Інститут Україніки

Головне меню

Карта проїзду

 

10 квітня 2008 року у музеї ім. Грушевського м. Києва пройшов круглий стіл «Визначення дати заснування м. Дніпропетровська» та презентація книги «Палімпсест. Коріння міста: поселення ХVI-XVII ст. в історії Дніпропетровська».

             

У роботі круглого столу брали участь науковці та громадські діячі різних гілок влади м. Дніпропетровська та м. Києва, а також ініціативна група до складу якої входять: засновник фонду ім. Лазько, фундатор проектів МГО «Інститут Україніки» Олексій Лазько; кандидат історичних наук Дніпропетровського Національного університету Олег Репан; письменник Семен Заславський; координатор проектів МГО«Інститут Україніки» Ірина Довгалюк; керівник інформаційного центру МГО «Інститут Україніки» Валентин Старостін, аспірант Київського Національного університету будівництва і архітектури Олександр Харлан.

             

Група істориків, що займаються вивченням формування території сучасного Дніпропетровська стверджують, що Дніпропетровськ старше за свій офіційно відомий вік щонайменше на 131 рік. Причиною "приховування" справжнього віку міста були амбіції Катерини ІІ, яка хотіла показати, що місто було засноване "на порожньому місці".

            

Роком створення Дніпропетровська слід вважати 1645-й, а не 1776-й рік, вважають історики, які проводили дослідження, на підставі котрих і була написана та видана монографія «Палімпсест. Коріння міста: поселення ХVI-XVII ст. в історії Дніпропетровська».

              

              

 

 

Стенограма круглого столу, який відбувся в музеї ім. Грушевського м. Києва

      

Заславський Семен Абрамович:

- Мені розповідали, що Грушевський покійний дуже цінував Катеринославську громаду. І нам сьогодні дуже приємно в цьому домі розповісти про наші книги, наші задуми. Про те, що здійснився проект, який реалізувався у цій книзі «Коріння міста. Поселення XVI – XVIII століть. І я хочу надати слово керівнику проекту – Олексію Миколайовичу Лазьку. Будь ласка.

     

Лазько Олексій Миколайович:

- Большое спасибо, Семён Абрамович, за то, что дали мне слово. Я хочу поблагодарить за то, что вы уделили нам время и собрались для обсуждения проблемы передатировки города Днепропетровска. И позвольте мне отойти от протокола. Я хочу поблагодарить тех людей, которые сделали этот проект, создали эту книгу. Это историки, которым, поверьте мне, я очень благодарен. Я благодарен Олегу Репану за то, что он познакомил меня с Александром, Валентином и мы вместе сделали эту работу. Это история нашего города Днепропетровска, и мы хотим, чтобы читатели узнали больше о себе, о своих родовых корнях. Эта книга посвящена днепропетровцам, приезжим и коренным жителям нашего города. Я может быть немного эмоционален. Мы провели презентацию в УНИАНЕ, которую транслировал 5-й канал, и вот мне позвонили люди, которые знакомы с моими близкими, люди, которые пережили оккупацию в нашем городе, люди, которые родились в Днепропетровске. И мне бы хотелось посвятить эту книгу жителям нашего города. Поэтому большое спасибо вам ещё раз за поддержку. Мне очень приятно вас здесь видеть. Спасибо.

     

Заславський Семен Абрамович:

- Тоді я надаю слово Олегу Репану.

    

Репан Олег Анатолійович:

- Офіційна дата заснування Дніпропетровська – 1776-й рік. Однак, зараз жодний серйозний історик, який займається історією Дніпропетровська, не обстоює цю дату. Вона навіть у книзі  «Історія Дніпропетровська» 2006 року, яка немов би ювілейна, згадується тільки одного разу у вступі. І все. Справа в тому, який зміст у даті – 1776-й рік. Це дата так званого плану побудови Катеринослава-Кільченського, достатньо далекого від сучасного центру. Але справа не в тому. Це просто план. Це навіть не рішення. І річ у тому, що цей план так і не було реалізовано. Пізніше Катеринослав переносився на правий берег Дніпра. І те, що ми зараз маємо – цю дату 1776-й рік – це швидше дата ідеологічна, дата, підверстана під певний міф. Докладніше про це розкаже пан Валентин, тому що він виписував цей сюжет в книзі. Але оця невідповідність, вона величезною мірою для історика є незрозумілою, вона дражнить, спонукає до того, щоб покопатися в архівах, подивитися на археологічні знахідки. Я одразу хочу сказати, що, у нас вийшов оригінальний, дуже симпатичний продукт.

     

Але теза про те, що Дніпропетровськ має значно глибше коріння, вона не є новою. Козацьку складову в історії Дніпропетровська розробляли багато людей. Я згадаю тільки трьох докторів історичних наук, професорів: Ганну Кирилівну Швидько, Анатолія Васильовича Бойко, Юрія Андрійовича Мицика. Ці люди дещо по-різному підходили до цієї проблеми, але вони наголошували на тому, що ми втрачаємо величезний пласт нашої історії. І ви знаєте, мені дуже приємно, що після того, як ця книга побачила світ, після того, як ці люди почитали її, вони схилилися саме до цієї точки зору, яку ми обґрунтовуємо. Тобто зараз у нас немає різнобою. Ми обстоюємо дату 1645-й рік, дату Нового Кодака.

       

Що ми спробували зробити? За структурою ви бачите, що книга відкривається розділом Олександра Харлана – архітектора, історика архітектури, який з'ясовує саме архітектурно-містобудівні особливості тих поселень, які були на території Дніпропетровська XVI – XVIII столітті. Це три ключові об'єкти. Я думаю, що вам вдасться їх побачити. Найнижчій – це реконструкції пана Олександра Харлана – це Старий Кодак. Трішечки вище – це Стара Самарь. І ще трішечки вище – це Новий Кодак. Справа в тому, що ці об'єкти в документах фігурують під назвою «город». Ми цілком свідомі того, що «город» документів XVI, XVII, XVIII століть – це не обов'язково місто. Це перш за все фортеця, а вже далі треба дивитись. І тому ми спробували розглянути розвиток цих поселень. А це достатньо поважна кількість козацьких слобід: Таромське, Сухачівка, Діївка, Половиця, Мандриківка. Для не дніпропетровців це не дуже відомі назви, але для кожного мешканця нашого міста – це на слуху.

       

Спочатку ми спробували подивитися на систему шляхів. Це здобуток пана Валентина Старостіна. І з'ясовується, що крім Старого Кодака, який свідомо був заснований, як фортеця, природним чином виникають і Стара Самарь, і Новий Кодак на перевозах через великі річки. Тобто, Новий Кодак – це перевіз через Дніпро, де з правого берега – Новий Кодак, а з лівого – так звана Кам'янка Старожитня. Тобто, така собі пара, яка з двох боків закриває перевіз. Стара Самарь так само виникає на перевозі через Самару. При чому зараз, завдяки розкопкам археологів Дніпропетровського університету, стає зрозумілим, що найстарші монети, які ми там знайшли – це 1360-ті, 1380-ті роки – ординські монети. Суцільний шар знахідок датується, починаючи з 1520-х років. Наприклад, у дворі шинка ще домазепинського часу знайдена монета, яка на чверть обрізана, і обріз заточений. Тобто вона належала  кишеньковим злодіям. І ще один дуже цікавий момент, пов'язаний із цим же шинком: там знайдено півкопійки. Мабуть, ви знаєте, що різали монети великого найменування. А ще півкопійки, друга половина від цих, знайдені там, де стояла церква. Тобто, до кінця ми не знаємо, як це було, але факт в тому, що півкопійки - в церкві, півкопійки - в шинку.

      

Так ось, розвиток цих поселень відбувався, спираючись на систему суходільних і річкових шляхів. Тому нас дуже сильно цікавила економіка. З економічної точки зору видно, що і Стара Самарь, і Новий Кодак були значно стійкішими до зміни політичної кон'юнктури. Далі ми спробували подивитися на те, на скільки ці поселення відігравали роль центру для певної території. Чи були нижчі за рангом в сфері їх впливу інші поселення, і чи виконували вони роль центра – воєнного, політичного, адміністративного, економічного, культурного? Тобто, чи виконували вони міські функції для певної території. Ми спостерігаємо, що Стара Самарь, яку в 1688-му році відбудовують як Новобогородицьку фортецю на місці козацького поселення, після 1711-го року, після Прусського миру, знищується, хоча життя там продовжує тривати. В 1730-х вона відновлюється знову як фортеця, і до 1760-х поки запорозькі козаки все ж таки не домоглися ліквідації Старосамарської сотні Полтавського полку, вона існує. Далі вона знову заселяється, але вже ніколи того значення, яке воно відігравало раніше, вона не могла здобути. Щодо Старого Кодака, то після 1711-го року він як фортеця вже ніколи не зумів піднятися. Тобто, це вже слобода, яка є сільськогосподарською і на якісь серйозніші речі не претендує. Щодо Нового Кодака, то він виявився з одного боку значно стійкішим, а з іншого боку – він перетворюється на центр Кодацької  паланки. Очевидно, що йому належать адміністративні судові функції, збір податків. Але основою життя Нового Кодака, звичайно, була торгівля. Я вже говорив, що це транзитна торгівля. Це шляхи з Правобережжя на Дон, на Крим. З лівого берега так само шлях на правий берег через Царичанку йшов і на Кам'янку Лівобережну. Цю торгівлю треба було обслуговувати. Для ілюстрації - всі ці цифри є в книзі – я скажу, що на 1870-ті роки було 30 шинків і близько 40 стаціонарних магазинів на базарі,  3 постійні ярмарки, які відбуваються тричі на рік. Зрозуміло, що це тягне за собою. У документах зустрічаємо то слюсаря, який лагодить рушницю, то заїжджій двір, який обслуговує тих же самих купців. Тобто, Новий Кодак живе надзвичайно насиченим життям. Щодо цифр, пані Гісцова, колишній директор історичного архіву, вводить до обігу дуже цікаві документи по опису Старокодацького намісництва. Вдалося з'ясувати, що на 1754-й рік мешкало близько 5000 осіб. Розумієте, багато це чи мало? Це можна порівняти лише в контексті. Це дуже висока ступінь концентрації для Вольностей Війська Запорозького. Знову ж таки для прикладу скажу, що в Катеринославі на 1791-й рік – шістсот з чимось мешканців, але ніхто не ставить під сумнів те, що це місто, оскільки є грамота про його заснування і таке інше. На середину ХІХ століття Катеринослав набирає 10 тисяч мешканців. 100 років тому – Новий Кодак мав п'ять тисяч. Варто відзначити, що ці цифри не мають такого великого значення, тому що справа не в цифрах. Цифри залежать від епохи, від рівня заселеності регіону і таке інше.

      

Ми не можемо говорити, що Новий Кодак був центром, де квітнула культура. Ми розуміємо: прикордоння, постійні війни, постійні знищення. Але культурним центром для дуже великої території він був. Це центр так званого Старокодацького христового намісництва, яке керувало церквами в північних Паланках Війська Запорозького. І ще дуже важливо: тут знаходилася ікона Новокодацької Божої Матері, яку запорожці вважали чудотворною, до якої постійно відбувалися прощі, і ця ікона була єдиною такого роду на території всіх Вольностей Війська Запорозького. Не марно той же самий Калнишевський дві прощі до неї відбував, жертвував гроші на новий оклад для ікони і таке інше.

     

Власне кажучи, я ще спробую охарактеризувати цю книжку. Що ми зробили? Ми спробували написати цю книгу так, щоб її було цікаво читати не тільки високочолим науковцям. Ми спробували написати її по-людськи. Розумієте, не вживаючи «чинники», «сприяння», «парадигмального феномену» і так далі. І ми дуже сподіваємося, що цією книгою зуміємо достукатися до наших людей. Ми дуже сподіваємося, що вони прочитають. Дуже багато дніпропетровців ведуть своє коріння з ось цих мешканців козацьких слобод ще XVIII століття.

    

І зараз я, з дозволу Семена Абрамовича, напевно передам слово пану Валентину.

      

Заславський Семен Абрамович:

- Так. Пане, Валентине прошу.

       

Старостін Валентин Сергійович:

1775 рік. Ось на цьому році стоїть мур. Стіна, велика кам'яна. Є історики, які займаються добою козацтва, і закінчують займатися нею на 1775 році. Є історики, які займаються «імперським» періодом, і починають займатися, наприклад, Малоросією з 1775 року. Для міста Дніпропетровська-Катеринослава це виглядає наступним чином. Тобто, є паланочне місто Новий Кодак, яке начебто зникає у 1775 році, і з'являється у 1776 році Катеринослав Кільченський, з якого і починають розглядати історію міста Катеринослава. Дуже цікаво. Насправді, дивлячись на розвиток подій, то для сучасників – нічого такого не було. У них не було такого муру. Так, Січ Запорізька зникла, але ані Новий Кодак, ані Половиця, ані Кам'янки (що Старожитня, що Лівобережна, що Чаплі, що Мануйлівка, що Новоселиця, яка тоді вже мала 10 тисяч чоловік – це було найбільше місто Вільностей Війська Запорозького – сучасний Новомосковськ), - вони ж не зникли. Все залишилося і продовжувало існувати. І тут дуже цікаво. Спроба імперського уряду проігнорувати ті принципи, ті засади, за якими розмішувалися поселення на території Вольностей Війська Запорізького. Однак наслідки були не дуже адекватні. Для Катеринослава Кільченського це скінчилося катастрофою. Тобто, при його розміщенні проігнорували як Стару Самарь, яка знаходилась на більш придатній території, так і Новоселицю, яка взагалі потім знов відновила своє значення і стала повітовим містом. Його спорудили, начебто, в зовсім новому, пустому, вільному від попередньої історії, місці. І його не стало. За 10-15 років від цього міста не лишилося нічого. Так само Катеринослав Дніпровський, для якого обрали, здавалося б, пишну гору при березі Дніпра, взагалі пережив дуже важкі часи. Власне, він дуже довго не міг вибратися з тої Половиці, яка знаходилася під горою, з тієї Мандриківки, яка була з іншого боку. Тобто, було проігноровано деякі принципи, характерні для цієї території. Що стосується власне трансформації Нового Кодака то, немає змоги навпростець зв'язати його з губернським містом Катеринославом. Але, якщо подивитись на ті рештки – це дійсно рештки – документів, які випадково друкувалися з історії Саксаганського повіту, і потім Новокодацького повіту Новоросійської губернії – картина виглядає зовсім по-іншому. Місто Новий Кодак у 1775-му році визначається як заштатне містечко Саксаганського повіту Новоросійської губернії. У 1776-му році, у зв'язку з тим, що місто Саксагань ще не почали будувати, і коли розпочнуть – було невідомо, тимчасово у Новому Кодаці відкрили повітові установи Саксаганського повіту. А у 1783, не довго думаючи, Саксаганський повіт просто перейменували на Новокодацький, і місто Новий Кодак вже цілком офіційно отримало статус повітового міста.  Наступним кроком був указ Катерини ІІ 1784 року про заснування міста Катеринослав на правому березі річки Дніпра біля Нового Кодаку.

        

Далі події відбувалися дуже цікаво. Насправді, на 1784 рік Новий Кодак вже мав: городову округу (яка визначалася від слободи Діївки до річки Сури, по Сурі – до Дніпра, і знову – до Нового Кодака). Саме ця городова округа і стала Катеринославською городовою округою. Те, що в нас вважалося легендою: Катеринослав від Дніпра до Сури, це «потьомкінські плани», це місто нереальне, це щось фантастичне, насправді виявилося цілком правдивим. Справа в тому, що мова йде не про місто. Мова йде про міську округу, тобто, міські землі, міські маєтності. Так само та легенда, яка в нас існувала, про переведення повітових і губернських установ з Катеринослава Кільченського до Катеринослава Дніпровського, при ближчому розгляді виявилася легендою. Тому що з Катеринослава Кільченського, з губернського міста, губернські установи були переведені у тодішній центр намісництва – Кременчуг, злиті з установами Новоросійської губернії. І саме через це злиття утворилися установи Катеринославського намісництва. А усі повітові установи Катеринослава Кільченського залишилися на місці. Повіт було перейменовано з Катеринославського на Новомосковський, і у 1794 році повітові установи було переведено разом з назвою міста у слободу Новоселицю, яка і стала новим повітовим містом Новомосковськом. А Катеринославські повітові установи взялися від перейменування Новокодацьких. Однак, ті плани міста Катеринослава-на-Дніпрі, які в нас на сьогодні існують – дуже цікава річ – жоден з них не є повністю завершеним. Це лише плани черг будівництва. Там взагалі налічується 4 черги на розміщення кварталів. І наприклад, вже покійний Тимофієнко зазначав, що в своєму розвитку протягом XVIII сторіччя і початку ХІХ місто Катеринослав-Дніпровський чітко орієнтується на зв'язок між двома центрами. Новим центром - біля Монастирського острова, і старим центром – у Новому Кодаці. Тобто, місто тягнеться і розбудовується між цими двома центрами. Певний час навіть за тими документами, що збереглися, можна зазначити, що близько двох років в межах отієї міської округи, яка вже мала назву Катеринославська, існувало два Катеринослави. Один Катеринослав – в Новому Кодаці, де ще працювали повітові установи, а інший Катеринослав – там, де зараз сучасний центр Дніпропетровська, куди перевели губернські установи з Кременчуга. Дуже цікавий стан, проте дійсно було два міста Катеринослава одночасно, на відстані приблизно 5 кілометрів одне від одного.

      

Заславський Семен Абрамович:

- Дуже цікаво.

      

Старостін Валентин Сергійович:

- Взагалі подальші події 1790-х відбувалися досить спокійно. Тобто, це примусове знищення Нового Кодака, ліквідація ярмарки, ліквідація привілеїв з торгівлі, ліквідація новокодацької поліції, і нарешті, те, що нанесло остаточний удар, це ліквідація Перевозу при Новому Кодаці, яким було заборонено користуватися. Місто з Кременчуга перевели в Катеринослав і Новокодацьким перевозом у 1795 році було просто заборонено користуватися. На цьому, власне, закінчується ця «епоха трансформації», і далі вже йде саме історія міста Катеринослав.

       

Заславський Семен Абрамович:

- Добре. Дякуємо.

Олександр Харлан зробив дуже цікаві реконструкції Нового Кодака. І він, мабуть, про це розповість краще, ніж я. Будь ласка.

       

Харлан Олександр Вікторович:

- Историки своё слово сказали. Волей судьбы. как уже упоминалось, остановились на трёх поселениях. Это – Старый Кодак, Новый Кодак и Старая Самарь. Опять же, если посмотреть на основание Старого Кодака, то к нему причастны поляки. В Новом Кодаку – вначале тоже были поляки, но тем не менее в основе города доминирует украинская традиция. И Старую Самарь основывают гетманские и российские войска. Вот такие вот три народности, три города, три лица. Все, конечно, отличаются. Как это всё восстановить, как создать хотя бы гипотетическую реконструкцию? На сегодняшний день это, наверное, сделано впервые. Некоторые материалы уже были опубликованы, некоторые были найдены за последние два года в Санкт-Петербурге. В архивах пришлось поработать. Приходилось учитывать многие нюансы: градостроительные, архитектурные. Во-первых, все три поселения – это укреплённые, имеющие оборонные валы, рвы и башни. Так в Новом Кодаке по описаниям при въезде существовали башни. Это было выяснено благодаря упоминанию, в каком году сожгли эти две башни, благодаря малейшей зацепке.  То есть, была поднята масса материалов. Анализировалась, конечно, множество планов городов Гетманщины, крепостей: их планировка, расположение усадеб, домов, хозяйственных построек. Конечно, это гипотетическая реконструкция, но в ёё основу положены зачатки градостроительства, которые присущи другим городам Гетманщины. Потому что Запорожье всё-таки не так сильно изучено. По крайней мере, долгое время существовало даже понятие «дикого поля». Собственно говоря, глядя на эти иллюстрации, на это исследование, мы поймём, что всё-таки земли были заселены. Поэтому, я думаю, мне очень крупно повезло, что впервые были сделаны именно такие – визуальные – исследования. Поэтому, я думаю, будет интересно посмотреть на наш результат и историкам, и краеведам, любителям и профессионалам.

        

Хотелось бы, конечно, добавить ещё не только в общем о градостроительстве, но и об отдельных архитектурных сооружениях. И в частности – церкви Запорожского казачества. Это также «белое пятно». Осталась, фактически, одна церковь на территории бывших Вольностей Запорожья – Новомосковский Троицкий собор. Все прекрасно его знают. А какие ещё были церкви? Знает ли об этих церквях кто-то? Как оказалось, церквей было много. Однако, в более ранних исследованиях– этнографических, архитектурных, звучали заявления, что в силу сложившихся обстоятельств на степной территории не могло сложиться традиционных построек из дерева. Поскольку не было ни дерева, не деревянного зодчество. Ан, нет оказывается. В архивах удалось разыскать упоминаний об огромном количестве церквей, которые существовали не только у запорожских казаков, но и на этой территории уже после «скасування Січі». Они продолжали строиться в тех традициях, которые были заложены в более раннем периоде. Интересная церковь в Старом Кодаке. Вроде все видели, все знают, в книге Яворницкого эта иллюстрация неоднократно печаталась. Оказывается, эту церковь исследовала даже Императорская Архивная Комиссия Санкт-Петербурга. Им было написано прошение о сохранение «запорожской святыни». В российской империи дали «добро», выделили деньги и была даже проведена реконструкция. Но, к сожалению, в 20-е годы церковь смели и ничего не осталось. Более того, все прекрасно знают, когда Репин ездил по территории Запорожских вольностей, собирая себе материалы для известной картины «Запорожцы», он тоже рисовал эту церковь. Вот здесь есть графическая прорисовка выполненная именно по Репину. Это уже представлена церковь каменная, современная. Её в позапрошлом году изуродовали, но здесь она ещё в первозданном виде. Здесь также представлена и копия иконы, о которой уже упоминали – Самарская икона Божьей Матери или Новокодацкая икона. Это уже прорисовка с копий ХІХ века. Также представлена прорисовка проекта в 49-м году. Оказывается, в 49-м году, даже в «советский период» перед сносом некоторых церквей была учреждена комиссия – несколько архитекторов по Днепропетровской области ездили с обмерами. Обмеряли вот эти старинные здания. Конечно, они все, фактически, были уничтожены, и совершенно случайно Валентину удалось напасть на след. Эти чертежи остались они выставлялись у нас в Литературном музее.

      

Также интересна вот какая вещь. Пока велась работа над этим исследованием, над нашей книгой, параллельно этими материалами ещё пользовались археологи. Это им в принципе даже помогло в некоторой степени. В прошлом году была найдена церковь в Старой Самари. То есть, с помощью вот этих наложений старинных планов на современную топологическую основу, можно с точностью до миллиметра – компьютер теперь позволяет –вычислить место любой постройки, если она, конечно, указана на плане. Конечно, есть какие-то там «допустимые неточности»: и, учитывая картографию тех времён, и современные какие-то погрешности, но, тем не менее, мы вышли на фундамент церкви. Вот она здесь находилась. Наконец-то найдена, фактически, фотография той церкви, которая была перенесена отсюда на противоположный берег в село Одинковку. Толи с небольшими перестройками, толи в таком виде – это ещё придётся, конечно, разузнать. С археологами, опять же, мы тесно сотрудничали. Они делились своими находками. Есть прорисовки кахлей, которые были обнаружены в Надпорожье. То есть, как раз наш ареал исследований. Но хотелось создать какие-то новые образы, какие-то новые иллюстративные материалы. Вот видите, как историки сейчас решают проблему усовершенствования методов исследования истории. И в русле с этим, архитектура, я думаю, будет помогать ей. Спасибо.

    

Лазько Олексій Миколайович:

И в самом деле, 1776 год основания города, даже, самым ярым сторонникам «имперского периода» понятно, что он не соответствует действительности. Потому что план застройки Екатеринослава Кильченского не может быть положен в основу города Днепропетровска. Но мы должны признать, что история – наука не точная. И в ней бытуют мнения. Поэтому на сегодняшний день в рамках деятельности организации «Институт Украиники» мы решили разработать методологию определения: что есть «поселение», что есть «город». К сожалению, на данный момент мы можем представить только ёё концепцию, о ней расскажет Алексей Петрович Кокиц.

        

Кокіц Олексій Петрович:

Дякую. Очевидно, зараз є потреба більш докладно вивчити і визначити історію свого міста. І очевидно, що ця потреба повинна бути реалізована у певному системному науково-грунтовному колі завдяки дослідженню цілісного процесу розвитку міста. Вже сказали про, вузькість історичних методів дослідження і його неточності, які будуть присутні об'єктивно, тому що ми маємо справу з історичними фактами, які в будь-якому випадку ми повинні інтерпретувати, тобто, неточність будуть постійно. Питання в іншому. Як неточність мінімізувати, по-перше. А по-друге, все ж таки розкрити місто як фундаментальний процес самовідтворення територіальних громад протягом цілих століть. Що таке «місто» може сказати кожен, за виключенням лише людини, яка це місто вивчає, за виключенням урбаніста. Чому? Тому що поняття «місто» ще не представлено і не знайдені найбільш загально-прийнятні категорії щодо визначення міста. Можливо піти трохи іншим шляхом. Не зупинятися на визначенні «міста», а зрозуміти «місто» як процес, і описати його на певному історичному етапі: від сьогодення до давніх часів.

    

Коли ми говоримо про методологію, методологія – це річ абстрактна і теоретична. Наше завдання – це створити певну методику, що можна порівняти з певним трафаретом, який ми, розробивши і використовуючи на прикладі певного міста, прикладаємо до набору фактів з історії цього міста і отримуємо певну систематизовану картинку. Вона покаже історичний час виникнення міста, і етапи його розвитку. Насправді, питання полягає в тому, що місто як процес – це набір функцій, яке воно виконує для навколишніх територій. Ці функції змінюються. Не будемо далеко ходити. Тільки що було озвучено те, що при зміні Нового Кодака на Катеринослав були вольовими указами знищені певні функції комунікацій з деяких видів економічної діяльності, і таке інше. Що це таке? Насправді, це конфлікт між старими функціями, які місто мало для певної території, і новими, які були привнесені зовні. Місто – це призма, це лінза, яка з одного боку – обслуговує систему інтересів міст і поселень вищого рангу, а з іншої сторони (місто Новий Кодак) – це фокус для навколишніх територій. І от коли з'являється політична сила, яка може змінити функції міста, виникає конфлікт. Можна визначити «революційний» і «еволюційний» етапи в розвитку міста. Громада міста змінює свої функції відповідно до як об'єктивних, так і суб'єктивних чинників. Давайте задамо дуже просте питання. Місто – це об'єктивний процес чи це процес керований? Мабуть, тут є і те, і інше. І все це обов'язково відображається у структурно-функціональній організації міста, що вже ближче для архітекторів і для інженерів-будівельників. Чому повинна бути присвячена в даному випадку методика? Метою методики є в кінцевому етапі створення певної таблички, де розвиток поселення розглядається через призму функцій, які розвиваються, конфліктують між собою, зникають, з'являються нові. І на певному етапі набор оцих функцій можна визначити як функції міста. Тому що не кожне поселення, хоча воно й несе певні функції, можна назвати містом. Лише після певного етапу: чи то об'єктивного розвитку системи розселення, чи то суб'єктивних державотворчих відбірних чинників, можна сказати, коли виникло місто у сучасних його функціях. А коли виникло місто Дніпропетровськ? Просте питання. Ми вивчаємо, які функції виконує зараз Дніпропетровськ у системі розселення. І можна сказати, що ці функції у сучасному його вигляді з'явилися 300 років тому. Місто Дніпропетровськ з'явилось еволюційно. Як фокус територій через функції, які виконував Новий Кодак для системи розселень навколо своєї території. От і все.

        

Заславський Семен Абрамович:

Як же все ж таки нам зрозуміти себе в цьому плині часу? Працюють археологи, пишуться художні твори. Колись вважали, що це була територія «дикого поля». Але був у нас з Юрою покійний друг болгарін, археолог, Георгій Костов. Він зробив дослідження про знаменитий «перещепинський клад». Але він шукав ознаки свого етносу, свого народу по всьому світу. І він говорив: «Немає тут на вашій території «дикого поля». Тут і кочовики, і всі народи жили. Один одного змінював. Один одного потім доповнював. І цей принцип доповнення працює і на історичному рівні. І тому залишилась ця велика пластика у нас в степах - кам'яні баби, яких збирав Дмитро Іванович Яворницький, вони вбирають в себе всі епохи, всі стилі, мабуть. Там і архаїка, і висока класика, і навіть декаданс присутні. І тому великі скульптори народжувалися у Дніпропетровську. І тому виникають отакі культурні прошарки.

      

Гірич Ігор Борисович:

- Якщо можна, я декілька слів скажу.

      

Заславський Семен Абрамович:

- Так. Будь ласка.

        

Гірич Ігор Борисович:

Є урбаністи у Львові, у Києві. І ми ж визначали колись в якийсь час, що ми вважаємо появою міста? Ну, по-перше, згадки в літописах. Ми, звичайно, можемо щось підсумувати, але на підставі того, що вже було зроблено. І в цьому питанні те, що робить «Інститут Україніки» - дуже важлива річ. Бо коли ми кажемо 1776-й рік, то, фактично, ми говоримо про те, що зробила Катерина ІІ, це було правильно. Бо, власне, коли вона ліквідовувала Січ, то яка була мотивація? Це все було вмотивовано певним філософським обґрунтуванням. Яким? Що, власне, там була зграя бандитів в Запоріжжі, вона, значить, грабувала і нічого не будувала. І тепер ми приходимо на це місце, як ви кажете «дике поле», і будуємо нові свої міста. Коли ми говоримо про те, що, власне, кожна нація, яка є завойовником, вона, як правило, засновує нові міста. Це ж не те, що є єдина практика, яку робила, скажемо, Катерина. Тому, коли ми говоримо про Катеринослав, то ми маємо перед собою весь спектр інших міст України, які були засновані в цей період в так званій Новоросії. І це не одне місто, це десятки міст. Тому, скажемо, те, що ви стоїте в авангарді цього руху, то до певної міри ви задаєте тон взагалі для вирішення цієї проблеми. Звернімо увагу. Скажемо, прийшов Петро І, побудував Петербург. Там що, не було населеного пункту? Там був Шлісельбург, правильно? І питання. Скажемо, якби сьогодні уявити собі, що там би жили шведи, вели б свій початок від заснування Шлісельбурзької фортеці від 1703-го року? Ні, я думаю, що ні. Або скажемо, ті ж німці, які засновували в Прусії, і, скажемо, «на землях полавських слов'ян нові міста». То вони ж не ведуть свої початки, скажемо, від тих населених пунктів, де були ці полавські люди. Берлін же не засновано на порожньому місці?

    

Ми можемо нав'язати, що це не так. Але питання: що буде далі, як вони далі будуть на це дивитись? Так само питання із заснуваннями міст. Ця проблема в принципі всезагальна. Скажемо, коли той же ж Юрій Долгорукій і Андрій Боголюбський засновували, то вони же ж не сіли, скажімо, у Суздалі, а вони засновували нове місто. Тобто, нова влада несе нове місто. От власне така само політика була в Катерини. От вона прийшла у нові населені пункти, але робиться вигляд, що їх нема, вони не існують. Кожна влада несе свій міф, і на своєму міфі вона будується. Розумієте, питання і важливість вашої роботи в тому, що ви, власне, починаєте деконструкцію цього міфу, і, власне, ми вертаємося до свого українського міфу, і ця річ є нормальною. Багато науковців, що присутні сьогодні теж займаються цією проблемою деколонізації. Бо ваша проблема, ваше питання, що ви піднімаєте – це деколонізація України. Що в принципі є актуальним завданням не просто на рівні науки, а й на рівні політичних чинників. Серед нас присутній доктор історичних наук Сергій Білокінь, який є лауреатом Шевченківської премії, в нього є багато думок з приводу тих людей, яких варто було б згадати в проекті, який започаткувалася в «Інституті Україніки». І треба згадати саме українських діячів. У вас серед перших зазначено автора будинку українського модерну, який збудував Фетісов на гроші Хреннікова. І є там інші люди. Але я думаю, що детальніше про це скаже Сергій Іванович. Серед нас присутні журналісти. На жаль, не всі, не до всіх вдалося достукатися. Але от Ярослава Музиченко серед нас - це журналістка «України молодої», етнограф-науковець. Серед нас присутня Оля Михайлова, яка представляє журнал «Політика». Ще один науковець і журналіст – Роман Пробачий, він представляє «Український тиждень». Я думаю, що вони також сьогодні скажуть своє слово. А зараз, я думаю, що логічно було б передати слово Владиславу Федоровичу, щоб він сказав пару слів наскільки ця проблема є актуальною.

        

Заславський Семен Абрамович:

- Будь ласка, Владислав Федорович.

            

Верстюк Владислав Федорович:

Нещодавно я прочитав заяву Путіна. Не зрозуміло все ж таки чи вона була, чи не було. Але тим не менше ця фраза озвучена про те, що як би Україна не є державою, вона складається з двох половин, одну з яких начебто Росія подарувала сучасній Україні. Мається на увазі і Схід України, і Південь України. Я пам'ятаю, коли працював завідуючим в редакції видавництва «Наукові думки», це було середина 80-х минулого століття. І тоді йшов цілий ряд книжок, які були присвячені: 200-літтю заснування Херсона. Здається, Катеринослава не було, але чітко пам'ятаю ці креслення, які були представлені. Перший Катеринослав, Другий Катеринослав. Потім була Одеса. Там був Миколаїв, Херсон… Це була книжка, тоді ще кандидата наук, Володимира Тимофієнко. І все це подавалось як «дике поле», яке освоєне завдяки просуванню Росії на береги Чорного моря. І тоді, в радянські часи ми лише в кулуарах говорили, що це абсолютний нонсенс. І донині в свідомості росіян залишаються звичайні штампи. Я буквально в неділю повернувся з Москви, де була велика конференція «Україна – Росія: історична ретроспектива і образ історії». І якщо раніше росіяни говорили про якийсь «триєдиний російській народ», то сьогодні вони говорять про «единый русский народ». І говорять про всі ці речі, як про свої. Я думаю, що ваша книжка робить прорив в цьому сенсі і доводить, що Новоросія – це абсолютно не породження «катерининських часів». Це більш глибока, історія з давніми традиціями: і економічними, і політичними – що важливо. І дійсно, місто – це дійсно складний соціокультурний чинник, який не може виникнути  за указом імператриці одночасно і одномоментно. Це абсолютно зрозуміло. В цьому сенсі це дуже важливо. Інший спосіб, що ми бачили на прикладі Одеси, коли поставили пам'ятник засновникам, і зокрема Катерині. Ну, це викликало спроби такого силового, значить, способу дії на це. Ну, візьмемо і розрушимо цей пам'ятник. Я думаю, що це неефективний шлях. Це шлях в нікуди, тому що він веде тільки до дражливості з обох сторін. А от така книжка, інтелігентна, наповнена фактами, доказами – оце шлях до того, щоб довести, що Катерина, власне кажучи, спізнилася із запровадженням тут життя. Тому що і до Одеси був Хаджибей, і ми це все прекрасно знаємо. Напевно, треба про це говорити. Трете, про що я хотів би сказати про такий  постколоніальний дискурс історії України, який побутує в нашій історіографії. От Україна нещасна, тільки колись мала невеличкі шматочки своєї державності. А так взагалі вона була пригноблена, вона була обібрана. Але свято вірила у своє минуле, і боролася за нього і ось – сьогодні має свою державу. Я думаю, що такий образ є не зовсім привабливим. Тому що ми з нього викидаємо дуже багато. І часто ми перетворюємо історію України в історію пригноблених класів. Селяни, робітники в кращому разі. Значить, отака селянська Україна під солом'яною стріхою. Вона всім нам гріє душу, ми до неї всі звикли, бо нас до того привчили, чесно кажучи. Ваша книжка робить абсолютно правильний крок в правильному напрямі. Показує, що Україна розвивалася як нормальна європейська країна. І не тільки в Поліссі, скажемо, а і в степу відбувалися складні соціокультурні процеси. Такі як виникнення оцих міст природнім шляхом. Це дуже важливо. Я хотів би вам побажати успіхів вам і, якщо треба буде допомога Українського інституту національної пам'яті, то ми будемо дуже раді співпраці з вами.

      

Заславський Семен Абрамович:

- Щиро дякуємо.

        

Чухліб Тарас:

- Я хочу нагадати про книгу, яка вийшла у 1908 році. Власне у цій книзі я зустрів таку цитату Михайла Грушевського. Він пише, що заборону треба зняти і дати українцям повну свободу і спроможність розвивати своє письменство, науку і штуку. Тобто, мистецтво. Своє життя громадське. Треба вернутися до свого «українського». Заохочувати до нього, розширювати його всякими способами. Дякуємо шановним засновникам і директору, і всім співробітникам музею ім. Грушевського. Ви знаєте, коли в березні 1908 року до Державної думи Російської імперії був поданий законопроект про ученіє українською мовою, то такий законопроект подало 37 депутатів серед них і священики, і селяни з України, а також козаки. Отже, перший пункт, щоб по тексту: де живе український народ, в народних школах учено українською мовою. Руською мовою щоб учили обов'язково. Бачите, демократія як тоді була, так і зараз. Але зараз щось воно так все в інший бік трошки. Третій пункт. Книжки до учення, щоб були приважені до розуміння дітей українських і до потреб тамтешнього життя. Отже, цей законопроект мав діяти на території «всея матушки Расєи», тоді ще – Російської імперії. Бачите, не спрацював він тоді. Тоді розкололася російська імперія. І зараз ті слова, про які пан Владислав говорив, він заступник директора зараз Інституту національної пам'яті. Ну, ви знаєте, боляче на них дивитися і слухати їх. Коли говорять такі речі, що Україна буде колотися. Та насамперед не Україна буде колотися, а буде колотися Російська федерація. Тому що, якщо вона не зрозуміє, що всі ті етнічні групи і народності, які населяють такий великий обшар цієї держави, мусять мати свої права, в тому числі і на культуру, і на освіту, то, звичайно, це тільки буде осколок імперії. Ось ми їздили з товаришем пана Ігоря Гірича – Ярославом Федоруком. Він співробітник Інституту української археографії та джерелознавства. Ми їздили до Омська – це третя область у Російській федерації. Знаєте, там проживає 100 тисяч українців. У цих 100 тисяч нема ні радіопередачі, ні телепередачі, ні жодної школи, нічого. Там також проживають башкири і німці. То вони мають все те, що я перерахував, а українці не мають. І просто образливо на те все дивитися. Але повернемося до наших справ. Ось як вирішить громада Січеслава чи Дніпропетровська, так воно і повинно бути. Тому що по-іншому воно бути не може. Є громада, громада вирішує, виносить на референдум це питання. Але перед цим може його називати, як я знаю, футбольні вболівальники називають серед людей – Дніпро. Так? Може просто назвати Дніпро. Якщо вже на те пішло, і як громада вирішить. Є позиція «Січеслав». Є, звичайно, і «Катеринослав». Але ми знаємо, скільки Катерина ІІ зробила поганого для українців, знищила Запорозьку Січ, Гетьманщину, ввела кріпацтво. Я не буду перераховувати, тому що це загальновідомі речі. Тому, очевидно, повернення до старого не може бути. Але треба дивитися вперед. Я щиро вітаю за те шановних науковців. І пана Олега Репана, і пана Валентина Старостіна, Олександра Харлана. Отже, щиро вітаємо від імені Науково-дослідного інституту козацтва. Ми, як могли, допомагали, щоб ця книга пройшла апробацію. Книга гарна. Єдине, що – щоб більший тираж, і щоб вона були не тільки українською мовою, а й російською. Щоб ті люди, які розмовляють російською мовою, її зрозуміли.

       

Заславський Семен Абрамович:

- Дякую.

      

Репан Олег Анатолійович:

- Можна я?

        

Заславський Семен Абрамович:

- Пан Олег, будь ласка.

          

Репан Олег Анатолійович:

Я вже згадував Мицика, і Швидко, і Анатолія Васильовича Бойко, і багатьох інших людей, які розробляли цю тематику. Тобто, ми, сподіваюся, що зробили оригінальну річ, але звичайно, що перед нами було багато людей. Я так само хочу подякувати Інституту козацтва і відділу Середніх віків і ранньо нового часу Інституту історії України. Річ у тому, що це були і обговорення, і поради. І нам би, звичайно, дуже хотілося б почути думки науковців, журналістів, людей, які тут присутні, з приводу самої проблеми, з приводу тих тез, які ми висловлювали. Тобто, нам би дуже хотілося почути, що ви думаєте з цього приводу.

     

Ну, а я хочу сказати, що перший тираж книги 1000 екземплярів – це тільки початок. Ми сподіваємося, що вони розійдуться, і нам доведеться з задоволенням додруковувати ще. Ми плануємо, щоб ця книга буде в кожній школі міста Дніпропетровська. Ми плануємо в Дніпропетровську провести чотири презентації. Це ми не говоримо про роботу з журналістами. І дуже приємно, що є журналісти в Дніпропетровську, які готові обговорювати ці проблеми, готові виносити ці думки. Ми дуже сподіваємося, що та робота, яка ведеться не тільки нами – це одна цеглинка. Розумієте, ця робота ведеться багато ким. Ну, вибачте, візьмемо телефонний довідник міста Дніпропетровська, відкриваємо і дивимося там безліч прізвищ ще козацького часу. І зараз цей процес іде, і ми частинка цього процесу. Сподіваємося, що ми достукаємося до наших людей. Але повторюся, нам, звичайно, дуже потрібна ваша думка, і ваші коментарі з приводу цієї роботи.

    

Гірич Ігор Борисович:

- Маленька репліка  з приводу того, що у Києві було українців більше, ніж інших, скажімо, ніж росіян. І така ситуація, що в принципі Дніпропетровськ – от я попав – там, скажемо, на сьогоднішній день – це, фактично, оплот комунізму, такий, можна сказати, заповідник до певної міри.

     

Репан Олег Анатолійович:

- Зовні...

            

Гірич Ігор Борисович:

- Можливо, я неправий. Ззовні – так. Якщо зараз казати про те, що давайте проголосуємо, то ми не одержимо бажаного результату. Тому, я думаю, що не треба чекати, а до певної міри підштовхувати процес, як зробили, скажемо, у Львові. Там взяли миттєво перейменували 400 вулиць. Люди дуже ремствували, всім не подобалося. Зараз – звикли, і цілком воно нормально прижилося. Хоч там назви є до певної міри невдалі. І, я думаю, правильний хід – спочатку змінити дату, а тоді «дата» підказує, що в принципі і назва непідходяща. Але цей процес має бути не тільки в Дніпропетровську, а взагалі має бути створена державна комісія при Президенті, бо ці питання треба вирішити на державному рівні. Бо на сьогоднішній день треба перейменувати 100-200 міст, мабуть не менше. Бо у нас є і Карлалібкнехтовськ, і Морісотерези, і Свердловськ, і Дніпродзержинськ, і таке інше. Навіть, Кіровоград, скажімо. А що, Кіровоград – це нормальна назва? Та назви Свердловська не має вже навіть в Росії. Там уже Екатеринбург. А ми продовжуємо шанувати Якова Моісеевича. А зараз я хотів би передати слово Сергію Івановичу Білоконю, доктору наук. У нього є пару цікавих пропозицій.

        

Білоконь Сергій Іванович:

- Перед усім, щодо особи самого всеукраїнського старости, чия біографія була дуже паскудна, як ви розумієте. Якщо людина, попри всю таку зовнішню симпатію підписує «Декрет про масовий терор», з якого, власне кажучи, цей терор і почався, то ясно, що носити його, як шапку, Дніпропетровську теперішньому – це ж нонсенс. Презентації, які зараз так масово в Києві проводяться, вони мають ту малоприємну рису, що доводиться хвалити позаочі, не бачачи про що йдеться. Колись ми з Юрієм Андрійовичем розмовляли про те, що добре було б зробити видання праці Феодосія Макаревського. А наповнення цієї самої дніпропетровської старовини – безкінечне. Якщо, наприклад, я маю повний комплект літописів Екатеринославської ученої, ще єдиної, комісії, де працював Антон Семенович Синявський, ви також чули про нього і його вибрані праці. І звернув увагу, що він із Дніпропетровська. Не родом, але одержав освіту там. Анатолій Пилипович Максименко, який вчився в Катеринославі, так само як і Іван Паторжинський дніпропетровській в семінарії. За цими іменами стоять книжки. Скажімо, матеріали до краєзнавчої бібліографії України. Ясно, що всі користуються цим виданням через те, що там розписані всі бібліографічні покажчики з Катеринославщини, то хтось рано чи пізно підніметься до перевидання сумної цієї книжки 30-го року, бо вона всім дуже потрібна. Я думаю, що ви можете звернутися ще до Миколи Івановича Жаркіх, автора десятитомної праці «Вибрана історія України 1240-1800», з тим, щоб він вам вибрав все, що стосується вашого краю. І ви отримаєте готову бібліографію, всі джерела про події вашого краю. Це була б велика поміч, я так думаю. Ну, а далі ідучи, можна згадати ще тих інших осіб, скажемо, крайових інспекторів охорони пам'яток, пана Козира, наприклад. Здається, минулого року померла його дочка, яка жила в Сполучених Штатах. Він мав двох дочок: одна померла, одна ще жива. Козир – не селище великої наукової спадщини, але все ж таки, може ми просто не знаємо як слід. Але ми добре знаємо те, що зробив крайовий інспектор Степан Андрійович Таранушин, директор музею українського мистецтва – столичного на той час, з 23-го по 33-й рік – до моменту його арешту в Харкові. Він впровадив такі експедиції по території України, і зафіксував те, що ви не можете зараз бачити, що зараз не існує. Але те, що збереглося у його архіві і на фото. Його книжка «Древ’яні деталі архітектури Лівобережної України» добре відома, вона складає приблизно половину його рукописів. Його рукопис я знаю через те, що був його душеприкажчиком, і потім, коли працював у рукописному відділі Центральної наукової бібліотеки, то опрацьовував цей архів. Там є 60 пам'яток, найкращих на той момент, представлені у досконалих вимірах фасад, перекрий і план. Відтворити в дереві таке - нереально, через те, що там було не просто дерево, а гірський дуб, який не знайшли. Але зараз можна зробити такевіртуальне відтворення цих пам'яток. Для мене трохи несподіваною була ця тема. Це подзвонив мені Ігор Борисович, запропонував просто подивитися, які храми представлені в його тих обмірах, і що збереглося в його фототеці. Одне слово, ви можете вийти і на створення енциклопедії Катеринославщини. Рано чи пізно вам до цього доведеться звернутися. Ну, і ясно, що такі списки, які мені Світлана Михайлівна показувала в цьому такому симпатичному виданні, проспекті, що планується у вас зробити, це можна поширити. І за рахунок вчених діячів, семінарів, то виходив журнал «Зоря» в Дніпропетровську, де редактором був Петро Єфремов, рідний брат Сергія Олександровича, який ішов в процесі «Спілки визволення України». Це той Єфремов, що одружився з дочкою Михайла Корчинського. Вадима Корчинського поховано в Нью-Йорку. Він працював в Українській вільній академії наук. Кого ви маєте на увазі, я не знаю, бо там немає ініціалів?

   

Репан Олег Анатолійович:

- Сергія і Петра.

           

Білоконь Сергій Іванович:

- Принаймні, є фото цих самих трьох братів, де посередині Сергій Олександрович і двоє збоку. Тобто, якщо зайнятися, то це можна вийти на таку хорошу інформаційну «жилу». І, якщо ви вже пройдете цей етап найдавнішого минулого свого краю, то вийдете неминуче на ХІХ – ХХ століття, де можна знайти бозна скільки чого. В «Енциклопедії українознавства» там є три назви. Там є теперішня, колишня: Катеринослав і Січеслав. Очевидно, треба проводити якусь таку роз'яснювальну роботу; популяризаторську, просвітницьку. Справа ж не в тому, щоб неписьменні люди за щось голосували. Це ми вважали виявом демократії. Добре було б, щоб люди мали певні уявлення, якісь думки, і після того вони вирішували. Я вам бажаю успіхів в цій діяльності.

        

Заславський Семен Абрамович:

- Щиро дякуємо.

         

Гірич Ігор Борисович:

І справді, Дніпропетровськ це славетне місто. І тому з нашого боку буде всіляка підтримка, щодо надання відповідних матеріалів не тільки краєзнавцям, але й науковцям, які працюють в цій непростій і часто суперечливій сфері. Але я хотів би тут сказати декілька слів. По-перше, я представляю Інститут української археографії та джерелознавства імені Михайла Сергійовича Грушевського і колектив цієї установи, а він вам уже майже повністю знайомий, тому що прозвучали прізвища і Юрія Андрійовича Мицика, і Анатолія Бойко, і Віктора Брехуненка, і Ярослава Дашкевича, і Ярослава Федорука. Присутній тут Ігор Борисович – заввідділом. Тобто, ви «не понаслышке», як кажуть, знайомі з нашим колективом. І ми готові до співпраці. Я хотів би привітати вас з подією, тому що вихід в світ книжки  - це завжди є серйозна подія. З огляду на те, що побачила світ в 2001 році розкішна книжка «Дніпропетровськ. Віхи історії» під редакцією Болібруха, то, в продовження цієї  традиції, вихід вашої книжки є якраз проявом величезної толерантності і різноманітності думок. З огляду на такі обставини, хотілося б щоб наш інститут все ж таки спромігся продовжити свою серію «Описи намісництв» із відповідними архівними джерелами і матеріалами. І ми спільно з вами піднялися до того рівня, коли ми з вами можемо на науковому рівні довести необхідність перегляду деяких уже застарілих схем, теорій і міфів. Але тут, дійсно, я хочу підтримати Ігоря Борисовича і нагадати таку бувальщину, як до «червоного графа» Олексія Товстого селяни місцеві, дізнавшись, що така людина славетна живе поряд із їхнім селом, принесли лантушок, в якому були молоденькі молочні поросята. Вони висипали перед графом цих поросят з лантуха на шикарний паркет, той подивився на цих нещасних і сказав: «Засуньте их обратно. Им там было тепло и вонько».

     

Коли «тепло и вонько», то зрозуміла позиція «не висовуватися і не порушувати дражливих питань». Я своїм студентам під час лекцій «Зарубіжної української історіографії», кажу: чи не дивує вас, що Олімпіада буде проходити ніби в Пекіні, а на футболках чомусь написано «Бейджінг»? І ніхто не заперечує, що Бейджінг – це сучасна назва столиці Китайської народної республіки. Чи хтось питав у населення Персії в 1927 році: чи вони хочуть бути іранцями чи хочуть залишатися персиянами? Тут повинна бути і політична воля, і бажання, насамперед, визначитися із ціннісними орієнтирами. Визначитися нарешті: чи нам добре коли «тепло и вонько», чи може нам переорієнтуватися і трошки підростати. Я хочу ще раз привітати з цією подією колектив авторів і фонд, який сприяв цій хорошій справі; побажати в подальшому успіхів, орієнтуватися насамперед на хороші, академічні наукові традиції, але не забувати і про можливість пошуку виходів на широкі аудиторії. Представляти ці книги студентському товариству і вчителям середніх шкіл. Провести серію, презентацій серед дніпропетровців, щоб нагадати їм про історію свого краю, свого міста. І не тільки за «болібрухівською» схемою, а уже і за вашими поглядами молодих і перспективних науковців. На цьому шляху, очевидно, вам будуть траплятися різноманітні заперечення, в тому числі і дуже наукові. Як, наприклад, в Дніпропетровському університеті побутує «малоросійська» ще візія історії України. Якщо там є така думка, то вона, очевидно, ґрунтується на якихось підставах. Це ж не те, що пан Журба хотів «навредить» чи щось там зробити антиукраїнське. Це його візія. Це він, як науковець, цілком має на це право. Я хотів би ще нагадати про те, що і Ганна Кирилівна Швидько, і Анатолій Васильович Бойко, і Юрій Андрійович Мицик, і Віктор Анатолійович Брехуненко – це школа Миколи Ковальського. Не треба забувати, що там закладалися підвалини, основи джерелознавчих традицій. І ті основні засади, на яких будується справді наукове, і повноцінне джерельне забезпечення роботи. А Інститут української історіографії та джерелознавства імені Грушевського і надалі продовжуватиме видання і «Архіву Коша Нової Запорозької Січі», і «Описи намісництв», і зараз ми готуємо уже з нашим запорізьким відділенням  праці Новицького. І Яворницького так само будуть багатотомні видання. З допомогою наших харківських колег ми вже готуємо 6 том. І праці Багалія, Грушевського видаємо. Тому наша співпраця, мені здається, була б дуже плідною, дуже корисною і цікавою. Тому що є кадровий величезний потенціал і в вашому «Інституті Україники» і в нашому Інституті. Поєднавши наші зусилля, я думаю, ми могли б досягти дуже серйозних результатів. Дякую за увагу.

       

Заславський Семен Абрамович:

- Щиро дякуємо.

      

Гірич Ігор Борисович:

- Панове, я ще хотів запропонувати, щоб висловилися журналісти.

          

Заславський Семен Абрамович:

- Будь ласка, будь ласка.

          

Присутній:

- Я хотів би наголосити на тому, що все можливо повернути, все можливо зробити. Коли 50 років тому вийти на вулицю Дніпропетровська, там не говорять українською мовою, і жодна людина в місті ніколи не повірила б вам, якби ви їй сказали, що це українське місто. Коли ви сьогодні щось робите, то це вже якби з крихт. І, мені здається, це все можна зробити, все можна повернути, якщо тільки діяти послідовно і наполегливо. І справді, правильно сказав шановний директор інституту: справа не тільки в тому, щоб про це говорили науковці, а справа, щоб про це знали і говорили студенти і дуже важливо вчителя. Я теж сподіваюся, що це тільки початок шляху. Дякую.

          

Заславський Семен Абрамович:

- Дякуємо вам.

     

Гірич Ігор Борисович:

- Може є питання в журналістів?

          

Репан Олег Анатолійович:

- Хочу сказати декілька слів з приводу Дніпропетровська, як такого «комуністичного заповідника». Я в середині міста транслюю негативні стереотипи – я дуже сильно лаю Дніпропетровськ, а зараз його я, очевидно, що буду захищати. Так от, ведуться активні розкопки на Старій Самарі археологами Дніпропетровського Національного університету.. Це один з героїв нашої книги. Ці розкопки дозволяють нам уже величезною мірою відтворити життя цього міста в XVI столітті. Тобто, коли ми говоримо, наприклад, про гуртову торгівлю з регіоном Балтійського моря, коли ми маємо товарні пломби з тюків з сукном 1526, 1529, 1534 років і так далі. І ці знахідки, вони дозволяють нам системніше уявляти нашу історію. Була виставка, присвячена цим знахідкам в Дніпропетровському історичному музеї. Дуже багато людей прийшли подивитися. Півтора чи два місяці тому в Палаці студентів ДНУ було представлено спеціальне видання, де повністю було каталогізовано та промальовано ці знахідки, даний їх опис. І, знову ж таки, це – речі. Це речі, з якими сперечатися не можна. Якщо будь-хто, хто скаже мені, що тут не було життя в XVI столітті, то я можу привести його в музей і, перепрошую, ткнути пальцем в товарну пломбу з цифрою 1526.

           

Буряк Юрій Григорович (розглядаючи карту):

- Можливо, все наше місто якось зливається в один духовний простір. Скажімо, зовсім недалеко той собор, який відомий з роману Олеся Гончара. Тут кілометрів 20. Далі, тут поряд праворуч переховували багатьох козаків в часи до недавнього і грецькі. От буквально десь тут 2 кілометри звідси. А далі такі славетні на всю Україну і на весь світ місця як Петриківка («петриківський розпис»), «могилівський» розпис. Сергій Іванович розповідав про те, що в Таранушина є архіви, де він зробив опис дерев'яної архітектури Подніпров'я. Так весь оцей простір від Самарської фортеці до Мишуриного рога був вкритий храмами, дерев'яними спорудами. На жаль, цього не залишилося. Іноді, подеколи випливають ікони, які встигли поцупити тоді, коли руйнували ці храми, в колекціях. Зокрема я побачив у нас на Андріївському узвозі декілька ікон подніпровських ще саме цього часу – XVI – XVII століття. І дуже цікаво було б помістити їх в ті каталоги, в ті енциклопедії. Саме на них дуже добре обізнаний Сергій Іванович. У Сергія Івановича є такий перелік персоналій – люди старої Катеринославщини, люди старої України, перелік багатьох славетних українських родів. Оці всі люди, всі ці осідлості були на теренах Дніпропетровщини поблизу сучасного міста Дніпропетровська.

        

Що ще можна сказати? Дніпропетровськ в тяглості історичній – це імена і Дмитра Дорошенка, і Дмитра Яворницького, і Антона Синявського, і Біднова, і так далі, і так далі. І це науковий потенціал: академік Янгель, Корольов і хто там тільки не працював. Це полікультурне місто, де працювали видатні художники. Славетна кузня. Зараз художники Дніпропетровщини є і в Детройті, і в Парижі, і де їх тільки немає. І в Петербурзі – викладачі Академії мистецтв – це все люди з Дніпропетровська. І письменники, скажімо, той же Петро Домонтович, він також дніпропетровський. Можна було б навіть не замінювати назву, лише зробити переакцентацію. Дніпропетровськ. На честь Віктора Домонтовича Петра. Це така пропозиція. (сміх)

        

Ну, що ще? Семен Абрамович, я вважаю, що це якесь таке просто Боже провидіння, що ми повернулися через ікону Самарської Богоматері, через наше життя, існування, цю екзистенцію нашу та Дніпропетровськ, через 40 років повернулися до втілення цього проекту. І знайшлися чудові люди, історики, молодь, інтелектуали –наша надія – які успішно втілюють це, а ми їм допомагаємо, чим зможемо.

       

Заславський Семен Абрамович:

- Дякуємо. Дякуємо вам.

       

Лазько Олексій Миколайович:

- И в завершении «круглого стола», с вашего позволения, давайте подведём итог. Тоесть 1776 год – дата основания города Днепропетровска, или это не так? …

        

Репан Олег Анатолійович:

- Колеги. Я, можливо, пропоную підготувати звернення, з яким ми будемо звертатися до дніпропетровської громади і до дніпропетровської влади з пропозицією передатувати місто. Коли ми закінчимо, то будемо дуже вдячні, якщо ті, хто поділяє наші погляди підписали цей лист. Нам буде дуже важлива ваша підтримка.

            

Заславський Семен Абрамович:

- Взагалі підтримка киян.

          

Пані Ольга (журналістка):

- Владний авторитет базується на тому, що оці люди мусять виходити з конкретних висновків. І ці висновки носять зобов'язальний характер. На жаль, наша політика, вона зараз позбавляється авторитету саме через те, що вона не має ніякого зобов'язального характеру. Вона порушає власні принципи, не виконує власних зобов'язань. В цьому сенсі у істориків є  фора, і я думаю, що уникати своєї соціальної відповідальності не треба. Що навпаки, при узгоджених діях є можливість отримати певний соціальний резонанс.

      

Заславський Семен Абрамович:

- Дякую.

        

Присутній:

- Я зі своєї сторони хочу привітати дніпропетровців з таким починанням. Це цікавий шлях до відновлення історичної справедливості. Цікавий шлях прищеплення українського аспекту в історії земель Півдня і Сходу України. Мені здається, що конкретний приклад Дніпропетровська не можна буде застосувати в інших містах. Хаджибей не був Одесою, і Одеса – не була Хаджибеем. Херсон, Миколаїв і так дальше. Вони мусять якось самі шукати свої шляхи. Їхні історики, їхні патріоти мусять винаходити, прищеплювати ті аспекти імперського існування на тих землях, які теперішнє населення могло сприйняти. Тут прозвучало, що «бажаємо колективу йти в народ». Всі бачили за спиною промовців, що в народ-таки йдуть. І я бажаю, щоб було більше прихильників тої позиції, представникам якої будемо допомагати. Тільки проблема, власне, набагато ширша. Тому що на Галичині чомусь з великою радістю хочуть ставити пам'ятники імператорам Австро-Галицьким. В Східній Україні це сприймається або «в штики», або «на ура». То десь мусить бути компроміс. І мені здається, що такого плану як би «трансформації» радянського, імперського, старокозацького міста в сучасне українське – воно дуже гарно. Дякую.

           

Заславський Семен Абрамович:

- Дякуємо і вам. Дякуємо. Дякуємо всім, хто прийшов.

  • 06
  • 09
  • 10
  • 11
  • 01
  • 02
  • 03
  • 04
  • 05
  • 15
  • 07
  • 08
  • 12
  • 14
  • 15
  • 01
  • avtoportret khudozhnika
  • chi daleko do afriki
  • kholodniy dush istorii
  • mariya bashkirtseva
  • petro yatsik
  • poet iz pekla
  • prigodi kozaka mikoli
  • privatna sprava
  • ukrainski metsenati
  • 25poetiv

Хто зараз на сайті

На сайті 46 гостей та відсутні користувачі

Відкритий лист