ЛЇТОПИСНА ТРАДИЦІЯ ПРО ВІЙНУ ЯРОПОЛКА І ОЛЕГА, ЇЇ ПРИЧИНИ, СТАНОВИЩЕ ВОЛОДИМИРА І ЛЄҐЕНДА ПРО РОГНЇДЬ, ВІЙНА З ПОЛОЦКОМ, КОНФЛЇКТ З ЯРОПОЛКОМ, ЛЇТОПИСНЕ ОПОВІДАННЄ ПРО ПОХІД ВОЛОДИМИРА НА ЯРОПОЛКА, ОПОВІДАННЄ ЯКИМІВСЬКОЇ ЛЇТОПИСИ І НОВІЙШІ ПРОБИ ОСВІТЛЕННЯ СЕЇ ВІЙНИ

Сїмолїтня (як я рахую) перерва між смертю Святослава і Володимировим князюваннєм в Київі зайнята в лїтописи самою боротьбою синів Святослава 1). Боярські правительства, що правили іменем малих князїв, пильнували, зовсїм природно, кожде своєї волости; полїтична система руських земель стратила почутє своєї одности й розпала ся фактично на ґрупу самостійних волостей, поки з поміж Святославичів не виступила наперед найбільш енерґічна і здібна індівідуальність та взяла ся до скріплення ослабленої державної системи.

Ярополк, як старший, як князь київський, був в першій лїнїї покликаний до сієї ролї. Правдоподібно, він і мав до неї охоту; принаймнї так складають ся лїтописні відомости. Але він не показав потрібних до того здібностей і його збив з позиції молодший брат.

Лїтопись оповідає, що насамперед вийшла війна у Ярополка з його сусїдом Олегом. Лїтописець, очевидно — за голосом традиції, причиною сього уважає Свенельда, одного з видатнїйших київських бояр: в умові 971 р. Святослава він названий разом з князем, чи то як його відпоручник, чи як найважнїйша по нїм особа, і при Ярополцї він мабуть стояв на чолї правлїння. Лїтопись оповідає се так: Лют, син Свенельда, на ловах заїхав на територію другого Святославича Олега, деревлянського князя; той надїхав на се, бо теж бавив ся тодї ловами, і довідавши ся, що се син Свенельда, вбив його; лїтопись не поясняє — чи була се якась ворожнеча до Свенельда, чи тільки кара за переступленнє границї. Щоб помститись, Свенедьд намовив Ярополка до війни з Олегом, зманивши його переспективою прилучення Деревської волости. Ярополк дїйсно пішов війною на Олега; в битві під Вручим (Овручом) військо Олега розбито й сам він загинув серед утїкачки: зіпхнули його з греблї й забили конї й люде, падаючи в рів. Ярополк мав гірко дорікати Свенельдови за такий результат війни, але таки взяв собі Олегову волость. Володимир, прочувши про се, втїк за море, і Ярополк посадовив своїх посадників і в новгородських волостях, „и бЂ володЂя единъ в Руси“  2).

Розумієть ся се оповіданнє, що інїціатором того всього був Свенельд і причиною війни послужила така фамілїйна історія, не виглядає дуже серіозно. Досить виразні прикмети вказують на те, що вся історія про убийство Свенельдового сина, як причину війни, була пізнїйшою вставкою в лїтописне оповіданнє, яке знало тільки звичайне боярське підмовлюваннє: „пойди на братъ свой и прими волость єго“  3). Історія Ярополка цїла обробляє оден сей мотив — як гинуть князї від злих дорадників бояр: послухав Ярополк Свенельда і розпочав усобицю, котра кінець кінцем на нього ж обернулась (Володимир местник за пролиту кров); послухав Блуда — позбавив себе помочи землї й мусїв віддати ся на заріз. В дїйсности мати під боком осібного князя в Деревській землї, сидячи в Київі, само по собі не було Ярополкови вигідно, і се одно могло дати тисячні поводи до конфлїкту. А може й не треба було нїяких поводів до того, що властиво випливало з самої традиції київського стола як центра руської полїтичної системи і на київського князя клало як певного рода обовязок чести — взяти знова в руки спадщину попередників. Що кінець кінцем Яроподк свідомо взяв ся до сповнення сього завдання, в тім нема сумнїву. Инакше не було причини Володимирови кидати свій Новгород, і не було-б чого Ярополкови посилати своїх посадників в його волости. Мусїло бути ясно, про що йде справа. Процес збирання руських волостей і зміцнення ріжними способами полїтичного звязку між ними мусїв повторяти ся не раз уже по смерти київського князя, і був явищем добре знаним, так що симптоми його всякий раз не трудно було відгадати сучасникам і по ним зміркувати, що київський князь береть ся до збирання батьківських земель.

Але і роля Володимира в дїйсности не була така припадкова, як представляє лїтопись.

По словам лїтописи здібний і енерґічний „робичич“ тїкає з Новгорода, побоявшись крівавих заходів Ярополка, але не має заміру капитулювати перед ним. По якімсь часї  4) він вертає в Новгород з сильними варязькими ватагами, змовленими за морем, виганяє з своїх волостей Ярополкових посадників з їх залогами і зараз потім посилає Ярополкови вість про войну: „Володимеръ идетъ на тя, пристраивай ся противу бити ся“  5), але сама дає зрозуміти, що в дїйсности воно мусїло йти не так хутко. Каже, що Володимир „събра вои многы — Варягы и Словены (Новгородцїв) и Чюдь и Кривичи“, і аж тодї пішов на Ярополка. І тут же пізнїйша вставка вставляє війну з полоцьким князем.

Ся історія війни Володимира з Полоцьком рано була оброблена як поетична тема і дійшла до нас в сїй поетичній формі. Володимир і Ярополк в однім і тім самім часї сватають Рогнїдь, доньку Рогволода, полоцького князя, що прийшов зза моря. Батько питає доньку, кого вона волить; донька каже, що не піде за „робичича“ (сина рабинї — гіперболїчний натяк на нешлюбну матїр Володимира), вона волить Ярополка. Сю відповідь переказали Добринї, братови Володимирової матери; той загнївавсь і постановив пімститись. Серед приготовань Рогнїди до весїльної подорожі до Київа Добриня з Володимиром впадають в Полоцьку землю з великим військом. Добриня наругав ся над родиною Рогволода за зроблену зневагу; Рогволода з двома синами вбито; Рогнїдь узято й вона неволею мусїла стати жінкою Володимира, що слїдом пішов на її жениха Ярополка і вбив його. За такі нещастя Рогнїдь прозвано Гориславою. Від Володимира родивсь у неї син Ізяслав, але потім він мав иньших жінок, став її упускати: прискучила вона йому. Зависть прилучила ся до всїх тих гірких почуть, які перед тим Рогнїдь мала на Володимира, і думка про пімсту її опанувала. Якось в ночи, коли Володимир ночував у неї, вона хотїла його зарізати ножем, але Володимир прокинувсь і вхопив її за руку; вона признала ся, що хотїла помстити ся за батька, коли Володимир перестав любити її з дитиною. Володимир постановив її вбити за се; він звелїв їй прибрати ся „во всю тварь цесарскую“, як була вбрана при шлюбі, і чекати його, сидячи на ліжку; мабуть ся святочна обстанова мала побільшити вражіннє кари. Але Рогнїдь дала голий меч свому малому синови, і коли Володимир увійшов до покою, той виступив перед батьком та сказав, як його мати навчила: „батьку, ти думаєш, що ти сам тут?“ Побачивши малого оборонця (і на випадок-местника за матїр), Володимир кинув свій меч, що наготував на Рогнїдь, і сказав: „а хто ж тебе тут сподївав ся?“ Бояре задля сина відрадили йому убивати жінку, а намовили дати їй з сином батьківщину. Володимир так і зробив. „І від того часу Рогволожі внуки підіймають меч на Ярославових внуків“, кінчить ся повість „вЂдущих“ в лїтописнім переказї.

Як я сказав, вона має виразні ознаки поетичного оброблення  6). Оповіданнє лїтописи під 980 р. — се початок повісти, в цїлости-ж вона подана в Суздальській лїтописи під 1128 р. Тут має вона пояснити традиційну ворожнечу династій Ізяслава полоцького і Ярослава київського, але складала ся вона очевидно зовсїм незалежно від сеї тенденції і мало надавала ся для сеї мети, бо Ярослав, син Рогнїди, був так само „Рогволожим внуком“, як і Ізяслав. Приладжено її до сеї тенденції вже пізнїйше, і в тім напрямі може змінено й деякі подробицї, але початок її старший, нїж та династична ворожнеча, з котрою звязувано її потім 7). Вона входить в цикль переказів про Володимира, як великого і ненаситного женолюбця, пересказів безсумнївно богатих і розроблюваних con amore і сучасниками і пізнїйшою творчістю (такий еротичний темперамент в представленнях тодїшнїх являв ся прикметою енерґії й сили, і не мав в собі нїчого непочестного з не-церковного погляду),-тільки переховали ся вони в убогих останках, переважно на услугах побожної лєґенди  8). Поетична поволока одначе не підриває значіння історичного факта, з котрим звязала ся лєґенда- війни Володимира, перед його походом на Київ, з сусїднїм полоцьким князем, що в сї переходові часи прийшов був до фактичної самостійности й хилив ся на сторону Ярополка. Чи влучно одначе умістив редактор повісти сей епізод між поворотом Володимира з-за моря і йото походом на Київ, се иньше дїло. Може воно в дїйсности було й инакше.

Подібно як з усеї дїяльности Ярополка на полуднї маємо припадком тільки його війну з братом Олегом, хоч на сїм його полїтична дїяльність мабуть не кінчила ся, і подібних війн, котрими він змагав ся підбити собі старі київські волости, могло і мабуть таки було далеко більше, — так і з дїяльности Володимира чи Володимирового двору полоцька війна, захована нам припадком лєґендою про Рогнїдь, мабуть теж не була єдиною. Тим часом, як Ярополк збирав волости на полуднї, Володимир чи його амбітний реґент Добриня мабуть не дармували на півночи і займали ся тимже, поки нарештї сї два володарі — полудня і півночи — не стріли ся і не звели рішучої битви між собою за те, кому з них володїти усею руською державною системою. Утеча Володимира з Новгорода і Ярополкове посадженнє намісників у Новгородї показують на конфлїкт далеко ранїйший від Володимирового походу на Київ. Конфлїкт Володимира з полоцьким князем, що хилив ся на сторону Ярополка і шукав у нього помочи против претенсій новгородського князя, теж міг значно випередити стрічу Володимира з Ярополком, може навіть викликав або прискорив сю стрічу і боротьбу двох представників двох дружинних гнїзд — полудневого і північного. По лїтописи Ярослав був одним з молодших синів Володимира від Рогнїди — ставить ся звичайно на третїм місцї 9), а вмер на 76-ім роцї житя в р. 1054, так що все се (коли нема тут де помилки) відсуває шлюб Володимира за Рогнїдю на кілька років перед його походом на Київ — десь на 976 або 975 р.

Сама війна Володимира з Ярополком відома нам дуже мало. Лїтопись знає з неї властиво тільки зраду Блуда, „воєводи Ярополча“, що здавши ся на обіцянки Володимира, став йому „пріяти“ й своїми підступними радами привів Ярополка до погибели, та оповіданнє про Варягів, участників Володимирового походу.

Володимир, каже лїтопись, прийшов на Ярополка „съ вои многыми“. Ярополк не почував у себе відповідних сил до відпору й засїв у Київі. Володимир розпочав облогу і з часта приступав до міста, а підмовлений ним Блуд старав ся під час сих боїв вбити Ярополка. Але між Киянами не можна було найти людцїв для того; Ярополк у Київі, очевидно, мав повагу і популярність, тому Блуд лихими радами старав ся поставити його в можливо трудне становище, а потім нарадив втїкти з Київа, настрашивши, нїби то Кияне мають зносини з Володимиром і хочуть Ярополка видати. Ярополк втік в замок Родню на полудневій границї Київщини, але тут його в облозї притис голод і всяка біда. Тодї Блуд намовив його піддати ся Володимирови. Ярополк послухав; але коли прибув до Володимира, тут Варяги на даний знак пробили його мечами. Володимир по тім опанував Київщину; Похвала Володимиру дає день сеї події — 11 червня  10). Головну заслугу в тім покладали собі Варяги: вони зажадали, щоб Володимир дав їм контрібуцію по дві гривни від кождої душі в Київі, замість грабовати місто, — бо на се давало їм право оружне здобутє („се градъ нашь и мы прияхомъ и“). Володимир жалував грабувати свою нову столицю; він пообіцяв зібрати гроші за місяць, а тим часом, очевидно, зібрав військо проти Варягів, Тодї вони, зрозумівши до чого йде, сказали: „обдурив ти нас, пусти-ж до Греків“ (на службу). Володимир зіставив у себе на службі здібнїйших, а решту виправив до Візантиї, ще й перестеріг імператора, аби не тримав їх в столицї, „а то зроблять тобі, що тут зробили“, та аби не пускав назад на Русь. Оповіданнє, як бачимо, дуже наівне, ловить лєґендарні перекази, зверхнї подробицї, не входячи глубше в причини і зміст сеї боротьби. Новійші дослїдники пробували освітлити його певними прінціпіальними мотивами. Оповіданнє т. зв. Якимівської лїтописи, що Добриня в війнї з Ярополком рахував на його непопулярність в народї, „зане христіанамь даде волю велику“  11) — дав привід перенести сю боротьбу і на релїґійний ґрунт: Ярополк був прихильником християнства, Володимир виступив против нього як прихильник поганства, завдяки сьому знайшов прихильників серед самих Ярополкових боярїв, які тримали ся поганства, і повалив тим способом Ярополка, а ставши князем Київщини, приложив всї старання до того, щоб поганський культ підняти, оживити, зробити поганську віру жизненним нервом сучасного житя, і коли се не вдало ся — бо поганство показало свою мертвоту і нездатність до конкуренції з иньшими релїґіями, які здобували собі прихильників на Руси — Володимир рішив пошукати иньшої віри для сеї ролї. Одначе, незалежно від дуже малої авторитетности самої „Якимівської лїтописи“  12), таке обясненнє боротьби Володимира з Ярополком не знаходить собі нїякого потвердження в наших відомостях. Ми не маємо слїдів опозиції християнству в Київі, і лїтопись досить виразно говорить про популярність в Київі Ярополка, а якесь спеціальне манїфестованнє своєї прихильности для поганства з боку Володимира також не має підстави в джерелах. Нема нїякої причини його боротьби з Ярополком переводити на иньший ґрунт з того дїйсного, на якім вона розвинула ся — ґрунту полїтичного, на котрім стрінули ся два збирачі Святославової спадщини, як півстолїття пізнїйше стріли ся так само знов два збирачі Володимирової спадщини — так само київський і новгородський. Все той самий момент київсько-новгородського суперництва, що полишив глубокі слїди і в історії нашої лїтописної традиції.

Утечею Ярополка з Київа і смертю його справа не була порішена. Київ прийшло ся здобувати силоміць. Сю подробицю лїтописного оповідання можемо прийняти за певну, як і те, що головну ролю відограли при тім норманські ватаги, приведені Володимиром. Вони хотїли використати сю свою заслугу, жадали контрібуцій і мабуть хотїли вчинити якийсь бунт проти Володимира, але той встиг, не доводячи до конфлїкту, сю справу полагодити й зіставити Варягів з нїчим. Мандрівка Варягів від Володимира в Візантию по сїй кампанії сама по собі можлива  13). Але може бути, що ми маємо тут відгомін дещо пізнїйшого факта — як Володимир послав корпус війська на поміч Візантиї 14)

Примітки

1) Про хронольоґію сих років в. примітцї 11.

2) Іпат. с. 49.

3) Шахматов у своїх „Разысканіяхъ“ с. 353 і далї уґрунтував се досить основно, вказавши, що в новгородських редакціях читаємо: „Ярополкъ княжа въ Кіе†и воєвода бЂ у него Блудъ“, і се безпосередно вяжеть ся з дальшим оповіданнєм про Блуда, іґноруючи Свенельда. Інтересно также, що в Длуґошевім оповіданню про сї подїї нема нїчого про убийство Люта і намови Свенельда, а Ярополк іде на Олега просто за для principandi maioritate (c. 129).

4) В лїтописи се стоїть під 980 р., але тут, очевидно, зібрані подїї з кількох років.

5) Іпат. с. 50. ·

6) Давнїйшу лїтературу епізода про Рогнїдь, як поетичний утвір див. у Довнара-Запольского Очеркъ исторіи Кривичской и Дреговичской з. с. 71, з новійшого: Лобода Русскія былины о сватовствЂ, 1904, гл. VI, Шахматовъ Корсунская легенда гл. XII.

7) Так мусить бути змінений здогад дослїдників, що толкували сю лєґенду, як символизацію династичної боротьби київських Ярославичів з полоцькими Ізяславичами — див. працї Д.-Запольского, Лободы ор. с., Голубовского НЂсколько соображеній о кн. ТурЂ.

8) Здогад Шахматова (Корсунская легенда 1. с.), що лєґенда про Рогнїдь являєть ся перерібкою лєґенди про.сватаннє грецької царівни здаєть ся менї зайвим — се два самостійні епізоди з цїлого циклю, що могли запозичати ся певними мотивами, але мають самостійний початок.

9) Новг. с. 30, Іпат. с. 53.

10) Про рік сеї події див. примітку 11, тамже про відносини Похвали до лїтописи. Видання Похвали (новійші) з ріжних кодексів в Чтеніях київ. істор. тов. II с. 17, в Записках петерб. акад. т. 72 (1893) і в Записках академії иньшої серії (серія VIII т. І, 1897).

11) Ся „лїтопись''оповідає, що назустріч Володимирови, коли він рушив на Київ, Ярополк вислав своїх послів, намовляючи його до згоди, а заразом військо в землю Кривицьку; Володимир злякав ся і хотїв вертати, але Добриня заспокоїв його наведеними вище міркуваннями, а з висланими Ярополком воєводами завів зносини, перетягнув на сторону Володимира і вони прилучили ся до нього недалеко Смоленська (Татищевъ, І с. 38). Соловйов, не рішаючи питання про автентичність сього оповідання, таке поясненнє Володимнрової побіди релїґійним роздвоєннєм і боротьбою поганства з християнством уважав правдоподібним і дотепним, навіть як би воно було видумане; не тільки ставленнє ідолів. але й славне Володимирове женолюбство він уважав його демонстрацією против християнства (І с. 158-9). Новійшими часами Сркуль (ор. с.), іґноруючи Соловйова і критичні замітки, піднесені против виводів Соловйова Ґолубінским (І2 с. 148 і д.), висловив анальоґічні гадки, але вони майже нїчого не дають нового понад те, що висловив свого часу Соловйов, і в повній силї против його виводів можуть бути повторені виводи Ґолубінското.

12) В тій формі, в якій її маємо — себто в виривках надрукованих Татїщевим (ориґінал зник), ся „лїтопись“ має виразні слїди ученої руки XVIII в., тому її екстраваґанції не мають навіть такої вартости, як лїтописні перерібки XVI-XVII вв., котрими тепер користуємо ся cum grano salis. Найбільш гостра оцїнка сеї лїтописи — Ґолубінского (О такъ наз. Іоакимовской лЂтописи — Прибавленія къ твор. отцевъ церкви 1881. IV). Історія питання у Сенигова Ист.-крит. изслЂдованія (1887) і у Иконникова Опытъ русской исторіографіи II с. 330-l.

13) Інтересно, що як раз на той час, коли по лїтописній хронольоґії мали податися з Київа до Царгорода Варяги, на четвертий рік царювання імп. Василя, припадає звістка візантийських джерел про прихід якогось нїмецького князя: Πέτδος 'αδελφός του̃ βασιλέως Φδαγγίας (на иньшім місци 'ο γνήσιος 'ανέψιος τόυ̃ 'ρηγός Γεδμανω̃ν) (Cecaumeni Strategicum ed. Wassiliewski et lernstedt — Записки петерб. унїв. т. 38, § 224). Знайти такого прінца між нїмецькими трудно, але й бачити тут варязького конунґа теж не легко. Див. коментар до сеї звістки Васїлєвского в Ж. М. Н. П. 1881, VIII.

14) Меньш правдоподібним здаєть ся минї новійший здогад Шахматова (Разыск. с. 481), що се факт перенесений сюди з усобицї Володимировичів.

 

ЛЇТОПИСНЇ ЗВІСТКИ ПРО ВОЛОДИМИРОВІ ПОХОДИ, ВІЙНА З ВЯТИЧАМИ, РАДИМИЧАМИ Й БОЛГАРАМИ; СКЛАД ВОЛОДИМИРОВОЇ ДЕРЖАВИ І УДЇЛИ СИНІВ. СПРАВА ЗАХІДНЇХ ЗЕМЕЛЬ: ПРИЛУЧЕННЄ ЗАБУЖА, СПРАВА ПРИНАЛЕЖНОСТИ ЗАХІДНЬОЇ УКРАЇНИ ДО ПОЛЬЩІ І ЧЕХІЇ, ВАРТІСТЬ ЛЇТОПИСНОЇ ТРАДИЦЇЇ, ЗАХІДНЇ ГРАНИЦЇ ВОЛОДИМИРОВОЇ ДЕРЖАВИ, РУСЬКО-ПОЛЬСЬКІ Й ИНЬШІ ЗАХІДНЇ ВІДНОСИНИ. БОРОТЬБА З ПЕЧЕНЇГАМИ

Перші роки князювання Володимира мусїли піти на збираннє „розсипаної храмини“ Руської держави, що дуже потерпіла за часи десятолїтнього (від смерти Ольги) правлїння боярських реґенцій і вимагала радикальної направи. На жаль, з сього періоду дїяльности Володимира, з сїєї роботи його дійшли до нас тільки уривкові відомости, що дають хиба дуже далекий образ її. В перших пяти роках князювання Володимира в лїтописи маємо зареєстровані отсї події:

Під 981 р. Володимир привертає західнї українські землї: „иде Володимиръ къ Ляхомъ и зая грады ихъ, Перемышль, Червенъ и иныи грады“  1).

Під 983 р. похід Володимира на Ятвягів, звязаний з історією київських мучеників. Володимир спустошив землю Ятвягів („взя землю ихъ“) 2). Про сї західнї походи поговорю далї.

Під 981-2 р. стоїть боротьба на сходї: Вятичі, примушені Святославом до дани, очевидно, скинули по його смерти київську зверхність; Володимир мав їх побідити й примусити давати дань, яку давали за батька, але вони підняли нове повстаннє, і Володимир на другий рік мав знову ходити на них і побіждати їх „вътороє“  3). Вони одначе заховали, мабуть, і на далї свою самоуправу, примушені були тільки до дани.

Під 984 р. війна з Радимичами, давнїми підданими Руси. Не знати, чи вийшло з послушности се взагалї не визначне нїчим племя, чи було яке спеціальне повстаннє, чи (може найскорше) був се похід на якогось князя чи намістника, котрого треба було привести до послушности, як Рогволода. Радимичі були, розумієть ся, побіджені. З сею війною звязана приказка, що „Піщанцї (Радимичі з над р. Пісчани) від вовчого хвоста тїкають“, і пояснено, що „вовчий хвіст“ — було імя воєводи Володимира. Правдоподібно одначе, що сей вовчий хвіст був собі звичайний вовчий хвіст, і ним від непамятних часів дражнили Піщанцїв їх сусїди, а воєвода з нього вийшов як лїнґвістичний міт — обясненнє певної фрази через дїєву особу, якогось героя. Одначе мусїла бути за часи Володимира якась війна з Радимичами, коли сей вовчий хвіст не відсунено в часи Олега.

Під 984 р. подано похід на Болгарів. В лїтературі були ріжні здогади, які се Болгари, але ясно, що не иньші, як волзькі. На се вказує участь в походї Торків, котрих в тім часї представити над Дунаєм не можна, і похвала Володимиру (і Володимирове житиє, котре вважаєть ся за джерело похвали) сих Болгарів зве „Сребреними Болгарами“, а се було призвище Болгар волзьких  4). Тут маємо, очевидно, продовженнє походів Святослава на схід. Володимир виправив своє військо човнами (по Оцї і Волзї), а взяті до сього в союзники приволзькі орди Торків, що по знищенню Хозарської держави появили ся в сих краях, прибули суходолом. В лїтописи при тім росказана анекдотка. Добриня каже Володимиру: я оглянув взятих в полон Болгарів, вони в чоботях (себ то — за великі пани як на нас), дани нам давати не будуть, лїпше шукаймо „лапотників“ (таких, що в личаках ходять), і Володимир помирив ся з Болгарами. Ся анекдотка показувала, що Володимир по Святославовій руїнї, коли Болгари почали знову поростати в пірє, хотїів привести їх до становища данників Руси, але хоч їх побіджено, пляну сього прийшло ся виріктись, і Володимир укладає з ними згоду й вертаєть ся назад. Старе житиє Володимира поруч сього походу його на „Сребрених Болгар“ має ще похід на Хозарів 5), і хоч в лїтературі сю звістку легковажать, вважаючи за схиблену згадку про походи Святослава, одначе я не бачу причин так нею помітувати і в звязку з сформуваннєм Тмутороканської волости і кримськими справами така війна з хозарськими недобитками вповнї можлива.

Потім з дальших років маємо в тімже житиї (і в Похвалї) ляконїчну згадку про якийсь похід „на Пороги“, другого року по охрещеннї, може для забезпечення свобідної комунїкації Днїпром з Кримом і Візантиєю, з огляду на тодїшнї зносини, а в лїтописи ще похід, на Хорватів під 993 р.

З принагідної звістки лїтописи про волости, роздані Володимиром його синам, бачимо, що Володимир доконав великої роботи. Він не тільки поставив в залежність від себе волости, що входили в склад Руської держави, але більшість сих волостей привів до тїснїйшого звязку з Київом, розсажавши своїх синів в їх центрах, замість колишнїх „світлих і великих“ князїв, що часом набували забогато значіння й ставали фактично самостійними князями, і таким чином скріпив звязь земель династичним звязком. Велика родина Володимирова зробила йому тут важну прислугу; він мав від своїх численних жінок дванадцять синів і ще замолоду розсажав їх в головнїйших містах, очевидно — під опікою ріжних бояр, як сам замолоду правив в Новгородї. Лїтопись виказує у Володимирових синів отсї волости: Новгород Вишеслава, потім Ярослава, Псков Судислава, Полоцьк Ізяслава, Смоленськ Станислава, Туров (Дреговичська земля) Святополка, Володимир (Волинська земля — очевидно разом з карпатською Русю і польським пограничем) Всеволода, Тмуторокань (Подонє, кримські і кавказькі волости) Мстислава, Ростов (центр мерянських кольонїй) Ярослава, потім Бориса, Муром (центр поокських кольонїй) — Глїба  6). В безпосереднїй управі Володимира зісталось середнє Поднїпровє — землї Полян, Сїверян і Радимичів, та новоприборкані Вятичі; сї останнї платили дань, але, правдоподібно, заховали своїх князїв (іще столїтє пізнїйше бачимо тут якогось загадкового „Ходоту і його сина“).

Коли порівняти сю територію, взяту під близшу власть Володимиром, з тією, яку бачимо обсадженою київськими династами за Святослава (землї Полян і Деревлян, може Сївера, та Новгород), бачимо значний поступ з розвою державної одности. Ся робота мусїла зайняти довший час, не могла обійти ся без боротьби; звістки про війни з Полоцьком, Радимичами, Вятичами, походи на західнї окраїни — то тільки уривкові й припадкові відгомони сїєї сторони в дїяльности Володимира.

Спеціально про західнї походи лїтопись повинна-б була оповісти далеко більше; тепер же маємо тільки ті коротенькі записки про три походи: на Ляхів, на Ятвягів і на Хорватів, і по них наступає звістка, що Володимир жив (в другій половинї свого князювання) в згодї „съ киязи околными єго: съ Болеславомъ лядьскымъ и съ Стефаномъ угорьскымъ, и съ Андрихомъ чешьскимъ“  7), та ще пізнїйша Галицько-волинська лїтопись, з нагоди походїв Данила від Калїш, завважає, що перед Данилом нїхто не ходив так глубоко „в землю Лядську“, тільки „великий Володимир“ 8). Стільки дає нам наша історіоґрафія. Західня знає тільки, що між Володимиром та польським Болеславом були напружені відносини: 992 р. Болеслав не міг прийти в поміч імператору Отону, бо сподївав ся великої війни з Русю 9), а Тітмар згадує про похід Болеслава на Русь 1013 р., з невідомих причин і з невідомим результатом. От і все.

Во главі угла тут лежить наведена вище звістка лїтописи під 981 р.: „йде Володимиръ къ Ляхомъ и зая грады ихъ Перемышль, Червень и ины грады, иже суть и до сего дня подъ Русью“  10) — звістка, що задала великого труду історикам.

Значіннє сих слів ясно: Володимир ходив походом на Ляхів і відібрав у них Перемишль, Червень і иньші міста. Не мучачи й не натягаючи тексту не можна инакше зрозуміти: розумієть ся, при тім польськими сї міста могли бути на погляд лїтописця тільки полїтично, а не етноґрафічно, бо стільки про руську кольонїзацію на заходї він мусїв знати. Проби такого читання: Володимир зайняв лядські городи, а також Перемишль, Червень і ин. („грады ихъ, Перемишль“ і ин.), не відповідають вимогам старої складнї, бо в нїй інтерпункція не мала нїякої ролї; се тільки натяганнє для виратовання лїтописної відомости через виключеннє з „лядських городів“ Перемишля й ин., але таке натяганнє нїчого не виратує.

Але без такої поправки, коли Перемишль і Червеиь і ин, мають бути польськими городами, відомість нашої лїтописи натрапляє на иньшу трудність. Дїло в тім, в 980-х р., коли Володимир мав відбирати від Польської держави Перемишль и Червень, Краківська земля сама була в руках Чехів. Се каже чеський хронїст Козьма Празький  11); його відомомість польські історики були поставили в непевність 12), але знайшлось свідоцтво у сучасника — ґеоґрафа Ібрагима ібн-Якуба, що теж зачисляє Краків до чеських міст, а польського князя Мешка зве „володарем півночи“  13). Чи Краківська земля належала до Польської держави перед тим, не знати. Знаємо, що основою сеї держави були великопольські землї, а Краків належав до Мешкового наступника Болеслава. Тим часом українські городи між Сяном і Бугом могли дістати ся під Польську державу тільки в такім разї, коли вона володїла Малопольщею: дуже мало правдоподібно, щоб вона могла захопити в свої руки сей український клин, не володїючи Малопольщею, або затримала його по тім як Чехи опанували Малопольщу 14) і володїла Перемишлем, не володїючи Краковом. Тому звістка нашої лїтописи, що Володимир відбрав сї руські городи „від Ляхів“, стає досить сумнївною.

Але може вони належали до Чехії, й під лїтописними Ляхами треба розуміти Чехів ? Чеські історики дїйсно втягають в границї тодїшньої Чеської держави прикарпатську Русь. Підставою до того їм служить фундаційна грамота празького біскупства, видана в 1086 р. цїсарем Генрихом IV, як потвердженнє, мовляв, давнїйшої фундації, з часїв Отона. В нїй справдї границями празького біскупства на сходї названі ріки Буг і Стир 15). Таке незвичайне розширеннє празької діецезії на схід толковано тим, що границями її служили границї Чеської держави, отже Буг і Стир виходять границями Чеської держави за часів засновання празької епископії, себ то в 970-х рр. тільки що річку Стир для більшої імовірности декотрі при тім поправляють на Стрий 16).

Тепер одначе не можна сумнївати ся, що ті границї празької діецезії не автентичні, що такої фундаційної грамоти з Отонових часїв не було, і що маємо тут витвір останньої чверти XI в., подиктований тодїшнїми претенсіями празької катедри на моравську діецезію 17). Але яким титулом втягнено сюди Галицьку Русь (порічя Буга і Стира — се пограничне Галицької Руси від північного заходу, від Волини),-се все таки зістаєть ся загадкою і про се можна робити хіба тільки здогади 18). Що се стоїть в звязку з традицією про чесько-моравське панованнє в малопольських землях, вповнї правдоподібно. Може бути, що в Х в. разом з Краковом до Чехії належали й деякі пограничні українські землї. Але припускати, що дїйсно цїла Галицька Русь належала в Х в. до Чеської держави, дуже трудно, можна сказати — неможливо. Не поможе тут нїчого й таке толкованнє лїтописної записки 981 р., що тут під Ляхами треба розуміти Чехів: на се давно вже було висловлено справедливу увагу, що лїтопись добре вміла відріжняти Ляхів від Чехів.

Нема одначе потреби брати нашу лїтописну звістку дуже серіозно що до кождого слова. Лїтопись в сїй части походить десь з кінця XI в., а хоч деякі оборонцї сеї звістки (особливо в польській історіоґрафії), щоб збільшити й авторітетність, висловляють здогад, що редактор лїтописи використав тут якусь, давнїшу лїтописну записку, то на се нема нїякої вказівки нї в сїй звістцї, нї взагалї в сїй части лїтописи 19). А навіть приймаючи, що лїтописець виходив тут з старшої традиції, ми не можемо знати, як виглядала ся традиція в своїй старій формі: чи там сї городи також відберали ся „від Ляхів“. Маємо на кождім кроцї слїди власних комбінацій редакторів лїтописи, і „Ляхи“ в сїй записцї могли також дуже легко зявити ся наслїдком такої комбінації.

Мусимо памятати, що лїтопись укладала ся по свіжо пережитій боротьбі наших князїв з Польщею за „Червенські городи“ й иньші західної України. Зовсїм природно, що лїтописець міг перенести таку боротьбу на кількадесять лїт назад і захотївши пояснити, як Володимир прилучив до Руської держави землї за Бугом, догадав ся, що він відобрав їх „від Ляхів“, тим більше, що мусїв знати за походи Володимира на Польщу, коли памятає їх автор галицької лїтописи в XIII в. 20). Самої звістки лїтописи про походи Володимира на початках його князювання на захід для привернення західнїх україн, ми через се ще не відкидаємо. Ті західнї україни могли вже давнїйше стояти під полїтичним впливом Київа, але потім вийти з під нього, і Володимир їх прилучав би на ново. Чи стояли вони в тім моментї, бодай в части під певним впливом Чехів? Се можливо, але ми про се нічого не знаємо на певно. Полїтична же залежність їх від Польщі супроти сказаного вище представляєть ся сумнївною.

Західню границю сих Володимирових надбань виказує звістна запись вдови Мешка Оди з 990-х (992-6) рр., де вона означаючи границї Польської держави, веде їх від Балтійського моря границями Прусів „аж до місця званого Русь і границями Руси аж до Кракова“  21). Північний граничний пункт сїєї лїнїї поясняє й заразом потверджує сучасник Тітмар, кажучи, що св. Бруно загинув в 1009 р. на границях Прусії й Руси“ 22). Розумієть ся, імя Руси в сих звістках прикладаєть ся до тих україн тільки через те, що вони належали до Руської — київської держави; наданнє Оди вичисляє границї не етноґрафічні, а полїтичні. Взявши на увагу ті походи Володимира в прикарпатські краї й на Побуже (на Ятвягів), мусимо бачити тут границї Володимирової держави, хоч можливо, що сї границї були ним тільки привернені, відновлені, а не на ново здобуті. На заходї й західнїй півночи сї границї досягали границь східно-словянської кольонїзації, може й забравши дещо до тієї території від литовських племен, та містили в собі й мішані польсько-українські погранича. Опанованнє Перемишля, Червна й ин. городів та боротьба з Ятвягами — се тільки де-котрі моменти в сїм доконанім Володимиром дїлї. Чи були при тім якісь конфлїкти з Польщею, не знаємо.

На певно про конфлїкти з Польщею можемо говорити з того часу, як на княжім столї в Польщі засїв Болеслав Хоробрий (992) 23). Але близше про тодїшню боротьбу Польщі й Руси не знаємо нїчого, і я тільки позволю собі висловити здогад, що причиною могли бути забрані Володимиром пограничні землї з мішаним залюдненнєм, або може й які польські землї. Але як і в відносинах до Чехії, де Болеслав не задовольняєть ся тим, що відбирає забрані Чехами польські землї, а пробує прилучити до Польщі й землї чеські, — так було і з Русию. Заміри Болеслава стають нам ясними з подїй по смерти Володимира: Болеслав забирає тодї т. зв. Червенські городи, себто верхнє Побуже, а правдоподібно й землї верхнього Днїстра. Мабуть на сїм же ґрунті розвинули ся перед тим ворожі відносини між Болеславом і Володимиром, за його житя. Можливо, що вони стояли в певнім звязку і з польсько-чеською боротьбою, коло котрої обертала ся тодїшня польська полїтика. Вже в 992 р., як ми бачили з нїмецьких джерел, заносило ся на війну між Русию и Польщею. В нашій лїтописи є під 993 р. похід на Хорватів; може ся „хорватська війна“ лишила ся відгомоном боротьби з Польщею? Але так само вона може бути відгомоном і якоїсь иньшої війни, з Чехією або Угорщиною, за карпатську Україну  24).

Пізнїйший наш лїтописець згадує про походи Володимира в глубоку Польщу. Їх найвідповіднїйше буде як раз тут умістити. Чим воно скінчило ся тодї, не знати, але ся згадка про глубокі походи Володимира, котрої нема причини легковажити, свідчила-б за тим, що в сїй боротьбі гору брав Володимир. Се й само по собі досить правдоподібно, коли візьмемо на увагу сили Володимирової держави й ті иньші полїтичні справи, що займали тодї Болеслава та роздїляли його сили й розбивали енерґію (боротьба з Полабськими Словянами й Чехами, потім з Нїмеччиною 25). Згадку лїтописи про пізнїйшу згоду Володимира з Болеславом я уважав би натяком, що по першій боротьбі настала згода між Володимиром і Болеславом, коли він мусїв, з усїма силами звернутись против нїмецького цїсаря (1003). Се потверджує зовсїм певна звістка сучасного нїмецького хронїста Тітмара, що Болеслав видав свою доньку за Володимирового сина Святополка.

Але сей шлюб не поправив відносин між сватами, і згода не була трівка. Той сам Тітмар оповідає, що Святополк увійшов в потайні зносини з Болеславом і за його намовою готовив повстаннє проти батька, але Володимир завчасу довідав ся і увязнив сина разом з його жінкою та її духовником еп. Райнберном, приданим їй Болеславом: очевидно, Володимир підозрівав Райнберна, що й він приложив рук до сїєї справи 26). Дуже правдоподібно, що посїваючи таку фамілїйну війну в руській династії, Болеслав сподївав ся здобути сею дорогою інтересні для нього українські землї, і дїйсно осягнув був свого — тільки пізнїйше, вже по смерти Володимира.

Коли викрили ся ті інтриґи в родинї Володимира, не знаємо. Бачимо тільки, що незадовго перед смертю Володимира прийшло у нього до нового конфлїкту з Польщею: 1013 р. Болеслав завів згоду з цїсарем і рушив на Русь, прибравши собі до помочи Нїмцїв і Печенїгів. Але під час походу прийшло до бійки між Поляками й їх союзниками Печенїгами, Болеслав казав вирізати всїх Печенїгів, і похід на тім скінчив ся, очевидно — не мавши иньшого результату крім спустошення руських земель 27). На иньшім місцї Тітмар згадує, що Болеслав уступав ся за свого зятя Святополка 28). Не знати, чи не мав і похід 1013 р. сеї мети 29); але Болеслав при тім мусїв мати й загальнїйші мотиви, що виступили на верх кілька лїт пізнїйше, і його вмішання в родинні справи Володимира могли бути тільки приводом для полїтичних плянів — територіальних здобутків.

Так стояли справи з Польщею. Ще меньше, а властиво нїчого ми не знаємо, як було з українськими землями на полудень від Карпатів. З українськими землями на їх північних згірях землї закарпатські вязались орґанїчно, і прилученнє перших було прилученнєм, певно, і тих других до Київської держави — по скільки в тім часї могла бути якась трівка і скристалїзована українська колонїзація — чого властиво з певністю сказати не можемо. В вище згаданім лїтописнім текстї говорить ся, що Володимир в другій половинї свого князювання жив у згоді „с князи околными“ — з Болеславом польським, Стефаном угорським, Олдрихом чеським 30). З Чехією Володимир мусїв бути в безпосереднїй стичности, як вона володїла Краковом (за Болеслава II); хто зна, може були й які конфлїкти; може тут лежить зерно тої звістки про похід Володимира на Хорватів 31). Коли з Угорщиною Володимирова держава теж стикалась безпосередно й були які полїтичні стрічі між ними (а на се може натякати ся згадка лїтописи), то се могло б мати місце і за Карпатами 32). Але і тут може бути у лїтописця ретроспективне освітленнє, з становища пізнїйших відносин до Угорщини.

Примітки

1) Новг. с. 31, Іпат. с. 54.

2) Шахматов вважає історію мучеників, зачерпнену з книжного сказанїя, за механїчно причеплену до сеї ятвязької війни (Разыск. с. 26, 27, 147), але може бути і навпаки — що ятвязький похід був звязаний з історією мучеників в старій традиції і завдяки їй для нас захований.

3) Шахматов висловив здогад, що другий похід на Вятичів се дублєт першого (Розыск, с. 175), але виразних вказівок на се нема.

4) Пор. Іпат. с. 423. Новійшими часами бачили в них дунайських Болгарів нпр. Ґолубінский Ист. церкви І с. 167, Линниченко в Трудах К. Дух. Акад. 1886, XII, Успенский в Ж. М. Н. П. 1884, IV с. 295 (поправляє Сребреныя на Сербяны), Шахматов (Разыск. с. 175). Приймаючи, що се був похід на Болгар Дунайських, виходило б, що Володимир уже перед пізнїйшими переговорами з Візантиєю вмішав ся до боротьби Візантиї з Болгарією й виступав як раз по сторонї Візантиї; тим часом Яхя виразно каже, що перед тими переговорами між Володимиром і Візантиєю відносини були ворожі.

5) Ятвигы (зам Ятвягы) взять и Сребреныя Болгары и на Козары шедъ побЂди я и дань взять на нихъ“ — Чтенія київськ. іст. тов. II, с. 16.

6) В старших кодексах (з ґруп Іпатської, Лаврентиївської й 1 Новгор.) Псков і Смоленськ не згадують ся, тільки в 1 Софійській, Воскресенській, Никоновській і Тверській. Що Судислав дїйсно сидїв в Пскові, се видно з дальшого (під 1036 р.), а се знову робить правдоподібною й звістку про Смоленськ.

7) Лавр. 124, Іпат. с. 87.

8) Іпат. с. 505.

9) Гільдесгаймські аннали Monum. Germ. h., Script. III p. 69 (iminebat quippe illi (Болеславу) grande contra Ruscianos bellum); Тітмар VI. 55.

10) Новг. с. 81, Лавр. с. 80, Іпат. с. 54.

11) І. 33. На сїй підставі вже Репель (І с. 144) підозрівав тут в нашій лїтописи помилку, що Червенські городи були відібрані від Ляхів.

12) Malecki Koscielne stosunki w pierwotnej Polsce — Przewodnik nauk. i liter. 1875 c. 197, Ketrzynski Granice Polski w X w. c. 3 (відб. з XXX т. краківських Rozpraw).

13) ИзвЂстія ал-Бекри с. 47. Звістка його належить до третьої чверти Х в., в близшім датованню його подорожи дослїдники не згожують ся: однї приймають 965, иньші знов 973 р.; виказ чималої спеціальної лїтератури про Ібрагіма див. у Якоба Ein arabischer Berichterstatter, 1896 с. 9, і ще новійший у Вестберґа Комментарій на записку Ибрагима ибн-Якуба, 1903 ст. З і далї; про ріжні виводи року подорожи Ібрагима тут с. 72 і далї. Останнїми часами С. Закшевский пробує (властиво поки що — заповідає пробу) поставити в сумнїв звістку Ібрагіма про Краків (Sprawozdania z posiedzen akademii 1910, 7); але поки що ся звістка стоїть не захитана.

14) Такі здогади висловляв краківський професор, тепер уже покійний К. Потканьский, порушуючи сю справу в рядї своїх праць: Krak?w przed Piastami, 1898 — Rozprawy wydz. hist.-filoz. XXXV, і знову, в новій редакції, під тим же титулом — Rocznik Krakowski, т. І, далї — Granice biskupstwa krakowskiego (Rocznik т. IV) і вкінцї — Przywilej z 1086 roku (Kwartalnik histor. 1903). Він стояв при лїтописній записцї 981 р., а з фактом приналежности Кракова до Чехії старав ся її погодити такою комбінацію, що Краков належав до Чехів тільки з близшею своєю околицею, а східню Малопольщу, і з нею західню Русь забрав Мешко, й задержав її й після того, як Чехи забрали Краків, і тільки в 981 р. відібрав ті руські волости Володимир. Шельонґовский в своїй недавнїй працї Najstarsze drogi z Polski na wsch?d (l909) старав ся доказати можливість прилучення західньої України до Великопольщі через Мазовше, перше нїж була прилучена до неї Малопольща, Все се одначе довільні гіпотези, що не мають иньшої підпори окрім тоїж лїтописної звістки і грішать штучністю й довільністю. Як припускати, щоб Чеська держава при своїй екстензивности в другій половині X в. обмежила ся близшею околицею Кракова, і під носом у неї Мешко володїв протягом десятолїть східньою Малопольщею й Галицькою Русию? Як неправдоподібно виглядає роспростореннє Мешкової держави під Карпати, клином між Чеською державою й Руською! Приналежність східньої Малопольщі до Мешка в серединї Х в. виводить ся тільки з того, що коли до Мешка належали Червенські городи, то мусїла й Малопольща до нього належати. Володїння Чехів обмежають ся тїснїйшою околицею Кракова знову з огляду на туж звістку. Wiadomosc t. zw. Nestora, kt?ry ja podaje, jest pewna i prawdopodobnie nawet sie opiera na jakiejs rocznikarskiej zapisce (Kw; hist. c. 25) — більше того на її потвердженнє Потканьский не міг нїчого сказати (Див. ще в моїх рецензіях в т. XXVI і LIX Записок Наук. тов, ім. Ш.).

15) Inde ad orientem hos fluvios habet terminos Bug scilicet et Ztir cum Cracovia civitate — Cosmas I. 87; крім Козьми фундація відома в в копії монахівського державного архива, де в чім відмінній, виданій Штумпфом (Acta imperii III ч. 76).

16) Palacki Dijiny I. l с. 252, Dudik Ma hrens allgemeine Geschichte I. 383 sd., Tomek Dijiny I § 12 й ин.

17) Dummler Pilgrim von Passau, Losert Der Umfang des bohm. Reiches — Mittheilungen des Instituts fur osterr. Gesch. II, иньшу лїтературу старшу див. в статї Реґеля Учредительныя грамоты пражской єпархіи, в Сборнику учеників Ламанского, і у Кентжиньското op. c. с. 4. Новійше: Bachmann Beitrage von Bohmens Geschichte und Geschichtsquellen — Mittheilungen des Instituts XXI (він підозріває автентичність і привилея 1086 р.), Kalousek O listine cisare Indricha z roku 1086 (Ceskicasop. historicky, 1902), Potkanski O przywileju z 1086 г., Pekar K sporu o zakladaci listinu biskupstvi pirazskeho (C. c. hist. 1904). Szelagowski Kwestya ruska w swietle historyi, 1911.

18) Найбільш правдоподібним здаєть ся менї, що редактори фундаційного привилею прилучили до Кракова західнї руські землї, які недавно перед тим пробував прилучити до Польщі Болеслав Сміливий, під впливом свіжої памяти про се. Сю гадку, висловлену мною в 1-му виданню сеї книги, розвинув Потканьский в статї Przywilej z 1086 r., толкуючи границю по Буг і Стир, як означеннє земель, які забрав був Болеслав Сміливий. На реальну границю одначе се означеннє в такім разї не надаєть ся, та й зістаєть ся взагалї дуже непевним, чи Болеслав Сміливий забрав західнї руські землї дїйсно (див. т. II гл. 2).

19) Див. ще низше, в І екскурсї.

20) Шахматов в своїм аналїзї лїтописи теж прийшов тепер до виводу, що записка про прилученнє забузьких земель мабуть оперта „на пригадках викликаних подїями 1081 р., коли Ярослав і Мстислав ,заяста грады Червеньския опять'“; вказуючи що між 981 р. і сею запискою 1031 р. рівно 50 лїт, він думає що й рік 981 зявив ся тут через відрахованнє сеї круглої цифри від події 1031р. (с. 461-2). При тім одначе він зачисляє записку до першої редакції лїтописи (1039 р.), а се не певно — могла зявитись вона і при хронольоґізації лїтописи. Варто завважити, що старе житиє (і Похвала), вичисляючи походи Володимира, не має сього походу на Ляхів — так само і на Хорватів.

21) a primo latere longum mare, fine Bruzze usque in locum qui dicitur Russe et fines Russe extendente usque in Craccoa et ab ipsa Craccoa usque ad flumen Oddere. Документ, властиво його зміст, захований в збірцї кард. Deusdedit з останньої чверти XI в., був богато разїв виданий, останнє виданнє (1905): Glanvell Die Kanonensammlung des Kardinals Deusdedit I с. 199. Новійша студія про сю запись: Lodynski Dokument „Dagome iudex“ a „Kwestya sardynska“ w XI w. (Rozprawy w. hist. filoz., LIV, 1911); тут вказана й лїтература.

22) in confiinio predictae regionis (Pruciae) et Rusciae — VI. 58.

23) Про конфлїкт з Мешком говорить ще т. зв. Якимівська лїтопись (у Татїщева I. 38), але се джерело занадто непевне, аби на нїм щось будувати.

24) На сю звістку про хорватську війну пробує потрохи перенести вагу Шельонґовский, признаючи комбінативний характер записки 981 р. (Granica Polski i Rusi w X-XI w.-Sprawozd. akad. 1910, II, i Kwestya ruska — здогади переважно слабо уарґументовані і зроблені з невеликим знаннєм порушених питань).

25) Короткі звістки пізнїйших хронїстів — Нїмця Гельмольда (I. 15: omnem Slaviam quae est ultra Oderam tributis subjecit, sed et Russiam et Prussos) і Поляка Кадлубка (II. 12), що Болеслав підбив Русь, — очевидно, тільки побільшені відгомони його походів на Русь по смерти Володимира.

26) Тітмар VII. 52.

27) Тітмар VI. 55.

28) in quantum potuit vindicare non desistit — Тітмар VII. 52.

29) Линниченко (Взаимныя отношенія Руси и Польши с. 85) здогадував ся, що похід Болеслава 1013 р. мав результатом арештованнє Святополка; правдоподібнїйше може буде уважати арешт поводом до походу.

30) Андрихомъ в Лавр., в иньших хибно — Андроникомь.

31) Див. вище (с. 202) про Хорватів чеських.

32) Шельонґовский в цитованій книжцї (Najst. drogi), доказуючи брак безпосереднього сполучення між українською Галичиною і порічєм горішньої Висли, веде західнї дороги з України через Угорщину, але се дуже натягнено.

 

РУСЬКО-ВІЗАНТИЙСЬКІ ВІДНОСИНИ, СОЮЗ, ИАПРУЖЕННЄ І ПОХІД НА ХЕРСОНЕС, КАПІТУЛЯЦІЯ ВІЗАНТИЇ І ШЛЮБ ВОЛОДИМИРА; ОХРЕЩЕННЄ ВОЛОДИМИРА, ЙОГО ЧАС І ОБСТАВИНИ

Я зазначив уже, що лїтопись збирає війни Володимира для відбудовання Руської держави головно на перших роках його князювання (перші пять років). Як нї бідні й припадкові подані нею відомости, як нї конвенціональне може бути розміщеннє Володимирових походів між тими роками, але в головнім таке ґрупованнє Володимирових війн на перших роках його правлїння мабуть не довільне. Пізнїйше дві річи опановали увагу Володимира й усе иньше віддалили на другий плян. Одна — то боротьба з Печенїгами; я говорив про неї вище 1) і вказав, якого незвичайного напруження вимагала вона від Руси і якою повсечасною грозою висїла над нею. Переказані лїтописцем епізоди — то тільки припадково заховані в памяти подробицї сієї важкої боротьби: „бЂ рать велика бес переступа“, і добре як у Володимира ставало по за нею сил утримувати попереднї територіальні набутки. Другу многоважну сторону в дїяльність Володимира несподівано принїс 987 р. Вона виплила з відносин до Візантиї.

Останнїй факт в сих відносинах, зареєстрований нашими джерелами — се угода Візантиї з Святославом 971 р. Все дальше ховаєть ся в пітьмі. Можемо здогадувати ся, що угода обома сторонами укладалась нещиро й не привела до добрих відносин: на Візантию спадало підозріннє що до смерти Сьвятослава, і добре обзнайомлений сучасник ібн-Яхя каже, що по смерти Святослава Русь з Візантиєю була в неприязних відносинах 2). Але нагла біда примусила Візантию звернути ся за помічю до Руси. Се зрештою була не новина, і ми знаємо такі факти в ріжних формах почавши від часів Олега і до візвання Святослава проти Болгар. Тільки на сей раз помочи треба було против внутрішнїх ворогів, ще більш страшних і небезпечних. Звістний вже нам своїм попереднїм повстаннєм Варда Фока (братанич імп. Ннкифора Фоки) знову забунтував. Імператор Василь, внук Константина Порфирородного, що правив разом з братом Константином від смерти Цимісхія, послав був Фоку проти звістного нам теж Варди Склїра, що оголосив себе в М. Азії імператором зараз по смерти Цимісхія (976). Фока переміг Склїра і зайняв всевластне становище в М. Азії, але коли відносини його до імператора попсовались, сам оголосив себе імператором — у вереснї 987 р. Повстаннє пішло йому добре, й при кінцї того року військо його вже стояло над Босфором. От у сїй великій небезпечности імп. Василь і звернув ся до свого могутного сусїда Володимира.

Володимир згодив ся помогти, але зажадав, аби імператори видали за нього свою сестру. Василь поставив умову, щоб Володимир в такім разї охрестив ся, і він пристав на се. Ся угода мусїла статись при кїнцї 987 або що найдальше в перших місяцах 988 р., бо весною чи лїтом того року Володимир послав вже помічне військо Василю, і той з ним взяв гору над Фокою, витиснув його з побережа, а на другий рік на весну в битві під Абідосом, де знов брало участь і руське військо, Фока наложив головою 3). Руський помічний корпус, зложений мабуть з ріжноплеменних вояків — словянських, норманських і всяких можливих, зістав ся й на далї в Візантиї. Два сучасники — Сирієць ібн Яхя й Вірменин Асохік згадують про участь його в візантийських походах в Азії в 999-1000 р. й Асохік каже, що се було те військо, котре випросив цар Василь у царя Руси, як видав за нього сестру; тодї-ж, каже він, Русь „увіровала в Христа“. По його словам, сїєї Руси було „шість тисячів пішаків, узброєних списами й щитами“ 4). Почавши від сього часу „руський“ чи то „варязький“ корпус стає повсечасним явищем в візантийській армії й невідмінно фіґурує аж до останньої чверти XI в. Сї Варяги становили двірську ґвардію, прибічну сторожу імператора; пізнїйше їх місце заступають західнї вояки, особливо Анґлїйці, що переймають і імя Варягів 5). Але осягнувши своє — діставши поміч від Володимира і з нею перемігши Фоку, імп. Василь не спішив ся виконати свою обіцянку — видати свою сестру за Володимира. В поглядах Візантийцїв їх імператор в порівнянню з володарями всього сьвіта, які-б вони сильні і славні не були, стояв на недосяжній висотї; руський же князь, не вважаючи на свої сили, в дипльоматичних візантийських кругах не цїнив ся високо: з візантийського двірського формуляра середини Х в. бачимо, що до руського князя писало ся з меньшою етікетою нїж до хозарського кагана, не кажучи за болгарського царя 6). Видати „порфирородну доньку порфирородного імператора візантийського“ за сього північного варвара — се була така тяжка нечесть, на яку можна було зважити ся тільки в остатнїй бідї. І тепер, коли біда минула, імператор, очевидно, став протягати з немилою справою.

Щоб змусити його, Володимир звернув ся до ахілевої пяти візантийсько-руських відносин — кримських земель Візантиї. Ми бачили, як ще в серединї Х в., за Ігоря, і потім знову за Святослава візантийське правительство застерегало ся від претензій руських князїв на його кримські землї, до которих ті підходили з півночи і зі сходу, від країв хозарських. Тепер Володимир взяв ся до сього слабого місця. Він пішов походом на Крим, обложив його столицю — Херсонес (Корсунь) і по довгій та тяжкій облозї взяв його. Лїтописна повість, і незалежна від неї друга повість т. зв. корсунська лєґенда, що поруч поетичних і взагалї лїтературних елєментів, заховали, очевидно, також і деякі вповнї реальні подробицї сеї війни, оповідають, що Володимир, приступивши до міста, пробував здобути його приступом, і для того звелїв сипати „приспу“ під мури міста, але Корсуняне зробивши траншею під мурами, забирали землю, і так сей замисел не удався. Плян виголодити місто і змусити до піддання також не удавав ся, облога тягла ся 6 місяцїв без усякого успіху, аж поки зрада одного чоловіка з міста не дала змоги відібрати обложеним воду, і се змусило місто піддатись 7). Корсунська лєґенда називає тим виновником Варяг Жберна, що запискою, пущеною на стрілї в стан Володимира, звернув його увагу на те, що корабельники проносять запаси і воду до міста, і Володимир, перекопавши дорогу їм, перервав сей довіз і змусив місто піддатись. Лїтописна повість, повторяючи сю звістку про осторогу, пущену на стрілї Володимирови, позиває її автором попа Анастаса, пізнїйшого соборнаго священика київськаго, взятого туди Володимиром, після того як місто піддало ся; по її оповіданню, більш правдоподібному, Анастас вказав Володимирови напрям міських водопроводів, і той перекопавши їх, відібрав воду у міста і тим змусив Корсунян, щоб йому піддали ся 8). З хронольогічиих вказівок грецьких джерел виходило б, що взято Корсунь десь лїтом 989 р. 9).

Володимирова демонстрація осягнула своє; немила вість про неї спіткала імператора серед дуже трудних обставин. Після смерти Фоки Склїр вийшов знову на верх і підняв нове повстаннє, а з півночи все сильнїйше долягали Болгари: син Шішмана Симеон по смерти Цимісхія підняв східню Болгарію, опанував її, а далї почав воювати візантийські землї під час повстання Фоки; майже разом з упадком Корсуня, болгарські війська опанували Верію, сильну пограничну візантийську кріпость в Тесальонїцькій темі, й стали страшні самому Солуневи, другому місту по Царгородї. Приходилось імп. Василю „зложити пиху з серця“. З Склїром увійшов він в переговори й обсипав його всякими ласками 10), а Володимирови мусїв виконати свою обіцянку: царівну Анну виправлено до нього в Корсунь, і там відбуло ся весїллє її з Володимиром, а той відступив назад Корсунь Візантиї: „власть же за вЂно Корсунь ГрЂкомъ царицЂ дЂля“, як оповідає лїтописна повість.

Так представляєть ся розвій сих подій з комбіновання звісток наших джерел з візантийськими й арабськими. Важна вказівка, яку дають сї джерела, — що по першій умові Василя з Володимиром наступило між ними непорозуміннє, і Володимир, виславши вже поміч Візантиї, потім взяв Херсонес 11). Яка тому була причина, джерела не кажуть, але коли зважити, що головне джерело — Яхя відріжняє факт умови про шлюб Володимира від самого шлюбу і каже, що руська поміч прийшла після сїєї умови (не після шлюбу), а наші українські джерела кажуть виразно, що аж по корсунськім походї цїсарівну Анну віддано за Володимира 12), то не може бути сумнїву в тім, що власне проволока зі сповненнєм шлюбної умови — так прикрої візантийському дворови 13), була причиною війни Володимира з Візантиєю.

Серед сих подїй якось, видно, непримітно стало ся саме охрещеннє Володимира. Не тільки чужі джерела не дають докладнїйших відомостей в сїй справі 14), але, що дивнїйше, й на Руси при кінцї XI в. про се ходили найріжнїйші оповідання: „се же не свЂдуще право глаголють, яко крестился єсть в КиевЂ, инии же рЂша: въ ВасилевЂ, друзи же рЂша инако сказующе“, каже лїтопись і запевняє, що Володимир охрестив ся в Корсунї, після того як приїхала його наречена. Одначе иньше джерело — старе житиє Володимира (включене і в „Память“ мнїха Якова) чи властиво уміщена в нїм хронольоґічна табличка Володимирових дїл, виразно каже, що він ходив на Корсунь „на третеє лґЂто“ по охрещенню; корсунський же похід в сїм Володимировім житию має на метї тільки здобути християнських людей для проповіди й священників для охрещення Руської землї. Згадана хронольоґічна табличка в усякім разї не меньш певне джерело, нїж лїтописна повість, автор котрої не дає нам нїякої запоруки, що його версія автентичнїйша від тих „инако сказующих“. Коли зважимо ще, що з огляду на відтягання і вимівки імператора Володимир з свого боку мусїв усувати все, що могло дати візантийському дворови оправданий повод до таких відтягань (а таким було б певно в першій лїнії його поганство),-зовсїм певно стає, що він мусїв охрестити ся ще перед своєю оружною демонстрацією против Візантиї — перед корсунським походом.

До сього-ж приводить і хронольоґія. Лїтопись оповідає про охрещеннє Володимира під 988 р., але тут зібрані в однім праґматичнім оповіданню події богатьох років і тим самим виключаєть ся докладне датованнє їх. Згадана хронольоґічна табличка в житиї каже, що Володимир охрестив ся на десятім роцї по смерти Ярополка (що по її хронольоґії умер 978 р.) і по охрещенню жив 28 років († 1015);

се приводить нас до 987 p. Корсунь взято десь лїтом 989 р. по візантийським джерелам; по табличцї воно сталось на третїй рік по охрещенню, отже 989 p. Як бачимо, табличка і чужі джерела досить близько сходять ся в своїх рахунках і обопільно себе потверджують. Тому можна з повною правдоподібністю прийняти, що Володимир дїйсно охрестив ся перед походом на Корсунь, і то значно скорше. Чи як раз так, як каже табличка — повних два роки перед походом? Се не дуже певно, бо судячи по вищеподаним джерелам, між повстаннєм Фоки і взятєм Корсуня не минуло двох лїт  15). Але рахунок таблички можна виправдати, прийнявши, що Володимир охрестив ся на початку 988 p, (мартівський 987 р.), що автор таблички перекладав роки від сотворення світа на роки між подїями, і як часто бувало, порахував при тім неповні роки 16).

При хрестї дістав Володимир імя Василя — очевидно, на честь свого проєктованого шваґра.

Де саме охрестив ся Володимир-не знати 17). Вище чули ми поговірки, що він хрестив ся в Київі, иньші говорили, що в Василеві (теперішнїм Василькові), иньші — що де инде. Може найпростїйшою і найблизшою до правди гадкою буде, що таки в Київі. Гадка про Василїв, містечко, що могло як раз від нового імени Володимира дістати своє імя, дуже привабна, але власне така комбінація й могла ще в XI в. насунути гадку, що там охрестив ся Володимир.

Хрещеннє стало ся без великої помпи і розголосу-хоч і нема підстави думати, що було воно  т а й н и м,  як думають деякі дослїдники, толкуючи тим непевність наших джерел на тім пунктї 18). Для такої тайности також не можна добачити нїяких важних причин.

Примітки

1) С. 289 — 41.

2) Вид. Розена (Императоръ Василій Болгаробойца) с. 177. Одначе звістка ся, кинена принагідно, може бути й загальною характеристикою русько-візантийських відносин, тому не треба перецїнювати її значіння. Деякі, як Успенский, пробують знайти у Візантийцїв натяки на те, що Володимир з початку піддержував болгарський рух против Візантиї, аж доки не увійшов з нею в союз. Але таких натяків властиво нема. Успенский вказує у Льва Диякона (X. 8) назви „ скитський“ в описи подїй 986 р. (Σκυθική συνήδεια, μάχαιρα Σκυθική) і розуміє тут під Скитами Русь, але сам признає, що у Льва „скитський“ прикладаєть ся раз і до Болгар (с. 123); отже се й не можна уважати доказом. Про те що похід Володимира на Болгар не можна прикладати до Болгар Дунайських, як робить Успенский і иньші, див. вище с. 486.

3) В лїтературі знїмало ся питаннє про те, чи Володимир посилав військо, чи сам ходив в Візантию. Се друге виходить з ібн-ель-Атіра (див. низше); те-ж каже ель-Макін і латинський переклад Скілїци. Правдоподібно, се все такіж недокладности компіляторів, яку бачимо у ель-Макіна. Яхя й Скідїца-Кедрен нїчого не кажуть, щоб Володимир сам прибув з своїм військом; оповіданнє Яхї тут особливо важне, воно не лишає можливости припускати особисту участь Володимира, як би навіть звістки Атіра і ель-Макіна були свідомими поправками, а не помилками. Васїлєвский (Ж. М. Н. П. 1876, III) добачав на се натяк і в текстї Пселя, але менї здаєть ся — зовсїм безпідставно. Успенский (Ж. M. H. П. 1884, IV) признавав похід Володимира в Константинополь, але не з помічним полком, а пізнїйше; але се вже буде зовсїм довільним здогадом (правда, що й Успенский висловив його дуже неясно, див. с. 308-9). Бертє-Деляґард думав, що Володимир вирушив був на чолї свого полку — і се той похід „к порогам“: Володимир чекав на нижнїм Днїпрі царівни, а не дочекавши ся, звернув своє військо на Корсунь, і вже потім як здобув його і діждав ся приїзду царівни, післав військо в Візантию. Се вже зовсім суперечить нашим джерелам.

4) Яхя в вид. Розена с. 40, Асохік в рос. перекладї Еміна (1864) с. 200-1.

5) Про се див. основну розвідку Васїлевского: Варяго-русская и варяго-англійская дружина въ КонстантинополЂ XI и XII вЂковъ — Ж. М. Н. П. 1874-5, передрукована в „Трудах“ його, т. І (1908).

6) До руського князя писалось так: „Лист Константина і Романа, христолюбних римських імператорів, до руського князя“ (Γράμματα Κωνσταντίνου και 'Ρωμάνου πρός τόν άδχοντα 'Ρωσίας), і печатка привішувала ся завбільшки в два золотих. З такою-ж етїкетою писалось до угорського і до печенїзького князя. Але хозарському кагану посилала ся грамота з печаткою в три золотих і надписувалась: „В імя Отця і Сина і св. Духа, єдиного й єдино-правдивого нашого Бога. Константин і Роман, вірні в Бозї римські імператори, до найблагороднїйшого й найславнїйшого кагана Хазарії“ — De cerimoniis II. 48.

7) Цїнний коментар до наших повістей про корсунську облогу дав недавно Бертє-Деляґард в статї Какъ Владиміръ осаждалъ Корсунь (давнїйша робота Голицына РЂчной и морской походъ Владиміра — Русская Старина 1886, X); його замітки цїнні докладним знаннєм театра війни, топоґрафії старого Херсонеса і його околиць, хоч з самим трактованнєм джерел в сїй студїї преважно не можна згодити ся.

8) Сї дві паралєльні епізоди корсунської лєґенди і лїтописи треба, очевидно, вважати двома обробленнями одної і тої самої теми; тяжко прийняти їх разом — як то робить Бертє-Деляґард, думаючи, що з початку Володимир був остережений Жберном і перервав довіз припасу, потім став робити приспу і нарештї Анастас порадив йому перекопати водопроводи.

9) Огняні стовпи на небі, видані 7/IV 989 (Яхя с. 28-9), по словам сучасника Льва Диякона (X 10), провіщали біду, і дїйсно Русь взяла Херсон, а Болгари Верію. З огляду на те, що комета 27/VII 989 провіщає у Льва вже землетрус (що став ся в жовтнї тогож року), правдоподібно здогадують ся, що Корсунь взято скорше, нїж появила ся та друга комета, див. Васїлєвского Русско-візант. отр. 1. с. с. 156-8, Розен Яхя с. 214-5.

10) Се порозуміннє з Склїром стало ся в вереснї 989 р. — Яхя с. 25. Очевидно, відносини з Володимиром тодї ще не були полагоджені, инакше імператор мабуть не став би так понижати ся перед бунтівником.

11) У Кедрена; з доводу згадки про участь Руси в війнї з Фокою, поясняєть ся: 'έτυχε γάρ (імператор) συμμαχίαν προσχαλεσάμενος 'έξ α'υτω̃ν καί κηδεστήν ποιησάμενος τόν 'άρχοντα τούτων Βλαδιμηρόυ 'επί τη̃ 'εαυτου̃ 'αδελφη̃ 'Άννη̃. Як би брати буквально, то виходило-б, що Володимир вислав військо по шлюбі, але від такого парентетичного пояснення не можна вимагати повної докладности. Ще загальнїйше каже Зонара. Більш катеґорично висловляєть ся ібн-ель-Атір: імператори „просили у нього (Володимира) помочи й оженили його з своєю сестрою; і вона не схотїла вийти за чоловіка иньшої релїґії і тодї він прийняв христянство, і було се початком християнства у Руси; оженив ся він з нею і пішов на Варду і вони бились і воювали“. Але коли ми зважимо, що Атір тут компілює, то зовсїм зрозуміло буде, як легко він міг помішати умову про шлюб перед висланнєм помочи і довершеннє шлюбу по тім. Яхя висловляєть ся дуже докладно, він говорить про умову: „і оженив ся цар Руси з сестрою імператора, після того як йому поставлено умовою, аби він охрестивсь... І післав (імператор) до нього сестру свою. І коли умовились вони про шлюб, прибули війська від царя Руси...“. Як бачимо — докладно, але при найменьшій недокладности в висловленню вийшло-б, що Володимир вислав військо по шлюбі: так воно вийшло вже у компілятора Яхї ель-Макіна, — нема нїчого дивного, що вийшло так і у ібн-ель-Атіра. З огляду на се не можна надавати ваги сим звісткам, а супроти виразних вказівок руських джерел (про них низше), що шлюб Володимира відбув ся по походї на Корсунь, вони зовсїм відпадають.

12) На сїй точцї сходять ся незалежні від себе й суперечні в иньших точках наші джерела: лїтописне оповіданнє про охрещеннє Володимира і Память чи її джерело.

13) Inaudita res est, ut porphyrogenita, hoc est in purpuro nati filia . in purpuro nata, gentibus misceatur, сказали в Царгородї за Никифора на таку пропозицію Отона В. (Corpus h. В. XI с. 350). ;

14) Візантийцї — не тільки Лев Диякон та Псель, але й Скілїца (Кедрен) та Зонара, що згадують про шлюб Володимира з царівною, промовчують зовсїм охрещеннє його й Руси.

15) Щоб ратувати сей рахунок, умову цїсарів з Володимиром пересувають на кінець 986 р., ще перед повстаннєм Фоки. Але Яхя досить виразно каже, що по руську поміч цїсарі звернули ся після повстання Фоки.

16) Вихідна точка сього рахунку теж непевна, як я виказую в примітцї 11, бо не знати, чи Ярополк дїйсно загинув в 978 р. Але вона нам важна як рахункова підстава таблички; її хибність не буде мати значіння, коли будемо виходити з гіпотези, що автор таблички виходив з дати охрещення, означеної роком від сотворення світа. Зрештою можлива й якась инакша помилка при рахунку; в усякім разї лишаєть ся головне: хрещеннє Володимира стоїть перед походом на Корсунь, віддїлене від нього певним часом.

17) Лїтературу про час і обставини охрещення Володимира див. в примітцї 12.

18) Сркуль недавно пішов так далеко в сих здогадах, що вважає тайним не тільки хрещеннє Володимира, але і трактат цїсарів з ним і обіцянку руки царівни, і думає, що похід Володимира став ся за змовою з цїсарями: його діверсія на Корсунь мала оправдати в очах візантийського громадянства таку негідну річ — відданнє царівни за Володимира; тому й Анастас, передаючи місто Володимирови, поступав згідно з волею цїсарів і т. и.

 

ЛЇТОПИСНА ПОВІСТЬ ПРО ОХРЕЩЕННЄ, ЇЇ КОМБІНАТИВНИЙ ХАРАКТЕР, ОСТАНКИ ПОЕТИЧНИХ ОБРОБЛЕНЬ ІСТОРІЇ ВОЛОДИМИРОВОГО ШЛЮБУ, ПОЛЇТИЧНІ МОТИВИ ШЛЮБУ Й ОХРЕЩЕННЯ; ЗАХОДИ ВАРВАРСЬКИХ ВОЛОДАРІВ КОЛО ВІЗАНТИЙСЬКОГО ДВОРУ; ЛЄҐЕНДА ПРО КОРОНАЦІЮ ВОЛОДИМИРА; ІСТОРИЧНІ ДОВОДИ

Наші давнї письменники охрещеннє Володимира виводять виключно з релїґійно-моральннх мотивів, як се й зовсїм натурально для них. „Прийде нань посЂщениє Вышняго“, каже найстарший з них — Іла-ріон, ...„и въсия разум в сердци єго, яко разумЂти суєту идольскыя лсти, и взыскати єдиного Бога, сътворышаго всю тварь видимую и невидимую“. На тім же становищі стоїть і Нестор (в житиї Бориса і Ґлїба) натякаючи на якусь „спону“ (перешкоду, прикрість), наведену на нього Богом, щоб спамятати його і навернути на праву віру — „явлениє божие быти ему крестьяну створи ся“. Такі ж загальні натяки на боже просвіщеннє, вплив Святого Духа повторяють ся в иньших старих памятках; вони проходять провідною гадкою і через лїтописне оповіданнє, що до недавна було вихідною точкою й для сучасної історіоґрафії, і тому варта особливої уваги. В нїй Володимир малюєть ся запаленим прихильником поганської віри, нечуваним женолюбом і розпустником, але ласка божа стереже його. До нього приходять місіонарі ріжннх релїґій, намовляючи його кождий на свою віру: Болгари-Магометане, „Нїмцї от Рима“, хозарські Жиди, нарештї грецький „фільософ“. Володимир одначе не здаєть ся. Він постановляє „испытати о всЂхъ вЂрахъ“. По нарадї з боярами й „старцами градскими“ посилає десять мужа на звідини; вони оглядають ріжні обряди і вернувши ся, захвалюють перед Володимиром грецьку віру; бояре підтримують їх оповіданнє прикладом покійної кн. Ольги, „яже бЂ мудрЂйши всихъ человЂкъ“, і Володимир постановляє охреститись, але нїби для більш відповідної форми іде на Корсунь, змушує імператора видати за нього сестру, а при тім заявляє готовність охреститись. Але хоч при облозї Корсуня Володимир прирік охреститись, як що візьме місто, і з тим йому прислали цїсарі свою сестру, — він ще вагаєть ся, і аж чудо — що очи йому чудесно загоїлись, приводить його до охрещення. Охрестивши ся в Корсунї, він побрав ся з царівною, і забравши з Корсуня священників і ріжні святощі, вернув ся до Київа. Тут насамперед нищить ідоли, а далї збирає з цїлого Київа людей на Днїпро, і так стало ся всенародне хрещеннє 1).

Історичну нестійність сього оповідання виказано тепер вже вповнї. Ми бачили, що в дїйсности інїціятива в зносинах Володимира з Візантиєю вийшла не від нього, але від Візантиї, й проєкт шлюбу був не оконечною, а вихідною точкою в справі охрещення Володимира. З психольоґічного становища беручи, поступованнє Володимира в лїтописи зовсїм неймовірне 2). Лїтопись комбінує ріжні перекази, ріжні виводи і мотивовання Володимирового хрещення, громадить одні на другі, так що одно другому входить в дорогу і перебиває. Намови грецького місіонера, невважаючи на всї свої арґументи, котрі мусїли очевидно в своїй версії переконати Володимира і привести до хрещення, — кінчать ся нїчим, бо Володимир переносить справу на раду бояр, а з сеї наради виходить проба вір через посольства. Мотив посольств збирає всякі арґументи за перевагою грецької віри, але всї заходи кінчать ся новою оцїнкою бояр, яка завертає справу назад до пункта, який сам по собі без всяких проб міг рішити справу — посилають ся на приклад, мудрої Ольга (мотив, з якого виводить Володимирове охрещеннє „Память“ Якова). По сїм похід на Корсунь мав би значіннє тільки як простий спосіб здїйснення вже міцно прийнятого рішення (так як в старім житиї Володимир просить Бога „дати“ йому сей город, аби звідти дістати попів і учителїв християнства „на всю землю“). Одначе з дальшої історії походу виявляєть ся, що нїякого певного рішення у Володимира нема; в оповіданнє вривають ся мотиви з тих версій, де корсунський похід, очевидно, служив провидїнню способом, щоб провести Володимира на християнську віру незалежно від його замірів і плянів: він ухиляєть ся від охрещення до останнього, але хороба і чудесне одужаннє нарешті приводять його до хреста.

Сей мотив — приведеннє Володимира провидїннєм до охрещення против його волї і свідомости, здаеть ся, був розвинений в старій традиції на тлї народнїх і поетичних оброблень його женолюбства, еротизма, кажучи по теперішньому. Через прізму книжної, церковної письменности пройшли тільки деякі уривки сього старшого Володимирового епосу 3). Лїтописна повість описує йото монструальну похоть, котра потрібувала не десятки, а сотнї жінок, так що не вдоволяючи ся своїми гаремами, він ще забирав мужнїх жинок і дївчат у своїх підданих 4). Ріжні фраґменти старих переказів і пісень описують його „сватання“-заходи дістати жінку то з того, то з другого високого, неприступного роду, — заходи закрашені суворою, жорстокою закраскою, що кінчать ся наругою мстивого князя над гордою красунею, яка не хотїла його. Так сватає він (в наведеній вище записи) Рогнїдь, княжну полоцьку, і зневажений нею, здобуває її силоміць — силою бере місто і вхопивши Рогнїдь, безчестить її на очах батьків, а потім убиває її батька. Далї — в корсунській лєґендї — посилає „воєводу свого Олега“ до „корсунського князя“, просити за себе дочки його; корсунський князь посміваєть ся з такої фантазії „поганого“, тодї Володимир іде під Корсунь, стоїть під ним девять місяцїв і таки здобувши город, знов безчестить княжну 5), котрої руки добивав ся, і збезчестивши, вже помітує нею — віддає за Варяга Жберна, що йому поміг здобути місто, а сам бере собі ще вищу цїль — царгородську царівну: посилає Олега і Жберна до Царгороду, просити царівни, грозячи, як не дадуть, зробити з Царгородом те саме, що зробив з Корсунем. І виманивши царівну у братів хоче і з нею „безвЂріє (вар. беззакониє) сотворити“ — аж тут мішаєть в се рука божа і наславши слїпоту на нього змушує замість того хрестити ся. „Прельщенъ бысть женою и наконецъ обрЂте благодать божию“, резюмує провідну гадку один з варіантів — через похоть жіночу рука божа справила Володимира до правої віри і спасення.

Полишаючи на боцї такі надприродні, провіденціальні обяснення Володимирового навернення, мусимо пошукати більш реальних і конкретних мотивів в обставинах Володимирової дїяльности, в його становищі володаря і полїтика. Ми бачили до тепер Володимира в ролї полїтика, державного мужа в повнім значінню того слова — одного з видатнїйших, і то не тільки в нашій історії. Протягом кількох років він відбудував розсипану руську державну систему. Він, далї, звязав сю слабко злучену систему земель династичним звязком, і се значно зміцнило її в порівнянню з попереднїми часами. Не виключаючи моральних елєментів, ми і в иньшім многоважнім його дїлї — перейнятю християнства мусимо на сам перед пошукати тих. самих державних мотивів: у таких полїтиків з покликання все перед усїм обертаєть ся наоколо тих державних інтересів.

Ми бачили, що інїціятива союзу вийшла від Візантиї. На прошеннє помочи Володимир відповів жаданнєм руки візантийської царівни. Се на око зовсїм марне жаданнє набере для нас значіння, коли ми перенесемо ся в сьвітогляд людей Х в. Не тільки Рим Старий і Новий (Візантия) вірили в своє вибране становище між державами й народами, як держави над державами, як центри світового житя, — але сим поглядом перейняті були і „варварські“ народи. Для них Візантия була ідеалом блеску, слави, культурности, візантийський імператор — недосяжним ідеалом могутности, власти, впливу, престіжа, щось як Людовик XIV в очах сучасних европейських потентатів і потентатиків, тільки ще в значно більшій мірі. За сим императором стояла традиція „вічного Риму“, авреоля високої культури, слави, могутности, недосяжної величи, від простих смертельників відрізаної стіною штучної, вередливої, невимовно привабної для варварської фантазії церемонїї й етікети, де дивним способом лучили ся в чарівнім фокусї елєменти античні з східнїми. І варварські володарі навипередки запобігали візантийського двору, щоб у нього перейняти для себе щось із сеї авреолї: як плянети світять відбитим сонечним світом, так вони хотїли взяти на себе щось із сього світового огнища, щоб ним засвітити перед очима своїх варварських підданих і піднести в їх очах себе, свою власть і повагу. Тут була не сама тільки дитяча охота до блискучих цяцьок: орґанїзація варварських держав вимагала передо всїм піднесення престіжу власти, бо вона звичайно в сих примітивних орґанїзаціях занадто низько стояла. З сих мотивів розщибають ся варварські королї й князї за візантийськими реґалїями, візантийськими титулами, візантийсьними царівнами. Трудно знайти европейську державу, щоб між її інсіґнїями не було якоїсь „римської“ корони, чи чогось такого иньшого. Русь не була виїмком.

Пізнїйший візантийський полїгістор Гріґора (XIV в.) каже, нїби й якийсь руський володар ('ο Ρωσικός) дістав титул стольника (του̃ 'επί τη̃ς τδαπέζης) ще за часів Константина Вел. 6). Для часів Константина се, розумієть ся, неможливо, але тут може крити ся память про якийсь факт надїлення подібним титулом руського князя дуже давнїх часів.

В своїх поученнях синови дїд імп. Василя, Константин Порфирородний дуже докладно застановляєть ся над тим, як вимовлятись від того рода варварських жадань. Се поученнє о стільки характеристичне і для русько-візантийських відносин, що варто його зацитувати, тим більше, що між тими претендентами на візантийські гонори Константин виразно називає й Русь.

„Коли Хозари, або Турки (себ то Угри), або Русь, пише Константин, або який иньший північний чи скитський нарід, як то часто буває, почне просити й допевнятись, аби прислано йому царських убрань, або корон, або орнатів (στόλαι) за якусь прислугу або поміч, то так вимовляти ся, що такї орнати і корони, звані у нас камелавками, не людьми зроблені, але прислані від Бога ангелом імп. Константинови і не можуть бути взяті коли будь з св. Софії, анї кому небудь дані“.

„Але перейдїм, пише император, до иньшого рода абсурдних і ганебних жадань, аби послухав і довідав ся ти, як на них гідно й відповідно відказати. Коли який з сих невірних і невизначних північних народів почне допевнятись, аби посвоячити ся з імператором Ромеїв, взяти у нього доньку за себе або свою доньку видати за імператора або його сина, треба тодї такими доводами відмовити на се недорічне жаданнє, що й на се є заборона, страшна і непорушна постанова святого і великого Константина“. Вона забороняє імператорови своячити ся з чужими, особливо невірними народами, — виключивши тільки Франків, додає імператор супроти шлюбу Отона з візантийською царівною. Коли-ж би хто покликував ся на факт, що імп. Роман видав свою внучку за болгарського царя Бориса, то на се відповісти, що Роман був чоловік неучений і неписьменний, не був вихований на дворі, і за той шлюб він мав велику ганьбу та й досї мають йому то за зле 7).

Як бачимо, Константин також згадує за руських князїв, що вже перед тим допевнялись собі інсіґнїй від Візантиї. Нїчого дивного, що й Володимир, будуючи руську державу, забажав для сїєї будови візантийського цементу. Він захотїв стати шваґром візантийського цїсаря, захотїв приодягнутись авреольою царгородського двору; ми знаємо, що він казав робити собі монету з своїм портретом в цїсарських реґалїях; ми не знаємо, але можемо догадуватись, що з його посвояченнєм з візантийським двором вязалось наданнє якогось візантийського титулу, візантийських інсіґнїй. Се нас приводить до дуже інтересної з з культурно-історичного погляду лєґенди — про т. зв. Мономахові реґалїї; я мушу спинитись тут коло неї, хоч би як найкоротше 8).

В XVI — XVII в. була широко розповсюднена лєґенда про перенесеннє на Русь царських реґалїй з Візантиї. Найбільш популярна версія, уложена в лїтературні форми великоруськими книжниками в 1-ій чверти XVI в. і слїдом перейнята московським правительством, що положило її в основу прав на царський титул  9), оповідає, що Володимир Мономах вислав військо на Греків, ідучи за прикладом давнїйших походів на Візантию; се військо пустошить візантийські землї; настрашений імператор Константин Мономах посилає в Київ послів з дарунками і з царським вінцем, вони коронують Володимира, і той передає царські реґалїї своїм потомкам. При тім в деяких версіях додаєть ся, що Володимир поручив своїм потомкам переховувати сї реґалїї, але не короноватись ними, аж до часу, коли поставить Бог царя, — таким був цар Іван IV, що власне використав сю лєґенду для санкції свого царського титулу 10).

Ся лєґенда, безперечно, досить нової дати. Вона має в собі богато анахронїзмів, як в титулах послів, так і в імени імператора: Константин Мономах умер, коли Володимир Мономах мав тільки два роки (тому в деяких пізнїйших компіляціях імя Константина поправляєть ся на Олексїя Комнена). В „Слові о погибели Руської землї“, зложенім десь у в другій половинї XIII в., бачимо що йно перші завязки лєґенди: тут імператор (Мануїл) посилає Володимирови дарунки, аби він „под ним Цесарягорода не взялъ“ 11). Свою пізнїйшу форму вона дістала очевидно в дальших столїтях.

Поруч сеї версії, прийнятої вкінцї в московськім письменстві, були й иньші. Одна говорить, що Володимир Мономах здобув ті інсіґнїї під час походу в Крим, від ґенуезького ґубернатора м. Кафи 12). Друге оповіданнє говорило, що царською короною короновано св. Володимира; при тім його війна з Греками перетворила ся в похід на Царгород 13).

Коли поставити коло себе всї звістні нам перекази, то стає дуже правдоподібним, що вони розвинули ся з початкової лєґенди про те, як Володимир Вел. здобув інсіґнїї своїм походом на Крим; з сієї початкової лєґенди пішло дві версії: одна говорила про похід на Крим (що був потім модернїзований, і замість Херсонеса і Греків зявилась Кафа і Ґенуезцї), друга оповідала про похід на Царгород, а імя „старого Володимира“ заступила іменем його славного правнука-іменника, що теж був посвоячений з візантийським домом і мав війну з Візантиєю 14). Початкову версію — про Володимира Вел. ми маємо тепер тільки вже в скомбіновану з Мономаховою; але се власне промовляє за її давністю 15).

Сей лїтературний вивід вповні відповідає історичним обставинам. Чули ми вище, як руські князї просили у Візантиї інсіґнїй; дуже правдподбіно, що й Володимир з рукою візантийської царівни дістав якісь інсіґнїї, не царські (се меньш правдоподібно), але напр. корону кесаря, і нею коронував ся. A priori се зовсїм правдоподібно. Пробувано підперти сю правдоподібність і позитивними фактами.

Так в патріаршій грамотї 1561 р., що потверджувала права московських царів на їх титул, пробувано прочитати в вишкробанім місцї згадку про коронованнє Володимира Вел., одначе річ ся зістаєть ся непевною 16). З другого боку недавно пробувано довести, що найважнїйша з „Мономахових“ реґалїй — корона (т. зв. шапка Мономаха), відкинувши пізнїйші части, дїйсно візантийська корона десь XI — XII в., в такім разї було-б можливо одно з двох, або — що се шапка Володимира Вел., яка в пізнїйшій традиції була надана його іменнику Мономаху, предку московської династії, що переховала сю памятку, або — се корона Володимира Мономаха — і сей факт власне міг замінити імя Володимира Вел. іменем Мономаха в лєґендї. Одначе візантийська ґенеальоґія корони зістаєть ся непевною, й иньші боронять її східнього, і то пізнїйшого початку 17). Отже сї доводи поки що тільки гіпотетичні. Третій факт маємо певний: се портрети Володимира в царських реґалїях на його монетах. Але доказова сила його слаба, бо царські портрети були на візантийських монетах, що служили тут моделями. Отже з історичного становища коронація Володимира зістаєть ся поки що тільки гіпотетичною, хоч і дуже правдоподібною.

Примітки

1) Іпат. с. 56-80.

2) Сю сторону свого часу докладно виясняв Ґолубінский в своїй аналїзї лїтописного оповідання.

3) Пок. Голубинский пробував рацїоналїзувати сї сотнї підложниць, толкуючи, що тут може бути мова про невільниць призначених для торгу (І с. 146). Але в дїйсности маємо тут поетичний гіперболїзм, який зовсїм не потрібно раціоналїзувати.

4) В сучасній билинній поезії заховали ся тільки ослаблені відгомони сеї теми, въ билині про те, як сватав Дунай за Володимира доньку литовського короля: саме сватаннє Володимира відійшло в сїй билинї на другий плян супроти її другого епізода — поєдинку Дуная з „поляницею“, сестрою Володимирової нареченої. В більшости варіантів її всетаки литовський король відмовляє ще своєї доньки Володимирови — в деяких відзиваєть ся досить непочестно про нього (напр. Гильфердинга II с. 102. БЂломор. былины 79 і Дунай змушує його до згоди силою, побиваючи його і його людей. Але в деяких варіантах сей головний мотив атрофірував ся зовсїм, і король відразу дає згоду на шлюб (лїтературу див. вище с. 436, спеціальна праця Лободи: Русскія былины о сватовствЂ, 1904).

5) Лєґенда описує се з особливою суворою докладністю: „князя корсуньсково и со княгинею поималъ, а дщер ихъ к себЂ взял въ шатер, а князя и княгиню привяза у шатерныя сохи, и съ ихъ дщерію пред ними безаконство сотвори, и по трех днех повелЂ князя и княгиню убити, а дщер их за боярина Ижберна дал“. Тексты у Шахматова, Корсунская легенда с. 46-8.

6) Corpus hist. Byzant. т. ХXIV с. 239.

7) De adm. 13.

8) Важнїйша лїтература: Оболенскій Соборная грамота духовенства; Вельтманъ Царcкій златой вЂнецъ і т. и. — Чтенія московські 1860, І; Макарій Исторія рус. церкви II с. 288, 1860,І; Прозоровскій Объ утваряхъ ириписываемыхъ Владиміру Мономаху — Записки отд. рус. и слав. арх. русскаго археологич. общества т. III і Труди III зїзду т. II (в додатках); Терновскій Изученіе византійской исторіи, II с. 155 і далї; Васильевскій Русско-византійскіе отрывки, І — Ж. М. Н. П. 1875, XII. Regel Analecta byzantino russica с. LVII і далї; И. Толстой О древнЂйшихъ русскихъ монетахъ — Записки ими. рус. археол. общ., н. серия т. III; БЂляєвъ Byzantina II c. 216; Ждановъ Русскій былевой эпосъ гл. I; Кондаковъ Русскіе клады I с. 60 і далї і його ж Русскія древности т. V с. 40 і далї; особливо інтересні тут працї Реґеля і Жданова. Див. ще мою Історій Київщини с. 126, і вказану низше на с. 509 новійшу полєміку з Кондаковим в справі Мономахової шапки. Окрім того, з лїтературного боку — статї Веселовского в Исторіи русск. словесности Галахова 1880, І с. 409 і далї, Разысканія въ области духовнаго стиха — Записки петерб. акад. т. 45, Пыпина Исторія русской литературы, II гл. 1.

9) Вона вирізана була 1551 р. на царськім місцї в московській катедрі.

10) Найранїйша редакція сеї версії — Спиридона Савви, у Жданова op. c. додаток IV, варіанти в закінченню див. у Карамзіна II прим. 220 і Жданова с. 127.

11) Вид. Лопарьова с. 24 (Памятники др. письм. ч. 84).

12) Герберштайн, пер. Анонїмова с. 37 (пор. с. 16), Стрийковский вид. 1846 т. I .с. 188, ту ж історію повторяють Петрей, Ґерера, Де Moріні — Жданов op. c. 120.

13) Сборникъ русскаго истор. общ. т. LIX с. 437, 474, 504, 527 і тексти у Жданова op. c. с. 62-3.

14) Про неї див. в моїй Історії Київщини с. 127.

15) До такого виводу прийшов Жданов op. c. с. 123 і далї; тільки він при тім думав, що царське вінчаннє було відгомоном шлюбного вінчання Володимира (с. 144-5). Посереднїм моментом для переходу від Володимира Вел. до Володимира Мономаха він уважає похід Володимира Ярославича за часів Константина Мономаха, але імя сього імператора легко могло зявитись за для його іменника — руського Мономаха.

16) Реґель Analecta с. LXX — І, против того замітка Мілюкова Главныя теченія русской исторической мысли І с. 157 прим. 2 і Жданова op. c. 142.

17) Візантийського характеру корони боронив Кондаков в вище згаданих працях; вкінцї він зачисляв її, з огляду на деякі дрібні технїчні детайлї, до XII в., але сього погляду не мотивував (Клады с. 75). Його виводи викликали ряд закидів: Соболєвский (Мономахова шапка и царскій вЂнецъ — Археол. извЂстія 1797, III) уважав її перебіркою княжого клобука. Анучін (Археологическое значеніе „Мономаховой шапки“ ib. V — VI) боронив можливости оріентальної роботи. Нарештї покійний уже Філїмонов (О времени и происхожденіи знаменитой шапки Мономаха — Чтенія моск. іст. товариства 1898, II) категорично заявив, що се шапка арабської роботи, зроблена в Каїрі і прислана звідти 1317 р. Узбеку, а той подарував її Калитї. Його праця одначе, скільки минї відомо, не вийшла досї в цїлости, й не можна оцїнити його арґументації.

 

ОХРЕЩЕННЄ РУСИ: ЙОГО ПОЛЇТИЧНЕ ЗНАЧІННЄ, ХРИСТИЯНСТВО НА РУСИ ПЕРЕД ВОЛОДИМИРОМ; ВАРЯГИ-ХРИСТИЯНЕ, ЗАХОДИ ВОЛОДИМИРА КОЛО ХРИСТІАНЇЗАЦІЇ; ОХРЕЩЕННЄ КИЯН, РОЗПОВСЮДЖЕННЄ ХРИСТИЯНСТВА; ХРИСТИЯНСТВО НА ПРОВІНЦІЇ

Вертаю ся до попереднього.

Імп. Василь поставив умовою шлюбу з царівною, щоб Володимир охрестив ся. Яхя каже навіть, що він зажадав, аби Володимир охрестив весь свій нарід, але се могло зявити ся як вивід з пізнїйшого, хоч і в такім жаданню теж нема нїчого неможливого. Для Володимира не було трудности нї в тім нї в сїм. Християнство було найважнїйшою складовою частиною візантийської культури, в певній мірі — і державного укладу Візантиї, тож зближаючись до Візантиї, запозичаючи від неї її інституції, її культуру, було зовсїм природним і льоґічним — приподобитись до неї і в сїм многоважнім моментї, прийняти християнство. Бачучи в Володимирі визначного полїтика, трудно припустити, щоб він не розумів, бодай в якійсь мірі, яке многоважне полїтичне значіннє буде мати розповсюдненнє з княжої руки серед народів його держави з їх ріжнородними, але примітивними, слабо виробленими релїґійними формами, релїгії нової, культурної, з її богатим змістом, виробленими формами, міцною ерархіею, релїгії що мусїла-б опиратись, як на свою підпору, на княжу власть і звязувати новим культрним узлом ріжнородні народи і области його держави. Розумієть ся, не маємо права при тім відкидати зовсїм мотивів морального характера: з того всього, що ми потім чуємо за Володимира, можемо вповнї прийняти, що він сам стояв потім під щирим впливом нової релїгії, але не можемо й іґнорувати сїєї полїтичної сторони релїґійної справи, навпаки — мусимо як раз з неї виходити.

Справа нової релїгії стояла тим лекше, що на Руси християнство не було чимсь зовсїм новим. Нарід торговельний, рухливий, Русь від непамятних часів мусїла стикатись і знайомитись з християнством. Ті торговельні ватаги, що цїлими місяцями пересиджували в Царгородї „коло св. Мами“, в кримських грецьких містах, в Тмуторокани, — ті Русини, що служили вже в початках Х в. в Візантиї або ходили туди помічними полками, нарештї — навіть ті руські полки, що грабували візантийські землї — всї вони аж надто мали нагоди пізнати близше християнство; а при тім впливі, який взагалї мала візантийська культура на перенятливу словянську натуру, при слабости й невиробленности словянської релїґії — легко могли підпадати впливу християнства. Жития (Стефана Сурозького, Ґеоргія Амастридського) оповідають в формі чуд про вражіннє, яке робило християнство на руських розбишаків; чи не мали місця такі впливи, такі вражіння, тільки в звичайнїйших, буденнїйших формах, скрізь де стикав ся світ русько-словянський з грецьким?

Ібн-Хордадбег ще в 2-ій пол. IX в. оповідає про руських купцїв, що вони називали себе християнами 1), і нема причини приймати се скептично. Християне могли вже й тодї бути між ними.

Так само нема причини відкидати звісток про наверненнє на християнство якогось значнїйшого числа Русинів по походї 860 р., заходами візантийського правительства і єрархії. Охрестив ся мабуть і сам князь Аскольд. Патр. Фотий каже про висланнє на Русь епископа 2). Епископська катедра була і в руській Тмуторокани 3).

Від 860-х рр. можемо датувати істнованнє в Київі якоїсь більшої громади християнської Руси, що не лишила ся без значіння в пізнїйшим розвою християнства й християнської культури. Справедливо вказують, що дуже швидкий розвій християнства, духовної верстви, словянського письменства від Володимирових часів не можна собі представити без попереднього — без значнїйших християнських громад в Х в. 4). Наша Повість згадує церкву св. Ілї в Київі на Подолї над Почайною в пертій половинї Х в. 5). Цїкаво, що ся київська церква присвячена як раз тому святому, що в релїґійнім світоглядї Словян і Руси спеціально заступив місце бога-громовника Перуна: се вказує на певне приладженнє нового релїґійного світогляду до давнього.

В трактатї Ігоря з Візантиєю 944 р. християнська Русь виступає поруч поганської, навіть нa першім місцї. Очевидно між княжою дружиною, в двірських кругах і взагалї між вищими верствами в Київі було тієї хрещеної Руси вже досить богато. Тим пояснюєть ся факт, що жінка Ігоря — княгиня Ольга, охрестила ся сама. Лишаючи на боцї питаннє, де вона охрестилась, мусимо в усякім разї признати, що познайомилась вона з християнством на ґрунтї, в Київі; їдучи 957 р. до Царгороду, возила вона з собою з Київа якогось свого священника Григорія. Святослав, як оповідає лїтопись, не схотїв охрестити ся, хоч як намовляла його мати, але християнству не було нїяких перепон далї розвиватись: „аще кто хотяше волею креститися, не браняху, но ругахуся тому (насмівались)“, зауважає лїтописець, і тут можуть бути реальні спомини. Християни згадують ся в Київі і в перші роки Володимирового князювання: лїтопись переказує історію, як в жертву ідолам хотїли забити сина одного Варяга-християнина і за спротивленнє забили і батька і сина 6). Новійші розкопки коло Десятинної церкви викрили чимале христянське цвинтарище з часів перед Володимиром, в близшім сусїдстві княжого двору.

До річи. Автор лїтописного оповідання має то переконаннє, що перші київські християне були Варяги: „мнози бо бЂша Варязи кристьяни“ поясняє він з поводу згадки про церкву св. Ілї. Легко пояснити, як склалось у нього таке переконаннє: княжа дружина, що по умові з Візантиєю присягала в церкві св. Ілї в 944 р., була на його думку варязька; згадані мученики християне, забиті за Володимира, були теж Варяги 7). Але, розумієть ся, в дїйсности такої національної виключности не могло бути: коли Варяги, приходячи на Русь і з Русинами ходячи в грецькі землї, знайомились з християнством і приймали його, то з самими Русинами мусїло се початись ще давнїйше, бо вони ще частїйше знайомили ся з християнством, і християнської Руси мусїло бути далеко більше, як тих Варягів.

Таким чином ґрунт для християнства в Київі був уже приготований, і в самій київській княжій династії були християне. Володимир сам мусїв близше знати християн, тим більше що дитячі роки прожив мабуть на дворі старої Ольги. Тому перехід на християнство не був для нього чимсь незвичайним. Важнїйше було те, що перемінивши сам релїґію, він — чи під впливом Візантиї (як каже Яхя), чи з власної інїціятиви — доложив усяких старань до того, щоб ту нову релїґію розповсюднити в своїй державі й можливо зміцнити її становище. Тут, як сказав я, лежала глубока полїтична ідея.

Наші відомости про заходи Володимира коло розповсюднення християнства дуже бідні або непевні; не підлягає тільки сумнїву, що він дїйсно заходив ся коло розповсюднення його по своїй державі, і то дуже енерґічно, не спиняючись і перед певним натиском, Іларіон, що сам, правдоподібно, був свідком сих заходів, виразно свідчить, що Володимир, охрестивши ся сам, „подвиже ся паче и заповЂда по всей землЂ своєй хрестити ся во имя Отца и Сына и Св. Духа и ясно и велегласно въ всЂхъ градЂхъ славити ся святЂй ТроицЂ... и небысть ни єдиного же противяще ся благочестному єго повелЂнию: да аще кто и не любовью, но страхомъ повелЂвшаго крещаху ся, понеже бЂ благовЂриє єго съ властию съпряжено, и въ єдино время вся земля наша въслави Христа съ Отцомъ и съ св. Духомъ“. Не меньш катеґорично висловляєть ся старе житиє і з ним мнїх Яков. Володимир, кажуть вони, „всю землю русскую крести отъ конца и до конца, храмы идольскыя и требища всюду раскопа и посЂче и идолы вся съкруши и всю землю русскую й грады честными церквами украси“. Лїтописнь оповідає про все се ширше. Володимир скоро прийшов з Корсуня до Київа, зараз звелїв понищити ідоли: одні порубали, иньші попалили, а ідол Перуна привязавши коневи до хвоста стягнули з „гори“ на Днїпро; при тім дванадцять мужа били його палицями; потім викинули ідола в Днїпро, й Володимир звелїв відпихати його від берега, аж доки пропливе за пороги; за порогами його викинуло на мілину, „що й досї зветь ся Перуня рЂнь“. Після того Володимир заповів по Київу, аби всї без виїмку йшли на ріку, хреститись, і люде радісно сповняли се велїннє, покладаючись на те, що нова віра мусить бути добра, коли її прийняли князь і бояре. Другого дня грецькі священники з Корсуня і з Царгорода, що приїхали з царівною, охрестили в Днїпрі нарід, а Володимир після того звелїв ставити церкви на місцях, де були ідоли, „й нача ставити по градомъ церкви и попы, и людиє на крещениє приводити по всемъ градомъ и селомъ“ 8).

Де що в сїм оповіданню оперете, очевидно, на місцевих переказах і має в собі реальне зерно. Так про якесь всенароднє охрещеннє людей в Київі говорить ще й Нестор в житиї Бориса і Глїба 9), і ми, правдоподібно, маємо тут факт. Про нищеннє ідолів з усякими глазуваннями в Новгородї оповідає Новгородська лїтопись 10). Але маємо й таке, що нїяк не може бути прийняте. Як не звістне було-б у Київі християнство, скільки-б не покладав ся Володимир на вплив своєї власти, про котрий говорить Іларіон, — все таки нагло кликати нарід до хрещення на ріку без всякого попереднього приготовання було б дуже дивно і не тактовно з боку Володимира, а нищити ідолів перше, нїж люде були приєднані до християнства, було-б уже чистою провокацією. Саме лїтописне оповіданнє припускає, що бояре Володимирові охрестили ся скорше, і се зовсїм правдоподібно : скорше можна було привести до хрещення двір, як цїле місто; мусимо припустити довші заходи Володимира коло приготовання та прихилення до нової віри народу. Все се не стояло зовсїм у звязку з походом на Корсунь, бо він, по всякій імовірности, мав одинокою метою — змусити імп. Василя, аби вислав нарештї царівну до шлюбу, і виник зовсїм несподівано. По лїтописи справа виглядав так, що аж після сього походу з Корсуня та Царгороду здобув Володимир священників для охрещення, і старе житиє Володимира представляє нїби то де инде крім Корсуня Володимир не міг знайти попів і учителїв християнства для своїх людей. Але в дійсности він мав їх і в Київі, міг понад те дуже легко дістати скільки йому було потрібно і з Греції, і з Болгарії, і не потрібував для того ходити походом на Греків, а міг свої заходи коло приготовання людности до нової віри повести зразу, як рішив охрестити ся сам.

Не маючи причин приймати безпосередню звязь християнської проповіди з походом на Корсунь, ми одначе тратимо разом з тим і підставу для хронольоґії київського хрещення. 988 рік, під котрим уміщена в лїтописи цїла історія від походу на Корсунь і далї, вправдї може бути роком охрещення Киян, але певности в тім нема. Охрестивши ся сам, Володимир  м і г,  розумієть ся, зараз забратись до приготовання до християнства бояр і київського люду, та протягом року привести його до всенароднього хрещення. За тим, що се досить скоро стало ся по охрещенню самого Володимира, промовляє та обставина, що в наших джерелах охрещеннє Руси безпосередно вяжеть ся з охрещеннєм самого Володимира: натяків на якийсь довший час між ними нема. Більше тут поки що не можна сказати.

Що не вважаючи на приготовання, не всї люде йшли так радісно й легко до хресту, як то представляє лїтопись, нема що казати: для того хіба потрібно-б було чуда, яке й припускає Нестор, Іларіон натомісь підносить вплив страху. Се певно; тільки ледви чи уважав Володимир відповідним брати ся до гострих репресій. Та по за границями більших міст вони були й неможливі.

По більших містах, де були більші осїдки дружини й купецтва, що провадило заграничну торговлю, ґрунт був до певної міри приготований, як і в Київі. Се особливо могло бути в містах на великій грецькій пути: по містах близших до чорноморського побережа та по таких великих купецько-дружинних гнїздах, як Переяслав, Чернигів і т. и. Тут навіть могли бути й церкви. Хрестячи Киян, Володимир, певно, зараз же заходив ся коло росповсюднення християнства по тих иньших більших центрах, наскільки ставало в нього для того відповідних сил — проповідницьких і взагалї церковних. Але безпосереднї відомости з них маємо тільки про Новгород. Тут теж оповідаєть ся, що ідоли понищено, а Перуна з усяким соромом вкинено в воду, але вже про всенароднє хрещеннє нїчого не сказано. Досить популярна в науцї звістка т. зв. Якимівської лїтописи оповідає, що Новгород охрещено силоміць, що люде пробували боронити ся проти присланого для того Добринї, але він їх приборкав, запаливши місто, і з того пішло приспівє: „Путята (тисяцький Володимира) хрестив мечем, а Добриня огнем“ 11). Але на сїй Якимівській лїтописи лежать слїди дуже пізньої руки, і з звісток її трудно користати. В усякім разї треба піднести що про всенароднє охрещеннє нїде окрім Київа нема мови, — так і в Новгородї.

Се має своє значіннє. Київ був найбільшим гнїздом дружини і купецтва, тут найбільш був приготований для християнства ґрунт і найбільший мусїв бути вплив князя й його двору. Що можна було зробити тут, було дуже трудно, а може й не можливо робити по иньших містах, а особливо тих, що слабко й недавно звязані були з Київом. Самі громадки навернених до християнства мусїли меньшати в міру віддалення від Київа, від християнського світа, і в міру зменьшення в них „руських“ кольонїй. Таке саме ослабленнє впливу нової віри ішло знову „по провінції“ в міру віддалення від більших центрів. Далекі, позбавлені більших торговельних центрів Вятичі ще в другій половинї XI в. були поганами, заховували поганський похоронний обряд і десь при кінцї XI чи в першій половинї XII в. вбили св. Кукшу і його ученика Никона, що проповідували християнство в їх землї 12). В Ростові, судячи по аґіоґрафічним памяткам, перші два епископи були зовсїм in partibus, третїй — св. Леонтий доперва в 2-ій пол. XI в. встиг ріжними заходами привести частину міської людности до християнства, між иньшим — збираючи дїтей і научаючи їх християнській вірі, але при тім богато натерпів ся всякої муки, а по деяким версіям навіть був замучений; аж пізнїйшому епископу Ісаї надаєть ся охрещенне краю 13). Та не кажучи вже за такі „ведмежі кути“ Володимирової держави, маємо дуже проречисте свідоцтво для Новгорода, як там слабко трималось християнство: коли в 70-х рр. XI в. в Новгородї виступив волхв „хуля вЂру крестьянскую“, то по сторонї епископа і християнства став тільки князь із своєю дружиною, „а людьє вси идоша за волъхва“ 14).

І на Українї по всякій імовірности християнство на початках стало релїґією вищих верств — бояр, дружини, більших міст, і дуже повільно переходило в народнї маси, особливо дальші від культурних центрів. При кінцї XI в. мнїх Яков, що жив сам здаєть ся в Переяславщинї й Київщинї і правдоподібно мав на оцї місцеву людність, давав під увагу митрополиту, що прості люде уважають церковне вінчаннє річею тільки бояр і князїв, а самі поберають ся без церковного благословенства. Рівнож правдоподібно, що й до українських земель належить спостереженнє митрополита в тій же памятцї про жертви людей „бЂсомъ, болотомъ и кладезомъ“, не кажучи вже про прояви двоєвірства — укриті під християнською формою поганські погляди й обряди, переховані в великій мірі і досї 15). Правда, лїтописець каже, що Володимир „нача людиє на крещениє приводити по всемъ градомъ и селомъ“ 16), але коли зважимо, що між сим простим людом одинокою можливою проповідею була устна, і подумаємо, як то тяжко було приготовити потрібне для таких місій число відповідних проповідників, то сю звістку лїтописи про села мусимо прийняти з великим скептицизмом; хіба були які виїмкові факти — по княжих селах, в околицях більших міст 17). Християнїзація народа в масах поза межами більших культурних центрів мусїла поступати дуже поволї і про неї за часи Володимира не можна ще було й думати. Вона могла бути осягнена тільки протягом довгих віків, спільними силами правительства і єрархії, а ще більше — силою натурального впливу християнства, як релїґії вищої і більш виробленої, втїленої в конкретні форми й обряди.

Примітки

1) Вид. де Ґуе с. 116.

2) Див. вище с. 404--5, 408. 3) Див. низше.

4) Ламанскій op. c. гл. XXV.

5) Повість називає її: „сборная церкви“ : Се очевидно переклад грецького  καθολκή 'εκκλησία  в ориґінальнім текстї умови 944 р., — в умові говорить ся про парохіальну, публичну церкву (в противність домовій). Трудність заходить тільки в тім, що умова говорить теж про присягу християнської Руси в церкві св. Ілї, — отже чи се мова йде про одну, чи про дві церкви св. Ілї, одну в Київі, другу в Царгородї, де — б мали присягати відпоручники при уложенню умови? Менї здаєть ся, що тут іде мова про одну церкву — київську, і в умові наперед заведено церемонїал, як має бути потверджена умова в Київі. Але чи сяк чи так, тільки київська церква св. Ілї зовсїм певна: за се ручать докладні топоґрафічні вказівки Повісти.

6) Іпат. с. 54 — 5, пор. вище с. 326 — 7. Ламанскнй припускає, що при тій нагодї був погром християн в Київі, і що се привело до напруження між Візантиєю й Русию, яке згадує Яхя. Я думаю, що про такий погром, коли б він був, наша лїтопись потрапила б нам сказати де що більше як про убийство Варяга, а для напруження з Візантиєю були й иньші причини.

7) Сей погляд лїтописи розвивув у своїй історії руської церкви пок. Ґолубінский (І гл. 2), уважаючи Варягів учителями Руси що до християнства. Він знайшов собі в тім прихильника в пок. Малишевскім, що піддержав і далї розвинув сей погляд в своїй рецензії на працю Ґолубінского (Записки пет. ак. XLI с. 52) і в спеціальній статї: Варяги въ начальной исторіи христіанства въ КіевЂ, 1887. Замітки против сеї теорії новійше у Ламансвого op. c. гл. ХІI.

Окрім лїтописи Ґолубінский покликував ся ще на саґу про Олава Тріґвасона, що оповідає, як сей Олав, вихрестивши ся в Греціи, привіз звідти на Русь епископа і намовив Володимира й його жінку Аллоґію (себ то Ольгу) охреститись — Antiquités russes d'apres les monuments historiques des Islandais et des anciens Scandinaves, I, 1850 (тут подані три редакції сїєї саґи). Се оповіданнє одначе звістне нам в значно пізнїйших редакціях (XIII в.) і при загальній тенденції саґ — побільшати ролю й значіннє своїх героїв, не має важною значіння; тим більше що одна з сих редакцій — редакція Гаймскрінґлї нїчого не говорить про участь Олава в охрещенню Руси. В новім виданню (I с. 256) Ґолубінский сам уже не привязував до сеї саґи особливого значіння.

8) Іпат. с. 81.

9) У Нестора вся історія виходить рядом чудъ. Володимир охрестив ся через якусь чудесну пригоду: „сему Богь спону нЂкаку навЂды и створи быти ему христьянину, яко же древле ПлакидЂ“ (низше він се називає: „явлениє божиє“); хрестивши ся сам, Володимир зараз велить хрестити ся, „вельможамъ своимъ и всЂмь людемъ“ і се теж виходить моментально: „слышите чюдо исполнь благодати, како вчера заповЂдая всЂмь требу приносити идоломъ,а днесь повелЂваєть хрьстити ся“... Рівнож чудом було те, що нїхто не противив ся тому велїнню, „но акы издавна научени, тако течаху радующе ся къ крещению“ (виданнє Срезневского с. 6 — 7).

10) l Новтор. с. 65.

11) 1 Новг. с. 65, 8 Новг. в Полн. собр. лЂтоп. III с. 207, оповіданнє Якимівської лїтописи у Татїщева Ист. Рос. І с. 38-40.

12) Іпат. с. 8, Патерик в вид. .Яковлева с. 96-7.

13) Патерик с. 90, Макарий II с. 27-9, Ґолубінский І с. 199.

14) Іпат. с. 127.

15) Правила м. Іоана § 15 і 80, також в т. III гл. 4.

16) Іпат. с. 81.

17) Катеґоричні фрази старого жития і Памяти Якова про хрещеннє „всеї Руської землї“ мабуть не розуміють тут Руську землю в ширшім значінню.

 

ОРҐАНЇЗАЦІЯ РУСЬКОЇ ЦЕРКВИ, ПОЧАТОК МИТРОПОЛЇЇ, МАТЕРІАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЦЕРКВИ

Взагалї коли зважити перевагу церковних інтересів над всякими иньшими в нашім старім письменстві, то аж ударяє ся обставина, що найдавнїйша наша лїтопись і иньші повісти про Володимира дають такі мінїмальні звістки про початки церковної орґанїзації й заходи князїв коло неї. Оповівши, як Володимир привів на Русь „попів" з Корсуня, лїтопись зовсїм нїчого не каже про орґанїзацію церковної єрархії, аж до поставлення митрополитом звістного Іларіона. Новгородська лїтопись (т. зв. Перша) говорить під 989 р. загально про охрещеннє „всеї землї Руської" й тут каже, що в Київі поставлено митрополита, в Новгородї архіепископа, в иныших містах епископів, попів і дияконів 1). Згадка про новгородського архіепископа сама виявляє пізнїйший час сеї звістки, бо архіепископи новгородські почали ся тільки з XII ст., і низше в реєстрї митрополитів тоїж лїтописи не знаходимо нїякої традиції про володимирових митрополитів: першим названий Феопемпт, з 1030-х рр. Ще грубійший анахронїзм містять собі записки иньших лїтописних компіляцій про заснованнє митрополїї Володимиром: тут уже помішано охрещеннє Руси за Володимира з охрещеннєм за патр. Фотия і імп. Василя Македонянина, і Володимир бере митрополита від патр. Фотия: се баламуцтво поширило ся головою з церковної устави Володимира, почавши від старших редакцій її  2), і воно дає сильне свідоцтво того, як неясно представляв ся початок руської єрархії.

Імення перших митрополитів були також незвістні і зістають ся незвісними й нам 3). Більшість компіляцій 4) першим митрополитом ставить Леона — його то Володимир узяв „від Фотия патріарха". Але сього Леона знаємо тільки з полємічної лїтератури, де оден полємічний утвір проти Латинян надписуєть ся в деяких кодексах іменем Λέоντоς μητδоπоλίτоυ τής έν Тωσία Пρεσδλάβας — Леона митрополита переяславського на Руси. Не тільки близше не відомий час його правлїння, але навіть висловляли ся підозріння, чи не був він в дїйсности митрополитом болгарським (Преслави болгарської) 5). В пізнїйших катальоґах (від XV в.) першим митрополитом пишеть ся Михаіл, і ряд митрополитів до Іларіона виглядає так: Михаіл, Леон, Іоан, Теопемпт, Кирил, Іларіон. В Київі стрічаємо ся з пізнїйшою (XVII в.) традицією про мощі „першого митрополита Михаіла", що лежать тепер в Печерській лаврі, але тяжко сказати, чи ся київська традиція про мощі вплинула на появу сього першого митрополита в катальоґах, чи навпаки. Очевидно, тільки, що в катальоґи київських митрополитів Михаіл попав на перше місце в звязку все з тим же перемішаннєм охрещення Руси в IX і X в., бо в деяких компіляціях говорить ся, що при першім охрещенню Руси за Фотия післано на Русь митрополита Михаїла 6). Стрінувши ся з традицією старших катальоґів про першого митрополита Леона, він потім уміщуєть ся то на першім місцї, то на другім, по Леонї 7).

Я спинив ся трохи коло сього, аби показати, як неясно стоїть справа з початками церковної орґанїзації за Володимира. До Ярославових часів не маємо нїяких сучасних відомостей про митрополитів руських: в памятках XI-XII вв. стічаємо тільки отсих трьох митрополитів, або архіепископів: Іоана (десь в 1020-х р.), Теопемпта (в 1030-х) і Іларіона, поставленого 1051 p. 8). Титул Леона митрополита переяславського дав привід до здогаду, що з початку митрополїя була не в Київі, а в Переяславі 9), бо і лїтопись знає Єфрема єпископа переяславського з 2-ої пол. XI в. з титулом митрополита, а оден з кодексів (лаврентиївський) при тім поясняе се:

"бЂ бо прежде в Переяславли митрополья"  10). Так поставлена була гіпотеза, що за Володимира резиденцією митрополита був Переяслав, аж Ярослав перенїс митрополїю до Київа, збудувавши Софійську катедру, тим більше, що деякі пізнїйші лїтописні компіляції, оповідаючи про будову Софійської катедри, кажуть при тім, що Ярослав „устави митрополью" в Київі 11). Иньші йдуть іще далї, припускаючи, що до Ярослава взагалї не було на Руси нїякої митрополії, і тільки при нїм зявила ся вона  12)

Одначе старші джерела не дають підстави для таких здогадів. Стара лїтопись каже тільки, що Ярослав побудував в Київі митрополїю, себ то катедральну церкву св. Софії 13), а не засновав її яко інституцію, і взагалї нїчим не можна довести, щоб у Київі не було митрополїї перед Ярославом; agrumentum a silentio лїтописи нїчого не значить, бо й взагалї вона нїчого не каже про єрархічні справи. Навпаки, сучасник Тітмар згадує навіть виразно київського „архіепископа" при київській кампанії 1018 р.; правда на таке далеке джерело трудно покладати ся 14), але і старе житиє Володимира (включене в „Память і Похвалу" Якова), досить високо оцїнене в новійшій літературі, теж говорить про митрополитів при Володимирі, і то так, що тяжко розуміти тут митрополитів якихось инакше, а не київських  15). Традиція про київську митрополїю при Володимирі уставила ся міцно і вчасно, уже від XIII в. Всї лїтописні компіляції і взагалї всї ті джерела, що кажуть за уставленнє єрархії за Володимира, вказують на Київ і нїяких натяків на Ярославову фундацію або на перенесеннє митрополії з Переяслава до Київа не дають  16).

Не можна також легковажити і того факта, що константинопольський патріархат в XIV в., застановляючись над перенесеннєм резиденції руських митрополитів до Москви, нїчого не згадував про перенесеннє митрополії до Київа, хоч такий прецедент був би йому дуже на руку: очевидно, він уважав Київ споконвічною митрополичою резіденцією  17). Що переяславські епископи мали колись титул митрополитів — се можна вважати певним; та коли еп. Єфрем в 2-ій пол. XI в. мав титул митрополита тільки гоноровий, як се всї признають, то могло се мати місце й перед тим, не уймаючи значіння київського епископа, як старшини руської церкви. Піднесу тут, що Яхя каже про „митрополитів і епископів", післаних на Русь до Володимира для схрещення, в числї многім  18); може ся звістка має реальний характер — може митрополитів послано від разу й кількох на Русь.

Але про те, коли саме зявили ся на Руси митрополити й почала ся орґанїзуватись церква, як бачимо, нема нїяких докладних вказівок. Виходити з лїтописних дат 989 або 991 р. про орґанїзацію церкви — не можна, бо звістки під сими роками занадто сумаричні, мають пізнїйші познаки та до того заходить ще й суперечка між тими датами. Само собою ясно, що Володимир, заходячи ся коло охрещення Руси, потрібував епископів, що візантийське правительство не мало причини робити в тім трудности в тодїшніх обставинах, і коли вже поставлялось для Руси кількох епископів, могли від разу поставити їм і митрополита чи митрополитів. Хоч лїтописна повість, оповідаючи; як Володимир хрестив Русь, мовчить про епископів, але з другого боку з Яхї виходить, що ще перше, нїж поїхала на Русь царівна, вислано туди численних „митрополитів і епископів". Правда, покладатись дуже на деталїчну докладність Яхї не можна, можна одначе вважати за вповнї правдоподібну річ, в кождім разї, що вже за Володимира засновано митрополїю і кілька епископій на Руси, а правдоподібно — що се сталось дуже скоро після того, як взагалї виникла справа християнїзовання Руси (може ще й перед походом на Корсунь).

Не маємо нїяких певних підвалин і для розвязання питання, які єпископії засновано вже за Володимира, й скільки їх було. Над сим питаннєм застановились книжники тільки в XVI в., але не дали (бо й не могли дати) нїякого позитивного результату: по їх думці, за Володимира поставлено епископів в Новгород, Чернигів, Ростов, Володимир  19), Білгород (коло Київа), „и по инымъ многим градомъ епископы постави" митрополит Леон  20). Сей здогад звичайно кладеть ся тепер в основу всяких комбінацій про те, скільки було епископій за Володимира, і при тім звичайно причислюють до вичислених вище ще катедри: тмутороканську, полоцьку і туровську 21). Все се, розумієть ся, має тільки гіпотетичну вартість; якась традиція про епископів з часів Володимира є властиво тільки для Новгорода (в Новгородській лїтописи) і ще хиба для Ростова (в житиї Леонтия, десь з XII в.). Імена перших епископів чернигівського, володимирського, білгородського, які стрічаємо в тих пізнїх компіляцїях, мають дуже проблєматичну вартість; в сучасних джерелах маємо згадки про провінціальних епископів тільки в другій полов. XI в. Що за Володимира було поставлено більше число епископів — се само собою правдоподібно, і се кажуть ріжні джерела — Іларіонове Слово  22), лїтописна повість і житиє. З огляду на вище сказане про розповсюдненнє християнства можна вважати правдоподібним, що епископів було поставлено в більші центри дружинної управи, торговлї й культури в Володимировій державі: до сїєї катеґорії дїйсно належать крім Київа Новгород, Чернигів і Переяслав ; Тмуторокань мав епископа ще й перед тим  23). Для Ростова є місцева традиція, як я згадав; нїчого не можна закинути проти можливости володимирської й білгородської катедр, але то вже сходить на ховзьку дорогу можливостей. Круг епископських катедр в головнім уставив ся в серединї XI в., по тім прибуло їх дуже небогато: на-певно знаємо як новозасновані тільки смоленську (1137), рязанську (між 1187 і 1207), володимирську на Клязмі (1226) і угровсько-холмську (за Данила); до тих же новозаснованих можна з певною правдоподібністю зачислити галицьку й перемиську. Иньших десять катедр (крім київської ще білгородська, юрївська, володимирська, туровська, чернигівська, переяславська, полоцька, новгородська й ростовська) мусїли бути засновані до половини XI в. Але котрі з них істнували за Володимира, котрі зявили ся вже за Ярослава, докладно означити не можна  24).

Память про заходи Володимира коло матеріального забезпечення руської церкви зістала ся в звістцї про десятину, надану ним київській церкві Богородицї. Лїтописна повість оповідає, що Володимир, коли докінчено сю церкву, сказав: „се даю церкви сей святЂй БогородицЂ отъ имЂния своєго и отъ моихъ градъ десятую часть"  25), а т. зв. церковна устава Володимира поясняє се так: „от всего княжего суда десятую вЂкшю, а ис торгу десятую недЂлю, а из домов на всяко лЂто отъ всякого жита"  26). Очевидно, тут ішла мова про дотацію київської митрополії, і їй мала б іти десятина від доходів княжого господарства, від торгових і судових доходів з цїлої Руської, себ то Київської землї. Той факт, що ми пізнїйше стрічаємо ся з десятиною княжих доходів як звичайною формою надїлення катедр і по иньших руських землях (в Новгородї, Смоленську), насуває гадку, що десятина княжих доходів вже за Володимира стала загальною формою забезпечення епископських катедр. Чи була ся форма дотації підказана безпосередно біблїйною практикою, чи був тут і вплив західньої церковної орґанїзації, лишаєть ся неясним, бо дуже мало знаємо про західнї впливи у нас в тих часах  27). Великі ріжниці десятини, заведеної на Руси, від десятини західньої промовляли-б скорше против таких впливів: у нас десятина не була загальним податком, а дотацією з княжих доходів, і то лише для епископських катедр.

Крім того пізнїйше стрічаємось і з нерухомою власністю катедр чи иньших церковних іституцій, але виказати час надання сих дотацій не можна.

Примітки

1) 1 Новгор. с. 65, під тимже роком в 1 Псков, і 2 Новгор. (в додатку).

2) Устава Володимира в Кормчій, писаній коло 1282 р. Проф. Суворов одначе оголосив сю уставу за пізнїйшу приписку і се досї не провірено.

3) Важнїйша лїтература: Макарій Ист. рус. церкви І с. 32 і далї, Ґолубінский op. c. І с. 277 і далї, Малышевскій Кіевскіе церковные соборы (Труды К. Дух. Акад. 1883, XII). Лебединцевъ Къ вопросу о кіев. митр. МихаилЂ (Чтенія київ. істор. тов. т. X). Павловъ Догадка о происхожденіи древне-русскаго преданія, которое называетъ перваго русскаго митрополита Михаиломъ Сириномъ (ib. т. XI., і тамже „ПримЂчаніе" до сього Лебединцева). Шахматовъ Общерусскіе лЂтописные своды гл. V і йогож Корсунская легенда (гл. VIII).

4) Воскр., Софійськ., Тверськ. й и.

5) Шахматовъ Одинъ изъ источниковъ лЂтописиаго сказанія о крещеніи Владиміра с. 72-8.

6) Як митрополит висланий за Фотия Михаіл виступає нпр. в Палїнодії — Рус. истор. библ. IV с. 971, Густинській лїтоп. с. 253, в пізнїйшім. Житиї Володимира — в Чтеніях київ. іст. тов. II. 2 с. 37. Як на джерело сеї звістки Лебединцев вказав на сербський переклад Амартола, де посланий Фотиєм епископ називаєть ся Михаілом; иньша гадка Павлова, що імя Михаіла зявилось на руськім ґрунтї, через те, що Михаіла Сінкела, автора внесеного в лїтопись ісповідання, даного Володимирови, прийняли за руського митрополита, що мовляв дав йому се ісповіданнє. Шахматов поставив давнїше здогад, що Михаіл зявив ся як перший митрополит в московській митрополичій компіляції поч. XV в., і відти перейшов в пізнїйші компіляції. В новійшій своїй працї (Корсун. легенда с.67) він думає, що імя Михаіла як першого митрополита зявилось уже в корсунській лєґендї, ще в XI в., відти перейшло в деякі редакції Володимирової устави; при тім він приймає здогад Ґолубінского, що так дїйсно звав ся митрополит післаний на Русь в IX в., але той проповідав „таврийським Русам" (гіпотетичним).

7) Напр. при 1 Новгор. с. 443, Воскрес. І с. 239 etc.

8) Сказанія о БорисЂ и ГлЂбЂ с. 26, Іпат. с. 108 і 109.

9) Лїтература: Макарій I с. 87-8, Барсовъ Константинопольскій патріархъ и его власть надъ русскою церквою с. 423, Голубинскій І с. 328 і далї, Малишевскій Кіевскіе церковные соборы; Лебединцевъ гдЂ жили первые кіевскіе митрополиты, въ Переясла†или КіевЂ? — Кіев. Старина 1885, І; Шахматовъ Одинъ изъ источниковъ, 1. с.

10) Лаврент. с. 202, иньші кодекси сїєї редакції не мають сїєї ґльоси, анї пізнїйші компіляції, тілько Никонівська розвиває її: „й живяху множае тамо митрополити кіевскіи и всея Руси, и епископи поставляху тамо" (І. 116). Натомість иньші поправляють дивний титул Єфрема на епископа, нпр. Воскрес. І. 5, Хлєбнїковський код. — Іпат. с. 146.

11) Софійськ., Воскр., Никон., Твер. й ин.

12) Так Шахматов Корсунская легенда с. 68.

13) Іпат. с. 106.

14) Володимир „праздноваше честно праздникы господскія и три трапезы поставляше в дому своємъ: пръвую митрополиту съ епископы и черноризцы и съ священничскимъ чиномъ, вторую нищимъ и убогымъ, третію себЂ и боляромъ и всЂмъ мужемъ своимъ" (Чтенія київ. II с. 15 і 21) — очевидно автор розуміє тут пири в київській резіденції Володимира.

15) VIII. 16. Архіепископами руські митрополити XI в. звуть ся не тільки у Тітмара, але і в иныпнх старих памятках, нпр. Несторовім Житиї Бориса і Глїба, в заголовку слова Леонтия). Се дало привід Голубінскому до гіпотези, що з початку руська церква мала незалежного від патріарха архіепископа (в візантийській церкві архіепископ значить стільки, що автокефальний епископ, отже більше як митрополит), аж пізнїйше стратила свою незалежність, і її сенїор став тодї звати ся тільки митрополитом.

16) Устава Володимира з рукоп. XIII в.; „взяхъ перваго митрополита Леона Києву" (Чтенія київ. II. 2 с. 65).

17) Акт 1354 р. — Рус. истор. библ. VI 2 с. 63==Acta partriarchatuc Constantinop. I с. 351. Сю обставину справедливо піднїс Лебединцев у згаданій розвідцї.

18) Вид. Розена с. 24.

19) Не знати про котрий вони думали, але Володимира на Клязмі тодї ще не було, отже міг би бути тільки Володимир Волинський.

20) Никоновська л. І с. 65, Степенная книга І с. 114.

21) Филарет — Исторія рус. церкви І с. 113, Макарій І с. 40, Голубинскій І с. 333.

22) „Пастыри словесныхъ овець Христовъ сташа епископи и прозвітери и діаконіи".

23) В катальоґу епископій з VIII в., що видав de Boor, є й ό Тυμάταδχα.

24) Див. особливо огляд єпархій у Ґолубінского І2 с. 664 і далї.

25) Іпат. с. 85, І Новг. с. 72.

26) Чтенія київські II. 2 с. 66. Саму уставу, безперечно, ми маємо в пізнїйших редакціях, але де що в нїй по всякій правдонодібности належить ще до практики Володимирових часів, див. лїтературу сеї справи в т. III гл. 3, Шахматов недавно поставив здогад, що устава входила в одну з редакцій „житія особаго состава" (корсунської лєґенди) (Корсун. лег. с. 70).

27) Про західнї впливи особливо Суворовъ СлЂды западно-католическаго права въ памятникахъ древняго русскаго церковнаго права, Ярославль, 1888 і Къ вопросу о западномъ вліяніи на древне-русское право, 1893 (відповідь на критику Павлова). Західнї впливи на заведеннє десятини на Руси Володимиром признав і Ґолубінский в новім виданню своєї історії І2 с. 505-6.

 

ПОШИРЕННЄ ОСВІТИ І КНИЖНОСТИ, ПОШИРЕННЄ ВІЗАНТИЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

Заходячи ся коло розповсюднення християнства, Володимир підтримував заразом і звязані з ним сторони культурного житя, що були з ним нерозлучні — штуку і книжню освіту; і освіта і артистична творчість в Візантиї, як і на Заходї, тодї передовсїм служили релїґійним потребам, і тому християнство було заразом ключем, можна сказати, до цїлої тодїшньої цивілїзації. З огляду на се становище, яке Володимир зайняв взагалї супроти візантийської культури, трудно сказати, з чого він виходив тут властиво — чи з змагань до можливо широкого розвитку християнського елєменту, чи з змагань до присвоєння самої візантийської культури, котрої основу становило християнство. В тім і в другім разї результат був би той сам.

На жаль, ми маємо тут знову тільки загальні, сумаричні згадки в наших джерелах. Вони одноголосно кажуть, що Володимир по охрещенню Киян забрав ся до будови церков, але не дають майже нїяких близших подробиць про се. Лїтопись оповідає, що Володимир „повелЂ рубити церкви и поставляти по мЂстамъ, идеже стояша кумиры"; так в Київі поставлено церкву св. Василя, Володимирового патрона, на місцї, де стояли ідоли Перуна й иньші, коло княжого двора. Каже вона також, що ставлено „по градомъ церкви и попы". Ще загальнїйше кажуть про се иньші джерела (Іларіон, житиє, „Память і похвала"). Близші відомости подає лїтопись тільки про будову церкви Богородицї в Київі  1): вона каже, що будовали її майстри з Візантиї, прикликані для сього, далї що Володимир передав до сеї церкви взяті в Корсунї ікони, церковні річи й хрести, і призначив до неї священників, приведених з Корсуня.

При сїм оповіданню треба мати на увазї істнованнє у нас широко розновсюдненої корсунської лєґенди. Як я згадував уже, в землях Руської держави повно було ріжних корсунських річей, з яких декотрі зовсїм безпідставно називали ся корсунськими 2); тому з усякими оповіданнями про корсунські святинї треба бути обережним, і нам далеко інтереснїйші иньші подробицї лїтописного оповідання. І так лїтописець і автор жития підчеркують, що церква Богородицї була камяна: про иньші церкви, ставлені зараз по охрещенню, лїтопись каже, що Володимир їх „повелЂ рубити", себ то ставити з дерева. Отже кладуть ся початки камяного будівництва на Руси. Далї — для сеї церкви спроваджують ся майстри з Візантиї, переймаєть ся церковна архітектура.

Нема причин легковажити сї важні культурно-історичні вказівки лїтописи, тільки їх не треба брати занадто абсолютно. Так камяне будівництво було вже й перед тим: лїтопись оповідає про камяний княжий „терем" за часів Ольги, отже у всякім разї уважає його давнїйшим від Володимира 3); і візантийські майстри могли бути на Руси давнїйше. Але в звязку з новими, церковними течіями візантийське мистецтво на довго бере перевагу над течіями східнїми, що конкурували тут з ним давнїйше.

Церква св. Богородицї, очевидно, мала бути митрополїєю, і була нею аж до побудовання нової „митрополїї" — св. Софії заЯрослава; инакше не можна собі витолкувати її богатої фундації. Завдяки Володимировій дотації вона звала ся спеціально „Десятинною". Церква ся не істнує, бо завалила ся в 1240 роцї, але розкопки її фундаментів в XIX ст. показали, що церква була справдї велика: навіть беручи її внутрішній, основний „корабель", вона була не богато меньша від пізнїйшої Софійської катедри 4), але збудована инакше, в простїйшім плянї, як потім будовали ся звичайно тільки поменьші церкви; теперішня Десятинна церква, збудована на її фундаментах в XIX столїтю, далеко не займає цїлої площі давньої церкви і не дає понятя про стиль і вигляд старої будови, про котру деяке понятє починають давати нові розкопки її фундаментів: останки старої підлоги, фресків і т. и.

Можна вважати вповнї правдоподібним, що Володимир будував і більшекамяних церков, тільки на певно не можна їх вказати: всї такі традиції більше або меньше сумнївні.

Що Володимир хотів прищепити на Руси візантийську штуку не тільки для церковних потреб, на се вказує переказаний лїтописею факт, що він звелїв узяти з Корсуня до Київа чотири бронзові фіґури коней та дві бронзові статуї — „капища" 5), і вони були поставлені в Київі в сусїдстві Десятинної церкви і княжого двора 6).

Про заходи Володимира коло освіти ми маємо властиво одну згадку в оповіданню лїтописи про працї Володимира для християнства: „нача поимати у нарочитои чади дЂти и даяти на учениє книжноє". Справедливо було завважено, що коли йде мова про дїтей „нарочитої чади", себ то вищих верств суспільности, значнїйших родин, то очевидно, що тут мало ся на метї не приготовленнє клїриків — що виходили не з тих аристократичних, а з иньших кругів, а щось більше — прищіпленнє тодїшньої візантийської освіти, культурного виховання вищим кругам, одно слово — приводить нас все до того самого Володимирового змагання: увести Русь в круг культурних інтересів тодїшнього культурного — візантийського світа, І сї змагання не були марні — ми маємо уже з перших поколїнь учеників чоловіка, що стоїть на висотї тодїшньої візантийської культури — се митрополит Іларіон, автор похвального слова Володимирови.

Сама по собі книжна освіта і наука абсолютною новиною на Руси певне не була: коли істнували перед Володимиром значнїйші християнські громади на Руси, то мусїли бути завязки книжности й школи 7). Але з орґанїзацією християнської церкви і з опікою правительства попит на неї мусїв зрости дуже значно, і вона мусїла розвинути ся на далеко ширшу міру. Як саме подавала ся наука, як орґанїзоване було научаннє — се справа, за браком виразних звісток джерел, неясна й суперечна, і я про неї буду говорити ширше на иньшім місцї 8). Мусимо собі представляти колєктивну науку, то значить певного рода школи на візантийський взір у „дідаскалів" і „маістрів" при епископських катедрах та більших церквах. Вища державна академія в Царгородї, зложена з кількох професорів, під проводом свого ректора, була в упадку в другій половинї Х в. і до середини XI в., тож ледво чи могла служити взірцем для Володимирової доби — хіба для грецької місії давнїйших часів, але про неї нїчого не знаємо 9).

Ще одну подробицю візантийської культури, пересаджену на руський ґрунт за Володимира тут пригадаю, а то монету 10). Перед Володимиром ми не маємо якоїсь битої руської монети 11), за Володимира зявляєть ся золота й срібна, роблена на взірець сучасних візантийських (копіовано штампи монет імп. Василя і Константина). Золоті монети важать як і візантийські солїди коло 1/72 візантийського фунта („золотник"), Вони мають з одного боку образ Спасителя, з другого — дуже нефоремну сидячу фіґурку Володимира в царських інсіґнїях, з хрестом в руках; коло нього геральдична фіґура і напись: „Вламиръ (Владимиръ) на столЂ"; одна монета (примірник через се не зовсїм певний) має инакше: „Владимиръ а се єго злто". Золоті монети взагалї стрічають ся дуже рідко, хоч ті примірники, які маємо, биті ріжними штампами — отже не було їх дуже мало. Срібних монет з іменем Володимира переховало ся богато (кілька соток); є їх кілька типів, і в науцї ведеть ся суперечка, чи всї вони належать старому Володимиру, а не молодшим князям сього імени. Перший тип їх дуже подібний до золотих і приналежність його Вододимирови не підлягає сумнїву. Важать вони ріжно, напись: „Владимиръ на столЂ", або „Владимиръ, а се єго с(еребро)", з ріжними відмінами. Иньші монети з іменем Володимира ріжнять ся виконаннєм фіґури князя (на декотрих — особливе т. зв. IV типа, вона зроблена вже далеко лїпше), а ще більше тим, що з другого боку вони мають замість образа Спасителя геральдичну фіґуру і наоколо неї напись: „Владимиръ на столЂ", а з другого боку: „а се єго сребро"  12). Походженнє й значіннє тієї геральдичної фіґури досї не відгадане, але вона повторяєть ся, і на иньших тодїшнїх виробах — на цеглї Десятинної церкви. З огляду на нефоремність роботи в порівнянню з візантийськими взірцями, матрицї всїх типів Володимирових монет уважають роботою руських монетників.

Отсе й усе більше меньше, що можемо сказати про заходи Володимира коло перенесення візантийської культури на Україну. Розумієть ся, се дуже мало в порівнянню з великим значіннєм сього моменту в культурній історії українського народу — того повороту, який він тут витворив. В перших віках свого історичного житя Україна займала посереднє становище між впливами оріентальної культури й візантийської — що зрештою й сама була алїяжем античних і оріентальних елєментів. В другій половинї Х в. на Українї робить ся несвідомий зворот від Сходу до Візантиї. Торговля й культурні впливи Сходу по части ослабляли ся самі, по части були підкопані походами руських князїв; заразом Руська держава приходить у все тїснїйшу стичність з Візантиєю — полїтичну й заразом культурну. Володимир свідомо і енерґічно попхнув Русь в сїм напрямі. Се було як раз тодї, як культивована західно-римською культурою Нїмеччина підбивала своїм полїтичним і культурним впливом західню Словянщину. Русь натомість пішла під культурний вплив східнього Риму — Візантиї. Се було зовсїм природно — Візантия була близша ґеоґрафічно, а культура її — і духова і матеріальна, стояла без порівняння вище; се, щоб так сказати — був горячий ясний день, тим часом як над Нїмеччиною сходила блїдонька зоря. При тім візантийська культура була близша й своїм змістом — вона-ж була перейнята не тільки східнїми елєментами, до котрих Україна була призвичаєна безпосередно, а й словянськими. А предвидїти, що західнїй культурі призначено було рости, а візантийській — малїти, тодї не можна було. Візантия стояла і полїтично і культурно в зенїтї своєї сили й слави.

Зворот до візантийської культури в тодїшнїм становищу Руси був отже вповнї природним. В оцїнцї його супроти пізнїйших результатів нинїшнїми часами ріжнять ся значно: одним сей зворот до Візантиї, а не до Заходу представляєть ся дуже спасенним, иньшим — фатальним, що затяжів потім над всею дальшою долею східно-словянської культури. Перший погляд стрічаємо особливо у росийських славянофилів, другий — у приклонників західньої культури й католїцизму. Ми ж у самім сїм зворотї не бачимо нїчого анї особливо спасенного анї фатального. Що ми особливих користей через нього не здобули вкінцї, се ясно; але сам по собі сей зворот не був нїчим і шкідним. Візантийська культура сама по собі в кождім разї була не гіршою підставою для дальшого культурного розвою, як культура римсько-нїмецька; згірдливі погляди на „візантийщину" нинї стали в науцї пережитком. Коли у східнього словянства ся візантийськакультура виродила ся в візантийщину, в тім винна не вона, а ті обставини, що не дали можности присвоїти візантийську культуру в усїй глубинї й повнотї, в усїх її благороднїйших прикметах, а потім не дали сим позитивним прикметам її відповідно розвинути ся. Зрештою підданнє візантийській культурі не потягало за собою зовсїм якоїсь виключности супроти культури західньої; як побачимо в своїм місцї — в дальших столїтях Україна, особливо західня все більше зближала ся до неї, і візантийські основи цивілїзації її не перешкаджали присвоєнню елєментів цивілїзації західньої.

А з становища історичного процесу вистане властиво уже того самого сконстатовання — що зворот Руси до візантийської культури в її тодїшнїх обставинах був вповнї природним.

Примітки

1) Іпат. с. 83.

2) Див. вище с. 283.

3) 1 Новг. с. 10, Лавр. с. 54, Іпат. с. 35: се місце читаєть ся з варіантами, але камяний терем є у всїх версіях.

4) Середнїй корабель старої Десятинної церкви по плянам зробленим в 1-ій пол. XIX в. має 20х38 метрів, цїла площа старих фундаментів ЗЗх46, давнї части Софійської катедри 33х30. Результати нових розкопок ще не опублїковані.

5) Про значіннє сього слова див. Матеріалы для словаря Срезневского sub voce.

6) Іпат. с. 79.

7) Ламанский в недавнїй своїй працї поставив гіпотезу, що словянська книжність була принесена на Русь Кирилом уже в 860-х роках.

8) Т. III гл. 4.

9) Про тодїшнє візантийське шкільництво див. статю Скабаллановича Византійская наука и школы въ XI в. — Христіанское чтеніе 1884 кн. III — VI, сюдиж відчит Соколова о О народныхъ шяолахъ въ Византіи съ пол. IX до пол. XV в. (дод. до час. Перковныя вЂдомости, 1897, VII).

10) Важнійша лїтература: И. Толстой ДревнЂйшія русскія монеты вел. княж. Кіевскаго 1882, йогож О древнЂйшихъ русскихъ монетахъ Х — XI в. в Записках имп. русскаго археол. общества, нова серія т. III (се головні працї), Н. Черневъ — ЗамЂтки о древнЂйшихъ русскихъ монетахъ — ВЂстникъ археологіи и исторіи т. VI (1888) і йогож статї в III і IV ввп. Сборника снимвовъ съ предметовъ древности, находящихся въ KieвЂ; H. Л. О древнЂйшихъ русскихъ монетахъ в. к. Кіевскаго, 1889; ще розвідки Кунїка й Бартоломея в III і IV т. ИзвЂстій археологич. общества.

11) Поминаючи суперечне питаннє про болгарську монету Святослава — див. прим. 11.

12) Приналежність золотих і срібних монет І типа Володимирови на мій погляд доводить ся основно двома фактами: подібністю до штампів сучасників — Василя і Константина (гр. Толстой нефоремність Володимирової фіґури досить правдоподібно поясняє тим, що взірцем для неї були поясні портрети на монетах сих цїсарів) і друге — псковським скарбом, де кусничок срібняка І типа знайшов ся з кусничками иньших монет, що не йшли далї перших років XI в. Срібняки сього типа знайшли ся в київськім скарбі 1877 (було їх там більше як сто). Монети иньших типів з іменем Володимира належать до катеґорії „нїжинських срібняків" (велика нахідка коло Нїжина 1856 р.) Чернєв доводив, що то мусїли бути чернигівські монети, бо вони не стрічають ся в Київщинї; його арґументація не особлива, але розумієть ся, може бути непевність, чи се не монети котрого небудь иньшого Володимира. Гр. Толстой, боронячи приналежности і сих типів до Володимира Св., вказує, що монети II і III типа стріли ся в скарбах разом з монетами Х і початку XI в. (Шванський і Могилівський скарби), а всї разом — в нїжинськім скарбі; монети Шванського і Могилівського скарбів дїйсно не йшли далї першої чверти XI в., і се справдї факт важний. Хронольоґія типів виясняєть ся перебитими монетами: є монета з штампом II типа на штампі І типа, і монета з штампом III типа на штампі II типа. Але треба сказати, що на монетах II типа імя Володимира читаєть ся з такими натяганнями, що воно дуже непевне

 

КОНФЛЇКТ З СИНАМИ, СМЕРТЬ ВОЛОДИМИРА, ЗНАЧІННЄ ВОЛОДИМИРОВОЇ ДЇЯЛЬНОСТИ

Для другої половини Володимирового князювання лїтопись, головне наше джерело, дуже бідна відомостями: маса років пустих, особливо від 1000 р. почавши. Нїчого дивного. Про те, що наповняло сю другу половину, розповів лїтописець сумарично під кількома роками (988, 996-7), а докладно датованих поодиноких фактів він не мав. В тій половинї скупила ся многоважва, многостороння, інтензивна робота Володимира коло внутрішньої будови держави; дещо дала для її характеристики лїтопись, дещо мусимо доповнити, комбінуючи свій матеріал.

Передовсїм се була християнїзація й защіпленнє візантийської культури на Руси. Ми сконстатували, що пляни Володимира були широкі: християнство було тільки одним з моментів у культурній еволюції Руси, до котрої змагав Володимир, хоч заразом — моментом так важним, що він давав переважну закраску цїлій тій еволюції. Коротка характеристика лїтописи, уміщена в кількох рядках — хрещеннє городів і сел, ставленнє церков, научаннє дїтей — се проґрама роботи довгих років, роботи інтензивної й тяжкої, що мусїла коло себе скупляти енерґію й увагу свого керманича.

Не мало містить в собі також і коротеньке оповіданнє лїтописи про Володимирових синів, розсаджених в ріжних руських волостях. Сих синів приходило ся розсаджувати не на порожні крісла; се був цїлий переворот у внутрішнїй орґанїзації держави. Поволї підростали сї сини, й крок за кроком переводила ся система династичного звязку на місце давнїх адмінїстрацийних відносин. Поруч із тим мусїла йти многоважна робота коло иньших справ внутрішньої орґанїзації. До нас від неї долинули тільки глухі, невиразні відгомони. Володимир, оповідає принагідно лїтопись, „думав" з дружиною „о строєньи землинемь, и о уста†земленемь, и о ратЂхъ", — про справи устрою й порядку в землях і справи воєнні. Вона дає нам і приклад того, які то справи виникали в тих „думах" над „земським устроєм". Намножили ся розбійники, і епископ запитав Володимира, чому він їх не карає? Володимир відповів: „бою ся гріха". На се епископи сказали : Біг поставив тебе на „казнь" лихим, а на ласку добрим, треба тобі карати розбійників, тільки докладно розбираючи справу. Володимир після сього скасував „вири" (грошеві кари) і почав розбійників карати (смертю). Але згодом епископи і „ старцї" (земська старшина) сказали: багато приходить ся воювати, здались би „вири" на коней та на зброю. І Володимир пристав на сю раду, і відновлено давню практику кар грошевих 1).

Се оповіданнє в лїтописи має характеризувати побожний настрій князя, переміну, що стала ся з колишнїм грішником. Але вона дає нам характеристичний виривок з тих реформ, які при участи дружини, земських заступників і нового культурного елєменту — духовенства, переводили ся сильною рукою Володимира у внутрішнїм укладї руських земель, для приладження його до нових полїтичних і культурних вимог. Тих реформ ми не можемо вислїдити навіть в приближенню, але можемо констатувати їх істнованнє.

Ми мусимо тут піднести ще одну сторону у внутрішнїй дїяльности Володимира.

Лїтопись, житиє, пізнїйші билини залюбки і дуже богато оповідають нам про Володимирові пири: вони стали епічною характеристикою його доби 2). Лїтопись або житиє бачать в них знов таки прояв християнського милосердя, дослїдники — прояв гуманної, ясної вдачі Володимира; але може бути, що сї „пировання" мали й трохи глубший підклад.

Я зверну увагу на те, що сї славні пири робили ся „по вся дни", „и при князЂ и безъ князя", значить — не мали на метї самої утїхи князя, друге — що в сих пирах брала участь не тільки дружина, а й громадські люде. На церковні празники Володимир спрошував „старЂйшины по всимъ градомъ и люди многы". Правдоподібно, „старци градскии" засїдали не тільки в радї Володимира, а й на його пирах 3). Як в радї, так і на трапезах стрічали ся репрезентанти суспільности з дружинними й церковними, тут зміцняли ся відносини сих елєментів та заглажував ся антаґонізм їх, що відчував ся, правдоподібно, дуже сильно, хоч і не можна його виказати наочно. В такім разї гроші, що видавали ся на сї пири, а такі потрібні були на „рать многу", не були викинені марно і з полїтичного погляду.

Та інтензивна робота коло внутрішньої орґанїзації держави вела ся серед „рати великої бес переступа" проти Печенїгів, до котрої Володимир мусів скупляти на полудню сили з цїлої держави. Не повторяючи сказаного про се на иньшім місцї  4) пригадаю тут тільки, що при кінцї Х і на початку XI в. київська околиця була попросту в бльокадї від Печенїгів; що боротьба з ними, при всїм напруженню, вела ся з дуже перемінним щастєм, з небезпечностями для особи самого Володимира; що для оборони загрожених околиць вели ся ґрандіозні фортіфікаційні роботи на великій оборонній лїнії й примусова кольонїзація полудневих погранич.

Легко зрозуміти, що за сими двома справами — внутрішньою роботою і боротьбою з степом у Володимира не ставало анї охоти анї спромоги заходити ся з иньшими сусїдами Руської держави. Його задачею супроти них мусїла бути оборона, захованнє в цїлости набутого. Важнїйших війн тут не було, в тім можемо покласти ся на нашу лїтопись, що почавши від 988 р., поза війнами з Печенїгами, нотує однїський похід під 993 р., як вона каже — на Хорватів 5). В дїйсности, розумієть ся, було таких фактів більше — такі були війни з Болеславом в 992 і 1013 р., про котрі я казав вище; ще більше, очевидно, вело ся війн поодинокими Володимировими синами з ріжними сусїдами їх волостей; але чогось важнїйшого тут, мабуть, не було — ми знали б певно хоч дещо.

Та боронити цїлости держави Володимирови приходило ся не тільки від заграничних ворогів: на зладжену ним державну систему підіймали руку часом і свої. Династичний звязок, положений Володимиром в основу сїєї системи, хоч був міцнїйший від давнїйшого, не забезпечав її вповнї від непевностей і порушень. Останнї роки житя Володимира власне були охмарені повстаннями його синів. Вище я розповів за якісь замисли одного з старших Володимирових синів — туровського князя Святополка на свого батька. Одиноке наше джерело в сїй справі — Тітмар оповідає, як ми вже бачили, що Святополк за намовою свого тестя Болеслава польського забирав ся до повстання на батька, але Володимир, завчасу довідавши ся, увязнив Святополка. Потім його випущено: перед смертю батька він перебував в Київі на волї, але мабуть без волости, або може мав для резиденції й удержання Вишгород — принаймнї бачимо якісь близші відносини й особливу прихильність до нього Вишгородцїв.

За Святополком виступив з послушности батькови Ярослав, теж оден з старших Володимирових синів. Лїтопись поясняє, що давнїйші новгородські посадники обовязані були виплачувати річно новгородській залозї (очевидно, висиланій сюди з Київа) тисячу гривен, а дві тисячі присилати батькови до Київа, і се саме мав чинити Ярослав, але перестав присилати гроші до Київа. Володимир постановив оружною рукою приборкати непослушного сина й почав робити приготовання: звелїв прорубати в лїсах дороги для війська та мостити мости через ріки й болота. Ярослав не відступив перед сїєю перспективою боротьби й спровадив собі в великім числї Варягів з-за моря, як колись його батько на Ярополка. Але похід не прийшов до кінця, „Богъ не дасть дьяволу радости", каже лїтопись — Володимир вмер серед сих приготовань і усобиця відограла ся вже по його смерти.

Смерть застала Володимира ще не в старих лїтах — він ледви чи мав і 60 лїт  6), і застала зовсїм не приготованим, а се поставило його державу в дуже трудні обставини.

Володимир, здаєть ся, призначав на своє місце одного з молодших синів — Бориса; перед смертю він покликав його до себе в Київ з його Ростовської волости. Але позиція Бориса в Київі не була відповідно приготовлена, а до того в момент смерти Володимира самого Бориса не було в Київі: його вислано з військом на Печенїгів, що вступили в Переяславську волость  7). Натомість в Київі перебував на вільній стопі Святополк посварений з батьком, а в Новгородї приготовляв ся до війни Ярослав. Се все витворило сильні замішання зараз по смерти Володимира і захитало державою.

Володимир умер 15 липня 1015 р., в своїм дворі на Берестовім (над Днїпром коло пізнїйшого Печерського монастиря). Смерть його кілька днїв держали в секретї супроти непевних обставин, вкінцї вивезено його тїло в церкву Богородицї Десятинної, і тут поховано в марморянім гробі поруч його жінки Анни, що вмерла 1011 р. 8). В 1240 р. церква упала в київській руїнї, й з нею пропали гроби похованих там руських князїв. В 1635 р., за митрополита Петра Могили, забравши ся до реставрації Десятинної церкви, мали знайти в її руїнах кости Володимира, „въ мраморномъ гробЂ, идЂже древле положени быша", але не маємо нїяких близших звісток про ті прикмети, по яким констатували тодї, що се гріб Володимира, а тепер і самого гроба вже не маємо. Могила задумував перенести ті Володимирові кости з церемонїєю до Софійської катедри і просив московського царя прислати для сього новий гріб, але гроба з Москви не прислали, і той Володимирів гріб і мощі (окрім кількох костей, що в видї релїквій по тій Могилиній нахідцї переховують ся по ріжних місцях) самі незнати де подїли ся  9).

Примітки

1) „И живяше Володимиръ по строєнью дЂдню и отню", кінчить лїтопись (Іпат. с. 87); думаю, що сї слова по контексту належать спеціально до карної практики, хоч можна б їх брати й незалежно від неї, як загальну характеристику.

2) Чтенія київські с. 15 і 21, Іпат. с. 91.

3) Лїтопись каже, що ті щоденні пири Володимира робили ся „бояромь, и грыдьмъ, и соцькимъ, и десятникомъ, и нарочитымъ мужемь". Як би виходити з термінольоґії поч. XII в., коли лїтопись закінчувала ся, то се б була мова тільки про дружину, але чи „бояре, соцькі, десятники" були в Х в. тільки дружинниками, можна сумнївати ся a priori, так само яв і при загальнім напрямі Володимирової полїтики досить неймовірно, аби сї прийнятя робило ся тільки для дружини.

4) С. 240-242.

5) Іпат. с. 83.

6) Се виходить з того, що його батько по смерти Ігоря був „велми дЂтескъ".

7) Іпат. с. 80.

8) Іпат. л. 89-90, Тітмар VII. 52. Скілїца-Кедрен одначе кладе смерть Вододимирової жінки на пізнїйше.

9) Акты Южной и Зал. Россіи III с. 29, Terathurgima с. 4, Голубевъ Петръ Могила II с. 426 і далї, Закревскій Описаніе Кіева І с. 281 і далї. Слова Могили про морморяний гріб Володимира уневажняють здогади, що гріб з червоного шіферу, знайдений в фундаментах Десятинної церкви, в 1824 р., може бути Володимировим гробом, знайденим Могилою. Тепер як Володимирові останки переховують ся: голова в київській Лаврі, рука в Софійській катедрі, нижня щока в московській Успенській катедрі.

 

ЗНАЧІННЄ ВОЛОДИМИРОВОЇ ДОБИ, ТРАДИЦІЯ ПРО ВОЛОДИМИРА

Не вважаючи на Володимирові заслуги християнству, що підносять всї, хто писав про нього в XI в., порівнюючи їх із заслугами Константина, канонїзовано його досить пізно. В лїтописи й старім житиї маємо натяки на певну опозицію канонїзації Володимира: житиє боронить Володимира від закиду, що він не творить чудес, лїтопись закидає людям, що йому „не воздають почести противу оного воздаянью“, та взиває сучасників, аби молили ся за Володимиром, аби його Бог прославив (чудами). Очевидно, брак тих чуд був головною причиною, чому отягали ся з канонїзацією Володимира. Дуже правдоподібно також, що на перешкодї стояли й тодїшнї аскетичні погляди на християнську святість, бо з ними не мирила ся память про веселі Володимирові пири й взагалї память сього „ласкавого князя“. Його стали признавати святим, коли ослабла ся традиція — перші згадки про нього як признаного святого походять з другої половини XIII в. 1).

Старе порівняннє Володимира з Константином дуже відповідне — подібність між ними не обмежуєть ся їх заслугами християнству. Константин також передо всїм був полїтик, і з полїтичних інтересів виходив в своїх заходах коло християнства; він був творцем нового державного устрою в Римській імперії, відродив її. Се можна, mutatis mutandis, сказати й про Володимира.

Він розпочав свою роботу тим, що відбудував розсипану державу, але заразом заходив ся коло того, аби звязати її міцнїйшою внутрішньою звязею. Досї властиво одиноким звязком у нїй була купецько-дружинна верства, що як кров по жилах, розбігала ся по цїлій системі Руської держави і звязувала та удержувала її своєю одністю й одністю своїх інтересів, що вимагали власне можливого розширення й удержання в цїлости сїєї системи. Володимир дав нові, иньші звязи.

Передовсїм — звязок династичний. Він полягав на тім, що в землях Руської держави посаджено синів одного батька, членів одної династії. З сього розвиваєть ся потім погляд, що династія Володимира має монополь, виключне право князювання в землях його держави, що всї землї Володимирової держави — то отчина Володимирової династії; що всї князї мусять солїдарно боронити цїлости сїєї отчини, і в тім їх інтерес, бо кождий князь по свойому роду, по своїй приналежности до династії має право на волость в сїй отчинї. Таким чином заложена була хоч слабенька, але все-ж жива центріпетальна тенденція (кажу — слабенька, бо значіння сього моменту не треба перецїнювати, і поруч нього стояло змаганнє кождого князя відокремити свою волость і вибитись з під впливу київського князя).

Сильно заважив звязок релїґійно-культурний. Володимир запровадив в своїй державі нову віру й доложив рук, аби можливо її роспросторити; разом з релїґією роспросторювалась візантийська культура. І та віра й та культура на цїлій просторони Володимирової держави опирались на авторитетї Володимира, потім — на його династії, і прихильники їх тим самим мусїли бути прихильниками династії, оборонцями, проповідниками її прав і значіння, як се було з християнством в державі Константина і повторялось потім в ріжних варварських державах, де росповсюдненнє християнства ішло з гори, від правительства. Чи мало при тім правительство на метї перенести на Русь і те релїґійне освященнє власти, яке було в Візантиї, се тяжше припустити, бо для такої програми треба було занадто близького знатя візантийських відносин, і в кождім разї пересадити на Русь сї погляди в значнїйшій мірі не удало ся.

Не треба легковажити й впливу того нового права, яке витворювало ся тепер із звичайового (головно руського, полянського) через приладженнє його до нових державних вимог (справа вир за Володимира)  2). Змодифіковане відповідно до державної практики київське звичайове право потім протягом віків популяризуєть ся династією й дружиною в землях Володимирової держави й стає підвалиною місцевих прав і практик: ми стрічаємо постанови київських князїв в північних кодексах Руської Правди, і ще пізнїйше одні й тіж правні норми повторяють ся в місцевих правних памятках ріжних земель, що колись належали до Руської держави, а давно вже стратили звязь між собою. Глубокі впливи й пережитки київського права Руської Правди в Литовськім Статутї дають найбільш виразисте свідоцтво в сїм напрямі, бо право Литовського Статута розвило ся з практики земель полоцьких, найбільш відокремлених в системі Руської держави, найбільш ізольованих від київських впливів і тим часом, бачимо з сього — й вони стояли вповнї під впливами київського права, так само як і письменности й культури.

Се все одначе були звязки більш моральні, культурні. Вони не в силї були удержати Володимирову державу в формі міцно сконсолїдованого полїтичного тіла, одначе жили, відчували ся, мали свій вплив, і їх не можна легковажити. А в їх еволюції епохальне значіннє має князюваннє Володимира.

Дїд Володимира наложив головою як звичайний Raubritter за свої „примучування“ в Деревській землї,-„бяшеть бо яко волкъ въсхищая и грабя“, як кажуть про нього Деревляне в лїтописній лєґендї 3). Батько Володимира загинув, як лицар аваитурник в далекім походї, зіставивши память відірваного від ґрунту войовника-волоцюги. Володимир умірає в своїй столицї, й довідавши ся про його смерть, люде „снидоша ся бещисла и плакаша ся по немь — бояре акы заступника земли ихъ, убозии акы заступника и кормителя“  4). В сих трох моментах відбиваєть ся еволюція Руської держави в Х в. За князями-войовниками, що збивали свою державу силоміць, самими ударами свого кулака, прийшов князь, що заходив ся коло того, аби під сю будову підложити якісь культурні фундаменти. В тім полїтичне значіннє дїяльности Володимира і його право на імя Великого, котрим називає його Галицька лїтопись 5).

В книжній лїтературі зістала ся про Володимира традиція головно як про апостола християнства, та память про його християнські чесноти. Джерела свої й чужі сходять ся нa тім поглядї, що той колись роспустний поганець в високій мірі перейняв ся потім духом християнства, як релїґії любови й милосердя. Почавши від Тітмара, що опираєть ся, правдоподібно, на українській і взагалї східно-словянській репутації принесеній в Нїмечину вояками, що ходили з Болеславом на Київ, — Іларіон, лїтопись, старе житиє. Похвала Якова — всї сї старші джерела підносять сю сторону характеру Володимира  6). На рахунок сїєї чесноти йдуть і ті пири Володимира, котрих глубше полїтичне значіннє пробував я вище вияснити. „Кто исповЂсть многыя твоя мощныя милостыни и дивныя щедроты, яже къ убогимъ творяще, къ сирымъ же и бодящимъ“, кличе Іларіон, додаючи, що ті „щедроты и милостыня до нинЂ въ человЂцЂхъ поминаемы суть“. Лїтопись і житиє близше знайомлять нас із сими переказами „въ человЂцЂхъ“. Житиє оповідає про празникові „трапези“ в Володимировім дворі — ставив він три трапези: одну митрополиту з епископами й иньшим духовенством, другу нищим і убогим, третю собі і боярам своїм і всїм мужам своїм (вар.: всїм людям). Ширше росповідає лїтопись: Володимир, каже вона, казав усїм старцям і убогим приходити на княжий двір і брати собі всякі потрібні припаси й гроші, але що хорі і калїки не могли самі приходити на княжий двір, то він звелїв возити возами всякий припас: хлїб, мясо, рибу, всяку городину, мед і квас в бочках і питати, де є хорі й убогі, що не можуть ходити, та давати їм усе потрібне. Що дня, чи при князеви, чи без нього, уряджував ся пир на дворі, в „гридницї“, для „бояр, гридей, соцьких, десяцьких і нарочитих мужів“, і не жаловано там нїчого 7). Трапило ся раз, що дружина на підпитку почала відказувати на князя: „зло єсть нашимъ головамъ, да (дав) намъ єсти древними лжицами, а не серебряными“, і Володимир казав задоволити й сю забаганку, зробити срібні ложки, кажучи: „серебром і золотом не здобуду дружини, а з дружиною здобуду й золото й срібло: і дїд і батько мій здобув з дружиною золото й срібло“. Як бачимо, оповіданнє кладе особливий натиск на ласку Володимира до дружини — відгомін спеціально дружинної традиції.

При особливих нагодах, каже лїтопись, споряжав Володимир пири для великої маси народу: на свято Спаса, на храм церкви в Василеві (виставленої на памятку, як він виратовав ся від Печенїгів), Володимир робив великий пир, скликав бояр, посадників і „старійшин“ з усїх міст „и люди многы“, частував і обдаровував їх: на пир готували 300 перевар меду, убогим роздавано 300 гривен срібла. Вісїм день трівав сей празник, а по нїм безпосередно наступав на Пречисту храм у Київі — Десятинної церкви, й тут знову робив ся „празникъ свЂтелъ“ для „безчисленного множества народа“. „И тако по вся лЂта твораше“ Володимир.

Народня память ухопила найбільше сї Володимирові пири. В Володимировім ціклю, що переховав ся тепер в народі великоросийськім та (в фраґментах) білоруськім, але веде свій початок очевидно з полудня, центром все виступає двір Володимира і на нїм „почестний пир“. Коло сього центра ґрупує той епос ріжні походи Володимирових „богатирів“, але в них сам Володимир відограє зовсїм пасивну ролю: він тільки, пируючи, загадує ріжні поручення своїм „богатирям“, які й поносять всякі працї для Руської землї:

       „А й у солнышка да у Владиміра

       Пированьицо было по третій день.

       Солнышко идетъ на вечери,

       А почестный пиръ идетъ на весели,

       Вси-то на пиру да напивалиси,

       Вси же на честномъ да наЂдалиси,

       Вси же на пиру и поросхвастались.

       И спроговóритъ солнышко Владимірь стольне-кіевской:

       ,НечЂмъ солнышку Владиміру похвастати!

       ,Не выправлены дани выходы

       ,За двЂнадцать годъ да за тринадцать лЂтъ,

       ,За тринадцать лЂть да съ половиною.

       Сидять же тутъ три руськіихъ могучіихъ богатыря:

       Старый козакъ да Илья Муромецъ,

       Мóлодой Добрыня сынъ Никитиничъ,

       Михаилъ Потыкъ сынъ Ивановичъ.

       Испрогóворитъ Владимірь стольне-кіевской:

       ,Ай же вы три русьскіихъ могучіихъ богáтыря!

       ,Старый казакъ да Илья Муромецъ,

       ,Вы съЂздитé-тко въ Каменну Орду,

       ,Въ Каменнýю-то Орду въ большу землю,

       ,Повыправте-тко дани выходы

       ,За двЂнадцать годъ за тринадцать лЂтъ;

       ,За тринадцать лЂтъ да съ половиною.

       ,Молодой Добрыня сынъ Нивитиничъ!

       ,СъЂздитé-тко вы да нé-в-большу землю,

       ,Не въ большую-ту землю да въ Золоту орду,

       ,Тамъ выправтé-тко дани выходы

       ,За двЂнадцать годъ за тринадцать лЂтъ,

       ,За тринадцать лЂтъ да съ половиною.

       ,Третьіи могучи богáтырь да Михайло Потыкь сынъ Ивановичъ

       ,Ты съЂзди-тко въ землю во Подольскую,

       ,Тамъ повыправь-ко ты дани выходы

       ,За двЂнадцать годъ да за тринадцать лЂтъ,

       ,За тринадцать лЂтъ да съ половиною‘.“  8).

 

При всїх глубоких змінах, які ся билинна традиція перейшла на великоруськім ґрунтї 9), хто зна — чи не переховала ся в сїм моментї реальна память про ті пізнїйші роки Володимирового князювання, коли він перед усїм віддавав ся внутрішнїм культурним справам своєї держави, зложивши воєнні справи на синів і бояр.

Примітки

1) Малышевскій Когда и гдЂ впервые установлено празднованіе памяти св. Владимира (Труды кіев. академіи 1882, І), Голубинскій Исторія канонизаціи с. 63-4, Исторія церкви І2 с. 185-6.

2) Недавно ролю Володимира як реформатора правних відносин Руси особливо різко поставив Ґец (Goetz) в своїй книжцї Das russische Recht (1910), але його виводи мають сильно гіпотетичний характер і прийняті досить скептично в наукових кругах.

3) Іпат. с. 35.

4) Іпат. с. 90.

5) Іпат. с. 505.

6) Тітмар VIII. 52, Іларіон — Чтенія київські II с. 56-7, Житиє і Похвала Якова ibid. с. 21-2 і 15, лїтопись — Новг. с. 73-4, Іпат. с. 86-7.

7) Лїтопись Переяслава Суздальского розмальовує далї се оповіданнє: „И бываше на обЂдЂ томъ множество отъ мясъ-и отъ скота и от птиць и от звЂрины и от рыби драгоцЂнны и овощіа от ласла (sic) и от всякого учиненія рукъ теловЂчь и от питіа вина разна и от мЂд разныхъ, перцю же выходила колода безо князя, а при князи 3 колоды на недЂлю, а колода 8 бочекъ“ (с. 34).

8) Билина про Михайла Потика-Гильфердингъ І с. 63.

9) Про се особливо праці Халанскаго Великорусскія былины кіевскаго цикла і Миллера Очерки русской народной словесности.