Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

 
Kalnysh.jpg

Калнишевський Петро Іванович

(1691-1803)

    

Народився у 1691 р. у козацькій сім'ї (син козацької вдови Агафії) в селі Пустовійцівці на березі річки Сули (нині Роменського району Сумської області).

             

За легендою, восьмирічним хлопчиком він потрапив до Січі, де став вправним, хоробрим козаком. Був він там джурою, молодиком, осавулом, військовим суддею. У 1762 р. його вперше обрано кошовим отаманом, але менше ніж через рік, очевидно, з волі Катерини II, було усунуто. У 1765 р. Калнишевський, всупереч царській волі, знову став кошовим і займав цю посаду до зруйнування Січі в 1775 p., протягом десяти років, «чого зроду-віку не бувало». Це свідчить про великий хист Калнишевського як захисника інтересів козацтва, України, вправного політика й талановитого військового керівника.

              

Калнишевський вів лояльну політику щодо царського уряду, виконував розпорядження цариці. Під його проводом козаки героїчно билися проти турецько-татарських військ у війні 1768-1774 pp. За доблесть у боях у 1770 р. цариця оголосила війську Запорізькому подяку, а кошового Калнишевського нагородила золотою медаллю з діамантами. У 1773 р. йому було присвоєно військове звання генерал-лейтенанта російської армії.

              

Зберігаючи гарні стосунки з царським урядом, Калнишевський разом із тим намагався забезпечити інтереси Запорізької Січі, її незалежність. Він піклувався про розвиток економіки Січі - заселяв вільні запорізькі землі вихідцями з Гетьманщини, Слобожанщини, Правобережжя, засновував нові села, дбав про розвиток землеробства, ремесел, торгівлі. За часів Калнишевського запорожці брали активну участь у гайдамацьких рухах, у селянській війні під проводом Пугачова, в інших антифеодальних виступах, на Січі знаходили притулок повстанці.

                 

Ясно, що Калнишевський, будучи видатним політиком і військовим діячем, у той же час сам був людиною багатою, підтримував козацьких старшин у прагненні зосередити в своїх руках якнайбільше земель і майна, використовувати працю козацької голоти й наймитів.

Тяжке становище рядових козаків, селян і міської бідноти, їх жорстоке гноблення старшинською верхівкою зумовлювали різке посилення соціальних суперечностей і класової боротьби, найбільш гострим виявом чого були масові повстання. Одне з найбільших повстань на Запоріжжі спалахнуло 26 грудня 1768 р. Рядові козаки-січовики, незадоволені гнітом і здирствами старшин, повстали, захопили пушкарню й почали громити будинки старшин і багатих козаків, а деяких багатіїв «вовся й прибили».

Старшини змушені були втікати й ховатися від гніву повсталих на березі Дніпра в луках і плавнях. А Калнишевський, переодягнений у чернецьку рясу, вискочив із свого будинку через пролом у стелі і знайшов захист у Новосіченському ретраншементі. Козацька старшина і царське військо по-звірячому придушили повстання сіроми, при цьому повстанців «побито досмерти немалое число».

          

Після придушення повстання 1768 р. боротьба в Січі не припинялася. Запорожці брали також активну участь у багатьох антифеодальних виступах поза межами Запоріжжя, в селянській війні під проводом Пугачова, у гайдамацькому русі. До Запоріжжя стікалися кріпаки-втікачі рід поміщиків и всі незадоволені царизмом. На Запоріжжі не було кріпосного права і зберігався своєрідний адміністративно-політичний устрій. Усе це не вкладалося в рамки царської феодально-бюрократичної системи, не відповідало принципам політики самодержавства. Царський уряд вважав за необхідне ліквідувати Запорізьку Січ. На середину 70-х років XVIII ст. для цього склалися сприятливі умови.

Після укладення Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 р. російські кордони відсунулися аж до Чорного моря. Запорізька Січ певною мірою втратила значення крайнього, найпівденнішого прикордонного заслону від татар і турків. Для захисту південних районів України від турецько-татарських нападів у 1764-1774 pp. була збудована Дніпровська лінія укріплень довжиною 180 км від Дніпра до Азовського моря вздовж берегів річок Кінської (Кінки) і Берди. Починалася вона від Олександрівської фортеці, що була закладена на лівому березі Дніпра і з якої виросло нинішнє м. Запоріжжя.

Навесні 1775 р. Катерина II доручила командуючому 1-ю армією генералові Петру Текелію при переході з Дунаю на Волгу для придушення селянської війни під проводом Пугачова зайняти своїми військами «без кровопролиття» Січ, знищити Кіш і встановити над козаками «начальство». Війська Текелія 4 червня 1775 р. з усіх боків оточили Січ, а наступного дня зайняли і зруйнували її.

Катерина II 3 серпня 1775 р. видала маніфест, який офіційно сповіщав про ліквідацію запорізького козацтва із знищенням і «самої назви запорізьких козаків».

              

Після зруйнування Запорізької Січі частина запорізької старшини, звинувачена царським урядом у зраді, була арештована, відправлена в Петербург, а потім на заслання. Зимівники та майно арештованих і засланих старшин, військову скарбницю конфіскували.

      

Доля останнього кошового Петра Калнишеврького тривалий час була загадкою. Серед колишніх запорожців побутувала легенда, що Калнишевський втік до Туреччини, там одружився і мав сина. За іншою легендою кошовий утік на Дон і там проживав. Про це співалось тоді і в народній пісні:

          

Ой, полети ж ти, та чорная галко,

Та й на Дон рибу їсти.

Ой, принеси нам, ти, чорная галко,

Од Калниша вісті.

«Та вже ж мені не летіти

Та й на Дон рибу їсти.

Та вже ж мені не носити

Од Калниша вісті».

        

Але ці легенди не відповідали дійсності. Лише в 1862 р. історик і етнограф П. Єфименко, засланий до Архангельської губернії за участь в народницькому гуртку, почув від селян поморського села Ворзогори, що начебто найстаріші з них бачили Калнишевського. 1863 року Єфименко розшукав у архангельському архіві «Справу по повідомленню державної воєнної колегії контори про відправлення до Соловецького монастиря кошового Петра Калнишевського, червня 11 дня 1776 року». Єфименко з'їздив на Соловки, побачив могилу Калнишевського в монастирі, а в 1875 р. в журналі «Русдкая старина» опублікував статтю «Калнишевський - останній кошовий Запорізької Січі».

             

Завдяки праці Єфименка та дослідженням інших істориків і з'ясувалася доля Калнишевського після зруйнування Запорізької Січі. Його, разом з військовим писарем і суддею, відправили до Москви, де вони й утримувалися у конторі військової колегії до остаточного вирішення їхньої долі. Звинувачення і міри покарання сформулював у листі до Катерини II від І4 травня 1776 р. Г. Потьомкін, якого на його просьбу зачислив у козаки під іменем Грицька Нечоси Калнишевський. Потьомкін писав, що «підступне буйство» і «великість злочину» кошового Петра Калнишевського і його спільників судді Павла Головатого та писаря Івана Глоби настільки великі, що вони заслужили смертну кару. Але оскільки вони «відчули тягар свого злочину», Потьомкін радив цариці «оголосити милосердне вибавлення їх від заслуженої ними кари, а замість того, з відомої вже небезпеки від ближнього перебування їх до колишніх запорізьких місць, повеліти відправити на вічне утримання в монастирі, з коїх кошового - в Соловецький, а інших - в розташовані в Сибіру монастирі, з забезпеченням за рахунок конфіскованого колишнього запорізького майна: кошовому по карбованцю, а іншим - по пів-полтини на день». На листі цариця написала: «Бути по цьому».

                

На основі повеління цариці 8 червня 1776 р. Сенат зобов'язав Синод відправити Калнишевського в Соловецький монастир, Глобу - в Туруханський край, Головатого - в Тобольський монастир «под найистрожайшим надзором от одного места к другому военных команд». При цьому Синод попереджав монастирські власті, щоб «утримувані були в'язні сії безвипускно з монастирів і віддалені були б не лише від листування, а й від будь-якого з посторонніми людьми спілкування».

            

29 липня 1776 р. Калнишевського під військовим конвоєм привезли в Соловецький монастир, замурували в каземат Головленкової башти, в якому він у великих муках і просидів аж до того часу, коли 2 квітня 1801 р. цар (Александр І «дарував прощення» і право за власним бажанням обрати місце проживання. Але, сліпий і хворий, Калнишевський залишився в монастирі, де й помер 31 жовтня 1803 р. на 112 році життя. На його могилі було покладено камінь з надписом: «Тут поховане тіло в бозі почившого кошового колишньої Запорізької грізної Січі козаків отамана Петра Калнишевського, засланого в сію обитель на , спокуту. Він у 1801 році, за височайшим повелінням, знову був звільнений, проте сам не побажав залишати обитель, Де набув душевного спокою смиренного християнина, який Щиро визнав свої провини».

За матеріалами РИБАЛКА І.К.

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 45 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист