Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

УКРАЇНСЬКА ТЕРИТОРІЯ В ОСТАНЇХ ҐЕОЛЬОҐІЧНИХ ФОРМАЦІЯХ, КЛЇМАТИЧНІ ЗМІНИ, ЛЕДОВА ДОБА, РОЗПРОСТОРННЄ ЛЕДІВЦЯ І ЙОГО ВАГАННЯ, ВПЛИВИ ЛЕДОВОЇ ДОБИ НА ЖИТЄ.

Історія нашого краю як території — як просторого суходолу зачинаеть ся доперва з останнїх ґеольогічних формацій. Що сива старовина для історії — свіжа новина для ґеольоґії. Не тільки людське, взагалі звіряче житє являєть ся не більше як свіжим мохом на предвічнім камени старих ґеольогічних формацій землї, а й самі простори нинїшнїх суходолів явище сорозмірно дуже недавнє. Наш край в теперішнім своїм видї просторого суходолу, обведеного з країв морями і гірськими хребтами, перерізаного річними долинами, виступає доперва тільки в формації третичній, одній з наймолодших (чи навіть наймолодшій — бо ж пізнїйші формації можуть вважати ся просто верхніми верствами сеї третичної формації). Третична формація характеризуєть ся в наших сторонах власне повільним уступленнєм моря на полудень та формовананнєм нинїшнього суходолу, що поволї зближав ся до теперішнього свого ороґрафічного та гідроґрафічного вигляду. На початку третичної формациї (в т. зв. еоценї) полуднева частина східноевропейської рівнини була переважно покрита водою, хоч і не без виїмків, не без перерв в видї островів, що висували ся серед сього східноевропейського моря. Пізнїйше стає суходолом середнє Поднїпровє та нинїшня Донецька височина. А в новійших часах формації (плїоценї) море виступало на північ вже мало що по-за теперішнї береги Чорного і Азовського моря — що лучились тодї ще в одно велике море з Каспийським. Процес сей-зменшення чи відступлення моря пішов потім навіть ще далї, так що пізнїйше, в ділювіальних часах, береги Чорного та Азовського моря поступили значно на полудне і тільки пізнїйше прийшли до теперішнього свого вигляду 1).

Таким чином третична доба-її середина і друга половина, і доба ділювіальна — се ті часи, в яких протягом довгих десятків і соток тисяч літ формувала ся і приходила до тепірешнього свого вигляду наша територія. Тектонічні процеси другої половини третичної доби творять нинїшні гірські хребти її. Иньші зміни земної кори значно наблизили її до теперішнього вигляду вже на вступі ділювіальної доби. Але вона мала ще перейти різку метаморфозу, яка відбила ся дуже сильно і на виглядї її поверхнї, і на всїм органічнім житю її: була нею ледова доба в середині ділювіальної епохи.

Третична доба взагалі характеризуєть ся повільним упадком теплоти. Еоцен визначав ся високою температурою і вохким повітрєм, буйною ростинністю і незвичайним розвоєм звірячого (животното) світу. Се була епоха розвою вищих родів звірят, що виступають в незвичайнім багацтві і рожнородности родів, так що пізнїйший і теперішній звірячий світ — се бідні, нужденні останки, найбільш витрівали, що вміли приладити ся до тяжких обставин пізнїйших тїсних часів. Підсонє Европи в тій добі мало чисто тропікальний характер, такуж ростинність і фавну. Але в середніх часах третичної доби воно прохоложуєть ся, а заразом ще й зміни орографічні, поява середноевропейських гірських систем-впливають на те, що підсонє і житє північно-східньої Европи холоднїйшає і біднїйшає. Все ж таки і в останнїх часах третичної доби клімат в наших сторонах був лагіднїйший і прихильнїйший від теперішнього, ростинність і фавна ріжнороднїйша, зложена з теперішнїх родів і з представників горячійших країв,-і таким переходить се житє в ділювіальну добу, що в своїх початках не віддїляєть ся нїчим різким від доби третичної. Але далї в ділювіальній добі переходять різкі клїматичні зміни. Під впливом близше невияснених ще причин температура північної Европи обнижаєть ся, збільшають ся атмосферничні опади, зростає вохкість 2). В північній Европі розвивають ся великі ледівцї, зростають величезні маси леду і снїгу і розширяючи ся звідти опановують все більші й більші простори центральної і східньої Европи. Східня Европа і центральна в значній части була захоплена величезним ледівцем фінсько-скавдинавським:він дійшов величезних розмірів в фінсько-скандинавських сторонах і відси роспросторюючи ся розширяв ся на полудень і полудневий захід. В моменти найбільшого свого роспросторення він захопив весь басейн Висли, Німана, Припети, середнє Поднїпровє. Слїдами сього роспросторення зістали ся вали моренні, глиби північного каміння, принесеного ледівцями, та иньші прикмети великих мас каміння, пересуваних ними. На підставі сих слідів вважають, що в момент свого найбільшого роспросторення ледівець сягав мало не до порогів Днїпрових, виступаючи широким клином в долинї Дніпра, а другим таким клином в порічю Дона, тим часом як волинсько-подільські височини (майже вся Галичина і полуднева частина Волини) не були ним захоплені 3). Дуже можливо одначе, що тут, в долинах Дніпра і Дону за сліди ледівця взято слїди розмиву його, принесеш водою, коли ледівець топив ся (т. зв. флювіогляціальні наноси), і в дїйсности днїпровий ледівець не заганяв ся так далеко на полудне 4).

Як довго трівало таке широке роспростореннє ледівця, неясно. В звязку з повисшеннєм температури й иншими клїматичними змінами його розміри і границї безсумнївно зміняли ся. То процес роставання брав перевагу над процесом наростання мас леду й снїгу, і тоді ледівець відступав на північ, полишаючи різні Слїди свого роспросторення в видї морен, покладів каміння, піску і глини. То ослаблювало ся топленнє, зміцняло ся наростаннє, і ледівець знову посував ся на полуднє, громадячи на старих слідах свого побуту нові морени, нові маси північного каміння. На підставі таких чергувань, таких верств покладів ледівця звичайно приймають істнованнє більше і меньше довгих міжледових періодів, коли простори східньої й центральної Европи зовсїм очищали ся від леду і орґанїчне житє входило в свої права. Таких міжледових періодів рахують для ріжних місць ріжно — для центральної Европи чотири періоди розширення ледівця і три міжледові періоди, для Анґлії пять періодів розширення ледівця і чотири міжледові періоди, для Скандинавії шість ледових періодів; все се одначе річ доста ще гіпотетична — і ті числа ледових періодів, і рахунки часу їх поширення та міжледових періодів, які пробувано робити 5). Останнїми часами підіймаються скептичні погляди і що до тих більших чисел ледових періодів, і що до довгости їх істновання; де-котрі вважають можливим приймати навіть оден лише ледовий період, хоч із певними ваганнями в границях-з моментами розширення і зменшення просторів занятих ледом, так що кінець кінцем питаннє — як значні були простори свобідні від леду в певних часах, в перервах між розширеннями ледівця, і як довгі буди сї перерви, — вимагає ще довгого і детального студіовання і то для кождого краю осібно. Що ледівець в моменти свого найбільшого розвою займав своїми періферіями значні частини України, се факт (відповідало б се другому ледовому періоду Західньої Европи, по звичайно прийнятій схемі). Але чи після уступлення сього ледівця, при нових поступах його на полудне він коли небудь знову захопив українську територію — се непевно і сумнївно.

Поява сього ґрандіозного ледівця в сих сторонах, як і скрізь, мала величезний вплив на тутешнє житє. Топленнє величезних мас леду і снігу, особливо в періоди, коли ледівець інтензивнїйше топив ся і відступав, творило величезні маси ґрунтової води. Бурні потоки лили ся з під ледівця, несучи маси осадів — каміння, піску і глини. Глибокі і широкі річні долини, тепер безводні, або з течіями мінятюрними в порівнянні" до великости долин — се памятки тих бурливих, могутних вод часів топлення ледівця; верстви ділювіального піску і жовтої ділювіальної глини (так званого льосу), часом грубі на кілька метрів — се намул тих ледових потоків; наші озера, болота, мочари — останки тих мас води, що застоювали ся, не маючи виходу. Вся фізіономія нашого краю дістала новий вигляд від сеї доби, під впливом сеї маси опадів, сих мас води. Можна сказати, що весь пізнїйший час до нинїшнїх днів був одним процесом повільного висихання від великих мас вохкости ледової доби.

В звязку з сим переходили великі переміни і в орґанічнім житю. Які б не були причини того розросту ледівців, але саме се явище мусїло сильно вплинути на клімат, а далї й на ростинність і звіряче житє сих сторін. Клімат ставав холодним і вохким. Ростинні і звірячі роди північних, підарктичних сторін находили в сї більш полудневі простори, витісняючи роди давнїйші, що не могли приладити ся до суровійшого клімату і труднїйших обставин житя 6). Зміни в розширенню ледівця викликали таким способом ріжні переміни в характері фльори фавни і в розповсюдненню їх родів, вносячи все нові зміни в сю сферу- хоч вони й переходили поволї, довгими тисячами лїт. То брала пеперевагу фльора і фавна теплого підсоня, вічнозелених лісів, то холоднавих степів, то північних тундр. Але старі репрезентанти теплої ростинности і фавни кінец кінцем убували, і фльора та фавна зближали ся до сучасної 7).

Разом з сими змінами міняли ся й обставини житя чоловіка.

Примітки

1) Для необзнайомлених пригадаємо ґеольогічну термінольоґію, з котрою прийдеть ся нам мати дїло. Верхні верстви землї звуть ся  а л ю в і є м,  себто „наносом” ділювіальних вод; верстви сї утворили ся в часи, коли фізичні обставини земної поверхнї і її житя не відріжнялись значно від сучасних. Під алювіальними ідуть верстви  д і л ю в і я л ь н і  („потопові”-назва ся, дана під впливом біблійних традицій про потоп і передпотопове житє, відповідає в дїйсности великим водам, коли топили ся тодїшнї гігантські ледівцї); сї верстви носять сліди великих кліматичних перемін: сильного охолодження температури в звязку з широким розповсюдненнєм ледівця в центральній Европі, а за тим — і сильних перемін в фльорі і фавні сих країв. Алювій і ділювій разом становлять формацію т. зв.  ч е т в е р и ч н у;  під нею лежать верства формації  т р е т и ч н о ї , спідня (давнїйша) часть й зветь ся еоценом, друга — олїгоценом, третя міоценом, верхня плїоценом. Тому що ділювіальні верстви не відріжняють ся різко від верхніх третичних, ділювій часом прилучають до третичних верств, як найвищу й останню з них (плейстоцен) — тим більше що й хронольогічно взявши четверична доба являєть ся сорозмірно коротким епільоґом далеко довших третичної доби — як і третична доба що до часу далеко коротша була від старших доб: крейдяної та юрської.

2) Звичайно причину бачать в самім пониженню температури, але тепер дослідники не вважають можливим пояснити сим одним отсе явище і шукають ріжних причин метеорольогічиих і навіть тектонічних (змін в поверхнї землї). Зрештою саме се явище не було чимсь зовсїм новим, і в старих ґеольоґічних епохах стрічають слїди ледових періодів, анальогічних з нашим ділювіальним. Про сю ділювіальну ледову добу новійші працї: Penk u. Brьckner, Die Alpen im Eiszeitalter, 1901-9. Hess, Die Gletscher, Брауншвайг, 1904. F. Geinitz, Die Eiszeit, 1906 (в серії Die Wissenehaft, вип. 16, Брауншвайг, F. Wieweg). Wahnschaffe, Verflachengestaltung des Norddeutschen Flachlandes, 1909. Також Kayser Lehrbuch der Geologie т. II, вид. 1908 p.

3) Ось так близше означають границї ледівця на підставі матеріалу, зібраного Нїкітїним: від верхівя Висли на Овруч, звідти на Умань або Звенигородку, Кремінчук, потім, від Полтави на північ до Козельска і Лихвина і знов на полудень до Острогожська і Роздорської стан. на Дону.

4) Такі підозріння були висловлені проф. С. Рудницьким, Коротка географія України, с. 72.

5) Гільдебрандт напр., приймаючи чотири ледові періоди рахує їх так:

1 ледовий період 20 тис. лїт.

1 межиледовий період 85 тис. лїт.

2 ледовий період 40 тис. лїт.

2 межиледовий період 120 тис. лїт. (в тім 50-60 тис. лїт ледівець топить ся).

3 ледовий період 15 тис. лїт.

3 межиледовий період 195 тис лїт.

4 ледовий період 25 тис. лїт.

післяледовий період 30 тис. лїт.

Разом 530 тис. лїт. Але напр. Пільґрім обчисляє сю добу в двоє більше. Пор. новійший перегляд питання: Penck: Das Alter des Menschengeschlechtes, Ztschr. f. Ethn. 1908. Але в ґеольоґічній лїтературі відзивають ся голоси й против таких щедрих обчислень періодів розширення і уступання ледівцїв і всю взагалі ледову добу вони вважають можливим рахувати далеко коротшими періодами, не десятків і сотень тисяч, а простих тисяч і десятків тисяч лїт.

6) Не треба собі представляти одначе, щоб природа в близшім сусідстві ледівця набирала вповнї вигляду північних тундр. В недалекім сусїдстві сучасних ледівців бачимо пастівнї і сїножати, рослинність і звірят уміркованого пояса. Не конче мусїли стелити ся самі тундри і коло старих ледівцїв, особливо коли вони убували.

7) Одним з характеристичних проявів сього процесу — важним для археольоґічної хронольоґії находок, була напр. зміна і вигасаннє слоневих пород Европи: EIephas Meridionalis в третичній добі; згодом поруч нього виступає El. Antiquus, a Meridionalis вигасає — се передледова доба; поруч El. Antiquus El. Primigenius (мамут), Antiquus вигасає — рання ледова доба; El. Primigenius вигасає — пізня ледова доба.

 

ПОЧАТКИ ЛЮДСЬКОГО ЖИТЯ, СЛЇДИ ДІЛЮВІАЛЬНОГО ЧОЛОВІКА НА ЗАХОДІ, ЙОГО ПОБУТ, СЛЇДИ ПАЛЄОЛЇТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ НА УКРАЇНІ, ВАЖНЇЙШІ СТАЦІЇ, ПАЛЄОЛЇТИЧНА КУЛЬТУРА.

Ледова доба має ще той інтерес, що се перша безсумнївна доба чоловіка, задокументована вповнї ясними і безперечними слїдами його істнування. Що перед тим — все більш або менш гіпотетичне або й сумнївне.

Чоловік перебув довгий процес розвою від чоловікоподібної мавпи до того що ми називаємо людиною, homo sapiens. Третична доба, як звичайно приймають, була власне добою сього розвою, що полишив нам свої слїди в видї бічних галузей родословного дерева чоловіка — чоловікоподібних пріматів сучасних (шіпманзе, гібон, оранґ) і вимерших, звісних тільки з находок, як pliotithecus, dryopithecus, і нарешті знайдений тому кільканадцять лїт т. зв. pithecanthropus erectus з острова Яви, найбільш дорогоцінний переходовий тип від мавпи до чоловіка. Розумієть ся, тільки приблизно і більше менше конвенціонально можна означити момент, коли з поміж чоловікоподібних приматів, чи „гомінїдів”, як їх ще називають, виступає сотворіннє, яке можемо признати  л ю д и н о ю. Неясним зістаєть ся і се,  я к   д а в н о  се настало 1). Останнїми роками се питаннє трактувало ся дуже живо, і до рішення його крім спостережень антропольоґічних та палєонтольоґічних пробувано підійти дорогою археольоґічною, за помічю т. зв. еолїтів, камінних виробів з третичної доби (назва досить кучерява, від грецького еоs, розсвіт, і lithos, камінь, камінн’ з розсвіту людського житя). Се старе питанє останнїми роками дебатувало ся з небувалим ще завзятєм, з великим накладом наукової енерґії, і теорія третичного чоловіка придбала собі багато прихильників. Ряд дослїдників признав в кремінних фраґментах ділювіальних верств ріжних місцевостей знаряди, штучно вироблені (т. зв. артефакти), уживані чоловіком, й істнованнє чоловіка в другій половині третичної доби — в міоценї та плїоценї 2) став уважати фактом. Але критична оцїнка доказового матеріалу не залишила поставити ряд сумнївів і що до штучного оброблення того що оборонцї еолїтичної культури вважали людськими „артефактами”, і що до третичної приналежности найбільш інтересних еолїтичних находок 3). В результатї культура третичного чоловіка зістаєть ся гіпотезою і в теперішнїй хвилї, як і чвертьвіка тому, і безсумнївно задокументованою зістаєть ся тільки культура чоловіка ділювіального, особливо з доби ледової. Розумієть ся, тут маємо вже документи досить високого розвою людського житя, людської культурности — через те тільки слїди людського житя й стають замітними і безсумнївними; а рrіоrі треба прийняти довгий період попереднього людського житя на границях третичної і делювіальної доби, але се попереднє не піддаєть ся близшому дослїду і констатованню, принаймнї-поки що.

На заходї Европи особливо богато заховало ся слїдів житя ділювіального чоловіка в печерах, що служили йому оселями; там часом в верствах землї й смітя можна слїдити цїлий повільний розвій сїєї ґеольоґічної культури, окрім тільки найстарших типів, що в пече- рах не стрічають ся 4). Особливо на території Франції, де ледівець і під час найбільшого свого розвою полишав великі простори людському житю, останки найстаршої, ділювіальної культури найбогатші, й найлїпше вистудіовані, так що дають доволї повний образ житя і культури ділювіального чоловіка, а навіть історію її розвою 5). Бачимо, що в сїй добі чоловік не мав ще зовсїм домашніх звірят, не вмів виробляти глиняних начинь, був кочовим звіроловом і рибалкою, позбавленим всяких релїгійних ідей (се виявляєть ся в повнім браку похоронного обряду) 6). Самим фізичним виглядом мусїв він відріжнятись від сучасного чоловіка, маючи деякі відміни в формі костей (вправдї — другорядні) і визначаючи ся взагалї грубійшою і тяжшою фізичною орґанізацією. Але в матеріальній культурі під кінець ділювіальної доби поступив вже богато, не вважаючи на те що розпоряджав тільки деревом, кістю і каменем для своїх виробів. Техніка сих виробів стоїть високо, і в орнаментації своїх виробів тодїшнїй чоловік підіймаєть ся навіть до артизму. Тому що головним ресурсом сеї культури був камінь (особливо кремінь), вона зветь ся палеолїтичною (себто старо-камінною, в відміну від новійшої камінної культури пізнїйших часів).

Але на нашій території камяних печер взагалї дуже мало, а на відкритих місцях останки людського житя тільки особливим щастєм могли заховатись, тож і не диво, що такі останки трапляють ся досить рідко. Всеж таки досї відомо їх на Українї з десяток: в Київі (кілька), коло с. Селища над Днїпром (в Канїв. пов.), в Полтавщинї на р. Удаю (в. с. Гонцях), в Чернигівщинї над Десною коло с. Мізиня, на Поділю російськім в двох місцях: коло Камінця і коло м. Студеницї, на Волини коло Рівного 7). До сьогож можна додати ще сумежні нахідки над Вислою, коло Н. Александрії (Пулав), на р. Воронежі (в с. Костенках), і в печерах Крима 8). Далї на північний схід слїдів ділювіального чоловіка не викрито.

Окрім кримських печер тільки одна нахідка — в м. Студеницї над Днїстром вказує на житє тодїшн ього чоловіка в печерах; иньші нахідки маємо просто при берегах рік. Докладнїйше з них вислїджені: одна з київських стоянок, мізинська і гонецька; тому вони найбільш цїкаві. Київська належить до раннїх після-ледових або — навіть межиледових часів; вона залягає під грубою верствою льосу, в верстві піску (13-20 метрів під поверхнею) і Досї являєть ся найдавнїйшим слїдом і документом людського житя в східнїй Европі 9). Останки людського житя займають тут досить значну просторонь (близько гектар), в великій масї, й судячи з її положення і з ріжницї в останках звірят, що стрічають ся разом з ними 10), зложили ся вони за доста довгі часи. Мізинська стоянка лежить між двома верствами льосу, в верстві звітрілого ледового шутру, під доста грубим покладом льосу, але не так гдубоко як нахідка київська, а головно — над верствою льосу грубости коло одного метра, так що се одно вказує на її пізнїйший час; фавна тутешня також молодша — поруч останків мамута і носорожця стрічаємо північного оленя 11). Нарештї стоянка гонецька лежить вже вище верстви льосу, отже належить до пізнїх після-ледових часів, коли людність вже вповнї опанувала вільні і від леду і від води простори 12). Таким чином находки сї в сумі констатують істнованнє чоловіка в наших сторонах протягом дуже довгого часу, десятків тисячолїть ділювіальної доби, другої її половини — в часах що відповідають пізнїй палеолїтичній культурі центральної і західньої Европи — епохам Солютре-Маґдален і переходовим 13). Людське знарядє виступає в них разом з останками мамута і деяких иньших вимерших ґеольогічних родів звірят; їх кости носять на собі часом слїди зужиття їх тогочасним чоловіком: вони розбиті задля мозку, часом обпалені, покарбованї, оброблені й навіть орнаментовані.

Чоловік, що лишив свій слїд в сих останках житя, зробив вже значні поступи на культурнім полї — я вже сказав, що взагалї слїди людського житя, хоч як давнього, можуть констатуватись тільки завдяки значному вже розвитку людської культури. Як показує углє на місцях сих стоянок, сей чоловік умів вже користати з огня, а се було дуже велике культурне придбаннє; він уживав його для готовання їжи, значить перестав бути виключено сироїдцем: про се свідчать обпалені звірячі кости. Не задоволяючись примітивною зброєю, якою міг служити йому дикий камінь, гиляка або кістка, він навчив ся зручними ударами відбивати від камінюк декотрих родів кусники потрібної йому форми; особливо служив йому службу кремінь, легкий до оброблення зручними ударами, а при тім міцний, трівкий, що міг в потребі колоти, різати, рубати. В сїй добі знаходимо вже кілька спеціялїзованих родів кремінного знарядя: вістря, більші і меньші, такі що уживали ся просто з руки і насажували ся на держак, також шкрібнички (для обдирання й шкробання кости, шкіри чи дерева), ножики і пилки. Знарядє се, розумієть ся, ще дуже примітивне, зроблене самим відбиваннєм, без полїтури, без висвердлин, які мають пізнїйші, лїпше вироблені інструменти. Чоловік тодїшнїй обробляв також дерево, кість, ріг (ріжнї вістря в нахідцї на Удаю і Деснї). Особливо інтересні орнаментовані вироби з мамутової кости: в київській находцї маємо великий мамутовий сїкач, орнаментований лїнїйним рисунком, досить нескладним одначе; в мізинській — богато предметів вирізблених з кости і орнаментованих.

Для осель служили натуральні печери, де вони були — як на Поднїстрянщинї; що до иньших наших нахідок, неясно, чи маємо місця осель, чи тільки місця, де ловив ся й споживав ся ріжний звір.

 

Примітки

1) З величезної лїтератури останнїх лїт назву des Haeckel Anthropogenie und Entvickelungsgeschіchte des Menschen, 6 вид. 1910 р. Негtwig lehrbuch der Entwickelungsgeschichte des Menschen und der Wirbeltiere, 9 вид. 1910 р. Klaatsch Entstehung und Entwickelung des Menschengeschichte, в серії Weltall und Menschbeit, 1902, Schwalbe Die Vorgeschichte des Menschen, Штутґарт, 1906. Kochlbrugge Die morfologische abstammung des Menschen, Штутґарт, 1908. Magnus Vom Urtier zum Menschen, Галє, 1908. Haeckel Unsere Ahnenreihe, Єна, 1908. Buschan Menschenkunde, Штутґарт 1909 (Naturwissenschaft. Wegweiser). К.Gunter Vom Urtier zum Menschen, Штутґард, 1909. Mahoudeau L’origine de I’homme 1909 (Revue de l’Ecole d’anhtrop.) Ноеrsen Natur-und Urgeschichte des Menschen, Відень, 1909. Див. також низше лїтературу ділювіального чоловіка.

2) Тенейські еолїти олїґоценські признаються сумнївними самими прихильнмками еолїтичної теорії.

3) З великої лїтератури останнїх лїт вкажу Rutot Eolithes et pseudo-eolithes, Брюссель, 1906,його-ж Un grave problème. Une industrie humaina datant de l'époque oligocène (Bull. d. l. soc. Belg de Géologie, 1907). Qu'est ce qu'un Eolithe, Une industrie eolithique, 1908 (Congrés prehist, de Erance). Obermayer Zur Eolithenfrage (Archiv für Anthr. 1906). Verworn Archäolithische und paläolithische Reisestudien in Frankueich und Portugal (Ztschr. f. Ethn. 1906) i Ein objectives Kriterium für d. Beurteilung d. Manufaktur geschlagener Feuersteine (ib. 1907). Wieger Die naturliche Enstehung der norddeutschen Eolithen (ib. 1906). Mayet La qnestion de l' homme tertiaire (L' Anthrop. 1906). Obermaier Das geologische Alter des Meschengesehlechtes (Mit. Geol. Ges. Wien 1908). Sarasin Einige Bemerkungen zur Eolithologie (Ihrb. d. Geogr.-Etnogr. Ges. in Zürich, 1909). Біблїоґрафію питання до 1905 р. зібрав Curdy The eolithic probleme (Americ. Anthrop. 1905).

4) Про ділювіального чоловіка й його побут див. G. et A. Mortillet Le préhistorique, origine et antiquité de I' homme, нове вид. (про українські нахідки тут с. 657). M. Hoernes Der dilluviale Mensch in Europa, 1903 (npo українські нахідки c. 181-2, 187-8). L. Reinhardt Der Mensch zur Eiszeit m Europa und seine Kulturentwickelung bis zum Ende der Steinzeit, 1906 i і новійше виданнє. Sophus Müller L'Europfr préhistorique, 1907. Pohlig Eiszeit und Urgeschichte des Menschen, 1907. Behlen Der dilluviale (paläolithische) Mensch in Europa nach den. geolog., palaeont. u. anthrop Forschungen, 1907 (Mitt. d. anthrop. Ges. n Wien). Driesmans Der Mensch der Urzeit, 1907. Kollmann Die Neandertal-Spy-Gruppe, 1908 (Bericht über Prähistorikersammlung in Köln). Forrer Urgeschichte des Europaers von der Menschwerdung bis zum Anbrach der Geschichte, 1908. Birkner Der dilluviale Mensch in Europa, Монахів 1910. Déchelette Manuel d' archeologie préhistorique, Париж, 1908 Також археольоґічні словарі (новійші Шлем Форера). Пропалєолїтичну технїку іще: G. i A. Mortillet Musée préhistorique, 1901, Hoernes Urgeschichte der bildenden Kunst, 1898.

5) Схема розвою її, виведена з французьких находок, і наступство типів чи епох (що носять імя від найбільше типових французьких находок), — вироблені головно працями пок. Ґабріеля Мортіле, широко приймають ся в науці, як унїверсальні для Европи, ба навіть і всеї землї. Схема ся така:

Найстарша епоха ділювіальної культури — Шельська (Chelléen), що часом роздїлюєть ся на дві — Шельську (старшу) і Сент-ашельську (молодшу), з часів передледових, з теплим клїматом і підтропікальною рослинністю і фавною; чоловік ще не жив в печерах; знарядє з кремі- ня лише місцевого, без всякої спеціалїзації інструментів.

Епоха Мустье (Mousterien) — з часів розпросторення ледівця; часи мамута; початки спеціалїзації кремінного знарядя.

Епоха Солютре (Solutréen) — ледівець зачинає уступати. Головну ролю грає північний олень (рен.) Кремінне знарядє тонко оброблене. Під кінець вироби з кости.

Епоха Маґдаленська (Magdalénien) — по уступленню ледівця. Північна фавна. Мамут зникає. Широко розвинені вироби з кости й рога (орнаменти).

Часи переходу від ґеольоґічної (палеолїтичної) до новійшої — неолїтичної культури: Tourassien (кінець палеолїта) і Tardenoisien (початок неолїта) — фавна сучасна, вироби з кости, дрібне кремінне знарядє правильних форм.

Новійша ревізія сеї схеми: A. de Mortillet Classification paléolithique, 1908. До центральної і тим більше до східньої Европи ся схема не може приймати ся на слїпо, з огляду на відмінні фізичні і культурні обставини тутешнього житя. Віденський археольоґ Гернеc, простудіювавши палеолїтичний матеріал центральної Европи (Нїмеччини, Швейцарії й Австро-Угорщини) дав був схему Мортілє в такій формі (Der dill. Mensch, с. 8):

Перший міжледовий період, Elephas merid., antiquus i primigenius. Шельсько-Мустєрська культура.

Перерва — другий ледовий період.

Другий міжледовий період, епоха мамута, Солютрейська культура.

По третім ледовім періодї:

Третій міжледовий період, відповідає культурі Маґдаленській (епоха північного оленя) і Турасьєнській (епоха благородного оленя).

Четвертий ледівець — перерва.

Але в новійшій працї (Natur u. Urgesch. Des Menschen II с. 151) Гернес вже майже зовсїм залишає всякі проби ґеольоґічного датовання архе- ольоґічного матеріалу. Він вагаєть ся, чи рахувати Мустье до останнього, чи передостаннього ледового періоду, і всї пізнїйші стадії — Оріньяк, Солютре, Маделен не пробує ґеольоґічно докладнїйше означити. Обермаер (Les formes glaciaires et l’homme paleolithique, L’anthrop. 1909) кладе більш рішучо шельсько-мустьєрську культуру на останнїй міжледовий період, солютрейсько-маґдаленську на часи після-ледові. Кінець кінцем, як бачимо нїмецькі нові археольоґи вертають ся до системи Мортіле, тільки замість ледівця взагалї говорять про останнїй ледівець. Для нас Схема при-альпейських країв і їх чотирох ледівцїв не має значіння; у нас поки що напевно можна говорити тільки про оден ледовий період, що мусїв відтиснути всяке живе житє в приморські краї. Чи були потім якісь перерви — на се поки що нема нїяких певних слїдів.

6) Останнїми часами певні сумнїви викликала нахідка людських останків в Дордони, з епохи Мустье як міркують, і з натяками на похорон, як думають; але справа ще вимагає докладнїйшого обслїдування.

7) Недавно А. Мортіле (L’industrie Acheuléenne en Galicie, L’Homme preh., 1909) порушив питаннє про палеолїтичну добу в Галичинї східнїй, підносячи, що тут правдоподібно істнувала рання неолїтична культура, бо ледівець сюди не заходив; він вказує на нахідку з Чистопадів (пов. Броди), що на його погляд має типові прикмети техніки Сент-Ашель. Але він бачив сей предмет не in situ, а в музейній колєкції, і досї докладно констатованих палєолїтичних нахідок з української Галичини ще не маємо.

8) Про нахідки київські, мізинські і гонецькі див. иизше. Про нахідки коло с. Селища подав звістку проф. Криштафович в рефератї на XI зїздї росийських природників, і потім в Древностях моск. арх. общ. XXI с. 178. Про подільські — Уваровъ op. c. с. 111 (з околицї Камінця) і Труды VI археологич. съЂзда І с. 95 і новійше — Древности моск. общ. XXI 1. с. (Студениця). Про нахідки волинські кажу на основі устних відомостей. Про нахідку пулавську — Ериштафовичъ ПослЂтретичныя образованія въ окрестностяхъ Н. Александріи, 1896. Про воронїзьку: Кельсіевъ Палеолетическіе кухонные остатки въ с. Костенкахъ Ворон, у. (Древности московск. археол. общества т. IX, II). Про кримські: Уваровъ Археологія Россіи І с. 282, II с. 144, Древности моск. археол. общ. XII. 1 (статя Мережковского), ИзвЂстія геоґраф, общества XVI. 2. Див. ще про нахідку в с. Шаповалївцї — реферат Самоквасова в кн. Антроподогическая выставка т. III, с. 838-9 (ИзвЂстія общества люб. естествозн., антроп. й этноґрафіи т. XXXV); про катеринославську — Е. Мельникъ Каталогъ коллекціи А. Н. Поль въ Екатериносла†т. І, 1893 с. 4 (Ковальська балка коло Кривого Рога, одначе деякі з річей тут зареґістрованих мусять належати до пізнїйшвх часів, як полїрована сокіра-молоток, N 82 і спис з слїдами полїтури — N 83, заходи коло провірення палєолїтичности сеї нахідки не удали ся). Про нахідки ще меньше певні або ще меньше звістні див. в вид. 2.

9) Про київські нахідки — Публичныя лекціи по геологіи й исторіи Кіева проф. Армашевського й Антоновича 1897 і протоколи XI зїзда — Труди II с. 141.-3. Хв. Вовк Передісторичні знахідки на Кирилївській улицї в Київі (Материяли до українсько-руської етнольогії т. І) і Маґдаленське майстерство на Українї (про орнаментовані сїкачі мамута) — Записки Наук. Тов. ім. Шевченка т. XLVI. В. Хвойво Каменний вЂкъ средняго ПриднЂпровья — Труды XI археол. съЂзда т. І, його-ж Decouvertes paléolithiques recemment faites en Russie (L’Anthrop. 1901) і реплїка на статю Вовка про маґдаденську культуру: Кіево-Кириловская палеолитическая культура й культура эпохи Маделенъ (Археологическая лЂтопись Южной Руси 1903, І — при перекладї статї Вовка). Hoernes Der dil. Mensch, як вище. Żeliko-Časopis vl. muz. V Olomuku, 1907. Городцовъ Первобытная археологія, 1908. Про иньшу київську нахідку, над Днїпром же, але на другім кінцї нинїшнього Київа, коло т. зв. Протасового яра, — тільки коротеньке донесеннє в Кіев. Старинї 1903 кн. X. Невважаючи на велике заінтересованнє, збудженне першою київською нахідкою, і на те, що знайшла ся вона в такім науковім центрі як Київ, вистудіовані київські розкопки дуже лихо, і тому що до самих находох є богато непевного. Нема анї докладних ситуаційних плянів, анї дневників розкопок.

10) Тим часом як у долїшнїх верствах в великих масах приходять останки мамута (самих сїкачів його знайдено звиш 100 штук), в верхніх мають виступати останки печерного медвідя (ursus spelaeus), гієни (hyaena spelaea), льва (felis spelaea).

11) Про мізинську стоянку статя Хв. Вовка в Записках київських т. IV: Палеолїтичні знахідки в с. Мізинї на Чернигівщинї; обіцяна друга, про дальші розкопки.

12) Про гонецькі нахідки — реферати Каминского і Феофилактова в Трудах III археол. зїзда. т. І (се була перша пелеолїтична нахідка і викликала велике заінтересованнє).

13) Вовк зачисляє однаково і київську і мізинську стоянку до „маґдаленської доби, з огляду на різблену мамутову кість, що характеризує маґдаленську добу в Франції. Гернес по анальоґії з близшими подунай- ськими находками, з огляду на фавну і глубоке положеннє, зачисляв київську стоянку до епохи Солютре. Нарешті чеський археольоґ Желїзко пересував її до шельско-мустьєрської доби. Вище я сказав уже, як трудно підтягати східноевропейські нахідки під сї французькі поділи.

НЕОЛЇТИЧНА КУЛЬТУРА, ЇЇ РОЗПРОСТОРЕННЄ НА УКРАЇНЇ, ВАЖНЇЙШІ ОГНИЩА — ОСАДИ КИЇВСЬКІ, СЕРЕДНЬОГО ПОДНЇПРОВЯ Й ИНШІ, “ПЕРЕДМІКЕНСЬКА” КУЛЬТУРА. НЕОЛЇТИЧНА ТЕХНІКА І ГОСПОДАРСТВО: ДУХОВИЙ РОЗВІЙ — ЕЛЄМЕНТИ АРТИСТИЧНОЇ ТВОРЧОСТИ, КУЛЬТ НЕБІЖЧИКІВ, ПОХОРОННІ ТИПИ, РОЗПРОСТОРЕННЄ ДЕЯКИХ КУЛЬТУР, КУЛЬТУРА ГЛИНЯНИХ МАЗАНОК, Т. ЗВ. ПЕРЕДМІКЕНСЬКА, АНТРОПОЛЬОҐІЧНИЙ ТИП ЛЮДНОСТІ.

Так представляють ся нам, на підставі наших небогатих знаходок результати людського розвою протягом довгих тисячолїть ділювіальної доби 1). Непомітно переходила ся стара культура в новійшу і більш розвинену культуру останньої, сучасної нам ґеольоґічної доби, як непомітно переходило саме житє землї з ділювіальної доби в сучасну алювіальну. В західнїх нахідках можна його тепер слїдити уже досить докладно. Не що давно була гадка, що між давнокамяною і сею новійшою культурою в західнїй Европі була певна перерва (hiatus), й се привело було учених до здогаду, що повисшеннє тепла, в кінці ділювіальної формації, примусивши звірят тїкати на північ, змусило й чоловіка за ними посуватись, і середно-европейські простори зайняла нова людність, з вищою культурою. Але новійші находки дали посереднї типи між обома культурами і тим довели, що нова культура розвинула ся з ділювіальної повільною еволюцією. На нашій териториї, при малому числї находок, не можемо докладно вислїдити переходу старої культури в новійшу і вищу; можемо тільки констатовати істнованнє її.

Ся новійша культура істновала вже серед фізичних обставин більш меньш однаких з сучасними, серед сучасного звірячого й рослинного царства, роспоряджала знарядєм також камяним тільки, але значно кращим, лїпше обробленим; вона зветь ся через се неолїтичною (новокамяною) в противність попередній, ділювіальній камяній культурі, що визначаєть ся більшою примітивністю своїх виборів та зветь ся давнокамяною (палєолїтичною).

Коли для палєолїтичної епохи ми на нашій території мали лише кілька розрізнених нахідок, з неолїтичною епохою стоїть річ далеко краще. Богаті .останки новокамяної культури покривають, можна сказати, всю країну нашу, а коли в деяких околицях їх не знаємо, то се передовсім залежить від малої уваги, які ті місця звертали на себе; хіба сильно багнисті околиці лїсового пояса, тодї ще далеко більше неприступні як нині, або околицї гірські були незалюднені. Окрім поодиноких виробів, що стрічають ся спорадично, ми маємо з сеї доби цілї осади тогочасної людности з ріжнородними останками тодїшн ьої культури — вони звуть ся стаціями, стоянками, коли мають самі останки їжи, знарядя, посуди, і робітнями — коли на них зістались слїди виробу знарядя чи посуди на тім місцї. Маємо також і могили або цїлї цвинтарі з сеї доби.

Цілї ґрупи таких осад надр. ми знаходимо на території теперішнього Київа, властиво його передмість 2) (в самім місті такі слїди позникали). Особливо богагі й ріжнородні останки тодїшнього житя викриті в північній части Київа (коло Кирилївської улищ). Неолїтичний чоловік жив тут в печерах, штучно викопаних в грубій верстві глини (льоса), довгих і вузьких (на оден метр широкости). В одній печері, що удало ся захопити невичищеною, знайшли ся останки їжи: маса річних черепашок, та рибячі й звірячі кістки: волові, кінські, свинячі, розбиті за для мозку (але кісток в порівнянню з черепашка-
ми було не багато); тутже перепалене каміннє від огнища, камінні знарядя й останки глиняної посуди, лихо, з руки вилїпленої і слабо випаленої (печера коло Кирилївського монастиря). В сусідстві тієї печери, коло Кирилївської улицї, в верхніх верствах землї, над вище згаданими останками палеолїтичного житя, теж знайшли ся слїди неолїтичних осад-давнійших, з більш примітивною культурою, й новійших. Тут люде жили на поверхні землї, у влоговинах чи викопаних в землї домівках: в них знаходили ся теж огнища, останки їжі, знарядє кремінне, костяне, багато приборів з рогу оленячого або лосячого; тут же знайшли ся досить добре зроблені печи й гончарські горни для випалювання посуди. Ріжна давність, ріжний степень культури сих осад дає себе найвиразнїйше знати на гончарських виробах; на старших осадах (в глубоко викопаних в землї домівках) стрічаємо глиняну посуду дуже примітивно вироблену і дуже лихо орнаментовану, тим часом як в иньших бачимо виріб далеко кращий, краще орнаментований, є початки мальовання посуди, а в найновійших стрічають ся уже зроблені дуже добре, майже як теракотові, росписані начиння, що належать до тої пізно-неолїтичної (т. зв. передмікенської) культури, про яку будемо говорити низше. Поруч з поступом в техніці бачимо зміни і в самім побутї: зміняють- ся останки їжі, маси черепашок старших осад дають місце кісткам рибячим, звірячим і пташиним, полїпшаєть ся урядженнє домівок, і т. д. 3).

Взагалї береги середнього Днїпра, можна сказати, вкриті останками неолїтичної епохи — стоянками й робітнями, що в сумі виказують істнованнє досить значної людности в ті часи: на просторони яких пятьдесяти верст між Київом і Трипіллєм їх було помічено по обох боках Днїпра кільканадцять (тут сї спостереження можна було легко робити, бо вітер, розмітаючи піскові кучугури, відкриває сї правікові останки людського житя). Такіж печері, викопані в верствах глини, які ми бачимо під Київом, ідуть далї Днїпровим побережем; між Вишгородом і Терехтемировим в надднїпрянських кручах звісно звиш 50 таких печер, хоч вони досить легко заникають — нищать ся, засувають ся землею 4). Як особливо богату останками назву околицею с. Вишеньок під Київом, незвичайно богату кремінним знарядєм дуже тонкої і делїкатної роботи. Трохи низше Днїпром, в порічю рр.Стугни і Красної в околицї Трипілля викрито слїди множества осад сеї передмікенської культури (по місцю нахідок названої трипільською). Люди жили тут в хатах, углублених в землю, а зверху надбудованих з дерева, вилїпленого глиною; зроблені проби реконструкції такої доміки представляють її в видї неглубокого заглублення в землї од 3 до 5 метрів в довжину і ширину, з глубшою ямою в центрі, де містить ся огнище; стіни робили ся з частокола або плетня і облїплювали ся глиною змішаною з половою або висівками. Центральна яма, в сусідстві огнища буває завалена останками їжі — особливо кістками звірят (оленя, кози, свині, корови, вівці, коня), рибячями кістками і. лускою, черепашками, перемішаними з попілом, черепками з розбитої посуди, і знарядєм камінним, роговим і кістяним. Останки попілу стрічали ся также і по за домівкою, на дворі. Відмінний від сих хат тип дають т. зв. точки, що в Трипільській околиці стрічають ся поруч них. В них нема слїдів таких богатих останків, за то маса глиняної посуди, цілої або побитої, часом з слїдами попілу і недопалених людських костей. Підлога в них з паленої глини, без центральної ями; стїни були також лїплені з глини. Висловлена була гадка, що сей другий тип то гробовища мешканців передмікенських осель. Але докладно відмежувати сї два роди будови, що стрічають то поруч себе, то тільки одні в даній місцевости, не завсїди можливо, і спеціально похоронне призначіннє тих глиняних „точків” також вимагає ще вияснення 5).

В міру того як роблять ся пильнїйші дослїди, викривають ся богагі слїди людського житя в побережах і иньших рік: так нпр. показуєть ся, що смітниками, останками житя неолїтичних часів покриті береги р. Уша і його допливів, особливо р. Норини, де бачимо численні слїди осад й фабрик кремінного знарядя (а особливо прясел на веретена, що виробляли ся тут з шіфера і звідси широко розповсюджували ся по Українї, навіть в історичних часах). Неолїтичні останки викриті також в сусідстві нижнього Уша, в порічю Припети й нижньогоТетерева; в великім числї сконстатовано їх в порічю Буга (прослїджено береги між Берестєм і Володавою), і т. д. Велике гнїздо осад і робітень виступає в полудневій Волини, в околицях верхньої Горини й Ікви, де звістно вже близько сорок таких місць, і між ними кілька незвичайно богатих фабрик, головно полїрованого камінного знарядя (як В. і М. Мощаниця, Радимин). З иньших, особливо визначних богацтвом останків місць згадаю Юрєву гору коло Сміли, де назбирано з півтори тисячі знарядь. Велика робітня відбиваного і полїрованого камінного знарядя, костяних виробів і посуди вислїджено коло с. Волоського на Днїпрі (низше Катеринослава). Богату останками стоянку викрито в с.Пироговцї на Деснї (Новгородсїверського пов.), в Хайловщинї на Донцї і взагалї на піщаних берегах Донця, й ин. 6). Слїди осель-мазанок з мальованою посудою (т. зв. передмікенської культури) від київських околиць 7) тянуть ся передстеповим поясом далеко на полудневий захід в басейн Дунаю: гнїзда сих осель викриті в порічю р. Гнилого Тикича коло с. Колодистого в Звенигородськім пов., в порічю Кодими коло с. Криничок (Балтського пов.), в порічю Ушицї коло с. Крутобородинець (Летичів. пов.). Далї велике множество бачимо їх в Галичинї, в порічах лївих притоків Днїстра — Збруча, Ничлави, Серета, Джурина (коло Васильківець, Зеленчі, Капустинець, Золотого Більча і найновійші коло Кошиловець), і над самим Дністром (коло Городницї і Мільницї). Викрито їх в порічю Прута на Буковинї (коло с. Шипинцї) і на Бесарабії (Петрені в Білецькім пов.), і відси слїди анальоґічної культури йдуть далї на захід 8). Скрізь в наших находках виступають тут поруч характеристичної мальованої посуди отсї характеристичні також останки глиняних мазанок (вимощені глиною стіни, місцями глиняна підлога і глиняна ж стеля) з обстановою пізнього неолїта-знарядєм з каміння, рога і кости, з виразними слїдами одомашнення звірят і початків хлїборобства.

На Подністрянщинї слїди неолїтичного чоловіка бачимо в скальних печерах, як і в палеолїтичні часи. Печери з слїдами неолїтичного побуту знайдено також на галицькім Поділлю (коло Золотого Більча). 9)

Камінь і в сїй стадії культури зіставав ся головним матеріалом для всякого знарядя, але техніка його значно вища в поріваню з палеолїтом : знарядє відбите зручним ударом вирівнюєть ся і вигострюєть ся дрібними ударами — тим надаєть ся йому й краща, правильнїйша форма, і більша користність. Деякі знарядя, як молоти, сокірки, долота, клини, делїкатно полїтерують ся. Для насаджування на держално просвердлюють ся акуратні дїри, чого не знала палеолїтична техніка. Саме знарядє стає більш ріжнородним, появляють ся нові форми його, напр. булави, долота; сокіри й молотки приберають ріжні варіяції. Окрім каміня обробляли кість і ріг; київська оселя при Кирилївській улицї дала особливо богату колекцію виробів з рога оленячого та лосячого: сокіри, вузькі і ширші, полїровані, також долота, спицї, вістря, шила і т. й. В великім числї стрічають ся отсї кістяні і рогові вироби поруч камінних в оселях передмікенської культури.

Дуже важним культурним здобутком був виріб посуди з глини і вивалюваннє її в огнї; в київських оселях, як я згадував, знайшлись гончарські горни для випалювання посуди, викопані в землї, густо обтикані патичками і вимазані глиною, а зверху заложені глиняним черепєм і теж вимазані глиною. Фабрикація з орнаментованнє посуди доходить в сїй добі до духе значного розвою й висоти.

Сї технічні здобутки передовсім кидають ся в очі в неолїтичних нахідках. Але і в матеріальній і в духовій культурі чоловіка помічаємо ще иньші, далеко важнїйші зміни. Чоловік не задоволяєть ся вже природним захистком, а робить собі штучні домівки, крок за кроком полїпшуючи їх. Він копає печері в землї, далї будує стіни з паль і плоту, обмазуючи глиною; доходить ріжних полїпшень в урядженню огнища, печи і т. й. Глиняні хати осад викритих в околицї Трипілля часом стоять кругом, инодї по кідькадесять, творячи таке чимале село (хоч не всюди ясно, чи маємо до діла з хатами, чи з якимись похоронними будовами). Нахідки в полудневій Волини в деяких городищах численних останків неолїтичної культури (Будераж, Радимив, Васьковичі) вказують, що тодїшнїй чоловік будував уже городки для безпечної оборони, чи може й иньших цілей, а великі розміри декотрих сих городищ (що займають часом гектар і навіть кілька гектарів поверхні) вказують на значну великість громад, що будували сї городки. Вони лежать в сусідстві ріки, обведені високим округлим валом і звичайно по за ним мають ще другий концентричний вал, тільки неповний — він боронить слабшу, приступнїйшу сторону городка 10).

Ловецтво, рибальство й просте збираннє їдобного матеріалу перестали бути одинокими способами виживлення чоловіка. Він уже господарить. Західноевропейські неолїтичні нахідки не лишають місця для сумнїву, що неолїтичний чоловік мав уже домашніх звірят: не тільки пса, найдавнїйшого з них, але й вівцю, козу, бика, свиню. Кости сих звірят в великім числї стрічають ся тепер в згаданих мазанках з мальованою посудою, пізно-неолїтичної доби, і по всякій правдоподібности се вже худоба домашня. Найбільше сумнївів будять численні кости коня-чи був се кінь одомашнений чи дикий (дикі коні в великім числї жили в наших степах, і навіть одомашненнє коня взагалї деякі дослїдники ведуть зі східноевропейських степів). Не підлягають сумнїву початга хлїборобства: в тих же глиняних будовах в значних масах стрічають ся зерна збіжа ячменя й особливо пшеницї, в цїлим видї, і в видї круп, також пшенична, просяна і ячмінна полова. Для мелення і обдирання зерна служили заглублені камнї з другим округлим каменем до ростирання, що дуже часто стрічають ся в неолїтичних осадах Поднїпровя і Поднїстря, — сї зернотерки були прототипом ручних жорен 11).

В сумі образ матеріальної культури пізнїх неолїтичних часів, який дають наші розкопки, відповідає досить близько тому образу, який дослїди лїнґвістичні дають індоевропейській культурі на переломі неолїту й металїчно ї культури, перед розселеннєм індоевропейських племен. Се побачимо низше.

Естетичному розвою неолїтичної людності наших країв дає високе свідоцтво мальована й гравірована кераміка з кінця сеї доби (т. зв. передмікенська). Хоч початком своїм вона, мабуть не була свійська, але в кождім разї розвинула ся й держала ся на широкій просторони вашої території роботою свійських майстрів: численні гончарські горни й смітники з невдалим начиннєм і слїдами випалювання свідчать про се виразно. Способи виробу дуже примітивні — начиння роблять ся ще без гончарського колеса, що найбільше вигладжують ся дощечкою, або роблять ся на глиняних правилах; але посуда ся виріжнюєть ся вже дуже високою технікою в виробі і випалюванню глини, що в певних родах зближаєть ся своїм виробом до теракоти. Крім посуди дуже ріднородних, часом дуже оріґінальних і куріозних форм (збанки форми груші або бомби, миски для привішування, підставки, двоякі форми бінокля і т. й.), в великих масах стрічаємо глиняні фігурки людської подоби і звірячої; на посудї теж, хоч і рідше, стрічають ся малюнки людей і звірят. Маємо отже зовсїм серіозні початки артистичної творчости; розумієть ся, вона дуже наівна, але сміливо береть ся до розвязок проблем плястики, помічує реальні форми, рух (малюнки собак). Але все ж таки найбільше вражає богатий і повний смаку орнамент і полїхромія мальованої посуди. Орнаментація зложена головно з ріжнородних комбінацій кривих спіральних лїнїй: на одних начинях, не мальованих, сї лїнїї витискані, чи гравіровані, і взір складаєть ся з комбінацій таких концентричних лїнїй; на посудї мальованій сей орнамент мальований на тлї натуральнім, або на помальованім кольоровім. При тім сей спіральний орнамент визначаєть ся дуже значним артизмом, правильністю, різнородністю й смілїстю комбінацій; ґамма красок — білих, червоних, чорних, каштануватих (на червонім поли чорні або каштануваті взори, на білїм — червоні і т. й.) мав в собі також багато артистичного, як і сама форма посуди, так що сї вироби серед бідної обстанови неолїту і прийнятих звичайно поглядів про некультурність і примітивність тодїшн ього чоловіка вдаряють незвичайно — як щось неможливо високе. Але сума наших відомостей, зростаючи все більше з часом, власне протестує все голоснїйше против таких поглядів на тодїшн є житє як щось дуже примітивне.

Бачимо вже культ небіжчиків, — се незвичайно характеристич- не для чоловіка явище, що вказує на цїлу еволюцію в крузї ідей, звязаних з смертю, матеріальною і духовною істотою чоловіка і т. й. Похорони небіжчиків — принаймні в другій половині неолїтичної доби (бо для ранньої неолїтичної культури похоронів ми досї не можемо на певно виказати у нас), уложили ся вже в певні вироблені, рітуальні форми, і сї похоронні обряди в своїм переведенню вимагали часом чималого накладу кошту і працї (високі могили, може похоронні глиняні будови), а се вказує на велике значіннє, привязуване до сих виразїв пошани і заразом-способів охорони від злоби небіжчиків і шкоди від них.

В рітуалї сїм переходили часом більше або меньше різкі зміни, розширяючись на великі простори. Такі перейнятя обрядів, як і ріжні культурні течії, також не раз дуже розширені, дають характеристичну вказівку на широкі зносини, обмін ідей і продуктів між тодїшньою людністю, бо обясняти сї відміни, як то до недавна роблено, а й тепер часто робить ся — самими лише міґраціями, переходами племен, що, мовляв, переносили з собою певні обряди й культурні форми, нинї вже нїяк не можна  12).

В археольоґії прийнято, що старшим обрядом було хованнє небіжчика в землї, а паленнє трупа — новійшим. Се само по собі вповнї правдоподібно, але з наших находок такого хронольоґічного наступства не можна поки що уставити, бо похоронних находок з часів раннього неолїта не можемо на певно вказати, а в пізнїйшій неолїтичній добі поруч себе виступають обряд ховання і обряд палення.

Найстарший обряд ховання, який можна сконстатувати — се похорони т. зв. скорчених скелетів. Небіжчика ховають в ямі (рідше на поверхні землї), й над ним сиплють могилу, часом досить високо (і до сїще бувають могили до 10 м. високі). Найбільш типова форма похорону — де труп лежить на боцї, скорчивши ноги, з притуленими до лиця руками; але вона вагаеть ся значно: часто труп лежить дещо скорчений тільки, або й випростуваний. Особливих рітуальних подробиць в похороні не примітно; стрічаєть ся камяне знарядє й глиняна посуда; часом яма має слїди деревляної цямрини, або обложена каміннем; загалом же обстанова похорону дуже бідна. З такими прикметами виступає він на широкім простори східньої і центральної України (Приднїпровє і далї на схід до долїшнього Поднїстровя). Там де в могильних насипах стрічаємо кілька типів похорону, се звичайно найстарший. В західнїй Українї (Галичинї) звістні кілька випадків такого похорону, але вже без могильних насипів (такі звісні й далї в західнїй Европі). Місцями сей рітуал додержав ся до початків металїчної культури (бронзи й навіть залїза) 13). Зовсім конвенціонально і безосновно його тепер звуть часом „кімерійським”.

При кінцї неолїтичної культури на сїм похороннім типі слїдний новий дуже характеристичний обряд: обсипування, або обмазування небіжчика червоною краскою (охра, окис зелїза) 14). Нахідки таких т. зв. фарбованих скелетів вказують на широке розповсюдненнє сього обряду, особливо в надморськім і степовім поясї: могили такі звісні в дуже великім числї, часом великими гніздами, по кількадесять або кілька соток, від Кубани до Бесарабії; на півночи вони сягають в полудневу Київщину і в порічє середнього Донця, в Харківщинї; звісні і в Сибіри 15). Хронольоґічно сей обряд припадав на кінець неолїту й початки металїчної культури 16). Що до самого крашення були ріжні обяснення, але докладнїйші спостереження не лишають уже місця сумнїву про його походженнє: положений в могилу труп посипав ся або мастив ся зверху краскою, часом лише голова і верхні части, часом цїлий, і з розкладом тіла фарба осідала на костях 4). Зрештою крашеннє небіжчиків звісне і в инших краях — нпр. в Італїї, полудневій Франції, північній і полудневій Америцї, Океанії. Його досить правдопдібно ставлять в звязь з рітуальним значіннєм червоного кольору яко краски жалоби-широко розповсюдненим (включно до „червової китайки” наших козацьких похоронів).

В полудневій Волини і на Поділю червоних скелетів не бачимо, натомість виступав такий варіант: небіжчика клали на поверхні землї, підсипаючи йому під голову ясної глини; зроблені з сеї ж глини валки клались на труп; з ним ховали камінне зварядє і глиняні судини і насипали могилу 18).

На галицькім Поділю і подекуди на Волини стрічаємо похорон трупів в камяннх скринях (кістах), зложених з камяних плит, старанно притесаних, з плитяним же дном і накривкою; разом з трупами знаходили посуду і камінне знарядє. На жаль досї не удалось захопити ні одної такої скринї цїлої, не попсованої, або не спорожненої  19).

Похоронний обряд з паленнєм мерця бачимо також в ріжних відмінах.

В лїсовім поясї — в київськім Полїсю й на Волини, бачимо урни з попілом небіжчика поховані в камяних скринях. Сей похорон стрічаєть ся дослїдникам досить рідко, бо сї скринї не мають над собою могил і лише припадково видобувають ся; але в кількох випадках такі гроби удало ся оглянути докладно. В неглибокій ямі під верхньою верствою землї поставлено довгим чворокутником, на один — два метри довго, вісїм камяних плит, зтесаних з верху, аби не виставали, і зверху накрито девятою великою плитою: в такій скрині (вісті) стояло по кілька горнцїв з попілом і лежали полїровані камінні сокіри 20).

На сходї, в басейні Донця викрито похоронні поля з паленнєм мерців, з грубо зробленою глиняною посудою і такимже грубо-зробленим (може спеціально для похорону) камінним знарядєм 21).

В осадах з мальованою і орнаментованою посудою ми бачили „точки” з похоронними урнами, що містять в собі спалені кости небіжчиків ; при них посуда і ріжне знарядє. Але брак докладнїйших дослїдів не дає ще можности відріжнити помешкання від таких похоронних будівель, анї здати собі справи з урядження сих похоронни„точків” 22).

Всї отсї відмінні типи і варіації похоронного обряду вказують на етноґрафічні або культурні ріжницї, зміни і рух в житю нашої території тої доби — не завсїди ще зрозумілий в своїх причинах, але в кождім разї очевидний. Найбільш одначе проречистим проявом руху і змінности житя тих часів являєть ся все таки сама отся культура глиняних мазанок і мальованої посуди. Крім самої високої вартости своєї (розмірно висока технїка, багацтво форм, перші безсумнївні початки артистичної творчости, в дечім — високий поступ її) — вона викликає ряд інтересних питань з житя нашої території сих часів..Різко відріжняючи ся від попередніх і сусїднїх верств неолїтичної культури, вона з характеристичними прикметами одностайности прокидаєть ся раптом на великій території, від нижньої Десни до середнього Дністра і Прута. В анальоґічиих нахідках мальованого начиння і глиняних статуеток проходить на захід на Молдаву і Семигород, далї анальоґії для неї бачимо в нахдіках середне-дунайських країв і Адріатицького побережа, з другого боку вони прокидають ся в останнїх нахідках Тесалїї і в памятках старої еґейської культури передмікенських часів. Сї подібности не одному дослїднику піддавали гадку, що в сій нашій культурі мальованої посуди маємо відблиски перед-мікенської або й мікенської культури еґейського побережа; се дуже привабне обясненнє, але трудність в тім, що тамошня передмікенська культура, що цвіла коло 2000 лїт перед Хр., як звичайно приймають, розпоряджала високо-розвиненого бронзовою культурою, і трудно собі представити, що людність наших країв переймала орнамент і технїку росписування посуди, а не перейняла від своїх учителїв чи посередників металїчного знарядя, анї навіть уживання гончарського колеса, добре звісного в передмікенській добі. Тому иньші дослїдники склонні бачити в нашій культурі явище старше від перед-мікенської культури еґейського побережа, десь коло 3-ої тисячі лїт перед Хр., або навіть прототип перед-мікенської культури, що був принесений в ті полудневі сторони якоюсь мандрівкою — напр. тракийських племен, що мандрували з чорноморських сторон в краї балканські 23). Той факт, що в початках металїчної доби ся культура зникає, не лишаючи нїяких слїдів, нїякої спадщини у пізнїйшої кольонїзації, справді дає арґумент за мандрівкою представників тої пишної культури,-поки що принаймні.

З другого боку признаннє сеї культури незалежною від еґейської, розумієть ся, висуває на чергу питаннє — під якими ж впливами розвинула ся вона у нас, де її вихідна точка? Як на таку иньшу можливу вітчину її пробувано вказати на стару Персію  24). Правда, не бракує голосів і за тим, щоб бачити в наших нахідках культуру самостійну, яка зробила великий вплив на европейську культуру 25). Але недавні нахідки ва Північнім Кавказї і Туркестанї посуди і фіґурок нераз дуже близьких до наших, а також і подібних глиняних будівель, з кремінним і мідяним знарядєм (в нахідках туркестанських) роблять досить мало правдоподібною гіпотезу самостійности і більш кажуть сподївати ся розвязання справи від дальших азийських нахідок. Остаточно розвязати се питаннє було б передчасно силкувати ся тепер, коли ми ще так мало знаємо про сю культуру у себе — коли в нашім розпорядженню лише кілька відокремлених гнїзд, більш менш припадково викритих, переважно лихо розслїджених і лихо описаних. Я спинив ся на сих здогадах тільки на те, щоб зазначити, які інтересні перспективи відкривають перед нами сї нахідки.

Меньше нїж для студіовання неолїтичної культури, зроблено Досїдля вияснення фізичного типу неолїтичної людности наших країв. Досї можна констатовати лише одно: се була людність довгоголова 26). На иньші антропольогічні прикмети зважалось дуже мало, аби було можно щось загальнїйше вивести, але де звертали увагу на форму черепа (і розумієть ся — де похоронний обряд зіставив кістяк цїлим, не спалено його), звичайно виявляло ся, що неолїтичні черепи довгоголові 27). Виїмки рідкі, одиничні, і то в похоронах переходового часу, напр. в похоронах з фарбованими кістяками, що стоять уже на порозі металїчної культури 28).

 

Примітки

1) Всї хронольоґічні обчислення його, розумієть ся, можуть бути тільки приблизні, гіпотетичні тим більше, чим далї вони йдуть в глубину минулого. Подаємо напр. такі обрахунки з новійшої археольоґічної лїтератури: пізнїй палеолїт, маґдаленська і солютрейська доба 40.000 15.000 лїт перед. Хр., переходова 15.000- 5.000, раннїй неолїт 5.000- 3.500, пізнїй неолїт 3.500-2.100, мідяна культура 2.100-1.800, бронзова 1.800-1.000, рання залїзна (Діпільон-Вілянова-Гальштат) 1.000-500, культура Тен від 500 до Хр., римська від Хр. до 300. В наші сторони карпатсько-днїпровські нові культурні течії доходили з значнім опізненнєм: римські впливи в II-IV в. по Хр., тенські коло 200 л. перед Хр., гальштатські коло половини останнього тисячолїтя перед Хр., і початки металїчно ї культури мусїли теж значно припізнити ся.

2) Кирилївська ул., Флоровська гора, Юрковиця, Преорка, Соломянка, Лиса гора.

3) Про неолїтичні печери Київа — Антоновичъ Археологическія находки и раскопки въ Кіе†и въ Кіевской губерніи въ 1876 г. (Чтенія київські І), Антоновичъ и Армамевскій op. c. 31-3, Уваровъ op. c. 276, Труды IV (съЂзда т. І. Про богаті, хоч і недбало використані нахідки Хвойки коло Кирилївської ул. — передо всїм його власна публїкація: Каменный вЂкь средняго ПоднЂпровья с. 754 і далї. Більше науково, але тільки на підставі уділених йому звісток і рисунків, студіював їх Вовк op. c. (Материяли І). Коротші замітки, але оперті на автопсії, вповнї або в части — Антоновичъ і Армашевскій op. c. 29-30, Записки Наук. Тов. ім Шевченка т. IX, Труды XI съЂзда II с. 141.

4) Про неолїтичні гнізда в околицях Київа і по Днїнру — Археологическая карта Кіевской губ. В. Антоновича, статї М. Біляшевського первобытный человЂкі на берегахъ р. ДнЂпра вблизи Кіева, в Київській Старинї 1890, IV, НЂсколько новнхъ стоянокъ — ibid. 1891, III. і СлЂди первобытнаго человЂка — Труды УIII съЂзда т. III, К. Мельник в Трудах IX съЂзда т.II і Каталогъ коллекціи Поль (таб. І — Вишеньки), Т Кибальчич в Сборнику археолог. института т. III, Самоквасов в кн. Антропологическая выставка III (с. 339-100) й ин.

5) Про трипільські нахідки: Хвойка Каменный вЂкъ р. ПриднЂвровья, і йогож: Раскопки 1901 г. въ области трипольской культуры, (Записки отд. русской й слав. археологіи Русскаго Археол. Общ. т. V). Про иньші низше.

6) Антонович Археологическая карта Волынской губ. (тут і дрібнїйша лїтература), йогож О каменномъ вЂкЂ въ Зап. Волыни (Труды XI зїзду т. І). Якимовичъ Дюнныя стоянки неолитической эпохи въ Радомысльскомъ уЂздЂ Кіевской губ. (Археолог, лЂтопись Южной Россіи, 1903). Н. БЂляшевскій Дюнныя стоянки неолитической эпохи на берегахъ Западнаго Буга (Труды XI зїзда, І). Бобринскій Курганы в случайныя археологическія находки близъ м. СмЂлы І с. 122 (Юрєва гора). Каталогъ коллекціи Н. Поль (с. 113 — Волоське). Самоквасовъ — Антропологическая выставка III, с. 389 (порічє Десни). Городцовъ — Труды XII съЂзда с. 175, 249, й ин.

7) В лїтературі появили ся глухі звістки про нахідки в порічю Десни (у Хвойки), але близше про них нічого не звісно.

8) Відомости про сї нахідки до р. 1903-4 зібрані в 2 вид. сього тому і в статї Вовка: Вироби передмікенського типу у неолїтичних становищах на Українї (Матеріали до українсько-рус. етнольоґії, VI ст.). Доповнити її треба такими важнїйшими публїкаціями: Хвойка Роскопки 1901 г. (як вище); R.Kaindl Prähistorisches aus der Bukowina (Jahrbuch der Zentral Kommission, 1903 і 1904, осібно п. т. Beiträge zur Vorgeshichte Osteuropas, 1910) і Neolithischne Funde mit bemalter Keramik in Koszyłowce (ibid., 1908) — нахідки в музею львів. унїв. знаю з автопсії); Niederle Slovanské Staroż.. І гл. XI; А. Спицын Раскопки глиняныхъ площадокъ близъ с. Колодистаго (ИзвЂстія археол. ком. XII, спровозданнє пок. Доманицького). Штернъ Доисторическая греческая культура на ЮгЂ Россіи (Труды XIII археол. зїзду, І, 1907). Реферат Хвойки про роскопки в Крутибородинцях — виходить в Трудах XIV арх. зїзду, див. ИзвЂстія с. 47. Про розкопки криницькі знаю від А. Спіцина.

9) Materyały antropologiczno-archeologiczne IV с. VII-VIII. Oesterreichische Monarchie in Wort und Bild, Galizien,с. 118.

10) Антоновичъ Каменный вЂкъ въ Зап. Волыни, і йогож карта Волыни, sub vocibus.

11) Про нахідки згадані статї Хвойки, Вовка, Штерна. Спеціальна статя про кости з кошиловецьких розкопок: : Dure, Untersuehungen über neolithische Knochenreste aus Ostgalizien (Ztschr. t. landwirtschafti Versuchs'wesen in Oesterreich, 1909). Про одомашненнє звірят і початки хлїборобства взагалї крім нового, та ново обробленого видання класичної працї Гена (V. Hehn, Knitnrpflanzen und Haustiere in ihrem Ubergang aus Asien nach Griechenland und Italien sowie in das uhrige Europa, див. : E. Hahn Die Haustiere und ihre Beziehung zur Wirtschaft des Menschen, 1896. C. Keller Die Abstammung der ältesten Haustiere, Ціріх, 1902 йогож Naturgeschichte der Haustiere, Берлїн, 1905 i Die Haustiere als Menschlicher Kniturerwerb (в серії Der Mensch u. d. Erde ,Kpемepa б. р.). 0. Albrecht, Zur ältesten Geschichte des Hundes, Монахів, 1903. P.Matschіе, DieVerbreitung der Haustiere (Mensch u. Erde). Hahn Zur Entstehung des Getreidebau 1903 (Ztschr. f. Ethn.). Hoops Waldbäume und Kulturpflanzen im germanischen Altertum, 1905. M. Much Vorgeschichtliche Nähr-und Nutzpflanzen Europas (Mitt. d. anthrop. Ges. in Wien 1908). Перегляд матеріалу про домашніх звірят — Much Die Heimat der Indogermanen im Lichte der urgeschitlichen Forschung, 1902, розд. VI, підручники Шрадера, Гірта й ин. Спеціальнїйше, про східноевропейські краї: Д. Анучинъ Изъ древнЂйшей исторіи домашнихъ животныхь въ Россіи — Трудн VI съЂзда т. І. О. Кеппенъ. Къ исторіи тарпана (дикого коня) въ Россіи і Д. Анучинъ Къ вопросу
о дикихь лошадяхъ в ихъ прирученіи въ Россіи — Журналъ Мин. Нар. Просв. 1896 кн. І і VI

12) Про се моя статя: Етноґрафічні категорії і культурно-археольоґічні типи в сучасних студіях Східньої Европи, 1904 (Статьи по славяновЂдЂнію, вид. петерб. академії. І).

13) Бранденбургъ Объ аборигенахъ Кіевскаго края — Труды XI съЂзда т. І (там і де що з иншої лїтератури сих находок); Еварницкій Розкопки кургановъ въ Херсонской губ. — ibid.; Кнауера, розкопки бесарабські, ibid. т. II і в Чтеніях київ. істор. товариства т. Ш — VI; Антоновичъ Каменный вЂкъ въ Западной Волыни (Труды XI съЂзда т. І) й Археол. карта Волынской губ. — показчик с. 126-7; Demetrykiewicz Nео1іtyczne groby szkieletów t. Zw. Siedzacych (Hockergräber) w Przemyskiem i Krakowskiem (Materiały antrop.archeologiczne т. Ш, 1898); дрібнїйші звістки в Археол. лїтописи Юж. Россіи, 1899 с. 212, 1900 с.19 й ин. Про розповсюдненнє сього типу по иньших краях і ріжні обяснення незвичайної пози мерця R. Andree Ethnologische Betrachtungen uber Hockerbestatung (Archiv f. Anthr. 1907 — сам Андре толкує позу мерця звязуваннєм трупа (щоб не дати йому вийти і шкодити живим), практикованим у ріжних племен. Иньше обясненнє-як пози спочинку — F. Regnault Des attitudts dans la race humaine (L'Homme preh. 1909).

14) Перехід до сього нового обряду дуже добре слїдний напр. на розкопках Еварницького — Труды XI съЂзда т. І. Навпаки в харківських розкопках пнї Мельникъ Антоновичъ (1. с) фарбовані скелети бачимо в сподї могили, а в насипах не фарбовані; але се ще не значить,що сам сей тип був пізнїйший (див в Трудах XII съЂзда с. 190).

15) Нахідки на нашій території (з Кавказом і Кримом включно) до року 1898 досить повно зібрані й описані д. Спіциним в статї: Курганы съ окрашенными костяками (Труды отдЂленія рус. й слов. археологія   т. IV, 1899). Нахідки пізнїших лїт в статях Брандебурґа, Кнауера, Еварницького в Трудах XI съЂзда, пнї Мельник, Даниловича, Городцова, Покровского, Янчука в Трудах XII съЂзда Городцова і Еварницького в Трудах XIII съЂзда, Бобринского і Спіцина в ИзвЂстіяхъ археол. ком. XII, XX, Археологическая лЂтопись Южной Россіи 1899 р. с. 58, 116-7, 212, 1900 р. с. 8, 181, 1901 р. с. 91, 177.

16) Веселовский пробував довести, що вони належать до бронзової епохи, й камяне знарядє в них в них мало лише рітуальне значіннє. На сїм стоїть і Городцов. Подібне доводив Бранденбург для похорону з нефарбованими (скорченими) скелетами (ор. с.). Але їх доводів не можна прийняти: по перше, неправдоподібно щоб за коротку бронзову епоху лишила ся така маса сих похоронів, по друге — дуже неправдоподібно, аби металїчна культура не зраджувала себе замітнійше нічим в такій масї похоронів з обстановою камінної культури. Див. в сій справі ще дебати XII археольоґічного зїзду-Труды т. III с. 363.

17) Спостереження Антоновича, Спіцина, Кулаковского, Кнауера, Городцова покінчили з давнїйшими обясненнямм фарбовання; що небіжчики були ховані в червонім убранню, або що крашено відчищені від мяса кости небіжчика (се обясненнє повторив іще недавно Нїдерле — ЧеловЂчество въ доистор. времена с. 147-8). Антонович вказав нахідку скелета, у якого фарба лежала на глині, що закривала очі небіжчика; Кулаковский вказав на оден кримський похорон в місті, де земля не привалила небіжчиків, і на них і на підстілці видно було смугу насипаної червоної фарби. Спіцин згадує анальогічний факт, де кости скелета були зверху посипані фарбою, а зі споду були білї, і т. и. Природознавцї-хемики виказали що кість прийняла фарбу тільки довго по похороні, не лише обгнивши, але й висохши. Див. комунїкати з рефератів Антоновича в Трудах VIII съЂзда с. Ш с. 91-2, Трудах IX зъЂзда т. II с. 108, Веселовского в Записках имп. археол. общ. 1901 (нова серія т. XII). Бобринскій Курганы близъ СмЂлы І с. 58, П с. 59 і Отчетъ о раскопкахъ в Черкасск. й Канев. у. въ 1901 г. (ИзвЂстія археол. комміссіи IV). Кулаковскій Къ вопросу объ окрашенныхъ костякахъ — Труды XI съЂзда т. І i Sur la question des squelettes colorées в київ. Универс. извЂстіяхъ 1905. Якимовичъ — Объ окрашенныхъ костяхъ, находимыхъ при археолоґическихъ раскопкахъ і о микроскопическомъ строеніи молочныхъ зубовъ нижней челюсти человЂка каменнаго періода (Университетскія изв. київ. 1900 кн. XII с. 302 і далї — в обох рефератах ішла мова про мікроскопійний дослїд крашених костей). E. Krause Zur Frage von der Rothfarbung vorgesehichtlichen Skeletknochea — Globus t. 80 i Menschliche und Tier-Knochen mit rothen Flecken — Verhandl. d. Berlin, anthr. Ges.101. Knaueur Menschliehe Knochen mit rothen Flecken aus bessarabischen Gräbern (ib.). Dühn Rot und Tot (Archiv, f. Religionswiss. 1906) і замітка Сонні тамже.

18) Розкопки Люби-Радзіміньского, справоздання в Zbior'i wadomości do antropologii kraiowej т. I — Ш; зібрані   результати, з численими ілюстраціями, в Трудах IX з’їзда т. П — Памятники каменнаго вЂка части зап. Волыни. Здобуті з сих могил кости описав Копернїцкий в І і Ш томах Zbior'a. Для пов. Камінецького див. Pułaski Poszukiwania archeologiczne na Podolu rosyjskiem — Zbiór t. XIV.

19) Замітки Кіркора в Zbior’i wiadomości т. I-Ш с. 67, Археол. лЂтопись Южн. Россіи 1901, с. 80 і 163, 1902 р. с. (Подонє). ИзвЂстія археолог, ком XXIX с. 54 (полуд. Волинь)

20) Вишевичі і Глинниця Радомиського п, Жидовцї Сквирського,Збранка Овручського п., Окнини, Новий Малин, Верхів Острозького п. — Антоновичъ Раскопки въ странЂ Древлянъ (Матеріали по археологіи Россіи, изд Археологич. коммиссіею) с.21, 49-51 і його-ж Археологическая карта Кіевской губ. с. 58, Археол. карта Волын. губ.с. 90, 95, 96 (докладно описані тільки нахідки з Вишевич).

21) Данилевичъ Раскопки кургановъ около Будъ и Березовки Ахтырскаго у. — Труды XII съЂзда (вони називають ся тут могилами, але властиво могильних насипів сливе не замітно).

22) Про нахідки недопалених людських кісток в урнах „точків” — Хвойка ор. с.; він каже одначе, що знаходив на „точках” і цілї скелети, черепи і т. и. і оден раз скелет з обпаленими кістьми — се могло стати ся і просто від пожежі. Дебата про похоронний характер „точків” див. Археологическая лЂтопись Южной Россіи 1904, № 3 і 4. В їх похороннім характері сумнївають ся дослїдники і нинї.

23) Крім цитованих статей Вовка і Штерна див. ще Hubert Schmidt: Troja-Mykene-Ungarn (Ztschr. f. Ethnol. 1904), М. Ноеrnes:Die neolithichne Keramik in Oesterreich (Jhrbuch der Zentral-Comm. 1905) і Les premières céramiques en Europe centrale (Compt. Ren. XIII congrès d’antrop., 1908). Про розширеннє мальованого начиння й спірального орнамента в центральній Европі див. Мuch. Heimat der Indogermanen

24) Див. ИзвЂстія XIV арх. съЂзда с. 51. Про найстарші типи мальованої посуди з Месопотамії і їх впливи на середземельну кераміку:J. de Morgan Observations zur les origines des arts ceramiques dans le bassin méditerranéen Revue de l' ec. anter 1907. Див. ще до сього: Peet, Wace i Thompson, The connection of the Aegean Civilisation with Central Europe (Classic. Review, 1908). Vassits South-eastern elements in the prehistoric eivilization of Servia (Annual Britsh School in Athens, 1908).

25) На такім становищу став напр. в останнїм часі, під впливом находок трипільських і петренських оден з найбільш авторитетних істориків старинного світу Ед. Майер. В останнїм обробленню своєї історії (Geschichte des Altertums, І. 2, вид. 1909, § 533, 537, 543, 545, 570) він признає за сею культурою велику оріґінальність; вважаючи европейську культуру взагалї пасивною, вповнї залежною від культури полудневого Сходу, він в нашій культурі “на схід від Карпатів” бачить оден з немногих (двох тільки) моментів, коли в Европі розвинуло ся щось незалежне від, впливів Полудня. Особливо в похороннім обрядї — паленню мерця бачить він сю ориґінальність і відси виводить пізнїйше розширеннє сього обряду в еґейській культурі.

26) До пояснення, кому се треба: форма черепа обчисляєть ся відносинами його широкости (виступів над ухами), до довжини (від виступа чола над носом до потилиці): сї відносини, помножені на 100, дають „черепний показчик”: коли, скажім, голова о третину довша в порівнанню з широкістю, то відносини сї =3/4, отже покажчик = 75. Показчик сей вагаєть ся на людських черепах між 58 і 98, але найчастїйше між 70 і 85. Черепи з показчиком вище 80 звуть ся короткоголовими (брахікефальні); границю довгоголовости беруть різно: 77 (показчик Брока), тепер частїйже 75. Черепи з показчиком 75 (або 77) і низше будуть довгоголові (долїхокефальні), між 65 і 80 — середні або ортокефальні; крім того часом іде розріжняють довгуваті (субдолїкефальні) і широкуваті (суббрахікефальні — 81 і 82). Очевидно, що голова тим ширша, чим більш має показчик, і тим довша, чим низший показчик.

27) Див. Богданова О черепахъ каменнаго вЂка, найденныхъ въ Россіи (Антропологическая виставка т. IV) и Quelle est la raсe la plus ancienne de la Russie Centrale (Congres internat. à Moscou т. I). Антоновичъ О ваменномъ вЂкЂ Зап. Волыни (с 1). Talko-Hrynсewiсz Przyczynek do poznania świata kurhanowego Ukrainy (Materiały antropologiczno-archeologiczne, IV) (тут одначе злучені до купи могили камяного віку з могилами переходового часу й початків металїчної культури). Меньше цїнні загальні, голословні характеристики, які ріжні дослїдники дають неолїтичній людности, хоч би й на підставі власного матеріалу: нпр. Бранденбургъ Объ аборигенахъ Кіевскаго края (с. 158) — про довгоголовість скорочених скелєтів, Спицын Курганы съ окрашеннымикостяками (с. 80) — про довгоголовість фарбованих скелетів, Пулавскій Археологическія находки въ Подольской губ. (Труды XI съЂзда II. с.147) — про довгоголовість в тутешніх похоронах, і т. и.

28) Нпр у Бобрінского (Курганы II с. 54 і 140) опублїкований оден похорон, де фарбований скелет був короткоголовий — показчик 82,3.

 

ПОЧАТКИ МЕТАЛЇЧНОЇ КУЛЬТУРИ: МІДЬ І БРОНЗА, ПИТАННЄ ПРО БРОНЗОВУ КУЛЬТУРУ НА УКРАЇНЇ, ЇЇ ПЕРЕХОДОВИЙ ХАРАКТЕР

Я згадав вище, що в деяких глиняних камерах в околиці Трипілля, з мальованим начиннєм, знайшли ся при урнах мідяні сокірки. Се не одинокий випадок у нас, де серед обстанови неолїтичної культури виступають яко перші металїчні предмети вироби з чистої міди. Нпр. звісна така нахідка з Угорської Руси (Лучка в Ужській столицї), де в похороннім полї камяної епохи знайшла ся мідна сокірка; в деяких могилах з Поділя поруч камяних виступають теж мідяні предмети, так само в могилах з фарбованими скелєтами Харківщини. Нахідки альпейських країв (осель на палях) не лишають місця сумнїву, що першим металєм який почав входити в уживаннє серед неолїтичної культури Европи, була чиста мідь, і тільки пізнїйше стала розповсюднювати ся бронза, себ-то сполученнє міди з циною (більше меньше в пропорції одної части цини на девять частей міди). Се зрозуміле само собою. Мідь металь найбільше приступний, найлекший до примітивного оброблення. Вона вправдї далеко меньше практична меньше трівала і пластична нїж бронза; але щоб зробити бронзу, треба знати два металї — мідь і цину, і то в їх чистій формі, бо нема такого природного сполучення міди й цини, аби дала бронзу безпосереднє при обробленню, і навіть мідяна та циняна руда дуже рідко трапляють ся разом 1). Таким чином виготовленнє бронзи вимагає вже досить значного поступу металїчної техніки, і вона зявляла ся в ужитку значно пізнїйше від чистої міди 2).

Що правда, мідяні вироби звістні і деинде, а у нас особливо в досить малїм числї. Але на се є свої причини, якими поясняєть ся мала численність сих нахідок: мідь тримаєть ся в землї далеко гірше нїж бронза, а з розвоєм бронзових виробів мідяні предмети в великім числї мусїли перетоплюватись на бронзу. Та й увагу на мідяні вироби звернено дуже недавно, й що йно зачинають їх виріжняти в осібну категорію від бронзових; тому й число звісних находок мідяних виробів зростає з року на рік. Замітно виступає мідяна культура і на Українї. Досить богате гнїздо мідяної культури виходить на яв і на східнїх границях на Подоню, в теп. Воронїжчинї 3). Одначе треба відріжняти річи початкової мідяної техніки, коли ще бронзи не знали, від пізнїйших мідяних виробів, що виливали ся замість бронзових, як бракувало цини; а така ріжниця не зовсїди робить ся.

Мідь, потім бронза і золото — се металї, що становлять ранню металїчну культуру. Значно пізнїйше в уживаннє входять зелїзо й срібло.

Своєю появою металї не зробили перелому від разу. Навіть там, де бронза входить згодом в дуже широке уживаннє і стає головним матеріалом для всяких виробів, від зброї до ріжних окрас, творячи певну, епоху бронзової культури і там мідь, потім бронза стрічаеть ся якийсь час, і навіть досить довго поруч виробів камяних і кістяних, лише поволї випираючи їх з уживання. Мідяні й бронзові вироби все були рідкі, дорогі, й не могли війти в ширше уживаннє від разу. Перше нїж мідяні вироби встигли поширитись відповідно, зявила ся бронза. У нас же й бронза не встигла запанувати на добре, як явило ся зелїзо.

Досить розповсюднений в археольоґічній лїтературі погляд взагалї заперечує істнованнє бронзової культури в східнїй Европі, окрім крайньої східньої частини, азийського погранича, що входило в круг азийської бронзової культури — сибирської й середно-азийської 4). Так загально заперечити її не можна, але для центральної України буде відай оправданий такий погляд, що дійсно „бронзової доби” тут не було. Тому що анї міди, анї цини у нас не здобували на місці, бронзові вироби були дістались в наших краях річею привозною 5). Через те тільки в тих частях нашої території, що лежали в близшім сусідстві великих огнищ бронзової культури, могли бронзові вироби, бронзова культура прийти до більшого значіння. Так карпатське згірє входило в круг впливів інтензивної середно-дунайської чи адріатицької бронзової культури; впливи сї були мабуть далеко сильнїйші, нїж би можна судити по нечисленим звістним нам нахідкам бронзових виробів на галицькім підгірю і в горах (тодї мабуть ще переважно зовсім або дуже слабо залюднених) 6). З другого боку, недавнї розкопки в порічю Донця (в Ізюмськім пов.) наводять на гадку, що тут між камяною і зелїзною культурою були часи досить розвиненого уживання знарядь мідяних і бронзових, що могло стояти в звязку з досить сильною бронзовою технїкою Подоня, під впливами чи уральської, чи скорше може — кавказської бронзової культури (могили сеї доби дуже бідні інвентарем, предметів бронзових стрічаеть ся мало, але брак знарядь камяних і зелїзних, істнованнє форм для відливання бронзових предметів і слїди уживання в роботї добрих, металїчних знарядь наводять на гадку, що бронзове знарядє грало в певнім часї тут досить визначну ролю) 7).

В центральні українській землї — в басейн середнього Днїпра й Буга бронзові предмети могли приходити як з заходу, так і зі сходу (з уральських і кавказських країв), а ще більше мусїли приходити з чорноморського побережа. Виразний паралелїзм в бронзовій культурі північного Кавказа і середнього Подунавя, останнїми часами констатований на великій масї матеріалу 8), не полишав сумнїву, що між сими двома культурами була звязь, а таким посереднїм містком між ними мусїло служити чорноморське побереже, з анальоґічною бронзовою культурою. Дїйсно, в побережу нижнього Днїпра слїди фабрикації бронзи досить богаті.

Не маючи місцевих джерел, бронзова культура на великих просторах нашої території могла лише дуже поволї розпросторюватись.Камінь і кість мусїли заховувати своє значіннє в місцевій культурі ще довго по тім, як почали розпросторюватись бронзові вироби; перше нїж встигли вони опанувати її та витиснути з уживання камінь, появились уже вироби зелїзні. Тим можна собі пояснити, що коли в одних нахідках бачимо в обстанові неолїтичної культури предмети мідяні (як в вище наведених), а в иньших по камяній безпосередно наступає бронзова культура (нпр. в деяких могилах з фарбованими кістяками, де поруч з камінем починає виступати бронза),-то маємо знов нахідки, де поруч із камінем виступає безпосередно вже зелїзо як його наступник. Такі напр. могили с. Гатного, с. Янкович коло Київа, де зелїзні знарядя знаходимо в могилах разом з полїрованими камінними і дуже примітивною посудиною 9). Отже виключаючи західнї й східнї краї нашої території, так слабо ще дослїджені — ми скорше можемо говорити про переходовий період від каміня до металю взагалї й сюди зачислити і нахідки металїчних виробів разом з камінем і нахідки мідяного та бронзового знарядя 10).

З тим всїм бронзові вироби були навіть в центральних частях України досить розповсюднені. Не тільки такі як стрілки, зеркальця й ріжнородні окраси, що йдуть потім далеко в часи зелїзної культури, — в досить широкім уживанню були й такі характеристичні вироби як бронзові сокіри, списи, мечі, ножі, що зараз були заступлені зелїзними, скоро тільки зелїзо стало росповсюднюватись 11). Бронзові вироби привозились не тільки готовими, але й вироблялись на місцї, як показують нахідки камінних форм до відливання бронзових сокір, списів, серпів, або куснї приладженого матеріала навіть з середнім Поднїпровю 12). Але могил з типовою бронзовою культурою в центральних землях майже не звісно; де й маємо такі, може бути питаннє, чи не припадково трапились в них самі лише бронзові річи 13).

 

Примітки

 1) Властиво природнє сполученнє міди й цини звісте тільки в однім місці — в Корнуельсї, в Анґлїі; але домішка цини тут далеко більша, нїж потрібно для бронзи, й для того, щоб добути з сеї руди бронзу, треба перше вилучити з неї осібно цину і мідь.

Про мідяну технїку взагалї — Much Die Kupferzeit in Europa und ihr Verhältniss zur Kultur der Indogermaneu, 2 вид. Єна 1893, для Угорщини — Pulszky Die Kupferzeit in Ungarn, №84..

 2) Галицькі нахідки вказані в працї Муха і в Oesterreich-ung. Monarchie im Wort und Bild, угорсько-руські — у Муха і Пульского. З центральної України — Ханенко Древности ПриднЂпровья І с. 14 (тут видано 7 мідяних сокір ріжних форм, серп, спис і долото з Київщини, серп і спис з Катеринославщини, з-над Днїпрових порогів); Антоновичъ Археологическая карта Кіев. г. с. 77 (мідяна сокіра знайдена разом з бронзою); Хвойко Начало земледЂлїя и бронзовый вЂкъ въ среднемъ ПоднЂпровьи (Труды XII съЂзда) — мідяні і бронзові нахідки з Київщини ; СЂцинскій Археол. карта Подольск. губ. с. 45, 81, 97 (мідяні сокіри). Звістка про мідяні ножі „серповидні” і сокірки з Елисаветградського пов. в Археологическихъ извЂстіяхъ 1895 с. 371. Без сумнїву, й серед иньших колєкций „бронзових річей” знайдеть ся чимало мідяних, там більше що хемічного аналїзу звичайно не робить ся, й мідяні предмети дуже часто з поміж бронзових не вилучають ся. Так в тім же виданню д. Ханенка одна таблиця має підпись: предмети з міди й бронзи. В богатій публїкації Штукенберга. Матеріалы для изученія мЂднаго (бронзового віка восточной полосы Европейской Россіи ИзвЂстія общества археологіи, исторіи й этноґрафіи при Казанскомъ университетЂ, 1901 т. XVII) також в, суміш додані і мідяні й бронзові річи.

 3) Разкопки й нахідки з Задонського й Землянського пов. Воронїзької ґубернїї (с. Скорняківка і Скакун) — про них Сизовъ Скорняковскіе курганы Воронежской губ. — Древности моск. арх. общ. т. XIII, Спицынъ, ОбозрЂніє — Труды отд. слав. арх. т. І с. 134; річи (списи, сокири, долота) в москов. історичнім музею (показчик вид. 1893 р. с. 46-7 і 600, скакунівські нахідки записані тут бронзовими). Особливо інтересні тутешнї могили, де знайшли ся самі камяні і мідяні вироби. Такіж могили знайшли ся, очевидно, і в донецьких розкопках Городцова, але він не відріжняв міди і бронзи, подав їх в суміш.

 4) Найбільш авторитетним і рішучим заступником погляду, що в східнїй Европі бронзової культури не було, був пок. Антонович; на жаль, його реферати в сїй справі не надруковані, короткі резюме див. в Чтеніях київ. істор. тов. т. V с. 4-5, Трудах IX зїзду т.II протоколи с. 74-5 і справозданнє з засідань в Историческім ОбозрЂнію 1894 р. В першім із згаданих рефератів він уважав приднїпрянську бронзу останками по ордах, що переходили наші краї — Гунах, Аварах, Уграх; в другім він виводить її 8 торговельних зносин, зазначаючи дороги сих останнїх; істнованнє бронзової культури він признає тільки на заходї нашої території (за лїнїєю Смотрича і Зах. Буга) і на Чорноморю. Анучін (Труди IX зїзда т. II. с. 75-6), відміняючи погляди Антоновича, з ріжними застереженнями признавав бронзову культуру в східнїй Европі, в тім розумінню, що в певні часи бронза уживала ся для всяких виробів більше ніж зелїзо, хоч би зелїзо й було відоме вже. Иньша меньш важна давнїйша лїтература була вказана в 2 вид.

 5) Чутки про слїди давнього добування мідяної руди у нас (Бурачковъ 0бъяснительная записка — Древности Моск. общ. с. 12, Ястребова ОбозрЂніе древностей Херсонской губ. с. 28, Нїдерлє е. 208) до тепер не справджені, скільки знаю.

 6) Про нахідки в Галичинї бронзових річей технїки середнодунайської й адріатицької, т. зв. гальштатської (їх відграничити не завсїди можна): Demetrykiewicz Vorgeschichte Galiziens (Oester.-ungarische Monarchie in Wort und Bild, Galizien, с. 120-2), моя статя: Бронзові мечі з Турецького пов. в Записках Наук. Тов. ім. Шевченка т. XXXIII (три бронзові мечі, — по кілька таких мечів є в ріжних львівських збірках), Przybysłаwski — Skarb bronzowy znaleziony pod Uniżem (Teka konserw. І), також Pułaski Wiadomość o dwu zabytkach bronzowych znalezionych na Podolu (Pamientnik Fizyograficzny т. IX) і Труды XI стъЂзда II c. 160. Про нахідки з Угорської Руси — Undset Etudes sur l'âge du bronze de la Hongrie, 1880; Hampel Trouvaillea de l'âge du bronze en Hongrie, 1886, йогож Alterthümer der Bronzezeit in Ungarn, 2 вид. 1890 (тут видано звише 1000 предметів, а долучений (с. 12 4) ґеоґрафічний показчик дає спроможність орієнтоватись спеціяльно в підкарпатській культурі); в мадярськім виданню його працї: A bronzokor еmеlékei magyarhonban (Памятки бронзової епохи з Угорщини) подані відомости про нахідки пізнїйші.

 7) Див. розкопки Городцова і панї Мельник-Антонович в Трудах XII і XIII археол. зїзду.

 8) Див. інтересні паралелї в статтях Wilke Archäologische Parallelen aus dem Kaukasus und den unteren Donauländern (Ztschr. f. Ethnol. 1904) i Vorgeschichtliche Beziehungen zwischen Kaukasus und dem unteren Donaugebiete (Mitt der antbrop. Ges. in Wien, 1908).

 9) Могили с. Гатного й Янкович — Труди III зїзда т. І, протоколи с. 80 і далї, та рисунки до них, і Археологическая варта Кіевск. губ. с. 21.

 10) Сю переходову епоху звуть часом енеолїтичною (мідяно-камяною).

 11) Нахідки бронзи див. в Археольоґічній карті Київщини (з двадцять характеристичних нахідок), також Волини й Поділя, див. показчики. Каталогъ коллекціи Поля розд. II (найбогатша колекція української бронзи). Рос. историческій музей (бронза з Харківщини й Полтавщини). Ястребовъ op. c. с. 11 (Херсонщина). Розкопки Городцова і панї Мельник, як вище. Aspelin І, дод. 1 про українську бронзу (кілька річей з України).

 12) Нахідки форм: Zbiór wiadomości do antropol. kraj. XIII c. 34 (тут особливо інтересно було-б справдити гадку автора, що знайдені форми зроблені з місцевого каміня с. 37 і 50) Археол. карта Кіев. губ. с. 47. Ханенко Древности ПоднЂпровья І табл. Х-XII. Труды VIII. съЂзда т. IV c. 52. Каталогъ коллекціи Поля с. 36, 40-1. Ястребовъ ОбозрЂніе древностей Херсонской губ. с. 28. Краткій указатель музея одесск. общества исторіи, 1892, с. 44. Городцов в Трудах XIII зїзда І с.228-9. Россійск. историч. музей (московський) (колекція камяних форм в с. Кардашинки Тавр. губ, з над нижнього Днїпра). Археол. лЂтоп. Юж. Р. 1900 с. 24. Aspelin Antiquités du Nord finnoougrien, І додаток l.

 13) Могили с. Должика і Романовки в Київщині — Археологическая карта с. 57 і 68, декотрі могили Гермесової блїзницї і Вел. Білозерки — ЗабЂлинъ Исторія русской жизии I с. 617-8, Бобринскій. Кургани III с. 23-5 і ин.

 

ПОЧАТКИ ЗЕЛЇЗНОЇ КУЛЬТУРИ, ПЕРЕХОДОВІ ТИПИ, ПОХОРОННІ ПОЛЯ, КУЛЬТУРА ПІВНІЧНОЇ УКРАЇНИ, КУЛЬТУРА СТЕПОВА І ПЕРЕДСТАПОВА: ТЕЧІЯ АНТИЧНА І АЗІЙСЬКА, „СКИТСЬКО-САРМАТСЬКИЙ” ТИП, ҐОТСЬКИЙ СТИЛЬ, СЛОВЯНСЬКІ ТИПИ, СЛЇДИ ТЮРКІВ; АНТРОПОЛЬОҐІЧНИЙ ТИП ЛЮДНОСТИ

Рання зелїзна культура наших країв в археольоґії залюбки зветь ся скитською. Але се назва наскрізь конвенціональна; вона означає Взагалї перші стадії зелїзної культури, в котрій між иньшими народами жили на нашій території й Скити: сею назвою противставляєть ся вона пізнїйшій зелїзній культурі, головно словянській. Взагалї дуже богатий і ріжнородний матеріал доісторичної зелїзної культури наших країв далеко ще анї використаний анї вистудіований в тій мірі, аби можна було його уложити в докладну хронольоґічну та етноґрафічну схему. Тому лїпше оминати етноґрафічних назв там, де нема певности що до етноґрафічної принадлежности, і держати ся фактів самої культури.

Я вже згадував, що ми маємо такі нахідки — головно в північнім поясі України, де зелїзо безпосередно наступає по камяній культурі. Нпр. в згаданих могилах північної Київщини (с. Гатного, Янкович) зелїзна зброя виступає разом з камяним знарядєм і дуже примітивними глиняними виробами. В иньших знов нахідках старі культурні типи неолїтичної доби переходять до зелїзної культури через більшу або меньшу домішку мідяної або бронзової. Так в могилах порічя Донця похорони з фарбованими кістяками, без значних відмін, стрічають ся то в обстанові самої неолїтичної культури, то з знарядєм камінним і бронзовим (або мідяним), то крім бронзи появляють ся вже показчики зелїзної культури — зброя зелїзна, шкло, срібло 1). Похоронні поля, в великім числї викриті в порічю Буга дають предмети від неолїтичних часів до досить пізньої зелїзної доби, без виразних відмін в типах похорону чи иньшій культурній обстанові. Що правда студіованнє їх лишає богато до бажання.

В північнім лїсовім поясі отсї похоронні поля тепер являють ся найбільш типовим явищем з часів ранньої і пізнїйшої зелїзної культури (з перед часів великої славянської міґрації) і через те мають велику цїкавість, та тільки в останнїх часах стали звертати на себе увагу і дослїджені дуже мало і слабо. Похорони в них стрічаємо великими ґрупами, без могильних насипів, під поверхнею землї, часто в суміш — погребаних і спалених небіжчиків. Старші поля, як от побужські, поруч пережитків неолїтичної культури дають вироби бронзові (окраси), зелїзні, камяні, з слїдами впливів ранньої залїзної культури Заходу (гальштатської). Молодші, як розкопані досї поднїпрянські визначають ся характеристичними предметами останнїх столїть перед Хр. і перших по Хр., як фібули — т. зв. римських провінціональних або кельтських типів, шкляну посуду й намиста; глиняна посуда, поруч примітивних виробів, стрічаєть ся в дуже гарних, правильних формах, роблених на колесї. Орнамент сеї посуди не богатий, часом дає лише дальшу анальоґію з пишною орнаментацією неолїтичних точків; мальованого начиння не бачимо-культура глиняних осель, як я вже сказав, не лишила у нас спадщини в пізнїйших верствах кольонїзації 2).

Культурні верстви сього північного поясу, де камінне знарядє виступає всуміш з зелїзом, або з бронзою і зелїзом, або серед бронзових та камінних предметів прокидають ся такі показчики пізнїйшої культури як золото, шкло, посуда пізнїйших типів — вони хронольоґічно мають, очевидно, відповідати старшій зелїзній культурі середземельного басейна, т. зв. гальштатському періодови (більш меньш до VI в. перед Хр.). До сеї доби належить і найбільш богага і блискуча нахідка тих часів — золотий скарб михалківський, знайденний в розмивах Збруча під с. Михалковим (знайдено його ще в 70-х роках, але довго переховувано секретно і тільки тепер опублїковано). Він містить в собі діадему з золотої бляхи, богато застіжок (фібул), кілька наручників, круглих блях (фалярів), ґудзиків і иньших окрас; деякі предмети мають повну анальоґію з окрасами гальштатського типу з золотих скарбів сусідньої Угорщини 3). Бронзові окраси гальштатських типів стрічають ся також в похоронних полях Побужа і Поднїпровя 4). Чого небудь ориґінального, місцевого з сих північних сторін поки що не можемо вказати як для сього ранїйшого, так і пізнїйшого, кельтського періоду (т. зв. культури la Tеne) 5), ще обіймає останні столїтя перед Хр. і в деяких характеристичних своїх виробах також прикидаєть ся часом і у нас не тільки на Поднїпровї, а і далї на схід — розумієть ся вже в останнїх столїтях перед Хр. 6). Взагалї північний пояс (більше меньше від Київа і Львова на північ)- скільки можна розумієть ся судити по дотеперішньому дуже бідному матеріалу-як в попереднїй, неолїтичній, так і в новій, металїчній добі, аж до великого словянського розселення жив дуже нерухомим житєм, без різких культурних і етноґрафічних пертурбацій. Не видко нічого, що вказувало б на якісь різкі зміни, нові могутні хвилї, які б захоплювали старе житє. Відгомони великих культурних перемін здалека, в безмірно ослаблених продирали ся сюди і тихо осїдали на старе житє, на старі форми, не маючи сил їх опанувати й витиснути новими, вищими. Таке, повторяю, вражіннє дотеперішнього нашого знання; може несподївана нахідка відкриє нам зовім нові перспективи.

Далеко виразнїйше й інтензивнїйше нїж в сих північних сторонах виступає еволюція зелїзної культури останнїх 500-600 лїт перед Христом в приморськім степовім поясї і передстеповім Поднїпровю (з полудневою Київщиною й Полтавщиною виключно). Тут бачимо кілька сильних культурних течій, що стрічають ся й комбінують ся з собою.

Перший тип, се зелїзна культура з виразними слїдами античних впливів — нахідки й могили з грецькими річами, або зробленими з грецьких взірцїв. Найбільш звістні богаті типові могили сеї категорії в Кул-оба коло Керчи, Карагодеуашх коло ст. Кримської на Кавказї, могила Чертомлицька коло Порогів, Рижанівсьва в полудневій Київщинї (Звенигородський п.). Се все могили, безперечно, варварські, але з багатим запасом грецьких виробів, часом спеціально приладжених до вимог варварського житя (в виборі тем, орнаменту і в самих річах) як от славні вази кул-обська і чортомлицька з сценами скитського житя; як витискані з золота бляшки для нашивання на одежу, по варварській модї; як ріжні богаті окраси, незвичайні для грецького убрання, але вимагані охочою до золота варварською людністю. Сї могили можуть бути датовані тільки дуже приблизно, на підставі стилю й технїки виробів, і кладуть ся на V-II в. перед Христом, -часи скитсько-сарматські. Окрім таких особливо богатих похоронів більше відокремленї слїди впливів грецької, потім грецько-римської культури виступають в численних нахідках — чи то в могилах, чи на останках осад, в великім числї в видї чи то металїчних виробів, чи монет. На Поднїпровю вони сягають майже лїнїї лїсів, на вододїлї Днїпра і Дона, в басейнї Донця сягають такого гдубокого передстеповя як Харківщина 7).

Поруч з сими античними впливами стоять иньші, що стилем своїх виробів і предметами вяжуть ся з Переднею Азією, Туркестаном і Сібірю. Вони характеризують ся богацтвом бронзових річей, особливо окрас кінських і колїсничних, з характеристичним орнаментом — звірячим (цілї звірі і поодинокі части звірячі-головки кінські й пташинї дзюби. лапи, то що). Орнамент сей виконаний сухо, схематично, утріровано, в противність елєґантному реалїзмови грецької штуки. Тойже стиль і тойже орнамент стрічаємо і на золотих, срібних, кістяних окрасах. Найбільш характеристично виступає він в нахідках могил Лугової (Александропільської) й Краснокутської недалеко порогів, на правім боцї Днїпра та (в Катеринославськім повітї), Аксютинецької й иньших коло Ромна 8).

Сї дві течії на Українї стрічають ся й комбінують ся з собою: бронзові, кістяні й иньші вироби того східнього стилю надибуємо часто в одних могилах з античними річами, стрічаємо теми того середноазійського стилю в античній передачі, змодіфіковані, ублагороднені, як з другого боку бачимо елєнїстичні теми варваризовані роботою тубильних майстрів 9).

Хронольоґічно і етноґрафічно відграничити сї два культурні типи ми не можемо, хоч і бачимо виразно їх відмінний початок. Вони безперечно стрічались у одних і тих самих народів. Разом взявши можна їх характеризовати богацтвом бронзи і золота, а рідкістю срібла (є нахідки, де при богацтві золотих і бронзових річей не знайшлось нічого срібного) 10), та сими характеристичними впливами — античним (грецьким) і азийським.

З усїх типів ранної зелїзної культури (повторяю — всіх її численних варіянтів ще далеко не можна звести в якусь систему) сї мішані типи найскорше можне назвати скитсько-сарматськими, але й то більше з хронольоґічного й культурного, нїж етноґрафічного погляду, бо ся культура певно переходила і до дальших сусідів Скитів та Сарматів. Навіть похоронний обряд міг перейматись завдяки полїтичній перевазї, і нахідки скитсько-сарматського типу середнього Поднїпровя не можна вважати слїдами Скитів-Сарматів.

Безпосередно перед великою словянською міґрацією, в II -IV вв. по Хр. бачимо нову течію в технїцї і стилю, так званий готський або (як звуть його в західнїй штуцї) меровінґський. Назва ся о стільки лише оправдана, що стиль сей, розвинувши ся в наших краях безпосереднє перед міґрацією Ґотів на захід, був ними присвоєний і широко розвинув ся на заходї, в новозаснованих ґерманських державах. Походження-ж він безсумнївно східнього, і йшов з Персії й Туркестану. Характеризуєть ся він також замилованнєм до золота й бронзи, але здоблених не плястикою, а садженим ріжнокольоровим каміннєм, шклом, або емалїєю. Місце плястичної орнаментації займає інкрустація; давнїй звірячий, більш реалїстичний орнамент никне, панують схематичні або ґеометричні форми. Прототипи сього стиля новійші розкопки в Персії викривають нам з перед кількох столїть перед Хр. 11). Інтересна нахідка в Керчи викрила похорон з предметами готського стиля цінний тим, що він має дату в виді відтиска римської монети — кінця III або початку IV в. 12); се час коли той ґотський стиль починає поширювати ся в наших краях.

З словянською міґрацією в лїсовім і передстеповім поясї визначають ся нові словянські культурні типи — в похоронах і осадах. Їх характеризує богацтво срібла, що переважає над золотом; бронза грає досить малу ролю — лише яко заміна дорогших металїв для біднїйших верств; орнамент і стиль вповні ріжнять ся від скитсько-сарматських і готських. Про сю культуру будемо говорити низше. В степоповім поясї рух турецьких орд (VI-XII в.) приносить нові типи похоронів і похоронних памяток: се т. зв. камяні баби — грубо різьблені з каменя фіґури ріжних типів, характеристичні монументи турецьких народів, і похорони з конем, що покривають собою степові простори нашої території, кінчаючи полудневою Київщиною (Поросєм) на півночи. Се найчастїйше могили впущені, се-б то викопані в вершку вже готової, давнїйшої могили. В степовім поясї могили старших часів (з скорченими червоними скелетами, або скитсько-сарматськими похоронами) дуже часто мають зверху такі пізнїйші похорони кочовників з конем цїлим, або його частями (найчастїйше голова й ноги коня). Могили з сим похороном вінчають ся часом камяними бабами; останнїми часами роскопки кількох таких могил уставили безсумнївно і звязь сих похоронів з камінними бабами 13). Значіннє сих памяток й їх етноґрафічна приналежність вияснила ся таким чином зовсїм певно. Перед тим, навіть дуже недавно ще в похоронах з конем бачили похорони словянські (Полян) 14); одначе коли почали такі похорони викривати ся в більших масах у всїм степовім чорноморськім поясї, мусїло таке обясненнє рішучо захитатись. Невиясними зостають ся тільки детайли: в яких саме часах сї похорони зявляють ся, до яких самих орд належать; але що маємо тут останки турецьких орд, не можна сумнївати ся. Також ясна справа північних могил сього типа — в полудневій Київщинї; се могили Чорних Клобуків, XII в. 15). Ми входимо з сими памятками уже в вповнї історичні часи.

З антропольоґічного погляду похорони з часів металїчної культури відкривають перед вами істнованнє в наших краях нової раси- короткоголової 16). Довгоголова людність, яку ми бачили тут в неолїтичних часах, не зникла, ми її бачимо далї нпр. в похоронних полях, і в більше або меньше чистих формах довгоголовість виступає потім в пізнїйших похоронах словянської доби. Короткоголових стрічаємо в степових скитсько-сарматських похоронах, і в тих впущених могилах з конем (тим часом як старші, первісні похорони належать до людности переважно довгоголової). Часами, як пізнїйша спорадична домішка, виступають короткотоловцї і в похоронах старших типів. Недавнї розкопки в порічю Донця виказали, що тим часом як в старших типах похорону з фарбованими кістьми переважає довгоголовість, в пізнїйших беруть перевагу середноголові, а у впущених могилах з конем-уже чисті короткоголовцї 17).

Примітки

 1) Розкопки Городцова і панї Мельник як вище.

 2) Хвойка Поля погребеній въ среднем ПриднЂпровьЂ (Записки рус. археол. общ. т. XII, вип. 1) — дуже коротенькі записки а сумаричними характеристиками. Предмети видані у Халенка Древности ПриднЂпровья вип. IV. Видані гарно, але тільки з сумаричними замітками, так що не можна часом виріжнити їх з поміж иньших. Про похоронні поля на верхівях Буга — Шараневича Cmentarzyska przedhistoryczne we wsiach Czechach i Wysocku (Teka konserwatorska II) i Das grosse prähistorische Gräberfeld zu Czechy (Mittheilungen der Central-Commission, 1801), і моє: Похоронне поле в с. Чехах — Записки т. XXXI.

 3) Muzeum imienia Dzieduszyckісh,: Złote skarby Michałkowskie opracował K. Hadaczek, 1904. По них K. Hadaczek Zum Goldschatz von Michałków (Jahreshefte des ärchaol. Instit.). Hoernes Goldfunde aus der Hallstattperiode in Osterreich-Ungarn (Jahrb. derZentral-Kommission, 1906).

 4) Напр. нахідки Київської губ.-Древности Поднїпровья І табл. XVI ч. 60, Бобринскій Ш с. 23 і таб. II, Матеріали до укр. етнол. III с. 6-8 й ин.

 5) Зветь ся так від богатої, типової нахідки на мілині (tène — мілина) Найбурського озера в Швейцарії.

 6) БЂляшевскій Поле погребальннхъ урнъ la Tène въ Радомысльскоъ. у. (Археол. лЂтоп. Ю. Р. 1904). Спицинъ Памятники латенской культуры въ Россіи (ИзвЂстія археол. ком. XII) Про нахідки галицькі — Oesterreichische Monarchie, Galizien.

 7) Головне: Ашикъ Боспорское царство, 1848, Antiquités du Bosphore Cimmérien 1854, Древности Геродотовой Скифіи т. II, 1874, Zbiór wiadomości do antropologii knjowej т. XII, Лаппо-Данилевскій і Мальмбергъ Курган Каргодеуашхъ (Матеріали по археологіи Россіи N. 13), загальне: Толстой і Кондаковъ Русскія древности т. І і II. Про нахідки античної посуди і монет ще низче.

 8) Древности Геродотовой Скифіи т. І, Бобринскій-Кургани близъ м. СмЂлы, II-III, Ханенко Древности ПриднЂпровья вип. III-IV (тут і мішані еленїстично-оріентальні нахідки).

 9) Напр. в иньших аксютинецьких розкопках-див. Самоквасова Основанія хронологической классификаціи (1892 с. 28 і далї), або і в Чортомлицькій та Луговій могилї.

 10) Пор. Дарієвка, Аксютинцї — Бобринскій II с. 128-9, 162

 11) Такі нпр. видані з розкопок Морґана інкрустовані річи з ахеменидських могил — La délégation en Perse 1897 a 1902, раr J. De Morgan , 1902, с. 30, 92.

 12) Э. Штернъ Къ вопросу о происхожденіи „готскаго стиля” предметовъ ювелирнаго искусства — Записки одес. общества исторіи т. XX. Про готський стиль в наших краях — Толстой і Кондаковъ Русскія Древности кн. III, Ханенко Древности ПриднЂпровья кн IV, de Вау Lа bijouterie des Goths en Russie 1892. Пор. нахідки з дальшого етапа в розпросторенню сього стилю — з середнодунайської рівнини: Наmpel Altherhumer des frühen Mittelalters in Ungarn, 1905, III, „ перша ґрупа”.

 13) На призначеняє й приналежність камяних баб кинули світло відкритя в північній Монґолїї, зроблені в 1890-х рр. Уже Радлов у своїх Alttürkische Inschriften вказав на подібність камяних баб до старотурецьких „балбалїв”, намогильних статуй з VIII в., знайдених там, і висловив гадку, що саме слово „баба” — се тільки змінене ”балбал”. Се потвердило звістку, дану ще Рюйсброком, що камяні баби — намогильні памятки Половцїв (Recueil de voyagas IV с. 37). Новійші дослїди потверджують звязь їх з могилами кочовників; лишаєть ся лише докладнїйше уставити їх хронольоґію і еволюцію типів. Див. Бранденбургъ Къ вопросу о каменныхъ бабахъ -Труды VIII съезда т. III; Кулавовскій Къ вопросу о каменныхъ бабахъ — Археол. извЂстія, 1898; Мустафинъ Каменныя бабы (Проток. Туркестан, люб. археол. 1898); Миллеръ Археологическія изысканія въ окрестностяхъ Таганрога Археолог. лЂтопись 1903 і в Bulletin et memoires de la Soc. d' Anthropologie, 1903. Трифильевъ Курганы съ каменными бабами въ Купянскомъ у. и Веселовскій Новый типъ каменныхъ бабъ-Труды XII съЂзда т. I і III. Ще: W. Demetrykiewicz Figury kamienne t. zw. bab kamiennych i stosunek ich do mitologii slowiańskiej (Sprawozd. akad. um. w Krakowie, 1910).

 14) Теорія Антоновича-його Раскопки въ странЂ Древлянъ, і численні реферати, нпр. в Трудах VIII съЂзда IV с. 69.

 15) Речником нового погляду виступив особливо пок. Бранденбург, в рефератї „Какому племени могутъ быть приписаны тЂ изъ языческихъ могилъ Киевской губ., въ которыхъ вмЂстЂ съ покойниками погребены остовы убитыхъ лошадей” — Труды Х съЂзда т. І, діскусія тамже т. III с. 67-8, і на XII зїздї, з поводу реферата Городцова: Погребеніе съ конемъ въ Европейской Россіи (Труды XII съЂзда III с. 30 286). Також Спицынъ Курганы кіевскихъ Торковъ и БеревдЂевъ — Труды отд. слав. археологіи т. IV, Ханенко Древности Приднепровья т. IV.

 16) Звичайно говорить ся про тип скитський, чи „скитсько-сарматський”, але се понятє о стільки широке, елєменти культури, що його характеризують, так широко розпросторені, в додатку похорони сих типів так часто комбінують ся з пізнїйшими в однїх могилах, що про характеристичний антропольоґічний тип їх при теперішнім стані антропольоґічних дослїдів приходить ся говорити з дуже великою обережністю. Перші наукові спостереження принесла статя Бера в Древностях Геродотовой Скифіи т. І, про черепи з Лугової могили (повторена з ріжними примітками в Archiv für Anthropologie 1877); Бер поміряв 5 черепів, було 3 широких і 2 довгих. Богданов у своїй розвідці О могилахъ скифосарматской эпохи въ Полтавской губерніи и о краніологіи Скифовъ (Антропологическая виставка, III і потім в Quelle est la race) розпоряджав матеріалом з Посуля (аксютинецькі могили), себ то з території, що лежала далеко за границями Скитиї. Нічого дивного, що тут довгоголові рішучо переважають (10 довгоголових і 1 короткоголовий), навпаки- се факт дуже інтересний для розріжнення скитсько-сарматської культури від скитського народу; не зваживши на се, Боґданов вивів хибне, що Скити були довгоголовою расою. Талько-Гринцевич в своїй цитованій праці до скитської категорії зачислив 15 до 18 черепів з тих якими розпоряджав (в ріжних місцях працї число подане ріжно), з них 6 довгих; 4 коротких, 2 середнїх, (показчик 75 до 77), але всї вони походять з полудневої части Київської губернії (могили з під Холодного Яру й Рижанівки — див. с. 6), і в деяких з сих могил скитський тип не виражений досить сильно (додати-б можна дещо з II т. розкопок Бобрінского — нпр. с. 224 й ин). В кождім разї матеріал так малий і так мало характеристичний, що про короткоголову скитську расу не можна ще так загально і категорично говорити, як говорять (нпр. Бобринскій op. c. III с. VII).

 17) Див. Покровскаго О черепахъ кочевниковъ — Труды XI съЂзда II, Анучина О черепахъ изъ кургановъ и могильниковъ Изюмскаго у — Труды XII съЂзда I.

 

ПРОБИ ЛЇНҐВІСТИЧНОГО ОСВІТЛЕННЯ, ПИТАННЄ ПРО ІНДОЄВРОПЕЙСЬКУ ПРАВІТЧИЗНУ І ПРА-КУЛЬТУРУ; ТЕОРІЇ ІНДОЄВРОПЕЙСЬКОЇ ПРАВІТЧИЗНИ; „ІНДОЕВРОПЕЙСЬКА РАСА”, МІШАННЄ ТИПІВ, НЕҐАТИВНІСТЬ РЕЗУЛЬТАТІВ ДЛЯ НАШОЇ ТЕРИТОРІЇ, КОМБІНОВАНИЙ ІСТОРИЧНО-ЛЇНҐВІСТИЧНИЙ МЕТОД.

Оглянувши таким чином слїди культурного житя на українській території, зовсїм натурально буде поставити питаннє: В яких відносинах описані зміни культури і ріжні форми її стоять до тих етноґрафічних ґруп, які пробували колись на сїй території? Чи стоять сї зміни в якимсь звязку з рухами, міґраціями тих давнїх мешканцїв? і в яких культурних формах в сїм археольоґічнім матеріалї проявляли себе представники словянської, і спеціальнїйше — східно-словянської людности, предки теперішньої кольонїзації.

Археольоґія сама не може дати відповіди на сї питання, тож мусимо звернути ся до иньших дісціплїн. Історія може дати тільки дуже неповні відповіди, бо не проникає далеко в глубину сих країв і їх минувшини. Тому перше ніж звернути ся до її даних, попробуємо ужити до помочи иньших джерел, а перед усїм порівняного язикознавства, що береть ся до розвязання сих питань з своєї сторони і своїми засобами: спробуємо вияснити сї питання опираючись на студіованню язиків, що не тільки уставляє відносини тих язиків і їх спорідненнє, але й стараєть ся вияснити рівень культури даних народів, їх культурні відносини, і взагалї ставить собі задачі з кругу історії культури їх.

Та як то часто буває, і лїнґвістика з далеко більшою легкістю давала відповіди на такі питання на перших кроках свого розвою, нїж пізнїйше, коли поставлені були більші вимагання що до методів сього студіовання 1).

Не дуже давно признавались певними і перейшли навіть в підручники погляди, що велике індоевропейське племя 2) (зване також індоґерманським або арійським) 3), в склад котрого входили і предки, чи асимілятори сучасних словянських народів, перед своїм роскладом на поодинокі галузи і ґрупи мешкало в Азії, на західнїх згірях Болортаґа і Мустаґа, на північ від Гіндуку. Там дійшло воно значного культурного розвитку: знало важнїйші металї (бронзу, золото, срібло, зелїзо), було добре обзнайомлене з хлїборобством, мало значно розвинений родинний і громадсько-полїтичний устрій. В такім високім культурнім станї поодинокі члени індоевропейської родини приходили потім звідти в Европу. Таким виводом дуже улекшувалось орієнтуваннє в археольоґічнім матеріалї: признавалось за певне, що кождий індоевропейський нарід прийшов в Европу з металїчною культурою, значить кольонїзація чи то палєолїтична чи неолїтична була не індоевропейська, а старша, і треба було тільки в зелїзній культурі відшукувати культуру того чи иньшого індоевропейського народу.

Та одначе проти сих виводів, що знайшли собі найбільш повне представленнє в голосній свого часу працї Pictet 4), виступили цїлим рядом закиди і поправки. Передовсїм таким суперечним питаннєм стала справа правітчини індоевропейських народів. Почавши з кінця 50-х рр. і до нашого часу цїлий ряд учених виступив проти азійської теорії, переносячи індоевропейську правітчину в Европу та умі щуючи її в ріжних краях останної, і тепер европейська теорія рішучо переважає 5).

Ще важче узяла ся критика до справи індоевропейської культури. Тим часом як Пікте і за ним иньші представляли собі індоевропейську людність з значно розвиненою металїчною культурою, новійші дослїдники признали за нею з усїх металїв знайомість лише з мідею (навіть не бронзою), але й уживаннє , сього металю вважають ще мало розвиненим, так що індоевропейські народи під час свого розселення перебували властиво; в неолїтичній і аж розійшовшись прийшли до металїчної культури. На правітчинї се був нарід головно пастуший, кочовий, а хоч був обзнайомлений з початками хлїборобства, то воно значнїйшу ролю осягнуло аж на нових осадах 6).

Розумієть ся, як би культурно-історичні дослїди язикознавцїв могли дати певні вказівки що до виходної точки індоевропейської кольонїзації, її розвою і того культурного стану, в якім та кольонїзація переходила, то се-б багато помогло нам до орієнтовання в справі передісторичного залюднення нашої вітчини і початків словянської кольонїзації. Досї маємо тілько правдоподібности. Такими правдоподібностями вважаю виводи (прийняті рядом визначних учених) — по перше, що старим осїдком індоевропейських племен була східня Европа; друге — що сї племена почали дїлити ся ще в неолїтичній культурі. Се друге виводить ся з того, що спільних назв для предметів вищої культури в язиковім запасї індоевропейськім не знайшло ся, а неймовірно, аби така спільна назва могла затратитись цїлком, не лишивши ся бодай у декотрих ґруп,-тому звідси вивід, що назв для предметів вищої культури не було перед розселеннєм, отже й самої її не було. Що до правітчини, то се справа більш складна, і тому мушу коло неї бодай коротенько спинити ся. Перед усїм треба піднести, що за азийською правітчиною не промовляє нїщо; ся теорія уложилась силою традиційного призвичаєння дивитись на Азію, як на вітчину людського роду; одинокий момент, що промовляв би за нею — се лїнґвістичнї звязки Індоевропейцїв з Семитами, але таких старих звязків до тепер не виказано, і ся теорія стратила кредит. Натомість все більше звертають на себе увагу і здобувають значіннє звязки і подібности Індоевропейцїв з Фінами. Вони ще не проаналїзовані докладно і не оцїнені рішучо, але безсумнїву істнують, і вказують на східню Европу як місце споконвічного сусїдства Індоевропейцїв з Фінами 7). В східнїй же Европі заховали ся й найбільше архаічні язики індоевропейської родини (литовсько-лотишська ґрупа). Цілий процес кольонїзації індоевропейських народів далеко лекше пояснити собі з европейською правітчиною, а що особливо важно: лїнґвістичні стичности ріжних ґруп між собою вказували-б, що вони на правітчинї, перед міґрацією були розміщені між собою анальоґічно з їх теперішнїм розміщеннєм, а се дуже тяжко, попросту неможливо помирити, припустивши міґрацію в Европу з Болортага. З сих всїх обставин справдї стає більш правдоподібною правітчина в східнїй Европі.

Ся правітчина мусїла займати значні простори, бо скотарський, переважно кочовничий спосіб житя Індоевропейцїв вимагав великих просторів, а сей пранарід мусїв бути численним з огляду на його пізнїйше роспростореннє. Правда, він певно асимілював при розселенню, а мабуть іще й перед ним у великім числї чужі народности; на се виразно вказує антропольоґічна мішанина індоевропейських племен — типів ясних і чорних, короткоголових і довгоголових, а й сама язикова діференціація була безперечно прискорена сею асиміляцією чужеродних елєментів. Але сама така асиміляція можлива тільки при значній асиміляційній масї. Брак спільної назви для моря вказував би, що правітчина не лежала при самім морі, могли лиш декотрі племена доходити до моря (Чорного чи Балтийського). Скотарське господарство — з одного боку, з другого знайомість з медом, пчолою і медведем, засвідчена фактами мови, — вказували-б як на найбільш правдоподібні місця індоевропейської правітчини на пограниче степу і лїсу, що тягнеть ся в полуднево-західнїм напрямі через східно-европейську рівнину. В такім разї Словяне, і навіть ще близше — наш нарід може бути автохтоном на певній части своєї території, і його пізнїйші міґрації були розмірно не великі.

Все се, що правда, тільки правдоподібности. Не маємо нїяких вказівок на те, аби індоевропейські народи виеміґрували в Европу з Азії. Нема нїяких фактів, котрі-б вказували, що на нашій території перед індоевропейською кольонїзацією істновала яка-небудь иньша 8). Але треба додати важне ограниченнє — не маємо того всього в нашім теперішнїм матеріалї, при тих засобах дослїду, якими розпоряджаємо. І рахуючи ся в повній силї з тими правдоподібностями, які дає нам теперішнїй дослїд, се і не дуже налягати на тих правдоподібностях.

Відкриваючи нам перспективу культурного розвою народів індоевропейської ґрупи, зводячи їх широко розстрілені проміння до певного, правікового ядра, язиковий матеріал дає тільки дуже загальні вказівки на ту конкретну територію, ті реальні обставини, в яких переходив сей розвій. Так само як історичне слїдженнє індоевропейського розселення тільки приблизно приводить нас до тих — все таки дуже широких, докладно не вияснених просторів, з котрих мусїло йти се розселеннє. Супроти своєї цїли ми й на сїй дорозї — індоевропейських старинностей кінець кінцем опиняємо ся в подібних обставинах, як на дорозї археольоґїчного та антропольоґічного слїдження. Там даєть ся нарід і його культура, шукаємо території; тут територія і культура, або територія, культура і фізичний тип- шукаємо народу-носителя тої культури і фізичних прикмет, насельника території. Одинока спільна величина, яка могла-б послужити нам до зведення у одно сих проблєм — культура, але вона занадто загальна. Як би нам міг бути до того одправною точкою ще фізичний тип — але й сього нема! Археольоґія, як ми бачили, виразно вказує нам на українсько-руській території перед славянською міґрацією два відмінні типи: довгоголовий — неолїтичний, і короткоголовий, що поруч довгоголового виступає в часи металїчної культури. Питаннє, котрий тип індоевропейський або спеціально словянський? На се антропольоґічне питаннє не можна цїлком відповісти. Як я вже згадував, народи індоевропейської родини мають мішаний тип: чорний і ясний, короткоголовий і довгоголовий; сю мішанину помічаємо навіть на територіях самих народів; полишаючи на боцї кольор, нпр. північні Ґерманцї довгоголові, а полудневі короткоголові, полудневі Італїйцї довгоголові, північні короткоголові і т. и.; в результатї одні уважають первісним індоевропейським типом довгоголовий („ґерманський”), иньші — короткоголовий (т. зв. „кельто-словянський”  9). І можливо зовсїм, що ся мішанина типу у індоевропейських народів старша і від часів розселення, то значить, що сї племена ще перед розселеннєм, на правітчинї не були чистим типом, одностайною антропольоґічною расою 10). Самий етнїчний і язиковий тип індоевропейський міг утворитись наслїдком мішання, метізації рас, як і потім таке мішаннє, асимільованнє чужеродцїв вплинуло, без сумнїву, і на роздїл індоевропейської ґрупи і на пізнїйше відріжненнє поодиноких індоевропейських ґруп, на витвореннє в серединї їх поодиноких народів 11). Таким чином справжнього індоевропейського типу може бути й не було зовсїм, як не було може й „первісного словянського” одностайнього антропольоґічного типу. Теперішнї Словяне переважно короткоголові: на заходї й полуднї тип сильно короткоголовий, в напрямі на північ і схід він слабне — сильно переважає ще у Українців, але у Поляків і Великоросів з ним уже бореть ся середноголовий, з значнїйшою домішкою довгоголових  12). Матеріал з старих могил дає більший процент довгоголових, а в українських поганських могилах, що по культурним прикметам уважають ся за словянські, довгоголовість навіть переважає; але тип уже й тут не одноцїльний, а мішаний: є й короткоголові й середнї типи.

В таких обставинах хопити ся якоїсь антропольоґічної прикмети, наприклад довгоголовости, і взяти її за етноґрафічну прикмету Індоевропейцїв; прийняти певні культурні прикмети, певний похоронний обряд за їх спеціальність і звязавши се з понятєм індоевропейської правітчини, відтворювати образ індоевропейського розселення-було б з методичного становища повною довільністю 13). Які ріжницї народностей і рас могли покривати ся покровом одної чи подібної культури, і навпаки — як значно ріжнити ся могли в певних побутових формах Індоевропейцї перед своїм остаточним розріжненнєм! Яку ріжнорідність етнїчну міг покривати собою тип похорону з скорченим кістяком, що протягаєть ся на такі величезні простори, без особливо характеристичних відмін!

При сучаснім станї наших відомостей нї археольоґія з антропольоґією з одного боку, нї лїнґвістика з другого, нї разом в сполученню не можуть розвязати з повною рішучістю проблєм індоевропейської старовини, не дають цїлком певних вказівок для етнїчного орієнтовання в археольоґічних останках. Через се для орієнтовання в передісторичній етноґрафії нашої теріторії все ще приходить ся нам уживати історичних відомостей. Але як скомбінувати їх з фактами археольоґії, антропольоґії й лїнґвістики, вони не в однім зможуть вияснити нам далеко більше і кинути світло в значно давнїйші часи і в ширші простори, куди зовсїм, або майже зовсїм не сягає історична традиція.

Сею дорогою належить нам піти в висвітлюванню етноґрафічних відносин нашої території — в етноґрафічнім орієнтованню серед культурного матеріалу її.

Примітки

 1) Історія наукових студий над сими питаннями докладно представлена у О. Шрадера Sprachvergleichung und Urgeschichte (3 вид. 1906, Єна), E. de Michelis L' origine degli Indo-Europei, Турин, 1903, також С. I. Tylor The Origin of the Aryans, Льондон, 1889 (французький переклад 1895, росийський 1897), І. Schmidt — Die Urheimath der Indogermanen und das europaische Zahlsystem — Abhandlungen der Berliner Akademie, 1890.

 2) Утерті назви „індоєвропейське племя”, „арійські народи” можуть уживатись тільки з повним застереженнєм, означаючи народи, що говорять індоевропейськими мовами, хоч належать безперечно до ріжних асимільованих рас; М. Мілеєр дотепно сказав, що як казати про арійську расу, то однаковим правом можна-б говорити про долїхокефалїчну лєксіку і брахікефальну граматику.

 3) Найбільш відповідною назвою для ґрупи сих мов уважаю „індоєвропейське”, а ”арійське” не годить ся зовсїм, бо означає тільки східню галузь сїєї ґрупи — мови іранську і індийську, хоч уживаєть ся часто і в загальнім значінню.

 4) Pictet-Les origines Indo-européenes ou les Aryas primitifs, т. І вийшов в 1859 р.; нове, не змінене в головних поглядах виданнє 1877 p. в трьох томах.

 5) Ріжні погляди в лїтературі були вказані в 2 вид., тепер їх пропускаю. Докладну біблїографію до р. 1899 див. W. Ripley A selected Bibliography of the Anthropology and Ethnology of Europe, Бостон, 1899. Головнїйше в курсах Шрадера і Мікелїса.

 6) До таких виводів прийшли два авторітетні історики культури як Ген (V. Hehn) і О. Шрадер і тепер, хоч з деякими ваганнями, в головнім се погляд майже загально прийнятий.

 7) Про них і про ґенетичну звясь (спільне походженнє) Індоевропейцїв з Фінами, що приймають декотрі дослїдники на підставі тих стичностей — Andersоn Studien zur Vergleichung der indogerm. u. finnisch-ugrischen Sprachen, 1879. Thоmsen Beróringer mеllem de finske og de baltiscke Sprog, 1890. Веске Славяно-финнскія культурныя отношенія по даннымъ языка, 1890. J. Mikolla Beruhrungen zwischen den westfinnischen und slavischen Sprachen I, 1894. H. Sweet The histоry of language, 1900. Wiklund Finnisch-ugrisch und Indogermanisch (Le monde oriental, 1906). Иныпа давнїйша лїтература в 2 вид. Див. ще низше про фінсько-іранські стичности.

 8) Досить розповсюднена фінська теорія — що східню Европу перед Індоевропейцями цілу займали Фіни, не має нїяких реальних підстав. Тільки в північній її части при шзнїйшим розселенню Словяне посунули Фінів далї на північ.

 9) Лїтература в 2 вид.

 10) Таку гадку з усею рішучістю висловив Вірхов ще в 1883 p. (Korrespondenzblatt der deut. Ges. fur Anthropologie), і до неї все більше схиляють ся дослїдники.

 11) Про вплив етнїчного мішання, метісації на відріжненнє язикове — нпр. Ascoli Sprachwissenschaftliche Briefe (пер), 1887, Тейлор ор. c., Гірт Die Verwandchaftsverhältnisse der Indogermanen (Indogerm. Forschungen, 1894) і новійша його праця Die Indogermanen 1905, т. І, Бодуен де Куртене О смЂшанномъ характерЂ всЂхъ язиковъ (Ж. М. Н. П. 1901, IX). Против надуживання сього обяснення справедливі замітки висловив Яґіч (Einige Streitfragen, Archiv XXII), указуючи, що діалектичні ріжницї в кождій більшій лїнґвістичній масї і без того неминучо мусять бути. Але се зовсїм не зменьшує впливів мішання на язикову діференціацію, що хотїв новійше заперечити Шрадер (ор. c., вид. 3).

 12) Про се І. Deniker Lеs races des l' Europe I. Indice céphalique en Europe), 1899, U, La Taille, 1907. W. Ripley The races of Europe, London, 1900. Niederle O původu Slovanů i Slovanské Starožitnosti розд. III. Talko-Hryncewicz W kwestyi pochodzenia Słowian — Wisła 1902. Новїйший перегляд питань: Hoernes Natur u. Urgeschichte I (1909). Старша лїтература в 2 вид.

 13) Тим способом утворена була десять лїт тому теорія ґерманськоіндоевропейської правітчини Муха і Косінни. Ототожнивши культуру передісторичної Нїмеччини з культурою індоевропейською, довгоголовий ґерманський тип прийнявши за первісний індоевропейський, зробивши Нїмеччину правітчиною індоевропейських ґерманських народів, а Ґерманцїв — безпосереднїми спадкоємцями і продовжателями індоевропейської культури, вона попала в тон амбіціям нїмецької суспільности і здобула чимало прихильників. Але з наукового становища зістала ся фантазією.

 

ДІФЕРИНЦІАЦІЯ ІНДОЄВРОПЕЙСЬКОЇ РОДИНИ Й ВИРІЖНЕННЄ СЛОВЯНСЬКОЇ ҐРУПИ, СЛОВЯНСЬКО-ЛИТОВСЬКА СПІЛЬНІСТЬ І СЛОВЯНО-ЛИТОВСЬКА ТЕРИТОРІЯ, ГРАНИЦЯ ЗАХІДНЯ — ҐЕРМАНСЬКА І СХІДНЯ — ФІНСЬКА, ГРАНИЦЯ СЛОВЯНО-ЛИТОВСЬКА; ТРАДИЦІЯ ДУНАЙСЬКОЇ ПРАВІТЧИНИ, ТЕОРІЯ КАРПАТСЬКОЇ ПРАВІТЧИНИ.

Закінченнє спільного пожитя індоевропейської родини й повне виріжненнє з неї поодиноких народів і язикових ґруп, приймаючи що се стало ся в початках металїчної культури, кладуть більш-меньш за дві тисячі лїт з лишком перед нашою ерою. Не пізнїйше, бо в першій половині другого тисячолїтя бачимо арійські народи вже на полуднї в Азії, далеко від їх правітчини. Не дуже ранїйше з огляду на появу між Індоевропейцями металїчних виробів ще перед розселенєм 1). Розумієть ся, дата дуже загальна і приблизна, гіпотетична. Так само тільки в найзагальнїйших рисах можна собі уявити самий процес роздїлу індоевропейської родини, що зазначив ся тодї. В лїнґвістицї, що досї одиноко рішає се питаннє, до недавна стояли дві теорії — ґенеальоґічна, що признає видїленнє цїлих ґруп і істнованнє якийсь час спільних язиків для сих ґруп, до нового роздїлу кождої ґрупи на мови чи ґрупи мов, — і теорія хвиль, або переходів, що виріжненнє мов обясняє повільним процесом діференціації ще в тих часах, коли стичність між народами не була розірвана, і оден язик служив посереднїм переходом меж двома сусїднїми 2). Тепер сї теорії найчастїйше комбінують ся. Дїйсно, виріжненнє лїнґвістично-етноґрафічних атомів не розривало язикової й етноґрафічної звязи відразу. Се виріжненнє мусїло почати ся вже за часів етнічної „індоевропейської спільности”, і між иньшим проявляло ся в мові; але етноґрафічна одність брала якийсь час перевагу над сим процесом відріжнення, діференціації. Він зростав через розширеннє території, через асиміляцію все нових чужородцїв на нових окраїнах і в звязку з сим збільшали ся відміни в побуті і мові; з їх зростом все слабша ставала одностайність цїлої родини, але все ж вповнї жива і замітна була звязь між поодиноками ґрупами тих атомів, на які роспадала ся цїлїсть. І навіть після того як нарештї міґрація, мандрівка робила рішучий початок відокремленню даної племінної одиницї, ся звязь з своєю ґрупою, а через них — із иньшими, не зникала відразу. Територіаль-. не віддаленнє і ослабленнє ґеоґрафічної звязи з давнїйшими земляками -з одної сторони, пожитє з новими чужородцями і мішаннє з ними — з другої, розвиваючи ся паралельно, з обох кінцїв надривали старі етнічні звязи, але рвали їх помалу, і певні звязки з близшими сусїдами з-поміж своєї давнїйшої родини ще довго могли жити.

Замітне язикове явище-зміна палятальних звуків в двох ріжних напрямах, що зазначила ся безсумнїву ще підчас „індоевропейської спільности”, зістала ся слїдком такої дуже старої росколини, що ще перед рішучим виріжненнєм подїлила ся індоевропейську родини на дві галузи — східню і західню 3). До східньої належали племена арийські (іранські і індийські), тракийсько-албанські (предки теп. вірменського і албанського), славянські й литовські (і може ще які нам незвістні); до ґрупи західньої — грецькі, італїйські, кельтські, ґерманські. Але між обома сими ґрупами не бракувало переходових членів, що переплїтала посередніми звязками сї дві половини індоевропейського світу. Словяно-литовська ґрупа з одного боку стоїть в близьких відносинах до ґрупи арийської, з другого — близько підходить до ґерманської. Як би живі були мови тракийської ґрупи, може б ми побачили, що вони були переходним огнивом між ґрупою словянською, грецькою й іранською — але мови сї вигасли, і в сїм місцї тепер прогалина (такі прогалини взагалї в значній мірі повинні толкувати ся тим, що деякі посереднї огнива попропадали). Але близші звязки словянської мови з іранською на щастє не пропали для нас і свідчать про близшу звязь між словянськими й іранськими племенами, навіть і після мандрівки арийських племен, коли індоевропейська родина почала роспадати ся. З другого боку звязки між ріжними племенами індоевропейської родини свідчать про те, що по мандрівцї полудневої, арийської ґрупи-північні племена жили ще в тїснім сусїдстві. —

Деякі дослїдники навіть приймали істнованнє спільної західньої, европейської мови по відділенню східньої, арийської, себ то іранськоіндийської ґрупи, і противставляли їй сю західню; але повної анальоґїї тут нема. Далї, тому що словянська ґрупа з одного боку близько споріднена з литовською, а з другого певні звязки лучать її з ґерманською, то заступники ґенеальоґічної теорії для словянсько-литовської ґрупи разом з ґерманською приймали певний період спільної мови- се так звана у них північна, або північно-східня ґрупа. Але тепер і сей погляд стратив віру 4). За те тїсна звязь Словян з литовською (инакше — балтийською) ґрупою не підлягає сумнїву, і всї лїнґвисти всяких напрямів сходять ся на признанню тісної спільности словянсько-литовської ґрупи — що вона після віддїлення иньших споріднених народів і ґруп становила певну цїлїсть. (Цїлїсть, розумієть ся, тільки релятивну, бо певну діференціацію в тих часах треба припустити навіть в серединї самого Словянства, не тільки між ґрупами словянською й литовською).

Велика язикова близькість словянських і литовських племен наводить на гадку, що спільне житє сїєї ґрупи тягло ся дуже довго. Се легко зрозуміти, вважаючи на кольонїзацийні обставини. Тим часом як міґрації Ґерманцїв на захід, а Іранцїв на схід ослабили їх звязки з Словянами і стичність зісталась тільки на розмірно незначній лїнїї сусїдства,-Словяне з литовськими народами жили в тіснім ґеоґрафічнім сусїдстві дуже довго, аж до початків великої історичної міґрації Словян. Приймають, хоч і гіпотетично, що тільки в серединї останнього тисячолїтя перед Хр. відокремленнє племен словянських від литовських зазначило ся вповнї 5). В історичнім матеріалї воно виступає перед нами як факт довершенний в І в. по Хр., коли словянські і литовські племена виступають з осібними йменнями (Венеди і Еісти). Нарештї велика словянська міґрація в III-IV вв. по Хр. розірвала до решти сю словянсько-литовську близкість, а заразом дала останнїй імпульс виріжненню поодиноких словянських народів.

В часах перед повним відокремленнєм від иньших індоевропейських народів і на останку від Литовцїв (сї часи можна-б назвати перед-словянськими або словяно-литовськими) предки Словян зробили дальші кроки в сфері материяльної та духової культури в порівнянню з побутом індоевропейської епохи 6). В сї ж часи мусїли вже зарисуватись певні відміни в самім тїлї будущого Словянства, що потім стали початком його діференціації на галузи й народи. Причини мусїли впливати ті самі, що й на розріжненнє серед індо-европейської родини: розширеннє території, збільшене віддаленнє між ріжними частями, мішаннє з чужеродцями, неоднакові поступи матеріальної і духової культури поодиноких частей. Сї всї процеси переходили потім свій дальший розвій в самім Словянстві, коли його одність з литовською ґрупою ослабла і воно відріжнилось від неї в осібну ґрупу. В сїй добі — котру можемо назвати прасловянською — дозрівав процес розріжнення словянської ґрупи, якому велике словянське розселеннє дало змогу тільки розвинути ся у всїй виразности.

Для доби словяно-литовської і ще більше — доби пра-словянської ми можемо викомбінувати вже з значною правдоподібністю територію словянського розселення (розумієть ся — в загальнїйшій формі). Як би не стояла справа про правітчину індоевропейської родини, де-б не була вона, кінець кінцем в усякім разї словянсько-литовська доба, пережита була не де як у східнїй Европі: словянсько-литовські племена своє спільне житє безперечно прожили тут. З міґрацією Ґерманцїв на захід, в центральну Европу визначила ся західня границя їх території; полуднева уставила ся за розселеннєм в чорноморських степах іранських племен; на полудневім заходї предки Словян стикались з народами тракийської родини найправдоподобнїйше. Се все були свояки. Тільки на широкій лїнїї, що йшла з північного заходу на. полудневий схід через східно-европейську низину, стрічались границі словянсько-литовської кольонїзації з чужою — фінською.

В історичних відомостях найранїйіпе визначаєть ся полуднева границя. В дальшім викладі ми переглянемо докладно історичний матеріал що сюди належить, тепер же поки що зазначу загальний вивид, який виходить з його: не кажучи за давнїйші, загальні згадки, з Y в перед Хр. почавши маємо ми докладнїйші відомости про кольонїзацію чорноморських степів і з них бачимо, що кочовнича іранська, або іранїзована скитсько-сарматсько-алянська людність не переходила на північ далї за поріча нижнього Днїстра — Буга — Днїстра. Геродот, найважнїйше наше джерело в сїй справі, виразно відріжняє народи, що сидїли далї на північ, в районї середнього Днїпра — се народи не-скитські.

На полудневім заходї карпатське підгірє з II в. перед Хр. покриває міґрація Бастарнів; їх оселї простяглись звідти аж над нижнїй Дунай; там вони були „приходнями” ( 'επήλυδες ), і такими-ж були очевидно і в карпатських сторонах. До їх. приходу з півночи, словянські осади могли сягати й Карпатських гір, в басейні верхнього Днїстра, Сяна й Вісли, і так само по ослабленню сеї бастарнської кольонїзації могли простягати ся туди. Самий гірський пояс карпатський займала ґрупа народів найправдоподобнїйш — тракийських. Так виясняєть ся перед нами найдавнїйша територія словянських і литовських племен, яку можемо прослїдити. Постараємось означити її докладнїйше.

На заходї перед останнєю, історичною міґрацією Ґерманцїв (т. зв. великою мандрівкою народів) ґерманська кольонїзація межувала з словянськими й литовськими народами в басейні Висли. Бачимо се з звісток I в. во Хр.: Плїнія, Таціта і Птолємея, що писав в II в., але опиравсь головно на працї Марина Тірського з І в., доповняючи й поправляючи її новими джерелами 7). Докдаднїйші відомости для означення етноґрафічної границї дає поміж ними власне Птолємей. У нього Висла межує „Ґерманію” з „Сарматією” від верхівя до моря. Межи „великими народами” ( 'έθνη μέγιστα ) Сарматії вичисляє він „Венедів по цїлїй Венедській затоці” коло „Венедських гір”; між меньшими народами згадує Ґотів ( Γύθωνες ) над Вислою, на полудень ( 'υπό ) від Венедів; ще дальше на полудень від них — Фінів і ряд народів з покрученими або неясними назвами 8). З сього виходить, що східньою границею ґерманських народів була Висла, але на нижнїй Вислї Ґоти сидїли вже на правім боцї її (що сидїли вони на нижнїй, а не горишнїй Вислї, се видно з того, що Таціт уміщує їх безпосередно на північ від Люґіїв — ґерманських народів по Одеру 9). На схід від Висли і на північний схід від Ґотів сидїв „превеликий” нарід Венедів- Словян, і литовські народи, у Таціта означені загальною німецькою назвою Aestii, Esten 10). Так розмішує Птолємей; Плїнїй і Таціт, не даючи близших вказівок, потвержують відомости Птолємея; Плїнїй згадує про Вислу, як границю Сарматії, й Венедів уміщає десь коло неї; Таціт згадує Венедів на східнїх границях Ґерманії, за Ґотами 11). Чи переходили осади Словян за Вислу бодай подекуди, ще перед пізнїйшою їх мандрівкою на захід, як се часом припускають на підставі хороґрафічних і археольоґічних даних, се зістаеть ся непевним 12).

Хоч Птолємей зачисляє Венедів — Словян до більших народів Сарматії (расом з Бастаранами, Язиґами, Роксолянами) одначе на його мапі східня Европа так замощена ріжними иньшими народами, що для сього „великого” народа зістаеть ся дуже не велике місце. Причиною сього була велика плутанина в іменах, і та форма, в якій Птолємей уявляв собі східну Европу — форма узької шиї між океаном і Меотідою. Усунувши ті імена, що перейшли, в формі дублєтів, з лївого боку Висли на правий, і ті що за тіснотою місця з прикарпатських і донсько-кавказьких країв простягнулись на Птолємеєвій мапі за-далеко на північ, здобуваємо порожню просторонь за Вислою, на Поднїпровю і далї на схід, де Птолємей, чи його джерело — Марин з Тіра, не знав в дїйсности ніякого народу крім тих Венедів.

Як ми бачили, Птолємей виразно уміщує венедські осади над берегом моря, „по Венедеькому заливу”, що тягнеть ся у нього на значну просторонь, на кілька степенів. Сього мусимо триматись. Правда, у Таціта за ґерманськими народами на лївім боцї Висли згадують ся „на правім боцї Свебського моря” Литовцї, Aestii з їх торговлею горючим каменем (янтаремъ, Bernstein). Але ся звістка не виключає звістки Птолємея: Венеди і Литовцї могли на сїм побережу сусїдувати 13). Також не маємо підстави відсувати Словян з-над моря, щоб умістити там Ґотів, як роблять иньші 14).

З згадних у Птолємея сусідів венедських не тяжко відгадати в Ґалїндах пізнїйших пруських Ґалїндів (огляд наших лїтописів), в Судінах — може пруських же Судавів; сї народи відповідали-б загальній згадці про Aestii на балтийськім побережу у Таціта. Тільки у Птолємея вони відсунені від балтийського побережа осадами Венедів. 'Όσσιοι  Пригадують річку Оссу в Прусії. Кілька иньших імен, що зістають ся на Птолємеєвій мапі між Вислою та „океаном”, не можна добре обяснити, і сама реальність їх лишаєть ся непевною 15).

Для визначення докладнїйшої границї Словянщини з Фінами нема історичних відомостей. Таціт і Птолємей лише згадують про них, і Птолємей навіть всадив їх, як оден з „меньших” народів над Вислу, вище Ґотів: очевидно, він не знав про них нїчого крім імени. Звістки сих письменників свідчать тільки, що в І в. по Хр. Фінів знали недалеко від Балтийського моря 16). На другім кінці граничної лїнїї слїди присутности Фінів бачать в фінськім імени Волги у Птолємея ( 'Ρά — у Фінів і досї Rhav, Rawa); також імя Урала - Δάιξ обясняють з фінського. Певнїйшу вказівку на фінську кольонїзацію на полуднї дають лїнґвістичні слїди довгої культурної стичности між фінськими мовами середнього Поволжа (Пермяків, Вотяків) і осетинською — останком чорноморських Іранцїв: вони вказують, що в часи розпросторення Іранцїв в прикаспійських степах Фіни жили на середнім або низшім Поволжу. Середину граничної лїнїї між сими крайнїми точками виповнював катальоґ народів Ґерманарихової держави, де бачили імена поволзьких фінських племен Мері й Мордви (не кажучи за більш неясні). Але не знати, чи дїйсно тут маємо сї ймення, а не прості созвучности, і в кождім разї про територію згаданих племен не можна з нього витягнути нїяких вказівок 17). Археольоґічні і антропольоґічні розклади досї не могли ще нїчого дати для розяснення сього питання 18). Пробовано ще використати несловянські назви в хороґрафії верхнього Днїпра і Десни, ще більше-в басейнї Волги, Оки й Дона 19); але сї вказівки добре не перевірені, та й позбавлені хронольоґії: вони вказують на несловянську людність (припустїм — фінську) в часах перед словянською кольонїзаціею IX-XI в., але не мають доказової сили для давнїйших часів, бо під час словянського руху на захід і полудень словянські правітчинні краї могли (бодай по части) спустїти, і фіни могли їх на якийсь час тоді опановати. Таким чином тут кольонїзаційної границї не можемо вказати близше, як те, що басейн Волги і великих озер був в головнім територією фінською.

Виключивши території иньших племен, дістаємо для старої словянсько-литовської кольонїзації четверокутник, що ограничуєть ся лїнїєю Висли на заходї, Балтийським морем на півночи, на полуднї займає краї по середньому Днїстрі й Богу, а на сходї — басейн Днїпра (може — крім верхів самого Днїпра й його головних східнїх притоків). Тут з найбільшою правдоподібністю мусить бути уміщена словянсько-литовська територія перед міґрацією. Литовькі народи займали її північну частину. Як ми бачили, Таціт виразно уміщує їх на східнїм березї Балтийського моря, і се потверджуєть ся хороґрафічними й лїнґвістичними поміченнями. Правда, у Птолємея Ґалїнди й Судини сидять не на самім побережу, а віддїлені від нього осадами Венедів, але се такаж помилка як перенесеннє на тійже мапі Фінів на середню Вислу, або ж на балтийськім побережу треба припускати иньші литовські племена, упущені Птолємеєм. Близше означити тодїшню литовську територію можна тільки гіпотетично 20). Орієнтоватись в тодїшнїй литовській кольонїзації пізнїйшими етноґрафічними границями можна тільки до певної міри, тим більше, що і в означенню пізнїйших етноґрафічних границь є багато непевного. В пізнїйших часах східне побереже Балтийського моря аж до Курішгафа займають Фіни (Корсь і Либь Початкової лїтописи), — вони відтиснули відти Литовцїв. Литовцї займають цїлий басейн Німана, а навіть в басейнї Березини і Припети (на лївім боцї її) пробовано виказати несловянські (нїби литовські) елєменти 21), Досї одначе литовські елєменти в порічях Припети й Березини на певно не сконстатовані, а як і приймати їх, то ще велике питаннє: що треба-б тут зачислити до кольонїзації пра-литовських часів і що може бути слїдом пізнїйшого розпросторення Литви на полуднї. Подібно як Словяни, литовські народи разом з словянським рухом, в IV-V в., могли пересунутись на полудень і захід, полишивши фінським племенам північно-східню частину своєї території; могли опановати тодї колишнї словянські займанщини, та по якімсь часї знову їх стратити під поворотною хвилею словянської кольонїзації — коли замкнулись полудневі і західнї границї словянського розсіяння, і словянській кольонїзацийний рух, по реакції, відбив ся о північні границї.

Видїливши, хоч з певним, далеким приближеннєм для литовської ґрупи по її відокремленню балтийське побереже і що найменьше — землї між Нїманом і Двиною, ми для прасловянської території маємо простір від Карпатського підгіря до Алаунської (Валдайської) височини, краї верхнього й середнього Днїпра (але території на схід від Днїпра, а також в сусідстві нїманського басейна — спірні), та краї між Вислою й Нїманом аж до моря (о скільки сї краї не були заняті готськими й литовськими осадами). Таке означеннє праславянської території в головнім (з ріжними другорядними відмінами) досить приняте в науцї і дїйсно опираєть ся на цїлїй сумі наших відомостей, тож і має значну, як на тепер — найбільшу правдоподібність за собою 22).

Не можу проминути мовчаннєм, що при такий виводї словянської і спеціально східно-руської правітчини ми зовсім розминаємось з нашою історичною традицією, представленою автором вступних глав „Повісти временних лїт”. Для нього вихідною точкою словянської кольонїзації було середнє й нижнє Подунавє, і словянське розселеннє у нього йшло на північ, північний схід і схід. „По мнозЂхъ же временехъ, каже він, сЂли суть Словени по Дунаеви, кде есть нынЂ Угорская земля й Болгарьская; отъ тЂхъ Словенъ розидоша ся по земьли й прозваша ся имены своими”  23). Традиція ся противить ся всїй сумі наших відомостей про словянську кольонїзацію; се невдала гіпотеза київського книжника. Скомбіновала ся вона в тих часах, коли память про словянську міґрацію вже затерлась; піддали її ріжні факти-як згадки народньої поезії про Дунай, біблїйне оповіданнє про загальне розселеннє народів з полудня, а головно мабуть навіяли її свіжійші факти витискання Руси з середнього і нижнього Подунавя в Х-XI в. Навіть в народнїх переказах вона, очевидно, не мала нїякої основи і не може мати нїякого значіння для історії словянської міґрації 24).

Мушу згадати ще новійшу теорію — популярну головно в історіоґрафії росийській, — що правітчину словянську уміщує на Підкарпатю, в Галичинї й сусїднїх частях Волини. Головною і властиво одинокою підставою сеї теорії (що правда, ніхто докладнїйше арґументувати її й не постарав ся досї) послужило поміченнє, що найбільшу чистоту словянських елєментів в хороґрафії показує територія на полудень від Припети й на захід від Днїпра, особливо теперішня Волинь і Галичина 25). Сї хороґрафічні помічення самі таким чином не дають підстави обмежити сеї правітчини західньою, прикарпатською частиною. Нема нїяких причин виключати приднїдровських країв, з хороґрафічного становища також вповні словянських 26) (а й слїди несловянської кольонїзації на північ від Припети і на схід від Днїпра, як казав я, ми не маємо права переносити в часи пра-словянські та виключати сї землї з словянської правітчини, бо в сих несловянських елєментах могли відбити ся переміни з часів словянського розселення). Нема причини абсолютно виключати і Прикарпатя, але класти во главу угла словянської правітчини саме прикарпатські краї незвичайно трудно супроти того, що тут як раз маємо ясні слїди иньшої кольонїзації в близшім сусїдстві — гірські краї карпатські займають племена безсумнївно несловянські (тракийські правдподібно 27), і в сучасній хороґрафії Карпатів ми справдї маємо масу елєментів несловянських, може новїйших-волоських, а може й старійших. В часи старшого ґерманського руху підкарпатське підгірє займає ґерманська кольонїзація (була тут в III-IV вв. перед Хр.). Перед ним могла тут бути й словянська кольонїзація, але могла бути й иньша, напр. кельтська, як по иньших областях тодїшнього розширення Ґерманцїв  28). Полуднева частина галицького підгіря — порічє середнього Дністра, як ми бачили, в часах індоевропейського розселення зайняте характеристичною культурою глиняних будовель, яка розширяєть ся відси зовсім не в напрямах пізнїйшого словянського розселення на північний захід і північний схід, а на полуднє і схід, і не полишає в районї пізнїйшого словянського розселення скільки небудь виразного наступства. Всї сї факти роблять для Прикарпаття ролю словянської правітчини майже неможливою. Заразом отся маленька аналїза може послужити ілюстрацією, як трудно пересувати сю правітчину куди небудь з тої просторони, яку ми вище визначили для неї 29).

Примітки

 1) 3 лїнгвістичного становища против сеї дати відносять часом закид, що за такий недовгий час не могла розвинути ся язикова діференціація, яку бачимо пізнїйше; але не треба спускати з очей можливости, що асиміляція чужеродцїв і скорійший культурний розвиток в нових обставинах могли значно прискорити язикове розріжненнє.

 2) Перегляд питаная — див. Schrader Sprachvergleichung 2 с. 68 і далї (тут схематичні рисунки).

 3) Се так звані група-сатем і ґрупа-кентум, по тим формам в які уложило ся слово сто (в санскр. çatem, в латинськім centum, вимовл. kentum).

 4) Пор. нпр. Бремера Ethnographie с. 761, Гірта Indogermanen I с. 127.

 5) Язикові критерії непевні, про них не буду говорити (про оден, досить популярний — назву півня у Словян була мова в 2 вид., друга — се форма имени Неврів); важнїйша обставина, що в тім часї, з рухом ґерманських племен на Захід мусїли справді бути сильні пертурбації і в славяно-литовський кольонїзації.

 6) Про спільний словесний запас „північно-східньої” і потім словянсько-литовської ґрупи і образ культури який випливає з нього-Fick Vergl. Wörterbuch der indogern. Sprachen. I. Schmidt Die Verwandtschaftsverhältnisse der indogerm. Sprachen. C. Förstemann Spracblichnaturhistorisches. R. Hassenkamp Uber den Zussammenhang der lettoslavischeu und germanischen Sprachen. A. Brückner Die slavischen Fremdwörter im Littauischen. Є тут в самій основі богато суперечного, а для словянськолитовських відносин зроблено ще дуже мало. Тут не входжу в справу, тим більше, що нам важнїйший культурний стан прасловянський, про котрий будемо говорити низше (розд. V).

 7) Про Птолємея: Schwarz Der Geograph CI. Ptolemaeus (Rheinisches Museum, 1893). Glazebrook Rylands The Geography of Ptolemy, 1893, Дублїн. Boll Studien über (Cl. Ptolemaeus (Jahrbücher für Cl. Phil., 1894). Holz Über die germanische Völkertafel des Ptolemäus, 1894. Berger Die Grundlagen des Marinisch-Ptolemäischen Erdbildes (Verband. d. sächs. Gesell, d. Wis. 1898). Аналїз його відомостей зі східньої Европи: Müllenhof Deutsche Altertumskunde II с. і далї. Králiček Die Sarmatisсhe Berge, der Berg Peuke und Karpaten des Cl. Ptolemaios, 1894 Браунъ Разысканія въ области гото-словянських отношеній, 1, 1899. Кулаковскій Карта Европейской Сарматіи по Птолемею, 1894, і доповнення в Филол. Обозр. 1899. Niederie Slovaaské Starož. I гл. X.

 8) Σούλανες (ed. princeps: Βούλανες ), Φρουγουνδίωνες і коло верхівя Висли —  Α'υαρνοί (або 'Αβαρηνοί ), на схід від Венедів — Γαλίνδαι, Σουδινοί, Σταυανοί — Ptolemaei Ш 5.”70”

 9) Germ. 43-4.

 10) Пізнїйше в IX-XI в. ся назва перенесена на финських Естів.

 11) Hist. Nat. IV. 27, Germania 46.

 12) Оборонцї ріжних „словянських” теорій підносять, що Ґерманія має ґеоґрафічне, а не етноґрафічне значіннє, як і Сармати; але в сїй части „Ґерманїї” Птолємей вичисляє ряд народів, котрі трудно не признати за ґерманські. Що найбільше-можна признати, що Словяне ширили ся, як низша верства, нід панованнєм тих племен. Се пробують довести археольоґічним матеріалом. Поки що доказів певних нема.

 13) Браун (Разысканія с. 384), щоб погодити Птолємея зі звісткою Таціта робить иньше припущеннє — що Венеди означають і Словян і Литву. Але сей здогад, принятий ще деким, противить ся всїй сумі наших відомостей, і викликав тому рішучу відправу.

 14) Згадка Пітеаса про Ґотів над морем (у Плїнїя XXXVII § 35 — Gutones) перестала бути арґументом, з того часу як Мілєнгоф поправив її на Teutones (Deutsche Altertumskunde I с. 479). Деякі історики (от нпр. Wietersheim Dahn Geschichte der Völkerwanderung І с. 145) мотивували уміщеннє Ґотів над морем тим, що вони пізнїйше показують обізнаннє з морем; але в дїйсности вони показую повне необізнаннє. Браун (Розысканія с. 29, пор. 331) містив Ґотів над морем, опираючи ся на оповіданню Йордана (гл. 3), але джерело се дуже непевне (сам Б. бачить в нїм ріжні недокладности). Арґументи contra див. нпр. у Бремера op. c. 826; він вказує на Таціта, але для Брауна нпр. Таціт і Птолємей говорять про різні стадії в міґрації Ґотів.

 15) В Βουλανοι  бачили польських Полян, ще частїйше в Ставанах „Славян” (против сього див. Müllenhof c 21, Krek 2 c. 293), в Вельтах — Ο'υέλται — Вільцїв Лютичів, а Мілєнгоф (П с. 25) поправляв їх на Λετούαι і т. и,

 16) Дуже важним для історії кольонїзації було б піднесене лїнґвістами поміченнє, що в найдавнїйші часи Фіни стикали ся з ґотськими й литовськими народами (десь значить коло Балтийського моря) і aж пізнїйше, по роздїлї на свої головні галузи — західню й східню, стріли ся з Словянами. Ґотські елементи в фінській мові признають ся старшими від Ґотської мови Ульфіли, значить належать до часів перед готською мандрівкою і тоді ґотська й литовська кольонїзація мала-б іти клином ніж фінською й словянською, відрізуючи Словян від моря. Див. цитовану працю Томсена, Доннера Vergleich. Wörterbuch der finnischen Sprache, Aspelin La Rosomonorum gens et le Ruotsi. Одначе сї спостереження треба-б ще докладнїйше й ріжносторонїйше перевірити й освітити, щоб на їх основі уставити кольонїзаційні відносини перед великою міґрацією.

 17) Про катальоґ сей див. низше, в гл.III.

 18) Були проби оперти ся на поміченнях про розширеннє довгоголової раси в найдавнїйших находках, але етноґрафічного критерія з сеї довголовости супроти Фінів так само не можна зробити як і в иньших випадках: Фіни як і Словяне з фізичного погляду мішанцї. Так самоТак само непевні і деякі археольоґічні прикмети в ролї етнографічних критеріїв. Див. статї Европеуса Die Verbreitung der Finnen in älterer Zeit (Verhandl. d. Berlin, anthrop. Ges. 1875), також Ztschr. f. Ethn. 1876 й ин. А. Богданова Антропологическая виставка т. IV I с. 141-2, і Compte rendu du congres à Moscou, I (Quelle est la rасе la plus ancienne de la Russie centrale), Голубовскій Исторія Смоленской земли, Данилевичъ Очеркъ исторіи Полоцкой землї, й ин.

 19) Надеждинъ Опытъ ист. географіи русскаго міра. Барсовъ Географія Начальной лЂтописи с. 74 і далї, 258-9. Голубовскій Исторія Смоленской земли с. 31 і далї. Новїйші автори (Браун, Поґодін, Нїдерле) не посунули сеї справи на перед.

 20) Див. працї: Bielenstein Die Grenzen des lettischen Voltsstammes und der liettischen Sprache in der Gegenwart und im XIII Jhrt., 1891. Bezzenberger, Bemerkungen zu dem Werbe von A. Bielenstein (ИзвЂст. петерб. ак., т. IV, 1895). Погодинъ Изъ древнЂйшей исторіи литовскаго племени (ВЂстникъ археол. и исторіи, 1898). Kurschat Die Verbereitnung des litauisch-lettischen Volksstammes (Mittheil. der lit. litter. Ges., XXIV, 1889).

 21) Вже Надєждін вказував несловянські елєменти на північ від Припети — Опытъ геоґрафіи русскаго міра; за ним пішов Барсовъ Геоґрафія 2 с. 74 і далї. Пробували їх потім виріжнити Филевичъ Исторія древней Руси с. 123 і далї, Кочубинскій Територія доисторической Литвы- Журналъ Мин. Нар. Просв. 1897,1. с. 62,78, Погодинъ Изъ исторіи, розд. IX. На жаль якихось певних результатів сї працї не дали (див. рецензїї в Записках т. XVIII і XXI). В кождім разї нема підстави виключати катеґорично з словянської правітчини землї за Припетю (як то часом роблять).

 22) В головнім стрічаємо його вже у Суровєцкого (Śledzenie początku narodów słowiańskich — Dzieła вид. Туровского с, 382) і потім у Шафарика Slov. starožit. l, 10 § 1. Численних новїйших праць, що стоять на сїм становищу, не буду вичисляти, а згадаю про їх відміни. Відміни сі в поодиноких поглядах головно такі: деякі на сходї прасловянську територію протягають в район верхньої Волги й Дону, иньші, розширяючи прасловянську територію на північний схід, ограничують на полудневім заходї, вважаючи басейн Дона заселеним чужеродцями. Деякі протягають словянські границі далї і на захід-на вододїл Висли й Одера, або в до самого Одера. Одначе від розширення на схід повздержують несловянські хороґрафічні елєменти, хоч можливість такого розширення не можна категорично заперечити. Західню границю ставить виразно Птолємей. Необережно висловлена гадка Нїдерле (Staroveké zpravy c. 69, 81. Starož. l c. 30), що словянські осади над Днїпром могли сягати до моря, потім взяті ним назад (ib. І с. 260).

 23) Іпатський кодекс с. 3.

 24) Про традицію дунайської правітчини в пізнїйшім письменстві і противну їй теорію сарматську, що у західнїх письменників виступає ще скорше (у равенського космоґрафа, VII в.: Scytharum patria, unde Sciavinorum exorta est prosapia), найповнїйше у Нїдерле Slovanské starožitnosti розд. І. Тут і критика арґументів дунайської теорії), які були виставлювані нечисленними її оборонцями (як Дрінов, Самоквасов, Піч, з наших Ф. Вовк).

 25) Надеждін ор. с., Барсов Геоґрафія 2 с. 73, і новійші працї: Ист. древней Руси Филевича, цитована моноґрафія Смоленщини Голубовского, і особливо Курсъ русской исторіи Ключевского (I с. 22)- найбільш авторитетного представника сеї теорії.

 26) Історичні звістки — напр. текст Иордана, на який покликуєть ся Ключевский — також не дає нїякої підстави до того, аби тримати ся виключно Прикарпатя. Та й звістки се пізнїйші, уже з часів словянського розселення.

 27) Про се низше, в гл. III.

 28) Про сї здогади про Кельтів див. тамже.

 29) Не уважаю потрібним застановлятись на ріжних зовсїм ненаукових і фантастичних розширеннях словянської території в ріжних теоріях, що вважали Словян тубильцями в Ґерманїї, на Балканах і т. и. Підставою для них служила тотожність або подібність імен; таким чином до Словян зачисляли ся нпр. Венети італїйські й арморицькі; за тим ішло накручуваннє на словянське ріжних чужих імен, напр, Свебів == Свевів на Словян, Семнонів на Ziemian і т. и. Проби — підперти сї теорії далеко ранїйшого словянського розселення на заході і полудневім заходї археольоґічними доказами, як то подибуємо особливо у чеських археольоґів, не можуть переконувати, бо їх докази самі ще не мають доказової сили. Огляд сих теорій і їх старшої лїтератури див. у Крека с. 313-6, огляд новїйших праць сього напряму- Записки Наук. Тов. ім. Шевченка т. LIII. і XV, Наук. Хронїка. До нашої історії з них близше належать: численні студиї нашого земляка Ол. Партицького, зведені в його „Старинній історії Галичини”, т. I, 1894, Самоквасова — ИзслЂдованія по исторіи русскаго права, I-II (1896-7), Филевича Исторія древней Руси, т. І, 1896 (про них Записки т. V і XVIII).

 

ПЕРШІ ІСТОРІЧНІ ЗВІСТКИ ПРО СЛОВЯНСТВО, ІМЕНА; ДІФЕРЕНЦІАЦІЯ СЛОВЯНСТВА; СХІДНО-СЛОВЯНСЬКА ПРАВІТЧИНА, СЛОВЯНСЬКА КОЛЬОНЇЗАЦІЯ НА НАШІЙ ТЕРИТОРІЇ ПЕРЕД МІГРАЦІЄЮ.

Поява осібного імени для певного народу буває звичайно одним з характеристичних симптомів довершеного відокремлення. Для Словян ми маємо його тільки в звістках з І в. по Хр. Вони виступають у авторів I-II в. по Хр. під назвою Венедів: Venedi у Плїнїя, Veneti у Таціта, Ο'υενέδαι у Птолємея 1). Значінє сього імени — Venedi, не ясне; очевидно се ве була свійська назва 2); через Ґерманцїв перейшла вона в античну лїтературу, так само як і до фінських народів: західні Фіни й досї називають Росиян Venäjä; самі Німцї досї звуть Венедами декотрих західнїх Словян (Лужичан і Словінців) 3.

Прокопій (VI віка) оповідає, що давнїйше Словян взагалї звано Σπόροι: се слово він толкує з грецького слова σπείρω, розсїваю, „бо залюднюють край розкиданими осадами”. Відкидаючи сю хибну етимольоґію, се слово часто звязують з словянським Серб і уважають се давнїйшим своєнародним іменем Словянства 4). Шукали їх в Птолємеївих Σέρβοι (варіанти  Σέρωι); але сї Σέρβοι сидять далеко на сходї, в околицях Волги 5). Документально ж імя словянських Сербів виступає доперва в памятках IX-Х в. Що воно могло мати колись ширше, загальне значіннє, на се міг би вказувати факт, що пізнїйше два зовсїм ріжні словянські народи носили се імя (Серби балканські і лужицькі), але однакові народні назви в Словянстві стрічають ся дуже часто, а Словяне в ті початкові часи навіть не конче мусїли мати свою власну загальну назву для означення національности: такі назви часто виробляють ся лише з часом. Назва „Словен”, „Славен” виступає в перших звістках (VI в.) теж тільки як часткова назва — для Словян західнїх. Найбільш правдоподібний вивід сеї назви від  с л о у,  с л о в о:  люде що говорять зрозуміло, в противність чужеродцям- „Нїмцям”, що не вміють говорити 6). В чужеземній традиції вона одначе приходить звичайно з вставним к: Selaveni, Sciavini, Σκλαυηνοι, Σκλαβηνοί. арабське Сакалїба, пізнїйше також і з т: — Σθλαβινοί.

Скільки небудь докладні відомости про Словянство ми взагалї починаємо мати тільки з часів його остаточного розріжнення, спричиненого, чи лїпше сказати — завершеного великим словянським розселеннєм: ослабленнєм територіальної звязи, приладженнєм до нових і відмінних обстанов, пожитєм і мішаннєм з чужеродцями. Але так як свого часу серед народів індоевропейської родини, так і в сїмї словянських племен етноґрафічна діференціація зачала ся задовго ще перед сим розселеннєм.

В лїнґвістицї згожують ся на тім, що язикова діференціяція серед Словянства зачалась ще на правітчинї, довго перед великою словянською міґрацією, а відміни язикові були тільки одним з симптомів етноґрафічного розріжнення. Хоч проби — знайти вказівки на час, коли вже показало ся на добре се розріжненнє між головними галузями Словянства — західньою й північно-східно-полудневою, не довели до результатів 7), але факт дуже ранньої діференціації не підлягає сумнїву. Чи будемо триматись ґенеальогічної теорії, що приймає утвореннє з прасловянської маси насамперед двох чи трьох осібних галузей, а з них аж пізнїйше виріжненнє поодиноких племен, чи далеко реальнїйшої теорії „переходів” чи „хвиль”, що вказує на переходові явища й стичности між поодинокими мовами всїх ґруп, — се не робить ріжницї 8). В обох разах буде певним, що ще перед розселеннєм приготовились ті етноґрафічні і лїнґвістичні відміни серед Словянства, які тільки виразнїйше виявились після розселення, завдяки територіальному віддаленню і новим етноґрафічним стичностям.

Але при тім виникає цїкавий факт: сучасне ґеоґрафічне розміщенне Словянства вповнї відповідає його діалектичному подїлови, а поодинокі словянські народи вже дуже скоро по міґрації виступають як сформовані етноґрафічні й язикові цїлости. Се показує, — і се нинї признаєть ся загально — що велика словянська міґрація йшла без великої замішанини, без великих перескоків, заховуючи в значній мірі давнїйші відносини сусїдства 9). Словянська купа розкотила ся в ріжних напрямах з прасловянського центра в його періферію без замішань і перебоїв. А з сього виникає важний вислїд, що напрями кольонїзації до певної міри відповідали початковому розміщенню словянських племен на правітчинї, і теперішнє розміщенне словянських народів відповідає їх уґрупованю на правітчинї. Таку гадку з усїею рішучістю висловив один з авторитетнїйших, талановитїйших заступників новійшої лїнґвістики: „Порівнявши сї кольонїзацийні відносини Словян в передісторичні часи (по теорії переходів) з історичними, помічаємо, що невважаючи на значні переміни занятої Словянами території в історичних часах,-обопільні відносини (сусїдства) і тепер такіж, які мусимо приймати для передісторичних часів”  10).

Сей вивід, зроблений на основі лїнґвістичних фактів, має своє потвердженнє в історії кольонїзації: Словяне в остатнім розселенню переважно займали землї, покинені їх людністю, спустїлї, без боротьби, переважно тихомирно; про се свідчить сама невідомість і мовчаннє джерел про те, як відбуло ся словянське розселеннє. Порожнї, спустїлї простори протягом III — V в. відкривали ся на словянськім пограничу на великій просторони на захід, полудень і полудневий схід. Тож кольонїзацийне розпростореннє Словян могло йти досить правильно, без мішанини, без великих перескоків; племена, що сидїли дальше від кольонїзаційної періферії, вступали в землї, що полишили їм, посуваючи ся наперед, племена дальше висунені на захід або полудень. Инакше з мішанини-б вийшла більш однородна етноґрафічна й лїнґвістична маса, і діференціація мусїла-б наново початись аж після розселення.

Сї спостереження дуже важні; вони дають нам спроможність з пізнїйшого розміщення робити, бодай в приближенню, виводи про розміщеннє поодиноких словянських галузей перед розселеннєм, на правітчинї, відгадувати порядок і напрями словянської міґрації.

Відповідно до положення Української Руси на сучасній мапі Словянщини, ми повинні умістити наших предків в полуднево-східнїй частинї прасловянської території. Значить, коли ми правильно означили територію словянської правітчини, то на оселї племен східно-полудневої, української ґрупи припадає східно полуднева частина того прасловянеького осідку, а саме -порічє середнього Днїпра. Як цїла словянська кольонїзація ішла в напрямі на захід, полудневий захід і полудень, так і українське розселеннє мало йти в тих же напрямах, — на захід і полудень. Сей вивід стоїть в повній згодї з фактами словянської кольонїзації, які розглянемо низше.

Отже правітчину нашого народа можемо з найбільшою правдоподібністю вказати в середнїм Поднїпровю, де він міг бути автохтоном в тім значінню, що сидїв тут з таких часів, в які нїяка історія не сягає. Такий льоґічний вивід дають ті звістки й факти які ми переглянули. Розумієть ся вповнї незмінною в своїх границях ся прасловянська, чи спеціально східнословянська територія не могла бути. Pyx полудневих сусїдів — земляків з сатем-ґрупи, іранських і тракийських народів на полудневий схід і захід, опорожнивши значні простори в сусїдстві прасловянської території, міг викликати розширеннє словянскої кольонїзації на полудне. Пізнїйший рух з Азії досить замітний по фактам археольоґічням та історично-етноґрафічннм, викликавши пертурбації в степовім поясї, міг спричинити поворотний рух тої прасловянської кольонїзації назад.

Примітки

 1) Старші звістки, що прикладають ся часом до Словян, непевні — про них Niederle Slov. Star. І с. 190 і далї.

 2) Цайс (с. 67) обясняв се слово з ґот. vinja = пасовище, лука, осадники на луках; се обясненнє за браком лїпшого приймало ся часто. Останнїми часами вийшов на верх вивід з кельтського vindos — білий; вказують дійсно цїкавий факт — широке розповсюдненнє для vend, vind в хорографічних і особистих іменах на кельтській території. Але стичність Кельтів з Словянами — річ досї не доведена. Обясняли Венедів і з словянського vęt, вαщии — більший, отже „велетні” (против сього виводу Брікнер в Archiv f. sl. Phill XXII с. 236) Звязували їх з іменем Вятичів (Гільфердінґ, Браун, Веселовский), і т. и.

 3) Sclavos, quos nos Vionudos dicimus, каже Алькуін вро побіди Кароля Вел. (Monum. Genn, Epist. IV с. 32).

 4) Так думали вже Добровский і Шлєцер, потім Шафарик І. 7, 15 і Цайс с. 67 (обережно). Етимольоґія слова Серб неясна, див. про неї екскурс у Крека 2 с. 248 і далї. Новїйше обясненнє Нїдерле — Σπόροι з Βόσποροι (Uber die Sporoi des Prokopios — Archiv т. XX) стріло ся з однодушною опозицією в науці. Зауважу ще, що з словом Серб ставить ся в звязок наше серб, сябр == спільник в господарстві. Про тотожність Серби == Σποροι == Spali, що припускали декотрі, див. низше.

 5) Прокопій De b. Got. Ш. 14. Птолємей V. 9 §.21.

 6) Словян від слово виводив Коляр. Против сього виступав Добровский (Čаs. Čes Mus. 1827). Шафарик (II с. 25, 8), недавно ще Крек 2 с. 300 відносили, що наросток енин вказує на місцевість, має ґеоґрафічний початок; та ледве чи можна се так виключно брати; пригадаю хоч би народню форму: НЂмчинъ замісць НЂмець. Иньші виводи не дорівнюють в правдоподібности Коляровому. Але при тім не виясненою лишаэть ся однаковість вставки к в західнїх і орієнтальних передачах словянського імени.

 7) Про них нпр. у Нїдерле О původu с.122-3.

 8) Ґенеальоґічна теорія погрішає схематизмом, котрого в живій еволюції не буває; більшу етноґрафічну одиницю всюди і завсїди складає сума льокальних, дрібних варіацій, що переходять з одної ґрупи в другу певними посереднїми відмінами. Словянські галузи — східня, полуднева й західня, лучать в собі непевними спільними прикметами ґрупи окремих діалектів, яких діференціація може бути так само давня, як і знаменні відміни самих галузей. Справедливо каже Бруґман (Grundriss .der vergl. Grammatik der indogerm. Sprachen): не можна собі уявити мови якоїсь більшої народньої маси, котра-б мала за собою довший процес розвою, а була-б без діалектичних  в і д м і н.  Теорія вповні одностайного праязика — чи індоевропейського чи прасловянського-се фікція, бо перше нїж такий язик сформуєть ся остаточно, має вже в собі зародки розкладу. Се визначив з усею виразністю Дельбрік що до індоевропейського язика, а в славістицї сей погляд з цїлою рішучістю розвинув Яґіч в статі Eine einheitliche slavische Ursprache ? (Archiv XXII). Дїлячи Словянство на язикові ґрупи: західню, східню й полудневу, він дивить ся на сей подїл не з ґенетичного погляду, а з становища сучасної статіки, і такий погляд все більше знаходить собі признаннє.

 9) Уважаючи на повтореннє однакових етноґрафічних назв в ріжних частинах Словянщини, колись словянську кольонїзацію порівнювано навпаки з розсипаною всумїш грою карт. Але однакові етноґрафічні назви не значать, що то одно племя розбило ся на части, і слїдів такого „розсипання” в Словянстві як раз зовсїм не можна вказати.

 10) J. Schmidt Zur Geschichte des indogerm. Vocalismus II c. 198. Сей погляд при нагоді, в полеміці з Ласкіном підпер рішучо Ягіч (Einige Streitfragen-Archiv XX с. 22), вважаючи пізнїйший образ словянського розселення „досить докладною відбиткою передісторичного словянського мікрокосма”.

 

КУЛЬТУРНА ЕВОЛЮЦІЯ СЕЇ ТЕРІТОРІЇ, КУЛЬТУРНА ЕВОЛЮЦІЯ СЛОВЯНСЬКОЇ ПРАВІТЧИНИ.

За помічю сих даних ми можемо робити проби — хоч би скромні, оріентовання в культурнім матеріалї нашім. Ми бачили вище, що як раз на границі передстепового пояса з лїсовим на Поднїпровю ми, помічаємо певну культурну границю — в передстеповім поясї розвиваєть ся та характеристична культура глиняних будов і уриваєть ся потім, не лишаючи продовження в пізнїйшій культурі сих країв; тут же розширюєть ся похоронний обряд з посипанням мерця червоною фарбою; потім та течія середноазійська, в зелїзній культурі, що перехрещуєть ся з культурними впливами грецької кольонїзації побережа. На границї ж лїсового пояса і далї, за лїнїєю лїсу бачимо похоронні поля, що з Поднїпровя тягнуть ся і далї на захід; від передстепового культурного матеріалу, як ми бачили, вони відбивають сорозмірною бідністю і одностайністю житя, браком різких змін і потрясень — принаймнї в дотеперішнім їх матеріалї. Коли дані історичні і лїнґвістичні нам кажуть, що сей лїсовий пояс був по всякий правдоподібности осїдком словянським, а краї степові були зайняті людністю іранською, — в культурі похоронних піль і в ранїйших культурних останках ми можемо бачити останки словянського житя і в них образ його культурної еволюції, а в довгоголовій людности сих культурних останків — репрезентантів старого словянства. Тутешнїй антропольоґічний тип одначе, як ми бачили — не відріжняєть ся від дальшої передстепової і степової людности з часів перед азійською міґрацією; домішка короткоголового типу виглядає як чужородна домішка з якоїсь азійської течії, може якихсь тюркських елєментів. Але антропольогічний матеріал поки що дуже убогий, і тяжко тут робити які небудь дальші виводи. Коли культура глиняних будов не проявить ся анї далї на захід анї далї на північ, здобуде ще більше правдоподібности висловлений останнїми часами здогад, що се культура тракийська, і зникла вона з наших країв з міґрацією в балканські і закарпатські краї тракийських племен. Але границї культур не мусять вповнї згоджувати ся з племінними границями, — хіба з де-більшого тільки, — незалежно навіть від кольонїзаційних змін, коли одна кольонїзація вступала в старі слїди життя і культури своїх сусїдів. Тому звичайно оден культурний тип заходить за другий — як ми й бачимо в археольоґічяих нахідках.

Стільки небогато вважав я можливим сказати що до нашого орієнтовання в археольоґічних слїдах людського житя на нашій території, — почавши від пізнього неолїту. Далї, в раннїй неолїт або в палеолїтичну добу не сягають нїякі етноґрафічні критерії, нїякі лїнґвістичні виводи з мов індоевропейських чи мов иньших ґруп, і зовсїм даремно б було на се спокушати ся і фантазувати.

Еволюцію людського житя на словянській території, від неолїтичних часів зазначили нам з грубшого археольоґічні викритя. Вони показали нам тяжкий розвій тутешнього житя в глухих кутах лїсового поясу, далеко від живійшого житя побережа і степових країв, з їх лекшими і живійшими зносинами з культурнїйшими краями. В порівнянню з культурними краями житє лїсового Поднїпровя запізнило ся на багато столїть. Бронзова культура, що зяйняла там майже цїле тисячолїтє й дійшла високого розвою, сливе не дійшла сих сторін, — захопила сильнїйше побереже Подонє, Прикарпатє, але в краї словянської правітчини, Поднїпрянські особливо — ледво доходили її слабі рефлєкси. В Гомерівську добу сї краї мабуть ще жили в пережитках неолїту; відблиски бронзової й зелїзної культури, долїтаючи сюди, примішували ся до старої неолїтичної культури, але камінь і дерево мусїли зіставати ся тут головним матеріалом, коли навіть в центральній Европі металїчна культура була в повній силї. Докладнїйший розслїд тутешніх могильників (поки що — найбільше занедбаних, власне через бідність і непоказність їх культурної обстанови) дасть з часом можність лїпше прослїдити еволюцію тутешнього житя 1). Результат сеї культурної еволюції — в видї образу культури словянських племен в епоху розселення і безпосередно по ній на підставі даних археольоґічних, лїнґвістичних і історичних подамо низше. Деяке понятє про ті зверхнї фактори, під виливом яких розвивало ся житє словянських країв протягом тисячолїтя, що ділить епоху словянського розселення від перших історичних відомостей про Схід Европи, — дадуть нам звістки з історії Чорноморя. Схована, в глибинї лїсів Славянщина була глухим кутом, куди поволї, ослаблено долїтали рефлекси полїтичного і культурного житя більш культурного Чорноморя і сусїднїх степів, де стрічали ся й перехрещували ся культурні впливи середземельної і передне-азийької культури з течіями середне-азийськими. Безпосередно в територію, вислїджену нами для Прасловянщини, — історичні звістки наші не заходять сливе зовсім, то значить дають кілька відірваних, небезсумнївних імен, кілька натяків — в звязку з докладнїйшими вістями про полудневу, чорноморську кольонїзацію. В сїм звязку ми й оглянемо їх низше.

Примітки

Се повинно бутя найважнїйішим завданнєм східно-словянської археольоґії, яка навпаки хапаєть ся за показнїйші памятки античної та т.зв. скитської культури.

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 387 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист