Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

ДЖЕРЕЛА ДО ПІЗНАННЯ КУЛЬТУРИ І ПОБУТУ. ХЛЇБОРОБСТВО — ЛІНГВІСТИЧНІ ВКАЗІВКИ, РОДИ РОСЛИН, ТЕХНЇКА ХЛЇБОРОБСТВА, ГОРОДНИЦТВО І САДІВНИЦТВО, ІСТОРИЧНІ ЗВІСТКИ, ІСТОРИЧНІ Й АРХЕОЛЬОҐІЧНІ ВКАЗІВКИ.

Переходячи тепер до вияснення культури й побуту українських племен в часах розселення, спинимо ся перед усїм на тих джерелах які виясняють нам сей побут в найдавнїйші часи — передісторичні і на початках історичного істновання. Маємо кілька родів таких джерел, що можуть себе посполу доповняти і контролювати, а в сумі — дати нам досить докладний образ їх житя.

Передо всїм мова. Порівняна словянська лїнґвістика відкриває перед нами спільний запас слів, що становив культурний добуток прасловянства ще перед розселеннєм і остаточним відокремленнєм поодиноких племен, і таким чином виказує нам той культурний стан, в якім наші племена виступали на своїх займанщинах, на теперішнїй території, по своїм відокремленню  1). Очевидно, що було загальним культурним добутком всього Словянства взагалї, то було добутком і наших племен з окрема. Розумієть ся, потрібне обережне відокремленнє нових назв, перейнятих словянськими народами вже пізнїйшими часами з спільного джерела. В деяких випадках така непевність лишаєть ся; там де я не був зовсїм певний, уживаю я замість назв: прасловянський, пра-европейський, слова: загально-словянський, загально-европейсьський 2)

Друге джерело — археольоґічний матеріал. Там де можна на певно прийняти, що нахідки належать до наших племен, вони ілюструють культуру їх в часах перед тим, як запановало у них християнство, і з сього погляду особливо важні великі ґрупи розкопок, одна на території Деревлян, друга з полудневої Волини, третя з території Сїверян  3). Остання має і дати — в видї монет IX — Х в. Для ранїйшого часу, з перед-розселення мали-б велике значіннє розкопки похоронних піль з київської околицї, бо сю кольонїзацію теж можна вважати словянською напевно; на жаль тільки розкопки сї видані дуже недокладно  4).

Нарештї дають нам відомости історичні памятки: з часів словянського розселення маємо ряд важних відомостей, переважно про чорноморських Словян взагалї (Антів і Словен разом), а почавши від IX в. тубильні й чужі джерела дають нам богатий запас відомостей вже спеціально про наші племена. Таким чином маємо матеріал дуже ріжнородний і з ріжних часів  5).

Починаємо від, матеріальної культури, найбільш конкректної, тому найлекшої для констатовання, і будемо виходити від вказівок лїнґвістичних, в сфері матеріальної культури особливо інтересних.

Хлїборобство в епоху розселення стає вже підставою хозяйства, тому треба від його зачати. Початки його сягають правдоподібно ще пра-індоевропейских часів, хоч можна вказати тільки слабі слїди його в мові  6). Що в часах неолїтичної культури хлїборобство в східнїй Европі звістне, ми бачили теж. В крузї европейських мов для нього є вже значний запас термінів, і навіть скептичнїйші дослїдники признають у европейської ґрупи Індоевропейцїв досить розвинене хлїборобство: що найменше три рода хлїба — ячмінь, пшеницю й просо, терміни для оранки, сївби, жатви, мелення й відповідних прирядів  7). Ще далї поступило воно в пізнїйшім пожитю словяно-литовської ґрупи, і таким чином вже при своїм відокремленню словянська ґрупа мала значно розвинене хлїборобське господарство. Краї словянської правітчини, особливо полуднева її частина надавалась для нього дуже добре. Тож не дивувати ся, що хлїборобство для Словян, судячи по лінґвістичним фактам, ще на правітчинї стало переважним джерелом поживи.  „Ж и т о“  — прасловянське слово, що означає поживу (від сл. жити), служить заразом загальним означеннєм хлїборобських продуктів, як головного предмета поживи  8); у ріжних словянських народів воно спеціалїзуєть ся, прикладаючись до головного рода хлїба: таким чином у нас і у західнїх Словян воно означає secale, у полудневих пшеницю (а у Резян навіть кукурузу). На таке-ж значіннє хлїборобства як першого по значінню джерела поживи й достатку, вказують слова: збіже (українське й західно-словянське споріднене з біг, богатий), що означає в нашій мові і рухоме майно і хлїб  9), лїтописне  о б и л и е,  що означає урожай хлїба, хлїб не зібраний (як в лїтописна і богацтво (у всїх словянських ґрупах);  б о р о ш н о  (старосл. брашьно), що значить в ріжних словянських діалєктах то їжу взагалї (а навіть подекуди — майно) то спеціально муку.

Разом з загальними, пра-европейськими родами знаходимо прасловянські назви для отсїх родів збіжа:  p ъ ж ь  (secale, прасловянську назву витиснуло, у нас спеціалїзувавшись загальне  ж и т о ), слово спільне всїм північно-европейським племенам (литовське rúgys, півн. нїмецьке růgr).  П ь ш е н и ц а,  від пьхати — товкти, як і пшено, — товчене зерно 10) — одно з небогатьох звязаних з хлїбом слів, що сягають праіндоевропейських часів (санскр. pish — розбивати): поруч з ним стоїть не тривке в своїм значінню 11), але своїми ваганнями власне інтересне, бо може власне в тім дає себе знати його архаїчність, старе праевропейське  п и р о  (грець. πυρός . лит. рurai — пшениця).  Я ч м і н ь,  ячьмы (неясне слово).  П р о с о  (слово неясне) і поруч нього иньша прасловянська назва проса —  б ъ р ь:  оден з найстарших і взагалї дуже цїнний в старім господарстві (і у Індоевропейців і у Турків), сей рід збіжа мав, видно, важне значіннє і в словянськім господарстві, бо крім сих двох назв маємо прасловянську назву ще й для товченого проса  п ь ш е н о.  Нарештї — овес,  о в ь с ъ  (литов. aviźà, латин, avena, звязок не вповнї ясний) хлїб, як і жито, спеціально північно-европейський  12).

Всї сї рослини сїяно для зерна, старосл.  з p ъ н о  (слово праевропейське, лат. granum, ґот. kaúrn). З рослин технїчних маємо:  л е н  (праевропейське слово-грецк. λίνον , лат. linum, ірл. lín, ґот. lein, литов. lìnaі);  к о н о п л я  (теж слово загальноевропейське, — думають, що її перейняли з Скитії, бо її там бачив дику Геродот): слово  п л о с к і н ь,  широко розповсюднене (хоч не загальне) в словянських мовах, може теж належати до прасловянських часів (слово звязують з нїм. flachs лен) 13). Для оброблення землї терміни:  0 p а т и  (праевропейське, пор. 'αρόω. aro),  р а т а й  (всеслов., є і в давнїх руських памятках),  н и в a,  гp. νειός ; (поруч неї  p і л я  — староруське, спільне з західнїми Словянами); назви для необробленої землї —  л я д а,  ц ї л и н а,  у г о p  (схід. і захід., у полудн.-угор, крім того українське і західнє — переліг) — се слова всесловянські, що належать правдоподібно всї до колишнього спільно-словянського пожитя. Поруч з загальноевропейським  л Ђ х а  (наше леха) маємо друге загальне слово  б о р о з н а  (старосл.  б р а з д а)  14).

Для оранки уживали з початку примітивну деревляну кривулю, що служила для роблення борозни і за один кінець тягнулась,а другим, гострим кінцем бороздила. Се  с о х а  в одних словянських мовах слово се значить приряд для оранки, в иныпих вила, підпору, палю, або сї значіння стрічають ся разом, а виходять, очевидно, з понятя „ломаки для розкидання землї“  15). Але сю примітивну кривулю в прасловянськім побутї здавна заступив полїпшеннй  п л у г ъ  (північно-нїм. pfluog, лит. pliúgas) 16), з осібним вже мабуть лемешом  л е м е ш ь,  від ломити. Крім нього уживалося  р а л о  (себто: орало, праевропейське — грець. 'άροτρον , вірмен, araur, лат. aratrum, ірлядське arathar) і  б о p о н а.  Слово  с ї я т и  належить знов до праевропейських, латинське sero, ґот. saian, лит se'ti, так само і сїмя (старосл. sЂмя), насїннє (лат. semen, гор. нїм. sâmo, лит. sémů). Назви для осїннього й весняного посїву —  я p,  я р и н а  й  о з и м,  о з и м и н а  повторяють ся у Словян східнїх, західнїх і деяких полудневих (Сербів, Словинцїв), тав що сю господарську систему можна з певною правдоподібністю теж уважати ще прасловянським здобутком.

Слово  ж а т в а  прикладаєть ся у всїх галузях Словян до збирання хлїба. Збирали його з початку  с е р п о м,  се праевропейський приряд і праевропейське слово (старосл. сръпъ, грецьке 'άρπη, лат. sarpere); але і коса, і клепач до острення її належать до загально-словянського язикового запасу, так само як і  г р а б л ї  і  с н і п.  С ї н о  теж слово прасловянське.

Назва пшеницї може бути відгомоном тих часів, коли зерно споживалось товчене. Одначе прасловянський люд давно вже перейшов за сю стадію культури. Вимолочене зерно (слово  м о л о т и т и  в нашім значінню, широко розповсюднене в словянських мовах і могло се значіннє мати вже в прасловянські часи) мололось або ручними  ж о р н а м и,  або млином. Слово  м о л о т и  належить до праевропейських і переходить через всї ґрупи сих мов (пор. санскр. mar розбивати). Слово  м л и н  — прасловянське (від лат. molina), як також  м у к а  (споріднене з словом мягкий — старосл. мякъкъ). Приряди для просївання муки-  с и т о  й  р е ш е т о  належать до загальнословянських.

З сфери городництва назви рослин стручкових: біб-  б о б ъ  (лат. faba, прус. babo) належить до праевропейських рослин;  г о р о х   і   с о ч е в и ц я  — назви загальнословянські, але значіннє їх вагаєть ся в поодиноких мовах (перше значить горох, біб і фасолю, друге — сочевицю і стручки або городину взагалї). З цибульових — цибуля ( л у к ъ ) і часник ( ч е с н ъ к ъ ) належать до загально-словянських; словянська назва цибулї (витиснена у нас нїмецькою чи властиво — нїмецько-жидівською Zwiebel) належить до дуже розповсюдненого в північній Европі пня (гор. нїм. louh); дехто уважає се слово запозиченим від Нїмців, та трудно думати про таке запозиченнє з заходу, коли згадаємо культуру цибулї й часнику у Геродотових Алязонів.

Неясна справа ще двох прасловянських культурних рослин —  х м е л ю  (новолат. humulus, північнонїм. humall) і ріпи (грецьк. ραπύς , лат. rapum, нїм rübe) — відки вони пішли і хто у кого перейняв їх імя; у всякім разї маємо тут дуже старий, ще прасловянський культурний набуток (досить правдоподібно, що від словянської назви хмелю пішли й иньші, з нею споріднені) 17). Праевропейська рослина ще —  м а к  (грец. μήχων верхненїм. mâgo, прус. moke).

На городницьку технїку з лїнґвістики не багато можна витягнути вказівок.  М о т и к а  й  л о п а т а  належать до всесловянських слів, рівнож і слово  п о л о т и,  натомісь всесловянське  п л е в е л  значить і бурян, і полову.

Знайомість з овочевими деревами належить до праевропейських часів. Але передовсїм тут треба розуміти дикі породи, і анї лїнґвістика нї иньші вказівки не дають можности розвязати на певно сїєї справи — чи овочеві дерева культивовано ще в прасловянські часи, чи ся культура явила ся у Словян уже по розселенню, при близшій стичности з чорноморськими краями. Вправдї авторитетні історики культури уважали старонїмецький вираз для щіплення дерева перейнятим з словянського (intrusgjan Ульфіли з старослов. трЂснжти, як прищепа з чЂпати); таким способом щіпленнє дерева (перенесене вперше до Італії й звідси росповсюднене по цїлій Европі), а з ним, розумієть ся, i культура овочевого дерева переносилась би в прасловянські часи. Але опирати такий важний вивід на однім, і то гіпотетичнім лїнґвістичнім спостереженню занадто рисковно  18). Хоч маємо загальнословянське слово  с а д,  але воно має занадто широке значіннє. Слово  о в о ч і,  овоштиє, як і  я г о д а  (що подекуди, як і у нас, з загального значіння спеціалїзовалось, нпр. для суницї) належать до прасловянського запасу (старосл. агода. лит. ůga). Але вони не вказують доконче на культуру садову. З поодиноких овочів маємо:  я б л о н я,  я б л о к о,  яблъко (ір. aball, англ. aepple, лит. obůlas-відносини слів сього ряда неясні, і деякі припускають перейнятє слова, але дуже старе).  Г р у ш а  — словянолитовське (слов. груша і крушька, лит. kriáušia), як думає дехто, перейняте від Іранцїв, з прикавказьких країв. Загальнословянське  ч е р е ш н я,  сл.чрЂшьня, слово перейняте (грецьке κεράσιον гop. нїм. chirsa), хоч самий овоч в дикім станї звістний в середнїй Европі від неолїтичних часів. Пізнїйшої дати мабуть і слово, і самий овоч — вишня, як думають — з пізнегрецького (візантийського) (грец. βυσσινήα , сл.вишня, горіш. нїм wîchsela) 19). Слива (верхненїм. slêha, лит. slýwas), дерен (г. нїм. tirnpoum)-слова північноевропейські; нарештї  г о р і х  — словянолитовське (сл. орЂхъ, лит. rëšutas).

Коли ми перейдемо від сього богатого культурного запасу, поданого нам лїнґвістичною палєонтольоґією, до історичних звісток, з певним здивованнєм мусимо стрінути характеристику Словян, яку знаходимо в чужих джерелах при першій стрічі з Словянами. Подібно як Германцї у Цезаря, Словяне у раннїх візантийських письменників, як Прокопій, Маврикій, малюють ся ще напів кочовничим народом, з дуже слабо розвиненою хлїборобською культурою. Прокопій в своїй клясичній характеристицї Словян каже, що вони „живуть в лихих хатках, селячись далеко один від одного та переміняючи зчаста свої осади“, „житє провадять суворе й некультурне, як Масаґети“, а Маврикій та Лев Мудрий виразно кажуть, що Словяне не люблять хлїборобської працї й хочуть лїпше жити в бідности та спокою, нїж, в богацтві та працї. Але такі характеристики поясняють ся тим, що з Греками стикались передові словянські осади, вони-ж серед міґраційного руху, серед небезпечного й неспокійного житя відставали від культурнїйших форм житя й вертались (на якийсь час) знову до колишнїх напів кочовничих форм; се факт, що повторяєть ся звичайно в подібних обставинах. Та не обійшлось в сих характеристиках і без побільшувань, бо нпр. в оповіданню про боротьбу Аварів з „Словенами“ в VI в. згадують ся словянські поля і т. и. 20). Джерела, що знали Словян в нормальних обставинах, на насиджених місцях, виказують у них широко розвинену хлїборобську культуру, що положила глубокі знаки на весь словянський побут. Правда такі джерела маємо з значно пізнїйших часів IX, Х і навіть XI віку, але широкий розвій хлїборобства в IX — Х в. показує, що маємо до дїла не з якимсь свіжим, а дуже давнїм культурним здобутком.

Арабське джерело з середини чи першої пол. Х в. 21) оповідаючи про жнива у Словян, дає своїм оповіданнєм розуміти, що збіже було головною стравою їх (особливо улюблене просо — про особливе уживаннє його у Словян говорять також Маврикій і Лев). Хлїб і мясо — се звичайна жертва руських Словян, по словам Константина Порфирородного, а значить — і страва, і то споконвічна, не нова, бо жервуєть ся звичайно традиційне, віками усвячене. Жидівський подорожник Х в., ібн-Якуб каже, що словянський край дуже богатий на всякі житєві запаси, що Словяне дуже господарні й пильнують хлїборобства. Є у нього навіть досить виразна звістка про культуру овочевих дерев  22).

Докладнїйші вказівки дають наські джерела. В них бачимо, що хлїборобство в Х в. було розповсюднене, як звичайна робота, навіть по найменше культурних землях, як от у Деревлян та Вятичів. „А вси ваши городи... дЂлаютъ ниви своя и землю свою“ — каже до Деревлян Ольга. Вятичі платять дань „від плуга“ 23). Хлїб звичайна й загальна страва староруської людности. Зелїзні серпи знаходять ся при небіжчиках київських похоронних піль, з часів перед розселеннєм. В поганських могилах Сїверян і Деревлян знайдено також серпи і зерна кількох родів хлїба (жито, овес і ячмінь або пшениця) 24). В памятках XI в. — в лїтописи, в давнїйших частях Руської Правди, у Нестора (Житиє Теодосія) згадують ся всї важнїйші роди хлїбних і культурних рослин : пшениця, овес, жито, ячмінь (властиво — ячмінний солод), просо, горох, мак, лен (льняне насїннє на олїй) 25). Загальною назвою для хлїбного зерна було „жито“  26). З хлїборобських знарядь в українських памятках XI — XII в. знаходимо: рало, плуг, борону, мотику, рискаль, рогаліє, цїп 27); з хлїборобських робіт-оранку („орати“), сївбу, жниво („снопи“), молоченє, віяннє 28). Орали кіньми й волами 29). Пожатий хлїб складали на гумнї й там молотили „на току“, а зерно ховали в коморах („клЂть“) 30), певно — і в ямах. Зерно мололи (в наших памятках згадують ся тільки ручні жорна). Змелене просївали — згадуєть ся мука і отруби; розріжняєть ся мука чистїйша й гірша. Переховували її в засїках (сусЂкъ) 31). Згадки про пшоно показують, що зерно споживали і товчене  32), Сїно стрічаємо в давнїйших редакціях Руської Правди 33).

Про городництво є виразні звістки в українських памятках XI в.: в Житії θеодосія оповідаєть ся, як чернцї „в оградЂ копахуть зелиннаго ради растенія“, а в Вишгородї були не тільки „огородники“, а й старшина огородників (старЂй огородьникъмъ), мабуть чи не княжих; в усякім разї мусїла тут бути сильно розвинена городницька культура. В серед. XII в., в описи оборони Київа бачимо наоколо його теж „огороди на велику просторонь 34). Про садівництво звістки дуже бідні: тільки в оповіданню Патерика (XIII в.) про чернцїв кінця XI в. бачимо при келїях городчики з „деревами плодовитими“ 35); при тім, як і досї, слово  г о р о д  (огородъ, оградецъ, градъ — огорожене місце взагалї) уживалось однаково для означення і города і саду, і можливо, що в вище поданих звістках про великі київські або вишгородські городи треба розуміти й сади.

Примітки

 

1) Хоч лїнгвістичні дослїди досї грають першу ролю в сїй справі. але лишають ще багато бажати. По коротких екскурсах в загальних працях, як Яґіча Historija knjiežvnaroda hrvatskoga i srbskoga і особливо Воцеля Pravěk země ěeské, прийшов просторий роздїл в працї Крека Einleitung 3 с. 108 — 188, спеціальна (не скінчена) праця Будиловича (Первобытные Славяне въ ихъ языкЂ, бытЂ и понятіяхь по даннымъ лексикальнымъ. ИзслЂдованія въ области лингвистической палеонтологіи Славянъ, ч. I. вип. 1 і 2, К. 1878 — ч. II в. 1,К. 1881) і моноґрафія про словянську фльору — Šulек Pogled iz biljarstva u praviek Slavenah a napose Hrvatah (Rad jug. akad., т. 39), Праця Будиловича була неприхильно оцїнена критикою, хоч дає богатий запас матеріалу. Креку О. Шрадер (Sprachvergleichung с. 84) закидав теж „занадто високу гадку про прасловянську культуру“. Але з другого боку й нїмецькі дослїдники культури часто знижали занадто рівень словянської культури, толкуючи язикові подібности як словянські запозичення з нїмецького. Се треба сказати й про новійші дослїди над спільними словами у Словян і Ґерманцїв: G. Uhlenbeck: Die germanischen Wörter im Altslavischen (Archiv für Sl. Philologie XV), H. Hirt Zu den germanischen Lehnwörtern im Slavischen und Baltischen (Paul u. Braune Beiträge zur Gesch. d. deutsch. Spr. ХXIII), R. Loewe Altgermanische Elemente der Balkansprachen (Ztschr. f. vergl. Sprachforchung XXXIX, 1903). Peisker Die alteren Beziehungen der Slaven zu Turkotataren u. Germanen, 1905. Не свобідні від сього і такі незвичайно цїнні для студіовання давнього побуту загальнїйші працї як Hehn Kulturpflanzen und Hausthiere, 0. Schrader Sprachvergleichung und Urgeschichte, Reallexicon der indogermanischen Altertumskunde. Словянські лїнґвісти, протестуючи против надуживань теорії запозичень, самі часто ідуть сею протоптаною стежкою — див. нпр. Brückner Cywilizacja і język 1901, с. 30 і замітки до його власних лїнґвістичних обяснень у Яґіча в Archiv ХXIII с. 536 — 7. Інтересну пробу вказати на відворотну течію з словянських мов в нїмецькі дав Шрадер в І. F. XVII: Slavische oder durch Slaven vermittelte Lehnwörter im älteren Deutsch.

2) З словянських праць про язикові запозичення — се незвичайно важне для культурно-історичних дослїдів явище, назву давнїйшу роботу Мікльосіча Die Fremdenwörter in den slavischen Sprachen, поправки до нього Matzenauer Cizí slova ve slovanskych řečech, С. Станоевича Гипотеза о славянськихъ заимствоваяныхъ словахъ изъ германскаго (Сборникъ статей посвященныхъ в. Є. Фортунатову, 1902 — про хронольоґію й історичну обстанову словянських запозичень з ґерманських мов). K. Štrekelj Zur slavischen Lehnwörterkunde (Denkschriften der Wiener Akademie L, 1904). 0. Schrader Die germanische Bestandteile des russischen Wortschatzes (Wiss. Beihefte zur Ztschr. d. allg. deut. Sprachvereines, серія IV ч. 28). Janko O stycich starých Slovanů s Turkotatary a Germany s hlediska jazykospytného — Věstnik česke akademie, 1908 і числені рецензії працї Пайскера; див. про сю полеміку мою статю в Записках львівських т. 103: Нові конструкції початків словянського і українсько-руського житя.

3) Антоновичъ Роскопки въ странЂ Древлянъ, 1893 (Матеріали по археологіи Россіи № 11), Гамченко Житомирскій могильникъ, Житомир, 1888, його-ж Древній поселокъ въ ур. Стуга (Чтенія київські т. XIII), мало дають його ж Раскопки въ бассейнЂ р. Случи (Труды XII съЂзда, т. I). Полуднева Волинь: E. Мельникъ Раскопки въ землЂ Лучанъ (Труды XII съЂзда), Антоновичъ Роскопки гургановъ въ Западной Волыни (ib.). Сїверщина: Самоквасовъ СЂверскіе курганы и ихъ значеніе для исторіи (Труды III съЂзда), і нове виданнє його дневників: Могилы Русской земли, 1908. Новійші розкопки з горішньої Ворскли (коло с. Нїцахи) — Е. Мельникъ, Раскопки кургановъ въ Харьковской губ. (Труды XIII съЂзда, I)

4) В Хвойка Поля погребеній въ среднемъ ПоднЂпровьи — Записки рус. арх. общ. XII, 1901, предмети з сих розкопок — Древности ПриднЂпровья, IV. Пор. вище с. 53-4.

5) В науковій лїтературі використивувано головно історично-лїтературний матеріал. В своїй Історії Київщини, виданій в р. 1891, я старав ся дати начерк староруського побуту на підставі фактів історично-лїтературних і археольоґічних, і в де-котрих пізнїйших київських моноґрафіях поодиноких земель проявила ся така-ж тенденція. Поза тим рух на сїм полї останнїми часами досить слабий. Археольоґічний матеріал, що зростає з року на рік, лишаєть ся дуже мало обробленим і не зведеним в систему. Загальний, але дуже коротенький і через те розумієть ся — побіжний образ східнословянської культури на підставі архельоґічного матеріалу дав пок. Антонович в виданню Б. Ханенка Древности ПриднЂпровья кн. V п. т. „Черты быта Славянъ по курганнымъ раскопкамь“ (ст. 1-6). Інтересну тему порушив реферат предложений проф. Завитневичем на XIII архельоґичнім зїздї — О культурномъ вліяніи Византіи на быть русскихъ Славянъ курганнаго періода; але те що він подав під сим титулом зовсїм не цїкаве (побіжний переглад колєкцій херсонеського музею). Слабо йде і моноґрафічне обробленнє архельоґічного матеріалу. Взірцї такого моноґрафічного оброблення, дуже солідного, дав ще в 80-х рр. проф. Анучін — такі його реферати О древнемь лукЂ и стрЂлахъ — в Трудахъ V археол. съЂзда, О нъкоторыхъ формахъ древнерусскихъ мечей в Трудах VI съЂзда; але робота в тім напрямі не пішла. На XI зїздї предложив велику працю про східноевропейську кераміку Городцов — Русская доисторическая керамика, Труды т. І, але за систематикою, дуже нескладною, заведеною ним, годї в тім матеріалї зорієнтувати ся. Тим треба по части оправдати, що історична наука все ще не сходить з історично-лїтературного ґрунту, на якім досліджували староруський побут старші історики в своїх курсах історії давньої Руси. З иньших словянських племен — почав був виходити закроєний на ширшу міру, хоч і досить механїчно зроблений курс І. Смірнова Очеркъ культурной исторіи южныхъ славянъ (1 частина вийшла осібно 1900 p. в Казани, далї друкували ся в Записках казанського унїверситету); легковажачи лїнґвістичний матеріал, він опирав ся окрім історичного матеріалу на фактах етноґрафії й фолькльору, а такоак археольоґії, хоч і не все зручно викоростовував їх. Для земель чеських виходить Піча: Starožitnosti zeme Česke, з III т. вона вступила в добу княжу (Čechy za doby knížecí, ч. І, 1909 (архельоґічний матеріал інтересний, історичне обробленнє слабше).

6) Я буду уживати назви „пра-індоевропейський“ для спільного добуту Індоевропейцїв перед їх розділом, „праевропейський“ — для культурних стадий спільних европейській частині Індоевропейців (без східньої, індо-іранскої ґрупи).

7) Schrader Reallexicon с. 8-10, Sprachvergleichung3 II с. 185 і далї. До історії хлїборобства див. вказану вище, на с. 39 лїтературу загально-індо-европейської культури, де за прикладом О. Шрадера все ширше втягаєть ся для висвітлення індоєвропейської культури поруч лїнґвістичного й лїтературного також і археольоґічний та етнольоґічний матеріал; в сїм напрямі пішов в своїх численних студиях, зведених недавно в загальний курс, проф. Гірт і ряд спеціальнїйших праць, які будемо називати ще далї. Тут згадаю: Bücher Der wirtschaftliche Urzustand3,1897; Grosse Die Formen der Familie und die Formen der Wirtschaft, 1896; Höck Der gegenwärtige Stand unserer Kenntnis von der ursprunglichen Verbreitung der angebauten Nutzpflanzen (Geogr. Zeitschrift, V); Buschan Vorgeschichtliche Botanik der Kultur und Nutzpflanzen der alten Welt, 1895; Hahn Ursprungsgeschicnte und Entsehungsweise des Ackerbaues (Zeitschr. d. Ges. f. Erdkunde).

8) Паралєлї до сього факту див. у Шрадера Sprachvergleichung' с. 458.

9) Широке значіннє слова „збіже“ в нашій мові, думаю, доводить найлїпше, що воно не перейняте з польського, як думав Будилович І.95.

10) Як triticum від terere.

11) Воно значить far, milium, triticum repens, наше — перій. Ген5 с. 452 — 3 бачив в тім слїд перетворення тієї трави на пшеницю черезъ культуру; против того Шрадер2 с. 422.

12) Шрадер Sprachvergleichung3 II с. 189, Rеаllехісоn sub vocibus

13) Здогади про запозиченнє-Ген5 с. 484, Шрадер Reallexicon с. 24, Гірт с. 843, Брікнер с. 28.

14) Ген5 с. 455 — 6. Pedersen Das indogerm. s im Slavischen — Indoger. For. 1895.

15) Miklosich Etym. Wörterbuch, Будилович I с. 115, Ген5 с. 455 Schrader Sprachv. 3 II с. 208-9, Pedersen с. 49, Мерінґер I. F. XVIIc. 116, Пор. ґот. hoha-плуг (звязь непевна). Про знаряд сам крім поданої низше лїтератури плуга ще: Зеленинъ Русская соха, ея исторія и виды, Вятка) 1908, і замітки Сержпутовского: ЗемледЂльческія орудія бЂлорусска-го ПолЂсья, в Матеріалах по этнографіи Россіи изд. музея Александра III.

16) Чи нїмецька назва лише споріднена з словянською, чи перейнята Словянами від Нїмцїв чи навпаки — справа дуже суперечна і неясна (див. Ген5 с. 457, Клюґе s. v., Шрадер8 II с. 210, Уленбек с. 490, Гірт с. 338, Брікнер с. 29, Мерінґер I. F. XVII, XVIII, Янко с. 180). Слово виводять з  п л у  — плисти, і з pflegen. Про деякі можливі запозичення Нїмцїв від Словян в сїй сфері-Шрадер І. F. XVII с. 32. Плїнїй (H. Nat. XVIII. 18. 48) згадує про плуг non pridem inventum in Rhaetia Galliae.. quod genus vocant plaumorati (поправка Байста: рlorum Raeti), се вважають першою звісткою про плуг новійшого типу. Про розвій сього знаряду: Braungart Die Ackerbaugeräte, 1881. Peisker Zur Socialgeschichte Böhmens I. Geschichte des slavischen Pfluges, Weimar, 1896. Behlen Der Pflug und das Pflügen bei den Römern und in Mitteleuropa in vorgeschichtlicher Zeit, 1904, Dillenburg. Bujak Studya nad osadnictwem Malopolski (Rozprawy hist. т. 47). E. Haha Die Entstehung der Pflugkultur, 1910, Гайдельберґ.

17) Брікнер с. 23. Шрадер в І. F. XVII с. 33.

18) Шрадер Rеаllехісоn с. 430.

19) Див. Ген5 с. 351-2, Крек3 с. 133-4, Шрадер Reallexicon с. 582-6.

20) Менандр-Hist. gr. min, II с. 99, порівняти звістки Стратеґіки Маврикія XI. 5 і Тактики Льва XVIII. 106 (вид. Міня), що Словяне особливо годують ся просом.

21) Се той гіпотетичний абу-Джармі (вище, с. 233), див. Изв. ибн-Даста с. 30-1, Отчеть Бартольда с. 123.

22) Ібн-Якуб в вид. Розена с. 64-5, De adm. imperio гл. 30-l.

23) Іпат. с. 37 і 54. Про хлїб див. Іпат. с. 86, 88, 110, урок вирників в Руській Правдї-Академічний код. § 42, пор. Карамзинський код. § 7 і 108.

24) Хвойко Похоронныя поля с. 173, Самоквасова СЂверянскіе курганы с. 188, 191, 193 (Чорна могила і Гульбище), В. Антоновича Раскопки въ странЂ Древлянъ с. 15, С. Гамченка Житомірскій могильникъ с. 66 (тут. і рисунок серпа), Древній поселокъ въ ур. Стуга.

25) Іпат. л. с. 88 (овес, пшениця), Житіе θеодосія л. 9 об. (ръжанъ хлЂбъ), 21 (мак), 21 об. (в сЂмени льнянЂмъ избити масла), Рус. Правда- урок вирнику: солод пшено, горох; пор. Патерик вид. Яковлева с. 86, 100 (варіанти).

26) Житіє θеодосія л. 9 (пор. Іпат. с. 123).

27) Іпат. л. с, 42 і 54 (рало і плуг-у Вятичів), 138 (рискаль, мотика), 147 (рогалія-рукалія), 224 (борона), Р. Правда-Карамз. код. § 71 (плуг і борона. Слово о полку Ігоревім вид. Огоновського XII.

28) Іпат. л. 183, Слово о полку Ігор. вид. Огоновського XII.

29) Іпат. с. 183 (конї), про волів с. 7 (коли ними їздили, то певно й орали).

30) Іпат. с. 224, P. Правда Карамз. § 40, Слово 1. с.

31) Житіе Теодосія л. 9 (пор. Патерик с. 168 жорна) л. 11, 22 (мука, отруби, сусЂкъ), 20 і 21 (хлЂби чисти сЂло), Іпат. с. 88 (мука і отруби).

32) Ж. Теодосія с. 20, Р. Правда Акад. § 33.

33) Академ. код. § 39.

34) Житіе Теодосія л. 9, Сказанія о БорисЂ и ГлЂбЂ (вид. Срезневского) с. 73 і 77, Іпат. с. 296.

35) Патерик с. 100 і 137. Звістки Патерика про матеріальну культуру вибрав (досить механїчно) також Д. Абрамович ИзлЂдованія о Kieво-печерскомъ патерикЂ, 1902.

 

СКОТАРСТВО, ЛЇНҐВІСТИЧНИЙ МАТЕРІАЛ, ПТИЦЯ, ПЧІЛЬНИЦТВО, АРХЕЛЬОҐІЧНІ Й ІСТОРИЧНІ ЗВІСТКИ, ЛОВЕЦТВО, РИБАЛЬСТВО.

Скотарство було головнїйшим промислом пра-індоевропейського люду; як незвичайно слабі слїди хлїборобства в пра-індоевропейськім запасї слів, так богато спільних виразів що до скотарства. Коли додати, що судячи по фактам лїнґвістики і з побуту старших культурою народів (Греків, Індусів) за скотарством стратило було всяке значіннє ловленнє дикого звіря для поживи, що рибальство так як не істнувало — принаймнї не лишило слїдів в мові, то незвичайне значіннє скотарства в пра-індоевропейськім господарстві стане цїлком ясним.

Слїд того незвичайного значіння худоби, коли вона була єдиним богацтвом чоловіка, зацїлїв і в словянській словницї: слово  с к о т ъ  — худоба в староруськім значить майно, гроші (пор. ґот. skatts — скарб), а „скотниця“ означає скарбницю; слово добуток,  д о б ы т ъ к ъ  в ріжних словянських мовах значить то майно, то худобу  1).

І в прасловянськім господарстві невважаючи на широкий розвій хлїборобства, скотарство заховало далї першорядне значіннє: се відбилось в численности термінів, в прасловянських дублєтах і спеціальних назвах з сфери скотарства.

Бик і корова крім пра-індоевропейського загального:  г о в я д о  (санскр, gô, зенд, gâo, грець. βου̃ς верхннїм. chuo)  2) і другого праарийського імени  т у р ъ  (зендське staora, грецьк.ταυ̃ρος, taurus), що в словянськім перейшло на дикого бика, — мають ще в прасловянськім назви  б и к а,  в о л а,  к о р о в и,  т е л я т и.  Поруч праіндоевропейського: вівця,  о в ь ц а  (сапскр. avi, грец. 'όϊς, стар. горішнонїм. au, ou), маємо праевропейське ягня, старосл. агня, ягня (грец. 'αμνός, лат. agnus) для молодого звіряти; слово  б а р а н  (спільне до старослов., східнїх і західнїх діялєктів) правдоподібно належить для прасловянських. При означенню для домашньої кози —  к о з а  є прасловянське-ж означеннє і для дикої — серна, сръна. Пра-індоевропейське свиня, свиния (санскр. sûkará, грец. ύ̃ς , г. нїм. sû) має коло себе ще праевропейське:  в е п р,  вепрь (лат. aper, г. нїм. ebur) і осібне слово для молодого зьвіряти — порося, npася (праевропейське — лат. porcus, ір. оrс, г. нїм. farah). Для коня маємо прасловянські слова: конь, кобила і жрЂбя, але се останнє слово значить молоде звіря взагалї. Треба додати, що вже в праіндоевропейські часи був домашнїй пес, сторож стад, тим часом як кітка була вже дуже пізнїм здобутком европейської культури (кіт від лат. catus) і в православянськім побутї мабуть не була відома  3).

П а с т и,  пастух (пастухъ і пастырь) слова загальнословянські. Для худоби збирало ся сїно, як ми вже бачили. Тримали її для мяса і для молока. Вже в пра-індоевропейській словницї знаходимо слова для сквашеного молока (щось нїби як сир), з чого, розумієть ся, виходить уживаннє й солодкого молока, а навіть масла. Загальнословянське означеннє  м о л о к а  вважають запозиченим з нїмецького (стар. г. нїм miluh) 4), запозиченнє в кождім разї дуже старе, а поруч нього ще иньше слово, що безсумнївно входить в тойже старий праевропейський ряд: наше  м о л о з и в о,  грец. 'αμέλγω , лат. mulgeo, стар. гор.-нїм melehan, старосл млъзя, млЂсти (доїти).  С и р  слово словянолитовське, лит. Suris, звязують з стар. гор.нїм. sur квасний (sauer); поруч нього друге, хоч не так широко розповсюднене  т в а р о г  (з нього нїм. quark)  5). Назва  м а с л а  (від мазати) показує, що уживалось воно з початку не для їди, а для мащення (тому є численні паралєлї иньших індоевропейських народів)  6).

Користали і з шкір худоби (прасловянське —  р у н о ), і з  в о в н и  (старосл. влъна, слово праіндоевропейське, санскр. urna, гр. λα̃νος, ґот. wulla, литов. vilna).

Плеканнє домашньої птицї, цїлком незвістне старшим часам  7), не прийшло і в прасловянські часи до більшого розміру, хоч розвій хлїборобства і господарської осїлости давали тому можливість. В загальнословянській словницї знаходимо назви для гуся, качки і курки. Перші два належать до пра-індоевропейських : санскр. hamsà, грец. χήν , нїм. gans 8), для качки — санскр. âtí, лат. anas, нїм. ente, cл. яты. Назва для курки перейнята від Іранцїв (перс. churu, слав. куръ, кура) ; тільки про неї можна бути певним, що маємо до дїла з домашньою птицею  9).

Новійший теж і судячи по фактам лінґвістики й історії незвістний старшим часам, уже між европейськими народами розвинений промисел-пчільництво теж мало де широко розвинутись на словянській правітчинї. Слова  б ж о л а  (в старосл. памятках бъчела і бьчела, виводять від *бък — гудїти),  т р у т е н ь,  м а т к а  — загальнословянські, так само як і  у л ї й,  тим часом як слово мід належить до праіндоевропейських (санскр. mádhu, грець, μέθυ — вино, г.нїм. méto, слов. медъ), а  в і с к  (сл. воскъ, лит. waškas, г.нїм. wahs) спільне північно-европейським мовам  10).

В археольоґічнім матеріалї годить ся перед усїм згадати останки поживи в будовах з мальованою посудою: культура ся як не захоплювала Словян, то розвивала ся в такім близькім сусїдстві, що до певної міри може служити показчиком також і їх господарського побуту. Кости звірят домашніх родів (бика, вівцї, кози, свинї) стрічають ся в них дуже часто  11). В нахідках похоронних піль київської околицї при небіжчиках особливо часто стрічають ся кости барянячі, також свинячі, і навіть курячі  12). В сїверянських і волинських могилах знайшли ся останки коней, овець, птичі кістки, лушпина курячих яєць  13). В описи руського похорону у ібн-Фалдана жертвують ся бики, конї, пес, півень і курка, иньшим разом вівцї. Про жертвованнє птиць, і спеціально курей у Руси говорять Візантийцї  14).

З джерел історичних арабське джерело IX в. говорить про годованнє у Словян домашньої худоби, спеціально свиней у великому числї („пасуть свиней нїби овець“)  15). В наських джерелах згадують ся воли, конї, вівцї, свинї, кози, навіть осли  16). Великі стада бачимо в князївськім господарстві, де згадують ся осібні „конюхи“, „овчюхи“ (пастухи коней, овець) 17). Що скотарство було взагалї широко розповсюднене, показує широке уживаннє мясної страви. Їли мясо найчастїйше волове й овече, але споживали й коняче  18). Крім мяса, користали з молока, знали сир, а волів та коней уживали й для їзди і до роботи. Тримали скотину в хлївах, зачинених зусюди  19).

Супроти виразних звісток про широке розповсюдненнє домашньої худоби між нашим народом треба вважати непорозуміннєм звістку Константина Порфирородного, що Русь не має у себе волів, коней, овець, тож купує їх у Печенїгів 20); тут стільки правди, що Русь дїйсно могла купувати часто худобу у своїх степових сусїдів, бо ті жили виключно з скотарства.

Про плеканнє домашньої птицї наші домашнї джерела (XI в.) говорять дуже виразно, не зіставляючи нїякої непевности, і то про годованнє на ширшу міру. Так Деревляне тримають голубів в осібних голубниках у себе на подвірю; в menu Ярославового вирника курка виступає такою ж невідмінною щоденною стравою заможнїйшого чоловіка, як хлїб та каша  21). В давнїйшій Руській Правдї крім курки й голуба згадують ся, як рідші домашнї птицї: качка, гусь, журавель, лебедь  22).

Про пчільництво знаходимо теж дуже богаті звістки в історичних джерелах (археольоґія тут нїчого сказати не годна). Про широке розповсюдненнє його говорить арабське джерело IX в.  23). „Мід і скора“ (шкіри, футра), „скора челядь і віск“, „скора, віск, мід і челядь“ — се головні українські продукти Х в., предмети богацтва й торговлї: ними дають дань, посилають дарунки й торгують з чужими народами  24), Широко уживав ся мід і дома, особливо на питє: його пили всї, від низших до вищих верств; на празник Спаса у Володимира варили по 300 перевар меду 25). Що до форми самого пчільництва, то Араби (з того джерела IX в.) докладно описують улї Словян, кажучи, що вони роблять ся з дерева, мов би збанки, там живуть пчоли і складають мід. Нема причини відкидати сїєї звістки про пасїчництво, особливо в краях степових. У свійськім джерелї — Руській Правдї мова йде скрізь про бортництво північного лїсового поясу: для пчіл робили штучні дупла в лїсї, в деревах-т. зв. бортях, досить високо і „лазили“ (технїчний вираз), вибираючи мід; саме слово  б о р т ь  (схід. і зах. слов.) означає штучно видовбане дерево (лат. torare, нїм. bohren, наше бурав); поруч нього була у нас ще друга назва-свепет, в старих памятках рівнозначна з „диким медом“  26). В ширшій редакції Руської Правди знаходимо богато постанов про знищеннє знаків власности на бортях, або „бортної межі“, кражу меду з бортїв або попсованнє самого борта  27). Се вже само показує широке розпростореннє сього промислу.

Ловля звіря в богатих лїсом і звірем краях словянської правітчини теж мала де розвинутись; вона і дїйсно була розвинена широко, особливо в старших часах. Мова одначе може дати тут тільки дуже бідні вказівки. Можна вказати, що слово  л о в и т и,  лови спеціалїзовалось для ловлення звіря вже в прасловянські часи; крім загальнословянського  с ї т к а,  сЂть, маємо кілька широко розповсюдненних назв: сило, тенето (старослов., східнє й західнє). Археольоґія також не дає тут майже нїчого, за то дуже богаті відомости дають історичні джерела. На погляд лїтописця лови були давнїм, споконвічним промислом його земляків — Полян; про лєґендарних братів — осадників Київа він каже, що вони „бяху ловяще звЂрьє“ в великих лїсах наоколо Київа  28). В арабських джерелах, почавши від IX віку, звірячі шкірки становлять головний предмет вивозу з Руси і взагалї східнословянських земель: бобри, соболї, лиси, білки й ин.  29). Але тут іще можна-б припускати, що Словяне збирали або куповали ті шкірки у сусїдних півничних народів, тому важнїйші звістки наших джерел, де йде мова про данину шкірками, збирану з самих наших племен: Поляне, Сїверяне, також Вятичі колись платили „по бЂлЂй вЂвЂрицЂ отъ дыма“. Деревляне давали київським князям дань куницями, „по черьнЂ кунЂ“  30). В Руській Правдї (ширшої редакції) знаходимо ряд постанов ловецького права: кари за зіпсованнє приряду до ловлення сїткою, за викраденого з сїтки сокола або яструба, за краденого бобра і взагалї виловлену чужу звірину  31). З иньших джерел звістні нам ріжнородні способи ловів: уганяли за звірем конем, били його з руки, ловили сїтками, уставленими в вигідних місцях (перевЂсы, перевЂсища), або заганяли до них звіря; ловили псами, соколами, яструбами  32). Особливо бавились ловами князї; про них маємо часті звістки в джерелах. Лови були їх звичайною розривкою, дуже частою, майже як занятє: по думцї Мономаха (в його науцї), відстоявши службу божу, князь має або зайняти ся державними справами, або „ловы дЂяти“, або переїхатись, або лягти спати. Війна, лови, „пути“ (подорожі) — се княжа дїяльність по Мономаху  33). „Наряд“ ловецький, соколи, яструби — се цїлі віддїли княжого господарства. Істнували по ріжних місцях спеціальні княжі „ловища“ і „перевЂсища“. Не задовольняючись близькими місцями, князї рушали на лови часом в далекі, глухі пущі на окраїнах.

Звір був тодї далеко ріжнороднїйший нїж тепер; от як оповідає про свої лови Мономах 34): в „Чернигові зловив я (на узду взяв) в пущах 120 35) живих коней: по Роси теж ловив я диких коней власними руками; два тури раз взяли мене на роги з конем; олень мене бив рогами, а два лосї — оден топтав ногами, а другий бив рогами; дикий кабан відірвав у мене меч з пояса; медвідь віддер менї кусник сїдла з під колїна; лютий звір (барс?) скочив і перекинув мене з конем“ і т. и. Крім теперішнїх і вичислених тут родів мусїло бути також богато бобрів.

Для розвою рибальства прасловянська територія була теж дуже придатна. Тим часом як ми не маємо майже нї одної загальноевропейської назви риби (хіба для угря, але й тут ся подібність не певна) 36), загальнословянських назв маємо вже кілька, хоч все ще не дуже богато —  л о с о с ь  (слово північноевропейське — г. нїм. lachs),  л и н ь  (слово словяно-литовське, а може і словяно-литовсько-нїмецьке),  щ у к а,  о с е т е р,  у г о р ь,  п с т р у г,  о к у н ь.  До загальнословянських слів належать такі як  у д к а,  м е р е ж а,  н е в і д.  З історичних джерел знаємо тільки, що риба була широко розповсюдненою стравою 37). В сїверянських могилах разом з иньшими останками страви знайшли ся й рибячі кістки 38).

Примітки

1) Будилович 1. с. 180 — 1. Про скот — skatts I. F. XVII с. 33 і новійша полєміка з приводу поглядів Пайскера.

2) Індоевропейські паралєлї для назв худоби у Шрадера2 II с. 154, і новійша полєміка з приводу працї Пайскера Die alteren Beziehungen i Корша О нЂкоторыхъ бытовыхъ словахъ заимств. Славянами изъ т. н. урало-алтайскихъ языковъ (Зап. рус. географ, общ. XXXIV), особливо статї Янко і замітки його і Яґіча в Archiv f. sl. Phil., XXXI i Narodopisny Vestnik 1909.

3) Ген3 с. 374, Engelmann Die Katzen in Alterthum — Jahrb. d. deutsch, archaol. Inst. 1899.

4) Перегляд, сього питання у Пайскера (с. 74-8) і Янко(с. 141 — 171).

5) Пайскер в названій працї на підставі того що слово „тварог“, як він приймає, запозичене Словянами у Турків, а слова „молоко,“ „скот“, „нута“ (худоба) і плуг — у Нїмцїв, розвинув смілу теорію: що Словяне в прасловянській добі, перед епохою розселення були в тяжкій неволї урало-алтайських кочовників, які не позволяли їм мати худобу, так що Словяне зовсїм не знали анї молока анї иньших молочних продуктів, і потім уже під панованнєм германським, що наступило по турецькім, стали знова уживати молоко, тримати худобу і т. и. Теорія ся зробила сильне вражіннє і знайшла прихильників, хоч оперта на дуже слабких і непевних премісах, див. про неї в цитованій статї в Записках т. 103, де вказана і викликана нею лїтература.

6) Шрадер Reallexicon с. 121.

7) Ibid.c. 390-1.

8) Против гадки, що назва гуся запозичена з нїмецького див. Archiv fur Sl. Phil. ХXIII с. 626.

9) Пор. Будилович 1 с. 372. Против гадки про запозиченнє словянського імени від Іранців Шрадер Reallexicon с. 323.

10) Його також уважають за запозичене з нїмецького (Reallexicon с. 86), але се запозиченнє сумнївне.

11) Крім вказаної вище лїтератури ще спеціальна стаття: Duré, Untersuchungen über neolithische Knochenreste aus Ostgalizien (з кошиловецьких розкопок) — Ztschr. f. landwirtschaftl. Versuchwesen in Oesterreich, 1909.

12) Хвойка op. c. с. 186.

13) Самоквасов с, 188, 191. Мельникъ Раскопки въ землЂ Лучанъ с. 495.

14) Ібн-Фаддан в вид. Гаркаві с. 95, 98 — 9, Константин Порфир. De adm. гл. 9, Лев Диякон IX. 6.

15) Изв. ибн-Даста с. 29, Кардізі с. 123, анонїм Туманского с. 135.

16) Іпат. с. 7, 134, 135, пор. 119, Р. Правда Акад. § 26, 40, 42.

17) Р. Правда Акад. § 21, Іпат. с. 170, Лавр. с. 242 (Поученіе Мономаха).

18) Урок вирника, Іпат. с. 41.

19) Житіє Теодосія л. 22, пор. Р. Правду Карамз. § 72.

20) De adm. 2.

21) Іпат. с. 38, урок вирника — див. вище.

22) Академ. код. § 35 — 6.

23) Цитовані на с. 256 нотка 6.

24) Іпат. с. 34, 37, 40, 44.

25) Іпат. с. 86, Житіє Теодосія л. 22.

26) Етимольоґія його І. F. ХXIII с. 126.

27) Карамзин, код. 82 — 7.

28) Іпат. с. 5.

29) Про се див. низше.

30) Іпат. с. 11 і 13, пор. як Деревляне, щоб перепроситись з Ольгою, заявляють, що готові їй давати дань „медомъ и скорою“.

31) Карамз. код. § 80 — l, 92 — 3.

32) Лавр. с. 238 — 42, Іпат, с, 35, 38, 49, 150 і ин.

33) Лавр. вид. 1872 с. 238 — 242; і низше цитую Мономахові писания з сього видання.

34) Се число попсоване: „10 и 20“. мабуть треба 120.

35) Лавр. с. 242.

36) Шрадер3 II с, 147,248. Гірт пробував довести, що леякі частинні назви належать до часів праівдоевропейських-I. F. XXII с. 65 sq.

37) Іпат. с. 86, Житіє Теодосія с. 18, 20.

38) Самоквасов с. 188.

 

ОБРОБЛЮВАННЄ ПРОДУКТІВ: КУШНЇРСТВО, ТКАЦТВО, ГОНЧАРСТВО, „ДРЕВОДЇЛЄ“, МЕТАЛІЧНІ ВИРОБИ.

Переходячи до ріжних способів оброблювання продуктів, зачнемо від оброблювання звірячої шкіри та волося, що займає одно з найстарших місць в історії технїки й своїми початками сягає ще пра-індоевропейських часів. У европейських народів навіть на найнизших степенях культури бачимо скрізь одіж — зроблену з шкіри, переважно домашнїх звірят, особливо овець; в деяких краях у нас сї овечі убрання заховали своє значіннє й досї, та носять ся трохи не цїлий рік. З усїм тим для оброблення шкіри заховало ся досить мало термінів і в загальній індоевропейській словницї, і навіть в загальнословянській. Обяснити се треба мабуть тим, що оброблення шкіри було занадто примітивне і не йшло далї простих і елєментарних, мало спеціалізованих технїчних заходів. Для означення невиробденої шкіри маємо загальнословянські слова:  ш к і р а  (старосл. скора) й  к о ж а,  для виробленого —  у с м а  або усние; назва гарбара — усмар, уснар стрічаєть ся в ріжних словянських діалєктах (старосл., східносл., захід.) і хто зна чи не належить до прасловянського запасу. Далї маємо загальнословянські назви для шкіряного обувя — старосл.  ч р Ђ в и й,  наше черевик, для шкіряної одіжї —  к о ж у x;  сюди-ж належить міх, мішок — зпочатку ушита зі шкіри річ, шкіряна торба (міх — в ріжних діалєктах значить і футро і торбу); також певно й рукавицї, загальнословянське слово, що з початку означало, розумієть ся, примітивні шкіряні рукавицї на цїлу руку.

Найпростїйші способи утілїзації волося — се  п л е т е н н є  (пра-індоевропейське слово: санскр. praçna — щось сплетене, гр. πλέκω , г. нїм. flihtu) й збиваниє його на  п о в с т ь  (старосл. плъсть, нїм. filz). З плетення поволї виробляєть ся тканнє й пряденнє; до звірячого волося дуже рано прилучаєть ся лико з дерева й ликуватих рослин — льну, коноплї й ин. На ґенетичний звязок ткання з примітивнїйшими процесами вказує сама термінольоґія: можна вказати нпр. славянське вити, звивати, що звязуєть ся з санскр. vâ — ткати  1). Велике число загальних індоевропейських виразів для ткання і по части — для прадення показує, що вже в дуже раннї часи розвинулась і ся вища технїка; знаємо, що досить поширена вона була вже в неолїтичній культурі. До загальних індоевропейських термінів належить слово  т к а т и  (лат. tехо, звязують з санскр. taksh), на первісне значіннє вказує старосл. слово ткънжти, втикати), кросно (грец. κρέκω — ткати),  н а в і й;  пень ста, що приходить в індоевропейських назвах ткацького варстата (санскр. sthavi — ткач, гр. 'ιστός і ин.) переховав ся може в слові  п о с т а в,  що в ріжних діалєктах означає то варстат, то виткану штуку. Що до прядення, то тут нпр. оден індоевропейський пень *snēi — прясти заховав ся в слові  н и т ь,  нитка; иньший в назві витканого -сл.  о п о н а  (заг. европейське-гр. πηνίον ґот. spinnan); може не припадкова також подібність словянського  в е р е т е н о  (старосл. врЂтено — від вертїти) з иньшими назвами (санскр. vartana, г. нїм. virtil). До загальнословянського запасу належать вирази як  к у д е л я,  п р я с т и,  далї — ряд назв для означення витканого, як  п л а т ъ,  п о л о т н о  (старосл. платьно),  п о p т ъ,  p у б (рябъ),  с у к н о  і саме слово  т к а ч.

В розкопаних сїверянських, деревлянськнх і волинських могилах знаходили ся останки вовняних тканин (навіть дуже ріжнородні), полотна льняного й конопляного, простїйшого й тоньшого, тканого з певним взором; далї т. зв. прясла, себ то камяні кружечки від веретен, що правдоподібно надївали ся на деревляну налічку, для розмаху. Стрічали ся нерідко також останки шкіряного обувя, ріжних фасонів, з шкіри грубшої й тоньшої; слїди ріжних ремінних виробів, поясів, шкіряних мішечків; верстви вовняних останків від кожуха й шапки, чи може грубих коців; ножицї до стриження вовни і т. й. 2) В історичних памятках маємо досить бідні вказівки про сї галузи домашнього промислу. Із згадок лїтописи бачимо, що шкіру мняли руками, а для вироблення шкіри уживали квас (квасъ усниянъ-гарбарський квас) 3). Шкіра звала ся ріжно — усньє, черевьє, хъзъ 4); про вироби з неї будемо говорити ще при одїжи. Що до ткацтва, то бачимо згадки про пряденнє вовни, робленнє „платьна“, плетеннє ріжних виробів руками і т. и. 5). В звістній леґендї про похід Ольги на Царгород 6) Словяни проти вставляють грецькі шовки („паволоки“ і „кропини“) своїм домашнїм „толъстинамъ“ (на вітрила); одначе звідси ще не можна витягати виводів, що якісь тоньші ткацькі вироби не мали зовсїм місця на Руси.

Лїпленнє з глини ріжної посудини просто руками, без гончарського круга, йде ще з часів праіндоевропейської культури 7). Але при кочовничім житї глиняна посудина не вигідна 8), і гончарський промисел розвивав ся тільки при осїлій культурі, а в часах міґрації приходив в упадок. Тим мабуть треба толкувати, що як і в індоевропейській, так і в затальнословянській словниці гончарство зіставило дуже слабі слїди, хоч було сильно розвинене в наших краях в неолїтичній добі. Крім того на словянській правітчинї була широко розвинена  п о с у д и н а  (загальнословянська назва — „судъ“) деревляна і конкуровала з глиняною. Загальнословянське слово  г о р н е ц ь  (грънецъ) можемо уважати назвою спеціально глиняної посудини, а й саме слово: гончар, горнчар можна, уважати загальнословянським, і воно може належати ще до прасловянських часів 9).

Археольоґія дає богатий матеріал про уживаннє глиняної посудини як в ранїйшій культурі, так і в культурі наших племен по розселенню; вироби показують, що тодї знали вже гончарський круг (чи може його простїйшу форму — гончарську дощечку), а не лїпили просто руками 10). В історичних памятках не маємо майже нїякого матеріалу — самі загальні згадки ; з глиняної посудини особливо згадують ся корчаги: в них тримали і всяку страву і вино 11).

Обробленнє дерева, що з самих обставин мусїло бути широко розповсюднене в прасловянськім побутї, зіставило слїди і в мові. Слово  т е с а т и  зачисляють ще до праіндоевропейських (санскр. takshan — тесля):  т е с л а  (сокіра) належить до словяно-литовських (г. нїм. dehsala); до загальнословянської словницї належать такі теслярські приряди, як  д о л о т о,  с в е р д е л,  с т р у г,  к л ї щ і,  п и л а.  До старих виробів „древодїля“ належить  в і з:  не тільки його назва, (від загального пня *vegh, санскр. vâhana, гр. 'όχος , г. нїм. wagan), але й назви його частей належать до загальних індоевропейських, між ним  к о л о,  о с ь,  и г о  (ярмо). Дуже старим виробом був і човен, видовбаний або випалений з одного стовбура звичайно; його знали ще в індоевропейські часи, і він довго жив в історичних часах; до загальнословянського запасу належать одначе тільки назви дрібнїйших прирядів до плавання, як  ч о в е н  (старосл. члънъ),  л а д і я.  Далї сюди належать роботи коло будови дома, що в лїсових прасловянських краях богато потрібував „древодїльської“ роботи і при самій будові і при урядженню. Численні загальнословянські слова для деревляної посуди показують, як широко розвинув ся був сей виріб; сюди належать напр.  б о ч к а,  б о д н я,  д ї ж а,  в і д р о,  з б а н,  к о р и т о,  може й  ч а ш а.

Останки деревляних гробів та деревляної посуди дуже часті в могилах; особливо часто стрічають ся останки деревляних відер, з зелїзними обручами й дужками 12). Але богатших останків деревляних виробів в могилах, розумієть ся, нема чого сподїватись. Більше дають нам наші історичні памятки. Тут Словяне взагалї славять ся своїм „древодїлєм“ з дуже давнїх часів: ще аварська держава підвластних Словян уживала до сїєї роботи (мова йде спеціально про робленнє човнів) 13). Константин Порфирородний в своїм клясичнім оповіданню знайомить нас з деревляним промислом наших земляків: підвластні київській Руси Словяне рубають зимою дерево й поробивши з нього корита човнів, спускають на весну Днїпром до Київа; там їх купують і доповнивши всякими приборами від давнїйших човнів, пускають ся цїлими ватагами до Царгороду 14). І пізнїйше, як і досї, Днїпро служив дорогою для спроваджування дерева в полудневі краї; в Київі звісні спеціальні „ізвозники“, що перевозили дерево з пристани до міста 15).

В староруських часах звісні осібні „древодїлї“ й навіть цїлі спілки, орґанїзації їх. В однім оповіданню з XI в. князь, задумавши збудувати церкву, кличе „старЂйшину древодЂлямъ“ 16). На кождім кроцї стрічаємо згадки про деревляні будови, стїни, мости; камяна будова зявилась під чужим впливом і була дуже рідка. Осібні продавцї були на домовини в Київі XI в. (продающей корсты) 17). Деревляна посудина-відра, бочівки, „кади“, „ладки“, „лукна“  18), мусїли бути дуже широко уживані, як і всяка деревляна домова обстанова.

Але і уживаннє металїв, так важне в культурній історії людства, зробило значний поступ перед роздїленнєм Словян. Загальним означеннєм для металю було руда, загальне індоевропейське імя міди (санскр. lôhá, пеглев. rôd, лат. raudus, староскандінав. raudi)- першого металю, звістного Індоевропейцям і заразом одинокого, знайомість з котрим можемо напевно сконстатувати вже в загальній пракультурі. Иньше, загальнословянське імя металю.- „крушець“ (від крухий). З поодиноких металїв маємо загальнословянську назву для  м і д и  (медь) — його звичайно звязують з нїмецьким smida, металь (відповідає словянському „кузнь“): се-б характеристично вказувало на мідь як на перший звістний металь 19). Загальнословянські-ж назви для  з о л о т а  (старосл. злато, спорідн. з нїмецьким ґотське gulp, і з словом „жовтий“), для  с р і б л а  (старосл. съребро, ґот. silubr, прус. siraplis) і  з е л ї з а  (желЂзо, прус. gelso, лит. geleźis, початок не ясний) 20). Знаннє сих чотирох металїв належить певно до прасловянських часів. Натомість загальнословянське  о л о в о  вагаєть ся в значінню в ріжних словянських діалєктах, означаючи то олово (plumbum) то цину (stannum); очевидно сї два металї були мало звістні в прасловянські часи, як то зрештою можна бачити й у богатьох иньших народів 21). З металїчної технїки маємо загальнословянське  к о в а т и  (бити-ku, лат. cudere, г. нїм. houwan),  к о в а ч -коваль,  м о л о т  (лат. martulus, сюдиж-молотити). До назв металїчних виробів належить дещо з вищенаведених прирядів: теслярських, хлїборобських (тесла, долото, пила, рискаль, і т. и.), ріжні иньші припаси як  г в о з д ї,  ш и л а,  ріжна зброя, рівнож туалєтні окраси — все се і в прасловянські часи вже мусїло вироблятись бодай по части з металїв, хоч уживаннє в дечім кости й каміня могло тягнутись довго, довго, особливо в глухих кутах.

В археольоґічних розкопках варті особливої уваги ознаки близшої знаймости українських племен з металїчною роботою в деревлянських могилах. Тут стрічаємо численні останки перегорілого зелїза (з горну), великі молотки і ріжнородні вироби з зелїза, що вказують на широке їх розповсюдненнє і загальну приступність: великі, хоч нефоремні зелїзні цвяхи, ковала, кресала стрічають ся дуже часто в могилах 22). Очевидно, зелїзо оброблялось на місцї, правдоподібно — й добували його на місцї-ж, бо Деревлянська земля досить богата зелїзною рудою (болотяною), легкою до оброблення. Взагалї металїчнї вироби — зелїзні, бронзові або мідяні, і срібні, рідше золоті — дуже часті в могилах. З зелїзних виробів найбільше ремісничого знарядя (сокіри, долота, ножі) і всякіх річей з домашнього й особистого ужитку (кресала, ключі, щипці, скоби), рідша зброя — мечі, ножі, списи, сокіри, кольчуги, шоломи, ковані щити (могили Полянської й Сїверянської землї). В славній чернигівській Чорній могилї, датованїй візантийськими монетами IX в., знайшли ся два оковані сріблом роги для питя, низькорізблена срібна оковка, досить високої вже технїки, з стилїзованим рослинним орнаментом і звірячими та людськими фіґурами, уважаєть ся за місцеву роботу 23). В одній могилї на Погориню знайшло ся маленьке зелїзне ковало і молоточок, дві ваги з численними тягарками й оббита зелїзом скриночка — прибори якогось місцевого юбілєра 24).

Дуже правдоподібно, що високо розвинена металїчна й юбілєрська техніка, яку ми помічаємо в поганських могилах нашого краю і яка в християнських часах була безперечно місцевою, була місцевою і в поганські часи, бодай в певній мірі, отже металїчна технїка вже тодї зробила великий поступ.

Супроти богатого археольоґічного матеріалу тратять значіннє небогаті історичні звістки про металїчні вироби наших племен. Випадає занотувати звістку ібн-Хордадбега, що з Руси везуть в Візантию мечі, та Джайгані, що між словянськими товарами згадує цину (чи олово, властиво не знати). З місцевих джерел можна одмітити хиба згадку про коваля в Житиї θеодосія  25).

 

Примітки

1) Шрадер Reallexicon с. 937, там же иньші паралєлї, також його Handelsgeschichte с. 172 і далї.

2) Самоквасовъ с. 188, 191, 192, 198, 196. Антоновичъ op. c. 14, 15, 16. Мельник с, 492 і далї. Нїцаха с. 701.

3) Лавр. с. 7, іпат. с. 84.

4) Іпат с. 84, 108.

5) Ж. θеодосія с. 9, 16, 19.

6) Іпат. с. 19.

7) Слїди її в мові — див. у Шрадера Reallexicon 277.

8) Кілька справедливих уваг про се у Флорінского Первобытные Славяне II. 1 с. 192-3.

9) Див. у Будиловича II с. 35; у полудневих Словян се слово вийшло з уживання.

10) Антонович op. c. с. 13, пор. Самоквасов с. 191, Гамченко — Труди IX зїзда т. II, Мельник op. c. с. 493, Нїцаха с. 695.

11) Іпат. с. 88, Ж. θеодосія с. 20 (се слово заступає грецьке κεράμιον , див. в словнику Срезневского sub voce).

12) Самоквасов 191, 195 і далї, Антонович op. c. 8 14 і Курганы Зап. Волыни с. 137-8, Мельник с. 493, Гамченко Житомир, могильникь табл. 47.

13) Theophylacti Symocattae ed. de Boor p. 226

14) De adinin. imp. ст. 9.

15) Патерик с. 100, 169-170.

16) Сказанія о БорисЂ и ГлЂбЂ вид. Срезневского с. 32.

17) Лавр. с. 208.

18) Іпат. с. .84, 88.

19) Крек2 с. 182, Шрадер Reallexicon с. 726,

20) Звичайно звязують з грецьким χαλκός , проти сього див. Кречмер Einleitung с. 187 і далї.

21) Див. Шрадер Sprachvergl3. II с. 91, Reallexicon с. 96.

22) Антонович op. c. 8, пор. Мельник с. 510, Самоквасов с. 195.

23) Толстой і Кондаковъ Русскія древности V с. 14 і далї, Кондаковъ Русскіе клады І с. 14 і далї.

24) Мельник с. 057.

25) Хордадбег вид. де Ґуе с. 115, Джайгані в Трудах III археол. зїзду І с. 347, Житіє θеодосія л. 4.

ПОЖИВА І ПИТЄ — ФАКТИ ЛЇНҐВІСТИЧНІ, АРХЕОЛЬОҐІЧНІ Й ІСТОРІЧНІ; ОДЕЖА, АРХЕОЛЬОҐІЧНІ ОСТАНКИ СТАРОГО КОСТЮМА, ІСТОРИЧНІ ОПИСИ І ОБРАЗКИ, ЖИТЛО, ХАТНЄ УРЯДЖЕННЕ, ОБСТАНОВА ПОДВІРЯ, ЇЗДА, ЗБРОЯ, МУЗИЧНІ ІНСТРУМЕНТИ Й ЗАБАВКИ.

Перейдїм тепер до побуту в тїснїйшім значінню. Почнемо від поживи.

Відповідно до ріжнородного господарства мусїла бути ріжнородною й прасловянська пожива. Вищеподане означеннє хлїборобських продуктів — жито, показує, що сї хлїборобські продукти в поживі грали вже головну ролю. З них вироблялась мука, а з муки робили хлїб:  т ї с т о  і  х л ї б  слова загальнословянські; для слова хлїб маємо інтересний ряд: лат. libum, ґот. hlaifs, ел. хлЂбъ, лит. klepas, одначе лїнґвістика з ним не дала ще собі доброї ради 1). Слово  п е к т и  належить ще до праіндоевропейських (санскр. рас, гр. πέσσω) : уживаннє огня при готованню страви в праіндоевпропейські часи не підлягає найменшій непевности. Якийсь рід пляцків чи хлїбцїв мав з часта стрічатись в неолїтичних оселях передмікенської культури середнього Поднїпровя, але докладнїйшої аналїзи їх не зроблено.

Ще старшою від муки формою обробленого зерна була крупа ; після того як мука зайняла її місце при печенню хлїба, вона зісталась і на далї в уживанню-для варення; вирази  в а р и т и  і  п р я ж и т и  належать до загальнословянських, рівнож і  к а ш а,  що може сягати прасловянських часів.

Ще праіндоевропейських часів сягає слово  м я с о  (санскр. mâmsá, ґот. mimz, старосл. масо, лит. mesà). Істнованнє подвійного означення для нього, і то так, що друге означеннє вказує на сире, кріваве (санскр. kravis, гр. κρέας — сл. кръвь, лат. cruor), привело до здогаду, що слово „мясо“ означає зготоване вже мясиво  2). Початковий спосіб готовання мяса-печеннє; але вже праарийcьких часів сягає  ю ш к а  (санскр. yûsh, yûshan, лат. jus, cл. юха, лит. júše). Про уживаннє молока солодкого і квашеного ми вже говорили. Страва приправляла ся  с і л ю  — загальноевропейським культурним здобутком  3).

Мід, як солодке питє, що пянить чоловіка, сягає ще праіндоевропейськйх часів, і у Словян з розвитком пчільництва уживав ся широко. Поруч нього істновало також сферментоване хлїбне питє; воно має в словянській не загальні, а лише часткові назви —  б р а г а  (східнє й західне, звязують з кельт. brace, крім. brag, солод) і  о л ъ  (старословянське, росийське й західне — півн-нїм. öl); потім в сїм значінню спеціалїзовалось загальне  п и в о  (властиво напиток) 4 ), слово  д р і ж д ж и  спільне північним народам (старосл. дрождиш, півннїм. dregg, прус. dragios). До загальнословянських належить і греко-італїйське  в и н о,  але не знати, чи Словяне ще перед міґрацією своєю на полудень мали нагоду з ним зазнайомитись — чи доходив до них сей предмет чорноморської Середземної торговлї.

Археольоґічний матеріал до вияснення староруської поживи послужить нам мало. Згадаємо тільки останки тризни чи жертви в сїверянських могилах, де маємо кістки баранячі, птичі, рибячі, хлїбні зерна, шкаралупу курячих яєць 5 ). Інтереснїйше приглянутись історичним звісткам. Звичайний круг стравних річей вичисляє оповіданнє про св. Володимира: він посилає розвозити бідним „хлїби, мяса, рибу, ріжнородні овочі (певне-городину), мід в бочках, а в иньших квас (сирівець)“  6 ). В печерськім монастирі XI в. звичайною стравою був хлїб (переважно житнїй), сочиво (варений горох й иньші стручкові овочі), або каша, та варена й помащена олїєм городина; в скоромний день сир, в пістний — риба, але се вже була присмака, і давали тільки „мало риб“; в свято їли часом хлїб з лїпшої муки або навіть якісь тїста (хлЂбы чисты зЂло, друзии же отъ нихъ съ медомь и съ макомь творени“); рівнож чимсь не зовсїм звичайним був мід 7 ). Сухий житній хлїб, варена непомащена городина і вода — се вже була страва незвичайного аскета. Хлїб уважавсь чимсь більш роскішним,як сочиво, а на самім кінцї, як остатня з потрав стояла варена городина 8 ). Се аскетичне меню дає нам понятє про поживу біднїйших верств суспільности. З стравою заможнїйших, вищих верств знайомить нас нераз згадуваний „урок“ княжих урядників- „вирників“ : вирник має дістати для себе й для свого отрока (слуги) що дня хлїб, по „уборку“ пшона й гороху (в иньшім варіантї хлїба й пшона має дістати стільки, скільки зїсть), далї двоє курей, а крім того на тиждень бичка або „полоть“ мяса, що дня „головажню“ соли й відро солоду на пиво, в скоромний день сир, а в піст замість мяса — рибу  9 ).

З того виходить, що хлїб, каша і варена городина (правдоподібно — рід борщу) були тодї головними стравами людськими, як і тепер; може тільки мясо, при богатій ще фавнї і вільних випасах, було тодї звичайнїйшою народньою їжою нїж тепер. Хлїб — був справжнїй вже хлїб, подібний до теперішнього, а не якісь опрісноки. Муку замішували на теплій водї (укропъ), місили, додаючи дріжджей (квасъ) і пекли в печи, не на огнищу, а таки в печи, більш подібній до теперішньої варистої печи, нїж до примітивного огнища 10 ). Хлїб мусїв бути більших розмірів, судячи по тому, що його мало стати на день двом чоловікам; але були й малі („коврижькъ“, „коврижька“) 11 ). З иньших страв лїтопись ще нам описує докладнїйше кисїль: муку розмішують у водї („цЂжь“), варять і підливають „сити“ -розведеного водою меду. Мясо звичайно варили — в казанї або горнцї; лїтописець оповідає за Святослава, як щось не звичайне, що він не варив мяса, а пік його на углях; з сього-ж оповідання бачимо, що їли і мясо домашньої худоби (вчисляючи й кінське) і дичину 12 ). В сумі, як бачимо, страва в ті часи далеко не була примітивно-простою, а се важний культурний симптом, і для того я коло нього довше спинив ся.

Їли деревляними ложками: вередлива дружина Володимира зажадала срібних, але лїтописець оповідає про се як про нечувану забаганку 13 ).

Серед напитків головне місце займає мід — напиток загально улюблений, від простого чоловіка до князя; про нього я казав вже. Поруч меду бачимо й пиво, а мабуть, пили й сирівець. Вино натомісь було річю досить рідкою, приступною тільки особливо заможним і значним. В Житиї θеодосия вино нїде не виступає як питє і уживаєть ся тільки для церковної служби.

Одежа ( о д ї т и  — загальнословянське) мусїла бути ще дуже примітивна й невибаглива. На се вказує той цїкавий факт, що назви ріжної, одежі-то переважно спеціалїзовані назви тканини взагалї.

Так свита означає взагалї тканину чи плетенину, плахта в иньших діалєктах означає хустку, верету; опанча — від слова опона (тканина); сукня — від сукна; портки — від слова портъ, тканина (подібно як росийське рубаха від рябъ). При тім сю спеціалїзацію тої чи иньшої назви для тої чи иньшої одежі бачимо в поодиноких діалєктах чи групах инакшу, а се вказує на пізнїйші вже часи сеї спеціалїзації.

З другого боку цїкаві численні перейняті назви для одежі, як кошуля з лат. casula, сорочка — новолат. sarca, жупан і шуба звязують з новолат. jupa, гуня з новолат. hunna  14 ). Одначе перейнятє слова часто означало перейнятє фасону, як і тепер, а не самої річи, і запозичення в назвах убрання взагалї незвичайно часті й численні скрізь у всїх народів.

Загальнословянські назви для шкіряної одежі-кожух, і шкіряного-ж обувя — черевики; слово-ж чобіт запозичене з перського. Є загальнословянські назви для сподень — варварського убрання північних країв, незвісного античним народам —  г а ч і  і  н о г о в и ц ї;  загальнословянські-ж слова  п о я с,  п л а щ.  Слово  ш и т и  (праіндоевроп. sju -лучити, лат. suo, ґот. siujan, лит. siúti) мусїло належати як до шкіри, обувя, так і до одїжи, і загальнословянське швець в ріжних діалєктах прийняло значіннє то шевця то кравця.

З туалетних окрас до загальнословянських належать слова:  п е р с т е н ь  (від перст-палець),  г р и в н а  (від грива-шия).

В археольоґічних розкопках знайшлось дещо з старого костюму 15 ). Такі останки вовняних і полотняних тканин, часом обшитих на ковнїрі або деинде кусничком шовкового, перетканого золотом або сріблом „оксамита“ ('εξάμιτος); застїжка робила ся з коралинки (пацьорка), застібненої на ремінну петличку або кільце. В недавнїх розкопках нїцахських по останкам одежі і ґудзикам вимірковано на небіжчиках „сорочку і якусь верхню одїж, шовкову, з високим ковнїром, обшитим оксамитною стяжкою, пазуха по серединї грудей, до половини застібалась на дрібні ґудзики“ 16 ). В чернигівських могилах особливо богаті люде мали цїлі убрання оксамитові з дорогими металїчними ґудзиками, але тут трудно відріжнити свійське від свіжо перейнятого або привозного. Пояси бачимо ремінні з бляшкою, або ткані, часом також з дорогших, золототканих матерій. Коло пояса бували ременї для причіплювання підручних річей або шкіряні мішечки, мошонки; трапляли ся такі мошонки і з цїлим своїм інвентарем: огнивом, маленьким бруском до гострення, кусничками сїрки й кількома баранячими астраґалами (до гри). Кремінь, огниво, ножик, брусок до гострення — се звичайні річи при небіжчику. В сїверянських могилах дуже часті кістяні гребінцї; вони часто стрічають ся також в похоронних полях київських і галицьких. З окрас маємо намиста шкляні, камяні, металїчні (здебільшого привозні), кульчики й перстнї з металїчного дроту (бронзового, срібного, а навіть і золотого), наручники (брансолєти). На голові у жінок бували шапочки чи наголовники з вовняної тканини, ушитої срібними й шкляними окрасами, на висках носили ся кільця, нашиті на шкіру, або нанизані на ремінець; в косу вплїтали ся також кільця — вони йдуть рядом часом від висків на чоло, часом від висків на груди, вказуючи тим на уплїт кіс-заложених або спущених 17 ). В нїжинських розкопках всї жінки носять коси спущені, зате від чола до затилку повязують ся пасма шовкових шнурків, що сімулюють волосє, і в них, як і в коси вплїтають ся кільця, а крім того кільця бувають і на висках, цїлим жмутком 18 ). Обувє заховалось досить добре в деревлянських і волинських могилах: се невисокі, гостроносі чобітки з тонкої вичиненої шкіри (сафяну) у двоє зложеної, або підложеної иньшою, грубшою шкірою, сшиті на підошві. В одній чернигівській могилї знайшли ся великі чоботи, прошивані бронзовим дротом, як коментар до пізнїйшої описи костюма кн. Данила: „сапоги зеленаго хъза, шити золотомъ“  19 ).

Дуже інтересну опись костюму богатого Русина подає ібн-Фадлан: він мав на собі широкі споднї, панчохи 20 ), чоботи, куртку, а поверх її шовкову свиту з золотими ґудзиками, на голові соболеву шапку з шовковим верхом 21 ). Арабське джерело IX в. і пізнїйші Араби оповідають теж про куртки і свити, широкі споднї і чоботи Русинів 22 ).

В наших домашнїх памятках можна набрати теж досить повний склад одежі Х-XII в.: сорочка, свита, поверх того, може тільки у заможнїйших — „корзно“ (керея, плащ). На ногах плетені „копытьца“ рід панчіх, і чоботи-„сапоги“, або замість них постоли-„прабошни“, або „черевии“ (черевики); в деяких місцях мусїли носити натомісь личаки. На голові шапка-„клобукъ“, плетена або шкіряна. На шиї у богатих — золоті і срібні ланцюхи, нашийники з грубшого чи тоньшого плетеного дроту (гривни), у жінок в вухах „колци“ 23 ).

Нарештї — маємо й кілька образків староруських князїв. Так на звістній мінятюрі Святославового збірника 1073 p. (правда, дуже знищеній від часу) маємо малюнки князя, княгинї й їх чотирох синів — трох дорослих і одного малого хлопця. Чоловіки мають тут кольорові жупани, кафтани (синїй на старім, вишневі — на синах) 24 ), довгі (низше колїн), на ковнїрі й рукавах обшиті золотим, а знизу кольоровими краями. Сини підперезані золотими поясами, з золотими-ж кінцями. Старий князь має накинений зверху синїй плащ, обшитий золотом, застїбнений на правім плечі застїжкою; на головах шапки з тканим верхом і обшивкою, (з футра?), у синів вона має високий верх, синїй, у батька низький, округлий, ясний. На ногах чоботи — у батька синї, у синів червоні. Княгиня має ясно-червоний кафтан, обшитий якоюсь ясною обшивкою на грудях і подолї (прошва); рукави широкі, стяті навскоси, як у західнїх костюмах, а з них виходять вузькі рукави тої ж барви, обшиті золотом коло руки; на голові шапка висока, як у молодих князїв, і під нею біла намітка (серпанок, рантух); на ногах якісь (жовті?) сапянцї; підперезана вона золотим поясом. Малий має таку-ж одїж як і його старші брати, тільки на кафтанї золоті петлицї. Иньші малюнки княжої одежі-сїмї Ярослава на фресцї софійській і Ярополкової в Чівідальській псалтири не мають такого інтереса, через свою залежність від церемонїальних візантийських уборів: тут ще меньше надїй стрінути реальні подробицї сучасного костюму, як на мінятюрі Святославого збірника  25 ).

Супроти наведеного матеріялу IX — Х вв. мусимо так само обережно як звістку про слаборозвинене хлїборобство приймати звістки Прокопія про бідну одїж сусїднїх Словян VI в. Деякі з них, каже він, не мають анї сорочки, анї плаща, тільки в коротких споднїх ідуть на битву. Але се могла бути яка небудь погранична голота, а може й певний воєнний шик, щось подібне до голого Запорозця, змальованого Ріпиним.

Уряджуваннє якогось укритя для мешкання належить до пра-індоевропейських часів. Словянське дім,  д о м ъ  належить до індоевропейського запасу слів: санскр. damá, грец. δόμος. Який би не був нещасливий сей праіндоевропейський дім, але все таки був справжнїй дім, не купа ріща, з  д в е р и м а  (зенд. dvareni, грец. θύρα, сл. двьрь), хоч і без вікон. В загальнословянській словницї маємо вже досить богатий запас слів для дому і його урядження, що вказують на його значний розвій 26 ). Поруч з тою індоевропейською назвою маємо загальнословянські:  х р а м,  х и ж а 27 ), може й  к у ч а  (з кут). Хата була зверху вкрита (загальні назви —  с т р і х а,  *стрЂха, і  к р о в  — від крити); сю стріху держав брус, що має загальнословянську назву (старосл. слЂмя, лит., šelmů, грец. σέλμα). Ся словянська хата мала й вікна (окно від око, маленький отворець для ока, очко) 28 ). Будувалась тільки з дерева або плелась з ріща (пор. нїм. wand від „вити“ „звивати“);вся мулярська технїка — річ пізнїйша й оперта на чужих, перейнятих у Греків та Німцїв терминах. Як показує загальнословянська назва  в а п н а  (вап — кольор, фарба), вапно або кольорова глина здавна уживали ся для обмащення і декорації.

З хатнього урядження маємо такі загальнословянські слова як  п і ч,  л а в и,  с т і л;  слова сї інтересні особливо з огляду на новійші помічення, що словянське і взагалї індоевропейське житє з початку йшло просто на підлозї хати і тільки поволї підіймало ся над її поверхнею на „культурний горизонт“. Тому напр. означення стола мішають ся з назвою доски, що служила підставкою для їжи (слов. дъска, доска, лат.-discus, миска, і нїм. disc або tisc — стіл і миска), або те саме слово означає то стіл то миску, що грала ролю стола (слов. миса значить в однїх діалєктах миску, в иньших стіл, так само блюдо, гот. biup). Сучасний високий стіл, майже нерухомо уміщений на призначенім місцї, являєть ся досить пізним явищем; в ріжних словянських діалєктах ся назва означає то стіл, то стілець до сїдання (пор. нїм. stuhl)-у нас напр. се ваганнє замітно в терміні настоловання, княжого  с т о л а  (та і в слові  с т і л е ц ь  для крісла). Не тільки вигляд обох родів меблїв був однаковий, а й один предмет служив очевидно для обох потреб.

Для подвіря (загальнослов.  д в о р ъ,  в звязку з  д в е р и) крім мешкальної хати маємо старі означення для комори,  к л ї т и  (клЂть, ір. cléthe, може hleipra — дах),  х л ї в и  і  к о ш а р и  (від кіш) для худоби,  г у м н о  і  ж и т н и ц ї  для збіжа; для переховування збіжа часто служили також викопані в землї ями. Все се було обгорожено  т и н о м  ( ст.півннїм. tûn) або  п л о т о м  (загальносл., від плести).

В історичних памятках теж можемо одмітити кілька цїкавих подробиць. Розріжнялась кімната з пічю, тепла „истъба“, „истобка“, „изба“ від поміщень зимних, що мали ріжні назви — сЂни, одрина, клЂть, вЂжа. Уживаннє в наших памятом форми  и с т о п к а  показує, що сю назву толковано, правдоподібно, як хату топлену, опалювану (як кімната з caminata); але се слово походження чужого, виводять його звичайно з нїмецького stuba (слово початку неясного), що означало кімнату з пічю, відгорожену від первісного хатнього простору з огнищем 29 ). Ся стара хата, чи покій без печи носить у нас назву  с ї н е й.  Одрина, очевидно, була хата для спання, вЂжа-хата горішня 30 ). КлЂть бувала коморою, але служила і для мешкання 31 ). Хата ставилась висока — „сЂни“ були на поверсї й мали під сподом тільки піддаше, на стовпах; в долїшній части хати могли бути комори-„клЂти“, й різні сховки 32 ). Такі були одначе доми міські, богаті, а не звичайні, і на них могли відбивати ся і чужоземні моди (варязькі напр.). Піч в істбі, як я вже казав, була більш менш подібною до теперішньої, з накритим верхом. З иньшої хатньої обстанови фіґурує часто одpъ, постїль, досить уже висока, так що на нїй можна було сїсти-тим часом як первісна постїль була просто „підстїлкою“ на землї, або в ямі-логові 33 ). Широко уживались килими-„коври“  34 ).

На подвірю згадують ся „клЂти“, пивницї-„погреби“, спижарнї- „бретяници“, хлїви й загороди для худоби, гумна для хлїба 35 ). На княжім дворі згадують ся осібні „мовницї“ — банї, „медуші“ — пивницї для меду; се бувало, певно, і взагалї у заможнїйших людей. На вершках хати бували голубники для голубів 36 ).

Їздили возомъ („возъ“, „кола“, або „телЂга“), запряженим кіньми або волами; погонич — „повозьникъ“ сидїв сам верхи на конї 37 ). Їздили часто верхи, навіть духовні особи 38 ); з приналежностей згадують ся сїдло і „подклад“  39 ); в могилах стрічають ся металїчні части узди і стремена 40 ). Зимою їздили на санях; але сей екіпаж уживав ся взагалї тодї далеко ширше, а мав і рітуальний ужиток- напр. при похоронах, як то подекуди й досї у нас задержало ся: се треба толкувати архаізмом сього екіпажа  41 ).

На закінченнє нам треба переглянути ще дві категорії предметів з круга матеріальної культури.

Одна — се зброя, оржжіє (загальносл.). Серед нього, як і у ииьших Індоевропейцїв в розвою оборони переважала зброя аґресивна. Найбільше значіннє мала стара, найстарша властиво зброя — спис; найпримітивнїйшою формою його був гострий сук дерева, або обсмалений кілок, який приготував Одісей на Полїфема і які уживались на Українї ще в XVII-XVIII в. під час народнїх рухів, за браком лїпшої зброї 42 ). Розумієть ся, і в прасловянські часи уживались списи з зелїзними вістрями. Маємо для них дві загальнословянські назви —  к о п и іє  (того-ж самого пня що копито, копати — бити) і  с у л и ц я  (сунути). Далї маємо: ніж (ножь — ньзити, низати -протинати, слово се звязують з прус. nagis, кремінь, се виглядало-б як память колишнїх кремінних ножів, як нїмецьке sax — меч, лат. saxum камінь, але воно має деякі лїнґвістичні трудности)  43 ). Меч (ґот. mêkeis)-слово уважають за перейняте з нїмецького, як иньше прасл. коръда (у нас забуте) виводять з перського kârd; треба сказати, що взагалї довгий меч в індоевропейській арматурі був чимсь пізнїйшим в порівнянню з коротким, подібним до ножа. Далї сокіра — секыра (лат. securis, споріднене з словом сїкти, сЂкж), і поруч сеї друга загальнословянська, але перейнята назва —  т о п і p  (перс. tabar):  к и й  (від пня ku — бити, як і ковати);  п р а щ а  (тогож корня що пракъ, порок, машина до розбивання стїн).  Л у к  з  т е т и в о ю  (лит. temptýva),  с т р і л а м и  (спільне з нїм. strala) і  т у л о м  — сагайдаком для них становить теж зальнословянську і певно прасловянську арматуру.

Дуже бідно на слова для другої катеґорії зброї-оборонної. Маємо загальнословянське, чи властиво европейське —  щ и т  (лат. scutum, кельт, scíath) 44 ); загальнословянськими треба уважати  б р о н ю,  старосл. бръни (виводять з стар. г. нїм. brunja, спорідненого з кельтським bruinne — груди) та  ш о л о м ъ  (шлЂмъ, виводять з нїм., ґот. hilms). Але на тім і кінчить ся.

Сьому відповідають до певної міри й найстарші історичні звістки про словянську зброю. По словам Прокопія, Словяне ідуть на битву переважно піші, з невеликими щитами и списами, без бронї; Іоан з Ефесу оповідає про них, що вони доперва в балканських сторонах набрали зброї і навчили ся війну вести, а перед тим се були простаки, що не сміли й показати ся з лїсів і не знали нїякої зброї крім двох-трьох „льонхадій“, списів до кидання 45 ). Маврикій (а за ним Лев) кажуть, що словянські вояки мають кождий по парі коротких списів ('ακόντιον) — для битя й киданя, уживають деревяні луки з дрібними затроєними стрілами, деякі мають добрі, але занадто великі й невигідні до ношення щити (як грецькі θυρεοί — великі, четверокутні, „як двери“). Подібно каже про Словян арабське джерело IX в.: арматура їх складаєть ся з пик до кидання, щитів і списів, иньшого не мають; але головною зброєю руської дружини й у нїм виступає меч, а князї мають і кольчуги  46 ).

Чернигівські могили дають богатий запас варязько-руської — боярської або й князївської зброї Х в.: тут маємо вже великі мечі й шаблї, ножі довші й коротші, зелїзнї списи й коротші копія,сокіри, зелїзні стріли, зелїзні, часом обложені мідею чи иньшим металєм шоломи, кольчуги, мідяни бляхи від кованих щитів  47 ).

Меч став головною зброєю на Руси уже в IX — Х в.; в лїтописній лєгенді про хозарську дань у Полян полянський з обох боків гострий меч противставляєть ся кривій, з одного боку вигостреній шаблї хозарській — взагалї турецькій. Розмінюючись з печенїзьким ватажком зброєю, воєвода Претич (з Сїверщини) дає Печенїгу броню („брони“ — кольчугу), щит і меч, а той йому коня, шаблю й стріли : се тодїшня типова зброя обох сторін  48 ). З сим старим руським мечем (в розвою зброї властиво новим) знайомить нас добре одна з чернигівських могил: тут маємо широкий і довгий меч коло метра, з масивною ручкою, майстерно обробленою і мабуть посеребреною, і кілька мечів меньшої великости. Такі великі мечі, судячи по археольоґічних находках були тодї досить розповсюднені на всїм путї „з Варяг в Греки“  49 ). Крім мечів одначе уживались і шаблї; пізнїйше, в XII в., судячи по слову о Полку Ігореві, вони навіть взяли перевагу над мечем, бо вигнута шабля вигіднїйша до рубання як рівний меч. Не стратили свого важного значіння списи-копія, так само ножі (пор. ножі „засапожники“ Слова о п. Ігоревім, як гайдамацький „товариш“ засунений в халяву), сокіри („топорци“) 50 ), луки. З оборонної зброї знаємо „червлениї“ щити і шоломи; натомісь кольчуги згадують ся рідко, й не знати, чи уживались рядовою дружиною. Прості люде ледви чи мали й ту повну зброю: звичайно могили містять в собі списи, ножи, стріли й сокіри  51 ): се мабуть і була зброя звичайного вояка недружинника.

Зброя мусїла бути переважно власного виробу, судячи по значно розвитій на Руси металїчній технїцї: але заможнїйші пишались чужоземною зброєю. Вже ібн-Фадлан каже, що Русь уживала мечі „франкської“, західньої роботи 52 ). Слово о полку Ігор. говорить про латинські шоломи і навіть лядські сулицї. Згадані великі староруські мечі дїйсно дуже близькі по формі до ґерманських (перейнятих Нїмцями від Кельтів, т. зв. spatha), хоч могли робити ся й на Руси  53 ).

Друга катеґорія характеристичних річей — музичні інструменти для забави і танцю (загальнославянське — плясати). Сюди належать такі загальнословянські слова: сопілка — старосл. сопЂль, труба, гуслї, бубен. Сї інструменти згадують ся і в історичних джерелах, свійських і чужих  54 ). Арабське джерело IX в. оповідало про восьмиструнні словянські лютнї, гуслї і довгі, на два ліктї дудки. З иньших річей до забави звістні нам ще кости до гри; баранячі астраґали знайшли ся в ріжних поганських могилах  55 ).

 

Примітки

1) Питаннє головно в тім, що словянське слово хлїб іде від ґотського, чи самостійне. Див. Козловский Archiv XI. 386, Педерсен с. 50, Шрадера Reallexicon с. 111, Яґіч Archiv ХXIII с. 537, Пайскер с. 84.

2) Шрадер Reallexicon с. 250, Крек2 с. 126.

3) Спеціальні розвідки: Гена Das Salz, 2 вид. 1901, Schleiden Das Salz, seine Geschichte, seine Symbolik und Bedeutung in Menschenleben, 1875, теж у Шрадера Reallexicon 700-1.

4) Нїм. bier вважають взятим з словянського Кун і Шрадер-І, F. XVII с. 32.

5) Самоквасов ор. с.с. 188, 191.

6) Іпас. с. 86.

7) Житіє θеодосія л. 18, 20, 21, 22.

8) Ibid. л. 9, 20, пор. Іпат. л. с. 132.

9) Р. Правда Акад. § 42, Карамз. § 7, пор. § 108-9, варіанта див. у Калачова Предварительныя юрид. свЂдЂнія2 с. 187-9.

10) Про те як виглядала та піч, дає деяке понятє лїтописне оповіданнє про св. Ісакія — Іпат. с. 138: піч несправна, огонь виходить дірами, Ісакій вилазить на неї й гасить.

11) Ж. θеодосія л. 11 (квасъ на състроение хлЂбомъ розливааху), 21 (тЂсто мЂсящемъ, и паки имъ лЂющемъ укропъ въ не), Іпат. с. 130, 138.

12) Іпат. с. 41, 86.

13) Іпат. с. 87.

14) Крек2 с. 175, Етимольоґічнї словарі sub vocibus.

15) Самоквасов,Антонович, Гамченко, Мельник ор. c. passim.

16) l. c. c. 701.

17) Мельник 1 с. с. 498-9.

18) 1. с. с. 607-9.

19) Іпат. с. 541.

20) Се слово в текстї ібн-Фадлана не зовсїм ясне що до свого значіння, але якийсь рід панчіх дїйсно уживав ся на Руси.

21) Вид. Гаркаві с. 98. Супроти словянства ібн-Фадланової Руси досї не піднесено таких поважних закидів, які б змусили нас бачити в нїй Финів, як хочуть одні, або Варягів, як хочуть иньші. Але супроти таких підозрінь я все таки виріжняю її з поміж иньших звісток і ставлю осібно, тай иньші звістки, де з норманського становища можна бачити Русь скандинавську, відріжняю від звісток про Словян. Виключити їх або противставити звісткам про Словян не можна, бо в кождім разї той „руський“ елємент IX-Х в., як він виступає в джерелах візантийських і арабських, суцїльно норманським бути не міг, і в звістках про нього видбиваєть ся сучасне східно-словянське житє, раз тому, що в тій „Руси“ безсумнївно були в кождім разї і Словяне та мішали ся під тою назвою з Варягами, а друге тому, що варязькі прикмети, коли прийняти давнє й інтенсивне розширеннє Варягів в східнїй Европі, мусїли відбивати ся сильно і на житю воєнно-купецьких верств словянської Руси.

22) Джайгані 1. с., ібн-Даст вид Хвольсона с. 39, Гаркаві с. 198, 276

23) Іпат. с. 56, 98 (пор. с. 248), 137, 170, Житіє θеодсія л. 4, 9, Сказанія о БорисЂ й ГлЂбЂ с. 37.

24) Кольори, хоч про них згадую, мають досить проблєматичне значіннє, бо потерпіли від часу, та й з початку могли бути не всюди реальні.

25) Див. Кондакова Изображеніе русской княжеской семьи на миніатюрахъ XI вЂка, Я. Смирнова Рисунки Кіева 1651 г. (Труды XIII арх.съЂзда) і мої замітки в т. XCV Записок львівських.

26) Останнїми часами історії словянського дому і домового урядження незвичайно пощастило в нїмецькій лїтературі, заходами головно ґрацьких учених: Meringer Das volkstümliche Haus in Bosnien und Herzegowina, 1900 (Wiss. Mitt. aus Bosnien, VII), його-ж Die Stellung des bosnischen Hauses und Etymologien zum Hausrat, 1901 (Sitzungsb. der phil.-hist. kl. d. Akad., т. 144) і ряд заміток під т. Wörter und Sachen в Indogermanische Forschungen, 1904-7. Murko Zur Geschichte des volkstümlichen Hauses bei der Südslawen, 1906 (Mitteil, d. anthrop. Ges. XXXV-VI). Rhamm Etnographische Beitrage zur germanisch-slawischen Altertumskunde, т. II ч. l: Die altslawische Wohnung, Брауншвайґ, 1910. Розвідки сї цїнні особливо тим, що орудують матеріалом і лїнґвістичним і етнольоґічним. Написані всї з становища прасловянських запозичень з германського. Иньша лїтература про словянське домівство (головно сучасне) здебільшого зібрана в статї Мурка.

27) Се слово уважають зa перейняте з нїм. hus, як хлїв з ґот. hlaiv, але справа не зовсїм ясна; див. Пайскер с. 68-71. Про клґть Мерінґер І. F. XVI с. 117.

28) Так і в иньших мовах, пор. у Мерінґера І. F. XVI с. 125.

29) Новійша розвідка A. Dachler Zur Geschichte der Heizung іm Bauernhause (Ztschr. f. öster. Volkskunde, 1911) дає иньшу ґенеальогію- грецьк. τύφος , огнище, скит. (і потім сx. слав.) istuba, рим. stuba парня, відти нїм. stube.

30) Інтересний вивід „вежі“ дав недавно Мерінґер (1. F. XIX с. 427) від везти, як рухомий, перевозний дім (про такі рухомі доми, що заховали ся досї в Герцеґовинї, оповідає він там широко). Слово вежа дїйсно уживало ся у нас також спеціально про кибитки кочовників.

31) Іпат. с. 38, 55, 138, 159, Сказанія о Бор. и Гл. с. 78.

32) Іпат. с. 55, пор. с. 120.

33) Ж. θеодосія л. 8.

34) Напр. Іпат. с. 49. 170, 180.

35) Р. Правда Акад. § 20, 38, Карамз. 40, 59, Іпат. с. 236 і 237.

36) Іпат. с. 36 і 37.

37) Житіе θеодосія л. 14 — 5.

38) Іпат. с. 147.

39) Іпат. с. 41.

40) Самоквасовъ op. c. 188, Антоновичъ Курганы Зап. Волыни с. 137.

41) Іпат. с. 38, 128, 131, 144 і ин. Спеціальна розвідка Th. Volkov Le traiueau dans les rites tuneraires de l' Ukraine, 1896.

42) Як казав Осовский (Труды VI археолог, съЂзда I с. 55), такі сулицї уживають ся й досї в східнїй Литві.

43) Шрадер Reallexicon s. 538, Крек2 с. 152- 3.

44) Против виводу з нїм. — ґот. skildus, див Крек2 154, Шрадер Reallexicon с. 720 — 1 (тут вказані й лїнґвістичні трудности в рядї сих назв).

45) Прокопій De bello got. III. 13. Іоан з Ефесу вид. Шенфельдера с. 255.

46) Ибн-Даст Хвольсона с. 31 — 3, Бартольд і Туманский 1. с.

47) Самоквасов с. 188.

48) Іпат. с. 9, 43.

49) Подібні мечі знаходять ся в Київі, в Смоленщинї в Ґнєздовських могилах (оден з них зовсїм подібний до чернигівського). Чимала колєкція (8) подібних мечів з Курляндської ґубернїї (з під Альшванґена) і оден з них дуже подібний знов до чернигівського, є в московськім музею де переховуєть ся і ґнєздовська, і чернигівська колєкція. Рисунки київських мечів в Древностях ПриднЂпровья V таб. 1, чернигівських у Анучіна op. c.

50) Іпат. с. 123.

51) Збірку ріжної зброї з Київщини див. в Древностях ПриднЂпровья V табл. І — III; тільки її словянське походженнє не всюди певне.

52) Неясна звістка ібн-Русте, що Русини уживають „Сулейманові мечі“.

53) Порівняти напр. рисунки київських і чернигівських мечів і рисунки кельтсько-ґерманської „шпади“. В кождім разї нема причини конче уважати їх специфічно скандинавськими, як то роблять часом — див. нпр. Спицынъ ОбозрЂніе с. 268.

54) Іпат. с. 43, 136, пор. 120; ібн Росте, Кардізі, ібн Фадлан й ин. Дещо про сї лїтературні тексти див. у Айналова Очерки и замЂтки по ист. древнерус. искусства, Изв. отд. рус. яз. 1908.

55) Древности ПриднЂпровья с. 56-7, Самоквасов с. 188, Антонович с. 14, Мельник с. 495.

 

НАЙДАВНЇЙШІ СЛІДИ ТОРГОВЛЇ, ГОЛОВНІ НАПРЯМИ НАЙДАВНЇЙШОЇ ТОРГОВЛЇ Й КУЛЬТУРНИХ ЗНОСИН — ПОЛУДНЕВИЙ І СХІДНЇЙ, ЗАХІДНЇЙ; МОНЕТНІ СКАРБИ. ТОРГОВЛЯ В ЧАСАХ ПО ВЕЛИКІМ РОЗСЕЛЕННЮ: ДНЇПРОВА ДОРОГА, ЧОРНОМОРСЬКА ТОРГОВЛЯ, РУСЬ В ЦАРГОРОДЇ, ЗВІСТКИ ПРО СЕРЕДЗЕМНУ ТОРГОВЛЮ, ПРЕДМЕТИ РУСЬКО-ВІЗАНТИЙСЬКОЇ ТОРГОВЛЇ; ТОРГОВЛЯ З КРИМОМ І СТЕПОВИМИ ОРДАМИ

В поданім вище оглядї матеріальної культури східнього словянства ми не раз зустрічали слїди уживання чужих, завозних предметів, чужі, перейняті назви — слїди заграничних зносин, виміни продуктів, торговлї. Початки обміну — сеї початкової форми торговлї, ми можемо слїдити вже в правіковім язиковім запасї індоевропейських народів; слав.  м Ђ н а  — обмін (санскр. mê, лат. munus),  в Ђ н о  — цїна, заплата (санскр. vasná, rp. 'ωνή, лат. ven-) належить до сього правікового запасу; слав.  п р о  —  д а т и  має теж паралєлї в санскр. parâdâ (проміняти), лит. parduti 1). 3 другого боку слїди обміну, торговлї ми бачимо вже в неолїтичній культурі наших країв, як чужоземні черепашки — сурrеа moneta і середземні мушлї неолїтичних і раннїх металїчних могил, або вироби з чужоземних камінних родів 2). Бронзова фабрикація вся оперлась на заграничному довозї: нї міди нї цини не добувано на нашій сучасній і на прасловянській території; золото і срібло також не було місцевим, а й зелїзна культура теж опиралась на заграничнім обмінї, бодай по части, бо зелїзо добувало ся тільки в деяких місцевостях нашої території і то місцева скількість ледви чи коли небудь задовольняла всї потреби в сїм металї; досить розповсюднені шкляні вироби приходили всї з чужих країв: на широких зносинах, що виходили далеко за обруб своєї околицї, свого племени опиралось розповсюдненнє певних культурних типів і навіть обрядів, як керамічна технїка передмікенської культури, її будови або обряд похоронного обсипування фарбою, і т. и.

Уже в часах перед словянським розселеннєм ми можемо з повною певністю зазначити ті три головні напрями — дороги торговлї і обміну, що з певними перемінами виступають потім у наших предків в історичні часи: полудневий, східнїй і західнїй. Полудневий, що виходив з фінїкийських, карійських, грецьких чорноморських факторій, був чи не найбільше важним з культурного погляду. Документальні слїди сеї торговлї маємо в численних нахідках грецької посуди, юбілєрських виробів і монет на середнїм Поднїпровю  3); особливо інтересна пара пантікапейських монет Рижанівської могили, з полудневої Київщини, як хронольоґічна дата одної такої нахідки  4 ), і безперечно, що культурний вплив сеї торговлї сягав і значно дальше на північ  5).

В чорноморських степах він перехрещувавсь з східнїм шляхом, де посередниками в торговлї були племена іранські. Як приклади культурних перенять, що довершувались в ріжних сферах нашого житя сею дорогою, пригадаю з вищесказаного такі слова і річи як  к у р к у,  т о п і р,  ч о б і т;  сього вистане, аби показати, як ріжнородні бували сї перейнятя. Зрештою документи зносин сею дорогою ми маємо від найдавнїйших часів, для ріжнородних епох; поминаючи черепашки сурrеа moneta, що ловлять ся на Червонім морі й Індийськім океанї, але могли приходити і з чорноморського побережа, або передмікенську культуру, котрої дороги також не вислїджені ще, — вкажу на т. зв. скитський тип в металїчних (особливо бронзових) виробах, що заходить у нас також в район середнього Поднїпровя, а з другого боку йде далеко в передню Азію і служить документальним слїдом зносин з нею й азійського культурного впливу в наших краях в часах перед словянським розселеннєм. Потім т. зв. меровінґський чи ґотський стиль в юбілєрській штуцї, що йде в нахідках від Ірану і західньої Европи, служить документом зносин і обміну зі Сходом безпосередно перед словянським розселеннєм, а далї маємо вже письменні й нумізматичні вказівки 6).

З заходу йшли культурні впливи попереду з країв середнього Дунаю і центральної Европи, з кельтських і иньших огнищ культури, а пізнїйше від Римлян. Богата середнедунайська культура, особливо бронзова її технїка, розширяла свої впливи й на північне згірє Карпатів, в сферу словянської кольонїзації. Західня кельтська культура з останнїх столїть перед Христом (т. зв. в археольоґії культура тенська, la Tene), розвинувши ся під впливом середземельної, значно випередила Ґерманцїв, мала великий вплив на культуру нїмецьку, і через неї, а може й безпосередно часом, впливала також на культуру словянську. Ще виразнїйше виступають, і сильнїйші були дїйсно впливи римської культури, коли розширяєть ся вона по провінціях центральної Европи, від I-II віку по Хр. Численні латинські слова в загальнославяаськім язиковім запасї бачили ми вже вище (напр. в одїжи); в археольоґії римські впливи також слїдні дуже значно. Словяне могли підлягати їм перед своїм розселеннєм і в часї розселення безпосередно, на полудневім заходї, і приймали їх також за посередництвом Нїмцїв. Важне культурне значіннє словянсько-ґерманських стичностей і полягає на тім, що Нїмцї були посередниками в передаванню на схід і північ здобутків культури кельтської і римської. Слїди їх в словянськім язиковім запасї незвичайно богаті — ми бачили їх нпр. в їдї, в домашнїм урядженню, в зброї; правда такі язикові подібности часто можуть толкуватись на обидва боки, а що обидва народи стояли на більш меньш однаковім культурнім рівенї й мали свої спеціальні огнища культурних впливів, то дещо могло переходити й до Нїмцїв зі сходу або полудня через Словян  7), і докладне визначеннє західнїх впливів на Словянщину все ще зістаєть ся задачою будущини. Але безсумнївні вони в кождім разї.

Археольоґічними документами торговельних зносин Словянщини з заходом (а також і з полуднем) в часах перед великим розселеннєм служать передовсїм нахідки римських монет. Се дуже рідко конзулярні, а переважно імператорські срібні монети кінця І, цїлого II і III в. по Хр. Особливо численні нахідки їх в полудневій частинї того району, що ми зазначили вище як прасловянську територію — в середнїм Поднїпровю, також на Волини й Поднїстровю; стрічають ся вони і далї на північ. Знаходять їх не тільки спорадично, а й цїлими скарбами по кілька десятків і соток монет. Рахуючи, відповідно прийнятій в археольоґії максимі, що монета, нїм опинила ся в землї, могла обертатись звичайно не довше як сто лїт, ми будемо мати в пізнїйших римських монетах слїди торговельних зносин з часів безпосередно перед великим словянським розселеннєм і з початків його. Сї зносини могли приносити римський гріш і з заходу — з нїмецьких земель, і з полудня — з римських провінцій та чорноморських торговельних міст 8). Кольонїзаційні завірюхи II-III в., очевидно, не були в силї зовсїм знищити сї межинародні торговельні зносини; тільки в IV-V в. вони слабнуть — монети з сих часів досить рідкі, хоч трапляють ся навіть більшими скарбами 9).

В часах по розселенню маємо докладний образ торговельних доріг і зносин з IX-Х в.; сї торговельні відносини утворились, розумієть ся, значно скорше (в певній части сягають ще прасловянських часів) і кидають в кождім разї світло на попереднї столїтя, себ то VII- VIII 10).

Головною торговельною дорогою сих часів була „путь изъ Варягъ въ Грекы“ — Днїпро. Докладний образ торговельних зносин Днїпром з Візантиєю дає 9 гл. трактату зв. Про управу держави, Константина Порфирородного, що належить до самої середини Х в. 11). Кождої вессни, каже він, з усїх земель Руської держави споряджають ся торговельні ватаги до Царьгорода. Мешканцї лїсових країв, Кривичі й иньші, за зими запасають дерево та виробляють з нього човни. Сї човни в текстї звуть ся μονόξυλα, себто зроблені з одного стовбура, але сього не можна розуміти буквально, бо сї човни мусїли містити по кількадесять люда, подібно до пізнїйших козацьких чайок; як і в чайках з одного стовбура могла бути спідня частина такого човна. Весною сї човни пускають ся з водою в торговельні міста й тут продають ся руським купцям 12). Сї купцї з ріжних торговельних міст в водній системі Днїпра — з Новгорода, Смоленська, Любеча, Чернигова, Вишгорода й ин. зїздять ся до Київа. Тут, поки споряджають ся човни всяким знарядом і припасом з давнїх човнів, поки зїздять ся купцї з ріжних міст,-можемо собі представити великий ярмарок, київські контракти перед тисячею лїт, коли купцї обраховують ся, запасають потрібні товари, перепродують продукти ріжних країв, і т. д. В червнї ватаги човнів рушають Днїпром: під Витичевом, трохи низше Київа, стоять ще зо два три днї, поки зберуть ся всї човни, і тодї вже остаточно пускають ся в дорогу. Плавати инакше як великою ватагою було неможливо: чорноморські степи залягали тодї Печенїги і в певних місцях засїдали та нападали на руські ватаги; Константин згадує, що Русь особливо стереглась Печенїгів коло Ненаситецького порога, де приходилось перетягати човни берегом на кілька миль, потім на Крарійськім бродї — зараз низше порогів (теп. Кичкас), і на устю Дунаю. Пороги купецькі ватаги переходили взагалї з великими обережностями, бо дуже були небезпечні. Місцями приходило ся переходити берегом, а в найбільш небезпечнім місцї переносили на плечах не тільки всї річи, а й самі човни; при тім треба було вартувати невільників, яких везли на продаж, аби не втїкали (їх тому вели скованих), а заразом — стерегти ся нападу Печенїгів. Діставши ся на устє Днїпра, перепочивали на острові св. Етерія (Березани) 13) і потім їхали поуз берег Чорного моря до Царьгорода, де кінчила ся „бідолашна і небезпечна, тяжка і трудна дорога“, як каже про неї Константин.

Се „Гречеський путь“, як він зветь ся в XII в.; купцї, що ним їздили називали ся „гречники“, або й просто — „Греки“, а їх торговельні ватаги — „гречник“ 14). Колись, ще перед розселеннєм Словян, центром сїєї грецкої торговлі з північними землями була Ольбія; пізнїйше ся роля мусїла перейти до подунайських міст (поки їх не знищила словянсько-болгарська буря VII-VIII в.), а ще більше — до кримських осад; головне місце між ними займав Корсунь-Херсонес, що зіставив сильну традицію в культурній історії Руси 15). Одначе з часом руські Словяне вийшли з своєї початково пасивної ролї в сїй торговлї й поминувши кримські міста, увійшли в безпосереднї торговельні зносини з Царгородом. Не знаємо, коли саме се стало ся 16).Можемо тільки сказати, що воєнні походи Руси на Чорнім морі, звістні нам від початку IX в., а розпочаті може ще скорше, мусїли вплинути на сї зносини, проторивши їм дороги і здобувши для них особливо вигідні умови. В результатї Русь домінувала на Чорнім морі в IX-Х в. Пишучи в другій чверти Х в., Араб Масуді каже, що Чорне море — то Руське море, бо окрім Руси нїхто ним не плаває 17). Назва „Руського“ для Чорного моря стала популярною й держала ся довго по тім, як Русь стратила давнїйший приступ до сього моря: „Днепръ втечетъ въ Понтское море треми жерелы, иже море словеть Рускоє“, каже Повість, і західнї письменники в XI, XII, XIII в. по традиції звуть його Руським морем — mare Rusciae, mare Rucenum, хоч тодї вже Русь давно втратила своє значіннє на сїм морі 18).

Перші письменні звістки про руську торговлю на Чорнім морі сягають IX в. Ібн Хордадбег, писавши, як які доводять, в першій половинї IX в„ говорить уже про руську чорноморську торговлю: „Русини з далеких словянських країв їздять до Римського моря (так називає він Чорне море, розуміючи під Римом Візантию); вони продають там футра бобрів і чорних лисів та мечі, і римський цар бере з них десятину“  19), Ся неясно стилїзована звістка говорить, правдоподібно, про подорожі руських купцїв Чорним морем в візантийські землї: нема причин розуміти тут самі грецькі міста Крима. На початку Х в. ся заморська русько-візантийська торговля в кождім разї була вже дуже значна. З розміром, обставинами й прероґативами, які здобула собі вона наслїдком походів руських князїв на візантийські землї в IX і X в., знайомлять нас докладнїйше умови з Візантиєю кн. Олега в перших роках Х в., особливо як ще їх доповнити звістками з умови Ігоря 944 p. і оповіданнєм Константина.

Бачимо з сих звісток, що в першій половинї Х в. руські купці перебували в Константинополї в дуже значнїм числї — не тільки по кілька десять, але й по кілька сот мужа, рахуючи разом із службою. Вони прибували, очевидно, з тими торговельними ватагами, що приходили що лїта описаним у Константина способом, й оселялись в спеціально призначенім для них передмістю Царгорода „у св. Мами“ (пристань і передмістє за мурами Константинополя, зване так від церкви св. Маманта); тут зіставались вони по кілька місяцїв. Властиво ся купецька кольонїя, видно, мала тенденцію стати постійною, але сього не хотїло візантийське правительство; воно очевидно з трівогою й підозріннєм дивилось на сю численну кольонїю воєвничого люду (можемо здогадуватись, що якісь дїйсні факти викликали таке недовірє й страх воєнних нападів); та й без того се була досить звичайна в ті часи торговельна полїтика: не дати чужим купцям запустити коріннє у себе. В результатї бачимо цїлий ряд ограничень зі сторони візантийського правительства. Воно жадає, аби руські купцї виказувались перед ним посвідченнєм руського князя, або тим відріжнити послів і купцїв від воєвничих авантурників; для сього посли мали приносити золоті печатки (княжі очевидно), купцї — срібні, але пізнїйше заведено, що з кождою торговельною ватагою київський князь посилав грамоту, де означав число кораблїв: „послах корабль селико“ (се факт дуже характеристичний, бо показує, як ся загранична торговля велась в тїсній залежности і контролї руського правительства). Далї, постановлено було, що руські купцї в Царгородї можуть входити до міста тільки разом, одними воротами, в супроводї візантийського урядника, і не більш як 50 мужа нараз. Час, коли руські купцї мають право на удержаннє в Царгородї від візантийського правительства, ограничено на шість місяців, а далї й зовсїм заборонено їм зимувати коло св. Мами. Таким чином руська купецька кольонїя не була постійною, і купцї, прибувши лїтом, мусїли всї до кінця навіґації вернутись до дому 20).

Про торговлю з иньшими заморськими містами, крім Царгорода, не маємо близших відомостей. Константин Порфирородний каже, що Русь з Днїпрового устя їздить в Чорну Болгарію (кавказьку), Хозарію і  С и р і ю  21), та той факт, що тут Сирія виступає поруч із прикавказькими краями, робить правдоподібною гадку, що тут іде мова про Серір-тсп. Даґестан. З пізнїйшого часу (XIII в.) маємо звістку, що руські купці з кримських міст їздили на полудневе чорноморське побереже, в Малу Азію 22). Жидівський подорожник XII в. Веніамин з Туделї згадує про руських купцїв в Александрії 23). Чи плавали коли руські кораблї дїйсно по Середземному морю, не знаємо, а поодинокі купцї, розумієть ся, могли далеко заходити і через візантийські, і через арабські землї: в IX — Х в. одначе морська торговля на Середземнім морі була взагалї в упадку.

Задавши страху Візантиї своїми оружними походами, київські князї здобули у неї значні вигоди для київської торговлї. В першій половинї IX в., по словам ібн-Хордадбега, руські купцї з свого товару, що спродавали в візантийських землях, платили десятину візантийському правительству. По умові-ж, датованій в лїтописи 907 p. 24), вони в Царгородї вже „творять куплю“, себ то провадять свої купецькі операції, без всяких ограничень і без яких небудь оплат, „якоже имъ надобЂ“, „не платяче мыта ни в чемьже“. Далї, руські купцї, приїздячи до Царгорода, протягом шести місяцїв (а з початку може й протягом всього свого побуту, без ограничень) мали діставати від візантийського правительства всякий потрібний харч (місячину): „хлЂбъ и вино, и мясо, и рыбы, и овощемъ“, і уживати собі „єдико хотять“ публичних лазень (се була потреба грецького комфорту). На дорогу їм теж мали видаватись харчі і всякий потрібний корабельний припас: „якоря, и ужа (шнури), и прЂ (вітрила). Обмежень тодї руська торговля, мабуть, не мала нїяких; аж по нещасливім походї Ігоря 941 p. в ряді иньших ограничень її участи в візантийській торговлї для Руси поставлено і таке, що руські купцї не можуть куповати паволок дорожших як 50 золотих штука; сї паволоки, себ то роскішні шовкові матерії, були гордістю візантийської культури, одним з тих її виробів, що найбільш подобались та імпонували варварам.

Предмети русько-візантийської торговлї можемо досить докладно уставити, порівнявши кілька звісток з IX-XI в. Описуючи торговлю Болгарії, де сходились товари Візантиї й Руси, Святослав каже, що від Греків ішли: паволоки, золото, вино и овощи разноличьнии“, з Руси „скора (футра), и воскъ, и медъ, и челядь (невільники)“. Із свого лєґендарного похода на Царгород Олег привозить „золото, и паволокы, и овощи, и вино, и всяко узорочье“. Оповідаючи про обмін дарунків кн. Ольги з імп. Константином, лїтопись каже, що Ольга мала даровати „многи дары-челядь и воскъ и скору“, а Константин дав „золото и серебро, паволоки, съсуды разноличныя“. Так само й Святославу в лїтописній лєґендї Греки посилають золото і паволоки 25). Ібн-Хордадбег, як ми бачили, з руських товарів згадує дорогі футра і мечі. Константин, оповідаючи про дарунки, побирані Печенїгами у Корсунян, вичпсляє шовки та иньші тканини, перець і всякі присмаки 26).

Отже від Греків ішли фабрикати: паволоки і взагалї всякі дорогі тканини 27), вироби з золота і взагалї предмети славної на цїлий світ грецької золотарської штуки-„сосуды разноличныя“ і „всяко узорочье“. Далї — ріжні шкляні вироби; вони знаходять ся в давнїх руських могилах і взагалї в останках давнього руського житя и значнім числї й мусїли приходити як з візантийських так і з арабських країв. Нарештї продукти полудневих країв: вино, овочі й коріннє. Предмети сї вивозили ся з Візантиї як для власного ужитку Руси, так і для перевозної торговлї далї на північ і північний захід і схід. В українських землях дуже часто стрічаємо дорогі візантийські фабрикати, особливо золоті з каміннєм річи, філїґранові й емальові вироби; бачимо також, що візантийський артистичний промисел рішучо вплинув на наш місцевий XI-XII в., так що він вповнї переймає і візантийський стиль, і форми, і технїку (хоч не дорівнює красї й делїкатности своїх ориґіналів); се теж вказує, як популярні були візантийськї вироби, як широко уживали ся вони (розумієть ся-в вищій, богатій верстві). Кусники шовку, брокатів стрічаємо в поганських могилах; в оповіданню ібн-Фадлана про похорони руського купця на кождім кроцї стрічаємо візантийську паволоку (румський дібадж): лавку для небіжчика застелюють грецькою паволокою, обставляють його подушками з неї ж, одягають на небіжчика кафтан і шапку з паволоки-ж; очевидно, се була звичайна річ в заможнім побутї 28).

Головними предметами українського вивозу були невільники, футра, віск і мід, не тільки до Візантиї, а і взагалї в усїх напрямах руської торговлї. Футра, віск і мід були найцїннїйшим з того, що взагалї продуковали землї Руської держави: від непамятних часів громади східньої Европи платили дань шкірами-„по бЂлЂй вЂверицЂ“, „по черьнЂ кунЂ, „медомъ и скорою“  29), і память сїєї дани держалась на Руси дуже довго: в XVI в. ще стрічаємо ріжні „куницї“ — селянські податки, хоч уже здебільшого переложені на гроші.

Ганебний торг невільником проваджено тодї в великих розмірах всюди, і Русь тут не становила виїмку. Жидівський подорожник XI в. Веніамин Тудельський каже, що Жиди прозивали Словянщину Ханааном, бо її нарід продає „своїх синів і дочок всїм народам, як і мешканцї Руси“  30). Самі Жиди, як побачимо, відогравали важну ролю в вивозї словянських рабів — головно в західноевропейські землї, суходолом. В Царгородї чудеса св. Миколая з XI в. згадують спеціальний торг, „идЂже русстіи купци приходяще челядь продають“ 31). Вивозили невільників і на Схід, як побачимо. Часті війни IX-Х в. — періоду творення Руської держави, постачали невільника в великих масах: „люди овЂхь изби, а другия роботЂ преда“  32)-се був звичайний фінал тодїшнїх війн.

Ті предмети руського експорту по части збірали ся з самих руських земель, по части вимінювались і куповались у дальших, північних народів, особливо дорогі футра. Сї то товари звозили руські купцї з ріжних сторон до Київа, щоб потім, як бачили ми, лїтом відправити до Царгорода.

З того часу як завязано безпосереднї зносини Руси з Царгородом, мусїла відійти на другий плян торговля з грецькими кримськими містами і з подунайськими краями; але й вона не перервалась: з вище наведених слів Святослава бачимо, що й у другій половинї X в. подунайські городи були місцем, де стрічалась торговля українська, візантійська і країв середнього Дунаю.

Не стратили своїх торговельних зносин з Русю і кримські міста. Крім морської комунїкації був сюди і сухий шлях — правдоподібно той, що в XII в. звістний нам з іменем Солоного. В XII в. торговельна дорога з Руси на полудень роздїлялась на три шляхи: крім „Грецького“ путя, очевидно того, що вище описали сьмо — Днїпром аж до устя, був ще путь Солоний і Залозний. Близше їх напряму лїтопись не означає. Залозний шлях ішов Днїпром вниз і мусїв звертати десь не вище Канева, найправдоподібнїйше — на полудневий схід; що до Солоного, то в нїм часто бачать шлях по кримську сіль. Про вивіз солї з Криму до Малої Азії маємо звістку вже з VII в.,-потім про добуваннє кримської соли згадує Константин Порфирородний  33); правда про вивіз кримської соли саме на Русь не маємо ранїйших звісток яr з XIII в. (у Рюйсброка), а Патерик (XIII в.) оповідає про соляну крізу в Київі при кінцї XI в. в таких словах, мов би сіль привозилась туди тільки з Галичини  34); але було-б неправдоподібним припускати, що сіль з Криму вивозилась в иньші сторони, а не вивозилась на Русь, в тих і попереднїх столїтях, бодай коли не було особливих неспокоїв у степах. Крім вивозу соли, в Криму мусїв провадитись такий самий обмін українських продуктів на грецькі і в взагалї полудневі, який, хіба в більшім розмірі, провадив ся в Царгородї. Пізнїйші звістки про кримську торговлю (Рюйсброк і ібн-ель-Атір з XIII віку) кажуть, що в Крим з руської сторони приходили футра і невільники, а з Греції і Малої Азії-матерії (шовкові й бавовняні) та ріжне коріннє  35); се все з повним правом можемо перенести і на давнїйші часи. Сюди-ж можна прилучити ще звістку Константина  36), що Херсонїти купували від Печенїгів шкіри й віск: Печенїги мали досить, шкіри, але віск певно йшов з словянських земель, бо Печенїги пчільництва не мали.

Взагалї хоч під час інтензивної торговлї з Царгородом кримська торговля мала для Руси другорядне значіннє, але в міру того як печенїзькі орди все більше відтїсняли Русь від моря, та заникала українська людність в степах і слабшала руська морська торговля, торговля посередня — через кримські і подунайські міста знову здобула першорядне значіннє для Руси і взагалї східньої Европи. Се дало себе виразно знати пізнїйше, в XII-XIII в., але початки такого повороту мусїли показати ся вже в другій половинї Х в.

Щоб покінчити з полудневою торговлею Руси, мусимо згадати ще за торговлю з чорноморськими кочовниками. Константин, як згадував вже я, оповідав, що Русь купує у Печенїгів волів, коней і овець 37). Правило м. Іоана (XI в.) закидає нашим купцям, що „вони имЂнья ради или скотолюбья ради“ (двозначно сказано, бо „скот“ значить і худобу і гроші) їздять до Половцїв і „сквернять ся“.

Важною торговельною стацією в сїй полудневій торговлї було Олешє — десь коло устя Днїпра, як думають звичайно — на місцї теперішнїх Олешків (Алешки). Ми маємо близші звістки про нього з XI — XII в., бачимо, що тут перебували гречники (чи Греки), і звідси вивозились ріжні товари. По всякій імовірности, про сю стацію іде мова і в русько-візантийській умові 944 р., де вимовляєть ся, аби Русь не зимовала на устю Днїпра, в т. зв. Білобережу (так звалось Днїпрове побереже) анї на острові сьв. Елеуферія (теп. Березань): візантийське правительство не хотїло бачити торговельного міста в сусїдстві своїх кримських міст, а могло боятись і воєнних небезпечностей звідти  38).

Примітки

1) O. Schader Linguistisch historische Forschungen zur Handelsgeschichte und Warenkunde Єна, 1886, особл. гл. II.

2) Порівняти, для західноевропейського неолїту: A. Groetze Über neolithischen Handel (Festsehritt Бастіана).

3) Диви вище с.55, 86-7,103-4. Про монетні нахідки див. археольоґічні мапи: Київської й Волинської губ. Антоновича (в показчику при них виказані монетні нахідки по катеґоріям). Подільської Сїцинського, Херсонської Ястребова (Опытъ обозрЂнія древностей Херсонської губ.), Харківської Багалїя (Труды XII съЂзда). БЂляшевскій Монетные клады Кіевской губерніи, 1889. Данилевичъ Монетные клады Кіевской губ. до первой четверти XV в. (Труды IX съЂзда т. І) і Карта монетныхъ кладовъ и находокъ отдЂльныхъ монетъ Харковской губ. (Тр. XII съЂзда, I). Ляскоронскій Находки римскихъ монетъ въ области средняго ПриднЂпровья (Труды XI съЂзда т. I). Марковъ Топографія кладовъ восточныхъ монетъ (давно зачала ся друком, але не вийшла досї). Самоквасовъ Исторія русскаго права, 1884, т. II с. 170-9 і О происхожденіи русскихъ и польскихъ Славянъ и причинЂ появленія кладовъ римскихъ монетъ въ землі древнихъ Руссовъ и Ляховъ-Труды XIII съезда т. III. Píč Zur rumänisch-ungarischen Streitfrage с. 276 і далї. Поодинокі важні нахідки див. іще: Россійскій историч. музей с. 598-600; Труды Кіев. дух. академіи 1880, VIII с. 585; Археологическая лЂтопись Южной Россіи 1899 р. с. 54, 1903 р. с. 60, й ин. Про нахідки грецьких чорноморських монет — Ольбії, Боспора, Херсонеса на середнїм Поднїпровю і Подоню див. археольоґічну мапу Київщини с. 25, 66 (bis) і 72, в статї Данилевича, у Піча (але тут джерела часом непевні), і Спіцина ОбозрЂніе губерній (Труды отд. сл. рус. арх. IV).

4) Zbiór wiadomości т. XII. Як далеко могли часом сягати торговельні впливи Чорноморя, може вказувати нпр. факт нахідки боспорської монети царя Інінтімея (III в.) в басейні Ками — Россійскій историч. музей с. 46.

5) Дуже інтересним слїдом торговлї балтийсько — чорноморської були б нахідки горючого камня (янтаря). Але горючий камінь окрім балтийськото побережа. знаходить ся і на східно-европейськім суходолї подекуди, між иньшим і в околицях Київа і на Волини, про се див. Кеппенъ О нахожденіи янтаря въ Россіи (відб. з Ж. М. Н. П.), Тутковскій Кіевскій янтарь (Юго-западный край, I). Плїній наводить звістку Філємона, що горючий камінь викопують у Скитії в двох місцях, в однім білий, в другім жовтий (XXXVII 2 (11)). Тому всї нахідки горючого каміня звязувати балтийським побережем без близшого аналїзу нїяк не можна. Пор. статю Hedinger-a Die vorgeschichtliche Bernsteinartefacte u. ihre Herkunft (Штрасбурґ, 1903).

6) Див. вище с. 56-7. Про оріентальні впливи в європейській штуцї особливо Кондакова Русскія древности II, III і V т. і Русскіе клады.

7) Нпр. ґотське stikls, кубок, правдоподібно походить від слов. стькло, шкло (не навпаки, як думають часто) — пор. Уленбек, Р. В. Beiträge XII с. 191, Яґіч Archiv ХXIII с. 536. Спірні питання про плуг, хміль і т. и. вказані були вище.

8) Самоквасов толкував сї монетні скарби тим, що їх рознесли Словяне, еміґруючи з над Дунаю (він приймає лїтописну теорію дунайської правітчини). Ляскоронський думає, що сї монети добували ся не так торговлею, як війнами і нападами на римські землї. Се друге обясненнє в части оправдане. Але люде з середнього й горішнього Поднїпровя на римські землї певно не ходили, і римські гроші до них доходили тільки через торговлю.

9) Як на визначнїйші вкажу нпр. нахідки коло Махновки (Бердичів. пов.), коло Плоського Сквир. пов., коло Чернобиля, Корсуня й Крилова на Днїпрі — по кілька сот монет, нахідки коло Нїжина 1873-80 рр. (більш тисячі, монети I-III в.), в Стольнім коло Чернигова, в Ромнї й коло нього в с. Вовківцях, коло Лунївки Обоянського пов., з-над р. Мерла в Богодухівськім пов. (200 золотих монет IV-V вв.), в Олександрівцї Ровенського повіту, в Валках, в порічю Дінця й ин. Середнє Піднїпровє взагалї найбільше дає сих нахідок. З більш північних можна вказати на стару нахідку коло Климовичів Могилів. ґуб. (близько 2000 монет).

10) Про давню східно-словянську торговлю з старших праць назву Rasmussen De Arabum Persarumque commerico cum Russia et Scandinavia, 1825 ; Stüwe Die Handelszüge der Araber unter den Abassiden durch Africa, Asien und Westeuropa, 1836; Савельевъ Мухамеданская нумизматика въ отношеніи къ Россіи, 1846; Григорьевъ О куфичесвихъ монетахъ находимыхъ въ Россіи (в збірн. Россія і Азія); Аристовъ Промышленность древней Руси, 1866, гл. 4; Бестужевъ-Рюминъ Русская исторія І с. 261 і далї; Хвольсонъ ИзвЂстія ибн-Даста 1869, спеціальний екскурс про східню торговлю с. 158 і далї. Далї: Heyd Geschichte des Levantehandels im Mittelalter, I, 1879 с. 65 і далї (французький переклад Рено вид. 1885 р. в Липську з деякими доповненнями); ЗабЂлинъ Исторія русской жизни II гл. 7; Babelon Du commerce des Arabes dans le nord de l'Europe avant les croisades 1881 (не богато); Ключевскій Боярская дума 1883 і його-ж статї в Русской Мысли 1880 р.; Píč Zur rumänisch-ungarischne Streitfrage, 1886 с. 268 і далї; Iacob Der nordisch-baltische Handel der Araber, 1887 і пізнїйші виданння сеї працї-Welche Hadelsartikel bezogen die Araber des Mittelalters aus den nordisch-baltischen Ländern, 1891, i Die Waaren beim arabisch-nordischen Verkehr im Mittelalter, 1891; моя Історія Київщини с. 385 і далї; Голубовський Исторія СЂвер. земли с. 31 далї й Ист. Смоленской з. с. 100 і далї; Kuun Relationum Hungarorum cum Oriente bist. antiquissima, 1893-5; Labbé Sur les grandes routes de Russie entre l'Oural et la Volga, 1905; Szelagowski Najstarsze drogi z Polski na Wschód w okresie byzantyńsko-arabskim, 1909.

11) Новійший дослїдник Bury (The treatise De admin. imperio, Byz. Zeitschrift 1906) кладе написаннє трактату на час від лїта 948 до 952 p.

12) Текст говорить про Київ, але очевидно, що в човнах потреба, була не тільки в Київі.

13) Недавно викрито інтересну памятку по тих спочинках русько-варязьких купцїв на Березани: камінну нагробну плиту з рунїчною написею: „Ґрані спорудив сю могилу (насип) по товаришу своїм Карлї“; по палеоґрафічним і язиковим прикметам зачисляють її одначе до пізнїйшого часу, XI-XII вв. (замітка Брауна в ИзвЂстіяхъ археолог, ком., ХXIII: „Шведская руническая надпись найденная на о. Березани'').

14) Іпат. с. 144 (див. в варіантах), 360 361, 368.

15) Ось як характеризує її сучасний історик штуки проф. Кондаков: „під назвою „корсунського“ в давнїй Руси розуміли все рідке, артистичне, але і давнє, старинне; в противність „царгородському“, що було симбольом вирафінованото, високого з технїчного погляду, „корсунське“ значило тільки, що архаічне“ — Русскія древности V с. 27. В землях Руської держави повно було тих „корсунських“ річей, хоч з них деякі були не більше корсунськими, як славні „корсунські“ церковні двері в Новгородї, що в дїйсности зроблені були в Маґдебурзї.

16) Піч здогадував ся (ор. с. 292), що лїтописне оповіданнє про подоріж Кия до Царгорода може бути згадкою про змагання Руси увійти в безпосереднї торговельні зносини з Царьгородом. Розумієть ся, треба дати спокій сїй подорожи, бо в нїй маємо комбінацію самого лїтописця.

17) У Гаркаві с. 130. Недавно пробував збити сю звістку Вестберґ Beitrage VI, пор. його ж Къ анализу с. 380-1: він доводить, що тут треба розуміти руське плаваннє на Балтийськім морі, і що се місце мусить бути попсоване. Воно одначе досить зрозуміле, і поки текст сей стоїть, так як тепер, його не можна толкувати инакше як про Чорне море.

18) Іпат. с. 4, Еккегард — Monumenta Germaniae, Scriptores VI с. 216, Гельмольд I гл. l ib. XXI. Иньші західнї згадки про Руське море збирає Кунїк — ИзвЂстія ал-Бекри т. II с. 84-6. Недавнїми часами були проби ослабити історичне значіннє Днїпрової дороги. Найбільш різко виступив з сею гадкою польський історик Шельонґовський, в цитованій розвїдцї. Слїдячи за нахідками арабських монет в балтийських сторонах, і комбінуючи з ними деякі звістки він приходить до виводу, що Волга була давнїйшою „руською“ дорогою з півночи на полуднє, і тільки пізнїйше, навіть дуже пізно, десь від другої пол. Х в. став дорогою на полуднє Днїпро. В тім же напрямі йде і Вестберґ, на користь норманської теорії толкуючи ріжні звістки про руські походи на полуднє так, що вони мовляв ішли з півночи волзькою дорогою. Поясненя їх по части натягнені, почасти можливі, але в кождім разї нїчого не можна вказати, що говорило б против важного значіння Днїпрової дороги ще перше нїж вона стала дорогою ,,з Варяг“, а се теж стало ся уже в IX в.

19) Ібн Хордадбег в вид. de Goeje с. 115. Про час написання сеї звістки ще Маркварт Streifzüge с. 390, Вестберґ Къ аналізу с. 375: вони не приймають старшої редакції сього твору, з 1-ої пол. IX в.

20) Сї постанови мають досить близьку анальоґію з пізнїйшою практикою Новгорода що до нїмецьких купцїв: ми маємо тут ту-ж саму купецьку полїтику.

21) De adm. 42.

22) Рюйсброк (Рубрук або Рубруквіс, як його звуть инакше) — в Recueil de voyages IV с. 215; пор. з сим оповіданнє ібн-ель Атіра (у Тізенгаузена Сборникъ мат. къ исторіи Зол. Орды с. 28).

23) Вид. Марґолїна с. 138 (Три еврейскіе путешественники XI и XII ст., Спб., 1881.

24) Про сю умову див. низше — гл. VII.

25) Іпат. с. 19, 39-40, 44, 46.

26) ИзвЂстія ибн-Даста с 27. De admin. imp. 6; новійший коментар до сього трудного місця у Шестакова Пам. христ. Херсонеса III с. 69.

27) Пор. оповіданнє про похід Олега, де візантийські шовки (кропини) противставляють ся словянським „толъстанамъ“ Іпат. с. 19.

28) Антоновича Раскопки въ странЂ Древлянъ с. 15 (шовк), 17 (шкло), Курганы Зап. Волыни с. 139-9 (брокат, намисто), Мельник Раскопки въ землЂ Лучанъ с. 496 (шовк), Самоквасова-сїверянські розкопки с. 188, 192 (брокати), Нїцаха (шовк, брокати, шкло). Інтересна нахідка брокатів в Київі (Михайлів, мон.) Археол. лЂтопись 1903 с. 302-3. З шкляних виробів особливо були розповсюднені намиста й шкляні наручники — їх маса стрічаєть ся на місцї кождої старої руської осади.

29) Іпат. с. 11, 13, 37.

30) Op. с. с. 146.

31) Вид. арх. Леонида (Памятники древней письменности, 1881) с. 85.

32) Іпат. с. 39.

33) Mansi Coll. Conciliorum, X с. 861-2. De admin. imp. 42.

34) Recueil de voyages IV с. 219, Патерик в вид. Яковлева с. 154.

35) Рюйсброк с. 215, виїмки з ібн-ель-Атіра у Тизенгаузена Сборникъ матеріаловъ кь исторіи Золотой Орды с. 26.

36) De adm. 53.

37) De adm. imp. 2. Тут треба згадати поправку одного неясного тексту у аль-Бекрі, зроблену Розеном; з тою поправкою він читаєть ся так: всї сї народи (Кипчаки, Хозари, Гузи й Словяне) сусїди Печенїгів і вони міняють ся з ними товарами (вид. Розена с. 59).

38) Иньшу гадку про місце, де було Олешє, висловив Бурачков (ИзвЂстія русскаго геогр. общ. т. XI. V і потім К. Старина 1886, IV) — він вказував на городище коло с. Знаменки, низше порогів. Сей погляд, прийнятий і деким ще (нпр. Іловайский Ист. Рос. І, 2 с. 529) має за собою текст 1 Новг., де дїйсно Олешє виступає наче-б близько порогів, але иньші звістки промовляють за місцем недалеко моря; окрім того a priori ми мусимо сподїватись якоїсь торговельної стадії коло устя Днїпра, а одинока з звістних може бути тільки Олешє.

 

ПІВНІЧНА ТОРГОВЛЯ, ТОРГОВЛЯ З ЦЕНТРАЛЬНОЮ ЕВРОПОЮ

Система Днїпра, що збирала з ріжних сторін товари для того полудневого, візантийського експорту, розносила з поворотом візантийські і взагалї полудневі товари в ріжних напрямах, не тільки в землї Руської держави, але й далї. В очах лїтописця XI в. Днїпрова дорога передовсїм „путь изъ Варягъ въ Грекы“; путь ся розходить ся на двоє, одна дорога іде з верхнього Днїпра через річки системи Двини (їх поминає лїтописець в своїй описи) в р. Ловать, звідти в Ільмен, потім Волховом в Ладозьке озеро, а звідти Невою в Балтийське море: друга дорога іде з верхівя Днїпра Двиною в море. Лїтописець головний натиск кладе на першу — дальшу і тяжшу дорогу, бо її держав у своїх руках центр північної руської торговлї Новгород, тим часом як за Двину не знаємо, чи держала її коли Русь цїлу в своїх руках. Але проторили сю дорогу „з Варяг“ у Грецію варязькі ватаги певне не скорше як по сформованню Руської держави, що служила їм переходовою стацією, з котрої сї вояки переходили потім часом і до Візантиї. Варязькі купцї ледво чи коли проходили сю дорогу аж до Візантиї (виключивши таких Варягів, що служили на Руси і провадили свою торговлю), тим більше що головний напрям балтийської торговлї, судячи по монетним нахідкам, був тодї переважно східнїй, ішов Волгою до Болгара. Посередництво-ж в торговлї північних країв з Грецією, а в части і з Арабами держали в своїх руках руські купцї. З Руси в балтийскі краї йшли головно товари візантийські й арабські; на Русь окрім тих же сирових продуктів, що постачали для заграничної торговлї руські землї, та деяких балтийських спеціальностей (як горючий камінь), певно і тодї вже (як се бачимо пізнїйше — в XIII-XIV в.) йшли такі річи як сіль, металї та західно-европейські фабрикати, переходячи через руки нїмецьких і словянських купцїв — завязки того, що в далеко більших розмірах (з розвитком промислу північної Европи) бачимо ми в пізнїйшій новгородській торговлї.

Найдавнїйшу звістку про транзітну торговлю в західнїм напрямі знаходимо у Хордадбега, в 1-ій пол. IX в., але в нїй не вказані близше ті дороги. Хордадбег оповідає про жидівських купцїв, що „їздять з заходу на схід і зі сходу на захід, суходолом і морем, і вивозять із західнїх земель (на схід) евнухів, дївчат і хлопцїв, брокати, боброві, куничні й иньші футра та мечі; з Франції вони їздять на західнє море“; „вони говорять по арабськи, перськи, римськи франкськи, іспанськи й словянськи“ ; на иньшім місцї він вичисляє предмети експорту з Маґріба (півн. Африки), а посередно — з „земель Словян і Аварів“ : словянські, римські, франкські, льонґобардські невільники, римські й іспанські дївчата, футра і перфумерія (стіракс і мастіки) 1).

Иньші звістки говорять про західню торговлю безпосередно самих руських купцїв. В нїмецьких митних постановах коло 904 р. іде мова про словянських купцїв, що в міста середнього Дунаю приходять з Чехії й Руґії 2); з їх товарів згадані: віск, невільники й конї 3). Жидівський подорожник 2-ої половини Х в. Ібрагим ібн-Якуб оповідає, що в Прагу приходили руські й словянські купцї, Жиди й Турки, з ріжними товарами і „візантийськими червінцями“, а звідти вивозили невільників, цину і футра 4). Потім про торговлю подунайських міст з Русю маємо ряд звісток з XII в.; тільки сї пізнїйші звістки говорять, здаєть ся, лише про торговлю нїмецьких купцїв і їх подорожи на Русь, не Русинів, а Ібрагим ібн-Якуб виразно говорить про активну торговлю Руси і згадуючи про Краків виказує нам напрям сеї торговлї через теперішню Галичину  5). Про транзитну торговлю через Польщу на Русь каже польський хронист Мартин Ґаль (XII в.) і згадує про давнї подорожи захїднїх купцїв на Русь через Польщу  6).

Як бачимо з наведених звісток Хордадбега й Ібрагима, і в сїй торговлї, як і в балтийській, Русь головно була посередником для товарів візантийських і арабських. З заходу приходили на Русь сирові продукти, невільники й деякі фабрикати (між ними могли бути й італїйські, й іспансько-арабські). З них маємо названі мечі, і ми дїйсно бачили вже кілька звісток про уживаннє на Руси західньої зброї (франкські мечі Русинів у ібн-Фадлана, шоломи латинські Слова о полку Іг.). Нема спеціальних звісток про вивіз на захід невільника з Руси; але сей товар експортовали з центральної Европи і спеціально з словянських земель в великім розмірі, отже мабуть везли туди його і з східно-словянських земель, хоч сї мали й свої місця збуту на полудню і сходї. Важну ролю при тім відогравали власне ті жидівські купцї, про котрих оповідає ібн-Хордадбег; вони-ж спеціяльно займались кастрацією сих словянських невільників. Ібн-Хаукаль (X в.), оповідаючи, звідки беруть словянські євнухи, поясняє, що торг невільником іде в двох напрямах — на схід, в Хорасан (головно через Русь, очевидно), і на захід через Іспанію в Египет і Маґріб (півн. Африка), і невільників сього західнього експорту каструють Жиди 7).

Примітки

1) Вид. de Goeje с. 115, для пояснення останього тексту служить парафраза його у близького своїм часом аль-Факіха (вид,, de Goeje с. 83-4).

2) De Rugis vel de Boemanis. Тут не може бути про мови якихось Руґів (вказували на Ріґен або на Мораву, колишню Руґію, але Ріґен за далека і дрібна країна, щоб про неї могла тут бути мова, а Морава згадуєть ся низше з звичайним іменем — mercatum Moravorum). Русь же зветь ся Руґами і частїйше, як у звістцї продовження Реґінона про охрещеннє Ольги.

3) Рафельштетські митні постанови — Codex diplomaticus et epistolaris Moraviae I с. 72.

4) Сей текст має богато варіантів і толковань: замість невільників — мука, зам. цини — боброві шкіри, зам. футер — олово; вид. Розена с. 49, пор. Jakob-Welche Handelsartikel с. 9, Вестбергъ Комменгарій ч. 14.

5) Шельонґовский попробував довести, що дороги на захід через Галичину на Краків не було в IX-X вв., бо вона зявила ся аж пізнїйше. Він опираєть ся на покладах арабських монет, що ширять ся від балтийського побережа в порічю нижньої Висли, Варти, нижньої й середньої Одри і бачить в них слїди старих доріг з балтийського побережа на Дунай, а найстарших доріг з Польщі на Русь і Грецію шукає на Мазовшу. Одначе опирати все на самих монетних покладах не дуже безпечно, і згадка Ібрагима про руських купцїв, що приходять до Праги з Кракова (а Краків сам лежить по за територією арабських покладів і балтийсько-одрянської дороги) досить виразно вказує на підкарпатську дорогу.

6) Monumenta Poloniae hist. I с. 394.

7) Вид. де Ґуе с. 75, див. про торговлю невільником у Якоба Welche Handelsartikel с. 6 і далї, де зібрано й тексти.

 

СХІДНЯ ТОРГОВЛЯ, БОЛГАР І ІТИЛЬ, АРАБИ В КИЇВІ, ПРЕДМЕТИ СХІДНЬОЇ ТОРГОВЛЇ — РУСЬКИЙ ЕКСПОРТ, АРАБСЬКИЙ ІМПОРТ, УПАДОК ТОРГОВЛЇ, ЧАС РОЗЦВІТУ СХІДНЬОЇ ТОРГОВЛЇ — МОНЕТНІ ДАТИ

Торговлю України зі Сходом по монетним нахідкам можна констатувати почавши від VII в.: найстарші з східнїх монет, які знаходять ся в східнїй Европі, належать до VI в. (Сасанїдів)  1), з VI ж віку маємо про неї оповіданнє Йордана 2). Очевидно, вона не перервала ся нїколи. І коли сформували ся значнїйші торговельні центри українські, вони зараз же взяли в нїй участь. Ібн-Хордадбег, що писав в першій половинї IX в., знає „руську“ торговлю вже в значнім розвитку: руські купцї їздять Каспійським морем і торгують з побережними містами, а часом з полудневих каспійських портів везуть свої товари на верблюдах і до Баґдаду  3). Але поки українська торговля дійшла до такої активности, далеко скорше ще мусїв служити за посередника в тортовлї України і взагалї східньої Европи зі Сходом хозарський Ітиль на нижнїй Волзї, а до нього, мабуть згодом, прилучив ся і Болгар на середнїй Волзї. Обидва і в Х в., коли Русь навязала безпосереднї зносини з арабськими краями, були важними торговельними огнищами. Трактат надписуваний іменем ель Балхі (1-ої пол. Х в.) так означає головні напрями руської торговлї: „Русь провадить торговлю з Хозарією, Візантиєю й Великим Болгаром“  4); Хаукаль каже, що перед походами Святослава Болгар і Хазран (Ітіль) були місцями руської торговлї  5).

Болгар був головним торговищем північної Европи зі Сходом. Арабські купцї прибували сюди головно караванами, на верблюдах, з Туркестану, але також приїздили і Волгою, з Ітиля 6); зовсїм правдоподібна звістка пізнїйшого ховарезмійського письменника ед-Діна каже, що вони не їздили дальше на північ як до Болгара  7). Торговлю з фінськими народами держалн в своїх руках Болгари і Русь, Русь же була головним посередником в торговлї Арабів з балтийськимн краями: торговля ся була дуже інтензивна і полишила богаті слїди в монетних скарбах-найчастїйші скарби арабських монет, часом по кілька тисяч діргемів, припадають власне на волзько-балтийські краї й побереже Балтийського моря. Волга була головною артерією сїєї торговлї; на верхівя її була коротка дорога з верхнього Днїпра й балтийського побережа через Двину і верхівя Днїпра, або через ріки Ладозького озера. З полудневим заходом, себ то середнїм Поднїпровєм, Волгу звязувала система Оки, а туди легко було перейти з Днїпра через Десну; знаємо і сухий торговельний шлях, що йшов від Київа в напрямі на північний схід, на Курськ, і по всякій імовірности провадив теж на Поволже  8). Знов же Кама, що текла у Волгу під самим Болгаром, служила дорогою в уральські землї. Для торговлї футрами Болгар був мабуть найголовнїйшим ринком східньої Европи, а може й цїлого світу — він лежав найблизше до джерел сього важного експорту. Араби згадують про Болгарів, що вони вимінювали дорогі футра у північних фінських народів (з них вони особливо знають Вісу — Весь і Юру — Югру) 9). Про Русь оповідає Хаукаль, що вона привозить в Болгар дорогі футра купуючи їх у поганських народів (він називає їх біблїйними іменами Гога і Магога, Яджудж і Маджудж в арабській формі); про „нїмий“ обмін дорогих шкір за зелїзні вироби, що вели руські купцї з Югрою, за Уральськими горами, оповідає лїтопись: „кажють желЂзо и помавають рукою, просяще желЂза, и аще кто дасть имъ желЂзо, или ножь, или сокиру, и они дають скорою противу“  10).

Як Болгар був головним торговищем для північних країв східньої Европи, так Ітиль грав такуж ролю в східнїй торговлї для країв полудневих. „Головна торговля Руси, каже Хаукаль, була в Хазранї (одна з частин міста Ітиля); там була велика сила купцїв (з иньших країв) і мусульман, і всякого товару“  11). Східнї купцї прибували Каспійським морем, товари з Болгара і взагалї з північних країв приходили Волгою, з заходу — Доном і звідти в Волгу волоком (теперішнїм Царицинським). З середнього Поднїпровя на Дін був шлях суходолом — дуже можливо, що був се власне вищезгаданий Залозний путь  12). Але була і річна дорога — Десною і Сеймом, а звідти коротким волоком в Сосну або Оскол  13). Через Ітиль мандрували Волгою в Каспійське море українські купцї, що хотїли торгувати безпосередно з східнїми краями: руські купцї, оповідає Хордадбег, їздять Танаїдом, Словянською рікою, і через Хозарську столицю Камлідж (Ітиль) проходять в Джурджанське море (себ то Каспійське, особливо так знала ся його полуднева частина). Але Русини провадили великий торг і в самім Ітилю. Масуді каже, що в Ітилї одну половину міста займали Словяне й Русь, що тут були громади мусульман, Жидів, християн, і кожда мала двох судіїв, а крім того був судя для поганів 14). Хазарський каган побирав десятину з товарів, що перевозились через Ітиль (се каже ібн-Хордадбег), а очевидно — і з тих, що спродавались на місцї.

В Ітилю чи в Болгарі бачив на початку Х в. і описав руських купцїв ібн-Фадлан; вони приїздять човнами і приставши до берега, будують собі на березї великі деревляні бараки, де їх збираєть ся по десять, по двадцять; очевидно, се були купецькі спілки, що жили і господарили спільно; вони привозили головно невільників і футра.

Як далеко з свого боку заїздили східнї купцї з своєю торговлею в сїм напрямі ? Вище ми бачили, що арабські купцї на північ дальше Болгара по всякій імовірности не їздили; але вони бували в Київі, мабуть і в Новгородї і дальше на заходї. Масуді каже, що в столицю Дира, в котрім мусимо бачити київського князя того імени, „приїздять мусульманські купцї з усякими товарами“: з слів арабських письменників Істахрі, Хаукаля і т. зв. ель-Балхі, що говорять про Київ, виходить теж, що сюди їздили арабські (взагалї чужі) купцї 15). У Ібрагіма ібн-Якуба мусульманскі й турецькі купцї через Краків їздять до Праги, значить взагалї в центральну Европу; правдоподібно, дорога їх ішла через Київ і Галичину. Нема причини відкидати таких категоричних звісток, особливо останньої. Ми можемо прийняти, що в період найбільшого розцвіту східньої торговлї, що припадає власне на першу половину Х в., східнї купцї дїйсно їздили в Київ, і з руськими купцями мандрували дальше на захід. Тільки й тут не було, правдоподібно, постійних арабських кольонїй. В кождім разї найважнїйшою стацією арабських купцїв в східнїй Европі був безперечно Ітиль.

Предмети, що закупалиль арабськими купцями в східно-европейських землях, досить повно вичисляє Мукадесі (з кінця Х в.): „З Ховарезма вивозять соболїв, білки, горностаїв, „фенек“  16), куниць, лисів, шкіри боброві, рябих заяцїв, кіз, віск, стріли, березову кору 17), шапки, рибячий клей, рибячі зуби, бобровий аромат, горючий камінь, виправлену шкіру, мед, горіхи, яструбів 18), мечі, панцери, халендж 19), словянських невільників, овець і биків: все се з Болгару“  20). До сього реєстру не додають майже нїчого оповідання иньших східнїх джерел (хиба згадку про олово, чи цину, та й тут звістки досить неясні, не знати, чи то мова про внутрішню торговлю, чи експорт) 21). Ми можемо сей реєстр товарів прикласти взагалї до східно-европейського вивозу на схід: ібн-Фадлан, вичисляючи товари, що вивозять ся на схід через порти Хозарської землї, вичисляє в головнім теж саме: невільники, мід, віск, футра 22). Бачимо властиво і тут тіж самі предмети (поминувши деякі другорядні), що і в торговлї з Візантиєю: футра, мід, віск, невільники.

Про вивіз футер цїкаві відомости подає Масуді: кораблї з землї Буртасів (тут розуміють звичайно Мордву) привозять Волгою шкіри чорних лисів, — се найдорожші й найцїннїйші футра; крім того вивозять звідти червоні, білі й чорно-білі лисячі шкіри; найдорожші чорні. Їх вивозять в краї Баб-ель-Абваба (Дербент), до Бердаї (в Вірменії) і до Хорасана, також в землї Франків і Іспанїю, і сї шкіри, чорні і червоні, привозять в Магріб (півн. Африку). Одна буртаська шкірка коштує 100 і більш червінцїв, принаймнї чорних лисів; червоні дешевші. Королї арабські й перські носять чорних лисів і один перед одним хвалять ся такою роскішю; вони роблять з них шапки, кафтани, плащі, і ледво чи знайдеть ся король, аби не мав кафтана або плаща, підшитого таким чорним буртаським лисом. При тім Масуді оповідає, що найбільшу теплоту чорних лисів довів калїф Магді (775-785), завиваючи фляшку з теплою водою в ріжні футра й виставляючи їх на мороз: анекдот інтересний, бо показує, що популярність північних футер у Арабів сягала досить давнїх часів 23).

Східноевропейський невільник був теж важним предметом торгу. Чи не з нього і почалась знайомість Арабів з Словянами, котру засвідчив дамаський поет VIII в. аль-Ахталь своїм віршиком про „русих Сакаліба“ 24). Східноевропейські і спеціально словянські невільницї мали попит і славились за свою красу. Персидські поети пишними словами вихваляють їх. „Всї мої біди“,-нарікає Насір-і-Хосро Енсарі, „приходять від Болгарів: вони тягом привозять любок з Болгару, аби спокусити чоловіка; вони гарні як місяць; їх губки й зубки не повинні бути так гарними, бо з запалу до їх губок і зубків чоловік мусить кусати собі губи зубами“  25). Хаукаль зазначаючи головні напрями торговлї білим невільником, як ми бачили, зазначає один через Іспанїю, другий — через Хорасан. В Ховарезм привозили в великім числї невільників словянських і хозарських, і з иньших сусїднїх земель, а також невільників турецьких; між сими певно, була теж чимала маса словянських, спродуваних Печенїгами: про анальоґічну торговлю пізнїйших Половцїв в Криму маємо звістку в Патерику 26).

З иньших предметів Торговлї „рибячі зуби“ правдоподібно означають мамутові і моржеві сїкачі; про мамутові сїкачі оповідає абу Гамід т. зв. ель Андалузі, що сам звідав Болгар в XII в.: в землї, каже він, знаходить зуби подібні до слоневих сїкачів, білі як снїг; нїхто не знає, від якого звіра вони; їх вивозять в Ховарезм, і там купують великою цїною та виробляють з них гребенї, скриночки й иньше, як з слоневої кости, тільки воно міцнїйше від слонової і нїколи не розібєть ся 27). Але рибячим зубом у північних Словян звуть ся моржові ікли, і правдоподібно-під тим самим іменем експортувались обидва предмети. Вони були спеціальністю північних земель: смоленський князь XII в. обдаровує черниговського футрами і „рибїми зубами“: „соболми и горностайми, і черными кунами, и песци, и бЂлыми волки и рыбьими зубы“  28).

Експорт мечів виглядає досить неясно: як ми бачили, руські купцї, по словам Арабів, вивозили їх в Візантию, в другий бік ішли вони до Ховарезму,у самих Русинів бачили мечі „франкського виробу“, а й від Арабів, як побачимо низше, привозили до них мечі. Мабуть найбільш правдоподібним буде припущеннє, що Русь уживала мечі чужих фабрик, але й свої мала незлі, і від неї вивозили мечі її власного виробу і чужого ввозу.

Як богаті й докладні відомости Арабів про предмети їх експорту з східньої Европи, так бідні звістки про арабський імпорт, і ми можемо тільки в приближенню міркувати, які то були „ріжні товари“, що арабські купцї возили з Ховарезма в Европу (як каже Масуді). Сами Араби згадують властиво тільки два предмети, се намиста й мечі. Ібн-Фадлан оповідає, що найбільш улюблена окраса руських жінок — се зелене намисто з глини (себто — якоїсь порцелянової маси): Русь дуже розбиваєть ся за ними, купує їх по діргему за намистинку (пацьорок) і з них роблять намиста для жінок. Ся звістка, так як єсть, не конче докладна 29), але намиста і взагалї шкляні вироби дїйсно могли приходити через арабські руки. Про мечі звістка також не досить ясна: абу-Гамід (званий аль Ґарнаті або ель Андалузі) оповідає, що в Болгар привозять мечі з Адербайджана (північної Персії) — не полїровані, сильно гартовані вістря; їх купують в Адербайджані по 4 за дінар (червінець), за сї мечі вимінюють у Ісу (нїби Веси) боброві шкіри, а ті добувають соболині шкіри у своїх північних сусїдів (варіант називає нарід Юру себто Югру). Потім у абу-Гаміда наступає оповіданнє, як на ті мечі люди ловлять в морі велику рибу 30). З сього догадувались, що тут мова не про мечі, а про гарпуни. Але абу-Гамід легко міг не зрозуміти оповідання про спосіб ловлї великих риб, що перейшло до нього через кілька уст, але не міг помішати мечі з гарпунами, оповідаючи про їх експорт з Адербайджана: очевидно звідси дїйсно вивозились в східню Европу мечі.

З повною правдоподібністю можемо назвати ще, як предмети арабської торговлї, шовкові матерії, металїчні й спеціально — золотарські вироби, полудневі овочі й коріннє. Про вивіз металїчних виробів свідчать археольоґічні нахідки. Порівняннє річей з східно-словянських нахідок з нахідками країв, що стояли під повним впливом арабської культури, як Болгар і взагалї Заволже, а також і нахідки предметів разом з арабськими монетами дають нам підставу, бодай з певною правдоподібністю, виріжнити ґрупу мотивів юбілєрської штуки, що розвинули ся під арабським впливом — філїґранові вироби, горошковатий орнамент (зернь), бляшечки деяких типових форм (найбільш типову таку колєкцію дали нахідки з Ґнєздова, в Смоленщинї) 31). Доставу матерії й коріння мусимо прийняти по анальоґії з звістками про царгородську й кримську торговлю.

В сїй східнїй торговлї волзькі Болгари й Хозари брали участь як посередники; в тій же ролї виступали Жиди. Але головно держали її в своїх руках руські купцї. Вони привозили великі запаси тих ріжних предметів купна, що приходили в руки князїв і їх дружини як данина і здобич, вони скупляли і вимінювали їх в своїх землях і у сусїдів, вони же держали в своїх руках заграничну торговлю, що переходила через східню Европу. Арабам Русь представлялась як нарід з самих вояків і купцїв: „вони не мають анї ґрунтів, анї міст, анї поля“, каже арабське джерело середини IX в. — „оден в їх промисел — торгувати соболями, білками й иньшим футром“; „вони живуть тільки з того“, каже воно на иньшому місцї, „що візьмуть у Словян: наїздять, забирають невільників і везуть їх продавати в Хазеран і Болгар“  32). Хаукаль, як ми бачили, оповідає, що найкращі футра привозила в Болгар Русь — по части з своїх земель, а найлїпші вимінювала у поганських народів 33). Руські купцї, описані ібн-Фадланом, привозять (в Болгар чи в Ітиль) на продажу невільників, спеціально дівчат, соболині шкіри й иньші товари. Яку велику торговлю провадили сї купцї, дає знати оповіданнє тогож Фадлана, що жінки тих купцїв носять на шиї золоті й срібні ланцюги: як купець має 10 тис. діргемів, купує жінцї ланцюг, як має 20 тис. — два, і за кождим десятком тисяч додає новий, „так що инша має багато ланцюгів на шиї“ 34). Полишаючи на боцї самий той рахунок ланцюгів, цїкаво, що руських купцїв рахують тут на десятки тисяч діргемів.

Із східнїх монет, що знаходять ся в північній і східнїй Европі, найбільша маса припадає на першу половину Х в. Коли ми зауважимо, що в 60-х рр. X в. головні огнища східньої торговлї — Ітиль і Болгар зруйнував Святослав і се мусїло тяжко відбитись на сїй торговлї, то з повною правдоподібністю можемо приняти, що як раз перша половина Х столїтя була дїйсно часом найбільшо розцвіту сїєї торговлї. З другого боку треба піднести, що головна маса сих монет, яких дві третини іде з міст сучасного Туркестану — вони вибивані в Самаркандї, Бухарі, Шаші (теп. Ташкент), Балку й ин. за Саманїдів — арабської династії, що пановала від останньої чверти IX в. і до кінця Х в. в Трансоксанії (Мавераннегрі) і Хорасанї. Се вказує, що торговля з північними землями ішла головно звідси, з Туркестану, через Ітиль, а ще більше через Болгар-туди, як каже Масуді, безнастанно ходили каравани з Туркестану, а особливо з Ховарезма (теп. Хіви), головного огнища сїєї торговлї 35). Мукадесі в своїм клясичнім текстї, вичисляючи північні товари, що вивозились в арабські краї з Ховарезма, каже, що вони приходили сюди з Болгара. Се була торговля суходолом, караванна.

Натомісь з Ітилем велась торговля головно Каспійським морем; торгував з ним Ховарезм 36), але ще більше, певно, торгували міста каспійського побережа, а з полудневих каспійських портів товари йшли знову караванами на полудень в калїфат і далї на захід, як і з Ховарезма. Монети полудневого каспійського побережа й баґдадського калїфату стрічають ся в східноевропейських монетних нахідках у великому числї; на посереднї торговельні звязки з дальшими краями вказують досить численні африканські монети. Ся морська каспійська торговля хто зна чи не була ще інтезивнїйшою від караванної: морська дорога була тодї безпечнїйшою, бо на сухій дорозї турецькі орди були такими ж небезпечними ворогами для ховарезмійських караванів, що ходили в Болгар, як і для руських караванів, що ходили в Грецію або в Хозарію 37). Важною стацією в сїй торговлї мусїв бути полудневий хозарський порт Семендер, коло устя Терека.

В 940-х рр. отсї каспійські міста потерпіли від руського походу, і він мусїв сильно відбити ся на торговлї, а був вістником ще дальших нещасть. В 960-х рр. Святослав зруйновав Болгар, Ітиль, Семендер, спустошив край Буртасів. Хаукаль, що писав яких десять лїт по сїм погромі, каже що від тих міст не зісталось і слїду, їх мешканцї розбіглись 38).

Ітиль по сїм дїйсно захирів. Його місце пізнїйше заступає десь також в тійже місцевости положений Саксін 39); але його торговельне значіннє- в руській торговлї спеціально, далеко не дорівнює Ітилеви. Турецький натиск унеможливляв правильний розвій торговельних зносин. „Вони сильно терплять від кіпчацьких орд“, каже про сї хозарські городи письменник XII в.

Безпечний від турецьких орд Болгар поправив ся досить скоро — вже з 980-х рр. чуємо знову перекази про заможність Болгарів. Але сильним ударом для сїєї торговлї був упадок династії Саманїдів при кінцї Х в.; Туркестан опановали турецькі орди і тут розпочали ся замішання. Маємо, правда, й пізнїйше звістки про торговельні каравани з Ховарезма в Болгар, але се були тільки слабі відгомони тієї інтензивної торговлї, яку ми бачили в Х в.

 

Примітки

 

1) Пор. новійші нахідки харківські-Данилевич №. 53, 64. Срібні арабські діргеми в східноевропейських нахідках маємо, скоро тільки їх почали бити (в останнїх роках VII в., за халїфа Абдельмаліка), і Якоб справедливо піднїс, що сей факт виразно вказує на істнованнє торговельних зносин ще перед появою сеї монети (Der nordisch-baltische Handel с. 46- 9). Мідяні й золоті арабські монети істнували й перед тим, але взагалї в Европі стрічають ся майже виключно срібні-діргеми (арабська форма слова „драхма“). Се поясняють тим, що звичайною біжучою монетою було в Туркестанї срібло. Нахідку мідяних монет (почавши від VII в.) в Київі див. у Біляшевського Монетные клады с. 11, але нахідка ся дуже дивна своїм змістом.

2) Getica гл. 5

3) Вид. де-Ґуе с. 115.

4) Гаркаві с. 277, пор. аль-Джайганї І. с. (торговля з Хозарією).

5) Гаркаві с. 219.

6) Масуді Prairies d'or II. 15 і далї, Kitab et-tenbich в Хрестоматії де Сасї II, 18 (у Якоба Welche с. 38, Хвольсона с. 165).

7) Хвольсона Ібн-Даст с. 190. В ґеоґрафічнім словнику Якута (XIII в.) sub voce Ітиль згадуєть ся, що арабські купцї їздять в землю Вису — „Веси“, як толкують — себ то на верхню Волгу; але ся звістка стоїть одиноко і непевна.

8) Про дорогу з Київа на Курськ Житіе Теодосія л. 5.

9) У Хвольсона op. c. 188-190. Иньше толкованнє назви Веси у Вестберґа Beiträge 2.

10) Іпат. с. 164.

11) У Гаркаві с. 219. Про транспорт товарів з Болгара в Ітиль говорить ібн-Фадлан, див. у Хвольсона с. 162.

12) Іпат. с. 368, пор. 429: купецький караван іде „ис Половець“ на Хорол, на Переяслав.

13) Припускають ще й иньшу водну дорогу — з Днїпрової Самари в Міус або в Калміус і з нього в Азовське море, але се можна казати тільки гіпотетично; див. Бруна Черноморье І с. 98 і далї; Майков в Ж. М. Н. П. 1874, VIII с. 257, Барсов2 с. 21, Бурачков К. Ст. 1886, IV. 967 і далї.

14) Гаркаві 129. Християнська епархія в Ітилї (Άστήλ ) дїйсно згадуєть ся в катальоґу епархий VIII в., вид. de-Boor.-ом.

15) Гаркаві с. 137, ал-Бекрі вид. Розена с. 49. Сей текст має свої трудности: аль-Джайгані, найстарший письменник (кінець IX чи початок Х в.), у якого ми маємо текст про три головні руські міста, каже: „люде їздять в торговельних справах до Київа (Куяби), але нїхто досї не сказав, аби який чужинець поїхав туди перебувати, бо кождого чужинця, що туди поїде, вони зараз забивають“ (Труды III зїзда І с. 347, Виїмки с. 35). У всїх иньших письменників, що мають сей текст — Істахрі, Хаукаля, т. зв. ель-Балхі, анонїма Туманского, Ідрізі — звістки про недопусканнє чужинцїв прикладають ся тільки до Арти, і власне з сеї антитези виходить, що в Київ їздили чужі купцї, але їх не бувало в Артї: Купцї їздять до Куяби, в Арту ж нїхто не вступає, бо люде забивають кождого чужинця, що заїхав би до їх землї (Істахрі — у Гаркаві с. 193, див. ще с. 220 і 276). Правдоподібно, се поправнїший варіант, попсований копістами Джайганї. Що в Київі бували чужі купцї, і спеціально східнї, се виразно кажуть иньші письменники, і те значіннє, яке виходить з текстів Істахрі та ин., з огляду на се мусить бути прийняте що до змісту, без огляду на більшу або меншу авторитетність тексту.

16) Який се звір, не ясно. Якоб думає, що се canis corsak, Хвольсон перекладає: куницї.

17) Хвольсон: велику рибу.

18) Хвольсон: парди або хорти.

19) Дерево, досить часто згадуване у Арабів в оповіданнях про східню Европу; Френ і Хвольсон бачили тут березу, Якоб — клен.

20) Вид. де Гуе с. 324, коментар у Якоба Welche Handelsartikel (його перекладу я тримав ся в текстї) і Хвольсона 1. с.

21) У Джайгані, Істахрі, Хаукаля.

22) Хвольсон с. 162, див. ще Істахрі у Гаркаві с. 192.

23) Тексти (в перекладї) у Якоба Welche с. 23-4.

24) Гаркаві с. 2.

25) У Якоба Welche Handelsartikel с. 12.

26) Вид. Яковлева с. 93-5.

27) Казвіні, вид. Вістенфельда II. 413 — у Якоба Welche с. 18.

28) Іпат. с. 345-6.

29) Дуже ударяв на недокладність сеї й деяких Иньших звісток Спіцин — О степени достоверности ибнъ-Фадлана (Труды отд. слав. рус. археол. IV с. 164).

30) Казвіні II. 418, варіант у Якоба Die Waaren с. 28, пояснення У ньогож і у Хвольсона с. 190.

31) Вони переховують ся в Ермітажі і московськім Історичнім музею, див. Толстого й Кондакова Русскія древности V с. 61-4 і особл. Сизова ГнЂздовскій могильникъ (Матеріалы по арх. Россіи № 28, 1902). Про їх технїку див. ще Сизова О происхожденіи и характерЂ курганныхъ височныхъ колецъ, Археол. ИзвЂстія l895. Розкопки ведуть ся далї.

32) Ибнъ-Дастъ вид. Хвольсона с. 35, Кардизі — Отчетъ Бартольда с. 123.

33) У Гаркаві с. 219.

34) У Гаркаві с. 93.

35) Prairies d'or II с. 15 і далї, подібно й ібн-Хаукаль у Гаркаві с. 219.

36) Істахрі у Гаркаві с. 192.

37) Масуді Prairies II с. 15.

38) У Гаркаві с. 218, 220.

39) Вестберґ в своїх Beiträge zur Klärung orientalischen Quellen (гл. XII) доводить з певною правдоподібністю навіть, що Саксін треба уважати новим іменем Ітиля. Вповнї правдоподібна його гадка, що під Саксінами, згаданими в лїтописях XIII в., треба розуміти останки Хозарів, що ґруповали ся коло своєї старої столицї.

 

ВНУТРІШНЯ ТОРГОВЛЯ Й ЇЇ ПРЕДМЕТИ, КИЇВ І ГОЛОВНІ ТОРГОВЕЛЬНІ ДОРОГИ, ВІДНОСИНИ ВВОЗУ ДО ВИВОЗУ, РОЗВІЙ КРЕДИТУ

Загранична торговля давала значний імпульс внутрішнїй торговлї Руси. Купцї розтїкались по всїх краях, скуповуючи потрібні для експорту місцеві продукти і взаміну ширили свої — заграничні і місцеві товари. Заграничні товари в переважній масї мали попит тільки у богатих і вельможних, але дещо і з заграничного експорту розходилось в дуже широкі маси народу, от як ріжні шкляні окраси, намиста, срібло.

Особливо визначну ролю у внутрішнїй торговлї мусїла мати сіль і металї, бо иньші потреби народнього житя задоволялись місцевими продуктами й виробами. Як ми згадували, сіль з чужих країв привозила ся з Криму і Балтийським морем в Новгород; сї звістки, що правда, належать до пізнїйшого часу — XIII-XIV в., але нїщо не перешкаджає прийняти їх і для ранїйших часів. Свійська сіль ішла з галицьких, а мабуть і семигородських соляних жуп. Експльоатація солї в Семигородї сягає ще передісторичних часів; звістки про доставу соли з Галичини в Київщину маємо в оповіданню про подїї кінця XI в.: тодї стала ся недостача солї в Київі через те, що під час війни київського князя з галицькими перестали випускати купцїв з Галича й з під Перемишля, „і не стало соли у всїй Руській землї“  1).

Що до металїв, то напевно можемо констатовати у себе тільки експльоатацію зелїза з болотяної руди в Деревлянській землї. В джерелах маємо звістку про торговлю оловом (чи циною): аль-Бекрі каже, що сей металь (чи обидва) привозили з західньої Европи, Джайгані — що з головних руських міст розвозили їх по всїх усюдах. Пізнїйше (XIII в.) маємо звістки про доставу в Новгород нїмецькими купцями зелїза, міди, олова й цини 2). Безперечно сї металї від найдавнїйших часів привозили ся з чужих країв також і до полудневих, українських земель.

Широке розповсюдненнє окрас срібних і бронзових (перстенї, шпильки, намиста, ковтки й ин.), порцелянових і шкляних (намиста й наручники), навіть в народнїх масах-засвідчене розкопками. Сї вироби мусїли бути теж предметом широкої внутрішньої торговлї.

Торговельним центром як для внутрішньої, так і для заграничної торговлї був Київ, положений на головній торговельній дорозї — Днїпрі. Стоячи низше устя його головних притоків — Припети й Десни, Київ був збірним пунктом для всього, що йшло цїлою Днїпровою системою, а та знов збирала товари з сусїдніх систем, злучених з нею короткими волоками: Припеть лучила систему Днїпра з системою Буга й Висли, Сейм — з системою Дона, Десна — з системою Оки, верхнїй Днїпро лучить ся з Західньою Двиною, Волгою і системою північних озер.

В Київі-ж перехрещувались з водною важні сухі дороги — шлях з Волини і „з Ляхів“, що йшов звичайно на Пересопницю, Дорогобуж, Корческ, Звиждень, Білгород, і полудневий, що йшов з Чехів і Угор через Галичину на Володарів, Звенигород і Василїв 3); шлях на північний схід — на Курськ, і на полудневий схід — на Переслав; на полудень же йшли ті три клясичні „пути“: „Грецький, Солоний і Залозний“ 4). Київ був центром, де обмінювались товарами сї ріжні шляхи, де вічно кипіла торговельна робота, використовуючи полїтичну органїзацію Руської держави і з свого боку впливаючи на неї; він був серцем східної Словянщини й великої східно-европейської рівнини. Не дурно іменем Руси, що було спеціальним іменем Київщини, у заграничних письменників (Константин, ібн-Русте) зветь ся спеціально купецько-дружинна верства, що держала в своїх руках східно-европейську торговлю.

Але цїкавий факт! Полуднева Русь, Київщина особливо, судячи з письменних звісток, відогравала головну ролю в тодїшнїй (IX-Х в.) торговлї, а монетними скарбами того часу далеко богатші північні землї- волзькі, новгородські, балтийське побереже. При тім скрізь стрічають ся далеко частїйше арабські монети (часом великими скарбами), нїж візантийські-переважно одиночні нахідки. Толвувати се самою припадковістю нахідок трудно, але так само не можна взяти голу статистику монетних покладів за міру і образ дїйсних торгових відносин; треба мати на увазї й иньші причини. Очевидно, північні землї головно продавали свої продукти за готові гроші, полудень уживав багато заграничних фабрикатів, з сього вивід — потреби полудневого житя були вибагливійші, і штучні вироби та екзотичні продукти чужих країв мали тут більший попит — житє було культурнїйше.

По друге — з трох імпортів очевидно найбільшим розмірно до свого експорту був грецький, найменьшим арабський, себ то Араби з усїх культурних народів, що вели торг із східною Европою, ввозили найменьше розмірно до того, скільки вивозили. Тому арабський гріш так сильно переважає всякий иньший в монетних нахідках VIII-Х в., і найбільше сей гріш осїдав в північних краях, меньше культурних, меньше інтересованих чужими виробами; вони взагалї меньше куповали як продавали. Так можна толкувати нахідки монет 5).

Можна ще зробити здогад : торговля на Українї не обертала великими масами готових грошей, бо істнував вже значно розвинений кредит.

Київські правні памятки з XII в. виказують дуже значний розвій кредиту і пильну опіку для нього зі сторони власти й права. Се мусить іти ще з попереднїх столїть. Про постанови київського права в сих справах будемо говорити на иньшім місцї 6), тут піднесемо лише такі вказівки нпр., що купцї торгували часто в кредит, або на позичені гроші, і право дуже улекшувало такі кредитові зобовязання. На кредит вели ся навіть великі торговельні операції: закони про банкротів обговорюють випадки, коли-б в операціях банкрота були гроші заграничних купцїв і місцевих людей, і самого князя (се теж цїкава вказівка — про участь князїв у торговельних операціях). При конкурсї уставляєть ся такий порядок: перше право має князь, по нїм чужеземні претензії, нарештї свійські; закон, очевидно, піклуєть ся тут розвоєм широкого, заграничного кредиту. Улекшеннє кредитних операцій має на метї й иньший закон про банкротів, де відріжняєть ся банкротство винне і безвинне, що стало ся з нещасливих випадків (як потоне корабль, знищить товар війна, або пожежа): в такім разї кредитори не мають права продавати банкрота і довжнику даєть ся можливість сплачувати свої довги протягом якогось часу 7).

 

Примітки

1)Патерик с. 154.

2) Для новгородської торговлї (факти пізнїйші, але вони можуть служити для зрозуміння й давнїйших відносин): Бережковъ О торговлЂ Руси съ Ганзою до к. XV в., 1879 і статї його-ж і Тихомірова в Ж.M. H. П. 1887 p.; Никитскій Исторія экономическаго быта В. Новгорода, 1893 с. 24 і далї; Buck Der deutsche Handel in Nowgorod — Jahresbericht der Anna Schule, Спб. 1895.

3) Напрям шляху на Волинь видно з порівняння Іпат. с. 121, 170, 276, 284; шлях в Галичину — Іпат. с. 278-9, 300, 342-3.

4) Див. вище с. 289.

5) Треба одначе рахувати ся ще і з розширеннєм монети дорогою здобичи.

6) T. III гл. 4.

7) Карамзінський кодекс § 44-5, 47-8, 66-8.

 

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 142 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист