Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

БІОГРАФІЯ:   

Сокульський Іван Григорович (1940–1992) – головний редактор самвидавного літературно-мистецького та громадсько-політичного альманаху «Пороги», що виходив головно за його діяльною інціятивою у Дніпропетровську (Січеславі) у 1988–90 рр. Поет, відомий громадський і політичний діяч Січеславщини і України, дисидент з виразно національною орієнтацією, багаторічний в’язень сумління, правозахисник.

1966 р. його було відраховано з 5-го курсу Дніпропетровського університету за «негідну поведінку». У червні 1969 р. заарештований як один з авторів «Листа творчої молоді м. Дніпропетровська» та за поширення самвидаву, зокрема праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». 1970 р. засуджений на чотири з половиною роки лагерів суворого режиму. Відбував термін (1970–73) в Мордовії, з кінця 1971 р. – у в’язниці у м. Володимирі.

1978 р. вступив до УГГ. У квітні 1980 р. його знову заарештовано і засуджено за ст. 62 ч. 2 КК УРСР на 15 років (5 років – тюрми, 5 – лагерів суворого режиму, 5 – заслання). У квітні 1985 р. засуджено ще на 3 роки. У жовтні переведено у лагер особливого режиму № 36 у Пермській обл., де перейшов на статус політв’язня.

Звільнений з ув’язнення у 1988 р.

Став одним із засновників Товариства української мови ім. Т. Шевченка, Народного Руху України, «Меморіялу», громади УА ПЦ. Очолював обласну організацію УРП.

1993 р., після смерти поета, вийшли збірки його поезій «Владар каменю» (К., 1993), «Означення волі» (Дніпропетровськ, 1997) та книги «Листи до Марієчки» (К., 2000), «Листи на світанку» (епістолярій, документи, фотографії), Дніпропетровськ, 2001– 2002. «Лірика» вибрані твори, «Дніпрокнига» 2006, 

Я владар каменю.
Ось тут мої пороги...
Мій дім – стоїть. 

Я владар каменю.
Вернулися дороги –
з усіх століть! 

Я владар каменю.
Ось тут – моя тривога,
мій перший день... 

Нема доріг! –
Молитвою до Бога –
Дніпро іде. 

Я владар каменю.
Далека Україна
в моїх очах... 

Як довго ждать!
Як важко – на колінах –
тримать меча!

   

 

Фотоальбом:

 


sokulskiy_clip_image002.jpg

КІЛЬКА СЛІВ ПРО СЕБЕ

Перемінити чорновий начерк долі, з яким народжуємось, не в змозі вже ніякі об­ставини нашого подальшого існування в світі. А місце і час народження — початкова точка відліку на її, долі, координатах. Пере­довсім зауважую це на прикладі власного жит­тя: постійно чую свою приналежність до тої єдиної цятки на Землі, що звемо отчою землею (малою батьківщиною). Отже, липень 1940 року, невеличке село, яке ще донедавна стояло навсібіч відкрите степові та небу — неподалік колишнього Ненаситець-кого порога на Дніпрі. Обоє — і село, і дніпрові пороги — свого часу визнані за «неперспектив­ні»: місце, де було село (власне, хутір), пере­орано, пороги зірвано вибухівкою та за­топлено.

Таємнича сила дніпрової води, в якій - було - топився підлітком, могуть предвічного дні­прового каменю (залишків колишніх порогів), що, як казали мені, росте, безконечний простір степу і неба — ці перші найсильніші вра­ження незрадно супроводжували мене впро­довж прожитих літ, а надто — в глибоких камерах тринадцятилітньої неволі по далеких чужинах. Дніпро, Пороги, Степ, як то мені бачиться, стали своєрідними трьома мітами мого життя.

До двадцяти двох років (до вступу на філо­логічний факультет Львівського університету) писав і друкував дещо — російською. Значний вплив на мене мало львівське оточення; архі­тектура старого міста і, звичайно, сам універ­ситет, де на початку шістдесятих ще зали­шалося трохи від колишньої («досовітської») академічної атмосфери. І все ж довше двох літ не міг залишатись без щоденного причастя Дніпром та степовою далечінню. Із третього курсу перевівся вчитися до Дніпропетровська. Десь від цього часу, а точніше — від Шевчен­ківського вечора у Львові — за сценарієм київ­ського Клубу творчої молоді (березень 1964-го), в повній мірі відчув свою причетність до покоління шістдесятників, репрезентованого блискучою київською плеядою: Василь Симо-ненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Лі­на Костенко, Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, Алла Горська, Лесь Танюк... Чуття цієї приналежності, близьке знайомство із ко лом тодішньої київської інтелігенції, що нази­вала себе Молодою громадою, власне, і допо­могло мені здійснитися українцем зі всіма випливаючими звідси наслідками. Це надиха­ло, перевертало всі твої дотеперішні совєти-зовані уявлення та погляди — як розігріте залізо, перековувало тебе на українського інтелігента. Ти ставав кимось, здійснювався як особистість... Захоплююче і сильне, як дні­прова повінь, було те чуття! Та саме це не могло не стати тоді предметом пильної уваги спеціалізованого відомства, зо­крема, приставленого до університетської мо­лоді «компетентного» жандарма КДБ, ну і, звісно, вірних церберів від науки. 5 травня 1966 року мене було «дружньо» випхнуто з університету. За «написання націоналістичних віршів».

До першого арешту і засудження (19б9-й) встиг надрукувати свої поезії в альманасі «Ві­трила» за 1967 рік, у харківському журналі «Прапор», переклади з білоруської (Анатолія Грачанікова) — у «Вітчизні». На 1971 рік було заплановано видання книжки поезій у видав­ництві «Молодь».

1980 року мене було заарештовано вдруге за участь в Українській громадській групі спри­яння виконанню Гельсінкських угод. Разом з тим це було для КДБ і нагодою розправитися зі всіма моїми написаними до того часу пое­зіями — загарбали все, що тільки можна було запопасти. Звільнився у серпні 1988-го. Від початку 1989 року разом з тісним гуртом січеславської інтелігенції, що явно не впи­сується в офіційні культурницькі структури, видаю незалежний культурологічний журнал «Пороги». Доводиться виконувати як обов'яз­ки головного редактора, так і всі інші, по­в'язані з випуском кожного чергового числа журналу. Маємо надію, що будемо видавати його і в нинішній, скрутний для всієї укра­їнської преси час, хай і не так часто, і не в такому, як раніше, обсязі. Нарешті масмо проголошення повної неза­лежності України і навіть перші самостійни­цькі кроки на нелегкім шляху незалежності. Подія радісна і довгождана, хоч і важко по­вірити в це, коли все в державно-суспільному житті, по суті, залишалось на свосму місці — могутня тоталітарна машина ще не демон­тована. Але є Акт проголошення незалежності, і вже сам по собі є він великою силою, точніше можливістю, якою маємо належним чином скористатися. Для нового покоління нашої інтелігенції відкривається велика перспек­тива, а перед всіма нами — перспектива ко нечного звільнення з-під кормиги кількасот-літнього рабства. Як фізичного, так і мораль­ного, що набагато небезпечніше та ганебніше. Дай, Боже, творчого злету новому, незнайомо­му мені поколінню — набагато вищого і ща­сливішого, ніж його мали ми, покоління шіс­тдесятників!

Хотів би наголосити: незважаючи ні на що, ми все ж таки спромоглися на справу тво­рення. 1 якщо вже не на здійснений творчий лет, то бодай на крила до злету. Як кому су­дилось.

Іван Сокульський 7 травня 1992 року 


ЗА  ТИСЯЧУ ЛІТ

А люди спитають: «Що то «хахли»?
Щось, мабуть, липке і гидотне?»
А люди спитають: «Кого і коли
проковтнули духовні аборти?»
А люди спитають: «І в них же були
повстання — ганьбу побороти?»
- Були то не вої — воли,
що здатні лише до роботи.
1 слід їх у безвісти згинув, 
ніхто не підвівся - в біді...
І, пробивши свою домовину,
що відповім — тоді?!

•1968

Я владар каменю, 

ось тут мої Пороги.

Мій степ стоїть!

Я владар каменю —

вернулися дороги

з усіх століть.

Я владар каменю,

мій степ — моя тривога,

мій давній день...

Нема шляху! –

Молитвою до Бога

Дніпро іде.

Я владар каменю,

мов рана - Україна

в моїх очах...

Як довго ждать!

Як важко - на колінах! -

тримать меча.

•1977


Воді — текти. Траві тривати далі.

Зростати дню, здійматись небесам.

Мені ж іти і думи позосталі

збирать до сліз, де я сьогодні сам.

Камінню - буть. Землі не йти нікуди.

Земля прийшла, де води поміж брам...

І жде земля, аж доки прийдуть люди

на цей поріг, де я сьогодні сам.

•1977

Вода заховалась у камінь, 

земля заховалась у камінь,

мій крик заховався у камінь,

мій день зупинився — віками!..

Знебутий, закутий у камінь — живу.

• 1977

Світ, що хворий смертю, 

світ, що знає тлін —

що моєму серцю

може дати він?

Ходить світ роками.

Розум будить біль.

Обернусь у камінь! —

щоб не буть — Добі.

Люди, люди, люди...

Тло для самоти.

Тут неможна бути!..

Як це є ще - Ти?

•1978

МАТЕРІ

Виплекана квітка дрібними сльозами.

Виплакана пісня срібними словами.

Виболено тіло працею-турбою.

Щастя ледь майнуло — зникло за горою.

Виболене серце плачем і журбою.

Посивіли очі димом і війною.

Випито устонька горем-удовінням.

Рученьки зв'ялило жалем-голосінням.

Плаче і сумус неба синь похила.

Навіть невідома мужова могила.

Сина теж немас — за яким кордоном?

Видивлено очі далечінню-дзвоном.

Випитано долю докором-думками.

Виспівано душу болем і роками.

Знаю, не розважать всі мої слова.

Вкотре біль збирасш, тричі удова!

•1971

Оази тиші, сонця і ростин. 

Озера чисті, що живуть без назви.

День один... Ніколи більш. Ні разу.

Літа твої — від них тече блакить.

Всі думи дивляться у небо.

Вічно — жить...

до Тебе!

•1977

МЕСА СІ МІНОР Й. БАХА

Квіти, квіти — всього світу...

Мов на прощу ходаки.

Навзаході давне літо –

всі сюди зійшлись віки!

Далечінь! - за небокраї...

На хвилину світ пригас!

Хтось собою нас єднає,

світить день крізь нас.

Далеч слова, далеч слави...

- Пронеси, мов рану, кров!

То не   квіт — Вінець Кровавий

пізнім полем перейшов.

Через всю протяжність болю —

зблисло, сталось, відбулось!..

То не квіт, то пізнім полем

перейшов Ісус Хрнстос.


ПІСНЯ    ДОРОГИ

Присвята Зиновію Красівському

Над вами громами гукатиме небо,

за вами в непам'ять кануть світи

Кадитиме ладан вам слава хвалебна –

Ви ж у дорозі наддайте ходи!

За вами ридатиме в розпачі мати.

(Не буде кому їй подати води).

І друзі кидатимуть гнів і прокляття...

Ви ж у дорозі наддайте ходи!

Покине назавжди фортунонька-доля,

обійме печаль розлук-самоти.

Відступляться всі!.. І зрадить вас воля...

Ви ж у дорозі наддайте ходи!

1 зрадить вас люба і вірна дружина...

Нікого у світі!.. І буде брести

у зраді потопній уся Україна...

Ви ж у дорозі наддайте ходи!

 

Як висловитись небу і траві?

Як висловитись виповненій тиші?

Слова мовчання, хмару назовіть —

спиніте хмару в небі вишнім!

Як перейти мені до чистих вод?

Як досягти стрімкого дня наймення?..

Далекий край той, де живе Народ!

Там дім збудовано й для мене.

•1987


Кучипо

 Душа поволі відлітає 

у тишу, простір, небеса...

•Червень 1992

Годі, феніксе! Маску іскинь! 

Мирний глобус і серп цей, і молот —

не ховають тебе. Та й тобі не з руки —

анонімно тягти своє соло.

Годі, феніксе! Маску іскинь!

Пізнаю — хочеш крові і крові...

— Приберіть маскарад-колоски:

тут хазяїн — орел двоголовий!

•1968

БАХЧИСАРАЙ 

(Цикл)

1

Гори, гори, хто вас нагромадив?

Гори, гори, хто вам небо дав?

Висота — навіки, височінь не вкрадуть.

Не затопчуть нагло, мов квітки купав.

Висота — твердиня, висота — орлина —

хто здолати може висоту?

«Тут татарська пісня — з вуст татарських

лине... Не ступати ворогу, не стоять отут!»

Гори сиротіли, гори даленіли...

Пеленали гори відчай і плачі.

1 за ніч останню матері сивіли,

і кричали діти — отоді вночі!

Гори не запались, гори залишились...

Хто їх розуміє — ні душі!

Й висоту стоптали, й височінь украли!

Пусткою ці гори, тихі і чужі.

«Земле предків, що тебе не знаєм!» —

голос дальній чується мені —

кров татарська вдалині ридає...

Серце в тузі — там, на чужині!

Гори, гори!.. Я шукав розради —

горе люте! Вічне, як вода...

Гори, гори, хто вас нагромадив?

Гори, гори, хто вам небо дав?

2

У горах - плач. Ридають ридма гори.

Не знав ще світ такого ось плачу!

«Сибір! Сибір! Не вернемось ніколи.

Землі ції не бачить і не чуть!»

У горах плач. Остання ніч у горах!

Останній крок на предківській землі!

Татарська ніч, татарське люте горе

не жалує ні сивих, ні малих.

«Хай чинять ґвалт,

хай всім іскрутять руки —

земля ця — наша! Ми її сини!

Якщо живими нам і не вернутись —

прийдуть могили наші з чужини!»

 

І за чолом стовидця-генія

я бачу трупи і труну...

І серед «общєго радєнія» -

криваво плачу і клену!

•1968
  

ІНВЕКТИВА  N  2

Де ви подінете «хохлацькі» імена?

Де писки заховаєте вкраїнські,

козацькі черепи й лоби?!

Щоб не впізнали, що ви — блазні,

запроданці та зрадники, убивці

Вкраїни вічної, святої...

І матерньої, теплої, живої —

не витерти вам крові на руках!

•1965

 

Пороги частина 1

Пороги частина 2

 

 

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 122 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист