Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

І. Найдавнїйша київська лїтопись.

 

Таке чи иньше розуміннє найдавнїйшого періода нашої історії стоїть в тїсній залежности від такого чи иньшого погляду на нашу найдавнїйшу лїтопиеь — її ґенезу, склад, джерела і т. и., бо від того залежить наш погляд на переважну більшітть звісток, які ми маємо для сього періода. Для того мусимо вглянути в сю справу трохи близше, що б було яснїйшим і умотивованим наше становище до відомостей, які вона подає нам,

Найдавнїйшою (инакше Початковою, Начальною, Несторовою) лїтописею зветь ся компіляція, зроблена в Київі на початку XI в. Ми не маємо її осібно, а тільки в складї тих лїтописних збірників, куди вона увійшла як складова, звичайно — вступна частина. В більш чистій формі вона переховала ся в двох збірниках. Одну версію маємо в волинськім збірнику, закінченім десь при кінцї XIII в. — се полудневна версія. Найдавнїйший її кодекс (рукопись) — Іпатський, званий по імени костромського Іпатського монастиря (в північній Росії), де він переховував ся, писаний (як показує знак на папері) не скорше як в 20-х рр. XV в. (коло р. 1425, як приймають). Другий відмінний кодекс — Хлєбнїковський, списаний в XVI в. судячи по письму; від нього ідуть кілька новійших копій: т. зв. Поґодїнський — списаний, як тепер здогадують ся в 1621 р. в Животові, в Браславщинї, Єрмолаївський списаний з Хлєбнїковського в XVIII в., Нарушевичівський (або Краківський), списаний з Поґодїнського. Другу версію, північну маємо в суздальськім збірнику, закінченім на початку XIV в.; найдавнїйший її кодекс — Лаврентиївський, званий так по імени писара, ченця Лаврентия, що списав її, правдоподібно — в самім Суздалї, 1377 р.; новійші кодекси: Радивилівський (инакше —

Кеніґсберський), Академічний (инакше — Троїцький) і Троїцький (згорів 1812 р. і заховав ся тільки в варіантах до 907 р.), всї з XV віку. Поза тим, в більш або меньш змінених формах заховала ся Найдавнїйша лїтопись в иньших численних компіляціях.

В найстаршім — Лаврентиївськім кодексї Найдавнійша дїтопись титулуєть ся так: „Се повЂсти времяньныхъ лЂтъ, откуду єсть пошла Руская земля, кто в КиєвЂ нача первЂе княжити, и откуда Руская земля стала єсть“. Сей титул повторяєт ся і в иньших кодексах і компіляціях, але з деякими відмінами; найбільш інтересне те, що в кодексах полудневої версії дописано: „ПовЂсть... черноризца ?еодосьева манастыря Печерьскаго“, а в однім з кодексів (Хлєбнїковськім) маємо ще й імя: „Нестера черноризця“. Низше побачимо, що отсей титул, по всякій правдоподобности, належить тільки до першої, вступної частини лїтописи, а тепер спинимо ся на отсїм імени лїтописця.

Імя Нестора в титулї „Повісти“ вийшло з давньої традиції, що Нестор, печерський монах XI в., автор житий Феодосія та Бориса і Глїба, був автором лїтописи. Сю традицію ми знаходимо вже в Печерськім Патерику (XIII в.), і завдяки його популярности сей поглядъ став широко розповсюдненим, — хоч і не загальним (бо напр. редактор Никонівської компіляції уважав лїтописцем Сильвестра). Окрім звісного нам Хлєбнїковського кодекса імя Нестора стояло в титулї ще кількох (Татїщев знав їх три), і се в звязку з традицією Патерика давало на разї, як можно було гадати, певну відповідь на питаннє, звідки зявилась Найдавнїйша лїтопись: її, мовляв, написав київський монах XI в. преподобний Нестор. На початках наукових студий давньої руської історії се уважалось певним. Було тільки певне ваганнє що до границі — де кінчить ся ота Нестрова лїтопись; але вже Мілєр в 1775 р. вказав на приписку Сильвестра під 1115 р. як на границю Найдавнїйшої лїтописи. Так справа на початку здавалась ясною. Лїтопись уважалась одноцїльною працею Нестора, і на сїм ґрунтї став звістний первоначальник наукової критики давньої руської історії Шлєцер. Він поставив першою задачою наукової роботи — відреставрувати „дійсного Нестора“ методом фільольоґічної критики, і його „Неетор“ на довго став провідником в студіях давньої руської історії. Під впливом його поглядів досить непримітно проминуло перші гадки про компілятивний характер лїтописи, висловлені особливо Строєвим, в передмові до його видання Софійського временника (1820).

До докладнїйшої аналїзи лїтописи привели доперва т. зв. „скептики“, московський професор М. Каченовский та його ученики, що рядом статей в 1820-х і 30-х рр. попробували збити певність лїтописи, доводячи, що вона не може бути утвором XI в., що заведені до неї \581\ умови з Греками — фальсіфікати, що се робота пізнїйша і т. и. Хоч як се було нестїйне в цїлости, але при тім були висловлені й деякі важні гадки, напр. що Нестор міг бути автором якоїсь монастирської хроніки, але не лїтописи й т. и. В результатї се привело до докладнїйших студій над лїтописею зі сторони її оборонцїв, і так появили ся дві важні аналїзи — Поґодїна, й особливо Буткова. Новий імпульс до аналїтичних праць дали потім статї професора московської академії Казанцева (почавши від 1849 р.), де він виступив з сильними арґументами проти погляду, що автором чи редактором лїтописи був Нестор. Його арґументи були прийняті рядом визначних учених, традиційний погляд був рішучо захитаний, і разом з тим на перший плян виступили питання про складові частини лїтописи, її джерела й редакторську роботу. На розвій сього останнього питання особливо вплинула боротьба норманїстів з антінорманїстами, що в 1860 і 70-х рр. зачіпала кардинальні питання ґенези лїтописи. В результатї появило ся кілька визначних праць, присьвячених аналїзї лїтописи. Срезневский в своїх „Чтеніях“ (1862 р.) попробував виріжнити з лїтописи давнїйші циклї записок; в полєміцї Ґеденова і Куніка про початок Руси вияснено було комбінативний характер лїтописного оповідання про початок Руси; в 1868 р. вийшла праця Бестужева-Рюміна про склад лїтописей, де він признав нашу лїтопиеь по просту архивом, в котрім переховались ріжнородні останки давнього письменства, і особливо застановляв ся над виясненнєм її компілятивного характеру.

З кінцем 1860-х рр. студії над Найдавнїйшою лїтописю затихли, але дальші роботи над давньою руською історією вносили до них важні гадки й спостереження. Важне значінне напр. мали скептичні замітки Іловайского про вступні части лїтописи, або напр. принагідно переведена деякими ученими реабілїтація звісток, що не ввійшли в Найдавнїйшу лїтопись в її чистїйших версіях, а знаходять ся тільки в пізнїйших компіляціях. Потім важний поворот в студіях над лїтописю зробив 1890 рр. петербурський академік Шахматов рядом спостережень над хронольоґією й взагалї укладом лїтописи, а особливо тою увагою, яку звернув він на 1 Новгородську лїтопиеь другої радакції: він довів зовсїм певно, що ми маємо в її вступній частинї самостійну версію лїтописи, і до того — старшу нїж та, яку маємо в ширших версіях Повісти, полудневій і північній. Виявило ся при тім ще яснїйше, що для вияснення питань, звязаних з Найдавнїйшою лїтописею, дуже важне значіннє часом мають пізнїйші, навіть дуже пізнї компіляції, поминені в давнїйших археоґрафічних плянах і видавництвах (так друга редакція 1 Новг. лїтописи, що тепер здо\582\була таке першорядне значіннє, була опублїкована тільки 1888 р., а богато компіляцій зовсїм не видано, або є тільки давнї, малоприступні, неповні й непоправні видання). В результатї, тим часом як при кінцї 60-х рр., по кількох визначних працях, присвячених лїтописи (Сухомлїнова, Срезнєвского, Костомарова, Бестужева-Рюміна), справа лїтописи здавала ся майже вичерпаною, тепер вона була поставлена на ново й цїлий ряд питань стало на чергу, для свого розвязання потрібуючи попереду ще археоґрафічної роботи. Остання книга Шахматова (Разысканія о древнЂйшихъ лЂтописныхъ сводахъ, 1908), що збирає разом результати його пятнадцятилїтньої працї над лїтописею, повинна послужити точкою виходу для дальших, дуже ще довгих студій над нею.

В сїм оглядї я не маю анї спромоги анї потреби переходити всї питання, звязані з Найдавнїйшою лїтописю й обмежу ся кількома, найбільш важними для нас, а то про склад лїтописи, про час появи ріжних її частин і про історичну їх вартість. Почнемо від першого.

Я вище вже натякнув, що титул: Повість временних лїт і т. д. не може прикладати ся до цїлої лїтописи, аж до початків XII в. „Повість“, як каже титул, оповідала йно про початки „Руської“ (себто Полянської, Київської) землї та про найперших князїв її („кто въ КиєвЂ нача пер› княжити“), отже се мало бути оповіданнє про подїї, що не доходили навіть до кінця X в., бо инакше-б у самім титулї згадано було про епохальну для кождого київського книжника подїю — охрещеннє Руси, як згадано в коротшій версії (так називаю я вступну часть 1 Новг. л.): „и како избра Богъ страну нашу на послЂднеє время“. З другого боку, в Повість мусїло входити що наименьше князюваннє Ігоря, — бо Олега її коротша редакція зовсїм не вважала за князя.

Цїкаво, очевидно, було-б докладнїйше виріжнити сю властиву „Повість“ з цїлої лїтописи. Се й попробував зробити Срезнєвский. Він вказав, що в хронольоґічній табличцї князїв, уміщеній в лїтописи під 852 р. є певна ріжниця в рахованню років до Святослава і після нього: „отъ пЂрваго лЂта Олгова до пЂрваго лЂта Игорева лЂтъ 31; отъ пЂрваго лЂта Игорева до пЂрваго лЂта Святославля лЂтъ 33; отъ пЂрваго лЂта Святославля до пЂрваго лЂта Ярополча лЂтъ 28; Ярополкъ княжи лЂтъ 8; Володимеръ княжи лЂтъ 37; Ярославъ княжи лЂтъ 40“. На сїй основі Срезнєвский поставив здогад про три циклї відомостей в лїтописи: оден до смерти Святослава, другий до смерти Ярослава, третїй — по нїй. Окрім того він вказував, що звістки з болгарської та візантийської історії в лїтописи уривають ся на 943 ?.: він бачив тут доказ, що на тім роцї уривалась якась давнїйша лїто\583\пись. Се останнє спостереженнє тепер не має значіння, від коли цїлий ряд подібних звісток обяснено з продовження Амартола чи опертого на нїм хроноґрафа. Але гадка, що одна з редакцій Повісти могла кінчити ся смертю Святослава, не стратила певної імовірноети і тепер, тим більше, що в полудневій і північній версії тут дїйсно нїби закінченнє: „И бысть всехъ лЂтъ княжения Святославля лЂтъ 28, и нача княжити Ярополкъ“. Але найстарша редакція Повісти могла кінчити ся ще скорше, на смерти Ігоря нпр., або на пімстї Ольги, а не доходити до смерти Святослава.

Вже тепер можна сказати напевно, що окрім ширшої редакції Повісти (Повістю я буду називати вступну частину Найдавнїйшої лїтописи, конвенціонально приймаючи її кінцем смерть Святослава), — редакції, яку маємо в полудневій і північній версії Найдавнїйшої лїтописи, ми маємо ще самостійну й старшу від неї редакцію у вступній частинї 1 Новгородської лїтописи. Се довів Шахматов, і в тім його велика заслуга в історії сього питання. В сїй Новгородській лїтописи 2-ої ред. 1) недостачу звісток до 1017 р. доповнено оповіданнєм, що від 945 р. (смерть Ігоря) хоч ріжнить ся значними прогалинами та варіантами від ширшої редакциї лїтописи, полудневої та північної версії, все таки досить близьке до них. Але до 945 р. воно ріжнить ся від них ще більше: хронольоґія в новгородській версії зовсїм відмінна і є кардинальні ріжницї в самих звістках (як от про Аскольда і Дира, або що Олег не був князь, а воєвода Ігоря); є деякі звістки, яких не маємо в ширших версіях (про війну Ігоря з Уличами), загалом же взявши новгородська версія далеко коротша від ширшої редакції і богато матеріалу в нїй бракує, тому можемо звати її коротшою (або новгородською) редакцією 2).

 

1) Так зветь ся 1 Новг. л. із вступними доповненнями до дефектного Синодального кодекса.

2) Шахматов зве новгородську редакцію лїтописи „Начальним сводом“, а ширшу — Повістю врем. лїт, не відріжняючи вступної частини, себто властивої Повісти від дальших частей Найдавнїйшої лїтописи.

 

Тепер виникає важне й невияснене ще питаннє, як розуміти ріжницю в відносинах коротшої редакції до ширшої перед 945 р. і по нїм? Границею сей рік ледви міг бути: оповіданнє коротшої редакції під 945 р., що належить вже до другої частини, безпосередно звязане з попереднїм (під р. 922 — 942). Тим часом єсть виразні ріжницї перед і по сїм роцї: особливо кидаєть ся в очі ріжниця в хронольоґізації: до 945 хронольоґія короткої версії вповні відмінна від ширшої, з 945 згоджуєть ся з нею. Можна-б припустити, що від 945 р. коротша версія в пізнїйшій Повісти лишила ся меньше зміненою, \584\ тим часом як частина до 944 р. була вповнї перероблена й доповнена новими редакторами, котрих роботу маємо в пізнїйшій Повісти, і відти така ріжниця перед і по 945 р. Але можна поставити ще иньшйй здогад: що від 945 р, друга редакція 1 Новгородської лїтописи була доповнена з иньшого джерела — редактор відписував не з Повісти тієї коротшої редакції, як до р. 945, а з иньшої. Я-б се уважав найбільш правдоподібним уважаючи на ту зміну в хронольоґізації, але розумієть ся, все се ще буде тільки здогад: до вияснення сеї справи поможуть з часом дальші студиї над невиданими лїтописними компіляціями. Поки-ж що ми маємо для Повісти до 945 р. дві редакції — коротку й ширшу (останню в двох версіях — полудневій і північній), і для часу від 945 також дві — коротшу (новгородську) і розширену (в двох версіях — полудневій і північній).

Чи коротка версія, перехована в новгородській редакції (до 945 р.) заховала ся в початковим видї, а не скорочена? В теперішнїм видї вона, в порівнанню з ширшою редакцією, виглядає голим кістяком, як буде видко з сього побіжного огляду:

 

коротка редакція:




київські брати
похід на Царгород

хозарська дань, Аскольд і Дир


прихід варязьких князів


Ігор в Київі



920 Похід Ігоря на Царгород
922 Похід Олега на Царгород


922 смерть Олега

війна з Уличами


           
ширша редакція:

етноґрафія загальна
етноґрафія словянська і руська
путь із Варяг в Греки і св. Андрій
київські брати

2 і 3-їй етноґрафічний огляд
хозарська дань
хронольоґічна таблиця
охрещеннє Болгарів
прихід варязьких князів
Аскольд і Дир
похід на Царгород
Олег в Київі
походи Олега
Угри
Кирил і Мефодій

907 похід Олега на Царгород
1 умова з Греками
2 умова з Греками
912 смерть Олега
походи Ігоря і византийські звістки

похід Ігоря на Царгород
(в короткій ред. під 920 р.)
2-й похід
умова з Греками
945 — смерть Ігоря, а далї иньша редакція, близша до ширшої Повісти.\585\

 

Як на просте скороченнє чогось анальоґічного з ширшою редакцією зміст короткої редакції виглядає занадто пляновим — є певна суцільність в тім кістяку; про скороченнє звістної нам ширшої редакції не може бути анї мови з огляду на кардинальні ріжницї; тільки деякі скорочення (купюри) початкової редакції тут можливі. Написана була ся стара Повість, очевидно, без років. Ті кілька років, які бачимо в короткій редакції, — то пізнійші, досить незручні вставки: так 854 р. — що має означати, мабуть, початок царювання імп. Михаіла, поставлено над всїм оповіданнєм від київських братів аж до походу Ігоря на Царгород; історію Ігоря механічно роздїлено між кількома роками. Так само обидва оповідання взяті з грецького джерела: про похід на Царгород за імп. Михаіла та Ігорів похід — се вставки додані вже пізнїйше; вложені вони не на місцї: похід на Царгород між київськими братами і хозарською даню (саме оповіданнє має тут слїди розриву: „по сихъ лЂтехъ братіа сіи изгибоша“...), похід Ігоря — перед походом Олега. Се уміщеннє їх саме показує, що сї додатки зроблені не з ширшої редакції, а незалежно від неї; на се вказують і иньші подробицї: оповіданнє про Ігоревий похід не звязане з Аскольдом і Диром, оповіданнє про Ігоревий похід не має звісток з жития Василя Нов., є й язиковї відміни.

Порівнюючи обидві редакції Повісти, ширшу й коротку, можна приблизно відреставрувати старшу редакцію її, що оповідала про київських братів, хозарську дань, прихід варязьких князїв до Новгорода, а потім Ігоря до Київа, про похід Олега на Царгород і війни Ігоря з Уличами й Деревлянами, та про його смерть, — те що Шахматов зве „начальним сводом“. В своїй останній працї він попробував піти ще далї: вилучивши пізнїйші додатки і зміни, дійти ще старшої, першої редакції лїтописи котру, він зве „древнЂйшим кіевским сводом“. По його гадцї, в результатї тої аналїтичної роботи, дістанемо таку запись:

Лєґенда про київських братів, що кінчила ся словами: „и по сихъ братии держати почаша родъ ихъ къняженне в Поляхъ; и бЂша ратьни съ Древлянами и съ Угличи“.

Варяги Півночи — їх панованнє у Словен і ин. (без покликання Рюрика і братів), їх князь Олег, похід його на Смоленськ і Київ, де він знаходить Аскольда і Дира.

Похід Олега на Царгород і смерть.

Ігор — його війни з Деревлянами і Уличами, деревлянська дань і смерть Ігоря (в иньшій формі, де конфлїкт виходив між Ігорем і Свенельдичем Мстишею).

Похід Ольги на Деревлян (без історії пімсти) і її розпорядження.

Подоріж Ольги до Царгороду і охрещеннє, її намови Святослава на християнство.\586\

Святослав — його походи на Хозар, Вятичів і Болгарів.

Прихід Печенїгів на Київ і смерть Ольги.

Друга болгарська кампанїя Святослава і смерть його.

Усобиця Ярополка і Олега, і т. д.

 

Шахматов думає, що ся лїтопись була зладжена при київський митрополичій катедрі коло р. 1039 і доведена до 1037 року, а пізнїйше, в 1070-х рр. (1073) вона була доповнена в Печерськім монастирі „великим Никоном“ і коло р. 1095 тамже продовжена і скомбінована з новгородською перерібкою лїтописи 1039 року — так повстав „Начальний свод“, старша редакція Повісти, а потім в 1116 і 1118 — дві ширші редакції її:

Полишаючи на боцї отсю ґенеальоґію редакцій, дуже складну і гіпотетичну, я спиню ся трохи коло даної Шахматовим реконструкції першої лїтописної записи. Вважаю її дуже цінною як пробу, як імпульс до дальшої аналїтичної роботи; його помічення над слїдами пізнїйшйх вставок і змін в лїтописнім текстї часто дуже влучні; але дану ним пробу реконструкції вважаю далекою ще від розвязання питання про обсяг і склад першої лїтописної записи.

Я не певний навіть, чи взагалї при теперішнїм станї нашого матеріалу, без нових відкрить в сферї лїтописної традиції ми можемо надїяти ся на скільки небудь докладну реконструкцію тої першої лїтописи. В даній тепер пробі Шахматов подекуди спиняєть ся ще на півдорозї — напр. ледво чи вдоволить кого зроблений ним роздїл оповідання про Варягів між київською лїтописею і її новгородською перерібкою, або полишеннє в київський лїтописи Аскольда і Дира в такій неумотивованій формі (по всякій правдоподібности Аскольд і Дир в початковій редакції були звязані з лєґендою про київських братів, як сказано було вище), і т. д. Правда не легко відріжнити контамінацію, переведену пізнїйшими редакторами, від того що могло зявити ся уже в першій редакції з комбіновання ріжних переказів (або переказів з письменними звістками). З другого боку я думаю, що перша редакція лїтописи в кождім разі ледви чи сягала так делеко, аж до р. 1037, як приймає Шахматов, і належало б пошукати коротшого лїтописного цікля, відповідно до сказаного вище.

Не маючи змоги вилучити в чистім видї першу редакцїю лїтописи, не можемо ставити собі завдання — з її змісту докладно визначити час її написання. Та непевність і вагання в лїтописнім представленню основних фактів і видносин з початків X в., яке помічаємо вже в ранїйших редакціях (особливо вагання що до Олега і його видносин до Ігоря), показують в кождім разї, що поза XI вік на\587\зад початків сей лїтописи виносити нїяк не годить ся 1). Деякі подробицї лїтописного оповідання досить виразно вказують на середнї десятилїтя XI віку як на той час, коли йшла ся лїтописна редакція — хоч ми звичайно й не можемо ствердити, що певна фраза була вже в першій редакції лїтописи. Напр. поясненнє: „Дирева могила за святою Ириною“, що читаєть ся в короткій редакції, вказує на часи не давнїйши від 1030 — 1040-х років, бо та частина міста, де стояв монастир св. Ірини, була забудовна вже по 30-х р. XI в. З другого боку читаючи в коротшій версії при оповіданню про усобицю Святославичів, що могила Олега „єсть и до сего дня“ коло Овруча, мусимо міркувати, що се писало ся до перенесення Олегових костей до київської церкви Богородицї, записаного під р. 1044 2).

 

1) Мушу піднести, що в першій редакції варязької теорії Повісти, як ми можемо собі представити її, прихід Варягів на Русь припадав на часи пізнїйші від тих, на які паде він в останнїй редакції її. Перша редакція не знала довгого правлїння Ігоря, його неповнолїтства, і т. д. Все те, що свійська традиція донесла про Ігоря, містило ся легко в двох десятолїтях перед його смертю; на сі часи припадав і лєґендарний похід Руси на Грецію, датований потім 907 роком; тому що в народнїй традиції ранїйші подїї закривають ся пізнїйшими, ледво аби перший укладчик Повісти представляв сей похід старшим від 940-х років (від походу 941 року). Прихід Рурика в Новгород і Аекольда в Київ супроти того припали-б, в представленню автора, десь на початки X, найдальше — на кінець IX в. Їх пересунули потім о кількадесять лїт назад письменні звістки про Русь (звістки грецьких хронїстів і умови), віднайдені пізнїйше редактором, чи редакторами Повісти (тому й завила ся така маса порожніх років при Ігорі), а в першій редакції початки варязької Руси ледви чи представляли ся старшими від самого кінця IX або початку X віку.

2) 1 Новг. с. 26, Лавр. с. 151.

 

В оповіданню про контрибуцію наложену на Новгородців за Олега стояло: „єже и нинЂ даютъ“, як заховало ся в Никон. лїт., з того в 1 Новг. вийшло: „єже не даютъ“, а в полуд. і півн. версіях поправлено: „єже до смерти ЯрославлЂ даяше Варягом“, — отже се писало ся не пізнїйше половини XI в. Таке ж значіннє мають пояснення під 945 р. (в коротшій і ширшій редакції), що Свенельд був „отець Мьстишинъ“, — се виясненне могло мати значиннє тодї тільки, як ще був у свіжій памяти сей Мстиша, або пояснення топоґрафїї Київа в історії пімети Ольги фактами з другої половини XI в.: „городъ же бяше Києвъ идеже єсть нинЂ дворъ Воротиславлъ и Чюдинь“ — Никифора і Чудина ми знаємо, оба були визначними боярами в момент смерти Ярослава (згадують ся в Рус. Правдї Акад. § 18), і до сього часу мусить належати се поясненнє.

Ширші редакції мають слїди пізнїйшого часу. Так в етноґра\588\фічнім оглядї (Іпат. с. 9) і в оповіданню про Угрів (с. 14) згадують ся Половцї, що вказувало-б на час не ранїйший останньої чверти XI в., бо Русь близше познайомилась з Половцями тільки в 1060-х рр. Таке-ж значіннє має згадка тамже, що поганський похоронний обряд заховав ся досї у Вятичів, — значить иньші племена були вже тодї християнізовані. Для північної редакції маємо на рештї докладну дату, коли вона була закінчена, — се приписка під 1110 р.: „игуменъ Сильвестръ святого Михаила написах книга си лЂтописецъ... в 6624, индикта 9 лЂта“, отже 1116 р. Для полудневої редакції такої дати не маємо, але у всякім разї вона була закінчена після смерти Святополка і Давида Ігоревича († 1113), яв видно з хронольоґічної таблички під 852 р. і згадки про смерть Давида під 1097 р., в заведеній до лїтописи повісти Василя. Вказати докладну границю, де кінчить ся найдавнїйша лїтопись в полудневій версії, дуже трудно: під 1110 і 1111 р. маємо тут одну повість про похід на Половцїв, і здаєть ся, що до неїж належить ще оповіданнє про смерть Святополка ; можливо що вона була закінчена трохи пізнїйше, нїж північна 1). Коротша версія новгородська мусить бути ранїйша, але у всякім разї належить теж не старшим часам як кінець XI в.

Таким чином Найдавнїйша лїтопись була результатом досить інтензивної роботи протягом значного часу — яких 60-и лїт, перейшовши кілька редакцій. Скільки рук робило над нею? На се питаннє, на жаль, не можна відповісти. Можливо, ще значну частину редакційної роботи доконала та сама рука: той самий книжник, що уложив початкову редакцію Повісти временних лїт, міг трудити ся над її розширеннєм (певна одностайність в деяких тенденціях, напр. в поглядах на початок Руси, руської дйнастиї і на її династичні права, може наводити на таку гадку — хіба б припустити, що пізнїйший редактор перейняв ся виложеними в старшій редакції гадками й розвинув їх потім в цїлу систему). Але цїлу редакційну роботу надати одному перу неможливо, хоч би з огляду на той значний простір часу, тай ріжні суперечности, що досить слїдні в теперішнїм текстї.

Я згадував про традиційний погляд, що редактором був Нестор. Доводи Казанского збили сей погляд 2)

 

1) Шахматов приймає 1118 р., але більш гіпотетично.

2) Найбільше виразна суперечність така: Нестор в житиї Теодосія каже, що не застав уже Теодосія живого, вступаючи до Печерського монастиря, а в лїтописи оповідач, чи редактор, каже про себе, в першій особі, що прийшовши до Печерського монастиря, був пострижений Теодосієм.

 

 

(до них де що доложив недавнїми часами Щепкін, як низше); вони довели, що Нестор, \589\ автор жития Теодосія та „Чтєнія“ про Бориса і Глїба, не міг бути автором лїтописи, бо для історїї подїй, описаних в тих його утворах, в лїтописи ужито зовсїм иньших джерел. Пробовано се поправити тим, що мовляв Нестор не був автором Найдавнїйшої лїтописи, а автором печерської лїтописи, що увійшла як складова частина в Найдавнїйшу лїтопись, але се стрічаєть ся з тією-ж трудностию: як раз печерські подїї, описані в Найдавнїйшій лїтописи, десь аж до кінця 80-х рр., не могли бути описані Нестором: вони перечать ся з житиєм Теодосія і в фактах і в загальнім освітленню печерських подїй. Коли традиція (досить пізня, XIII в.) про лїтописательство Нестора має що в собі, то його можна уважити або автором печерських записок з кінця XI та початку XII в. (се ще найскорше), або одним з останнїх редакторів. Шахматов, що в ранїйших своїх працях силкував ся оборонити лїтописательство Нестора, в новійшій уже спиняється на Никонї, характеризованім у Нестора як чоловік книжний і письменний: по його думцї, бувши тмутороканським ігуменом, Никон відти принїс сучасні відомости в лїтопись і ріжні старші хозарські і тмутораканські перекази і лєґенди. Можливости такої не бачу підстав заперечувати, але і певних доказів Никонової роботи також не бачу 1).

 

1) Серія тмутороканських звісток, навіть як би вони були принесені Никоном, могли бути вписані иньшим лїтописцем; але вони могли мати зявити ся і не через безпосереднї звизки Київа з Тмутороканем, а з кругів дружинних чернигівських, тому що говорили про княжат чернигівських (в тім і перекази про Мстислава тмутороканського). А хозарські перекази вказані Шахматовим дуже мало мають в собі хозарського: лєґенда про хозарську дань не хозарська, а київська.

 

Богацтво печерських звісток з другої половини XI в. робить правдоподібною гадку, що лїтопись перейшла в сїм часї через руки когось з печерської братії — може був ним і Никон. З далеко більшою правдоподібністю, майже — з певністю, можна назвати одного з пізнїйших редакторів її — видубицького ігумена Сильвестра, що підписав ся в згаданій приписцї 1116 р. На простого переписувача він був занадто визначним чоловіком, з другого боку — брак відомостей про Видубицький монастир не позволяє уважати його таким автором, що трудив ся над лїтописею ще в другій половинї XI в.

Як поворотні точки, де кінчила ся лїтопись в ріжні стадії розвою, крім третьої чверти X в. (між смертю Ігоря і Володимировим хрещеннєм) з значною правдоподібністю можна прийняти ще 1030 — 1040 рр.: тут дїйсно відчуваєть ся прогалина, по котрій наступає як вступ до чогось нового запись про смертю Ярослава і його роз\590\порядження. Вказані далї Шахматовим як такі поворотні моменти записки під 1073 і 1093 рр. також мають де що за собою, але не виступають так певно. Пізнїйші руки перейшли по лїтописи і загладили богато. Через се наші мірковання про розвій лїтопис все ще мусять мати загальний і приблизний характер.

Ті найстарші часи лїтописи, що могли бути описані в 1030 — 40-х рр., без лїт (означимо їх буквою А для схематичного перегляду), маємо в Новгородській лїтописи вже доповнені деякими звістками грецького (чи грецько-болгарського) похождення і незручно розбиті на роки: над вступною частиною поставлено 854 р., подїї з часів Ігоря роздїлені на кілька років, решту виповнено порожнїми роками; в 2-ій редакції Новгородської лїтописи маємо сю частину до року 944 (в її теперішнїм видї назвім її В).

Незалежно від неї стара запись (А) кількома наворотами протягом другої половини XI віку була продовжена, розширена, перероблена й хронольоґізована — доведена до тої стадії, яку звемо коротшою редакцією (Г), а Шахматов називає Начальним сводом: в досить чистім видї маємо се в 1 Новгор., від р. 945 до 1016 і від 1054 до 1074. Тут нема ще вступних ґеоґрафічно-етноґрафічних оглядів, вставок з Амартола, нема русько-візантийських трактатів, нема ще деяких переказів — напр. останьої пімсти Ольги (спалення Коростеня) 1).

 

1) Чи при тім київська лїтопись була скомбінована з новгородською, як думає Шахматов, се менї не ясно і я не бачу на се доказів. Новгородські погляди, новгородська тентенція, як я її назвав, проходить глубоко в концепцію лїтописи і вона комбінує на ріжних місцях зовсїм явним образом перекази київські з новгородськими (початок київських князїв, дїяльність Ольги, Володимира, війна Ярослава з Святополком), але власне через те я б скорше вважав се не пізнїйшою контамінацією, а такою комбінацією, яка лежить в основі лїтописи, коли на першої, то перших редакцій.

 

Сї доповнення одержала лїтопись потім, переходячи в стадію, котру звемо ширшою редакцією (Е). Редакційна робота робила ся й тепер не від разу, а кількома наворотами і можливо — кількома руками. Так нпр. на вступі сей етноґрафічний огляд українських племен даєть ся трома наворотами: повтореннє вступних слів „Поляном живущимъ о собЂ“ вказує на кілька вставок, зроблених ріжними часами. Сю ширшу редакцію продовжену до 2-го десятилїтя XII в., маємо в двох версіях, північній і полудневій.

 

Таким чином коротка схема розвою лїтописної роботи була б така: \591\

 

? (початкові записи 1030 — 1040 рр.).
¦
+? теперішня коротка редакція (яку маємо в Новгор. до 944 р., з самостійною хронольоґїєю).
¦
? розширена і хронольоґізована коротша лїтопись.
¦
+? коротша новгородська версія лїтописи, що маємо від 945 до 1016 і від 1054 до 1074 р.
? доповнена умовами і розширена вставками з Амартола й ин.
¦
+? полуднева версія лїтописи
? північна версія ширшої ред. лїтописи

 

Якими джерелами при тім розпоряджали укладчики лїтописи, ми вже по части бачили. Почнемо від старшої редакциї, як ми її означали вище: київські брати, хозарська дань, Аскольд і Дир, прихід варязьких князїв, Ігорь в Київі, Олегів похід на Царгород і його смерть, війни з Уличами. Памятаємо при тім, що в теперішнїм текстїможливо є деякі скорочення, що оповіданнє мабуть ішло далї, але тут ми будемо тримати ся того, що виріжнили з його теперішнього складу в 2-ій ред. Новг., з перед 945 р. Отже тут ми не маємо нїчого взятого з чужих джерел, виключивши тільки цитати з біблїї з нагоди епізоду про хозарську дань, нїчого взагалї з писаних джерел, — се збірка переказів і комбінацій редактора. Виріжнити сї комбінації не всюди можна на певно. Я не буду твердити на певно, чи нпр. поясненнє, що Аскольд і Дир були Варяги, або що Ігор був син Рюрика, а Олег його воєвода, або оповіданнє, що Ігор прийшов з Новгорода й забив Аскольда і Дира — то все комбінації виключно самого укладчика лїтописи. Але вище я показував, як на тих точках була слаба традиція, як ріжнородно укладались тодї ті перекази й імена в зовсїм відмінні комбінації, тому й тут признаю дуже велику участь комбінаціям автора сеї початкової редакції. Як на правдиві перекази напевно можна вказати на епізоди про київських братів, хозарську дань, похід Олега на Царгород, війну Ігоря з Уличами. Звістки сучасника в сїй редакції — тільки пояснення, напр. де могили Аскольда, Дира, Олега.

При дальших редакціях сеї части, включно до поч. XII в., використано цїлий ряд писаних джерел, переважно чужих. Так ужито звістки Ґеорґія Амартола з його продовженнєм; звідси взято окрім історії походу Руси на Царгород за імп. Михаїла та Ігоревої експеди\592\ції, ще загальний етноґрафічно-ґеоґрафічний огляд на вступі, приклади з всесвітньої істориї — дивні звичаї ріжних народів, в паралєль поганським звичаям руських народів (Іпат. с. 8 — 9, тут він і цитуєть ся: „глаголетъ Георгий в лЂтописьцЂ“), „волъхвования отъ чародЂйства“ з нагоди смерти Олега (с. 24 — 5). Від Амартола також ідуть дрібні звістки про грецько-болгарські події з другої половини IX і першої X в., введені в лїтопись уже при її хронольоґізації 1). Зістаєть ся одначе непевним, наскільки користала вона безпосередно з самого Амартола, а не з якоїсь історичної компіляції, що черпала з Амартола тільки між иньшим — бо деякі хронольоґічні непорозуміння редакторів лїтописи виясняють ся власне за посередництвом таких власне компіляцій 2).

 

1) Виказ місць взятих з Амартола див. у Сухомлїнова, де автор виказує й иньші писані джерела, і у Шахматова Хронологія.

2) Шахматов поставив був здогад, що редактор Повісти користав з певної енцикльопедії (принесеної мабуть з Болгарії), де були м. и. хронїка Амартола, хронольоґія Никифора, біблїйно-апокрифічна істордъ и его источники, пор. йогож Древнеболгарская энциклопедія X в.). Здогад сей одначе має вповнї гіпотетичний характер, і здаєть ся, саія, котрої слїди маємо в лїтопіснїй повісти про Володимира (Начальний лЂтописный свом Шахматов тепер не дуже стоїть за ним.

3) Він виданий з старшого кодекса (XIII в.) в I т. Полного Собр. лЂтоп., і з Никон. збірника — в т. IX, компіляцію його фраґментів з уривками з Амартола вид. БЂлокуровъ п. т. Русскія лЂтописи по рукописи Н. П. Никифорова, Мва, 1898.

 

Для хронольоґії ужито хронольоґічну працю патр. Никифора ????????????? ???????? (ЛЂтописецъ вскорЂ“, або „вкратцЂ“, як він зветь ся в словянськім перекладі) 3); з нього взята хронольоґічна схема під 852 р. (як се довів Шахматов). В оповіданню про похід Ігоря 941 р. окрім Амартола користано безпосередно чи посередно з жития Василя Нового, як ми бачили вище (с. 440). Оповіданнє про Кирила и Методия (с. 15 — 16) взято з якоїсь осібної повісти, близької до панонських житий.

Осібну катеґорію становлять русько-візантийські умови — дві въ цїлости і одна в парафразї й уривках (під 907 р.).

Слїдів користання з свійських, місцевих книжних творів, писаних повістей в сїй части не помітно нїде, так само і з яких небудь давнїйших свійських річних записок. Сухомлїнов свого часу поставив був теорію, що наші лїтописи розвинули ся з пасхальних табличок з короткими аналїстичними записками, але такі короткі аналїстичні записки належать до свіжійших редакторських верств в нашій лїтописи, а слїдів пасхальних таблиць в давнїй Руси досї не викрито. Срезнєвский пробував довести істнованнє в лїтописи записок ще з X в., але \593\ більшість вказаних ним звісток очевидно взята з чужих джерел, або пізнїйше викомбінована і тепер тільки одна звістка з X в. зістаєть ся загадкою — се комета під 911 р. Здогади Ламбіна і новійші — Ламанского про більші письменні матеріали з X в. використані в лїтописи, вповнї теоретичні. Шахматов в своїй останній аналїзї лїтописи також прийшов по виводу, що до часїв Ольги не видно слїду використання якихось свійських писаних джерел 1).

В другій половинї X вв. редакційні верстви відріжнити ще тяжше. Присутність постороннїх книжних утворів відчуваєть ся місцями дуже сильно, але виріжнити їх докладно незвичайно трудно, майже неможливо. Шахматов, перевівши свою останню аналїзу лїтописи, припускає такі книжні джерела, використані в лїтописи:

болгарська лїтопись, що оповідала про війни Святослава 2),

сказаніє про кн. Ольгу — її подорож до Царгорода, державні труди і смерть,

сказаніє про Варягів мучеників,

сказаніє про Володимира,

фундаційна грамота Володимира церкві Богородицї Десятинній,

сказаніє про Бориса і Глїба.

 

 

1) Див. особливо резюме в гл. XVIII.

2) Її вплив він добачає також в згадцї лїтописця, що Греки прийняли Олега за св. Димитрія в його походї під Царгород.

 

З сих гіпотетичних джерел болгарська лїтопись зовсїм сумнївна — всї наведені покази на неї мало значать, а головно, що трудно в болгарськім джерелї припускати таке змальованнє Святослава, як бачимо в лїтописи (а вона на думку Шахматова зачерпнула се оповіданнє з тої болгарської лїтописи). Фундаційна грамота Володимира могла входити в повість про нього. Що лїтописець використав якісь книжні повісти чи слова про Ольгу, мучеників-Варягів, Володимира, Бориса і Глїба, се вповнї можливо, і навіть в розмірах ширших, ніж припускає Шахматів. Дїло в тім, що Шахматов при своїй реконструкції першої редакції лїтописи припускає значні утрати з неї — пропуски пороблені при перерібцї — і тому ріжні екстраваґанції супротив лїтописи, які ми знаходимо в писаннях про Ольгу, Володимира і т. д. по за лїтописю, занадто зводить до першої, утраченої редакції лїтописи, а тим самим до мїнїмума приводить самостійність тих писань від лїтописи: так напр. вплив сказанія про Володимира він зводить до самої похвали крещенію, еказаніє про Бориса і Глїба до „короткої записи вишгородської церкви про убієніє, похорон, віднайденнє мощей, прославленнє і чуда від них“ — власне через те \594\ що забагато кладе на рахунок гіпотетичної першої редакції лїтописи, хоч сам a priori приймає, що не можна на рахунок лїтописцїв писати всеї тої аґіольоґічної роботи, з котрою ми стрічаємо ся в лїтописи (часто з очевидними фраґментами тільки).

Деякі книжні запозичення, які маємо в сїй части лїтописи, могли дістати ся сею посередньою дорогою — через використані лїтописцем книжні „сказанія“, напр. в промові фільософа уривки з Палєї, або джерела спільного з нею, а в уста самого Володимира вложене ісповіданнє віри, не зовсїм православне („піваріанське“), викрите недавно Нїкольским в осібнім видї в рукоп. XII — XIII в. під назвою „Написанія о вЂрЂ“ (Сухомлїнов вказував ранїйше на ісповіданнє Михаїла Сінкела, включене в Святославів збірник 1073 р., але лїтописне ісповіданнє ріжнить ся від нього).

Старих лїтописних записок не видно і в сїй части. До такого виводу прийшов і Шахматов. Пок. Кунік вказав на ряд записок, що можуть походити з княжого помянника 1), але вони починають ся від р. 1100 (роки уродження і смерти осіб з княжої родини), перед тим їх не видко.

Як я казав уже, Повість і її продовженнє з початку мали форму праґматичного оповідання, і аж пізнїйше роздїлено його на роки, а при тім пододавано і коротких записок, зачерпнених з ріжних джерел чужих і свійських або викомбінованих, з роками. Се була робота анальоґічна з пізнїйшою Галицько-волинською лїтописею, котру автор теж писав без років і аж пізнїише заміряв їх визначити (Іпат. с. 544), тільки не зробив сього. Такий праґматичний характер мало оповіданнє, правдоподібно, аж до часів Ярослава — нпр. до 1026 р. Слїди пізнїйшого вставлювання річних чисел для першої частини я вказував вже вище; для дальшої вкажу нпр. на р. 988.

Для хронольоґізації редактор мав перед усїм дві головні опорні точки. Перша — звістка про Русь, себто про похід її на Царгород, з датою викомбінованою з грецьких джерел — викомбінованою хибно, але як саме, сього й досї ми не знаємо напевно, не вважаючи на недавнї виводи Шахматова 2).

 

1) ИзвЂстны ли намъ годъ и день смерти в. кн. Ярослава Владиміровича, 1896.

2) Найновійші — Разысканія с. 98.

 

На сїй датї оперте все датованнє перших подїй, аж до приходу Олега до Київа. Друга крайня опорна точка для вираховання дат — се дата смерти Володимира, відома з письменних джерел (1015 р.). Деякі посереднї дати редактор міг вивести теж з візантийських джерел (як нпр. для походу Ігоря 941 р.). Для другої половини X в. міг він знайти деякі хронольоґічні вказів \595\ки в тих „сказаніях“ про Ольгу, Володимира й ин., використаних в лїтописи — може рік смерти Ольги, хоч в деяких випадках міг мати самі днї без року (напр. при смерти Ярополка). Натомість датами русько-византийських умов міг він покористувати ся хіба для поправок, тому що — як ми вище вивели з огляду на новгородську редакцію, сї умови були введені в лїтопись уже по довершенню хронольоґічного подїлу.

 

Чи мав редактор якісь свійські хронольоґічні таблички, що помогли-б йому означити границї князювань і розложити події? Се питаннє дуже інтересне для нашої історії, але порішити його поки що не можна. Срезнєвский висловив здогад, що редактор міг мати такі записки, де по рокам князювань означені були визначнїйші подїї. Ми дійсно маємо одну таку табличку, для часів Володимира, в старім житиї його: „по святем же крещеніи поживе бл. кн, Володимеръ 28 лЂтъ; на другоє лЂто по крещеніи къ порогомъ ходи, на третіє лЂто Корсунь городъ взя, на 4-оє лЂто церковь камену св. Богородица заложи“ і т. д. Але вона не має прикмет глубокої давнини і могла зявити ся, так як і літописні дати, з пізнїйших пригадок 1). В ширшій версії лїтописи під 852 р. маємо табличку кназївств — я навів її вище; вона згоджуєть ся роками лїтописи що до князївств Олега й Ігоря 2), можна погодити її й для Святослава та Ярополка, тільки для князювання Володимира рішучо бракує одного року.

 

1) Шахматов думає, що ся табличка була в старшій редакції лїтописи і відти взята старим житиєм.

2) Срезнєвский думав противно, але він не звернув уваги, що звичайно тодї зараховували і перший і останній рік князївства, отже рахували роком більше нїж ми; відповідно до того маємо: Олег сїв в Київі 882 р., умер 912 — отже 31, як в таблицї, Ігор сїв 913, умер 945, отже 33, як в таблицї; рахуючи початок Святославового князївства 945 р., будем мати до його смерти під 972 р, теж 28 р., як в табличцї; одначе в усїх версіях титул про початок Святославового князївства стоїть під 946 р, — може се недогляд самого редактора. Для Ярополка від 973 до 980 р. теж здобудемо 8 років, але для Володимира тодї забракне оден рік рішучо.

 

Коли зважити, що початки деяких князївств в лїтописи віддїлені під осібні роки від попереднїх як би навмисно, аби натягнути рік, то се наводить гадку, що ся табличка була взірцем для редактора при останній хронольоґізації і до неї він притягав факти, а не табличка обрахована на підставі дат лїтописи. Далї, я вище, в історичнім оглядї підносив факти, що вказують на спізненнє лїтописних дат; так східнї походи Святослава в дїйсности стали ся років на два пізнїйше, подорож Ольги до Царго\596\роду теж о два роки; я піднїс деякі факти, що промовляють і за пізнїйшими роками смерти Олега й Ігоря. Як би признати, що редактор, роскладаючи роки за табличкою, де рахувались неповні роки, відчисляв цїлі роки, то се нам обяснило-б сю справу: і так вже на часах Святослава й Ольга ми мали-б ріжницї два роки, на часах Ігоря три, на часах Олега чотири: в дїйсности, коли табличка була добра, він мав би вмерти в 915 — 6 р. Однакове спізненнє подорожи Ольги й походів Святослава вказувало-б і ще иньше: що сї факти в якійсь табличцї датовані були роками князївств, і спізнили ся через хибний рахунок при хронольоґізації лїтописи. Але наскільки сї всї рахунки самостійні взагалї від лїтописи — не тільки від останньої хронольоґії, а і від старших редакцій її, се зістаєть ся неясним.

Як на народнї перекази в сих дальших частях лїтописи можна на певно вказати, окрім вказаного вище, ще другий похід Ігоря на Візантию, деревську війну по смерти Ігоря (цікаво, що останнього епізоду Ольгиної пімсти в новгородській версії бракує, вона додана при пізнїйшій редакції), більшу частину з оповідання про подоріж Ольги до Царгорода (сватаннє імператора, посольство його до Київа), історію Святослава. Історія Володимира теж має богато елементів народніїх переказів: війни синів Святослава, Володимирові пири; дечого і тут бракує в коротшій (новгородській) версії: напр. під 993 р. тут тільки коротка звістка: „иде Володимиръ на Хорваты“, в ширшій додано зі словами: „Пришедшю же ему съ войны Хороватьской...“ чисто народнїй переказ про боротьбу отрока з Печенїгом і заснованнє Переяслава; так само до порожнього 997 р. (як у новгородській) дописано такий же народнїй переказ про білгородський кисїль. Трудно уставити напевно — чи тут маємо пізнїйші додатки ширшої редакції — чи скорочення в новгородській версії.

Що до устних оповідань свідків, то з них користано, розумієть ся, широко, але вказівки на них дуже рідкі: під 1106 р., записуючи смерть девядесятлїтнього боярина Яня, лїтописець згадує: „у негоже азъ слышахъ многа словеса, яже вписах в лЂтописиць“, — але що власне, не поясняє. Маємо оповіданнє Гюряти Роговича під 1096 р., та не можна бути певним, чи се оповіданнє було записано безпосередно редактором, чи перейшло до нього через якесь сказаниє або що.

Осібну катеґорію становлять піснї; подекуди ясно бачимо слїди їх — напр. в описи Лиственської битви (під 1024 р.):

„и бывъши нощи, бысть тьма, и громове, и молънья и дождь яко посвЂтяша мъльнъя, и блисташа ся оружья, єлико же млънія освЂтя\597\ше, толко мечи видяху, и такъ другъ друга убиваше, 1) и бЂ гроза велика, и сЂча сильна и страшна“,

або в звістці про смерть Романа Святославича (під 1079 р.):

„и суть кости єго и до сего лЂта тамо лежаче, сына Святославля і внука Ярославля“.

 

 

1) Ся фраза упущена в Іпат., Лавр. і под. кодексах, а заховала ся лише в пізнїйших компіляціях.

 

Робота самих редакторів не скрізь видна і не скрізь однака. Найбільше її видно у вступній частинї, де відкривав ся безкраїй простір здогадам і комбінаціям. Вкажу кілька найбільш виразних прикладів. Така історія розселення Словян з Дунаю під натиском Волохів (Іпат. с. 3 — 4 і 6 — 7), в ній даремно старали ся відкрити якусь дїйсну історію, і ще найправдоподібнїйше, що сю теорію лїтописець уложив під впливом сучасного розпросторення Волохів в дунайських краях. Далї — комбінація подорожи Андрія з варязько-грецьким путем — що то мовляв Андрій їхав через Київ до Риму. Історія міґрацій чужих народів — тут Хозари, через непорозуміннє, виступили въ ролї „білих Угрів“. Історія запросин варязьких князїв на Русь в порівнянню з коротеньким оповіданнєм старшої редакції розвинена далї в інтересах норманської теорії, напр. до слів: „идоша за море к Варягомъ“ додано : „сіце бо звахуть ся ты Варягы Русь, яко се друзиє звут ся Свеє, друзии .Урмани...“ і т. и., або многозначний додаток: „пояша по собЂ всю Русь“. Аскольд і Дир поставлені в певну звязь з Руриком і розповіджено, як вони зявили ся в Київі, чого не було в короткій редакції; так само пізнїйше вложені імена Аскольда і Дира в оповіданнє Амартола — в короткій редакції їх там нема. Супроти знайдених звісток, що Олег був князем, і супроти погляду старшої редакції, що він був тільки воєводою Ігоря, зявив ся компромісовий погляд, що він правив як опікун і свояк Ігоря. Завівши до Повісти історію про Кирила й Методія з її катеґоричною заявою, що Русь — се словянський нарід („СловЂньску языку... отъ негоже языка и мы єсме Русь; а СловЂнескъ языкъ и Рускый одинъ“), редакторъ спішить ся сей погляд привести до згоди з своєю варязькою теорією: „отъ Варягъ бо прозваша ся Русю, а пЂрвЂе бЂша СловЂне“. Але в меньш важних справах автор не дбав так про супречности — напр. маючи історію про побут Андрія в Київі, він лишає в оповіданню про Володимира слова диявола, що на Руси не було апостолів (Іпат. с. 80).

Аналїза лїтописи дала нам спроможність слїдити за тим, як поволї, протягом десятолїть зберали ся в нїй матеріали. Але разом з тим при тих редакціях не одно й відпадало. Таких відпадків лиши\598\ло ся вам дещо в короткій редакції лїтописи, дещо в пізнїйших компіляціях. Що було причиною того, що та чи иньша звістка не війшла в останнї редакції, се не всюди можна пояснити. Дуже часто могло се стати ся через недогляд: напр. бачимо, що в останнї редакції не війшов початок переказу про Ігоря — його війна з Уличами, а тільки продовженнє — повстаннє Деревлян; переставляючи записки, легко було щось упустити; але де що могло викидатись і свідомо. Поки на давню лїтопись дивились як на одноцїльну працю, доти сї відпадки дуже легковажено (особливо се гостро виступає у Карамзїна). Тепер, коли ми бачимо, яку довгу і повільну редакційну роботу переходила лїтопись, які переміни при тім робились, сї відпадки в наших очах мають не меньше значіннє, як і заведене в лїтопись. Розумієть ся, треба тільки відріжняти те, що по всякій імовірности належить до записок XI — XII в., від пізнїйших комбінацій (як напр. вивід Руси від річки Руси в Воскресенській лїт,), від пізнїйших записок (як численні звістки Никонів. лїт. про богатирів) або простих непорозумінь (нпр. похід Прусів, що помилкою зроблено з напасти від „прузів“ — сарани, і т. д.) З сього погляду сї екстраваґанції пізнїйших компіляций ще вимагають критичної перевірки.

На тім кінчу свій екскурс; додам тільки ще дещо з біблїоґрафії.

 

Видання Найдавнїйшої лїтописи : перше виданнє, з Радивилівського кодекса, з скороченнями, вийшло 1767 р. (Библіотека российская историческая, І, з передмовою Шлєцера). Нове виданнє на підставі кодексів північної ґрупи, розпочате Тимковським на початку XIX в., доведене було тільки до 1019 р. (1824). Аж в I т. Полного собранія лЂтописей 1846 р. видано суздальський лїтописний збірник, і в нїм Найд. лїтопись північної версії; до варіантів ужито кодекси полудневої версії, а самої полудневої версії не видано: вона вийшла аж 1871 р. в двох виданнях: ЛЂтопись по Ипатскому списку (весь волинський збірник) і ПовЂсть временныхъ лЂтъ по Ипатьевскому списку — фототипічне виданнє самої Найдавнїйшої лїтописи; в 1908 р. вийшло нове виданнє II тому полного собранія з повним текстом волинського збірника. Північна версія була видана ще кілька разів: ЛЂтопись по Лаврентьевскому списку, 1872 р. (нове виданнє 1897 р.) і крім того сама Повість в фототипічнім виданню: ПовЂсть врем. лЂтъ по Лавр. списку, 1872 і в звичайнім 1910; готуєть ся нове виданнє I тома Полного собранія. Радивилівський кодекс виданний фототипічно з його численними мінятюрами в р. 1902 в двох томах п. т. Радзивиловская или Кенигсбергская ЛЂтопись (Памятники древней письменности, XCVIII). Зведений текст Найдавнїйшої лїтописи з варіантами й доповненнями з усїх виданих лїтописних збірників: Сводная лЂтопись, составленная по всЂмъ изданнымъ спискамъ лЂтописи Л. Лейбовичемъ, 1876.

Видання иньших лїтописей і лїтописних компіляцій: Новгородська найдавнїйша і пізнїйші — в III і IV т. Полного собранія лЂтописей, 1841 і 1848. Новгородская лЂтопись по синодальному списку (1 і 2 редакції), 1888; крім того фототипічне виданнє синодального кодекса, 1888. \599\ Новгородскія лЂтописи (друга і третя) 1879. Россійская лЂтопись по списку СофЂйскому великаго Новгорода, 1795. ЛЂтописецъ, содержащій въ себЂ Россійскую исторію отъ 6360 до 7106 года, 1781 і 1819 р. (тут Архангелогородський лїтописець, близький до 2-ої ред. 1 Новг.). Софійскій временникъ, вид. Строєв 1820 р. (два томи). 1 Псковська — осібне вид. 1837 р. Поґодїна і потім в Полном соб. т. IV. ЛЂтопись Переяславля Суздальскаго (близька до півн. версії Повісти, але з деякими додатками) — з одної рукописи вид. 1851 р. кн. Оболєнский, з иньшого, фраґментарного кодекса Бєлокуров, 1898, п. т. Русскія лЂтописи. В Полном собрані-ї лЂтописей крім вказаних вийшли ще: в V і VI т. вибірки з Софійських лїтописей, в т. VII і VIII Воскресенська, в IX — XIII Никонівська (1 вид. 1767 — 1792 р., 8 томів), в XV — Тверська лїт. (готуєть ся нове виданнє), в XVI — Збірник Авраамка, в XVIII т. лїтопись Семіонівська (ще не вийшла), в XX лїтоп. вид. Львова, в XXI Степенна книга, в XXII Хронограф, в XXIII Єрмолинська (не вийшла). Найдавнїйшу лїтопись сї компіляції мають переважно в скороченнях; найблизший до ширшої версії текст старої лїтописи в Воскресенській, найбогатший екстраваґанціями — в Никонівській.

Важнїйша лїтература Найдавнїйшої лїтописи : Татїщев в I т. Исторії Россійскої гл. V — VII. Миллеръ О первомъ лЂтописцЂ россійскомъ (ЕжемЂсячныя сочиненія, 1755). Schlozer Probe russischer Annalen, 1767, i Nestor, russische Annalen 1802 — 9, 5 томів (рос. переклад Язикова, 1809 — 19, 8 томи). Строєва передмова до Софійського временника, 1820, йогож О византійскихъ источникахъ Нестора (Труды моск. іст. тов., 1828).

З писань скептиків головнїйше: Каченовского О кожанныхъ деньгахъ (ВЂстникъ Европы, 1827 і 1828), О Русской ПравдЂ (ibid. 1829), О баснословномъ времени въ россійской исторіи (Ученыя Записки моск. унив., 1833); Скромненка (С. Строєва) О недостовЂрности древней русской исторіи и ложности мнЂнія касательно древности рус. лЂтописей (Сынъ Отечества, 1834), О первобытномъ видЂ и источникахъ нынЂ намъ извЂстныхъ лЂтописей (ib. 1835), Кто писалъ нынЂ намъ извЂстныя лЂтописи (ib. 1835) (се відповіди на полєміку Поґодїна). Про них — Иконниковъ Скептическая школа въ русской исторіографіи — Унив. изв. київ. 1871 і осібно. Реакція против виводів скептиків: Поґодїна Несторъ — друковало ся в часоп. Русская Библіотека від 1834 р., осібно 1836, передрук в I т. ИзслЂдованій; Бутковъ Оборона лЂтописи Несторовой отъ навЂта скептиковъ, 1840. З тих часів ще: Перевощиковъ О русскихъ лЂтописяхъ, 1 вид. 1836. Кубаревъ Несторъ (Рус. истор. сборникъ, IV, 1842). Ивановъ Краткій обзоръ русскихъ временниковъ (Уч. Зап. Казан., 1843 — описано кодекси). ПолЂновъ Библіографическое обозрЂніе русскихъ лЂтописей (Ж. ?. ?. ?. 1849).

Полєміка про авторство Нестора: Казанскій Еще вопросъ о НесторЂ, Дополненіе къ вопросу о НесторЂ (Временникъ, I і III, 1849), відповідь Буткова — Современникъ, 1850, відповідь Казанского — Отечественныя Записки, 1851, йогож: Критическій розборъ свидЂтельствъ Патерика Печ. о лЂтописи Нестора (Врем. VII, 1850, „Примітки“ до неї Шевирьова ib. X, 1851), Объясненіе нЂкоторыхъ недоумЂній касательно лЂтописи Нестора (ib. XIII, 1852).

Дальша, докладнїйша аналїза лїтописи: Соловьевъ Исторія Россіи, \600\ особл. т. III гл. I. Сухомлиновъ О древней русской лЂтописи какъ памятникЂ литературномъ — Ученыя зап. II отд. акад. наукъ т. III (1856), йогож О преданіяхъ въ древней рус. лЂтоп. (Основа, 1861). Костомаровъ Лекціи по русской исторіи, I (1861), йогож — Преданія первоначальной русской лЂтописи (ВЂстникъ Европы 1873, потім в XIII т. Моноґрафій). Срезневскій Чтенія о древнихъ русскихъ лЂтописяхъ (Записки акад. наукъ, II, 1862 і осібно, тут три перші статї: чотири дальші, в части видруковані, не були тодї випущені, й вийшли доперва в ИзвЂстіях отд. рус. языка 1903, І). Билярскій ЗамЂчаніе о языкЂ Сказанія о св. БорисЂ и ГлЂбЂ сравнительно съ языкомъ лЂтописи (Записки акад. 1862). Бестужевъ-Рюминъ О соста†русскихъ лЂтописей (ЛЂтопись археогр. ком. IV, 1868). Дісертація Лєже (Leger) De Nestore rerum russicarum scriptore, 1868 виходила з перестарілих поглядів, і для неї лїтература і полеміка 50-х і 60 рр, не істнувала, новійші виводи Лєже використав уже в передмові до свого перекладу лїтописи: Chronique dite de Nestor (Publications de l’ecole des langues orientales vivantes, 1884). З лїтератури 70-x i 80-x рр. згадаю: Ламбинъ — з його численних статей (деякі зістались недруковані) особливо Источникъ лЂтописнаго сказанія о началЂ Руси, Ж. М. Н. П., 1874, VI і VII. Иловайскій — Еще о норманизмЂ, гл. IV і V (1872, передр. в Разысканіях). Погодинъ Борьба не на живота, а на смерть съ учеными ересями, 1874. Голубинскій Исторія русской церкви (1880, т. I гл. 2 — аналїза повісти про Володимира). Маркевичъ О лЂтописяхъ, I (Записки одеськ. унив., т. XXXVI, 1883, і осібно). Архангельскій Первые труды по изученію нач. рус. лЂтописи (кінчить ся 40-ми роками, Уч. зап. казан. ун. 1886 і осібно).

Найновійша лїтература — в справі авторства чи редакторства Нестора: Шахматовъ НЂсколько словъ о Несторовомъ Житій ?еодосія (ИзвЂстія отд. рус. языка, 1896, рецензія моя в Записках Н. тов. ім. Ш. т. XVII). Е. Щепкін — Zur Nestorfrage (Archiv fur sl. Philologie т. XIX, 1897). Моє: Нестор і лїтопись (Привіт, ювилейний збірник д-ра Франка, 1898). Відповідь Шахматова на статю. Щепкіна в ИзвЂстіях, 1898, I. В справі редакцій лїтописи і її джерел працї Шахматова: О начальномъ кіевскомъ лЂтописномъ сводЂ (Чтенія москов. іст. тов. 1897, III і осібно). Исходная точка лЂтосчисленія Повісти временныхъ лЂтъ (Ж. ?. ?. П. 1897, Ш), Хронологія древнЂйшихъ русскихъ лЂтописныхъ сводовъ (ib. кн. IV, рецензія в Записках т. XXI), ДревнЂйшія редакціи ПовЂсти временныхъ лЂтъ (ib. кн. VII, статя лишилась недокінчена, автор підходить до поставлених в нїй питань на ново, і з иньшого боку в статї Общерусскіе своды). Кіевопечерскій Патерикъ и Печерская лЂтопись (Ж. М. Н. П. 1898, Ш), Начальный лЂтописный сводъ и его источники, 1900 (Юбилейный сборникъ В. ?. Миллера — ИзвЂстія моск. общ. люб. антроп. и этногр. т. 97), Древнеболгарская энциклопедія X в. Визант. врем. 1900, — оцїнки в Записках т. 40 і 45), Общерусскіе лЂтописные своды XIV и XV вЂковъ (Ж. М. Н. П. 1900, IX і X, 1901, XI — тут про найдавнїйшу лїтопись в гл. IV, оцЂнка в Записках т. LIX). Srkulj Die Enstehung der altesten russischen sog. Nestorchronik, 1893 (слабеньке). Истринъ Одинъ только переводъ Псевдокаллис?ена, а древнеболгарская энциклопедія X віка . — мнимая (Визант. врем. 1903) — реплїка на статю Шахматова. Нарештї, з останнїх праць Шахматова (поми\601\наючи спеціальнїйші, вичислені вище) — Разысканія о древнЂйшихъ русскихъ лЂтописныхъ сводахъ, 1908.

Про иньші лїтописні збірники і компіляції головнїйше: окрім згаданих праць Шахматова: О начальномъ кіев. сводЂ, ДревнЂйш. редакціи и Общерусскіе своды, ще його-ж: Симеоновская лЂтопись XVI вЂка и Троицкая начала XIV в. (Изв. отд. рус. яз. 1901). Ермолинская лЂтопись и Ростовскій владычній сводъ (ib. 1903) і замітки про Никонівсвку компіляцію (ib. 1900, з поводу книги Лихачева). Далї: Сениговъ ИзслЂдованія о новгородскихъ лЂтописяхъ и Россійской исторіи Татищева, 1887. Янишъ Новгородская лЂтопись и ея московскія передЂлки, 1878. Тихомировъ О сборникЂ именуемомъ Тверскою лЂтописью (Ж. М. Н. П., 1876, II), йогож НЂсколько замЂтокъ о новгородскихъ лЂтописяхъ (Ж. М. Н. П., 1891, IX) і ОбозрЂніе состава московскихъ лЂтописныхъ сводовъ (ЛЂтопись занятій археогр. ком. X, 1895) — огляд пізнїйших частин Воскр., Никон, Соф., і 4 Новг. л. ПолЂновъ ОбозрЂніе лЂтописи Переяславля Суздальскаго (Ученыя записки H отд. петерб. акад. I. 1854). Лавровскій ИзслЂдованіе о лЂтописи Якимовской (ib. II, 1856). Про Степенну книгу розвідка Васенка. Про компіляцію Татїщева — вищеназвана праця Сенїґова; але і видана Татїщевим Якимівська лїтопись і його власна компіляція вимагають ще нової критичної оцїнки. Важнїйші екстраваґнції пізнїйших компіляцій супроти текста Лаврент. кодекса зібрав Бестужев-Рюмін в згаданій вище працї; регабілїтації їх присвятив кілька сторін Шахматов в згаданій працї Общерусскіе своды (X с. 164 і далї). Ширший, дуже інтересний звід версій з пізнїйших компіляцій і парафраз зробив Гіляров п. т. Преданія русской начальной лЂтописи, 1878 (вийшло лише в 1890-х рр.), але тільки до смерти Ольги. Перегляд рукописного матеріалу: Шиловъ, Описаніе рукописей содержащихъ лЂтописные тексты, 1910 (ЛЂтоп. зан. археогр. ком. XXII).

Дрібнїйша лїтература у Иконникова Опытъ русской исторіографіи, т. II.

 

Екскурси
II. Норманська теорія.

 

Історію норманської теорії в історіоґрафії треба почати від Повісти временних лїт, бо автори і редактори її, особливо останніх редакцій виходили з переконання, що Русь — то оден з варязьких народів, а Варяги — се північно-ґерманські народи на балтийськім побережу: „сице бо звахуть ся ты Варягы Русь, яко се друзии зовут ся Свеє (Шведи), друзии же Урмани (Нормани), Аньгляне, инии Готе (Готлянд) — тако и си“. Варягами на Руси X — XI в. звали ся дружини, зложені переважно чи виключно з Скандинавів; редактор Повісти виразно відріжняе їх від Словян і як видко з наведеного тексту, уважає назву Варягів етноґрафічною — загальним іменем північно-ґерманських, чи властиво — скандинавських народів. Се зовсїм ясно у нього, і зовсїм природно пізнїйше ми стрічаємо толковання, що варязькі князї були „Нїмцї“, як то читаємо в численних перерібках Повісти 1), або Шведи, як в Новгородї 1613 р. мотивували вибір на володаря шведського королевича тим, що й перші князї прийшли звідти 2).

 

1) Див. напр. виказ їх у Гилярова Преданія с. 107.

2) Так принаймнї оповідає про се сучасний шведський історик Відекінд в своїй Historia belli sueco-moscovitici, від котрої деякі норманїсти ведуть новійшу норманїстичну лїтературу.

 

З початком наукових студий над історією Руси, в XVIII в., оповіданнє Повісти про початки Руської держави прийнято просто як доґмат, зовсїм отже природно, що „Варяги-Русь“ за Повістю уважали ся Норманами; а що наукові студиї розпочалися Нїмцями або взагалї ученими, далеко лїпше обзнайомленими з світом ґерманським, нїж словянським, тож для старо-руського права і інституцій, назв і термінів традицій і переказів знаходили ся паралєлї чи джерела в ґерманських мовах і реалїях, там збирали ся нові потвердження до тих моментів, які привели автора Повісти до \603\ його теорії, і се все обставило норманську теорію дуже важкою артилєрією, так що за нею виглядала вона дуже солїдно. До певної міри прилучалось до того ще й саме словянське зневірє в свої сили на полї полїтичної та культурної роботи та нїмецьке легковаженнє словянського елєменту. Се все, повторяю, складалось зовсїм природно, а першою причиною зіставала ся сама Повість і її канонїчний авторитет; так що закиди деяких росийських шовінїстів, що в норманській теорії бачили трохи не інтриґу проти Словян (нпр. Коялович в своїй Исторії русскаго самосознанїя, и ин.), зовсїм безпідставні.

Ґотлїб Сіґфрід Баєр (р. 1694 † 1738), перший учений в повнім значінню того слова, що звернув ся до студій коло історії Руси, закликаний до заснованої тодї петербурської академії наук, перший науково уарґументовав норманську теорію і навів важні докази з чужих джерел: вказав на звістку Бертинських аналів, на „руські“ імена порогів у Константина Порфирородного, звязав Варягів з скандинавськими Vaering’ ами та византийськими ??????’ ами; не спеціалїзуючи близше, він уважав сих Варягів „благородними з Скандинавії“ й Данїї, союзниками і наємниками Русинів“. Його розвідки: De Varagis, Origines Russicae, Geographia Ross. ex Constantino Porphurogen. і ин. друкували ся в Commentarii Academiae scient. Petrop. i зібрані в Opuscula ed. Klotz, Halle, 1770. За ним пішов в сїм напрямі цїлий ряд праць — переважно нїмецьких та скандинавських письменників; з поміж них треба піднести особливо розвідку Штрубе де Пірмон (теж петербурського академіка) Sur l’origine et les changements des lois russes, 1766, де руському праву вперше дано паралєлї з північно-ґерманського права, звістні вже нам працї Шлєцера, та орієнталїста Френа, де звістки східнїх письменників коментовано з погляду норманської теориї (Ibn Foszlan’s und anderer Araber Berichte, 1823, і дрібнїйші статї). З иньших праць згадаємо: Бьорнера Schediasma... de Varegis... primis Russorum dynastis, 1743 — 4. Thunmann Untersuchungen uber die alteste Geschichte der nordlichen Volker 1772, Untersuchungen u. a. G. d. ostlichen Volker 1774. F. Krug (найбільш крайнїй і консеквентний норманїст) Zur Munzkunde Russlands 1805, Kritischer Versuch zur Aufklarung der Byzant. Chronologie 1807, Forschungen in der alteren Geschichte Russlands, I — II, 1842. Lehrberg Untersuchungen zur Erlauterung der alteren Geschithte Russlands, 1816 (Константинові імена порогів) i т. и.

Перші прояви опозиції сьому канонїчному поглядови не мали наукової вартости. Академічна промова 1749 р. петербурського академіка Ґ. Ф. Мілєра: Origines gentis et nominis Russorum, уложена з \604\ норманського становища, була поводом до першого нападу на норманїстів зі сторони Ломоносова. Але його полєміка не могла мати значіння: так ненаукові були мотиви її в порівнянню з науковим характером норманської теорії. Поле здобули норманїсти; „законоположник“ історії Руси Шлєцер канонїзував норманїзм в „Несторі“, книзї, що була школою історичного методу для цїлого поколїння істориків, а Карамзїн спопуляризовав його у своїй історії, що на цїле півстолїтє стала підручником історії Росії не тільки для словянського, а й взагалї европейського світа.

Важнїйший напад повів славний в розвою історіоґрафії Руси Ґустав Еверс († 1830) в своїх Kritische Vorarbeiten zur Geschichte der Russen, I — II, 1814. Ся праця піднесла цїлий ряд важних закидів проти норманської теориї: вказувала на неймовірність призвання недавнїх ворогів, виступала проти виводу імен з самих скандинавських пнїв та доводила, що Скандинави були тільки наємниками на Руси, відкидала вивід Руси з Ruotsi i Rosslagen’a, вказувала на мовчаннє північних джерел, підносила argumentum a silentio, доводила неможливість, аби Варяги занесли християнство до Київа. Збиваючи арґументи норманїстів, Еверс налягав заразом на істнованнє Руси здавна в Чорноморщинї і ся сторона була піддержана слїдом иньшим дорпатським ученим — Найманом в розвідцї Uber alteste Wohnsitze der Russen. Та як то було і з пізнїйшими антінорманїстами, сї позитивні сторони працї Еверса діскредитовані були хибами в його пробах власного реконструовання істориї Руси (виводи, що Волохи — Болгари, що київські князї були з Хозарів, Аскольд і Дир — Угри, притяганнє до Руси біблїйного Роша і Роксолянів) 1), і взагалї його праця не мала того впливу, який би могла й повинна-б була мати її критична сторона.

 

1) Русь з Роксоланами одначе звязували й пізнїйше — не тільки Іловайський, але й Антонович (Публичныя лекціи, 1897), й ин.

 

Більше сенсаційна, але меньш важна в своїй основі була атака скептичної школи Каченовского; признаючи, що літописи були зложені в XIII — XIV в., вона тим самим уважала й лїтописну історію початків Руси мітом. Разом з нею виступила словянська теорія — що Варяги були балтийські Словяне: писання Максимовича (Откуда идетъ Русская земля, 1837), Венелина (Скандинавоманія 1842) й ин., але з дуже слабим арґументованнєм.

Сї атаки з ріжних боків на норманську теорію відбили два учені, петербурські академіки, що від того часу зайняли становище патронів норманїзму, М. Поґодїн своєю дісертацією О происхожде-\605\ніи Руси, 1825 (нове перероблене виданнє в II т. ИзслЂдованій 1846 — Происхожденіе Варяговъ-Руси) і Ернст (Аріст) Кунік двотомовою працею Berufung der Schwedischen Rodsen durch Finnen und Slawen, 1844 — 5. Сї книжки, особливо Кунікова, досї зістають ся найбільш повними викладами норманської теорії. Обидва учені перейняли на себе й на далї обовязок боронити норманську теорію. Кунік як досить методично вишколений ерудит одначе добре розумів, що „самими покликуваннями на ,почтенного‘ Нестора нїчого не зробиш, по части через те, що батько історії норманїзму записав переказ про утвореннє Руської держави аж 250 років по сїй подїї, по части через те, що в нїм є деякі хиби, і ними дехто покористував ся, правда — що досить довільно“. Відчуваючи вагу піднесених закидів і слабі сторони теорії, Кунік неустанно шукав нових опор норманїзмови. Полишивши на боцї Повість він звернув ся до джерел візантийських та західнїх, коментував з норманського погляду звістки Арабів (його коментарі в Каспію Дорна, „Разысканія“ при текстах аль-Бекри вид. Розеном, и. ин., потім він на сю дорогу пустив свого ученика Вестберґа), підтягав під норманську теорію звістки про Русь перед 860 р. (розвідки про кагана 839 р. в Записках Академій Наукъ т. VI, в Разысканіях IV, про амастридську і сурозьку Русь — в Bulletin hist. phil. de l’Academie, 1845 і 1881, і в Записках Ак. Н. т. XXIV). Признавши комбінаційні елєменти в Повісти по доказах Ґедеонова, він перенїс цїлу вагу з історичних доказів на фільольоґічні та етнольоґічні (став ударяти на „водобоязькість“ Словян і на подїл народів на морські і сухопутнї), а в кінцї, видно — тратячи надїю устояти ся з норманїзмом, висунув ґотську теорію („Каспій“ с. 430 і далї). Не те Поґодїн: чоловік досить слабої наукової школи, він до кінця безгранично вірив в Повість; характеристичне було його арґументованнє проти поправок в хронольоґії Повісти, спеціально — проти відсовування назад року призвання Рурика: мовляв инакше Ігор мусїв би родити ся скорше, а тим часом під Київом, коли він приїхав з Олегом, несли його на руках. При такій безграничній вірі для нього й після критики Ґедеонова в традиційній історії початків Руси зіставалося ся все „просто, ясно“ (Записки Ак. Наукъ VI. 459).

По виданню дісертацій Поґодїна й Куніка поле знову задержали норманїсти, Видаючи 1846 р., нове виданнє своєї працї, Поґодїн був тієї гадки, що справа початку Руси „наименьше може перемінити ся через які небудь нові нахідки“ (ИзслЂдованія I p. VII). Плєяда істориків, що виступила в 40-х рр., уважала норманїзм питанем порішеним (Беляєв, Кавеліп, Соловйов і ин.). Одначе не минуло й двад\606\цати лїт, як напади на норманську теорію поновили ся ще з більшою силою; очевидно, в дїйсности справа стояла зовсїм не так „просто, ясно“. На самого Поґодїна зробила значне вражіннє праця петербургського славіста В. Ламанскаго О Славянахъ въ Малой Азіи, АфрикЂ и Испаніи, 1859 р., де автор виступив з многостороннею критикою Кунікової Berufung. Великого розголосу наробив дуже популярний тодї в росийській суспільности Костомаров своїм „Началом Руси“, 1860, де Русь виводила ся з Литви, з над Нїмана, і викликаний ним публичний діспут Костомарова з Поґодїним; сам Костомаров пізнїйше відступив від своєї дїйсно — дуже слабої теорії 1), але кредит норманїзму був зовсїм захитаний в ширших кругах; тодїшня гумористична російська часопись „Искра“ дала цїкаву карикатуру з поводу норманського діспуту: на лавцї оскаржених сидить Рурик з братами, як невідомого роду заволоки („непомнящіе родства“), і суд просить їх і публїку за виясненнєм справи звернутись до суду рівно за 1000 лїт (се дїяло ся перед самим тисячолїтєм початку Руської держави, коли ставив ся монумент тисячолїтя в Новгородї).

 

1) Се не перешкодило зявляти ся й пізнїйше оборонцям сеї теорії — див. нпр. реферати Вісендорфа і Ляцкого на IX археол. зїздї.

 

Далеко важнїйші були, хоч не зробили вражіння поза кругами спеціалистів, „Отрывки о варяжскомъ вопросЂ“ С. Ґедеонова (Записки Академій Наукъ, I і П, 1862 — 3, більша частина їх, перероблена і доповнена, видана була осібно в 1876 р. в двох томах під титулом „Варяги и Русь, историческое изслЂдованіе“). Се була найсолїднїйша праця з усїх, що появила ся доси проти норманської теорії. Написана з відповідною ерудицією, вона давала детальну критику всїх тих свідоцтв, на котрих опирала ся норманська теория. З цїлим натиском автор вказував на приналежність руського імени полудневим краям і на неправдоподібні виводи сього імени норманїстами з финського Ruotsi, шведского Roslagen’a, вказував на брак слїдів норманїзму в руській мові, праві і т. и., на ту недорічність, в яку впадав норманїзм на сїм пункті (reductio ad absurdum), пригадував на ново argumentum a silentio. Особливо-ж важною заслугою його було виясненнє систематизму, комбінативного характера Повісти, хоч сам Ґедеонов при тім приймав лїтописну лєґенду про призваннє князїв і бачив в Варягах балтійських Словян, подібно як і видана слїдом Исторія русской жизни Забєлїна (I т. 1876, II 1879). Ся балтийська теорія була власне слабою стороною цїлої роботи Ґедеонова і в значній мірі ослабляла значіннє його критики норманїзму, — як попадали в фальшиве положеннє всї, хто приймаючи лєґенду По\607\вісти, збивав при тім норманїзм: очевидно бо, що ся лєґенда могла мати бодай якусь підставу тільки для норманїзму (бо й автора її до сїєї теорії привело, правдоподібно, передовсїм значіннє Норманів на Руси в X — XI в.), а усуваючи норманїзм і зістаючи ся з лєґендою призвання Варягів, автори всяких „балтийських“, „литовських“, „фінських“ і ин. теорій повисали безнадійно в повітрі, й безрадне становище їх на полї реконструкції руської істориї тїльки вигіднїйше світло кидало на норманство, будь що будь оперте на безсумнївних фактах.

У всякім разї праця Ґедеонова мала великий вплив в науцї. Крайнїй норманїзм Круґа, з його „норреною“ (норманською мовою), скандинавською мітольоґією, скандинавським побутом на Руси, здавало ся, забито було безповоротно; значіннє історичних доказів норманїзму було піді[р]ване, норманїстам прийшло ся зробити ряд уступок. Норманїзм був захитаний тим більше, що від кінця 50-х рр. вийшов ряд солїдних розвідок, що не займаючи ся норманїзмом спеціально, стояли виразно на антінорманскім становищу, як ИзслЂдованія объ уголовномъ пра†Русской Правды Лянґе 1859, О погребальнихъ обычаяхъ языческихъ Славян Ол. Котляревського 1868, ИзвЂстія Ибн-Даста Хвольсона 1896, Сказанія мусульманскихъ писателей о Славянах и Русскихъ Гаркави 1870.

Почавши від 1871 р. почав свої атаки на норманську теорію московський учений Дмитро Іловайский (О мнимомъ призваніи Варяговъ, 1871, Еще о норманизмЂ, 1872 і численні дрібнїйші полємічні замітки — все се зібрано в книжцї Розысканія о началЂ Руси, 1 вид. 1876, друге — доповнене пізнїйшою полємікою — 1882, Дополнительная полемика по вопросамъ варяго-русскому и болгаро-гунскому, 1886 і Вторая дополнительная полемика, 1902, резюме в популярнїйшій формі — Откуда пошла Русская земля, в II т. Собранія сочиненій). Від сього часу він приймає на себе як спеціальну задачу на кождім місцї воювати з норманїзмом і лїтописною лєґендою. Правда, що антінорманїсти могли собі часто бажати меньш енерґічного, але більш обережного адвоката: фільольоґія, котрою Іловайский хотїв побивавати фільольоґію норманїстів, бувала часто страшна; його науковий метод дуже слабий — він розрубував питання, замість розвязувати (як напр. поправка Slavorum замість Sueonum в звістцї 839 р.); його власні теорії (Роксоляни — Русь, Гуни і Болгари — Словяне і т. и.) були ще меньш щасливі як норманська, і проповідь сих безвихідних теорій разом з антінорманїзмом не виходила на здоровлє сьому останньому; але енерґія Іловайского і ширеннє антінорманської теорії через підручники робили своє. Ще важнїйше було, що \608\ Іловайский не обмежив ся, як переважна більшість антінорманїстів, толкованиєм на власний спосіб Повісти, а виступив проти самої її лєґенди, признавши саме призваннє вигадкою пізнїйшого книжника; се було новим виданнєм скептицизму Каченовского, консеквентним виводом із спостережень про систематизм Повісти, які з усею рішучістю висловив Ґедеонов, хоч і не прийняв погляду Іловайского про непевність лїтописної лєґенди. Канонїчне значіннє „Нестора“ було рішучо захитане.

Боротьбу з сими нападами на норманську теорію вів Поґодїн в рядї статей, зібраних 1874 р. під характеристичним титулом: „Борьба не на животъ, а на смерть съ новыми историческими ересями“. З Ґедеоновим полємізував він спільно з Куніком (в VI т. Записок Акад. H.). Полєміка Поґодїна, мабуть, нїкого не переконала; сам його союзник Кунік, видко, не був з неї задоволений (Каспій с. 456 — 8). Він розумів трудности норманїзму, хоч держав ся його і традиції Повісти 1).

 

1) Свої вірні традиції погляди на початкову історію Руси виложив він в своїх посмертних Разысканіях — ИзвЂстія ал-Бекри, II, 1903 с. 105 і далї. Не дурно він норманїстів з вдоволеннєм титуловав „Несторовцями“.

 

 

Його полємічно-сатирична статя „Открытое письмо къ сухопутнымъ морякамъ (aux marins d’eau douce“), написана на адресу Костомарова в 1877 і тодї-ж надрукована, так і не була ним пущена в світ. Недописаними лишили ся його „Разысканія“, друковані як додаток до текстів аль-Бекри (перша частина вийшла в 1878 р., друга видана вже по його смерти, доперва в 1903 р.). Він перервав з кінцем 70-х рр., сю розпочату і видруковану вже в значній части роботу, лишив невиданими кілька иньших статей (Дополненія къ „Варягамъ и Руси“ Гедеонова, Галиндо и черноморская Русь) і до смерти своєї, що наступила в 1899 р. не дав уже з сих питань, що займали його до кінця, нїякої більшої публїкації, очевидно — стрінувши ся з цїлим рядом трудностей і непевностей, для яких треба було вступних студий, критичного освітлення матеріалу, і т. д. Він шукав — і не знаходив нових доста сильних точок опертя для традиційного норманїзму, „після того як принаймнї — в руській науцї, признано за неможливе розвязати варязько-руське питаннє чисто історичною дорогою“, як писав він у „Каспію“ (с. 460). Дїйсно, Кунікові екскурси мали не лїпшу долю, як Поґодїнська „Борьба“; „не вважаючи на богато гарного, основного і користного“, як свого часу Кунік писав про „Борьбу“ Поґодїна (Каспій с. 457) вони не могли помогти норманїзмови. Подїл народів на сухопутні й морські, \609\ рекомендований Куніком, розумієть ся, не міг нїкому промовити до фантазії, особливо коли сам же Кунік розводив ся про морські походи Словян VII в.; норманські імена ще меньше могли підперти лєґенду про призваннє, нїж історичні докази, полишені на боцї Куніком; присутність мореходної Русн на полуднї перед 862 р., заперечувана Куніком, слїдом була зміцнена розвідкою Васїлєвского про Амастридську лєгенду (Русско-византійскіе отрывки, VIII. Ж. М. Н. П. 1878, II — III, передруковані в Русско-византійских изслЂдованіях 1893), що доводила її приналежність до 1-ої пол. IX в., а за тим пішло нове виданнє Хордадбега де Ґуе (1889), що відсунуло Хордадбегову звістку про Русь на кількадесять лїть назад, і розвідка того-ж Васїлєвского про Сурозьку лєґенду (1893).

Не могла мати нїякого впливу й талановито та науково написана книжка Вільгельма Томсена, звістного лїнґвіста: The relations between ancient Russia and Scandinavia and the origin of the Russian state, 1877, три виклади, читані ним в Оксфордї 1876 р. (нїмецький переклад Борнемана Der Ursprung des russischen Staates, Ґота 1879, росийський — Аммона, Начало русскаго государства, 1891, з московських „Чтеній“). Похвально прийнята в наукових кругах, особливо західнїх, де норманїзм тїшивсь і далї повним кредитом, ся книжка й досї зістаєть ся користним підручником, але вона не приносила нїчого нового, бувши тільки перегляненим і поправленим зводом старих доводів норманїзму, і не йшла властиво далї старої дісертації Куніка.

Се була остання спеціальна моноґрафія з норманського становища; по нїй нїхто з норманїстів не здобув ся на енерґію чи на відвагу дати нову рецензію норманської теорії по всїх тих заданих їй ударах. З другого боку нещасливі й ненаукові комбінації деяких антінорманїстів (Іловайского, Забєлїна і самого Ґедеонова), як я вже згадував, діскредітували непомалу й антінорманїзм. Норманїзм був рішучо захитаний в своїх основах, але в результатї справа початків Руси зіставала ся невиясненою. Коли в 1880 р. виступив пок. Ключевский із своїми студіями про початки руської суспільно-полїтичної орґанїзації (Боярская дума древней Руси — статї друковались в Русскій Мысли 1880 р. і увійшли в скороченню в його книгу під тїєю-ж назвою), він сї початки старав ся освітлити незалежно не тільки від норманїзму, але й від лїтописної лєґенди. В моноґрафіях поодиноких земель давньої Руси, що почали виходити в Київі почавши від 1881 р., лїтописна лєґенда або признавала ся непевною або зовсїм відкидалась. Деякі хопились ґотської теориї: її висував, хоч ще дуже обережно, Кунік уже в Каспію (с. 430 і далї).\610\

Хоч Томсен перестерігав заздалегід від ґотської теориї, бо та „тягне за собою неможливу плутанину“ (відч. І), вона була на якийсь час, в 1890-х рр., розбудила надії. Проба Будиловича — ширше розвинути й уарґументовати сю теорію на археольоґічнім зїздї 1890 р. була принята з інтересом і надіями (див. напр. справозданнє в К. Старинї 1890, III с. 476 — 7 й ин.). Але сї надії скоро упали, коли дїйсно виступила та „неможлива плутанина“, і виявило ся, що самі оборонцї теорії не можуть піти далї дуже неясних натяків. Власне такий характер мав відчит Успенского на IX археольоґічнім зїздї (див. його протоколи в II т. Трудів зїзду) — він давав ще далеко меньше, нїж реферат Будиловича, й інтерес до ґотської теорії, розбуджений Будиловичом, упав зараз. Цїкаво, що обидва реферати не були навіть друковані, і таким чином ґотська теорія не була навіть поставлена в лїтературі 1) хоч якось докладнїйше.

Дїйсно, вона не могла мати виглядів. Вивід руського імени від ґотського *hrodh (слава) — ся головна точка, piece de resistance ґотської теорії, піднесена Куніком і піддержана пізнїйшими ґотистами, стрічаєть ся з безконечними трудностями, як показав Браун в своїй спеціальній студії: Гипотеза проф. Будиловича о готскомъ происхожденіи названія „Русь“ (Записки филологическаго общества при петербургскомъ унив.) і потім в книзї Разысканїя въ области гото-словянскихъ отношеній (с. 2 і далї). Він виказав, що імена Hrodhigutos — Славно-ґоти, Hrodhgotaland — Славноґотія, від яких хочуть вивести те руське імя, історично незвісні, а перехід *hrodh в Русь противить ся лїнґвїстичним спостереженням 2). Васїлєвский в своїй студії про Сурожську лєґенду (Русско-византійскія изслЂдованія — в IX т. ЛЂтописи археографической коммиссіи) попробував був признати кримським Ґотам „всЂ извЂстія о Руси и русскихъ до половини IX віка“, але в такій неясній формі, що його гадку приходило ся доперва відгадувати; і дїйсно, дуже трудно припустити, що то дрібні кольонії християнських Ґотів, добре звістних в царгородських кругах, виступали в тих поганських варварах руських походів, не кажучи вже, що нема наименьшого слїду, аби кримські Ґоти носили руське імя.

 

1) Ширше справозданнє з реферата Вудиловича в Ж. ?. ?. ?. 1890 VI с, 25 — 9.

2) Він признає одначе можливим предложений Куніком вивід з *hrodh финського Ruotsi; але така комбінація старої норманської теорії з ґотською ледво чи поможе котрій з них.

 

Потім в иньшій формі і з иньшої сторони попробував підійти \611\ до сеї справи звісний нїмецький орієнталїст Маркварт в своїй, богато згадуваній вище книзї: Osteuropaische und ostasiatische Streifzuge (1903). Лишаючи на боцї проби виводу руського імени від Ґотів, він піднїс ріжні сумнїви (з лїнґвістичного становища) що до виводів руського імени предложених норманїстами і поставив иньшу гіпотезу: грецьке ?????; походить від старого імени Герулів Hros, що задержало ся мовляв в місцевій традиції і потім пренесене було на скандинавських авантурників. Підставою послужив йому реєстр чорноморських і прикавказьких народів в „Церковній історії“ Захарії Ретора, сирійського письменника середини VI віку: тут разом з історичними народами, вибраними з ріжних джерел і уміщеними поруч Алянів, виступають в сусідстві їх, далї в ґлубину края ріжні казкові народи — карли, песиголовці і амазонки, і при тім оповідаєть ся про зносини амозонок з сусіднїм народом Hros — „з довгим тілом, ще не має зброї, і конї його не можуть носити, бо має довге тїло (чи довгі кінчини)“. Нїмецькі прекладчики сеї історії бачили в сїй назві загальне означеннє, з грецького ‘?????, але Маркварт бачить тут назву народу, від котрої пішло пізнїйше ?????, а в самім народї вгадує Герулів. По його думцї велике тїло сього народу і брак кінної їзди вказують на його ґерманське походженнє, а сусїдство з Алянами і Амазонками — на найбільш східнє з чорноморських ґерманських племен — Герулів: назву Hros він добачує в Йорданових Розомонах (див. вище с. 144), а пізнїйше, коли зявили ся тут норманські вікінґи (в IX в.), на них перенесено сю герульську назву з огляду на їх подібність до герульських напастників (с. 353 і д.).

Я згадую сю гіпотезу з огляду на авторитетне імя її автора: завдяки сьому авторитетови вона збудила була деякі надії, особливо між людьми, які далї стояли від справи; але від першого дотику критики мусїла вона упасти. Прогалина, з одного боку, між дїйсними. Герулами, що еміґрували відси по гунськім погромі і могли зістати ся хіба в дрібних останках, з другого — між згадкою сирійського письменника і появою ????? в IX віцї; непевність самого імени Hros і брак всяких доказів його реального істновання; мало правдоподібна можливість перенесення її на вікінґів, які появили ся на днїпровій дорозї, тим часом як Hros мали бути в прикавказьких сторонах — все се робить мало правдоподібною сю дуже штучну і складну гіпотезу 1).

 

1) Пор. критичні замітки до Марквартової гіпотези Кулаковского: Новые домыслы о происхожденіи имени Русь (Универс. извЂстія київські 1906, VI).

 

Тому сам Маркварт, очевидно відчуваючії всї слабкі сторони її, \612\ вагаєть ся між нею і иньшим припущеннєм — що сї Hros VI в. се були скандинавські Руси, які волзькою дорогою мовляв уже тодї могли ходити на азовське побереже — від герульських еміґрантів довідавши ся про сї сторони (sic).

Вивід Руси від Ґотів мабуть замкнений. Ґотська теорія держить ся в значінню гіпотези про особливе значіннє Ґотів в суспільно-полїтичній і культурній еволюції східнього Словянства. Кунік в своїм „Открытім письмі“ зазначив був її досить сильно і висловив гадку, що богато слїдів, які виводили ся від Норманів, треба виводити від Ґотів. Але се його „Письмо“ не було опублїковане в своїм часї й не могло зробити впливу на ширші круги. Теорію ґотських впливів поставив в 1899 р. наново Браун в згаданій працї: Разысканія въ области гото-слав. отношеній. Заперечуючи вивід Руси від Ґотів, він також признає незвичайний вплив їх на словянську взагалї й спеціально руську культуру й суспільно-полїтичну еволюцію — „ґотську епоху“ як один з найважнїйших моментів „въ исторіи до-рюриковскаго періода“ (с. 18 — 21, пор. 335). Але все се автор тільки обіцяв довести, і наперед уже сказати можна, що в його представленню дуже богато і сильно побільшеного. Навіть його учитель і прихильник Весєловский мусїв в своїй — дуже прихильній рецензії його книги (ИзвЂстія рус. яз. 1900, I с. 21 — 2) обмежити розмах свого ученика. Дати Ґотам таку ролю в культурній і полїтичній історії Руси буде ще тяжше, нїж було з Норманами, і надїї норманїстів, що від Ґотів можна буде вивести все те, що не удало ся вивести від Норманів, ледво чи здїйснять ся.

Зрештою разом з упадком ґотської теорії Руси ми помічаємо в останнїх часах нове оживленнє норманїзму. Ряд праць що вийшли в сих роках, роблять таке вражіннє. Розумію Разысканія Брауна і його меньші роботу (особливо Фріандъ и Шимонъ сыновья варяжскаго князя Африкана, ИзвЂстія отд. рус. яз. 1902); Ст. Рожнєцкого (ученика проф. Томсена) Perun und Thor (Archiv fur sl. Phil. 1901), де автор дає ревізію норманської теорії, і новійшу студію Изъ исторіи Кіева и ДнЂпра въ былевомъ эпосЂ (1911); публікації Вестберґа, навіяні впливами Куніка — Ibrahim’s-ibn-Jakub’s Reisebericht (Memoires de l’Academie 1898), теж в новім виданню п. т. Коментарій на записку Ибр. ибн-Якуба, 1903, Beitrage zur Klarung orientalischen Quellen uber Osteuropa (Memoires 1899), Къ анализу восточныхъ источниковъ о восточной ЕвропЂ (Ж. М. Н. П. 1908); ак. Шахматова Сказаніе о призваніи Варяговъ (Изв. отд. рус. яз. 1904), й ин. Коли додати ще працї иньших дослїдників, що вийшли в тім-же часї й принагідно також підчеркують норманські погляди досить сильно (як \613\ Ламанского про Кирила й Методія, Халанского про традицію про Олега й ин.), то се справдї складаєть ся на образ відродження норманства, яке можна-б назвати неонорманїзмом. При тім сих нових дослїдників, що виступили під сим знаком, характеризує нераз велике норманське завзятє. Браун, відкидаючи ґотську теорію, проголошує норманську теорію безсумнївним фактом, аксіомою. Рожнецкий жалує, що норманїсти попустили поле битви антінорманїстам і зазначає точки до дальшої роботи в дусї крайнього норманїзму. Вестберґ, меньше обережний нїж його учитель Кунік, безпардонно викидає ті свідоцтва, які норманїстам ненаручні, або підставляє північну, скандинавську Русь замість полудневої — нпр. оголошує за пізнїйшу ґльосу згадку Русинів у ібн-Хордадбега, бачить Балтийське море в Руськім морі Масуді, скандинавських пиратів в звістцї ібн-Хаукаля про погром Болгара і Хозара (Beitrage). Піппінґ і за ним Корф воскрешують старі погляди Круга на широке розповсюдненнє скандинавської мови навіть в глухих деревских лїсах, і т. д.

Сей норманський запал, се канонїзованнє лїтописної традиції й варязької доктрини не віщує науцї нїчого доброго. З такою канонїзацією неможливий плодотворний науковий поступ. 1875 р., пишучи про ??????????-ю, як він її назвав, Кунік гірко згадував про зроблені норманїстам закиди, що норманська теорія тяжко зашкодила науцї руської історії (Каспій с. 461). Але як неважне обвинуваченнє норманїстів в „нїмецькій їнтризї“, так справедливий сей закид про шкідливість норманїзму. „Проста, ясна“ норманська лєґенда закривала початки суспільно-полїтичного житя, Русь перед 862 р., здіймала з історика обовязок шукати слїдів суспільної еволюциї в самім народї, бо історія розпочиналась „від порожнього місця“ — від приходу Норманів. Справедливо писав Ґедеонов (Варяги и Русь I с. VI): „чи міг хто приступити до многотрудного студіовання, хоч би з словянського погляду, мови, правних прикмет релїґійних віровань і т. и. в трактатах Олега, Ігоря, Святослава, коли в його за плечима мара норманїзму товче: ,трактати — скандинавська прикмета, писані вони по грецьки й шведськи; формула: „мы отъ рода русскаго“ значить: „ми з роду Шведи“; Перун і Велес — се скандинавські Тор і Один‘. Хочете ви знати про стрій, броню — підсувають норманські килими Бає, хочете про побут, релігію — скандинавські саґи“. Лїтописна лєґенда ставала чистим прокрустовим ложем для фактів нашої початкової істориї: Шлєцер положив своє veto на Аскольдову Русь; Амастридська і Сурозька лєґенди пересовувались наперед, бо яка-ж могла бути Русь на Чорнім морю перед 860 р., а найобєктивнїйший і найсолїднїйший з норманїстів Кунік в своїх посмертних працях кладе \614\ натиск на те, що до Аскольда словянська Русь не могла плавати, бо належала до водобоязьких!

Калїченнє йшло глубше, в саму основу. Історія Руси, починаючи ся з такого нечуваного початку, від кореня відріжняла ся від історії иньших народів; загально-людські закони еволюції не могли прикладатись до неї, як то виразно заявив Поґодін в передмові до своєї книги „Древняя русская исторія“; виникла словянофильска теорія про виреченнє полїтичних прав і брак боротьби в історії Руси, теорії відвічної пасивности словянського елєменту і потреби чужих творчих елєментів для нього. З сього погляду неґативний результат попередньої полєміки — діскредитованнє норманської лєґенди, має своє значіннє. Може кождий приймати на віру чи не приймати лїтописну лєґенду, але не може будувати виключно на сїй основі, мусить шукати глубших основ в самім народї, в фактах побуту, права, культури і т. и. и. Апріорне канонїзованнє варязької доктрини стає важким кроком назад.

Оглянувши історію норманської теорії, зведїм до купи й перегляньмо головні підвалини її. Почнемо від історичних доказів.

Під 839 р. продовженнє Бертинських анналїв (автором його уважають Пруденція Ґалїндо, еп. Труа, † 861), французька урядова двірська лїтопись, оповідає, як ми вже знаємо 1), про прихід до Людвика Побожного, в Інґельгайм, послів що „звали себе чи свій нарід Русию“ й прийшли були до Теофіля від свого короля, „призвищем хакана“ — misit etiam cum eisdem quosdam, qui se, id est gentem suam Rhos vocari dicebant, quos rex illorum, chacanus vocabulo, ad se (Теофіля) amicitiae, sicut asserebant, causa direxerat. Теофіль просив Людвика переслати їх від себе в їх краї, бо дорога, котрою прибули вони до Теофіля, ішла „серед варварських, незвичайно диких і великих народів“, і Теофіль бояв ся їх посилати назад тією дорогою. Людовик, розпитуючи сих послів Руси, довідав ся, що вони з роду Шведи (quorum adventus causam Imperator diligentius investigans, comperit eos gentis esse Sueonum), і впав на гадку, що то може шпигуни (Франция тодї терпіла від Норманів), тому задержав їх у себе, щоб довідати ся, чи дїйсно вони не мали злих намірів 2).

 

1) Див. вище ст. 394, 356, 402, 404.

2) Monumenta Germaniae hist., І. 434. Про результат Людовикових розвідувань лїтопись нїчого не каже.

 

Ширший коментар до сього тексту у Куніка Berufung II. 197 sq., Ґедеонова II розд. XVIII, Томсена відч. II, далї: Gutzeit Die \615\ Nachricht uber die Rhos des Jahres 839, 1882, і йогож Untersuchungen uber Gegenstande der altesten Geschichte Russlands, 1890, Успенского Патр. Іоаннъ VII Грамматикъ и Русь-Дромиты — Ж. М. Н. П. 1890, I с. 26 і далї, Васїлєвского Русско-визант. изслЂдованія с. CXXII i далї, Куніка ИзвЂстія ал-Бекри II, роз. III (крім того мала лишити ся не видана иньша розвідка його про се).

Норманїсти ударяють на те, що тут Русь показуєть ся gens Sueonum. Де сидїла тодї ся Русь — чи в Швеції, чи в Київі, чи десь в Чудській землї (як думав Кунік в Melanges russes V. 15 і Томсен I. с.), се близше не вияснено у них. Трудність робить тільки той русько-норманський каганат. Тому старші норманїсти толковали chacanus vocabulo як „на імя Гакон“ (Штрубе, Шлєцер, недавно Ґутцайт) — толкованнє дуже натягнене; Кунік присвятив сїй назві спеціальну розвідку в Записках Ак. ?. т. VI і в нїй теж прихиляєть ся до гадки, що се імя, а не титул, але зіставляє в кінцї справу непорішеною. Тож почавши від Круґа, пробовали також витолкувати, чому-б той норманський володар міг називатись каганом; припускали, що сим титулом візантийський імператор від себе потитулував норманського князя, і вказували на лист Людовика II до імп. Василя (Mon. Germ. h. Ser. III. 523), де він полємізує з ним, що хаґаном не називав ся володар анї Хозарів, анї Норманів (chaganum vero non praelatum Avarum, non Gazarorum, non Nortmannorum nuncupari reperimus). Та тільки не знати, чи Nortmanni стояли в листї византийського імператора, і дуже можливо що там стояли якісь ??????? ???????, як припускав Ґедеонов, себто можливо знов таки Русини, котрих так зве Тактика Льва 1).

 

1) Vice versa Кунік в своїх Разысканіях (IV) толкує Βόρειοι Σκυ̃θαι Льва як переклад слова Normanni.

 

Розумієть ся сї Русини, посли руського кагана були, правдоподібно, якісь півнїчні Ґерманцї, що служили у „руського кагана“ — мабуть київського князя (бо каганами, як ми бачили, титулують ся руські князї ще в XI — XII в.), і були послами від нього і від Руси (Rhos). Заражу, що слова: se id est gentem suam, можливо, треба перекласти так: „вони, чи властиво їх нарід (що їх післав) — називаєть ся Русь“. Піднесу ще справедливу увагу Васїлєвского (CXXIV), що Франки добре знали Норвежцїв і Данів, тому імя Шведів має скорше означати, що се не були анї Норвежцї, анї Дани, а якісь півнїчні Ґерманцї. Поправку Іловайского Slavorum я згадував; розумієть ся — вона неможлива.

Далї, арабський письменник аль-Якубі або ібн-Катіб (писав \616\ 891 — 2 р. в Єгиптї) оповідає про звістний нам з иньших джерел напад на Севілю Норманів 844 р. в таких словах: „В се місто увійшли погани (в текстї: Маджус — Маґоґ), звані Рус, 223 р. (геджри, себто 843/4), вони брали в неволю, грабували, палили й забивали“ (вид. Гаркаві с. 63). Сю звістку пустив в курс Френ під гучним титулом: Ein neuer Beleg, dass die Grunder des russischen Staates Nordmannen waren (Bulletin de l’Acad., 1838, t. IV). По тім про неї писали Кунїк Berufung П. 285 і далї, Разьісканія V с. 151 і далї“, Ґедеонов розд. XIX, Гаркаві Сказанія с. 66, 288, Томсен відч. II, Gutzeit Erlauterungen zur altesten Geschichte Russlands c. 19, Вестберґ Beitrage VI i Къ анализу, IV. Норманїстам в нїй важне ототожненнє Руси з Норманами; при тім вони одначе признають, що се субєктивний здогад аль-Якубі, бо іспанські джерела Норманів Русю не називають, і сам їх він не бачив. Пишучи по голосних походах Руси на чорноморське побереже і самий Царгород, він міг здогадувати ся, що похід 844 р. зробила ся Русь, подібно як сей здогад пізнїйше в гіпотетичній формі висловив Масуді, оповідаючи про той самий напад : „Андалузькі люде думали, нїби се поганський нарід, що приходить в їх край через протоку Океана, але не ту, де стоять мідяні маяки (Гібралтар); я-ж думаю, а Біг знає лїпше (форма обережної гадки), що ся протока сполучаєть ся з морем Маіотіс (Азовським) і Найтас (Чорним), і що той нарід — Русь, згадувана у нас вище, бо нїхто крім неї не їздить сим морем, що злучаєть ся з океаном“ (Гаркави с. 129). По тім всїм ототожненнє аль-Якубі має дуже мало ваги; в найлїпшім разї воно-б було анальоґічним із звісткою Лїудпранда, тільки меньш важним 1).

 

1) Ламанский, потім Гаркаві піднесли були навіть ряд гадок за тим, що слова: „звані Русь“ се пізнїйша інтерполяція, взята з Масуді (op. c. с. 67); Гаркаві вказує, що пізнїйші арабські письменники, пишучи про той напад, не згадують про Русь, і що Масуді покликав ся-б на аль-Якубі, та може й рішучійше-б висловив свою гадку, як би бачив ті слова в текстї Якубі. Против сього Кунік Разысканія і Вестберґ 1. с.

 

В посмертних Разысканіях Куніка звістний орієнталіст де Гуе звертає увагу на подібне помішаннє Руси з Норманами у ібн-Хаукаля. Що він каже Святославу по погромі Болгара іти походом на „Візантию і Іспанію“, „Рум і Андалуз“, ми вже бачили (с. 461), На иньшім місцї він каже, що на Іспанїю нападають кораблї „Руси, Турків, Словян і Печенїгів“, отже тутъ перенесено на норманські походи цїлу обстанову нашої Руси. Розумієть ся, се непорозуміннє чисто теоретичне, і по попереднїх таких фактах у Якубі й Масуді не має особливого інтересу — хоч Вестберґ і хоче брати зовсїм реально \617\ сю звістку: що напастники, спустошивши Болгар, вертали ся потім до Скандинавії через Середземне море й Гібралтар (Beitrage V).

Анальоґічні помішання маємо і у західнїх письменників. Венеціанський хронїст диякон Іоан (писав на початку XI в.), оповідаючи про похід Руси на Царгород каже, що його зробили Normannorum gentes: eo tempore Normannorum gentes cum trecentis sexaginta navibus Constantinopolitanam urbem adire ausi sunt i т. д. (М. Germ. hist. VII. 18, без року). В пізнїйшій хронїцї Біондо (XV в.) се вже оповідаєть ся так: Normanni, praeda in Aquitania et caeteris Galliarum regionibus facta satiati, classem 360 navium Constantinopolim duxere (Blondi Historiarum... deeades p. 177 — Каспій 375). Кунік, що пустив сю звістку в курс 1), здогадував ся, що Іоан зачерпнув свою звістку з італїйської сучасної записки; розумієть ся — се тільки здогад, а що се не був наочний сьвідок, то тут, очевидно, могло (властиво — мусїло) стати ся теж, що з Якубі й Масуді: як той надав норманський похід близше йому звістній Руси, так Іоан чи його джерело надало руський похід близше йому звістним Норманам.

 

1) Каспій І. с., про неї ще Томсен, відч. II.

 

Заговоривши про похід 860 р., мушу згадати, що навіть в словах казань і послания Фотия про Русь, як про нарід „славнозвістний, що підбив сусїднї народи, прийшов здалека“ і т. и., деякі бачили доказ, що то Нормани (Круґ, Кунік II. 369). Сей доказ згадую більше яко куріоз; Томсен вже анї згадав про нього.

Анальоґічна з звісткою Іоанна, але далеко важнїйша звістка еп. Лїудпранда († 972). В своїй Antapodosis, писаній між 958 і 962 р. (обіймає час 893 — 950 р.), він оповідає про похід Ігоря на Византию 941 р. на підставі оповідання свого вітчима, теж Лїудпранда на імя, що був того року послом в Візантиї, і каже: „Є нарід в півнїчних краях, — Греки його звуть з огляду на фізичний вигляд „рудими“, а ми задля положення їх краю — нордманами, бо по нїмецьки nord значить північ, a man чоловік, отже півнїчних людей можемо звати нордманами (Gens quaedam est sub aquilonis parte constituta, quam a qualitate corporis Graeci vocant rusios (????????), nos vero a positione loci nominamus nordmannos, lingua quippe Teutonum nord — aquilo, man autein dicitur homo, unde et nordmannos aquilonares homines dicere possumus). Далї Лїудпранд оповідає про похід „короля сього народу на імя Інґера“ (inger) і каже, що взяті в неволю Ігореві вояки були постинані в присутности його вітчима — Monum. Germ hist. Script, III. 331. Про сю звістку ширше у Ґедеонова розд. XIX, Томсена відч. П. Вона служить одним \618\ з головних історичних доказів норманїзму. Але коли Лїудпранд старший не виходив тут з якоїсь теоретичної комбінації, а бачив Ігоревих вояків і пізнав між ними Норманів, то се свідчило-б тільки, що їх чимало було в Ігоревім війську, а се й без того мусимо припустити. Ся звістка-б значила стільки-ж, що й оповіданнє 839 р. Тільки біда в тім, що Лїудпранд не каже виразно, що то були Нормани, а висловляеть ся так, що виглядає се на гру слів (Wortspiel): „можна назвати їх Норманами, бо вони живуть на півночи“. Наиньшім місцї (с. 277) він каже: „Константинополь... має з півночи Угрів, Піценаків (Печенїгів), Хозарів і Русів, котрих ми звемо иньшим іменем Норманами (quos alio nomine nos Nordmannos appellamus); се „звемо“ не меньше підозріле, бо Русь на заходї певно не звали Норманами; в лїпшім разї воно може натякати на „Норманів“ в руськім війську, а в гіршім може бути відкликом до вище наведеної гри слів.

Про той же похід 941 р. оповідає Симеон Льоґотет (першої пол. X в.), і в сїм оповіданню називає Русь „Дромітами з роду Франків“ (??????????? ?? ?????, о? ??? ????????? ?????????, ?? ’?? ?????? ???? ??????? ’????? — ed. Bonn. p. 746). Ся примітка про франкський початок Руси, очевидно, зачерпнена з ґльоси (ib. p. 707), що теж ледво чи належить самому Симеону (див. у Успенского Ж. ?. ?. ?. 1890, I с. 19). З сею звісткою, повтореною в продовженню Амартола і Теофана, взагалї трудно щось зробити; деякі норманїсти підносили, що Франками в Візантиї звали народи ґерманського роду (Круґ І. 293 sq., Кунік II. 397), але в дїйсности се слово уживало ся в дуже широкім значінню, обіймаючи tam Latinos quam Teutones (Corpus hist. Byz. XL p. 357, иньші тексти у Ґедеонова II с. XCII). Тому Томсен вже й не завів сього тексту між докази.

Для повности згадаємо ще про текст Ібрагіма ібн-Якуба (2-ої пол. X в.): „Краї Словян тягнуть ся від Сирійського моря на північ, до окольного моря (океана). I народи півночи опанували деякі з них і мешкають поміж ними й досї“ (ИзвЂстія с. 46). Кунік (ИзвЂстія ал-Бекри I с. 106) і за ним Вестберґ (Комментарій) бачили тут, розумієть ся, Норманів. Та тільки низше ібн-Якуб, кажучи, що „головнїйші народи півночи говорять по словянськи, бо перемішали ся з ними“, поясняє зараз: „як наприклад народ ал-Тршкин і Анклій 1), і Баджнакія (Печенїги), і Русь, і Хозари“ — отсе й народи півночи!

 

1) Анклїй уважають за Угрів, ’??????; Тршкін Вестберґ поправляє на Тедески — Нїмцї.619

 

Від історичних доказів перейдїм до лїнґвістичних, безперечно — далеко певнїйших і яснїйших, нїж історичні.

На першім місцї стоять тут імена Днїпрових порогів у Константина Порфирородного. Оповідаючи про торговельні подорожі Русинів до Царгороду, каже він про Днїпрові пороги та приточує імена сих порогів „по руськи і словянськи“ (??????? ??? ???????????); перший поріг зветь ся Есупі (’???????), „що по руськи і словянськи значить: не спати“; другий „по руськи Ульвореі (????????), а по словянськи Островъни прах (’??????????????), що значить острів порога“ ; третій ,,????????, що по словянськи значить: гук порога (????? ???????)“ ; четвертий по руськи ’?????? 1), по словянськи Неясить (??????), бо в скалах того порога криють ся пеликани (??????????); пятий „по руськи ??????????, по словянськи ??????????, бо чинить велике озеро (??????, попр. на ????? вир)“; шестий „по руськи ??????, по словьянски ????????, себто вареннє води (?????? ?????, врЂти — варитись, кипіти)“; семий „по руськи ????????? (вар. vulg. ?????????), по словянськи ???????, себ-то малий поріг“.

 

1) В виданнях хибно ’Αειφάρ — див. у Томсена.

 

Почавши від Баєра, що перший звернув увагу на сю звістку й „руські“ імена став обясняти з північно-нїмецького, утворила ся цїла лїтература для толковання сих назв: Штрубе Dissertation sur les anciens Russes 1785, Тунман Untersuchungen u. d. Gesch. der ostl. V., Лєрберґа Untersuchungen, Куніка Beratung II розд. X, Поґодіна ИзслЂдованія II с. 71 і далї (іде за Лєрберґом), Цайса Die Deutschen с. 557 і далї, Munch — передр. в його Samlede Afhandlinger II, Rafn Antiquites de l’Orient 1856, Срезнєвский — ИзвЂстія II отд. Ак. H. т. VIII (1860), Дювернуа О про[и]схожденіи Варягъ-Руси — Чтенія московські 1862, Юргевичъ О мнимыхъ норманнскихъ именахъ въ рус. ист. — в Записках одеського істор. тов., VI, Ґедеоновъ Варяги и Русь розд. XX, Іловайский Разыскания 2 с. 126 і 346, В. Мілєр Названія днЂпровскихъ пороговъ у К. Багрянороднаго в Трудах моск. археол. тов. т. V, Томсен — відч. II, Gutzeit Kaiser Konstantins Namen der Dneprfalle, 1879 і потім в Untersuchungen, розд. 3. Найновійше: Pipping De skandinaviska Dnjeprnamnen, 1910 (Studier i nordisk filologie, Гельсінґфорс). В нашій лїтературі: Партацький Скандинавщина в давнїй Руси (Львів, 1887), й иньші статї йогож.

Словянство „словянських“ імен у Константина не будило ніяких сумнївів. Хоч деякі з сих імен мусять бути попсовані, а толкованнє, дане їм у Константина, може не завсїди бути добрим, все-ж таки сло\620\вянство майже всїх дає себе знати, і деякі передані навіть дуже добре, як Островний праг — ’??????????????, Неясить — пеликан (може й Ненасить — теперішній Ненаситець); иньші імена толкують так: ?????????? — влъняный праг (волна = хвиля), теперішній Волний або Вовниський, ???????? вьрАщии, ??????? толкують „напоріже“; ’???????? — (н)е съпи 1), ???????? уважають „руським“ іменем, що через помилку або через упущеннє в текстї вийшло „словянським“.

 

1) ? дїйсно могло легко пропасти, бо попереднє слово кінчить ся на ? грецьке.

 

Труднїйша справа з „руськими“ іменами: почавши від Баєра норманїсти обясняли їх з північно-нїмецькихь пнїв. Де-які імена досить добре обясняють ся з них, як ?????????? з baru (хвилї, genet.) + fors (водоспад) (се відповідало-б і словянській назві), деякі яко-тако, але знов декотрі рішучо не дають ся. В потїху норманїстам треба признати, що проби вивести сї імена з иньших мов (а виводили їх і з словянської мови, і з усяких можливих аж до угорської включно — як Юрґевич), теж не дають ся. Я наведу тут найбільш популярні обясненна:

’???????? — ne suefe (Лєрберґ), ne sofi (Томсен) — не спи.

?’??????? — holm (острів + fors (поріг), паралєль до словянського (звичайне толкованнє).

???????? — gellandi або gjalandi, partic., звінкий.

’?????? — давнїйше толкованнє з голанд. oyevar (чит. уєфар — бузько) багато дебатовалось і відкидалось ґерманїстами; Томсен толкує: ei (все) + forr (бурхливий).

?????? gloandi, partic. — блискучий, розярений (Кунік), hlaejandi — partic. від сміятись (Томсен).

????????? (?????????) — сього імени норманїсти не вміють обяснити (Томсен вказує на швед. struck — малий водоспад). Правдоподібнїйше, що се словянська назва.

З того, ще деякі „руські“ назви добре толкують ся з північноґерманських слів, норманїсти виводили, що Русь була норманським народом. З таким виводом не треба спішити ся: імя Руси не було принесено Норманами, вони сами, приходячи на Русь, на службу руських князів, приймали його. Коли зважимо, як їх богато було в Х в. на Руси, і яку важну ролю вони відогравали в воєнних походах, а певно — і в торговельних подорожах до Грециї, не буде дивним, що вони мали свої назви для деяких визначнїйших місць на „пути з Варяг з Греки“, і що Константину поруч тих імен, якими називали пороги „Словяне“ — може сусїднї Уличі, прийшли до рук імена „руських“ „гречників“, київ\621\ської „варязько-руської“ дружини. Чи їх імена були перекладом місцевих словянських (як то виходило-б з Константина) — всї чи по части, чи всї були „варязькі“ — не можемо напевно сказати; скорше, що нї: були між ними й перекладені, й ориґінальні варязькі і сдовянські дублєти — напр. київські. А що Константин скрізь відріжняє київську дружину — Русь від „підвластних Слован“, то й не диво, що він поставив поруч себе імена „руські“ — дружинні і „словянські“ — правдоподібно місцеві, які мала для них словянська людність з-над порогів.

Другу серію фільольоґічних доказів становлять особисті імена X в. Головна пайка їх — в умовах з Греками Олега і особливо Ігоря; в сумі маємо тут звиш 70 імен князїв, бояр, купців, дружинників, переданих більш або меньш одностайно в кодексах лїтописи; до того ще прилучають ся кількадесять імен X в., переказаних Повістю або (зрідка) постороняїми джерелами. Більш завзяті норманїсти обясняли їх всї за порядком із скандинавських пнїв, так що Блуд був не чим як сканд. Blotr. Люд сканд, Liotr (Кунік II с, 162), а навіть Володимир виводив ся з сканд. Valdemar.

Безперечно, в результатї знайдеть ся богата зовсїм певно скандинавских, як Якун — Гакон, Бруни — Bruni, Ігельд — Ingjaldr, Руар — Hroar, Турд — Фordr, Фруди — Frodi і т. и. (пор. вище с. 424). Се річ зовсїм зрозуміла, бо й без того знаємо, що „Варяги“ на Руси грали визначну ролю в X в. Імена в договорах доводять, що особливо в 1-ій половинї X столїтя в старшій княжій дружинї Варягів було дуже велике число. Не так ясна справа з іменами київських князїв. Норманїсти виводять їх з скандинавських пнїв, але сей скандинавізм не зовсїм певний.

Третя серія фільольоґічних доказів се нїби норманські слова в українській і росийській мові, особливо технічні терміни. У давнїйших норманїстів сих слів значила ся спора купа. Такі напр. слова як боярин, паломник, огнищанин, люд, гости, ряд, шляг, лодя уважались норманськими. Великі спустошення зробив в сїм катальоґу ще Срезнєвский в своїх Мыслях объ исторіи русскаго языка, 1849 (передр. 1887), дод. І. Після того сей арґумент зійшов на далекий плян серед иньших доводів норманїстів, Томсен, спеціалїст у фільольоґії, признав, що заходять великі трудности при означенню того, що треба уважати норманїзмом, а що спільним словянсько- ґерманським словом, або словом перейнятим в иньших словянсько-ґерманських стичностях; „з більшою або меньшою правдоподібністю“ він уважав скандинавізмами 17 слів (ящик, гридь, кербь, кнутъ, лава, ларь, луда, рюжа, скиба, скотъ, стулъ, стягъ, Судъ, тивунъ, шнека, ябетникъ, \622\ якорь). Але й се невелико число прийшло ся зменшити, виріжняючи тільки те. що не могло зявитись инакше як через Варягів: коли викинути північні провінціалїзми, що могли в сусїдстві Шведів перейти незалежно від Варягів (рюша — верша, шнека — човен і т. и.), слова спільні або такі, що могли бути перейняті від иньших Ґерманцїв, не конче від Варягів (про се пізнїшій праці: Tamm — Slaviska Lanord fran nordiska sprak, 1882, Bugge Oldsvenske Navne i Rusland (Arkiv for Nordisk Filologi, II й ин.). Зістаєть ся кілька справдї цїкавих паралєлей: гридь — сканд. grid господа, Суд (Боспор тракійський і Золотий Ріг) — сканд. sund протока, тивун (тіун) сканд. ?jonn слуга, невільник. Але пригадавши численні ватаги Варягів на Руси, можемо хиба подивуватись, що так мало вони по собі лишили слїду в мові.

Осібну серію доказів колись становили правні звичаї, релїґія, побут східнїх Словян, що виводили ся з скандинавських. Шлєцер, Круґ, Поґодїн бачили скандинавське скрізь — в праві, релїґії, культурі, побутї. Поґодїн напр. бачив норманські прикмети в руськім звичаю сватати дївчину у її батька, в полїґамії старшини, в вихованню князївських дітей „кормильцями“, в тім що Русь любила жіночу красу, що вона волочила човни по землї переходячи з ріки в ріку, спиняла ся на островах, — не кажучи вже про релїґійні погляди, кріваву пімсту, систему грошевих кар (композицій), інститут 12 присяжників, постанов Р. Правди про холопів, коней і т. и. (ИзслЂдованія III. с. 237, 379, 418). „Оглядаючи сї закони, звичаї, уряди і їх назви, бачимо ясно, що всї належали до народа прихожого, норманського — нїмецького“, каже він. Згодом коли всї ті подібности стали поясняти ся анальоґіями, що стрічають ся у найріжнїйших народів на однакових степенях розвою, коли напр. для постанови Р. Правди про всїданнє на чужого коня (се найвизначнїйша подібність з скандинавським) знайшли ся паралєлї з одного боку в праві Франків, а з другого — в законодавстві Візантиї (в екльозї Льва і Константина, VIII в.) — сї виводи з скандинавського побуту, права і т. и. стратили всяке значіннє. Томсен (відч. III), твердячи за певне, „що в звичаях, суспільнім житю й державних інституциях Руси довго зіставались познаки скандинавського впливу“, вирік ся вишукування слїдів сього впливу, признавши се за „питаннє в високій мірі трудне“. Кунік в своїм Открыт-ім письмі уже висловив погляд, що ті слїди норманства в руськім державнім праві й житю треба виводити від Ґотів, і сею дорогою, як я згадував, хотять іти деякі новійші дослїдники. Пережитком колишнього лишили ся Кунікові „етнольоґічні“ доводи, що Словяне був нарід сухопутний, а Варяги — мореходний, отже всї морські походи \623\ належать до Варягів. (Цїкаво одначе, що корабельні терміни на Руси не скандинавські, а грецькі). Одначе можливо, що і в сїй сфері ми ще побачимо поворот до паралєльнаго студіовання руських і скандинавських стариностей, більш обережне і методичне, нїж ті старі проби. Так знову підіймаєть ся питаннє про анальоґії й запозичення в Рус. Правдї з нагоди згоданної праці“ Ґеца Das russische Recht.

На закінченню сього екскурсу про норманську теорію треба ще сказати про її Ахілєву пяту — вивід руського імени. Автор Повісти не міг його вивести, і для того вислав цїлу варязьку Русь до Новгорода, без останку. Норманїсти не задовольнились сим і почали шукати останків скандинавської Руси. Ще в XVIII віцї Тунман (Untersuchungen u. d. Gesch. d. ostl. V. с. 369) вказав на те, що фінські племена звуть Швецію Ruotsi (Rutsi, Ruotsi, Ruotti Фіни властиві, Rotsi — Водь, Rots — Ести): він виставив здогад, що під сим перейнятим від Фінів іменем стали звістні Шведи у східнїх Словян і звідти зявилось збірне имя — Русь. Сю гадку прийняв потім Шлєцер, боронив Кунік і Томсен, і її тримають ся новійші норманїсти. Против Тунманівсько-Шлєцерової теорії арґументовав уже Еверс, доводячи, що імя Руси істнувало вже перед Варягами в полуднево-руських краях. Не без впливу його арґументів деякі норманїсти (як Поґодїн, Соловйов) залишили проби вивести імя Руси з Швеції; але иньші стовпи норманїзму тримали ся й тримають ся Ruotsi й досї. Що до значіння й початку сїєї назви нема одначе повної згоди. Шлєцер виводив сю назву від шведської країни Roslagen, Roslag (побереже Уплянда, властиво — громади гребцїв веслярів), але се обясненнє було захитане, і хоч Томсен пр[о]бував (досить здержливо) його боронити (відч. III), невдоволений давнїйшими обясненнями Кунік (в Каспію) пустив ся вже шукати иньших обяснень, і вкінцї спинив ся на звістнім уже нам ґотськім *hrodh. Браун, розбивши вивід Руси від *hrodh, як ми бачили, уважає можливим з *hrodh виводити Ruotsi (хоч саме уживаннє такої народньої назви зложеної з пня *hrodh уважає сумнївним) 1).

 

1) Виводи Ruotsi з фінської мови досї не вдавали ся. Вивід з *hrodh ще збільшає комплїкацію сього виводу: треба припускати, що Ґоти так себе звали (а сього не знаємо), що се імя було приняте Фінами, що сї останнї перенесли сю назву на Ґотів Ґотлянда і полудневої Швеції (а що як тодїшнї Фіни не приймали теорії етноґрафічної одности шведських Ґаутів з Ґотами вислянськими?), що вкінцї воно стало означати людність Швеції взагалї, і що ся людність, прийшовши в словянсько-фінські землї, сама прийняла се імя — їй самій незвістне.

 

Так чи инакше з сих теорій виходить, що Шведи самі себе не \624\ звали Русю, а звали так їх в східнїй Европі Фіни і Словяне. Одначе прийшовши на Русь, Шведи залишають своє питоменнє імя і вже в першій половинї IX в. приймають се чуже, фінське імя — звуть себе Русю в посольстві 839 р., як потім в умові з Греками: „мы отъ рода Рускаго“ (911). Се вже одно не дуже правдоподібне. Ще дивнїйше, що Словяне прийняли для Шведів імя Руси, коли було для них власне імя — Свеї, а для тих прихожих нїби Шведів, властиво — взагалї Скандинавів, ще й иньше імя — Варяги, що уживало ся в етноґрафічнім значінню, і одначе прийняло ся для тих приходнїв чуже і Словянам і тим приходням фінське імя Руси. При тім в X в. не тільки в Київі, а очевидно — і в Новгородї (бо сама лїтопись свідчить про тїсні культурні взаємини між сими двома стаціями на пути з Варяг в Греки) не підозрівали, що Русь — то Шведи, і прийнявши два столїтя перед тим від Фінів се імя, яке Фіни й досї уживають для Шведів, нїчого не знали про шведську Русь на противнім боцї Варязького моря, звідки ще й тодї лазили по Руси Варяги: через те автор Повісти і вивів усю Русь з Скандинавії без останку, аби там її не шукати. Новгородцї, що перед усїм з поміж словянських племен мусїли перейняти від Фінів руську назву Скандинавів, теж уживали її тільки в приложенню до варязьких дружинників і династів осїлих на Українї, а в своїх традиціях знали тільки Варягів 1).

Такі незвичайні трудности виплавають з сеї теорії. I головне, що розбиває її зовсїм — се льокалїзація руського імени на київській околицї й істнованнє Руси в полудневих краях тодї ще, коли першого скандинавсько-руського князя, Ігоревого батька з його братами не могло бути й на світї.

  • Такі здогади ставить ак. Шахматов в названій вище працї (Сказ. о призв. Варяговъ), пробуючи погодити лїтописні теорії з історичними фактами: в IX або ще і в VIII в. Скандинави набігали для здобичи і мандрували для торговлї в східно-европейські землі; на півночи їх знали як даньщиків і грабителїв; на Українї з її вищою культурою і суспільним устроєм вони виступають в ролї дружинників і купцїв, що забирають власть в свої руки — через те тут руське імя перейшло на підвластні їм землї, тим часом як в північних воно зіставало ся етноґрафічним іменем для варязьких напастників. Але дивним дивом не льокалїзувало ся воно на півночи довго й потім, коли против полудневих руських князїв Новгородцї спровадили собі варязьких конунґів і „роль Варягів на півночи стала анальоґічною з ролею Варяго-Русів на полуднї (с. 63). Ті трудности, з якими прийшло ся стрінути ся такому глубокому знавцеви лїтописної традиції, мирячи її з історичними даними, найкраще показують малу історичну стійність лїтописної теорії.
  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 116 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист