новий університет. Представники цієї генерації походили як із Правобережної, так і з Лівобережної України і за своєю соціальною належністю були більш різнорідними, ніж їхні попередники — вихідці з дворянства.

Серед молоді 1840-х років найвище підносилася постать однієї людини — Тараса Шевченка. Можна сперечатися про те, чи хтось із українців тієї доби справив на своїх співвітчизників сильніший вплив, ніж Шевченко. Але те, що в історії народу, який підводився на ноги у середині XIX ст., таке видатне місце посів саме поет, не було чимось винятковим. Культурна діяльність була єдиною цариною, де позбавлені держави українці могли виразити свою самобутність: тому часто провідну роль «будителів народу» відігравали поети, письменники, вчені. І все ж важко знайти інший приклад людини, поезія та особистість котрої такою повною мірою втілила національний дух, як це для українців зробив Шевченко.

Життєвий шлях Шевченка символізував сумну долю його народу. Шевченко народився у 1814 р. в селі Моринцях на Правобережжі й виростав сиротою-кріпаком. Коли пан узяв його з собою до Петербурга, малярські обдарування юнака привернули увагу кількох провідних митців, які у 1838 р. допомогли викупити його з кріпацтва.

Тоді Шевченко вступив до Імператорської Академії мистецтв, де здобув першокласну освіту. Водночас його інтелектуальні обрії значно розширилися завдяки інтенсивним контактам із багатьма українськими та російськими художниками й письменниками столиці. Незабаром ним оволоділа потреба висловити свої переживання в поезії. У 1840 р. вийшла друком його перша збірка українських поезій під назвою «Кобзар». Ці ліричні, щирі та сповнені музики вірші, переважно присвячені історії України, одразу ж привітали як українські, так і російські критики, назвавши їх геніальними творами.

Тарас Шевченко  після повернення із заслання
Тарас Шевченко після повернення із заслання

Вихід «Кобзаря» був, як зауважує Юрій Луцький, подією унікального значення в історії української літератури, позаяк у ньому українська мова досягла літературної неперевершеності. Поет подолав одновимірність і обмеженість ролі, що її до тих пір відігравала українська література, спростувавши переконання таких, як, зокрема, знаменитий російський критик Віссаріон Бєлінський, котрі вважали, що мова українських селян не здатна передавати витончені думки й почуття. Відповідаючи на принизливі для української мови погляди Бєлінського, Шевченко писав:
"Теплий кожух, тілько шкода — Не на мене шитий, А розумне ваше слово Брехнею підбите."

Досягненнями Шевченка були спростовані погляди його сучасника — українця Миколи Гоголя, який вважав, що талановиті українці можуть зажити літературної слави лише в контексті російської літератури.

Шевченко розширив гнучкість, експресивні можливості й ресурси української мови, синтезувавши кілька українських діалектів, сільську і міську говірки, а також елементи церковнослов'янської мови. Тим самим він продемонстрував своїм співвітчизникам, що їхня мова здатна блискуче передавати найширше розмаїття почуттів і думок, довів, що українці не мають ніякої потреби спиратися на російську мову як на засіб досягнення вищого стилю. Його поезія фактично стала проголошенням літературної та інтелектуальної незалежності українців. Колишній кріпак не забував про своїх «знедолених братів» і, наче біблійний пророк , громогласно таврував гнобителів закріпаченого селянства. На відміну від більшості інших представників інтелігенції Шевченко не вірив у ліберальні проекти поступових реформ. У його віршах відкрито пропагувалися радикальні, революційні методи знищення несправедливості в суспільстві. У знаменитому «Заповіті» він закликав своїх земляків:
"Поховайте, та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров'ю Волю окропіте. І мене в сім'ї великій, В сім'ї вольній, новій Не забудьте пом'янути Незлим тихим словом".

Обурення Шевченка соціальною несправедливістю нероздільно переплітається з його ненавистю до національного гноблення на Україні, на цій «нашій не своїй землі», як він про неї писав. Непримиренний ворог царського самодержавства, він закликає до самовизначення України задовго до того як цю ідею підтримали його помірковані колеги-інтелігенти. Така спрямованість з усією очевидністю проступає в його тлумаченні історії України, цієї найулюбленішої з його тем. Хмельницький для Шевченка — і «геніальний бунтар», і людина, відповідальна за фатальний союз України з Росією, внаслідок чого Україна втратила своє самоврядування. Його симпатії на боці таких козацьких ватажків, як Полуботок, що повставали проти царів: тих же, хто потурав Москві, він нещадно засуджував. Шевченко не приховує ненависті до Петра 1, називаючи його «тираном» і «катом», та й до Катерини II він ставиться не краще. Полемізуючи з найвидатнішим російським поетом Олександром Пушкіним, який вихваляв цих монархів, Шевченко писав:
"Тепер же я знаю:
Це той Первий, що розпинав Нашу Україну, А Вторая доконала Вдову-сиротину. Кати! кати! Людоїди"

Але націоналізм Шевченка не був шовіністично обмеженим, він вважає прагнення України до свободи складовою всезагальної боротьби за справедливість. Як свідчать поема «Єретик», присвячена знаменитому чеському великомученику Янові Гусу, та поема «Кавказ», поет симпатизує пригнобленим народам усього світу.

Поезія Шевченка (деякі її зразки були настільки бунтарськими, що їх не публікували аж до 1905 р.) розбурхувала в його сучасників нові хвилюючі думки й почуття. Історик Костомаров писав: «Шевченкова муза зірвала покрови, що закривали від нас життя народу, й споглядати його було страшно, солодко, боляче й п'янко».

Шевченко змусив своїх колег бачити в народі не лише барвисті звичаї, а й його страждання. В історії козацтва він шукає не романтичних героїв, а уроків, що ведуть до кращого майбутнього. Україна для нього не просто мальовничий регіон Російської імперії, а край, що може й має стати незалежним.

Кирило-Мефодіївське товариство

З березня 1847 р. студент Київського університету Олексій Петров доніс царським властям про таємне товариство, яке він випадково виявив. Поліція зразу ж арештувала провідних членів цієї групи й доставила Їх у Петербург. У результаті посилених допитів власті дізналися про існування Кирило-Мефодіївського товариства — першої на Україні організації політичного спрямування.

Незабаром стало очевидним, що побоювання властей відносно наявності широкого підпільного руху були перебільшеними. Товариство складалося всього з десятка активних членів та кількох десятків співчуваючих. До групи входили молоді представники української інтелігенції на чолі з Миколою Костомаровим (обдарованим істориком і викладачем університету), вчителем Василем Білозерським (вихідцем із дворян) та Миколою Гулаком (дрібним, але високоосвіченим чиновником) . Хоч два інших інтелігенти — викладач гімназії та письменник Пантелеймон Куліш і вже добре знаний поет Тарас Шевченко — підтримували з товариством не дуже стійкі зв'язки, їх також заарештували. Товариство було не лише малочисельним, а й обмеженим у своїй діяльності. Протягом приблизно 14 місяців його існування «браття» збиралися кілька разів на тривалі філософські й політичні дискусії (під час однієї з них якраз і був присутній донощик Петров) та підготували ряд положень своєї програми.

Найважливіші з цих положень, сформульованих Костомаровим, містились у творі під назвою «Закон Божий (Книга Буття українського народу)». Написаний в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цінностей і панслов'янськими елементами, цей твір, що зазнав сильного впливу польських моделей, закликав до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, братерства. Серед пропонованих у ньому конкретних заходів були скасування кріпацтва, ліквідація юридичних відмінностей між станами, доступність освіти для мас. Національне питання, що з усією очевидністю привернуло найбільшу увагу товариства, ставилося в широкий контекст панславізму: «Всі слов'янські народи мають право вільно розвивати свої культури і, що важливіше, вони повинні утворити слов'янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах». Столицею федерації мав стати Київ.

Першою по шляху створення федерації мусила піти Україна, яку Костомаров та його однодумці вважали водночас і найбільш пригніченою, й найбільш егалітарною серед усіх слов'янських суспільств — через відсутність у ній знаті.

Подібне до Христового, воскресіння цієї країни описувалося у псевдо біблійному стилі: «І зруйнували Україну. Але то лише здавалося... бо голос України не змовк. Встане Україна з своєї домовини і закличе братів-слов'ян; почувши її заклик, повстануть всі слов'яни... і стане Україна самостійною республікою у слов'янському союзі. Тоді всі народи вказуватимуть туди, де на карті розміщена Україна, і казатимуть: «Дивіться, відкинутий будівельниками камінь став наріжним каменем». Таке месіанське бачення майбутнього України у рамках федерації хоч і спиралося на надмірно ідеалізовану картину її минулого, але виключало ідею її повної незалежності. Переважна більшість членів товариства, за винятком Шевченка й ще кількох, сумнівалися у здатності своїх «м'яких» і «поетичних» співвітчизників існувати незалежно.

Погоджуючись щодо загальних засад, учасники групи, однак, розходилися в питанні про те, що вважати першочерговим і найголовнішим. Для Костомарова це були єдність і братство слов'ян; Шевченко палко вимагав соціального й національного звільнення українців, а Куліш наголошував на важливості розвитку української культури. Більшість висловлювалася за еволюційні методи, сподіваючись, що загальна освіта, пропаганда й «моральний приклад», який вони подаватимуть властям,— це найдійовіші засоби досягнення поставленої мети. На відміну від них Шевченко і Гулак представляли думку меншості, згідно з якою лише шляхом революції можна здійснити бажані зміни. Втім ці розходження не слід перебільшувати. Членів товариства безсумнівно об'єднували спільні цінності та ідеали й, що найхарактерніше, бажання покращити соціально-економічну, культурну й політичну долю України.

Попри відносно безневинний характер товариства царські власті вирішили покарати його провідних членів. При цьому суворість покарання була неоднаковою. Костомаров, Куліш та інші помірковані дістали порівняймо легкі вироки, що передбачали заслання вглиб Росії на рік і менше, після чого їм дозволялося продовжити попередні заняття. Гулака засудили до трьох років ув'язнення. Та найсуворіше було покарано Шевченка, в якому цар і його чиновництво вбачали найнебезпечнішого учасника товариства. Його віддали у солдати на 10 років. Сам Микола 1 дописав до вироку таке: «...под строжайшим наблюдением й запретом писать й рисовать». Фізичні й моральні муки цього заслання спричинили передчасну смерть Шевченка у 1861 р.

Значення Кирило-Мефодіївського товариства важливе з кількох міркувань. Воно явило собою першу, хоч і невдалу, спробу інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку; воно привернуло увагу царського уряду (що доти намагався розіграти карту українофільства проти польських культурних впливів на Україні) до потенційної небезпеки зростаючої національної свідомості українців; ліквідація товариства дала сигнал до наступу антиукраїнської політики і ознаменувала початок довгої безупинної боротьби української інтелігенції з російським царатом.

Зростання національної свідомості на Західній Україні

Культурна діяльність на Україні головним чином зосереджувалася на Лівобережжі — території давньої Гетьманщини та Слобідської України. В інших регіонах Російської України спостерігалося мало ознак зацікавленості українською народною культурою. На Правобережжі кілька польських шляхтичів, такі як Тимко Падура, Міхаль Чайковський, Зоріян Доленга-Ходаковський, у романтичному світлі бачили козацьке минуле України й мріяли про час, коли українське селянство, забувши про минулі образи від шляхти, допоможе включити Правобережжя у відновлену Польську Річ Посполиту. Однак ця тенденція мало сприяла послабленню польської культурної гегемонії на Правобережжі. Що стосується новозаселених причорноморських регіонів, то там практично не існувало будь-яких ознак українофільства.

Західноукраїнська інтелігенція. Говорити про західноукраїнську інтелігенцію початку XIX ст.— значить говорити про духовенство. І справді, оскільки духовенство було єдиною соціальною групою, що могла користуватися перевагами вищої освіти в Австрійській імперії, вища освіта на Західній Україні практично стала синонімом освіти богословської. Так, на початку 1840-х років із майже 400 студентів українців Львівського університету та інших закладів 295 навчалися теології, в той час як майже вся решта займалася філософськими дисциплінами, котрі також входили до курсу богослов'я. Іншим доказом переважання священиків серед інтелігенції є те, що із 43 книжок, написаних між 1837 і 1850 рр. українською мовою, 40 належало перу священиків.

Лише у другій половині XIX ст. вагомим чинником на Західній Україні стане світська інтелігенція — вчителі, юристи, вчені, письменники та чиновники. Втім, не слід вважати кожного священика інтелігентом. Величезну більшість духовенства становили бідні сільські священики, котрі за своїм інтелектуальним рівнем ледве підіймалися над селянами. Й лише його невелика частка, зосереджена в таких містах, як Львів і Перемишль (тобто центрах церковної адміністрації, що мали заклади вищої освіти, бібліотеки та друкарні), мала змогу брати участь у культурному житті.

Навіть за сприятливих обставин інтелектуальному розвиткові духовенства перешкоджали його природна консервативність, рабська відданість династії Габсбургів. Тонкий прошарок освічених західних українців — людей за суттю своєю провінційних і консервативних — із надзвичайною підозріливістю сприймав нові ідеї, примножуючи свої обмежені інтелектуальні ресурси навколо таких другорядних (хоч і гостро дебатованих) питань, як абетки, календарі та церковні обряди. Для тих небагатьох, хто прагнув ознайомитися з більш радикальними західними ідеями чи взяти участь у революційній діяльності, єдина можливість для цього відкривалася у контексті польського руху. Тому в 1830-х роках незначна кількість молодих українських семінаристів приєдналася до польських революційних груп, котрі боролися за відновлення Польської Речі Посполитої, розглядаючи українців як щось ледве більше, ніж дезорієнтовану й відсталу гілку польської нації.

Привабливість престижної польської культури була настільки сильною навіть для найбільш традиціоналістськи настроєних представників церковної інтелігенції, що з покращенням юридичного, освітнього й матеріального становища західноукраїнської верхівки вони стали наслідувати поляків. Це позначалося й на мові: чим далі поліпшував українець свій соціальний статус, тим більше соромився він користуватися «мовою селянства».

Унаслідок цього духовенство та інтелігенція дедалі частіше послуговувалися польською мовою, а українською розмовляли лише з селянами. Промовистим свідченням занепаду української мови (тобто тієї неприродної та незграбної мішанини місцевої говірки, церковнослов'янських, латинських, польських та німецьких елементів, яку тоді видавали за літературну українську мову) в середовищі освічених людей стала ліквідація у 1809 р. україномовного факультету «Студіум рутенум» у Львівському університеті. Як не парадоксально, але до цього спричинилися не поляки і не австрійці, а самі українці. Оскільки інші дисципліни в університеті викладалися німецькою мовою, студенти факультету вважали дискримінаційним те, що їх, як і всіх інших, не вчили німецькою мовою, й радо пішли на заміну української німецькою.

Та водночас із підкресленням недоліків української мови вища освіта також народжувала її оборонців. Навчаючись у Львові чи Відні, деякі українці не могли не чути про ідеї Гердера стосовно значення рідної мови для народу. Вони часто спілкувалися з польськими й особливо чеськими інтелігентами, які у справах національної свідомості й культурного розвитку йшли далеко попереду інших слов'ян Австрійської імперії. Натхнена успіхами сусідів, долаючи несприятливий вплив свого середовища, невелика, але зростаюча західноукраїнська інтелігенція стала чимдалі ближче сприймати нову ідею української нації.

«Народні будителі» на Західній Україні. Перші ознаки зацікавлення культурними аспектами національної проблеми з'явилися на початку XIX ст.. у старовинному місті Перемишлі — центрі греко-католицької єпархії, де були семінарія, багаті книгозбірні й де проживали деякі з найосвіченіших представників українського духовенства. Протягом десятиліть це найзахідніше на українських землях місто відіграватиме у розвитку національної свідомості австрійських українців роль, аналогічну тій, яку приблизно в той самий час відігравав для російських українців Харків, розташований на найсхідніших землях України. Причому слід підкреслити, що перемишльські священики, творчі здібності яких були не дуже високими, брали приклад із харківських романтиків.

Найвидатнішим серед представників перемишльської групи був Іван Могильницький — високопоставлений церковний ієрарх, котрий відав справами початкової освіти в єпархії. У 1816 р. за підтримки свого зверхника — єпископа Михайла Левицького — Могильницький організував так зване «Клерикальне товариство», що ставило за мету готувати й поширювати серед селян нескладні релігійні тексти українською мовою. У контексті панівних тоді полонофільських тенденцій такий крок сприймався як щось неортодоксальне. Звісно, Могильницький та його однодумці керувалися не тільки ідеями Гердера чи прикладом східних українців; важливим їхнім міркуванням було й те, що, користуючись польськими книжками, селяни могли б навернутися до римо-католицтва.

І хоч зусилля товариства, що вилилися у видання кількох молитовників та букварів, дали скромні плоди, а саме воно незабаром розпалося, його поява варта уваги, оскільки це була перша спроба української інтелігенції — як на Правобережній, так і на Лівобережній Україні — організуватися й, що ще важливіше,— привернути увагу до мовного питання, яке на наступні десятиліття лишатиметься основною справою західноукраїнської інтелігенції. Проте, намагаючись «вдосконалити» місцевий діалект, Могильницький наполягав на тому, щоб вживати його з численними церковнослов'янськими домішками. Отриманий внаслідок цього штучний мовний гібрид мало сприяв спростуванню тверджень про непридатність української мови для літературного вжитку.

Крім перемишльського гуртка, у 1820-х роках працювали кілька західноукраїнських учених, які, на зразок колекціонерів та антикварів, збирали матеріали з історії Східної Галичини та її фольклор. Серед представників цієї невеликої групи були історики Михайло Гарасевич та Денис Зубрицький, а також граматисти й етнографи Йосип Левицький та Йосип Лозинський. Втім, написані німецькою, латинською чи польською мовами, їхні праці мали обмежений вплив.

«Руська трійця». У 1830-х роках центр діяльності, спрямованої на пробудження національної свідомості, переміщується до Львова, де на арену виходять молоді ідеалістично настроєні й захоплені ідеями Гердера семінаристи, їхнім лідером був Маркіян Шашкевич — 21-річний юнак, що мав поетичний та організаторський талант. Разом із двома близькими товаришами — високоосвіченим Іваном Вагилевичем та енергійним Яковом Головацьким — він утворив гурток, згодом названий «Руською трійцею». У 1832 р. вони організували групу студентів, котра поставила перед собою мету піднести український діалект, звільнений від церковнослов'янських та чужомовних «вишуканостей», до рівня літературної мови. Лише так, на їхню думку, можна було відкрити селянству доступ до знань, які допомогли б полегшити його долю й дати змогу українцям виразити свою віками гноблену індивідуальність.

Для греко-католицьких ієрархів сама ідея — писати простою, незміненою мовою селянства й спрощеною абеткою-кирилицею — здавалася чимось нечуваним. Вони прямо дали зрозуміти Шашкевичу та його товаришам, що в своїй справі їм не варто розраховувати на допомогу церкви. Але підтримка, однак, прийшла з Російської України, де «Руська трійця» встановила контакти з такими українофілами, як Ізмаїл Срезневський, Михайло Максимович та Йосип Бодянський. А з Заходу їх надихав приклад наростаючого чеського національного руху. За допомогою чеського інтелігента Карела Запа, що служив у галицькій адміністрації, «Трійця», й насамперед Головацький, вступила в активне листування з такими досвідченими «будителями народу» й палкими слов'янофілами, як словаки Ян Колар і Павел Шафарик, словенець Бартоломей Копітар та чех Карел Гавлічек.

Для здійснення своїх задумів «Руська трійця» вирішила публікувати альманах «Русалка Дністровая», що містив би народні пісні, вірші, історичні статті на місцевому діалекті. Коли про вихід альманаху стало відомо греко-католицьким ієрархам, вони засудили його як «негідний, непристойний і, можливо, підривний». Водночас начальник німецької поліції Львова зазначав: «Ми вже маємо достатньо клопоту з одним народом (поляками.—Лет.), а ці божевільні тут хочуть відродити давно мертвий і похований русинський народ». Місцевий цензор і греко-католицький священик Венедикт Левицький заборонили публікацію альманаху у Львові, тому в 1837 р. Шашкевич із товаришами був змушений видавати його у далекому Будапешті. З 900 привезених до Львова примірників майже всі конфіскувала поліція. Лише невелика частина потрапила до рук скептичної публіки. Розчарований такою реакцією й переслідуваний церковною владою, помирає в молодому віці Маркіян Шашкевич; Вагилевич згодом переходить до польського табору; й лише Головацький послідовно і невідступне продовжує працювати над здійсненням цілей «Руської трійці».

Хоч видання «Русалки Дністрової» з самого початку зазнало краху, воно становило важливий прецедент, який показував, що мова українського селянства може вживатися як літературна. Під впливом «Русалки Дністрової» повільний, але невідворотний процес переорієнтації на українські народні маси почне нове покоління західноукраїнської інтелігенції, покоління, котре вербуватиме більшість своїх членів із народу.

Як ми пересвідчилися, поширення ідей національного відродження було процесом тяжким і повільним. На середину XIX ст. воно не просунулося далі виникнення невеликих груп української інтелігенції, котрі самі визначали для себе суттєві складові української культурної самобутності. Щоб вийти за межі культурницького етапу, належало подолати численні перешкоди. За винятком інтелігенції, в аграрному, традиціоналістському, провінційному суспільстві України не було соціальних верств, чутливих до нових ідей. До того ж твердження про те, що українці — це окремий народ, мова й культура якого варті того, щоб їх плекали, часто викликало серед самих українців гострий скепсис і зневагу. Важко було протистояти впливові престижних і більш розвинених польської та російської культур. І все ж, підбадьорені прикладом західних народів і впевнені в тому, що їхня діяльність відповідає потребам ідеалізованого народу, «будителі нації» не здавалися.

Із самого початку процесу поширення національної свідомості між Східною й Західною Україною спостерігалися важливі відмінності. На Лівобережжі, де ще зберігали силу традиції Козаччини й пам'ять про часи автономії, діяльність, спрямована на піднесення національної свідомості, мала багатообіцяючий початок. Проте жорстока розправа з Кирило-Мефодіївським товариством показала, що як тільки український рух у Російській імперії переходив певні межі, він зустрічав у особі царського уряду немилосердного й непереборного ворога. У Східній Галичині прогрес був повільний, і опір йому чинила переважно консервативна греко-католицька верхівка. Зате тут не відбувалося драматичних відступів, і попри свою в'ялість зростання національної свідомості ставало чимдалі відчутнішим. Нарешті, цей паралельний розвиток за всіх розбіжностей мав ще один важливий результат: після століть обмежених контактів східні та західні українці почали виявляти посилений взаємний інтерес. Розгортався процес національної інтеграції.

ІМПЕРСЬКІ РЕФОРМИ

В усій Європі середини XIX ст. неподільно панував консерватизм, але в жодній державі він не виявлявся з такою очевидністю, як в Австрії та Росії — двох імперіях, де проживали українці. Для них, як і для інших підданих, життя й свідомість підпорядковувалися принципам авторитарності, покори, суспільного порядку й традиціоналізму. На зміни в будь-якій їхній формі дивилися з великою підозрою. Однак нові ідеї, суспільні сили, економічні відносини, що поширювалися Європою, проникали й в австрійські та російські володіння попри енергійні зусилля стримати їх. Із зростанням внутрішнього та зовнішнього тиску Габсбурги й Романови розуміли, що старі порядки не можуть лишатися незмінними. Це породжене кризою усвідомлення поклало початок ері великих реформ — спочатку в Австрії, а потім і в Росії. Реформи ці особливо сильно позначилися на українцях, поза як вони належали до найбільш пригноблених підданих обох імперій.

Зміни в Австрійській імперії

На початку 1848 р. правляча династія Габсбургів була впевнена у майбутньому своєї імперії. Однією з підстав для цього був недавній успіх Габсбургів у врегулюванні ситуації на таких неспокійних землях, як Галичина, де протягом десятиліть невеликі групи польської шляхти та інтелігенції плели змову з метою відновлення давньої Речі Посполитої. Переконані в тому, що домагаються політичної свободи для всіх, поляки завжди вважали, що все населення розчленованої Речі Посполитої, незалежно від соціального та етнічного походження, підтримує їхні цілі. Ця впевненість посилилася у 1830-ті роки, коли до польських таємних осередків приєдналася група українських семінаристів. Проте коли поляки відмовилися визнати їх як окрему національність, українці вийшли із змови. У 1846 р. впевненість поляків у широкій підтримці їхньої справи зазнала ще дошкульнішого удару. Дізнавшись, що польська шляхта готує повстання, австрійські урядовці переконали селян Західної Галичини в тому, що їхні пани збираються й далі, як раніше, жорстоко визискувати їх. Розлючені польські селяни накинулися на власну шляхту, вирізавши багатьох і тим самим підірвавши її заміри.

Революція 1848 р. в Галичині. Повстання, що навесні 1848 р. охопили більшу частину Європи, позначили собою корінні зміни у майбутньому імперії Габсбургів. Ці повстання, спричинені не лише вимогами політичних і соціально-економічних реформ, але також — і це особливо стосувалося Центральної Європи — прагненням національного суверенітету, завдали нищівного удару консервативній багатонаціональній імперії. Під час цієї «весни народів», коли питання про національну незалежність постало як основне політичне питання, німецькі та італійські піддані Габсбургів піднялися за возз'єднання зі своїми братами поза межами імперії. Одночасно розпочали війну за національну незалежність мадяри, а поляки знову виступили за відновлення втраченої держави. Під впливом цих подій свої національні вимоги стали висувати інші народи імперії. Запанував хаос, і, здавалося, імперія опинилася на грані розвалу.

Коли 19 березня 1848 р. до Львова дійшли звістки про повстання у Відні, відставку ненависного князя Меттерніха та обіцянки переляканого імператора Фердинанда провести політичну лібералізацію і суспільні реформи, поляки негайно почали діяти. Вони надіслали цісареві петицію, закликаючи до ще більшої лібералізації та надання полякам у Галичині ще ширших політичних прав, цілком зігнорувавши при цьому всяку присутність у провінції українців. Щоб заручитися широкою підтримкою цих вимог, ІЗ квітня у Львові було створено Польську Раду Народову. Незабаром після того виникла мережа місцевих рад, а також було засновано газету. На превеликий подив і розчарування поляків, українці, яких ті не вважали за окрему націю, відмовилися взяти участь у цих заходах. Натомість вони утворили власний представницький орган — Головну Руську Раду з розгалуженнями на місцях, а також свою газету. На щастя для Габсбургів, в особі щойно призначеного губернатора провінції Франца Стадіона вони знайшли надзвичайно розумного й винахідливого захисника австрійських інтересів у Галичині. У напруженій ситуації, що виникла там, йому вдавалося майстерно маніпулювати ключовими політичними питаннями, зіштовхуючи українців із поляками й зберігаючи контроль Габсбургів у провінції.

Перед українцями у 1848 р. стояло два першочергових і тісно переплетених питання. Одне за своєю суттю було соціально-економічним і торкалося традиційної проблеми селянства, зокрема нестерпно тяжких феодальних повинностей. Інше пов'язувалося з новою концепцією національної належності, і в тому числі зі співіснуванням в одній провінції двох народів — поляків та українців, котрі до недавнього часу завжди вважали себе просто селянством чи шляхтою, греко- чи римо-католиками, а тепер починали визначати себе за окремі етнокультурні спільності, або нації, з різними національними прагненнями.

Селянська проблема. Ще до 1848 р. для тверезомислячих чиновників, ліберальної інтелігенції та навіть деяких представників шляхти цілком очевидним стало те, що феодальні права земельної аристократії та селян, які працювали в її маєтках, безнадійно застаріли. Ще у 1780-х роках, за правління Йосифа II, у відносинах «землевласник — селянин» було проведено важливі зміни. Найважливішою з них було те, що селяни тепер могли обстоювати свої права в суді. За іншою реформою, землі феодала відмежовувалися від земель, виділених для користування селянам. Проте лишалася основна ознака відносин «землевласник — селянин» — панщина, особливо у таких відсталих частинах імперії, як Галичина. Панщина полягала в повинності селян обробляти землі пана (звичайно два-три дні на тиждень) за право користуватися своїми наділами. Власне, ця ненависна повинність і була основною причиною невдоволення серед галицьких селян.

Революція 1848 р. й особливо напруженість, до якої вона спричинилася в Галичині, нарешті створили умови для скасування цього останнього пережитку кріпацтва. Засвоївши урок 1846 р., польські патріоти — в основному шляхта — тепер палко прагнули завоювати симпатії селян, щоб зміцнити свої позиції в Галичині. Тому вони спонукали інших польських шляхтичів добровільно скасовувати ненависну панщину. Та більшість шляхти реагувала різко негативно. Тактика поляків завдала Стадіонові стільки клопоту, що він заходився переконувати Відень взяти на себе ініціативу у звільненні селян від повинностей, оскільки, мовляв, це не лише звело б нанівець польські розрахунки, а й завоювало б монархії вдячність селян у найкритичніший момент. Переконаний його аргументами, 23 квітня 1848 р. Фердинанд 1 видав історичний маніфест, що скасовував панщину в Галичині. Він майже на п'ять місяців випереджав аналогічний указ, що забороняв панщину в усіх частинах імперії.

Задум Стадіона виявився вдалим. Українські селяни, принаймні, з ентузіазмом вітали цей маніфест і клялися у вірності Габсбургам (хоч зрозуміло, що маніфест лишав без відповіді багато запитань). Аби заспокоїти шляхту, віденський уряд оголосив про виплату їй компенсації за втрачену робочу силу. (Пізніше він переклав близько двох третин суми цього відшкодування на саме селянство.) До того ж, хоч ;70 % оброблюваних земель отримували селяни, а ЗО %— землевласники, основне питання про те, кому належать ліси й пасовиська, що раніше були спільною власністю, лишалося нерозв'язаним. Із часом ці громадські землі перейдуть у володіння феодалів, а селяни стануть залежними від них у таких надзвичайно важливих справах, як заготівля дров та випас худоби. Й нарешті, розміри селянських наділів були жалюгідними: понад 70 % із них займали менше 14 акрів, що в кращому випадку ледве дозволяло прогодувати середню сім'ю.

Проте це ще не значить, що скасування панщини мало принесло селянинові. Навпаки, воно розірвало останній формальний зв'язок між ним і паном. Зробивши галицького селянина володарем своєї власної землі, а отже й долі, воно пробудило в ньому не властивий раніше потяг до політики, освіти ба навіть культури; Відтак і надалі галицький селянин став тим політичним чинником, який не можна було більше ігнорувати.

Національне питання. Революція 1848 р. дала невеликому прошаркові західноукраїнського суспільства, що переважно складався з представників духовенства та інтелігенції, поштовх і нагоду до формального самовизначення своєї нації як окремої та до заснування національних установ. Полохливу західноукраїнську еліту всіляко заохочував і підтримував габсбурзький губернатор Стадіон, який відкрито сприяв українцям протягом усього 1848 р., сподіваючись використати їх на противагу агресивнішим полякам. Тим-то поляки згодом довго звинувачуватимуть Габсбургів у «винайденні русинів» (тобто українців), маючи на увазі, що українці, мовляв,— лише побічний продукт австрійських махінацій, а не справжня нація. Однак українці, яких тішила така увага з боку уряду й водночас обурювало невдоволення поляків, уперше вирішили вийти на політичну арену.

19 квітня намовлена Стадіоном група греко-католицьких священиків, пов'язаних із собором Св. Юра у Львові, на чолі з єпископом Григорієм Яхимовичем звернулася до імператора з петицією. На відміну від раніше поданої польської петиції, це було несміливе й лояльне звернення. У передмові до нього подавався історичний огляд, в якому підкреслювались осібність українців Східної Галичини, давня слава середньовічного Галицького князівства, його наступне поневолення та пригноблення поляками й той факт, що населення належить до великої руської (української) нації, всі 15 млн членів якої, з них 2,5 млн галичан, розмовляють однією мовою. . Петиція містила прохання ввести у школах та адміністративних закладах Східної Галичини українську мову, удоступнити для українців урядові посади й реально зрівняти в правах греко- й римо-католицьке духовенство. Через два тижні, 2 травня 1848 р., у Львові було засновано Головну Руську Раду — першу українську політичну організацію. Очолена єпископом Яхимовичем, вона налічувала 66 членів, майже половину яких складали духовенство й студенти-богослови, а другу половину — світська інтелігенція. В наступні кілька тижнів священики, що виступили головними організаторами Головної Руської Ради, заснували по всій Східній Галичині 50 місцевих і ІЗ регіональних її філій. Іншою нечуваною подією став вихід 15 травня першого українського тижневика «Зоря Галицька». Одночасно були налагоджені контакти з українцями Буковини й Закарпаття.

Зростання політичної активності українців у Східній Галичині неухильно вело до загострення українсько-польського антагонізму. Розглядаючи Галичину як наріжний камінь у планах відродження своєї державності, поляки дивилися на появу проавстрійськи настроєного українського руху як на серйозну загрозу. Тому вони зробили спробу нейтралізувати Головну Руську Раду, утворивши конкуруючу «українську» організацію, настроєну пропольськи. 23 травня у Львові зібралася жменька остаточно полонізованої шляхти та інтелігенції українського походження — на зразок тих, котрі називали себе «русинами польської нації» (цепіе гиІЬепі паїіопе роіопі), яка проголосила створення Руського Собору. Була також заснована українська газета «Киз^уі ОпеупуЬ», що друкувалася латинською абеткою. Полякам удалося домогтися певного успіху, заманивши на посаду її редактора члена «Руської трійці» Івана Вагилевича. Але це було єдине їхнє досягнення. Існування Руського Собору та його газети, що майже повсюдно викликали до себе ворожість серед українців, виявилося коротким і ефемерним. Більше того, весь цей епізод погіршив польсько-українські стосунки.

Празький конгрес. Незабаром між поляками та українцями відбулася гостра сутичка. За всієї іронії, вона трапилася саме на Слов'янському конгресі у Празі, на початку червня організованому чехами власне для того, щоб сприяти слов'янській солідарності та узгодити спільні інтереси. Своїх делегатів до Праги послали Головна Руська Рада, Польська Рада Народова та Руський Собор. На велике здивування чехів, між поляками та українцями миттєво розгорілися тривалі дебати про те, хто повинен репрезентувати Галичину і якими мають бути стосунки між їхніми двома народами. Проте найбільш суперечливе питання випливло дещо пізніше, коли українці висунули вимогу про поділ Галичини на дві окремі адміністрації: польську та українську, що викликало затятий опір поляків.

Оскільки запекле суперництво між поляками та українцями перешкоджало успішній роботі конгресу, втрутилися чехи й допомогли досягти компромісу між двома делегаціями. Якщо українці відмовляться від вимоги про поділ Галичини, то поляки погодяться визнати їх за окрему націю з рівними мовними правами та рівними можливостями, зокрема займати адміністративні посади. Втім цю угоду так і не реалізували, бо за кілька днів після її досягнення австрійські війська обстріляли Прагу, змусивши конгрес роз'їхатися й позбавивши його рішення реального змісту. Так було перервано перший у новітній історії дебют українців на міжнародній політичній арені.

Українці в імперському парламенті. Під час роботи Слов'янського конгресу в Галичині почалися вибори до рейхстагу — нижньої палати новоствореного імперського парламенту. Для українців, і особливо селянства, вони були справою новою й малозрозумілою. На відміну від них поляки, набагато досвідченіші у політичній грі, мали на виборах виразні переваги: шляхом поширення чуток і погрозами їм удалося відвернути від голосування багатьох українських селян. А ті, хто все-таки голосував, підтримували своїх товаришів із селян, багато з яких були неписьменними, а не рекомендованих Головною Руською Радою священиків та представників міської інтелігенції. Внаслідок цього зі 100 виділених Галичині місць українці здобули тільки 25. Із них 15 дісталося селянам, вісім — священикам і два — представникам інтелігенції.

У парламентських дебатах, що відбулися у другій половині 1848 р. спочатку у Відні, а потім у Кромержі, українці зосереджувалися на двох питаннях: компенсації землевласникам-феодалам за скасування панщини й, знову ж таки, адміністративного поділу Галичини. Українські селяни різко відкидали будь-яку форму компенсації. У своїй пристрасній промові, першій, будь-коли виголошеній українцем у парламенті, простий селянин Іван Капущак засудив багатовікове гноблення селянства шляхтою, закінчивши її такими словами: «Чи за такі образи й кривди ми ще маємо платити компенсацію? Напевно, ні. Хай нашою платою будуть ті батоги і нагайки, що шмагали по наших спинах. Хай вони задовольнять панів!»

Хоч ця пам'ятна промова викликала захоплені оплески, пропозиція про виплату компенсації все ж таки пройшла невеликою більшістю голосів. Розчаровані селянські депутати втратили інтерес до подальших дискусій. Інші представники української делегації, зі свого боку, вважали адміністративний поділ Галичини на окремі українську та польську частини «справою життя і смерті для народу». На підтримку своєї пропозиції вони подали список із близько 15 тис. підписів, що згодом зріс до 200 тис. Але й їм після кількох місяців гострих дебатів не вдалося переконати більшість парламенту. Тим часом імперський уряд став поступово брати ситуацію під контроль. У грудні, незабаром після того, як на трон сів новий імператор, 18-річний Франц Йосиф, парламент розпустили.

Діяльність українців у Східній Галичині. Конкретнішими були здобутки українців на місцевому рівні. Взявши за приклад чеську культурну організацію «Матіца», у липні 1848 р. вони заснували у Львові «Галицько-руську матицю». Цей заклад ставив собі за мету публікувати для широкого читача дешеві книжки про релігію, звичаї, ремесла, сільське господарство та педагогіку. Він також намагався сприяти використанню української мови в школах. 19 жовтня для визначення загальних культурних потреб українців та обговорення питань нормування української мови Головна Руська Рада скликала з'їзд українських учених. Більш як дві третини з приблизно 100 учасників становило духовенство, решту — інтелігенція. Не дивно, що з'їзд дійшов висновку про сумний стан української культури в Галичині. Близько двох третин освічених українців полонізувалися, а селяни переважно лишалися неписьменними. Проблема ускладнювалася відсутністю літературного стандарту української мови. Після тривалих нарад з'їзд одностайно рекомендував користуватися кирилицею, а не латинською абеткою. Було також досягнуто згоди про те, що основою для літературної норми має служити розмовна мова, але цю пропозицію прийняли, подолавши значний опір і з багатьма застереженнями.

У цей період українці розпочали будівництво у Львові Народного Дому, що мав містити музей, бібліотеку та видавництво, їм також удалося добитися заснування кафедри української мови й літератури при університеті, її першим завідувачем був Яків Головацький. І нарешті, під кінець 1848 р., не бажаючи приєднуватися до контрольованої поляками Галицької народної гвардії, українці, виявляючи свою відданість Габсбургам, попросили згоди Відня сформувати українські військові частини. Та не встигли 1400 «руських стрільців» як слід опанувати військову науку, як їх кинули проти повсталих мадярів.

Буковина й Закарпаття. 1848 рік позначений зростанням активності й в інших західноукраїнських землях, хоч і в значно менших масштабах, ніж у Галичині. В невеликій Буковині відбулося лише кілька більш-менш значних подій: проти румунських панів вибухнуло кілька селянських повстань під проводом відважного Лук'яна Кобилиці; до парламенту було обрано п'ять українських делегатів; і в 1849 р. цей край відокремлено від Галичини й перетворено на окрему провінцію Корони.

У зайнятому мадярами Закарпатті спостерігалося незначне пожвавлення активності, головним чином пов'язане з діяльністю талановитого й енергійного Адольфа Добрянського. Коли мадяри повстали проти Габсбургів, вони, як і поляки в Галичині, сподівалися дістати підтримку немадярського населення, яке вони роками гнобили. Проте Добрянський, будучи чимось на зразок Головної Руської Ради в одній особі, переконав своїх земляків відкинути улещування мадярів і присягнути на вірність Відню. Переконаний у тому, що слов'янський люд Закарпаття належить до єдиної з українцями Галичини етнічної родини, Добрянський також домагався, щоб Головна Руська Рада у Львові проголосила серед своїх цілей приєднання Закарпаття до Галичини. Ці погляди не перешкоджали Добрянському й невеликому колу його прибічників плекати проросійські симпатії, які посилювалися присутністю російських військ, що йшли через Закарпаття на придушення ненависних мадярів. Русофільські тенденції й надалі підігріватимуть суперечки про національну належність населення цієї найбільш ізольованої з усіх українських земель.

Значення 1848 року. На західноукраїнських землях революційні події 1848 р. були наче спресовані у 277 днів. У цей переламний період українці вперше у своїй історії дістали нагоду самовиразитися як нація. Проте цей самовияв мав неоднозначні наслідки. Поза всяким сумнівом, найбільшими досягненнями 1848 р. для українців стали скасування панщини та впровадження конституційного правління. Але ці здобутки не належали виключно українцям, оскільки завдяки тимчасовій слабкості габсбурзького режиму аналогічних поступок домоглися й інші народи. Найвидатнішим серед суто українських досягнень цього періоду стала діяльність Головної Руської Ради. З огляду на цілковиту відсутність в українців будь-якого досвіду політичної боротьби успіхи Головної Руської Ради, яка змогла мобілізувати ще вчора пасивних українців на досягнення чітко окреслених цілей, були просто вражаючими. Заснувавши установи, що систематично сприяли культурному розвиткові, Головна Руська Рада зробила перші кроки до перетворення Галичини на організаційну твердиню українства.

Але 1848 рік висвітлив і недоліки західних українців, найсерйозніший із яких полягав у відсутності дійового проводу. Монополізувавши керівництво, духовенство наклало на весь західноукраїнський політичний рух свій незгладимий відбиток. Убачаючи в Габсбургах своїх найбільших доброчинців, священики Головної Руської Ради нав'язували українському суспільству позицію цілковитої й безумовної підтримки династії. Внаслідок цього протягом 1848 р. українці опинилися на боці абсолютизму проти повсталих поляків і мадярів, які переважно дотримувалися ліберальних і демократичних поглядів (продовжуючи в той же час перебувати в спілці з дворянами-землевласниками). Відтак через політичну і суспільну консервативність духовенства та через те, що анти австрійські сили ототожнювалися з ненависними панами, українці часто виявлялися лише знаряддям Габсбурзької династії. До того ж замість домагатися від уряду більших поступок за свою підтримку, священики Головної Руської Ради не спромоглися ні на що краще, як покірно сподіватися цісарської прихильності. Такий підхід мав розчаровуючи наслідки.

Проте в цілому 1848 рік, без сумніву, знаменував переламний момент в історії західних українців. Він покінчив з їхньою віковою інертністю, бездіяльністю та ізоляцією й поклав початок довгій запеклій боротьбі за національне та соціальне визволення.

Зміни в Російській Імперії

У середині XIX ст. імперський устрій Росії, як і Австрії, зазнав дошкульного удару, котрий породив сумніви в його ефективності та міці. Суворим випробуванням режиму, що його протягом свого 30-річного царювання так заповзято оберігав Микола 1, стала Кримська війна 1854—1855 рр. Почалася вона як типовий конфлікт великих держав, у якому Росія виступила проти союзу Англії, Франції, Сардинії та Оттоманської імперії. Цей союз прагнув перешкодити давнім спробам Росії поширити свій вплив на Балкани й заволодіти Босфором та торговими шляхами в Середземному морі, що було особливо важливо з огляду на зростання в той чаc торгівлі збіжжям через причорноморські порти.

Окупований союзними державами Крим став головним театром воєнних дій, тому цей конфлікт справляв на сусідню Україну більший вплив, ніж на будь-яку іншу частину імперії. Українські губернії були основним джерелом постачання царської армії, а з їхнього населення у великих кількостях набиралися солдати — або для служби на передовій, або для охорони кордонів, або для роботи візниками чи на будівництві фортифікацій. Про напруження, що починало відчуватися на Україні, свідчить так звана Київська козаччина 1855 р. Коли того року царський уряд оголосив про утворення ополчення з добровольців, українські селяни, сприйнявши це за відновлення козаччини, яка в їхній свідомості асоціювалася з свободою від кріпацьких повинностей, тисячами кинулися формувати «козацькі» загони, відмовляючись служити своїм панам. Становище стало критичним у Київській губернії, де понад 180 тис. селян 400 сіл оголосили себе козаками й почали вимагати скасування кріпацтва. Порядок відновили війська, але цей випадок виразно продемонстрував одну з внутрішніх хвороб, що підточували імперію.

Ще очевиднішими ці недуги були на фронті, де попри весь героїзм захисників Севастополя російські війська врешті-решт зазнали поразки. Крім того, що ця поразка значно підірвала престиж Росії, вона переконливо засвідчила, як далеко позаду модернізованих промислових країн Заходу лишилася Росія. Відсталість росіян виявлялася в усьому: їхні рушниці стріляли вдвічі ближче, ніж англійські та французькі; їхня система постачання та комунікацій була менш ефективною, ніж у західно європейців, незважаючи на те, що останні перебували за тисячі верст від своїх баз; за нечисленними видатними винятками командування росіян виявилося некомпетентним, а царським солдатам, хоч і досить хоробрим, бракувало як ініціативи, так і технічних умінь. Пригнічений цією поразкою, Микола 1 помер у 1855 р. Його син Олександр II зійшов на трон, цілком усвідомлюючи нагальну необхідність реформ.

Звільнення кріпаків. У 1855 р. в промові перед московськими дворянами новий цар заявив: «Краще скасувати кріпацтво згори, ніж чекати, доки кріпаки скасують його знизу». Навіть архіконсервативний батько нового царя Микола 1 давав зрозуміти, що рано чи пізно кріпацтво доведеться скасувати. Радикально та ліберальне настроєні представники дворянської інтелігенції протягом багатьох десятиліть вимагали покласти кінець цій «ненависній практиці». Але коли Олександр II висловив цю думку, стало ясно, що він прийняв історичне рішення провести ряд реформ, спрямованих насамперед на скасування кріпацтва.

Як кожний переломний момент в історії, причини реформ стали об'єктом гострих наукових суперечок. Деякі західні вчені переконані, що вирішальними у проведенні реформ були економічні чинники. Вони стверджують, що відкриття чорноморських портів і дедалі активніша участь російських землевласників у світовій торгівлі зробили ще очевиднішими недоліки кріпацької праці. Так, продуктивність праці російського кріпака у 1860 р. дорівнювала продуктивності праці англійського фермера в 1750 р. та центральноєвропейського селянина у 1800 р. Словом, кріпацька праця за всієї своєї дешевизни була настільки мало якісною, що не виправдовувала себе економічно. До того ж небачена конкуренція і власна безгосподарність перетворили багатьох землевласників на боржників. У 1848 р. більш як дві третини землевласників на Україні мали такі великі борги, що неспроможні були забезпечувати своїх селян насінням чи харчами, не кажучи вже про те, щоб шукати шляхів підвищення врожаїв. Унаслідок цього ще задовго до впровадження реформ кріпацтво стало занепадати. Про це свідчить і такий факт: якщо у 1811 р. з усіх селян Російської імперії близько 58 % були кріпаками, то до 1860 р. їхній відсоток упав до 44.

Є також учені, які вважають, що за всієї важливості економічних чинників не меншу, коли не більшу роль відігравали й інші рушії. Радянські історики наполягають на тому, що селянські заворушення створили «революційну ситуацію», яка перелякала царя і дворян, змусивши їх до поступок. За їхніми даними, лише на Україні між 1856 та 1860 рр. мали місце 276 заворушень, у яких взяло участь близько 160 тис. селян. Американський історик Альфред Рібер доводить, що до реформ спричинилося передусім прагнення модернізувати царську армію, в той час як англієць Бернард Пейрз мотивує це занепокоєністю Росії своїм відставанням від Заходу. Інші історики схильні підкреслювати роль у реформі ліберальної інтелігенції, яка в своїй зворушливій прозі, поезії (зокрема, Шевченковій) і полеміці піддавала кріпацтво моральному осудові. Проте всі сходяться в одному: шок, який викликала у царату нищівна поразка Росії у Кримській війні, був вирішальним поштовхом, котрий змусив його визнати потребу негайних реформ.

Розуміючи, яку потенційну небезпеку крило в собі звільнення кріпаків, Олександр II діяв обережно. У 1857 р. з метою обговорення справи звільнення кріпаків і опрацювання конкретних пропозицій він призначив таємну комісію '(згодом перейменовану на Головну комісію), до якої ввійшли провідні чиновники та громадські діячі як ліберальних, так і консервативних поглядів. Помітне місце у Головній комісії, що працювала в Петербурзі, посідали українці. Одним із них був Григорій Ґалаґан — переконаний ворог кріпацтва й особистий друг Шевченка. Інший українець — М. П. Позен, багатий, впливовий, хоч і безпринципний кріпосник із Полтавської губернії — робив усе, аби перешкодити всякому прогресові. Щоб вивчити настрої на місцях, уряд запровадив у кожній губернії дворянські комісії. На Україні в роботі цих комісій взяли участь 323 дворянина, що представляли різноманітні інтереси таких регіонів, як Слобідська Україна, Лівобережжя та Правобережжя, Південна Україна. З селянами ніхто не радився.

Хоч багато дворян не проймалися радістю з приводу звільнення селян, вони розуміли неухильність цього кроку. Тому з самого початку основним питанням було: коли і як проводити реформу. Для заспокоєння стурбованих кріпосників царський уряд оголосив, що в першу чергу забезпечуватимуться інтереси дворянства — головної опори режиму. Щодо звільнення кріпаків мали розглядатися дві проблеми: особистий статус кріпаків та наділення їх землею. Хоч кріпаків і мали проголосити вільними людьми, поставало питання: чи якось обмежуватиметься їхня воля? Багатьох дворян і чиновників лякала навіть думка про те, що мільйони селян раптом дістануть волю й зможуть піти, куди їм заманеться, й робити, що схочеться. Поставало також складне питання землеволодіння. Як звільняти кріпака: з землею чи без неї? А якщо з землею, то на яких умовах вона надаватиметься?

Оскільки в різних частинах імперії переважали різні форми землеволодіння, не дивно, що серед дворян виникли розбіжності в поглядах на способи передачі селянам землі. На не дуже родючих північних землях Росії основним джерелом прибутків поміщиків-кріпосників був оброк, тобто грошовий чинш. Замість змушувати селян обробляти неродючі ґрунти, дворяни в цих землях заохочували їх шукати роботу в селищах і містах, щоб сплачувати повинність грішми. Земля не була для тамтешніх поміщиків єдиним джерелом прибутку, і вони погоджувалися дати кріпакам щедрі наділи. Проте за прибутки, втрачувані внаслідок звільнення селян, поміщики вимагали грошової компенсації. У багатому ж чорноземом південному регіоні України переважав інший підхід. Тут поміщики воліли, щоб кріпаки відбуваючи панщину, тобто трудову повинність, оскільки свої прибутки вони отримували головним чином із сільськогосподарських врожаїв. Не дивно, що вони не бажали ні за яких умов давати селянам землю. Варіанти цього «південного» підходу переважали також в інших частинах України. На Лівобережжі й особливо у Полтавській губернії поміщики погоджувалися дати селянам лише присадибні ділянки. У недавно освоєній Південній Україні, де бракувало робочої сили, великі землевласники виступали за продовження кріпосного права десь на 10 років. А на Правобережжі польські магнати взагалі не хотіли давати селянам землі. Однак, незважаючи на перешкоди, за наполяганнями царя Головна комісія продовжувала діяти.

19 лютого 1861 р. Олександр II видав маніфест, що скасовував кріпосне право. Цей епохальний за значенням документ являв собою незграбну й заплутану за своєю суттю заяву, яка створювала у селян враження, що жадане звільнення прийде ще не скоро й не задовольнить усіх їхніх сподівань.

Сам акт звільнення ліквідував залежність селян від поміщиків. Але, перетворивши колишніх кріпаків на громадян, він не приніс їм повної рівності. На відміну від інших верств суспільства звільнені селяни повинні були сплачувати викупні платежі. Вони передавалися під юрисдикцію спеціальних судів, що за невеликі провини мали право піддавати тілесним покаранням. Хоч реформа вводила для селянських громад самоврядування, функція нагляду зберігалася за урядовими чиновниками, які звичайно призначалися з місцевих дворян. Хто бажав виїхати з села, повинен був отримати від властей паспорти. Якщо селяни не виконували фінансових зобов'язань перед державою, старости мали повноваження примусити їх до цього.

Ще більше розчарували селян труднощі, пов'язані з правом землеволодіння. Реформа в основному дозволяла поміщикам лишати близько половини землі для власного користування, а решту розподіляти між їхніми колишніми кріпаками. При цьому селян зобов'язували заплатити за свої наділи. Оскільки грошей у селян було мало або взагалі не було, передбачалося, що уряд виплатить поміщикам 80 % вартості земель у формі казенних облігацій, а селяни в свою чергу зобов'язувалися виплачувати урядові цю суму разом із процентами протягом 49 років. Решту вартості земельного наділу селяни мали виплачувати безпосередньо поміщикові або грішми, або, що було реальніше, домовившись відробити на нього.

Для тих, кому не під силу був фінансовий тягар такого врегулювання, пропонувався крихітний «дарчий» наділ у 2,5 акри. Менше поталанило тим кріпакам, котрі служили при панських садибах,— на Україні їх налічувалося близько 440 тис.,— оскільки звільнення принесло їм свободу, але не дало землі.

При розподілі земель реформа враховувала місцеві відмінності. Оброблювана земля поділялася на три категорії: чорнозем, не чорнозем, степові ґрунти. Причому селянські наділи у двох останніх категоріях (гірших за якістю) були більшими, зате в чорноземних регіонах, як, наприклад, Україна,— меншими.

Взагалі кажучи, після реформи селяни мали в своєму розпорядженні менше землі, ніж до 1861 р. На російській Півночі вони втратили близько 10 % своїх колишніх наділів. На Лівобережжі та Південній Україні їхні землі зменшилися майже на ЗО °о. Так, якщо середня величина селянського наділу в імперії становила 27 акрів на сім'ю, то на Лівобережній та Південній Україні — лише 18.

Особливо нажилися на реформі поміщики України. Вдаючись до різноманітних хитрощів під час переговорів та перерозподілу земель, вони привласнювали собі ліси, луки та водойми, що раніше вважалися загальною власністю. Собі вони завжди лишали най родючіші землі, а гірші продавали за підвищеними цінами. У процесі перерозподілу вони часто змушували селян переїжджати, штовхаючи бідняків на додаткові витрати. До такої практики вдавалися по всій імперії, але особливо поширеною вона була на Україні, де точилася найгостріша боротьба за землю. Внаслідок цього селяни Лівобережної та Південної України потерпіли від реформи набагато більше, ніж їхні російські сусіди.

Виняток становило Правобережжя. Серйозно сумніваючись у відданості польської шляхти цього регіону (безпомилковість цих підозр підтвердило повстання поляків 1863 р.), уряд намагався привернути на свій бік українських селян і роздавав їм наділи на 18% більші, ніж вони мали до 1861 р. Але виграючи на величині наділів, колишні кріпаки втрачали на дуже завищених цінах, які вони мусили платити за землю.

Інша особливість реформ на Україні зумовлювалася формами землеволодіння. У Росії, де понад 95 % селян жили общинами, документ на щойно набуті землі був у колективній власності, а плата за них входила в обов'язок общини. Але на Україні общинні володіння були рідкістю. Понад 80 % селян Правобережжя й майже 70 % Лівобережжя вели одноосібне господарство. Відтак більшість українських селянських сімей отримували індивідуальне право на землю й несли особисту відповідальність у сплаті боргу за неї. Така ситуація сприяла зміцненню й без того розвиненої прив'язаності до приватної власності, що відрізняло українських селян від російських.

Слід пам'ятати, що не всі селяни були кріпаками. Приблизно половину становили державні селяни, які поділялися на щонайменше ЗО різних категорій, включаючи майже 1 млн колишніх українських козаків. Вони звичайно жили краще за поміщицьких кріпаків (бо хоч і сплачували більшу подушну подать державі, що фактично була для них феодалом, зате могли без дозволу переселятися), мали в своєму розпорядженні більше землі, до того ж над ними не було осоружних панів (хоч їм часто отруювали життя підкупні чиновники). Реформа 1861 р. й, зокрема, закон 1866 р. звільняли державних селян швидше і на умовах сприятливіших, ніж для кріпаків. Разом із свободою вони отримували більші наділи, плата за які була нижчою порівняно з тою, що вносили кріпаки. Проте на Правобережжі становище державних селян мало чим змінилося на краще.

Взагалі селян і особливо колишніх кріпаків реформа розчарувала. Вони сподівалися права на володіння своїми наділами — натомість наділи урізалися, а селянам нав'язувався обтяжливий фінансовий тягар. По селах прокотилася хвиля заворушень, щоправда, неоднакових за силою у різних регіонах. На Лівобережжі та Південній Україні повстань було відносно небагато. Проте на Правобережжі, де ще жила пам'ять про гайдамаків і ворожнеча між православним українським селянством та католицькою польською шляхтою посилювалася релігійними, етнічними та соціально-економічними розбіжностями, дрібні конфлікти набули значного поширення. Але їх завжди швидко придушували, й селяни продовжували в поті чола добувати свій щоденний хліб, хоч і за помітно змінених умов.

Інші реформи. Скасування кріпосного права вело за собою інші реформи. Окремим аспектом імперського устрою, що потребував негайного вдосконалення, було місцеве управління. Із зміною суспільства та з наданням кріпакам прав громадянства зростала необхідність у місцевій адміністрації. Проте для задоволення цих вимог царський уряд не мав ні людей, ні грошей. Тому в 1866 р. він дозволив общинам обирати на повітовому та губернському рівні власних представників для нагляду за освітою, охороною здоров'я, поштовими послугами, утриманням шляхів, накопиченням запасу їжі на випадок голоду та за збором статистичних даних. Для фінансування цих служб місцевим комітетам, або земствам, надавалося право обкладати населення земськими податками.

Радикальним відступом від імперської практики призначення «згори» всіх урядових чиновників стало те, що члени земств обиралися з числа виборців, поділених на три окремих категорії: великих поміщиків, міщан і селян. Вплив виборців був пропорційним кількості землі, що вони мали. Само собою, значна більшість у земствах належала дворянам. На Україні вони звичайно складали понад 75 % усіх членів земств, у той час як селяни рідко коли м їли 10 %. Але хоч земства й не були по-справжньому представницькими, вони відігравали дуже важливу функцію. Окрім сприяння піднесенню загального рівня життя на селі, вони привчали місцеве населення до обмеженого самоврядування.

На Україні земства впроваджувалися на Лівобережжі та Півдні. Проте на Правобережжі через недавнє повстання польської шляхти їх не вводили аж до 1911 р. і Представляючи місцеві інтереси, земства виявилися чутливішими до культурних прагнень українців, ніж імперське чиновництво. Так, у другій половині століття стали ї відчутними українофільські тенденції, зокрема у земствах Полтавщини, що слугували ареною підготовки багатьох провідників українського руху. Ще гострішою була необхідність удосконалення системи судочинства. Проблема значною мірою крилася в нерозвинутості у росіян почуття законності. Імперські чиновники, на яких лежала відповідальність за багато юридичних рішень, вважали, що правосуддя — це сфера держави, а суди, на їхню думку, існували для того, щоб вирішувати, що відповідає інтересам держави. Права особи не мали до цього ніякого відношення чи в кращому разі вважалися другорядними. Судові відправи проводилися таємно, судді часто займалися хабарництвом, а їхні нерідко свавільні вироки виносилися з урахуванням класових відмінностей — нижчим верствам діставалися суворіші покарання, а легші вироки — дворянам. Цю ситуацію значно виправила судова реформа 1864 р., зробивши судочинство незалежною сферою управління, закритою для втручання чиновництва. Відтоді суд засідав відкрито, розглядаючи позиції обох сторін. Одним із наслідків цього була поява нової групи фахівців — адвокатів-юристів.

Важливі зміни також відбувалися в інших суспільних сферах імперії. Реформи в системі освіти 1860-х років відкрили для нижчих верств більший доступ до неї на всіх рівнях, включаючи університетський. Вони також удосконалили програму навчання й надали університетам більшу автономію. Водночас було послаблено цензурні утиски, хоч усе ще неясним лишалося те, до якої міри дозволялося обстоювати «підривні» погляди. У 1874 р. було введено зміни до суворих правил військової служби, згідно з якими військова повинність поширювалася на всі верстви суспільства. Скорочувалася також з 25 до 6 років тривалість служби і вводився ряд правил звільнення від військової повинності.

Значення реформ. Хоч ці «великі реформи» і не революціонізували умов життя українців та інших підданих Російської імперії, вони, однак, спричинилися до важливих змін. Західні вчені часто підкреслюють те, що реформи принесли кріпакам особисту свободу, сприяли розвитку земської системи місцевого врядування та піднесенню ролі закону й права. Зі свого боку радянські історики вважають, що реформи відкрили для Росії епоху переходу від феодалізму до буржуазного, капіталістичного .суспільства. Зрозуміло, реформи мали серйозні недоліки, але існує загальна згода, що без них подальша соціально-економічна модернізація імперії була б неможливою.

На Україні, де кріпаки складали близько 42 % всього населення порівняно з 35 % в середньому по імперії, звільнення селян мало ще більші наслідки. Вдосконалення системи освіти, поширення юридичного захисту, зміцнення й поглиблення місцевого самоврядування — все це примножувало можливості вираження національних особливостей і місцевих інтересів. Звісно, що віднині різноманітні ідейні течії, включаючи ідеологію української національної ідентичності, легше могли знайти шлях до широких кіл громадськості.

Зміни та реформи, що впроваджувалися в Австро-Угорській та Російській імперіях відповідно у 1848 р. та 1860-х роках, мали важливі подібні риси. Як захід, вимушений в обох імперіях, особливо Австрійській, ці реформи проводили «згори» режими, що продовжували утримувати політичну владу. Глибокі, хоч і не революційні за своєю суттю, вони лишили недоторканими старі засади. Однак реформи явно прискорили наближення нової ери, коли народ і його представники справлятимуть відчутніший вплив на політичне, соціально-економічне й культурне життя. Відтак і в Австрійській, і в Російській імперіях зміни середини XIX ст. були гігантським кроком на шляху до сучасної доби.

З точки зору того впливу, який справила ця епоха на українців, відмінності між австрійськими та російськими реформами мали таке ж значення, як і подібності. Революційний 1848 рік поставив перед українцями Австрійської імперії два головних питання: соціально-економічної долі селянства й національних прагнень церковної інтелігенції. Корінне значення мав той факт, що на Західній Україні ці проблеми перепліталися, позаяк поляки, які виступали проти українських національних прагнень, часто були водночас і шляхтичами, що визискували селян. Тому для західних українців національне питання з самого початку пов'язувалося з такими повсякденними справами, як освіта, місцеве врядування, соціальне законодавство. З часом цей зв'язок наповнить соціальне питання такою ж вагою у свідомості селянства, якої воно вже набуло в середовищі інтелігенції. Вимушена згода Габсбургів на введення конституційного правління, попри всі його вади й недосконалість, дала змогу західним українцям виражати й захищати у парламенті свої національні та соціально-економічні інтереси й сприяла залученню до цього селянства. Відтак західні українці, що населяли найвідсталіші землі Австрійської імперії та зазнавали соціально-економічних утисків, дістали можливості політичної, організаційної та культурної діяльності, яких не мали українці в Росії.

Глибокі зміни 1860-х років мало вплинули на розвиток національного руху українців Російської імперії. В Росії національне питання не могло досягти гостроти соціально-економічних проблем Австрії з цілого ряду причин, серед яких: культурне й демографічне панування в імперії росіян; ворожість царату до всякого плюралізму; небажання царя навіть розглядати питання конституції, що створила б умови для національного та місцевого самовираження; слабкість громадських організацій; жорстока репресивна політика уряду проти національних рухів серед неросійських народів імперії. Внаслідок цього був відсутній важливий зв'язок між соціально-економічним становищем селян та національними прагненнями інтелігенції. Ця обставина значно перешкоджала зростанню національної свідомості українців Російської імперії.

СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ЗМІНИ

Протягом ледь не всього XIX ст. нові ідеї, політичні перевороти та суспільні реформи привертали до себе увагу європейців, отже й українців. Однак паралельно з цим розвивався менш помітний, проте набагато глибший процес змін, а саме — промислова революція. Ще ніколи від кам'яного віку, коли людина навчилася обробляти землю, не відбувалися такі докорінні зміни в усіх царинах людського життя, як ті, що були викликані появою машини. Втім на Україні індустріалізація спочатку відбувалася повільно, й величезна більшість її населення лишалася такою, якою вона була протягові тисячоліть,— хліборобами. Але, нарешті розвинувшись наприкінці XIX ст. в деяких регіонах України, індустріалізація стала швидко набирати широкого розвою. Внаслідок цього несподівано виник конфлікт між двома цілком різними системами виробництва, суспільної організації, цінностей — однією, пов'язаною з модернізованим містом, пролетаріатом і машинами, та іншою — традиціоналістським селом, селянином і ручною працею. Тертя, суперечності та дилеми, що виникали з цього протистояння, формували плин української історії протягом не одного десятиліття XX ст.

Нужденне село

Хоч скасування кріпаччини у 1861 р. звільнило селян Російської імперії від поміщиків, воно не покращило їхнього економічного становища. Описи життя селян після розкріпачення нагадують нескінченний плач над їхніми бідами. Безпосередньою причиною деяких із них були хибні розрахунки архітекторів реформ. Непоправною їхньою помилкою стало обкладення селян занадто великим фінансовим тягарем за умов кричущої обмалі землі. Крім обтяжливих виплат за свої наділи, селяни були вимушені платити подушний податок, а також непрямі податки на цукор, чай, тютюн, бавовну, вироби з металу і, що особливо важливе, на горілку. Під кінець XIX ст. урядова комісія доповідала, що з урахуванням компенсації за землю селяни сплачували у 10 разів більше податків, ніж дворяни. Навіть після скасування подушного у 1886 р. та компенсаційних виплат у 1905 р. більшу частину жалюгідних селянських грошей з'їдали непрямі податки.

Щоб виконати свої фінансові зобов'язання, деякі селяни або позичали гроші у заможніших сусідів, або, що особливо спостерігалося на Правобережжі,— у євреїв лихварів. Але оскільки проценти часто перевищували 150, селяни, як правило, тільки глибше в'язли у боргах. Інші намагалися продати отриманий ними незначний надлишковий продукт, але дрібне підприємництво не могло давати прибутку в ситуації, коли попит невеликий, ринки збуту віддалені, а ціни надто низькі. Врешті-решт, найбідніші селяни за надзвичайно низьку платню часто наймалися на роботу до своїх колишніх поміщиків чи багатих селян.

Зрозуміло, що хронічний брак грошей, характерний для 90 % населення України, мав значні наслідки для економіки. Більшість селян не могли дозволити собі купити ні додаткової землі для прирощення наділів, ні сучасного реманенту (вже не кажучи про машини) для підвищення продуктивності. На Ліво- та Правобережжі близько половини селян не мали ні коней, ні якісного залізного реманенту. Селянинорач, упряжений в дерев'яний плуг, був на Україні звичайним явищем. Відсутність достатньої кількості грошей ослаблювала внутрішній ринок України й перешкоджала розвиткові торгівлі, промисловості та міст, перетворюючи країну на застійну калюжу в економіці імперії.

Проте з точки зору селянина основною причиною його недолі був брак не грошей, а орної землі. Врешті-решт без грошей можна ще прожити, роздумував він, а як прожити без землі? Крихітні наділи 1861 р., які на Україні були меншими, ніж будь-де в імперії, ледве могли задовольнити скромні потреби своїх власників. А природна стихія ускладнювала ці проблеми до катастрофічних розмірів. У другій половині XIX ст. Російська імперія, як і більшість країн Європи, переживала демографічний вибух. Між 1861 та 1897 рр. її населення зросло з 73 млн до 125 млн. У 1917 р. воно сягнуло 170 млн. На Україні чисельність населення за менш ніж 40 років зросла на72%.

Оскільки більшість українців проживала на селі, демографічне зростання найяскравіше відчувалося саме тут. У 1890 р. на кожен акр орної землі Право- і Лівобережжя. Припадало майже вдвоє більше населення, ніж у 1860 р., що перетворило ці регіони на найгустіше заселені в Європі, з кількістю жителів на одному акрі орної землі вдвічі більшою, ніж в Англії. Чому ж стався цей раптовий стрибок? Передусім, завдяки поліпшенню медичного обслуговування, якому сприяли земства, різко зменшився коефіцієнт дитячої смертності, а це значною мірою сприяло зростанню населення. І все ж слід зауважити, що попри всі покращення у медичному обслуговуванні смертність на кожну тисячу жителів Російської імперії була вдвічі вищою, ніж її середній показник у Західній Європі.

Наслідки цих взаємопов'язаних проблем — перенаселення й нестачі землі — незабаром дали себе відчути в українському селі підвищенням цін на землю. У деяких регіонах, і насамперед у південних степах, у 1900 р. вони у три-чотири рази перевищували ціни 1861 р., ще більше унеможлививши купівлю селянами додаткової землі, якої вони так нагальне потребували. Іншим наслідком перенаселеності стало безробіття. Підраховано, що у 1890-х роках наявна на Україні робоча сила сягала майже 10,7 млн чоловік. Із них сільське господарство потребувало 2,3 млн, а в інших галузях економіки працювало 1,1 млн. Решта — 7,3 млн, або 68 % робочої сили, становили надлишок і в величезній масі своїй були безробітними або не повністю зайнятими, практично ведучи напівголодне існування. Не дивно, що за рівнем життя українці залишалися далеко позаду Заходу. Наприклад, у 1900 р. середньостатистичний датчанин щороку споживав 2166 фунтів хліба, німець— 1119, а мадяр — 1264 фунти. Проте на Україні, де хліб являв собою вагоміший, ніж на Заході, компонент раціону, середньорічний рівень споживання становив лише 867 фунтів — і це в країні, яку називали житницею Європи.

Переселення на Схід. У відчайдушних пошуках землі селяни ладні були зробити все, щоб мати її більше. Один із способів полягав в обробці великої ділянки поміщицької землі без усякої плати взамін за право господарювати на меншому наділі. І хоч такий стан речей надто вже нагадував кріпацтво, багато селян не мали іншого вибору, як погоджуватися з ним. Радикальнішим виходом із ситуації була еміграція. Але на відміну від західних українців, яким у пошуках землі та роботи доводилося пливти за океан, східним українцям не треба було виїжджати за межі Російської імперії. Вони могли суходолом дістатися (часто долаючи такі ж відстані, як між Східною Європою та Америкою) незайманих земель російського Далекого Сходу, особливо в басейні Амуру, у Приморському краї.

Між 1896 і 1906 рр., після спорудження Транссибірської залізниці, на Схід переселилося близько 1,6 млн українців. Суворі умови змусили багатьох повернутися додому. І все ж, незважаючи на це, у 1914 р. на Далекому Сході постійно проживало близько 2 млн українців. До того ж на Схід у пошуках земель переселилося вдвоє більше українців, ніж росіян. Таким чином, саме коли прерії Західної Канади освоювали західні українці з Габсбурзької імперії, східні українці орали землі Тихоокеанського узбережжя Росії. Це було виразним свідченням того, на що готові були українські селяни, аби отримати землю.

Розшарування селянства. Попри загальне безпросвітне становище селян деякі з них, як водиться, хазяйнували краще за інших. Унаслідок цього майнове розшарування між селянами стало помітнішим після реформи. Соціально-економічна структура українського (як і російського) села в сутності відповідала знаменитому вислову Олдоса Хакслі про те, що люди звичайно діляться на вищих, середніх та нижчих. Українське селянство згодом стало складатися з відносно багатших, яких називали куркулями; господарів середнього достатку, тобто середняків; та бідних селян, або бідняків.

Завдяки поєднанню натужної праці, ініціативності, землеробського таланту з (що досить часто траплялося) експлуатацією односельців близько 15—20 % селян удалося збільшити наділи й накопичити .деякі багатства, в той час як інші дедалі глибше погрузали у злиднях. Шлюби в межах своєї верстви допомагали куркулям збільшувати й протягом наступних поколінь утримувати свої володіння. Середній представник цієї верстви мав від 65 до 75 акрів землі, кілька коней та сільськогосподарську техніку. Вони часто наймали батраків і вели комерційне сільське господарство. Услід за Леніним радянські вчені особливо гостро засуджували цих селян, розглядаючи їх як сільську буржуазію та експлуататорський клас. Проте багато західних учених застерігають від перебільшення соціально-економічних розбіжностей між куркулями та іншими селянами. І хоч куркулі й справді експлуатували бідніших земляків, а ті часто їх ненавиділи і заздрили їм, куркулі вважали себе й продовжували лишатися в очах інших селянами, які не мали жодного відношення до міщан чи дворян. А біднота мріяла не про ліквідацію куркулів, а про те, щоб самим стати такими.

Середня верства селян була відносно великою і складала близько 30 % сільського населення. Середнякові звичайно належало 8—25 акрів землі, чого вистачало на те, щоб прогодувати родину. До того ж середняки часто мали кілька коней та кілька голів худоби. Дуже рідко вони могли купити собі якусь сільськогосподарську техніку. Такі міцні й працьовиті середняки, з їхніми чепурними біленькими хатами, що самим своїм виглядом наче говорили про гордість господаря своєю власністю й незалежністю, були особливо поширеними на Лівобережжі.

Але куди численнішими були бідняки. Складаючи близько половини усього селянства, вони або взагалі не мали землі, або ж займали всього кілька акрів, недостатніх для того, аби прогодуватися. Щоб не вмерти, бідняки наймалися до багатших селян та поміщиків чи вирушали на пошуки сезонної праці. Сім'я могла збідніти з різних причин. Часто такі нещастя, як хвороба, смерть чи природні лиха, змушували селян продавати частину, а то й усю свою землю, позбавляючи себе таким чином надійної економічної бази. Часом вони вичерпували свої ресурси внаслідок недбалого господарювання. Нерідко лінощі та пияцтво доводили сім'ю до краю катастрофи.

В усякому разі, зі зростанням і так великої кількості бідняків у зовні мирному селі стали зростати напруженість та невдоволення. Тому багато спостерігачів вважали, що коли в Російській імперії і вибухне революція, то почнеться вона на селі.

Економічний занепад дворянства. Попри щедрі земельні наділи, фінансову підтримку уряду й цілий ряд переваг та привілеїв дворянство також стрімко занепадало в період після 1861 р. Причина цього крилася головним чином у тому, що поміщики не вміли перетворити свої маєтки на прибуткові комерційні підприємства. Замість вкладати гроші в техніку, вони витрачали їх на розгульне життя; призвичаївшись до дармової кріпацької праці, вони не здатні були наймати собі допоміжну силу; а необхідних для успішного господарювання дисципліни, ініціативності та працьовитості багато дворян просто не знали.

Щоб вирішити свої фінансові проблеми, дворяни брали позички. У 1877 р. близько 77 % дворян мали великі борги, а тому багато з них продавали землі підприємливим куркулям. Відтак між 1862 та 1914 рр. дворянські землеволодіння на Україні зменшилися на 53 %. Однак це не стосувалося Правобережжя, де надзвичайно багаті польські магнати могли легше долати труднощі і утримувати свої величезні маєтки.

Доля дворянства свідчила про те, що традиційна еліта на Україні, як і в усій імперії, поступово відходила у небуття. Продавши свої землі, дворяни переїздили до міст, де ставали чиновниками, офіцерами чи представниками інтелігенції. Втім, вони й надалі користувалися великими суспільними перевагами, і в їхніх руках аж до 1917 р. перебувала більшість орних земель. Але дні дворянства як класу, що вже не мав влади над селянством і поступово втрачав контроль над землею, були полічені.

Комерційне сільське господарство. Як не парадоксально, хоч українське село терпіло від застою і занепаду, його роль як «європейської житниці» продовжувала зростати. Це відбувалося завдяки тому, що невеликому прошарку дворянства разом із підприємцями з інших класів удалося, всупереч загальним тенденціям, перетворити свої маєтки на великі агропідприємства, що постачали продукти на імперський та закордонний ринки. Ненормальність цього становища вловив імперський міністр фінансів Вишнеградський, котрий зауважив: «Недоїмо, але вивеземо!»

Однак експорт продуктів харчування мав обмежений і місцевий характер. У ньому брали участь лише деякі регіони України й виключно невеликий відсоток населення. Центром комерційного землеробства на початок  XIX ст. стали степові її частини з відкритими землями й легким доступом до чорноморських портів. Ще навіть до звільнення селян землевласники регіону активно збільшували посівні площі, вкладаючи капітал у техніку й використовуючи найману працю. Після 1861 р., коли наявна робоча сила зросла й стала рухливішою, а комунікації — досконалішими, Україна взагалі й степові регіони зокрема збільшували виробництво продуктів харчування швидше, ніж решта імперії. На початку XX ст. 90 % основного експортного продукту імперії — пшениці — припадало на Україну. Тут збирали 43 % світового врожаю ячменю, 20 % пшениці та 10% кукурудзи.

Проте не пшениця була головною товарною культурою на Україні. Цю функцію виконували буряки — основна сировина для виробництва цукру для імперії та великої частини Європи. В усій Європі важко було знайти землі, які краще, ніж Правобережжя, задовольняли б потреби широкомасштабного вирощування цукрових буряків, що глибоко вкоренилося тут до 1840-х років. Як і належало чекати, найбільшими цукроварнями володіли такі польські роди, як Браницькі та Потоцькі. До «цукрових баронів» Правобережжя належали також росіяни,— наприклад, сім'я Бобринських; українці — Терещенки, Симиренки та Яхненки, а також євреї — Бродські та Гальперіни. Водночас цінною товарною культурою на Лівобережжі був тютюн, який покривав 50 % усього виробництва в імперії. По обидва боки Дніпра поширеною й прибутковою галуззю господарства стало виробництво горілки. З огляду на такий вирішальний вклад в економіку імперії не дивно, що Україну вважали її невіддільною частиною.

Індустріалізація

Зі скасуванням кріпацтва нарешті відкрився шлях до модернізації та індустріалізації господарства. На цей шлях уже стали кілька країн Європи та Америки, але досвід Російської імперії був унікальним. Насамперед, держава взяла на себе набагато більшу роль у започаткуванні та здійсненні індустріалізації Росії й України, ніж це було на Заході. Внутрішній ринок Російської імперії був надто слабким; буржуазії, з якої, як правило, виходили капіталісти-підприємці, практично не існувало, а приватного капіталу не вистачало, щоб без підтримки уряду дати поштовх розвиткові великої промисловості. По-друге, коли імперія почала індустріалізацію, спираючись на допомогу капіталу й поради спеціалістів, темпи розвитку були надзвичайно швидкими, особливо на Україні 1890-х років, коли за кілька років виникли цілі галузі промисловості. Нарешті, економічна модернізація імперії перебігала дуже нерівномірно. На зламі століть звичайною картиною на Україні були найбільші й найсучасніші в Європі фабрики, копальні та металургійні заводи, оточені селами, де люди все ще впрягалися у плуг, ледве животіючи на своїй землі, як і століття тому.

Подібно до інших країн, одним із перших провісників модернізації стала залізниця. Керуючись як воєнними (головною причиною поразки росіян у Кримській війні був брак належних комунікацій), так і економічними міркуваннями, царський уряд узявся створювати мережу залізниць. У Російській Україні перші залізничні колії було прокладено у 1866—1871 рр. між Одесою й Балтою для прискорення транспортування збіжжя. За 1870-ті роки, що стали піком у прокладенні залізниць на Україні, вони сполучили між собою всі головні українські міста і, що найважливіше, поєднали Україну з Москвою — центром імперського ринку. В міру того як з України на північ ішли продукти й сировина, а у зворотному напрямку, на південь, у небачених кількостях пливли російські готові вироби, економіка України, яка досі була відносно самостійною й «відрубною», почала інтегруватися у систему імперії. До того ж швидке будівництво залізниць збільшувало потребу у вугіллі та металі. Несподівано поклади вугілля і залізних руд, що як було відомо, залягали у великих кількостях на південному сході України, особливо в басейні Донця, стали не лише цінними, а й доступними.

У період між 1870 і 1900 рр. і особливо протягом бурхливих 1890-х років найшвидше зростаючими промисловими районами імперії, а цілком можливо і світу, стали Донецький басейн і Кривий Ріг, що на південному сході України. Цей розвиток зумовило поєднання таких чинників, як щедра урядова підтримка розбудови промисловості (нові підприємства були практично без ризиковими), невпинне зростання внутрішнього попиту на вугілля і залізо, наявність у достатку західного капіталу, що наштовхнувся на зменшення прибутків у високорозвиненій Європі й кинувся використовувати вигідні можливості, що відкривалися на Україні.

Ознаки наступаючого буму передусім з'явилися у вугільній промисловості Донбасу. Між 1870 і 1900 рр., коли видобуток вугілля підстрибнув більш як на 1000 %, цей район давав майже 70 % усього вугілля імперії. Із зростанням кількості шахт у Донбасі зростало й число робітників: у 1885 р. налічувалось 32 тис. працівників, у 1900 — 82 тис., а у 1913— 168 тис. Цю галузь контролювали близько 20 спільних акціонерних товариств, і на 1900 р. близько 94 % їхніх акцій належало французьким і бельгійським інвеститорам, які вклали мільйони карбованців у розвиток шахт. Ці товариства утворили синдикати, що фактично заволоділи монополією на видобуток і продаж вугілля. Відтак капіталізм з'явився на Україні у цілком розвиненій формі.

У 1880-х роках, майже через десятиліття після вугільного буму розпочався широкомасштабний видобуток залізної руди. Розвиток металургії, зосередженої в районі Кривого Рога, був ще більш вражаючим, ніж вугільної промисловості. Ґрунт для нього підготувало прокладення у 1885 р. залізниці між Кривим Рогом та вугільними копальнями Донбасу. В металургії, що пускала перші паростки, уряд запропонував підприємцям такі стимули, якими ледве хто міг знехтувати, а саме гарантію купувати в них продукцію за дуже завищеними цінами. Західні вкладники, першими серед яких знову йшли французи, зреагували на це з ентузіазмом. До 1914 р. в спорудження ливарень, що з технічної точки зору належали до найкрупніших і найсучасніших у світі, вони вклали 180 млн карбованців. Деякі з цих підприємств росли такими темпами, що перетворювалися на багатолюдні міста. Наприклад, Юзівка, названа іменем валлійця Джона Хьюза, який заклав на цьому місці металургійний завод, стала важливим промисловим містом — сучасним Донецьком. Ще у 1870-х роках у Криворізькому басейні налічувалося лише 13 тис. робітників, а на 1917 р. їхня кількість виросла в 10 разів —до 137 тис. Ще більше вражає, порівняння темпів зростання металургійної промисловості України зі старими російськими металургійними центрами на Уралі: якщо між 1870 та 1900 рр. архаїчним уральським заводам удалося збільшити виробництво залізної руди лише вчетверо, то на Україні воно зросло у 158 разів.

Але якщо базові, видобувні (що поставляли сировину) галузі на Україні розвивалися, то інші стояли на місці. Це, зокрема, стосувалося виробництва готових продуктів. На зламі століть єдиними на Україні галузями, що зробили в цьому відчутний крок, були, цілком природно, заводи сільськогосподарських машин і меншою мірою — локомотивів. За величезною більшістю готових продуктів Україна залежала від Росії. Так, у 1913 р. на Україну припадало 70 % усього видобутку сировини імперії та лише 15 % її потужностей у виробництві готових товарів. Відтак, хоч несподіваний і потужний вибух промислової активності на Україні справляв приголомшуюче враження, він приховував однобічний, не зрівноважений характер цього розвитку.

Питання колоніальної експлуатації. В оцінці гідних подиву результатів індустріалізації Південної України часто порушують питання про те, якою мірою вона була корисна для України в цілому. Сучасні радянські вчені доводять, що в основному вона мала позитивний вплив. Унаслідок зростання перевезень і кількісного стрибка в обміні продуктів і сировини між Півднем і Північчю господарства Росії та України інтегрувалися остаточно й безповоротно. Це привело до виникнення всеросійського ринку — масштабного, продуктивного й ефективного економічного цілого, що приносило користь обом країнам. Такі радянські дослідники історії економіки, як Іван Гуржій, по суті вважають, що в новому економічному контексті Україна почувала себе навіть краще, ніж Росія: вона не лише дістала вихід на величезний ринок, а й завдяки вищим темпам індустріалізації послідовно збільшувала свою частку в цьому ринку. Всякий натяк на те, що центр Росії отримував більші економічні вигоди від зв'язків з українською периферією, радянські вчені сердито відкидають. На підтвердження своїх доказів вони стверджують, що не хто інший, як російський імперський уряд, стимулював темпи економічного зростання на Україні.

Але радянські вчені не завжди саме так розглядали це питання. У 1920-ті роки, ще до введення ортодоксального сталінізму, такі провідні науковці, як Михайло Покровський у Росії та Матвій Яворський на Україні, недвозначно повторювали, що, незважаючи на індустріалізацію, Росія експлуатувала Україну. В 1914 р. у своїй промові у Швейцарії (яка не ввійшла до радянських видань його творів) Ленін сам заявив, що Україна «стала для Росії тим, чим для Англії була Ірландія, яка нещадно експлуатувалася, не отримуючи нічого натомість».

Як же примирити факт експлуатації України з її промисловим розвитком? У 1928 р. Михайло Волобуєв, російський комуністичний економіст на Україні, пояснював це так. Україна, казав він, не являє собою «азіатський» тип колонії — бідної, без власної промисловості, ресурси якої імперія, що її експлуатує, просто викачує; вона скоріше належить до «європейського» типу колонії, тобто є промислове розвинутою країною, яку позбавляють не стільки ресурсів, скільки її ж капіталу і потенційних прибутків. Головним винуватцем цього, на його думку, була Росія, а не західні капіталісти. Цей капітал перекачувався з України у досить простий спосіб: імперська політика ціноутворення створювала ситуацію, коли вартість російських готових товарів була надзвичайно високою, в той час як ціни на українську сировину лишалися низькими. Внаслідок цього російські виробники готових товарів мали більші прибутки, ніж кампанії з видобутку вугілля та залізної руди на Україні, капітал же накопичувався на російській Півночі, а не на українському Півдні. Так економіку України (що, як наголошував Волобуєв, була виразним автономним цілим) позбавляли потенційних прибутків і змушували слугувати інтересам російського центру імперії.
Оперний театр в Одесі. Кінець XIX
Оперний театр в Одесі. Кінець XIX ст.

 

Розвиток міст. У XIX ст. також відбувалися великі зміни в містах України, темпах їхнього розвитку й територіальному розміщенні. До 1861 р., за винятком таких швидко зростаючих чорноморських портів, як Одеса, міста розвивалися мляво. У невеликих і середніх містах Лівобережжя, як Полтава, Ромни, Суми та Харків, численні торгові ярмарки, якими цей край славився, сприяли деякому збільшенню населення. На Правобережжі розвиток міст відбувався трохи швидше, завдяки припливу євреїв у такі осередки торгівлі й ремесел, як Біла Церква, Бердичів та Житомир. Більшість міського населення України (яке становило 10 % усього населення) проживала у містах, що за кількістю мешканців не перевищували 20 тис. Лише Одеса мала понад 100 тис. жителів.

Докорінні зрушення стали відбуватися у другій половині століття, зокрема між 1870 та 1900 рр., коли різко зросли темпи розбудови міст, особливо великих. У 1900 р. на Україні виділялося чотири великих центри: Одеса — квітуче торгове й промислове місто, населення якого сягнуло 400 тис.; Київ — центр внутрішньої торгівлі, машинобудування, адміністративного управління та культурного життя, що налічував 250 тис. мешканців; Харків — 175-тисячне місто, в якому зосереджувалися торгівля й промисловість Лівобережжя, і Катеринослав — промисловий центр Півдня, населення якого за кілька десятиліть виросло з 19 до 115 тис.

Цьому зростанню великою мірою сприяли більша рухливість селянства після 1861 р., розвиток промисловості й торгівлі та особливо — будівництво залізниць. Із розвитком великих міст стали занепадати менші, й на зламі століть міське населення зосереджувалося переважно у великих центрах. Однак усе це ще не означало, що Україна швидко урбанізувалась. Зовсім ні. Разом із населенням міст множилося число сільських мешканців. У 1900 р. лише ІЗ % усього населення України було міським (у Росії ця цифра сягала 15%), що навіть не наближалося до показників таких західноєвропейських країн, як Англія, де в містах проживало 72 % населення.

Виникнення пролетаріату. З прискоренням економічного розвитку відбувалися й значні соціальні зміни. Найважливішою з них була поява нового й ще відносно нечисленного класу — пролетаріату. На відміну від селян пролетарі (або ж промислові робітники) не мали засобів виробництва. Вони продавали не свої вироби, а власну робочу силу. Працюючи на великих і складних підприємствах, промислові робітники були більш обізнаними й досвідченими, ніж селяни. Перебуваючи на величезних заводах із тисячами своїх товаришів вони швидше розвивали в собі почуття колективної свідомості та солідарності. Й, що дуже вагомо, високоорганізована, взаємозалежна за своєю природою праця сприяла їхньому легшому, ніж у селян, згуртуванню.

На відміну від Росії, де з XVIII ст. кріпаків зобов'язували працювати на фабриках, на Україні промислові робітники з'явилися у помітних кількостях лише в середині XIX ст. Спочатку чимало з них були зайняті на виробництві харчових продуктів, особливо на величезних цукроварнях Правобережжя. Але величезна більшість робітників цукроварень не була пролетарями у справжньому значенні слова, оскільки працювали вони сезонно, а в поза сезонний час поверталися до своїх сіл обробляти власні наділи. Напівселянська, напівпролетарська природа цих трударів була явищем типовим для переважної частини імперії, але особливо — для робітників українських цукроварень.

Справжніми пролетарями фактично були робітники важкої промисловості, тобто шахтарі Донбасу та гірники Кривого Рога. Найбільший відсоток тут складали ті, чиї батьки й діди теж працювали у промисловості. І все ж багато хто навіть із них і надалі зберігав зв'язок зі своїми селами. У 1897 р. загальне число промислових робітників України сягало близько 425 тис., причому майже половина з них зосереджувалася у важкій промисловості Катеринославської губернії. З 1863 р. їхня чисельність зросла на 400 %. Однак промислові робітники все ще складали лише 7 % робочої сили, а пролетаріат лишався у селянському морі невеликою меншістю.

Умови праці в промисловості України, як і в усій Російській імперії, були, за європейськими стандартами, просто жахливими. Навіть після введених урядовими законами 1890-х років поліпшень робочі зміни нерідко тривали по 10, 12 чи 15 годин. Технічної безпеки чи медичного обслуговування практично не існувало. А платня (що майже цілком витрачалася на їжу та злиденне житло) середнього робітника на Україні становила лише малу частку того, що отримував його європейський колега. Не дивно, що дедалі частішими ставали страйки та інші сутички між робітниками і підприємцями.

Інші соціальні зміни. Великі зрушення відбулися і в середовищі інтелігенції — ще однієї новосформованої групи. Промисловий розвиток, зміни в суспільному устрої, модернізація юридичних установ, поява земств викликали гостру потребу в освічених кадрах. Уряд реагував на це, засновуючи більше професійних і технічних шкіл. На Україні число студентів зросло з 1200 у 1865 р. до 4 тис. в середині 1890-х років. На 1897 р. налічувалося близько 24 тис. осіб, що мали ту чи іншу форму вищої освіти. Змінилося також соціальне походження інтелігенції. На початку століття величезну її більшість становили дворяни. Але у 1900 р. лише 20—25 % походило з дворян чи найбагатших верств; решту переважно складали сини міщан, священиків і різночинців. Проте вихідці з селян і робітників усе ще рідко траплялися в університетах, в основному через брак належної підготовки. З відкриттям вищих навчальних закладів для жінок вони також почали вливатися в середовище інтелігенції. Швидко зростало число таких фахівців, як інженери, лікарі, юристи, вчителі. Отож, спираючись на дедалі ширшу соціальну базу, інтелігенція виходила в авангард модернізації.

Порівняно з суспільствами Західної Європи Російську імперію взагалі й Україну зокрема характеризувала така соціологічна аномалія: буржуазія тут була настільки нечисленною й нерозвинутою, що не мала помітного значення. На Україні для того щоб виникла буржуазія, просто бракувало капіталу. Урядова політика призводила до викачування капіталу на Північ; внутрішня торгівля (особливо ярмарки) переважно зосереджувалася в руках купців, а промисловість, як ми пересвідчилися, майже цілком належала чужоземцям. На Україні, звісно, були (за деякими оцінками, понад 100 тис.) надзвичайно багаті люди. Але більшість з них отримувала свої прибутки не з фабрик і комерційних підприємств, а з власних маєтків. Українців було мало навіть серед дрібної буржуазії, тобто ремісників і крамарів. Як великий, так і малий бізнес зосереджувався в руках росіян та євреїв.

Модернізація й відсталість українців. Модернізація на Україні спричинилася до ряду парадоксів. Із зростанням ролі України як європейської житниці поглиблювалося зубожіння її села. І хоч промисловий бум розвивався тут трохи не найбурхливіше в Європі, Україна продовжувала лишатися переважно аграрним краєм. Найбільш вражаючим, напевно, було те, що хоч величезну більшість її населення складали українці, вони ледве брали якусь участь в усіх цих перетвореннях. Найпереконливіше про це свідчить статистика. Серед найдосвідченіших робітників важкої промисловості Півдня тільки 25 % шахтарів і ЗО % металургів складали українці. Переважали в цих професійних групах росіяни. Навіть на цукроварнях Правобережжя російських робітників налічувалося майже стільки ж, як і українських.

Подібне явище бачимо й серед інтелігенції. У 1897 р. лише 16 % юристів, 25 % учителів і майже 10 % письменників і художників на Україні були українцями. З 127 тис. осіб, зайнятих «розумовою працею», українці становили третину. А у 1917 р. лише 11 % студентів Київського університету були українцями за походженням. Вражала відсутність українців у містах. На зламі століть вони складали менше третини всього міського населення; решта припадала на росіян та євреїв. Як правило: чим більшим було місто, тим менше жило в ньому українців. У 1897 р. лише 5,6 % мешканців Одеси були українцями, а у 1920 р. їхня частка впала до 2,9 °о. У Києві в 1874 р. українську мову вважали рідною 60 % населення, у 1897 р. цей показник зменшився до 22 %, а в 1917 р.— до 16 %. Модернізація явно залишала українців осторонь.

Чому ж у районах, котрі зазнавали модернізації, проживало так багато неукраїнського населення? Важливим чинником, який пояснював велику перевагу росіян у середовищі пролетаріату, було те, що в Росії, на відміну від України, промисловість існувала ще з XVIII ст. Коли у Донбасі та Кривому Розі виник несподіваний бум, що створював нагальну потребу в досвідчених робітниках, росіян тут приймали з відкритими обіймами. Іншою причиною масового напливу робітників із Півночі було те, що російська промисловість перебувала у застої, в той час як платня на шахтах і ливарних заводах, що бурхливо розвивалися на Україні, в середньому на 50 % перевищувала заробітки в Росії.

Російська присутність у містах почала наростати з моменту включення українських земель до Російської імперії. Оскільки багато міст виконували роль адміністративних і військових центрів, вони притягували до себе російських чиновників і солдатів. Із зростанням торгівлі та промисловості збільшувалась чисельність неукраїнського населення у міських центрах. Так, ще у 1832 р. близько 50 % купців і 45 °о фабрикантів (власників заводів) на Україні були росіянами. З причин, які вже наводилися, вони мали більше грошей для капіталовкладень, ніж українці. До того ж багато російських селян через неродючість ґрунтів були вимушені шукати інших засобів прожиття й знаходили їх у містах. Приїжджі селяни з Півночі часто ставали на Україні заможними купцями, особливо на Лівобережжі та Півдні, де вони знаходили великі можливості й зустрічали слабку конкуренцію з боку місцевого населення.

Іншим неукраїнським елементом у містах і містечках України були євреї. В міру того як центри господарської активності переміщувалися з сільських маєтків у міста, а скасування кріпосного права послабило заборони на пересування євреїв, велика їх кількість переселилася у міста. Внаслідок цього невеликі містечка Правобережжя, де мешкала більшість євреїв Російської імперії, стали переважно єврейськими. На кінець XIX ст. швидко зростала присутність євреїв і у великих містах. Євреї складали більше половини населення Одеси, а саме місто було одним з найкрупніших єврейських осередків у світі. У 1863 р. їхня чисельність на Україні зросла до 50 тис. Освічені євреї, котрі, як правило, розмовляли російською мовою, посилювали російський характер міст України.

Міста були також осередками й культури, а відтак і домівкою для більшості інтелігенції. Оскільки неукраїнські жителі міст мали найкращий доступ до освіти й можливості здобути фахову підготовку, то вони переважали серед інтелігенції на Україні. Представники власне української інтелігенції переважно мешкали на селі чи в невеликих містах, де працювали в земствах лікарями, агрономами, статистиками, сільськими вчителями. Серед інтелектуальної еліти, що зосереджувалася в університетах та видавництвах великих міст, українці траплялися нечасто.

Чому ж українці так неохоче вливалися в міське середовище й брали участь у модернізації? Більшість дослідників цього питання зосереджувалися на його психологічному аспекті. Ті, хто схилявся до українофільства, твердили, що відмовлятися від землеробства українським селянам не давала їхня глибоко вкорінена любов до землі; а ті, хто не симпатизував українцям, посилалися на нібито властиві їм млявість і консерватизм. Але історичне минуле не підтверджує цих доказів. За часів Київської держави надзвичайно велика частина населення України мешкала в містах і займалася торгівлею. Навіть у XVII ст. аж 20 % українського населення проживало в міському середовищі. А на початку XVIII ст. не хто інший, як українці (а не росіяни), переважали серед інтелектуальної еліти імперії.

Малу активність українців у процесах урбанізації та модернізації на Україні допомагають пояснити політичні й соціально-економічні умови, що існували тут у XVIII— XIX ст. Оскільки міста й містечка були центрами імперської адміністрації, в них, як правило, переважали росіяни, їхня мова й культура. Водночас корінне українське населення або асимілювалося, або в деяких випадках витіснялося. Як зауважив Богдан Кравченко, причиною того, що українські селяни не переселялися у міста, було переважання панщини у добу кріпацтва. На відміну від російських селян, яких поміщики заохочували до пошуків додаткової роботи й прибутків у місті, українських селян і далі змушували працювати на землі, щоб максимально використовувати її родючість. Це не лише обмежувало можливості їхнього пересування, а й позбавляло нагоди опановувати ремесла, що давали змогу росіянам та євреям легко пристосовуватися до міського оточення. Тому коли розпочалися промисловий бум та урбанізація, українці виявилися неготовими взяти в них участь. Відтак, якщо росіяни переїжджали на сот ні миль до заводів Півдня, українські селяни — навіть ті, що жили у безпосередньому сусідстві з заводами,— воліли в пошуках землі долати тисячі миль на Схід. Мине небагато часу, як тяжкі соціальні, культурні й політичні наслідки цього явища відіб'ються на перебігу подій на Україні.

Національні меншості на Україні

Іншою важливою рисою соціально-економічної модернізації стали породжені нею великі зрушення в етнічному складі населення. Доки господарство країни було майже аграрним, її населення лишалося переважно українським. Так, у 1800 р. українці складали майже 90 % мешканців краю, а їхній відсоток на Лівобережжі сягав аж 95. Але у XIX ст. відбувалася помітна зміна: частка українців у складі населення впала до 80 %, тоді як число росіян, євреїв та інших меншостей різко збільшилося. Великою мірою ця зміна стала наслідком прискорення темпів комерційного і промислового розвитку, який в основному був пов'язаний з неукраїнськими націями.

Росіяни. З моменту укладення союзу з Москвою у 1654 р. росіяни стали на Україні звичайним явищем, але їх ніколи не було багато. Протягом XVIII й XIX ст. найчисленнішу категорію росіян тут становили солдати міських залог. Слово «москаль», яким українці називали росіян, по суті було синонімом слова «солдат». Менші підгрупи росіян складалися з дворян, що отримували маєтки на Півдні, царських чиновників і купців, особливо на Лівобережжі. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. з освоєнням на Півдні нових земель туди плинув постійний, хоч і не широкий, потік російських поселенців, переважно таких релігійних дисидентів, як старовіри. Й лише в кінці XIX ст. у зв'язку з промисловим бумом росіяни стали масово переселятися на Україну, особливо в промислові й торгові центри Півдня. Чисельність росіян збільшувалася й за рахунок добровільної русифікації, насамперед українського дворянства. Як вже було зазначено, на 1897 р. росіяни складали 11,7% населення краю.

Переконані в тому, що Україна за суттю своєю — російська земля, а українська культура — неповноцінна, росіяни в основній масі не бажали оволодівати українською мовою й не виявляли зацікавленості українськими звичаями й традиціями і поваги до них. Вони домагалися русифікації всіх сторін українського життя й досягли своєї мети, принаймні у містах. Ставлення українських селян до росіян в основному не було різко антагоністичним. Оскільки російські переселенці зосереджувалися у містах і на заводах, їхні контакти з селом були обмеженими. До того ж українські селяни розуміли, що російських селян і робітників гнобили не менш безжально. Нарешті, завдяки спільності православної віри й подібності у мові відмінності між двома народами було легше подолати. Це зовсім не значить, що українські селяни не усвідомлювали різниці між собою та північанами. Вони називали росіян, які нерідко носили бороди, зневажливим словом «кацап», росіяни платили їм тією ж монетою, називаючи українців не менш принизливо — «хохол» (оселедець на поголеній голові козака). Проте невдоволення культурною гегемонією росіян найгостріше відчувалося серед української інтелігенції.

Поляки. Поляки жили на Україні набагато давніше, ніж росіяни. У XVI і XVII ст. вони брали участь у колонізації українського пограниччя, і хоч під час повстання 1648 р. їх вигнали з Лівобережжя, їм удалося зберегти свій контроль над Правобережжям. Цей регіон вони розглядали як невід'ємну частину Польщі навіть після його приєднання до Російської імперії у 1795 р. Великий вплив поляків на Правобережжі, звичайно ж, не залежав тільки від їхньої кількості: в середині XIX ст. їх налічувалося лише 500тис., а їхня частка в населенні України впала з 10 % у 1795 р. до 6,4 у 1909 р. Величезна вага поляків на Правобережжі насамперед зумовлювалася багатством і впливом їхньої еліти. У 1850 р. близько 5 тис. польських землевласників володіли 90 % землі та 1,2 млн кріпаків цього регіону. Правобережжя, де зосереджувалося 60 % усього дворянства України, лишалося твердинею старих порядків.

Навіть скасування кріпосного права не змогло похитнути становища таких казково багатих польських магнатів, як родини Потоцьких, Чорторийських, Браницьких та Заславських, кожній з яких належали володіння в сотні тисяч акрів. Маючи величезний капітал, вони у разі потреби легко переходили до використання найманої праці та механізованої обробки землі. Але для величезної більшості польської шляхти перехід до товарного землеробства виявився складним. Під кінець XIX ст. багато з них порозпродували свої маєтки й перебралися в міста, де стали чиновниками, купцями, представниками вільних професій. І все ж у 1904 р. в руках поляків перебувало понад 46 % приватних землеволодінь і 54 % промислового виробництва на Правобережжі.

У стосунках між польськими панами та українськими селянами завжди існувала велика напруженість. Скасування кріпацтва дещо покращило становище. Пізніше, коли у 1863 р. поляки повстали проти росіян, деякі з них намагалися привернути на свій бік українських селян, видавши так звані «золоті грамоти», в яких проголошували, що це вони, а це цар, дарували селянам землю й свободу. Наслідки цих зусиль в основному були мізерними. Мало хто з українських селян приєднався до польських панів, зате близько 300 тис. добровільно боролися з повсталими.

Деякі польські дворяни відчували до українців інтерес, що не мав ніякої політичної чи економічної мотивації. Вони та їхні предки протягом століть жили на Україні. Внаслідок цього в середині XIX ст. у деяких польських шляхтичів розвинулася прихильність до всього українського. Тимко Падура, наприклад, використовував у своїх творах українську народну поезію, а представники «української школи» польських письменників з Правобережжя, до якої належав і славетний Юліуш Словацький, часто писали на українські теми. Як ми пізніше побачимо, деякі польські чи спольщені дворяни відіграли видатну роль в українському національному русі. Однак і далі інтереси польських землевласників та українських селян лишалися несумісними, і в традиційних стосунках між двома народами сталося мало відчутних змін.

Євреї. Серед найчисельніших меншостей України «найстаршою» були євреї. Вони жили тут ще за Київської доби, а у XVI і XVII ст. під покровительством польської шляхти стали масово переселятися на Україну. Ці давні мешканці України були, проте, відносно новими підданими царів. Правобережжя, де проживали майже всі українські євреї, стало частиною Російської імперії лише в 1795 р. Царський уряд проводив унікальну політику щодо великої кількості своїх нових єврейських підданих: аби захистити російських купців від конкуренції з їхнього боку, він заборонив євреям проживати на території власне Росії. Зона розселення євреїв, так звана «смуга осілості», обмежувалася місцями їхнього первинного проживання в таких недавно захоплених західних землях, як Литва, Білорусія й більша частина Правобережної України. Попри всі модифікації ця смуга по суті проіснувала до 1917 р.

Протягом усього XIX ст., особливо у другій його половині, чисельність єврейського населення дуже зросла. Між 1820 та 1880 рр., коли загальна кількість населення імперії збільшилася на 87 %, число євреїв зросло на 150 %. Ще швидшим цей процес був на Правобережжі: кількість населення між 1844 та 1913 рр. збільшилася тут на 265 %, у той час як єврейського населення — на 844 %! Ці надзвичайні темпи пояснювалися насамперед тим, що іудейська релігія освячувала багатодітні родини, по-друге, євреї менше терпіли від голоду, воєн та епідемій, та, нарешті, тим, що серед них була меншою дитяча смертність завдяки самодопомозі єврейської громади й наявності своїх лікарів. Із 5,2 млн євреїв імперії кінця XIX ст. почад 2 млн мешкали на Україні. При цьому якщо в імперії вони складали 4 % населення, то на Укр аїні —8, а на Правобережжі — 12,6.

Традиційно євреї були міськими жителями. Царська заборона переселятися на село закріплювала це становище. Тому не дивно, що 33 % міського населення України складали євреї, а в містечках Правобережжя їхня частка сягала 70—80 %. Компактні, замкнуті традиціоналістські громади єврейських містечок були окремим світом. Тут панували ортодоксальна єврейська релігія, культура і мова (ідиш). Великий вплив-мали рабини, кагали, тобто органи самоврядування громади, а контакти із «зовнішнім» світом обмежувалися економічними зносинами. Типовими були убозтво й перенаселеність містечок, оскільки чисельність єврейських громад просто перевищувала їхню економічну спроможність. Щоб вижити в багатолюдних провінційних містечках з їхніми обмеженими можливостями заробітку та інтенсивною конкуренцією, потрібні були працьовитість, майстерність і кмітливість.

Близько 3/4 українських євреїв заробляли на життя дрібною торгівлею та ремеслом. Ці зовсім не багаті крамарі, шинкарі, кравці, шевці та ювеліри становили єврейський «середній клас». Некваліфіковані робітники, багато з яких ледве могли прогодувати себе випадковими заробітками чи милостинею, складали близько 20 % єврейської робочої сили. Верхівка поділялася на дві підгрупи: з одного боку, рабинів та інших вельмишановних «книжників», які справляли на громаду великий вплив, а з іншого—багатих капіталістів. У 1872 р. багатим євреям на Україні належало близько 90 % винокурень, 56 % лісопилень, 48 % виробництва тютюну й 33 % цукроварень. Із розширенням можливостей здобути освіту багато євреїв улилося до середовища світської русифікованої інтелігенції, особливо в таких галузях, як право та медицина. А з розвитком промисловості велика кількість євреїв (за деякими підрахунками —38%) знайшли собі роботу на заводах.

Але соціально-економічні зміни спричинялися й до певних труднощів для євреїв імперії. Із швидким зростанням єврейського населення загострювалася його економічна конкуренція з неєвреями. Експлуататорська діяльність деяких єврейських підприємців та лихварів і, що дуже важливо, все більш антисемітська політика уряду, агітація реакційних угруповань — все це посилювало ворожість до євреїв наприкінці XIX ст. У 1881 р. і повторно у 1903—1905 рр. її кульмінацією став ряд погромів єврейських громад та їхнього майна, що призвело до загибелі десятків людей і мільйонних збитків. Багато погромів організовували такі ультраправі групи російських націоналістів, як «Союз русского народа» і сумнозвісні «чорні сотні» при потуранні чи, принаймні, невтручанні уряду. Але чи не найдалекосяжнішим наслідком погромів стало те, що вони загострили у євреїв й без того гостре відчуття беззахисності й спричинилися до масової еміграції близько 1,2 млн євреїв (до 1914 р.) із Російської імперії до Сполучених Штатів.

Узагалі стосунки між українцями та євреями не були — та й навряд чи могли бути — дружніми. Протягом століть ці два народи існували у структурно антагоністичному (хоч і взаємозалежному) середовищі. Для єврея українець представляв відстале й забите село, а для українця єврей був утіленням чужого й експлуататорського міста, що дешево купувало у нього продукти, а свої товари продавало йому дорого. Українські селяни боялися російських чиновників і ненавиділи польських панів, а за браком інших засобів заробляти на прожиток євреї часто діяли як їхні представники чи посередники. В культурному відношенні євреї та українці мали небагато спільного, а їхні релігії лише поглиблювали відмінності між ними.

Не краще складалися стосунки між інтелігенцією цих двох народів. З точки зору національної орієнтації єврейська інтелігенція бачила лише дві можливості: або. асимілюватися з панівною російською культурою, або намагатися розвинути свою самобутність. Тісніші зв'язки з українцями, які мало що могли запропонувати євреям у культурному, економічному чи політичному відношенні, здавалися справою малодоцільною. Зі свого боку, українська інтелігенція засуджувала схильність євреїв, які протягом століть жили серед українців, до ототожнення з сильнішими росіянами. І хоч робилися спроби досягти взаєморозуміння й навіть співпраці (наприклад, заходи Михайла Драгоманова та Арона Лібермана чи Симона Петлюри та інших українських соціалістів, з одного боку, та видатного сіоністського діяча Володимира Жаботинського — з іншого), вони не мали великого успіху. Відтак ці дві спільності продовжували жити у близькому сусідстві, але в майже цілковитій ізоляції одна від одної. До того ж багато представників кожної з них були схильні скоріше таїти в собі старі образи, ніж плекати спільні інтереси і взаєморозуміння.

Соціально-економічний розвиток Східної України наприкінці XIX ст. характеризують три основні риси: економічний застій у більшості сільських районів; швидка індустріалізація в Кривому Розі та Донбасі; зростаюча присутність в країні неукраїнців. Як ми пересвідчилися, саме неукраїнці, головним чином росіяни та євреї, були найбільш причетними до промислового розвитку та зростання міст. У свою чергу українці лишалися на селі. Внаслідок цього розвинулася соціально-економічна двополюсність: українців у ще більшій мірі, ніж доти, ототожнювали із застійним і відсталим селом, тоді як неукраїнці панували в царинах суспільства, що розвивалися й модернізувалися. Значною мірою цей поділ існує й сьогодні.

ДІЯЛЬНІСТЬ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ

На початку XIX ст. ініціатива щодо продукування нових ідей та орієнтації суспільства належала царському урядові. Проте під кінець століття імперська еліта з усією очевидністю почала втрачати впевненість, цілеспрямованість і здатність пристосовуватися до обставин. Водночас джерелом суспільного руху, розкутого завдяки величезним змінам 1860—1890-х років, ставали ширші верстви суспільства і особливо інтелігенція — його добровільний оборонець. Зіткнувшись із пасивністю й навіть обструкцією уряду, інтелігенція стала поступово переходити від простого висунення пропозицій до самоорганізації й намагань мобілізувати суспільство з метою втілення цих пропозицій, вдаючись при необхідності до революційних кроків.

У Російській Україні інтелігенція виступала як за національний розвиток, так і за соціальну справедливість. Це було невдячне завдання. Чисельно менша, ніж відповідні верстви в інших частинах імперії, українська інтелігенція натикалася на великі перешкоди, встановлюючи контакти з неосвіченим і апатичним у своїй масі народом, якому вона прагнула допомогти. Ця двоєдина мета породжувала вдвоє більші проблеми й переслідування. Плутанину і розмежування серед українців викликало питання про те, на що слід звертати пильнішу увагу — на проблеми національні чи соціальні. Однак, попри болючі невдачі, український рух продовжував зростати, доки аж на початку XX ст. він був готовий поширитися поза межі своєї традиційно вузької соціальної бази.

Українофіли

Щойно народжений український рух, що зазнав жорстокого удару від розгрому в 1847 р. Кирило-Мефодіївського товариства, виявив нові ознаки життя після смерті у 1855 р. архіконсервативного Миколи 1. Звільнені із заслання Микола Костомаров, Василь Білозерський і, згодом, Тарас Шевченко з'їхалися до Петербурга, де до них приєднався Пантелеймон Куліш. Ці піонери українського руху (деякі з них зайняли відповідальні посади, наприклад, Костомаров став відомим професором історії) згуртували навколо себе більше десятка молодих українців, утворивши в столиці імперії так звану громаду. Аналогічні громади української інтелігенції до кінця століття слугуватимуть тиглями українського руху.

Першочерговою турботою цієї групи було покращення долі українців і особливо селянства. Всі, за винятком Шевченка, зійшлися на тому, що в своїй діяльності громада має бути аполітичною й зосереджуватися на просвіті мас. Кост омаров і Куліш уперто виступали за обмеження діяльності лише цариною культури, уникаючи всякого радикалізму, що викликав би гнів властей.

З метою поширення своїх поглядів у 1861 р. петербурзька група з великими труднощами отримала дозвіл на публікацію першого в Російській імперії українського часопису, що дістав назву «Основа». Його фундаторами були два багатих українці Василь Тарнавський і Григорій Ґалаґан. Протягом свого короткого 22-місячного існування «Основа» виступала засобом спілкування та будителем національної свідомості української інтелігенції, розкиданої по всій імперії.

Поновлення активності українців прихильно зустріла російська інтелігенція столиці. Тамтешні часописи друкували українські статті та взагалі підтримували розвиток української культури. На публічних читаннях часто з'являвся Шевченко разом із такими велетнями російської літератури, як Іван Тургенєв та Федір Достоєвський. Є свідчення, що російська публіка приймала Шевченка тепліше, ніж Достоєвського. Тургенєв переклав російською мовою сповнені розпуки оповідання Марка Вовчка про кріпаччину на Україні, а вплив цих оповідань на російського читача був подібний тому, що справила «Хатина дядька Тома» письменниці Херріет БічерСтоу на американців. Узагалі представники як української, так і російської інтелігенції були переконані в тому, що працюють разом на благо народу.

Водночас нове покоління прибічників українства в Києві, що складалося переважно із студентів, також утворило громаду. Кияни, яких налічувалося кілька сотень, зосередили зусилля на розвитку мережі недільних шкіл для неписьменного селянства. У період між 1859 і 1862 рр. вони відкрили на Київщині кілька шкіл, в яких навчалися сотні учнів. Проте з точки зору дальшої перспективи найважливіша риса київської громади полягала саме в тому, що вона привабила нову категорію прибічників.

На початку 1860-х років серед польської та спольщеної шляхти Правобережжя виділилася група студентів, сумління яких мучилося усвідомленням того, що їхній клас століттями гнобив селян, і які вирішили зблизитися з народом. Цю групу на чолі з Володимиром Антоновичем, що користувалася українською мовою, українським вбранням і трималася українських звичаїв, називали хлопоманами.

Напередодні польського повстання 1863 р. хлопомани відкрито порвали з польським суспільством, проголосивши себе українцями, і вступили до київської громади, поринувши у справу просвіти селянства, їхнє почуття обов'язку перед народом відображав відкритий лист, надісланий до однієї московської газети: «Як особи, що користуються благами вищої освіти, ми повинні зосередити всі наші зусилля на тому, щоб забезпечити нашому народові можливість здобути освіту, усвідомити його власні потреби й стати здатними задовольнити їх. Словом, шляхом власного внутрішнього розвитку народ повинен досягти рівня, на який він законно заслуговує».

У відповідь на звинувачення поляків у зраді Антонович, нащадок давньої родини спольщеної української шляхти, опублікував в «Основі» свою знамениту «Сповідь». У ній він доводив, що дворяни Правобережжя мали дві можливості: або «повернутися» до українського народу й, самовіддано працюючи на його благо, намагатися компенсувати йому кривди столітнього гноблення; або ж лишитися ненависними паразитами, яким рано чи пізно доведеться тікати до Польщі. Обравши першу можливість, Антонович став славетним істориком України, довічним народовцем, визначним провідником українського руху. Значний внесок в українську справу зробили й такі його товариші, як Тадей Рильський, Павло Житецький, Борис Познанський та Костянтин Михальчук.

Натхнена прикладом киян, українська інтелігенція Полтави, Чернігова, Харкова та Одеси також заснувала свої громади, розширюючи мережу недільних шкіл, доки їхня кількість на Україні не наблизилася до сотні. Члени громад занурювалися в уже традиційні царини етнографії, філології та історії. На зразок хлопоманів вони стали вбиратися, як українські селяни, дотримуватися їхніх звичаїв, споживати їхню їжу, спілкуватися з ними по шинках, співати їхніх пісень і — окрім своїх осель — розмовляти українською мовою. Вони розвинули культ козацтва й носили барвистий козацький одяг. Причому об'єктом їхньої ідеалізації були не козацькі гетьмани їй старшини, а волелюбні запорожці та гайдамаки, що, на їхню думку, символізували природні прагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й позбавлене політичного забарвлення поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьому українському стало відомим під назвою українофільства.

Але навіть несмілива й поміркована діяльність українофілів викликала підозри. У 1863 р., в розпал повстання поляків та особливо великої підозріливості до всього неросійського, уряд і навіть російська інтелігенція дійшли висновку, що для Росії потенційно смертельну загрозу становить український рух, і виступили проти українофілів. Царські чиновники доводили, що недільні школи — це, по суті, зловісна змова з метою пропаганди серед селянства українського сепаратизму. Такі невинні речі, як носіння української вишиваної сорочки чи співання народних пісень, трактувалися як підривна діяльність. Військовий міністр Дмитро Мілютін зайшов так далеко, що попереджав царя про наміри хлопоманів буцімто утворити самостійну українську державу.

Володимир Антонович
Володимир Антонович

 

Частина російської преси на чолі з такими ура-патріотичними газетами, як «Вестник Юго-Западной России», «Киевлянин» та «Московские ведомости», розпочала злісну кампанію проти українофілів та їхніх намагань начебто підірвати Російську державу. Незабаром чимало представників російської інтелігенції, які ще вчора дивилися на українофілів прихильно як на прибічників невинного барвистого регіоналізму, тепер стали вбачати в них справжню загрозу імперії. Якщо багато росіян вва- жали український рух за польську змову з метою зменшення їхнього впливу на Правобережжі, то поляки бачили в ньому маневр росіян, спрямований на ослаблення польських позицій у цьому регіоні.

Українці в свою чергу квапилися запевнити всіх у своїй лояльності. Антонович і 20 учасників київської громади опублікували відкритого листа, запевняючи російську публіку в тому, що їхньою метою «є лише освіта народу» і що всякі «розмови про сепаратизм є дурним жартом, оскільки нам він не тільки непотрібний, а й некорисний». Але ці запевнення мали незначні результати. У липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Друкувати «малороссийским наречием» дозволялося лише художні твори. Валуєв заявив, що української мови «ніколи не було, нема і бути не може». Незабаром після цього громади було розпущено, перестала видаватися «Основа» (скоріше, однак, через брак підписувачів, ніж через репресії), а ряд українських діячів заслали у віддалені частини імперії.

Майже ціле десятиліття українофілів змусили вичікувати свого часу. На початку 1870-х років ксенофобія 1863 р. почала розвіюватися, цензура—слабшати, а кияни — поступово відновлювати свою діяльність. Антонович (тепер уже професор Київського університету) із своїми колегами й за підтримки таких талановитих помічників, як Михайло Драгоманов, Олександр Русов, Микола Зібер і Сергій Подолинський, таємно утворили «Стару громаду», що дістала таку назву, аби відрізнити її старших і досвідченіших членів (їх налічувалося близько 70) від нових громад, що також з'являлися й складалися переважно із студентів. Українофіли знову зосередилися на неполітичній діяльності.

Діяльність ця значно розширилася із заснуванням у 1873 р. в Києві відділення Російського географічного товариства. Українофіли масово записувалися в цю напівофіційну організацію й фактично опанували нею. Під її прикриттям вони почали видавати архівні матеріали, заснували музей та бібліотеку, збирали українські документи. У 1875 р. «Стара громада» придбала російську газету «Киевский Телеграф», перетворивши її на орган, який висвітлював події в українській перспективі.

Однак заборона українських видань лишалася великою перешкодою розвиткові національної культури. Щоб обминути ці обмеження. Куліш, Кониський, Драгоманов та інші встановили контакти з українцями в Галичині, використовуючи їхню україномовну пресу, й особливо газету «Правда», для поширення поглядів, заборонених у Росії. В 1873 р. за допомогою аристократки Лизавети Скоропадської-Милорадович та цукрового барона Василя Симиренка вони започаткували й фінансували створення у Львові Літературного товариства ім. Т. Г. Шевченка, яке через кілька десятиліть (уже під назвою «Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка») стало неофіційною українською академією наук.

Але минуло небагато часу, як на українофілів упали нові підозри. Як це часто трапляється, найзапекліші вороги українців знаходилися в українському ж середовищі. У травні 1875 р. колишній член київської громади, багач і консерватор Михайло Юзефович надіслав до Петербурга петицію, в якій стверджував, що українофіли перетворилися на підривну організацію й ведуть серед селян пропаганду незалежності України. На довершення донощик додав, що українофіли поширюють антиросійську агітацію в Галичині й що весь їхній рух — не що інше, як австро-німецька змова. Реакцію уряду неважко було передбачити.

Емський указ 1876 р. Стурбований Олександр II призначив імператорську комісію, куди ввійшов і Юзефович, яка рекомендувала цілком заборонити ввезення і публікацію українських книжок, користуватися українською мовою на сцені (на інші мови було перекладено навіть слова українських пісень, які виконувалися в театрі), а також закрити «Киевский Телеграф» і припинити субсидування галицької проросійської газети «Слово». Міністерство освіти дістало розпорядження заборонити викладання в початкових школах будь-яких дисциплін українською мовою, вилучити із шкільних бібліотек книжки, написані або українською мовою, або ж українофілами, замінити вчителів-українофілів на росіян. І нарешті, комісія пропонувала ліквідувати київську громаду й заслати ряд українських діячів, насамперед Драгоманова та Павла Чубинського. Словом, намагання паралізувати український рух ставали більш систематичними та безжальними, ніж заходи, передбачені валуєвським циркуляром. Олександр II, що відпочивав у німецькому містечку Емс, прийняв усі рекомендації комісії, й 18 травня 1876 р. набув чинності Емський указ.

Цей документ не лише став на перешкоді діяльності українофілів, але й ставив під сумнів деякі основні засади, що на них спирався український рух. Незважаючи на досвід 1863 р., українофіли й надалі вірили, що, обмежуючись неполітичною культурницькою діяльністю й поміркованими поглядами, вони уникнуть репресій уряду. Щоб обгрунтувати суто культурницьку природу українства, Куліш навіть розвинув цілу теорію. За нею, росіяни мали надзвичайно високі політичні здібності державотворців, які не властиві українцям, про що свідчить уся їхня нещаслива історія. Тому, на думку Куліша, було природним і навіть корисним лишатися у складі Російської імперії, користуючись при цьому її силою, безпекою і престижем. Проте, вважав він, у культурному відношенні українці з їхнім чудовим фольклором обдарованіші від росіян. Тим-то українці цілком логічно мали лишити політичну сферу для росіян, зосередившись на діяльності у царині культури, де вони переважали. Однак Емський указ розбив сподівання Куліша на те, що у взаєминах між українською культурою й російською політикою запанує принцип «живи сам і не заважай іншим», і змусив його вдатися до ще менш реалістичних поглядів, аби виправдати ідею українського культурництва.

Інший піонер українського руху — Микола Костомаров — після 1876 р. став висловлювати відверто занепадницькі думки. Той, що колись із викликом писав: «Хай ні росіяни, ні поляки не вважають, що їм належить земля, на якій живуть українці», тепер радив своїм товаришам слухняно підкоритися політиці царату. Інші провідні українофіли, такі як Антонович і Житецький, виступили за компроміс. Продовжуючи обстоювати ідею розвитку культурної самобутності українців, вони наголошували при цьому, що це не має спричинятися до відмежування українців від благотворного впливу російської культури та імперії. Вони вірили в можливість бути відданим одночасно і своїй «вужчій» українській батьківщині, й «ширшому» всеросійському суспільству, що складалося з росіян, українців і білорусів. Ще інші, такі як Борис Грінченко та Олександр Кониський, вважали себе твердими українцями, намагаючись звести до мінімуму зв'язки України з Росією. Але вони не мали конкретної реальної програми втілення своїх ідей. Відтак під загрозою царських репресій у середовищі українофілів виникли значні розбіжності щодо цілей, тактики й навіть визначення природи українства, а це поглиблювало їхні й без того значні труднощі.

Драгоманов і зародження українського соціалізму. Найгостріше відчували потребу в нових ідеях молодші члени київської громади. Один із них, Михайло Драгоманов, трохи не власними силами взявся за розширення інтелектуальних та ідеологічних обріїв своїх співвітчизників. Попри те, що його погляди не дістали широкої підтримки серед української інтелігенції, вони спонукали багатьох молодших її представників виходити поза межі культурницької діяльності, порушувати в українському контексті ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми дня.

Драгоманов народився 1841 р. в м. Гадячі біля Полтави в родині дрібного дворянина, що виводить своє коріння з козацької старшини Гетьманщини. Хоч рідні традиції користувалися повагою в сім'ї, їх затіняв космополітичний лібералізм батька Драгоманова — людини надзвичайно освіченої, начитаної. Ще до навчання' в Київському університеті Драгоманов став переконаним демократом, сповненим прагнення допомогти своєму народу. Згодом він очолив справу заснування перших у Росії недільних шкіл для неписьменних селян. Саме працюючи з селянами, Драгоманов усвідомив потребу в навчальних матеріалах українською мовою, став цікавитися всім українським. З такими думками він вступив до київської громади. Отже, в український рух його привели не романтизовані уявлення про батьківщину, а прагнення практично допомогти пригніченому людові.

Метою, що її ставив перед Україною Драгоманов, було досягнення політичного та соціально-економічного статусу, подібного до статусу передових європейських країн. При цьому він вважав, що набути його можна лише тоді, коли український рух дістане ширшу базу й апелюватиме до народу, порушуючи конкретні повсякденні питання. На його думку, українці (цей, як він казав, «плебейський народ» — пригнічений, змушений тяжко працювати, позбавлений своєї еліти) ідеально відповідали політичним програмам, що поєднували національні та соціально-економічні інтереси. Тому, підкреслював Драгоманов, істинний демократ повинен бути патріотом України, а істинний український патріот повинен бути демократом.

Михайло  Драгоманов
Михайло Драгоманов

 

Твердо дотримуючись федералістських позицій, Драгоманов не виступав за відокремлення України від Росії. Але, побоюючись навіть потенційної загрози обмеження прав особи з боку сильної централізованої держави, в ін вважав за необхідне реорганізувати Російську імперію у вільну конфедерацію автономних регіонів (створених не обов'язково на етнічних засадах), в якій рішення приймалися б насамперед на місцевому рівні. Закликаючи українців, особливо галицьких, знайомитися з найкращими здобутками російської культури, Драгоманов, утім, відкидав думку Пушкіна про те, що «все славянские ручьи сольютея в русском море». У своїй відомій статті «Втрачена епоха» він доводив, що в цілому українці під російським правлінням більше втратили, ніж набули. Він однозначно твердив, що українці повинні зберігати вірність не «всій Русі», а насамперед Україні: «Освічені українці, як правило, трудяться для всіх, тільки не д,ля України і її народу... Вони повинні поклястися собі не кидати українську справу. Вони повинні усвідомити, що кожна людина, яка виїжджає з України, кожна копійка, що витрачається не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною». Доля Драгоманова була долею людини, цілковито відданої своїм ідеалам. У період репресій 1875—1876 рр. він відмовився зректися своїх поглядів, обравши натомість вигнання на чужину. Перед від'їздом із Києва він досяг угоди зі «Старою громадою», за якою зобов'язався при фінансовій підтримці громади видавати часопис, присвячений українській справі. Так виникла «Громада» — перший український часопис, що з перервами виходив з кінця 1870-х до початку 1880-х років у Женеві, де Драгоманов приєднався до нечисленної групи українських політемігрантів. Поряд з національними проблемами Драгоманов дедалі частіше висловлював у «Громаді» радикально-соціалістичні ідеї. Внаслідок цього між ним і набагато консервативнішими київськими українофілами у 1885 р. стався розрив, що призвів до припинення часопису.

Однак із послабленням зв'язків з українцями в Росії зміцнювались контакти Драгоманова з галицькими українцями. Ще в 1870 р. він відвідав Галичину й Закарпаття і відтоді систематично знайомив західних українців з їхніми співвітчизниками на сході. З часом ідеї Драгоманова пустили коріння серед невеликої, але самовідданої групи галицької молоді й згодом спричинилися до заснування першої української соціалістичної партії.

Драгоманов не був єдиним українським діячем, якого приваблював соціалізм. Його близькі друзі з київської громади — напівшвейцарський-напівукраїнський економіст Микола Зібер та син багатого землевласника Сергій Подолинський — також відігравали важливу роль у поширенні серед українців соціалістичних ідей. Зібер широко відомий як один із перших пропагандистів у Росії ідей Маркса. Енергійний Подолинський встановив контакти з Марксом і Енгельсом, тісно співпрацював з Драгомановим в Європі й допомагав організовувати соціалістичні гуртки на Україні та в Галичині.

Російський революційний рух на Україні

У 1870-ті роки стало очевидним, що попри скасування кріпацтва економічне становище селян не поліпшилося й самодержавство не виявляє ніяких ознак готовності до подальшого компромісу. У суспільстві поширювалося розчарування. Це спричинилося до зростання у середовищі інтелігенції радикальних настроїв і готовності зробити все для знищення старого ладу. Словом, назріли сприятливі обставини для появи революціонерів.

На кінець XIX ст. соціальний склад інтелігенції, з якої виходила більшість революціонерів, зазнав помітних змін. Здійснена після реформи лібералізація освіти означала, що дворянство вже не складатиме переважної більшості студентів університетів, а відтак і інтелігенції. Тепер до університетів вступали сини міщан, священиків, дрібних чиновників, козаків і навіть селян. У трьох університетах України — Київському, Харківському та Одеському — в 1895 р. вони складали близько половини усіх студентів. Це середовище різночинців надавало новій інтелігенції певних позакласових рис, що дещо зменшувало її відчуженість від мас.

Але попри зростання в кінці XIX ст. університетів інтелігенція продовжувала лишатися крихітною часткою суспільства. У 1895 р. на Україні налічувалося лише близько 5 тис. студентів. А революціонери, звичайно ж, становили незначну частку інтелігенції. Наприклад, у 1881 р. (пік революційної діяльності в імперії) на 100 млн населення зафіксовано всього 1000 випадків антидержавних дій. Нарешті, революційний рух у сутності своїй був позбавлений національних ознак. Намагаючись створити у боротьбі з царизмом об'єднані «всеросійські» сили, його учасники спочатку нехтували національними проблемами, а згодом стали дивитися на них як на основну перешкоду в їхній революційній боротьбі.

Народники. Починаючи з 1860-х років радикально настроєну молодь імперії звичайно називали народниками. Сама назва говорить про те, що це були люди, які ототожнювали себе з народом, а в тих обставинах це значило — з селянами. Це ототожнення з селянством та ідеалізацію його, притаманні радикально настроєній інтелігенції, важко зрозуміти з точки зору чисто раціональних міркувань. Вони значною мірою виростали з почуття вини, що розвинулося у молодих, ідеалістично настроєних студентів, які порівнювали своє привілейоване становище з тяжкою долею селянства. Різновидом підсвідомої компенсації селянинові за його злигодні стала його ідеалізація. Моральну чистоту, начебто властиву селянинові, інтелігенція виводила з його тяжкої й чесної праці. На її думку, особливо цінним аспектом селянського суспільства була община, що, як здавалося, свідчила про відсутність у селянина егоїзму та про його природжену схильність до соціалізму.

Ідеалізація селянства характеризувала не одних лише народників (такий підхід певною мірою поділяли хлопомани та інші групи інтелігенції), проте виключно їхньою рисою була рішуча відданість справі революції, яка поклала б початок новому справедливому ладові. Першу групу народників-революціонерів організував у 1871 р. в Петербурзі Михайло Чайковський; подібні групи виникали по всій імперії. На Україні одну з таких груп заснував у 1873 р. в Одесі Федір Волховський. Вона налічувала 100 членів. Серед них був і Андрій Желябов — український студент із селянської родини, який стане згодом одним із найвидатніших революціонерів імперії. Незабаром у Києві виник невеликий гурток анархістів, що називався «Київська громада». До нього також входили ті, хто згодом стануть відомими революціонерами: Віра Засудим, Володимир Дебогорій-Мокрієвич та Яків Стефанович.

Із появою революційних груп між ними розгорілися палкі суперечки щодо найефективніших методів досягнення поставленої мети. Один із напрямів, пов'язаний з відомим російським народником Петром Лавровим, обстоював поступовий підхід у підготовці народу до революції за допомогою освіти й пропаганди. Інший, не такий популярний спочатку підхід асоціювався з барвистою й харизматичною постаттю російського анархіста Михайла Бакуніна, який закликав революціонерів до здійснення насильницьких підбурливих актів, що спровокували б спонтанні масові виступи народу. В 1874 р. для Лаврова та його прибічників, здавалося, настав зоряний час, коли після страхітливого голоду в Поволжі близько 3 тис. народників по всій імперії кинули навчання в університетах і, вбравшись у селянський одяг, пішли на село встановлювати контакти з народом і готувати його до великого повстання. Проте це «ходіння в народ», як його назвали, зазнало жалюгідної поразки. Селяни просто відмовлялися мати справу із чужинцями з міста, перевдягання яких на хліборобів часто викликало глузування. Нерідко селяни навіть допомагали жандармам виявляти революціонерів.

На Україні «ходіння в народ» спостерігалося головним чином в околицях Чигирина Київської губернії. Народники вибрали саме цей край, оскільки він був одним із вогнищ кривавого гайдамацького повстання півстоліття тому, сподіваючись, що тут і досі тліли жарини бунтарства. Хоч цей рух і зазнав невдачі, цікавим його продовженням стали події, що відбулися у 1877 р., коли Стефанович та його анархістська група, що базувалася в Києві, вдалися до спроби скористатися відданістю селян цареві, сфабрикувавши «царські маніфести», в яких селянам наказувалося утворити «таємні загони» й повставати проти місцевих поміщиків і чиновників. Цю так звану «чигиринську змову» викрили, виявивши причетними до неї близько 1000 селян.

У той час як більшість народників зосередилися на роботі з селянами, деякі з них почали звертати увагу на робітників, чисельність яких зростала. У 1875 р. Євген Заславський заснував в Одесі нелегальний «Південноросійський союз робітників», що став однією з перших робітничих організацій в імперії. В наступні роки з'явився ряд інших робітничих гуртків, організованих на зразок тих, що діяли на півночі Росії, проте існували вони недовго, а їхній вплив був скороминущим.

Після невдачі «ходіння в народ» деякі з найбільш радикальних народників звернулися до ідей Бакуніна, вирішивши, що розпочати революцію можуть лише насильство й терористичні акти. У 1878 р. Віра Засулич, колишня учасниця київської групи анархістів, поранила з револьвера військового коменданта Петербурга генерала Трепова. Незабаром виникла група розкольників — сумнозвісна «Народна воля», яка зробила тероризм основною засадою своєї діяльності. Суворо конспіративна й непроникна іззовні «Народна воля» (серед учасників якої був і Желябов) розпочала кампанію політичних убивств, кульмінацією якої став замах на Олександра II у 1881 р. Загибель царя викликала загальний осуд насильства, дискредитацію терористів і переконала уряд у необхідності проводити реакційну політику. Характерно, що під час терористичної кампанії 1879—1881 рр. народники виявилися особливо діяльними на Україні. У Києві та інших містах було вбито кількох важливих урядових чиновників. Дехто з революціонерів навіть доводив, що політичні вбивства винайшли такі «південці», як Желябов, Дмитро Лизогуб і Микола Кибальчич.

Російські революціонери й українське питання. Хоч у центрі уваги народників була соціальна революція, у підготовці до неї вони не могли нехтувати «місцевими умовами», тобто національними особливостями різних народів імперії. Провідний ідеолог народників Лавров вважав націоналізм за побічний аспект світової історії й висловлював серйозні сумніви щодо його здатності сприяти прогресу людства. Цю позицію підтримували багато революціонерів українського походження, на думку яких, було б краще, коли б національні відмінності зникли; хай, мовляв, цей процес виявиться хворобливим, аби тільки народилося нове всесвітнє соціалістичне суспільство. Але поки що, вважали вони, національні особливості слід враховувати.

Виразним прикладом пов'язаних з національними особливостями проблем, що виникали у народників, було питання селянської общини. Революціонери вважали, що селянське общинне землеводіння в Росії є переконливим свідченням природної схильності росіян до соціалізму. Відтак вони робили висновок, нібито Росія може минути капіталістичну стадію розвитку й прийти до соціалізму швидше й безпосередніше, ніж Європа. Проте цю теорію заперечувала ситуація на Україні. В українському селі поширеним було приватне землеволодіння, й деякі народники з розпачем говорили про «вроджену відразу» українців до общини. Інші революціонери, такі як М. Стародворський із кам'янець-подільської групи, визнавали, що «на Україні справа стоїть інакше. Наші люди являють собою буржуа, тому що вони пройняті інстинктом приватної власності». Більше того, на думку Стародворського, схильність українців до приватної власності могла означати, що «Малоросія, ймовірно, стане бар'єром на шляху поширення соціалістичних ідей у Росії».

Попри всі ці розходження між народниками та українофілами, особливо їхнім молодим поколінням, у них було багато спільного, що випливало з їхнього інтересу до селянства. Часто, збираючи етнографічні матеріали на селі, молоді українофіли встановлювали дружні стосунки з народниками, які займалися революційною пропагандою. Багато з них поєднували обидві справи. Навіть на організаційному рівні революційні групи активно співпрацювали з «молодими» громадами. «Старі» ж громади, члени яких глибоко поринули у складання словника української мови, не схвалювали діяльності своїх молодших колег, і ця обставина стала джерелом серйозної напруги між двома поколіннями українофілів.

Революційний рух спричинився не лише до розколу серед українофілів, а й до значного зменшення числа їхніх прибічників. Динамізм, героїчна романтика революційного руху дедалі більше приваблювали молодих українців. Приставши до лав революціонерів, вони займали антинаціональні позиції, поривали свої зв'язки з українським рухом і ніколи не контактували з ним. У кращому випадку ці молоді українські борці за справу соціального радикалізму намагалися спочатку підняти революцію, а потім вже розв'язувати національне питання. Так революційний популізм привертав на свій бік чимраз більше талановитої молоді, що призвело до критичного ослаблення українського руху.

Марксизм. Спантеличені й роздратовані сліпою вірою селян в царя і з розчаруванням усвідомлюючи, що середній селянин волів би скоріше бути куркулем, ніж боротися за соціальну рівність у своєму селі, багато радикалів стали сумніватися в революційному потенціалі селянства. Внаслідок цього чимало радикалів починали сприймати ідеї, які пов'язували надію на революцію з новим класом — пролетаріатом.

Джерелом цих ідей був марксизм. Порівняно з туманним ідеалізмом народників виглядало, що марксизм із його наголосом на економічних відносинах пропонував науково достовірний метод аналізу соціальної поведінки. Він давав принципи поділу всіх верств суспільства на експлуатованих і експлуататорів і доводив невідворотність класової боротьби та революції. Більше того, здавалося, він міг пояснити суспільні відносини протягом усієї історії людства і в будь-якій країні світу.

Ще одним привабливим аспектом марксизму була його пряма пов'язаність із сучасністю. Говорячи про наближення останньої сутички між капіталом і пролетаріатом, Маркс передбачав, що найбільша в світі революція відбудеться у недалекому майбутньому. Перемігши в цій титанічній боротьбі, пролетаріат здійснить остаточний синтез соціалізму. Таким чином, марксизм не лише надихав радикалів новим оптимізмом, а й схиляв їх до віри в те, що вони власними зусиллями можуть сприяти епохальним подіям.

Марксистські ідеї з'явилися на Україні досить рано, коли Зібер, якого дуже шанував Маркс, у 1871 р. вперше ознайомив з ними своїх студентів і колег у Києві. Радянські вчені вважають, що причиною неспроможності Зібера збудити зацікавленість цими ідеями була його зосередженість лише на економічній теорії Маркса, а не на його революційному вченні. Байдужість до марксистських ідей, що спостерігалася спочатку, також пояснюється Тим, що в той час іще не почалася широкомасштабна індустріалізація й пролетаріат на Україні був малочисельним.

Заслугу знайомства інтелігенції Російської імперії з марксизмом звичайно приписують Георгію Плеханову — розчарованому російському народникові, котрий почав читати твори Маркса під час свого вигнання у Швейцарії. В 1883 р. у Женеві він засновує першу російську марксистську групу «Визволення праці» та публікує в перекладі російською мовою праці Маркса, нелегально поширюючи їх в імперії.

Перша постійно діюча марксистська група на Україні під назвою «Російська група соціал-демократів» виникла 1893 р. в Києві, її організатором був Юрій Мельников — росіянин, що заснував ремісничу школу, яка служила своєрідним каналом поширення марксистських ідей. Інші марксистські групи з'явилися у Харкові, Одесі та Катеринославі. Українці рідко траплялися серед цих перших марксистів, більшість яких складали росіяни з великим домішком євреїв і невеликим — поляків. Це й зрозуміло, позаяк соціал-демократи зосереджували свою увагу на неукраїнському пролетаріаті, проблеми якого важко було зрозуміти орієнтованій на селянство українській інтелігенції.

У Росії розвиток соціал-демократичного руху відбувався повільно. Більшість членів марксистської соціал-демократичної партії у 1898 р. заарештували. У 1903 р. для її відновлення довелося скликати новий з'їзд. Проте замість зміцнення партії з'їзд спричинився до розколу в її лавах, що відіграло важливу роль для Росії та України. Більшовики на чолі з Володимиром Ульяновим (пізніше відомим під псевдонімом Ленін) виступили за створення дисциплінованої компактної організації професійних революціонерів, що стала б авангардом пролетаріату. В історичній перспективі поява Леніна й більшовиків була подією величезної ваги. Проте тоді вона лишилася непомітною для народів Росії. Щодо царської жандармерії, яка була добре поінформована про діяльність соціал-демократів, то вона вважала всякий рух, що спирався на такі заплутані теорії, як у Маркса, позбавленим шансів на успіх в імперії.

Інші неукраїнські партії на Україні. Зміцнення соціал-демократів змусило мобілізуватися їхніх ідеологічних суперників — народників. У 1904 р. вони створили партію соціалістів-революціонерів, ідеологія якої являла собою суміш народницьких принципів із марксистськими ідеями, а тактика, як і колись, включала застосування політичних убивств. Нарешті, діяльність радикалів підштовхнула створення партії лібералів, що входили до складу земств і мали за мету встановлення конституційного ладу на зразок Англії чи Франції. У 1904 р. вони заснували «Союз визволення», що згодом став партією конституційних демократів, або скорочено — кадетів. Стурбований появою нелегальних антицаристських партій, уряд намагався відновити рівновагу, підтримуючи організацію таких ультранаціоналістичних проурядових партій, як Російська монархічна партія, а також груп на кшталт «Союза русского народа». Ці ультраправі угруповання, що користувалися всілякою підтримкою православних священиків і називалися в народі «чорними сотнями», спеціалізувалися на погромах єврейських общин та антиукраїнській агітації на Україні. Заснували тут свої політичні організації й національні меншості. Поляків представляла Польська соціалістична партія, а євреїв — цей найбільш політичне активний і організований серед народів імперії — спрямовували націонал-сіоністи та марксистський Бунд.

Російські партії на Україні далеко не завжди складалися лише з росіян. До кадетів і соціалістів-революціонерів приєднувалося чимало русифікованих та й національне свідомих українців, убачаючи в цих організаціях найефективніший спосіб боротьби з царатом. Навіть в ультранаціоналістичних, антиукраїнських організаціях брало участь багато «малоросів», які змагалися з росіянами у відданості цареві та ненависті до його ворогів.

Російські та неукраїнські партії ставилися до українського руху по-різному. Схиляючись на бік децентралізації, соціалісти-революціонери якщо і не підтримували прагнення українців, то дивилися на них із зрозумінням. Польські соціалісти й особливо сіоністи та Бунд, яких єднали з українцями намагання завоювати собі культурну автономію, часто з готовністю співпрацювали з окремими українськими угрупованнями. З іншого боку, марксистам і передусім більшовикам у тих небагатьох випадках, коли порушувалося українське питання, лише частково вдавалося приховати свою ворожість до українських «сепаратистських» тенденцій.

Українські політичні партії

Українці, аналогічно росіянам та іншим народам імперії, також поринули в політичну діяльність, що характеризувала 1890-ті та початок 1900-х років. З одного боку, це було їхнім реагуванням на репресії 1880-х років, а з іншого — перед ними стояв надихаючий приклад нового пожвавлення й свіжих ідей, що зароджувалися в середовищі російських радикалів. Ще одним важливим стимулом стала поява нового покоління українських діячів, які вже не вагалися щодо власної національної належності й гордо називали себе «національне свідомими українцями», войовничо вимагаючи для свого народу національних прав, політичної свободи й соціальної справедливості.

Ці «нові» українці були переважно студентами, й особисті контакти між собою вони зав'язували в гімназичному та університетському колі, де й виникали погляди, котрі згодом штовхали їх до активної опозиції царатові. Кар'єра українського діяча звичайно являла собою таку схему. Спочатку юнак, що навчався в гімназії, знайомився з «підривними» ідеями, ліберальне настроєний викладач давав йому контрабандну літературу й запрошував до участі в таємних дискусійних гуртках. В університеті такий юнак вступав до української громади; деякі з них, наприклад київська чи петербурзька, налічували сотні членів. У громаді студент осягав цілий ряд ідеологій, входив до кола відомих діячів і нерідко починав займатися нелегальною діяльністю, наприклад, публікацією й поширенням антицаристської літератури.

Конфлікти з урядом дедалі більше радикалізували студентів. Так, у 1901 р. уряд силоміць віддав у солдати 183-х студентів-активістів Київського університету. Це викликало масові страйки солідарності по всій Україні та призвело до виключення з університету великого числа студентів, багато з яких дійшли висновку, що єдиним виходом для них було стати революціонерами. Чимало студентів, звісно, ніколи не брали участі в радикальній діяльності або відходили від неї, закінчивши навчання. Однак важко було знайти серед українських політичних провідників таких, хто не завоював собі популярності спочатку як студентський активіст або не був членом студентських громад, що слугували первинним будівельним матеріалом для українських політичних організацій. Перша організована поява цих молодих «свідомих» українців відбулася у 1891 р., коли група студентів на чолі з Іваном Липою, Борисом Грінченком та Миколою Михновським зібралася на могилі Тараса Шевченка й створила «братство тарасівців». Занепокоєне тим, що краща українська молодь йде в російські революційні організації, братство вирішило створити український рух як альтернативу російському радикалізму і російській культурі взагалі. Воно зав'язало контакти зі студентськими групами в Києві, Одесі, Полтаві та Чернігові й почало організовувати лекції, постановку п'єс, свята на честь Т. Шевченка. Деякі з цих груп приєднувалися до видавничого товариства, що складалося з майже 80 осіб, переважно вчителів початкових шкіл, основною метою якого було поширення серед студентів і селян української літератури. Липа та його однодумці, крім того, закликали українських письменників наслідувати у своїх творах європейські зразки замість російських.

Але найвидатнішим досягненням братства стала публікація в 1893 р. у львівській газеті «Правда» його славнозвісного кредо — «Декларації віри молодих українців». Цей рішучий документ, пройнятий наступальним націоналізмом, дошкульно критикував українофілів за їхню інтелектуальну залежність від російської культури. Його автори впевнено проголошували про свій намір стати тим, ким ніколи не було старше покоління, тобто істинно українською інтелігенцією. На доказ своєї «українськості» вони зобов'язувалися розмовляти виключно українською мовою, виховувати в «українському дусі» своїх дітей, вимагати викладання в школах української мови й при кожній н агоді боронити українську справу. В царині політики їхньою метою було цілковите визнання українців як окремого народу в межах демократичної федеративної Росії. Однак, попри всі ці сміливі ідеї та активізацію культурної діяльності, братство домоглося незначних конкретних результатів і незабаром розчинилося в інших українських політичних угрупованнях.

Урешті-решт глухий гомін невдоволення, поява новостворених груп, а також зростання чисельності учасників громад змусили старших діячів українського руху по тривалій перерві 1880-х років знову діяти. У 1897 р. з ініціативи Антоновича й Кониського вони вирішили утворити підпільну організацію, що об'єднала б усіх українських активістів імперії. Внаслідок цього постала «Українська загальна організація» (УЗО), що являла собою федерацію близько 20 громад, багатьох студентських груп та окремих осіб на чолі з консультативним комітетом у Києві. За даними таємної поліції, активних членів організації налічувалося близько 450, 100 з них діяли в Києві. Як завжди, одним із перших кроків цієї організації стала спроба надрукувати у пресі «Послання до українців». Це стало, зокрема, причиною заснування в Києві книговидавництва УЗО й книгарні. Вона також улаштувала святкування річниць народження Т. Шевченка та інших видатних українських письменників, що сприяло піднесенню морального духу українців. Особливо знаменними були святкування ювілеїв 1. Котляревського в 1903 р. та М. Лисенка у 1904 р., в яких взяли участь кілька тисяч представників української інтелігенції, в тому числі із Західної України. Для допомоги тим, хто зазнавав переслідувань поліції за українську патріотичну діяльність, УЗО заснувала спеціальний фонд. Поява УЗО свідчила про те, що старше покоління українців усвідомлювало необхідність самоорганізації, проте характер її діяльності вказував на небажання відмовитися від культурництва й перейти до політичної роботи. Відтак наприкінці XIX ст. українці все ще не мали того, що вже мали інші меншості, скажімо, євреї та поляки,— тобто політичної партії.

Революційна українська партія (РУП). І знову саме в Харкові ініціативу взяла група студентів, до якої входили Л. Матусевич, Юрій Коллард, О. Коваленко та сини кількох старих українофілів — Дмитро Антонович, Михайло Русов, Д. Познанський. У січні 1900 р. вони заснували Революційну українську партію — тісно згуртовану конспіративну групу. Метою цієї першої у Східній Україні політичної партії було об'єднання різних поколінь і класів у боротьбі за національні права й соціальну революцію. Особливо прихильно відгукнулися на ініціативу харківської групи студенти. До 1902 р. діяло вже шість організацій — у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах, Прилуках і Катеринославі, координованих центральним комітетом. До партії також входило багато менших груп студентів гімназій та університетів. Для полегшення реалізації видавничої програми, що становила обов'язкову складову діяльності партії, були засновані закордонні бюро у Львові — в Галичині та Чернівцях — на Буковині. РУП публікувала два періодичних видання — «Гасло» та «Селянин», які таємно провозилися до Російської України й ставили собі за мету політизувати селянство.

Незабаром партія наштовхнулася на перешкоди — власне тоді, коли вона вдалася до спроби чіткіше сформулювати свою програму. З самого початку постала проблема: що з революційної точки зору заслуговує на більшу увагу — національне чи соціально-економічне питання? Спочатку з опублікованого партією памфлету «Самостійна Україна» (автор — палкий націоналіст Микола Міхновський) випливало, що національне питання привертало до себе велику увагу її членів. Проте згодом, з метою поширення своїх впливів поза межі первинного ядра «свідомих українців» на селянство, РУП дедалі частіше зверталася до соціально-економічних питань. До того ж багато її членів стали ня позиції марксизму, поступово перетворюючи партію на соціально-демократичну організацію.

У ході цих змін між членами РУП виникла напруженість. Більшість на чолі з Миколою Поршем і його товаришами Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою вважали, що ця організація має бути національною партією, до якої входили б виключно українці і яка поєднувала б націоналізм із марксизмом. Інші ж (головним виразником їхніх поглядів виступав Мар'ян Меленевський) хотіли, щоб РУП відкинула свою національну орієнтованість, ставши автономною організацією Російської соціал-демократичної партії, що представляла б усіх робітників України, незалежно від їхньої національності.

Тепер слід коротко зупинитися на фракціях. Радикально настроєна інтелігенція вела запеклу боротьбу з царським самодержавством, яке перешкоджало формуванню атмосфери толерантності, необхідної для відкритого й спокійного обговорення різноманітних думок. Ця боротьба не давала розвинутися таким західноєвропейським засадам, як мистецтво політичних компромісів і правління більшості. Відтак на всіх ділянках революційного руху поширеним явищем стала фракційність. Коли одна група революціонерів не погоджувалася з іншою, вона, як правило, залишалась на своїх позиціях, фанатично звинувачуючи ідеологічних опонентів у кращому випадку в дурості, а в гіршому — в реакційності. Тоді, впевнена в своїй правоті, ця група рвала зв'язки з первинною організацією й засновувала власну фракцію. Часто презирство до колишніх товаришів було таким же сильним, як і ненависть до царського режиму.

Українці не являли собою якогось винятку в цій тенденції, про що свідчать розколи, які виникли в РУП. У 1902 р. під впливом націоналістичних настроїв Міхновського від партії відкололася невелика група й заснувала крихітну за чисельністю Українську національну партію. Через два роки з РУП вийшла значна частина її членів, що підтримували Меленевського, й приєдналася до російських соціал-демократів. Фракція Меленевського (вона називалася «Спілка») мала за мету перетворитися на марксистську партію на Україні у складі російської організації. Ті, що лишилися в РУП, перейменували себе на Українську соціал-демократичну робітничу партію й надалі намагалися поєднувати марксизм і націоналізм.

Характерним аспектом діяльності РУП були її стосунки з іншими неукраїнськими марксистськими партіями. У взаєминах із Російською соціал-демократичною партією українські марксисти знайшли підтвердження своїм давнім підозрам — а саме тому, що російські революціонери поділяють із царським урядом схильність до централізму. Раз за разом, коли РУП намагалася налагодити з Російською соціал-демократичною партією робочі стосунки, обговорення тих чи інших питань завжди заходили в глухий кут через небажання надати українській організації автономного статусу. Зате з Польською соціалістичною партією й особливо з єврейським Бундом РУП підтримувала прекрасні стосунки. Це відбивалося у критиці з боку РУП дискримінації євреїв в імперії, а також у підтримці Бундом намагань українців добитися автономії в складі Російської соціал-демократичної партії.

Помірковані. РУП не лише поклала початок іншим партіям, а й змусила поміркованих українців, об'єднаних в УЗО, до кроку, якого вони довго уникали. У 1904 р. з ініціативи Євгена Чикаленка УЗО проголосувала за перетворення на ліберальну партію, що ставила метою встановлення конституційного правління, проведення соціальних реформ, здобуття повних національних прав для українців у межах федеративної Російської республіки. Зробити цей крок значною мірою штовхали побоювання, що молоді, радикально настроєні соціалісти, підпорядкувавши собі український рух, спрямують його в таке річище, де буде важко пливти респектабельним професорам, урядовим чиновникам та земцям. Як і належало чекати, навколо цього стали виникати ідеологічні сутички й фракційні розколи. Щоб заспокоїти своїх лівих членів, ліберальна партія перейменувалася на Українську радикально-демократичну партію. Але попри зміну назви вона за суттю лишалася ліберальною партією, дуже подібною до російських кадетів.

Таким чином, до 1905 р. український рух значно зріс. У ньому розвинувся цілий ряд партій, що пропонували широкий діапазон способів вирішення національних, політичних та соціально-економічних проблем України. Але всі ці партії, які раніше, складалися переважно з інтелігенції, й між ними постійно точилися чвари. До того ж, оскільки майже вся українська інтелігенція трималася лівих поглядів, консервативна точка зору в українському політичному спектрі не була представленою, що змушувало українців відповідних переконань вступати до російських консервативних партій. Але попри всі ці недоліки не підлягало сумніву, що український рух нарешті вийшов за межі культурництва, вступивши в нову, політичну стадію свого розвитку.

Революція 1905 р.

Перша російська революція почалася у «криваву неділю» 22 січня 1905 р., коли у Петербурзі поліція розстріляла велику мирну демонстрацію робітників, які йшли з іконами й портретами царя на чолі з попом-українцем Георгієм Галоном. Цього дня близько 130 чоловік загинули й сотні дістали поранення. В міру того як в імперії зростали потрясіння та обурення цією подією, змінювались настрої, особливо селян- і робітників, до того відданих цареві. Його образ як доброзичливого благодійника було безповоротно заплямовано, і всі з цілковитою ясністю побачили абсолютне банкрутство властей. Загальний гнів проти уряду швидко перетворювався на симпатію до революціонерів, на готовність до протесту.

Протягом наступної весни й літа країну охопила наростаюча хвиля страйків, її апогеєм став величезний загальний жовтневий страйк, в якому взяли участь близько 2 млн робітників, із них 120 тис. на Україні. Водночас по селах швидко поширювалася хвиля заворушень, що, як правило, зводилися до розграбування і спалення маєтків ненависних поміщиків. Навіть в армії вибухали повстання, найвизначнішим із яких був заколот на панцернику «Потемкин» в одеському порту. Відмовившись виконати наказ стріляти у страйкарів на березі, екіпаж «Потемкина», що складався переважно з українців на чолі з виходцем із Харківської губернії Опанасом Матюшенком, повстав і захопив владу на кораблі. Серед небагатьох офіцерів, котрі приєдналися до повсталих, був О. Коваленко — один із провідних членів РУП.

В умовах наростаючого тиску цар Микола II неохоче погодився на поступки. Кульмінаційним моментом став знаменитий Маніфест 17 жовтня, за яким цар дарував своїм підданим усі громадянські права, пообіцявши скликати парламент, або Думу. Йшлося до того, що імперія от-от мала стати конституційною монархією.

Вплив революційних подій на Україну. Українському рухові революція принесла два докорінних покращення: вона нарешті поклала кінець ненависній урядовій політиці заборони української мови й дозволила українцям організаційно об'єднуватися. Результати були негайними і вражали своїми масштабами: якщо в листопаді 1905 р. існувала лише одна українська газета, то на початок 1906 р. їх налічувалося вже 17. Число видавництв із двох підстрибнуло до 17,3 яких ІЗ знаходилися в Києві. Майже в кожному місті з'являлися громади, або українські клуби, як їх тепер називали. По селах поширювалися «Просвіти» — культурні заклади, що створювалися на зразок однойменних організацій у Галичині. Перша на Східній Україні «Просвіта» виникла наприкінці 1905 р. у Катеринославі, а до середини 1907 р. по великих містах України їх налічувалося 35, причому кожна мала численні філії в сусідніх селах. Були свої «Просвіти» й у емігрантів на Далекому Сході. Однак навіть у розпал революції уряд обмежував поширення й координацію діяльності таких товариств. Ось як це пояснювалося в одному з документів: «Враховуючи, що засоби, якими «Просвіти» намагаються впливати на народ, є в теперішній неспокійній ситуації дуже небезпечними... а також пам'ятаючи про те, що Малоросія є частиною єдиної Великоруської держави й те, що тепер не можна допустити пробудження національної та політичної свідомості малоросійського народу... адміністрація губернії вирішила відмовити в реєстрації українського товариства «Просвіта».

Повсюдно виникали кооперативи, які звичайно очолювали українські діячі: в Київській губернії їх кількість виросла з трьох у 1904 р. до 193 у 1907, на Поділлі —з 18 в 1905 р. до 200 у 1908, а в Харківській губернії — з двох у 1905 р. до 50 у 1907. Стало остаточно очевидним, що із скасуванням обмежень український рух виявив набагато більший потенціал, ніж можна було сподіватися.

Хоч революція застала українські партії, як і всі партії в імперії, зненацька, вони розгорнули активну діяльність, щоб скористатися цим вибухом. Найенергійніше діяла «Спілка» — українська частина Російської соціал-демократичної партії, що підтримувала меншовиків. Особливо успішно вона мобілізувала на страйки та демонстрації селян, масово залучаючи їх до своїх лав. Менших успіхів у розширенні своєї соціальної бази досягла Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), наступниця РУП. Твердження її прибічників, що число членів УСДРП під час революції сягнуло 3 тис., були, напевно, перебільшеними. Однак знаменним кроком в її діяльності й жестом доброї волі щодо єврейського Бунду стала організація кількох загонів у Полтаві та Лубнах для забезпечення порядку і захисту єврейських громад від погромів. Українські ліберали робили мало спроб вийти за межі інтелігенції. Проте з проведенням весною 1906 р. виборів до Державної думи їхній вплив посилився.

Переламний момент революції настав на початку 1906 р., коли поступки царату спричинилися до розколу серед революціонерів. Задовольнившись гарантіями конституційного правління, ліберали погодилися взяти участь у виборах до Думи. Але радикали вирішили їх бойкотувати, стверджуючи, що соціалістична революція ще не закінчилася. Внаслідок цього такі найсильніші українські партії, як «Спілка» та УСДРП, своїх кандидатів не висунули, обраною виявилася лише жменька українських лібералів. Проте значну кількість українців обрали за мандатами російських партій. Із 497 членів 1 Думи депутація України включала 63 українців, 22 росіян, п'ятьох поляків, чотирьох євреїв і одного німця. Коли зібралася Дума, українці швидко організували парламентський клуб із понад 40 депутатів для обстоювання своїх інтересів.
Українці в Думі добивалися насамперед більшої автономності для своєї країни. Українське селянство дещо несподівано всім серцем підтримало цю вимогу. Не менш популярною була вимога українізації освіти, особливо на початковому рівні. Але уряд, відчуваючи себе дедалі впевненіше, відкинув їх. Його представники вважали, що надання українцям більшої автономії розпалить у них апетит до незалежності. Міністр внутрішніх справ Дурново повідомляв Миколу II: «Слід сподіватися, що під впливом революційної пропаганди селяни цієї губернії (Полтавської.— Авт.) приймуть резолюцію про відокремлення України від Росії, що спирається на принцип автономії».

Миколі II так мало припали до вподоби перші спроби парламентського правління, що він скористався своїми прерогативами й розпустив 1 Думу через 72 дні після її скликання. Лише ввівши обмеження права голосу на користь більш консервативних і маєтних класів, цар отримав у складі III і IV Дум ту більшість, яка могла його задовольнити. Як і належало сподіватися, будучи орієнтованими вліво, всі українські партії не потрапили до складу наступних Дум, і українське питання, таким чином, майже цілком ігнорувалося.

Післяреволюційна реакція. У 1907 р., спираючись на консервативну більшість у Думі, уряд був готовий до наступу проти «революційних ексцесів». Було проголошено надзвичайний стан і суворо заборонено всі демонстрації. По всій імперії вводилися військові трибунали, які засуджували до страти сотні революціонерів і повсталих селян. Політичні партії були вимушені піти в підпілля, а їхні найбільш знані вожді, включаючи багатьох старих діячів РУП, утекли за кордон. Один за одним розпускалися українські клуби. Дозволялися лише «Просвіти», діяльність яких зводилась до постановки п'єс, та кілька наукових товариств. Українські періодичні видання, що в такому розмаїтті з'явилися у 1905 р., практично зникли, а всякі розмови про українізацію освіти тепер викликали з боку властей відверте глузування.

Антиукраїнська політика уряду знаходила активну підтримку в певних верствах російського суспільства. Знаменитий ліберал Петро Струве в 1908 р. написав низку статей, в яких обстоював необхідність підтримувати ідею «Великой России» й гостро критикував український рух за відсутність патріотизму. В міру того як у роки перед першою світовою війною російський націоналізм набирав шовіністичного забарвлення, дедалі частіше багато росіян дивилися на діячів українського руху як на прибічників «зрадницького сепаратизму», або, вживаючи улюблене слово українофобів, як на «мазепинців». Уперто поширювалися чутки, наче провідні українські діячі таємно оплачувалися німцями та австрійцями.

Деякі російські газети на Україні, як, наприклад, «Новое Время» та «Киевлянин», постійно застерігали читачів від «небезпеки» українства. У 1908 р. в Києві був заснований «Клуб русских националистов», що ставив перед собою мету «вести суспільну й культурну війну проти українського руху на захист основ Російської держави на Україні».

Але українці мали й прибічників. У 1911 р. на Всеросійському з'їзді працівників земств у Москві представники Харківського й Полтавського земств рішуче виступили за впровадження в початкових школах української мови. Земства на Україні взагалі підтримували розвиток української культури. В академічних колах український рух захищали такі відомі російські вчені-філологи, як Олексій Шахматов, Федір Корш, Іван Бодуен де Куртене. Особливо рішуче підтримував вимоги української автономії палкий теоретик сіонізму Володимир Жаботинський з Одеси. Однак ці доброзичливці становили рідкісні винятки серед загальної ворожості російського суспільства та царського уряду до українського руху в роки, що передували першій світовій війні.

Розвиток культури

В історії української культури період з 1861 по 1914 р. був надзвичайно плідним. Значною мірою завдяки великим соціальним, економічним і політичним змінам, які відбувалися в цей час, з'явилися творчі сили, що попри урядові репресії досягли насправді чудових здобутків. Вибух творчої снаги спостерігався у житті всієї імперії — цей період часто називають срібним віком російської культури. Енергія, що зародилася в Петербурзі та Москві, без сумніву, справляла стимулюючий вплив на Україну. Те, що з'являлося в науці, літературі й мистецтві Росії та України, гідно перегукувалося з аналогічними зрушеннями в Західній Європі. Однак, як і багато іншого в Російській імперії, розвиток культури на Україні був явищем контрастним: у той час як тонкий прошарок суспільства користувався благами вищої освіти, система якої ставала дедалі розгалуженішою, й був за своїм культурним розвитком на європейському рівні, переважна більшість населення країни лишалася неписьменною і далекою від культури.

Освіта. Якщо у XVIII ст. рівень загальної освіти українців був предметом їхньої гордості, особливо на Лівобережжі, то в XIX ст. він став просто жахливим. Про масштаби цієї катастрофічної деградації свідчить такий факт: якщо в 1768 р. у трьох найбільших волостях Чернігівської губернії одна початкова школа припадала на кожних 746 жителів, то у 1876 р.— вже на 6750. До занепаду освіти насамперед спричинилися впровадження кріпосного права та переконаність уряду і дворян у тому, що освіта кріпакам не потрібна. Ті ж початкові школи, що діяли у XIX ст., були переважно церковно-парафіяльними, і їхнє існування залежало від внесків зубожілого селянства.

Становище дещо поліпшилося після скасування кріпацтва в 1861 р. і особливо у 1870-х роках, коли відповідальність за розвиток загальної освіти взяли на себе земства. Земські шкільні комітети, що нерідко складалися з людей прогресивних поглядів і покривали 85 % шкільного бюджету, сприяли спорудженню нових шкіл, удосконаленню методики викладання й замість зубріння релігійних текстів упроваджували такі дисципліни, як математика, історія, географія.

Підвищився також рівень вчителів, багато з яких були ідеалістично настроєними університетськими випускниками. Проте й надалі тут лишалися серйозні проблеми. Оскільки навчання було необов'язковим, близько двох третин селян замість школи посилали своїх дітей, працювати в поле. Незважаючи на заклики земств та викладачів уряд відмовився дозволити навчання в початкових школах українською мовою, виразно дискримінуючи тим самим українських учнів. Нарешті, на Правобережжі, де земства з'явилися аж у 1911 р., покращення в освіті були мінімальними, а культурний рівень цього краю — найнижчим у всій Європейській частині Росії. Звісно, рівень письменності на Україні був неоднаковим: якщо серед сільського населення лише близько 20 °о вміли писати й читати, то в містах ця цифра сягала 50, а серед робітників Києва і Харкова —аж 60 %.

Значні зрушення відбувалися в системі середньої освіти, яку утворювали головним чином гімназії, їх існувало кілька типів: більшість пропонували семирічний курс, інші — неповний чотирирічний, деякі ж являли собою гімназії класичного типу, де велика увага приділялася вивченню грецької, латинської мов і логіки; ще в інших — сучасним європейським мовам, точним наукам і математиці. У 1870 р. були офіційно впроваджені жіночі гімназії для підготовки вчительок. Майже кожне губернське місто й навіть багато повітових мали свої гімназії, й на 1890 р. по всій Україні їх налічувалося 129. Однак такі темпи ледве задовольняли справжні потреби.

Із заснуванням у 1865 р. Одеського університету число університетів на Україні зросло до трьох. Загальна кількість студентів у них збільшилася з 1200 у 1865 р. до 4 тис. у 1890-х роках. Значних змін також зазнав соціальний склад студентів: у 1865 р. понад 71 % із них були дворянськими синами, а в 1890-х роках понад 60 % — дітьми священиків, міщан і купців. Нарешті, у 1878 р., доступ до університетів отримали жінки. В останні десятиліття XIX ст. в університетах України, що славилися своїм високим престижем, найважливішими аспектами життя поряд з академічними були й політичні. У 1884 р. уряд, стурбований тим, що університети служать сприятливим середовищем для радикалів, суворо обмежив їхню автономність, що спричинилося до хвилі студентських страйків та інших акцій протесту. Після 1905 р. українські студенти почали кампанію за впровадження в університетах українознавчих дисциплін. На 1908 р. вони досягли певних успіхів у Харківському та Одеському університетах, де, крім викладання українських курсів, було засновано й кілька українознавчих кафедр. Викладацький же склад Київського університету, відомий своєю консервативністю, затято відмовлявся погодитися з вимогами українців. Коли всю імперію охопила післяреволюційна реакція, були скасовані навіть ті українські курси, що були у Харкові та Одесі.

Наукові досягнення. З одного боку, натхнені блискучими науковими відкриттями початку XIX ст., а з іншого, відкидаючи емоційність романтизму й туманну метафізичність ідеалізму, інтелектуали Російської імперії наприкінці XIX ст. звернулися до позитивізму, що обіцяв дати конкретні й достовірні докази й виміри фізичних та суспільних явищ. Розвит кові цього напряму сприяло те, що в російських університетах надавали великого, значення лабораторним дослідам, які стимулювали викладачів і студентів працювати спільно над вирішенням наукових проблем. Це особливо стосувалося таких точних наук, як хімія, фізика, геологія, ботаніка, біологія, а також математика. Іншою причиною зростаючої популярності точних наук (на противагу гуманітарним та суспільним) було те, що вони навряд чи могли привести до ідеологічних конфліктів із невсипущим урядом.

До вчених всеросійської, навіть європейської слави, які працювали на Україні, належать М. Умов — засновник київської школи теоретичної фізики, М. Бекетов — оригінальний учений-хімік із Харківського університету, О. Люпанов — математик із Харкова, ембріолог А. Ковалевський, про роботи якого схвально відгукувався Чарльз Дарвін, 1. Мечніков, що разом із М. Гамалією заснував у 1886 р. в Києві першу в імперії лабораторію з мікробіології. Хоч серед провідних учених України і були українці, росіяни все ж становили непропорційно велику кількість. Це частково пояснюється тим, що в університетських містах переважали росіяни, для яких вищі учбові заклади були куди доступнішими.

Зате вплив українців більше відчувався у суспільних науках. Серед істориків, що вивчали минуле України не як складової Російської імперії, найславетнішим був Володимир Антонович — людина обдарована, енергійна й широкоосвічена; одним із багатьох видатних його учнів був Михайло Грушевський. Серед інших відомих українських істориків слід назвати Олександра Лазаревського, Олександру Єфименко та Дмитра Багалія. Навіть такі російські історики на Україні, як Геннадій Карпов та Михайло Володимирський-Буданов, приділяли велику увагу історії землі, на якій вони жили, хоч їхні концепції (й цього слід було сподіватися) докорінно відрізнялися від концепцій їхніх українських колег. До видатних українських учених в інших галузях належать правознавець Володимир Кістяківський, економісти Микола Бунге та Михайло Туган-Барановський, мовознавець Олександр Потебня.

Діяльності вчених на Україні значно сприяли численні наукові товариства, комісії, часописи, а також бібліотеки, архіви, що з'явилися після 1861 р. 'Очолювана протягом 10 років невтомним Антоновичем Археографічна комісія, що існувала з 1843 по 1917 р., опублікувала десятки томів архівних документів із минулого України. У 1873 р. історичне «Товариство Нестора-Літописця» зайнялося вивченням української історії, а у 1882 р. українофіли «Старої громади» заснували «Киевскую Старину» — цінний часопис українських студій (виходив російською мовою). Після революци 1905 р. виникло Київське наукове товариство, що відкрито заявило про свої наміри розвивати й популяризувати різноманітні галузі знань, користуючись українською мовою. Кількість його членів швидко росла —з 54 у 1907 р. до 98 у 1912 й до 161 у 1916 р. Проте уряд усе ще знаходив способи обмежувати видання українських книжок. Унаслідок цього з 5283 книг, що вийшли друком у 1913 р., тільки 176 були україномовними.

Розвиток літератури. Як не дивно, але українська література не лише вижила, а й розцвіла — незважаючи, а може й у відповідь, на репресії, які позначили період з 1876 до 1905 р. Із зростанням числа випускників університетів збільшувалися також кількість авторів та коло читачів. До того ж галицька преса надавала східноукраїнським письменникам широкі можливості обминати царську цензуру. Далеко позаду лишилася пора, коли українська література початку XIX ст. спиралася на купку авторів і читачів. Свідченням цього стали урочистості навколо відкриття пам'ятника І. Котляревському в Полтаві у 1903 р., в яких взяли активну участь тисячі представників української інтелігенції та десятки західноукраїнських письменників.

До бурхливого розвитку української літератури також спричинилося успішне освоєння нових літературних стилів. У другій половині століття поступово занепав романтизм, що справляв великий вплив на розвиток української літератури початку XIX ст., із властивими йому зосередженістю на національній неповторності народу, замилуванням фольклором, захопленням історією, увагою до національної мови. Під впливом утопічних ідей таких французьких мислителів, як Огюст Конт. та палких виступів таких російських літературних критиків, як Микола Чернишевський, спостерігаючи злиденне життя села й фабрики, письменники по всій Російській імперії тепер доходили висновку, що гасло «мистецтво задля мистецтва» втратило будь-які виправдання. Змушені використовувати мистецтво для викриття зла й несправедливості суспільства в надії, що це сприятиме його вдосконаленню, письменники звернулися до нового літературного методу — реалізму.

Все ще зберігаючи певні елементи романтизму, зокрема зосередженість на житті селян, український реалізм нарешті сягнув за межі етнографічності, розпочавши дослідження соціальних і психологічних проблем. Одним із перших письменниківреалістів був Іван Нечуй-Левицький, котрий описував зміни в українському селі після скасування кріпацтва. У прозі Нечуя-Левицького часто проступало відчуття зрадженості, гіркого здивування з того, що замість полегшення жити ставало дедалі тяжче. Один із героїв його повісті «Кайдашева сім'я» питає: чому світ Божий такий гарний та веселий, а життя людей таке страшне? Причиною надзвичайних злиднів, темноти, забобонів і морального занепаду на селі була, на думку НечуяЛевицького, величезна нерівність між багатими й бідними, насаджена чужим військово-бюрократичним «московським» режимом і особливо його системою освіти.

Ще проникливіший опис життя селян дав Панас Мирний (Рудченко). На відміну від Нечуя-Левицького він не обмежився аналізом соціальної нерівності, а глибоко досліджував те, який психологічний вплив справляє на людину несправедливість. У повісті «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» він простежив, як зло породжує зло. Герой твору — чесний, але бунтівний селянин Чіпка — у відповідь на образи, гноблення та обман відкидає свої традиційні цінності, перетворюючись на запеклого бунтаря, моральний нігілізм якого проривається у фразі: «Якби я міг, то знищив би весь світ... щоб натомість постав новий і кращий». Іншим представником реалістичного напряму був Анатоль Свидницький, який в романі «Люборацькі» простежив вплив на кілька поколінь української священницької родини чужої культури, зокрема польської та російської.

Набагато складніше класифікувати численних поетів цього періоду. До найвидатніших із них належали Степан Руданський — письменник надзвичайно талановитий, що прославився своїми дотепними, гострими й афористичними «співомовками», Леонід Глібов — автор популярних байок, Павло Грабовський, який за свої вірші, сповнені ненависті до царського режиму, був засуджений до заслання в Сибір, де він провів більшу частину життя.

З появою на зламі століть нової генерації авторів чимраз частіше робляться спроби піти далі негнучких утилітарних меж реалізму й удатися до модерністських прийомів в описі особистих переживань. Найяскравіше цей підхід відбився у творчості двох провідних літературних постатей Східної України цього періоду — прозаїка Михайла Коцюбинського та поетеси Лесі Українки. В повісті «Фата Моргана» Коцюбинський торкається традиційної теми соціальних злиднів на селі. Проте висвітлюється вона у надзвичайно новаторський спосіб. Вживаючи слова, подібно тому, як художник-імпресіоніст користується фарбами, він створює відчуття тривожного й напруженого чекання, що приводить людину до стану жаху, ненависті й паніки. В повісті «Тіні забутих предків» описується реальний і міфічний світ гуцульського села, невпинна взаємоді я між свідомим і підсвідомим у людині.

Лариса Косач-Квітка, що писала під псевдонімом Леся Українка, народилася в одній з найкультурніших родин на Україні: її матір'ю була відома письменниця Олена Пчілка, її дядько — славетний Михайло Драгоманов, серед родичів були композитор Микола Лисенко та драматург Михайло Старицький. Блискуче освічена жінка, яка, крім української та російської, володіла французькою, іспанською, англійською, німецькою, грецькою та латинською мовами, а також відвідала не одну країну Європи, вона потерпала від тяжкої недуги, що сповнювала кожен день її життя стражданням.

Тому гідними подиву є надзвичайно надихаюча сила, енергія й оптимізм, якими промениться її глибока й витончена поезія. Ці настрої, зокрема, виражені у вірші «Contra spem spero!» («Без надії сподіваюсь»). У ранніх ліричних збірках Лесі Українки, наприклад, «На крилах пісень» та «Думи і мрії», ще відчувається вплив Т. Шевченка. Та поступово поетеса звертається до нових мотивів, що не замикаються на суто українській проблематиці, а свідчать про її бажання охопити загальнолюдські проблеми. Цей новий підхід виявився в «екзотизмі» її поезії, опертої на теми Стародавньої Греції, Палестини, Єгипту, революційної Франції та середньовічної Німеччини, а також у порушенні таких проблем, як конфлікт між владою та свободою, суперечлива природа кохання, взаємини між поетом і народом. Драматична поема «Лісова пісня» із вражаючою художньою силою описує конфлікт між високим ідеалом і похмурою дійсністю.

Іншим прикладом відходу від орієнтованого на селянське життя реалізму була творчість Володимира Винниченка — чи не найпопулярнішого українського письменника й драматурга дореволюційної доби. У таких ранніх реалістичних творах, як «Голота» й «Краса і сила», він змальовує життя мешканців провінційних містечок та наймитів у світі відмираючих сільських звичаїв і занепадаючої моралі. Більш новаторським було його висвітлення таких надзвичайних для української літератури героїв, як революціонери, що потрапляють у психологічно складні (хоч і дещо штучні) ситуації, як, зокрема, в романі «Зіна». Однак найулюбленішою для Винниченка є постать егоїста-циніка (з найбільшою силою зображена у «Мемуарах кирпатого Мефістофеля»), який, щоб до кінця лишатися чесним перед собою, ладен на будь-який злочин за умови, що його вчинки відповідають його почуттям, переконанням і волі.

Леся Українка    Володимир Винниченко
Леся Українка Володимир Винниченко

 

Якщо додати до вже згаданих ще й західноукраїнських письменників — Василя Стефаника, Ольгу Кобилянську та неперевершеного Івана Франка, стане зрозумілим, що навіть за західноєвропейськими стандартами українська література була представлена авторами, які вражали різноманітністю таланту. Так на зламі століть українська література, яка ще покоління тому виборювала собі право на існування, посіла належне місце серед великих слов'янських літератур.

Театр. Особливо популярною цариною української культури того періоду був театр. Глибоко занурений на своєму початковому етапі в українську етнографію, він пропонував привабливе поєднання акторської гри та співу. Вирішальним чинником його розвитку й однією з небагатьох поступок режиму українському рухові став дозвіл користуватися на сцені українською мовою, що його дав уряд у 1881 р. Завдяки цьому театр залишався єдиним середовищем, у якому українська культура могла розвиватися більш-менш вільно, тому він швидко зосередив у собі велику творчу енергію. Вплив театру виходив за художні рамки, оскільки в душі багатьох українців іскра національної гордості й самосвідомості часто спалахувала саме під час перегляду п'єси, що талановито виконувалася рідною мовою.

У 1881 р., майже одразу після рішення уряду, Марко Кропивницький заснував у Єлисаветграді перший професійний український театр. Через рік трупа налічувала 100 акторів. У 1890-х роках існувало принаймні п'ять професійних труп, що виступали по всій імперії; кожна з них могла похвалитися репертуаром від 20 до ЗО п'єс. Театр, без сумніву, далеко відійшов від того стану, в якому він перебував у 1860-х роках, коли міг спиратися лише на кілька українських п'єс, як, зокрема, «Наталка Полтавка» 1. Котляревського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка та «Запорожець за Дунаєм» І. Гулака-Артемовського.

Заслуга швидкого розвитку театру належить таким талановитим, енергійним та підприємливим діячам, як Старицький, Кропивницький, і видатній родині Тобілевичів, члени якої виступали під сценічними псевдонімами Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського й Панаса Саксаганського. Кожен із них не лише створив власну трупу, а й був видатним актором, режисером і організатором, а КарпенкоКарий — ще й драматургом. Провідною «зіркою» українського театру була Марія Заньковецька.

В ідеологічному, культурному, а також економічному та соціальному відношеннях кінець XIX ст. був періодом наростаючих змін. Традиційний устрій починав розвалюватися на всіх рівнях, і скрізь проступали ознаки пошуків нових шляхів. Особливо помітно це відбилося в чимдалі серйознішому зацікавленні інтелігенції ідеологією. На Україні на передній план вийшли дві головні ідеологічні течії — націоналізм та соціалізм. Чим глибше коріння вони пускали, тим більшого значення набувало питання про взаємини між ними. Багато українських діячів усвідомили, що національний рух, позбавлений соціалістичного виміру, мав невеликі шанси сягнути поза обмежені культурницькі рамки. Одночасно чимало українських соціалістів розуміли, що, ігноруючи національне питання, соціалізм на Україні лишатиметься суспільним рухом зі слабким корінням, рухом, котрий охоплює переважно неукраїнців. Намагання (зокрема РУП) поєднати ці дві ідеології не дали взаємоприйнятних результатів, і зі вступом українців у XX ст. ця проблема лишалася нерозв'язаною.

СХІДНА ГАЛИЧИНА:ОПЛОТ УКРАЇНСТВА

Яку користь здатні принести економічно зубожілому, соціальне нерозвинутому, культурно нерухомому й політичне слабкому суспільству реформи законодавства, а якщо конкретніше: який вплив справили на українців габсбурзької імперії конституційні реформи XIX ст.? До кінця XIX ст. західні українці * вже мали великі здобутки завдяки тим новим можливостям, що їх створила конституція. Але вони також розуміли, що закони й конституції здатні гарантувати соціально-економічну та національну справедливість лише до певних меж. Проте в загальному підсумку австрійські конституції 1848 р. й особливо 1867 р. мали позитивний вплив і стали поштовхом до небаченого піднесення політичної активності в західноукраїнському суспільстві, до його організаційного зростання. Цей новий вибух активності справді був таким сильним, що висунув українців Галичини, вражених тяжкими суспільними недугами, на авансцену всеукраїнського національного руху. Але якщо новий конституційний устрій надавав нові можливості для громадської діяльності, то основним стимулом у ній виступала дедалі гостріша конкуренція з поляками. І в міру того як мобілізовували свої сили українська та польська громади, поглиблювалася конфронтація між ними.

Соціально-економічний аспект

Після 1848 р. Галичина, Закарпаття та Буковина, як і раніше, були одними з найубогіших в Європі країв, що спонукало деяких істориків називати їх «коморою економічних абсурдів». Одним із найбільших господарських лих цих провінцій була відсутність основних експортних товарів, таких як пшениця чи цукровий буряк, що живили економічний розвиток Російської України. Незд оланну перешкоду розвитку промисловості, навіть у скромних масштабах, становила конкуренція з боку таких високоіндустріалізованих провінцій, як Богемія, Нижня Австрія та Моравія, які легко зводили нанівець кілька невдалих спроб індустріалізації Галичини. Політика Відня лише погіршувала становище. Імператорський уряд не тільки виявляв мало заінтересованості в тому, щоб покращити ситуацію в Галичині, але й виразно сприяв західним провінціям, запровадивши незбалансовані тарифи. Землі, населені західними українцями, навіть більшою мірою, ніж Російська Україна, були внутрішньою коло' нією, тільки Австрійської імперії.

 

* Наприкінці XIX — на початку XX ст. національне свідомі західні українці почали називати себе «українцями» — самоназвою, яку раніше стала вживати українська інтелігенція на сході. Відмова від традиційної назви «русин» пояснювалася двома основними причинами: слово «русин» уявлялося надто близьким до слова «русский», і, вживаючи самоназву своїх співвітчизників у Російській імперії, західні українці прагнули підкреслити свою єдність із ними.

 

До того ж найкрупніші землевласники провінції не поспішали здійснювати економічні зміни, побоюючися, щоб розвиток промисловості не позбавив їх дешевої та численної робочої сили. Відтак Галичина, Буковина й захоплене мадярами Закарпаття лишалися аграрним суспільством із незначним накопиченням капіталу, слабкорозвинутою внутрішньою торгівлею, низьким рівнем урбанізації, майже непомітною промисловістю, найнижчими заробітками і найвищим відсотком надлишкової робочої сили в імперії. Й лише в останнє десятиріччя століття з'явилися ледве помітні ознаки покращення.

Нехтування Відня Галичиною не повинне створювати враження, ніби ця провінція не мала для імперії великого значення. У 1910 р. тут проживало 15 % підданих монархії. Для земель, де жили західні українці, населення фактично було одним із небагатьох вимірів, що характеризувалися ростом. Його чисельність у Галичині підстрибнула з 5,2 млн у 1849 р. до майже 8 млн у 1910 р. Але це досягнення крило в собі сумнівні переваги, оскільки зростання густоти населення на селі — з 32 чоловік на кв. км у 1780 р. до 102 у 1910 р.— лише поглиблювало соціальноекономічні проблеми.

В етнічному складі Галичини також відбулися великі зміни, хоч на перший погляд вони здавалися драматичнішими, ніж це було насправді. Якщо в 1849 р. українці складали половину жителів провінції, на 1910 р. було зареєстровано понад 58 % населення польської національності й лише 40 °о українців. Навіть у Східній Галичині частка українців скоротилася до 62 %. Певною мірою ці зміни пояснювалися переселенням поляків із західної у східну частину провінції, а також полонізацією непольського населення, особливо німців. Проте основною причиною була зростаюча схильність євреїв, відсоток яких у провінції зріс із 6 у 1831 р. до майже 12 у 1910 р., ототожнюватися, принаймні у мові, з поляками.

Проте у фахових заняттях населення провінції відбулися незначні зміни. Українці лишалися народом переважно аграрним. У 1900 р. близько 95 % із них займалися сільським господарством. Лише близько 1 % працювали в промисловості (якою б мізерною вона не була) і якихось 0,2%—в торгівлі. Українська інтелігенція, включаючи священиків, являла собою невелику групу, що налічувала десь від 12 до 15 тис. осіб. (За підрахунками Володимира Навроцького — близько 5 тис., включаючи священиків, у поляків же — 38 тис., не рахуючи священиків.) Для порівняння: 80 % населення Польщі займалося сільським господарством, 6,5 % працювали в промисловості й 2 % вели торгівлю. У 1914 р. в провінції було 300 високопоставлених урядових чиновників-поляків, у той час як українців — лише 25. Отже, попри реформи Габсбургів українцям мало що вдалося у подоланні соціально-економічних проблем, що століттями переслідували їх.

Доля селянства. Як і в Росії в 1861 р., звільнення кріпаків у габсбурзькій імперії в 1848 р., піднісши їхній юридичний статус та політичні права, не полегшило економічного становища. В сутності проблема крилась у підвищенні вартості життя й зменшенні прибутків. Основним тягарем, що висів на селянах, був борг за отримані в 1848 р. землі. Спочатку віденський уряд обіцяв власними грішми покрити кошти, пов'язані з передачею землі, але в 1853 р., після відновлення порядку, він переклав на селян більшу частину цих витрат. На додаток селяни підлягали прямому й непрямому оподаткуванню, включаючи утримання шкіл, шляхів тощо.

Та найбільшу лють у селян викликало питання про так звані сервітути. За умовами звільнення кріпаків землевласники зберігали за собою право володіння лісами, пасовиськами (тобто сервітутами), якими раніше могли користуватися селяни. Це означало, що тепер селянин мав платити будь-яку призначену поміщиком ціну, щоб заготувати собі дрова, будівельні матеріали чи випасати худобу. Здебільшого поміщицькі ціни були такими високими, що, як здавалося, легальне кріпацтво до 1848 р. просто замінили економічним закріпаченням. Прагнучи звільнитися від економічного зашморгу поміщиків, тисячі селян зверталися до судів з приводу сервітутів. За свідченням Івана Франка, з 32 тис. судових справ про сервітути, що порушувалися з 1848 по 1881 р., поміщики виграли 30 тис. Результати цих процесів не лишали сумнівів щодо того, кого захищала система Габсбургів.

Із зростанням цін на землю швидко зменшувалися розміри наділів селян, а відтак і їхні прибутки. У 1859 р. середній розмір селянського наділу в Східній Галичині дорівнював 12 акрам; у 1880 р. він зменшився до 7, а в 1902 — до 6 акрів. Іншими словами, відсоток селян, яких можна кваліфікувати як бідняків, тобто які володіли менш ніж 12 акрами землі, зріс із 66 в 1859 р. до 80 у 1902 р. Основною причиною зменшення наділів був поділ землі окремого селянина між його дітьми, середнє число яких у сім'ї становило 3-4. Із зменшенням селянських землеволодінь дедалі зростали великі маєтки, оскільки багатії скуповували землі селян, які вже не могли прожити на своїх крихітних ділянках. Таким чином, у Східній Галичині понад 40 % орних земель належало близько 2400 великим землевласникам, а 60 % усіх культивованих грунтів розподілялися між сотнями тисяч крихітних селянських наділів.

Невесела перспектива відкривалася перед селянами, що прагнули знайти якісь додаткові джерела прибутку. Найнявшись батраками до поміщиків, вони могли розраховувати на найнижчий заробіток в імперії, що становив близько чверті того, що заробляли в самій Австрії. А ті, хто з відчаю брав у борг у місцевих лихварів (ними переважно були євреї-шинкарі на селі та крамарі в місті, оскільки банків не існувало), ризикували провалитися в економічну прірву. З огляду на річні процентні ставки —від 150 до 250 (ще одна причина того, чому капітал обертався у лихварстві й не вкладався в промисловість) невеличкий борг, що мав допомогти селянинові протриматися до наступного врожаю, за короткий час виростав у страшенний тягар. Наївні та неспритні селяни могли через власну необачність зазнати великих збитків; місцеві лихварі часто заохочували їх пити чи купувати в позичку, а через певний час, коли наростали проценти, виставляли їм величезний рахунок. Якщо селяни не сплачували боргів, лихвар відбирав у них землю й продавав її з молотка.

Щоправда, селян і не треба було особливо підштовхувати до пиятики — саме їхнє безпросвітне економічне становище сприяло алкоголізмові, що набував загрозливих масштабів. До цього також спонукали землевласники, які володіли монополією на виробництво алкоголю, й шинкарі, котрі алкоголем торгували. Один із способів схилити селянина пити зводився до продовження позички; інший полягав у тому, щоб виплачувати батракам заробіток у талонах, які реалізувалися тільки в шинку. В 1900 р. у Східній Галичині один шинок припадав на кожних 220 жителів (але тільки одна поча ткова школа на кожних 1500).

Тому не дивно, що серед усіх підданих імперії стан здоров'я українців був найбільше занедбаним. Якщо в 1900 р. одна лікарня припадала на 295 жителів Австрії, то в Галичині це співвідношення було 1 до 1200. Більше половини дітей не доживали й до п'яти років,— як правило, внаслідок епідемій та недоїдання. Але чи не найжахливішим було те, що кожного року від голоду вмирало 50 тис. чоловік. У своїй знаменитій книжці «Злидні Галичини в цифрах...» польський письменник Станіслав Щепановський стверджував, що продуктивність праці галичанина становила лише чверть продуктивності праці середнього європейця, а споживання їжі — половину. Тому зрозуміло, що на зламі століть тривалість життя західноукраїнських чоловіків була на шість років меншою, ніж у чехів, і на 13, ніж в англійців.

Як народ аграрний і осілий, українці відчували надзвичайно сильну прив'язаність до рідної землі, і змусити селян покинути її могли тільки дуже скрутні обставини. На кінець XIX ст. стало очевидним, що дні такої скрути настали, й перед багатьма постала невідворотність еміграції. Подібно до своїх братів у Російській Україні західні українці були змушені обійти півсвіту в пошуках кращих можливостей. Проте на відміну від східних українців, що переселялися на Схід, на узбережжя Тихого океану, західні українці йшли на Захід — через Атлантику до Бразілії, Канади і найчастіше — до Сполучених Штатів.

Міста й торгівля. У великих і малих містах проживало лише близько 10 % населення Галичини. Як і належало сподіватися, відсоток українців у міських осередках був зовсім невеликим: у 1900 р. понад 75 % міських жителів провінції розмовляли польською мовою, 14 %— українською, а решта — німецькою. Навіть у Східній Галичині українці складали лише 25—ЗО % міського населення — майже стільки ж, як і поляки. Проте в східних частинах провінції 40—45 % міських жителів складали євреї, а в деяких містах, як, наприклад, Броди, понад 70 % мешканців були євреями. Зростання населення міст відбувалося нерівномірно. Якщо у Львові — культурному, адміністративному та економічному центрі Східної Галичини — воно зросло з 70 тис. у 1857 р. до понад 200 тис. у 1910 р., то в більшості інших міст цей процес перебігав повільніше.

Як і в інших країнах, основна економічна функція міст полягала в торгівлі та комерційній діяльності. А говорити про торгівлю на західноукраїнських землях означало говорити про євреїв, оскільки вони цілком опанували цей сектор економіки. Саме євреї виступали посередниками між селом і містом. Дрібні єврейські торговці привозили у занехаяні села сучасні товари (сірники, гас), а єврейські купці скуповували у селян врожай і продавали його в місті. У самих же містах майже всі крамниці та лавки, де селяни могли придбати такі готові товари, як тканини, взуття, металеве начиння, що виробляли єврейські ремісники, належали євреям. Якщо селянинові бракувало готівки на купівлю цих товарів, купець-єврей пропонував продати їх у борг. Коротко кажучи, саме через євреїв селяни втягувалися у грошові відносини, що утвердилися в містах.

За свої послуги єврейські купці намагалися отримувати якнайвищі прибутки. Багатьом представникам інших національностей здавалося, що ці прибутки були не лише надто великими, а й неправедними. Так, дослідивши економічні взаємини між євреями та українцями на Закарпатті, угорський економіст ірландського походження Едмунд Еган доповідав урядові, що адміністрація, магістрати та поміщики несуть свою частку відповідальності за жалюгідне становище селян, але основна вина лежить на євреях — їхні лихварі, торговці та шинкарі «позбавляли русинів і грошей, і майна». Експлуататорські методи багатьох єврейських торговців викликали в селянинові ненависть, проте він розумів, що без участі євреїв неможливою ставала будь-яка господарська діяльність. Цей погляд відбито у таємному рапорті габсбурзької поліції про ставлення українського селянства до євреїв, надісланому до Відня у 1890 р.: «За винятком щоденного хліба селяни на кожному кроці життя залежать від єврея. Він служить для них і замовником, і дорадником, і посередником, і довіреною особою. І якщо ми захотіли б прогнати їх, то селяни першими вимагатимуть їхнього повернення. Хоч євреї повною мірою користуються перевагами цього становища, надаючи під проценти позички, контролюючи не лише селян, а й духовенство, було б помилковим казати про переважання антисемітизму в розумінні расової ненависті».

Слід підкреслити, проте, що більшість самих євреїв терпіли від злиднів і не мали кращих засобів до існування. Наприкінці XIX ст. їхній фаховий профіль окреслювався таким чином: 15 % складали лихварі. 35 — торгівці, 30 — ремісники, 20 — представники мішаних професій. Більшість єврейських купців були дрібними крамарями, а крихітна меншість становила надзвичайно багату і впливову групу, що займалася оптовою торгівлею в Галичині.

Промисловість. З огляду на конкуренцію з боку високоіндустріалізованих західних провінцій, несприятливу політику уряду та обмеженість внутрішнього ринку зрозуміло, що для розвитку промисловості в Галичині не було великих перспектив. Крім того, відчувався брак капіталів. До 1890-х років не існувало комерційних банків, єврейський капітал обертався у торгівлі та лихварстві, а багаті поляки вкладали гроші в землю. Як не парадоксально, розпочате в 1852 р. будівництво залізниць не сприяло промисловому розвитку Галичини, а гальмувало його.

Дрібну промисловість, що існувала до появи залізниці, зокрема склодувну, текстильну та шкірообробну, від зовнішньої конкуренції захищала відносна ізольованість провінції. Проте коли залізницею сюди пішов потік західних товарів, багато місцевих підприємств розорилися. А велика кількість тих, що лишалися, мала ремісничий характер, їхніми типовими представниками були численні єврейські кравці та шевці. Великі підприємства головним чином зосереджувалися на лісорозробці, розвитку якої сприяли наявність великих масивів лісу й гостра потреба в будівельних матеріалах на Заході, а також спеціалізувалися на виробництві алкоголю.

Проте у 1890-х роках з'явилися ознаки зрушень. У попереднє десятиліття було засновано три банки, що стали джерелом фінансування великих промислових проектів. Польські магнати, як, наприклад, Анджей Любомирський, добилися від віденського уряду підтримки у розвитку промисловості, і в 1901 р. була створена спілка фабрикантів. Швидкими темпами розвивалися в 1870-х та 1880-х роках нафтові промисли в районі Дрогобича й Борислава, що фінансувалися переважно австрійським та англійським капіталом. До початку першої світової війни вони давали близько 5 °о світового видобутку нафти.

Повільно, але невпинно зростали ряди пролетарів: у 1902 р. налічувалося 230 тис. повністю й частково зайнятих робітників, серед них 18 °о українців, 24 % євреїв і решта — поляки. Як і в Російській Україні, цей ще дуже «молодий» клас зберігав тісні зв'язки з селом, і багато українських та польських робітників поверталися в сільське господарство, відпрацювавши частину року в промисловості. Проте ці зміни перебігали поступово і мали відносно незначні масштаби. Відтак західноукраїнські землі за розвитком економіки лишалися позаду інших провінцій імперії.

Новий політичний лад

Після придушення повстання 1848 р. Габсбурги зробили спробу ліквідувати революційні реформи й відновити абсолютну владу цісаря. Вони розпустили парламент і скасували конституцію — це стало початком десятиліття задушливого неоабсолютизму. В Галичині, де українське духовенство повернулося до церковних справ, у 1851 р. добровільно саморозпустилася Головна Руська Рада. Одним із небагатьох починань українців, яке пожвавлювало життя в провінції в с онні 1850-ті роки, було спорудження у Львові Руського Народного Дому — культурного осередку, що будувався на внески громади. Втім майже скрізь на місце руху та активності 1848 року приходили пасивність та інерція. Один дотепний українець пожартував: «Чим вище здіймається наш Народний Дім, тим нижче падає наша культурна діяльність».

Проте все ж відбувалися важливі, хоч ще й не дуже помітні, зміни. У 1849 р. намісником Галичини було призначено Агенора Голуховського — багатого польського землевласника й довірену особу Франца Йосифа. Це призначення мало два важли- вих аспекти: по-перше, новий намісник у відповідності з автократичною політикою Відня дістав широкі повноваження, включаючи нагляд за дотриманням законів, за справами промисловості, освіти й релігії в провінції; по-друге, Голуховський вважав, що зосередження сил на досягненні невеликих, але конкретних цілей швидше покращить становище поляків, ніж героїчні, але невдалі повстання. Протягом наступних 25 років Голуховський, що тричі призначався намісником Галичини й двічі міністром у Відні, відіграватиме вирішальну роль у формуванні нового політичного устрою в провінції.

Зростання польських впливів. Демонстративно підкреслюючи свою відданість Габсбургам і свої наміри справедливо ставитися до українців, Голуховський, проте, систематично поширював в уряді провінції польські впливи. За його порадою Відень відмовився від плану поділу Галичини на окремі польську та українську частини. Його повідомлення, в яких перебільшувалися симпатії українців до Росії, похитнули довір'я цісарського уряду до «тирольців Сходу». Із посиленням свого впливу Голуховський ставав дедалі відвертішим у своїй пропольській, антиукраїнській політиці. Сподіваючись покінчити з присутністю українців у Львівському університеті, він змусив Головацького піти у відставку з посади професора української літератури. Переконаний в необхідності спольщення українців, він навіть зробив спробу впровадити в греко-католицькій церкві римський календар, а у 1859 р.— латинську абетку для українських видань. Тут він зайшов надто далеко. Проекти Голуховського викликали обурення української інтелігенції, що вивело її із заціпеніння. Запеклі суперечки навколо цих питань перетворилися на справжню «абеткову війну» з намісником і змусили його відступити. Але Голуховський продовжував наступ на інших фронтах, систематично замінюючи німецьких чиновників поляками й розширюючи вживання польської мови у школах. Так він підготував грунт для різкого посилення польських впливів у Галичині.

У 1859 р. відбувся ще один вирішальний перелам в історії габсбурзької імперії, коли французи й сардінці завдали їй жорстокої поразки в Італії. Ослаблені зовні Габсбурги були змушені піти й на внутрішні поступки. Внаслідок цього було ліквідовано неоабсолютистський режим і відновлено конституційне парламентське правління, цього разу надовго. У Відні скликали центральний парламент, а кожна провінція отримала свою власну асамблею. До 1873 р. депутати центрального парламенту обиралися з числа депутатів асамблей.

Щоб мати підтримку вищих класів, Відень створив виборчу систему, яка виразно відповідала їхнім інтересам. Члени провінційних асамблей обиралися чотирма категоріями, або куріями, виборців: великими землевласниками, торговими палатами, міщанами і сільськими громадами, кожну з яких представляла певна кількість делегатів. Із 150 депутатів галицького сейму інтереси великих землевласників представляли 44 делегати, торгових палат — три, міщан — 28, сільських громад (від яких теж могли обиратися поміщики) — 74. Наскільки мало представленими у сеймі були селяни, видно з правил виборів: якщо для обрання депутатів від курії землевласників достатньо було 52 виборців, то депутат від сільської громади обирався 8764. Для українців, народу переважно сільського, це було вкрай невигідним. Внаслідок цього у виборах до галицького сейму частка українців звичайно обмежувалася 15 %. Вони також мали непропорційно мало депутатів у віденському парламенті. Без сумніву, найбільші переваги дістала в парламентській системі Галичини польська шляхта.

Але поляків чекали ще більші здобутки. Знайома модель була повторена у 1867 р. Зазнавши поразки у війні з Пруссією, Габсбурги були змушені піти на далекосяжні поступки мадярам — найсильнішому народові імперії. Результатом цього став австро-угорський компроміс 1867 р., за яким у пряму підлеглість угорців переходило близько половини імперії, включаючи Закарпаття. Габсбурзька імперія тепер стала Австро-Угорською імперією. Успіх угорців спонукав поляків домагатися повного когітролю над Галичиною. Формально відмовившись задовольнити ці вимоги, Відень, проте, погодився на неофіційний політичний компроміс: за підтримку, що її поляки надаватимуть Габсбургам, він обіцяв не втручатися в політику поляків у Галичині. Фактично Галичина мала перетворитися на польську «державу в державі».

Несподіване посилення впливу поляків на галицькі справи зайшло значно далі тих можливостей, які їм гарантувала більшість у сеймі. До 1916 р. лише поляки могли обіймати посаду намісника. Коли в центральному уряді призначався міністр у справах Галичини, то це також завжди був поляк. Швидко звільнявся від німців і полонізувався чиновницький апарат. Шкільна справа майже цілком перебувала в руках поляків, і з 1869 р. польська мова стала офіційною в освіті та адміністрації провінції. На соціально-економічному і культурному рівні поляки були значно сильнішими, ніж українці, їхні аристократи володіли великими землями, їхня інтелігенція була більш чисельною, освіченою і різнобічною; їхня частка в міському населенні швидко зроста' ла, а їхні культурні досягнення ще до 1867 р. вражали. Не дивно, що поляки сподівалися прокласти собі шлях до влади в Галичині.

Цілі поляків у Галичині. Як же збиралися поляки розпорядитися здобутою владою? Щоб зрозуміти польську політику в 1868—1914 рр., слід розглянути події у польській перспективі. Поляки, вірніше, шляхта та інтелігенція, бо польські селяни характеризувалися майже такою ж політичною наївністю, як і українці,— були народом зраджених надій. У кінці XVIII ст. їх позбавили державності, а повстання 1830 й 1863 рр. з метою відвоювати державність зазнали страшної невдачі. Українці, можливо, сприймали їх як пихатих і непереборних противників, але багатьом полякам не давало спокою почуття власного безсилля перед німцями та росіянами. Після катастрофи 1863 р. у способі мислення поляків відбувалася важлива зміна, й головною дійовою особою цього процесу був Голуховський. Відкидаючи революційну діяльність як неефективну, польські лідери обстоювали політику «органічної праці»: конкретної (щоб не сказати буденної) діяльності для зміцнення польського суспільства шляхом його модернізації. Надзвичайно сприятливі умови для реалізації цього підходу існували в Галичині, тому її стали розглядати як польський П'ємонт, тобто плацдарм, з якого почнеться відродження польського народу.

А як же бути з українцями, цими відданими Габсбургам «тирольцями Сходу»? Позиція Відня у цьому питанні знайшла свій відбиток у цинічних словах одного австрійського політика: «Питання про те, чи існуватимуть русини і в якій мірі, лишається на розсуд галицького сейму». Інакше кажучи, українців віддавали на милість поляків. Плани, що їх будували для Галичини польські патріоти (багато з них були цілком демократично настроєними), природним чином диктували їм негативне ставлення до національних прагнень українців. Ще більшими противниками українців були «подоляни» — архіконсервативні польські землевласники зі Східної Галичини, які виступали проти українців не лише з політичних, а й із соціально-економічних міркувань: для них підтвердити права українців було все одно що піти назустріч вимогам селян. Відтак до давньої ворожнечі між польською шляхтою т а українським селянством додався новий і ще більш вибухонебезпечний конфлікт національних інтересів. Таке поєднання надавало конфронтації між поляками та українцями в Галичині особливої гостроти.

Спочатку ставлення поляків до українців (особливо очевидне серед консервативних «подолян») зводилося до заперечення факту існування українців як окремої нації, вони начебто — лише підгрупа поляків. Це й пояснює таку заяву одного польського лідера: «Не існує ніяких русинів, а лише Польща й Московщина». Коли із різкою активізацією українців у 1848 р. стало складно утриматися на цих позиціях, «подоляни» почали проводити новий курс, сформульований Голуховським. Він передбачав заходи, спрямовані на дискредитацію українців у Відні, на гальмування їхнього національного і соціального руху будь-якими способами і на всіх рівнях, на їхню прискорену полонізацію.

З особливою рішучістю ця політика проводилася в освітній справі. Після 1867 р. польська мова як мова навчання замінила німецьку у Львівському університеті та всіх професійно-технічних закладах. Цілковитої полонізації зазнали також середні школи, або гімназії: в 1914 р. у провінції налічувалося 96 польських і лише шість українських гімназій, тобто одна на кожних 42 тис. поляків і 520 тис. українців. У початкових школах польських класів було втроє більше, ніж українських.

Дискримінація українців здійснювалася на всіх рівнях. Так, у 1907 р. польські культурні заклади отримали вдесятеро більшу фінансову підтримку, ніж українські. Інвестиції, звичайно, направлялися в західну, польську частину провінції. На кожному кроці українці натикалися не лише на байдужість, а й на активний опір уряду. Вони були змушені вести гостру, вперту боротьбу за кожну установу, кожну посаду, кожне призначення й, по суті, за кожне українське слово.

Цю всеохоплюючу й часто дріб'язкову ворожнечу загострювали глибокі відмінності у психології польських та українських провідників. Якщо у світогляді польської інтелігенції було щось шляхетське, то ідеологія української інтелігенції була явно плебейською. За словами Івана Лисяка-Рудницького, «кожен освічений українець лише на одне-два покоління відійшов або від пасторату, або від селянської хати». Єдиною спільною рисою світосприймання освічених поляків і українців було, на думку того ж таки Рудницького, те, що «обидві громади вважали свій конфлікт аналогічним великій війні XVII ст. між польською шляхтою й українськими козаками».

Реакція українців

Якщо 1848 рік був кульмінацією українського руху в Галичині, то 1860-ті роки стали, без сумніву, його спадом. Поступки Відня полякам вразили й здивували українців. Під час революції 1848 р. вони змагалися з поляками як з політичне рівними собі, тепер же українці виявилися цілком підпорядкованими їм. Із покоління в покоління вони вірили, що непохитна відданість Габсбургам гарантувала їм підтримку династії, але у 1867 р. з болем зрозуміли, що це були помилкові припущення. Нова політична ситуація в Галичині показала, що перед представниками української верхівки з середовища священиків, яких звичайно називали «старими русинами», лежало похмуре майбутнє. Крім того, що Відень виявився ненадійним, його міць і престиж значно послабшали внаслідок недавніх політичних поразок. Поляки ж були сильними, як ніколи. А в середовищі власного народу українські вожді бачили тільки маси убогих і неписьменних селян. Переживаючи глибоку кризу віри у власні сили, вони стали шукати нові джерела підтримки.

Русофіли. У 1860-х роках інтереси й надії багатьох освічених українців зосередилися на Росії. У цьому не було несподіванки: адже саме в цей час різні слов'янські народи, такі як чехи, серби і болгари, котрі зазнавали тяжкого гніту німців та турків, також спрямували свої погляди до близького слов'янського народу — росіян — у пошуках допомоги. Дбаючи про власні цілі, Росія сприяла слов'янофільським тенденціям, налагоджуючи з цими «спорідненими» народами культурні зв'язки й підтримуючи їх фінансове. Одним із перших і найпалкіших російських культурних місіонерів був Михайло Погодін — відомий історик консервативних поглядів, який у 1835 р. відвідав Львів і зав'язав контакти з українською інтелігенцією. Хоч у той час його проросійська агітація не мала помітних наслідків, вона стала приносити плоди в атмосфері 1860-х років.

Першим у Галичині новонаверненим русофілом став Денис Зубрицький — історик, один із нечисленних українських дворян. Завдяки його власним старанням та намаганням невтомного Погодіна до цієї течії вдалося прилучити інших освічених українців і серед них — Якова Головацького, одного з членів «Руської трійці». Однак вирішального прориву в Галичині русофільство домоглося під кінець 1860-х років, коли його догмати прийняло так зване Святоюрське коло греко-католицького вищого духовенства. Відтак русофільство швидко поширилося на більшість духовенства, й до кінця XIX ст. священики являли собою його основну соціальну базу. Користуючись підтримкою значної частини західноукраїнської верхівки, русофільство стало відігравати провідну роль в культурному й політичному житті Східної Галичини, Буковини і Закарпаття.

Русофільство приваблювало «старих русинів» не лише завдяки слов'янофільській пропаганді та розчаруванню Габсбургами, але ще й тому, що багато ветеранів подій 1848 р. вважали, ніби вистояти у змаганні з поляками можна лише спираючись на Росію. Важливу роль відігравала також і суспільна психологія. Навіть випадковий спостерігач ясно бачив, що українська духовна еліта страждала від комплексу етнічної та соціальної неповноцінності. Як і кожна еліта, вона прагнула визнання й престижу. Однак польська шляхта рідко пропускала нагоду підкреслити свою соціальну вищість перед греко-католицьким священством. Зрозуміло, що селянська природа українського суспільства й культури не давала жаданого престижу, а після невдач 1860-х років українство стало ще менш привабливим. Тому можливість ототожнення з могутнім російським царем, багаточисельним російським народом і його процвітаючою культурою відповідала глибоко затаєним потребам духовенства. Були також і прагматичні міркування: враховуючи ослабленість Австрії та могутність Росії, цілком реальну можливість того, що росіяни рано чи пізно захоплять Галичину, багато освічених українців вважали обачним раніше «всістися на російський віз».

У своєму русофільстві українці відрізнялися від чехів та інших слов'ян тим, що заходили значно далі, наголошуючи на подібності й навіть тотожності українців і росіян. На думку таких провідних русофілів, як Богдан Дідицький, Іван Наумович, Михайло Качковський, а також Адольф Добрянський в Закарпатті, українці є лише окремим відгалуженням триєдиного російського народу, двома іншими складовими якого є великороси й білоруси. Вперше ці погляди були опубліковані у 1866 р. у таємно фінансованій російським урядом газеті «старих русинів» «Слово»: «Ми не можемо більше китайським муром відділяти себе від наших братів, відкидаючи мовні, літературні, релігійні та етнічні зв'язки, що єднають нас з усім російським світом. Ми більше не є русини 1848 року; ми справжні росіяни».

Остаточно здаючи позиції 1848 р., «старі русини» демонстрували своє невір'я у здатність власними силами вистояти в культурних і, особливо важливо, в політичних змаганнях. Сутність цієї позиції виражало популярне тоді прислів'я: «Якщо нам судилося потонути, то краще зробити це у російському морі, ніж у польському болоті». Цей підхід мав також інші наслідки: покладаючи всі свої надії на підтримку росіян, русофіли дійшли висновку про марність спроб мобілізувати українські маси. Тому їхній політичний курс став характеризуватися пасивністю та інертністю.

Ал е «старим русинам» бракувало відваги відкрито відкинути Габсбургів. Наголошуючи на своїх культурних зв'язках із Росією, вони були достатньо обачними, щоб у тій самій статті у «Слові» заявляти: «Ми є і завжди були непохитно вірними нашому августійшому австрійському монархові й славетній династії Габсбургів». Деякі, особливо вище духовенство, заходили ще далі, доводячи, ніби вони — не росіяни, не українці, а окремий галицький народ. Плутана самоідентифікація, наголошування на своїх локальних особливостях, плазування перед можновладцями та намагання ототожнитися з могутньою Російською імперією з одночасним обстоюванням певних регіональних відмінностей — все це, звичайно, не являло собою чогось нового в українській історії. В сутності, тут ішлося про західноукраїнський варіант «малоросійської» ментальності, поширеної на Східній Україні.

Вплив русофільства на українців найсильніше виявлявся у царині мови. Виступаючи з елітарних позицій, «старі русини» затято відмовлялися брати за основу української літературної мови місцевий діалект (чи, як вони його називали, «мову свинопасів і чабанів»). Вони хотіли, щоб їхня мова мала визнану літературну традицію й престиж, і тому в публікаціях користувалися церковнослов'янською мовою релігійних текстів з домішками польських, російських та українських слів.

Можливо, ця незграбна й штучна суміш, або язичіє, як її називали, й була престижною, але правда й те, що її важко було зрозуміти, особливо селянам. Навіть ті освічені українці, які писали нею, кожен за власними безладними правилами, рідко коли нею розмовляли, воліючи користуватися польською мовою. На питання, чому саме польською, «старі русини» відповідали: «Бо малоросійська — це мова селян, а російської ми не знаємо, тому ми користуємося цивілізованою мовою поляків». Погляди «старих русинів» на мову були запереченням літературних принципів, що ними керувалися «Руська трійця» й ті відкриті прибічники місцевого діалекту, котрі з'явилися у 1848 р. Русофіли були такими затятими противниками народного діалекту, що навіть привітали заборону українських публікацій в Росії у 1876 р. І саме навколо питання про мову в середовищі українських студентів стала розвиватися опозиція галицьким русофілам.

Нелегко було молодшому поколінню вступати у бій зі старшим, що вже міцно стояло на ногах. Русофіли панували майже в усіх українських закладах. В їхніх руках перебували Народний Дім, добре фінансований Ставропігійський інститут, видавництво «Галицько-руська матиця», а також велика частина преси, включаючи найбільшу газету «Слово». Крім того, у 1870 р. русофіли заснували політичну організацію — Руську Раду, яка претендувала на роль головного послідовника справи Головної Руської Ради 1848 р. і яку вони намагалися перетворити на єдиного представника всіх українців у Галичині. Так навіть серед власної еліти український рух мав рішучого й сильного противника.

Народовці. У період до революції 1848 р. саме молодь на чолі з «Руською трійцею» виступила за користування народною мовою, й попри перешкоди з боку старшого покоління не хто інший, як молодь, стала на захист розмовної мови в 1860-х роках. Подібно до «старих русинів» багато молодих західних українців звертали погляди на схід. Але якщо старше покоління підлещувалося до царя, то натхненником молоді був Шевченко. Вона не лише захоплювалася красою, енергією й силою, які він відкрив у народній мові, а й поділяла орієнтацію поета і багатьох східних українців на народ. Відтак цих західних українців звичайно називали народовцями.

Крім вікових та ідеологічних відмінностей, русофілів відрізняли від народовців і розбіжності в соціальному статусі. До перших, як правило, належали добре забезпечені церковні та світські чиновники та інші «солідні громадяни»; інші ж переважно були студентами, молодими священиками, представниками світської інтелігенції, котра народжувалася. Однак не слід перебільшувати відмінностей, що розділяли цих два табори, які формувалися в тонкому прошарку освічених західних українців. Спочатку суперечки між ними точилися майже виключно навколо питань мови й літератури. В інших питаннях прибічники обох угруповань мали спільні цінності (та й походження, часто священицьке) й дивилися на ці суперечки як на розбіжності між старшими й молодшими членами однієї родини.

Проте зовнішні впливи поступово поглиблювали розрив між двома фракціями. Якщо русофіли знайомилися з творами консервативних російських письменників-слов'янофілів, то народовці жадібно читали Шевченка, Куліша і Костомарова. Ця література зближувала останніх з київськими українофілами. Особливо після проведення антиукраїнських заходів 1863 і 1876 рр. східноукраїнські автори стали частіше друкуватися у часописах галицьких народовців. Ці контакти утвердилися після того, як Антонович, Кониський і Куліш відвідали Галичину і, як би там не було, стали причетними до західноукраїнської політики. Під впливом ліберальне настроєних східних українців дещо розширилися інтелектуальні обрії провінційних і прив'язаних до церкви західних українців. На початковому етапі зміцнення цих стосунків демократичні та світські тенденції навіть переважали. Але інтелектуальний та ідеологічний вплив східних українців на західних мав свої межі. Коли наприкінці 1870-х років Драгоманов, перебуваючи у вигнанні, спробував прищепити їм свої космополітичні, соціалістичні та антиклерикальні думки, його «безбожний анархізм» викликав у них відразу. Багато народовців були молодими сільськими священиками, які прагнули розширити контакти з селом. Тому вони часом не могли й не бажали вийти поза ці прагнення.

Згода, що зароджувалася у середовищі народовців, спиралася передусім на визнання того факту, що українці — це окрема нація, котра проживає на просторах від Кавказу до Карпат, і найкращим засобом самовираження якої є народна говірка. Вони дійшли висновку, що найефективніший спосіб вирізнення і розвитку цієї національної самобутності полягає в тому, щоб культивувати і пропагувати українську мову. Відтак основним національним питанням для них було питання мови й літератури. Такий вузький підхід виключав можливість порушувати суспільні проблеми, виступати проти уряду, взагалі займатися політикою. В цьому відношенні народовці були західноукраїнським різновидом українофілів Російської імперії. Інша спільна риса полягала в тому, що народовці, як і українофіли, на відміну від русофілів не мали чужоземної підтримки. Спираючись на «власний народ», вони були (принаймні в теорії) демократичнішими, ніж їхні консервативні суперники-русофіли.

Майже всі існуючі українські заклади, включаючи пресу, перебували під контролем русофілів, народовці ж не мали до них широкого доступу. Єдине, що їм лишилося,— це створити нові. Народовці заснували кілька таємних гуртків (позаяк русофільські верховоди заборонили семінаристам вступати до груп народовців та читати їхні часописи), найважливішим серед яких була «Молода Русь», утворена в 1861 р. у Львові. Ці гуртки переважно займалися виданням часописів, ціле розмаїття яких з'явилося у 1860-х роках. Так, зокрема, «Вечорниці» (1862) популяризували Шевченка й перебували під впливом петербурзької «Основи»; «Мета» (1863— 1865) оголосила своїм завданням поширення знань серед світської інтелігенції; «Нива» (1865) й «Русалка» зосередилися на літературі; «Правда» (1867—1880) була органом, в якому часто друкували свої твори східні українці, й слугувала чимось на зразок всеукраїнського форуму. За винятком «Правди», ці редаговані недосвідченими молодими ентузіастами видання мали обмеженого читача, незначні фінансові ресурси й швидко позникали.

Водночас ряд народовців розробляли українську граматику й словники. Іншим різновидом їхньої діяльності став український театр. Заснований 1868р.у Львові, він, як і в Російській Україні, перетворився на особливо ефективний засіб поглиблення національної свідомості. В 1868 р. група з майже 60 студентів на чолі з Анатолем Вахнянином створили товариство «Просвіта», що займалося «вивченням та освітою народу». А в 1873 р. за фінансової та моральної підтримки східних українців у Львові було засноване вже згадуване Товариство ім. Т. Г. Шевченка.

Незважаючи на цей вибух літературної та культурної діяльності, незабаром стало очевидним, що насправді зв'язки народовців із народом є слабкими. Крім осмислення цього, їх змусили переглянути свої позиції ряд інших чинників. Після Емського указу 1876 р. несподівано стали зростати контакти з більш досвідченими східними українцями. Драматичним доказом політичного безсилля українців у Галичині став 1879 рік, коли, очолювані русофілами, вони спромоглися послати лише трьох делегатів до сейму провінції. У 1880 р. прийшли нові лідери, що належали до середовища світської інтелігенції,— такі професори і юристи, як Юліан Романчук, Олександр Огоновський та брати Барвінські.

Під впливом цих подій у народовців з'явилося бажання прислухатися принаймні до одного із закликів Драгоманова: «Поляки витіснили вас із галицького сейму: русофіли вигнали вас із ваших установ... ми закликаємо вас відійти від політики компромісів і взаємних звинувачень, а натомість іти в народ і організовуватися». Щодо русофілів, то Драгоманов радив узагалі не контактувати з ними. Цю пораду народовці взяли на озброєння. Ті, хто належав до русофільських закладів та студентських клубів, вийшли з них. У 1880р. вони відкрили орієнтовану на маси газету, демонстративно назвавши її «Діло» на противагу русофільському «Слову». Того ж року з метою обговорення становища й потреб українського суспільства вони скликали перші українські масові збори, або віче. На нього зійшлося близько 2 тис. осіб, у тому числі багато селян. У 1885 р. було засновано представницький орган — Народну Раду.

Радикали. На думку деяких сучасників, навіть найактивнішої діяльності народовців було мало, щоб забезпечити їм конструктивну й прогресивну роль в українському суспільстві. Що ж до русофілів, то їхні переконання були до такої міри безнадійно реакційними, що не витримували ніякої критики. Принаймні так вважав Драгоманов. Як представника більш інтелектуально розвиненої східноукраїнської інтелігенції, цього емігранта, що проживав у Женеві, шокували низький культурний рівень, провінціалізм і дріб'язковість галичан. Він особливо гостро виступав проти панівного й, на його думку, негативного впливу духовенства на українське життя (на Східній Україні, де духовенство великою мірою русифікувалося, його вплив на український рух був мінімальним). Цього переконаного соціаліста обурював повторюваний багатьма галицькими священиками під час проповідей аргумент, нібито убогість селян була передусім наслідком їхнього пияцтва й лінощів. Переконавшись, що старше покоління західних українців (до якого у 1870-х та 1880-х роках він зараховував і народовців) у своєму ретроградстві зайшло надто далеко, аби спромогтися виправитися, Драгоманов зосереджує увагу на розвитку контактів із галицькими студентами.

У ряді послань, опублікованих у галицькому студентському часописі «Друг», Драгоманов закликає молодь відкинути погляди старшого покоління й розширяти свої інтелектуальні обрії, знайомлячись із кращими здобутками європейської та російської культури й науки, присвятити себе служінню гнобленим масам не лише словом, а й ділом. Його заклик припав до душі невеликій групі західноукраїнської молоді, викресавши іскру того, що можна назвати інтелектуальною революцією. Він підштовхнув членів цієї групи на пошуки третього й соціальне більш виправданого шляху обстоювання інтересів українців.

Перші прибічники Драгоманова з'явилися у віденському клубі українських студентів «Січ». Наприкінці 1870-х років його ідеї почали підтримувати дві студентські групи у Львові — русофільський «Академический кружок» та українофільський «Дружній лихвар». Про свою підтримку також заявило кілька невеликих груп гімназистів у провінції. Але найважливішими послідовниками поглядів Драгоманова були два обдарованих, енергійних і самовідданих студенти скромного селянського походження — Іван Франко, котрий стане одним із найкращих українських письменників, та Михайло Павлик. Саме вони очолять інтелектуальне та ідеологічне повстання проти ідейно обмеженого й консервативно мислячого західноукраїнського проводу, повстання, до якого закликав їхній женевський наставник.

За освяченою часом традицією інтелігенції першим провісником інтелектуальних змін став часопис. У 1876 р. Паклик і Франко починають редагувати русофільське студентське видання «Друг». Вони негайно відкидають язичіє, на якому він публікувався, й переходять на українську народну говірку, а також розгортають наступ на русофілів. Згодом вони поширюють критику на народовців, висміюючи їх за посередність літературної продукції та консерватизм. Галицькі українці, шоковані гострою критикою, радикалізмом і антиклерикалізмом редакторів, вирішили скасувати передплату (кількість читачів зменшилася з 500 до 260), і Драгоманов мусив надати часописові фінансову підтримку. Павлик також допомагає соціалістамреволюціонерам. У 1878 р. на втіху галицько-українському «істеблішменту» його і Франка судять за підривну діяльність.

Незважаючи на легке покарання, українське суспільство відвернулося від Франка, й він був змушений звернутися по допомогу до польських соціалістів. Водночас з'явилися нові послідовники соціалізму, такі як Вячеслав Будзиновський, Микола Ганкевич, Станіслав Козловський і Кирило Триловський. Внаслідок цього у 1880-х роках серед західних українців розвинулося невелике, але активне ліве крило. У 1890 р. ці молоді активісти разом з «ветеранами» Франком і Павликом були готові до організації політичної партії. Це мала бути перша українська політична партія на Західній і Східній Україні, її поява (що на десятиліття випередила східноукраїнську РУП) відкриє новий динамічний період розвитку галицьких українців.

Зростання організованості

У розглядувану добу українці Галичини здобули репутацію людей високоорганізованих і суспільне дисциплінованих, особливо в порівнянні з їхніми співвітчизниками на сході. Однією з причин того, що галицькі українці розвинули ці риси, була нагода застосовувати їх. Попри своє невигідне становище порівняно з поляками, після 1861 р. українці Австрії жили за конституційної монархії, що надавала їм набагато ширшу свободу слова та асоціацій, ніж це було можливим у Російській імперії.

Зростанню організаторської діяльності, яке спостерігалося в Східній Галичині наприкінці XIX — на початку XX ст., сприяв і ряд інших чинників. Західні українці зазнавали прямого впливу таких суспільне високодисциплінованих народів, як німці та чехи. Ще безпосередніше впливали на них поляки, які стали на шлях політики «органічної праці», спрямованої на зміцнення їхньої спільності шляхом мобілізації та розвитку економічних і культурних ресурсів. Якщо західні українці хотіли змагатися з поляками, вони з усією очевидністю повинні були б застосувати аналогічний підхід. Звідси й таке гасло народовців, як «Спирайся на власні сили». Нарешті, в 1880-х роках серед українців сформувався новий тип проводу, уособленням якого став громадський діяч. Цей провід здебільшого складали педагоги і особливо юристи — як ідеалісти, всім серцем віддані справі народного добробуту, так і прагматики, які намагалися пристосувати українського селянина до вимог тогочасного суспільства.

Досягнення освіти й культури. Провісником цієї нової течії стало товарис тво «Просвіта», засноване в 1868 р. народовцями. Привятивши себе справі піднесення культурного й освітнього рівня селянства, це львівське товариство за допомогою сільських учителів і парафіяльних священиків поступово поширило по всій Східній Галичині мережу читалень і бібліотек. У них селян заохочували читати пресу (нерідко один письменний селянин читав цілому гуртові своїх неписьменних сусідів) і обговорювати політичні та соціальні питання. Популярність цих читалень зросла, коли з часом при них почали діяти хори, театральні трупи, гімнастичні товариства та кооперативи. Під кінець століття вони фактично стали суперничати з церквою та шинком. Це було великим внеском у піднесення політичної та національної свідомості селянства.

Завдяки самовідданій праці таких провідних діячів «Просвіти», як Анатоль Вахнянин і особливо Олександр 0гоновський,до 1914 р. товариство мало 77 регіональних відділень, близько 3 тис. читалень і бібліотек, понад 36 тис. членів у складі його львівської філії й близько 200 тис.— у сільських читальнях. Здійснювалися також спроби організувати сільську молодь. На зразок чеських організацій у 1894 р. були засновані гімнастично-протипожежні товариства під назвою «Сокіл» та «Січ». Особливо діяльними виявили себе тут радикали, зокрема Кирило Триловський.

Ці юнацькі групи давали селянам нагоду не тільки брати участь у парадах, вони виховували схильність до дисципліни, співпраці, знань та розвивали почуття патріотизму. На 1914 р. вони налічували 974 місцевих відділення й понад 33 тис. членів. Зростання таких організацій свідчило про те, що народовці змогли перейти від і діяльності в ефемерних часописах і малозгуртованих студентських групах 1860-х років до систематичної діяльності в масових організаціях, що були характерною ознакою 1890-х та початку 1900-х років. Конкуруючи з народовцями, у 1874 р. русофіли засновують Товариство ім. Качковського, але за чисельністю воно значно поступалося перед організаціями суперників.

Галицькі вожді з деяким запізненням зрозуміли, що, крім культурних потреб селянства, їм доведеться звертатися й до економічних питань. Через своє соціальне становище та психологію вони не виявляли великого інтересу до революційних методів, які набули такого поширення в Російській імперії, а натомість виступали за самодопомогу, тобто покращення долі селян шляхом створення кооперативів. Перша спроба мобілізувати селян для їхнього власного блага мала місце у 1870-х роках, коли духовенство розпочало кампанію проти пияцтва на селі. Масові сходи та обітниці, які давалися на них всією громадою, допомогли скоротити споживання алкоголю, а сама кампанія стала для церкви одним із перших найбільш конкретних її досягнень.

Згодом економічні заходи щодо селян очолила світська інтелігенція. Спочатку товариство «Просвіта» фінансувало кооперативні крамниці, склади та кредитові спілки. Але воно не могло забезпечити необхідну кваліфіковану допомогу та організувати спеціалізовані кооперативи. Цю потребу взявся задовольнити Василь Нагірний — піонер західноукраїнського кооперативного руху, який протягом 10 років займався вивченням досвіду швейцарських кооперативів. У 1883 р. він організував споживчий кооператив «Народна торгівля», що ставив собі за мету закуповувати й продавати великі партії продуктів, оминаючи посередників, а заощаджені гроші передавати селянам. За допомогою своєї організації Нагірний сподівався привчити українців до комерційної діяльності.

Поступово виникали інші кооперативи. У 1899 р., щоб навчати селян сучасних методів господарювання, Євген Олесницький заснував «Сільський господар», який у 1913 р. налічував понад 32 тис. членів. Однак найчисельнішими серед кооперативів були кредитові спілки. Деякі з них виникли ще в 1873 р., проте лише в 1894 р. із заснуванням спілки «Віра» вони отримали стабільну, добре відрегульовану основу. Даючи десятипроцентні позички, ці спілки, яких налічувалися сотні, швидко витіснили більшість лихварів. Ще одна важлива економічна установа з'явилася в 1895 р. у Львові—страхова компанія «Дністер». На 1907 р. вона мала 213 тис. клієнтів. Зростання кооперативів привело до організації в 1904 р. Центральної асоціації українських кооперативів, що мала близько 550 філій, переважно кредитових спілок, і 180 тис. членів. У 1909 р. на 40-ві роковини «Просвіти» діячі кооперативного руху скликали з'їзд (який зібрав 768 делегатів, здебільшого молодої світської інтелігенції), щоб визначити напрями майбутнього розвитку нації. Багато делегатів, охоплених надзвичайно оптимістичним настроєм, висловлювали думку про те, що українці нарешті стають господарями власної долі.

Важливим аспектом кооперативного руху, а також діяльності товариства «Просвіта» було сприяння розвиткові тісних гармонійних взаємин між селянством та інтелігенцією, чого не вдалося досягти інтелігенції Російської України. Успіхи народовців у згуртуванні мас забезпечили їм остаточну перемогу над русофілами, прибічники яких серед членів кооперативів складали лише близько однієї п'ятої числа українофілів. Нарешті, зростання кооперативів мало серйозні негативні наслідки для єврейської спільності: бойкотування алкоголю, кредитові спілки, споживчі кооперативи завдали дошкульного удару по євреях-шинкарях, лихварях і крамарях — і загострило тертя між українцями та євреями, часто спонукаючи останніх до еміграції.

Міське культурне життя. Підбадьорена своїми організаторськими досягненнями серед селян, інтелігенція намагалася зміцнити своє становище і в міському середовищі. Об'єктом її уваги стала освіта, особливо середня та університетська. Як і належало сподіватися, українці були мізерно представлені на всіх освітніх рівнях. Зокрема в початкових школах вони мали вдвоє меншу кількість класних приміщень і вчителів, ніж поляки. Ці диспропорції поглиблювалися у гімназіях та університетах, де поляки робили все можливе, щоб затримати зростання української освіченої еліти. Так, у 1897 р. з 14 тис. учнів середніх шкіл у провінції 80 % складали поляки й лише 16%— українці (у 1854 р., до того як поляки встановили контроль над системою освіти, це співвідношення було приблизно однаковим). Якщо поляки мали 30 гімназій, то українці — лише дві. У Львівському університеті українці навчалися головним чином на факультетах теології та права й складали близько 30 % загального числа його студентів, яке становило 1700 чоловік. У 1911 р. із майже ^0 викладачів професорів-українців було лише вісім. Тому не підлягало сумніву, що для підвищення свого культурного рівня українцям належало домогтися широкого доступу до вищої освіти.

Оскільки для відкриття гімназій потрібна була згода уряду, поляки та українці боролися за кожну школу на політичному рівні. До 1914 р. українцям удалося примусити уряд відкрити ще чотири гімназії, фінансованих державою. За той же період поляки відстояли для себе в кілька разів більше середніх і ремісничих шкіл. Усвідомлюючи, що уряй не задовольнить їхніх потреб, українці звернулися до громади й завдяки приватним внескам заснували ще вісім гімназій. Щоб допомогти студентам, особливо тим, котрі приїжджали із сіл, при гімназіях та університетах відкривали численні гуртожитки, утримувані приватним коштом.

Ще з більшою рішучістю поляки прагнули зберегти «польськість» освіти у Львівському університеті. Щоправда, час від часу їм доводилося йти на поступки. Так, у 1894 р. під тиском Відня вони неохоче погодилися на запровадження для українців ще однієї професорської посади (з історії), не підозрюючи, що це єдине призначення за своїми наслідками дорівнюватиме багатьом. Оскільки в Галичині не було кваліфікованих кандидатів, зайняти нову посаду запросили 28-річного учня Антоновича — Михайла Грушевського з Києва. З пр иїздом Грушевського до Львова в українській науці відкрилася нова ера.

Цей найвизначніший з усіх українських істориків починає видавати свою фундаментальну «Історію України-Руси», поставивши собі виразну мету дати історичне обгрунтування ідеї української державності. Майже без усякої сторонньої допомоги Грушевський реорганізовує Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка у справжню академію наук. Незабаром товариство об'єднало майже всіх провідних східно- і західноукраїнських, а також багатьох славетних європейських учених. До 1913 р., крім численних інших публікацій, воно видало 120 томів своїх викладачів професорів-українців було лише вісім, що користувалися великим авторитетом. Його багата бібліотека й численні підсекції слугували школою підготовки нового покоління обдарованих учених.

Вражаючих успіхів було також досягнуто в літературі; вони насамперед пов'язані з Іваном Франком — одним із провідних українських письменників. Поєднуючи непомильне, майже фотографічне сприйняття дійсності з оптимістичною вірою ідеаліста в кращі людські риси, Франко творив у надзвичайній різноманітності жанрів — романи, повісті, психологічні та соціальні нариси, сатира, поезія, драматургія — і широкому діапазоні тем. Поряд з обов'язковими тоді описами селянських злиднів, у романах «Боа Констриктор» та «Борислав сміється» він відтворює тяжке життя робітників нафтових промислів. Поряд із психологічно тонкими й сповненими тепла оповіданнями про дітей з'являються ретельно вималювані картини тюремного життя. А в його нарисах про деградуючу аристократію та інтелігенцію, що переживала своє становлення, проступає глибоке розуміння соціології. Франко був також блискучим ученим, відважним полемістом і, як ми пересвідчилися, видатним політичним діячем, якого часто не розуміла й кривдила його власна громада.

Іван Франко
Іван Франко

Іншими видатними західноукраїнськими письменниками були Василь Стефаник та Ольга Кобилянська. Перший уславився своїми короткими, але насиченими оповіданнями про трагічне життя селян; у творах Кобилянської знаходило відображення одвічне «прагнення краси» й «шляхетності духу». У царині мистецтв творили такі видатні художники, як Олександр Новаківський, Іван Труш та багато їхніх учнів, які користувалися підтримкою нового митрополита Андрея Шептицького й завдяки його субсидіям часто їздили за кордон. Оперний світ хвилювала своїми виступами всесвітньовідома співачка Соломія Крушельницька; зокрема, її спів забезпечив успіх опері Пуччіні «Мадам Баттерфляй».

Іншим свідченням розвитку українських культурних установ у Галичині був швидкий розквіт преси. Під умілим редакторським керівництвом Олександра Барвінського заснована у 1880 р. газета «Діло» поклала край пануванню у пресі русофілів і стала найбільш впливовою й популярною українською газетою. Щоб не пасти задніх, радикали та інші суперники народовців також заснували власні періодичні видання, створили різноманітні освітні товариства, професійні спілки, релігійні та молодіжні групи. На 1913 р. західні українці вже мали 80 періодичних видань, із них 66 у Галичині, а решта — на Буковині та Закарпатті.

Політичні партії. В міру того як формувалися ідеологічні течії та зростала організаційна інфраструктура, дедалі нагальнішою ставала потреба координації дій у парламентській системі. З'являлися передумови до виникнення політичних партій, що мали замінити слабко згуртованих народовців та русофілів. На відміну від невеликих радикально настроєних підпільних партій у Російській Україні галицькі партії розвивалися легальне й, намагаючись завоювати якнайбільше виборців, додержувалися в цілому помірного тону. Інша відмінність між східними та західними партіями корінилася в підході до національного питання. В той час як перші агонізували у пошуках способу пов'язати його з соціально-економічними проблемами, другі, навіть найбільш соціалістичне настроєні, однозначно наголошували на своїй відданості єдиному великому українському народові, вимагали рівності з поляками і вбачали кінцевою метою самостійну державу. Вимоги незалежності не були несподіваними, про аналогічні прагнення давно оголосили інші народи габсбурзької імперії. З піднесенням войовничості західних українців проголошення ними подібних вимог було лише справою часу. Так, коли у 1896 р. молодий радикал Юліан Бачинський у своїй книзі "Україна irredenta" – "Україна невільна" вперше став обстоювати єднання всіх українців у незалежній державі, його ідея справила надихаючий вплив на всіх національне свідомих українців.

Як вже згадувалося, не хто інший, як радикали у 1890 р. формально згуртувалися в політичну організацію, відтак претендуючи на те, щоб вважатися першою українською політичною партією. Під проводом Франка і Павлика та керуючись порадами Драгоманова, вони стали на позиції «наукового соціалізму», критикуючи греко-католицьке духовенство за його соціальний консерватизм і виступаючи за співпрацю з польськими робітниками й селянами. У 1895 р. вони «націоналізують» свою програму, проголошуючи, що в дальшій перспективі найповніше реалізувати соціалізм можна в рамках незалежної української держави, а у короткій перспективі — у цілком автономній українській провінції Австрійської імперії. Проте ворожість духовенства, яке заблокувало радикалам доступ на село, малочисельність українського пролетаріату, залежність від польських соціалістів та фракціонізм не давали змоги цій діяльній новаторській партії завоювати собі широку підтримку в галицькому суспільстві.

У 1899 р. оновлені народовці на чолі з Євгеном Левицьким та Володимиром Охримовичем (до них приєдналися Грушевський і Франко, що покинув ворогуючих між собою радикалів) утворили Національно-демократичну партію. Склавши програму, що могла б привабити невдоволених радикалів і розчарованих русофілів, націонал-демократи також проголосили своєю довготривалою метою національну незалежність; водночас до своїх найближчих цілей вони віднесли автономію і збереження відданості Габсбургам. У інших питаннях партія стояла на типово ліберальній платформі, уникаючи суперечливих соціальних проблем. Поміркована орієнтація й підтримка таких народовських організацій, як «Просвіта», незабаром перетворили націонал-демократів на найбільшу українську партію Галичини.

Дві інші партії з'явилися на протилежних кінцях ідеологічного спектру. У 1899 р. з метою обстоювати інтереси українських робітників марксисти Микола Ганкевич і Семен Вітик заснували Соціал-демократичну партію. Того ж року окремі представники духовенства утворили Католицько-руський союз. Проте обидві партії не мали великого успіху, оскільки у першому випадку, щоб забезпечити марксистів соціальною базою, бракувало українських робітників, а в другому — для більшості молодих священиків-українофілів відвертий націоналізм націонал-демократів був привабливішим, ніж завзятий консерватизм клерикальної партії.

Щоб завоювати підтримку селян, усі ці партії організовували віча — народні зібрання, що їх скликали на селі партійні активісти для обговорення загальних проблем життя. Нерідко в них брали участь великі маси селяр. Так, під час виборчої кампанії 1905—1906 рр. на національно-демократичне віче зійшлося близько 20 тис. чоловік, що свідчило про поширення політичної свідомості серед селян.

Із зростанням організаційної та політичної сили українофілів слабнув вплив русофілів. Для молодшого покоління української інтелігенції ба навіть для напівосвічених селян язичіє звучало надто штучно, ототожнення з росіянами було надто неприродним, соціальна консервативність русофілів — надто реакційною, а їхня залежність від допомоги з-за кордону — принизливою. Спроби русофілів змагатися з українофілами на організаційному рівні не були дуже успішними: в 1914 р. Товариство ім. Качковського мало тільки 300 читалень порівняно з 3 тис. читалень «Просвіти»; якщо українська кооперативна спілка мала понад 900 відділень, аналогічна русофільська організація — всього 106. Не краще складалися справи у політиці. В 1913 р. до галицького сейму було обрано ЗО делегатів-українофілів і лише один русофіл.

Сподіваючись затримати процес свого занепаду, в 1900 р. молодше й агресивніше покоління русофілів проголосило «новий курс», що закликав до цілковитого ототожнення з Росією. Вони заснували Російську національну партію, отримували ще більші дотації від царського уряду та агітували за перехід галицьких українців у православ'я. Щоб посіяти серед українців розбрат, а також сприяти консервативним тенденціям, польські аристократи в Галичині почали підтримувати русофілів. Таким чином, від цілковитого розвалу табір русофілів рятувала в основному допомога царських чиновників і польських землевласників.

Східна Галичина: українська твердиня. У 1907 р. видатний польсько-єврейський ліберал Вільгельм Фельдман писав: «У XX столітті багато народів постало з попелу, але відродження небагатьох відбулася так швидко й енергійно, як відродження українців Австрії... їхнє несподіване й бурхливе зростання в основному сталося завдяки тому, що вони навчилися самодопомозі та впертій боротьбі за свій кожен здобуток». Хоч Фельдман і не вважав, що західні українці подолали всі перешкоди (адже вони, як і раніше, належали до найчисельніших і найбільш політичне дискримінованих народів імперії), він, однак, наголошував на тому, що вони стають на ноги, перетворюючись на велику силу. Із поширенням українських організацій західні українці нарешті брали справи у власні руки, а їхній національний рух показував себе явищем багатогранним і соціальне базованим. Словом, якби у майбутньому з'явилася нагода здобути незалежність, західні українці були б готові скористатися нею.

Наростання національного руху в Галичині мало великий вплив на взаємини між' східними та західними українцями. Фактично, саме такі східняки, як Антонович, Кониський, Куліш, а пізніше Драгоманов та Грушевський, першими зрозуміли те, що Галичина здатна відіграти роль П'ємонта, або бази національного відродження.

Ще у 1860-х роках вони співпрацювали з галицькими часописами й надавали фінансову допомогу західноукраїнським культурним закладам. Із збільшенням числа цих часописів і закладів активізувалася й участь у них східняків.

На початку XX ст. східні українці часто були кореспондентами й передплатниками галицької преси, вчені та письменники обох регіонів нерідко разом працювали в НТШ, студенти Російської України не раз їздили слухати українські літні курси в Галичині, а українські емігранти, особливо після 1905 р., знаходили собі притулок і засновували свої штаб-квартири у Львові. Спостерігаючи життя українців на заході, репресована царатом українська інтелігенція Російської імперії бачила, як те, про що вона могла лише мріяти, ставало дійсністю в Галичині. В свою чергу благотворний вплив на українців Галичини також справляв приток зі сходу першокласних інтелектуалів, а головне — надихаюче відчуття того, що вони є не малим ізольованим народом чисельністю лише в 4 млн, а частиною великої 20-мільйонної нації. Таким чином, завдяки гарантованим австрійською конституцією правам, потребі організуватися, щоб вистояти у змаганні з поляками, моральній та інтелектуальній підтримці східних українців невелика, убога й відстала Галичина сформувалася як твердиня національного руху.

Польсько-українська конфронтація

Із прискоренням політичного й національного розвитку як українців, так і поляків і без того складні взаємини між ними погіршали. Інтереси цих двох націй, принаймні з точки зору їхніх провідників, розходилися мало не в кожному питанні: якщо поляки вперто стояли за збереження єдності Галичини, аби вона могла слугувати основою їхньої майбутньої держави, то українці вимагали її поділу для того щоб мати в східній частині провінції свою базу; якщо у Східній Галичині поляки складали вищі класи суспільства, то українці ототожнювалися з його нижчими класами. Українці вимагали змін і реформ там, де більшість польських провідників обстоювали статус-кво. Словом, поляки були «імущими», а українці — «неімущими», які не хотіли більше миритися зі своїм становищем.

У зв'язку з активізацією громадських організацій у політичну діяльність і конфлікти втягувалося дедалі більше представників обох народів. На відміну від ситуації 1848 р. поляків уже не можна було ототожнити з невеликою групою аристократів, а українців — із купкою священиків та інтелігенції. На початок XX ст. польськоукраїнський конфлікт із боротьби між двома національними елітами виріс у конфронтацію між двома народами, що набирала загрозливих масштабів.

Звісно, робилися спроби досягти компромісу. Українські та польські соціалісти, як, наприклад, Іван Франко та Фелікс Дашинський, таврували шовінізм з обох сторін, закликаючи селян і робітників обох національностей до співпраці в ім'я спільних інтересів. У ролі посередників між супротивниками намагалися виступати такі східні українці, як Антонович і Куліш, які побоювалися, що ця ворожнеча поставить під загрозу їхнє перебування в Галичині. Час від часу робив спроби врегулювати суперечки Відень, сподіваючись остудити напруженість на своїх чутливих східних кордонах. Найбільше пропагувалася так звана «нова ера політичного спокою», що мала початися у 1890 р. В результаті згоди, досягнутої між народовцями під проводом Юліана Романчука й Олександра Барвінського, з одного боку, та генерал-губернатором Казимиром Бадені, що представляв галицький уряд,— з іншого, українцям робилися поступки (переважно в царині культури та освіти), взамін того, що вони мали визнати політичний статус-кво. Але коли виявилося, що ці поступки обмежуються кількома новими гімназіями й що уряд провінції продовжує маніпулювати виборами, угоду було розірвано й обидві сторони відновили політичну війну. Подальші намагання (як, зокрема, у 1908 р.) досягти порозуміння закінчувалися подібним чином.

В останнє десятиліття до першої світової війни польсько-українська конфронтація розгорталася навколо трьох основних пунктів: селянське питання, суперечки навколо університету й вимоги проведення виборчих реформ. У зв'язку з надзвичайно низькими заробітками, що їх отримували у великих маєтках сільськогосподарські робітники, особливо гострим і актуальним було селянське питання. На початку століття багато селян вже не бажали дивитися на еміграцію як на єдиний спосіб розв'язання своїх труднощів. У 1902 р. селяни (яких підбурювали радикали, а також, хоч і з деяким запізненням, націонал-демократи й водночас відмовляли русофіли) розпочали масовий бойкот жнив, що охопив понад 100 тис. сільськогосподарських робітників у великих маєтках Східної Галичини. Координувати страйк, підтримувати дисципліну та спокій серед його учасників допомагали численні місцеві комітети.

Перелякані цією несподівано вдалою демонстрацією селянської солідарності, поміщики закликали уряд до «відновлення порядку». Незважаючи на сотні арештів, страйк продовжувався. Тоді поміщики апелювали до польської громадської думки, стверджуючи, що страйк є не чим іншим, як спробою українців витіснити поляків із їхніх спадкових земель. Так питання, що могло об'єднати українських селян із такими ж гнобленими польськими селянами, було з помітним успіхом використане для поглиблення національної ворожнечі між ними. Врешті страйк увінчався перемогою селян. Поміщики мусили підвищити платню й піти на інші поступки. Однак ширше значення страйку пол ягало в тому, що він активізував багатьох селян, залучивши їх до політичної боротьби.

Ще гострішим, хоч і не таким широкомасштабним, був конфлікт у Львівському університеті. Після 1848 р. Відень планував зробити університет двомовним, але коли до влади прийшли поляки, вони швидко стали полонізувати цей заклад. Поступово було обмежене вживання української мови, навіть ддя викладачів, натомість стало постійною практикою підкреслювати «польськість» університету. Протягом 1890-х років українські студенти організували ряд заходів протесту. Переконавшись в тому, що їхні протести ігноруються, студенти висунули вимогу створити окремий український університет. Ця ідея заволоділа уявою українського суспільства, навіть селян, і на підтримку студентських вимог стали скликатися багатолюдні мітинги. Водночас українські депутати в галицькому сеймі та віденському парламенті неодноразово виступали з пристрасними закликами до уряду розв'язати це питання.

Та поляки вперто проводили свою політику, і в перше десятиліття XX ст. ситуація у Львівському університеті стала загрозливою. Озброєні палицями українські та польські студенти вели між собою справжні бої в лекційних залах; у 1901 р. українські студенти стали масово кидати навчання в університеті; в 1907 р. проти університетських властей були організовані великі демонстрації, а в 1910 р. у запеклій сутичці було вбито українського студента Адама Коцка. Тепер Відень зрозумів, що пора діяти, і в 1912 р. він пообіцяв у наступні п'ять років відкрити окремий український університет. Проте війна позбавила українців цієї довго виборюваної винагороди.

Та, на думку українських провідників, питанням найбільшої ваги була виборча реформа. Якби українцям удалося добитися справедливішої системи представництва в галицькому сеймі та віденському парламенті, їхні можливості покращити свою долю були б значно ширшими. Система курій жорстко обмежувала вплив українських виборів, а провінційний уряд незграбним маніпулюванням результатами виборів зажив собі скандальної слави. Ці маніпуляції здійснювалися у різні способи: фальсифікували списки виборців; лише за кілька годин до виборів змінювали місце та час їхнього проведення; викрадали скриньки з бюлетнями ( що не було складно, бо серед українців не було людей, які рахували б голоси); щоб перешкодити передвиборній агітації, українських кандидатів кидали до в'язниці за дрібними звинуваченнями. Порушення виборчої процедури сягнули апогею під час «кривавих виборів» 1895 і 1897 рр.— у період губернаторства Бадені, якого називали «залізним губернатором». Коли українські селяни почали протестувати проти порушень та обману, Бадені послав проти них поліцію, внаслідок чого 10 чоловік було вбито багнетами, 30 тяжко поранено й понад 800 заарештовано.

Але й у цьому питанні наближалися зміни. Спочатку у Відні, а потім — у 1907 р., всупереч затятому опору польської верхівки,— і в Галичині було скасовано систему курій і впроваджено загальне голосування. Хоч уряд провінції продовжував фальсифікувати результати виборів, число українських делегатів як у віденському парламенті, так і в галицькому сеймі постійно зростало. В 1879 р. українці мали трьох своїх представників у Відні, а після виборів 1907 р.— 27; у галицькому сеймі в 1901 р. засідало 13, а в 1913—32 українці. Однак вони лишалися непропорційно представленими, значною мірою через крутійство на виборах галицьких губернаторів.

12 квітня 1908 р., протестуючи проти цих зловживань, молодий український студент Мирослав Січинський убив губернатора Анджея Потоцького. Цей випадок свідчив про те, що українсько-польські відносини сягнули небезпечної межі. Проте зростаюча напруженість мала глибше коріння. Серед поляків швидко поширював свої впливи ультранаціоналістичний рух на чолі з Польською націонал-демократичною партією Романа Дмовського. Польські націонал-демократи подібно до українських заснували мережу селянських організацій і здобули собі велику популярність у міських середніх класах, інтелігенції та студентстві. Основною їхньою турботою стала зростаюча загроза пануванню поляків у Східній Галичині з боку українців. Передчуття цієї загрози звучать відлунням у словах відомого польського історика Францішка Буяка: «Наше майбутнє в Східній Галичині не обіцяє добра. Доля англійців в Ірландії чи німців у чеських землях є невтішним прогнозом і для нас». Відтак основна мета польських націоналістів у Галичині полягала в збереженні того, що належало полякам у східній частині провінції. Це означало, що проти українців виступали вже не «подоляни», тобто жменька східногалицької шляхти, а польський рух із широкою соціальною базою, що вперто відмовлявся йти на будь-які поступки.

Очолювані власною національно-демократичною партією, українці поводились із не меншою войовничістю. Вони енергійно продовжували організаційну діяльність, при кожній нагоді атакуючи поляків у парламенті та сеймі, часто проводячи масові зібрання, аби показати свою зростаючу міць. 28 червня 1914 р., на масовому зібранні у Львові, де перед величезною прихильно настроєною аудиторією свою гімнастичну вправність демонстрували тисячі членів товариств «Січ» і «Сокіл», до трибуни, заповненої високими особами, кинувся гонець і оголосив новину про вбивство у Сараєві ерцгерцога Фердинанда Габсбурга. Європа от-от мала поринути у страхітливу війну ворогуючих між собою націоналізмів.

Буковина і Закарпаття

Якщо 80 % західних українців проживало в Галичині, то решта 20%—у двох невеликих регіонах: на Буковині та в Закарпатті. До певної міри їхнє життя було схожим. Серед українців Буковини та Закарпаття переважали селяни; маєтну ж еліту складали неукраїнці — румуни на Буковині та мадяри у Закарпатті. Небагато українців мешкало у напівсонних містечках, де переважали німці та євреї; промисловості практично не існувало. Аналогічно Галичині, Буковина і Закарпаття являли собою внутрішні колонії австрійського центру. Проте в інших відношеннях ситуація помітно відрізнялася.

На Буковині, яку в 1861 р. відділили від Галичини в окрему провінцію, близько 300 тис. українців (або 40 % загальної кількості населення) проживали в її північній частині. Решту населення складали румуни (34 %), євреї (13%), німці (8%) та інші меншості. Серед усіх західноукраїнських селян буковинці були найзаможнішими, в основному завдяки тому, що великі румунські землевласники не мали такого величезного впливу у Відні, як поляки та мадяри. Оскільки політика Відня зводилася до , використання українців як противаги румунам, то перші й справді мали певні політичні важелі. На кінець XIX ст. наслідками цього впливу була добре організована система освіти, можливість навчання у Чернівецькому університеті та відносно сприятливі політичні вигоди. Втім існували й перешкоди на шляху національного й політичного розвитку. Буковинці, як і румуни, були православними, а церковна ієрархія була в основному опанована румунами. Тому, на відміну від Галичини, церква не грала та й не могла відігравати помітної ролі у розвитку почуття національної ідентичності на Буковині; відтак процес національного будівництва в краї значно сповільнювався.

Коли у 1870-х та 80-х роках цей процес фактично почався, великий вплив на нього справили сусідство з Галичиною й приплив сюди галицької інтелігенції. В 1869 р. для сприяння рідній культурі в Чернівцях було засновано Руське товариство. Через рік виникла Руська Рада — політична група, що мала представляти українців на виборах. Спочатку в цих організаціях переважали русофіли, але вони ніколи не мали великої сили на Буковині. До 1880-х років провід над буковинськими українцями перейшов до таких українофілів, як галичанин Степан Смаль-Стоцький (професор українсько ї мови й літератури у Чернівецькому університеті) та Микола Василько (багатий місцевий землевласник). Незабаром у краї з'явилися місцеві відділення галицьких націонал-демократів, радикалів та соціал-демократів. До 1914 р. Руське товариство, що орієнтувалося на «Просвіту», залучило до свого складу близько 13 тис. чоловік. Тим часом у 1911 р. було досягнуто компромісу з іншими національностями, за яким українцям гарантувалося 17 із 63 місць у сеймі провінції. У віденському парламенті буковинські українці звичайно посідали респектабельні п'ять місць. Так, завдяки збалансованій політиці Відня на Буковині політичний компроміс був більш реальним, а національна напруженість — більш згладженою, ніж у Галичині.

У Закарпатті, на відміну від Буковини, ні про який компроміс не могло бути й мови. Мадяри цілком підпорядкували собі край, особливо після 1867 р.: їхні аристократи свавільно експлуатували селянство, а угорські націоналісти всіляко душили місцевий патріотизм. Таким чином, майже в усіх відношеннях близько 400 тис. закарпатців, які складали майже 70 % всього населення краю, були найбезправнішими з усіх західних українців.

Національний розвиток закарпатців також зазнав серйозних невдач. Зразу ж після 1848 р. під проводом Адольфа Добрянського та Олександра Духновича вони добилися ряду впливових посад в адміністрації та запровадження шкіл із рідною мовою навчання. Але зростання русофільських настроїв, спричинене приходом до Угорщини в 1848 р. російських військ для придушення гнобителів-мадярів, оволоділо чисельно невеликою інтелігенцією й греко-католицьким духовенством, створивши культурний розрив між ними і селянством. Після 1867 р. під впливом посиленої мадяризації значна частина освічених людей, не маючи широкої опори на народ, піддалася тискові й асимілювалася, ставши так званими «мадяронами». Грекокатолицька церква, що мала єпископства у Пряшеві та Мукачеві, не лише не спинила цей процес, а й прискорила його. Оскільки ж Закарпаття відділяв від Галичини австро-угорський кордон, що пильно охоронявся, а контакти між ними були традиційно слабкими, тут, на відміну від Буковини, не могли розвинутися українофільські течії. Відтак в останні десятиріччя XX ст. в краї зникав один слов'янський часопис за іншим, число шкіл з викладанням на місцевій говірці з 479 у 1874 р. зійшло на нуль в 1907, а Товариство Св. Василія, що дбало про розвиток культури, саме ледве животіло. Й лише жменька молодих народовців, таких як Юрій Жаткович та Августин Волошин, намагалася чинити опір мадяризації.

Українців Російської імперії, що відвідували Галичину в перші роки XX ст., незмінне вражав той поступ, який зробили їхні західні співвітчизники. В Києві все ще заборонялося публікувати книжки українською мовою, у Львові ж існували українські наукові товариства, школи, масові організації та кооперативи, газети політичних партій, парламентські представництва. В Російській Україні національна інтелігенція все ще гуртувалася у невеликі, зосереджені в містах громади, реалізуючи свої часто туманні проекти, в Галичині ж та на Буковині вона, спираючись на велику частину недавніх вихідців із селянського середовища, працювала в тісному контакті з селянством у товариствах «Просвіта», кооперативах, політичних партіях. У діяльності західних українців чи не найбільший оптимізм вселяло те, що вони довели: сподівання щодо піднесення українського національного руху були не ілюзією ідеалістично настроєних інтелігентів, а чимось цілком здійсненним.

Хоч якого вражаючого поступу досягли українці Галичини та Буковини, його не слід перебільшувати. Попри всі свої зусилля західні українці в цілому все ще борсалися в трясовині злиднів; поширеним явищем була неписьменність селян, а національна свідомість багатьох із них була низькою. До того ж у вузькому прошарку освіченої еліти тривали гострі розходження між українофілами та русофілами, а також між лібералами, консерваторами та радикалами щодо напрямів дальшого розвитку українського суспільства. І все ж таки напередодні першої світової війни серед західних українців помітне було почуття оптимізму